43
Як я люблю тебе -- ти хочеш знати?
До глибини, вшир меж і висоти
Душі моєї, що від суєти
Підноситься у Вічності пенати;
Люблю так, що вже стало не хватати
Дня сяєва і ночі темноти;
Так вільно, як на смерть хтось прагне йти
За Волю; всім, що буду пам'ятати:
Й чим зараз переповнені серця,
Й що із дитячих споминів добуду;
Усмішкою, рум'янцем всім лиця,
Очима крізь омани і полуду;
Люблю тебе життям всім, до кінця, --
А там, Бог дасть, іще сильніше буду!

42
Майбутнє не повторить хай минуле:
Й мій ангел-охоронець при мені,
Оглянувшись на дні мої сумні,
Підтвердив те, що в думці лиш майнуло:
Скорботою так знов із них війнуло.
Й ось ти зустрівсь в моїй самотині -
Й розвиднілись мої похмурі дні,
Коли їх твоє сонце осяйнуло:
І посох мій сухий зазеленіти
Заставив животворний погляд твій.
Минуле я не хочу повторити:
Залиш, розкривши мій життя сувій,
Сторінок кілька -- заново творити
Слід решту нам, мій ангеле новий!

41
Я вдячна всім -- й молю їм благ у Бога, --
Які мене любили, -- хто, як брів
Біля в'язничних стін й сумний чув спів, --
На мить спиняла за мене тривога,
Хоч кликала вперед і їх дорога
На торг чи в храм. А ти, шо занімів,
Коли ридань звук в пісні долетів
До тебе -- й тут, біля мого порога,
З твоїх рук лютня випала!.. Хвали
Слова де взять -- цій здатності магічній
Навчи, -- щоб чимсь віддячити могли
Тобі, й душі моєї феєричні
Вітання в майбуття роки несли:
Із тлінного Життя -- Любові вічній.

Іду за щастям, — щастя все не те.
В одних велике, мов вогонь в кружальці.
Моє сумне, приховане, проте,
Моє, хоч і в обіймах інших пальців.
Я молодий, — і щастя молоде,
Лишень акорди трохи сумнуваті,
У нім вино не “Стела” — “Каберне”,
Ох, щастя, ну чому ти біснувате?
Я у літах, і щастя у літах,
Таке смішне і трохи дивнувате.
П’янке й солодке, нібито хурма,
Аж раптом ні — м’яке, неначе вата.
Його ловлю, хапаю, але ні!
Все не встигаю. Покотилось далі...
Уже летить у причілковім сні.
Дурепо-щастя в іншій магістралі.
Уже і руки гріє чужаків,
Цілує, пестить, обіймає груди,
А я сиджу на пагорбі із днів
Чекаю, телепень, чи прийдуть люди.
А з ними щастя, ніжне і п’янке,
Старе і хтиве — я старий і кволий.
Я хочу взяти — знову ні! Per que?
Пливу крізь долі стомлені, комолий.
Воно не з тими всі роки живе,
Вона мене лишило в самотині.
Самотнє горе, лихо світове —
Чудацьке щастя в бурштині і глині.
І от старе, похнюплене, бліде,
Іде між люди по моїй садибі.
Крізь урвища сліпих воно іде.
І вмерло. От і все: кажіть спасибі....

Знову шарпнулось серце немудре
Сколихнулося любо хвилею.
Журавлі, що колись відлетіли
Повернулися ніби з вирію.
Осінь тепло вгорнулася в зиму
Заколишеться, знову стишеться.
Тільки в відчаю сітку незриму
Не повернеться, тут залишиться.
І слова всі чужі і свої
Постираються, перекришаться.
На зазніженім шовку сувої
Чистим відбитком перепишуться.

Питають всі мене, чому ж це я
Обрала дивне і чудне ім'я?
Таке прекрасне і жадане МРІЯ,
У поєднанні – ВІРА і НАДІЯ.

А ще присутня в слові тім ЛЮБОВ,
Що, як наркотик, будоражить кров…
Сплелися міцно ЩАСТЯ і УДАЧА –
Любиме слово, хоч ніхто й не бачив.

Це слово бажане завжди, кругом,
Здається теплим, ніжним, щирим сном.
Але воно незриме, недосяжне,
чарівне, дивовижне і безмежне......

То ж, друзі, я напевно і тому
З таким ім'я до вас по сайті йду.
Щоб мріяти, любити разом з Вами.
Тепер витаю МРІЯМИ світами.

