Когда люблю, -
Становлюсь зависим от чувств.
Когда общаюсь, -
Нуждаюсь во внимании людей.
Когда молчу, -
Тишина заполняет мою пустоту…
Нет ничего лучше безмолвия

Вчора чув про АБВГДейку

Сьогодні дивлюся "Врємя"

Завтра кажуть знов

В Чечні

Терористи

Там кажуть такі

Всі І діти також

Захопил автобус

З терористами

Терористи



Це не жарт

У них в Ічкерії

Не пишуть вірші

У них десь там

В центрі Маскви

Хтось пише новини

Сам-один Браво

Яка уява яка потіха

яка правда і щастя

Розвиток

Країни своєї

Бачимо на власні очі

Я вас люблю



Скалки купа скла

Побитого

Сьогодні на вечерю

Прийде Лектер

Ганібал

Зготує мізки

Нам Нові Новини



Щастя

Сьогодні нас депортували

З Білорусі

Поодалік, в гігантськім незнанні
Про тебе я почув і про Кіклади,
Мов той, кого на взмор’ї піщанім
Дельфін рожевий у безодні надить.
Ти був сліпий, та спала ця завіса,
Бо небеса відкрив для тебе Дій,
І Панів рій співав для тебе з лісу,
Й Нептун шатро поставив на воді.
В безоднях трав є свіже проростання,
А в темряві – проміння золоті,
Опівночі брунькується світання
І зір потрійний є у сліпоті.
Ти тричі, як Діана, був видющий, –
Володарка глибин, висот і суші.

Рахую скурені тобою цигарки.
Ховаю спогади з майбутнього у осінь.
Стискаю час до відстані руки...

Ти забагато палиш. Аж болить.
Моє мовчання вересень розносить,
І безпорадно зливами сльозить...

Провини тінь у кутиках очей.
Довіра недопалком гасне втрачена.
Ще одна осінь через серце протече.

...Я не сказала?
Я тобі пробачила.

12. 09. 2007

Самаркандові вежі на нігтях виквітчують,
Знову губи закоханих стрілись на віче.
Що там, там, в красних губ потойбіччі?
Скільки слів маком злили узбіччя.
Самаркандові вежі у персах вивищують,
Пси-розвідники пальцями рищуть,
Гей, на шовкових лученьках грища,
І вогню пари ню попелища.

Зрожевілося небо над Бердою чорною.
Обізвались музики гобоєм з валторною.
Клен скуйовджений танець вивершує,
Фалди верб підлітають над вершею.
Горобці трипровіддя унотили щебетом.
До ромашок євшання освідчуєсь шепотом.
Тихий плескіт по плесу - то оплеск вітання,
То нечутна хода, то ранкова літанія.

Здригнувся вірш і тихо застогнав -
Впритул до нього взявся Змій-стоглав,
Зкришив рядків тривкий цупкий каркас,
Перетворив на гріш облесних фраз.
Але на кожній скалці лейбл - люблю -
Моє безрадісне зізнання королю.
Низьколітаючий фантомний гриф -
Секс-знак непроминаючої гри.

Мій милий друг,
Хоч ви й далекі,
Але немає ближче вас,
Відколи сум
Осів у серці,
Відколи розділяють нас
Вітри подій
Та кручі часу,
Розмиті хвилями життя.
Минають дні
Мого нещастя,
Минають грози забуття.
Згадайте ніч,
Біляві зорі,
Ставок круглястий за селом.
Ви чарівні
Та трішки голі,
Ви прозябаєте теплом.
Тремтять вуста
І ніби сором
Вам заважає утекти.
Цвіте весна
Все знову й знову.
Цвітемо квітчасто і ми...
Куди пішли
Ті дні грайливі ?
Чи ще побачу я колись,
Як дмуть вітри
Й періщать зливи,
Як заграє до поля ліс,
У тім раю,
Де ми лишили
Все найсвітліше та святе.
У тім гаю,
Де ми молились,
У тім саду, де ви спите....

Берданка, бердянка і сумка трофеїв,
І лови до ранку раненої феї,
Вона олениця, і сарна вона,
І кров із аорти бокалом вина,
У листя зжовтіле скотилась навзнак,
На небі в очу став новий зодіак.

