І не здогадувалась ще тоді,
що десь моє кохання недалеко
із щедрих рук годує голубів
у ляпавицю і нестерпну спеку.

Гуляє тихим парком, і щораз
кидає щемний погляд в сині далі,
де бурштиновий світиться алмаз,
огранений сяйною пектораллю.

Сидить на лавочці із олівцем,
оспівуючи благодать природи,
вслухається довкола, як тихцем
лілейна королева колобродить.

Хмарини бригантинами пливуть
над містом запорошеним снігами,
розхлюпуючи металеву ртуть
у чисті небеса обітовані.

Як тане у Дніпрі іскристий лід,
і вруниться у піднебессі слива.
Я там була, дивилася услід
коханого — замріяна, щаслива.

28.12.2021р.

Ти вільний, Майстре, тільки пам'ятай,
що ланцюгом пов'язані ще дужче,
і обміняли на кохання-рай
заблудлі душі.

Хоч на Голгофу хрест важкий несла,
як не судилося — не вознесешся.
Та притуляю два ясних крила,
до твого серця.

Плескаюся в тобі, як в молоці,
закохана по вінця і щаслива.
Не варта й нігтя на твоїй руці...
усе можливо.

Бо врода відцвітає день за днем,
у білім — чорний біль — сніг у волоссі,
і ніжних не жаліє хризантем
холодна осінь.

В моїх очах ти більше не шукай
упевнену в собі, несамовиту.
У казці не старіють — Герда й Кай.
Я — Маргарита!

27.12.2021р.

Напередодні лиш зими,
(Давно не бачилися марно.)
Зустрілися, мов друзі ми,
У тихій, затишній кав'ярні.

Розповідала щось тобі,
Й ти інколи вставляв ремарки.
Дивилась в очі голубі,
Там жодної сніжини, хмарки.

Бузкова синь і льоноцвіт,
Прожилками довкіл нефриту.*
Як спромоглася стільки літ
Без тебе на цім світі жити?

Купалася у небесах,
Мов у глибокій річці щука.
Лелітки сяяли в очах
І ти мене уважно слухав.

Бадьорився і молодів,
Пронизували наскрізь очі.
Я знаю точно, що тоді
Невмисно** ти мене зурочив.

Нефрит* — чорний мінерал.
Невмисно** — ненароком.

25.12.2021р.

Стан вродливої пані скрипковим ключем,
Груди пишними булками в блузі.
Чом вуаллю жалоби покрите лице,
Відвернулись і недруги й друзі?

В книзі не вистачає абеткових слів?
Зажурилась, як верби плакучі,
Занедужати ладна, щоб хто пожалів,
Рукавом витер сльози пекучі.

Остудив жар чола у спекотні жнива,
Взимку вислухав, як семиструнну.
Матіолою пошепки в ліжку назвав,
Огорнувши печаль в теплі руна.

Крил торкаються кучері ясно-руді,
Погляд — м'ятно-зелених самшитів.
Кажуть люди, що друг пізнається в біді,
А не в щасті та зоряній миті.

Ні, не правда, бо заздрість, як гостра коса,
Полосне, аж до крові проколе.
Все пробачиться, та виняткова краса
Не проститься цій жінці ніколи.

24.12.2021р.

Зима мела дороги помелом,
Нудьга шугала протягом по хаті.
Я ж принесла тобі: душі тепло,
Іскристий сніг на комірі пухнастім.

Надію... дещо із рожевих мрій,
Шампанське, соковиті мандарини,
Очей п'янких смарагдовий завій,
Бентежні подихи бажань нестримних.

Пшеничного волосся водоспад,
І загадкову посмішку Джоконди.
Звабливий кошик чарівних принад,
Блакитний безмір моря насолоди.

Заграву, що у серці струменить,
І місячного сяйва сполох дива .
Аби спинити неповторну мить,
На циферблаті стрілку зупинила.

Спокусливо здіймала уночі
Над океаном пристрасті — тайфуни.
Лишивши на неголеній щоці
Коралову помаду і парфуми.

22.12.2021р.

На тебе, любий, схожа дуже,
Така ж нестримна і зухвала,
Вряди-годи тепла замало,
А навкруги одна байдужість..

Така ж замислена, сердечна,
Як лине пісня понад степом,
І упиваюся сонетом
По самі вінця безкінечно.

Терпляча, віддана, дитинна,
Подеколи відверта, надто.
Дивлюсь на світ підсліпкувато,
Ховаюсь в мушлю, мов перлина.

А інколи, буваю птахом,
Що гасить зорі світанкові,
За вірші сповнені любові,
Кладемо голову на плаху.

Губами гоїмо стигмати,
Коли пірнаємо у ніжність.
Два береги таки сумісні —
Дай Боже, їх не роз'єднати.

21.12.2021р.

Пам'ять відроджує спогади ті,
Що не пішли забуттю на поталу, –
Ти, мов ялинка, в зеленім пальті
Обіч дівочого гурту стояла.
Очі яскраво зоріли в пітьмі
І на волоссі сніжинки іскрились, –
Ти так раділа раптовій зимі,
Що гнів образи змінила на милість.
Руку безпечно мені подала,
Мрії довіривши та поривання, –
І посвітлішала сніжна імла,
І обірвалося довге мовчання.
Ми аж до ранку топтали сніги,
Пестощі множачи на витривалість, –
Свідченням вірним тієї снаги
Теплі цілунки на щічках лишались.
Більше нічого ніхто й не хотів
Серед холодних завій незчисленних, –
Чом, як ялинка, в зеленім пальті
В згадках узимку приходиш до мене?
22.12.21

Вона перед тобою, наче млосна пава,
в поезії нічній повільно птахом плавала,
з- під вій дивились засмучені заплави,
поділ червоної спідниці гравсь за право,
щоб лише їй у постіль ніс ти чорну каву!
Вона стелилась, наче молода трава…

Зелений ліс на сцені, супровід музичний,
й твоє сум'яття на розгубленім обличчі.
Ще потай сам в собі тонув у протиріччях.
Її мета — метелик щастя та жіночі вірші…
От спільно й розгадали б древній код да Вінче,
та гріли поруч густі, мов мед слова…

До тебе радісно злітались врадувані діви.
Ти усміхався лагідно та роздавав їм диво:
квітки автографів із ягід гіркуватої калини.
Палив на сходах... А вогні, мов жовті сливи
сміливо падали коням твоїм у яблуневі гриви…
Чому ж зуроченим царевичем стояв?

А юний ранок виліз понад зимній Київ,
оце усе твоє самітництво й крафтОве пиво...
І погляд промінцем причетність її міряв,
і вслід тремтюча проливалась звуків злива...
Ну, — наздогнав, ну,— очі нарікав — морські оливи…
На білій лілії твоя важка заснула голова…
Юлія Івченко. 2016. грудень.

Висиха душі криниця,
І життя як не було,
Якщо раз чи два на місяць
Не поїду у село.

ПРИСПІВ:

Як побачу рідну хату -
Завеснію, наче цвіт!
Здрастуй, мамо! Здрастуй, тату!
І мого дитинства світ.

Сяду з Вами на порозі,
Поклонюся я землі.
Стану справжнім, як Природа,
Як вечеря на столі.

ПРИСПІВ:

Як побачу рідну хату -
Завеснію, наче цвіт!
Здрастуй, мамо! Здрастуй, тату!
І мого дитинства світ.

І хоч так мені привітно,
Та щемить душа сама:
Я ще літо, я ще літо,
А батьки — уже зима.

