Ліричні поети –
окраса естети-
ки, юзери нету
обожнюють їх
і наче ікони
сльозою солоно-
ю як на амвоні
вмивають своїх.

Зозулі і півні
у цьому єдині,
нікому не рівня
і вище усіх –
такі голосисті...
та є й пародисти
і їхнього висту-
пу чується сміх.

Такими бували
й паяци кварталу
із повними зала-
ми у час чуми
і наші знайомі,
і бувші, і комі-
ки, що усвідоми-
ли его юрми.

Чекають уранці
вегетаріанці,
що буде у наці-
ї їжа й вода...
у цьому сюжеті
немає поети-
ки нейтралітету,
та це не біда,

бо ми не жорстокі
і думи високі
богема, на око,
дає читачу...
у літературі
і розуму, й дурі,
і макулатури
ще є досхочу.

11/21

То козі везе! Візок От-
то козі везе візок, от!

2021

Дивна річ! А й досі пам’ятаю,
за яким ліском спить сущий жах!
Міряю слова – а повертаю
стогони, загострені в очах!

Я малим наперстком був котився
по чарівно вмощеній ріллі!
Але вчитель мій – старий вовчисько –
направляв мене на справи злі.

Як будують виміри крізь ліри
ці непередбачені вітри –
я кричу: Йому я тільки й вірив.
І мовчу: Тепер не говори!

Мудрості такої не вітаю,
бо від неї тягне мерлюком!
Справді, дивно. Як я пам’ятаю
випадок, що стався за ліском?

Четвер, 20 жовтня 2005 р., Київ

Весен пісні журавлині
в щасті плекали удвох.
Сіяли проліски сині
Виріс ген —чортополох.

Хусткою темною вечір
Вкрив піднебесся чоло.
Пусткою гнізда лелечі,
Ніби усе відбулось.

Зникло і кануло в простір
В пагорбах пам'яті все.
Блисне прожектором потім
Згадкою мокре шосе.

Тліє в багатті осіннім
Попіл рудого жалю.
В серці не згасне нетлінне —
Золототкане — "люблю."

Не обпече, а зігріє
Місячним сяйвом очей,
Сльози, на трепетних віях,
Витре цілунком ночей.

Буде творити незмінно,
Ніч осяйні чудеса.
Ніжність рожевим фламінго,
Заполонить небеса.

18.11.2021р.

У чому філософія життя,
як у душі лунають срібні струни?
Під стрілами всесильного Перуна
із громовиці зріє почуття…

Воно підносить у захмарну вись
і легкістю наповнює нам груди.
Попереду уже тріскучий грудень,
але нову шукаємо ми вісь.

Тобі це своєрідний «Paradise»…
Колеса доль єднає те осердя,
хоча тебе моя планида сердить,
а ще – обом нам сяє… власний Віз.

Де будови розбудили тишу
І зродили течію думок, –
Вишгород підріс так на узвишші,
Що уже торкається зірок.
Зберігає Вишгород на згадку
Про минуле лиш ряди могил, –
Наче простилає ними гатку
До забутих правил і мірил.
Вишгород на пагорбах сивіє
І мужніє далі щодоби,
Бо маліють сумно, як надії,
Віковічні вибалки й горби.
Вишгород, розтерзаний бідою
Незчисленних зайвих будувань, –
Тихне таємничо над водою,
Слухаючи сплески співчувань.
17.11.21

Восьме березня – свято чи горе?
Хто придумав його і коли?
Тонни квітів і радощів море
чи лише океан кабали?

Що задумали Роза і Клара
для наступниць своїх чарівних?
Залишилося мало коралів,
а натомість проблем – цілий міх…

Неузгідну систему зламати
заманулося їм будь там що.
Що їм жінка, сестра, навіть мати?
Окрім власних амбіцій – ніщо!

Вирок винесли світу старому
і пустили святе під укіс.
На тріски шматували свідомо
і рубали реліктовий ліс.

Не зважали на матір-природу,
ґвалтували жінок і сестер –
будували темницю народів
під іменням гучним СРСР…

Ось таке оте свято жіноче,
одспівати його вже пора.
А жінок привітати я хочу –
в свято матері, миру й добра!

До розуму потрібна голова,
А я голодна, їстоньки охота.
Тому , щоб впав у рота коровай
Встрибнула в вар'єте "Слуга народу".

Тут є паяци та перукарі,
Доярка, професійний алкоголік.
Гуртом бюджетний гамаєм пиріг,
Так смачно не жувалось ще ніколи.

А от закони хай приймає цар,
У нього голова утричі більша.
Для мене зал сесійний - будуар,
Клуб для знайомства, я ще незаміжня.

Був цирк на дроті, а тепер бордель,
Теж весело. А вчора мудрі мойші
Віце-прем'єрський всучили портфель,
Аби з народу висисала гроші.

Дивлюсь в люстро на вип'ячену грудь,
Любуюся сама собою мовчки.
А, може Президентом оберуть...
Не зараз (ще не час) - за три годочки?

16.11.2021р.

Якби мені дано було від Бога
Мать справу з фарбами – не зі словами,
Я б зміг доповнити Чюрльоніса й Ван Гога
У царині, що зветься Деревами.
Я б показав на полотні німому,
Як поспліталися вони в екстазі,
Як посхилялися на тиху перемову,
Часом вчуваються окремі їхні фрази.
У пристрастях своїх вони такі ж наївні,
Такі ж у них і ревність, і тривога.
Чи ж дивина: сприймаю їх майже людьми...
Шкода – порозумітися незмога.
Та коли бачу, як корчують їх
Чи стовбур написом калічать,
Готовий захищать, немов синів своїх,
Бо що ж ми без дерев?
І немічні, й не вічні.

Чи на сірому коні
Чи на білому
Доведеться приїздить
Михаїлові.

Буде в нас Архистратиг
На запрошення.
Хай несе добро та мир
В хату кожную.

Згинуть від його меча
Війни й напасті.
Архистратига зустрічать
Зможем радо всі.

2021 р.

Може, цим хвалитися не варто
І радіти потім без кінця, –
Тільки я і є той самий автор,
Що лікує віршами серця.
Я і є той безвідмовний Віктор,
Що на поміч вам спішить чимдуж
І стирає словом, наче віхтем,
Стид і страм із вічно грішних душ.
Хтось до мене ставиться двояко
І не каже все начистоту, –
Тож не жду ніякої подяки
Від людей за людську доброту.
Не схилюся радісно в поклоні,
Як з Парнасу пишуча братва, –
Хоч мені ви плещете в долоні,
Схвалюючи дії і слова.
16.11.21

Коло річки ріс дубок.
На дубочку жив листок.
Разом з іншими листками
Милувався він птахами,
Небом синьо-неосяжним
Сонцем щедрим та приязним,
Непосидьками-хмарками,
Ночі сяйними зірками.

