Я чекаю на тебе, моя поетесо!
Незрівнянна, замріяна жінка-весна...
Задля тебе життя своє ще не закреслив,
Я холодних ночей наковтався сповна.

Листувався я з тінями вчора й сьогодні,
На обличчі шар сміху - накладений грим.
Але це не завадило бути самотнім
І приходити ввечері в темний свій дім.

Я молюся за тебе, моя поетесо!
І готовий до зустрічі в будь-який час!
Пролітають повз мене нестримані весни...
Я про тебе пишу. Ти напишеш про нас.

Не сприймаю ніяких абстрактних малюнків,
Беззмістовних, порожніх, заїжджених слів.
Вже, можливо, й не час для палких поцілунків,
Та хоча б твоїм вогником руки зігрів...

Всі надії мої - мов розкидані речі,
Пошматована віра горить у вогні.
Озирнувся навколо. Німа порожнеча
Демонструє свої нагороди мені.

Я наслухався звуків безжальної меси!
Запросив на життя. Я благаю! Мерщій!
А коли вже запізно, моя поетесо,
Хай хоч разом помруть дві самотні душі!..

Повертались ми у пам’ять…
Із підвалу… з відпочинку
- Заспокойся… нас не зрадять
Ні на мить ні на хвилинку
Всім відомо, ти кмітлива
Вперта в справах вище норми
Навіть інколи злослива
Як оті раптові зломи…
Ти, буває, нікудишня
В тріскотні за їх розподіл
Де ростиме рання вишня
У садку чи у комоді…
Це лише одні фрагменти
Інші зникли, були б зайві
…на екрані знов ракети
Наче ті голодні зграї
І такі не дружелюбні
І такі вони хитрючі
Одним словом — світоблудні…
Ще задовго, ще до Бучі…
Повертались ми у спокій…
У свої знайоми риси…
Переконені глибоко —
Ми звичайні… Не нарциси
27.07.2024.

Віддай мені моє
І йди собі за вітром...
Один з нас відстає
А інший стелить квітом
Я спільник їх… не ваш?
До чого ці розмови
Потрібно буде страж —
Погоджуйтесь до змови
Мені все рівно з ким
Моє вже повернули
Але і поміж тим
Пішли собі й забули…
26.07.2024.

Візьму собі на добрий спомин,
Про цю коротку літню ніч, –
Смак поцілунків без утоми
І блиск яскравий синіх віч.
Іще візьму на довгу згадку
Про тебе запах ніжних рук
Якими ти встеляла гладко
Наш одяг на соломи тюк.
Нехай колись прийде на пам’ять
І душу втішить крадькома
Оця життєва мелодрама,
Майстерно зіграна двома…
14.08.24

сніг тихо йшов
і без вагання
падав
тополі
снився легкокрилий пух
а гіллю вишні
пелюшковість саду
а я
ловив снагу вітрів
на слух

здавався їхніх фіґлів
миттєписцем
ловив себе на слові
що давав
погожим дням своїм
зів'ялим в листі
що стану врешті
вісником заграв

знаходив передчасність
в неконечнім
а у зневірі
похибки рахуб
тримав
у клітці серця
недоречність
цю недоторканість
фатальну губ

летів пір'їною
у круговерті
бажань
вагань
переживань
і нот
акордів мандрівних
життя
і смерті
і відчував
Різдво
яке воно

світлішого
нема де пошукати
аби збагнути
мізерню жалів
кому належить
жертви роль
і ката
і клаптик неба
на оцій землі

24 Грудня, 2023

25.
Лиш дим звідтіля,

Де спалені вщент мости...

Почни все з нуля.

26.
В синій глибині

Пливуть самотнім шляхом

Душі, мов човни.

27.
Небо без краю...

Сосни-баскетболісти

В м’яч-сонце грають.

2024 рік

 
Ой щось впало із небес, та й у поле, на схід від Моліна
Джоді вилетів із трактора, як вірить очам своїм
Лежав на землі, трусивсь, гадав життю кінець
Потім біг до самого міста, волав: щось зійшло із небес!
 
Тут зібралась юрба, хтось учений казав це болотний газ
Спірит завів щодо збільшення податку на Марс
Ватикан рік: «Се Господь прийшов»
Голлівуд став знімать епічний фільм
А Ронні-з-народу казав, шо то – заколот коммі
 
Опісля в газетах Джоді був національним героєм
Волтер та Ерік взяли би його на телешоу
Білий Дім мовить: «Оце в залу синю»
Ватикан рече: «Се належить Риму»
Сам Джоді: «Для вас хіба, продам за сімнаціть мільйонів»
 
Ой щось впало із небес, та й у поле, на схід від Моліна
Джоді вилетів із трактора, як вірить очам своїм
Лежав на землі, трусивсь, гадав життю кінець
Потім біг до самого міста, волав: щось зійшло із небес!
 
 
 
 
 
 
 
 

У класі вчителька новенька.
І жартівник один знайшовся.
Той тягне руку враз тихенько.
Щось хитромудре є у хлопця.

- Питання є цікаве дуже,
Бо, певно, знаєте ви ліпше.
У зебри більше чорних смужок
Чи білих смуг таки частіше?

Всміхнулась вчитель загадково:
- У них по- різному буває.
Усе залежить винятково,
Який характер зебра має.

Коли коняка – песимістка, -
У неї трохи все чорніше.
Якщо ж та зебра – оптимістка,
То світлих смуг буває більше.

