Она себя считала птицею высокого полета,
Над нею небеса,под ней же, грязная и грешная земля.
Клевала желтое и дорогое,носила все себе домой.
На многих каркала,плевала и многих заклевала.

А жизнь течет обычною рекой, меняет,исправляет,
От радости,что ухватила куш большой,
Счастливо каркнула всей низменной душой.
Закрыла рот,глоток,да нет,застрял ворованный кусок.

Ни прыгать,ни летать,а ползать тянет,
Груз в горле поперек стоит.
Поникла,опустилась и в черную сосульку превратилась
Никто помочь вороне не хотел.

Мораль-не каркай на других,а то ведь пропадешь одна

Книжка коштує гривню,
а в ній всього двадцять віршів.
Кожен вірш — п'ять копійок!
Це ж хто такі ціни призначив?
І направду ганьба,
хоч в Майстерні цидулу пиши.
Я погоджуюсь з вами в усьому,
шановний читачу.
Я вам сотню на гривню відважу:
копійка — один.
Вам солодких чи кислих?
Римованих, білих, сонетів?
Чи на двадцять копійок
влаштує півкіла поем?
Вам до пісні чотири
чи бажано з вісім куплетів?
Ось, купуйте, панове,
ну, дуже веселі й смішні!
Ось сумні, але теж
ані трохи не гірші.
Підставляйте торби!
А на доляр, напевно, піде
кілограмів чотири
добірних копійчаних віршів.
За вірша — п'ять копійок.
Чи вісім. Чи дев'ять. Хто більше?

Далеке крайнебо, пропахле пригаслими зорями,
і стиглими зорями, й степом, де колос і цвіт.
Чому ж ти, крайнебо, такими плугами пооране,
такими громами, якими поорано світ?
Ти меншаєш, меншаєш в світі, занадто модерновім,
придатне для вжитку, та надто відкрите жалю...
Чому ж твої птиці змовкають на кожному дереві
і зойкає кожна стежина, куди не ступлю?

Підвладне ти часу, як часові зорі підвладні,
як надто підвладні і птиці, й дерева, і ми.
Аларми і марші. Розкоти громів канонадні.
Звідколи це? З часу, відколи назвались людьми?
Але учорашнім не жити. Це істина древня.
А жити сьогоднішнім тільки – не вище трави...
Та що з вами буде, що буде, високі дерева,
коли висоту свою втратите раптом і ви?
Бо як поєднати правічну красу і потребу,
І марші бравурні, і тихі акорди жалю?..
І як поклонятись все меншому й меншому небу,
що схоже все більше і більш на блакитну ріллю?
Все мусить родити – простори небесні та водні,
але щонайбільше – земна невпокорена віть.
Краса не для ситих. Не приймуть її і голодні.
Високі дерева, тому про високе шуміть!
Гаї телевеж. Автострад гомінкі блискавиці.
Усе те доречне, усе те до часу, і все ж
лиши мені, світку, дерева, і трави, і птиці.
Лиши мені, світку, зірки на шпилях телевеж.
Хай не плодоносим, та думку високо підносим.
І я не останній у тебе, а все ж упаду...
Та поки ще я не літак, не зоря, не чорнозем –
зі мною дерева, найвищі в земному саду.

Живуть мислителі й оратори,
Звідколи світ – сто тисяч літ.
А треба сіяти й орати,
А ще й збирати чесний хліб.
А там, де зерна, є й полова.
Та на поверхню вирина
Не пил словес, а мука слова
в мить перед сходженням зерна.

Сонячний дім твій за синім туманом,
Там, над лиманом, де ранок – мов скло...
Що то вже біле чаїне крило,
Але біліш паруси над лиманом.
Давній мій друже, ти тільки пожди.
Так величально приходять до тебе
Птиці і риби, зорі і стебла,
В краплі роси, в краплі води.
Світ – не вистава.
В дні щастя й біди
Я не купивсь на фальшиві міраклі.
Я собі світ одкриваю до краплі:
В краплі роси, в краплі води.
Може, це все невеликий прогрес? –
Ранковий горніст розлучився із горном.
І з солов’їним, не людським горлом
Я в світовий увіходжу оркестр?
Ген чумаки в небесах, угорі,
Розсипали сіль, і їдуть без ляку...
Досі та сіль із Чумацького Шляху
В краплі моєї малої зорі.
Мамо-природо, ти нам прости,
Доки візьмеш у праматірне лоно.
Бо й перед нами – море солоне,
В краплі води, в краплі роси.
Час нам рахунок веде до межі.
Час не спокусить солодким обманом...