Мріяв тихцем цей листочок
Хоч однісінький разочок
Гілки прихист полишити
І злетіти. І летіти
В піднебесся синє-синє,
Де в безмежній височині
Сонця промені живуть,
Світло світові несуть.

Мріяв. Марив. І боявся.
Полишити дуб вагався.
Бо це рідний дім. Знайомий.
І завжди приємно вдома
Із сусідами-листками
огорнувшись балачками,
мріяти про щось високе,
смілість коплючи потрохи.

Може листик трохи згодом
Наміриться на пригоду.
Зістрибне в долоні вітру
І в погожому повітрі
Вирушить світ відкривати
Щось шукати, щось стрічати.
Але то вже інша казка.
Трохи зачекай, будь ласка.

Я про любов пишу і ніч, і день,
А все тому, що жінка - це богиня.
Вона ж у хаті джмеликом гуде:
Така дружина - дар небес! Везіння!

А крила у жар-птиці золоті!
Гітарний стан пахтить вишневим садом!
Молюсь щодня цій діві пресвятій,
Витьохкую осонцені рулади.

Дружина - не адамове ребро,
А берегиня лагідна у домі!
А усмішка - світанок над Дніпром!
Амріта! Келих щастя від утоми!

В закоханих трапляються дива,
І хоч роки спливають за водою,
Її допоки серденько співа -
Я житиму, обвінчаний любов'ю.

15.11.2021р.

В поезії моїй словес лиш п'ять:
Любов, кохання, бог, душа і сльози.
Вживаю їх постійно, без сум'ятть,
Повірте, що цього квінтету досить.

Ну, ось, наприклад, віршик про любов:
" Кохання! Ти моє життєве кредо!"...
Ця тема , незачовгана, либонь,
Не оминає жодного поета.

Що не сонет - амурний секс-парад!
Що не верлібр - танцюльки юних грацій.
А оплески та вигуки "Віват!" -
Логічний результат трудів письмацьких.

І хоч на кухні підгорає плов -
Та я пишу! Розчулився, поплакав.
Хто чистий серцем - пише про любов
Удень, вночі, увечері й щоранку.

25.11.2021р.

Що не день, то робочий.
Кожен місяць, як рік.
Відпочити вже хоче
Від труда чоловік.
Бо замучили болі,
А утома важка
Нагинає додолу
Щодоби батрака.
Раз людина й держава
Не синоніми ще, –
Наверху нецікаво
Звідкіля в неї щем.
Роблять всі в Україні
Безліч корисних справ,
Та набуток донині
Рівноцінним не став.
Багатіє охоче
І простий чоловік, –
Що не день, то робочий
Не роками – повік…
15.11.21

