"Хоч як вдивляйся - жодної пилинки,
На білосніжних квітах хризантем!"
В них залишив себе. Свою частинку
І тайну всіх, несказаних ще тем.

Недоторкáнних і кристально чистих,
У завитку думок і почуттів,
Ти залишив їх на вікні навмисно,
Так й не сказавши, що давно хотів.

А я погляну на красу ранкову
І вичитаю в квітах слід вагань.
У поцілунок (відповідь – без слова)
Вкладу єднання наших сподівань.

Під згубні звуки скрипки-самовбивці
Я спалюю усі старі мости...
Зов"ялі квіти несу я на труну долі,
Де в ліжку цинкові коханий спить...

Старенький склеп...Дві чаші із водою...
Одик ковток - і разом в небутті...
Останній поцілунок в мертві губи...
Прикрию віки...Спи,коханий,спи...

Під згубні звуки скрипки-самовбивці
Я попалила із життям мости...
Осанній крик...Дві чаші не з водою...
Жди мене,коханий,жди...

А місто тремтить од болю.
Поламані сплять трамваї.
Лиш хмара змива грозою
Тілесні криваві рани.
В куточку засне каліка
Із мрією й клунком смутку.
Чи є у тім світі ліки?
А, може, чи є отрута?
Збагнути чужії долі
Не зможе байдужий поспіх,-
Крокую у даль поволі,
Крокую в безмежний простір.
Шукати чужим рятунок?
Благати чи гріш для себе?
У кожного свій керунок.
У мене своя потреба.
Поети зовуть до бою
У теплих (еге ж?!) покоях.
А місто тремтить од болю,
У міста нема героїв.

Втікала, думала, ховалась
І мріяла літом про весну.
Стежка життя у вузол завязалась,
Раптом відчуєш дежавю.

Старовинне місто Лева,
Минає тут твоє життя.
Та якось зрозумієш, що невдома,
Що ти усім тепер чужа.

Будуєш плани на майбутнє,
Втілюєш якісь із них в життя.
Та тільки роки безтурботні
Не повернеш, нема їм вороття

Стелиться біле латаття,
Пахощі лаванди чути з саду,
Свіча томиться згоранням,
Тополі височать позаду.

Опали локони на плечі,
Твій погляд сум мій розвіває.
Стають яснішими всі речі,
Крадькома вітерець кудись літає.

Сни витають, як птахи,
Співає мелодія в серпанку.
З небес падають зірки,
Ще мить лишилась до світанку.

2007

Твої чари
Мій світ руйнують.
Хотілося, але не будують,
Лише малюють
Замки з марципану.
Твої мрії
Пухнасті хмари.
Навколо одні нездари.
Та незабаром
Ілюзією жити перестану.
2007

Чимчикуючи містом,
Чимчикуючи містом нічним,
Я впізнаю себе
В віддзеркаленні темних вітрин,
Чимчикуючи містом нічним.

Чимчикуючи містом,
Невпізнавано чистим.
Я почую крізь хмари
Щось просипане срібним намистом,
Чимчикуючи містом нічним.

Чимчикуючи містом,
Що під ранок стає
Надзвичайно росистим,
Я відчую, що чистим
Я став перед Богом,
Просто крокуючи містом.

Коротка спідниця
й коротке життя
короткої хитрої думки.
Смуток в очах
й у розкішних зубах
плювочок жувальної гумки.
Довге зітхання
і довгий мінєт
в довгій розтерзаній ночі.
Добре обкатаний
велосипед.
Хто тебе хоче?

__________________
*Назва пісні “Queen”
з подвійним змістом –
«кататися на велосипеді»
англійською так само
може означати
«трахатися з повією».

Щось щемливе
шаснуло повз,
по щоці.
Не вхопиш.
Якось небо
глянуло на мене,
наче я не летів, а повз.
І сказало
Щось щемливе.

Так тремтливо
Зависли
Краплі сліз.
А із неба
Все одно
Ніхто не зліз.
Все одно
У душі
Так тремтливо.

Защеміло
В душі.
Наче серце
В лещатах
Защемило.
Навесні
Серцям,
Повз які щось щемливе шаснуло –
Так тремтливо.

Ти бачила, як небо над Карпатами
Зірками зазирало мені в душу,
Як мрії, що їх Бог створив крилатими,
Мені співали, що здійснити мушу.

Ти бачила, як винограду лозами
У кров мою текло нестерпне сонце.
Ранковими, живими диво-росами,
В моєму серці збуреними грозами

Ти чуєш, Бог співа тобі Осанну,
А я тихцем молюсь на самоті,
Аби була ця зустріч не остання
У звивистім моїм земнім житті.