Занотуй мене у своєму нотатнику.
Ніжно проводжаючи поглядом віконні хмаринки.
Зацитуй мене, якщо я в тебе в цитатнику.
Але зроби це якось мимохідь, копілефтом, без авторства.
Поцілуй мене без чужих очей навколо і всередині мене...
Покепкуй з мене і не спілкуйся компліментно-взаємно.
Залиш мене у затишку своєї конфіденційності.
Допоки тіло моє крутиться серед живих
Таке-ж живе і таке-ж. Та-ке-шиз (с)...
Шукаюче ключ від твого кабінету-нападника
Закреслюй мене у всіх своїх кресленнях.
Інакше ти станеш художницею...
Але-ж ти - і не кресляр.
І нотатник твій - переважно онлайновий.
А я, мов школяр, цитую для тебе улюблені місця алфавіту.
Заспокій мене своїм неспокоєм.
Адже ідеальна любов завжди містила резонансні коливання.

Липкі обіцянки
На місяць не більше —
Стою на сторожі
Тебе відпустити.
Твої щирі очі
Не ліпші за інші,
Покликані кликати
Сльози дівочі.

А ти переможець
В трусах і футболці —
На полі, як вліжку
Не гірший за інших.
Як підеш назавжди,
Одне лиш попрошу:
Слова - секонд хенди
Не складай у вірші.

...з напівзітертих арабесок гобелена,
ніби найтаншим завитком із павутинок,
туманних полисків мальованих картинок
прядуться тихо заримовані рядки, мов
якісь магічні втаємничені зв`зки по-
єднали яблуко, Париса та Олену;
веде з полону Аріадни залюбки нить
меланхолійного смутного паладина,
бо умліває бородач на кволих дрогах
спокус наприкінці Молочної Дороги...

(Арія*)
В бабці старенької козлик жив білий,
Козлика бабця дуже любила.
Хлів непоганий мав, влітку скрізь бігав,
Але життя все ж було не миле:
Корму, здавалось, мало давали
І називали білим козлом.
Ха-ха! Ха-ха! Білим козлом!
Ха-ха! Ха-ха! Білим козлом!

Якось у хлів його звір дивний вскочив -
Козлик ще дужче зблід з переляку.
Гість помаранчевий шерсті мав колір -
Всюди, від морди і до хвостяки.
Та прогарчав він: „Ви не лякайтесь,
А дослухайтесь до моїх слів.
Гей-гей! Гей-гей! До моїх слів!
Гей-гей! Гей-гей! До моїх слів!

Богом я посланий правити світом
П’ять або, може, всі десять років.
В проміжок часу цей мушу зробити
Людям назустріч я десять кроків.
Я Вас вітаю: адже віднині
Ви є людина - Ви не козел!
Так-так! Так-так! Ви не козел!
Так-так! Так-так! Ви не козел!

Зараз у ліс біжіть - в центр, на галяву,
Щоб допустили мене до влади.
Там попасетеся Ви на халяву
І на підтримку нового ладу
Крикнете сміло: „Годі, набридло -
Ми вам не бидло, ми не козли!
Агов, агов - ми не козли!
Агов, агов - ми не козли!”

Козлик послухався дивного звіра -
Хвостик задерши, з двору дав драла.
Та не один-бо він в щастя повірив -
Сотні особин в лісі зібралось.
Вівці, ягнята, муні, телята,
Кози й козлята - сотні голів.
Ого! Ого! Сотні голів!
Ого! Ого! Сотні голів!

Мекали й мукали звірову кличку,
Влади для нього всі вимагали.
Ще вони скубали смачно травичку:
Адже її там не бракувало.
І все кричали (з гордістю, видно):
„Ми вам не бидло! Ми не козли!”
Отак! Отак! Ми не козли!
Отак! Отак! Ми не козли!”

Трохи худобонька лиш розпаслася,
Звір той поважно публіці мовив:
„Вже вовча мафія врешті здалася!
Поздоровляю - це перемога!
Будуть віднині сірі бандити
В тюрмах сидіти - наша взяла!
Гіп-гіп ура! Наша взяла!
Гіп-гіп ура! Наша взяла!”

Звісно, на слові цім стадо радіє,
Від ейфорії дехто аж плаче.
Жовтогарячому звіру-месії
Всеньку дарують ніжність телячу.
Ніжність телячу, вдячність ягнячу,
Шану козля... ой! Шану людську!
Авжеж! Авжеж! Суто людську!
Авжеж! Авжеж! Суто людську!

