Як почувся півня спів,
Лис на ферму полетів.
Прибіга. Примружив око:
«Є м’ясце, та зависоко...
Любий друже, я б хотів,
Щоб ти поруч мене сів.
Мав би я тоді нагоду,
Віддать шану твоїй вроді».
«Я б не проти, але знаю,
Є такі, що лиш чекають
Хвилі тої, щоб нас з’їсти...»
«Про нові не чув ти вісті:
Порішили усі звірі
Жить у злагоді та мирі»,-
Так патяка хитрий лис.
Півень же у даль дививсь.
«Що там видно, милий друже?»-
Лис цікавий знати дуже.
«Бачу, друже, я в цю мить –
Хортів зграя сюди мчить».
«Вибач,- каже лис у дрожі,-
Говорить я більш не можу».
«Слухать далі б я хотів,
Та ти зблід, як про хортів
Я сказав. Як решта звірів,
З усіма й вони ж у мирі?»
«Бачиш, часом так буває,
Що про мир не кожен знає...»
Тільки курява знялася,
Як до лісу лис подався...

P.S.
Хто спіткнувся на брехні,
Обведуть того й півні.

Щоб ми стали з вами квити,
Я без краплі каяття, –
Буду, нелюди, вам мстити
За утрачені життя.
За зруйновані домівки
І тривоги повсякчас, –
Від низів аж до верхівки
Змушу мучитися вас.
Доберусь до клятих скоро
І, за кожен вражий блуд, –
Справедливий і суворий
Вам влаштую гнівний суд.
11.10.22

На кацапії – траурна музика.
Не газують потоки надій,
бо іде сухорукий іудушка
на сусід у черговий розбій
         і на слуху, – о-о-оо...
         у-ху-ху-ху й ло-ло-лоло!
Оскопила історію мафія
і не знає воююча рвань,
що у неї така біографія –
про московію-тмутаракань...
         і про бабло у дві руки
         і як пуйло веде полки,
і жене на околиці Києва
оп’янілий скажений совок
озвіріле поріддя батиєве
убивати дітей і жінок.
         Чути його аж за Дунай,
         видно кого, чекає рай.
Ой, пооране небо пілотами
і позаду, й попереду рать,
і усіяне поле двохсотими,
що додомоньку не долетять.
         Ох-ох-ох-ох – що за народ?
         Щоб ти подох, клятий урод.
По імперії гупають чоботи
і в угоду великій біді
орбаноїди і путіноїди
удобряють до раю путі,
         а на виду два пахани
         в пекло ідуть сучі сини.
Ой, горить під ногами донбасія
і учаділа лиса балда...
у Криму вибухає оказія,
у котлі опинилась орда.
         Усі віки раша – це зло,
         лопне, таки, її пуйло.

2014-2022

Осінні тумани гірчать полинами.
Покрита димами земля.
Ридає сирена і знову Морена
Зловісне крило розправля.

Незвіданим болем несеться по полю.
Мов смерч, у кривавих боях.
За долю народу, за край наш і волю
Торується праведний шлях.

По всій Україні лунає тривога!
І заклик: "Усі в укриття!"
Нелегко дається свята перемога
І вибір між смертю й життям.

Втікатиме ворог, губитиме берці.
За ним запалають мости.
Живе перемога у кожному серці.
Бо впевнений крок до мети.

Небо розсипало пір'я кульбаб
на бірюзово-небесну плахтину.
Диво природи, незвіданих зваб,
зафільмувало барвисту світлину.
Мідні, мигдальні, руді кольори,
жовті, гранатові та бурштинові.
Вітер зухвало зриває згори
скупані променем листя кленові.
В чагарнику причаївся павук —
на легкокрилих пастки розставляє,
лунко доноситься клекоту гук,
диких качок над святим небокраєм.
По золотавій габі навпростець
боязко в осінь холодну ступати.
Лиш не спіткнутися, хай йому грець,
в хащі пустій об пеньок вайлуватий.
Білих грибів повний кошик несу,
лісу скарби пахнуть мохом землистим.
Чом же журби неприборканий сум
в чуйній душі чорним кречетом висне?