На тебе не ворожитиму,
Бо хто ти мені такий?
Не питатиму і не знатиму,
Чи досі хоч трохи мій.
Липень тече так неквапливо
Повз наші будинки. Хай…
Не спатиму, знов не спатиму,
Бо снитимешся - і край…

Солодкий напій якось вмить прогірк,
Блакитні вени й серце пропаливши.
А ще мої дурні наївні вірші
Пливли, мов бруд, що разом з кров’ю стік…
І місто мстиво так дощем залите,
Не хоче й знати, хто я, що я, де я…
Жорстоко й просто: будь собі суддею…
Іди собі, дитинко, хтіла ж літа...
Піду. Повз теплі сонні ліхтарі,
Повз лінь і тишу твоїх вічних вулиць,
Встигаючи щоразу розминутись
З очима тих, хто зараз у тобі.
Піду. Повз твої марева і тіні,
В істериці: «Це ж твій був подарунок!
Це ти його мені…» Й, мов поцілунок,
Відчую біль десь зліва у спині…
Самотній день сірітиме в кутку,
Ти усміхнешся й ткнешся у плече
З попаленими венами. Пече…
Я присудила: знов до нього йду.

Люди упали на землю,
Они проклинали тот страх,
Который дарили им деньги,
Те, что лежали в ногах

Солнце зашло за ровнину,
Укутав людей темнотой,
И луна, что всегда восходила -
Осталась на вечный покой.

Лишь звёзды светили, мерцали,
Играли и падали вниз,
О землю они разбивались -
Как стаи покинутых птиц.

А туман, - что всегда прекращался -
лиш только наступит заря,
Сегодня навечно остался,
Сегодня заря не взошла.

Ветер над этим промчался,
Он видел всё горе и страх.
Он не плакал,он только смеялся
И летал, - превращая всё в крах.

А ветви оживших деревьев
Стучали по стёклам квартир.
Они просто хотели проверить -
Может ветер кого-то забыл?

И по морю волна покатилась,
И посыпались камни со скал.
Кто-то думал, - что всё это снилось,
Кто-то молча молился богам.

За последние вдохи вцепились, -
Наблюдая за павшей звездой.
О нет...выжить они не стремились.
ОНИ ПРОСТО ПРОЩАЛИСЬ С ЗЕМЛЁЙ.

Обзор наполнен серым цветом,
Весь мир, иллюзии, мечты,
Уже почти не видно света,
Увяли как-то все цветы..

По кругу серое пространство,
Деревья, стаи птиц, дома,
И даже небо как-то странно
Одето в серые тона.

Мне это быстро надоело,
Я лёг, чтоб это всё проспать,
Но сон наполнен чёрно-белым..
В поту проснулся. Нужно встать!

Но нечем, черт возьми, заняться,
Включил TV всему на зло...
О, Нет! Я мог бы догадаться...
Там чёрно-белое кино.

О, смерть!
Я бачу свою смерть – вона близька…
Мене торкається її рука –
вона холодна…
І ніби гадина вже шию обвила…
Заблукла ніч торкається утроби.
Я не знаходжу спокою у собі,
Карбую в пам’яті брудні слова.
На відстані двох кроків від СУДЬБИ
Я каменем летіла до могили,
Спинялась чорна кров у моїх жилах
Та гілку лавра подавали голуби…
Відроджена надія на життя
Затуркана, о смерть моя, тобою!
Залиш мене на самоті з журою.
Я бачу сни про своє каяття…
То так приємно бути в глибині,
Бо в ній я почуваюся щаслива.
Я роздала всім по шматку ті сили,
Які збирала по краплині у труні.
О, смерть моя, велична ти!
Я тішусь з того, що тебе вже маю
І міцно-міцно за долонь тримаю
І на плечах несу благі хрести…

Ти мене спокусив.
Я з’їхала з глузду,
Я втратила гордість.
Ти практично залишив мене без сил
І в багнюці я грузну…
Та де ж твоя совість?

Ти не бачиш, як гину?
Ти не чуєш, як плачу?
За спиною твої два янгольські крила
Почорніли, мабуть, за годину.
Я п’ю за удачу!
Не збагну: чи я спала, чи вічно жила?

Але то була втіха, безглузда утіха,
Я не буду таїти від тебе гріха
Закохалася я, мов дівчисько, наївне
до крику, до сміху,
До болю… раптового нестерпного болю
У янгола брудного,
У тебе! Убий мене любов’ю!
Втопчи у душу ніжні почуття!
Малюй кохання в серці брунатною живою кров’ю
І поверни мені єдине – волю до життя!

Брудний мій янгол! Ти нестерпний у своїх бажаннях,
Твої принади щирі і святі.
Я помираю в світлих сподіваннях,
Що ти ще явишся мені у сні!
І зцілиш, оживиш, одухотвориш,
Спокусливо цілуючи вуста.
Проте ти так мене навік спотвориш,
Тож не чіпай! Хай буду я свята…

А, може, папороть піти шукати?
В купальську ніч, не вгледівши вінка...
І тільки ліс за спиною зітхатиме
Німим питаннями – „це ще хто така?”
Згадай-но, ліс...
Тим пишним літом,
В якому ти впізнав мене одразу –
Не шкодував для мене того квіту,
Що зазвичай цвіте одного разу...
Не пам’ятаєш?..
„Як будуть питати
Чого ти блудиш лісом серед ночі,
Кажи, що цвіт той щастям має стати,
Скажи їм, серце, просто в очі:
Не лихоманка знов тебе трясе,
Хто знайде, ніби підійме завісу, -
Відтак на світі знатиме усе...”
Нагадувала я на мові лісу.
...Чому я тут?
У надвечір’я ворожили,
Плили човнами, берегами йшли.
А два вінки, що першими пустили,
У воду майже зразу і пішли...
Навіщо ворожити тій, хто знає?
Яку русалки мають за свою?
Тужлива пісня знову серце крає,
А я в лісній гущавині стою...

