Надихатись так - надихати.
Любити - в любові померти.
Воскреснути в слові, і стати
Прозрінням небес, чи мольбертом.

І пам`ять будити сумлінням,
Ввійти, мов повітря, замліти,
Впустити глибоко коріння,
Стук серця підняти, чи вітер.

Пройтись ще незораним полем,
Обняти, мов матір, ідею.
Розвіятись в леготі болем,
Упасти зерном, чи зорею.

Пробачити кривди, інтриги,
Побачити в іскрі бажання,
Розлитись рікою з відлиги,
Улитись у вірш, чи кохання.

Надумати віру та вирій,
Ховати повадки та вади,
Хапатись руками за щирість,
Давати від серця, чи раду.

Не в камінь, не в лід отвердіти,
Не карликом білим палати,
Радіти, як тішаться діти.
Гортати події, чи дати.

Зійти перед Сонцем росою,
Осипатись в попелі плинно,
Не осінь зігріти весною,
А янгола спів, чи причинну...

9 Жовтня 2007

Усе це чисто, усе це чемно
стерилізовано й священно...
Розжовуй м’язи, накачуй мозок –
усе безжальне до тих з ким можеш...
Учи мовчати й тихенько жити –
слова, як ґрати на полі битви.
Крилатий леґінь візьме за барки,
стаєш, як ватра, себе не вартий.

Від занурення пальців у тісто
До оргазму на кінчиках нігтів
Кохання в печі гарячіше

Твоя Галатея

Коли ти їси ікру обережно
Щоб не пошкодити хребти іще ненароджених риб
Зубами їхні лоскочеш ребра
І проникаєш углиб
Ти робиш усе в такому ж ритмі
Так само спритно
Ніби ніколи нікого іще не ламав
Але
Якщо на дні твоєму риби знайдуть спокій
Я не заздритиму їм
Я куплю ікру
І теж розводитиму в собі мертвих риб...

...
Як на дні океану затонулий танкер
Сіль якому виїдає залишки жовчі
І у нас з тобою жовч не жовта а чорна
І нам
Також
Частково
Вже виїло очі...

Напевно битва тут була велика:
Сліди коліс, гарматнів і підків,
Лежить земля - напіжива каліка,
Обгорнена лахміттям мертвих днів.

І озеро, як випечене око,
Довкола чорна в попелі трава,
Немов красуні піднята брова,
Обпечена докраю ненароком.

Дубів столітніх обгорілі руки
Земля підносить, переживши жах.
Ми чуємо, як тихо серце стука
В її могутніх степових грудях.

Вона живе! Он проростає зерно...
Вона чоло до сонця підведе,
І до своїх мучителів-людей
Із материнським усміхом поверне.

1947

(збірка "Цвіт Папороті")

В уламках побачимо долю країни:
Дороги сміття і пописані стіни.
Країну, де люди душею всі мертві,
А владу тому і винять в мародерстві.

Де люди засуджують стан екології –
Тимчасом пляшки підкидають під ноги.
Крадуть одне в одного і у держави,
Плюються уверх, на чиновницькі лави.

Біжать за кордон, покидають руїни,
Б’ючи себе в груди: «Бо я українець!»
Не вистачить духу, не вистачить волі,
Бо сильні колись вже безсилі і кволі.

Могутнє раніше, «нев'януче» плем’я
Вже зараз говорить: «А скоко щас врєм’я?»
Дивуєтесь Ви від подібних розмов!
Самі ж відгукнетеся: «нєту часов».

Кричіть голосніше «бандитів – за грати!»
І будемо далі в багні плазувати!
Голодні і голі, як бісові свині…
Погано живеться? Самі ж у тім винні!

Thanks to God - I found сподні.
Із вочей Твоїх безодня
утікала в гаманець.
Та нехай з грошима - грець!
Сподні - шаровари модні,
Ось початок, десь кінець.
Панно, ви ше троха годні?...
I am horny like a ґедзь.

8 Жовтня 2007

По небу гуляє Вельможа,
Вартує він тишу нічну.
Провулки без перехожих,
Овіяні чарами сну.

Огорнуті лагідним вітром
Вітрини нічних магазинів,
Хваляться неоновим світлом
Залізній міській павутині.

