Салон дверей, салон одвірків,
салон сметани, ковбаси…
Іду селом, в кишені дірка…
А що як сала попросить?

Крамниця – просто сіра хата,
а продавець уже: «Камон!»
– Мені б сальця, хоч небагато…
– Ви что, у нас адін хамон!

балада

Багріє небо навкруги,
земля димиться чорно.
То роздувають вороги
війни пекельне горно.
Палають села і міста,
і небеса роздерті.
Й чиїсь вимолюють уста
спасти од зла і смерті…

А тут бої: гарматний гул,
стрільба і мін розриви.
І Смерть наблизилась впритул,
мов яструб до поживи.
То тут, то там її сліди
від одиниць до скопу, –
шниряє он туди-сюди
від сховку до окопу…

Ось знову вибух – пил і гар.
й добу́ток тій загребі.
Вогнені бризки, мов стожар,
здригаються у небі.
Лежить боєць... вогнем рудим
пожар лице лоскоче.
Розплющив очі, а над ним
зухвало Смерть регоче.

Та кров зі скроні стер вояк:
«О, я живий ще наче ж! –
А ти втішалась, стерво, як! –
але дарма, як бачиш.
Я не сконав, я буду жить! –
Даремно ставиш сіті.
Мені вмирати ні на мить
не можна на цім світі.

Я тут в бою – долати зло,
тримати оборону.
Це зло, мов сарана, зайшло,
навалою з-за Дону.
Шкребеться в дім дикунська гидь –
розкоса і мордата.
З яких казок, з яких сновидь
зродилася орда та?..

Косила б ти отих бодай.
Ішла б туди – там рясно!
Кизил хай чув би і Валдай,
хай горювали б квасно.
Хай пізнавали крізь літа
сувору правду голу б...
А щодо мене – бач, літа
мій ангел – білий голуб...»

16–17.07.22

* * *
Коли війна -- ненависть лиш панує --
Не поминай любов “безглузду” всує.
Ну що Шевченко там і Котляревський?!
Нас істиною Шоха лиш “дивує”.

* * *
Язичники — звичайно ж це погани --
Ісусовірці мовлять без догани.
Та Божий бумеранг і їх дістане,
І вже погани — горе-християни.

* * *
Любов висока схована у висі...
Це — мусі-пусі, так кохають шизі --
На дно життя опущений, повчає --
Поет прищів на попі, бульок, слизі.
* * *
До вірності він заклика в любові,
І зрадників таврує гострим словом.
Та трапиться в житті йому красуня --
І сам у гречку стрибнути готовий.
* * *
Краса жіноча — то випробування,
Вже дружба чоловіча — річ остання.
Духовні імпотенти скрізь навколо,
Що хіті віддаються без вагання.

18 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

На бабці хусточка стара,
а очі, як у Бога,
та душить зашморгом жура,
марудить серце спогад.

Зі столу крихточку пісну
зібрала, слізно з'їла.
Згадала злидні і війну,
судоми в м'язах тіла,

гнилу картоплю, лободу,
зими дорогу довгу,
зронила в пелену сльоту,
гірку печаль вологу.

Скінчився голод, злидарі
вже наситили душі,
а бабця й досі сухарі
на підвіконні сушить.

17.07.2022р.

Гарячі сльози виплакала свічка...
Нарешті, подзвонив і відлягло.
Так знову берегів шукає річка,
щоб хвилею голубити весло
опісля повені та веремії,
смиренно повертається назад
вигострювати вістря ностальгії,
і спогади плести, мов шовкопряд.
Не вистачає дихання забути,
зронити на поталу почуття,
що розтинає груди лезом смути,
і зупиняє вмить серцебиття,
а потім губить пір'я синім птахом,
що райські яблучка клює в раю,
і воскресає Феніксом із праху,
почувши трепетне: "Тебе люблю!"

16.07.2022р.

Ти не клич мене, зоряний, у спориші —
в пережите зачинені дверці.
Краще мрією бути у темній душі,
ніж чорнильною плямою в серці!

Не для тебе себе я по крихтах ділю,
і казки заплітаю в волосся,
килими кольорові стелю на ріллю,
коли дні вихолоджує осінь.

Утішаю, як мати у зливу лиху,
до грудей пригорнувши руками,
і цілую, щоб очі не знали жаху,
і читаю думки між рядками.

Часом шкіру знімаю, але тільки з ним
розуміємося на півслові.
Під смиренну сорочку світанням ясним
не проникнеш в обійми любові.

