Дощеві ніжні пальці скрипаля
Торкнуть струну ледь чутно серед ночі.
І стане сон як марева дівочі,
І похитнеться стомлена земля.

Осінні недописані листи...
На вікнах тіні чорні, ніби грати,
Шепоче ніч про щось - не розібрати...
Додолу одяг. Тільки я і ти.

Відчинені вікна - протяг,
Навшпиньки заходить осінь,
Тихцем розплітає коси,
Знімає нечутно одяг.

Долоні кладе на плечі,
Очима знаходить очі,
Розпусні вуста дівочі
Шепочуть слова старечі.

Ми будемо знов коханці,
Ми знали про це обоє,
А я захворів тобою
І, певно, помру уранці

І, певно, так буде краще,
Ця осінь - проста повія,
А ти - моя безнадія
І вірші мої пропащі.

Ти вічна моя потреба...
Моя...І кривлю душею...
У час, коли буду з нею,
Я думатиму про тебе.

На дорозі доріг, що одвіку веде у нікуди,
Серед стоптаних трав і поезії битого щебню
Хай відступлять усі - імператори і лизоблюди,
Хай не слинять очей і не служать за мною молебню.

На дорозі доріг, серед нападів і провокацій,
Пересудів за очі і каменів, кинутих в спину,
Я не вірю в любов, що виходить з нічних ресторацій
І терпіти не можу, коли зневажають людину.

На дорозі доріг не чатуйте на мене за рогом,
Не нацьковуйте псів,що за мить розривають горлянку,
Не залазьте у душу, а просто залиште самого
І подайте цю чашу - я вип'ю її до останку.

Я годованець чорних ночей за вікном,
Я не ліз на рожен і не пер напролом,
Тільки слово як слово, струна як струна,
Так якого від мене вам треба рожна?

Тільки хрипом блювотним, ночами без сну
Просурмила сурма : на війну, на війну!
Перекинулось небо та через плече,
Пригина до землі і пече, і пече.

Зачаділа свіча - парафіновий рай,
Світ поблід і зачах - поспішай, поспішай!
Тріпотять на вітру полотнища знамен...
Хто устане з колін, той і буде спасен!

Той і буде герой, хто поляже в снігу,
Хто спіймає свинець в повен зріст, на бігу.
Розірвіть ланцюги - може, стане снаги,
А не стане снаги - переб'ють до ноги.

Передушать півсонних, закутих, сліпих,
Ми не люди для них, нас давити - не гріх,
Поженуть у Сибір, запроторять в тюрму...
Я уперше, уперше послухав сурму!

Я задмухав свічу і в кишеню поклав
Сто не складених рим, сто не зроблених справ,
Лиш короткий рядок повторив як рефрен:
Хто устане з колін, той і буде спасен!

Ти далеко. Ніколи
Не пригорнеш мене.
Ніби в замкнутім колі
Все життя промайне.
Я дала тобі слово
Та життя не стоїть -
Проти волі раптово
Повертається вмить.
Я тебе забуваю
І чуттями всіма
Потихеньку звикаю,
Що тебе вже нема.
Граєм ми свої ролі,
Лише серце болить,
Не витримує болю
І до тебе летить.
Повернися, благаю!
Не барися, не жди,
Бо навіки втрачаєш
Ти мене, назавжди.
Я не прийду ніколи,
Хоч стомилась одна.
... В зачарованім колі
Все життя промина...

За вітрами - хурделиця,
А коханий мій жениться;
Плаче сивая горлиця -
Інша к серденьку горнеться.

Замело всі стежки і дороги, -
До самотнього мого порогу;
Вороги веселяться, радіють,
Що боротись не в силах, не смію.

О, мій милий, коханий, прийди,
Я благаю - до неї не йди,
Обійми, пригорни, проведи...
Ти мовчиш. Облітають сади.

Десь за обрієм тануть сліди -
Ти відходиш. Ридають сади.
І назад вже нема вороття...
Забуття.
Забуття.
Забуття...

Я іду через будні своїх почуттів
Крізь тумани в незвідані далі,
Дивний голос нізвідки сюди долетів -
Мене кличуть до себе печалі.

Обминаю я бруд і калюжі життя
Темний морок мене огортає.
Я вже ніби - не я: за межею буття,
Де земних почуттів вже немає.

Не тривожать мене злоба й темрява зла,
І навколо немає нікого.
Лиш будинки чудні і чужі без тепла
І заплетені смутком дороги.

Але раптом - довкола немов розцвіло:­
Досконале, яскраве і чисте
Я побачила світло, відчула тепло.
На душі стало легко й врочисто.

Заворожено я до межі потяглась -
Заніміла, безвольна, щаслива...
Раптом зникло усе. Я прокинулась враз.
...Лиш ридала на вулиці злива.

Я дивлюсь у вікно,
і мене огортає журба.
А навколо – зима
і усе від морозу завмерло.
Вже минулося все:
зустрічання, розлуки, ганьба,
Тільки спогади ще
про минуле кохання не вмерли.
А навколо сніги
замітають останні стежки.
Та не здатні вони
заморозити люблячу душу.
Не судилось разом
нам пліч о пліч пройти крізь роки.
Поміж нами сніги,
на які я дивлюсь непорушно.
Ми літали удвох,
та зламала крило восени,
І зимую тепер,
і сумую тепер за тобою.
У кімнаті – тепло.
У кімнаті чотири стіни
Переповнені смутком
як сивий полин – гіркотою.
У кімнаті – спокій.
Залишилися - киця і я,
Залишаєшся й ти –
у душі незагоєна рана.
У хурделицю цю
тихо плаче хтось – вітер чи я.
І шепоче у ніч,
закликаючи:
- Де ти, жаданий?

Вы помните,
Вы все, конечно, помните,
Как я стоял,
Приблизившись к стене,
Взволнованно ходили вы по комнате
И что-то резкое
В лицо бросали мне.

Вы говорили:
Нам пора расстаться,
Что вас измучила
Моя шальная жизнь,
Что вам пора за дело приниматься,
А мой удел -
Катиться дальше, вниз.

Любимая!
Меня вы не любили.
Не знали вы, что в сонмище людском
Я был, как лошадь, загнанная в мыле,
Пришпоренная смелым ездоком.

Не знали вы,
Что я в сплошном дыму,
В развороченном бурей быте
С того и мучаюсь, что не пойму -
Куда несет нас рок событий.

Лицом к лицу
Лица не увидать.
Большое видится на расстоянье.
Когда кипит морская гладь,
Корабль в плачевном состоянье.

Земля - корабль!
Но кто-то вдруг
За новой жизнью, новой славой
В прямую гущу бурь и вьюг
Ее направил величаво.

Ну кто ж из нас на палубе большой
Не падал, не блевал и не ругался?
Их мало, с опытной душой,
Кто крепким в качке оставался.

Тогда и я
Под дикий шум,
Но зрело знающий работу,
Спустился в корабельный трюм,
Чтоб не смотреть людскую рвоту.
Тот трюм был -
Русским кабаком.
И я склонился над стаканом,
Чтоб, не страдая ни о ком,
Себя сгубить
В угаре пьяном.