13.08.2024

Як не треба жити, нам відомо…
З ким коли і де — це наше право
Кожен пересвідчувався в тому,
Коли чув із оплесками "браво"

Не дісталось, краще би повчитись…
Звідкіля кому і що, і скільки
Ну а все коли — не розгубитись
Бажано по-мирному, без бійки

Є таке зашмигане — "доктрина"
З родичів найближщих модератор
Правда, на очах обох провина,
Так що не завадить респіратор…

Спробувати можна і без правил
Втілити до них свої закони…
Ось такі, малята, наші справи
Іншим разом буде про айфони…
26.07.2024.

Хто сказав, що геніїв нема?
В інтернеті цих істот до біса.
В цю не вірить істину Хома,
Каже: - На Парнас потрібна віза.

А її нікому не дають,
Окрім тих, хто день і нічку жваво
Строчить про любов усяку "жуть",
Та хоча би так, як баба Клава!

От у неї з темою ажур,
Як утьопа - плачуть крокодили.
З ляку в ступор падає Амур,
А Венера від страху аж біла!

Підскажу вам пребанальну річ:
Геній мусить так строчити оди,
Щоб лилися водоспадом з віч
Сльози в читачів. Дійшли ми згоди?

13.08.2024р.

Вже серпень золотом змокрілим
Почав оздоблювати ліс, –
Вже теплі дні задріботіли
В туманах сизих під укіс.
Уже повільніше сіріють
Світанки в темені ночей, –
Вже подалися суховії
До ще спекотних областей.
Вже наяву хмарки схололі
Звисають нижче до землі, –
Уже частіше бараболя
Парує ласо на столі.
Уже виразно нотки суму
Вп’ялися в плюскоти калюж, –
Вже слів моїх бурхливий струмінь
Світами шириться чимдуж.
13.08.24

Пасуться мирно на газоні
Шпаки і горлиці, й ворони...
Так люба серцю ця ідилія...
...Поки коти не приблудили.
Вони, як в Древньому Єгипті,
Вважать себе святими звикли.
Всупереч задумам пророків
До миру не зробили й кроку.
А ми (так би зізнатись не хотів)
Вчимось не в птаства, а в котів.

у Бога
руки
не доходять
хай голова
комусь болить
за снігом вкриті
в небо сходи
за цю непрохану ще
мить

мій подих
гойдалка для думки
мій погляд
проникає
в суть
в душі
так незмістовно
лунко
вірші
хурделицю несуть

самотність
рай для менестреля
його наснага
і їство
клейноди
міражі в пустелі
і ясність зірки
на Різдво

час бездоганний
в ролі ката
як і в народженні
мастак
життя
насправді
світла свято
раниме слово
на устах

без богоявлення
зневіра
без обезсвітлення
ніяк
та день
колись
не стане сірим
бо зброя
у кутку
твоя

засне
оговтана
від бою
застигне
тиша
на фронтах
що ниє
раною живою
осиротіє висота

нахрапом взята
з болем втрати
золівчений на мапі
хрест
один такий
на всіх солдатів
немов на гілля
ожелест

і спомин
танутиме довго
стискаючи у грудях
дух
нескорений
з людського довгу
міцніший криці
і огуд

і десь
у солов'їних трелях
проснеться божа благодать
в квітучім серці менестреля
де сни
і зорі миготять

22 Грудня, 2023

І. Увертюра

Ти?
Ти?
Ти?
Запити віолончелі.
Немає кого їсти.
Немає кого пити –
сьорбаю наступні ноти…
ретельні допити.

ІІ. Тема

Ау…
Улито…
у…
у нього на пульті чи пюпітрі
листи,
умотивовані листи-партитури –
успішні тури,
мандри ти...,
мандри ти…

ІІІ. Після теми і увертюри

Тихі
тортури
концерту номер три…

з оркестром.

24 листопада 1993 р., Київ

Шестиразова призерка Олімпійських ігор!
Хіба треба тут щось додавати?


Якщо запитати Ольгу Харлан,
сучасної ери княгиню:
а чи взагалі це реальний план
перемогти Україну -
на килимі, чи на татамі?
Чи на жорстокій війні?
Відповідь знаємо ми з вами:
ні!

2024 рік

Ти себе проявила по-різному
І мінлива була, наче ртуть, –
То бриніла неспинною піснею,
То змовкала раптово, як лють.
То до мене тулилась дитиною
І шукала рятунку від бід, –
То зникала безмовно хмариною,
Зачаївши надовго свій слід.
Потім знову з’являлась, як музика
Жвавих крапель гучного дощу, –
І рубалися прикростей вузлики,
І ставало добра досхочу.
Непокоять у пам’ять уписані
Теплі згадки про тебе і час,
Що тривожні сюжети замислював,
Без рахунку глузуючи з нас.
12.08.24

...Підвищений акциз на добрі справи
Таке воно… від імені Прогноз
Поїдемо вмирати до Варшави
Із вироком чудовиська: цироз…

Підвищено, повір, заради людства
Шикуйтеся скоріш, споживачі
Ліворуч вам, у стрій до самогубства
Навпроти де одні наглядачі…

Забудете про спокій і про світо
Ніяких спекуляцій (по-дзвінку… )
А те, альтернативне, що присіло -
Роздайте на дорогу по вінку…

Умовно, якшо навіть хтось повірить
Усім оцим відвертим балачкам,
Чи вистачить йому моєї міри
Від правди відокремить тріпача…

Таке воно життя по прейскурантам…
Заплутане акцизами всіма
По-іншому стурбовані гаранти
Риторика - історія - фірмА…
26.07.2024.