7.10.2022р

Щойно в небі почув я "курли!"
Приглядався , не бачив нічого...
Серце стомлено:Боже , коли
Стихнуть обстріли,зникне тривога ?
10.10.2022

Відлунює війна у кожнім серці нашім,
Болять нам втрати і дітей й бійців.
Та проженемо скоро клятих рашків,
Щоб скрізь вкраїнський прапор майорів.

Допомагаймо нашим Збройним Силам
Хто коштами, хто одягом й харчами,
Покращить настрій їм це й додасть сили
Боротися завзято з ворогами.

Разом здолаємо загарбників проклятих
І буде вільною вкраїнськая земля.
Відплата ворогу за непоправні втрати
Вже скоро прийде, знаєм ти і я.

2022 р.

Хоча все більше холодіє,
Пітьмі похмурій удогонь, –
Не погасай, зоря надії,
Святої істини вогонь.
Вкажи очам шляхи до світла
І змерзлу душу обігрій, –
Палай яскраво і привітно,
В красі привабливій своїй.
Твого сіяння гострі зблиски,
В чужій і рідній стороні, –
То на віддаленні, то зблизька
Слугують корисно мені.
Не гомінка, жива, прекрасна
І недосяжна з давніх пір, –
Гори надалі і не гасни,
Рвучким вітрам наперекір.
10.10.22

Що тобі побажати настільки лихого, щоб ти усвідомив, яке ти лайно?
В муках, в корчах сконати? Замало. До того ж, ще й потім дивитись, як гниє гімно.
Я тобі бажаю
побачить, як гине все те, що намарив спесиво твій мозок глухий;
відчути, як тиснуть, зближаються стіни, чавлячи руйновищем отих хворих мрій;
боятись усього, тіпатись в напрузі, щоб кожну хвилину точив переляк;
щоб зрадили всі, найболючіше друзі, і кожен уп’яв тобі в спину свій цвях;
щоб з ліжка зганяли постійні кошмари, а як пробереться більш-менш тихий сон,
хай в нього налізуть гризучі примари, тобі колективний несучі прокльон;
нехай посіпаки та бувші холуї, побачивши тебе, плюються й блюють,
твоєму «величчю» відлиті статуї ганьбою – пазором – в віках назовуть.
Живи іще довго, щоб ці довгі літа на світ споглядати в тюремне вікно.
Колишній правитель 1/8 світу, що був за життя і помре, як лайно.

09.10.22

1654р. - Майже відразу після договору Б.Хмельницького з Московією, остання почала забороняти простим, але ще вільним людям носити яскравий одяг та шкіряні сап’янові чоботи, бо це могло негативно впливати на закріпачених московських «холопьев».

Ішов такий собі козак московським містом,
Одягнутий не аби як – святково, звісно.
Мав шаровари із сукна яскраво-сині,
Матня бовталася у них аж на колінах.
Жупан яскравих кольорів, що защіпався
На гаплики, з походу він йому дістався.
Сорочка шовкова крайцем лиш виглядала
Та колір сонячний такий яскравий мала.
Шовковий пояс облягав із френзелями,
Теж із походу прихопив із іншим крамом.
Ще шапка смушева була з хутром бобровим,
Натягнута ледь набакир по самі брови.
А на ногах червоні аж блищать сап’янці.
Хоч зараз музику давай та йди до танцю.
Іде козак, нікого він не зачіпає,
Штанами вулицю мете, собі гуляє.
Але тут, звідки не візьмись, стрільці до нього:
- Нарушил царській ти указ, - сказали строго.
- Чим же порушив я його? – козак питає,-
Я ж, вибачте, указів тих і не читаю.
- Запрещєно указом тєм так одєваться,
Чтоб ярко било. В сапогах нє красоваться.
Тут нєчєво вот так ходіть, бояров краше,
Чтоб не смущалі відом всєм холопьєв наших.
А то научаться у вас да лапті снімуть,
Сматрі, на батюшку- царя руку паднімут.