Любимая!
Я мучил вас,
У вас была тоска
В глазах усталых:
Что я пред вами напоказ
Себя растрачивал в скандалах.

Но вы не знали,
Что в сплошном дыму,
В развороченном бурей быте
С того и мучаюсь,
Что не пойму,
Куда несет нас рок событий...
. . . . . . . . . . . . . . .

Теперь года прошли,
Я в возрасте ином.
И чувствую и мыслю по-иному.
И говорю за праздничным вином:
Хвала и слава рулевому!

Сегодня я
В ударе нежных чувств.
Я вспомнил вашу грустную усталость.
И вот теперь
Я сообщить вам мчусь,
Каков я был
И что со мною сталось!

Любимая!
Сказать приятно мне:
Я избежал паденья с кручи.
Теперь в Советской стороне
Я самый яростный попутчик.

Я стал не тем,
Кем был тогда.
Не мучил бы я вас,
Как это было раньше.
За знамя вольности
И светлого труда
Готов идти хоть до Ла-Манша.

Простите мне...
Я знаю: вы не та -
Живете вы
С серьезным, умным мужем;
Что не нужна вам наша маета,
И сам я вам
Ни капельки не нужен.

Живите так,
Как вас ведет звезда,
Под кущей обновленной сени.
С приветствием,
Вас помнящий всегда
Знакомый ваш
С е р г е й Е с е н и н.

Як я помру, до мене не підходь,
І рук своїх ти не клади на мене,
Бо дотик твій відчує моя плоть,
І серце стрепенеться вже студене.
Та на моїм обличчі не сяйне
Щасливий усміх – познак воскресіння,
І мука смерті знов скує мене,
І знову плоть мою оберне в тління.

Та ні! Прийди і доторкнись чола,
Де застигати будуть риси вперті.
Дай тої муки, що в житті була
Безтямою мого кохання й смерті.

Чорніє лід біля трамвайних колій,
Синіє в темних вулицях весна;
Мого юнацтва радість осяйна
Встає назустріч нинішній недолі.

"Це справді ти? В якій суворій школі
Так без жалю розвіялась вона,
Твоя веселість буйно-голосна?
Які смутять тебе нудьга і болі?

А згадуєш, яке тоді було
Повітря? Небо? Гусяче крило,
Здається, в нього пил і бруд змітало.

Як лід дзвенів, як скоро танув сніг,
І як того, що звалося "замало",
Тепер би й сам ти витримать не зміг!"

В столиці світовій, на торжищі ідей,
В музеях, портиках і в затінку алей
Александрійських муз нащадки і послідки,
Вони роїлися, поети і піїтки,
Ловили темний крок літературних мод,
Сплітали для владик вінки дотепних од
І сперечалися - мирились і змагались.
І був один куток, де їх нікчемний галас
Безсило замовкав, - самотній кабінет,
Де вчений Арістарх, філолог і естет,
Для поколінь нових, на глум зухвалій моді,
Заглибивсь в текст Гомерових рапсодій.

1
Прекрасний час для проповіді. В місті
гнітюча тиша. Вулична сторожа
із ранку п’є вино, кидає кості.
Намісника немає, все спокійно,
якого дідька нидіти надворі?

Чудовий час для проповіді. Небо
забите хмарами, вирує море,
на вулицях похмурі громадяни,
яким набридло нудьгувати вдома.
Стікаються до головного храму,
що увінчав єдиний пагорб в місті.

Найкращий вигляд на округу звідси,
і мури захищають від вітрів,
і гавань унизу, як на долоні,
а, головне, чутки спочатку тут
з’являються, а потім вже деінде.

І як інакше, раз і храм, і місто
належні одному і тому ж богу,
що змінює подекуди ім’я,
але ніколи вінценосний титул.

2
На площі перед храмом постать в хутрі.
Стоїть недвижно, час від часу стрімко
здіймає вгору руку з криком: “Досить!”

Юрба густішає. Настирні зайди
шепочуть в кожне вухо: “Се пророк!”
“Невдовзі!.. Станеться!.. Моліться!..”
                                            -“Досить!”

У городян, які останнім часом
частенько бачать вельми схожі дійства,
на хмурих лицях злі усмішки.
                                            -“Досить!”
Невже на світі може бути гірше!
Куди вже далі, гірше не буває!
Зима сувора видалась, весна
немислимо запізнюється.
                                            -“Досить!”
Штормить. Штормить. Штормить. Нічого більше.
Ні кораблів нових, ні караванів,
ні заробітку - тільки хтиві зайди!
А Цезарю плати належне.
                                            -“Досить!”
Єдина втіха бачити, що іншим
подекуди буває гірше. З храму
виходить жрець, грозить пророку.
                                            -“Досить!”
Із себе витиснувши всіх бродяг,
юрба, мов по команді, відступає.

Прислужники, що вибігають з храму,
лупцюють палицями волоцюг,
збивають з ніг нестямного пророка.

Юрба регоче і свистить услід
побитим зайдам, що дрібочуть схилом,
накульгуючи, стогнучи, здійнявши
кумедно-урочисто на руках
свого пророка тіло. - Esse dignum
spectaculum, ad guot respiciat
intentus operi (sic) suo deus.*

Вирують хмари. Гуркотить прибій.
Прекрасний час для проповіді
бурі.

(* лат. - Ось достойне видовище,
аби на нього оглянувся бог, споглядаючи своє творіння)

3
Кімната для приїжджих. Вид на місто,
відновлене царем на стражі моря.

Біля вікна важкий дубовий стіл,
просяклий хмелем, дві широкі лави.

Одягнутий у кольорові шати
чорнобородий велет-фінікієць
кладе на стіл тарелі повні страв
й великі чаші: - Сам перецідив,
розбавив доброю водою в міру.
З корицею і медом, не вино -
нектар божественний, умножить сили!

Мандрівники – статечний афінянин,
геть сивий, та на вигляд ще міцний,
і гарно складений, середніх літ,
в недорогій накидці чоловік,
напевно з галлів, схожий на волхва,-
кивають вдячно.
            Афінянин мовить
за звичаєм місцевим похвалу -
слова подяки і землі, і небу,
Молодший ж бо долоні склавши разом,
прикривши очі, молиться без слів.

Поважний афінянин благодушно
стіл оглядає із-під сивих брів.
Господар ж усміхається - в задумі,
яку ціну узяти за ночівлю.
Багатий може дати і денарій,
а з бідного - хіба візьмеш сестерцій?
Та ще й оповідав цей афінянин,
що галла, вочевидь, пограбували,
в одній пов'язі стрів його в пустелі,
мовляв, тому на нім така хламида.
Грек в доброті своїй пропонував
і кращі шати, та дивак був проти –
накидку прийняв від слуги! Тож певне,
платитиме за нього афінянин.

Єдине, варто вести перемови
з ним наодинці, щоб не чув бідняк,
тоді вторгує не один денарій.

Але який! Оце ввійшов б і голим
у сяйну Кесарію. Бо повинен!
Якби не афінянин вже б сидів
під вартою у кам'яній сторожі!
Та й чи потрібні місту злидарі,
чи наніц пограбовані в пустелі?
Платити має кожен за нічліг,
та й щоб віщати різне городянам
потрібно мати відповідний вигляд.