ПРИСПІВ:

Як побачу рідну хату -
Завеснію, наче цвіт!
Здрастуй, мамо! Здрастуй, тату!
І мого дитинства світ.

***
Буває, гірше – краще тим, що інше...
тлумачити найлегше білі вірші,
тому, напевне, стиль Аполлінера
поети копіюють найчастіше.

***
Оспівується іноді на сайті,
які чудові вірші пелехаті...
а що... якби на двоє поділити
і всю кострицю зайву причесати?

***
Хто має очі й вуха – бачить, чує,
як мовиться у Біблії... і всує
надіятись, що ти усім цікавий...
як є молитва – буде й алілуя.

***
Із епітафій мого житія
найцікавіше те, що я – не я...
«я не співець чудовної природи...»,
але живе поезія моя.

***
Ми ідемо і їдемо як зайці,
зациклені на мові та ерзаці,
але займають ніші і місця
зозулі й півні, коміки й паяци.

***
Не бажано плювати у криницю...
хоча усе водою освятиться,
та най відображаються у ній
живі фізіономії і лиця.

Висіяне
Чи бути, чи не бути – не дилема.
Собою будь – і висіється тема...
у топі бути – не обов’язково,
бувай усюди, але йди окремо.

12/21

І кошти копичу потроху дарма,
І маю даремно іще якісь цілі, –
Бо осені стала на зміну зима,
Бо цвітом весняним життя пролетіло.
Бо з плином років нестихаючий бій
Для мене природно закінчиться крахом, –
Щоденно вливається річка надій
У море безмежне постійного страху.
20.12.21

Наложнице одвічної журби,
Заложнице медової спокуси,
Не приставай на пристрасті юрби,
Бо я тебе утратити боюся.

Мій жар в чужих багаттях догоря,
Я обпікався тяжко і пекельно
І сплачував рахунки лихварям,
Хоч жив у світі майже паралельнім.

А ти, а ти - зуміла перейти
З дороги честі на стежину зради,
Та я прийму усі твої світи,
Лишень світи для мене зорепадом.

Свято моєї душі,
Свято моєї долі
Волю небес ти верши -
Дай любові доволі.

Квітує пестощів сад,
І поцілунків злива...
Січень чи листопад,
А ми удвох — щасливі.

Тиша дарує казки,
Родить дива урочі:
Снігу летять пелюстки,
Сонечко — серед ночі.

Ніжністю рук, наче віт,
Морем огорне зранку.
Кохання палає цвіт,
Робить із снігу манку.

19 грудня 7529 р. (Від Трипілля) 92021)

Вікна́ картина непримітна –
зима, немовби й не зима –
така несміла і тендітна,
сльозава й стишено-німа.

Ні заметілі, ні морозу –
в багнюці топчуться гаї.
І по безлюдному узвозу
дощів булькочуть ручаї.

Блукає десь у хмарах сонце,
імлою сунеться нуда.
А у зволожене віконце
неждана сутінь загляда.

Стьмяніли барви в краєвиді,
і погляд мій уже закляк.
Ще тільки-тільки пообіді,
а наоколо смеркло як.

Зникає видиво розлоге,
дивись – і блиснуть ліхтарі.
І сяйва плетиво вологе
запалахкоче угорі.

Спадають краплі все лункіші! –
немов тупочуть сотні ніг…
Я б зримував цей дощ у ві́́рші,
але ж до «ніг» пасує «сніг»

17.12.21

Згадай же Варну, пам’яте моя,
Болгарії красу, морську перлину.
Як від нещасної любові я
Ледь в хвилях чорноморських не загинув.

Був молодий і вперше закохавсь
У дівчину-болгарку божевільно.
І доленька не зовсім ще лиха,
Дала мені випробування сильне.

Сварились мама й тато дуже так...
І батьків друг, це Ви були, поете,
Сказав: Збагніте, він же ще юнак!
В любовних вперше опинивсь тенетах!

Пригода не повториться хай знов,
Ми вип’єм за пориви дерзновенні.
А ти — живи, й борися за любов,
Про неї вірші сотвори натхненні.

Ми обнялись, і стали, мов брати,
Пораду не забув я Вашу й досі...
Мистецький шлях мій дуже непростий,
Коли в літа вже завітала осінь,

Тоді в естраді спробував себе,
І почалася молодість мов друга.
Мені відкрилось небо голубе -
Підтримку давнього відчув я друга.


Мов другим батьком стали мені Ви,
Відчув я силу одного з атлантів,
Що небо підпирають. А нових
Вже скільки Ви підтримали талантів!

Під Вашим виростаючи крилом,
Багато з них — заслужені, народні.
Велике серце віддало тепло,
І почуття великі, благородні.

Хай будуть завше Ваші дні ясні,
Створили з композиторським бомондом
Чудові, і народні вже пісні,
Що увійшли до золотого фонду

Естради української. Живіть,
Творіть нові ще многі, многі літа!
Хай тчеться в радості життєва нить!
Уклін Вам, і обійми, й пишні квіти!

Ярослав Чорногуз,
Заслужений артист естрадного мистецтва України, поет,
автор-виконавець, лауреат “Пісенних вернісажів — 2014, 2021”.

16.12. 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Так далеко до втішного серця,
як зіркам до земного тяжіння.
Кінь у яблуках в небі пасеться,
грива цинкова — дивне створіння.

Він толочить снігів луки білі,
з-під копит креше місячні зорі.
Від печалі давно посивіли
турмалінові* очі пречорні.

Проглядає з сумного графіті
і минулих утіх білосніжність.
Чи достатньо блаженної миті,
аби нею впиватися вічність?

Серед зір мироточать ікони,
кінь у яблуках голову хилить.
У долоні краплини солоні,
щось в мені надірвалося, милий.

Турмалін* — чорний камінь

15.12.2021р

Які обереги, то й доля така,
які береги, то така і ріка...
а дні і літа, наче листя беріз,
несе течія ручаями зі сліз.

Несе і вертає у рідні краї,
осінні дощі поливають її...
і падає злива із неба туди,
де зі́йде зело із роси і води.

І поки повіє хуртеча зими,
стихію її не зупинимо ми,
а як завітає ще й осінь сама,
надії на долю щасливу нема.

У цю течію не ступає ніхто,
хоч мріє роками прожити за сто,
і в’яне як зілля його ворожби
усе, що потоне у вирі судьби.

Щезають у піні прибою човни,
опала береза оплакує сни
і душу охоплює тиха жура,
що гіллю її усихати пора,
і тільки лозина у ранок ясний
шмагатиме вітер нової весни.

12.2021

Звіром шугаєш по хаті,
Гасиш надії свічу.
Інколи краще мовчати,
Та не мовчиш... не мовчу!
Знаю, що біла ворона,
І не така, як хотів.
Але ж і ти безборонно
Не повисав на хресті.
Кров упирем пив із мене,
Я не пила з джерела.
Краще б у серце шалене
Влучила гостра стріла.
В шафі скелетів багато,
Гримнув у просторі грім.
Що нас тримає затято
На роздоріжжі отім.
Лютість — вуста розв'язала,
Б'є лихоманка, болить.
Не затуляла дзеркала
Навіть відтоді, коли
Смерть зазирала у очі,
Вищир у неї, мов ніж,
Погляд розлитої жовчі.
Вбий... Тільки навпіл не ріж!

Зачаруй, “Софіївко”, мене,
Як Софія, вродою і станом.
Та людська краса колись мине,
А твоя — цвісти не перестане.