Щойно потішилось стадо те трішки...
Сірі вовчиська раптом напали!
І залишилися ріжки та ніжки -
Козлика в бабці швидко не стало.
Ріжки та ніжки - це лиш останки,
Це вже не бидло і не козел.
Еге ж! Еге ж! Вже не козел!
Еге ж! Еге ж! Вже не козел!

А помаранчевий диво-звірюга
Потім купався довго в ставкові.
Вовком Фарбованим був той хитрюга -
Схожим на Лиса в казці Франковій.
Часом людей теж дурять так підло -
Вибачте, справді наче козлів.
На жаль! На жаль! Наче козлів.
На жаль! На жаль! Наче козлів.

________
*Виконується на мотив
"Жил-был у бабушки серенький козлик" -
подібний до "Сердце красавиц склонно к измене" (прим. авт.)

Без права на реальність,
Без міри до натхнення…
Попереду лиш крайність,
Зім’ята у папері.

Не спалюючи втіхи,
З іронії невдахи,
Душа кусає лікті,
Програючи у шахи.

В пелене тумана
Черных два крыла,
За спиною небо
Да фонарный столб;
Кто-то просит хлеба
У чужих с окна,
Но в окне молчат,
Накрывая стол...
Площадь разродилась
Криками под ночь,
Хоть смешно, но страх, -
Может, все же, бунт?!
Нет, в конце концов
Все убрались прочь...
Над моим столбом
Ворон сузил круг.
Огонек такси:
Промелькнул - погас.
Ночь сползла со стен,
Приглушив звук шин...
А прохожий мне
Задает вопрос:
"Скоро Новый год,
Что ты здесь висишь?!"

Минуле, воскресаючи, зрізає
Нашарування зроговілості на плоті
І залишає глибоко на споді
Рожевотіле немовля в трухлявій соті
Беззубим ротом витікаючі зізнання –
Нашарування первісних мелодій
Минуле, при нагоді стане лезом
Малих і гострих манікюрних ножиць
Вони майстерно так врізають мозок
Підчерепним глибоким ірокезом
Коли сама доводиш божевілля
Коротким влучним тезисом про безум...

Вона буває дикою,
Вона буває ніжною,
Вона буває чистою
І водночас грішною.

Вона кохає щирість,
В її очах краса,
У ній горить невинність,
П'янкі її вуста.

Вона керує світом,
Вона хвилює кров,
Мінлива наче вітер,
Її ім'я Любов.

Не вчи мене її любити,
Таку байдужу і чужу,
Із чаші радість пити.
Свою любов я бережу!

Не вчи мене страждати
За нею мовчки в тишині,
Бо правди нікуди сховати.
Моя любов живе в мені!

Навчи мене її збагнути
І чашу випити до дна,
Бо досі я не зміг забути.
У серці лиш вона одна!

А все почалося із ночі,
Коли в моєму ліжку спала самотність,
Вона забрала у мене ковдру,
Вказуючи на свою істотність.
На подушці лежали сльози
І сочилися безсонням,
А в моєму тілі кричали грози
І захрипали спросоння.

Улыбаюсь молча,
Прикурила втягу,
Надо мною блещет
Златокрасный нимб.
Если подвернётся,
Я блаженной стану,
Как замёрзший в луже
Пьяный пилигрим.
Имени не вспомнят,
Усмехаясь хитро,
Из бокала пиво
Модное хлебнув, -
Набросают в руки
Горстку желтых листьев
Той, что напророчит
Осени весну...

Напам'ять сльози і слова "До побачення!"
Зрада кохання не знає пробачення.
Мовчання і біль тому на прощання,
Хто мав і не втримав свого кохання.

Години суму і пошук розради.
Гіркі поцілунки жахливої правди.
Обірване щастя, розбиті мрії.
Шалений крик душі без надії.

Ангел кохання стоїть за плечем,
Поранений в серце зради мечем.
Кинутий час за самотності грати,
Той, хто зрадив - не сміє кохати!

С сигаретой в холодных пальцах,
На лице лоскутки волос,
У окна... Начала вдруг стариться,
Значит, осень мне день принёс.
Небо сблёкло, с призреньем кривится,
Словно город тому виной,
Что деревья, шатаясь, сыпятся
И что скоро запахнет зимой...