І СІЛЬ… І ПОПІЛ…

В двоспіві неба і землі
Зродились музи грозові.
І зли́ва впала – кров в вогні.
І рвуться вени шовкові́
Від ґвалту цноти світу…

Гніт сказу лю́дяного цвіту
Під славень схибленого міту
Про непорочність заповіту,
Що чу́дні людяні книші́
У п’єці війн, в сажі іржі –
На згарищі любові. У тиші́…

На цвинтарі – всі всім чужі
Й споріднені у смерті – в сні.
Без вороття. І біль. Пустеля о́кіл.
В роз’ятреній душі, на дні –
Життя лиш сіль і мертвий попіл.

Павло Гай-Нижник
8 жовтня 2022 р.

Війни скривавлені дороги
Лякають видивом світи,
А нам іще до перемоги
Чимало треба їх пройти.
Уздовж шляхів повсюди шанці
І поперек завжди патруль, –
Війни безжалісної бранці
Не маєм спокою від куль.
Летять ракети понад нами
До українських мирних хат, –
Життя вимірюємо днями
Боїв без болісних утрат.
Земля снарядами розрита,
Кущі – повалені сторчма, –
Нічого вічного у світі,
Крім віри в істину, нема.
І хоч несила чути стогін
Тварин обпечених вогнем, –
Зростає віра в перемогу
І правду нашу день за днем.
09.10.22

Гамак дощу гойда мої думки.
Холодний, мокрий висі блюз легкий .
У неба нині світлий сум такий.
З небесних струн отак звучить блакить.

У жовтий танець смутку мчать листки.
Хоч серце хоче сонця навпаки.
Слова, як ноти крапель, йдуть в рядки.
Сонет осінній, наче птах з руки.


Між вулиць рясно хвилить дощ стрімкий,
У кожній краплі сум його дзвінкий.
Це осінь множить миті на роки,
І ділить мовчки долі на листки.


08.10. 2022

Мій вірш катували внизу у підвалі,
лиш крик виривався у нього з грудей…
Але він підвівся і рушив далі -
нагору, скоріш до людей.

Він все пам‘ятає, але всім пробачив
і далі по лезу йде босоніж…
Він все відчуває, страждає і плаче,
бо він є творець, він - Вірш!

Автор: Юрій Гундарєв
2022 рік

* * *

Твоє́ життя – уся моя́ Любов.
У погляді – чаклунство доль замріє.
В розмові – магія луни́, мов з молитов,
А в усмішці – зоря світів ясніє.
Шовк поцілунку – потойбічний зов
І дотик вуст – нектаром солодіє
У веляні обі́ймів – буревіє кров
У забутті буття. В тобі́ – чуття хмеліє
Й прагне пізнати ні́гу – знов і знов…
До досконалості – аж поки не зомліє.
Кохання – сповідь. Мов з першооснов
Роджався Всесвіт. Мій – у тобі́ шаліє
Та віддано належить – без умов
І понад обрії. Як янгол Богові. Рясніє
Безмежний рай. Він весь – твоя́ Любов
Й життя моє́, що лиш на двох весніє.

Павло Гай-Нижник
30 вересня 2022 р.

«Верта милий при місяці .
Всенький день малює –
Тому мальви, тому ружі,
Коні та корови,
Тільки чомусь не малює
Мої чорні брови».
«Писав тебе, моя люба,
Аж чотири ночі,
Та не в змозі ісписати
Твої карі очі.
Яким фарбам довірити
Їх глибінь бездонну?
Як твій усміх передати?
Смутку ніжну повінь?
Радиш писать на китайці.
Не певен, чи вдасться».
…І ще довшою стає
Стежина до щастя.

Шу-шу-шу-шу-шу-шу-шу -
Чути музику дощу,
Він скрипковий ключ узяв,
Ним відкрив кілька октав.

Ноти - крапельки малі
Полетіли до землі.
Пісню слухала земля
Ту, що серце звеселя.

Звук отих дзвінких мелодій
Досхочу її напоїть,
Вгамувати спрагу в спеку -
Дихати від того легко.

Хай та музика дзвенить
Та усіх нас веселить.
То ж ти, дощику співай
І живе все напувай.

Сили дай землі й снаги,
То й подякує тобі
Все, що там росте і квітне,
До вподоби твоя пісня.

2020 р.

