Балансувати на дротах,
зогнилих дошках і колодах,
на кручах, урвищах, мостах,
затамувавши насолоду.

Стрибати у хмарини мрій,
краплин і вій,
вогні холодні.
З клубком утомлених надій
зірватись
на кінець
сьогодні...

Ікарів тьма,
летять мов рій – до Сонця,
неначе тля, укрили все навкруг,
і прагнуть леза, влади, оборонця,
єлеїв полинових чи наруг?

Мабуть що світла.
Тут, внизу, так мало
його на кожного,
усім не прорости.
Безодня неба шкіриться зухвало,
спокушуючи кожного – злети!

Орда злітає,
під жалом проміння
повільно тане в крилах стеарин…
Я розкидаю бісер і каміння,
лишаючись між марева один.

Лишаюсь
бо не птах, а тільки звір я,
не бачу неба,
а мільйони ніг.

…а з крил ікарів облітає пір`я,
і я ловлю його як перший сніг…

No judgment in the pockets of mistakes
From reaching high to expectation and above.
The raindrop falling in the glass of wine...
Another day, another chance for Love
In simple laughter, quiet lullaby
She to the child sings at night.
Just kiss her hair... as summer butterfly
Touches your hand so suddenly...
One glimpse... and, on the wind to fly.
All things will pass... and opening the door
Your hand is warm, no trembling or guessing.
No need to count, there isn't such a score -
Once in a while, becoming someone's blessing...

10 April, 2007

Хоч заліплює втомлені очі
Дож, а може це й сніг,
Я не знаю, забути я хочу,
Ту секунду, ту хвилю, ту мить.
Він був поруч, отут незбагненно,
Немов ангела білого шум,
Дощ ішов, не спиняючи ходу,
Навіваючи пристрасний сум.
Тут до тебе руки не протягнеш,
Ти ось тут і далеко в цю мить,
Очі хочеться сильно закрити,
Бо так далі не хочу я жить.
Обі скло розіб’ються краплини,
Мов сльозини у мокрих очах,
Вже закінчились милі хвилини,
І прийшов нерозділений крах.
Та цей крах не закінчення – свято,
Прокидаюсь і знову живу,
Хай душа на шматки розіб’ється,
Та я далі у дощ іду…
Знову будеш ти тут – не побачиш,
Сліз холодних, пекучих моїх,
Знову будемо в дощ ми тікати,
В дощ, а може в морозяний сніг.

Розгублені думки, срібляста павутина,
Прочитані казки, зроста мала дитина,
Утрачені світи, туди в думках я лину,
Блукаю, як сліпий, в погідну, ясну днину.
Вже ноги позбивав і сонце палить очі,
І мозок п’яний вже, від ранку і до ночі,
П’яню його я сам, себе трую й не знаю,
Для чого я живу, для чого так страждаю.
Приходять і ідуть всі кольорові маски,
І граються в життя, у радості й поразки
Великі і малі, один поперед одним
Блукають по життю – за нитки їх хтось водить.
А очі в них сліпі, вуста нитками зшиті,
На купі у кутку лежать собі у тиші.
Чекають, що прийде, і за нитки візьметься,
Легенько потягне, і лялька усміхнеться.
Лялькар – це сенс життя, це Бог у тому світі,
Що сенсу надає, й енергії щоб жити.
Та час його теж б’є, старіє і вмирає,
А ляльки у кутку тихенько міль з’їдає.
Життя – дорога в світ, за масками всі лиця,
Та тільки не забудь, що бал колись скінчиться
І день новий прийде, і треба скинуть маску,
Аби не перейти з життя в примарну казку.

Густий туман дощу
Шукає в річці броду,
Ми гріємось в хатах,
І світимо свічки,
А в полі під кущем
Обтрушеного глоду
Язичники сидять
І ловлять дрижаки.
Їх очі, як зірки
Від холоду незрячі,
Але немає в них
Ні болю, ні тривог,
Вишіптують уста
Слова такі гарячі,
Що не почути їх
Не може добрий Бог.
Але хтозна коли
Цю хмару волохату
Відсуне він за пруг
І висушить цей лан,
Тож запросити б їх
У нашу теплу хату,
Але вони від нас
Ховаються в туман.