15.07.2022р.

Як тихо нині у густому гаї...
І навіть легіт зморений затих.
У верховітті зрідка пролунає
Розгонистий, гучний пташиний сміх.

Лише цикади, як спадає спека,
Ледь “крещендують”* на своїх гудках.
Вібрує ніжно дерев’яна дека** --
Їжак розкрився, і увесь розм’як.

І мліє сад у поцілунках літа,
Трава схиляє пагони гнучкі.
І позіхає ізпросоння вітер,
Качається, мов кіт в ній — залюбки.

І сутінки вкривають райські пущі,
І сонечко прощально нам: “Блись-блись!”
І огортає подихом цілющим
Замріяна і злагідніла вись.


14 липня 7530 (Від Трипілля) (2022)

Я б зорі кинула тобі до ніг,
Холодні зливи розвела руками,
Так вірності набрид той оберіг,
Як тисне тяжко він мене роками.

Лівак міцним же кажуть, робить шлюб...
Та дивиться із неба Бог сердито...
Уже б давно твоїх торкалась губ,
Якби уміла з Богом говорити.

Я б народила зоряних дітей -
Таємна зустріч, солод, щастя диво...
Торочить Бог мені одне і те...
А той все шепче: Таню, йди наліво!

14 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Я зорі кинула б тобі до ніг,
Холодні зливи розвела руками,
Та не зашити в серце оберіг,
І не напитись щастя з порцеляни.

Я б витерла ридання співчуттям,
Душевний біль просіяла крізь сито.
Змінила б на едем твоє життя,
Якби уміла з Богом говорити.

Я б огорнула в ніжність орхідей,
Полікувала б виснажені крила,
І народила б зоряних дітей,
Якби хоч трошечки тебе — любила.

14.07.2022р.

Смокче ніч вим'я білої хмари,
В золотому сузір'ї — яса.
Довжиною в життя — мемуари
Пишуть пензлем — святі небеса.

Загубив капелюх лисий місяць
В хмарочосах неонових зір.
Шлях чумацький м'яке тісто місить,
Скатертина затерта до дір.

Вітер в клуні занурився в сіно,
Поколовся на гострій стерні.
Зле безсоння мордує постійно,
Кров'ю скрапують думи сумні.

Очі вікон заплющила тиша,
Хнюпить ніс потьмянілий ліхтар.
Хоч Всевишньому Богу молися,
Чи хоч душу клади на вівтар.

13.07.2022р.

Яка краса, яка краса! -
Сміються очі небокраю.
Такі блаватні небеса
Здається, в липні лиш бувають.

Куйовдить вітер угорі
Дерев густі зелені коси.
Іскрить в чарівній цій порі
Смарагдами — беріз волосся.

Переливається воно
На сонці ніжно мерехтінням...
І променисте п’є вино
Ясна погожа літня днина!

10 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Скільки нас тут?
Андромеди, Цирцеї,
дівчата - ікони,
дівчата-лілеї.
Дівчата - конвалії, кровця-отрута.
Дівчина - м‘ята і дівчина-рута.

Всю свою гордість зростаючи взяли.
Ти, моя земле, горююча мати.
Всі хто у тебе лягав - проростає.
Знову і знову,
і краю немає
дівчатам - волошкам,
дівчатам - колоссю.
Макам кривавим у русім волоссі.
Нічого немає у першому світі,
а в іншому світі світанки літні,
і роси на косах пахнуть майбутнім,
там дівчина - щастя і дівчина - мудрість.

А в третьому світі дівчина - мужність,
ладнає щити для смертного мужа,
малює на них лямди
і пише:
«хто ляже на нього, а хто з ним задише».
Оживить це древо у дівчину-волю.
В четвертому світі здійснить свою долю.

І вернеться все до початку початків,
де дівчина - дівчинка, стАриця, мати.
Де Жива і Слава і так тому бути.
Ніхто не забутий.
Ніщо не забуте.

06,07,22

Хоч станеться так, як повинно і бути,
На все воля Божа, на все!
Та ти вибираєш невірні маршрути,
Де вітер у прірву несе.

Годуєш із рук непокірну потвору —
Сум'яття клекоче в тобі.
Вбираєш гріхи, як Содом і Гоморра
в розбещеній світом юрбі.

Вростаєш корінням у землю глибинну,
А мрієш дістатися веж.
Один хибний крок і зірвешся з вершини,
Що потім й кістки не складеш.