Дім над лиманом встає за туманом
Над одчайдушне світання душі.
Там, над лиманом, гучать голоси...
Ти принеси мені, чаєчко, птаху,
Дрібку зорі із Чумацького Шляху,
В краплі води, в краплі роси...

В пам'ять погиблим повстанцям


Серед лісу біля струнка
Заросла могила
А над нею сосна струнка
Гілячко схилила.
На тій сосні орел чорний
Роками волає.
Мати за синочком
Сльози проливає,
посивіла дівчинонька,
Що його любила.
Заржавіла ота куля ,
Що повстанця вбила.
Сестра ходить по лісочку
Могилу шукає,
По селах розпитує
Можить хтось щось знає …

М'якенький і липучий
Сьогодні випав сніг.
З такого снігу вийде
Чудовий сніговик!

Андрійко і Дениско —
Його найкращий друг —
Знайшли діряву миску —
Це буде капелюх.

Щоб ніс, мов на картинці,
Зробить сніговику,
Андрій приніс морквинку
В своєму рюкзачку.

Зліпили й покотили
По снігу два сніжки,
Аж поки ті зробились
Великі і важкі.

Ще до мети неблизько —
Робота ж нелегка —
Аж тут зліпив Дениско
Собі іще сніжка.

Хотів поцілить тільки
У дерево Денис,
Та другові поцілив
Точнісінько у ніс.

Не міг Андрійко, звісно,
Залишитись в боргу —
І ось уже Дениско —
По шию у снігу.

“Дістав? — кричить Андрійко. —
То більш мене не сердь!
А то відправлю швидко
Із гірки шкереберть!..”

...Загублена морквинка
Валяється в снігу,
І миски половинка
Стирчить із кучугур.

Спочити після бійки
Присіли на пеньки
Дениско і Андрійко —
Живі сніговики.

(За мотивами Василини В.)

Монументально підливаю вечір -
біжить по дубові срумок стрімкий,
щось я сьогодні не до речі
звалив собі на вузькоплеччя
непередбачливо-мутні думки.
Здригну, обітру мешта об штанину,
зішкробаю коханки довгий ріг.
У час печалі, в радості годину
знаходжу у собі завжди причину
напитися - і падати без ніг.
Гойда знайомих, дорогих і любих,
і вертольотами башка шумить.
Спинюсь на хвильку і покличу Любу -
без Люби - то вже точно вріжу дуба,
а як не вріжу - знову кину пить.

8 Лютого 2008

Сентиментальність, певно, не до речі
У наш раціональний вік стрімкий,
Але стоїть містечко вузькоплече
На камінці при березі Ріки.
І я до нього завжди серцем лину,
з усіх своїх мандрівок і доріг.
У час печалі, в радості годину
Воно – моєї долі оберіг.
Тут я щоразу наче молодію,
бо скрізь – моєї юності сліди.
Свої турботи і свої надії,
немов дітей, завжди везу сюди.
Тут все знайоме, дороге і любе,
від ніжності аж серце защемить.
Спинюсь на хвильку під правічним дубом –
Сніжинок рій під ліхтарем іскрить.
Я промайну, мов цей лютневий вечір...
Благаю долю: крізь роки й віки
Нехай стоїть містечко вузькоплече
На камінці при березі Ріки!

Накостиляв під вечір в барі рагулям.
Пішло метро бомжів міських на ніч куделить.
Лежав собі, балдів, плював у морду стелі,
та навіть вусом на коханку не схиляв.

Вона вовтузилась, чекала "аль-люлів",
за вушко шкробарала, мов киця муркотіла,
а на тівішці гавкалась з мєнтом Ґадзіла,
а я все згадував польоти рагулів.

Немов трамвай ми ноги кулком переліз,
центнер кохання почвалав у бік льодівки.
Не та вже баба зара, як то була дівков.
Чим думав хлоп, коли `го путав з нею біс?

8 Лютого 2008

Ніщо не міняється:
запах дощу і горнятко пахучої кави,
І твій невиправний характер.
Чи варто було би життя починати спочатку,
І що пропонує нам доля: угоду чи бартер?
А втім, я не знаю,
Що краще для тебе, хороший,
Любов без грошей,
Чи без ніжної пристрасті гроші?

Я визнаю за вами право
писать без крапок і без ком,
сплітати, мудрствуя лукаво,
і зневажать тенета форм,

пірнать у філософські ізми,
хтозна, чи тямлячи у них,
світить невіглаством крізь призму
презирства до уся і всіх.