Не та Україна
П’ятнадцять років прожили ми,
І маємо суцільний крах:
Забули в чому правда й сила
І загубилися в світах.
Усі вже знають – ми русини,
Обра́ний Богом, сла́вний люд
Та ми плюємо у криниці,
Вдаючи зра́дливих Іуд.
Ми розриваємо державу,
На схід і захід, що роки,
Робили в різнії епохи
Всі Українські вороги.
Святе і рідне Православ’я
Було у нас з покон-віків
Та ми знущаємось, плюндруєм,
Бо краще нам у москалів.
Ми найбагатші чорноземи
Тримаємо у бур’янах,
А все веземо з-за кордону,
Бо бачиш розуму в нас брак.
Керують нами недолугі
Бандити й злодії навкруг,
А ми шануємо і хвалим
Не бачимо брудних їх рук.
Політик – найстрашніше слово,
Із нього користі нема,
То ось від чого так страждає
Країна наша молода.
Був Каменяр, Кобзар славетний
Перевелись такі сини,
Тепер, немов, солдатів рота
Рівняємося до Москви.
До всіх ідемо з хлібом, сіллю,
Та в душу нам усі плюють,
А ми ж могутній нарід, сильний,
Нас не зламають і не вб’ють.
Коли вже прийде час славетний,
Коли згадаєм хто такі?
І перестанемо глумитись,
Із неньки нашої - Землі.
Та чи прийде той час - не знаю,
Нехай же дасть нам сили Бог,
Аби нарешті зрозуміли:
Ми – українці! Ми – народ!

Не жаль мені
Я йду дорогою у даль,
Переді мною полотно,
Мені не жаль, мені не жаль
Життя так сонячно цвіло.
Я допиваю свій бокал,
Солодкий трунок так п’янить,
Мені не жаль, мені не жаль
У небо душу відпустить.
Лише слова лишу свої,
Аби не меркли на вустах,
Мені не жаль, мені не жаль
Світає зоряний зигзаг.
О сонце, сонце вабить зір,
Нестримно обпіка лице,
Мені не жаль, мені не жаль
Сказати вам усе про все.
Про все, що довго так мовчав,
Боявся вимовить слова,
Себе самого ошукав,
Та, все ж, любов моя жива.
Жива і дихає й болить,
Нестерпні муки завдає,
А серце голосно кричить –
Аж стогін ген за обрій йде.
Почуйте серця молитви,
Зігрійте, полюбіть мене
Я довго так шукав стежки,
Аби знайти лише тебе.
І дурень був, примар шукав,
За тінню бігав все життя,
У сумнівах себе карав
Немов бурхлива течія.
Та є од спокою ключі:
Почути, визнати себе,
Відкрити нотний стан душі –
Хай вічно музика живе.

Свічі печальний вогник догорає
Помигує, потріскує й димить,
Життя, мов свічка та, у нас спливає,
А зупинить не можна ні на мить.
Сльоза тече гарячою щокою
І зрошує в душі пекучий біль,
Сум володіє наскрізь головою,
Немов, солодкий і пахучий хміль.
Вінок стоїть жалобний притулившись,
Ще вчора квіти в нім були живі
Сьогодні – все у мороці схилилось,
Не вижили – погасли і вони.
А дерева сосни, п’янкая нота
Перебиває подих, б’є у ніс
Вона також росла собі спокійно
Аж доки лісоруб не глянув в ліс.
Мара зловісна з срібною косою
Підходить ближче, ближче дух займа
І тільки помах, і завмре довкола
І тіло, свята людська душа.
Пахучий ладан все навкруг покриє
Народження і смерті провідник
І світ погасне, упаде, зімліє
Від тих блаженних фібер неземних.
Поріг старенький переступить ряса
Останнє, що ввійде сюди, і все…
Співає хор благаннія до Спаса
Ридають люди, серце біль гризе.
Чому нагрянув час цей так неждано,
Не думали ні діти, не рідня
Пішла в холодну даль, землі прадавню
Душа палка і ніжна – молода.