Я так хотіла бігти на побачення,
Немов дівчисько, червоніти й танути,
Але чомусь стою. Прошу пробачення,
За непобачення, за все, за наші рани ті…
Я б так хотіла бігти на побачення
В новій сорочці кольору небесного,
Але стою. І вже не має значення,
Що я була… терплячою та чесною.
Я б так хотіла тобі розказати все!
Про це, і те, про ще якісь дрібниці…
Але мовчу! Це марність чи розплата це?
Це страх чи відчай? Гордість чи дурниці?

Спитай мене: "навiщо це життя?,
Навiщо зiрка знов упала на долоню?,
Для чого день в який немае вороття?,
I нащо жити нам у вiчному полонi? "

Я вiдповiм тобi - Цуратися не треба
Тих марних слiв що були сказанi колись!,
А зiрка нам для того впала з неба -
Щоб ми ii пiдняли знову ввись!

Я спокійна, як кобра масою m довжини l,
що підскакує вертикально вгору зі швидкістю v.
Перефразовано з якоїсь задачі для 1-го курсу

„І шо то за дні такі пішли?” Вечори? Ночі? Ранки?
І де шукати адекватної реакції?
З ким спілкуватися і як „віднайти свого”?
Банальність. Вона усюди (банальна фраза, чи не так?)
Божеволію від браку оригінальності!
Люди! Де ви??? Відгукніться!
Закиди: „Твори оригінальність сама”.
Можна.
Але не хочу.
Втомилася.
Дарувати радість втомлюються.
Бути поганим, як і хорошим також.
У чому, власне проблема?
Спочатку цікаво.
Створюю казку для того, кого люблю.
Хто для мене важливий
.
?
...
У відповідь – тиха вдячність
І все
А у мене немає казки
Ніхто її не вигадував і не дарував
Кажуть – непрактична
Хай так!
Кажуть – фантазерка
(живи і тішся тим, що маєш)
Хай так!
Цінуй те, шо є
(А що могло б бути?)
Брак спілкування
Адекватного
Дуального
Напівдуального
Активного
(Мудрого? Розумного?)
Хм.
Напевне ні.
Швидше за все, щирого і небайдужого
Пишіть –
І я відповідатиму.
Але не фразами на кшталт
„Гарна сьогодні погода”
„Вишли мені своє фото”
„А скільки тобі років?”
„А чи не пішла б ти...”
Творитимемо разом казку
Можна сумну/
приємну/
цікаву/
ліричну/
(як варіант – еротичну:)
...
смішну
лише не страшну

Якби ти залишив мені хоча б грудочку цукру
малесенький кубик рафінований
щоб у найнестерпнішу нестерпність
могла засолодити душу

якби ти залишив мені хоча б дрібоньку солі
на дно коробки сірникової
щоб у зсолоніле серце
солоні крихти могла досипати

якби ти залишив мені хоча б шматочок паперу
нерівним почерком списаний
Щоб тремтячою рукою
пестити могла і цілувати

речових опредметнених до болю банальних
крихту мізерну спогадів
сублімують кадри фільмів старих
та плач шестиструнної подруги

Позабудь о печалях и бедах,
Будь сильнее всех будничных драм!
Я с тобой! Без тебя меня нету...
Я тебя никому не отдам!

А в минуты тоски незабвенной,
Когда хочется плакать и спать, -
Ты прислушайся к звукам вселенной
И попробуй чуть-чуть помечтать.

Если ветер подует в окошко,
Поколышит на ветках листву, -
Это я говорю тебе: "Крошка,
Я тебя очень сильно ЛЮБЛЮ!"

Если где-то воркочит кузнечик
И мешает уснуть по ночам,
И минута сливается в вечность, -
Ты подумай - ведь всё это Я!

А когда просыпаешься рано
Под весёлое пение птиц,
А в окне виден свет за туманом, -
Это я говорю тебе "СПИ!..."

Даже если вокруг тишина,
И природа жестоко молчит...
Всё равно ты не будеш одна!
Я с тобой, пока сердце стучит!

Посмотри на звезду или солнце,
На луну или тень за окном...
Я ВЕЗДЕ! Я с тобой! Сердце бьётся...
Я с тобою и ночью и днём!

Я бачив сон про вiчне лiто,
Про вiчне сонце i любов.
Коли усе теплом зiгрiте,
Та ранком все це зникло знов.

Я знаю що живу даремно -
Лише для того, щоб пiти
Колись туди, де вiчне небо,
Де тiльки свiтло i думки.

Я прокидаючись благаю
Заснути знову... Назавжди!
Але встаю i вирушаю...
Кудись iду... Але куди?

Iду туди, куди накажуть,
Туди, де не чекають знов.
Мої думки про все розкажуть -
Про те, як проливалась кров,

Про те, як хочеться лiтати
Торкаючись самих зiрок,
Як зранку боляче вставати
I знати що це був лиш сон.