Захвату судома на устах,
Весь любов’ю сповнений по вінця,
Поглядом своїм, неначе птах,
Обніму тебе, о яснолиця!

ПРИСПІВ:
Влітку, і узимку, восени
Ти, “Софіївко” - поета мрія.
Наче дух нев’янучий весни,
Бог Ерот красу твою леліє.


Он сміється красень-водограй,
Лебеді хлюпочуться в озерах.
Водоспади, гроти — справжній рай,
І Орфей співає з Бельведера.

П’ю натхнення з Гіппокрени вод,
І лечу над парком повносилий.
Йдуть плакучі верби в хоровод,
Весь кохання острів оповили.


ПРИСПІВ:
Влітку, і узимку, восени
Ти, “Софіївко” - поета мрія.
Наче дух нев’янучий весни,
Бог Ерот красу твою леліє.



Тут — суцвіття світове культур,
Греції і Польщі, і Китаю...
Між погрудь і різьблених скульптур
І козацький дух орлом літає.

Граф Потоцький, Метцель, Оліва
І Заремба, садівник чудовий,
Сотні трударів оці дива
Сотворили й творять нині нові.

ПРИСПІВ:
Влітку, і узимку, восени
Ти, “Софіївко” - поета мрія.
Наче дух нев’янучий весни,
Бог Ерот красу твою леліє.


12 грудня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Невдовзі ранок… До світання
очей склепити не вдалось…
Погасла зіронька остання,
й запі́ють півні вже ось-ось.

Палають у каміні дрова,
мигтить у сутінках стіна.
А за вікном – передранкова,
лунка досвітня тишина.

Загускла ніч спадає млою,
стікає в роси крижані.
І ледве жевріє золою
окраєць неба вдалині.

Тремтить дороги темна стрічка,
діброва щулиться руда.
І обмілілого потічка
рябить притьмарена вода.

Стоять тополі частоколом
в оздобі сірих млистих шат…
А тихий ранок за околом
несміло топчеться між хат

11.12.21

Моя ти крихітко вродлива,
Моя красуне осяйна...
Твого кохання справжнє диво
Хмелить мене сильніш вина,
Моя ти крихітко вродлива.

Життя мойого ти оздоба,
Найбільша радість у журбі,
Мов золота найвища проба,
Що вабить погляд на тобі,
Життя мойого ти оздоба.

Кохання справжнього нірвана
І млосних пестощів розмай,
Душа, красою осіянна,
Зігріта ласкою зима -
Кохання справжнього нірвана.

В тобі тремчу, в тобі — згораю,
Богине ніжності й тепла.
Горить вогонь земного раю,
І нас він спалює дотла,
В тобі тремчу, в тобі — згораю!..

11 грудня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Мжиці полуденна сивина
замутила органзове небо.
Дощ грудневий, що за дивина? —
Срібним бісером в холодних стеблах.

Крапотить, у кастаньєти б'є,
падає цитринами додолу.
У хламиду спритним кутюр'є
загортає молоду тополю.

Завиває в згорблених кущах
сівером у тембровім регістрі.
Ніби тріпотить чиясь душа,
змерзлою трояндою на вітрі.

Ляскає лозинами навкіс
по щоках землі безперестанку.
Добре, що терпких не видно сліз —
розчинились в мареві серпанку.

Обрій полиново згірк. Опріч
насуває хмара небокраєм.
Пролісків у новорічну ніч
Попелюшка, певно, назбирає.

10.12.2021р.

О, мій Овідію в сутані,
не панікуй, не зарікайся...
міхи наповнені і чани
не протікають ще, на щастя.

Вітрила є і цілі снасті,
і гавані ще не останні,
і карта вигідної масті
упала на дороги ранні.

Лише одне ім’я у мене –
не Муза я, не Мельпомена
не Ліра у руці ізгоя...

ми на одній з тобою сцені...
перо ліричного героя
служити має Ойкумені.

був Іван
нема Івана
скільки спогадів
у ямі
скільки висновків
основ
на Покрову він пішов
не прощаючись
із нами
там
де батько
там
де мама
там
де Світло
і Любов

у труні лежав
між квітів
із Апостолом
в руках
мов готовий був
летіти
за душею
у вінках

на обличчі
на привітнім
біль затих
цей птах безлітний
ну а поруч
люди рідні
всі
для кого він
був тим
ґнотом свічки
серцем гідним
чистим згустком
доброти

доці дві
дві янголиці
розпач
ходить по устах
що тобі
наш любий
сниться
у яких тепер світах

і отець
ще ледь
говорить
і вже тиша
не краса
важко
відспівалось хору
бився трепіт
в голосах
там вітатиме
вже скоро
нас Іван
у небесах

був Іван
нема Івана
сонце
вже без нього встане
вітер
принесе осанну
осені в гілках
ніч
у зорянім жупані
вийде заганяти
гамір
в серця стайні
а при брамі
може хто зустріне
пана
із Апостолом
в руках

20 Грудня, 2017

Розпочинався весело роман,
Скінчився безутішно— драмою.
Необережне слово і вулкан,
З глибин душі назовні магмою.

Від любощів до ненависті — крок.
Давно не дарував лілеї ти.
Порвався швидко щастя ланцюжок,
Не запаяти і не склеїти.

А винного шукати марна річ,
Як в темній спальні чорну кішечку.
Скажи мені відверто віч-на-віч,
Чи ти любив її, хоч трішечки?

05.12.2021р.

назбирав доріг
осінній день
у торбину виткану
зірками
не забрав мене
туди лишень
де міняють
серця стук
при брамі
на сльозу з очей
і білий пух
для якого
не існує
вітру
де немає слів
що ріжуть
слух
ні думок
збентежених
ні титрів
тільки ходить
босоніж душа
називає травами
тумани
не шукай там всіх
які лежать
там немає
вигоди
ні планів
то ж ходи
по колу
чи літай
чи співай
про себе
алілуя
і пригадуй
де колись був рай
по якому серці
він кочує
і які гріхи
відмолить біль
а з якими
неможливо спати
знай
що рай той
тліє у тобі
понад пеклом
спокоєм
багатий
знай
що ти для нього
храм
прихисток
останній
перехрестя
де переплелися
тут
і там
гроно
янголів
і зграя
бестій

22 Вересня, 2017

Землю вкрив сніжечок де-не-де,
Залишивши острівки зелені,
І зима розпатлана бреде,
Оголившись майже дерзновенно.

Усміхаються собі з-під вій
І берези лагідні усюди,
Виставили разом голі груди,
Щоби спокусився вітровій.

Він їх пестить, щипле і стиска,
Аж заходять зашпори вечірні.
Як султана владного рука,
Він усим їм відданий і вірний.

І юрба сміється недарма,
Веселяться захмелілі люди:
Завітав у гості цицень-грудень,
Й стриптизерка радісна зима.

5 грудня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Цілий день плакав дощ за вікном,
Гілка вишні тулилась до шибки.
Листопад відгуляв і давно
Ми не бачили снігу і дрібки.

Червоніє калина в саду,
Світять з гілочок яблука білі,
Іграшкові, в туманнім меду,
Упадуть вже колись в заметілі.

Як надовго заляжуть сніги,
Заховається песик у буду.
Отоді віддадуть нам борги
Дні морозні, що світ нам остудять.

Тільки душі не вистудять, ні,
Нам ще треба дожити до миру…
Мерзнуть наші сини на війні,
Вороги точать смерті сокиру.
04.12.21

Літаю, друже, там де сокіл,
Бо кліті чорної нема.
А Сонце в небі, мій неспокій,
Обпалить крила, та дарма!