Тим більше в місті, де живе намісник,
де дві безодні охопили сушу -
з одного боку вічна спрага Риму,
а з іншого - намісників жадання!
Та як би не було – вони прийшли
аби отримав хтось монети срібні!
Господар задоволений собою.
Не кожен вміє точно рахувати.

4
Хвала Юпітеру, відкрилось небо!
Вітри притихли, втамувались хвилі.

На обрії помічені вітрила!
До порту мчать ватаги хлопчаків,
летять провулками відлуння руху.

Служителі, що продають за храмом
богами не спожиті кусні м’яса,
волають голосно про добрі ціни,
і тихше про заслаблого жерця,
що палицею лупцював пророка.

Люд збурений, що ціни піднялися,
і страшать зайді, що і досі в місті!
І взагалі, усе це неспроста –
присутність схимників, їх побиття,
хвороба, наслана жерцю, погода,
що прояснилась раптом, - жди біди!

Утім, розмови швидко ущухають -
над містом лине переможна мідь,
у порт заходить корабель торговий.

Хвала Юпітеру, відкрилось море!

5
Мартинів дикий галас. Плюскіт хвиль.

Слідів не залишаючи на гальці,
ступає тінь. Спиняється поблизу
захопленого видом моря галла.

Той зачаровано глядить у далеч,
наповнену ефіром осяйним.
Пориви вітру тануть у хвилястім
волоссі чоловіка.
                            -“Йе-шу-á...”

Волання птахів, шепотіння хвиль.
І сонце - тепле, ще ласкаве, сонце.

Тінь, змінюючи обриси неспішно
підходить зовсім близько: “Йе-шу-á"

І налітає вереск дітлахів,
що здалеку прибігли - по дорозі
уздовж розкішних віл, повз акведук, -
шум котиться до лінії прибою,
де і стихає. - О, Таласса!- Діти
торкаються води - хто обережно,
а хто і входить глибше. Гомонять.
- “Ще не зігрілося.”,
- “Кажу, за місяць
пірнати будемо.",
- “О! глянь, поглянь -
на обрію і тут, і там вітрила.”

- “А чули? В Маритимі чудодій
зцілив сліпого!”,
- “Вигадки! Ти бачив
того сліпого?!”,
- “Кажуть, звична справа,
але не кожному це по кишені.”
- "Та ні, це правда!"
- "Вигадка і тільки."
- “Давай спитаємо у чоловіка!”
- “Зважай! Бо дасть тобі по голові!”

Ватага просувається до галла.
Тінь відступає за каміння.
                                        -“Йе-шу-á!"

Кружляння чорно-біле, плюскіт хвиль.
І сонце лагідне іще, не яре.

6
Чудесний день!

Проміння білить стіни
будівель кам’яних, блищить на бронзі
скульптур, привезених сюди з Еллади,
кохається зі свіжістю садів,
цвіте веселкою понад фонтаном
на площі головній, і сліпить очі,
до моря звернуті.

Прекрасний день!

Величні колонади. Небо. Спокій
весняної пори, коли усе
іще попереду – усе найкраще.

Біля палацу Ірода, де нині
намісника притулок, велелюдно.
В палац прибули слуги і готують
палати для господаря нового.

Сирійського легата глашатай
вигукує нові укази Риму,
зачитує порядок привітання
правителя під час проїзду містом.

Народ хвилюється – новий намісник
очікується вже за кілька днів.
Подейкують, що еллін, родом з Понту.
О, зрозуміло, в будь-якому разі
якісь відмінності повинні бути
між греками, що збудували місто
і греком, присланим збирати гроші,
але суттєвими - ніяк, ніяк! -
бо грек усюди, як відомо, грек.

Прекрасний день!
Новини теж прекрасні!

7
В юрбі глузують над жартівником,
який доводить, що не має греків -
той підіймає руку й додає,
що фінікійців теж немає, - нині
є тільки ті, що носять тогу, й інші.

Довкола гам на еллінській, зібравшись,
поважні громадяни гомонять
поміж собою про діла насущні,
про подорожі, про торгові справи,
дають обітниці, зійшовшись в цінах,
і тягнуться поволі, хто куди.
Та мало хто відразу йде додому.

Бідніші залишаються на місці
послухати ораторів, багатші
розходяться у пошуках розваг -
до іподрому, до амфітеатру,
а сивочолі завертають в лазні, -
міркуючи, утім, про те саме:
що новому наміснику до серця?

Немов у відповідь з Агори лине,
що попереду буде лиш найкраще,
нові імпрези, та зростання статків.

А ось у кого що зростиме - неясно.
Але ніхто ніде не забуває
сказати слово щирої хвали
Тиберію - за мудрість царювання!

Казання вельми схожі на змагання,
нехай без переможців, тільки участь,
та навіть кислий вираз на обличчі
хороша тема для палких доносів.

Пташиний щебет, ніжно-плинне світло,
і запахи, хвилюючі, весняні.
Спасибі Цезарю тобі за день!
Чудовий день! –
очікувань
прекрасних.

8
............................
............................
(Читати далі)

Це страшно, як людину розпинають,
Не йнявши віри їй, що Бог вона;
Плювками прибивають до хреста
Невинну душу, генієм пойняту.

А ще страшніше, як знімають ката
З охрестя справедливої ганьби,
Навколішки стоять довкруг мерця
І ждуть в мольбах, що він от-от воскресне..

Одна голгофа споконвік була:
Розбійник і творець висіли поруч,
І в темряві не розрізняли їх.

Та ми повинні бачити при світлі,
Де вбитий Бог, а де всесвітній хам,
Що перед смертю розпинав народи.

Акації. Бджолині дзвони.
Пшениці колихливий лан.
І маків полотно червоне,
Рвучке і ніжне, мов талан.

Гніздо в колоссі, мов колиска,
Очей твоїх знадливий ляк;
Як шпиль блідого обеліска,
В блакить застромлений літак.

Цілунки стишені й неситі,
Полови сонячна луска;
Як пальми слід на антрациті,
На спині слід від колоска.

18
Не кажуть правди тим, хто помирає,
Ні тим, хто у дуренство впав безкрає.
Брехня із милосердя — раз болить,
Брехня із страху — цілий вік карає.


19
Щасливим був я двічі: як на сіні
Мене віз батько в присмерки осінні
І як відчув, що в мене серце в
Те, що належить тільки Батьківщині.


20
Не смерті я боюсь, а темноти,
В якій не можеш сам себе знайти.
Благословенне світло дня і ночі,
Мисль, у якій засвічуєшся ти!


21
Сильніше за любов злоба горить,
Сильніше за красу вражає бридь,
Але життя росте лишень з любові,
Лишень краса людей навчає жить!


22
Загубить гай принадливість свою,
Як ти наткнешся в ньому на змію.
Сичання тихе здатне приглушити
Мільйони зичних співів у гаю.


23
Ми тільки почали розгадувати світ,
В щілину глянули, як діти з-за воріт;
Чи нам відчиняться пізнань важкі ворота,
Чи вирве нам серця роздорів динаміт?!