Чи спише війна і руйнацію серця,
І зраду, що зріє в душі?
Коли ж ти, безтямо, уже схаменешся
Від сну на пекельній межі,

Не втративши віри останню надію,
Поглянувши в небо сумне?
Невже ти нарешті усе зрозумієш,
Як поряд не стане мене?

10.07.2022р

Від добра - добра шукав я, від добра...
О яка вона предивна — долі гра!
Розсипа свої щедроти, мов ковшом -
Бо таки добро ще більше я знайшов.

ПРИСПІВ:
О любов, любов ця пізня --
Наче лебедина пісня...
Тихо радість із печалі вироста.
Наче білокрилий лебідь,
Я знайшов тебе у небі,
Де висока почуттів є чистота.

Відкриваєш ти мені нові світи,
Сповнені краси, любові, доброти.
І коштовним діамантом в них сія --
Диво-вірність лебединая твоя.

ПРИСПІВ:
О любов, любов ця пізня --
Наче лебедина пісня...
Тихо радість із печалі вироста.
Наче білокрилий лебідь,
Я знайшов тебе у небі,
Де висока почуттів є чистота.

Я тобі, старанний, люба, садівник --
Доглядаю і лелію твій квітник.
Щоб цвіла ти на землі і в небесах --
Квітка-лебідь в райських чарівних садах!

ПРИСПІВ:
О любов, любов ця пізня --
Наче лебедина пісня...
Тихо радість із печалі вироста.
Наче білокрилий лебідь,
Я знайшов тебе у небі,
Де висока почуттів є чистота.

9 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Горить пшениця і ячмінь,
Овес палає й жито.
Солону працю поколінь
Уже не відродити,

Бо нЕ перекує війна
Усі мечі на рала.
Вам мало, покидьки, зерна,
Що у голодних вкрали?

Не вистачає вам землі,
Своїх степів родючих?
У горлі кісткою в Кремлі —
Чужі лани і кручі?

Пережили голодомор
І подолаєм горе!
Рашистських виродків терор
Ми все одно поборем.

Розносить вітер ватру зла,
Гнітить задуха поле.
Тікає від золи бджола,
Жахтить усе довкола.

Червоні півні хліб клюють,
Біснується стихія.
І наростає в серці лють,
До варварів з Росії!

08.07.2022р.

– Ти ненавидіш Росію? –
I am very glad to see you!*

Ач, який головоріз...
– So, take my luggage, please.

– Скільки мін тут? Майже центнер?
– Drive me to the city center.

– Ще потрібний розмикач...
Wow! Thank you very much.

Вдовольнись цим закапелком,
ось бійниця, you are welcome.

– How are you getting on?..
– По агресорах - вогонь!

оооооооо

Ракетами ударте по Москві,
Хай розлетяться йобані куранти.
Стіну кремлівську — всю в людській крові -
Боєголовками ви протараньте.

Хай на шматки розіб’є мавзолей,
Де прах потворний упиря страшного...
До влади він привів поріддя зле,
Що Чорта все шанує, наче Бога.

Ударте так, щоб аж здригнулась твердь,
Хай москалі біжать, як навіжені.
Щоб всю Московію догнала смерть -
Косила злих, залишила блаженних.

Лиш лобне місце — Путіну лишіть,
Мєдвєдєва в’яжіть до Цар-гармати.
Як ЗСУ просратись вміють дати --
Дізнається мокшанський хай ведмідь.

Хай перед смертю накладе в штани,
Як те властиво орківській сволоті.
І все жахливе кодло Сатани
Навік потоне у гнилім болоті*.



8 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

— Ти не його кохана Муза! —
Їй говорили небеса.
В його думки всім серцем вгрузла
Яскрава зірка й не згаса.

Постійно думає про неї,
Не йде ворожка із думок.
В волосся уплітав камеї
Тій найвродливішій з жінок.

В купальську нічку чарівницю
Носив до річки на руках.
Ти не його, повір, жарптиця,
Що пір'я губить в дивних снах.

Їй промовляли гори сині,
— Не сподівайся ти дарма.
Лише вона його богиня,
У світі ліпшої нема.

Погляне в чорні очі — мліє!
А доторкнеться — струмом б'є!
Не ти його прекрасна мрія,
То не твоє... то не твоє...

Безмежне море у купелі,
Гойдало білого човна.
— Любов, як хвиля, рушить скелі.
Що далі, лиш Всевишній зна!

07.07.2022р.