 
засівши в барі, п’ю свою гальбу, в джексоні
надворі сонце розливає сяйва
чимало барних королев, у джексоні
таж яким питвом із думок тебе одвадить
 
о дівчата з простацьких пивничок
нумо, заспіваймо пивничковий блюз
 
розлучену спіткав я в нью-йорк-сіті
у нас із нею трохи не війна
як пані убере мене в троянди
мій ніс & розум висадить вона
 
о дівчата з простацьких пивничок
нумо, заспіваймо пивничковий блюз
 
 
 
 
 
 
 
 

Силкуюсь з’єднати розірване коло,
Та, видно, не вдасться з’єднати ніколи:
Не бачу кількох, з ким колись довелося
Вінчать цілину із пшеничним колоссям:
Летять їхні душі в простори надземні,
А я все шукаю отут надаремне.
Та все ж на часину розраджує й тішить:
«А що як Господь зберіга мене грішного,
Щоб, з друзями будучи пам’яттю скутий,
Вертатися з ними в літа незабутні?»

в грудневім відчаї
затаєна весна
собі постукує тихенько
в грудях
кульбаби парасолька
в кольорових снах
літає
світ чекає снігу
й чуда

мій рай закутаний
у бездорогу даль
йому не посміхається
світило
пригадує гучний потік
з-під криг вода
а тіні
набирають в хмарах
сили

а очі
хочуть бачити
в собі тебе
моя
забута в напівслові
мріє
так мало
в глибині душі
твоїх небес
лиш голками в обличчі
вітер мліє

так мало щастя
потребує дотик губ
здається
що від нього
ніч розтане
як білизна
від краплі крові
на снігу
розбитки
у безодні океану

хай
ходить ще за нотами
у тишу
дзен
і світло бруниться
у серці
щемно
клубком з кота
на руки йде
до мене день
вібрує в муркотінні
недаремність

17 Грудня, 2023

День ясний, морозний трохи видався сьогодні.
Сонечко яскраве в небі безхмарнім сіяло.
Землю вкрило легке, сніжне, біле покривало.
Як усидіти у хаті при такій погоді?
- Йдем, онучку, парком трохи пройдемось зимовим!
А онучку й так вже нудно сидіти в квартирі:
- Зараз, тільки-но зберуся! – відгукнувся щиро. –
Уявляю, які види там зараз чудові.
Тротуари ще під снігом, рипить під ногами.
А повітря чисте-чисте, дихається легко.
Від квартири і до парку зовсім недалеко.
Зайшли в парк, а там і, дійсно, неймовірно гарно.
Сніг вночі легенький сипав, вітер не завадив.
Тож стояли всі дерева одягнені в біле.
На ялинах і на соснах, як шапки висіли.
Хіба, гілка десь прогнеться, то на землю падав
З тихим шурхотом. У тиші пташок добре чути.
Десь ворона обізветься, сорока скрекоче,
Мов новинами якими поділитись хоче.
Горобці знайшли окраєць хліба, кимсь забутий
І обсіли з цвірінчанням, по снігу тягають.
Голуби із туркотінням на сніг опустились,
Відбирати той окраєць у них заходились.
А ті, хоч малі та більшим, все ж не уступають.
- Діду, а що то за птахи? – онучок питає,
Показує на дерева. Там зграйка пташина
Копошиться. Теж, здається, плем’я горобине.
Але, від них на відміну, вигляд інший має.
В них пухнасте ніжно-сіре із рожевим пір’я.
На голові стирчить чубчик жовтий аж іржастий.
Крила вузькі. На тих крилах якісь плями часті:
І червоні, й золотаві, і білі по сірім.
Хвіст короткий, а на ньому в кінці смуга жовта.
- От красава! – онук каже. – А звідки ти знаєш,
Як ту пташку у народі часом називають?
Видається, що життя в них таке безтурботне.
Хоч доводиться їм їжу цілий день шукати.
Взимку сутужно з тим дуже. От вони й літають
Зграйками по скверах, парках, ягоди збирають.
А, насправді, оцих пташок «омелюхи» звати.
- Дивна назва?! – Ні, насправді і не дивна зовсім.
Подивись, дерева голі стоять усю зиму.
Лиш ялини зеленіють та сосни між ними.
Але й деякі дерева зеленіють досі.
Хоч, насправді, в тім заслуги їхньої немає.
То омела в них вчепилась, вона й зеленіє.
Тягне соки із дерева, інакше не вміє.
Ягоди омели тої пташки й полюбляють.
Тому й звуться «омелюхи». – А де ж та омела?
- Он, уважно подивися, мов зелені гнізда
Й по багато на деревах зеленіють різних.
Розплодилася та кубла свої, бач, розвела.
І все завдяки омелюхам. Бо ж ті ненажери.
Як побачать купу ягід, їдять без упину,
Доки з ягід не лишиться ціла ні єдина.
А пташки ледве літають, черевця нажерли.
Від тих ягід, наче п’яні. То б’ються у вікна,
А то падають на землю. Аж люди вважають,
Що ті людям якесь лихо тим передбачають.
І то, справді, виглядає якось зовсім дико.
Час минає, все проходить. Знов птахи у силі.
Хоча шлунок стільки ягід обробить не здатен,
Тож у посліді насіння може залишати.
А насіння те живуче, вчепиться у гілля,
Проб’є кору, присмокчеться до соку і скоро
Зеленітиме омела на новому місці.
Омелюхам, звісно, добре – буде чого їсти.
Та ж омели розведеться навкруг ціле море.
- А чому так? Ти не знаєш? - Та чув ще від діда
Історію дуже давню, звідки то взялося.
Хоча й чув іще маленьким, пам’ятаю й досі…
Омелюхи подалися! Пішли і ми слідом
По доріжці. Бо ж замерзнем, як будем стояти.
Ідуть вони. Дід онуку переповідає:
- Омелюхи лиш на зиму до нас залітають.
Вони в лісах на півночі звикли проживати.
Отож, кажуть, в лісах отих диких і дрімучих
Жила колись одна відьма, що з чортом водилась.
Вже стара була, вже хата її похилилась.
Від старості, від сирості кашель її мучить.
Вже сама вона не здатна багато робити.
Тож надумалась дитину украсти у когось,
Щоби була їй від неї якась допомога.
Полетіла в своїй ступі з висоти глядіти.
Сіл тоді було ще мало, тож довго летіла.
Бачить, село невелике стоїть над рікою.
Хлопчик сидить над річкою з вудкою легкою.
Вона тихо спустилася, хлопця ухопила
Та й до лісу подалася. Той просився, плакав.
Благав, аби відпустила. Що її просити?
Прилетіла та веліла роботу робити:
То дрова рубати, а то трав збирати всяких.
Сама ж у своїй хатині вариво варила.
Над казанком шепотіла, руками махала.
То траву, то суху жабу, то зілля кидала.
Молодість собі вернути, напевно хотіла.
Зла була та отим хлопцем вічно помикала,
Костуром постійно била, аби злість зігнати.
А той зуби зціпив, думав: «Почекай, проклята!
Я помщусь тобі!» Та літо вже й друге минало.
Він до відьми придивлявся. Що вона робила.
Що збирала сама, а що йому доручала.
А найбільше до омели вона учащала,
Що на дереві високім при хаті рясніла.
Коли треба, сяде в ступу і туди злітає.
Щось збирає, щось шепоче – з нею розмовляє.
Недарма ж «мітлою чорта» її прозивають.
Вона ягід на омелі отій назбирає
Та і варить з того зілля, щоб омолодитись
Та ще більше зла на світі людям натворити.
Отож вирішив хлопчина тим і відомстити.
Коли відьма починала із зіллям возитись,
Його з хати виганяла, щоб не бачив зайве.
Довго щось там ворожила, вариво варила.
Шепотіла над варивом, поки булькотіло.
А йому якісь надворі доручала справи.
Він і вирішив: раз відьма зайнята у хаті,
Забереться на дерево до омели тої,
Позриває всі ягоди з неї до одної,
Щоби стати молодою тій відьмі не дати.
Тим тихцем і став займатись. На дерево злізе,
Позрива хутенько ягід та і закопає.
Думав хлопець, що про теє відьма не узнає.
Обірвав вже всю омелу на дереві знизу.
Молодий, наївний зовсім – дарма сподівався.
Усе бачила та відьма, усе добре знала.
Так розсердилась на нього, що взяла й закляла,
Повеліла, щоб на пташку хлопець обертався.
- Раз допався до омели – так тому і бути.
Будеш ягоди омели все життя клювати.
Хотів, щоб її не стало? А стане багато.
І ти шкоду нам на користь маєш повернути!
Будеш тепер розносити чортове насіння
По всіх лісах, де ти будеш віднині літати.
І повсюди те насіння будеш розсівати.
І злетіла гарна пташка раптом в небо синє.
Політала, покружляла, на дерево сіла,
Заходилась із омели ягоди з’їдати.
А для чого – того вона не могла згадати.
А, коли наїлась добре, далі полетіла.
А насіння із омели до лап начіплялось.
Там, де сіла на гілляку, воно й залишилось.
Так потроху та омела кругом розплодилась.
Хоча з доброї ідеї усе починалось,
Та злі сили по-своєму усе повернули…
Гарних намірів багато та, хто його знає.
Кажуть, ними шлях до пекла люди устеляють.
Саме так воно, можливо й з омелюхом було.