24
Колись я думав: радощі — це путь
У світ незнаний із моїх Покуть;
Тепер я знаю: радість — то дорога
До яблунь, що в Стопчатові цвітуть.


25
Ви любите лише себе? Любіть.
Збирайте в серці самолюбства їдь,
Ні! Ні! Вона вас зажене в могили,
Щоб вашим трупом землю отруїть!


26
Із цього поїзда, що так прекрасно йде,
Потрібно висісти, але не знаєш де,
Де станція твоя — така печальна й тиха,
Що вже не чутимеш, як потяг твій гуде.


27
Життя подібне до книжок: одна
Грубезна, та порожня і дурна,
А та, тонка,— мов сонце. Та буває
Все навпаки. Чому? Ніхто не зна.


28
Що більший самолюб і фарисей,
То більше прагне шани від людей.
Він так її приймає обережно
І крадькома, як чайові — лакей.


29
Ще від землі воно не відросло,
не виповзло із мокрих шмат,
А мати іграшку йому —
ах, майже справжній автомат.
І полум'ям воно січе, стріляє в материні
груди —
І мертвим молоком живе
й росте малий невинний кат!


30
На милицях з війни додому він прийшов,
І впала перед ним його свята любов,
І, ногу з дерева цілуючи, шептала:
«О щастя ти моє, о клен мій чорнобров!..»


31
Проходив я і всюди вздовж доріг
Дерева бачив — не зрізайте їх,—
Бо як же я повернуся додому
Пустелею — на батьківський поріг?!


32
Цвях витягнути важче, ніж забити.
Кидати важче, легше полюбити,
І важче в спогадах пройти життя,
Ніж просто бути молодим і жити.


33
Бувало, мати кличе, та дарма,
Я з книжкою сховавсь — мене нема.
І досі голосу в книжках шукаю,
Того, що я зневажив легкома.


34
Відходить все, як золоті черешні,
Серця ржавіють, як в намулі блешні,
Але цвітуть і сяють кожен день
Юнацькі мрії про літа прийдешні.

1
В Хайяма взяв я форму рубаї,
Вподобавши за лаконізм її.
Чи замалу, чи, може, завелику
Одежу матимуть думки мої?


2
Безсмертні всі: цей виховав дитину,
Той пісню написав, хоч і єдину,
А той, що не зумів цього зробить,
Коло дороги посадив ялину.


3
Є люди, як дуби, і є дуби, як люди:
Безстрашно грому підставляють груди,
Щоб немічну берізку захистить,
Хоч знають добре — їм загибель буде.


4
Я з квітами прийшов тебе зустріти
І дуже довго ждав — зів'яли квіти.
О, поспіши, бо можуть почуття
Даремно у душі моїй згоріти!


5
Добро і лихо — світло й темнота;
Та не з пітьми бував сліпота —
Надмірне світло людям очі сліпить,
У темряву їх душі загорта.


6
Життя без книги — хата без вікна,
Тюрма глуха і темна, мов труна.
Крізь вікна книг свободи світло ллється,
Майбутнього видніє далина.


7
Я власну вічність бачу без облуди:
О, де б мене не поховали люди —
Там грудка української землі
З мого зажуреного серця буде!


8
Я лицемірити не можу, як святі.
Сорочки чистої замало у житті.
Потрібно сонця, сірника потрібно,
Щоб віршів не писати в темноті.


9
Дивлюся на берізоньку в зажурі,
Що виросла тендітною на мурі.
Їй теж потрібно рідної землі,
Бо там вона не витримає бурі.


10
Я чув, як серце жалісно кричить,
Щоб ворога лежачого не бить.
А розум говорив мені спокійно:
Затям, що завжди гадина лежить.


11
Ненависть і любов — неначе крила.
Коли одне крило в льоту пробила
Ворожа куля — не склади його,
Бо на однім летіти вже несила.


12
В труді прийде натхнення раз у рік,
Але коли — не знає чоловік.
Щоб тих щасливих днів не загубити,
Потрібно працювати цілий вік.


13
Бувають дивні на землі діла —
Серед зими черешня зацвіла.
Я між дерев довідався докладно,
Що поетеса їхня то була.


14
В криницю старості не заглядай,
Про те, яким ти будеш, не гадай,
Якщо не можеш бути вічно юним,
То замолоду не будь старим бодай!


15
Я у такому віці, що якраз
Було б чудово зупинити час.
Та він скоряється лиш нашим дітям,
Що завжди прагнуть перегнати нас.


16
«Роби добро,— мені казала мати,—
І чисту совість не віддай за шмати!»
Благословенний мамин заповіт
Ніхто в мені не зможе поламати.


17
Я міг би жити радісно й щасливо,
Якби мені вдалось маленьке диво:
Змирити серце з розумом — або
Дізнатись, хто говорить з них правдиво.

Дай, Джим, на счастье лапу мне,
Такую лапу не видал я сроду.
Давай с тобой полаем при луне
На тихую, бесшумную погоду.
Дай, Джим, на счастье лапу мне.

Пожалуйста, голубчик, не лижись.
Пойми со мной хоть самое простое.
Ведь ты не знаешь, что такое жизнь,
Не знаешь ты, что жить на свете стоит.

Хозяин твой и мил и знаменит,
И у него гостей бывает в доме много,
И каждый, улыбаясь, норовит
Тебя по шерсти бархатной потрогать.

Ты по-собачьи дьявольски красив,
С такою милою доверчивой приятцей.
И, никого ни капли не спросив,
Как пьяный друг, ты лезешь целоваться.

Мой милый Джим, среди твоих гостей
Так много всяких и невсяких было.
Но та, что всех безмолвней и грустней,
Сюда случайно вдруг не заходила?

Она придет, даю тебе поруку.
И без меня, в ее уставясь взгляд,
Ты за меня лизни ей нежно руку
За все, в чем был и не был виноват.

1925

Дорогая, сядем рядом,
Поглядим в глаза друг другу.
Я хочу под кротким взглядом
Слушать чувственную вьюгу.

Это золото осеннее,
Эта прядь волос белесых -
Все явилось, как спасенье
Беспокойного повесы.

Я давно мой край оставил,
Где цветут луга и чащи.
В городской и горькой славе
Я хотел прожить пропащим.

Я хотел, чтоб сердце глуше
Вспоминало сад и лето,
Где под музыку лягушек
Я растил себя поэтом.

Там теперь такая ж осень...
Клен и липы в окна комнат,
Ветки лапами забросив,
Ищут тех, которых помнят.

Их давно уж нет на свете.
Месяц на простом погосте
На крестах лучами метит,
Что и мы придем к ним в гости,

Что и мы, отжив тревоги,
Перейдем под эти кущи.
Все волнистые дороги
Только радость льют живущим.

Дорогая, сядь же рядом,
Поглядим в глаза друг другу.
Я хочу под кротким взглядом
Слушать чувственную вьюгу.

1923

Мне осталась одна забава:
Пальцы в рот - и веселый свист.
Прокатилась дурная слава,
Что похабник я и скандалист.

Ах! какая смешная потеря!
Много в жизни смешных потерь.
Стыдно мне, что я в бога верил.
Горько мне, что не верю теперь.

