Я для тебе уже не такий,
Не творю позитивних емоцій,
І для тебе мій смуток легкий,
Наче скалка у хворому оці.

Я благаю тебе – не зникай,
Я без тебе негайно загину.
Ми уже не майнемо в Китай,
Бо Китай осягнув Україну.

Примовкли дзвони у ночі
церковні,
Ледь чутно теплий вечір
позітхнув,
Бурштиновий великий
Місяць вповні
Серпанком золотим
будинок огорнув.

Ось випливає
в місячному сяйві
Зелений дах -
зелений мармелад,
Русяві коси у дівчатка
надзвичайні,
Оспівані у безлічі
балад.

Яскравий Місяць
відбивається у плесі,
Зірки, мов голки,
роблять вишиття,
Сон чарівний
насниться хай Принцесі,
В якому мрії
втілились в життя.

Лякали нас армагедоном
і пандеміями не раз.
Кому згоріти - не потоне,
тож тисни, серденько, на газ.
Цунамі, смерчі, катастрофи,
занедбаних могил сліди.
Небесна кара, Мефістофель -
штовхають людство до біди.
Допоки сонечку радієм
не розповсюджуймо психоз.
Ганнуся не проллє олію-
не посковзнеться Берліоз.
Не втрать душі в лиху годину,
будуй у серці Божий храм.
Не панікуй, молися сину,
що буде всім, то буде й нам!
18.03.2020р

Морозом на першоцвіт чи страхом на душу
В безмежжя своє підкинеш німі пастки,
А те, що завжди здавалося непорушним,
Брунькується, прагне, творить нові листки.
Воно не боїться, любить, минає межі
І тихо вмиває зони твоїх тремтінь,
Аж поки його глибінь вже тобі належить,
Аж поки не причастишся його молінь.
У цьому переплетінні вогню і вітру
Чекає пори насіння нових садів -
Плекає душа на світлі свою палітру,
Відвіявши зерна холоду і страхів.

Он вже, любий, бачать, люди
хто твоя любаска
і позаочі осудять,
я ж їм не указка.

Мала кульчики, сапфіри,
канделябри з бронзи,
та не мала в серці віри,
гілочку мімози.

День самотній - чорні ружі,
паперовий човен,
не пливе, а у калюжі
неглибокій тоне.

Не стелити нічці сонній
голубого ситцю,
більш не втримати в полоні
вогняну Жар-птицю.

Не посадиш, хай говорять,
почуття за грати.
Розлилось кохання морем,
де ж його сховати?

17.03.2020р

Що ж це сталось, мама мія
у Європі - пандемія.
Вже й до нас дісталась, видко,
люди мруть, як мухи швидко.
Бабцю Ліду, їй стороків -
поховали ненароком.
Прожила б сто двадцять, віриш,
якби не коронавірус?
Дід Петро побачив вранці
на базарі двох китайців,
з переляку серце стало -
в сімдесят його не стало.
А сусід мій, що на дачі
подивився передачу,
як уберегтись від грипу -
тепер в дурці, миє пику.
Жорж Васильович ще в липні
заразився у Єгипті
а у дев'яносто в травні
вмер від жаху на Тетяні.
В масках люди ходять хмурі,
міряють температуру,
миють руки поміж пальців й
ненавидять всіх китайців.
17.03.2020р.

Підриває страх у себе віру,
Та людську згадаймо теплоту.
Не візьме брудний коронавірус
Наше щастя і любов святу.

Хтось дійде у паніці до сказу,
І впаде додолу горілиць…
Чисті душі не візьме зараза,
Не зітре усмішки з наших лиць.

Це гниле огидне зомбування –
Підла істерія сатани.
Не уб`є вона в серцях кохання
І у душах люблячих – весни.

Не врятують і високі ранги,
І роз`їсть мерзенні душі тля.
І ударить доля бумерангом –
Хто на горі гроші заробляв…

Все мине, лиш вірмо в себе, люди,
Помолімось вищій силі ми.
І часи прекрасні знову будуть,
Після днів новітньої чуми.

16 березня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Набридли крицеві дощі,
хмар бурих віхи,
ховає коник в спориші
смичок утіхи.

Розверзлось небо, ллє згори
сльозу вінчальну,
немає сонця, біль ятрить
і солить рану.

Тепло в відрядженні, граки
за ним до раю.
І ти б у вирій залюбки,
та крил немає.

Летить над обрієм здаля
пташина зграя,
щоб вчасно квітнула земля -
Бог посіває.

Не плач, хороша, самоти
душа - безмежна.
І сонце може обпекти,
будь обережна.

Не все, що золотом блищить
сердечко гріє.
Ще упіймає щастя мить -
крилату мрію.

Скінчиться скоро буревій,
розправиш крильця.
В душі сполохано-німій
світ проясниться.

Розчахне сутінки гроза
на видноколі.
Поринеш гордо в небеса
напитись волі.

15.03.2020р.

Серце плавиться в ніжнім слові,
Відчуває життя весну…
Я купаюсь в твоїй любові,
У волоссі яснім тону.

І на зустріч до тебе лину –
Над землею, мов Аполлон.
Щоб потрапить – не на хвилину
В чарів світлих оцих полон.

Вітерець весняний повіє
І до хмар нас обох здійме.
Ув обіймах палких – німію,
З губ солодкий спиваю мед.