Люби мене щоліта, мов веселку,
Яка містком з усмішкою стрічає.
Єдиному тобі віддам я серце,
Наповню радістю і щастям чашу.

Люби мене, мов осінь кольорову,
Я подарую почуттів палітру,
Лише тебе зігрію теплим словом,
Божественна звучатиме нам ліра.

Люби мене, мов перший сніг узимку,
Що очищає душі від печалі.
Неначе у нічному небі зірка,
Сплітатиму із ніжності вуалі.

Люби мене, мов первоцвіт весною,
Кохай в промінні сонця до нестями,
Бо тільки в парі, як в ковчезі Ноя,
Любові збережемо вічність храму.

В моїх словах широкий світ,
Його краса і гидь до цятки, –
І вічних мрій моїх політ,
І про минуле теплі згадки.
В моїх словах суглобів тріск,
Дрижання м’язів, слабкість нервів, –
І неочікуваний зиск
Від справ насущних безперервних.
В моїх словах і тиша, й грім,
Пітьма і світло, гнів і ласка, –
І снів порушений режим,
І відпочинки своєчасні.
В моїх словах жура і сміх,
І суміш відчаю й знемоги, –
І каяття за кожен гріх,
І щира сповідь перед Богом...
11.08.24

Декілька днів, тиждень, згодом два.
Лишилися останніми слова,
Та не прощальні, тоді не думала й сама,
Що буде тиша, така довга й затяжна.

Під голос твій хотілося кружляти,
В обіймах теплих на світанку засинати.
А діалог не думає мовчання проганяти
І теплий дотик запроторений за ґрати.

Слова твої – сливи доспілі, поточені сумнівом.
Розламую надвоє, м'якоть вергаю на віру.
Проколюю шкіру об кісточку першого – думного.
Розколюю міру в очікуванні наступного.

Слова твої губляться в зародку, затишку, затінку...
Пощо їх на дотик шукатиму в травах притлумлених,
як всиплються купно додолу, на збитки у п'ятінку,
хоч знаю допевне, що не покладу до подолу?!