Я визнаю за вами право
палать зневагою до рими,
як Муза ніжно і ласкаво
крилом торкнулася незримим.

Як є в тім щирість, образ, думка,
щось чисте, свіже, незнайоме,
що слово вишикує струнко,
то хай їм грець, крапкам і комам!

Як вірш, мов сирота під тином,
скалічений новітнім злетом,
собі лишаю лиш єдине:
не визнавати вас поетом.

Хвіст злетіти поза хмари не дає?
Що плазує темним яром — не моє.
Що витає в високості — не питай.
Не збереш, упавши, кості — не літай.
А рівненькою стежиною ходи,
І подалі від біди і від води,
Щоб соломки постелити де-не-де,
Хто ж бо знає, де він завтра упаде!
Так життя твоє безпечно промайне,
І довіку не зустрінеш ти мене.
Не веліли тато й мама — то святе.
Надто різними шляхами ми ідем.

(За мотивами Юльці В.)

Я хочу тебе, конюху,
мій хлопе з Тоганрога.
Запрошуєш на сіно,
заглох в корчах мопед.
З тобою будем бавитись
у "Гол!" (ворота - ноги).
Ну що ж давай - викочуй м`яч
а я доїм шербет.

8 Лютого 2008

(За мотивами Варці Ч.)

Я гикати буду - до завтра, до літа чи смерті.
Забембали сни, телефонні дроти і дороги.
До чорта пошлю на кулічки коханця-небогу -
хай знає він, батяр, як в гречку скакати уперто.

Побринькаю троха губою, і в чашечку чаю
наллю коньячку і журбу у собі переможу.
Покличу Стефана - хай гріє оманливе ложе.
Стефасю, ти мій - мерщій до аптеки, благаю!

Він майже вже тут, я халатик знімаю кохатись -
підкинь троха жару, здоймай же нарешті кальсони.
Чекає на пташку грайливе моє підвіконня.
Він, кажуть, що дідько - не вірю я в ті забобони...
і, як перед боєм, чекаю на мужність солдата.

8 Лютого 2008

Дав би мені Господь крила,
Я б у небо злетів,
Сизокрилим голубом
У височінь далеку!

Дав усім ,Бог крила,
А мені одного,
Спробував злетіти я,-
Падав довго,довго..

За що ж мене,Господь-Боже,
Так гірко карати,
Для чого мені крило одне,
Хіба з ним щастя взнати?

Якщо хочеш мати крила,
Та до хмар літати,
Знайди собі вірну любов,
Щоби навік кохати!

Ой, зіронько, вечірняя
У небі одинокая,
Зійшла над горою,
І чому сама одна?

Колись була я дівчина,
Любив мене милий,
Кохав гарячим серденьком,
А я очі ховала…

Бо була я гордая,
З мріями заручена,
І у синє небо,
Зіронькою злетіла..

Одна тепер у небі я,
Та й шукаю милого,
Місяченьку, братику,
Де тепер його зоря?…

Ой, Зіронько-лебідонько!
Не ховайсь за хмарами,
Світлом стелиться земля,
Милий твій,- навіки_я!

Ці очі в себе закохували, лише рік тому
Думки ловив, напивався твоїми хвилинами
Мріяв про ближче, вдовольнявся нічим
Чув від тебе не певне – ще все попереду…

Прогулянки дніпровським берегом
Велопробіг автомобільними дорогами
Твоїх хлопців імена та черговість в пам’яті
Чай по вівторкам – це теж вже історія.

Твоє – ти маєш право ненавидіти
Так, маю – моя відповідь…

І ось цей сон, він заблукав в просторах мозку
Ніжно транслював гру світла, і силу дотику
Непевний, боязкий – це чомусь твій
Допитливий, неспинний – мій

Так близько, ніжно, затишно
Цілунки ласі, вологі, пристрасні
Нам від цього смішно й радісно…
Дзвінок гучний - і я прокинувся.

Твоє – ти маєш право ненавидіти
Так, маю – моя відповідь…

З недокоханками прощатись легше оптом
та і з недокоханнями теж.
Друзів втрачати з декількох спроб,
так надійніше.

Шукати винних немає сенсу,
номер один дивиться на мене в дзеркало щоранку.
І як не зненавидіти себе в цій ситуації
Як засинати та як просинатися

Тримався за вас до останнього
Надію свою хвору показував
Падав в очах - далі нікуди.
Збираю рештки гідності
Під ногами вашими
Щоб втікаючи
Написати це

А життя вирує красою поруч
Дістати рукою б його хоч раз
Спробувати, на смак та доторк
Але вже не з вами й не зараз…

(За мотивами Ванди Н.) ;)

Пав король. Бажання випало за ним.
У нього всох... пучечком затугим.
Райтузи я зминала у пітній руці,
котам, що їх нераз топила в молоці,
ушир розмазувала посміх на лиці,
в той дім ступала, де кальянив дим...