Пливуть-пливуть по Каспію човни,
Біліють в морі сотнями вітрила,
Розправили, мов птахи свої крила,
Тримають шлях в далекий край вони.
На першому, найбільшому човні
Стоїть каган Руальд і пильним оком
Вдивляється у небеса високі
Та морську далеч. Лиш хмарки одні
Пливуть навстріч. Нікого навкруги.
Ніхто не бачить і ніхто не знає,
Що скоро руси з’являться у краї.
Тож поки сплять спокійно вороги.
Біля кагана сивий-сивий дід
Стоїть, спокійно в море поглядає.
Він шлях оцей не перший раз долає,
Вже бачив цей далекий русам світ.
Каган же з нетерплячки аж горить.
Йому скоріше хочеться дістатись
Країв, де він збирається зостатись,
Щоб землю русам і собі скорить.
Там він свою державу заснує.
Державу сильну, звісно і багату.
Йому би там ногою міцно стати,
А там уже він забере своє.
- Ну, Ікморе, іще повідай нам,
Як ви минулий рік в похід ходили.
- Та ж ми про це не раз вже говорили.
- Скажи іще раз, як було все там.
Помовчав Ікмор, мов думки збирав
Та й став слова вже звичні говорити,
Як йшли Дніпром човни минулім літом,
Шістнадцять їх каган в похід послав.
Про Руське море, Меотиду та
Ітиль, яким до Каспію спустились.
Хозари лише мовчки подивились,
Ніхто спиняти їх човни не став.
- Хваліським морем далі ми пішли
Знайомим шляхом понад узбережжям.
Ішли лише ночами обережно
Аби місцеві бачить не могли.
До Абескуна підійшли вночі,
Аж до зорі ранкової чекали,
А потім несподівано напали.
Вже не таїлись, хай усяк кричить.
Чим більше шуму – тим сильніший страх.
А нам його якраз було і треба.
Юрба металась у страху від себе,
Ніхто не брався заступати шлях.
Щоб знали, як же мало нас було,
То, може бути, опір би чинили.
А так лише від жаху голосили…
Тож, поки лико Хорсове зійшло,
Ми вже над містом владарі були,
Усе, що цінне до човнів стягали.
Достатньо часу для грабунку мали,
Отож багато віднайти змогли.
Не встиг ніхто скарби свої сховать,
Тож нам було від чого поживитись.
Не встигли, навіть, добре і втомитись,
Як Сфенкел повелів в човни сідать,
Що від добра аж сіли у воді.
Рабів не брали, місця було мало.
Та вони б нам добряче заважали.
Пройшлися ще вздовж берега тоді.
Пограбували все, що на шляху
За два-три дні по березі зустріли,
А далі вже додому полетіли,
Щоб долю не накликати лиху.
В Ітилю здобич нашу продали.
Чого із нею аж на Русь тягтися…
Он хмари дивно купчаться, дивися.
Там місце, де б сховатися могли.-
Махнув рукою сонцю навздогін,-
Вели човнам до берега вертати,
Там бурю зможем ми перечекати.-
І знов на небо подивився він.
Під сильний вітер витягли човни
Скоріш на берег від води подалі.
Нещадну бурю там перечекали,
А тоді далі подались вони.
- На Абескун ми, звісно, не підем.
Навряд за рік вони розбагатіли.
Ми на Сарі їх кинемо всі сили.
Там вдосталь, може, здобичі знайдем.
Нехай і не при березі воно,
Але найменше там вони чекають,
Що хтось напасти на них з моря має.
А нам би місто захопить одно
І ми би звідти покоряли край.
Хай спробують за мурами дістати.
- Там місто не таке уже й багате.
Та й мури там зовсім слабкі. Давай
На Решт підемо. Він і ближчий нам.
І там візьмемо здобичі багато…
- Ні, Решт ми поки що не будем брати,
Нехай побільше їх збереться там.
Тоді уже ми й прийдемо туди,
Аби належну здобич собі взяти…
І полетіли здобичі шукати
Ті білі птахи посеред води.
Сарі спокійно спалося в ту ніч,
Ніщо ж бо лиха їм не провіщало.
І, коли перші крики пролунали,
Ніхто не сполошився, певна річ.
Та гвалт зростав, котився звідусіль.
Метались люди в пошуках спасіння.
Літали руси містом, наче тіні,
Долали опір зовсім без зусиль.
А незабаром місто зайнялось.
Палало все, що лиш могло горіти.
В огні, диму ніяк не усидіти,
Тож місто залишити довелось.
І руси поза містом розбрелись,
Взялись по всій окрузі Пяндж хазара
Хапати все, що може буть товаром,
Та ще й рубати голови взялись
Тим, хто надумав опір їм чинити.
Людей хапали - чим же не товар.
Відправлять й продадуть поміж хозар.
На тому можна гарно заробити.
Коли вже Хорс піднявся в небесах,
Велів Руальд всім у човни вертати.
Аби до ночі здобич зрахувати
Та визначити свій подальший шлях.
На Сарі вже надії не було.
Згоріло місто, що у нім сидіти?
Подумати б – яким заволодіти,
Щоб враже військо взяти не змогло.
А вже по краю розлетілась вість
Про те, що руси з моря знов напали.
Правителі десь військо вже скликали,
Копичачи на русів свою злість.
На Решт тепер надумались піти,
Отож човни на захід повернули.
Поки війська ворожі не прибули,
Ще можна вдосталь здобичі знайти.
Та з поспіху не врахував каган
Що і рабів, й поранених багато,
Човни окремі стали пропускати.
Потрібно десь, мабуть, розбити стан,
Щоб все добро на березі лишить
Аби воно в бою не заважало.
Нехай би на повернення чекало.
Бо час не жде. Потрібно поспішить.
До берега приправили човни,
Які уже ремонту вимагали.
Туди ж добро з човнів все поскладали,
Лишили триста воїв, щоб вони
Добро оте з рабами стерегли
Та і човни, як треба, полатали.
Самі ж на весла налягати стали
Й на Решт тоді за здобиччю пішли.
Місцеві за тим часом піднялись,
Побачили, що русів зовсім мало.
Ватаги чималі своїх зібрали
І битися із ними подались.
Вночі вони підкралися тихцем
Та і човни всі руські підпалили,
Тоді на русів кинули всі сили,
Затиснувши їх у тісне кільце.
То був жорстокий і кривавий бій.
Не так то просто русів подолати,
Хоч не вдалося їм «стіною» стати
Та кожен меч кривавив сміло свій.
Навкруг лягали трупом вороги.
Один десяток забирав з собою.
Та мало їх було для того бою,
На ранок всіх побили до ноги.
Руальд у морі полум’я уздрів
І зрозумів, що то човни палали,
Велів своїм аби всі повертали,
Але, на жаль, спізнився, не зумів
Нікого зі своїх порятувати.
Нападники ж розбіглися умить,
Ледь довелося руський флот уздріть,
Хоч встигли добре стан пограбувати.
Був дуже тим розлючений Руальд.
Своїх побитих руси всіх зібрали,
В могилі братній разом поховали.
А що тепер? Вертатися назад?
Та гнів каганом вже заволодів.
Хоч Ікмор заспокоїть намагався.
Але каган вже помстою затявся,
Збиратись знову на човни велів.
І знов летять по Каспію човни,
Неначе птахи сонце доганяють,
Помститись руси за убитих мають,
Бо саме так велить закон війни.
На ранок вже до берега дійшли.
Ще з моря видно стало - у долині
Біліли міста невисокі стіни.
На берег руси із човнів зійшли
І стрімко подалися навпростець
Через долину в жадобі скоріше
Кривавим цвітом Хорсові потішить,
Помститися за вбитих, накінець.
Але не встигли близько підійти,
Як стало військо з міста виступати
І русам шлях у Решт перепиняти.
Та руса за пів кроку від мети
Хіба можливо було зупинити!
Зімкнулись швидко у міцну «стіну»,
Мечі до бою. Вітер аж війнув
В обличчя смерті від бажання битви.
Та ледве знову рушила «стіна»,
Як десь позаду крики рознеслися:
- Назад кагане швидко подивися!
Із моря флот ворожий вирина!
І справді, йшли великі кораблі.
На них від шабель аж суціль блищало.
Уже вернутись руси не встигали,
Прийдеться бій прийняти на землі.
Отож звернувсь до воїнів каган:
- Пробачте, браття, що завів у пастку.
Мабуть, прийдеться тут усім пропасти,
Усім померти від смертельних ран.
Але ж ми – руси! Чи ж то нам звикать?!
В бою з мечами прадіди вмирали.
Хіба онуки гірші за них стали?
Один раз жить, один раз помирать!
Отож покажем нині ворогам,
Що значить – руси. Помремо у славі!
Хотів створити власну тут державу
Та голову складу, напевно сам.
За мною, браття! Кров’ю ворогів
Заллєм долину Хорсові в дарунок.
Та вип’єм шабель їх смертельний трунок,
Зустрінемось на небі у богів!
І вдарила шалено руська рать.
Мечі співали дружно пісню смерті.
Допоки русу кожному померти,
Встигав він щедрий урожай зібрать.
Та тут наспіли сили з кораблів,
З усіх боків на руську рать насіли.
Були до того вже нерівні сили,
Тепер переважали взагалі.
Упав каган, пронизаний наскрізь.
Зступились руси, тіло заступили,
Віддати на поталу не схотіли.
А ворог без упину ліз і ліз.
Все менше русів, рушиться «стіна»,
Яка здавалась досі ще міцною.
Все менше здатних лишилось до бою.
Та тішить думка всіх живих одна:
Що помирати їм не на печі,
Як справжнім русам – у бою вмирати,
Щоб гордо перед Хорсом потім стати,
Стискаючи з останніх сил мечі.
Останній Ікмор, хоч зовсім старий,
Іще лишився серед поля бою.
На військо глянув поперед собою.
Батьківський меч узяв міцніше свій.
І усміхнувся ворогам в лице,
Аж ті від страху крок назад зробили.
Звідкіль в цього старого стільки сили?
Але не мали відповідь на це.

