ЕВРИДИКА
з беззвучности мене зове
голос ліри —
дужий потік

я лину мрякою
над дзеркалом терновим
Стикса

благословиться
уже на день
я рину в голосі кохання

чому киреї кипарисів
і крони чорнокленів
у жалобі
і майви вітру
як хустки прощальні ?

чому заголосила ліра ?


ПЕНЕЛОПА
таємно я тчу і порю
завжди той самий візерунок
неначе хвилі моря що гуляють
на однім місці

а ґільдія лукавих юнаків
на вигру ласих
облягла мій терем
перевіряти дію !

я лукавих перехитрила
і відчуваю серцем :
король мій близько —
це їх останній трунок

за недопорений
за недотканий візерунок


КАССАНДРА
беру своє звітріле обличчя
й занурюю в дзеркало

там світиться біла скеля
і горять два холодні колодязі
над мовчазною брамою пісні

тяжко карає бог

хай другі не вірять —
собі пророчу


ПЕНТЕЗІЛЕЯ
та королева
що майже зрослася з конем
озброєна мов твердиня
що вітром гасає по бойовищі
розкидаючи кучері з-під шолома
в сяйві звитяг
шле блискавиці
з арбалета при вирваній груді

ватага — меткі амазонки
безмужнє плем’я

не перегнути її
а зламати так легко

пам’ятай Ахілле !


ЄВА
під деревом добра і зла
мені так банно
наче на ньому я розп’ята
а я ж розп’ята
на Оріона кагачах

буде мій довгий вік
вигнання віком
м’якуш гірко-солодкий
наповнитъ рот —
не святий артос

і безугавний похід хмар
затьмарить небо
а журавлиний ключ замкне
незвідані раї
моїм нащадкам


РАХИЛЬ
саван туману на твоїх стигмах, Чорнобилю !
прикидається мревом диск осмеркнений сонця
де мої дітки невинні
Іроде юродивий ?

в ізворах серця — судома відчаю
святий сан матері волочать стернею
в таврі материнськім палає розп’ята душа

Ясна весна - у щедре літо міст.
Проснулась флора, все пішло у ріст.
Бажанням пахне скрізь одним - кохати...
Та зась дурним думкам: почався піст.

(Антистрофа:
Горілку, сало й секс забрати в мас -
І цілорічним буде піст у нас.
Бо м'яса не знайти під мікроскопом
Всередині і шинок, і ковбас.)

Природи чар серденько полонив,
І ллються вірші про красу весни.
Якби гнув спину шостий день у полі, -
Не знаю, чи лилися б так вони.

(Антистрофа:
А мій народ-ратай із давнини
Радів приходу красної весни.
Веснянок тільки діточки співали,
Та хтось же ті пісні складав для них!..)

5.
Я йшла за тобою дорогами світу,
гребла океани, спиналася на вершини
в червону колиску сонця,
у човник місяця.
Я перечитала тисячу книжóк,
гортала сторінки тисяч сердець,
відшифровувала клинопис
на долонях і на обличчях.
А тебе я напам’ять вивчила,
мов рідну мову :
ти говориш до мене дзвоном утрені
і дзвоном вечірні,
і вже моя душа йде назустріч тобі
хоругвою в розмаю маївки.


12.
Стоїш у водоспаді шат
під хрестом,
чорна колоно болю.

А Син твій
скорчений, як в утробі,
скапує кров’ю.

Останній крик,
і тяжко впало на груди
чоло в тернині.

Не бачиш неба в крепі,
не чуєш землетрусу,
що вивертає могили,

не відаєш
про завісу святині,
роздерту навпіл,

не знаєш,
що ластівка звила гніздо
у складках твоїх шат,

що висиділа
з писанок
пташат.