Знову ти...
Та коли вже тебе я забуду?
Виганяю думки із запатланої голови,
та вони повертаються,
наче твій пес
до порогу твоєї оселі,
і вже навіть готові принести тобі
капці нашого минулого,
та вони вже чомусь не пасують
до твого нового життя
без мене...
Знову ти...
Та коли вже тебе я забуду?
Виганяю спогади,
та вони, наче тісто до рук,
прилипають до мого серця,
нема як віддерти..
Що ж, залишається випікати
гливкі паляниці почуттів
у гарячій душевній печі,
щоб якось втамувати цей голод
за тобою...
Та не хлібом єдиним...

Гойдає човен чорна хвиля,
Вітри вціловують обличчя,
Змокрілі крила-весла квилять
І б'ються об солононіччя.

Осінь на порозі з поглядом в нікуди
Стукає у душу, проситься зайти.
(Літо за кордоном... Ліки від застуди...)
Може-то, впустити? Хай подасть води...

...На столі у вазі щастям хризантеми,
Зігріває кава, зварена з дощу,
Повернулась муза із віршем на тему:
„Я нікуди осінь вже не відпущу.”

Цегляні рядочки набувають змісту,
А з вітальні чути стукіт молотка...
Осінь в моїм ліжку загубила листя.
Знаєш, чоловіча в осені рука.

Зі слухавки - його сухий привіт.
Він говорив по справі. Ані слова
про особисте. Чи жива, здорова
не запитав. А ви ж бо сотні літ

не бачились. Ось так. Невже болить?!
А ти хотіла царського прийому?!
Отямся! Ти для нього - просто втома,
Тягар, минуле, непотрібна мить.

--------------------------------
Зі слухавки летять пунктири.
Ну що, бувай, вчорашня згубо.
... а пальці стрімко ...п*ть...чотири...
- Ало. Привіт. О котрій будеш, любий?

Ми віримо всім вам, а особливо тим
Хто мав нагоду в Раді щось зробити,
Податки зменшити, щоб в найми не ходити,
Чи дітям збудувати щось малим.
Не бар чи казіно… не тільки для розваг
Ми народилися і будем жити й жити.
Базарами як довго нам ходити,
Збираючись під чийсь непримусовий стяг?
Європа вся давно підтримує Китай,
Будує там заводи та дороги,
Ми ближче … та такої допомоги
Непотребує, бачимо, наш край!
Питання із питань - куди і з ким іти?
Пришліть їм ради бога окулістів,
А краще шліть до них економістів,
Щоб почали прибутки в нас рости,
Бо в них вже є усе… крім правди, як завжди,
Крім голосу твого, можливо золотого,
Не продавай за гривню їм святого,
З любов´ю Україну відроди!

Ось і збулося те, чого боялась...
Поцілувала твою долю у чоло,
І відпускаючи розхристано прощалась,
Неначе всього цього й не було...

Я обнімала спогади руками,
Я кожен образ твій складала в стіг.
Від болі городилася дротами
І падала в конвульсіях до ніг.

Мій світ перевертався каруселлю,
І мрії мої збилися з доріг.
Я малювала твою долю аквареллю,
Щоб слід її не запорошив сніг.

Вона пішла у стуманілий обрій,
І кидала обійми на ходу...
В її очах звучав блаженний спокій:
«Я більше вже до тебе не прийду»...

- Та ще вернись хоча би на хвилину...
Задумалась.... - Та ні, краще іди...
Ти ж не залишиш свою половину
Чекати у обіймах мерзлоти.

Ми станцюєм
На могилах
Запальний аркан
Хой!

На могилах,
Серцю милих
Танець по кістках
Хой!

Сплять в могилах
Козаченьки
Прадіди-діди
Хой!

І ніхто
Не підведеться
Відвести біди
Хой!

Пропивають
Їх нащадки
Молодість свою
Хой!

Помирають
У канавах
А не у бою
Хой!

Стали бидлом
Їхні коні
Коні бойові
Хой!

Хто не зрадив, -
Захлинувся
У своїй крові
Хой!

Тож танцюймо,
Україно
Запальний аркан
Хой!

До загину,
Без упину
Танець по кістках.
Й-й-у-у-ха!!!