Триокі стражі бруківки
Не бачили інших світів.
Для них єдина домівка -
Старий таємничий Львів.

На кого лишив Ти, гадe?
Повні груди, пишний заде -
Літру назбирала сліз,
В бульбашках забило ніс.

Сповідаласі три рази,
Щоб позбутисі зарази.
Як мене поплутав біс,
Жеби йти з тобою в ліс?

А воно не віпустило.
Мов блоху, тяб задавила.
Баба з воза - кінь ірже,
Хлоп у гречці каже вже...

Вила, вила... тай за вила -
Де Твоя козацька сила?
Тільки чути - "ох", то "рох".
Хлоп лежит... і "бобік" здох.

8 Жовтня 2007

Листя пада
на місто,
я відкрию вікно
навмисно,
хай сюди залетить
їх тáнок,
хай мене заколише
осінь,
ми обидві з нею
коханки
того танго,
що чути досі,
назбираю зірок
намисто
і по них я дійду
до краю...
обрій зверху
на диво чистий,
любий мій,
я тебе зачекаю...

Супер була, безперечно,
Жуйки реклама чіпка:
Хтось і дурну, й недоречну
Фразу пускав з язика -

Тут-таки слоган крилатий
Шльоцик за кадром вставляв:
Іноді краще жувати,
Ніж говорити, мовляв.

Вдалого протиставляння
Різних процесів зразок! -
Хоч говоріння й жування
Мають взаємозв'язок.

В чому, наскільки він сильний -
Це ти одразу збагнеш,
Лиш в дорогий холодильник
Парт-діяча зазирнеш.

Ні написати у пресі,
В риму тут мовити ні,
Скілечки делікатесів
Є пожувати у нім.

Звідки багатство береться,
Вам не розкаже діяч.
Він, втім, і не нажереться -
Все йому мало, хоч плач!

Та не втрачає надії
Він на коханий народ:
Ті, хто будує і сіє,
Все покладуть йому в рот.

Болі в руках та у спині -
Плата за чесні труди.
Гривня ж на жуйку дитині
Знайдеться геть не завжди...

"Буде усе в шоколаді, -
Каже політик весь час, -
Тільки-но будем при владі,
Тож голосуйте за нас!"

І, мов на логіку хворий,
Люд голоси віддає.
Отже... хто добре говорить,
Той і успішно жує!

Мов мильні бульбашки,
летять і лускають слова -
не надувайте вкотре,
надутість недоречна,
леле.
Ця усмішка -
мов мед солодкий,
як легке "овва",
звіря ласкаве сонця,
що ранком полохливо стелить
свою красу на очі,
фарби, вибухи єства.
Поміж устами вітер
леліє таємницю цноти.
Мов мильні бульбашки,
летять і лускають слова...
Та най собі літають -
примружується око
всоте.

8 Жовтня 2007

Розбилось кохання, душа повна болю:
Єдина сказала: «Не буду з тобою».
Втопити біду в рідині алкоголю!
Ось тільки питання... про вибір напою.
Узяти горілку - це пити й кривитись,
І стане ще гірше, ба й зовсім жахливо.
Нехай буде смачно, аби звеселитись!
І я замовляю свіжесеньке пиво.

З-за крайнього столика «дєвка» «отпадна»
Предовгими віями хтиво моргає.
Я, соромом скутий, сиджу безпорадно -
П’янючий сусід мій красуню знімає.
От я б так набрався - забрав би ту фею,
Усе, чим багата, дала б чорнобрива,
А так... взяв від неї сусід гонорею...
А я у той час іншу втіху мав - пиво.

Аж гульк - «луноход» підтягнувся до бару.
Виходжу й дивлюсь незатьмареним оком:
Хто в дупель «нажрався» - хапають
(це ж кара!).
Я ж мимо проходжу карбованим кроком.
Напився б горілки - й від зимного душу
І доброго штрафу втекти б неможливо,
А так я до хати любісінько рушив:
Не валить із ніг, а окрилює пиво.

В маршрутку не сів, хоч додому далеко:
Від пива ж до вітру хотілось постійно...
Назавтра почув, що те саме «Івеко»
«Поцьомало» «МАЗ», три людини покійних...
Жлуктив би я білу - заліз би в той бусик,
Потрапив би, мабуть, на небо щасливо...
Від думки цієї і досі ще трусить.
Хвала фараонам, що винайшли пиво!
1998

(а також трішечки про невіддільне
від суто особистого суспільне)

У мові солов'їній та барвистій
Є загадок усяких "до руля".
Який мудрак, усе не втямлю я,
Назвав життя людини ОСОБИСТИМ?