фрагменти
(1995, 2000)

Уста – для крику й мовчання,
А очі – для щастя та сліз…
І постіль – німе клечання,
І руки – тугий верболіз,
І небо чекає грому,
Як тіло – твого вогню…
І губи зі смаком рому
Чекають двох тіл борню…
А слово неначе дотик
М’ягкого твого єства
Зривається легко в опір
Цілунку мого крила…

…Кохана – синонім щаслива.
Хтось проти? Я, звісно, що ні…

Сів розхлябано-щасливий,
Бізнесмен,
В 600 мерседес,
Вуса хвацьки підкрутив,
Борідку знизу він підбив,
Щоб торцем стояла,
Підморгнув собі в дзеркальце,
Потягнувся,губи облизав,
Дав на газ,зірвався
Мов шалений вітер гнався.
Радість неймовірна,
Бо його прокрутка,
Принесла прибутки.
Вже його ласкаво обнімало,
Тепле море азіатське,
Та банани і кокоси,
Сипались з гори,
І стрункі дівчата-амазонки,
Танцювали навкруги.
Ноги гладив їм,
Шийки цілував,
А найвродливішу,
На коліна посадив,
А вона махнула рукавом,
Щось заскреготало,
Підкинуло вверх,
В голову дало,
Аж чоло на склі,
Печатку поставило,
Носом підписало,
Зубами зажало.
Відривали всім ПОСТом,
І збирати будуть,
Всім медперсоналом.
Мерседеса на металолом.
А мораль така:
"Не лови за пір*я півня,
Бо синиця вилетить із рукава!"

Не топлю печалі у вині,
Вечір синій, очі твої – сині.
Силуети тануть в далині,
Скло не крига, не розтане, ні.
Я вже не чекатиму. Віднині

Не люблю, не спрагну. На стіні
Завмирають срібно-сиві тіні.
Аріадни нитка уві сні
Допоможе віднайти мені
Шлях додому, очі твої сині...

Ці очі вже старі. Я їм не вірю.
Мої сини католики? Ніколи!
Зреклись? Мої сини - Іуди? Звірі?
Пустіть мене. Я сяду. Серце коле...
Так важко дихати, в очах темніє...
Нехай... Не хочу я води. Так краще -
Я так не бачу цих Іуд, цих зміїв
За що ж це, Боже? Бідний я, пропащий...
Та ж за які гріхи, які провини?
Не зрадив ні батьків, ні побратимів,
Ні Бога, ні меча, ні України.
То що ж за гріх такий вже непростимий?
І що тепер, сидіти склавши руки?
Та ж ні, ще не пора в могилу,
Це не за мною ще так крячуть круки,
Я ще живий, я все ще маю сили.
Я випрошу, я вимолю, я змушу!
Сини мої, якщо цього вам мало,
Я все продам - Вітчизну, віру, душу,
Аби лиш ви своїх не продавали.

вином кленовим
сповнено келих згуби
і насолоди

Трішки часу, декілька краплин бажання
Інколи вітру, сонячних променів потоку
Погляду секунди – мовчазного зізнання
Подиху тихого, серця стукоту одного…

А тим часом вбивало
Он лайн помірне спілкування
Читання ЖЖ твого вже не спасало
І час розвіював холодним вітром
Думки мої та крихітки надії
Потоки світла із закритих вікон
На фото спалювали кольори

Насолодитись тобою поруч
Заглянути ще раз у вічі
Послухати твій милий голос
З жагою дивлячись в твої вуста

І знову ти втекла в безлику далечінь
В поза реальний світ, нулів та одиниць
Стираючи із вуст краплини погляду мого
Продовжуєш цвісти поза життям моїм.

Тремтить рука, тремтить струна...
П’янкий я трунок п’ю.
Для тебе - хочеш? - я - війна,
Я всіх умить спалю.

Тремтить рука, тремтить струна,
Я вся горю, до дна твоя.
Для тебе - хочеш? - я - гроза,
У небі - бачиш? - блискавка-змія.

Тремтить рука, тремтить струна.
Дзвіночок лісовий - це я, це я...
А хочеш?.. Чуєш - тиші глибина,
У ній - я вся. Тремчу. Твоя.

Каменем упав у душу біль:
- Ти не бійся, я не зраджу, я весь твій.
Я з тобою зранку і вночі,
Хочеш - смійся, плач;
Говориш чи мовчиш.
І нікуди я від тебе не піду,
Кращої за тебе не знайду.

