…Я знаю правду: всі інші правди – пусте!
Не треба людям з людьми на землі боротись.
Погляньте – вечір, погляньте – вже ніч іде.
Про що – поети, коханці і полководці?!
Вже вітер стелеться, уже земля в росі,
Вже скоро зоряні застигнуть заметілі,
Ще мить - і під землею заснемо усі,
Усі, хто спокою не мали й не хотіли.

Я Тебе не питаю, звідки
Ти прийшов...Із повітря наче...
Мовчазні білокрилі свідки
поруч Тебе... і я їх бачу...
Відчуваю тепло, що ллється
по руках і по всьому тілу.
З-поміж струн, що з самого серця
линуть в небо – обрала білу.
В дзеркалах я не бачу льоду.
Впав тягар, що стискав зап’ястя.
Хтось тримає за руку моду.
Хтось приймає в обійми Щастя.
Я Тебе не питаю, де Ти
вчився слухати і любити...

Над Тобою мої планети.
Наді мною – Твої орбіти.

Liepų šurmuly, prieš akmens krantinę,
ties skubria srove, panašia į Tibrą,
su jaunais barzdočiais gurkšnoju “Gilbey’s”.
Sutema, stiklų skambesys ir dūmai.
Nepažįstu jų. Pažinau jų tėvus.

Ką gi, kartos keičiasi. Diktofonas
šlama ir užsikerta. Pašnekovams
rūpi lygiai tas, kas ir man kadaise:
ar kančia ir gailestis turi prasmę
ir ar menas tvers, jei nebus taisyklių.

Aš buvau kaip jie, kol patyriau keistą,
už kitas tikrai ne geresnę lemtį,
ir žinau, jog blogis nežūva niekad,
               bet aklybę galima prasklaidyti,
ir eilės vertos daugiau nei sapnas.

Vasarą dažnai nubundu prieš aušrą
ir be baimės juntu, kad artėja laikas,
kai naujoms gentims pasiliks žodynas,
debesis, griuvėsiai, druska ir duona,
o man jau nieko, išskyrus laisvę.

на чорно-білій фотографії життя
витинаю щастя з кольорового паперу
в колаж збираю страчені слова
класифікую тіні як химери
На чорно-білих знимках сподівань
Я розливаю баночки гуаші
хоч кольоровість це напевно стан
який мене поки що лише страшить

лишилася ягнятком?
чи вже та
що кинула дитину серед лісу
узимку
а коли прийшла весна
пелюшки всунула до пічки
й маковиння посіяла на грядці
склала
з каміння гірку
під старою грушею
стара
варила зілля
яблука труїла
для власної сестри
аби ягням...
та в лісі вовки виють
сніг і крига
мамо, я замерзла

сьогодні так неначе перебрали
ми лопоту весняного дощу
порозкидали по підлозі розпускали
свою нудьгу
шукали, темні, тихості у кроках
притримували коней, йшли навспак
із анаграм звільняли рухи
все буде наче молоко
лише дай знак

ти ж знав, що так не буває
що коли протікає стеля
це означає не лише дощ.
не ховай очі, грачу
ти все знав наперед
не плутав би ніж і кішку
слова і удари
сльози і вітер
ти схожий на жука на листочку

я нічого не вдію
з клубком сонця в мені

ти заведеш мене у власний листопад
поклеєний на повіках озер
залапаною кригою
ще довго
до осені
до твого листопаду,
мій яблучний королю

Один у мене ти на світі.
Слова рікою, - справжній мід…
Твоя любов уміє гріти,
Моя розтопить навіть лід.

Я у твої вдивляюсь очі -
Надмірна ніжність в них, любов.
Вони зы мною до півночі,
Щоб від розлуки вмерти знов.

Скажи мені, що це зі мною?
В моїх думках і в серці - ти!
Я прагну бути лиш з тобою,
А не в лабетах самоти.

В нас кожна зустріч, як остання,
Прощання, ніби назавжди…
Нам часто сяє зірка рання.
Прошу тебе, не йди… не йди…

Мене ти врешті-решт погубиш.
Це тільки спогади сумні…
Чи знає та, котру ти любиш,
Що горе принесла мені?

Чи ти щасливий з нею, в мирі?
І як тобі у "тій" весні?
І чи такі ж цілунки щирі,
Як дарував колись мені?