Хіба ним хтось живе для себе чисто?
Свати й куми, сусіди і сім'я.
У кожного - центральна роль своя:
Тобі на нервах грають ці артисти.

А ти (із відчуттям провини, в стресі)
Кладеш чужим нечесним інтересам
Здоров'я, час і сили на олтар...

В суспільному житті цього немає:
Тебе святих обов'язків тягар,
Навалених системою, ламає.

...серця стук в мінорній тиші
відбиває дивний такт,
ніби щось колись залишив
у рясних сумних садах...

...серця стук в мінорній тиші
лине в світ на трьох вітрах,
мов вони всі чорні вишні
позривали в тих садах...

...серця стук в мінорній тиші
відлітає в даль мов птах -
жовтим листом сум колише
у пустих моїх садах...

(доброе весеннее стихотворение про двоих влюбленных)

Приплелся март. Привел котов в екстаз.
Под вопли этих романтичных тварей
Гулял простой волынский водолаз
По берегу реки с девчонкой в паре.

Она, в плену у грез и во хмелю,
Проворковала с нежностью ранимой:
- Олежек! Я подснежники люблю.
Ты должен подарить мне их, любимый!

У водолаза вмиг от этих слов
Глаза - на темя, челюсть - ниже паха.
С трудом спросил, когда слегка прошло:
- Зачем тебе "подснежники", Натаха?

- Не слышишь? Я люблю их, дорогой! -
И предложила, глазками играя:
- Давай в субботу в лес махнем с тобой,
Подснежников вдвоем насобираем!

- В лес? - удивился водолаз вдвойне
И возразил, хоть не силен был в спорах:
- Наташа, но "подснежников" там нет!
Они же все на реках, на озерах...

- Как нет в лесу? На реках? Извини -
Я про такое не слыхала даже...
Наверное, как лилии, они?
А ты речной подснежник мне покажешь?

- Так что тогда ты любишь, Боже мой!
И для чего смотреть? Тебе неясно -
Провел он зиму, на фиг, под водой
И выглядит теперь ваще ужасно!..

- Да ну? Речной подснежник некрасив?
Не верится, Олежек, если честно!
Мой котик! Хоть один мне принеси,
Пожалуйста: ведь зайке интересно!

- Но не могу я! Мы их в морг здаем!
Нельзя носиться с ними, понимаешь?
- Олежек! Ты всё время щас о чем?! -
А дальше - сцена у реки. Немая.

Откуда знать девчонке озорной,
Что водолазы в Луцке называют
"Подснежниками" трупы, что весной,
Когда растаял лед, наверх всплывают...

Приплелся март. Навел на льдины сглаз.
Зиме - капец. Поэты все в ударе...
Гулял один волынский водолаз
По берегу реки с девчонкой в паре.

Від сигарети в тремтячих руках
Сріблястими зміями час
Зтікається в вітер зриває дах
У перестигле небо
З-під пальців вічність
Попелом вниз
Нікотино-осінній спазм
В ранкових легенях жовтінню в такт
Впускаючи день у себе

загублені слова вертаються до губ
і прилипають, наче знову двадцять,
лишаючи сліди по першому снігу,
назад у віхолу із пам’яті вертаються.

і, відриваючи до крові їхню суть,
стає до болі в горлі знов приємно -
не зміг завчасно по слідах звернуть
та манівцями повернувся впевнено...

бо ті сліди із круговерті днів,
як води ті, що також з круговерті,
ще двадцять раз спадали... де я дів
слова, що говорив тобі відверто?...

Навіщо траві імена перехожих?
Траві слід пам'ятати сліди
І - якщо зможе -
Забувати, підіймаючись знов догори...

А думки всі - в обіймах-цілунках Наталки,
Мирно пара пливе шелестінням конспектів,
Мужньо вистоять проти студентів навали
І піти до коханої златом проспектів.