У гойдання пестливій хвилі
Я у стогонах в рай летів.
Ув очах божествено-милих -
Щастя промені золоті.

- Любий, любий, - сяйні зіниці
Промовляють мені без слів.
Ми злітаємо, наче птиці…
Як без тебе раніш я жив?!

У повітрі, понад Землею,
Так голубимося крильми…
Ні! Завжди ти була моєю!
Це зустрілися нині ми!

14 березня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Не слугував ніколи і нікому –
Отак пройшов свій шлях. Отак прожив.
Я викликав зневагу і оскому,
У натовпі продажних холуїв.

Така стезя. І нікуди звернути.
І я таким зостанусь до кінця.
Як доведеться – випити отрути,
Але таки не втратити лиця.

2011-2020

Хоч і тіло в повій мармурове,
молоде, як ігристе вино,
та блудниці у хтивім алькові
вдовольняти кого -  все одно.
Залоскоче волоссям білявим,
звабить, після забуде, втече
ще до когось, як кішка в отави,
а ти будеш чекати іще.
Я ж не звикла коритись нікому,
полечу, ще не знаю куди,
щоб ніхто не знайшов у людському
стислім натовпі глуму сліди.
Відрубати правицю не кожен
враз відважиться, як не гниє,
та стелити під ноги не гоже
непристойному серце своє.
Він не бачить гріха в очевиднім
і не чує гірких дорікань.
У болоті купатись огидно,
та корисна для плоті та твань*?
Може, й так, недолугий мій вірше,
вибір є  за тобою, однак,
невагома душа важить більше
ніж гранітної скелі стрімчак**.

твань* - болото
стрімчак** - стрімка скеля

02.03.2020р.

Нам одне без одного не бути,
а все інше можна пережити.
Йди до мене, любий, квітне рута
у долонях чарівної миті.

Заголублю доп'яну в обіймах,
трепетно замру у поцілунку.
Зріє у душі натхненна рима,
арфою вібрує щастя лунко.

Нам одне без одного не жити -
день без тебе перебутий марно.
Не кохала зроду, не любив ти -
розчиняєм сутінки - рахманні.

Танемо неспішно у розмові,
забуваючи усе на світі.
Тільки ти і я , й ріка любові -
повінню у зорянім софіті.
09.03.2020р.

Сіла птаха, вся зелена, мов папуга.
Сіло сонце у коноплі за поля.
Протягнули, протягнули в Раді «слуги»
На прем’єра – молодого Шмигаля.

Йшли на голос – він був з Офісу гаранта.
Заблукали між міністрів, як в гаю,
Бо насправді різношерста ця «команда»
Не знайома і самому Шмигалю.

А назавтра підспівали на ток-шоу
Окупантам про водичку шмигалі.
І здалося, що цю музику чудову
Написали, написали у Кремлі.

Сіла птаха чорнокрила на калину.
Сіли в крісла – з балагану жартуни.
І тривожно стало так за Україну:
Ех, дожити б до наступної весни…

03.2020

Отака вже воля неба –
Вроди-зваби таїна.
Ти притягуєш до себе
Все навколо, як весна.

Сіються слова і квіти
Всі – красі душі й лиця.
Вже не знаєш де подітись
Од відвертих залицянь.

У приваті і відкрито
Все плетуть словес вінки.
В захваті несамовитім –
І жінки й чоловіки.

Пелюстками вся дорога
Стелиться тобі до ніг.
Ти ж кохаєш лиш одного,
Ще й ревнуєш до усіх.

І бува, в німім одчаю,
(Дивно бачить річ оцю!)
І зальоти пробачаєш
Ти своєму молодцю.

Хто розкаже, в чім тут справа?
Він у ліжку, певне, ас.
Має чубчик кучерявий
З ловеласів ловелас?!

Ні, волоссям він сивіє,
І на вроду – не Делон.
Але мліє жінка-мрія…
Чим він взяв її в полон?!

Бо поезію, як вишні,
Любить королева фей.
Він чудові пише вірші
І співає, як Орфей.

Бо неначе стиглі дині
Твори – діаманти мрій.
Їх вирощує єдиній,
І дарує тільки їй!

10 березня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Якщо хочеш пізнати любов
зазирни їй у вічі,
розчинися у райдужці
й там відшукаєш себе,
вулканічних порід,
балюстради, руїни античні,
край підніжжя Везувію
море таке голубе.
П'є Неаполь в солоній затоці
молочні коктейлі,
золотиться на сонці
у бризі морськім повсякчас.
Залоскочує вітер
розбурхані хвилі веселі,
відшліфовує гальку
копитами білий Пегас.
У безодні жаги ти скупайся
неначе дитина,
кожен пальчик увінчуй
смарагдом свого почуття.
І тоді лиш розділиш
з любов'ю ти на половину -
житнє поле, веселку, ріку,
блискавицю життя.

08.03.2020р.

Ти дійсно любиш лиш мене,
чи я із тих, кого ти любиш?
Коньяк, горілка, Каберне
не до снаги, Мартіні - будеш?
Чи віскі велелюбний мій,
більш надаєш ти  перевагу?
Отьмарює хмільний напій
та не тамує серця спрагу.
Любові чисте джерело,
приготувала повний жбанок.
Пий, щоб похмілля не було
гіркого присмаку на ранок.

07.03.2020р.