Приснилась бабця.
Всміхнена, жива.
Така, як день:
Квітчасто-розмаїтий...
Побілені турботи -
Сивина.
І вицвілі синяви -
Неба цвіту.
А ув очах - і біль, не біль,
Й не сміх -
Неспокій й вічне:
"Вже прийшли онуки?.."
А дійсність б’є дощами
Навідліг,
Ховаючи у пам’ять
Рідні руки.
І се б нічого.
Та душа болить.
Завжди: то діти,
Другі,
То робота...
В мені той смуток
Ніччю одзвенить,
Відкривши
В зорі
Бабцині ворота...
***
І знову сни: з четвертого на п’яте
Будуть летіти ластівками в дощ
Й межа у смерть укотре буде втята
і буде парувати бабцин борщ

То тільки у казці Телесика
Гусята змогли врятувать!
Куплю собі білого песика
І буду над морем гулять.

Задумлива дама з собачкою
Під меланхолійне «гав-гав»...
От гуси мене не побачили,
І ти мене не врятував.

Їж рябчиків із ананасами
І пий собі біле вино.
Ну, як не читаєш ти класики,
То хоч би дивився кіно.

Устань, підійди — не покаєшся,
Облиш, врешті, свій ананас.
Ой, ти в мене ще дочекаєшся,
Я псові скомандую «фас!».

Медалі гідні шерсть і екстер'єр,
Достойно, не зважайте, що собака,
Крокує містом пан ердель-тер'єр
І вишукано при потребі гавка.

А втілення усіх собачих чар
Із родоводом княжим бездоганним -
Бладхаунд, спанієль і сенбернар,
Або мастіно неаполітано!

А поруч — цуцик, сукине дитя,
Не знаючи ні мами, а ні тата,
У білий світ дзявкоче без пуття
Й гризе литки усім, хто того вартий.

Отак воно в житті чомусь бува:
Чим менша, бачте, і бридкіша шавка,
Тим більше приндиться, на місяць завива,
Частіш куса і голосніше дзявка.

Не між собак, а й між людського роду
То визначальна річ — порода.

Я заварюю чай за звичкою тільки на двох;
Залишається в чашці розмита водою смужка;
Зацвітає вже у вазоні торішній мох...
Прошепочу „приходь” я чашці твоїй на вушко.

Одягатимусь швидко і вибіжу до зірок,
Щоби пити розбавлену снігом схололу каву.
Заметіль допоможе забути про твій дзвінок;
Заметілі уже давно це все нецікаво...

Розмальовані стіни у кольорі Інді руж,
Розляглась на подушці нечитана досі збірка.
Витиратиму довго розмазану снігом туш,
І гадатиму довго, котра в небі моя зірка...

Занурююсь у сни з картинами Далі
Подалі від весни, подалі від землі.
В реальності казок я плаваю, мов сом.
А ти чому не спиш?
Облиш,
Життя - лиш сон.........

Щастя?
Воно на смак солонувате
Від сліз і поту на тугім шляху
Через буденність, втрати і загати
Й не в змозі сповна вдовольнить жагу,
Яка йому весь час передувала
І не давала дух перевести…
Для щастя часом треба так немало…
Чи стане сили, щоб його нести?

Істота нерозбурхана.
Чи треба
ламати терні мови нестрункі?..
І як порве вівсяну тайстру кінь,
як в піні ополудні змочить ребра,

язик собі здобуде волю вперто,
крислатиме й пролиже глуму мур,
і, щоб не згадувати вкотре колиму,
умовності колись та й буде стерто.

Кого і як,
у що-то він оперить
думки і марева оголені.
Звикай!
Благословляю геній язика
папером.

За конями вороными -
Вскачь по небосводу,
С журавлями, с лебедями -
По ветру в негоду,
За тропинкой - в чащу-гущу,
По брусчатке - в люди,
Не полюбят, ну так что же! -
С меня не убудет...
Над моими парусами
Звёзды щедрой дланью
Расбросал дурашка-случай,
Подхалим и бранник.
Над моею головою
Солнце ясно светит,
Греет ласково, лукаво
Зайчиками метит.
А я, грация и нимфа, -
Тре-пет-на-я сарна! -
С лошадями, журавлями,
И с котомкой за плечами,
В дёгте, перьях, с тумаками
Изгнана из храма...