Світло.
Світло, що вдихає ладан,
ховається у "Тіло і Кров" до
Чаші.
Тло.
Тло, проникнене Світлом,
через Кров і Тіло, п`ють Душі
наші.
Храми.
Храми - віконні "рами",
а "х" навмисне на хрестик
схоже.
А ми?
А ми світимось випитим небом,
досягаєм руками "рами"- скло відсутнє.
О, Боже!

10 Липня 2007

огидний дотик не змивається водою
слова невчасні виглядають як смішні

або незрозумілі,

наче звуки на фальшивому роялі

нещирі усмішки не можуть стерти вчора...
вчорашні відчуття обману й зради...

як алкоголь із тіла не зникає за годину
як дим не вивітрити з затхлої кімнати

Невідомо коли, невідомо навіщо,
Несвідомо почав, несвідомо закінчу,
Невідомо коли, невідомо навіщо,
Мимоволі святий, несподівано грішний.

Так додому хотів повернутися пішки,
Бо збентежені хмари за сонце тепліші.
Повернутися в дощ набагато світлішим,
Невідомо коли й невідомо навіщо.

Та зненацька із неба повіяло іншим
І обличчя ставали дедалі простіші
І буле неможливо лишатись колишнім
Невідомо коли, невідомо навіщо.

І здалося далеке непізнаним ближнім,
І минули роки заклопотаним тижнем,
І став голос юрби за сумління тихішим
Невідомо коли й невідомо навіщо.

Невідомо коли, невідомо навіщо,
Несвідомо почав і не знав, як закінчу.
Не робивши пусте, не співавши абищо
Став поволі святим, хоч вважав себе грішним.

Полістилістичне щось імені безсмертних.

Вступ.

В піснях старого цвіркуна
Відлунює і час, і простір,
І Всесвіту вага і розмір
В піснях старого цвіркуна.

В піснях старого цвіркуна
У кожній трелі – три парсеки.
Й звучать зірки – такі далекі
В піснях старого цвіркуна.

В піснях старого цвіркуна
І «хай живе…» й «memento mori».
Проста краса й таємних знаків море
В піснях…
(серпневих, десь на сконі літа,
де падають зірки в стерню від жита)
самотнього
…старого цвіркуна.



Цвіркун імені Мацуо Басьо

Цвіркун заспівав за вікном
Так друзів багато померло
Скоро зима.



Цвіркун імені Роджера Уотерса

В піснях старого цвіркуна
Звучать нові галюцинації
Я не зміню орієнтації
Скоріше всіх пошлю я на…

В очах старого цвіркуна
Маразм розмножений фасетками
Шестисотковими фазендами
Розбрівсь народ наш з бодуна.

В мізках старого цвіркуна
Останній здогад ледь зажеврів
Аби вже геть не здали нерви
Потрібна захисна стіна.

В піснях старого цвіркуна
Звучать Pink Floyd’s галюцинації.
Хрєново все в моєї нації,
Чи мо’ й її послати на…


Цвіркун імені Івана Котляревського

Цвіркун. Він був старий гуляка
І змолоду – на повну жив.
Здоровий, сильний лобуряка
З мозгами не завжди дружив.

Сьогодні ж він співає нам
Своїм сюрчанням монотонним,
Що ні тротилу мегатонни,
Ні бункери багатотонні,
Ані красуні на балконі
Й холодна цівка біля скроні
Душі спасіння не дарують.
А вороги – невидимо пантрують
І тільки зойки тих, кому на цвинтар,
Ледь-ледь позначать лінію вогню.


Цвіркун імені Володимира Маяковського

Цвіркун.
Затирає резонансами скроні.
Кострубато докричатися
Намагається
Крізь долоні,
Що рота Всесвіту затуляють.

Цвіркун.
Жалюгідна комаха з жалом
У вигляді шалу,
Що будять у серці
Його скажені пісні
Напередодні осені.

Цвіркун.
Провісник наглої смерті
Чи літописець затертих
В пилюку віків
Міжзоряних істин.
Крилатий і крихітний містик.

Цвіркун.
Голос мого безсоння,
відлуння мого сумління,
надія на можливість спасіння

допоки ти
здатен
чути
його пісню…

Люблю я дощ за те, що восени
Змиває бруд з будинків і доріг,
За те, що топить листячко й за те,
Що він болотом під ногами ліг.
Люблю я дощ за те, що він узимку
Мороз лоскоче, топить скрізь сніги.
Дає тепло нам і дає надію,
Що зеленітиме все навкруги.
Люблю я дощ за те, що навесні,
Стопивши сніг, напоює поля,
За те, що зливами летить додолу,
А в його краплях мерехтить земля.
Люблю я дощ за те, що він улітку
Погасить спеку, вимиє ріллю,
Поповнить ріки, джерело й озера.
Сріблястий дощ я будь-коли люблю.

Ти не повернешся.
Слова
були приречені збуватись,
Як на останнім рубежі застигло вранішнє „прощай”.
Я не окликнула.
А дощ
лупив обличчя, рвавсь до хати,
Через відчинене вікно безсовісно плював у чай.