У моді - голопуззя, ірокез
І рвані діромахи нижче спини.
А я глупак, запліснявілий бевзь!
Естетики сучасності покійник.

Ходжу у вишиванці та брилі,
Є оселедець, ящик динаміту...
Мою сорочку вік носив Брюс Лі,
Шкарпетки - Лонгерфельдівські харити.

Онуки ж джинси вкрали у бомжа,
Кептарика - позичили у хвойди.
Як глянув - то від жаху задрижав!
Не розумію я такої моди.

Навзаєм туфель - ласти! Хай Бог ми!
А гульфік втричі довший за поліно!
Вже краще роба пріла із тюрми
Або кокошник виплетений з сіна.

14.11 2021 р.

Поміж соснами, березами й дубами
Заховались храму куполи.
Йдуть сюди вузенькими стежками
Прихожани знизу та згори.

Помолитись за здоров"я рідних,
Свічку ставити також за упокій
Й наодинці з Богом принагідно
Говорить та виливать свій біль.

Радістю також із ним ділитись
І таємним чимось не забуть
Й слухати дерев розмову з вітром
Та умиротворення відчуть.

2021 р.

Коронавірус. П'ю, як ліки, шнапс,
Шліфую горло щогодини спиртом.
Ляпачкою жона по носі "Ляпс!"
І каже: - Муже! Годі вже хворіти!

Іди й штрикнись! І буде все тіп-топ!
А я не хо! Бо спирт як лити в гавру -
Бацила гигне й вірусний мікроб
У клубах прегустого перегару.

Від щеплення буває і пронос,
Й сверблячка, ніч без сну, температура.
А спирт - це спирт (кажу вас це всерйоз!)!
Від немічі - найкраща він мікстура.

Скрутивсь у ліжку, наче колобок,
Пожежа в роті! Вогняна геєнна!
Ефект побічний - голова бо-бо,
Хитавиця і слабота у членах.

14.11.2021р.

Втечеш - наздожену…
На ранок все припомню
А хочеш, як жону,
Зішлю в каменеломню?!
Сиди собі і мрій…
За рік закам’янієш.
Але ж і я не змій —
Ти іншого не вмієш…
13.11.2021.

Після палання пожежі,
Полиски жару слабі, –
Серце моє не належить
Більше невірній тобі.
Простір заповнила сутінь
Чорна й густа, мов смола,
Бо побрехеньок отрута
В душу мою натекла.
Морок нетанучий ночі,
Наче розлуки печать, –
Вірити далі не хочу,
Як і спокути приймать.
Сутені тужної межі
Стануть колись голубі, –
Серце моє не належить
Більше зрадливій тобі.
13.11.21

Як у житті судилося літати,
загартував свою ти душу й тіло,
але іще потрібно пам’ятати,
хто допоміг розправить тобі крила!

Не забирай мою любов,
Холодний і жорстокий світе!
Усе здолати я готов,
Аби кохану знов зустріти.

Не забирай найкращі сни --
Лиш дрібку ніжності пізнали.
Як перші проліски весни,
Струмочки чисті сніготалу.

Не забирай душі розмай,
Він і узимку нам триває --
Як з хуртовинами зима
Прийде до лісу і до гаю.

Посеред лютої зими,
Як з туги хочеться завити,
Тепло любові ти візьми -
Лід розтопи, укривши цвітом.

Поміж пустель і голих скель -
Живуть, як марево чудове,
З найкращих на Землі земель --
Ясні оазиси любові.

Коли журба аж до основ
Холодним сріблом землю вкрила.
Не забирай мою любов,
До щастя дай летіть на крилах!

12 листопада 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Мене лише зміцнив розлуки біль,
а відновитись воля допоможе.
Я в силі все пробачити тобі,
у щирість же повірити – не зможу.

І вже до тебе я холодний лід.
Слід невловимий ти спіймала
в зіницях втомлених моїх.
Взірцем була – блюзнірством стала
глевка принада для дурного хлопця…
Ковтаєш музику сліпого сонця
і губи-п’явки з болем роздуваєш,
маленькі руки, пальчики-уламки
ламаєш далі…
йдеш, гукаєш
і міст хитаєш галасливим сумом.
Обсотаний фатою і фатумом
великий бюст, мов танк, на мене суне.
І вже під гусениці я лягаю – еть!..
В мій гострий лід стріляють дула-очі –
я розлітаюся на краплі сліз дівочих
і регочу, бо чую, що лечу
від тебе геть.

20 липня 1991 р., Київ

Безпорадно старію потроху
І утомленим більше стаю, –
Наче тіло занедбане блохи,
Мучать спогади пам'ять мою.
Неможливо нічим вгомонити
Наглих згадок нечуваний шквал, –
Так за миттю несуться ще миті
Або хвилі терзають причал.
Так багаття далекого омах
Протинає упевнено ніч,
Освітляючи риси знайомі
Незліченних донині облич.
Так ріки усілякої похил
Підганяє її течію, –
Безпорадно старію потроху
І утомленим більше стаю…
12.11.21

***
У кожної свекрухи є невістка,
яка у тому винна, що і їй,
буває, у воді спливає... тріска...
а от у нас такою є сусідка
і на поганий мир нема надій.

***
А грізний цар Московії за фахом
був неуком, який поїхав дахом
і диспути з ученими були...
і не одного ґенія на плаху
публічно після диспуту вели.

***
Усі поети не ледачі...
оцінюю щодня –
на розпал, все-таки, найкращі
радянські видання

***
А на... і в Україні – зрада, –
віщає на Московії
осатаніла пропаганда
фальшивої історії.

***
У москаля один девіз, –
за все, що з’їли, треба пити!
А за меню, що коле в ніс,
тобою можуть закусити.

***
Несповідимі путі
наші до спільного Бога
з паствою ворога твого,
поки у цьому житті
маєш сусіда лихого.

Епілог
Немає іншої дилеми,
чи то молитися на темне,
чи ждати як ударить грім...
а поки підкидаю теми,
аби писалося усім.

11.2021

Захід сонця, і пташок - вітання --
Все гуртом кружляють вусібіч.
Ніби вже спілкуються востаннє
З рідною землею віч-на-віч.

Все милує око - віти, гнізда,
І пожухла, мерзнуча трава.
Чом у вирій летите так пізно?
Може, залишайтесь зимувать?!

У людей світліють тихо лиця,
Коли Вас почують між гілля.
Зроблять пречудові годівниці -
Хай же щебіт душі звеселя.