Поміж нас павутиння тендітне й незриме,
Хто в тенетах чиїх? Нерозгадана тайна,
Лиш до імені милої чується рима,
В тріпотінні осінньому. Сонце розтане

На деревах та айстрах, в зінницях відблисне,
І в долонях її тепло-тепло осінньо,
Загублюся у них я довіку навмисно,
Стану сонцем коханій, коханої тінню.

Не вір мені, мені й моїм долоням,
вони несуть крім радощів і втіх
гірку сльозу - розпачливу й солону,
її сховати навіть ти б не зміг.

В моїх плодах немає заборони,
та про безпеку думай завчасу.
Не вір мені, я швидко охолону,
у ніжне серце пустку принесу.

Від принципів моралі відсахнуся
і все ж я - куртизанка між повій.
Але не вір! Ім’я моє – спокуса!
І гріш ціна мені і вірності моїй.

У правилі математичнім світа
за дужки викинена невідома,
незнаний косинус днів наших літа.

В далекій подорожі, навіть вдома
дарма шукати слів її німих.
Коли здається: пустку переміг,
приходить тиха, наче ніч, утома.

Усміхнені, штудерні тріолети,
мов лід холодні, кажуть нам даремно,
вмовляють, що любов – це річ неземна.
О, де ти є, незнана, о, де є ти?

Чи кинув хто на тебе анафему?
А може, винайшли тебе поети,
щоб до згучних сонетів мати тему.


1931р.

Сміялося сум’яття самоти.
«Пробач-прости».
Слова твої нещадні, мов кати.
„Не ти...”
Химера-нявка в мареві півсну.
„І не благай”.
Заплів у мріяння тебе одну.
„Прощай”.
Я раболіпству кинуся до ніг.
„Їй-бо, дивак”.
Лелітки сонця оберну на сніг.
„Овва”.
Я розчинюсь в етері, як сльоза.
„Ти насмішив”.
Я був, я жив, я все тобі сказав.
„Ти жив?”

Павутинка бабиного літа –
Ієрогліф сонячного скрику:
„Прощавай, іще одна прожита
Наша днино, скорбнице велика”.
Стільки в тобі стоптаної віри,
Із пожухлим листом вперемішку.
Заголосять сонячні клавіри
Над твоїм, о дню, вмирущим ліжком.
Павутинко, спраго невтоленна,
Нерозгадний розчерку вмирання!..
Пагінцем постукає зеленим
У моє вікно зоря світання,
Але ти на дальнім перегоні,
Як прийде пора літа збирати, –
Спомином торкнеш мені долоню,
Мов рука того, кого я втратив.

Вмочає день окрайці теплі
В медяний сонячний настій,
Чарки налиті тонкостеблі
Із дзвоном ставляє на стіл.

В людей є знову будні й свята,
Про сутнє мова запашна...
Пливе житами біла хата,
Дроти, як віжки напина.

Що часом змито - пережито.
Живим лишився - будь щаслив!
На пережите горне жито
Життя зеленого розлив.

Кохання, вечір і колиска,
Пахуча дівчини коса.
Зоря черкає обеліска
І від печалі погаса.

Село - як паска Великодня,
І щасний спокій навкруги...
І радо так -
Сльоза народна
потроху входить в береги.

Дощ одшумів, і спориші понурі
Принишкли - настрахалися грози.
Кущі жоржин мокрісінькі, мов кури,
Обтрушуються стиха від роси.

В очеретах збира свої пожитки
Намокла чапля і гніздо шука...
Цей світ промок до рубчика, до нитки,
До павутинки в прихистку листка.

У тишу тиша тоне. Та одначе
Не настає у світі спокій, лад -
Качатко кряче,
Голос його плаче
У вечоровім присмерку левад...

Маною, привидами, чарами
Мені перейдено путі,
А осінь їде кіньми чалими,
А в них підкови золоті

В дорозі губляться...Захлюпала
Ти теплу радість на лице,
Круг мене ласки переплутала,
Звела в роковане кільце.

Щоб я хмільною ніччю глупою
Не знав спокою ні на мить,
Знов попід вікнами прогупаю
Тебе безсонну розбудить.

І над палаючими каннами
Із власним серцем не в ладу,
Твоїм коханням заарканений,
Зустріну радісну біду.

Час крила склав.
Вітрів гонитви
За яворами хмар не пружать...
Коли ні спокою, ні битви,
Поет, мов птах, за небом тужить.