Від нецке черепа до тазових лещат
______колючий дріт хребта
_________________________натянувши,
до нього прикрутивши два ручних ковша,
______захриплого легень метелика,
з загорнутою в крильця,
______________________суницею серця.
______Вдягнувши тісний ребер шолом,
під ним прилаштувавши шлунка баклажан
______і серпантин кишок,
_______________________печінку,
______________________________ нирки;
на гладь кісток
_____________сардельки м’язів нанизавши.
______Все обтягнувши шкіри ковроліном.
Пропелер язика і яблука очей
__________________________ вкрутивши;
______під черепицю скальпа
заховавши грецький горіх мозку,
______кровообігу завівши шестерні.
Я вже готовий був відкрити двері будня,
______але забув,
_______________забув,
____________________ забув,
__________________________забув!
Лишив стояти на столі
______Я попільничку з попелом душі...

______То що ж тепер?
____________Знов розбирати?..

В маєтках Зодіаків, в оселях неземних
Живуть дванадцять знаків, дванадцять назв у них.
Чатує Лев на здобич, вдивляється в пітьму,
Шляхи Телець вподобав, а Риби - глибину.

Поняття протилежні єднають Близнюки,
Де Діва обережна, там Водолій - стрімкий,
Ховається у воду попід каміння Рак,
Стрілець із Козерогом угоду пишуть всяк.

Овен несеться з кручі - з-під ніг летить вогонь!
Із норовом кусючим прямує Скорпіон
І заповідь вивчає: себе - не укуси;
В усьому міру знають небесні Терези.

В маєтках Зодіаків, в оселях неземних
Живуть дванадцять знаків, дванадцять назв у них.
У Місячному циклі міняються вони:
Коли один працює, у інших - вихідні.

За дверима бажань загубилася мрія,
У туманах зими десь блукає надія,
Радість знає фарватер, та ображена спить,
Ненароджена пісня у бутоні мовчить.

Впало небо не землю, туман – тінь від беріз,
З даху падають краплі заморожених сліз.
У холодній травинці спить дзвіночок лісний,
Там завжди таємниця, де росточок тугий.

Енергетика лісу, тихий сміх далини,
Диво-музика серця у бутоні весни.
Сон у темному храмі, тихо йду, не спішу,
Ненародженій пісні я слова напишу.

Глибше залазить в кишені
Влада заради інтриг,
Пенсія жевріє в жмені,
Голубу вистачить крихт.

За передвиборну гречку
З виборців топиться лій.
Знов за панів суперечку
Кидають хлопців у бій.

Ділять подерте руно депутати,
Тягнуть бюджетне рядно на мандати,
Перший всміхається щиро погрозливо.

Крутяться в кадрах події, обличчя.
Другий майдан позвитяжничать кличе.
І Павленок з мікрофоном-морозивом.

Стоять за вікном горіхів п’ять,
Горіхове листя дотліва,
Гіркі дочитали в нім слова,
Горіхи в туманних ковдрах сплять.

Горіхові очі п’ють круки,
Гомерами стали п’ять дерев,
Карбуючи в скрипт проспекту рев,
Збираючи зорі в кисть руки.

Спітніла ховає світ кора,
Глибини коріння, думки вись,
Росинкою поту день з’явивсь,
Туманів, туманів це пора.

І плями зникають ліхтарів,
І люди зникають через крок,
І з грудня грудей туманна кров
Стікає з гілок лікарів.

На містку присяду, на краєчку
Над безоднею, десь у просторі.
Квітка вітру, вітру північного
Начарує знов мови прОстої.
Вже притишила, приголубила
І гойдає, місток колишеться.
І розхитує, розганяється,
Бо у вітрі цім вільно дишеться.
І сніжинки що вглиб зсипаються
Так притягують, не простежаться.
І бажання, що не збуваються
Лиш бентежаться, лиш бентежаться.
У лілею душа заквітчана
Голосами десь озивається,
Не розгублена, та обвінчана
Дзвоном тихим сосен не приспаних.
Вітру вишнього лиш пригублено
З нитки срібної хмари виткані
Лиш пригублено, недолюблено.
Снігом-килимом скелі вистлані.
Чисто, легко у вітрі дишеться
Міст гойдається, і хитається
Заколишеться, заколишеться.
..........................