Горобина ніч минула
І безсоння відійшло, –
Перед досвітом заснуле,
Снами тішиться село.
Лиш мені чомусь не спиться
На світанні з усіма,
Хоч вже й духу громовиці
Поміж хмарами нема.
Потираю сонні очка
І дивлюся залюбки
На довгенькі огірочки
Та округлі кабачки.
Позираю на цвітуче
Картоплиння вдовж садка,
І нечувано живучий
Хрін кущистий по кутках.
Абрикоси, груші, вишні,
Полуниці і шпинат, –
Виганяються так пишно,
Що вже й тари недохват.
Листя моркви, стебла кропу,
Ніби скупані в росі, –
Наче в склі калейдоскопа
Відображення усі.
07.07.22

Тримаюсь, не чіпай… А ти забудь. До себе:
Та боронь Боже, край… та скільки того неба
А хто-небудь зітре? Cлова вам не розсада
Не голосом арен… ой не сміши досада
Встарілий стиль, хіба, шматочками осилим
Іржа, забув? труба… усе своє під килим…
Таке життя, воно… і дихає вчорашнє
Поезія - кіно… хоч інколи із кашлем…
02.06.2022.

Миті щастя в яві знов є --
Висі золотавий шлях.
Все наповнено любов’ю
У моїм, твоїм життях.

Ніби з рання до смеркання,
Мов троянда чарівна,
Усміхається кохання,
Як нев’януча весна.

І легесеньке сп’яніння
Розлилося навкруги.
Рук розгойдане тремтіння --
Хвилі пристрасті й жаги.

Над гаями — шал нестримний --
Неба і землі злиття.
Солов’ї співають гімни --
Гімни радості життя.

І органять гори сині,
Бог-Поет зіткав покров:
Найвеличніше в людині --
Почуття святе — любов!!!

3 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

У місті тиша, як в селі,
Та не літають журавлі
І солов'я не чути.
Вишневі зорі вдалині,
Чомусь нагадують мені,
Сюїти незабутні.

Вертає думка повсякчас,
Коли любов плекала нас,
Ще кілька років тому.
Ладнала кладочку хитку,
Ступала боязко в ріку,
Мандрівку невідому.

Пливла лебідкою туди,
По срібнім шепоті води,
Назустріч дивній долі,
Де насипали небеса,
Сусальні зернята вівса,
У трепетні долоні.

Де хвиля цілувала плес,
І танцювали полонез
Яскраві зореліти.
Наздоганяли бистрину,
Струну торкали неземну —
Зійшла душа з орбіти.

04.07.2022р.

Зайнялася трава,
Спалахнули дровá
І згоріла москва.

Здичавілий шойгу
Дременув у тайгу
І замерз у снігу.

Препаскудне пуйло
Не відмиє мурло
Ні за яке бабло.

Від зорі до зорі
У московській дірі
Скавулять брехнярі.

Кожен день у кремлі
Винаходять граблі,
Щоб цікаво жили москалі.

Нічка огорне, нічка зоріє,
Видива сіє ясні.
Знову прийшла ти, лагідна мріє,
У дивовижному сні.

Приспів:
Хвилі волосся, хвилі волосся,
Ніжні, як море вночі.
Доторки млості, доторки млості,
Ніч розлива на плечі.

В місячнім сяйві — тінь чарівлива,
Легкий і вітряний лет.
Буйна, примхлива, зоряна злива
Твій огорта силует.

Приспів:
Хвилі волосся, хвилі волосся,
Ніжні, як море вночі.
Доторки млості, доторки млості,
Ніч розлива на плечі.

Місяцем сяю, місяцем сяю,
Променем вказую шлях.
Взявшись за руки в небо до раю
Вгору ідем по зірках.

Приспів:
Хвилі волосся, хвилі волосся,
Ніжні, як море вночі.
Доторки млості, доторки млості,
Ніч розлива на плечі.

29 червня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Якщо візьму й поставлю ціль,
То я, завжди легкий на спомин, –
До вас іще вернусь звідтіль,
Де повно рідних і знайомих.
Стривожу кожного отим,
Чим зміг йому запам’ятатись,
Коли веселим чи сумним
Міг віршів ряд декламувати.
Нехай уже не наяву,
Але між небом і землею, –
Відроджусь я та оживу
В словах пророщених душею…
03.07.22

Мерехтять смарагдами берези,
Сонечко пливе за небокрай.
Гомонить із вітром сад поезій,
Цей -- руками виплеканий — рай.