11-09-07
5.55

Пусть даже так.
Хотя, теряя, так улыбаться нелегко,
Я вновь ищу и убегаю,
Терзая чувства ни за что.

Пусть даже так.
В объятьях тая, я мысленно меняю слог,
И чье-то счастье измеряю
В ответ на призрачный пролог.

Ти здався першим.
А я сьогодні,
І не тобі життя віддам.
Прощай, напевно...
Може й годі,
Якщо ми зможем пополам.

Програли разом,
Навіть з боєм.
Я навіть серце передам
Тобі на пам’ять,
Щоб із болем
Не залишити сам-на-сам.

меланхолійна забаганка -
осінь...
залишена навік коханка
голосить
дощем.

ненавиджу цю безпардонну
осінь
і меланхолію...
і щем
цього сезону
надто рваний.

ця осінь
ранить.

10.09.2007

Перламутровий схід
огорнув, як плащем,
мої плечі.
Зашарілось все
більше на обрії -
ранку предтеча.
Безталанних думок
невидюча
обмерла бездомність
Знагла, прихапцем,
конфідеційно
роздерла свідомість.

І нараз припинились
усі наздогадні
пасквілі.
Заясніла душа,
хоч слова вже
затерті й зацвілі,
Розпинають життя,
не спиняючись,
цілодобово
І до смерті,
опісля вертаючи,
просто - AB OVO.

То не нерви напнув -
то зневіра оголеним дротом...
Між зубами терпець
протереблений словом "чому" -
не урватись йому,
хоч те саме повторено всоте.
Ти плачем не насійся,
скорбото...
а потом.
У тьму,
мов до черева бестії,
світло скотилося духом.
Ні душі - як тут глухо...
та три пальці складені в дзьоб,
що настукує в лоб -
щоб зайнятись молитвою.
Вуха
в краплях тиші втамовані слухи.
Жбурляє в озноб
те обідране з ласки,
наповнене вадами тіло -
в нім ховаються зваби
та сплять птахолови думок.
На наважений крок
натягаються пристрасті стріли -
вони вцілити в небо не в силах.
Забилось у шок
та здригається стінками
серце потале в поталі,
на скрижалі карбується:
"Вибух - оновлення звук".
В ньому прагнення рук
дотягнутись в останьому шалі
до холодного дроту.
Замикається коло на стук.

10 Вересня 2007

В роззявлену пащеку ночі падають сині-пресині сливи…
…гуп… одна за одною. І якби вони могли сяяти,
То можна було б подумати, що то зорі,
але ж ні, вони таки сині.
В цьому, позолоченому двома ліхтарними лямпочками, дворику
Я тихо, майже пошепки, відкоркую пляшку «сонця в бокалі»,
І ти, зітхнувши, станеш навшпиньки, зірвеш пару тих самих слив…
А довкола пахне відсирілим деревом і жовтим листям…
Пригорни мене, сьома ніч осені…

Не ворожи.
Не лий міцної кави.
Гіркої долі повна філіжанка.
Як на біду, ця болісна заграва.
Хор автотраси в тебе за вікном.

Я допиваю вирок до останку.
Тепер кортить дізнатись таємниче.
Страшним вогнем пашить твоє обличчя.
Червоний обруч в тебе над чолом.

Поворожи.
Відкрий могутні двері.
Моє майбутнє, наче на світлині.
Хай світить бра до пізньої години…
Фатальна ніч у тебе за столом.
9.09.07

Біль… Мов знову застигає кров.
Пам'ять про покинуту любов.
Мука на залишене життя.
День рятує – ніч для каяття.

Ніч. Приходиш в снах, мов наяву,
Якось вже без тебе, та й живу…
Знаю, що минуле не вернеш.
Знаю: не побачу, не прийдеш.

Приспів:
Зірка в небі мерехтить. Не так…
Знову снишся. Просто так чи знак?!
Туга розкотилась по життю…
А я тебе… А я тебе… люблю…

Я лечу за хмари, до зірок.
Там до тебе крок… Один лиш крок…
Доторк губ і доторки сердець,
Та приходить ранок. Знов кінець.
Приспів:

Зрозумівши, які гонорові
Та обмежені в нас демократи,
Хтось із древніх сказав: винятково
Розстріл може їх всіх об'єднати.