Нечутна фальш у розвитку подій
Іржею роз'їдає сірі днини,
І мій єдиний вже такий не мій,
І я сама - далеко не єдина...
Стерильні поцілунки межать дні -
Суха приправа до життя пісного...
Мій світ впаде навколішки: "Візьми!"
Перед будь-ким від відчаю чи втоми...
Чужі світи - мідяк в базарний день!
Пройдуть повз нас роки і перехожі,
І привид раю зробить тихе "дзень!"
На дні очей моїх таких порожніх...

Страшно померти раптово.
Тиск стрибає невдало.
А ти в інтернеті до того ж
Щось комусь не сказала
І саме уривок фрази,
Не набраний спритними пальцями
Тебе турбує на фазі
Коли нарізає кружальцями
Перед очима лікар
Білий та зосереджений
І на мобільному клікає
Виклик, допоки водій жене.
Страшно раптово відчути:
В ненабраних тих рядках
Залишиться протиотрута
До твого нещастя. Швидка
Гальмує. Виклик лишається
Без відповіді – так буває:
Невчасність тобі вибачається
Тому що зуммер триває...

ти поклала яблука на обідній стіл
вони схопили вогні твого дотику
і почервоніли
аромати дерев спрага незвіданих плодів
квітнуть у тобі вічність
одній тобі це кажу
бо світ поділено на полюси
на одному із них шукаємо долю
шляхами якоїсь там безвісті
ти мовчиш
і тиша промовляє проваллям
справді чим наділити мене
того хто зрадив власну мрію
промови біля труни світу
який мов на гойдалці до сволока
у флейти перериваються голосові зв’язки
мов пуп’янком із вічністю
вибачити мені означає
позбавитися осліплого неба
яке враз змінить погляди
напевно так і треба жити
зберігаючи те що лишилося глибоко
а чи далеко
тривале серцебиття мов оті спазматичні рухи
закоханість змучених втомою
яблуневої вологи

“Після смерті вашої вибуде ще більше
і, може, ще за життя вашого
діти ваші вже не будуть вашими.”
М.Смотрицький


Ніч прийшла у Дермань,
Як прочанин голодний,
Принесла, як вериги, туман;
Одягла власяниці на дзвони холодні,
Сповила монастир у дрімотний дурман.

Тільки гавкіт собак
У розорених селах
Долітає крізь мжичковий мак...
Віковічний вітряк скоро муку домеле,
Бо життя вже змолов той безкрилий вітряк.

Залишилася ніч
І остання вже свічка...
Відцуралися Київ і Січ...
Я сьогодні піду, моя Мамо, у вічність, -
Вже душа моя чує чаїний сей клич.

Сповідаюсь Тобі,
Моя Нене єдина.
На одрі я у скруті й журбі.
Причасти і прости, Мамо, блудного сина, -
Не шукав у світах я розкошів собі.

Я спасення шукав.
Не собі, а народу,
Що сліпцем серед зрячих блукав.
Я в освіті його бачив ключ до свободи, -
Тож, себе ув`язнивши, “Граматику” склав.

Для Литви і Руси,
Для Поділля, Волині, Вкраїни,
Для братів, які гризлись, мов лютії пси,
Для сиріт і старчат на безкраїй руїні
Я надію шукав на прийдешні часи.

Був колись я Максим...
Вже Мелетій в сивинах...
Де мій Смотрич, Острог, а де Єрусалим?
Знав я польську і грецьку, й латину,
Та за Тебе молився лиш словом своїм.

Причасти і прости,
Мамо, блудного сина, -
Бо ж не був я безгрішним святим, -
Та коли тяжкий хрест свій несла Батьківщина,
Я підставив плече, щоб його донести.

Київським друзям – живим і мертвим –
Юркові Гудзю,Валерію Іллі, Іванові Царинному,
Миколі Мірошниченку, Василеві Трубаю,
Нілі Зборовській, Петрові Коробчуку.