За мотивами Ніколая Черашева


З душі моєї скинь презерватив,
Інакше змісту течія могутня
В життя твоє не принесе приплив –
Наповнення ж бо в стриманні відсутнє.

Хай буде все, як нам велить звичай,
Святенницькі даремні поривання.
Ти пишеш вірші – значить і кохай,
Поезії чужі запобігання.

Презерватив з душі мені зніми.
Вірш без кохання – забавка невміла,
Через любов ми стаємо людьми,
Назавжди поєднавши душу й тіло.

Буття гріховне викохає вірш –
І що по суті може буть святіше?
Його пізнати квапся сміливіш,
Але зроби спочатку найпростіше –

Презерватив зніми з душі мені –
І хай моє у тебе вільно ллється,
Зніми заслін в пориви неземні,
Хай вірш вогнем під небеса зів’ється!

Зніми з душі – і вже не зодягай,
Не зодягай у жодні несвободи,
Складай рядки, мов птахою літай,
Не мріючи про славу й нагороди.

Хай вірші вільно плинуть із душі,
Їх сутності – і правка не важлива,
Давай без стримання твори-гріши –
І доля буде всюди милостива.

І перепони забере в путі,
Що струмінь вірша прагнуть загнуздати.
З пророцтв усе звершиться у житті,
Нам не дано йому перешкоджати.

З душі моєї скинь презерватив,
Інакше всі високі почування
Захолодить незвершений порив –
Поезії страшні запобігання.

Зніми, зніми з душі...

40
О, так! Кохання в світі і до нас
Було. Чи ж наше на всі інші схоже?
Раніш вважала -- таїнство це Боже:
Та чи ж воно одне й те ж в різних рас?
У мусульман -- без шалу і прикрас:
Там сховане чадрою личко гоже;
Зуб й на горісі посковзнутись може;
Шалену пристрасть швидко студить час --
Та й звідки в неї візьметься терпець?
Щось в ній змісти -- й переростає грізно
В ненависть; то чи ж брати за взірець?
А ти, мій любий, не благаєш слізно --
Ждеш крізь скорботи доторку сердець:
Й ще тобі вчасно, як вже іншим -- пізно.

39
Оскільки маєш здатність прозрівать
Наскрізь мене всю й зір твій перешкоди
Не стріне, бо мене років незгоди
Вже вибілили сліз дощем, й ставать
Душа за свідка стане, щоб назвать
Своїх поневірянь жахні пригоди,
Хоча й серед душевної негоди
Терплячий ангел буде в небо звать; --
Й коли тебе ніщо -- ні смерті труби,
Що близько чуть, ні перст із висоти
Погрозливий, ні всі душевні згуби,
Ні відчай і розпука самоти
Не відштовхнуть -- навчи й мене, мій любий,
Лить з серця вдячність, як добро ллєш ти.

38
Цілунок перший пальці прийняли
Руки, яка рядки ці написала,
Й вона від цього ще біліша стала --
В словах же ніжність, мов її влили
В них ангели. Чи ж пальці вже могли
Носить обручку, якщо відчувала
На них цілунок? Другий -- вся палала --
Чола торкнувсь -- мов ангели несли
Мене і ніжну чула їх розмову;
Вертає його пам'ять знов і знов,
Солодший він і за любові мову.
А третій пурпур губ моїх знайшов,
Вмить осяйнувши сутінь вечорову.
Зрівнять з чим?... О блаженство!.. О любов!

На тонкому вістрі танцює душа,
Обернена в тихий сум літа.
Кружляє, спустившись на лезо ножа,
Мені теж так хочеться вміти.
Тебе залишити, втікати туди,
Де плаче у сні небезпека.
Назад повернутись, розлити води,
Спинити набридливу спеку.
Безглуздя-безглуздям ці дикі слова –
Опівночі писана мука.
Історія свіжа, ще зовсім нова,
Під іменем “довга розлука”.
04.07.06

Я пишу тобі раннього рана.
Перше слово виводжу -
Оксана.
Друге слово виводжу -
Оксана.
Третє слово виводжу -
Оксана.
За тобою - країна дитинства.
Поза мною - журба українства,
Без Вітчизни, без шаблі й жупана...
Але вічно в Яреми - Оксана.
Але вічно ми всі - гайдамаки,
І таємні ми знаємо знаки.
І любов кріпака і кріпачки,
Зграйна панно Оксано, пробач ти.
Ти любов моя, ти моя рана...
Я пишу тобі раннього рана.
Понад нами - такі небокраї.
Ми ж невольники в рідному краї.
І в часах золотої богеми
Кріпаками - Оксани, Яреми...
У країни безродства, безрідства,
У правічному Дикому Полі...