Пройшовши крізь мереживо часу́,
Змінивши слів за довгий час чимало,
Легенда ця мене зачарувала
І я поринув у її красу,
У світ прадавній, у віки минулі,
Яким уже повернення нема.
Лише легенда в пам’яті трима,
Яку почув у лісі від зозулі.
Спочатку думав: то просте «ку-ку»,
Хотів спитати: скільки маю років
Ще у запасі. Та вже за два кроки
Відчув утому. На траву м’яку
Сів попід дубом, прихиливсь спиною,
Вдихнув повітря чисте лісове
І відчуваю – у очах пливе
Та й задрімав якось само собою.
І от крізь сон вчувається мені
Зозулі голос, але дивний, наче,
Чи то сміється птаха, чи то плаче
Поміж гілок десь там у вишині.
І не «ку-ку» я чую, а слова
Звичайні, ті, що з прадіда я знаю.
І та зозуля, начебто, питає:
- Агов, скажи, стежино лісова,
Чи не ступа чужа нога тобою?
- Ні, не ступа,- стежина шелестить
Опалим листям. - А чужий он спить
Під дубом, заколисаний травою.
- Заснув? – Заснув! – Ну, хай і далі спить,
Не треба, щоби чули чужі вуха,
Що ми говорим. Але ти послухай:
Чи справді спить, чи так собі лежить?!
Настала тиша. Я лежу, затих,
Боюся, щоби не подати виду
Та все міркую: що із того вийде?
Вухам не вірю, слухаючи їх.
Але й очей відкрить не поспішаю.
А як злякаю? То й не буду знать,
Про що таке у лісі гомонять,
Коли ніхто чужий не заважає.
І знов зозуля: - Мабуть, що заснув.
Тож слухай, мила, давню оповідку
Мені відому і не знати звідки.
Хтось, мабуть, йшов у лісі та й забув.
Було це в ті часи, що й не згадати,
Ще звірі й птахи говорить могли.
В якомусь лісі, може й тут, жили.
Хто гнізда вив, хто нори рив, хто спати
Вкладався просто на сирій землі.
Хто як хотів, той так і жив у лісі,
Ганяв чи повзав, в піднебесній висі
Кружляв, як тільки сам того волів.
І ворожнечі не було між них,
Сильніші слабших зовсім не гнітили,
На інші справи витрачали сили.
Тож в лісі чувся лиш веселий сміх.
А в тому ж лісі під пеньком старим,
В норі глибокій, в затхлім підземеллі,
У непривітній і пустій оселі
Жив злий горбань. Лиш два вершки у нім
Та злий настільки, аж дрижав від злості,
Його бісив отой веселий сміх,
Він того всього винести не міг,
Все мудрував та ворожив на кості,
Усе шукав, як вивести той сміх,
Щоб ліс стояв похмурий, непривітний,
Щоби не смів ніхто чомусь радіти
І всі йому схилялися до ніг.
І, врешті-решт, він спосіб віднайшов:
Не мазь-отруту, а чарівне слово –
Лише промовиш і уже готово,
Вважай, що ліс без боротьби зборов.
Та слово це не він сказати мав,
А разом всі, хто в лісі тому вівся.
Горбань таємно з круками зустрівся,
Бо допомоги їх потребував.
Помчали круки на усі кінці,
Скликати стали живність всю на раду.
І от зібрались птахи, звірі, гади,
Можливо, й на галявині оцій.
І виліз чарівник з-під свого пня,
Навіяв всім, що він орел великий.
Махнув крилом – у лісі стихли крики,
Ніхто його злодійство не спиня.
А він почав навіювати всім,
Що лиш добра і користі всім хоче,
Що ладен працювати дні і ночі
Аби в усьому догодити їм.
А круки слідом: - Крак-так-так-так-так!
Мовляв, послухай, що розумний каже.
Відчула легку здобич сила вража.
Чаклун же знову так собі і сяк.
А ліс стоїть увесь, як у тумані
І лиш слідом за злодієм кива,
Сприйма на віру всі його слова,
Ніхто не каже: «Чи ви, може,п’яні?»
А чарівник і далі промовля:
- Мене вам треба королем обрати,
Для того лише разом згоду дати
І щастям ця наповниться земля.
Ну, усі разом дружно крикніть: «Згода!»
І буде все , і буде вам усім.
А сам до себе: «Буде все моїм,
І весь цей ліс, і землі всі, і води.»
Аж тут зозуля звідкись узялась.
Кудись літала та й не чула круків,
Вернулася, а навкруги ні звуку.
Туди-сюди мотнулася, пройшлась
Понад дерева та й знайшла ті збори.
Спустилась нижче, глянула – «Овва!»
Уся галява, наче, нежива.
Горбань на пні підстрибує угору.
Та і давай зозуля та кричать,
Так, що в найближчих аж заклало вуха:
- Ви що, зібрались ту потвору слухать?!
Та вас же будуть діти проклинать!
Женіть його, бо буде вам біда!
І тут усі ураз, немов прозріли,
Замість орла потвору ту уздріли
І від мани не стало і сліда.
Ліс загудів, побачивши оману,
Горбань від злості аж позеленів,
Метали очі блискавки і гнів.
Що він кричав, повторювать не стану.
Наобіцяв помтситися усім,
Зозулі першій за свою невдачу.
Сказав, що їй дітей своїх не бачить
І не нестися у гнізді своїм.
Сказав і зник. А слуги його круки
Взялись зозулям гнізда руйнувать
І пташенят на землю викидать,
Щоб були більші материнські муки.
З тих пір зозулі гнізд своїх не в’ють,
А яйця в гніздах у чужих ховають.
Бояться – круки знов поналітають
І діточок маленьких їх поб’ють…
Тут, як на зло, мураха в ніс заліз,
Залоскотав. Я чхнув і все пропало.
Лиш десь зозуля вдалині кувала
І навкруги шумів прадавній ліс.