Усмішки трояндові навколо
Садівник розсипав, наче сни --
Поміж верб, нахилених додолу --
Щоб не так журилися вони.

Чистота повітря кришталево
Пахощами ніжними вгорта...
Небо з поволокою, липневе --
Марево, як мрія золота!

2 липня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Буде в мене красуня-жона,
Я просив тої ласки у Бога,
Оминула ти мого човна,
Ти пройшла, як торпеда, повз нього.

ПРИСПІВ:
Наталі ти моя золота,
Рветься листя на вербах зелене…
Вийшла заміж чому за мента,
А чому, а чому не за мене?

Я почав, я почав випивать,
Бо не я п`ю тих любощів меду,
Поки лікар-нарколог, мов тать,
Не зашив мені в спину торпеду.

ПРИСПІВ:
Наталі ти моя золота,
Рветься листя на вербах зелене…
Вийшла заміж чому за мента,
А чому, а чому не за мене?

Наталі ти моя золота,
Скоро стану циганським бароном,
Утечеш ти тоді од мента,
Золоту одягнеш ти корону.

ПРИСПІВ:
Ах, життя, небезпечна це гра,
Сяє листя на вітах зелене,
Наталі ще старіть не пора,
Тож виходь, моє серце, за мене!

1.01.7521 р. (Від Трипілля) (2014)

Гриміло у небесній високості,
Здригалася від жаху хмура вись.
Борвій, так шаленів у спраглій брості,
Що явір перелякано хрестивсь.

Струм блискавки розсік твердь небосхилу,
І забасив розгніваний Перун.
Ушкварив дощ, як із відра, щосили,
Сховав смичок у спориші цвіркун.

Мов куля луснула вагітна хмара,
І розплескалась зливою сповна.
Кремезний дуб давно дощами марив,
А я подумала, що то — війна!

30.06.2022р

Хто гроші заробляє, хто карбує,
у інших є до збору інтерес…
Той моніторить, що твориться всує,
та контролює хтось увесь процес!

Тиша у місті гнітюча,
Привидами — ліхтарі,
Плаче розтерзана Буча
На українській землі.

Збитки рахує Гостомель,
Гоїть стигмати Ірпінь.
Київ тікає із дому,
Від громових потрясінь.

У Маріуполі всюди
Горя соснові хрести!
Чом же не здохне той Юда? —
(Боже Всевишній, прости!)

Ірод проклятий, убивця,
Гаспида вірний лакей!
Нелюду пекло хай сниться,
Стогони вбитих дітей!

Хай же щоночі від жаху
Погань огидна тремтить.
Боже, зведи кату плаху,
Людство від зла захисти!

Порохом, смутком, одчаєм
Повниться завтрашній день.
В неба світ щиро благає
Миру і благословень!

28.06.2022р.

Мабуть, крізь просторінь та час
Я йшов занадто швидко
І розгубив увесь запас,
Бо власності не видко.
Мабуть, не так, як треба жив
І рухавсь хибним шляхом,
Якщо куштую хліб чужий
Під незнайомим дахом.
Мабуть, все склалося не так
І рушиться понині,
Якщо дарований піджак
Стовбурчиться на спині.
Мабуть, кохав колись не тих,
Або лукавим вірив,
Якщо набрався стільки лих,
Що горю втратив міру.
Мабуть, писалося не те,
Чого хотіли люди,
Якщо без роздумів зітер
Призначене огуді.
Мабуть, спинившись серед жнив,
Я маю порадіти,
Адже чимало пережив,
Блукаючи по світу.
27.06.22

Дотліває серед віття
Сонячне багаття.
Одяглося буйноліття
У вечірнє плаття.

Розлила по небу чари,
Витягла з пуделка* -
Рожевенько-біла хмара --
Ніжна, як веселка.

Ще виспівує у гіллі
Пташечка лірично.
Прохолоду, легіт милий
В сад вечірній кличе.

26 червня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Своя сорочечка до тіла ближче,
та вже навчилася терпіти біль.
Глянь, скільки бідолах на попелищі,
без рук і ніг... Не сип на рану сіль...

Недосконала, стомлена, самотня,
і зморшка невигойна на чолі.
Старіють всі, процес невідворотний,
на цій, не нами створеній, землі.

І я колись була, мов чайна ружа,
що струшувала сльози в кропиву.
Люби таку, як є, прекрасний друже.
А ні, то ні, і це переживу!

24.06.2022р.