Не проси нашим дітям сирітства.
Не прости нам журби і неволі.

сама сказала що переболить
зіржАвіли замкИ по самУ душу
пантерокіт щось шкрябає й не спить
я не живу а усього лиш мушу
як надоїла чорнота ікон
нема вже ні кому ні де молитись
ляга на серце правіків прокльон
де ні не вмерти ні по людськи жити
і шкварить сонце на пательні днів
жарівки з вікон й фІранки подерті
і білий янгол що життя хотів
як подарунок прийме дотик смерті

1999 р.Б.

Пішов у ніч, щоб повернутись,
На ранок, день, на все життя,
Кохання мусить обернутись
Щастям для двох, де ти і я.
Так має бути у цім світі,
Ми зможем пережити біль,
І гнів, і зраду не помітить,
Розсипану зібрати сіль…
І буде радість, сміх дитини,
І очі ніжні, почуття,
Любов не зневажа провини,
А відпускає в забуття…

Сніг притрусив пухнатий
Сосни, ялини – спати.
Сипле легкий, лапатий
Довго весни чекати...
Але іскриться веселка
У віях моїх засніжених,
І намалюю янгеликів
На кучугурах розніжених.
Струшу із рукавиці
Смутку згрубілу сіль.
Більше не повертатись би
У остогидлий біль...
Більше не напиватись би
Чаю - гіркого розпачу.
Тільки зустріти щирої
Ласки теплої досхочу.
І у садку зимовому
Черешня казковими вітами.
Сипле з небес сніжинками
Пелюстками, білими квітами.

Десь у темних лісах-борах заблудилася,
І забувши правдиву стежку, оступилася.
Та на голос ледь чутний з мороку повернулася,
І теплом таким рідним, ласкою огорнулася.
На шнурковім містку над прірвою зупинилася,
І дощем стікаючи туга розтопилася.
У душі ані леду немає ні згарища,
Тільки в літо-осінь давню загорнута
До любові живої ще й досі пригорнута.
І сріблястим крилом від снігу прикритая
І у душу ніжну Твою оповитая.
Як не сиплеться, не пересипається
І у сереце дверцята не закриваються.
Лиш місток в снігопаді ховається
Ступлю крок і гойдається, і хитається.
Не питаюсь поради в вітрів, не вагаюся.
І на стежку правдиву зійду, сподіваюся.

37
Пробач мені, пробач, що я в уяві
Твоїх чеснот фортецю на хитку
Будівлю замінила із піску,
Що валиться уже при самій з'яві.
Бо, перш ніж ти явивсь мені у славі,
Я звідала нужду, й таку тяжку,
Що глиб здалась за мілину грузьку,
Спотворюючи риси величаві
І чисте розбавляючи брудним,
Й підробку бачить змусила у всьому, --
Мов той поганин, що вернувсь живим,
І з вдячності за це божку морському
Потвори образ, виліплений ним,
Стоїть тепер у храмі золотому.

36
Коли любов звела нас -- не старалась
Це в мармур втілить: вже не так і жаль
Таку, що зна лиш смуток і печаль.
Чи не підмінить -- радше сумнівалась,
Бо недовіра в серці ще лишалась --
Фетиш блискучий золото й кришталь?
Й тепер, як прояснилась мені даль,
Сум'яття те ж -- я ще не відвагалась.
Чи ж клятв колишніх вірити словам,
Як для обіймів руки стануть кволі
Й цілунки вмруть -- вже вистиглим устам
Не воскресить їх? Все у Божій волі.
Прости й прощай, Любове! -- якщо б нам
Такий безжальний випав присуд долі.

35
З-за тебе все лишивши, чи ж взамін
Отримаю вже інше все в дарунок:
Розмову дружню, ніжний поцілунок --
Прикмети щастя звичні? В ході змін
Як буду до нових звикати стін?
Й чи переважить твій солодкий трунок
Моїх печалей непідйомний клунок?
Страждання мчать любові навздогін --
Чи ж не здолають знов її вони?
Та горювала так я в самотині,
Що сумніви ці, любий, геть жени --
Жадаю лиш любові я віднині:
Для мене серце навстіж відчини,
Прийми мене під крила голубині.