Там стеля щедро сиплеться - дарма,
там всі обкурені - їх відморозила зима,
індуси там співають про "ачА",
а на столі застелена парча,
на ній присмажене вмостилося паця
так недоречно. А втіхи все ж катма.

Тож накурилась я, смачне аліготе,
а перст середній вказує на те,
що всі амури роблять шури-мури,
та ти пробач
не запиваю коньячком я скач -
від того цей незрозумілий плач.
І знову мимо. Розмова ні про шо
і ні про те...

8 Лютого 2008

Передранок.
Дум серпанок
Огорта.
Ти не та,
Не з коханок,
Непроста.

Гаснуть мрії
В безнадії.
Повиса
Сліз роса.
Ох, ці вії…
Ця краса…

Холод миті –
Вже розбиті
Чари слів.
Примари снів
Розповиті.
Не зумів.

Невимовність
Мов коштовність
Десь на дні.
Не мені –
Я не той гість.
Ні – то й ні.

Коли незвична страшна сила
Нагрузить голову і вмить
Ти бачиш світло бачиш мило
Навіщо мило дивна мить
Ти бачиш як летять тарілки
Так швидко наче кінь біжить
Ти відвертаєшся щосили
Навіщо це всього лиш мить
А під собою бачиш світло
Це світло наче від вогню
За мить відчуєш як горить коліно
Це відчуття не болю а жалю
Цей жаль тебе примусить голосно кричати
Лиш крик тебе рятує від вогню
Відкриєш очі і за мить побачиш мило
Про дивну мить забудеш за хвилину

Життя таке-не поле перейти,
Скоріше канаву перескочити,
І щоб,не впасти,не пропасти,
Та совість не продати.

Ви скажете-"такого не буває".
Та ні, той хто в душі,високі почуття ще має,
Той не замарається, не запродасться,
А ні за гроші,не за багатство не зламається.

Ви скажете-"та то,святий якийсь".
Та ні,простий з сумлінням чоловік такий.
В душі у нього тепле,чисте серце б*ється.
А в голові думки чудові,про щастя пісня ллється.

Ви скажете -"та це фантазія,утопія".
Таке життя у нас, усіх перемололо,наклонило і зломило.
Ні каплі чистоти,в душі людській не залишило.
Тоді для чого жити,прекрасне нам творити?

Вірші писати,картина малювати,
Та так душевно,гарно,божественно співати.
Ліпити,будувати,нові висоти здобувати.
Ученим планети,світ розпізнавати.

Щасливим матерям малят народжувати,
А в школі їм знання давати.
Тоді,чого життя усіх ламає?
І душу,серце змінює,усіх переробляє.

То як знайти той вихід,із життя такого?
Пізнати щастя,радість,блаженство та любові.
Що треба нам зробити і як себе переробити?
Та дуже просто - по Божественнному закону треба жити!

Пісня перша:
День І
Рада богів. Афіна наставляє Телемаха

Пісня друга:
День другий і ранок третього дня
Збори ітакійців. Телемахів од'їзд

Пісня третя:
День третій і четвертий до вечора п'ятого дня
у Пілосі

Пісня четверта:
Вечір п'ятого дня і день шостий
У Лакедемоні

Пісня п'ята:
День сьомий і далі до кінця тридцять першого дня
Пліт Одіссеїв

Пісня шоста:
Тридцять другий день
Прибуття Одіссея до феаків

Пісня сьома:
Вечір тридцять другого дня
Одіссеїв прихід до Алкіноя

Пісня восьма:
День тридцять третій
Одіссеєве перебування у феаків

Пісня дев'ята:
Вечір тридцять третього дня
Розповідь Алкіноєві. Пригода у кіклопа

Пісня десята:
Вечір тридцять третього дня
Пригоди в Еола, у лестригонів і у Кіркеї

Пісня одинадцята:
Вечір тридцять третього дня
Жертви для виклику померлих

Пісня дванадцята:
Вечір тридцять третього дня
Сирени, Скілла і Харібда, бики Геліоса

Пісня тринадцята:
Тридцять четвертий день і ранок тридцять п 'ятого
Відплиття Одіссея із країни феаків і прибуття до Ітаки

Пісня чотирнадцята:
День тридцять п'ятий

Пісня п'ятнадцята:
Тридцять п 'ятий і тридцять шостий день; ранок тридцять сьомого
Прибуття Телемаха до Евмея