Поїдеш у місто Вія, та не зустрінеш Юру,
Тінь його незникома тільки майне на пероні...
Не почитаєш вірші, і не нап’єшся здуру,
І не скупаєшся разом в теплому Княжім Затоні.
Тихо у цьому місті, глибоко зяє рана.
Вже весняні барикади хтось розібрав на ложе.
Як це немає Юри?
Як це нема Івана?
Як це мене не стане? Хто це сказати може?
Допитуйся – не допитуйся, тиша одна навколо,
Тільки очі колючі, тільки на чолах тучі....
Сумно у цьому місті, але ще живе Микола,
І є ще Петро і Ніла, й Василь приїжджає з Бучі...

Білі вірші схожі на білих псів,
На білі зими.
На стіни глибокі білих палат,
На білі свічі.

Бредуть натужно, як білі воли,
Путь їх неісходима.
Їм не відоме це диво, коли
Вистрілює рима!

Вічність в очі мої солоні
Зазирає жажденно-яра.
Я у тілі, як в Божій Долоні,
І не відаю – дар це чи кара.
Видихають слова легені
Вже знекровлені та прозорі.
Не тримай мене, Боже, в жмені,
Відпусти журавлем підзорі.

1.
Незадоволена собою.
Я вже стомилась від атак,
Від цього вічного двобою
З холодним "Ні!" й гарячим "Так!"

За щастям бігати не треба.
І не шукать його ніде.
Воно само дощем із неба
В мої долоні упаде.

І я прийму його в дарунок,
І оживе моя душа.
Нової долі візерунок -
Сім зір небесного ковша.

2.
Я задоволена собою.
І не стомилась від атак,
Від цього вічного двобою
З гарячим "Ні!" й холодним "Так!"

А бігати за щастям треба.
Шукай, бо зовсім не прийде.
Воно саме дощем із неба
В твої долоні не впаде.

Я не візьму його в дарунок,
Не оживе моя душа.
Старий у долі візерунок -
Сім зір небесного ковша.

Промацав кишеню, зайшов у крамницю,
з потилиці вичухав чуйність біди.
Грошей - кіт наплакав (тож видно по пиці),
нашкробав півлітру, зварив баланди.

Та кум, як ДАІ, чує градус за милю -
співає мобілка: "Па-пі-па-пу-па",
-Альо, шо там, Зеню? -(три слова...), Василю!
-Ну в баню - так в баню, а де Ти пропав?

І як ти хвоста не рубай - відростає,
а кільки є кілька..., а перець на дні.
Мій кум сизооким орлом підлітає,
а риба з ведельцем за зуб забігає,
згубивши, мов цноту, томатний гарнір.

29 Січня 2008

В чиїсь слова, холодні, як вужі,
Що лізуть в душу без жалю і міри,
Що ми з тобою вже навік чужі -
Не вірю я. Не вірю їм. Не вірю!

Земну молитву кожен день творю,
Щоб свічечка кохання нам горіла.
В твою любов і вірність, як в зорю,
Я завжди вірила. І вірю. Вірю. Вірю!

Не розквітла б
Сама -
Ти мені
Допоміг.
Хоч і сипле
Зима
Свіжий
Вранішній сніг.

Василеві Слапчуку
Знебарвилось небо, як листя на грані зотління,
У розвидень жовтня, як в дзеркало, зирить зима,
І вітер хотів би пустити у небо коріння,
Є сила і воля, а змоги й надії нема.
Притуга полів і пустеча доріг, і зомління
Знекровлюють далеч, відчужують вичахлий сад.
І хмари хотіли б у землю пустити коріння,
Є зливи й хуртечі, та хтось їх вертає назад.

Твій кіт дивився мені в очі
Чого хотів? Про що дізнався?
Чомусь він більше не муркоче...
Насторожився чи зазнався?

Я простягну беззахисні долоні
Й почухаю за вушком трішки
Ми знову граємось, і я в полоні
Сьогодні ти - кіт, а я мишка...

Тієї ночі лагідна омана,
крізь плоть до серця збурені мости.
а те, чого не сталось, прошу пана,
не привід переходити на ти.

Козацькі вуса пишні і шовкові
стовбурчіть собі там, де їм миліш.
Те, що було, не мало до любові
стосунку навіть на мідяний гріш.

А врешті примітивно все до краю,
те все пусте і паки аз реку:
жіноча мудрість в тому й полягає,
щоб вибирати вуса до смаку!