Живу чеканням, час від часу.
Хоч інколи гризе хандра,
Але, як Сонечко побачу —
Натхнення скрапує з пера.

Гостріше щастя відчуваєш,
Коли прониже промінь лід.
Пізнала я земного раю,
Не зупинилась край воріт.

Хай грішна, та не Вам судити.
Закоханим сприяє — Бог.
І будяки й волошки — в житі,
В душі — страждання і любов!

03.12.2021р.

Сивіють в полі полини —
На стеблах інею коралі.
Це просто грудень лист зів'ялий
Утушкував у білі сни.

Це тільки стомлена печаль
Пливе за обрій колисковий,
І тоне човник паперовий
У морі вічності, на жаль.

Здригається жура в мені,
Та ремством серце не зігріти.
Зори, мій — пелюстковий Світе,
Срібли тумани крижані.

Коли, так близько до сльози,
Й завити хочеться на місяць,
Пісочне тісто небо місить,
Безе вантажить у вози.

Воркує ніч неподалік,
І ти любов'ю, земле, дихай.
Хай падає на душу тихо,
Перистий сніг, жасминний сніг.

2.12.2021р.

Ми всі там будемо, та не одразу —
На небеса у черзі стоїмо.
Прощаємо небіжчикам образи,
І не жаліємо живих, наразі, —
Гріх за кермом.

Збирає вічність мито, — в кожнім домі
За упокій душі свіча горить.
Втрачаєм: рідних, гідність і свідомість.
Піском — життя, крізь стулені долоні, —
Одна лиш мить.

ГостЯми на землі. Вона частує:
І хлібом й сіллю, сонцем і дощем.
Вершечки щастя злизуємо всує,
Між тартаром і раєм балансуєм
На вістрі ще.

Воюємо із Богом й сатаною,
Знаходимо відраду в молитвах.
Калиною душевні рани гоїм.
Роз'ятрюємо щемною струною —
Кров на вустах.

Мамоні зводимо — величні вежі,
Руйнуємо — Всевишній Заповіт.
Влаштовуємо війни і пожежі,
Виборюємо смертю незалежність —
Дивуєм — світ.

Народжуємо в муках — покоління,
Любов очищуємо каяттям.
Допоки не зберемо все каміння,
Тримаємося за ріллю корінням,
До забуття.

30.11.2021р.

коли тобою світ вже відболить
як сад грозою в літнім завіконні
коли любов’ю випалена мить
золою опадатиме в безсоння

я відбиратиму у тиші ніч
і вибиратиму для слова клітку
а зрізи крил гоїтиме мені
твого тепла вгасаюча лелітка

до сну забутого приб’юсь чолом
як човен без рибалки безпорадний
що має статится з твоїм теплом
моя ще недоспівана баладо

кому тепер я подарую бій
що серце розголошує натхненно
стає глибоким видих по тобі
сніжинки щедро уквітчають вени

я зупиняюся немов життя
світлиною прикутою на спалах
ховаю у блокнотик почуття
у ямби і хореї у несталість

світ катеринку крутить і пливе
до перших нот бентежної стихії
твоя лелітка раптом оживе
і по щоці покотиться надія

я загадаю сто тобі бажань
і сто свічок палитиму до ранку
хай розмивається у них межа
де будувалися пісочні замки

17 Лютого, 2017

свічка світлом ранить
виплакатись хоче
що потрібно пане
Охоронцю Ночі

чи душі напитись
солов'їних трелей
чи жалі розбити
об небесну стелю

чи ножі гострити
тихо наче шашіль
чи молитву шити
на надії наші

хто живе війною
той бідою зветься
кровію святою
серце запечеться

а воно як поле
маків що толочать
не ходи тим болем
оминай панотче

там чужих немає
тільки рідні діти
інших я не знаю
багряніших квітів

інших не тримаю
хочеш поділюся
де вітрів ховають
і як сльози ллються

он біжить остання
доганяє втрату
через покарання
вістоньку прокляту

вістоньку чорнішу
за твій плащ беззорий
вже не в силах більше
не ділитись горем

а як є у тебе
слово для відради
поділися з небом
наче димом ладан

хай воно вдихає
вилите із ртуті
всіх що відлітають
все що не забути

24 Січня, 2017

I

Було це в недільну днину,
ще й празник – хоч в клуб рядись…
Взяв батько свою торбину
і мовчки зібравсь кудись.
Здригнулись похилі плечі.
«Вернуся, мов, пообід…»
Ми нишком ізлізли з печі,
дивилися сумно вслід.
Не взяла б його там змора,
та горя б не додалось…
Ось явиться він вже скоро
і нам принесе чогось…

Тихенько спадала сутінь
і в хаті, як у труні.
Під піччю – соломи скрутень,
із дров – лиш тріски одні.
Понура сиділа мати
дивилася у вікно;
Димився чавун бокатий,
закутаний у сукно.
І щось завивало в бодні,
де сала давно катма.
І ми все такі ж – голодні,
а батька іще нема.

Стелився туман над долом,
губились в імлі хати.
А батько блукав околом
з надією щось знайти.
Аж тут – за труди віддяка –
гніздечко вплелося в мох.
А одаль лежав собака,
що від голодухи здох.
І мухи над ним роїлись,
і черви із’їли ніс…
Ото ми тоді наїлись,
як батько його приніс.

II

А те дитя іще в колисці,
А вже його нема...
Антоніна Листопад

Миготить пломінець в бляшанці,
за вікном десь кричать сичі.
Квола дівчинка в колисанці,
троє хлопчиків на печі.

Жінка миску в руках тримає,
щось вимішує із харчів…
А хазяїна вже немає,
скоро місяць як опочив.

Діти кубляться, мов звірятка,
ждуть, чи матінка щось спряже.
І не плаче уже малятко,
і не дриґається уже.
Що повісти очам діточим? –
І сама упаде ось-ось…
«Мамо… Мамо… Ми їсти хочем.
Дайте їстоньки нам чогось…»

Тільки й мовила для утішки:
«Спить Тетянка і ви вже спіть.
Потерпіть, мої любі, трішки,
хоч до раночку потерпіть.

Скоро, скоро уже світання,
злинуть янголи з вишини…
Як помре вночі наша Таня,
то насмажимо свіжини…»

III

…А діти вмирали тихо –
на свято Усіх Святих.
Не чулось у хаті сміху
і стогін уже затих.

Лиш мати молилась: «Боже,
прости, що просить прийшлось.
Із всього, що дати можеш,
дай діточкам хоч чогось.
Собі не прошу – не треба.
Я грішна… Прости, прости…
Нічого мені – для себе,
для діточок – щоб спасти…»
А хмари на небосхилі
багріли, мов у крові.
І діти уже безсилі
конали ледь-ледь живі.

Лиш мати молилась: «Боже
Всевишній Ти наш єси! –
Як я вже на те не згожа,
то Ти їх – молю – спаси.
Собі не прошу нічого –
мені оцей хрест нести…
Дай тільки – скоріш якмога –
щось діткам – щоб їх спасти…»

А діти вмирали тихо –
ні рухів, ні слів, ні сліз.
Вповзало безжальне лихо,
і страх невблаганно ліз.

Лиш мати молилась: «Боже,
озвись на мої чуття…
Як дав їм родитись, може
даси і прожить життя.
Собі не прошу – не смію.
Я грішна… Прости, прости…
Дай, Боже, хоча б надію,
дай змогу дітей спасти…»

24–28.11.21

О люба, тисячі привітів
Од мене сонячних прийми.
Моє ти сяйво в темнім світі,
Мої ти ліки від пітьми.