Полин гіркий і кропива пекуча,
І зарості колючі дерези, –
Завжди мене оточують і мучать,
І збільшують нервозність у рази.
Не раз кричав у маячні самітній,
Та більш мовчу, приховуючи біль,
Щоб розпач залишився непомітним,
Щоби вважали враженою ціль…
08.10.22

Наснилося... Я знову не один,
бо на подвір’я батькове, неначе
до мене, повернувся рідний син,
якого я ніколи не побачу.

– Мене немає, – пояснив мені, –
але у мене є сестра... і тато...
і є душа ... аби на цій війні
за тебе і за неї воювати.

Моя вина... і щастя – не уб'ють,
і не посадять юного за ґрати,
і ні за що не будуть катувати...
....................................................
я відаю, яка у цьому суть –
якщо і ненароджені ідуть
за нас – пора перемагати.

10.2022

У кого ж нам і вчитися, не як у дітей,
Аби не відставать од часу:
У що вдягатися, дивитись що й читать,
Які парфуми брати й вина?
Здамо пронафталінені медалі й ордени в музеї
(Моя сестра Онила два ордени за надої
На забавку онукам віддала
(не хизуватися ж ними перед коровами).
Як це не прикро, погодьмося:
Всілякі нагороди – азіатчина,
Не піт і кров відтворюють вони,
Не спалах думки понадлюдської,
А вигадану лакузами пристрасть
Тиранів до мішури та блиску.
Рівняймось на Всевишнього:
Ні титулів, ні нагород в Нього нема,
Йому доволі відданості нашої.

Відімкнула ключем журавлиним
Осінь швидко ворота дощам, –
І не видно вже обріїв синіх,
Шумом крапель, засмученим нам.
Порятунку нема від вологи
І настійливості темноти, –
Іще й вітру протяжливий стогін
Поривається в мокрі хати.
Задощило нечувано довго
То поквапливо, то спроквола, –
Постояв край вікна і почовгав
По підлозі назад до стола…
07.10.22

«Патріотів», що пускать густо люблять сопель
Путін якось ввів в екстаз, як таке сказав:
«Херсонес – ето же что? Ето Сєвастополь».
От цікаво – саме що на увазі мав?
Думаю, що не секрет – Херсонес той поряд.
Можна вийти та пройтись там серед руїн.
Глянути, як древній грек, з висоти на море,
Уявити град, яким у віках був він.
Хто ж його поруйнував? Який варвар дикий?
Хто ні храмів не жалів, ні споруд других?
Щоб ви знали – москалі місто те велике
Знищили та рознесли для потреб своїх.
Бо, як тільки прибули в бухту Ахтіяра,
Де начальник наказав порт побудувать.
То не стали взагалі мозок собі «парить»,
Де ж їм той матеріал будівельний взять.
Поряд місто он стоїть, двері ще в будинках.
Мабуть, люди там живуть. Та то не біда.
Й заходилися ламать, наче звірі дикі,
Раді тому, що Господь їм «халяву» дав.
Де гаками розтягли ті величні стіни,
Де і бомби довелось підкладать під них.
Що історія століть їх безчинством гине –
То дурне. Важливо, щоб їх начальник встиг
Доповісти, що стоїть порт у Ахтіярі.
Є начальнику де жить, храм – гріхи змолить.
А кому потрібні ті вже будівлі ста́рі?
Хоч стояли протягом багатьох століть.
Скільки тут за ці віки ворогів бувало?
Скільки знали стіни ці штурмів і облог?
Та ніякі вороги стін тих не зламали.
Та, з’явились москалі й по роках кількох
Залишились від тих стін купами каміння,
А ні пам’яток нема, храмів ніяких ,
Лиш фундаменти стоять, збереглись донині.
Місто, де хрестилась Русь, зникло навіки.
Розібрали геть усе в Херсонесі тому,
Аби Севастополь свій з того збудувать.
Мабуть, Путіну про те добре все відомо,
Бо ж інакше чому міг ті слова сказать?

Ми – полігон для їхніх технологій,
Ми алілуємо чужинським зайдам,
Наш компас збився десь на півдорозі,
Своїх Богів могил тепер не знайдем.

У наших мізках медіа – клоака,
Приборкать грантом модно наше Слово,
З книгарень Гарі Потер - вурдалака
Врікає солов’їну нашу мову.