Зроблять Вам криївки на горищах,
Щоб могли погрітися хоч десь...
Як стаєш ти до Природи ближчий,
То, немовби, світишся увесь -

Обнімаєш поглядом те мрево,
Відсвіт сонця ніжний і легкий.
Всі на зиму роздяглись дерева...
Ну а люди? Люди — навпаки.

...Ми з тобою, люба, як дві пташки:
Ти дрімаєш в мене на плечі.
А коли стає на серці важко -
Линемо в захмарну височінь!

11 листопада 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

У РІК 6391 [883]. Почав Олег воювати проти древлян і, примучивши їх, став із них данину брати по чорній куниці.

У РІК 6392 [884]. Пішов Олег на сіверян, і побідив сіверян, і наклав на них данину легку. І не велів він їм хозарам данину давати, сказавши: «Я їм противник, і вам нічого давати».

У РІК 6393 [885]. Послав Олег [послів] до радимичів, питаючи: «Кому ви данину даєте?» Вони ж сказали: «Хозарам». І мовив їм Олег: «Не давайте хозарам, а мені давайте». І дали вони Олегові по шелягу, як ото й хозарам давали. І володів Олег деревлянами, полянами, сіверянами, радимичами, а з уличами й тиверцями мав рать.


Над річкою вогні палахкотять,
Осяяна яскраво вся долина.
Навкруг багать дружинники сидять,
Одні куняють, інші щось їдять.
Десь гомонять та пісня степом лине
Проста, яку співали ще батьки
Й діди, коли на битву вирушали.
Пливе вона над берегом ріки,
В ній смуток відчувається легкий
Й нестримна сила бойового шалу.
Навкруг одного із таких багать,
Що весело жаринами кидає,
Розімлілі вже дружинники сидять,
Наїлися та стиха гомонять.
Один повчально щось розповідає,
А інші тихо слухають, бува
Якесь словечко зрідка уставляють.
Що ж він за таємниці розкрива,
Які такі знаходить їм слова,
Що слухають та не перебивають?
Вже сивий зовсім, старший проти них,
То ж, мабуть, знає більше набагато.
Склада докупи спогадів своїх,
Іноді дружний викликає сміх…
Послухаємо й також будем знати.
- Олег, що б знали, і не князь зовсім,
Хоча, звичайно, княжого він роду.
Як Рюрик вмер, був Ігор ще малим,
Тож став Олег опікуватись ним
Та скористався, певно із нагоди,
Аскольда вбив і самовладцем став.
Ім’ям кагана Ігоря і правив.
Каганів світлих притіснять почав
А Київ «містом-матір’ю» назвав,
Єдиним центром Руської держави.
Тепер ні Хорсунь, ні Переяслав,
Ні ті кагани, що у них сиділи,
Не мали вільних, незалежних прав,
В русі Олег єдиний керував
І Київ набирав все більше сили.
Я знаю, бо з Олегом всі роки,
Ще з Новгорода в Рюрика дружині.
На Київ шлях пройшов з ним нелегкий.
Аскольд загинув від ції руки,
Про що жалкую, мабуть і донині.
Та річ моя сьогодні не про те.
Вам же цікаві битви та походи.
Ви ж на Царград з Олегом ідете.
Тож, звісно, ратних спогадів ждете.
Що ж, будуть вам ці спогади сьогодні.
Олег, що не кажіть, а мудрий є.
Щоб міцно Русь в своїх руках тримати,
Він русам спочивати не дає,
Весь час із кимсь воює, когось б’є,
Щоб до Русі ті землі приєднати.
І Русь росте, і воям в радість те,
Бо ж здобичі багато у походах.
Пригадую те літо не просте.
Древляни, ледь дізналися про те,
Що вмер Аскольд, зібрались всім народом
В надії хутко Київ захопить
Й свої прадавні землі повернути.
Нам удалося той набіг відбить,
Древлян біля Ірпені зупинить,
Хоча вони за річку рвались люто.
Добро, що осінь швидко надійшла,
А там зима… Древляни розбрелися.
Але загроза, звісно, ще була,
Адже древлян Олег не подолав,
Вони весни чекати узялися
Аби весною вдарити на нас,
Зібравши сили по древлянських хащах.
Але Олег не став втрачати час,
Зібрав дружину й по снігу якраз
Повів древлянськім звірові у пащу.
Поки древляни грілись по кутках
У сподіванні легкого походу,
Олег пройшовся льодом по річках,
Взяв кілька градів та посіяв страх,
Завдав древлянам чималої шкоди.
Поки вони на опір спромоглись,
Ми вже тоді й до Києва дістались.
Ділити гарну здобич узялись.
З Русі охочі в Київ підтяглись,
Які також на здобич сподівались.
Коли ж весна вступила у права,
Річки в лісах древлянських розлилися,
Здавалося – сиди, відпочивай,
Поки нова не наросте трава.
Олегові ж на місці не сидиться.
В древлянський край вивідників послав,
Щоб кожен їхній крок найменший знати.
Сам військо руське в Києві зібрав,
Навчав його, до битви готував,
Велів древлян поки що не чіпати.
Нехай вони копичать свою злість,
Тоді із ними легше воювати.
Нарешті в Київ прилетіла вість,
Непроханий іде лісами гість,
Пора його виходити, стрічати.
Перуну й Хорсу жертви принесли
Аби вони підтримали в поході.
І шлях в ліси на захід узяли,
Хоча далеко в край чужий не йшли,
Нехай древляни із лісів виходять.
Олег розумно військо розділив.
Одну частину табором поставив,
Вдавати нерозважливих велів,
Мовляв, спокійно їм на цій землі
І не лякають їх древлянські лави.
А більшість раті в лісі заховав,
Велів сидіти тихо та чекати.
Він сам сигнал до бою дати мав.
На вісті про похід древлян чекав
Аби вірніше рішення прийняти.
Аж ось древлянська показалась рать.
Сторожа їхня табір як уздріла,
Взялася все навколо оглядать
Та небезпеки не знайшла, видать,
Отож древляни кинулися сміло
Аби Олегів табір рознести,
Його самого, може, захопити.
Та поки перший із древлян добіг,
Олег вже «стіну» вишикувать встиг
І рать ворожу на списи зустріти.
І почалася січа іще та.
Древляни, наче хвилі налітали
Та русь, в червлених схована щитах,
Весь час назад юрму ту поверта.
Уже трава навкруг червона стала.
Уже древляни покотом лежать,
Своїм на нас кидатись заважають.
Та ті затялись ворога зламать,
Втомились наступать і відступать,
Все ж відступитись зовсім не бажають.
Бо ж мало нас. Так хочеться здолать.
А там і Київ в здобич може стати.
Чого ж такого шансу утрачать?
Тож раз по раз кидаються, кричать,
Навкруг уже й забули позирати.
Тоді Олег велів трубити в ріг.
Рознісся звук навкруг по всьому лісі.
І ворог озирнутися не встиг,
Як кинулись зусюди з усіх ніг
Ті, хто до часу в схованках таївся.
І вже древлянам ходу нікуди.
З усіх боків рать руська насідає.
Пробитися не в змозі крізь ряди,
Металися вони туди-сюди,
Хоч бачили, що виходу немає.
Роботи мали досита мечі,
Уже втомились руки, кров лилася.
Хотілося закінчити хутчій,
Останнього, нарешті, прикінчить.
Та ріг Олегів знову обізвався.
Його почувши, зупинились ми.
Між нас юрмились злякані древляни.
Уже й не бу́ли воями тими́,
Що йшли на рать. Здавалося, візьми,
Махни мечем і їх умить не стане.
Але Олег мудріше поступив:
Велів древлянам зброю поскладати.
Звичайних воїв зразу відпустив,
Дружину, князя й воєвод лишив
Заручниками. Слів велів послати
У Іскоростень. Все, що вимагав:
Древляни мають Києву коритись.
На роздуми седмицю часу дав.
Поки древлян чіпати більш не став,
Хоч ми і прагли гарно поживитись.
«Ще встигнете! - на те всміхався він,-