Золотые, далекие дали!
Все сжигает житейская мреть.
И похабничал я и скандалил
Для того, чтобы ярче гореть.

Дар поэта - ласкать и карябать,
Роковая на нем печать.
Розу белую с черною жабой
Я хотел на земле повенчать.

Пусть не сладились, пусть не сбылись
Эти помыслы розовых дней.
Но коль черти в душе гнездились -
Значит, ангелы жили в ней.

Вот за это веселие мути,
Отправляясь с ней в край иной,
Я хочу при последней минуте
Попросить тех, кто будет со мной, -

Чтоб за все за грехи мои тяжкие,
За неверие в благодать
Положили меня в русской рубашке
Под иконами умирать.

Да! Теперь решено. Без возврата
Я покинул родные поля.
Уж не будут листвою крылатой
Надо мною звенеть тополя.

Низкий дом без меня ссутулится,
Старый пес мой давно исдох.
На московских изогнутых улицах
Умереть, знать, судил мне бог.

Я люблю этот город вязевый,
Пусть обрюзг он и пусть одрях.
Золотая дремотная Азия
Опочила на куполах.

А когда ночью светит месяц,
Когда светит... черт знает как!
Я иду, головою свесясь,
Переулком в знакомый кабак.

Шум и гам в этом логове жутком,
Но всю ночь напролет, до зари,
Я читаю стихи проституткам
И с бандитами жарю спирт.

Сердце бьется все чаще и чаще,
И уж я говорю невпопад:
"Я такой же, как вы, пропащий,
Мне теперь не уйти назад".

Низкий дом без меня ссутулится,
Старый пес мой давно издох.
На московских изогнутых улицах
Умереть, знать, судил мне бог.

1922

Не жалею, не зову, не плачу,
Все пройдет, как с белых яблонь дым.
Увяданья золотом охваченный,
Я не буду больше молодым.

Ты теперь не так уж будешь биться,
Сердце, тронутое холодком,
И страна березового ситца
Не заманит шляться босиком.

Дух бродяжий! ты все реже, реже
Расшевеливаешь пламень уст
О моя утраченная свежесть,
Буйство глаз и половодье чувств.

Я теперь скупее стал в желаньях,
Жизнь моя? иль ты приснилась мне?
Словно я весенней гулкой ранью
Проскакал на розовом коне.

Все мы, все мы в этом мире тленны,
Тихо льется с кленов листьев медь...
Будь же ты вовек благословенно,
Что пришло процвесть и умереть.

1921

Край ты мой заброшенный,
Край ты мой, пустырь,
Сенокос некошеный,
Лес да монастырь.

Избы забоченились,
А и всех-то пять.
Крыши их запенились
В заревую гать.

Под соломой-ризою
Выструги стропил,
Ветер плесень сизую
Солнцем окропил.

В окна бьют без промаха
Вороны крылом,
Как метель, черемуха
Машет рукавом.

Уж не сказ ли в прутнике
Жисть твоя и быль,
Что под вечер путнику
Нашептал ковыль?

1914

"Троянди й виноград,
Красиве і корисне..."
М. Рильський

Ця паморозь
Як тло
Перед красою,
Що під руками добрими
Стає,
Що всесвіт,
Вибираючи,
Присвоїть...
А нам здається:
Так воно і є.
З трудів твоїх
Троянди
Запалають
І виноград заплаче,
Щоб зрости.
Красиве і корисне
Поєднає
Лише людської порух
Доброти.
Троянди згаснуть...
Та янтарні грона
До вічності
І свій долучать
Знак...
За, до кінця незвіданим,
Законом
Те дійство
Не завершиться
Ніяк.

Заклечана хата. В любистку криниця.
У відрах студена вода виграє.
Чи справді я бачу, чи це мені сниться,
Що мати говорить, а не пізнає?

Там горлиця тужить на вишні з любові
І ластівка двором в турботах снує.
Немов би із матір'ю в лагідній змові,
Що бачити - бачить, а не пізнає.

Це свято зелене. Чебрець на долівці...
У кожного щастя і горе своє:
Як тепла рука на дитячій голівці,
Як дивиться мати, а не пізнає.

15.06.03 р.
Софія.

"Не плачу я біля Стіни Плачу
До себе ніби крізь віки кричу."
Записка до Стіни Плачу

О, Господи! Нарешті мир пошли
На Землю, що Тобою освятилась.
Аби повірилось,
а звістка щоб на крилах
В усі куточки світу полетіла,
Звідкіль прочани йдуть в Єрусалим.
Здається, непростимого гріха
Достойні ті, що бойню учинили,
Що через пуп землі межу творили.
Щоб через душі, віру і могили
Пройшла дикунська, з древності соха.
І невмируща ніби.
І сліпа.
А бій іде за що? Та не за славу,
Бо б'ються тут, їй - право, не держави,
Бо, видно, так караються Варави,
Що в нас сидять.
Їх совість не чіпа,
Ні кров, що капле зрідка зі скали,
Ані вогонь, що сходить на Великдень,
Ані сльоза з ікони, що не зникла
Через віки. А люди мовби звикли -
В собі свою Голгофу не взяли.
Не подолали, ні. А Ти молив,
У Батька нам вимолював спасіння,
І біль на себе брав, і мук терпіння,
А бачиш, так і є стовпотворіння, -
Пілатів більше, аніж Магдалин.
Пишу Тобі, і думаю: прости,
А, знаю сам, не стане в Тебе сили
Те зло, що люди (люди!) сотворили,
Здолати чудом!
Ми дарма просили, -
Це ми Тебе повинні захистить.
Одне хіба, -
Лукавство наше знищ.
Від нього і святеництво, і кров'ю
Полита правда, і полите Слово
Й земля обітована, та, котрої
Нема для житла. Є для кладовищ.
О, Господи! Нарешті мир пошли...

Травень, 2005 р.
Рамала

Хвилина йде, хвилина збігла.
За роком рік за тінню день,
а за вікном твоїм вже стигла
безмежність і жага пісень.
Пісень: заспіваних і згаслих,
по вінця повних і сухих,
пісень, прозорих і неясних,
чарівний сплав всіх голосних.
Всіх голосних і тихих літер,
що пишеш подихом в імлі,
всіх нот, що вихопив той вітер
та змалював на твому склі.

На твому склі до неба дотик
і стежка вічності жива.
Ти відчуваєш світ на подих,
на порух і на змах крила.
На змах крила, на терпкість хвої,
на чистість стрічних голосів,
на розуміння молодої
трави прийдешніх нам часів.
Часів невтиснутих в годинник
без хронології та меж.

Неначе взяв хто в руки віник
й нас випадково вимів теж.

* * *
Що глина гончарам? Дешевша всього!
Нікчемний прах! А розсудили б строго,
вони б її не м'яли й не топтали:
це прах батьків, хай мають жаль до нього.

* * *
Шукав поради я у зошитах сторіч -
і скорбний друг мені таку промовив річ:
"Щасливий тільки той, з ким поруч мила -схожа
на місяць-білозір у довгу-довгу ніч!

* * *
Хоч гарні щоки й кучері я маю
і станом кипарис переважаю,
але спитайте, нащо майстер вічний
зростив мене в земнім саду? - не знаю.