Чудове вчора й сьогодення,
В прекрасне вірю майбуття!
Моє ти щастя і натхнення...
І геть усе моє життя!

Сади осінні вечорові,
Зими незаймані сніги.
І перші проліски любові,
Шаленство літньої жаги.

І почуття дедалі дужче!
Вклоняюсь Всесвіту творцю!
Сльоза кохання та живлюща
Всю Землю породила цю!

26 листопада 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Вона всміхнулася тобі
Здалася милою такою
У неї демон на горбі
І він глузує над тобою

А ти за нею назирці
Ідеш і дихаєш туманом
Не жінка не сестра не мама
Примара з торбою в руці

Дійшла до берега і ти
За стовбур сивої ялини
Сховався й бачиш як плоти
Не уповільнюючи плину

Сю ніч ходили по воді
Яка на ртуть розлиту схожа
Навколо ліс як огорожа
Тобі здавалося тоді

Один єдиний кермовий
Приплив домовитися з нею
Коса здригнулася змією
А ти завмер мов неживий

Тоді піднялася вона
На пліт а в торбі домотканій
Світив напівпрозорий камінь
Чиясь душа – чиясь вина

І ти побіг собі домів
Крізь ліс засніжений і мертвий
Що над тобою гомонів
Литки були до м’яса здерті

А зранку вістка полетить
Твоя дружина що ти кинув
На холод винесла дитину
Та розсміялася на мить

З дитинства я любила міркувати,
І копирсатися замріяно в собі.
Бувало, кличе на вечерю мати,
А я рахую зорі голубі.

Шукаю у жаливі місяць в повні,
На липі всотую пташиний спів.
І споглядаю, як булані коні
Пасуться в небі посеред снігів.

В шовкові коси — ляльці-кукурудзі,
Вплітаю любо, стрічечку ясну.
Намисто перламутрових ілюзій
Нанизую на серденька струну.

Гадаю на ромашці. Ще не знаю
Облуди, зради, болісних утрат.
Та сплів павук сильце у диво-краю,
Перун зігнав на сідало курчат.

Здійнявся вітер, хилить долу віти.
Гримить... Розгнівався Всевишній Бог...
Із оченят, зелених малахітів,
Посипалися сльози, мов горох.

Хрущів збираю, розправляю крильця.
Летіть... летіть у яблуневий цвіт!
Дощами пахне – батьківська криниця,
А материнським молоком весь — світ!

22.11.2021р.

Гориш в мені свічею восковою,
Забувши, що на сході йде війна.
Вкриває всесвіт чорною габою —
Коронавірусу зла сарана.

Ніяково радіти сонцю, зливі,
І дихати тобою раз у раз,
Ховати очі від людей щасливі,
Блаженно слухати — бентежний джаз.

Горю в тобі неначе сонця ватра.
(Бенкет під час чуми був недарма.)
Бо завтра, може, не настане завтра.
Розплющу очі, а душі — нема.

21.11.2021р.

ОСАННА ГЕНІЮ СУШКА
Зачин

Восхвалимо, друзі, сьогодні Сушка Олександра,
Який він прекрасний, потужний, розкішний поет.
Його усі твори — чудові, ах, йогівські тантри,
До космосу це — сексуальний фантастики злет!

Монолог святого Олександра:

Кому ж то потрібно — любителів критикувати?
Коли є для цього об’єктом аж сам Чорногуз?!
І я коло нього — навчатель і редагуватель!
Це я його вчив тут шедеври творити від Муз.

Поп’ю з нього крові — тоді і мене спогадають,
Який я був гуру, і скажуть про мене — мудрець!
І візьмуть тоді із жахнючого пекла — ДО РАЮ!
І більше не скажуть, що пише дурню він — капець!

НІХТО не посміє назвати мене графоманом,
А всі капелюхи скидатимуть метрів за три.
Сушкові — Осанна, найбільшому дурню — Осанна!
О ні! Мудрецю і навчателю — так говори

Усяк, хто моє Мудромисліє -- дуже Кошлате --
Собі за взірець для писання свойого бере.
Ніхто не посміє мене на три букви послати,
Я — Ребе і Брахман, мулла я, і ксьондз, і кюре!

Краси не люблю. Ще усяких пихатих естетів...
Зате в баговинні я раків ловити мастак!
Рецензію-клізму поставить — за щастя! - поету,
Хай несправедливо, зате насолоди — отак!

Я вмілий, хлоп’ята, повірте мені, провокуйник,
У органах школу проходив таки недарма.
І жало у мого пера, хай відчує, отруйне,
Вкушу, аж Горгона-медуза здригнеться сама!

Бува, Чорногуз огризнеться, нарцисна зараза.
Зате в зауваженнях толк є, як далі рости.
Хоча і доходить до мене з десятого разу,
А все ж потихеньку іду до своєї мети.

Люблю тому критику — хйопці — мотайте на вуса --
А поки в пошані ви голови дружно схиліть.
Як виживу з сайту триклятого я Чорногуза,
То може й до вас надійти — ох! — кусюча ця мить!

28 липня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)


А тепер стосовно закиду про "Софіїівку"

Дякую, дорогий друже Олександре, що постійно думаєш про мене, днями і ночами. Так активно рекламуєш мою творчість.

На жаль, любий друже Олександре, я люблю красу, і буду її оспівувати. Я не заперечую той факт, що при будівництві "Софіївки", а не "Софії", як пишеш ти, а маєш статус R1, (і не знаєш навіть правильної назви дендропарку!) загинули люди. Я про це написав, але ти чомусь це місце не цитуєш.
Якщо така страшна ця краса, то що - треба знищити її по-твоєму? Давай знищимо найкращий у світі дендропарк, то чи буде чим Україні гордитися? Ти чим думав, коли це писав, головою, чи іншим місцем?
Граф Потоцький, до твого відома, ПЛАТИВ кріпакам гроші за працю. А не зганяв силою. Вони самі добровільно йшли на будівництво, і знали, що могло таке трапитися з ними, але думали - може, пронесе, як і кожен на їх місці.
А хіба на інших славетних будівлях не гинули люди? То давайте знищимо Ейфелеву вежу, турецькі мечеті, Єгипетські піраміди, Санкт-Петербург козаки наші будували, і мерли тисячами, щось ніхто не руйнує там Палаци і т.д. - скрізь гинули люди на будівництві. І з чим ми лишимось, як зруйнуємо? З мудрими думками Олександра Сушка? Хіба що.
А я таки співатиму про красу життя і шукатиму її в ньому. А ти в цьому житті весь час шукаєш щось протилежне красі. Може, вже варто над цим замислитись? Хочеш мати лаври Герострата, який підпалив Зевсів Храм у Греції заради того, щоб прославитись? Боже, тобі помагай. Чи треба сказати - Чорте?!
І ще одне. Ти вважаєш по-совіцьки, що панів не повинно бути. Тільки ті, хто внизу? Тобто інтелігенція не потрібна, до якої ти належиш, еліта нації? Тоді візьми і наклади на себе руки. А я такого не хочу. Бувай здоровий.

Ми з тобою летіли у ніч,
Ми з тобою летіли у вечір.
І жага струмувала із віч,
Огортала не гірше хуртечі.

І жага струмувала із віч,
І вогнем запалали два тіла.
І мільйонами факелів-свіч,
Фейєрверками палахтотіли.