І полегшало душі моїй,
Бо тепер у неї є свій біль.

Коли у вікна сонце зазирне,
Коли запустить світло у кімнату,
Коли вода крізь пальці протече…
Прийде весна – ти будеш знати.

Розтане лід, і серце запалає,
Коли вона відкриє очі.
І знову радість пролунає,
І знов не спатимеш щоночі…

Став безлюдним словесний базар,
рештки світла погасли в очах,
на п`янкого цілунку вівтар
ми поклали гарячі вуста.

І в`юнами звивалася гра
та ковтала бажання живцем,
мов гусина - тілесна кора,
та розгублене в щасті лице.

Забігали на небо по млість,
розбивали на стогони жар -
це кохання непрошений гість,
що приніс мерехтіння стожар.

А довкола лиш кола весни,
та у грудях повітря на "ах"...
і не знали, де яв, а де сни
і чи в сьомого неба був дах.

Виривалось на видих "візьми..."
і відлунням трималося в такт...
"ти" і "я" у симфонії "ми" -
ноти втілення грішного "так".

3 Березня 2008

Захлинається
Кров.
Серце
Дні свої
Пише
Із тривоги,
Печалі,
Любові
Й жалю.
Я ніколи,
Коханий,
Тебе
Не залишу
І нізащо
У світі
Не розлюблю.

Політ – рух, пересування в повітрі.
Падіння – моральний розпад,
занепад, забуття всіх моральних підвалин.
(Із тлумачного словника)
1
Політ відчути можна і в падінні,
При цьому уявляючи собі,
Що, наче птах, із крилами на спині,
Ти підкорив висоти голубі.
Такий політ тривалим не буває:
Яким гіпнозом ти не володій,
Земля завжди суворо покарає
За самовпевненість і легковажність дій.
2
За самовпевненість і легковажність дій
Платити треба за окремим рахунком.
Розплата – не в монеті золотій
Й не у валюті вищого гатунку,
Ціна помилки – доля і життя…
І добре, якщо тих, хто справді винні!
За їх ілюзії, за їхнє забуття
Платити не повинні покоління!
3
Платити не повинні покоління
За помилки отих “псевдоптахів”,
Що з невластивим для птахів сумлінням
Лиш до барила тягнуть, в теплий хлів!
Та поки що, тут правди ніде діти,
Конкретно і не скажеш, хто крадій.
Доводиться усім за все платити,
При цьому позбавляючись надій.
4
При цьому, позбавляючись надій,
Ми не втрачаємо надії головної:
Є Україна, і знайдуться в ній,
Як в Біблії, достойні власні Ної!
І наш ковчег здолає цю негоду,
Достане працелюбства та освіти,
Терпіння, сили й мудрості в народу,
Щоби підвестися і в висоту злетіти!
5
Щоби підвестися і в висоту злетіти
Ми маємо достатньо вже порад:
Чужі і наші рідні неофіти
Щодня влаштовують ідей парад.
Та не з моделей виростають крила!
Щоб бачити в “населенні” людей –
Це ж люди, а не лиш “робоча сила” –
Не треба модних і гучних ідей!
6
Не треба модних і гучних ідей,
Щоб у людині бачити Людину.
Ні наш, ні закордонний Прометей
Вогонь з Олімпу не несуть на Україну.
А принесуть – напевно згасне без олив,
А як не згасне – що із ним робити?
Щоби вогонь землі не обпалив,
Потрібно просто землю цю любити!
7
Потрібно просто землю цю – любити
Такою, як була, як є, як буде!
На цілий світ цю землю не ганьбити,
Волаючи “Я – патріот!” на повні груди,
А через день, напозичавшись за кордоном,
Ногою човгати: “Все зробимо, о’кей!”
Важливо жити за своїм законом,
Потрібно просто дбати про людей!
8
Потрібно просто дбати про людей?
Читачу, маєш право здивуватись:
“Де логіка вірша? Падіння, Прометей…
Поет, мабуть, хотів похизуватись?
Або незграбно в ерудити пнувся?”
Не гарячкуй, читачу, в нетерпінні.
Є логіка! Вінок думок зімкнувся!
Політ відчути можна і в падінні!