Ти не повернешся.
Чужі
віднині ходять наші кроки
По бездоріжжю хтивих днів, не пожинаючи образ.
Все позабулося.
Лише
невтомно вишенька щороку
Плодами стука у вікно, тебе шукаючи щораз.

Мадам, я Вас запрошую до танцю!
Нам музикою стане шепіт трав..
Тобі весна нашіптує: зостанься,
З тобою так ніхто не танцював...
Мадам, о, як пашіють Ваші щічки,
І перса, наче пара голубів...
Послухайте, то Вам шепоче річка:
З тобою так ніхто не говорив...
Мадам, невже нас ніч не приголубить...
Вже й соловейко плаче між гілля...
Тебе ніхто так більше не полюбить –
Ви чуєте, то шепочу Вам я...
Мадам, у вас такі бездонні очі...
Вже зорі запалилися вгорі.
Один лише недолік цеї ночі -
Кусають за сідниці комарі...

Подих Вітру купався в славі,
Насолоджуючись увагою...
Накінець він вже тут - в уяві,
Одержимий вічною спрагою
До нового, до незвіданного,
До кохання та ласки-ніжності...
І любили його, невидимого,
Переконані у безгрішності,
Милі сутності, спраглі дотику
Вітру свіжого і романтики...
Ну а ти чому, Срібний Котику,
Сам - один... у смішному бантику?

Зайшов до храму. Одинокий
Стою між Богом і хрестом.
Уперше я за довгі роки
Життя свого листаю том.
І від сторінки до сторінки
Іду, ясніючи в думках,
І чую, як клекоче дзвінко
У високості Божий птах, -
Від мене смуток відганяє,
Бо я на сповіді побув.
Що говорив, один лиш знаю, -
На Сповідь є святе табу.
І поміж Богом і Розп’яттям
Молитву тихо шепочу.
Стою один.
Заходьте, браття,
Щоб голос ваш я тут відчув.

Бесконтрольный поток светлых грёз и желаний,
Превращаясь в волну, прорывая порог
Всех таинственных сил и волшебных познаний,
Наполняет собою бумажный листок.

Безответная страсть и земные утехи
То на небо возносит, то тянет ко дну,
Вездесущая боль, не пройти, не проехать
Всё слилось воедино - в сплошную волну.

Унося в океан безмятежности душу,
Дарит свет, вдоль которого надо идти,
И покой, что никто не сумеет нарушить,
И тревогу, и боль - всё, что нужно в пути.

людини, що змушена постійно слухати брехню можновладців.

Cantabile вселенського lieна
Проллється з lípких вуст
Наступного Прокруста.
Почує ненька в наших іменах
Крихких кісток немелодійний хрускіт.

Його crescendo стелю неба струсить
І «Ще не вмерла» заспівати зmusить
І мертвих, і живих
(шалом Шевченку),
І тих, кому поперек горла
слово «nanька»…

Через pesante страху і вогню,
Через майдан ми вже не раз ходили.
Від тих походів спадок нам – могили.
Коли ж ми поховаємо брехню?

Кантабілє - музичний термін, що означає наспівність виконання.
Лай - англійською - брехня.
Лип - англійською - губи.
Крещендо - музичний термін, що означає збільшення гучності.
Мус - німецький корінь слова що й означає "мусити"
Ненні - англійською нянька.
Пезанте - музичний термін, що означає тяжке, массивне звучання.

Не пишу на родном языке,
Воспитали меня на чужом.
Но дарю своё седце тебе!
УКРАИНА навеки мой дом!!!

Те поля и долины, и реки,
Что я в детстве привык обходить,
Научили как быть человеком,
Научили беречь и любить!

И пускай занесёт нас ветрами
В те kрая, что поманят к себе,
Мы всегда возвращаемся к МАМЕ.
Нет дороже её на земле!!!

Пусть порою жестока судьба,
Мимо злой суеты и забот
Моё сердце с тобой навсегда!
УКРАИНА, я твой patriot !!!

Невинний аркуш білого паперу,
У ньому, мов у дзеркалі життя
Відображається від бруду і до перлу
Дорога з непізнання в небуття.

Немов магніт, папір притягує чорнила
Письменників, поетів і.... катів,
Які надумали, що богове створіння
Судити можна дивлячись з землі.

На ньому можна написати лист коханій,
поему, чи ліричного вірша,
Або донос, чи рапорт про дізнання
- Як результат - чиясь поламана душа.

На ньому можна змалювати дивну квітку,
Або стрілою міцно з`єднані серця,
Або чиєсь обличча, поруч цифру,
Й оголосити це ціннішим за життя.


Цікава річ - він має дивну силу,
Смертельна зброя, як не праведна рука....
Віддам цей аркуш вітру на поживу!
Складу своїй дитині літачка.

З під неосяжних обріїв світанку,
Із під столітть приниженнь і гоніннь,
Ти вистояла все і донесла нам
Світогляд для майбутніх поколіннь.

В страшну негоду ти сховала світлі зерна,
Щоб ми тепер могли засіяти лани,
Країна моїх прадідів СВЯЩЕННА!
Розквітни після довгої зими!