Свою роботу виповнить вона,
Чуже привласнить – правил не порушить.
Їй ба́йдуже, чи красти спілі груші,
Чи здути квіт до Божого вікна.

Старухою в атла́сному пальто,
Коханкою, що сяде на коліно,
Впливе вона і дихатиме тліном,
Ти знатимеш, звідкіль вона і хто.

Вуста її шепочуть імена,
Хоч пам'ять і дівоча, не забуде,
Кому пора постукати у груди.
Цей стукіт ще нікого не минав.

Дай Бог, щоб обізналась і пішла
До тих, які чекають. Так буває.
Щоправда, не з вином і короваєм,
А з втомою упоперек чола.

У всіх вона одна, але своя:
Стара і добра, юна і сувора,
Як схоче, буде подругою ворог –
По-різному поводиться змія.

Запрошуй, не запрошуй, прийде час
До кожного забігти на гостину.
Хоч коси після того і ростимуть,
А губи вже навіки замовчать.

Ми тремтіли душею,
вдихали п'янкі аромати
і звучали сердечно
мелодії дивні слова.
Незабутньо було
від любовної муки вмирати
й водночас воскресати
в обіймах палких божества.

На танцполі кружляли удвох
під мелодію вальсу,
стихла музика, ми розійшлися
по різних кутках.
Щоб не бачити смутку
печалі ти не обертайся,
поцілунок прощальний
холоне на чуйних губах.

Відпускаю - іди,
зачини за собою минуле,
перекресли, зітри
і не згадуй якою була.
Наш прекрасний танок
до сльози кого хочеш розчулить,
розітне серце навпіл,
втамує снагу з джерела.

Та, можливо,  до щастя
ти знов доторкнешся рукою,
обернешся на зустріч
любові - один лише крок.
Я кружляла б цей вальс,
безкінечно і тільки з тобою,
хай іще раз кохання
запросить на білий танок.

05.03.2020р.

 

У простоти стоянгольське тепло,
Що так багате на проміння чисте.
Вже небеса розбуджують зело
Вбранням снаги на дерево безлисте.
Вже небеса розповивають цвіт
Забутих віт, що брунькували мрії, -
Молодне світ з висот прожитих літ
У леготі весняної завії.
Вже небеса наковують мости,
Думкам дарують дій жагу із раю.
У єдності людської самоти
Прости мене. І я тебе прощаю.

Та, що вмирала за оцей народ,
Йдучи у бій свідомо — українка,
Її Величність, Святість, Вічність — Жінка!
Не спала до зорі задля свобод.

Ота, що народила вас в свій час,
І колихала темними ночами.
Не плакала від горя до нестями,
А рятувала і державу й вас.

Що молотила в клуні до зорі,
Ставала в плуг, косила спіле жито.
Щоби синів не стюрмлено, не вбито,
Давала за спасіння хабарі.

Сивіли коси, зморшками чоло,
А на руках грубішали мозолі.
Ви — билися в світах за кращі долі.
Як тяжко їй підняти вас було!

То Куба вам, а то Афганістан,
Ви — то червоні, то біляво-сині -
Від похоронок їй зігнувся стан…
Собі — зірки й погони — людські свині!

Тепер ви всюди злякані і злі —
То на війну, то скачете у гречку,
Де не жінки — зачумлені овечки —
Вас притискають низько до землі.

Стоять навкруг незорані поля,
А ви, п’янющі, десь попід тинами.
Хіба ж такими бачились синами?!
І стогне з горя мати і земля.

Тому і рвуть, розтягують братки
Село і місто, пам’ять і державу.
Ні совісті, ні честі нині праву,
Бо злодії годуються з руки.

А тим, що українське все святе,
Навік в’язниця чи в Донбасі куля?!
Від влади їм за все велика дуля,
Бо не шанують жінку… Мовчите?!

Бо що для вас, бездушних, ця земля,
Напоєна і кров’ю і сльозами?
За неповагу, нелюбов до Мами —
Майбутнього не вбачите здаля.

Онуки перетворяться в рабів
І холуями стануть їхні діти!..
Стражденну жінку спробуй захистити,
І в хаті буде миру і хлібів!

В сповиточку, люлі доню,
люлі немовлятко.
До матусі очка сонні,
туляться курчатком.

Тиша бродить попід тином,
матінка тихенько
заколисує дитину...
Ой, моя рідненька.

А роки біжать рікою,
стеляться барвінком -
до криниці за водою
ходить сива жінка.

Щебетала соловейком,
сонечком ясніла.
Як було давно це, ненько?
Голубонька біла

сіла на перила долі,
дивиться у вічі.
Запалило горе в домі
поминальні свічі.

Смерть на серці склала руки,
хмара небокраєм.
Діти, правнуки, онуки
матір проводжають.

Горобина гірко плаче
світу не вбачає,
а життя таке терпляче
квітне молочаєм.

Промовляє колискові,
котиться клубочком
і плекає у любові
донечок й синочків!

27.02.2020р.