9
Політ відчути можна і в падінні…
За самовпевненість і легковажність дій
Платити не повинні покоління,
При цьому позбавляючись надій.
Щоби підвестися і в висоту злетіти,
Не треба модних і гучних ідей.
Потрібно просто землю цю – любити,
Потрібно просто дбати про Людей!

Листопад 1996

Заглибитись в себе
І вудку кинути в душу.
На зеленостеблах
Знайти нерозкриту мушлю.
Що далі? Що там?
Перлина чи крик безодні?
З завішаних рам
Зрядь люди – бідні і модні.
В кімнаті душі
По-рідному пахне м’ята.
І пишуться вірші…
Та осінь холодна й проклята
Не стишує ходу.
Визбирує з озера листя
І лиє небесну воду
На створене власне місто.
Закинути вудку у душу
Гачком розгадати сутність.
Пробачте. Я йду. Я мушу!
Шукати у світі мудрість.

Кінчається літо
і осінь влітає, немов навіжена
на крилах депресій, запоїв і втом
Витаєш у мріях, здіймаєш знамена
Чекаєш коли у тобі запалає любов

Кохати, брехати, немов навіжений
Улюблену жінку і в тілі вино
Вбиваєш у собі спокій шалений
Коли помічаєш зусилля того

хто принесе тобі карти і усе розкаже
Зіграєш востаннє, немов це Таро
Зігрієш, осіннє, химерне кохання
Яке вже наклало на душу тавро.

І карти вин, для тебе як мапи
Ти їх капітан, між берегами місток
Під ранок, лягаєш стомлений спати
Від пестощів ночі і пастки думок

Лягаєш холодний —душею і тілом
Жіноча рука тобі не Спас
У пам’яті зостанеться лиш погляд хтивий
І на подушці — волосся пасма

Біль відкриває шляхи для пізнання
Порозуміння дається не легко
Ти є людина, що зайшла далеко
І вихід не знайдеш, не прийде світання

Не прийде прозріння, без віри у Бога
Лукавість усмішки — формується звичка
На дворі веснянки, на дворі капличка
Але без молитви ти рушиш в дорогу

Йдеш, наче злодій, потупивши очі
Ступаючи тихо, відчуваєш провину
І друзів голоси позаду линуть
Ти згадуєш ніжні повіки дівочі

І згадуєш, як ти малим захищав
себе, свою правду і батьківську почесть
Ті бійки давно вже скінчились як пошесть
Все збУлось й забУлось. Себе ти шукав

…І все-таки знайшов..
Розбитим край далекої дороги
Попереду себе ти впевнено йшов
Забувши про рідні батьківські пороги

Забув про її очі і її журбу
Відвертість поцілунків, легкість фраз
Утім, ти прагнув вище за екстаз —
Почути спів пташок в трояндовім саду

Співали всі: від соловейка до заморського колібрі
Троянди квітли мовчки, не порушуючи час
Минеться шелест тиші — вже не буде нас
Ми наче кулі — були різного калібру…

Найважче зруйнувати стіну.
Особливо, коли ця стіна між тобою і твоїм Богом
Хоча, що я кажу — Господь один для всіх
Про це знають усі, навіть Жадан
Який по молодості фарбував Ісуса
у колір комуністичного стягу…

Внутрішню стіну,
яка відмежовує тебе від самого себе
Іноді важче зруйнувати
Ніж бетонну перешкоду
на шляху до земного раю

Інша стіна, яка назовні
Віддаляє суспільство від твого власного «я»
Може впасти, як тоді, у Берліні, у 89-му,
Якщо звичайно постараєшся
І тобі це, справді, потрібно.