Царі Вкраїні викололи очі,
Коли вона край битви знемогла.
Пішла у світ, як ходять поторочі,
Уже ніким - без радості і зла.

Царевою хвалою подавилась,
Хотіла вже з порогів...без весла...
Та раз - ЙОГО очима подивилась,-
Прозріла, встала, із Дніпра умилась
І непокору в серці понесла.
1969 р.

Давно те небо одлетіло,
Криниць нема, що нас поїли.
І чорний хліб, і сало біле
Ми всмак із веснами поїли.
Той дзвін повисіявся з відер -
І навіть шуму не вродило.
Листки слідів позгонив вітер,
А сонце яре допалило.
Нас там немає.
Синій вигін
І голосів зелені луни.
Бредуть під райдуг дивний вигин
Корів задумані парсуни.
Натуралізм нам був за метод -
Пірнали голими в глибини.
Писалась кривцею, не медом
Свята ідилія хлібини.
З клубків розмотують дороги
Вже інші там,
У іншім плані,
Де колоски збирав убогі
Я у самотньому риданні.
Де я почав ладнать удила
На неслухняне перше слово,
Де доля чесно так ділила -
Добра і зла пооднаково.
Де я маленькими стопами
Ходив широкими степами.

Все неначе умисно
під імлою облуди.
Зачароване місто!
Зачаровані люди!

На пожовклому листі
візерунки застуди,
у дурмані землистім
хворобливі споруди.

Щогодини врочисто
мить загальної смути
б’є годинник - і вбивство
інше вже не розчути.

І так пам’ятно-прісно
тисне відчаєм груди:
Зачароване місто.
Зачаровані люди.


2007

Віще полишена, в хащі захована,
в норах і гніздах, у краї воронячім,
в моху зеленім, гілках переплетених,
водах, на листі торішнім настояна,
коренем стримана, світлом окормлена,
тьмою обласкана, куплена-краплена,
не таємниця, не зброя для воїна.


2007

3.
Два воли червоні
в полі золотім.

Два воли червоні –
ритм прадавніх дзвонів
і пташині очі.
Ці створіння імлистих світанків
помаранчу повітря, влітку
проточити надто охочі.
Від народження є старими
й пастухів не знають пихатих,
пригадують своїх предків -
ассирійських биків крилатих.
Воли завше ідуть, зітхаючи,
полями безкраїми Рут
вічного броду шукаючи,
плачі свої ремиґають,
і зоряне світло п’ють.

Два воли червоні
в полі золотім.

4.
Маргаритковим небом іду.

Цим вечором уявив,
ніби я святий.
Що до рук мені поклали
місяць золотий.
А я його повернув
знов на небеса.
І Господь дав нагороду,
(не мав такої зроду)
троянду й німб.
Оце так чудеса!

Маргаритковим небом іду.

Прямую зараз полем,
красунь – дівчат
звільняти, та
хлопцям – кавалерам
дукати роздавати.

Маргаритковим небом іду.
6.10.2007.

Худой конец. Все так банально.
Мы в наших чувствах аморальны,
Из сердца истин непреложных
Мы отобрали столько cложных.

Смешной конец типичной брани,
Без лишней правды много знаний,
И слов пустых тугая прыть,
Что даже ад не смог вместить!

“Де ти, кохана? Озвись, моя доле!
Буду я твій весь і ти моя вся.
В шлюбі не був, слово честі, ніколи.
Вік - двадцять вісім, зріст - сто сімдесят.

Досить красивий, спортивна статура,
Звичок шкідливих ніяких нема.
Добрий. Порядний. Широка натура.
Вірші люблю (про любов зокрема).

В жінці душа головне, а не врода.
Я ж би кохану всім серцем зігрів!
В кого є діти - це НЕ перешкода.
Милі, єдині, чекаю листів!”

Ігор не став витирати сльозинку -
Нею зворушливий "месидж" зросив.
Глянув потому на небо в клітинку
І на братків, з ким трудився і жив:

Там женихів ціле кодло зібралось
Добрих, порядних, міцних, без “ш/з”*
(Саме такими вони “представлялись”
В шлюбних об’явах до різних газет)...