10.08.2024

Кілька доларів у книжці
Між рядками уляглись
Переслав би хто блондинці
Як вона комусь колись…
Щільно так вляглись рядочком
Перетнувши океан
Книжка випнулась горбочком
Настрій злючий — ідеал…
Бо на завтра щезнуть в небо
Не повернуться вони
Наче їх ковтне їх демон
Винуваті без вини…
Краще може проковтнути
Під заяву… настрій… під…
І намолене забути
І вклонитися услід…
26.07.2024.

Всього і всіх шкода.
Все – наче спалах,
Та ось вже сутінки і пітьма, і слова.
Слова про тіло, дотик, голос.
Слова ще теплі, ще твої
І вже наполовину словникові.
...Ліпше скам’яніти і видивляти жадібно віки,
Ніж тільки згадувати доторк твоїх пальців,
Паморочну зав’язь то лівої, то правої руки
Довкола таїни цілунку...
...Найлюбша, відведи в непам’ять
Мої непрохані передчуття біди
І прокажи: «Це передчасна старість,
Бо ти ж такий ще до нестями молодий».

Непогашені вікна у пелені пізньої ночі,
В чорних брилах будинків обабіч прямої дороги
Незнайомого міста, яке лиш проїхати хочу,
Сумно дивляться в душу зболілу очима тривоги.

Звідки те відчуття, що то я залишИла там світло?
У надії вернутись туди, що уже не вернути.
І усе, чим бездонна ця темрява світить- то звідти,
Із чужих непогашених вікон, в минуле закутих.

Український стрілець завоював срібло Олімпіади-2024
у стрільбі з пневматичної гвинтівки.

Так, зосередься -
ти вже у Франції…
Стримуйся, серце!
Змагання - уранці.

Б‘є в скронях молотом…
Воля потрібна.
Цілив у золото,
влучив у срібло.

Радість безмежна -
прозора і чиста…
Ейфеля вежа
сяє над містом.

2024 рік

коли дозволите
то розкажу
про те
що перейшло
на мить межу
квапливо перегорнуте
в уяві

воно ледь видиме
і неяскраве
але торкнулося
коли плило
немов морську траву
туге весло
до серця щупальців
ловців едемів

богами кинуте
для втіх богемі
пір'їною крутилося
в словах
ніким
незаймана
подій канва
ниток потребувала гойних
й голки

так прагне
богомола
богомолка
вітрила
вітру
переліт
весни
так осягають
зрілості лани
і полишають
землю світлі душі

колись життя
так виповзло на сушу
а потім
вознеслося до небес
так пізнають
в чужій біді себе
і роздають надію
за молитву

в добра
є зло
а у братання
битва
у поцілунку
ляпас по щоці
є у прицілу
неодмінна ціль
у смерті
день народження
й причина

як треба
так любити свого сина
аби віддати
вмерти на хресті
ті істини
як видихи
прості
як гнізда
відсповиті зозуляті

у невблаганних прикрощах
у святі
ми залишаємось
таки людьми
а ще для когось
вічними дітьми
про що хотів
напевно
розказати

16 Грудня, 2023

священна геометрія ймовірності
теорія випадкових чисел у вулику джойса чи джобса —
немає сенсу
буття
у якому ти постійно щось чистиш
у якому тебе постійно хтось чистить і обчищає до найглибших контекстів
до останньої нитки нижнього шару
під епідермісом мʼязами — у кістках
колупаючись в твоєму тілі мізках як ганібал лектор
немає сенсу вмикати проектор —
у сипких неозорих пісках
там його ніхто не побачить —
богу і чорту це буде однаково нелегко
зробити

світи тільки там де множаться твої світи
де лунко звучить твій голос —
а найчастіше сміх
грай лише ті ігри в яких є ти
твоя земля твоя трава твій сніг
твої стежки й дороги падіння й лет
все те що має — твою — анатомічну памʼять

але завдання таке не з легких —
усі вершини
відомо ж
— мечі солдат
ти можеш зранити ноги чи вхопивши хвіст якоїсь з комет —
літати
вихоплюючи за вістря найгострішу зброю з темряви небуття
цей вибір існує завжди

тим з ким ти граєшся в ці ігри
не варто знати що битва твоя — ціною в життя
а не просто знамено
не маніфест не ода — а хрип і рик
медитація буде потім за чашкою чаю
і в ту хвилину як тільки помітиш що тебе обчищають тебе помічають
і не дай бог величають —
намивають солять і перчать
прикрашають стрічками
хапай найближчу комету за хвіст —
злітай над мечами
шукай свій власний зміст
всього що відбувається навколо твоєї планети
викидай увесь баласт і в першу чергу
хейт компліменти респекти — намисто з каменів неминуче потягне на дно

ти ж прийшла у цей вимір не за лайками і не за свічками при дорозі у царство мертвих
не за холодними бовванами зі зіницями повними осуду та зневаги
а за смішними яскравими світлячками
за паперовими вітряками
за само-оцінкою і само-повагою
за тим щоб спочатку про-жити а лиш тоді померти

усе що навколо — рандом теорія випадкових чисел
у вулику джойса чи джобса —
немає сенсу
буття
у якому ти постійно щось чистиш
у якому тебе постійно хтось чистить

дівчинко
знімай взуття коли заходиш у священний грааль своєї душі
дихай
смійся
пиши вíрші
кажи на них віршí —
Боже! ти вільна
і не міняй місцями ці слова
ти вільна — поки жива