Пісня шістнадцята:
День тридцять сьомий
Упізнання Одіссея Телемахом

Пісня сімнадцята:
День тридцять восьмий
Повернення Телемаха на Ітаку

Пісня вісімнадцята:
День тридцять восьмий
Бій Одіссея із Іром навкулачки

Пісня дев'ятнадцята:
Вечір тридцять восьмого дня
Зустріч Одіссея і Пенелопи. Умивання ніг

Пісня двадцята:
Ніч із тридцять восьмого на тридцять дев'ятий день. Уранці і опівдні тридцять дев'ятого дня
Перед убивством женихів

Пісня двадцять перша:
День тридцять дев'ятий
Лук Одіссеїв

Пісня двадцять друга:
День тридцять дев'ятий
Побиття женихів

Пісня двадцять третя:
Вечір тридцять дев'ятого і ранок сорокового дня
Пенелопа упізнає Одіссея

Пісня двадцять четверта:
Сороковий день

CЛОВНИК. МІФОЛОГІЧНІ ІМЕНА ТА ГЕОГРАФІЧНІ НАЗВИ

Струмками дзюркотливими,
Пташками галасливими
Збудилася весна.
Ласкаво-пустотливою,
Чаклункою звабливою
Всміхається вона.

Із хрумкотом-чалапками,
Білясто-сіро латками
Поморщились сніги.
Ожили гуркотницею,
Підтоплені водицею
Річкові береги.

Тоненьким золотариком,
Пустунчиком-ліхтариком
Сміється промінець.
Спішить із побажаннями,
Веснянками-вітаннями
Крізь хмарку навпростець.

Даруєш мені соняхи?
Шкода, що не Ван Гога.
Запрошуєш на Мальту?
Дарма, що не в Тибет.
У нас з тобою в різний бік
Напрямлені дороги.
Ну що ж, бувай здоровий!
Спасибі за букет...

Скажений осінній вітер,
Завивав в обіймах плюща,
Зриваючи листя сердито,
Зі старого чіпкого куща.

Ти дивилась покірно і тихо,
У заплакане ,мокре вікно,
Де хитався,боровся із вітром,
На плющеві останній листок.

І воском стікала надія,
По тендітній свічці життя,
Картин -недописана мрія,
Манила тебе в небуття.

Та не здався листок у віконці,
Художник старий на стіні,
Найкращу картину й останню,
Написав у своєму житті.

Малюнок із фарби,як мрія...
Життя -тендітний росток,
В тобі народилась надія,
Коли впав останній листок.

Я буду чекати – до завтра, до літа чи смерті,
Крізь колії, сни, телефонні дроти і дороги.
Молюся тобі все частіше ніж чорту чи Богу,
Бо всі сторінки в молитовнику пальцями стерті.

Знов осінь, і серце у вирій своє відпускаю -
В мені йому тісно, то ж мучити більше не можу.
Нехай тобі гідна зігріє оманливе ложе
І вогким шляхом поведе до безумства чи раю.

Це майже не зрада, я все пробачаю. Не знати!
Не дай мені знати, брехнею врятуй від безсоння.
Знання - це ще ближче до леза або підвіконня,
А може до волі - та це вже, напевне, занадто.

Дрогобич-Київ, Київ-США –
Десять годин біля самого Бога...
Аеропорт, скорочена пряма
Й брехнею асфальтована дорога.

Дрогобич-Київ, Київ-тихий Львів,
Тепер тобі відцокує бруківка...
У поглинанні стомлених віків
На ратуші замучилася стрілка.

А в мене все як завжди, без образ,
Топлюся в ексцентричності жаргону...
Я вільна, як американський джаз,
Але пишу чомусь, немов з полону.

А в Львові Львів, нічого більш не треба,
Вдихають вулиці тепло людських сердець.
В твоїх очах побачу клаптик неба –
І знову заблукаю в ньому десь....

Ось так живу поміж зубних усмішок,
Настояних на фальші до оскоми.
А в Львові немає, нажаль, наших спільних доріжок,
А Львів не здригався, на щастя, від нашої коми...

Коли ще не забамкали в костелі,
Коли ще сплять в садках міські оселі,
Коли ще ластівки із нірок в скелі
Не полетіли на ставок, -
Лелеки будять сонний Городок.
Ці бузьки-боцьони в поранній тиші,
Цей перестук, цей стрекіт-клекіт
Нагадують село моє далеке:
Про те, що мати вже давно не пише,
Про те, що відлетять мої лелеки
У теплий край, у вирій-рай,
І тут мене, а маму там залишать.