 
 

Я уявляю струм від доторкання губ,
мурах на блуднім тілі від блудливих пальців.
О скільки, скільки, тих наяд, медових згуб,
що загубилися в тобі, як голка в п'яльцях?

Яке сильце плете метелику павук
мені не скаже правди  польова ромашка.
Упала райським яблучком до теплих рук,
солодший плід не той, який зірвати важко.

Сназі, так легко перетнути - Рубікон,
хоча любов - ревнивиця, не  полігамна.
Розчиниться ілюзії химерний сон,
залишиться у серці - невигойна рана.

Коханий, не шукай заміну словесам,
що ніжно жебонять в моїй душі так само,
як у твоїй - живим струмком. Ти бачиш сам -
один до одного прикуті небесами.

25.02.2020р.

На тижні Масному Всесвіт
Вареники ліпить із сиром....
По кризі йдемо до миру,
Яка вже за тиждень скресне.

Весна наступає дощами,
Зима опирається снігом,
Вода розриває кригу -
Гойдає між берегами...

Над обрієм сірий ангел
Вмиває криваве сонце...
Скажи мені, що лиш сон це!...
Вервечка бентежних марень…

Що кроком піде землею:
Весна чи біда з журбою?
Землі готуватись до бою?
Чи стане чужою ріллею?

Вода розриває кригу,
Змиває таємні запруди...
Чи це Україну розбудить?...
Так!!! Тільки б відмерзла зі снігу....

Свідомість, приспану миром,
Відродить весняний бешкет....
На тижні Масному Всесвіт
Вареники ліпить із сиром...))))

© 02/2020

Незакінчена епістола...
Грім ударив, наче істина,
Час ударив - я не вистояв,
Впав на зорану ріллю.

Поруч побратими-воїни,
Лики вичорнено зорями,
Перешіптуються з мойрами
Про сумний зі смертю шлюб.

А навпроти - небо сонячне,
ПонеслИ до нього поночі,
Крізь рідню мою безпомічну
Та похилені чуби.

Піді мною - поле з мінами,
Кров'ю береги обпінені,
Весни, вимучені зимами,
Мрії світло-голубі.

Думав, як помру - полегшає,
Рай ловити буду вершами,
Юних гурій під одежами...
Помиливсь - і тут дими,

Чути гуркіт, видно сполохи,
Хмари пахнуть болем, порохом.
Та мені до бою з ворогом
Вже не стати із труни.

25.02.2020 р.

Пастельні губи і мазок рум'янцю,
під макіяжем недосип щоденний.
Так пильно не дивися незнайомцю...
в метро на пересічну щемно...темно.

Оскаженілий протяг на зупинках
закутує у шарф людські обличчя.
То не прекрасна леді, просто жінка,
що в'яже вузлики зі слів на спицях.

Саджає за парканом матіолу
і на Великдень випікає  паску,
вивозить на колясці матір кволу
поглянути на сонця Божу ласку.

Годує голубів зацвілим хлібом,
і безпритульних кішок чим прийдеться.
Тамує жар чужий холодним снігом,
і прикладає папороть до серця.

Тримає на горищі домовину
з соснових дощок на старенькій дачі.
Не зазирай у очі темно-сині,
блакитної душі там не побачиш.

24.02.2020р

Зимі давно весінні сняться сни,
А в них маляток в'яже волосінню
Пташина, що із променя-струни
Сяйливі бризки сипле ластовинням.
Мережить сонця променем душа
Розвою і любові серенади
І ллється із небесного ковша
Нове вино з отого винограду,
Що на подвір'ї жарти чув і сміх,
Що вився-слався піснею до зводу...
Завіяв сніг, але не переміг
Життя струміння в річку повноводу.
Зимі вже сниться молоде вино,
Медами пахне, променями грає -
Ранкове сонце б'ється у вікно,
Мов ластів'ятко випурхнуло з раю.

Бургомістр починає нараду з переліку вад.
Він бурмоче про сором – і склянка тремтить у руці.
Промовляє подяку тому,
хто його лікував;
проклинає того,
хто слідкує за ним у приціл.

Новинарня вирує.
Вже місяць не спить головред:
насувається сутінь
(цькування, роздрай і локаут).
А здавалось, він мислив
на кілька ходів наперед
і просив кого треба,
щоб труднощі не виникали.

...На вулкані пожити –
одна із можливих розваг.
Розуміти б, кому продаватимеш
залишки магми.
Відлітають на південь
птахи та зухвалі комахи.
Обіцяють вернутись. Але не раніше Різдва...
(В бургомістрові сни
напросилось багато чого:
тут оголені кралі
й високі духовні пориви.
То з’ясовує, хто його пращур – чи гун, а чи гот;
то, немов простолюдин, прямує до ринку по рибу...).

А рука все тремтить, обіймаючи повний гранчак,
чи звичайна у ньому вода, чи підсилена спиртом.
А того, хто слідкує в приціл, ця дрібниця не спинить:
в боязких і відважних не раз і не двічі влучав.

І спіймають стрільця.
І, напевне, відбудеться суд.
І призначать на вільну посаду
когось молодого.
Та здається, й йому
керувати лишилось недовго,
бо уже і новим виконавцям
завдаток несуть.

Читач від насолоди крекче "Ах!"
(терзало недаремно ніч натхнення).
Он там - пейзаж в рожевих кольорах,
А ось - любов, солодка як варення.