10.08.24 (с) Тата Рівна

Де ти, кохана?.. Піди розберись,
Як ані руху, ні звуку, –
Видимий гарно лиш місяця диск
І поза річкою луки.
Де ти, кохана?.. Хоча б озовись,
Чи ворухнися поволі, –
Чом заховалась від мене кудись,
Наче оманлива доля?
Де ти, кохана?.. Вдивляюсь у вись
І оглядаюсь навколо, –
Вже дві дороги в єдину зійшлись,
А не виписують кола.
Де ти, кохана?.. Я в скруті розкис.
Множить невідання муки.
Наче лукавої жінки каприз,
Ця загадкова розлука…
10.08.24

Я читачів своїх, здається, знаю поіменно.
Хотілося б, щоб більше тих було імен.
І хоч палаци й стадіони не про мене,
Тішу себе: може, іще когось мій вірш не обмине.
Хай не бурхливою рікою вірш мій буде,
А тихим лісовим струмком чи й джерельцем,
Та як жагу ним потамують люди,
Чи ж втіха більша може бути понад це?
Отак-от і життя сплива поміж рядками віршів,
Котрі вряди-годи нашіптує Всевишній.
А от чи вийшло з того щось насправді путнє,
Хай скажуть читачі – сьогоднішні й майбутні.

Ініціатор ти є нікудишній
Полеміка відпочиває поруч
А наміри усі оті колишні
Переіначились давно в покору…
І найманець такий собі, невзорий
Хіба що за кермом…. спішиш додому
А поруч у думках кіношний Зорро,
Бо якось не прстойно в дім одному…
Ти навіть в суперечках маєш ваду
Сприймаєш їхній виклик по-дитячи
А ось коли, хто згадує про владу,
Твій лай нагадує життя собаче…
Скажи собі, мені, яка причина
Миттєвого різкого діалекту?
І що то заядучена личина…
Чи наслідки (від згадки) діабету?

Від нині ми з тобою однодумці…
Порода із пород… не ми, нардепи
Можливо з консервації прибульці
І кажуть, ще задовго до Мазепи…

Я подумки свої переіначу
Підходь і ти коли вже заманеться…
Але один з початку я поплачу…
І настрій відповідний сам озветься
26.07.2024.

Український боксер, якого прозвали «Полтавським танком», здобув золоту медаль на Олімпіаді у Франції!
Показово, що майбутній чемпіон тренувався під керівництвом свого батька не за кордоном, а у рідній Полтаві - під постійними російськими обстрілами та супровід повітряних тривог…


Танк скроєний із живих вен,
а тренування щодня невпинні…
Попри стогін тривожних сирен
допомагають і рідні стіни.

Танк скроєний із почуттів,
загострений на атаку…
І завжди на рингу в куті
допомагає плече батька.

2024 рік

Тонула в чорнім океані,
а світ її благав.
"Тобі ще помирати рано!
Тримайся, дорога!!!

Ти сильна, віримо, що зможеш
важкий здолати шлях!"
Молилися:" Всевишній Боже,
усе в твоїх руках..."

Віддавшись лиху на поталу
знесилена душа
на гребні хвилі захлиналась
ропою із ковша.

Медузи обпікали тіло,
душила круговерть,
і зазирала очманіло
в блакитні очі смерть.

Навколо плавали акули,
і скати струмові.
Та наковтавшись солі й мулу,
дісталася землі.

Усе скінчилося б фатально,
якби надійний друг
не кинув жінці на останок
свій рятувальний круг.

09.08.2024р.

 
рабочий клас живе інак
інакше й вигляда
 
у небі журавлем літак
урода коляда
 
а ви які ні там ні сям
завидуйте собі
 
рабочий клас ~
назло мистцям
у правди постдобі
 
 
 
 
 
 
 
 

Відлунює давніми грозами
моє потайне lacrimoso...
Там спогад блукає півколами,
і постать твоя незникома
із доторком голосу плинним,
зі смаком гіркаво-полинним,
розкрилля долонь неминуче,
і ніжна жага - очі в очі...
Ця гра у довічність...затято
нам плескали тролі й сивілли,
а з ними сміялась Геката!
2024 р.

Той день віддаленів, але не зник...
невтомно смикає небесний ляльковик
за час, що поділив усі слова
на "до" і "після"... слабне тятива
у лучника Амура, бліднуть маски,
завислі на кону, де чутно брязкіт
мечів, й картонна пада голова...
вистава без продовження трива...
2024 р.

Я вчора побачила смерть
із писком, заповненим вщерть,
тілами безвусих героїв,
і стогін, що серце замлоїв,
здійнявсь попід храмові хори,
де їх ненароджені діти
співають у янгольськім хорі.
2024 р.

Ти мені розкажи про себе,
Ти довір свою таємницю.
Недаремно світилось небо,
Заіскрились наші зіниці.

Недаремно ж погляд у погляд,
Мов зійшлися небесні зорі.
І в душі ніжний, теплий порух.
Почуттів розлилося море.

Не зустрілись раніше шкодА,
Але ж пісня чуттєва серця
Полонила, мов чиста вода,
Що любов*ю б*є із джерельця.

Розкажи мені сокровенне.
(Як з тобою затишно й любо!)
Ти моєї душі натхнення,
Лиш про тебе шепочуть губи.