Затримаю, затру за три тривожних роки,
карбовані на задумі, сліди у Божий Дім.
А срібла колоски вплітаються у локон,
бо дні читаються неповторимим хокку,
бо п`ятниць в тижні набереться сім.

І так собі нівроку зародила лада -
перебрані по ниточці обставини і гріх,
розібрані до гвинтика жалі та вади,
та не дають вдихнути правді безпоради,
а вмерти на хресті - дитячий сміх.

Щось засидівся Бог у мене на півслові,
і не знаходить місця спокій. Боже, Ти ще тут?
Так важко на душі, коли гріха окови
тримають тіло за спокуту. Випадково
глухим переді мною стане кут...

Тоді прийдуть, омиють непридатне тіло,
осанну відспівають, спати укладуть і під...
Що мало відболіти - мало відболіло,
а що роки збирали - на душі осіло
і віднесли вітри у інший світ.

7 Лютого 2008

Стискає холод, огортає душу,
Глузливий погляд у зрячках проскаче.
А я долоні простягати мушу,
Бо хтось там з-за спідниці гірко плаче.

Бо хтось там з-за спідниці гірко плаче,
І щось шукає у моїй кишені.
Хоча б цукерку, хоч якийсь калачик,
А в мами там лиш клопоти щоденні.

Яку печаль несуть жебрацькі очі,
Того не зрозумієш ти прохожа.
Того не зрозумієш і не схочеш,
Бо наші долі зовсім не похожі.

Ти виростала у теплі й турботі ,
Мене ж щоночі холодом вкривали
Ті вбивчі очі . Так, ті кляті очі
Чогось у мене блудно вимагали.

Тебе до школи завжди проводжали,
А я всю школу бачила лиш в далях.
Тебе кохали , ніжно так кохали ,
Мене ж за пляшку мати запродала.

І зовсім не тому я зараз плачу,
І не тому я милостиню прошу.
“Будь другом дорогий палачу “
І тільки вітер заміта порошу.


Вона ж бреде, немов “причинна”,
З малим малятком.І не зна дороги.
Вона ж не винна , бо й сама дитина.
Скажіть, за що їй всі оці тривоги ?

Була б вона найкращою дочкою,
Сестра з якою біди всі прості.
Можливо, і дружила б із тобою,
Можливо тільки - в іншому житті.

З яким гріхом прийхла вона у вічність ?
За що отримала те покарання ?
Чому БОМЖем зовуть її, а гідність
Давно замінена жебракуванням.

А може нам не варто обминати
Чи бігти геть не наче від чуми ?
Та замість того, щоб допомагати,
Ми навіть не вважаєм їх людьми.

Це не проблема - це болюча рана,
Яку пов’язкою не заліпити.
І ти, як біля жебраків ітимеш ,
Подумай : “Як їм важко жити”.

Мені зовсім не вас називати судилось коханим,
Мені зовсім не вам обігріти судилось життя,
Та чому попри все мов на сповіді я перед вами,
І ридає душа, недолюблене кволе дитя.

Нас водило обох манівцями химерно без ліку,
Перетнулись дороги, немов у двобої шаблі.
Перший погляд, і ми зрозуміли одразу й довіку —
Поодинці немає нам місця на нашій землі.

Ви для мене тепер, наче острів у синьому морі,
Ви надія і захист наївних червоних вітрил.
Нам літати обом в синім небі моїм неозорім,
Чи упасти обом у безодню поламаних крил.

Я трояндою вам упаду у гарячі долоні,
Я наповню вам душу незвіданим досі вогнем,
Я кохатиму вас, зігріватиму ваше безсоння,
Я дарунок небес, тільки ви упізнайте мене.

Тихо плачуть скрипки у фіналі то форте, то піано,
Виливаючи срібно мої фіалкові жалі.
Я з майбутнього гостя, я ваша єдина, кохана,
Поодинці немає нам місця на нашій землі.

Анатолію Горчинському

Поза межею нинішніх реалій,
століття переплутавши повік,
співав у переповненому залі
немолодий вже хворий чоловік.

Співав про вічне — мамину черешню,
вертайтесь, діти, батьківських домів...
Ставало слово щирим і справдешнім,
оце він, Богу дякувати, вмів.

Без фонограми, під живу гітару,
відсунувши подалі мікрофон.
Літали залом лебеді у парі,
і червонів трояндами перон.

Здіймались звуки радісні і горді,
та вчувся стук ранкових поїздів,
і пальці помилилися в акорді,
і голос так зрадливо затремтів.