Істина каже: «Стукайте і вам відчинять».
Малося на увазі двері
(щонайліпше серця пастви)
Але там нічого не йшлося про стіну,
за якою — інший бік;
про непробивну стіну
людських комплексів і страхів.
Стукайте і вас почують
за стіною. Але пробивати її
доведеться тільки вам

(неневисникам слова "ВІТЧИЗНА")

На Кульпарківську до Львова всіх пошлю -
пальцем викажу вітчизні співчуття.
Я курвлю - тому що не люблю,
бо таке моє розкурвлене життя.

На історію, на віру наплюю,
місто ноги роздвигає на путях.
Я курвлю - тому що не люблю,
бо таке моє розкурвлене життя.

Напишу фігню - ше трохи поблюю,
оголю свої правдиві почуття.
Я курвлю - тому що не люблю,
бо таке моє розкурвлене життя.

А на носі курву-землю зарублю,
"курви син" звучить блатніше за "бадя".
Я курвлю - тому що не люблю,
бо таке моє розкурвлене життя.

Kurva-LOLльчика до язя притулю
хай не тхне моя поезія. Затям:
Я курвлю - тому що не люблю,
бо таке моє розкурвлене життя.

3 Березня 2008

Дівчина красива та струнка,
Найшла молодика,
Ніжно усміхалась,
До нього притискалась,
В танці еротично,
Так відхилялась,
Очі вверх так піднімала,
Губки надувала,
Як лебідка крильцями,
Шийку обнімала,
Ой горить всередині,
Опікає груди,
Почуття так рвуться,
Два сердечка в такт б*ються,
"Та скоріш візьми мене,
Мій Атлантик, щастя буде"
Привела його в квартиру,
Стіл накрила,постіль постелила,
Вийшла на хвилину,
А Атлантика трясе,
Колотуном б*є,
Піт градом ллє,
Хильнув коньяку чарчину,
Поперхнувся, гикнув і заткнувся,
З горя молодик присів,
Носиком тихенько засвистів,
З усієї сили захропів.

а знаєш
тут львівська кава
з приємним присмаком
степу
де коні пасуться
і пахне маком

тут доня
мабуть уже раз четвертий
іде виглядати
із Січі (чи шахти?)
тата

і нам вже не чути
що шепче цей очерет
у сріблястім жупані
бо зорі падають у Дніпро
щохвилини

загадуй бажання
і ворожи на каві
щоб скіфська баба
не плакала тут щоночі
від того болю
що її розриває
на берег лівий
і берег правий

На вершині між камінням
Цвітуть білі квіти,
Обнялися між собою
Як близнята діти.

Кругом каміння
Ніде ні щілини.
На камені пісок
І краплина глини.

Їх вітер не зриває
І не доходять звірі,
Красуються на камінню
Едельвейси білі.

А під ними у зелені
Смереки, ялини,
Над ними парасолькою-
Чисте небо сине.

Седока 1Б
Запах матіоли – як туман,
Липа у медовому вінку,
Місячна стежина на ставку,
Хтось сміється…
Я туди пливу, -
Ти не клич, - тебе я не почую.

Седока 2Б
Місяць срібний лине серед хмар,
Хмари чорні, як лабрадорит
І важкі, неначе той граніт,
Що лежить у тебе на могилі.
Як повірити, що Бог тебе забрав,
Як не розлюбити той калини цвіт?

…Потім це тіло стало піском,
Зернятком яблука,
Запахом хвої…
Потім ми тихо сміялись двоє –
Мов шелестіли вологим ліском.
Потім крізь нас пробігали зайці,
Неполохливі, та хитрі лисиці.
Потім я думала:
Це тільки сниться –
Буковий ліс і сльоза не щоці.
Потім цей ліс огорнувся в туман.
І тумани не розсіялись досі.

…спалює душу безсмертний дурман…

Ну, а все решта…
То досвід…
Лиш досвід…


із "Саду Нетерпіння"

Прости мені оцю відвагу –
не мати смутку ув очах.
Я жінка.
І для мене благо
Отак от жити – на мечах.
Іти по лезах, як по травах,
Сивіти в чорняві ночей,
І відвертать від тебе замах
Чужих очей, чужих очей.
А потім плакать, мов дитина,
Чолом уткнувшись у щоку,
Шептать нехитре і невинне:
"Нащо тобі мене таку…"
І знову думати до рана,
І попеліти від жалю,
Бо ти – моя найглибша рана.