Передам тобі серветку
Можу - хочеш, навіть дві...
Поверну твою виделку
І залишуся на дні…
Поруч спокій бірюзовий.
Зверху запах запашний...
Що потрібно ще для змови
Коли ти весь як скляний?
Ну хіба свіча і кава…
Ну хіба камін з вогнем…
В міру стримана і жвава,
Коли вглиб в одну із тем…
Ну хіба щоб без претензій:
Які квіти, відкіля…
І чому нема гортензій
В безкінечних ой-ля-ля…
Передай собі, манюся,
Поруч всього, що вже є,
Згоду дай, я знов женюся
На тобі, поки клює…
25.07.202

Світлій пам'яті Ковальчука
Богдана Кириловича

Свіжовикопана яма.
В квітах топиться труна.
Це життя найбільша драма
І страшна його ціна.
Поховання. Море люду.
Горе з’єднує серця.
Роздирає туга груди
І сльозам нема кінця.
Світ нечувано жорстокий.
Пересуди і суди.
Світла пам'ять, вічний спокій,
Людська шана назавжди…
09.08.24

Я сьогодні щосили прошу: опустіть мені вії!
Вже не можу дивитись на цю закарбовану мить.
Пам'ятаєте, люди, мене, легендарного Вія?
А про вії свої я казав навпаки: підніміть!

Все зруйноване. Мертве. Зламався колишній маяк.
Я сьогодні щосили прошу: опустіть мені вії!
Упирі - вже не в моді. Безсилим стає вурдалак,
І мене перевершили підлі й брудні лиходії.

Ну нехай навіть чорну, але навіть я мав надію!
В абсолютній безбарвності вашій - не той в мене хист!
Я сьогодні щосили прошу: опустіть мені вії!
Бо накреслене крейдою коло вже втратило зміст.

У кривавих сторіччях я бачив вас, люди, наскрізь!
Але досі не знаю: сумую? Чи щиро радію?
Та до вас, кровожерливі злодії, ще не доріс!
Я сьогодні щосили прошу: опустіть мені вії!

пав тихо лист до ніг.
Щось сказать хотів - не зміг.
Може, як улітку йшлося?
Може, що надходить осінь?
Я поклав лист на долоню:
Е, та він же непритомний...
Зачекаю. Лист – мій гість.
Як оклига – оповість.

Тебе відносить течія,
Колись, мабуть, збагнеш.
Але допоки скріз вода,
Ти думаєш - пливеш.

Любові, радості, жаги
Минаєш береги,
І струмені тугі-дзвінкі
Окреслюють шляхи.

Гойдайся і вагайся
І плач у тишу вод.
Твої дзвіночки-сльози
Як фінішний акорд

За втраченим майбутнім,
За добрим, що було...
Розламано трикутник,
Нехай іде на дно.

Латаття мінить кольори,
Птахи летять в тепло,
Рибини йдуть у глиб води.
Від серця відлягло.