Наш побут : зомбоящика ми бранці;
Родини переймають серіали;
Веселі і кмітливі обрізанці
Прайм – тайми засмітили всіх каналів.

За прізвищем шляхетним чи козацьким
Єрусалимський козачок сховався;
Маніпулює виборцями хвацько,
У коридори владні затесався.

Допоки оті чорні вражі сили
На нашім жируватимуть добрі?
Повстань, Дажбоже праведний з могили,
І потопи всю нечисть у Дніпрі!

2009.

сестро-музико моя,
я ходу пружиню…
наша мова – нічия –
ми – сніги вершинні…
Ваш хлопчачий говірок
за межею сло̀ва –
ідемо̀ ми крок у крок –
мо̀ря післямова…
вічний профіль – у горѝ…
Ви – у піні мо̀ря…
мить божественної гри –
ми навіки – поряд –
олімпійської пори
два атлети духу
два замріяні вітрѝ
голосу і слуху…
… ніч накрила каганець –
не накрила серця…
я маленький прапорець
нашого братерства…

Якщо буду гратись з тобою в мовчанку,
Ти перший порушиш мовчання.
І поміж розлук, від зорі до світанку,
Розквітне взаємне кохання.

А раптом, байдуже я в очі погляну,
Тебе перестану жаліти.
Гречаного меду наллєш в порцеляну,
Й запалиш яскраві софіти.

Якщо припиню до грудей притуляти,
То сам ти пригорнеш до серця.
Відчую ментолові запахи м'яти,
І пульс ще сильніше заб'ється.

Коли перестану тебе я любити,
Не дай, Боже, статися, милий!
То біль самоти, чорним саваном вкритий,
Зведе нас обох до могили.

06.10.2022р.

Після двотижневої завіси дощової
Розпогодилось нарешті, виглянуло сонце
І засяяли багрянцем листочки кленові,
Килимом лягли на землю гарним кольоровим.
А струнка берізка біла в золото убралась
І розшитий бурштином на черешні плащик.
Посіріли на вербичці листочки-долоньки,
Заплескала вона ними весело сьогодні,
Бо раділа цій сонячній та погожій днині
І потішила й мені душу осінь нині.

2022 р.

Повно шереху та свисту
За причиненим вікном, –
Обриває вітер листя
Й підмітає заразом.
Тільки вихриться шершаве
Й так яскраво мерехтить
Перед зором зліва й справа,
Мов спалахує щомить.
І в шумуючім кружінні
Нестихаючої гри, –
Появляється безтінний
Дух осінньої жури.
06.10.22

Виконую задачі дідусеві.
Закрию хату... і сезон... і сад,
і очі... на чаруючий наряд
цієї осені... прощаюся, напевне.
Останню шану віддаю деревам,
надія є, що вернуся назад.
                Уміємо на долю нарікати,
                неначе є ще інші варіанти,
                аніж тинятися по чужині,
                та нічого жалітися мені,
                бо ми, як пересічні еміґранти,
                кочуємо по світу не одні.
Усі путі ведуть людей у лету.
Ніяк не відцуратись і поету,
коли прийде на те його пора...
але біди немає без добра
аборигену іншої планети
межи земної братії пера,
                що видає томи макулатури
                та ілюструє кадри із натури –
                себе на фоні себе і... війни,
                немов герої із передової,
                що дуже задоволені собою –
                і ряжені... і пані... і пани.
Та виживати є ще ради кого,
і є за ким іти до перемоги,
і вести за собою у бої...
у цьому світі зайві самовидці,
але пасіонарні одиниці
виконують обов'язки свої.
                Одному є кого обороняти,
                а іншому у долі на крилі
                летіти до окраїни землі
                учасниками фінішу регати,
                в якій агенти, шулери, пірати
                щезають як у морі кораблі.

10.2022

За вікном каштани обсипались,
вже з руки злетів останній палець.
Не двірник – митець печаль змете
в товариство листя не смутне.

Симпатичне молоде насіння –
карооке, гіркоїстівне –
зношені емоції здійме
на вершину, та на жаль, насильно.