Ти скажеш: "Я любив її. Авжеж."
Напружуючи пам'ять, пригадаєш...
А вітер прошепоче: "Так... Я теж
Люблю її, хоч ти цього не знаєш..."

Подивишся в минуле іздаля.
Не видавивши сліз, хлипнеш журливо.
Укриється дощем суха земля -
І вітер заридає... "Що за диво?" -

Ти руки в здивуванні розведеш.
Тростинку свого серця розламаєш.
І кинеш: "Я любив її... авжеж..."
А вітер донесе: "Вже не кохаєш..."
29.03.02р.

Чому холодно тобі
Дівчинко
Зимно тобі
Доню Трисмегистрова
Чого сьогодні треба тобі
Світної прохолоди серця
Криги розуму
Дзеркально-чистої?
Відколи ні?
Від якої
світлої брехні
Бігти
куди?

Всередині стіл стоїть посеред
Янгол з посмішкою хірурга
Сина Гермесового
Підливає вогняної води
Кличе Сімургом
Підкладає леза, ножі
А зовні ліс крижаних фігур
Біжи - не біжи
До тепла півсекунди
До світла півтисячи літ
Під ногами дзеркало
там де серце
Морок, порох, лід

Він же для тебе
Він...
Я
Дихала ним
Рідним, думала -
Один лиш раз
Візьму з вуст братових
М"якої патоки простої радости
Мереживо снів
сяюче-ніжних візьму
Для тебе ним плетених
За тебе...
Та ні
Вибач
Прости!
Хочеш?
Ні?!
Це ж для тебе -
Бери ти!

Спи
Я накрию тебе думками
І терпи
Цю незриму стіну поміж нами
Не чекай
Що прийду тебе знов любити
Запитай
Чи я можу так далі жити
Поділи
Мої знуджені ночі навпіл
Спопели
В рукавах усі зайві карти
І нехай
Тепер інші полюють владу
Я отримала волю
А ти чергову посаду...

Вікон пустих впустила
Самотність
Вони за крила
Тримають
Вуста холодні
Смакують майбутні втрати
І кому воно треба
Отак неполюдськи кохати...

Мамо, чи знаєш ти казку?
Казку, що стане життям?
Зло там одержить поразку,
Добрість збудує свій храм.

Люди забудуть про війни,
Заздрість іде в небуття,
Діти там будуть спокійні
За найдорожче - життя.

Мамо, чи знаєш ти казку7
Ту, що потрібна усім?
Кожен у ній знайде ласку,
Теплий та затишний дім.

На полі бою зійшлися вояки.
Один тримав - знамено вічного кохання,
Противник мав - червоно-чорний стяг біди.
Тобі сьогодні не стало краще,
Але ти прагнеш не подати вид.
"Не хвилюйся любий
Мені нічого не болить"
І ось вже оголив меча
У хижій посмішці - воїн смерті.
Та непохитною була
Фігура воїна кохання.
Заварив тобі гіркого чаю,
Ти любиш це я знаю,
Підсолодив медовим поцілунком,
Теплом долонь, цим зимнім ранком.
Зірвався крик – це злості вибух,
Воїн пітьми пішов у наступ.
Тебе мучить в грудях біль,
Стріли ліків не потрапили у ціль.
Лунає свист дзвінкої зброї,
Тяжкий, Глибокий подих,
Твій, мій і тих двох,
Що ведуть сьогодні поєдинок.
І вже затягнуто туманом твої очі,
І в радості обличчя солдата ночі,
Яке ще не знало, що вже на землі,
Повержене ударом, щирої Любові.
Ти плачеш в посмішці,
Слізьми прощання.
Твоє земне життя,
Підходить до кінця.
Та житиме кохання,
Моє й твоє.
Не бійся люба та чекай
Коли моя душа
Втомиться від тіла,
Тоді ми знов з стобою
Знайдемо свій рай.

Сочиться ніч крізь шибу,
З того нічного глибу
Дивиться тьма.

Ніби ще вчора світом
Скрізь струмувало світло.
Зараз – катма.

Тиша ножем повисла
Над головою. Звісно –
Скоро впаде...

Боляче відчуваю –
Темінь сягнула краю.
Сонце, ти де?

Де ти поділось, світле,
Радісне і привітне?
Хочу туди!

Маю одну надію,
Прагнення, навіть мрію –
Завтра зійди...

12 черв’ 06р.