Звичаї давнини дивують повсякчас!
Щоб честь свою відстоять чоловіку,
На заході — дуель, на сході — б'ють у пику,
В Туреччині — казан... із чимось... А у нас?

Дотепний звичай галицьких батярів!
І гонор вимагав, що хлопець мусить,
Як хто порушив слово, ні, не вдарить,
А привселюдно смикнуть волосину з вуса!

Ото ганьба! Там куля ніц не важить!
Прикраса — шрам, а рани не боюся,
Ворота — дьогтем, а обличчя — в сажу,
Та над усе — обсмиканії вуса!!!

От я тепер, панове-обіцяльники,
Завдам ганьби на лисини й сивини!
Шикуйсь до смикання, шановані начальники!
От тільки з чого ж смикать волосини?

Тепер я знаю — є на те причина,
Як лиш до влади, запускають пузо
У відповідність талії і чину,
Та головне — негайно голять вуса!

Корова молоко несла, а кури сперечались
кого когут топтатиме сьогодні в курнику.
Свині сальце на свіжім сіні рохко відкладалось
і нишпорив вдоволено щурище в смітнику.

Прикривали давно качки побовтавшись в ставочку,
Сірко ганяв незносних мух і кістку брав на зуб,
сусідський пес з-за паркана котив на нього бочку,
тримав плакат попереду "Сьогодні Танці" клуб.

На місці ще баняк стояв і пелька - не залита,
радейко матюкалося про "раду" і про "дай".
А що в селі робити ще? (крім пити й морду бити)
За свіжим Сяйвом Місячним йде Йокарний Бабай.

29 Січня 2008

Колись через парк довелося іти
( Деньок був квітневий, суботній.)
Попереду — хлопчик десь літ дев'яти
І дівчинка в курточці модній.

Хлопчисько ( я бачу чуприну густу,
Руду — аж на сонці палає!)
Провадить: “... я зараз тобі доведу,
Що привиди справді бувають!”

Парирує зверхньо: “Що, зовсім уже?”
Володарка хвостиків стильних.
“Так, привиди, звісно ж, бувають, лише...
В кіно, у книжках, чи в мультфільмах!”

“Таж привид — це те що привиділось, ось!
Ти згодна?” — рудий не вгаває.
“А кожному ж може привидітись щось,
Тож привиди, значить, бувають!”

Когось насмішить суперечка така,
Мені ж було важко не визнать:
Хоч тема розмови доволі слизька,
Та логіка в хлопця — залізна!

Бриніло в повітрі квітневе тепло,
Яріли на сонці трамваї...
Ішла я,
і знати приємно було,
що привиди справді — бувають!

А де ж та ніч, якою ми вкривались?
Невже її також роз’їла міль?
Вдягну кільце я місяця на палець,
Пошиє сукню білу заметіль...

Шампанське з льодом, змерзлі полуниці –
Бенкет, в якому вже відсутній ти,
І припадає пилом на полиці
Дарунок серця – вишиті хрести...

Ніхто не зустрічатиме цей потяг,
О пів на третю півні сонне місто
Розбудять вранці на автопілоті
ФМ-ним ефемерним Монте Крісто,
Прокинеться від сну гудок трамвайний –
Центральних вулиць млявий перевізник,
І твердитимуть потім одностайно,
Що потяг був... та, мабуть, надто пізно...

Скрипне щедрівка, блукаючи хатніми вальками,
впросиш забігти – усоте цукерок даси,
тицьнеш монету як дяку малим посівальникам –
рік новий впустиш у зморщені житні часи.

Ноги поплентаєш, тяжко й кульгаво зітхаючи, –
тлінні ряднинки зібгає стареча хода.
Серце розірветься в друзки, бо серденьку гаряче,
а на роз'їжджених зморшках осяде сльота.

Ти молода, молодіша від пещених панночок,
щедрість в убозтві новим поколінням прядеш:
спиці іржаві, та очі янтарно-нев'янучі...

Бабцю, йди їсти кутю!
Тільки де Ти?
Ой, де ж?..