І в залі сміх... О публіко жорстока!
Ти, наче звір приборканий, авжеж,
тебе приборкать — то нелегко й довго,
а помились хоч в ноті — загризеш!

А потім возридаєш! Та запізно...
О публіко! Коли б тобі знаття,
що хворе серце прошива наскрізно
така тендітна ниточка життя!

Нема пророка, так було і буде,
вгамуймо ж гнів, роздратування, злість,
бо він нам не навіки даний, люди,
він в нашім місті тимчасовий гість.

Любім його, бо ж ми брати і сестри
супроти вічності однині і щодня.
Ні, ви не янгол, сивий наш маестро,
ви свої крила віддали пісням.
15 березня 1998

Біда у мене — постаріла мама,
Взялась у зморшки мамина краса,
І сивину ховає під фарбами
Колись розкішна русая коса.

Вона ще юна станом і ходою,
А як вбере святочний стрій кудись,
Услід ще свищуть парубки юрбою
Бешкетники: "Дівчино, озирнись!"

А дівчині пішов десяток восьмий,
А в дівчини позаду Колима,
Війна, криївки і нічнії постріли,
І зрада, і арешти, і тюрма.

Та дав їй Бог оту красу нев'янучу,
Що довго опиралася літам,
І думав кожен, лиш на неї глянувши —
Легке життя, ото і молода.

Й не знав ніхто, а хто ж бо мав питати
У мами й доні, мов у двох сестер,
Як нам жилося, поховавши тата,
Як нам живеться-мріється тепер.

Біда у мене — постаріла мама,
І річ не в зморшках, не у сивині,
З дочкою за сестер нас ще приймають,
А з мамою вже віднедавна — ні.

Як замело, як замело вас, тату,
немов на тій далекій Колимі!
Ви тут самі. І ми без вас самі.
Вам сниться новорічний сон тридцятий
Під цим гранітним дубом, в темній хаті,
в обіймах ніжних вічної зими.
Які сніги! Які сніги глибокі!
Мов спокій, мов одвічність, мов печаль.
Дзвенить високим і святим кришталь
снігів всечистих.
Лагіднеє око,
призри на мя!
Долаю ті сніги...

1.01.2002.

Я, друзі, слів банальних не боюсь,
Бо, врешті, все банальне в цьому світі.
Банально сто віків сміються діти,
А у старих в очах банальний сум.
Банальна думка, що життя – лиш мить,
Навіки ж нам даються тільки втрати.
і я не знаю, що тут ще сказати.
Банально? Правда!
А душа болить...

До мене охолола? В серці лід?
Любов'ю розтоплю його, єдина.
Хто... що без тебе я? Чи інвалід,
Чи взагалі лиш тіла половина.

Ага - одна рука, одна нога,
Півголови, півсерця, півпечінки...
В мого життя журналі, дорога,
Без тебе більше - жодної сторінки.

І знаєш - припини цю дивну гру:
"Збирай негайно речі, їдь до мами!"
Без тебе, люба, серцем я помру,
А небо нас обох поб'є громами.

В життя журналі тьма репортажів
Без жодних перебільшень з поля бою.
Мабуть, уже і тілом я б не жив,
Якби Усеблагий не звів з тобою.

Відкрив я дещо із таємних знань -
І це для мене нині аксіома:
Не мав би звершень, перемог, долань,
Якби з походів ти не ждала вдома.

А хто зліпив з невдахи всіх мастей
Своєї долі суперчемпіона?
Кохана, мила! Я - твій Галатей,
Ти - золота моя Пігмаліона.

30.01.2008

Пустослів'я заради розваги
Не привернуть моєї уваги
Сотні тисяч заїжджених фраз
Тривіальними робляться враз
Довгі зливи рядків обважнілих
Рвуться грона думок недоспілих
Недоспіваних, недопочатих
Площиною одною обтятих
Розрахованих чітко по схемі
По працюючій справно системі.
Із чужого, незнаного досвіду
Так чудово римується вдосвіта

У Кременці, при місяці, вночі
скриплять ворота, брязкають ключі
в руїнах замку, у житті уявнім.
Регіни Бони фосфорична тінь,
і голос Ірви, шепіт поколінь,
і шум століть над городищем давнім.

Хоч з тих часів нікого там нема,
та місяць в небі круглий, мов чалма,
і на валах сліди старої злості.
В примарнім сяйві блисне ятаган,
і бризне кров на стіни з давніх ран,
і глухо задзвенять козацькі кості.