Й, тихо пославши проклін злій недолі,
Ще дописати в купон мусив він
Прикре “Пишу з місць позбавлення волі”
І - “N-ська зона, 10-ий загін”…

___________

*Ш/з - в оголошеннях служби знайомств “шкідливі звички”.

Наша любов на смак як полин...
Один поцілунок,два погляди в очі.
І не відчутний для нас часу плин...
Які ж короткі в закоханих ночі!

А вдень знову байджість вдавати,
Лиш відображення в вікні цілувати.
Холодна бруківка,в руках свіча...
І посмішка твоя чомусь напівніма...

Я ранок зустріла в твоїх обіймах...
Вогник догорів в холодних стінах...
Ми знову щастя шматочок у когось крадемо,
Хоча зараз уже нічого не вдаємо...

Я дивлюся в твої перелякані очі,
Я тебе заголубить, запестити хочу.
Тільки знаю: не треба! Не треба!
Міг раніше я жить
І не думать про тебе.
Все вривалося в душу, в тривожне чоло -
Все на світі було,
Лиш тебе не було.
А тепер уже й світу, здається, нема -
Тільки ти залишилась сама.
Але я протестую, волаю: не треба!
Та не можу вже жить
І не думать про тебе.

17.XII.1961

Дві маленькі рукавички,
Шапка, шубка, черевички
Вранці вибігли у двір.
Білий сніг сліпить аж зір!

Черевички в сніг пірнули,
Рукавички сніг згорнули.
Шубку снігом притрусило,
Шапка враз у сніг злетіла.

Мати вийшла й обімліла.
Перед нею – сніжне диво!
Та не диво це. Юрась!
- Я у сніг, матусю, гравсь!

Голосить осінь буйними вітрами,
Та сльози ллє дощами із небес.
Чому мовчиш? Я тиждень вже скучаю.
Вже всьоме відсилаю sms,
А ти мовчиш. І звісточок немає.
Минають дні, сплива поволі час.
Все – як було, а я чогось чекаю.
Туман стіною стелиться між нас.
У нім бринить той незабутній вечір,
Коли ти погляд свій на мене звів,
А мої руки взяв у свої руки,
Дивився в очі й дивно затремтів.
Щось промовляв так лагідно і тихо,
До серця міцно-міцно пригортав,
Пестливо гладив мої довгі коси
Та пристрасно у губи цілував.
Туман розсіявся, а з ним пропав твій образ.
Дивлюсь – асфальтом котиться сміття.
Були думки, але розніс їх вітер.
Жбурнув далеко десь у забуття.
„Розвій ілюзії”, – гукає мені осінь.
Каштани стиглі кидає додолу,
Важкими каплями вдаряє по обличчю.
„Розвій ілюзії”, – лунає знову й знову.
Легенький звук, мов шелест. Стрепенулась...
Листок кленовий падає з плеча.
Ловлю його – це звісточка від тебе,
На нім красуються такі слова:
„Прощай навіки! Я кохаю іншу.
У мене з нею розквіта весна.
З тобою смуток був, дощі холодні
Й попереду завії та зима”.
Зітхнула важко. Кинула в болото
Цей жовтий лист – сумні, гіркі слова.
„Прощай, коханий”, – крикнула від болю.
„Проща-ай!” – стогнало ехо із даля.
Калюжі віддзеркалюють всю тугу.
У стогоні здригається земля.
Голосить осінь буйними вітрами.
Разом з дощами тихо плачу я.

Искупаюсь в синеве твоей,
Небо!
Изваляюсь в облаках,
как в постели!
Накормлю твоих птиц
хлебом,
Чтобы дальше в тебя
летели!

Это мощное таянье снега,

Рокотание льда под луной,

Тишина и дорога в небо,

Разукрашенное тобой.



Беспокойство стучиться в сердце,-

Может в сердце лишь есть покой?

Огонек от костра и небо

Свежевспаханное луной.



В этом мире одни дороги

В синеве, на и под землей:

Многоуровневые боги

Разустроили мордобой.



Ты стоишь посреди поля

И салют блестит пред тобою.

Многоуровневые люди

Под сияющею луною.