Та – що люблю…


із "Саду Нетерпіння"

З ким же вони воюють –
Зморшки на гордім чолі?
Губи мої танцюють
Танець по битому склі.
Рани!
Усе омана
На дуже манливім тлі.
Очі мої туманні…
босі… по битому склі…
Рани…
У цім бедламі
Зріє новий бедлам.
Танець у чорній рамі.

…Я догодила Вам?

Із "Жіночого аркану"

Дні летіли і дні кульгали
Між печалей і між утіх –
І тебе я могла проґавити
Чи прокліпали,
Як усіх,

Не розгледіти,
Обминати
На планеті морів і суш.
І не знати, як то обмирати
В божевільних обіймах душ.


із "Саду Нетерпіння"

Лиш на печаль, мов проклята, гарує
душа моя – Христове розп"яття…
О, ця печаль маєтки не вартує –
Вона вартує смерті чи життя.

Вона мене по лезу бритви водить.
І відмива ім"я моє від плям.
О, ця печаль ввійшла у кров – що в моду.

Я заплачу за цю печаль життям?


із "Саду Нетерпіння"

До теми "Вітчизни-курви"

А може, це хтось надто мудрий вигадав –
Гойдання терезів добра і зла.
Була така країна – Атлантида.
А може, тільки кажуть, що була.

Вона бувала різною – і грізною,
І лагідною дітям водночас.
І хтось колись назвав її Вітчизною –
І Атлантида з моря піднялась.

Росла містами, колосилась, квітла,
Являла світу ниви і сади.
Атланти називали її рідною –
Вона й міцніла із роси й води.

Але хіба догодиш всім і всякому?
Знайшовся невдоволений в юрбі.
Почула Атлантида – і заплакала,
І руки заламала у журбі.

І знов якийсь невдаха п’яним голосом
Завів: «Ах, курво ж ти, вітчизно, щоб тебе»!
Здригнулась Атлантида, розкололася,
І всім відомо, де вона тепер.

2.03.08.

Їдуть Хілларі і Біллі
в своїм лімузині.
Коли раптом у машини
скінчилась бензина.

Заїжджають на заправку.
Поки заправляли,
То господар із Хілларі
любо розмовляли.

Від'їхали. І питає
Біллі у дружини:
- Звідкіля ти його знаєш,
Жінко, поясни-но?

Лімузин гойдає тихо,
неблизенька путь.
- То моє кохання перше,
Джонні його звуть.

Усміхнувся радо Біллі:
- Бач, як пощастило!
От пішла б за нього заміж, -
то б машини мила,

І бензином заправляла
мої лімузини.
А тепер ти – президента
самого дружина!

- Не змінилося б нічого! -
мружить очка сонні.
Просто президента Штатів
тоді звали б Джонні!

Хризантеми

У запаху осінніх хризантем
Скорботний відчай марного чекання
І біла паморозь осіннього світання,
Й невиразно-холодний серця щем.
І вечора прозоро-синій сум.
Чом пальці до букета мов приковані?
Тобою повна вщерть, до тебе причарована
Крізь погляди, мов постріли, несу
Ці квіти, не тобою подаровані.

Мій переклад

А в запахе осенних хризантем
Печаль и ожиданье без ответа,
Как будто изморозь осеннего рассвета,
Невыразительно-холодный сердца трем.
И вечера прозрачно-синий хор.
Букет к рукам приклеенный застыл.
Тобой полна я вщерть, бреду почти без сил,
Несу сквозь взгляды, словно выстрелы в упор,
Цветы, цветы…. Не ты их подарил.

Бачить бджілка уві сні
Сновидіння чарівні,
Як літає серед квіту,
Скорому радіє літу.
Пахощі! І відусіль!..
А назустріч дядько Джміль.
Він до бджілки позіхає,
Каже – меду ще немає!
Нікуди і поспішати,
Нумо аж до травня спати!