За грати не приходить навіть сон.
Відреченість від світу капітальна.
Душа твоя стражденно-безвуальна
Не може пережити цей полон.

"Врятуй мене, мій ангел-побратим!"
Не визволить ніхто - бо всі за себе.
З-за гратами не видно навіть неба.
Єдиний твій супутник - сивий дим.

Закрий свої повіки - помовчи.
І може, у думках прийде рятунок.
Прийми від долі дивний подарунок.
Й журбу свою за грати заточи.
29.03.02р.

Відлітаючи, душу нанизуєш
На тонесеньку ниточку снів.
І словами повітря пронизуєш:
"Повернусь через тисячу днів!"

Залишається плакати й вірити
І чекати, ховаючи біль.
Довгі простори кроками міряти.
Замість цукру висмоктувать сіль.

Кажуть, відстань в любові стирається.
Зупиняється відлік годин.
Бо завжди хтось назад повертається.
Хтось не може прожити один...
29.03.02

Ніч в руці. Білі зорі – в ряд...
Очі Неба. Тремтять повіки.
Ти здійснив неземний обряд...
І тепер я Твоя навіки.
Зруйнувалась міцна стіна.
І розбились руді цеглини.
Порох слів у ріці без дна.
Чіткість думки і м’якість глини.
Перекресли межу. Ліпи
все, що хочеш – нехай так буде.
Час насправді такий сліпий,
та за нього сліпіші люди...
Ти веди його. І мене.
Довіряю. Люблю. Постійно
Небо з нами. Не прокляне,
а прийме у свої обійми.

29 листопада”06

О Боже, дай мені порвати цей зв’язок
Боже дай сили вирватись від муки
Душа окутана в міцний вінок,
Терня знов коле, а він гріє руки.

Боже, рятуй від власної знемоги
Я вириваюся, а вирватись не можу
Переді мною стоптані дороги,
А я і досі манівцями ходжу.

Ти научив мене в кохання грати,
Ти научав не мліти від зізнань,
Й напевне важко вже й порахувати
Скільки я вбила цих кохань.

Я не насмілюся тебе просити,
Але ж Ти знаєш що в моїй душі,
Не можу я його любити ,
Ми ніби разом, а чужі...

Я хочу аби він забувся,
Аби прокляв і кинув в небуття,
Щоб вже ніколи не вернувся
І навіть не згадав ім’я.

Я хочу аби все що було
Стало пустим і зникло назавжди,
Аби він зрозумів, що все минуло,
Я святотацтвою...прости.

Так я замовкну, я зіграю ще,
Я знов пригорнуся і скажу, що кохаю,
Чи серце замерзає, чи пече,
Яка різниця, я грішу й все знаю.


Боже, чому ти научив любити,
Отак терпіти каяття.
Кого в своїй біді винити,
Якщо не знаю в чім біда.

Мій отче, я прошу за нього,
Здіймаю руки, знов пульсують вени,
Даруй йому кохання не земного,
Я збережу все, та розмова не про мене.

22.01.03р.

Я гуляю поміж вас,
Ви для мене - як наркотик,
Я маленький чорний котик,
Шалапут і ловелас.

Мов останній драндулет,
На порозі катастрофи
Я пишу прощальні строфи -
Я філософ і поет.

Ні бажання, ні часу
Виправляти власні хиби -
Вірю в безкінечну рибу
Й абсолютну ковбасу.

Я одвіку сам-один,
Не беруть мене простуди,
Горобці, коти і люди -
То найкращі із тварин...

...Я гуляю поміж вас,
Ви для мене - як наркотик,
Я маленький чорний котик,
Шалапут і ловелас.

У першому рядку
Крім слова "боїтеся"
Сказали Ви іще
Багато різних слів...
У келишку вина
Дріма п'яненька Нессі -
Ми з нею боїмось
Давно не пацючків...

Поети - це психоз,
Чим кращі - тим він гірший,
І їх у нас чортма,
Проте не в тому суть.
Поети всіх віків
Писали Ваші вірші -
Тепер мені в кредит
Тут, мабуть, не наллють...

Доволі бідним виглядати!
Благати марно допомоги...
Усюди жалістно волати
Та смак втрачати перемоги.
І ледве-ле тянути ноги...

Доволі болісно сприймати
Почате іншими творіння...
Доволі суду вимагати,
Ганьбити, кривдити сумління,
Hе помічаючи старіння...