Так мало залишилось після них:
пил каменю, іржа мечів старих,
легенда з давнім, нечітким початком.
Та хтозна, як мине цей клятий час,
що після нас, мій брате, після нас,
що після нас залишиться нащадкам?

1986

Мамо моя, вітром битая сивая птахо,
Досить порад, краще дай мені долю нову,
Мамо, невже я, невже я останній невдаха?
Мамо, невже я марно на світі живу?!

Глянь мені в очі, ти бачиш, там пусто, аж свище,
День догорів, листопад заступила зима.
День поза день, і сніги заметуть попелище,
Рік поза рік - і сліду по людині нема.

Кляті думки зводять холодом тіло і душу.
Ніч промайне, знову сонце зимове встає.
Я ще не спав, ще не спав, а вставати вже мушу..
Холодно, мамо, лиш слово зігріє твоє.

І друзі прийдуть, і нам чарку по вінця наллють,
Залишать на плитах, свої ж ледве-ледве пригублять.
І стануть в зажурі, і слово печальне складуть.
Чому за життя нас так міцно, так вірно не люблять?

Бо шана посмертно і слава посмертна ніщо
Для тих. хто в життя вже не вернеться ні на хвилину.
Нащо їм граніту і мармуру холод, нащо?
То людство спокутує перед живими провину.

Та все ж упадемо на сотні, мільйони колін,
щоб погляд відсутніх очей зверху падав і нас зігрівав.
І все ж покладемо жоржин і ромашок уклін
До тих, хто так ніжно любив нас, хоч зовсім не знав.

1989

(А)
Не в позі щастя,
але між 69 і 96
виберу першу...

(Б)
За мною в постіль.
Ей, you! Постіль за мною...
Шо за мимоход?

(В)
Закляк чекати.
- Зеню, наставляй ногу,
захоккав Сірко.

7 Лютого 2008

Зазирають в вікно
пальці кленів в намисті…
дощ сьогодні у місті.

На бруківці сліди
молоко, як відлуння туману…
у німому провулку ранок.

Ніч підборами тіні мережить,
прокинувсь годинник на брамі,
небо очі заплакано-сині
під туман заховало ранній.

Ніч розщілиною
в ногах

волого

відкриваю себе до болю
та бракує
і сил і волі

на одинці між трав
по ранковій росі
в намисті та босі
а й досі

вітер під зорями носить…

Вкриті попелом снів
світанково-розхристані вії

божевільні

аромат степу й трав
пелериною ліг
біля зрошених ніг
тіней двох
що у сповіді шукали ночі

очі в очі

Ховаєш посмішку

у шкарпетку
з протягами
на все небо

на чорний день

а та
вгризається
в душу

і душить
риторичністтю

попелом обпалених думок
сліди твої у вирій
проростають

крилами

та німбом у калюжах.

Ти лиши мені ранок, надію на спокій і тишу,
У погоні за вітром зносилися крила душі,
Назбирала добра, але втратила все-таки більше,
Та і те, що надбала - вартує мізерні гроші.

Півжиття чи півкроку? - Назад оглянутися страшно, -
Із образ і провин заплітався терновий вінець,
А коли на шляху зустрічалась невинна ромашка,
Я її обривала, питавши, чи люблять мене.

Всі дари за любов і любов, як найбільший дарунок -
Круговерть, кругоплоть... Та і зрештою - замкнений круг.
Ти лиши мені, Боже, цей ранок чи дай мені трунок,
Як надію на спокій і тишу із підписом "Друг".

Холодне ліжко і душа.
Замерзла постать близ вікна.
Холодні руки, ти і я.
Мовчання,тиша і журба.
Самотня стомлена
Зоря загине тихо,як і я.
Закриють вікна небеса.
Кругом блаженне забуття,
Даремні спогади життя.
Іди, мене вже тут нема.

Жовте листя увірвалось
Осінню в моє вікно,
Скрипка сльозами умилась -
Пригадала, що було.
Ноти я давно згубила -
Грає скрипка навмання.
Тільки в серці тихо-тихо
Плаче музика твоя...

Ви, за потреби, зупиняли снігопади?
Привчали ожеледицю до ніг?
Тайфунів Ви приймаєте паради?
Змиваєте дощами пил з доріг?

Ви вгамували хоч один торнадо?
Ви перенесли на Волинь Ельбрус?
Можливо, запросили щиро й радо
До себе в гості дружній землетрус?

Якщо на ці незвичні запитання
Відповісте одноманітним “Ні!”,
То Ви – не Бог, і марні сподівання
На право диктувати щось мені!

22 грудня 2003 р.