Роботи ще попереду багато!
Що візьмете від тих древлянських стін?
Чи ж рід древлянський навкруги один?
Не поспішайте – будете все мати».
А скоро прибули і посланці,
Схилились перед князем в знак покори,
Тримали гілля дуба у руці
І жаліслива міна на лиці
Посвідчила про їхню здачу скору.
А скоро і старійшини прийшли,
Щоб клятвами перед Перуном-богом
Їх обіцянки скріплені були.
Ще й данину найпершу привезли,
Поклали з сумом князеві під ноги.
Олег сказав, що відтепер вони
По чорній куні кожен рік від диму
Платити мають в виді данини,
Коли не хочуть нової війни.
З умовами погодилися тими.
Тож князь велів заручників пустить,
Забрав добро і всю добуту зброю,
Вернувся в Київ, де його зустріть
Зібрались всі, хто лише міг ходить.
Бо ж він древлян, нарешті заспокоїв.
А взимку вперше з князем ми пішли
В древлянські землі данину збирати.
До сказаного більше узяли
І не питали – скорені були.
Не треба меч супроти нас здіймати!
Древляни гамували свою злість,
Хоча щомиті ладні були вжалить.
Але поки на те не спромоглись.
А ми, немов господарі велись,
На злість оту древлянську не зважали.
А навесні знов ріг похід сурмить.
На заклик князя нова рать зібралась
Іти туди, куди князь повелить,
Якого роду- племені скорить –
Усе одно – похід-бо русам в радість.
Дзвенять по всьому Києву мечі,
Давно такої сили не збиралось.
Олег поки про намір свій мовчить.
Полянська, руська мова скрізь звучить,
Вже вої засиділись, зачекались.
Нарешті князь із терема з’явивсь,
Маленький Ігор біля ніг у нього.
Олег на рать велику подививсь,
Всміхнувся, мов отримав гарну вість,
Спитав: «Ну, що, готові у дорогу?»
«Веди нас, княже! – вої загули,-
Куди накажеш – ми туди і підем!
Древлян скорити лиш за рік змогли.
Скори́м і інших – тільки повели!»
Олег, немов задумався для виду,
А далі мовив: «Так тому і буть!
Йдемо скоряти сіверян! Готові?
Там же хозари крутяться, мабуть.
Вони так просто край не віддадуть!?»
«Готові, княже! Пустимо їм крові!»
Тоді ж бо іще плем’я сіверян
Хозарам данину щорік платило.
Десь в землях тих стояв хозарський стан,
Загін військовий там тримав каган,
Щоб справно данина ішла Ітилю.
Зачувши ледве, що Олег зібравсь
Хозар прогнати, сіверян скорити,
Хозарський воєвода не злякавсь,
Велів, щоб кожен сіверянський князь
Привів дружину ворога зустріти.
Зійшлись князі, дружини привели,
Хоч битись проти русів не бажали.
Ніколи з нами ратей не вели,
Хозарам же відмовить не могли,
Тож проти раті нашої стояли,
Постійно озираючись тихцем.
Якщо кортить хозарам воювати –
Нехай воюють. Воля їх на це.
А їм дивитись смерті у лице
З-за чого? Данину кому давати –
Усе одно. Чи тим, чи то другим.
Хто переможе – той збирати буде.
Отож, хозарам битися одним
Прийшлося з нами. Всі на полі тім
І полягли. А сіверянські люди
Розбіглися по селам й городам.
Поки на полі ратному стояли,
Прислали старців поклонитись нам.
Олег тоді до старців вийшов сам.
Вони в покорі голови схиляли.
Хоча Олег і радий був тому,
Але зі слами говорив сердито.
Мовляв, чого противились йому?
«За те з вас відкуп чималий візьму…
Проте, оскільки не дійшло до битви,
Щорічно данину давайте нам,
Яку хозарам до цих пір давали.
Я ворог їм, то ж нічого і вам.
Як сікатися будуть – відсіч дам!»
Лиш головами ті діди кивали.
Узявши відкуп – не дарма ж ходить,
До Києва ми повернулись знову.
Було від чого Києву радіть -
Вдалося легко сіверян скорить,
При тому не проливши майже крові.
А ще за рік послав Олег послів
Радимичам, на Сожі що сиділи,
Спитатися настійно повелів
У тих, хто в їхнім роді на чолі,
Кому донині данину платили.
«Хозарам», – ті послам відповіли,
А сли князівську волю переда́ли:
Хозарам не платити князь велить,
По шелягу, як до цих пір були,
Тепер на Київ віддавати мали.
Радимичам нема чого робить:
Хозарин де, а Київ он – під боком.
А їм-то все одно – кому платить,
Олег же, в разі чого,захистить…
Чи за непослух покара наскоком,
Як це робили руси вже не раз.
Попалять хати, продадуть в неволю.
Настав для них тепер непевний час,
Край сіверянський скорений якраз,
А він же ближчий до хозар, до поля.
Тож думали – не думали вони
Та мусили урешті-решт скоритись.
Щорік нести у Київ данини,
Дружини слати у часи війни,
А там самим в походах поживитись.
Зростала Русь. Всього за пару літ
Древлян із сіверянами скорили,
Радимичі пішли за ними вслід.
Розширився покірний русам світ,
Хоча вони ще більшого хотіли.
Тепер на південь кожен позирав,
Де землі давні втрачені лежали,
Колись їх клятий улич відібрав.
Тепер, можливо, врешті час настав -
Потесмення щоб руси повертали.
І знов скликає воїв княжий ріг,
Похід супроти уличів готує.
Зібралися охочі всі, хто міг.
Хто вже нагарбав, хто іще не встиг
Та торбу для здобутого лаштує.
Нарешті рать відправилась в похід.
Олег коня сідлає вороного.
За ним дружина княжа йде услід,
А далі рать, яку не бачив світ,
В надії мати від походу того.
Вже поле Перепетове пройшли,
Здолали Рось. На південь потяглися,
На Пересічень улицький пішли,
Там рать у полі улицьку знайшли.
Спинив князь військо. Пильно подивився.
Зібрали кляті чималеньку рать,
Нелегко буде силу ту здолати.
Полки до бою зладжені стоять.
Кому, нарешті, битву починать?
Олег не став на ворога чекати.
Знов ріг сурмить і русичів «стіна»
Долає поле стрімким ратним кроком.
Як хвиля насувається вона.
Тут хмара стріл і сулиць вирина,
Летить на руську рать із того боку.
Упали перші вбиті на траву
Та русів то й на хвильку не спинило.
Жива стіна наткнулась на живу
І вже мечі плоть ненаситно рвуть,
І сила виступає проти сили.
Ніхто й на крок не хоче відступить.
Для русів помста і жага здобутків,
А уличам - їх сім’ї захистить,
Інакше доведеться в рабстві жить.
А улич про таке не хоче й чути.
Бо ж грає в ньому древня антська кров,
Яка колись ромеїв покоряла.
Негоже, аби рус їх поборов.
Кидаються на «стіну» знов і знов,
Яка їх неупинно відтісняла.
Вже чують руси переможний клич,
Ще натиск й будуть уличі зім’яті.
А далі гнати полем, звісна річ…
Аж нова рать з’явилася навстріч.
То уличам йде тивер помагати.
Супроти двох не встояти русі.
Олегу то все зразу зрозуміло.
Велів поволі відступати всім,
Хоч ворог «стіну» зграєю обсів.
Але зламати спробуй її силу!
Тож руська рать до Росі відійшла,
Ворожим трупом устеливши поле.
Хоч уличів скорити не змогла
Та відсіч гідну ворогу дала.
За Рось він вже не сунеться ніколи.
Олег же наостанок погрозив,
Що знову прийде уличів скоряти.
Хоч уличі не чули його слів,
Але, хто бачив - добре розумів,
Що вже спокійно уличам не спати.
Тож став Олег у Києві сидіти
І землі навколишні підбирать.
Древлянами вже міг він володіти,
І сіверян, радимичів скорити,
Мав з уличами й тиверцями рать.