Не знаю, хотеть, тем более, что знать.
Не понимаю, есть ведь в мире благодать?
Зачем вся пустота, зовущаяся "смысл",
Зачем берут слова, и говорят, что мысль
Есть там, где нет её...
Подумай и возьми своё.
Хотел сказать, но нету сил
Бороться посреди могил
Зарытых знаний вековых,
Не оскверняя мудростей незнаньем их.
Хотел доверить я бумаге
Свои слова и мысли жар,
Но получаюсь я как скряга,
Дающий только мелочь в дар.
Хотел сказать все чувства звуком
Играя, создая, творя.
Не получается... Как мука,
Живущая внутри, горя.
Хотеть- есть вредно, больно, жутко,
Но и хотение- наука,
И изучающим её
Скажу: подумай и возьми своё.

Ветер шепчет: унесу
все плохое,
Виноград заплел косу
не рукою.
Звезды сквозь дырявые листья,
Стук последних капель дождя,
Колыбелью, невидимой кистью,
Раздеваешь себя нехотя.
Запах дыма, сырой воздух,
Лай собаки, звезда, летя,
Ударяется в ствол дерева
И кричит: это запах тебя!.

Туманноясносинекрасная
Шевелится она в моем сознании,
Глубокочистовверхглядящие
Застыли камни в понимании

Моляпросящеодинокая
Летучими мышами понята
склонилась ива в отражении,
Обеспокоенная окунем

Пушкоммладенческим окутана
Река течет в моем сознании,
А подо мной глубокомысленно
Застыли камни в понимании

Вы думаете я знаю, ЧТО я делаю?

Что хоть одно дыхание иль половину принадлежу себе я?

Как ручка знает, ЧТО она пишет,

Или мяч может догадываться, КУДА его понесет потом...

Желтый лист
клена
Мокрый от дождя
Жизнь не любит стона
Сильный
уходя
Не проронит слова
А потом
снова
Мокрый от дождя
Желтый лист
клена
Ляжет на меня
Жизнь не любит стона....

Я тишину глотал. Не съел -
нельзя насытится судьбою:
за этим - новый подраздел
тебе возьму, да и открою

Не полетел, не отпустил,
Не растворился я в тумане
лесных тропинок. Откусил -
Напился сока диких яблонь.

И мыслей нету как во сне
иду и тихо ум и раю
куда не знаю - тишине
я все равно не помешаю...

Вже пам`ять заросла все більше й більше
Нудьгою марних на чужині літ.
Лиш тільки того щастя, що у віршах
Ще не зів`яв Вітчизни рідний цвіт.

Здається йду по схилах Придніпров`я,
А тінь моя з-над урвища звиса.
Я бачу, як немов моєю кров`ю
Облиті, догоряють небеса.

І молодість моя неповторима
Ось-ось ступне на батьківський поріг,
Відкриє хату, рипнувши дверима,
І там розтане від тепла, як сніг.

І пахнутимуть чоботи у дьогті,
Почнеться цвіркотіння цвіркуна;
І матінка у виношеній кохті
Сидітиме за прядивом одна.

Струмітиме з лямпадки позолота,
Як сум тремтячий, на її лице,
На вицвіле сімейне наше фото,
Нев`янувчим обвите чебрецем.

Шепну я: "Мамо". І вона здригнеться,
Сльоза закам`яніє на лиці,
І я побачу материнське серце
В її просягнутій руці.

1951
(збірка "Цвіт Папороті")

Моя душа розділена надвоє,
Одна частина там, біля Дніпра,
А друга - нерозлучно ще зі мною,
Поволі животіючи, вмира.

І неможливо знову їх з`єднати,
Ті дві частинки, між яких межа.
І звідти руки простягає мати,
А звідси в спину пхає хтось ножа.

Іду туди - вгинаються коліна,
Мертвію ж, як вертаюся назад,
І чую, як зітхає Україна, -
Душі моєї вирубаний сад.

Березень 1957
(збірка "Цвіт Папороті")

в коморі хліб. окраєць літа
у кроні сонця вже дрімає,
шумить верба росою вкрита,
де вітер Паню обнімає
«Моя ти люба! - шепче листом, -
давно скосили вже отаву
і скинем одіж, і намисто,
і з сонцем мідно-золотавим
в жита»...стоїть...як серед лугу,
як ДУБ, як дерево БЕРЕЗА...
вже надвечірок... спроба друга -
нап’юсь роси, бо знов тверезий...