В канонаді лазив безпорадним,
утішався: не високоточним
обпекло стегно смачним снарядом.
Ще й іржаво-золоті листочки

мчалися кометами упертими.
Під метеоритами бродив,
де з каштанів падали плоди
в спориші рошенками-цукерками.

Жовтень 2022

Біля віконця, що дихало миртою
з дня, світло-білого дня.
Ваше чоло під священною митрою
тільки й угледіла я.

Ви пропливли упродовж, коридорами,
крила й хоруґви несли́.
І понад слід Ваш моли́твами скорими
наші монашки лягли́.

12 лютого 1999 р., Київ

Швидкоплинні, безупинні
Дні біжать, минають, йдуть, –
Залишається незмінно
Проминання віку суть.
Вчора посмішка дитинна,
Нині – смуток на лиці, –
Затихає шумовиння
Дивовижних бубонців.
Відзвучали безтурботні
Жайворонкові пісні, –
Ворон кряче вже скорботно
Посивілому мені.
Нещодавно з верболозів
Юність вийти не могла,
А сьогодні на порозі
Старість стала спроквола.
І нікуди страховинна
Вже не дінеться, мабуть, –
Швидкоплинно, безупинно
Дні біжать, минають, йдуть…
05.10.22

путін лаштується в рай? –
Цур, душогубе запеклий.
Краще собі пошукай
Місця теплішого в пеклі.

Щоб веселіше було,
Аби душа не хандрила,
Може, прихопиш, пуйло,
Брата по крові кіріла.

Рідна моя вкраїнська земле-мамо,
Я відчуваю як тобі болить,
Міни тобі на груди тиснуть і снаряди,
А ти свята мусиш усе терпіть.

Ще трішки і твої сини та дочки
Позбавлять свою ненечку від мук,
Почуєш ти палкий їх серця стук,
Засяє над тобою миру сонце.

Та залікують всі пекучі рани
І подорожники зелені й спориші,
Заколосишся, рідна ти хлібами,
Від пісні потепліє на душі.

2022 р.

Ми всі чекаємо світання,
Ми всі чекаємо на день
В яскраво-сонячнім убранні
І без розривів аніде.
Ростуть на краще сподівання,
Мов чиста синь межи хмарин, –
Ми всі чекаємо світання
І тільки радісних новин.
Немає втоми від чекання
Осяянь сонцем дальніх меж, –
Ми всі чекаємо світання
І супокою, й щастя теж…
04.10.22

«Життя без виміру» – то треш чи парадокс?
Але таким його господар бачить…
Хто любить волейбол, хокей чи бокс,
а хто натхненно по танцполу скаче.

«Життя прожить – не поле перейти!»
Слова ці мудрі чуємо ми часто.
Воно охоплює галактики, світи,
як сповнене простим, життєвим щастям!

Чим зазвичай вимірюють життя?
Коротке, довге, радісне, похмуре…
Одні кохають мить до забуття,
а іншим мало по Європі турів!

Літа рахує той, а цей вершини,
що подолав у себе на шляху,
і пестить зором донечку та сина,
а той – палац і всюдихід «Тайгу»…

У кожного свої життя мірила,
без виміру і навіть без кінця.
Лише б Фортуна дарувала крила
і не вдягла тернового вінця!

Ти гортаєш свою самотність,
як гортають книжки старезні
ті, у кого персти, як гості,
що до затишку геть замерзли.
Все твоє в ній
в кільці чужого -
від іудів і від пілатів...
Не здіймаються в руки Бога
всі слова твої розіп'яті.
Вже поволі тьмяніють наче
та вбирають у себе тіні...
Хто ж, крім тебе, їх там оплаче,
де чутливі не люди - стіни?
І зрадіє хто, як на третій
день, од сонця стрімкого більший,
враз воскреснуть вони із мертвих
віршем?

Нірвана



***
Нема потреби
валитися
в Нірвану

Бо що б
ПОБАЧИТИ –
відкрийте очі
у Душі

Молитви, зойки і прокльони,
Рішучість, впевненість і злість, –
Працюють теж на оборону
І захист рідної землі.
Нема нечулих і бездушних,
Усі відчули біль сповна, –
Іде запекла й відчайдушна
Війна…
03.10.22

Старе вино в міхи нові переливаю.
Колись воно гуло і вирувало...
Настояне на почуттях і мріях,
Воно й сьогодні грати не вгаває…
Угамуватися в нових міхах не вміє.