* * *
Хіба не дивно, що пани чиновні -
самим собі нудні, хоч горді зовні -
до кожного, хто здирство зневажає,
такого пишного презирства повні?

* * *
Юначе, підведись - горить зоря ясна!
В прозорі келихи налий вогню-вина!
В цім тліннім закутку живеш ти мить... а потім,
хоч як жадатимеш, не вернеться вона.

* * *
Проходять весни, зими пробігають -
листочки книги нашої гортають.
Пий, не журись! І лікарі, крім хмелю,
ніяких ліків од журби не знають.

* * *
Про рай говорять і про гурій молодих,
про мед і про вино... О, що ж! Тоді не гріх
і тут втішатися небес дарами, -
так чи інакше ж бо ми прийдемо до них!

* * *
Погляньте, очі, на тісні могили,
на світ, де діютьзловорожі сили!
Царі, князі - в грязі, осяйні лиця
жерущі хробаки заполонили.

* * *
Пий, доки голову вино не отуманить,
забудь зловмисного, що гнівається, ганить...
Що в тій тверезості? Вона немилосердно
думками про кінець твоє серденько ранить!

* * *
Багато цвіту є, живих земних окрас -
їх в землю втоптує немилосердний Час...
Якби живилися з могил небесні хмари,
кров вишукана би аж до Суда лилась!

* * *
Багатства прагнеш ти... Та чи в багатстві суть
короткого життя? всі, хто живе, помруть,
життя у позику тобі дається - отже
з ним розлучитися щодня готовий будь.

* * *
Вино - рідкий рубін, а глек - глибока жила,
душа моя - напій, в прозорій чарі тіла,
а світлий келих той, що від вина сміється, -
сльоза, що кров хмільну у серці затаїла.

* * *
Ви в себе всесвіту ввібрали силу
і судите про нього - з небосхилу.
А суть пізнавши - наче небосхил,
сягаєте чолом земного пилу.

* * *
Цей океан буття прийшов із тьми віків.
Перлину тайн його ніхто не провертів.
Ми розмовляємо про наші власні справи,
А перед тим, що є, ми не знаходим слів.

* * *
Цій чаші мудрий похвалу співає,
цілунками чоло її вкриває,
а всесвіту гончар цю дивну чашу,
оздобивши, об камінь розбиває.

* * *
Цей караван життя - предивна річ:
Так мало в ньому є щасливих стріч!
Ей, чашнику, про судний день не думай!
Лий, лий вино! - бо пропадає ніч!

* * *
Ці чвари, підступи, нікчемне сум'яття...
Доволі, чашнику, недоброго пиття!
Доволі! Хочу я, щоб вилився на землю,
як решта з келиха, цей залишок життя!

* * *
Коли безгрішний дух розлучиться з життям
із праху людського нам зліплять гроб, а там,
після недовгого спочинку, доведеться
такою ж глиною для інших стати й нам.

* * *
Купив я глечика у гончара в крамниці
і він мені відкрив предивні таємниці,
він мовив: "Був я шах, мав щирозлотий келих -
а став я глечиком для кожного п'яниці!"

* * *
Коли напровесні красуня біля гаю
мені в коновочку наллє вина до краю -
хай вибачать мені це порівняння, словом -
буду собакою, якщо про рай згадаю!

* * *
Красуне, як мій сум, ти довговічна будь!
Ти знову ласкою мою зігріла путь,
так, мимохідь, поніжила і зникла -
чи не за правилом: зроби добро й забудь?

* * *
Коли ліпив Творець моє єство із глини
зарані відав він усі мої провини.
Якщо від Нього й гріх, чому мене він хоче
в день суду ввергнути в палаючі глибини?

* * *
Найкраще пить вино у віці молодім,
укупі з милою, з товаришем своїм,
цей ненадійний світ на сон і пустку схожий,
і пить без просипу - єдине щастя в нім.

* * *
Навіщо капища, мечеті на майдані,
про пекло та про рай розмови безнастанні?
У книгу Долі глянь, о друже мій, - усе там,
що з нами станеться, записане зарані.

* * *
Немарно бога ми за милосердя славим:
не замкне брами він перед рабом лукавим.
Якщо й підпилий ти валяєшся сьогодні,
Він завтра все простить твоїм кісткам трухлявим.

* * *
Ні, не гнітять мене перестрахи й жалі,
що вмерти мушу я, що строки в нас малі:
того, що суджене, боятися не треба, -
боюсь неправедно прожити на землі.

* * *
Нас переслідує Недоля навісна.
Присядемо ж удвох та вип'ємо вина!
Ми добре знаємо, що на прощання й краплі
води звичайної нам не пошле вона.

* * *
Недоброзичливість ніколи не могла
узяти верх: до злих вертались їх діла.
Я зичу благ тобі - ти зла мені бажаєш:
ти благ не діждешся, я не побачу зла!

* * *
Ти, в кого до утіх невдовольнимий лас,
кому байдужий суд, що жде по смерті нас,
отямся, схаменись, поглянь навколо - бачиш,
що діє з іншими невідворотний час?

* * *
Тільки з мудрими пити корисно для нас,
чи бо з милим кумиром у вибраний час.
Не хвались бенкетуючи й потім. Відтак -
пий потроху, пий зрідка, і не напоказ.

* * *
О ти, що розум наш тобі не бачить краю!
Побожний я чи ні - тобі байдуже, знаю.
Я п'яний від гріха - й протверезляюсь тільки,
коли надію я на тебе покладаю!

Тоді, коли збуваються слова,
так само передбачено, як зливи,
тоді, як на дахах танцюють сливи,
зірвавшись з віт, і світиться трава
від місячного доторку землі, -
вночі, коли чекаєш на пригоду,
сумний приходить янгол і на склі
малює час – від Заходу до Сходу,
від Півночі до Півдня, й навпаки...
Ти мовчки споглядаєш з ліжка диво,
як він – всього на відстані руки.
І гупають у стелю пізні сливи.

Відбудеться мальоване.
Колись.
А поки що дитинно і відкрито
на повну душу видихни й молись
мальованому первісному світу,
нездійсненим видовиськам дощу,
несправдженим пророцтвам й заповітам...

Ведись гостинно. Принеси борщу.
Присядь до столу – під рамена світу.
Повідай про безжалісні жалі,
про брухт речей, про те, про що б не варто.
І – випийте по чарці. Щоб на склі
всю ніч палали вилиці і ватри.

* * *
І грудочка землі, й пилиночка мала
були частинами прекрасного чола.
Легенько ж куряву стирай з лиця красуні,
бо й курява колись красунею була.

* * *
І юних, і старих - всіх поглинає час,
і невеликий нам дається днів запас.
Ніщо не вічне тут: ми підемо так само,
як ті, що вже пішли, чи прийдуть після нас.

* * *
Я не по бідності обходжусь без вина.
Мені ні суд людський, ні кара не страшна.
Я п'ю лише тоді, коли на серці радість.
А нині в серці ти - і я не п'ю вина!

* * *
Я хворий, для душі вже плоть моя тісна.
Живу без випивки - чи виживу, хто зна?
Та найдивніше, що і від хвороби тої
немає засобу, крім доброго вина.