Невже цей мед вподобуєш і ти,
Збираєш поміж строф солодку піну?
Доллю у барви сірий наратив
Та істину вжену ножем у спину.

У світ несправжній поринаєш ти,
Ерзац життя, чуттів ефемериди.
Твій син утік із фронту, дезертир,
А чоловік лигає оковиту.

Не розвернути яв цю навпаки,
А час іде, в ніщо спливають миті.
Безцільно цвиндриш золоті роки
Відпущені на те, аби творити.

Я сам такий - титан з тупим мечем,
Ховаюся за спинами героїв.
Гурт зрадників набився у ковчег -
За ворогом пустельне поле бою.

Одвіку у ціні м'яка олжа,
На правді - в квіточках пістряве дрантя.
Та мій талант-нездара забажав
Будити Словом демона прокляття.

24.02.2020 р.

А вечір тихо морщив лоба,
В ріденьких складочках між хмар.
Зими розвіялась подоба
Мов сивий чаклував мольфар.

Так не хотілося морозу
І ожеледиці в льодах…
Лише з трояндою – мімозу
Й тепла – в закоханих очах.

Так не хотілось бачить кригу
І посковзнутися на ній…
Лиш мріялось про дрібку снігу
В температурі плюсовій…

І так бажалось в умліванні,
В обіймах ніжності її
Вдихати пахощі весняні
І чути дзюркіт ручаїв.

Щоб став такий медитативний
І заспокійливий цей звук…
Й перетворив на перли – іній,
Коханій їх поклав до рук.

О почаклуй мені, мольфаре,
І поведи у віщі сни…
Даруй божествені ці чари
І царство вічної весни.

23 лютого 7529 р. (Від Трипілля) (2020)

Видихів наших атоми, наче птахи в повітрі.
і перед ними далечі - вільні, пастельні, світлі.
Що їм тепер легені, крові гарячі ріки,
жили, сердець пориви, мудро-важкі повіки?

Видихів наших виливи хмарам подібні, хвилі,
човникам під вітрилами, що не плисти не в силі,
висльоті втоми, суму, перехлину ілюзій,
згадкам, які в розгадках, наче безсоння в блюзі.

Непотамовні видихи у течії ефіру
обрисами підсвічені лишеного допіру:
лінії, струни, треми - ще однієї крові,
та вже без тяжі форми і догоджання мові.

Видихи наші звільнені - більше ніколи знову! -
не затремтять у відчаї, і на догоду слову,
пущеному стрілою, не затріпочуть ціллю,
мрією, що потанула в розсуду божевіллю.

Схожі на тіні ангелів і розпростерті крила,
о, де все починається, звідки душа і снила, -
видихи наші, подихи, в просторі голубому,
наче отам продовження й далі лише додому.

Без тебе дні журливі у мінорі,
з тобою день - казкова дивина.
Гортаю сторінки своєї долі -
дурману опалима купина.

Приймала за любов і погляд хтивий,
і божевілля пристрасті, утім,
лише тепер я відчуваю, милий,
як солодко у щасті золотім

знов пурхати, пірнати у смарагди -
грайливої веселки кольори,
усотувати втіхи зорепади
із пазухи травневої пори.

Наповнювати вільхою легені,
сердечка щемні - подихом ночей.
В палітрі голубій, м'ятно зеленій
плескатися у озері очей.

І володіти всесвітом  твоєї
душі, метелику яскравий мій.
Ми два крила планети однієї
у чашечці тюльпанових надій.

23.02.2020р.

Хворіє вчитель (в будь-якому віці).
Не має коштів зупинити рак.
Колеги, звісно, скинуть по копійці
Без допомоги у житті ніяк.

Хіба чинуші до проблем насушних?
Ну захворів, це ж не його вина.
Знецінюються нині людські душі.
А чи були в ціні? Ніхто не зна.

Згасає вчитель, як зоря у небі.
Чи хто згадає, чи помітить хто?
Державі хворі та старі не треба
Таке воно сучасності єство.
20.02.20р.

Війна скінчиться, вбивце, у полон
здасися, не радій що снайпер схибив.
У кожного є свій армагеддон,
здеруть і шкіру, як луску із риби.

Розплата, супостате, б'є в набат,
настане черга скинути забрало.
На цвинтарі - прокляття, сльози втрат ,
для домовин нових погостів мало.

Бог не прощає смертної вини,
вже гільйотину буревій полоще.
Твій прийде час знімати ордени,
ковтати хлипи каяття на площі.

Кривавої душі, страховище війни
не вдасться оправдати  в потойбіччі.
За Україну ти воістину
горітимеш в геєні пекла вічно.
Бог не прощає смертної вини!

18.02.2020р.

Днів осінніх, днів печальних
Загубилися сліди.
До моєї спочивальні
Ти усміхнена прийди.

І вростай у мене зрана,
Ніби квітка золота.
Хай розтуляться, мов рана,
Чарівні твої вуста.

Упаде краплина лунко,
Мов німа сльоза розлук.
Тятивою поцілунку –
Твій і мій розтягне лук.

Ерогенна зона шиї -
Танець губ мого тепла.
І серця обох прошиє
Враз Амурова стріла.

Сила пристрасного Бога –
Нас в одне зіллє вона.
Зрине в ніч солодкий стогін,
Щастям виповнить до дна.

Шаленітиме до рання
Той вогонь, де квітне все…
Йде весна, весна кохання
І жагу у світ несе.