Іван злютований метавсь
По переходах і кімнатах.
Служилий люд увесь ховавсь,
Бо поміж них кому ж не знати,
Що краще схоронитись десь,
Аніж потрапити під руку.
І увесь гнів тоді впаде
На нього – та й помре у муках.
Цар, в гніві бувши, не дививсь
Хто перед ним – холоп, боярин.
Аби хто на шляху зустрівсь,
Одразу б палицею вдарив
І бив би, доки б не забив
До смерті чи каліцтва, може.
Страшний царя Івана гнів,
Тому і хоронився кожен.
Чи випадково, чи вже так
Вела Івана його доля,
Але незчувся, навіть, як
Вломився в синові покої.
Невістка молода якраз
Вагітна в спідньому лежала
На лавці. Підхопилась враз.
Вона ж нікого не чекала.
Та жертву вже Іван знайшов:
Як в спідньому стрічать посміла?
Зануртували дико кров.
Ударив у обличчя біле.
А далі палицею став
Її, куди дістане, бити.
Його ні крик не зупиняв,
Ні те, що мала народити.
Почувши крики, син примчав,
Став батька рідного вмовляти,
Аби той жінку не вбивав.
Усе, що він устиг сказати:
- Ти першу жінку без причин
В жіночий монастир відправив.
І мою другу, - кричав син,
Мабуть уперше батьку правду,-
Ти теж у мене відібрав.
Мене нічого не спитався.
У монастир також заслав.
Тепер уже за третю взявся!
Ти хочеш сина погубить,
Що та у череві ще носить?
Тоді й мене ти можеш вбить!
Чом не зробив того ще досі?
Іван на те, немов чекав.
Зметнулась палиця і в скроню
Ударив сина. Той упав.
Патьоки потекли червоні.
Іван, неначе вмить проснувсь.
До сина кинувсь, став кричати,
Щоб хтось за лікарем метнувсь.
Потрібно сина рятувати.
П’ять днів над сином просидів,
Молився та просив простити.
Та Бог не слухав його слів,
Забрав того із цього світу.
Та і онука не діждав –
На другий день родився мертвим.
Іван кричав, Іван стогнав,
Любу принести ладний жертву,
Аби назад все повернуть.
Та невблаганна була доля –
Що заслужив – то й має буть,
Такою є Господня воля.

Я раніше – був добрішим?..
Злі́шим став – то й став старішим!
(З лішим спав – і пострашнішав…)
Але більш не подобрі́шав…
Тільки колобка зліпивши –
дещо віршики поліпшив…

24 липня 2007 р., Богдани́

Г. С...

Мовчазна, запізніла, непрохана,
Ніби осінь в ошатнім гаю, –
Ти своєю красою сполохала
Угамовану душу мою.
Золотистими, довгими віями,
На краях ворухливих повік, –
Ти зненацька той спокій розвіяла,
На який мене вік мій прирік.
Щодоби веселиш вихилясами
Ти мене, як два берега Здвиж, –
Пахнеш вся ароматами ласими
І в обіймах осяйно гориш.
Розглядаєш мене і показуєш
Безсоромно жіночу красу, –
І, говорячи фразу за фразою,
Відганяєш смеркання та сум.
Запальна, неутомна, вродливиця, –
Я щасливий безмежно в ці дні,
Коли серденько пристрастю живиться,
Яку ти розпалила в мені.
02.10.22

Непроглядні осінні тумани
Від світань аж до смерків щодня, –
Повз світіння листочків багряних
Без стежинок ходжу, навмання.
Мов крізь сон, поглядаю під ноги,
Щоб об щось не спіткнутись ніде, –
Час так скручує трави вологі,
Наче пряжу старанно пряде.
Оповиті густою імлою,
У безвітрі дрімають світи, –
Шлях подальший шукаю рукою
І, буває, не можу знайти.
Йду повільно по листю рудому
І стає неспокійно мені, –
Відчуваю лиш запахи дому,
Та не бачаться хатні вогні.
Як сліпця, мене водить по колу
Лісовик жартівливий якийсь,
Бо я так находився поволі,
Що спочити на мить зупинивсь.
Ні просвітку не видно ні звідки
У зволоженім млою чохлі, –
Тільки яблука гупають зрідка
І курличуть вгорі журавлі...
01.10.22

Ця осінь справжня — дощова, сумна,
А так хотілося ще дрібку літа.
Душа схолола і необігріта,
Як неприкаяна, бреде вона.