Ми так з тобою й не простились,
Не ждали в гості ми біди…
На день з тобою розлучились,
А сталося, що НАЗАВЖДИ…

ти говориш слова щоб підтримати тему до речі
і ні крихти тепла не вкладаєш у свій монолог
ти мене готував до якоїсь безглуздої втечі
я б тікала та певне тікати найкраще удвох
ти не знаєш того що не варто крутити серцями
бо колись не даси собі раду із власним лицем
ти крокуєш вперед за якимись своїми взірцями
і ти знаєш я рада що так і не стала взірцем
я така яка є
бо жива
і без сумніву грішна
може мрії мої не виходять за звичний поріг
я наплакалась так що сьогодні чомусь стало смішно
як же довго я йшла щоб прийти до початку доріг

Ти – є. Ти – поряд. Ти – Любов.
Я довгий час Тебе хотіла.
...Сьогодні дощ так тихо йшов...
Проходив думкою. І тілом.

Він забирав мої страхи,
він закрадався під одежу,
він розмивав оті шляхи,
яким я більше не належу.

І кожен дотик – як луна.
І кожна крапля – як причастя.
Я заплатила вже сповна
за те, щоб мати власне щастя;

за те, щоб Ти мене вберіг
від давніх спогадів і втоми.
А я – на схрещенні доріг –
хоча б на мить забула, хто ми...

Як тінь приходить, і зникає,
Лишень втіху вона приносить.
Про неї цілий світ не знає,
Вона усе те просто зносить.

Вона ніхто, і ні для кого,
Про неї й думати не варто.
Сьогодні вона лиш для нього
А завтра, знов як ляжуть карти.

Вона приносить насолоду.
Та що ж всередині нуртує?
Вона здає йому свободу,
А ї сліз ніхто не вчує.
04,09,06

Світлофори, немов сутенери площ,
дивляться ревнивим чоловіком.
Розкривши брехливі обійми, дощ
інтимно нашіптує в черевиках.
Червоногубе, крикливе місто
до масної темряви кожного кличе.
Неначе на нитку намисто,
повії нанизані на узбіччя.

картонний голуб стартував невпевнено
з косих лінійок крилами графітними
тюльпани з пластиліновими стеблами
ростуть і хочуть довго-довго квітнути
якщо є файл то тільки не зітри
якщо шедевр то тільки в ем-пе-три
якщо любов то тільки поза темою
якщо троянди то вершково-кремові
якщо ніяк то нащо ж ти горів
і креслив шрами вздовж календарів
і знав що сни відкладені на потім
за рік з волосожара зроблять попіл

Святенницький шпиль
Готичної катедри
Коли листопад
Сіріє так рано
Симфонія крил
Символіка натовпу
Мучить дівчат
Цнотливими снами

Вітер замовк
Затнулась вулиця
На карті сліди
Уявних кроків
І до жінок
Погляди мружаться
Дивних людей
Зеленооких

На нотах міст дієзи перетнулись,
І ніжний цвіт, афішні простирадла
Літати хочуть серед безіменних вулиць.
Внизу буває, що літати складно,
Вгорі ж не знають, де подіти крила.
Терпкі каштани і реклами квітнуть
Під смогом, спіненим до стану мила;
А в ньому птаство, знизу непомітне,
Прикинувшись знебарвленими тінями,
Розходиться трикутником надкушеним.
Черпає день, озоном опромінений,
Бетонні зерна з сонячної мушлі.
Ряди октав і терцій позривали
Листки газет, неначе рештки одягу.
На впалі щоки сірих тротуарів
Лягли рум'яна надвечірніх протягів.

Дівчата з бурштинно-тонкими шиями
В перші хвилини здаються замисленими.
Дівчата, що з сіл приїздять до Києва,
Надовго закохуються в чужі лисини.
Вони ще не мають багато мужності,
У ребрах не знають важкого болю,
І перед майбутнім стоять, примружившись,
Як перед чеканим фейс-контролем.
Тихі кав’яреньки, глянці грубі,
Виклики, вивихи, видихи, вигини,
А попід сценами модних клубів –
Скривлені янголи, з раю вигнані.
Вони відчувають себе потрібними,
Їдуть додому, на п’ятий поверх,
І перед сном витягають біблії,
Списані сотнями фраз готових.
А на майданах, коли вже пізно,
Темрява живить собою вебкамери.
А на папері – фіктивні кризи,
А ВВП уже звик не падати.
Дівчата з відносно тонкими станами
З перших хвилин звикають до міста.
Дівчата, як тільки настане ранок,
Знову цілують своїх методистів.