18 лютого 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

Мы будем думать о своем -
О мимолетном, неизбежном.
А мимо пронесется мир
И упоительный, и нежный.
И страшный, буйный, как сирень.
Но в чьем-то смехе, чьем-то крике
Предстанет вдруг такой великий
И невозможный Судный день.
И все, что мы хранили молча,
Что нас терзало по ночам
Предстанет перед Божьей Сенью,
К Его сияющим очам.
1989


Переклад

Ми загадаєм щось своє,
Щось швидкоплинне та не грішне.
А повз, дивись, несеться світ,
Цей вічний світ, п'янкий і ніжний.
І страшний, буйний, як бузок.
Допоки в чиємусь сміху, крику
Предстане день -
Такий великий і неможливий –
Судний день.
І зрозумієш: таємниці, ті,
Що сховав, про що змовчав,
Поставиш раптом перед Богом,
Відкриєш все його очам.
2020

Ішла до тебе все життя крізь сон,
пустельну спеку, зливу, хуртовину,
щоб мрію відшукати голубину
із пліч огуди скинути хітон,
серцями тріпотіти в унісон.

На станції осіньої пори,
в казкову таїну білет придбала.
На денці кришталевого бокала
перлина щастя ніжністю зорить,
пригублюю і котиться з гори

у озеро душі, блаженства чар,
шампанським піниться, шумить у скронях.
Перед очима миготять вагони...
вантажиться дорожній інвентар.
Колеса  стукотять... Orevoir*!

Мій потяг відправляється і я
рушаю в подорож завдовжки в рОки.
Де править всесвітом  її високість -
Любов!  Де хвилі срібна течія
плекає на губах твоє ім'я.

Малиновий букетик хризантем,
за обрієм незвідане, незнане.
До тебе ніби вперше і останнє
на крилах мчу в омріяний едем.
Люблю... люблю...
je t'aime...je t'aime, je t'aime...**.

оrevoir* - допобачення!
je t'aime** -  я люблю тебе

16.02.2020р.

З вишини золоті волоконечка
Дивне плетиво казки несуть!
Моя квіточко, ясочко, сонечко –
Це кохання омріяна суть.

Долі усміх сія злотозливою…
Ми пірнаємо в цю течію.
І стаєш ти зі мною щасливою,
Я з тобою щасливим стаю.

Мов до Бога Ярила це звернення -
У високі захмарні світи…
Моя зіронько, рибонько, серденько,
Ти любов`ю життя освіти.

Чудо щастя побачимо де іще,
За яке нам віддать можна все?
Поцілунки, обійми і пестощі –
Хміль кохання до раю несе!

16 лютого 7527 р. (Від Трипілля) (2020).

Ці очі – келихи абсенту,
Зелений колір.. саме те!
Мене захоплює дощенту
Троянда в рюшах декольте,

Свавільні локони і вії,
Грайливий сміх, тонка печаль,
Я їх приборкаю, розвію,
Торкнувшись Вашого плеча.

А далі.. далі.. далі буде..
Довіртеся, благаю Вас!
Важке похмілля, сірий будень,
І квітка, що об’їв Пегас.

В хуртовинову ніч,
напростець,
в чистім полі
не видно дороги.
Снігокрутиця,
хай йому грець,
крутить білому
оленю роги.
Ледве стримує
віжки, дарма -
сила духу охиз -
центробіжна.
Цій білявці,
так личить зима,
і хутрянка з песця
білосніжна.
Із небесних
завій снігових,
божевільною мчить
на ґринджолах.
Стогін, видих,
прискорений вдих
зі свавільним
шаленством по колу.
Світу на перекір
заметіль -
алебастрова шкіра
обличчя.
Холод смерті,
агонії біль -
не дивися
хурделиці в вічі!
13.02.2020р.

Нарікаються ночі безсонними...
Котяться небом дні...
В серці осені - жовтії соняхи
Перший стрічають сніг...
Крилами білими, огортаючи -
Доля наперегін...
Будь мені небом непроминаючим,
Де не існує стін...
Будь мені сонцем, безмежжям космосу,
Ніби, сам Бог велів...
Крутиться Всесвіт великим колесом -
В ньому не чути слів...

Ніколи не буде пручатися злу,
із власним терпінням боротись.
Небажаним гостем на світськім балу
фальшиві не чутиме ноти.

Посеред дубини, муслінових злив
без янгола на передпліччі,
жила, як уміла, ніхто не навчив
дивитися сонцю у вічі.
Без ласки тепла, крил потужних орла -
забувши жіночу природу,
грибницею в землю родючу вросла,
і неба не бачила зроду.
Не чула пташиних пісень і джмелів,
всі будні, як чорна пір'їна,
й ніхто не здогадувався на землі,
що в неї - душа солов'їна.
Що мрії щоночі пряде голубі,
сплітає з надій - колискові.
Бреде непохитно, крізь сльози і біль,
тунелем до світла й любові.

12.02.2020р

І було світло в усьому домі,
на всіх поверхах світло сяяло.
І курив неформал ментолове зілля
під буквальною назвою "DORAL",
у своєму томливому закутку
з підвіконням,
з шибка́ми, продертими в ніч,
й орнаментами настінними,
кожного дня постійними.