Нехай лунають звідусіль церковні дзвони,
Нехай звучить з усіх сторін дитячий сміх,
Панує спокій на твоїх святих кордонах,
І наша віра береже, мов оберіг.

Мій сину - моя крихітна людина,
Невдовзі ти осяєш світлом світ,
І серце битимиться в такт земним годинам,
І перший подих понесе крізь бездну літ.

Нехай те перше враження з дитинства,
Що ти запам*ятиєш назавжди
- То буде спокій і тепло в твоїй колисці
І тихий ніжний материнин спів.

Нехай в твоїй душі не перестануть
Надія жити, віра і любов,
Нехай твій перший крок початком стане
Великих звершень і великих перемог.

Нехай твоє життя минають злидні,
Шляхи завжди приводять до мети,
Нехай порядність, правда, честь і гідність
Константами запишуться в тобі.

Ти не зважай на тих, хто заважає,
Твоя мета - тобі до неї йти.
І поважай людей, що поважають
Тебе, твою країну і твій рід.

Настане час коли втомиться зло
Знущатись над тобою ледь живою,
І на твоє уквітчане чоло
Господь сльозою хлине дощовою,
- Ти випрямиш свій гордовитий стан,
Відчуєш як колись себе в родині,
І розцвітеш на заздрість ворогам
- Нещасна і велика Україна

Звільни мене від віковічних пут,
Обережи крилом своїм надійним,
Навіки віджени безглузду лють,
Яка вселилася в мені свавільно.
Я вже померла. Я уже не та,
В мені обвуглилася вічна правда,
Бо я жила за неї та дарма,
Життя розірване тепер, мов карта.
Усе, що я безглуздо берегла
Ти знищив, все спаливши в попіл.
Я- Попелюшка – хвора і свята
І ти те кидаєш мені, як докір!
Облиш. Все втрачено. Навіщо бій?
Я хочу вмерти хоча б раз спокійно!
Я дочекаюсь люту заметіль,
Назавжди зітре мене вітер з півдня.
Прошу, коханий, більше не чіпай!
Я хворобливо й так тебе любила!
В моїх очах, немов зоря згасай!
Назавжди я складаю свої крила.
Лише для тебе їх розкрила я,
Коли безглуздо так тебе кохала.
Я ж ті хвилини щастя берегла
В душі, у серці… Й так тебе жадала.
І так казково все було у нас
При тих думках аж серце завмирає.
Чому ж вогонь в твоїй душі погас?
Чому тебе я й досі ще кохаю?
Я- Попелюшка, знищена вже вщент
Ти каменем так кидав мені в груди,
Із вуст злітав безглуздий комплімент,
Тобі все рівно, що зі мною буде!
Ти мене вбив. Чому? Скажи, чому?
Навіщо так ти учинив зі мною?
Я вже існую. Я вже не живу.
В останню мить ще дихаю тобою.
Ти пагубний для мене світ створив,
Намалював міцні залізні грати.
За ті слова, які ти говорив
Тобі одному все могла віддати.
Ти звабив. Розтоптавши, вбив мене,
А я тебе цілунками вкривала.
Я впевнена, цей біль не обмине,

Образу я в душі затаврувала.
Я- Попелюшка – мертва і сліпа,
Завербував мене своїм коханням
Ти думаєш, що клітка золота
Мене прикрасить у моїм вигнанні.
Не буде більше попелу від мрій,
Його давно розвіяла по світу.
Я закриваю махаони вій
І в’яну, наче безпелюста квітка.
Так холодно, самотньо й все одно,
Що буде з долею покинутой моєю.
В надіях крутиться життя-веретено,
Шукає прихисту з душой твоєю.
А ти відштовхуєш усе сильніш,
Не хочеш більше згуб тих світанкових.
Здійняв ти наді мною гострий ніж
І все повстало в барвах кольорових.
«Це вже кінець…» - шепочеш тихо ти
Із уст твоїх стікає доля правди.
Я на собі несу одні хрести!
Такий-то шлях мені чомусь обрав ти.
Та я не скаржусь, любий мій, на те.
Я просто тихо в тобі помираю.
Моє кохання ще тебе знайде
Й ти зрозумієш, що тебе чекаю.

Вони бояться нас. Бо ми – із Неба!
Коханки-весни, ми борщів не варим.
За них – на смерть, але МИ ЇМ НЕ ТРЕБА:
Вони проходять повз - повільно в парі
Із іншими – земними, що не пишуть
Віршів дурних, гарячих од любові;
Із іншими! В нудьгу, буденність, тишу.
Їм не потрібні сяйва кольорові
Оцих очей, вологих від світанків,
Оцих ночей, що мокрі від бажання,
Оцих віршів, що пишуться до ранку,
Оцих вершин небесного кохання…
А ми по них вмираємо щоночі,
Все не вгамуємось – легкі, худі і дохлі!
І ось вже від безсоння тільки очі –
Скляні, далекозорі, мов біноклі.
Божественність безсонь… А їм плювати,
Земні жінки їм жити заборонять,
Насуплять брови: «Вдома ночувати!»
Вони злякаються і більше не подзвонять.
А ми вже звикли – люблять сильних, грубих,
А не слабких, прозорих і сопливих,
Тому вони нас кинуть перші, люба,
Та ми все рівно будемо щасливі!
А ми… у вічність підемо щасливі
Від спогадів про ранки золоті.
Від поглядів, від сліз, що змиють зливи,
Від гіркоти. Бо не такі, як ті.