Осінь, осінь, падають дощі,
Осінь на дорозі, на душі…
В'їхав в осінь мій автомобіль,
В осінь-смуток, в осінь-біль.
Мокрий лист на лобовому склі,
Світло фар - як виклик чорній млі…
Лиш мотора тихий баритон
Щось шепоче, кличе сон…

Осінній мотив,
Пора листопаду,
Збирання плодів
Життєвого саду,
Несказаних слів
Сумнівна розрада
Осінній мотив -
Пора листопаду…

Не навіюйтесь, осінні сни!
Розвернусь, поїду до весни!
Та в житті односторонній рух -
Не до зустрічей, а до розлук…
Я промчав чимало різних літ,
Та водою запливає слід,
І навряд чи розпізнає хто
На асфальті колію авто…

Осінній мотив,
Пора листопаду,
Збирання плодів
Життєвого саду,
Несказаних слів
Сумнівна розрада
Осінній мотив -
Пора листопаду…

Розстелені засмаглі незнайомки
Пущені Дніпром і мертві
Війни волокнисті в ополонках
Алебастровими персами вкривають
Гнівні пасербки Фемід і Марсу
Знизу війн, на низу трупів по Дніпру
Тікають
Ми періоди, ми всесвіти, ми птиці!
Ми безногі птиці - нас злигають і вбивають
Пускають по миру пір`їной миру
І змішують з водою

Стократні мовчазні смереки
Пущені Дніпром роздертим
Легкими рухами лелеки
Вечорами просинаються й злітають

Великі сосни відпустили
велес
Топчуть гарні ніжки сухе листя
Мов личинок, мов дітей, мов яйця
Розляглись безкарно
і курили звістку
трав. Заплакали і відпустили шелест
чавунних скрипок створених навмисно
Я лежу з тобою марно
Чим я краще за отой відтінок скрипок
Втративших надію, веселих та смішних
Як гарно,
Яка прекрасна Осінь на Землі
Який прекрасний сухолист в кінці
Як гарно,
Велике серце відпустило шелест

годинникові стрілки посперечалися
з розумом нам холодно кохатись
порізну і в борозну насіння кидати
яке не проросте просте питання
заіржавіло в тебе на губах юрба
кричить що треба хліба і видовищ на вихідні
на дні мораль конає без наркотиків і спротивів
не визнає
а є годинникові стрілки що шпилькою
(чи шпилями?)
штрикнули небо воно спливло в калюжу

напийся щоб стати козеням

зустріну тебе
у сукні із сонячних зайчиків
і у вінку з ромашок
замість пишної зачіски
лиш очі не взувай
у темні окуляри
і почуття як скрипку
не лишай
в футлярі

розстібнемо сумніви
до останнього ґудзика
провальсуємо вечір
без зайвих слів
і музики
подам у бокалі
ніч зі шматочками льоду
приправлю її
цнотою
хоч це й немодно

та все одно
приблизно на межі між нами й ранком
мене назвати мусиш жоною
чи коханкою
затиснути соромом або ж обручкою
не знаю
байдуже
ти в мене у заручниках

Кинуть грудку глеєву на груди
Й тлінне тіло перейде у глей.
Бог мене, напевно, не осудить,
Бог мене притулить до грудей.
Стисне жаль за скоєні провини,
Як усе пізнаю до кінця,
Може, був я не найкращим сином
У свого Небесного Отця.
Але був не пасинком, а сином,
Не втрачав духовного зв’язку
І ні разу світ для мене клином
Не зійшовся на моїм віку –
На кар’єрі, славі чи достатку,
Не для них я мучився і жив,
Працював я для одного спадку
І одним на світі дорожив –
Рідним словом. О моя тривого!
Все тобі віддав я без жалю,
Ти одне було для мене Богом,
Тож у тебе душу переллю!

Ми ще живі. І це життя нас вабить,
Хоч вигрібаєм з болю та безсонь.
Ми лоєві свічки. Лиш хтось горить, хтось чадить,
Та палить всіх і спалює вогонь.
Життя собі сміється, бо прекрасне,
Тож не тримайсь од нього поодаль.
Подує вітер – і свіча погасне.
І буде жаль.
А може, і не жаль.

Світлані Антонишин
Спрозоріють віщі слова, заболять непророчі.
Це називається доля. А в доль затойбічний заміс.
День занеможе на чорну хворобу ночі,
А я на безсоння – біліше од страху беріз.
Тоді ж і одплачу журботи свої найдорожчі,
Одм’якну душею. Вогнем захлинуся – люблю!
День ще біліший із чорної вилунить трощі,
А я од безсоння зчорнію, бо темінь не знає жалю.