Розтина копитом ніч єдиноріг
І бринить на срібних струнах ранок,
І роса спадає на моріг,
І зорю запалює світанок.

А в ярузі стелиться туман,
Вже щезає морок-моровик...
Я щось бачу. Що це? Не обман?
З лісу йде у поле лісовик.

Де співає в небі перший жайвір,
Де колосся гладить сонний вітер,
Де проміння будить ніжні барви,
Де гуляє поміж трави літо.

Зимовий вечір.
Туга.
Самота.
Які прості й заїжджені слова!..
Вітаю друга в трубці телефонній.
І гасне втома у моїх долонях…

Гомонить студена нічка,
Розігрію тепло пічку
Й шепотітиму на вушко
Казку, як літає мушка.

Обійму своє малятко,
Добре й лагідне ягнятко,
І співатиму тихенько
Я про зіроньку ясненьку.

І про місяць, і про море,
Про високі сині гори,
Про зелений тихий гай,
Про чудовий Дивокрай,

Де живуть дитячі мрії,
Розквітають де надії,
Де у вранішнє віконце
Зазирає завжди сонце.

І знову день.
І знову плачуть хмари,
Нахмурене захляпане вікно,
А я втомилась жити і вмирати,
Хоча, усім, напевне, все одно…

Я так давно існую в цьому світі,
Я народилась сотні літ тому.
І снігу сміх, і перші сльози квітів…
Для чого я? Чому? Чому? Чому?!.

І хочеться краплиночку спокою,
А ще хоч крихту сонця і тепла,
І хоч цю мить прожити із тобою,
Бо все сама, сама, сама…

Напливала тінь…
Догорав камін…
Гуркотів в горах
десь сердито грім.

І сиділа ти,
Втупившись в вікно,
Ніби я чи хтось
Все тобі одно.

Я ридав крізь дощ,
Я кричав крізь ніч,
І образа лилась
Із гарячих віч.

Тому й згрішила Єва,
Що в раю стало сумно
Стабільності дерев і лиш один Адам
Втікаючи кудись від сього божевілля
Змія сказала Єві: "Збудуй свій власний храм!"
Спокусилось єство, божественне начало
Вскипіла спіла кров, незвіданого мить.
О, надто юна Єва, якби ж ти тільки знала,
Що яблуко червиве і в ньому гріх сидить
Роззявивши пащеку і нагостривши кігті
В Едемі стало сумно і Адам збанкрутів
О, надто юна ЄВА...
Тепер усі ми грішні.
Це яблуко гризот зжирає сірість днів.
А дні стікають в прірву, календарі ржавіють...
Останні дні біблійні...
сей шлях в Армагедон
Тому й згрішила Єва, що інші так не вміють
Один раз і назавжди понищений кордон...

намацала твій телефонний номер
на якомусь з вчорашніх недопалків
своєї свідомості
тепер телефоную у інший відділ
щоб той намацав твоє їм*я

Горобці пьють насіння із соняхів,
А ведмедка картоплю гризе.
Баба Валя волає:- Безсовісні!
Геть поїли та вигризли все!
Хоч би донька приїхала з Харкова,
Покопала картоху мені...

Розляглися квітчастими картами,
Мліють луки в замріянім сні.
Живокости очима розкосими
Визирають з пожовклих вівсів.
Марить верба з обвислими косами,
Лише з ранку трава у росі.

Треба кіз подоїти. На лишенько
Розболілася в баби нога.
Бідолашна худоба залишена,
Бо хазяйка ледь-ледь шкутильга.
Он води півцеберки лишилося,
І травички б нарвати кролям.
Бідна баба з хазяйством зашилася,
Та ворушиться, щось примовля,
До гусей шкандибає приречено:
- Гелготять, скільки їсти не дай!
І свиня верещить, мов обпечена -
Знов голодна! Ну, просто біда.
Всю картоплю, сердешна, повиїла!
На посадку - сусіди дають.

А із соняхів з жовтими віями
Горобці чорні зернятка пьють...


Сумська область, с.Бішкінь

Аж ось Слова до мене причвалали.
Нехай їм грець! З`явилися самі!
Згадавши, як мій тато запрягали, –
Я вже їх бачив смирними в ярмі.