Ми з тобою летіли між зір
Над землею, лісами, полями...
І безодні страшні чорних дір
Всі займалися шалу вогнями.

Мов од пристрасті двох голубів --
Ніч і вечір, і день і світання --
Цілий всесвіт аж заголубів,
І з’єднався із Сонцем КОХАННЯМ!!!

20 листопада 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Весен пісні журавлині
в щасті плекали удвох.
Сіяли проліски сині
Виріс ген —чортополох.

Хусткою темною вечір
Вкрив піднебесся чоло.
Пусткою гнізда лелечі,
Ніби усе відбулось.

Зникло і кануло в простір
В пагорбах пам'яті все.
Блисне прожектором потім
Згадкою мокре шосе.

Тліє в багатті осіннім
Попіл рудого жалю.
В серці не згасне нетлінне —
Золототкане — "люблю."

Не обпече, а зігріє
Місячним сяйвом очей,
Сльози, на трепетних віях,
Витре цілунком ночей.

Буде творити незмінно,
Ніч осяйні чудеса.
Ніжність рожевим фламінго,
Заполонить небеса.

18.11.2021р.

Де будови розбудили тишу
І зродили течію думок, –
Вишгород підріс так на узвишші,
Що уже торкається зірок.
Зберігає Вишгород на згадку
Про минуле лиш ряди могил, –
Наче простилає ними гатку
До забутих правил і мірил.
Вишгород на пагорбах сивіє
І мужніє далі щодоби,
Бо маліють сумно, як надії,
Віковічні вибалки й горби.
Вишгород, розтерзаний бідою
Незчисленних зайвих будувань, –
Тихне таємничо над водою,
Слухаючи сплески співчувань.
17.11.21

Якби мені дано було від Бога
Мать справу з фарбами – не зі словами,
Я б зміг доповнити Чюрльоніса й Ван Гога
У царині, що зветься Деревами.
Я б показав на полотні німому,
Як поспліталися вони в екстазі,
Як посхилялися на тиху перемову,
Часом вчуваються окремі їхні фрази.
У пристрастях своїх вони такі ж наївні,
Такі ж у них і ревність, і тривога.
Чи ж дивина: сприймаю їх майже людьми...
Шкода – порозумітися незмога.
Та коли бачу, як корчують їх
Чи стовбур написом калічать,
Готовий захищать, немов синів своїх,
Бо що ж ми без дерев?
І немічні, й не вічні.

Що не день, то робочий.
Кожен місяць, як рік.
Відпочити вже хоче
Від труда чоловік.
Бо замучили болі,
А утома важка
Нагинає додолу
Щодоби батрака.
Раз людина й держава
Не синоніми ще, –
Наверху нецікаво
Звідкіля в неї щем.
Роблять всі в Україні
Безліч корисних справ,
Та набуток донині
Рівноцінним не став.
Багатіє охоче
І простий чоловік, –
Що не день, то робочий
Не роками – повік…
15.11.21

Не забирай мою любов,
Холодний і жорстокий світе!
Усе здолати я готов,
Аби кохану знов зустріти.

Не забирай найкращі сни --
Лиш дрібку ніжності пізнали.
Як перші проліски весни,
Струмочки чисті сніготалу.

Не забирай душі розмай,
Він і узимку нам триває --
Як з хуртовинами зима
Прийде до лісу і до гаю.

Посеред лютої зими,
Як з туги хочеться завити,
Тепло любові ти візьми -
Лід розтопи, укривши цвітом.

Поміж пустель і голих скель -
Живуть, як марево чудове,
З найкращих на Землі земель --
Ясні оазиси любові.

Коли журба аж до основ
Холодним сріблом землю вкрила.
Не забирай мою любов,
До щастя дай летіть на крилах!

12 листопада 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Захід сонця, і пташок - вітання --
Все гуртом кружляють вусібіч.
Ніби вже спілкуються востаннє
З рідною землею віч-на-віч.

Все милує око - віти, гнізда,
І пожухла, мерзнуча трава.
Чом у вирій летите так пізно?
Може, залишайтесь зимувать?!

У людей світліють тихо лиця,
Коли Вас почують між гілля.
Зроблять пречудові годівниці -
Хай же щебіт душі звеселя.

Зроблять Вам криївки на горищах,
Щоб могли погрітися хоч десь...
Як стаєш ти до Природи ближчий,
То, немовби, світишся увесь -

Обнімаєш поглядом те мрево,
Відсвіт сонця ніжний і легкий.
Всі на зиму роздяглись дерева...
Ну а люди? Люди — навпаки.

...Ми з тобою, люба, як дві пташки:
Ти дрімаєш в мене на плечі.
А коли стає на серці важко -
Линемо в захмарну височінь!

11 листопада 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

У РІК 6391 [883]. Почав Олег воювати проти древлян і, примучивши їх, став із них данину брати по чорній куниці.

У РІК 6392 [884]. Пішов Олег на сіверян, і побідив сіверян, і наклав на них данину легку. І не велів він їм хозарам данину давати, сказавши: «Я їм противник, і вам нічого давати».

У РІК 6393 [885]. Послав Олег [послів] до радимичів, питаючи: «Кому ви данину даєте?» Вони ж сказали: «Хозарам». І мовив їм Олег: «Не давайте хозарам, а мені давайте». І дали вони Олегові по шелягу, як ото й хозарам давали. І володів Олег деревлянами, полянами, сіверянами, радимичами, а з уличами й тиверцями мав рать.