* * *
Як жаль, що молодість безслідно протекла,
що в ступі неба нас потовчено до тла!
О горе, горенько! І оком не змигнувши,
у прах вернулися, покинувши діла!

Отам, де вечір пізній на бульварі,
де золото незбираних медів,
мене чекає майстер Страдіварі,
на деці скрипки – струни із дощів.
Його оселя ветха – просто неба.
Він пригощає чаєм з диких трав
і вміло пестить дощикові стебла,
і каже: “Це з торішніх ще отав...”.
Він знає грім – його басисті лайки,
немов відлуння сміху скрипаля.
Він бачив час – туристом із Ямайки
торік блукав тут...
Й дивно – вся земля
мого старого майстра надихає,
аби творив – із дощику і снів!
...Мене він довго містом проводжає –
аж до високих зоряних степів.
Тоді цілує в щічку і сміється,
мов у повітрі – дзвонами – зірки...
І вірю я:у діда – вічне серце,
бо хто ж дощам
налагодить
смички?

БОЛУНҐО І ЙОГО СМЕРТЬ

“Ти старий і немічний”,
Сказав хамелеон Болунґові.
“Віддай мені свою рогату худобу,
Нехай я посію місяць”. —
“Змилуйсь, хамелеоне,
Почекай, як стане світати,
Тепер великі тіні, і я тебе погано бачу”. —
“Не зволікай, Болунґо, і не викрешуй вогню,
Віддавай рогату худобу,
Тобі не прийдуть на поміч”. —
“Змилуйсь, хамелеоне,
Візьми жменю води з глечика,
Що поставили мені в головах
Замість свічок до ранку”.

Так кажуть, щоночі
Болунґо розмовляє зі своєю смертю.


Уривки з “БУМБА”

* * *

Бумба тримає небо в зубах,
І мисливці не бачать тигра.
Бумба тримає ріку за вухом,
І бізони не знаходять водоймищ.
Бумба ходить в погляді мисливців,
Бумба ходить в храпі бізонів,
Бумба ходить в стегнах закоханих.
У Бумби губи — два неба,
У Бумби хода — свічки,
Які світять померлим.
Коли Бумба чаклує,
Спіть лише на правому боці
І не їжте солонини.


СКАРГА ВЛАСНИКА

Я казав, що не можна
Переганяти худобу бродом,
Тоді, коли місяць у повні,
Але моя стара мати запевнила,
Що вона знає слово на місяць.
Що мені тепер допоможе,
Що я бігаю по березі,
Калатаючи пісок палицею.
Пісок не поверне худоби,
Яку забрав місяць.

Брови готично зведені д’горі.
Кава застигла вигірклим докором.
Тінь Мефістофеля в лабораторії.
Ніч западає. Здрастуйте, докторе.

Кроків не чути. Сліду не знати.
Шиба вітражна – барвою крови.
Місяць врозповні сходить гранатом
Понад нічним перкалевим покровом.

Дайте долоню. Тепла до біса.
Лінії теплими дереворитами.
Ось вам до пальців краєчок завіси,
А поза нею – ніч з Маргаритою.

Усміх утерши, німо і чинно,
Міряйте пустку рівними кроками.
А в комірчині плаче дитина.
Тяжко вам, Фаусте. Зимно вам, докторе.

Жінка чорнява ридає ридма.
Юрби яскраві труться боками
Перед ареною, там, де корида,
Де починається бій із биками.

Ритми напружені. Зір – тятивою.
Сотні очей запалились хворож.
Хвиля судомна йде за ходою
Чорноволосого тореодора.

Ударом мідним прорвано тишу.
Тупіт з арени в скроні загнало.
Бик розтривожений коротко дише,
Втупившись тупо у запинало.

Червоно-чорне, чорно-червлене
Тьмариться небо, загнане в коло.
Тореодор посеред арени.
Він молодий. Він всміхається кволо.

Випад уліво. Випад управо.
Рики юрби, наче хвилі потопу.
Як він звивається, гарно і вправно,
Грає мечами, бавиться кроком.

Падає тяжко бик на коліна.
Кривиться сонце – чаша розбита.
Кров витікає з рани кармінна.
Рветься корида. Стогне корида.

Він усміхається, сильний і юний.
Очі зухвалі виклично сяють.
Тільки чомусь шаленіють трибуни,
Тупіт і свист над чолом зависають.

Сонячна чаша щербленим рогом
Вгрузла між ребра. Стихла корида.
Чорно-червона впала коргва.
Жінка чорнява ридає ридма.

Він молодий. Він всміхається кволо.
Змовкла корида. Реви і ритми.
Жінка чорнява вийде на поле
Тореодору очі закрити.

Гондольєри! Не впускайте весла!
Йде весна Венецією п’яна.
На каналів різнобарвні плеса
Викотилось яблуко рум’яне.

І вино густе, як кров венозна.
Весняна Венеція довкола.
Бозна-звідки ллється голос. Бозна…
Баркарола. Чуєш? Баркарола…

Зупиняється Бог край дороги як ліс і жебрак.
Тінь від рук (чи гілля?) спазматично руйнує екватор.
...І біґборди степів, і столиці розораний кратер,
і рухомість води – тільки шрам на душі, тільки знак.
Перебудеш дощі – сині маркери твого вікна,
що за ним зріє світ, і снують електрички під садом.
Далі – траса нова. Далі – траса тривка, як весна,
і незнана, як присмак на яблуці Єви помади.
Ти закинеш ключі під розтоптаний снами диван.
Ти вдягнеш того светра, що пахне і кавою, й оцтом.
І – відкриється світ...
Край дороги – похилий курган.
Біля нього – сліди.
Придивись, може й справді пророцтва.

Повітря на ніц не схололо
І ніч пекуча ніби грань
Накручує дев'яте коло
Лічильник всіх твоїх страждань
Ти наковтався мов цикути
Чужих сентенцій та порад
Вирішуй бути чи не бути
Як дехто бився об заклад
Твоєму духу ренегатом
Твоєму рухові хистким
Ти Гамлете вар'ят вар'ятом
Та краще вже лишайсь таким
Твоя душа неопалима
Я вірю витримаєш це
Хоч демони десь за плечима
Поволі звужують кільце
Хай никає ця агентура
Ти й так не з їхнього коша
Та вже болить напевно шкура
Коли в цім тілі не душа

Sapienti satis - "розумному досить" (лат.)

Цей день не схожий на твою нудьгу,
бо він прозорий, а вона густіша...
Ти знов на правім березі - в снігу,
коли на лівім аж ніяк не гірше.
Ти знову тут, де звітрені листи
впеклися в небо глиняне димами.
І не вагайся – тут не зайвий ти.
Це зайва річка, що між берегами.
Притисни зшиток світу до грудей.
Вдихни у пам’ять літери змокрілі
і вкотре зваж: на правім сніг іде,
а пахне вітром й хугою – на лівім.