Як вересень, нахмурене життя,
Все більше горя, і все менше щастя,
І сипляться на голову напасті,
Мов білу смугу хтось безжально стяв.

Неначе випробовують на міць...
І бачите мов інше вже лице ви -
Своє, ні, не усміхнене — сталеве,
Породжене нервовістю столиць.

І знов, і знов — хто сильний, той і пан.
І романтизм омріяний зникає.
Тебе мов щойно вигнали із раю,
В окопи кинули, в бійцівський стан.

30 вересня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Говориш: Я є християнином.
А точно кажучи ти є
Відвічний ворог України.
Ординське серце в тебе б’є.

Спадщину орди взяв на спину.
Гени ординські ввійшли в кров.
Ти став поплічником руїни,
Яку у край наш несеш знов.

Такі як ти, ідуть і гинуть
На нашій священній землі.
Їх кості у нас не спочинуть.
Гноєм стануть під нашим тином.
Не люди ви, ви москалі.
Вас не просила Україна.
24.09.2022р.

Геббельс у захваті від соловйова,
Жде з нетерпінням пропагандона.
В пеклі компанія пречудова –
Сталіна, жиріка і кобзона.

Тих, що загинули за росію,
Щиро смолою усіх зігріють.

Я не кацап і я не московит –
в мені нуртує кров мого народу!
У цьому ми переконали світ,
відважно захищаючи свободу.
І я не орк чи дикий гамадрил,
не представник мокшанської еліти,
що об’єднала сотню-другу рил
і прагне нині керувати світом.

Ні, я не ниций виродок війни,
що позбавляє права існування
моєї Неньки доньок та синів
і хоче вбити навіть сподівання
на мир і щастя, віру і любов,
саму надію на святе – прийдешнє!
Мордує, убиває, цідить кров…
Опам’ятайтесь, він вже нетутешній!

Задумайтесь нарешті хоч на мить –
чекає людство участь ця кривава!
Кому дітей майбутнє ще болить,
закінчувати треба ту забаву!
Я представник незламної сім’ї,
маленький син великої родини,
якій співають рідні солов’ї.
Ми разом всі і всі ми з України!

Шукаю на Святій Землі пейзажі,
Чимось схожі на вкраїнські:
Горби і пагорби не лисі, а залісені,
Карпати вгадую в Голанах,
Говерлу - в засніженім Хермоні ,
Йордан у верболозі, як і Дніпро,
Щемом вливається у серце...
...А за пейзажами вбачається
Одна й та ж доля на Сході:
Сусіда невситимий клопочеться,
Аби шмат краю одчикрижить.
Отож, молю Всевишнього:
«Те, чим Ти Ізраїль наділяєш
У лиху годину, дай і Вкраїні -
Єдність і силу».

Сонечко визира крадькома
Із-за чорної хмари осінньої,
Тоді суму на серці нема,
Очі сяють вже радістю світлою.

Хоч дрібнесенький дощ моросить,
Зіпсувати він настрій не зможе.
Неповторна така кожна мить,
Яку нам даруватиме осінь.

2022 р.

Як вогню божевільне шаленство
Палахтіло, світило, пекло, –
Відчуття неземного блаженства
І безмежного щастя було.
Мов очей осяйна осолода
Струменіла, звивалась, жила, –
Оминала чіпкі перешкоди
І в єдине єднала тіла.
Наче хвилі рожевого світла
Набігали, котилися, йшли, –
Усього огортали привітно
І протяжно, і швидко гули.
Обережно, пригоже, ласкаво
Гамували нестерпну жагу
Там, де любляться нині у травах
Вже молодші на дальнім лугу…
30.09.22