І згадаймо: підтверджень чимало
Достовірності слів цих, нівроку!..
То що ж літа цього спонукало
Формування демсил мегаблоку?

Янукович круту має вдачу
І на виборах, певно, роздавить
Поодинці тих друзів, одначе
Їх до стінки усе ж не поставить.

То яка ж небезпека, смертельна
Для його опонентів, нависла?
Лиш наївному в голову стрельне,
Що тремтять за зарплати і крісла.

Щось їм "донів" несе перемога,
Мабуть, справді страшнюче і грізне!
Порошенки за свій, а Балога
За "кришований" трусяться бізнес?

Чи імпічмент чекає месію,
Тут же будуть на Банковій зміни,
Після чого хай панство не мріє
"Порулить" кораблем Україна?

А найгірше, що Сем, котрий Дядя,
Не простить з демократів нікому,
Як із мегапоста скинуть зятя
Без погодження з Білого Дому?

Їх за дещо підвісять? Про вето
На такі покарання не чути,
Якщо йдеться про маріонеток:
Можна їх як завгодно смикнути...

Хто ж надумав ряди об'єднати?
"До кісток помаранчеві" перці,
Бойовий чаєман-Термінатор,
Казна-хто з Україною в серці...

Голосуй! Їжаки із вужами -
Суперсхрещення всякої тварі.
ОДНОДУМЦЯМИ суне в парламент
Цей колючо-слизький серпентарій.

— Холодно, мамцю, холодно...
Знов на сімох поділене
щастя моє сподіване...

— Холодно, доцю, холодно...

— Вранці над ліжком птах летів —
янголом, а чи воландом.
Листям дубовим пахло тут
і нетутешнім холодом!
Лізло у вікна листя те
разом з дощем і вереснем,
спалахом пізніх блискавок
над ялівцем та вересом.
В хаті недобудованій
ковдра під вітром дихала,
гнало цементну віхолу
раєм, уздовж роздовбаним.
Так мені, мамцю, холодно...
Знов на вітрах розіпнуто
долю мою незігнуту...

— Холодно, доню, холодно.
Скільки вже, як похована, —
й досі не звикну: холодно.

ворони розводять вогні на башті із вітру
гілки проростають крізь місяць, вростають у місяць
втонула у сутінках сонця єпископська митра
цей звихнутий світ вже ніколи не стане на місце

на сходах дощу ми ведемо підступні розмови
каміння пускає коріння у наші питання
дерева виходять на лови, виходять на лови
смертельним металом поблискує їхнє мовчання

ах, черви, і ми плазували між струнами літа
в кавернах між пальців богів ми ховались від зливи
та згодом прийшла повелителька сірого світла
і випила наші серця, як скривавлені сливи

тож нині – не наш уже клопіт багряні пожежі
і льону сувої, і сонця скуйовджені патли
хтось мусить підняти цей західний вітер на вежі
тому ми не гасимо свіч, не лягаємо спати

тому ми і смокчемо груди осінньої ночі
а мертві дерева нам пестять холодні коліна
зачувши смутні перегуки осіннього почту
каміння у наше мовчання пускає коріння

02:25
9.09.07

Маленькие сладкие капли из грусти
Обиженной кучей сидят на могиле,
И воет душа, извиваясь в котушке,
Чужым полнолунием любуясь отныне.

Большое каменное застывшее небо
Уходит зеленым ковром сквозь тучи,
Оно поверило человеку так слепо,
А, падая вниз, захлебнулось в разлуке.

Я заштопаю усмішку, як дірявий одяг
І повішу понад ліжком, наче зашморг, поряд,
Мовчазними берегами спіниться зірниця,
А в моєму серці рана обтікає спицю.

Я посталю в рамку спогад, в шафу на полицю,
Хай тепер одягне воля теплу рукавицю,
І прозорими стрічками обіймає погляд,
Але це бридка уява бавиться у здогад.

сьогодні мало
питної води.
рани болять
бо вже крови немає
я би хотів постирати сліди
всі що зосталися
в моїй пам'яті

дощ нам погрожує
ніжним
спогадом літа,
роси і світанку
так хочеться стати
мертвим
на все забити,
поставити крапку
воскреснути
з сонцем і раптом
летіти у гору
зашити всі рани
чи впасти до долу
згадти
твій запах
і доторк
волосся і голос
збагнути
що все це
ймовірно
можливо
листа відіслати
тобі на мило
і цвяка втиснути
собі
в
домовину

Та ніч була найкраща.
Та ніч була чарівна,
Де ми з тобою вперше сам-на-сам.
Над нами ясні зорі,
А ти – морська царівна.
За мить таку я півжиття віддам.