Накинувся, неначе кiнь з копита,
В ярмо Слова оговтати хотiв,
Вони – брикатися! Чимдуж! Несамовито!
Тепер – робота є… для лікарів!

І

Коли моя сестра золотокоса,
То я тоді - Ізольда Білорука.
Роздам взуття і рушу боса
Розшукувать сестриччиного крука.

Він проведе мене до спальні
Онуків принца і принцеси:
На стінах, в рамочках вітальних,
Пожовклі вирізки із преси

Про Кая, Герду, всіх дотичних
До тої справи з люстром тролів.
Ще - випадкова - про античність,
Любов, вітрила, парасолю.

ІІ

Ти кажеш: "Літаки з Ітаки".
Я заперечую: "Трамваї
везуть весільні короваї,
та водіїв спиняють знаки.
То чорний кіт через дорогу,
а то - пророчий викрик крука.
Уже сусідка Пенелопа
на допомогу шле онука..."

Знов чую - "літаки з Ітаки".
Й собі підхоплюю: "Трамваї
везли нас до морського краю
рапанів бити в дні собаки,
вино на літери ділити,
плести купальник Аріадни,
у горах зібраним букетом
тобі оповідати зраду..."

Летіли літаки з Ітаки.

Чому, скажіть, як на душі тривога,
Пригадують всі, начебто, вже Бога,
Відразу ж, як тривога та облишить,
Говорять про Творця, на жаль, тихіше?

Надалі наче й зовсім забувають,
Байдужістю та зрадою карають,
Немов Іуда, за миттєвість «слави»,
Ховаючись від поглядів лукавих.

Чи довго ще тій зраді існувати,
Слова ганебні ділом підкріпляти:
«Аж доки грім не гримне, не розверзнеться,
Затятий хлоп навряд чи перехреститься»?

павутиння нервових закінчень
ренген мозку на склі візерунком
очі сприймають навколишній січень
сумління червоніє на щоці поцілунком
твоя самотність омріяна мною
морозні сюжети здавались складними
я намагався з'явитись зимою
та думки залишались ясними

у стосунках сутінки відвертості
на стінах кімнати нікотину осінь
сонячні дні у вересні
безсоння обманює очі...

кольорову плівку заклали у голову
двадцять років фотографував життя
найприємніше:вперше дивитись на дівку голу
і на те як щось розквіта
ще були мрії власних сюжетів
переважно переінакшували минуле
і зникав бруд з білих манжетів
і рахунок невдач рівнявся нулю
навмисно виймав негатив думок
засвітились на сонці – чисті...
бруд залишився лише підсвідомо
і дещо ще що звуть особистість
деякі спомини подавав до друку
видавали поштучно два на вечір для думи
один щоб розвіяв нудьгу
щоб хоч щось горіло в печі другий...

це ніч нічий криві
втрачає рівновагу крик нариви
очікую появи у мені...
з'явились сни... красиві...

Я сьогодні не один --
Адамо і лезо свічки.
Розмальовує камін
по стіні
розморожені пісні --
візерунки потойбіччя,
бризки полум"я з полін
на вікні.

А за ним шепоче сніг
в унісон із Сальваторе,
як колись він вперше ліг
на плече ,
і залишив тихий щем.
Лиш мелодія повтором
по щоках забутих слів
потече.

Риски-зморшки від років
на обличчі у гітари...
Від вогню беззвучний спів --
полиск струн.
Ноти - діти по листу ,
над еспрессо цівка пари...
Сірим попелом дотлів
тихий сум.

Странно
Раздвигаешь страхи
Руками
А под небом не стало
Страсти
И летим, умножая
Гордость
В ней так много жести.
А моря
В ней так мало

Веришь,
Это все, что осталось
После
Почерневших оков
Печали
Рассказать так непросто
Душу
В ней так много соли.
А ветра
В ней так мало

Скользко
И легко оступиться.
Падать
Все умеют. Ведь это
Просто.
И в падении столько
злости
И увы не хватает
Песен
Их так мало

К счастью
Все проходит еще до
ночи
Расстворяется в мутной
боли
И слеза превратится
в осень
В ней так много любви
а счастья
В ней так мало

Ти потрапила в тенета і безвихідь навкруги,
Це є замкнене коло,
Це неходжене поле
Кожен рух – напій болю, бо звіріють шипи
Прориваючи шкіру
Дай награтися звіру.
Кожен день – нова страта, гільйотина душі
По шматочку, по крихті
І не вмерти, не вбігти
Кожен день – нова втрата. І холодні ножі
Серце ріжуть на шмати.
Та закінчаться грати.