2008

У малого кошеняти
Лапка перебита.
Діти в двір принесли вату,
Йод, зеленку, бинтик.

Хоч ніхто не доганяв -
дременуло з лави!!!
"Коли виростете, НЯВ, -
Станьте лікарями!”

Посварився у неділю з жінкою Федотко.
Ну яка ж ти, – каже, – жінко, в мене ідіотка!
А вона ж йому: - Ой, правда-а! Тут ні грама фальші!.
Ось пішла б за генерала – була б генеральша!

- Знову п'яний?! Ну, це все!
Не буду й сваритись!
Нам з тобою, чоловіче, треба розлучитись!
- Пропозиція цікава. Кажучи між нами,
Голосую жінко "за", обома рогами!

Мій дід і батько
З роду гончарів.
І їхні руки
Так любили глину -
Що пестили і гріли.
У майстрів
Був кожен горщик
Любим, як дитина.

Крутився круг.
Лунав батьківський спів.
І барви трав
Цвіли на всіх макітрах.
На горщиках і глечиках
Тих днів
Залишилась
Мелодія нехитра.

А батько
Мружив очі і співав.
І разом з ним
Співав і круг гончарний.
З'являвся глечик,
Вився, виростав,
Неначе стан дівочий,
Ніжний, гарний.

Рука злітала
Над столом,
Як птах.
Він гладив глину,
Наче рідну жінку...
На мисниках
у селах і в містах
Стоять батьківські
Глечики і ринки.

Вже тато інші
Пізнає світи,
Й горнятка
Не лишилося
Од нього.
Та на Сумщині
Можна віднайти
Про батька згадку -
Горщика старого.

Багато літ
Цей горщик
У печі
Варив борщі,
Картопельку і каші.
А поряд з ним -
І хліб, і калачі,
Що годували
Рідні сім'ї наші.

Я бачила - в музеї!
Горщик цвів,
Який прогодував
Усю країну...
То, може, батько мій
Його зліпив,
І в ньому душу залишив
Нетлінну.

Плесни прохлады мне в бокал...
закат гранатов, воздух прян,
и звездною пыльцой агатов
ещё не тронут ятаган
небесный. Тихая река
туманом стелет берега
у плеса. Сброшена фата,
и слов коротких пиццикато
волнует кровь исподтишка,
и безысходностью крылато
бессмыслие первопричин,
где я одна и ты один…
а лёд в стекле беззвучно плакал...

***
Якi несхожi ми, але якi єдинi
у нiч глибоку,
коли в тiснинi гiр, улюблених тобою,
я бавлюся сопiлкою дзвiнкою.

***
Ти кажеш, я пастушка безтурботна,
бо погляд мiй у небесах блукає,
торкни троянди пуп’янок губами,
на мить небесну про зірки забуду.

***
Розгойдуючись до небес,
ми в гонг ударили обидва разом,
i, ставши нотою одною, зрозумiли –
сьогоднi ми зiграли без розходжень...
________________________________________

Оригінал

Лида Леда (стихи.ру)

***
Как непохожи мы, но как едины
глубокой ночью,
когда в теснине гор тобой любимых
играю я звенящею свирелью.

***
Зовешь меня пастушкой беззаботной
за то, что в небесах мой взор гуляет.
К бутону розы прикоснись губами,
и я на миг о звездах позабуду.

***
Раскачивая до небес качели,
мы в гонг ударили одновременно
и, став единой нотой, осознали -
сегодня между нами нет различий

У запаху осінніх хризантем
Скорботний відчай марного чекання
І біла паморозь осіннього світання,
Й невиразно-холодний серця щем.
І вечора прозоро-синій сум.
Чом пальці до букета мов приковані?
Тобою повна вщерть, до тебе причарована
Крізь погляди, мов постріли, несу
Ці квіти, не тобою подаровані.