Шляхетний чоловік і жіночка тендітна,
Зустрілись восени на тротуарі долі.
В минулих спогадах життя одноманітне,
Здавалося, відіграні важливі ролі.

Вона таїлася у мушлі від облуди,
А він шукав взаємності в очах блаженних.
Боялась осуду, завжди, що скажуть люди,
Плекав самотину у клопотах щоденних.

Вітри в гіллі полохали багряне листя,
Позаду битого шляху важка знемога.
Попереду мороз, зими сльота драглиста,
І марні сподівання, на опору Бога...

Та надсилав Господь не раз, не два, а тричі,
їм рятувальний човен у бурхливу повінь!
А він чекав на загадкову Беатріче*,
Вона лиш Данте** марила — чудова повість.

Щасливий випадок і погляд сокровенний...
Бентежний дотик рук і таїни причастя...
Таке прекрасне, неймовірне, незбагненне,
Намріяне довгоочікуване щастя.

Безмежний космос один в одному відкриють,
І будуть йти до зір захоплені, вродливі,
Тримаючись за небеса над чорториєм.
Одна душа на двох, а інше не важливо.

Беатріче* — платонічна "муза" Данте
Данте** — італійський поет, мислитель, богослов.

Виноград здичавів, повсихали груші,
І корінням вишні з вербами сплелись.
Лиш бузок духмяний огортає душу
Ніжним розоцвітом, як було колись.

Висохла криничка, заросла стежина,
Клен, давно зів'ялий, Богу відмоливсь.
Тільки черемшини біла хуртовина
Навкруги кружляє, як було колись.

Грузне в землю хата, і сутулить плечі,
Більш не вудить комин золотаву вись.
Лиш окрай дороги кошики лелечі,
Пташенят голублять, як було колись.

Плачуть за минулим вікон очі сиві,
Тин — старечим дідом — світом занудивсь.
Хоч літа минають, пелюсткові зливи
Серце напувають, як було колись.

20.06.2022р

Срібляться високо вгорі
Дрібні, мов сіль, холодні зорі, –
Дрімає тиша у дворі
В обіймах сутінків прозорих.
Стоять дерева, як стовпи
Глухі, беззвучні, нерухомі, –
Лише з листків спадає пил
Коту заснулому за комір.
Витає запах в’ялих трав,
Повзе від річки прохолода, –
І я таким спокійним став,
Яким не був іще відроду.
Втопивши погляд у пітьмі,
Сиджу зраділо біля хати,
Бо вірші пишуться самі, –
Потрібно лиш запам’ятати…
22.06.22

Я не бачу тебе більше поряд зі мною.
Ми, як небо й земля, та навіщо, чому?
Ти розбурхав смиренне повіддя струною,
Ув очах очеретових знову тонув.

В воду камінь шубовснув, немає і сліду,
Розпливлись колом брижі по плесі живім.
Невідомо коли я сюди ще приїду,
І на всі запитання твої відповім.

Відсахнуся від ніжності, може, повіриш?
І пройдуся навшпиньках повз тебе в юрбі.
Ще не зовсім чужий, та немає довіри,
Ще не зовсім чужа, та не рідна тобі.

З того часу води утекло так багато
В Чорне море, не видно крутих берегів.
Ту п'янку бузину, що цвіла біля хати,
не зірвати тепер, якби хто не хотів.

Нас єднав оксамитовий острів любові,
Відшуміла тополя і тільки ріка
Спрагло п'є з джерела наші сни вечорові...
Відпусти, якщо можеш, і не дорікай...

20.06.2022р.

Не сумуй, кохана, дні осінні
Ще далеко хмарами пливуть...
Я життя віддав би по краплині
За кожнісіньку твою сльозу.

Скільки ще, скажи, за небокраєм
Накує зозуля щастя літ?
Хай же серденько твоє не крають
Ні скорботи, ні гіркі жалі.

Так, не оминуть нас дні похмурі,
І лихі часи своє візьмуть...
Тільки душу чуйну не занурюй
У жахну одчаю каламуть.

Усміхнися, люба, хай перлини
Зацвітуть на місці гіркоти.
Я життя віддав би по краплині
Лиш від щастя плакала щоб ти!

20 червня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

            І
Імперія щезає у імлі,
а заодно і нелюди ординці.
Шукають долю нації малі,
виборюючи волю наодинці,
і сіються, і родять на землі
пасіонарні люди... українці.
            ІІ
Лишаються якихось кілька літ
із сорока – блукання по пустелі...
і поки в’яне на калині цвіт,
поети, скоморохи, менестрелі –
які не є, не завоюють світ.