Старого гартування я мікроб!
Антибіотик, згідно рецидиву,
Шукати марно.
"Чхав" я на мікстури.
У пузо, в ніс...
(Як звір, то в "хвіст" і в "гриву")
Усіх "дістану", не залежно від фігури!

Хай: "дев"яносто, - в нас, - на шістьдесят"...
І знизу також: "дірка" - дев"яносто!
Проблему має весь "модельний ряд",
На данні не зважаючи: ваги, об"єму й зросту.

Усім - завадою!
Усі мені - пожива!
Тіла - придатком, чи?.. - на симбіоз...
Від слова лише, кров холоне в жилах,
А дії... вже спричинюють некроз!

В думки дурні,
Про - ситим снам - поклони,
Я надсилаю лютий менінгіт.
У піхву пристрастей ввійду як папілома,
А член, що "клав на всіх", вгамує простатит.

Немає "органу"
Куди-б я не дістався:
"Оральний уряд", "депутатський геморой"...
Я - вірус, я - мутант...
Я так "менялся", як змінювався ти,
Коханий мій... НАРОД!

"Хоч як вдивляйся - жодної пилинки
На білосніжних квітах хризантем!" -
Немов немає інших гарних тем,
Лише японських віршів намистинки.

Немов немає інших трав і квітів,
Людських проблем і клопоту в житті,
Лише ці вірші, вічні і прості...
(А я ж люблю їх, наче подих вітру:

Двома рядками – про кохання диво,
Одним рядком – про вічність і буття –
За сотні літ до нас, і де знаття,
Що після нас не скажуть так цнотливо?

І хризантем – боюсь, що заяложу –
Тендітні стрілки з запахом терпким,
Вони мої: на іменини в дім
Заносила їх мама... Ні, не можу.

В морози гріло нас квітіння літа,
Осяйність Сходу – у відрі, в піску –
Зродитися б в пелюстці і в листку,
Щоб найтемніші дні перетерпіти...

Ось що в собі ця квітка-символ носить,
Ось що ті вірші – перли, послання
До нас – і просто в вічність, навмання.
Але про це не вголос. Досить, досить.)

Немов би знову, у школярськім дусі,
Вивчаємо майстрів прадавніх злет.
Чи скаже краще хто, аніж поет,
Якщо поет - Мацуо Мунефусі?
09.07.2007

Ми піднялись серед розрухи і зневіри,
У морі злиднів, безнадії і брехні.
Ми піднялись (бо ви не знали міри),
... Без зброї, але з порохом в душі.

Погляньте, зрадники, із вікон кабінетів
- Нас тут мільйони, ми єдині, ми брати!
У вас не вистачить ні куль, ні пістолетів,
Щоб подолати силу української мети!

І птахи повертались із вирію,
і струмки провіщали весну,
і дерева з рожевими мріями
розцвіли, пробудились від сну.

Тільки ти не приходиш до мене,
мов забув свої власні слова.
А поети складають поеми
про любов. Кажуть, вічна вона.

То чому ж не прийдеш із-далека,
не прийдеш, не покличеш в весну?
…По весняній траві йде лелека-
він на зустріч, а я в самоту.

Тихо по обличчю скотиться сльоза,
ти вернись, подумай, не іди назад.
Може це безладдя у душі твоїй
зміниться спокоєм, плином добрих мрій.

Тихо по обличчю скотиться сльоза,
ти вернись, подумай, не іди назад.
Там тебе чекає мука, горе, жаль –
тут тебе чекає радість, тихий рай.

Ти вернись, подумай, не іди назад,
я тебе чекаю й завжди буде так.
Все тобі прощаю, не тримаю зла.
Ти вернись, подумай, не іди назад.

ТИ жінка, що сіє незгоду
себе із собою, себе і снів.
ну Як римуваТИ вроду
із диких свавільних слів?
ТИ - прапор, посічений страхом,
коли не здаєтьсЯ форт,
що вгризсЯ злою мурахою
у свій переможний акорд.
іспан-завойовник і майЯ,
француз – ТИ і ТИ – бедуїн.
ТИ та, що себе убиває
зусибіч...
щоб буТИ без змін.

Про світ увесь казати не берусь,
а все ж траплялась і мені нагода
у світі многоликім побувати,
що гув, як вулик, у стонадцять мов,
дивуючи одмінністю ландшафтів,
повір'їв, рас, і рис, і кольорів.

Та з-поміж див, дивин і дивовиж -
одне-
            ніяк збагнути не в спромозі.
І щоб сказати: надто вже замудре,
так ні ж - простішого дарма й шукати!