Гасне полум’я кохання,
Мерхнуть іскри у золі, –
Прохолода розставання
Лиш полегшує жалі.
Ледве чутно запах диму
Від багаття почуттів, –
Тільки блимаєм очима,
Бо знайти не можем слів.
Розвіває вітер попіл
Найприємніших надій,
Хоч серця вчиняють опір,
Як твоя рука моїй…
11.11.21

1.
Идут на место двадцать семь,
свет на пути горит не всем.
Отбор, комплект и вот приказ:
команда есть – 17 РАС.
2.
Прощай же школа, помни нас,
одни в миру и первый раз.
Преподы экстра, высший класс –
спецов создать им на сейчас!
3.
Кармазин, Ховпун и БЗ*,
да путь проложен по стезе.
Встречай спецназ моя страна
(те кадры так ждала она).
4.
Все ВУЗами прошли потом
но помним свято лишь о том:
бодры мы, юны, сил полны,
научный капитал страны…
5.
Эх, жить бы нам не на войне,
ведь мог быть план такой вполне,
в хранимой Богом стороне,
в любви и мире, как по мне…

10.11.21г. Чернигов

* Коломиец Б.З.

А така вона, для козака, ротатора казок, ялда нова ката!

2021

Хоч вже тиша замучила ганок
І покров не чорніє сумний, –
Затуманений мжичкою ранок
До кінця додивляється сни.
Ані подиху свіжого вітру
Ані просині світла ніде, –
Тільки спокій снує у повітрі
Та павук павутину пряде…
10.11.21

Хто лише себе не додає
у мережу в образі світлини...
додаю і я моє досьє
віршами письменної людини.

Бо інакше соромно стає...
але нині у моєму краї
кожен перечитує своє,
а чужого – і не помічає.

Це йому нічого не дає...
всі виводять літери і коми,
навіть ті, кому ще не відомо,
що такі іще у мові є.

Але я пишу, хоча не знаю,
що я читачеві додаю
у самотині і на краю,
де ніхто мене не привітає...
не читають баламута зграї
як і цю поезію мою.

11/21

Спогади дитинства веселкові
Напливають радісно-щемливі,
Мов з нічного неба загадково
Світять в душу зорі мерехтливі.

Знову бачу я верхи блакитні,
Коливають вітами смереки.
В пам’яті із леготом привітним
Оживає все близьке-далеке.

Оживає та не повертає
Тих часів, веселих і щасливих.
Час ходи зворотної не знає
І його спинити неможливо.

Як густо висрібляє скроні іній,
ми згадуєм Ісуса чи Сварога…
Прямуємо усі до царства тіней –
лише своя у кожного дорога.

Не картайся, милий друже,
не виказуй своїх мук.
У шпиталі людно дуже:
той – без ока, цей – без рук.
Не біда, що кудрі сиві –
стане нам іще снаги.
Ми живі і тим щасливі, –
в нас на двох аж дві ноги.

Пам’ятаєш, як ми в та́нку
не згоріли ледь живцем?
Як ізранку на світанку
нас підбили за Дінцем?
Як безсилі й обгорілі
ми по соняхах повзли?
І у вирві, як в могилі,
нас поранених знайшли?..

Ми пройшли бої жахливі.
Досить, друже, горювать.
Ми живі і тим щасливі, –
будем й далі воювать.
Очі цілі, руки цілі,
ноги – зроблять під заказ.
Ще нам ворог у прицілі
позавидує не раз.

9.11.21

Ані весні, ні літа - лиш зима,
Холодна суміш льоду, снігу, вітру...
Я богом був. А нині - дід-відьмак,
Літанії із вовком виєм в квінту.