Грала музика в ма́зі,
конкретно сучасна музика,
з вібраціями –
голосовими –
з перкусіями,
і фантазії подавали голові
уроки проституції;
літали дівки голобокі,
з’являлися монстри тисячоокі;
акти статеві
в новій соціальній формації
захоплювали хлопця
сяйвом
анімаційної прострації...
Він дзвенів,
немов телефон,
і приймав стресовними руками
пітне тіло як еталон.

І вибило світло в одному під’їзді,
по всім стояку,
у великім будинку,
по цілому місту.
Вибило!
Вибило музику,
вибило анімацію,
проституцію вибило і конфіґурацію...
стін, підвіконня, запиленого кактусу,
і тіла тремтливого
від приголосу до анусу.
Лишалася, що?
Не-ві-до-мість.
Підкралася, хто?
Не-при-то-мність.

І став неформал – формально нормальним,
а ґіґантський анклав –
з-за межі́ стратосфер –
нічим не визначальним.
І сигаретна жарина!
набула якостей комети, –
як єдине світило!
падала з висоти планети,
через підвіконня, шибку, асфальт і маґму
розтинала астральним кінцем
космічну діафраґму...

А вас сповістили про вчинок неформала,
коли мама за нього в міліції
гроші виймала?

20 жовтня 1994 р., Київ

Кохання огорну диха́нням,
Наллю горнятко суасепу*
На вулиці така халепа,
Заходиться зима ячанням.

І вітер біле покривало
Не розстеляє, а зриває.
Угамувати б їх розмаєм.
Та їм все мало, мало, мало…

У шибку б’ється люта хуга,
Тріщить довкола все, трясеться,
Аж кригою вкриває серце,
Як виє буря-волоцюга.

Ця ніч зими була остання.
Нам затишно на підвіконні.
Ми бачили гривастих коней,
Яких мороз впрягав у сани.
07.02.20р.

Не ревнуй до кожної спідниці…
Хай пускають «бісики» з-під вій,
Хоч і гопки скачуть молодиці –
Я тепер навіки тільки твій.

Не ревнуй… Мої козацькі вуса –
Наче ті антени у кота –
Реагують на одну спокусу…
Це - твої розтулені вуста!

Подивися на своє обличчя –
В захваті німіє і трава!!!
То хіба такій красуні личить
Ревнувать «царицю» із хліва?!

Ти не відаєш своєї сили,
Перед нею впасти хочу ниць.
Жодна, ні, мене так не любила
З тих пихатих пещених телиць.

Я лише радію, люба, з того –
І у свідки кличу небеса,
Що дарунок в мене є – від Бога! –
Ти – тілесна й внутрішня краса!!!

12-13 лютого 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

Зла самотність,

зла самотність,

зла самотність

Гризла,

гризла,

та догризти не змогла,

Роздумів самотніх

Хороводність…

Сподівання

хоч на дещицю

тепла…


Дві самотності

в єдине

не зіллються,

Два уламки

ціле

не складуть,

Два шматки граніту

марно б’ються,

Іскри

темну

не освітять

путь…


Сподіватись –

лячно

дуже-дуже,

Пам’ять болю,

опіки життя..,

Невблаганний

досвід

круком кружить:

Все у світі –

Прах

і небуття.


Чи життя існує,

чи триває,

Як розлучення

на серце

упаде,

Серденько у сумнівах

страждає:

«Де ж моя ти доле,

де ти,

де!?»

Я б’юсь, мов риба, кинута на сушу.
Не вирвавшись, затерп у горлі крик:
«Навіщо ви мені плюєте в душу?
Вона і так нагадує смітник!»

В ній шрами від чобіт колишніх друзів,
І вм’ятини від каблуків повій,
Уривки пошматованих ілюзій,
Уламки понівечених надій.

І зліва, й справа сиплються удари,
Та я уже в нокауті давно.
Мовчить душа – знеструнена гітара,
Я відіграв життя, як роль в кіно.

Прекрасний світ, та тільки не для мене,
Яскраве сонце, але я в тіні.
Навколо все квітуче і зелене,
Я ж сохну й жовкну, зрубаний на пні.

1979-2020

Ми бранці обставин,
Заручники часу,
По кліточці бавиш...
Спиняєшся...
Вчасно...
Додолу білизна,
За вітром сумління,
Усе так приблизно,
Занадто ти близько,
За ласкою близькість,
Усе за повір’ям.
А завтра любовно
Залишиш опівдні
Самотню (умовно).
Далекий, мій рідний,
Проріс ти наскрізно
До стону, до скону,
Занадто ти близько,
За ласкою близькість,
Усе так приблизно...
Ми поза законом.

10.02.2020

Минає час. Заплутались у вітті
Чи відголосся, чи забуті сни.
Мені здається - я іще у літі!
А бабиної повно сивини...
Не озираюсь я, прямую далі.
До зльоту, до останнього "бувай!"
Колись ти дарував мені конвалії,
А нині перетнув зимовий край...
Мені до тебе - бігти-недобігти.
А часу тінь лише крилом змахне,
І там, де простір змінює орбіти,
І ти вже дочекаєшся мене.

Словом пробуди молитву,
Молитвою – серце, серцем – любов.
Без любові не виграєш битви,
Не зречешся буденних оков.

Кажуть: «Не хлібом єдиним…»
Де віра у Господа пророста
Надважливо нести людині
Божу любов із уст у вуста.

Чи увіруєш у чудо?
Ніщо не збудеться раптово.
Бо на кожного є свій Іуда.
Але спочатку бути слову!
05.02.20р.