...Є тип людей, чи, пак, стереотип,
що зустрічається у кожнім краї
клішований:
            в Канаді чи у Штатах,
в Японії, на Фіджі чи в Парижі
(немовби їх з держави у державу
везуть поперед тебе: тільки вчора,
здається, у Нью-Йорку розвітались,
а він уже у Бельгії стрічає,
хоч в іншім строї, а з лиця - той самий).

З ним вельми легко увійти в контакт:
говорить мовами усього світу,
достоту жодної не знаючи.
            Одначе
для діла - саме стільки, скільки треба.
(Для серця ж...
            А до чого тут воно,
коли про діло йдеться?)

Як правило, натурою широкий,
без комплексу місцевих сентиментів,
він незлобливо, зверхньо посміється
над вашим і тутешнім пережитком,
чи, «хай по-твоєму, - патріотизмом».
Обніме широко,
            через моє плече
на власну позираючи лівицю
з годинником японським: чи не довго?
І тільки вже біля самого трапу,
одвівши очі, кине мимохідь:
«Ну, як воно ведеться там у нас...
У вас, пробачте, як тепер живеться?»
І, схаменувшись, похапцем наклеїть
зневажнии сміх модерного хлопчини,
що вчасно збувсь наїву хутірського:
«Усе ще там... про корінь гудемо?»
І, жестом міжнародним поплескавши
по рукаві, пластмасово докине:
«Ну що ж, давай... Лети в своє гніздо.
Салют усім!» - і кроком діловитим
господаря, вважай, усього світу
сягнисто рушить у людський загал.
І тільки на якомусь перехресті,
упевнившись, що я його не бачу,
він раптом опаде, немов листок,
прибитий вітром із чужого саду.
Прижухло-сіре, в кожнім регіоні
однакове, притерте до ландшафтів,
розтане між відсталих автохтонів,
що поспішають до свого гнізда.
Від них несе міцним робітнім потом,
чужим вином, наїдками чужими,
які для кожного із них - свої.
І, доторкнувшись їх живої плоті,
воно зів'яне, як стара газета,
прочитана і кинута в смітник.
...Стоїш, розгублений: чи був насправді?
Та був же, але наче... й не було.
І тільки у бензиновому смозі
лишився присмак диму сигарети
та в присмерку - якісь чи то дві крапки,
чи очі.
            І невловна тоскнота
чогось реального: «Ну, як воно тепер
у нас... у вас, пробачте?»
...Літак припав до рідного бетону.
Зітхнуло серце: слава Богу, вдома!
Виходжу легко із аеропорту,
а він... уже біжить назустріч радо
і, міжнародним жестом поплескавши
по рукаві,
            одною з мов планети
(здається, українською сьогодні)
гука бадьоро:
«Ну, здоров... Салют! То як воно
тепер у нас там... пробач, у них
            живеться?»
І вже хазяйновито закида
твою валізу на моторну тачку,
і щось крізь награно бадьору маску
прислужливо-лякливе прозира,
і в двох кутках, де мають бути очі,
жовтіє туга двох листків промерзлих,
прибитих вітром із чужого саду,
яким немає вороття назад.
Бо де той сад - забулося давно.

...Страшніше смерті, як нема де вмерти.
Коли для всіх однаково ти свій,
чужим для всіх лишаючись одначе.

Котись полем,
            перекотиполе,
Перейди річку болю,
Де зійшлися посестри:
            тополя
І калина з вербою.

Поспитайся їх,
            перекотиполе,
Чом схилились журбою
Понад шляхом -
            молода тополя
І калина з вербою!

Відказали сестри йому в тузі:
- А вже плакать несила.
Несуть в пісню
            побратими-друзі
Нашого Максима.

Одспівало серце,
            одлюбило -
Не збудить, не покликать.
Голова його
            на хмарину білу
Опустилась навіки.
...А як місяць повен уродився,
До сестер із-за яру
Прийшов тихо, низько уклонився
Кучерявий явір.

- Хто ти? - сестри
            серед шляху стали,-
Та куди йдеш так пізно?
І сказав їм явір тонкостанний:
- Я - Максимова Пісня...

Посіяла людям
        літа свої літечка житом,
Прибрала планету,
        послала стежкам споришу,
Навчила дітей,
        як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко -
        і тихо пішла за межу.
- Куди ж це ви, мамо?! -
        сполохано кинулись діти.
- Куди ви, бабусю? -
        онуки біжать до воріт.
- Та я недалечко...
        де сонце лягає спочити.
Пора мені, діти...
        А ви вже без мене ростіть.
- Та як же без вас ми?..
        Та що ви намислили, мамо?
- А хто нас, бабусю,
        у сон поведе по казках?
- А я вам лишаю
        всі райдуги із журавлями,
І срібло на травах,
        і золото на колосках.
- Не треба нам райдуг,
        не треба нам срібла і злота,
Аби тільки ви
        нас чекали завжди край воріт!
Та ми ж переробим
        усю вашу вічну роботу, -
Лишайтесь, матусю.
        Навіки лишайтесь. Не йдіть.
Вона посміхнулась,
        красива і сива, як доля,
Змахнула рукою - злетіли увись рушники.
«Лишайтесь щасливі», -
        і стала замисленим полем,
На цілу планету,
        на всі покоління й віки.