Війна – лише для воїна робота.
У кожного лише одна забота –
відвоювати крадене... але й
біда, коли керує фарисей
і поки поклоняємося чорту,
у нас і чукча буде Моісей.
            ІІІ
Вітрами розвівається полова,
а от зерно іде у закрома...
отак і люди... немічна юрма,
як правило, ніяка, безголова...
і їй усюди буде зайва мова,
де біомаса нації – німа.

06/22

Мій саде, здрастуй, дорогий,
Я так стужився за тобою.
Улий поезії снаги,
Хай чуйну душу заспокою.

Хай серце трепетне дзвенить
Новими ніжними піснями,
І в'ється-тчеться слова нить,
І променить під небесами.

Куйовдить вітер коси віт,
І гне, гойдається на гіллі,
Землі і висі шле привіт
В своїм веселім божевіллі.

І спеку хмарою гнузда,
І повертає прохолоду.
І їде, їде хмарний дах,
І нам дарує насолоду.

І пестить сад весь навмання,
І радість за собою кличе.
І навіть злюще вороння
Уже покаркує лірично.

18 червня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Знову розвидніли озеро
зорі – прозорі дні,
мініатюрні прообрази
безсоннів на полі снів.

Знов прилетіли з космосу
жаби по комарів,
мініатюрні прообрази
права на полі слів.

22 березня 1989 р., Київ

Ти покличеш мене на світанні,
Як ранкова засяє зоря.
Заквітує взаємне кохання,
Океани осяє й моря.

Я не бачив такого ніколи
Наяву і у мареннях-снах.
Як буяє у серці й довкола,
Наче молодість, вічна весна.

ПРИСПІВ:

Ти чаклунка моя, ти - чаклунка,
Таїна причаїлась в очах.
Я жадаю твого поцілунку,
Огортаю крильми, наче птах.

І злітаю увись і співаю -
Всі думки - лиш про тебе одну...
До небесного втрапив я раю,
Мов твою розгадав таїну.

В несказанному цьому величчі -
Таїна дивовижна снаги.
Знову врода цвіте на обличчях,
Наче ми - всемогутні Боги.

І немовби незвідана сила
Нам нові відкриває світи...
І підносить, неначе на крилах,
У святі небеса доброти.

ПРИСПІВ:

Ти чаклунка моя, ти - чаклунка,
Таїна причаїлась в очах.
Я жадаю твого поцілунку,
Огортаю крильми, наче птах.

І злітаю увись і співаю -
Всі думки - лиш про тебе одну...
До небесного втрапив я раю,
Мов твою розгадав таїну.

Безупинне хвилювання
Відпочити не дає, –
Обпікає жар кохання
Серце радісне моє.
То воно стукоче дзвінко,
То не чується ніяк, –
Закохався в юну жінку
Дід зненацька, мов юнак.
Став голитися щоденно
І ходити без ціпка, –
Невтомленний та натхненний
Ситим і натощака.
Хоч недавно довго корчивсь
Від недуг і помирав, –
Я учора в річку скочив
Та ушир її здолав.
Потім, наче ящір шустрий,
Умостився нашвидку, –
Потягнувся, аж до хрусту
У суглобах, на піску.
І відразу легко стало
На піщаному горбі,
Мов мене поцілувала
Та, що вимріяв собі
В сні короткому, як радість,
І солодкому, мов мед,
Вже до любощів не ладен
Перевтомлений поет.
Довго зводячись на ноги,
Під людську сміховину, –
Я кусав уста вологі
І радів ще довго сну.
13.06.22

Бетховен, Бетховен,
Наче бог той безсмертям повен.
Героям-першопрохідцям брат по крові
Бетховен.

На столі запилюжена пачка – дукати.
Хотів би – та не повернеш назад ти.
Тіло зносилося, глухувата старість.
Спадщина здуру хтозна кому дісталась.

Таємна поліція очей не спускає, висліджує.
Інфлюенца кінець неминучий наближує.
Цироз печінки. Отруєний страждалець палкий.
Роки самотності та гоніння далися взнаки.

Не устиг стулити очей – поліція з обшуком наскочила.
І як поєднати гоніння із Добрим Промислом?

На столі томик Гейне та рукопис Шиллера.
Чиясь рука послання у розмовному зошиті вивела.
Рукописи оцінені у десять тисяч дукатів.
Недописана соната обірвалася на першім фатальнім стакато.