Коли світають вранішні міста,
і пахне димом, грозами і небом,
я відчуваю вкотре, що не так
іду від тебе.
Люстерки слів розбилися, і лід
вчорашніх днів і вечорів торішніх
вже не рятує...
крає площу слід –
такий виткий, немов модерні вірші.
А вдома – чай, і курить чоловік,
і видихає кільцями образи.
Я загубила власним прощам лік,
як вчора у метро із шпильки стрази.
Немає слів і поглядів нема.
Захрипне чайник, не почутий вчасно.
Цей дощ над містом – справді, як стіна
між нинішнім і між реальним часом...
Та рано ще прощатись назавжди
і плакати на зорі й електрички.
Цей світ перемагає, доки ти
мене чекаєш на порозі річки...

< Привид у барі >
"На столі чоколяда коньяк і рука
Проливається ніч крізь розчахнуті двері
Я сиджу ти сидиш гра тонка
Переливи п’янких містерій"
П. Юрій

Співчуття
“На столі чоколяда, коньяк, рука”
Чарка, друга – рука сповзає,
пестить тіло, шукає її пупка,
але в неї ПУПКА НЕМАЄ!!!

***
Хіба ти не бачиш – я інша,
таких не читав іще світ…
Зітхаєш: “Ну, вірші – як вірші.
Південний, м’який колорит…”
Видихуєш смуток із димом
цигарки – в осіннє кафе.
Продовжуєш: “Рими – як рими.
Подумай над змістом…
Трофей –
не тільки чужі перемоги,
де вписане твоє ім’я…
А щодо порад, допомоги –
звертайся до бога. Це – я…”
І шкрябаєш щось у блокнотик,
звіряєш годинник, бо час.
Бо учні – розсипані ноти –
без тебе безмовні…
Про нас
не знає ніхто із присутніх
і з тих, хто тобі дошкуля…
Ти вийдеш з кав’ярні
(по суті,
завертиться швидше Земля)
і поспіхом кинеш ув осінь:
“Ти тільки пиши…Все о’кей!”.

Загорнуся в светрик, як в досвід
твоїх позахмарних ідей.
Зів’яну над чашкою кави
на вихресті площі – одна:
“Невже він подумав, що слави
бракує мені…я ж – земна,
така, як усі перехожі.
А он – біля входу – дівча:
здається, на неї я схожа :
ті ж джинси, ті ж мрії, той чай,
ті ж відзвуки фраз: “…із провінцій
зростають самі королі…”.
Напевне, з таким наодинці
чаює вона: на столі
такі ж точно пасма паперу.
Цигарка тремтить-догоря…

Всміхаюсь. Виходжу.
За сквером
зірки автостради горять.
І хочеться саду і тиші,
й не віриться час цей як міт,
де бог мій розмашисто пише:
“ЇЇ не читав іще світ…”

І поруч нікого - нікого із тих, кого знаєш.
Коли ще бувало так порожньо перед очима,
твоїми очима, і перед моїми - гадаєш,
оця порожнеча достатня для втечі причина?

Утечі в майбутнє - в омріяну сонячну днину,
у взяті із безміру, викинутого за карту
на зло Лобачевському, і на досаду Декарту, -
новини про виміри, котрі живуть у "покину".

Немов парадокси, єднаючись, збурюють масу
достатню для рішення та незнайому для руху,
немовби "деінде" не прагне скорочення м'язу,
а тільки гармонії душ і конкретного духу -

у здатності до розгортання нового ландшафту,
щоденної практики у оприлюдненні звуків,
і перекладанні маршрутів обачливих кроків
із вимови "нашої" в "їх" діалект брудершафту, -

де знову не буде нікого із тих, кого знаєш.
І буде так пусто і порожньо перед очима -
що кращий пейзаж у вікні в мить, в яку зажадаєш
позбутися гострого холоду межи плечима?

Відтак протиріччя згуртовують зболену масу
для руху тобою відкинутого, як і мною, -
що над Магометом вивищуючись і горою,
у вимірах зрушує Всесвіт -
навіки, одразу.

І
Протяжний грім зі зміненою суттю.
Величний феєрверк з нагоди в'їзду
до міста імператора наклейок.
У небо сходять зорі і цвітуть -
помпезні і барвисті. З пересвисту
біжить відлуння київських байок,
як вчора казочок донецьких.
                                     Постріл,
і ще раз постріл в небо, опадають
на поіржавлені дахи відбитки
тріумфу, переможені зітхають.

В театрі поруч зображає смерть
актор-коханець, - повзає по сцені.
У "вбивці" жах в очах, бо миті тануть,
а він у штанях загубив пістоля.

Зі стелі линуть постріли нізвідки,
у залі сміх, коханець прагне кулі,
яка скінчить усе, повзе до вбивці.
- Стріляй! - скандує публіка.
                                     Фонтани
у небі заворожено згасають.

На сцені довга мить і грізна тиша.
Ревнивець врешті вишпортав пістоля,
і з осміхом конячим: - Вмри нещасний!-
б’є раз і вдруге ним по голові!
Нещасний замовкає...
                                     Імператор
кидає фішки на червоне. Доля
іще всміхається йому - доладний
і день, і вечір вічності...
                                     Мисливці
його вполюють тільки завтра. Завтра
у місто зійде новий імператор...

ІІ
Чудовий вечір. Відцвітають липи.
Після дощу на цій алеї пусто
і затишно, бомонд, що народився
у ще ес-ер-ес-ерівській капусті -
інтелігентній смузі поміж ріпи -
з нагоди опадів кудись подівся.
І тільки я, дитя сумного шлюбу
простої і блакитної крові,
тут розважаю долю гонорово
без тебе, що непевним "селяві"
не пояснити без "гіркої" глуму
понад собою, збоченим у слово.

Твоїм останнім стало гнівне "досить!".
Звичайно "досить" мало на увазі
не цю алею, сутінки, повітря,
а швидше все оте, що наповняє
ідіотизмом обсяг, і, наразі,
від опадів десь зникло. Певно, мрія,
до зникнення цього причетна, має
і владу видозмінювати досвід -
відтак облагороджувати простір
присутністю своєю, що не привід
поверненню твоєму, та хто знає
насправді мрії вимір, силу, розмір?

Глибоке завечір'я. Стрій будинків,
вчепившись жовтими очима мряки,
грузьким ковчегом лине в обрій ночі,
у глибші тропіки. Жарке повітря
володарює містом і ніякий
вже не остудить дощ палкої плоті,
що, літнього сягнувши повноліття,
жадає не зимових дій і вчинків.

Я думаю, знайти за тебе ближчу
не вдасться тут, в западині між храмів,
в еклектиці укритих тинком зламів, -
та називатиму тобою іншу
по осені, коли опале листя
ховати перестане вертикалі.

ІІІ
Нічних рапсодій панночок тендітних
вервечка молитовна пасмо вулиць
повила, захопила, затопила.
Обіймів течія з химер цегляних
виточує зображення подробиць
всілякого використання тіла.

- Єднання, сестри і брати, для діла! -
повчає скаменілий богомолець
самотнього отця, що стис руками
розчахнуту принадами уяву
і з відчаєм глядить на кпини чинних,
чомусь невидимих земним, святих.

Муж скаменілий ловить пальцем мряку
і вчить отця до проявів рослинних,
та мох і патина не гріють серця -
живий святенник мертвому не рівня.


2003