Опять пишу стихи. Пишу не о событиях,
Не о красотах и явлениях природы,
Пишу о тех души моей открытиях,
Что вдруг, как озарение, приходят.

Я вечно мыслью жажд и голоден душою.
Хоть горьких неудач микстуру часто пью,
Но, не успев допить, опять готовлюсь к бою,
Опять уверен я, что своего добьюсь.

Мой звездный час придет, я в это свято верю.
Предчувствую триумф тех сказочных минут…
Приди скорей! Я жду. Я – открываю двери.
С тобой придет успех, и все враги падут.

Успех мой Бог, кумир, ему я поклоняюсь
И на его алтарь свой разум отдаю.
Перед успевшими я голову склоняю,
А преуспевшим – славу воздаю.

У мене нинька свєто -
прийшла "на гойда" Свєта.
Гайда гойдатись, птасю,
я майстер в масю-масю.

Підемо мандрувати,
за стіни сі лапати,
зацьомкаю ті моцно,
поставлю поруч ноцник

і най сусіди чуют,
як помпка фест працює.
Напомацки блукаю,
країну мрій шукаю.

Ну зачекай - дорвуся,
та шось ми клац по вусі.
Шо за манєри, Свєто -
то мало бути свєто.

Шось лізе просто - оба!
Шось лиже мого лоба,
шось дихає так часто
же дух підносить ласти.

І шось таке мокреньке,
і шось таке тепленьке...
Вмикаю світло бодро,
а то - Сіркова морда.

28 Січня 2008

Я ще в серці твоїм, але то вже триває задовго, -
Повертатись пора, і розлуки мені не спинити.
Кораблі на світанку рушають в далеку дорогу.
Прощавай, бо чекають на тебе дружина і діти.
Ще два дні і дві ночі ти маєш, щоб все те забути,
Стерти з пам’яті все, і кохання, – воно таки грішне, -
Мої кучері, очі, вінок з полум’яної рути.
Як забудеш мене - буде дихатись значно вільніше,
Як зумієш забути, то розум одразу вернеться
І розвіється димом любов, і відьомська та сила,
А натомість назавше ти матимеш пустку у серці, -
Власноруч своїй мрії тендітні обрізав ти крила.
Теплі ночі розпусні, що радо на двох ми ділили, -
Тільки спогад тепер, що зігріє серденько лиш трішки.
І когось (не мене!) називатимеш ніжно ти «мила»,
І свого (та не нашого) сина вкладатимеш в ліжко.
Обійми мене, любий, лишилось у нас ще півночі.
Я благаю – цілуй і збреши, що побачимось знову!
І не перші – останні так капають сльози дівочі.
Прощавай, моє се…
       захлинулось риданням півслова.

Невизначеним кольором розлуки
Ти стукав тихим надвечір’ям
До місяця простягуючи руки,
Блукаючи старим подвір’ям.
У круговерті вулиць заблукавши
Постукав й до мого вікна,
А я так необачно відчинивши
Відтоді залишилася одна.
І я тепер малюю тихий смуток,
Шукаючи на нього покупця -
Жалю свого йому віддати жмуток -
І з милим знову стати до вінця!

Я за раундом раунд здаю,
і не видно іще кінця.
У нерівному цьому бою
не здобути мені вінця.
І хоч ноги і руки, мов з вати,
знову гонг, і на рингу знов,
і тримати удар, тримати,
через страх, через біль, через кров.

Пропускаю то зліва, то справа,
і коли ж заключний акорд?
Прошу пана триматися правил,
бо який це, до дідька, спорт!
Я ж бо можу і здачі дати.
Знову гонг. І на рингу знов,
і тримати удар, тримати,
через страх, через біль, через кров.

Виявляється, є ще сили.
Я такий премудрий стратег!
Ну, молись, мій вороже милий,
поки вигукне рефері "Брек!"
З честю вийти і бій не здати.
Знову гонг. І на рингу знов,
і тримати удар, тримати,
через страх, через біль, через кров.