Приспів:
За хвилею шуміла знову хвиля
І чайка в жалобі кричала раз-у-раз.
Не покидай мене – ти шепотіла.
Слова твої зривав жорстокий час.

Останній поцілунок
Із присмаком солоним
Я досі зберігаю на губах.
І рвуться в серці струни,
Душа, мов лід холоне.
Зігрій мене, кохана, хоч у снах.

Приспів:

Телефони мовчать запроторені в дальні кишені
Ми з тобою ненавчені часто і наспіх дзвонити
Ми з тобою повзем ніби два мягкотілі тюлені
Із очима які прочитали таємні санскрити
Та не вміють завчити напамять однісінький номер
І не в змозі позбутися передосінньої втоми
Ми повзем - до оскоми у ластах
І мозолів на зубах...

Я не пробачила! Не мрій..
Ховаю погляд поміж вій.
Зустрілись. Ніби й рада. Рада?..
А в пам'яті лиш: зрада… зрада…

В моїх очах щасливий сміх.
Якби у душу глянуть зміг!
Ти кажеш, там лише принада -
Мені відлунням: зрада…. Зрада…

Шепочеш ніжно ти, що я
Така ж прекрасна, як зоря.
Така ж далека вмить я стала –
Бо зраду я не вибачала.

Не подарую… Краще йди.
І не шукай мої сліди.
Померкла наді мною влада -
Стоїть між нами зрада… зрада...

Стихла часу збурена ріка,
Хоч пісок між пальці утікав
Я сиділа в кріслі у куті,
Поряд - двійко вугляних котів,
Розплітала ті старі вузли,
що химерним плетивом лягли…

…дівчинка неповних літ п'яти
Смішно мружить очі в об’єктив,
Пальці - нерозважливо до скла,
В темних пасмах мідь і шоколад.
Голову схилила трохи вбік,
Легковажна, і за мить - в журбі
Наче є сценічний хист, але
Далі - сотні непростих ролей.
Обирай сама, не помились -
Копійчáні оплески чи свист?..

Сумніви живуть іще в мені,
Промахи трагічні й незначні.
Скільки дивних стежок і доріг…
Я дивуюсь, як мій шлях проліг
через твій. Хвилини і слова -
знов у «ми» змінилась складова
у черговий - хай останній – раз:
Не порив, не помста і не гра…
Ти з’явився із липневих злив,
Мої думи вголос повторив,
Наче ми знайомі цілий вік…
Яскравíло срібло з-під повік,
Із зіниць так сяяла душа,
Сивий фатум аж тарó змішав…

8-09-2007

Ca va? - Merci, va bien!
І посмішка лукава.
Буденних мізансцен
Беспристрасна забава.
Зі смутком у душі,
Затягненої бантом,
Танцюєш на ножі
В сатинових пуантах.
Що сталося із тим,
Хто пахнув тиміамом?
І пилом золотим
Притрушено "te amo".
Змирилася невже?
Тугіше білий бант!
Лиш пам'ять збереже
Пусте "il vous aime tant..."

8.09.07

Колючий дріт осінньої облоги —
Пройду навшпиньки. Раптом не помітить?
Печаль сьогодні прийняла пологи,
Маленьким смутком бавиться та ніжить.

Грязюка пристрасно цілує ноги,
Псує останні літні босоніжки.
І нікому впізнати перемоги,
На місці впалого додолу листя.

...якби тільки тебе побачити,
так побачити, щоб востаннє,
щоби очі твої небачені
цілували мої на світанні,

щоби губі твої перлиною
виринали з морського полум'я,
і дивилися в ніч дитиною,
добуваючи біль із олова,
щоби очі твої незраджені,
щоби очі твої занурені
в палісадники смутку зсаджені,
звеселяли роки зажурені,

щоби в день, коли все зупиниться,
нам дозволили недозвoлене,
там, де час у підніжжя спіниться,
все повернеться в нас, знедолених...