Все буде ще...
Най на на на на...
Все буде ще...

Випий біль до світання, злитий з кави та сліз
Буде злива волати,
Та скрипітимуть грати
Чорним вовком завиєш і тріщатиме ліс
Прориваючи хмари,
Рвучи очі від марень.
Сядь на пристані долі, на перетині снів
По щоках хлище небо,
Та виймає із тебе
Заржавілі кинджали. І під зливою днів
Ти навчишся літати.
Так закінчаться грати.

Все буде ще...
Най на на на на...
Все буде ще...

Нічого такого не трапилось.
Просто потяг вкотре з'їхав з даху
Чи дах вкотре з'їхав з потягу.
І пасажири залишились просто неба.
А там, зверху, хтось розлив брудні сльози
Величезний келих свіжих недопитих сліз
Келих з надламаною ручкою.
Нічто не хотів.
Ніхто ніколи не прагне розламати ручку,
(дійсно, це було б дивно - прагнути розламати ручку),
набагато більше сенсу у прагненні розбити
на маленькі шматочки
на дрібні гострі шматочки
просто так
так просто -
кинути келих і розбити.
назавжди.
А тут зовсім не хотіли,
можливо, необережно ставилися
чи випадково вдарили об шафу
(не спеціально... просто так вийшло).
А тепер з цього келиха
з надламаною ручкою
виливаються брудні необережні сльози.
Прямо на волосся пасажирам,
Прямо на вії пасажирам
Прямо на вуста пасажирам.
варто було тільки трошечки змістити дах

Нежить душі. Нічого не зробиш.
І кави тут буде замало.
Жага поцілунків. Ознаки хвороби.
Осіння дощева примара.
Так вібдулось, зачароване сонце
Ворушить замріяні квіти
До чого тут небо, тихе і сонне,
До чого тут...
Вмерти і вбігти
Не хочеться більше. Спасибі за напій,
Воістину лікарське зілля
Під ритмику вІршів, вино фотографій
Обійми. Тіла. Божевілля.
Ти просто люби. До останку. Безбожно.
Кусаючи лікті і зорі
Ти посто люби. Це вміє не кожний...
Розбити вікно в коридорі
Щоб світло, щоб вітер дібрались до мозку
кісткового мозку кохання
Я потім хоч вмерти. А потім нівроку
всі сенси свого існування.
Ти палиш вогнем недопечену шкіру,
Катуєш розхристану гордість.
Одне, подаруй мені трішечки віри
Щоб далі продовжити повість.

Дякую. Повірила. Впізнала.
Вирви серце - проситься назовні,
Не сумуй, що знову відшукала
У чужих віршах твої долоні.
Не сердись, що знову щось по кайфу
попри тебе (музика чи вітер)
Це лише дрібні шматочки лайфа,
намагання плавати та жити.
Зміниться. Загоїться. Минеться.
Запалає небо й намалює
біле сонце пензликом по серцю.
Це життя тебе іще здивує.
Забагато щастя не буває,
Недосяжність - це не так далеко.
Разом дотягнутися до раю,
Разом відцуратися від пекла.
Під ногами стогне чорне небо,
над землею розлюбили людство.
На землі усі вірші про тебе,
Бережи до раю перепустку...

Не знала, я що через роки
Ввірветься в серце образ твій.
Зламається привичний спокій –
В моїй душі почнеться бій…

Такий далекий, але рідний.
Згадаю я не перший раз
І твої губи, погляд ніжний
Перед очима стане враз.

Давно, колись мене образив,
Кохання кинув ти до ніг…
Глибоко в серце моє вразив
І що було, ти не зберіг.

Чому? Чому я все питала, -
Навіщо зрадив ти мене?
Повернення твого чекала,
Та знала: горе не мине.

Напевно, вже я не забуду,
Як закохалась перший раз.
Пила любов, немов отруту,
Нас роз'єднав навіки час…

Та дні спливали – серце мліло
І я пробачила тобі...
Чому ж, чому так заболіло,
Коли наснився знов мені?..