Упав зі стільця, відкинувся. Скінчилось нарешті все це.
Зупинилося земне – запрацювало духовне серце!
Друзі поплакали. Ховання призначено на четвер.
Дорого поплатився той, хто устрій світу відкинув –
помер.

09.06.2022

Замовчу, затужу, запечалюсь,
В тогу смутку душею вгорнусь...
І у чорному дама з вуаллю
Під балконом застигне чомусь.

Ти не край мого серденька, туго,
Вже мелодії чую сумні.
Ненадовго поїде подруга...
А здалось — ціла вічність — мені!

Ненадовго... Чи зменшиться мука?
У вогненній розпуці горю.
Нескінченна тортура розлуки --
Данина клята пекла царю.

Розігралася знову уява,
І у ній — неповернення шлях...
Під вуаллю ця дама лукава
У думках вимальовує жах.

Чи не заздрість людська то огидна?!
Причаїлась, як рись — до стрибка?!
Ця розлучниця люта, єхидна
Ставить пастку, жорстока така.

Та стріпну головою — мов кішка,
Чорна дама шугає в кущі...
Я напивсь меланхолії трішки
У гнітючу годину дощів.

Але сонечко зійде неждано,
Усміхнеться, журу прожене...
І приїде кохана жадана,
Ще палкіше обійме мене.

10 червня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

Заманюють оманливі світи,
де маємо усі відпочивати
колонією.. але рай один –
десь у гаю біля своєї хати.

А ще до того як іде весна
і попереду неминуче літо...
і явиться із юності вона,
якої не було у цьому світі.

І ніби усміхається мені...
і наче їй ні холодно, ні тепло...
Навчаємося жити уві сні
за межами існуючого пекла.

Все зіткане із нитей міражу –
нема війни, печалі і розлуки
і я босоніж по траві біжу,
бо діти доганяють і онуки.

Існуємо в коловороті літ
і є ще мама, і живий ще тато...
ілюзіями ми усі багаті...

нема надій на Божий Заповіт,
та відтіля у цей лукавий світ,
моїй душі не хочеться вертати.

06/22

Щоб од думок бодай на час прочахла голова
(Лише у сні думки поволі опадають, наче листя),
Спішу туди, де невгамовне птаство й мудрі дерева
Словам високим надають земного змісту.
Як мудро все ж Господь розпорядивсь,
Поставивши їх поперед чоловіка тінню,
Аби і в помислах, і в пошуках, бува, не заблудивсь,
Завжди їх вивіряв польотом і корінням.

Не заздрю тій, що коло тебе
Зігрітись хоче у хуртечу.
Шукає серце поміж ребер,
А там знаходить порожнечу.

Не заздрю тій, що миє посуд
І терпить примхи чоловічі.
За спиною ховає осуд,
А за сльозою темні вічі.

Не заздрю тій, що так лукаво
Зліпила чуйність з порцеляни,
П'є з уст гірких гарячу каву
Удень поспішними ковтками.

І жадібно бере червінці
За поцілунок недопитий.
Я заздрю тій щасливій жінці,
Яку не можеш розлюбити.

03.06.2022р.

Розкажи мені, любий,
ти за що вірно любиш?
Усотаю у серце
всі слова запашні.
Хоч у тебе не перша,
ти у мене не другий,
та пливемо до щастя
в мальовничім човні.

Слів у світі багато,
кольорових, крилатих,
як зірок хризантемних,
крейдяних журавлів.
Мій ментолово-ласий,
на губах — присмак м'яти,
матіоловий вечір
від зізнань захмелів.

Плесо — барви фіалки.
Фантастичні русалки,
ген розчісують коси
у лататті ріки.
І кружляють над нами
слів зворушливі зграйки —
білогурки тендітні,
голубі ластівки.

Нас єднає мандрівка,
супокійна лугівка*
облямівкою в лузі
серед кошених трав.
Соловейком щебечеш,
засвітилась криївка,
в курені наодинці,
у любов огортав.

Лугівка* — річка в лузі

02.06.2022р.

Злетіли пусткою в житті
Шукали прихисту…
А під хрестом і на хресті -
Відлуння звивисту…

- Забудь усіх, - кричала смерть
І переконливо
Із неба в сни стелила твердь
У слід замовлено…

Зібравши сто своїх зусиль
Узором килима
Квітина видавила квиль -
І Бог помилував...
01.06.2022.