Між крапелинок чорної журби
Ундин шукаєм з братиком-Чугайстром.
Нечулі ми до криків і мольби,
Для зла потрібне зло, а не душпастир..

А у Дніпрі їх, більше ніж зірок!
Та це пусте, бо сталь моя гаряча.
Он - до води зробив хлопчина крок,
За мить пощезне в хвилях лик юначий...


За ніч десятій голову відтяв,
Пора спочити в заростях азалій.
А в чорториях плачуть за життям
Бездушні мавки, німфи та русалі.

08.11.2021р.

* * *

Примаро у довгім плащі серед темних лип!
До нас ти – шукати неспокою чи спочинку?
Який на майбутнє спроможна ти мати вплив?
Чекати від тебе гуманних чи злих учинків?

Навіщо тобі
той насунутий
капелюх?
Не видно очей –
то,звичайно, й душі не видно.
Та хоч би які
ти сюди принесла новини –
дай відповідь,
щоб не тривоживсь місцевий люд.

Мовчить невідомий. (Як моторошно довкіл!).
Лиш дим сигаретний
у напрямку хмар
пускає.
Щосили кричу,
мов відлякуючи вовків,
і права рука
під ногами шукає
камінь…

Приміських пейзажів акварелі
і тебе, дзвінкоголоса пташко,
тішили яскраві та веселі.
А тепер на серці тужно, тяжко.
Бо улюблені дерева-квіти
втратили цілющі теплі барви
і розпочали темніти, скніти
і тепер похмурі та не гарні.

Не співаєш, теноре, шепочеш
і трагічніше, Карузо друже.
За палким сумуєш ти живописом
і животиком за літом тужиш.

Нас природа матінка привчила
мати від чудового розраду.
Заспокоїть впевнений причина:
поетеси вищого розряду
на діагноз відчай захворіли
і дерева-трави обікрали.
Приміських пейзажів акварелі
не веселі, пташко, не яскраві.

09. 2021

Зоря ранкова посилає чари:
палітру неба, золото і мідь
об’явлення, палаючі Стожари...
і тане обрій як гарячий лід.

Ніде немає видимої кари
і Божої боятися не слід...
Його любов, посіяна у хмари,
пронизує собою білий світ.

І не потрібно протирати шкелко...
вода тече і не міняє суть –
одна й та сама – як не каламуть...
і лід, і пломінь має наша ненька –
земля людей, де кольори веселки
свою красу із білого снують.

11.2021

Гніздиться непрохано нежить
У ніздрях набряклих моїх, –
Хворію, як завжди належить,
Далеко від людних доріг.
Самотності нудної тиждень
Погіршує настрій без мір, –
Сусіди далекі і ближні
Бояться заходити в двір.
Вбираю крізь ніс крапелини,
Призначених вмить, речовин
І тішуся сумно, що нині
Лікуюсь отак не один…
09.11.21

Прозрій мене очима до очей
І зголоси до вишколу, по змісту…
Спитай хоч раз, куди Дніпро тече?..
Я відповім, якщо спитаєш, звісно

Ось уяви, що клад є - аметист…
Півсвіту вже чекає за дверима
А ти як бард, завідомо, артист
Виходиш й перероджуєш очима…

Про вишкіл іншим разом, не тривож
Дніпро тече… і множиться по світу
Хто батько справжній?… Втомлений… отож
А ми лише твої слухняні діти

Прозрій мене, дніпрового струмка
Незрушу з місця доки не прозрію
Тече в мені, тече твоя Ріка
І думати про інше не… не смію!!!
08.11.2021.

Отак би йшов і йшов
До скону підошов,
А далі – й босоніж
Із осені у весну.
Хай ноги не несуть,
Руки немовби перевесла,
Не в цьому суть.
Спинюсь – як упаду
Чи шлях зумисне перекреслять.

Ще осінь ходить тихо поміж віт,
Сховавшись за багряною вуаллю.
Засипала так щедро білий світ
Ясною шурхітливою печаллю.

І щемно так, і щемно так, і ще...
Така печаль ця ніжна, особлива --
На землю впала золотим дощем
Й не висохла, а зашарілась дивом.

Аж просвітліла неба сіра сталь --
Сумною чудувалася землею.
Яка чарівна золота печаль!
Чому стає так весело від неї?!

8 листопада 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

Епоха ніби дні календаря,
Переміняється із кожним проворотом кулі,
Але, скажіть, од чого стоїцизм,
Вам резонує зі старим минулим?

Чому із праски кожної дзвенить,
Хрип Епіктету крізь повістку ліву,
Невже вам обізвати так кортить,
Цю філософію античну, зіржавілу?

Який до бісу "новий стоїцизм",
І на хіба Аврелія читати? -
Зцілить аби одбите днище у діжі,
Вам треба лиш ротяки роззявати.

Скажіть, хіба належить ваша точка,
До площини поняття "стоїк", - Ні?
То нащо свій екзистенційний поклик,
Розприскувати звідусіль і без межі?

Оте лиш й вмієте - точити ляса,
Й фонтанувати тугою душі,
Устами дружньо пісню сумну розтягати,
І звідусіль кричать: "ми - сто-ї-ки!"...

6.XI.MMXXIр.

Скажу на вушко тихо, тет-а-тет,
Без вихилясів та розумних речень:
Я відсьогодні - мудрагель поет!
Вінок лавровий гепнувся на плечі!

У черзі на Парнас стояв сто літ,
До п'ят борідка виросла солідна.
Був графоманом, а тепер - піїт!
Аж Чорногуз від заздрості побліднув.

Плоди моїх творінь - куди не глянь!
Отамко - гумор, ондечки сатира.
На брудершафт пили з конем шампань,
Кричу Пегасу: - Майна, друже! Віра!

А шия в нього ой яка товста!
Ледь обхопив коняку сухоребру.
А музи учепились за хвоста
І разом з нами - в прірву і до неба.

А епігони шепчуть: - Майстер! Ас!
Зубата щука - не карась чи лящик!
Тепер я член. Спілчанський віршотряс.
Але насправді - звомплене ледащо.

09.11.2021р.

Життя прожив не як попало,
уже дістався до сивин.
У людях людяності мало,
а тому я люблю – тварин.

Що може бути для поета гірше,
аніж писати полотняні вірші,
але уже хай буде полотно,
як невиразне і брудне рядно!.

Вершина, пік майстерності поета –
це своєрідний майстер-клас душі,
коли не рветься творча естафета
і уві сні вже пишуться вірші.