Доволі культувати слабість...
Приречено сльозми вмиватись.
Вдихніть у мляве тіло радість!
Вже час настав до діла братись!
До чогось поки годні здатись...

Це в нашій владі жити краще...
Майбутнє з розпачем - химерне.
Hе кидай рід напризволяще,
Йди крізь вогонь, можливі терни,
Збери належно духу перли!

***
Цей ранок захлинається туманом,
І викрадає змерзлі постаті дерев...
Цей день сумний кульгаючи помалу,
Відійде в осінь, в осені й помре...

Твої думки здригаються від щему,
Якби їм дрібку слів, буденних слів!
Цей вечір підпережеться дощами,
Й тебе підхопить з голої землі...

А що нам, що крім жмені кілометрів,
Що їх розсипано в серця доріг?..
Ця безпритульність нас веде в безсмертя...
Кишені гріє давній оберіг.

Вдихати свіжість – осені візитку...
Сміятись кавою з чужих рядків...
Священна осінь сіє через сито
Слова, дощі, шляхи мандрівників.

Стирає грань між ніччю і світанням...
І вже не знать, де небо і земля.
Якщо раптово нас колись не стане,
то ми знайшли в туман – додому – шлях...

34
Я так же відгукнусь, як в давню пору, --
Сказала, -- як ім'ям тим знов позвеш. --
Ждать марно: чи ж ту саму вже знайдеш
Після життєвих бід всіх і розору?
Тоді, як кликав голос милий з двору, --
Кидаєш гру чи квіти відкладеш
Й біжиш чимдуж із усмішкою й ждеш
Такої ж на устах, що звуть, повтору.
Як нині ж чую -- можу лиш зітхнуть,
Й відкинуть маю відчай, бо я плачу;
Та все ж лечу на зов цей, щоб вернуть
З тобою поряд радість ту дитячу.
Знов пригорни мене -- й не обженуть
Дитячі ноги кров мою гарячу.

33
Ім'ям пестливим зви мене! Немов
На його звуках у дитинство лину
Й, зачувши лиш, всі іграшки покину,
Щоб бачить те обличчя миле знов.
Знайшли ті голоси вже вічний схов
На небі, влившись в пісню солов'їну,
Й тут маю втіху на землі єдину,
Як кличу Бога -- всю мою любов.
Колишніх втіх ні слуху вже, ні зору
Нема -- то ж хай замінить голос твій:
Квіт Півночі вплети у Півдня флору,
В любов останню й ранню мою влий!
Поклич ім'ям тим -- і, як в давню пору,
Одразу ж відгукнусь я, любий мій.

32
Як сходило вже сонце й ти в коханні
Освідчувавсь, -- на місяць, що вже гас,
Дивилась я -- так швидко узи нас
З'єднали: які ж будуть у триванні?
Швидкі в злитті -- такі ж і в розбіганні.
Що для любові кожен з нас припас?
На скрипку, розладнав яку вже час,
Я схожа. То ж, Орфею мій, в звучанні
Її багато фальші ти знайдеш
Й обірвеш свою пісню на півслові;
Та якщо вбік її не відкладеш,
То теж навчиш своїй співучій мові:
Рукою ніжно ти струну торкнеш --
Й співати змусиш силою любові.

Він думав, що Ти Бог, — а ти помер.
Взяв і пішов, ні слова не сказавши.
Спустілий світ, знеструмлений етер,
І світло трьох ікон над гроном чаші.

Взяв — і пішов, розпатланий, німий,
Похнюпив брови, кинув сигарету.
Сеанс урвався, в урвищі помий
Вже не проїде сонячна карета.

Ти відійшов — візник узяв реванш.
Возив цей світ по променях і храмах.
Сам, в самоті, без Гедди і без Бланш,
Платив за час на цвинтарі і в барах.

Взяв — і пішов, залишивши сюртук
І чорний плащ, в якому стільки бруду.
Лишився поряд пес, що мов віслюк,
І на столі маленька лялька вуду.

Не боргував і сам не позичав,
Ховався в часі, зачинивши двері.
Влітав у вікна: тільки душі брав,
Лишав тіла, папери і портфелі.

Пішов і ти, лишивши свій портфель.
За просто так, без бісів і овацій?
І розіллє годинник-соловей
Останню мить відібраних вібрацій...