Над річкою вогні палахкотять,
Осяяна яскраво вся долина.
Навкруг багать дружинники сидять,
Одні куняють, інші щось їдять.
Десь гомонять та пісня степом лине
Проста, яку співали ще батьки
Й діди, коли на битву вирушали.
Пливе вона над берегом ріки,
В ній смуток відчувається легкий
Й нестримна сила бойового шалу.
Навкруг одного із таких багать,
Що весело жаринами кидає,
Розімлілі вже дружинники сидять,
Наїлися та стиха гомонять.
Один повчально щось розповідає,
А інші тихо слухають, бува
Якесь словечко зрідка уставляють.
Що ж він за таємниці розкрива,
Які такі знаходить їм слова,
Що слухають та не перебивають?
Вже сивий зовсім, старший проти них,
То ж, мабуть, знає більше набагато.
Склада докупи спогадів своїх,
Іноді дружний викликає сміх…
Послухаємо й також будем знати.
- Олег, що б знали, і не князь зовсім,
Хоча, звичайно, княжого він роду.
Як Рюрик вмер, був Ігор ще малим,
Тож став Олег опікуватись ним
Та скористався, певно із нагоди,
Аскольда вбив і самовладцем став.
Ім’ям кагана Ігоря і правив.
Каганів світлих притіснять почав
А Київ «містом-матір’ю» назвав,
Єдиним центром Руської держави.
Тепер ні Хорсунь, ні Переяслав,
Ні ті кагани, що у них сиділи,
Не мали вільних, незалежних прав,
В русі Олег єдиний керував
І Київ набирав все більше сили.
Я знаю, бо з Олегом всі роки,
Ще з Новгорода в Рюрика дружині.
На Київ шлях пройшов з ним нелегкий.
Аскольд загинув від ції руки,
Про що жалкую, мабуть і донині.
Та річ моя сьогодні не про те.
Вам же цікаві битви та походи.
Ви ж на Царград з Олегом ідете.
Тож, звісно, ратних спогадів ждете.
Що ж, будуть вам ці спогади сьогодні.
Олег, що не кажіть, а мудрий є.
Щоб міцно Русь в своїх руках тримати,
Він русам спочивати не дає,
Весь час із кимсь воює, когось б’є,
Щоб до Русі ті землі приєднати.
І Русь росте, і воям в радість те,
Бо ж здобичі багато у походах.
Пригадую те літо не просте.
Древляни, ледь дізналися про те,
Що вмер Аскольд, зібрались всім народом
В надії хутко Київ захопить
Й свої прадавні землі повернути.
Нам удалося той набіг відбить,
Древлян біля Ірпені зупинить,
Хоча вони за річку рвались люто.
Добро, що осінь швидко надійшла,
А там зима… Древляни розбрелися.
Але загроза, звісно, ще була,
Адже древлян Олег не подолав,
Вони весни чекати узялися
Аби весною вдарити на нас,
Зібравши сили по древлянських хащах.
Але Олег не став втрачати час,
Зібрав дружину й по снігу якраз
Повів древлянськім звірові у пащу.
Поки древляни грілись по кутках
У сподіванні легкого походу,
Олег пройшовся льодом по річках,
Взяв кілька градів та посіяв страх,
Завдав древлянам чималої шкоди.
Поки вони на опір спромоглись,
Ми вже тоді й до Києва дістались.
Ділити гарну здобич узялись.
З Русі охочі в Київ підтяглись,
Які також на здобич сподівались.
Коли ж весна вступила у права,
Річки в лісах древлянських розлилися,
Здавалося – сиди, відпочивай,
Поки нова не наросте трава.
Олегові ж на місці не сидиться.
В древлянський край вивідників послав,
Щоб кожен їхній крок найменший знати.
Сам військо руське в Києві зібрав,
Навчав його, до битви готував,
Велів древлян поки що не чіпати.
Нехай вони копичать свою злість,
Тоді із ними легше воювати.
Нарешті в Київ прилетіла вість,
Непроханий іде лісами гість,
Пора його виходити, стрічати.
Перуну й Хорсу жертви принесли
Аби вони підтримали в поході.
І шлях в ліси на захід узяли,
Хоча далеко в край чужий не йшли,
Нехай древляни із лісів виходять.
Олег розумно військо розділив.
Одну частину табором поставив,
Вдавати нерозважливих велів,
Мовляв, спокійно їм на цій землі
І не лякають їх древлянські лави.
А більшість раті в лісі заховав,
Велів сидіти тихо та чекати.
Він сам сигнал до бою дати мав.
На вісті про похід древлян чекав
Аби вірніше рішення прийняти.
Аж ось древлянська показалась рать.
Сторожа їхня табір як уздріла,
Взялася все навколо оглядать
Та небезпеки не знайшла, видать,
Отож древляни кинулися сміло
Аби Олегів табір рознести,
Його самого, може, захопити.
Та поки перший із древлян добіг,
Олег вже «стіну» вишикувать встиг
І рать ворожу на списи зустріти.
І почалася січа іще та.
Древляни, наче хвилі налітали
Та русь, в червлених схована щитах,
Весь час назад юрму ту поверта.
Уже трава навкруг червона стала.
Уже древляни покотом лежать,
Своїм на нас кидатись заважають.
Та ті затялись ворога зламать,
Втомились наступать і відступать,
Все ж відступитись зовсім не бажають.
Бо ж мало нас. Так хочеться здолать.
А там і Київ в здобич може стати.
Чого ж такого шансу утрачать?
Тож раз по раз кидаються, кричать,
Навкруг уже й забули позирати.
Тоді Олег велів трубити в ріг.
Рознісся звук навкруг по всьому лісі.
І ворог озирнутися не встиг,
Як кинулись зусюди з усіх ніг
Ті, хто до часу в схованках таївся.
І вже древлянам ходу нікуди.
З усіх боків рать руська насідає.
Пробитися не в змозі крізь ряди,
Металися вони туди-сюди,
Хоч бачили, що виходу немає.
Роботи мали досита мечі,
Уже втомились руки, кров лилася.
Хотілося закінчити хутчій,
Останнього, нарешті, прикінчить.
Та ріг Олегів знову обізвався.
Його почувши, зупинились ми.
Між нас юрмились злякані древляни.
Уже й не бу́ли воями тими́,
Що йшли на рать. Здавалося, візьми,
Махни мечем і їх умить не стане.
Але Олег мудріше поступив:
Велів древлянам зброю поскладати.
Звичайних воїв зразу відпустив,
Дружину, князя й воєвод лишив
Заручниками. Слів велів послати
У Іскоростень. Все, що вимагав:
Древляни мають Києву коритись.
На роздуми седмицю часу дав.
Поки древлян чіпати більш не став,
Хоч ми і прагли гарно поживитись.
«Ще встигнете! - на те всміхався він,-
Роботи ще попереду багато!
Що візьмете від тих древлянських стін?
Чи ж рід древлянський навкруги один?
Не поспішайте – будете все мати».
А скоро прибули і посланці,
Схилились перед князем в знак покори,
Тримали гілля дуба у руці
І жаліслива міна на лиці
Посвідчила про їхню здачу скору.
А скоро і старійшини прийшли,
Щоб клятвами перед Перуном-богом
Їх обіцянки скріплені були.
Ще й данину найпершу привезли,
Поклали з сумом князеві під ноги.
Олег сказав, що відтепер вони
По чорній куні кожен рік від диму
Платити мають в виді данини,
Коли не хочуть нової війни.
З умовами погодилися тими.
Тож князь велів заручників пустить,
Забрав добро і всю добуту зброю,
Вернувся в Київ, де його зустріть
Зібрались всі, хто лише міг ходить.
Бо ж він древлян, нарешті заспокоїв.
А взимку вперше з князем ми пішли
В древлянські землі данину збирати.
До сказаного більше узяли
І не питали – скорені були.
Не треба меч супроти нас здіймати!
Древляни гамували свою злість,
Хоча щомиті ладні були вжалить.
Але поки на те не спромоглись.
А ми, немов господарі велись,
На злість оту древлянську не зважали.
А навесні знов ріг похід сурмить.
На заклик князя нова рать зібралась
Іти туди, куди князь повелить,
Якого роду- племені скорить –
Усе одно – похід-бо русам в радість.
Дзвенять по всьому Києву мечі,
Давно такої сили не збиралось.
Олег поки про намір свій мовчить.
Полянська, руська мова скрізь звучить,
Вже вої засиділись, зачекались.
Нарешті князь із терема з’явивсь,
Маленький Ігор біля ніг у нього.
Олег на рать велику подививсь,
Всміхнувся, мов отримав гарну вість,
Спитав: «Ну, що, готові у дорогу?»
«Веди нас, княже! – вої загули,-
Куди накажеш – ми туди і підем!
Древлян скорити лиш за рік змогли.
Скори́м і інших – тільки повели!»
Олег, немов задумався для виду,
А далі мовив: «Так тому і буть!
Йдемо скоряти сіверян! Готові?
Там же хозари крутяться, мабуть.
Вони так просто край не віддадуть!?»
«Готові, княже! Пустимо їм крові!»
Тоді ж бо іще плем’я сіверян
Хозарам данину щорік платило.
Десь в землях тих стояв хозарський стан,
Загін військовий там тримав каган,
Щоб справно данина ішла Ітилю.
Зачувши ледве, що Олег зібравсь
Хозар прогнати, сіверян скорити,
Хозарський воєвода не злякавсь,
Велів, щоб кожен сіверянський князь
Привів дружину ворога зустріти.
Зійшлись князі, дружини привели,
Хоч битись проти русів не бажали.
Ніколи з нами ратей не вели,
Хозарам же відмовить не могли,
Тож проти раті нашої стояли,
Постійно озираючись тихцем.
Якщо кортить хозарам воювати –
Нехай воюють. Воля їх на це.
А їм дивитись смерті у лице
З-за чого? Данину кому давати –
Усе одно. Чи тим, чи то другим.
Хто переможе – той збирати буде.
Отож, хозарам битися одним
Прийшлося з нами. Всі на полі тім
І полягли. А сіверянські люди
Розбіглися по селам й городам.
Поки на полі ратному стояли,
Прислали старців поклонитись нам.
Олег тоді до старців вийшов сам.
Вони в покорі голови схиляли.
Хоча Олег і радий був тому,
Але зі слами говорив сердито.
Мовляв, чого противились йому?
«За те з вас відкуп чималий візьму…
Проте, оскільки не дійшло до битви,
Щорічно данину давайте нам,
Яку хозарам до цих пір давали.
Я ворог їм, то ж нічого і вам.
Як сікатися будуть – відсіч дам!»
Лиш головами ті діди кивали.
Узявши відкуп – не дарма ж ходить,
До Києва ми повернулись знову.
Було від чого Києву радіть -
Вдалося легко сіверян скорить,
При тому не проливши майже крові.
А ще за рік послав Олег послів
Радимичам, на Сожі що сиділи,
Спитатися настійно повелів
У тих, хто в їхнім роді на чолі,
Кому донині данину платили.
«Хозарам», – ті послам відповіли,
А сли князівську волю переда́ли:
Хозарам не платити князь велить,
По шелягу, як до цих пір були,
Тепер на Київ віддавати мали.
Радимичам нема чого робить:
Хозарин де, а Київ он – під боком.
А їм-то все одно – кому платить,
Олег же, в разі чого,захистить…
Чи за непослух покара наскоком,
Як це робили руси вже не раз.
Попалять хати, продадуть в неволю.
Настав для них тепер непевний час,
Край сіверянський скорений якраз,
А він же ближчий до хозар, до поля.
Тож думали – не думали вони
Та мусили урешті-решт скоритись.
Щорік нести у Київ данини,
Дружини слати у часи війни,
А там самим в походах поживитись.
Зростала Русь. Всього за пару літ
Древлян із сіверянами скорили,
Радимичі пішли за ними вслід.
Розширився покірний русам світ,
Хоча вони ще більшого хотіли.
Тепер на південь кожен позирав,
Де землі давні втрачені лежали,
Колись їх клятий улич відібрав.
Тепер, можливо, врешті час настав -
Потесмення щоб руси повертали.
І знов скликає воїв княжий ріг,
Похід супроти уличів готує.
Зібралися охочі всі, хто міг.
Хто вже нагарбав, хто іще не встиг
Та торбу для здобутого лаштує.
Нарешті рать відправилась в похід.
Олег коня сідлає вороного.
За ним дружина княжа йде услід,
А далі рать, яку не бачив світ,
В надії мати від походу того.
Вже поле Перепетове пройшли,
Здолали Рось. На південь потяглися,
На Пересічень улицький пішли,
Там рать у полі улицьку знайшли.
Спинив князь військо. Пильно подивився.
Зібрали кляті чималеньку рать,
Нелегко буде силу ту здолати.
Полки до бою зладжені стоять.
Кому, нарешті, битву починать?
Олег не став на ворога чекати.
Знов ріг сурмить і русичів «стіна»
Долає поле стрімким ратним кроком.
Як хвиля насувається вона.
Тут хмара стріл і сулиць вирина,
Летить на руську рать із того боку.
Упали перші вбиті на траву
Та русів то й на хвильку не спинило.
Жива стіна наткнулась на живу
І вже мечі плоть ненаситно рвуть,
І сила виступає проти сили.
Ніхто й на крок не хоче відступить.
Для русів помста і жага здобутків,
А уличам - їх сім’ї захистить,
Інакше доведеться в рабстві жить.
А улич про таке не хоче й чути.
Бо ж грає в ньому древня антська кров,
Яка колись ромеїв покоряла.
Негоже, аби рус їх поборов.
Кидаються на «стіну» знов і знов,
Яка їх неупинно відтісняла.
Вже чують руси переможний клич,
Ще натиск й будуть уличі зім’яті.
А далі гнати полем, звісна річ…
Аж нова рать з’явилася навстріч.
То уличам йде тивер помагати.
Супроти двох не встояти русі.
Олегу то все зразу зрозуміло.
Велів поволі відступати всім,
Хоч ворог «стіну» зграєю обсів.
Але зламати спробуй її силу!
Тож руська рать до Росі відійшла,
Ворожим трупом устеливши поле.
Хоч уличів скорити не змогла
Та відсіч гідну ворогу дала.
За Рось він вже не сунеться ніколи.
Олег же наостанок погрозив,
Що знову прийде уличів скоряти.
Хоч уличі не чули його слів,
Але, хто бачив - добре розумів,
Що вже спокійно уличам не спати.
Тож став Олег у Києві сидіти
І землі навколишні підбирать.
Древлянами вже міг він володіти,
І сіверян, радимичів скорити,
Мав з уличами й тиверцями рать.