Авторський переклад

И горький запах белых хризантем
Хранит былой любви горчинку где-то.
Хрустальный иней зимнего рассвета
И чист, и бел, и пуст, и полон тем,
От чего сердцу не освободиться.
Сквозь слёзы встреча. Незабвенны лица.
Цветы, цветы…
Не ты
Их подарил…

Вітряно. Холодно. Душу пече.
Поряд зі мною вороже плече.
Поруч одні лише тіні:
Літні, зимові, осінні.

Щастя крихке в несміливих руках
Сльози лишило на білих щоках.
Суму тавро на обличчі
Шкіру спалило незвично...

06/2000

Холодний ранок. І тепло
Усім потрібне, щоб зігрітись.
Пірнають люди у метро,
Де метушня, газети, квіти.

Де так далеко до небес
І близько лід слизький підлоги,
Спить волохатий чорний пес,
Об нього хлопчик гріє ноги.

Бездомних двоє у кутку.
Людське життя й життя тварини
У долю з'єднані таку -
Собака грів об нього спину.

Дитя ж собаку обняло,
В його теплі без тата й мами
Зігрілось... Холодно було...
Спішили люди...крізь реклами...

Люблю любить любовь, ловить ее подсказки,
В полунамеке смысл угадать,
Снимать с нее обиды, гнева маски
И ждать.

О, эта недосказанность святая,
Полуотказ, нет-нет, полупризыв,
Вкусивши плод, быть изгнанным из рая
В обрыв.

Не сожалеть, не каяться, но верить:
Воздастся всем за этот сладкий грех,
Ведь мерками земными не измерить
Ее утех.

И чувствуя, что сочтены мгновенья:
Сегодня счастье, завтра будет грусть,
Все ласки отнимать у вдохновенья,
И пусть...

О-ля-ля-ля...
Гримить на дощ
Пора тікать!
Не хоч, як хоч

О-ля-ля-ля...
Який трагізм!
Сміх розбирає
Аж до сліз.

О-ля-ля-ля...
Я – діамант?
Та Ви, простіть,
Не мій гарант

О-ля-ля-ля...
Любов – це гра
Це спрага серця
Й вальс пера.

21/9–2/03/2004

Розбилось люстерко
На щастя чи лихо
Розбилось люстерко –
У грудях затихло.

Уста скам’яніли
І серця не стало.
Так віра зомліла,
Так думка вмирала.

2001

Стовпи зірвались на дорогу.
По шибках розгулявся шквал.
Це лиш зупинка на вимогу,
А хтось сказав, що вже привал.

6/09/2004

Остання мить
З тобою:
Прогалина думок.
Ледь серце
заспокою
А-ну ж переболить?!

Зімкну в замочок
Руки.
Заплачу. Помолюсь.
Ні полум’я.
Ні звуку.
Піду. Не озирнусь.

6/08/2007

Життя прожити – не поле перейти.
Народна мудрісь.
Ми йшли, як ніч. І кожен про своє,
Всміхались по-дитячому, наївно.
І кожен крок писали по слідах
Північні гості, як спізніле диво.
Ми не хотіли грати більше нас,
І битися із тілом ошалілим.
Ішли прощати, як прощають нас
Північні гості за якусь провину.
І у мовчанні здобували час,
Його несли ми своїх долонях.
Бо тільки той перемагає нас,
Хто меншим називається у полі.

Прокинулася жінка
і будить чоловіка:
– Послухай-но, Микито,
Сьогодні ж день великий!
Пройшло п’ятнадцять років,
Як ми з тобою в шлюбі,
То як же ми це свято
Відзначимо, мій любий?
Пробуркотів Микита:
– Не спиться тобі зрання!.
Давай вшануєм свято
Хвилиною мовчання.

Стукає серце сьогодні нерівно,
болю ріка виходить із меж.
Не розбивай собі душу, царівно,
не роздирай її ближньому теж.

Вчора було воно трунком коштовним,
нині ж отрутою слово гірчить.
Перетерпи. Кожен біль виліковний,
як в келих любові його перелить.

Гоїти душу, гоїти рани,
щоб без рубця, можна тільки єлеєм.
Тихо-тихесенько, п'яно-піано
відшепочу біль образи твоєї.

2.03.08