Быть поэтом - это значит то же,
Если правды жизни не нарушить,
Рубцевать себя по нежной коже,
Кровью чувств ласкать чужие души.

Быть поэтом - значит петь раздолье,
Чтобы было для тебя известней.
Соловей поет - ему не больно,
У него одна и та же песня.

Канарейка с голоса чужого -
Жалкая, смешная побрякушка.
Миру нужно песенное слово
Петь по-свойски, даже как лягушка.

Магомет перехитрил в коране,
Запрещая крепкие напитки,
Потому поэт не перестанет
Пить вино, когда идет на пытки.

И когда поэт идет к любимой,
А любимая с другим лежит на ложе,
Благою живительной хранимый,
Он ей в сердце не запустит ножик.

Но, горя ревнивою отвагой,
Будет вслух насвистывать до дома:
"Ну и что ж, помру себе бродягой,
На земле и это нам знакомо".

Август 1925

І де ж ти є, тебе питаю,
Ти та, кого я малював,
Кого я власними думками,
Навпроти світла уявляв.

На кого я тримав надії,
Кого я завжди рятував,
Ти та, для кого мої мрії
Я б без вагань усі віддав.

Твій запах завжди біля мене,
Він тут, завжди в моїх думках,
Я б полетів туди, до тебе,
Та тільки, де ти, я не знав.
26.02.06

А я вже вмер, думки мої пропали,
Обличчя порох притрусив,
І знову встав, коли всі спали,
Життя закінчитись просив.

Так долітали до небес
Останні стогони до смерті,
Як достигали до чудес
Прості ці витвори обдерті.
15.05.2006

Долями - недолями,
Правдами - неправдами,
Пальцями тендітними,
Поглядів тирадами
Чоловічу партію
Ти зіграв без програшу
Відчуттями, чуєш, я тепер грішу...

Сказаним - несказаним,
Думаним - недуманим,
Мудрими цитатами,
Пристрасними думами
Ти любов приховуєш
У кишені боязно
Відчуттями, бачиш, все на світі двоється...

Щастями - нещастями,
Вірами - невірами,
Цілими годинами,
Втомленими лірами
Ти зіграєш партію,
Що розтопить лід
Відчуттями, знаєш, стримується світ...

Весняний день чомусь такий холодний.
Солодкий торт нестримано гіркий.
І ситий сонцем день немов голодний.
Найкращий друг якийсь неговіркий.

Бо чорний плащ окутав світ великий.
Усе покрила чорна пелена.
Осів туман, похмурий та безликий.
Прийшли часи сп'янілі від вина.

Холодні люди бродять без надії.
В сумних очах немає вже вогню.
Лиш в мене в серці вогник пломеніє,
Бо всеодно життя я це люблю.
3.05.2000

***
Оплывший дядя пустовёдрый
Мою тропинку перешёл.
Он, полулыс и отрешён,
Тащил портки свои на бёдрах.

***
Твой тип ума и красоты
Мне глубоко несимпатичен.
Так есть, порою, в трелях птичьих
Дискант, пугающий сады.

***
Светла старуха, непечальна,
Как одуванчики в пуху.
С кольцом широким обручальным,
С романсом дивным на слуху...

хто є людина, що безмрійо
снує спустілими містами,
що не сміється щиро сонцю
і небу. Йде собі мостами
самотньо...

хто є людина, що в моменти,
коли зірки вкривають небо,
тримає в собі синтименти,
бо так доречно, чи так треба
в безодню...

в безодню - падають контексти
того простого існування...
хто є людина, що не мріє?
хто є людина без кохання?

Желатином мозок взявся,
Розмовляю з тишею:
Усе сказане відразу
На шматочки кришу я.
Нашаровую розмову
Із питальних знаків
Чи потрібно,чи коректно?
...Так перлік гаків...

По покуттях орди бісяться
Та із слів навали.
І митають прямо в душу
Відповідь - кинжали.
Желатином мозок взявся
Від такого бою.
Розмовляю з тишею?
??????????????????
Чи вона зі мною?

Почаюємо...Малиновий напій
розігріє руки...І слова
аж посипляться, як рима на папір
і пожалять, наче кропива.
Поговоримо...Декілька хвилин
губи потремтять...І пергаментом
вкриються поморщені думки,
вщерть засмажені, до горечі, моменти.
Покуштуємо...Варення з аличі -
як бурштинове розірване намисто...