Отак би йшов і йшов
До скону підошов,
А далі – й босоніж
Із осені у весну.
Хай ноги не несуть,
Руки немовби перевесла,
Не в цьому суть.
Спинюсь – як упаду
Чи шлях зумисне перекреслять.

Ще осінь ходить тихо поміж віт,
Сховавшись за багряною вуаллю.
Засипала так щедро білий світ
Ясною шурхітливою печаллю.

І щемно так, і щемно так, і ще...
Така печаль ця ніжна, особлива --
На землю впала золотим дощем
Й не висохла, а зашарілась дивом.

Аж просвітліла неба сіра сталь --
Сумною чудувалася землею.
Яка чарівна золота печаль!
Чому стає так весело від неї?!

8 листопада 7528 р. (Від Трипілля) (2021)

Ох, перевелись чоловіки!
Вже вони всі, к чорту, обабіли.
Гультяї, поширюють плітки,
П’ють, ширяються, такі дебіли!

П’яні -- дочок б’ють і жіночок,
Чинячи насильство у родині...
І який в суспільстві є порок --
Чоловік — його носій донині.

Фемінізм жінок врятує всіх,
Одірве од кухні і дитини.
Урівняє у правах своїх --
Хай трикляте чоловіцтво гине.

Або йде на кухню й до дітей,
І сидить роками у декреті.
Бузувір, бомжара або гей --
Де ви, де ви — лицарі шляхетні?!

Хочемо відбійним молотком --
Кажуть феміністки — працювати.
Хочемо у шахту, пити ром,
На війну, нам дайте автомати.

Хочемо боксерками всі буть,
Клятих мужиків одлупцювати...
Чи у цьому фемінізму суть?
Дещо, все ж таки дивакувата.

Якщо жінка гарна, повна зваб,
Через неї шлях лежить до раю,
Їй мужчина — добровільний раб,
І усі права свої втрачає!!!

Кому ж Бозя вродоньки не дав,
Й розуму також, ота з одчаю
Бореться тоді за рівність прав,
В самоті доходить до одчаю.

Чорнорота, люта, від хвороб
В боротьбі дурній шукає ліки.
Ходить, бідолаха, у секс-шоп,
Щоб знайти замінник чоловіка.

6 листопада 7529 р. (Від Трипілля) (2021)