Загартована світом
Ніколи не станеш гранітом
Ти мяка і жива
І паруєш вологою ран
Сніжно-біла зимою
І вкрита травою літом
Позіхаєш сонливо
І стелиш над містом туман
Тобі сняться вночі
Неба синього ясні очі
Прокидаєшся рано
Сльозами роси умита
І для тебе співає сонети
Гірська трембіта
Поки ти відкидаєш
Важке покривало ночі...

Я так же, як і ти, люблю дощі
І так, як ти, чомусь така ж самотня...
Весь світ перевернувся у душі,
А щастя утекло безповоротно…

Лиш ті "три слова", що сказав мені,
Ще до сих пір терзають смутком душу…
Вони блукають десь там, у весні.
Собі клянуся: "Я забути мушу".

Піду в дощі… Сховаю ріки сліз
За краплями, що омивають душу.
Меланхолію в серденько приніс –
Ридання до сих пір я вітром сушу.
05.12.06

поздоровляємо стоматолога
пані Цифру

В кого руки, мов в артиста,
У яких вмить вщухне біль? -
Це в шановній пані Цифри,! -
Чути в місті звідусіль.

Вона лагідна та чемна,
Хворим спокій поверта,
Сів у крісло не даремно:
Болю в зубі вже нема!

Вам бажаємо у свято,
В цей ясний жіночий день,
В серце радості багато,
В душу щастя та пісень!

Нехай сповняться Вам мрії
Потаємні всі - до дна,
Хай в державі нам надії
В дійсність втілить ця весна!
Від вдячних друзів
далеких та близьких

На славний 75-літній ювілей
шановному сину Срібної землі
Юрію Герцу
Народному художнику України,
лауреату Шевченківської премії.

Замилуймось на картини,
Що малює Герц Юрко –
Він малює світ нам милий,
В нім сучасне є й давно.
Стародавні плаття, стрічки,
Капелюхи і взуття,
Що поважним було, гречним,
Як і все тих літ буття.
Як жінки носили воду,
Який побут був в хатах,
Як любили всі природу,
Й горобці жили в стріхах.
Як поважно чоловіки
Планували свій врожай,
Як діди вчили одвіку
Берегти свій любий край.

На завжди картини Ваші,
В них вся пам’ять від століть,
Серцю сцени ті – найкращі,
Надають духовну міць.
В день щасливий, в день веселий,
В цей святковий ювілей
Шлють уклін міста та села
І співають для Вас: “Гей!
Многая, благая літа,
Нехай світить Вам зоря!
Хай буя в Вас й далі VITA!
Шлемо Вам букет троянд!”

Безжально лють впіймала серце,
І плаче серце, плаче кров”ю,
За всю свою меланхолію.
Болить душа... Хм. Душа? А де це?
Шматок пронизаний любов”ю,
Шматок морозу. В мить німію.
Слова загублені, останні
Кричати хочеться у простір,
А краще б в ньому розчинитись.
Шептать зізнання у коханні
Кудись кидатися на осліп
Та тільки б знов не помилитись.
Серце напоєне казками
Чомусь тріпоче... Що за диво?
Його б в корінні придавити.
Промчала осінь сторінками
Життю всміхнулася грайливо
І научила нас любити.
А я ненавидіти вчуся:
Уста, тепло, кохання, ласку
Спалити б на вогні любов.
Стій, ти не смійся, я ж боюся
Повірити у древню казку
Й ненависне любити знов.

11.08.03р.

Там, де Бог не вита, на відталинах суші,
Міліардами літ світлових віддаля
Є планета одна, де злітаються душі
Недоношених ягід з людського гілля.

Так навіщо ж, скажіть, ті сади, що не родять -
Де стинається цвіт, що невчасно зацвів.
Всі янгольські чини лиш крильми порозводять
Від розрізаних тіл, благодійних катів.

І лиш хвиля, як серце до серця тулилось,
Де був космосом світ - від колінець до губ.
І лиш мить, як колінця без нього ділились -
Як пройшла голова через вакумний зруб.

Загубились в словах, що нічого нe значать,
Тих дітей щирий сміх, доброта матерів.
Запаливши свічадо - воно стане зрячим,
Стане виходом в світ водосточений рів.

Пантоміми непевності першого кроку
Бігли ручками... збігли у горло мов тромб.
А душа безкамінна і сумління нівроку
Переховують світло на дні катакомб.

А планета летить, мов негаданий постріл.
І гойдається біль у колисках сиріт.
А у Райських Садах облітає все... поспіль...
І червить від спокус заборонений плід.

24 Вересня 2006