Гріють спогади сьогодні і завжди,
Гріють ніжністю, так щиро й ненавмисно.

ЛЬВІВСЬКА НОСТАЛЬГІЯ
(автобіографічна балада)

Присвячую
Степанові Зіновійовичу
та Олені Тимофіївні Ткаченкам



Львів,
Львів,
Лемберг.
Зойк…
Спів…
Лемент…

Хвилею давнього дива картини
Спогадів – спалах неначе… Дитина
мчить босоніж до знайомої брами.
Усмішка. Коси віночком у мами.
З темряви линуть кроки зненацька:
Галицький ринок, рідна Пекарська…

Львів.
Львів.
Лемберг.
Сміх.
Спів.
Шепіт.

…Спомин спадає росою в траву…
…Дідові вдячний за те, що живу.
Діду Стефану й бабуні Олені
Шана й уклони мої незліченні.

Львів.
Львів.
Львів.
Без тебе б
на світі не жив…

Першою книгою у малюка
Став-посміхнувсь «Лис Микита» Франка.
Диво-сатира! Мудре між див.
Діду подяка – читати навчив:
«…Надійшла весна прекрасна,
Многоцвітна, тепла ясна,
Як дівчина у вінку.
Ожили лани, діброви,
Повно гомону, розмови
І пісень в чагарнику…»

Львів.
Львів.
Львів.
Стрийський
парк
розцвів!

Віялом сірим криця-бруківка
Після дощу, наче в хаті долівка,
В ранішнім сонці блищить бездоганно,
Вмита-підметена тіткою Ганною
Завжди охайною: – Доню, мерщій!
Вшістко роби, як було «за Польщі»!

Львів.
Львів.
Лемберг.
Сивих
снів
берег!

Цвинтар Личаківський. Мур. «Каменяр».
Слово – вкарбований в мармурі жар!

******************************************

Подумки далі пішов. Сумно, тихо…
…В готиці пам’ять скалічена диха…
…Дідові, дядькові низький уклін…
…Трохи ліворуч. Айстри… Полин…
Той, хто в гробовцеві, ніц не лукавить –
Прізвище стерлось, напис на пам’ять:

«Где не обманываютъ народъ,
там нет крамольныхъ мыслей»

Все лаконічно, все зрозуміло –
Наче вогненною голкою в тіло…
З цвинтаря вийшов, глянув довкола,
Спало на думці – ВІЧНА крамола!


Львов,
Львов,
Львов…
Зрада.
Стогін.
Кров…


…Дехто із родичів канув у вир…
…Лютим морозом дихав Сибір…
Тільки не стало «батька народів»,
Вийшли «на волю». Вижили й годі...
…Тільки в стриївни, тітки Галини,
Більше ніколи не буде дитини…

Львів.
Львів.
Львів.
Дзвін…
Різдво…
Спів...

…Проти брехні, лицедійства режимів
Тихий каганчик в Каплиці Боїмів…

**************************************

…День відкотився. Скінчено справи.
Вечір «Під Левом». З братом на кави.
Там за хвилину – години минули,
Що там казали, майже забули…
Спомини любі, чисті, барвисті.
Доля розсипала нас, як намисто,
І розлетілась по світу сім’я,
Брат у Торонто, в Харкові я…
Сестро, усміхнена добрая Ганно,
Як там в Сіетлі, за океаном?

Львів.
Львів.
Львів.
Туга?
Біль?
Спів!!!

Львів.
Львів.
Львів –
Душі щиросердої спів!

Я вежлив с жизнью современною,
Но между нами есть преграда,
Все, что смешит ее, надменную,
Моя единая отрада.

Победа, слава, подвиг — бледные
Слова, затерянные ныне,
Гремят в душе, как громы медные,
Как голос Господа в пустыне.

Всегда ненужно и непрошено
В мой дом спокойствие входило:
Я клялся быть стрелою, брошенной
Рукой Немврода иль Ахилла.

Но нет, я не герой трагический,
Я ироничнее и суше,
Я злюсь, как идол металлический
Среди фарфоровых игрушек.

Он помнит головы курчавые,
Склоненные к его подножью,
Жрецов молитвы величавые,
Грозу в лесах, объятых дрожью.

И видит, горестно-смеющийся,
Всегда недвижные качели,
Где даме с грудью выдающейся
Пастух играет на свирели.