В лѣт̑ . [6428 (920)] Игорь же воєваше на Печенѣгы

Ярун прокинувсь раптом серед ночі.
Щось муляло і на душі шкребло.
Прислухався. Спокійно все було.
Уже хотів закрити знову очі.
Та сон не йшов. На небо очі звів.
Воно усе ще всіяне зірками.
Не потьмяніли. Дишло Возу прямо
Показує на північ. Поглядів,
Чи Хорс ще ликом схід не освітив.
Та ні, ще рано. Вовк десь одізвався.
Завив тривожно, чогось налякався.
А слідом дзвінко лис задзявкотів.
Нема нічого дивного у тім.
Це люди сплять, а степ вночі пантрує.
Хтось ласує тихцем, а хтось полює…
Задумався. Вже скоро й рідний дім.
Ще день чи два і будуть біля Росі,
Там легко вже Самбатаса дістать.
Згадав, як навесні ще покидать
Їм стольний град кагана довелося.
Каган з мужами на зиму ходив
По данину в слов’ян краї підвладні.
Слов’яни, хоч були не дуже й раді,
Але ж ніхто противитись не смів.
Збирали все, що мали ті віддать:
Хутро і мед, залізо і худобу.
Хто не платив, той сам ставав за здобич,
Такого можна у Царград продать.
Верталися вже майже по весні.
Й робота в стольнім граді закипала.
Із півночі дуби поприганяли
Водою, що також були в ціні.
Із тих дубів робили лодії:
Довбали та бортами обшивали.
Купці з своїм товаром прибували.
Ті мали, правда, лодії свої.
І вже, як всі готовими були,
То вниз Дніпром всі разом й відпливали.
В Царграді все добро продати мали,
Заморський звідтіля товар везли.
Хоч у степах і не було татьби
У ті часи та ж всяко бути може.
А раптом плем’я стрінеться вороже?
Від татей тих відбитися аби,
Товар під охороною ішов.
Загін із гридів його супроводив.
Тож мали світ побачити нагоду
Та й татям по путі пустити кров.
Між гридів опинився і Ярун.
Сам напросився світу подивитись,
На Хортичім під дубом помолитись.
Та й заробити трохи собі кун.
Шлях на Царград доволі легким був.
Там спродалися швидко та скупились,
Посеред літа вже й назад пустились.
Ярун уже полегшення відчув,
Коли пороги степом обійшли.
Струкун пройшли, Леанті проминули,
Іще здалеку Варуфорс почули,
Пройти його водою не могли.
За ним Айфар, Геландрі прогули,
Лякаючи всіх гуркотом, а слідом
Ульворсі , що лякав одним лиш видом.
І, врешті, як Ессупі вже пройшли,
Пустилися угору по воді.
Тут не боятьсь можна було татей,
Спокійно коло берега пристати.
Тим паче, що й на березі слідів
Чужих не видно. Стали відпочить.
Бо ж вниз пливти все ж легше, ніж нагору
І веслярі утомлювались скоро,
Тож довелося лодії спинить.
На березі багаття розвели,
Поїли гарно та і вклались спати
Лиш гридям на всю ніч сторожувати.
Ті на сторожі, а другі лягли.
Ярун своє вже відсторожував.
Втомився, наче, але, бач, прокинувсь,
Чогось раптово серед ночі кинувсь.
Тож по нужді в кущі сходити встав.
Від табору тихенько простував…
І тут позаду враз загомоніло.
Якісь верхівці раптом налетіли
З виттям і криком. Він меча дістав,
З яким не розстається жоден рус,
Аж доки й доведеться помирати.
Тоді його вже сину передати
У спадок. Ярун швидко розвернувсь
І кинувся поміж кущів назад.
У таборі кривава різанина.
Проспали вартові в лиху годину,
Не встигли розбудити. Руар лад
Ще намагався якось навести,
Та в темряві, як вороги навколо –
Вже кожен бився сам за свою долю.
І видно, що нікому не спастись.
Ярун пробитись намагавсь туди,
Де кілька русів в купі відбивались
Від зграї ворогів, що увивались
Круг них, тіснили воїв до води.
Але пробитись крізь юрму не зміг.
Кінні на нього раптом налетіли,
Зрубати його шаблями хотіли.
Та він відбився все-таки від них.
Хоч довелось до річки відступить.
Вимахував мечем та придивлявся,
Тих розрізнити ворогів старався,
Аж доки зміг, нарешті зрозуміть,
Що печеніги то. П’ять літ тому
Він вже із ними в полі зустрічався.
Тоді на Русь похід їх перший стався.
Тоді уперше довелось йому
В дружині гридів рушити в похід.
Неждана вістка прибула в Самбатас.
Не було часу, щоб війська скликати,
Бо знову сунув войовничий схід
На руську землю. Перейшли Ітиль
І йдуть на Русь зі степу печеніги.
Вже зовсім близько. Тож каган їх Ігор
Зібрав все те, що можна без зусиль –
Мужів і гридів. Свенельду велів
Збирати всіх, хто може меч тримати.
А сам надумавсь навперейми мчати.
Над Россю печенігів перестрів.
Стояла невелика руська рать
На березі, мечі в руках стискала.
І, хоч було проти орди їх мало
Та всі готові бій смертельний дать.
Спинилася на березі орда,
Не ризикнула річку подолати.
Бо знала, на що руські вої здатні.
Кривава в Росі зробиться вода.
Тож хан на перемовини пішов,
Хотів кагана спершу налякати,
Мовляв, у нього воїнів багато,
Не хоче просто проливати кров.
Хай Русь йому заплатить відступне
І він тоді не буде нападатись.
Та Ігор у отвіт почав сміятись,
Мовляв, хай печеніг лиш ризикне.
Побачивши, що то усе дарма,
Став хан уже інакше говорити,
Вже без погроз і не гоноровито,
З каганом рівно вже себе тримав.
А тут ще Свенельд з військом підійшов.
Тож хан і зовсім лагідним зробився.
Мовляв, на Русь він, навіть не дивився,
Адже до Істру на болгар ішов.
На тому розпрощались й розійшлись.
Хан із ордою подались на захід,
Пообіцявши, мабуть же, від страху,
Що Русь вже не чіпатимуть. Дививсь
Ярун, як та здіймається орда
Й зника в степу і міркував сердито,
Що меч в крові не вдасться окропити…
Бач, воно як? Не думав, не гадав,
Що лиш п’ять літ відтоді промине
І вже його пролитись може кров
Від шабель печенізьких… Знов і знов,
Якась перед очей його майне
У спробі, врешті плоть його дістать.
Він не давався, люто відбивався,
Не підпустити близько намагався,
Не втомлювавсь мечем важким махать.
Кількох із супротивників зрубав,
В самого кров із ран вже цебеніла.
Але ще в тілі залишались сили
І він рубав, рубав та відступав.
Десь там позаду берег, зі спини,
Щоби його часом не оточили.
Тут двоє ще на конях підлетіли,
Із правої метнулись сторони.
Він крок зробив, від шабель відхиливсь
І оступився з берега крутого.
У голові враз потемніло в нього,
Як він внизу у річці опинивсь.
То все, мабуть, було одну лиш мить.
В воді одразу він прийшов до тями.
Хотів у бійку кинутися прямо –
Високий берег, доки добіжить
До лодій, де пологий трохи схил,
То печеніг стрілою його вцілить.
Аж тут орда із криком налетіла
Й на лодії. Не стало в русів сил
Їх зупинити. Кидатись дарма,
Лише загине. Й користі із того?
Вже інша думка тріпотіла в нього:
Русі дістатись, щоби Ігор мав
Про все те вістку. Й покарав, як слід
Орду прокляту. Але як дістатись
Русі, щоб часом здобиччю не стати?
А тут якраз став рожевіти схід.
Хорс своє лико в небо підіймав.
В степу кінчалось панування ночі.
Щоб ворогам не втрапити на очі,
Ярун сховатись в очеретах мав.
А там якесь вже рішення прийнять.
Коня потрібно якось роздобути,
Щоб у Самбатас чимскоріш прибути
Й кагану гірку вістку передать.
Сидів у очеретах й дослухавсь.
Вже бій затих давно, ординці кляті
Вже лодії взялися грабувати.
Увесь товар царградський їм діставсь.
Між тим і грецьке дороге вино.
До нього печеніги і допались.
Весь день вони кричали і сміялись
Біля багать. Але ж міцне воно.
Поволі табір печенізький стих.
Мабуть, поснули п’яні при багаттях?!
Очеретину взяв, став підпливати,
До лодій ближче підбиравсь своїх.
За лодію тихенько заховавсь,
Аби його із берега не знати.
Сам роздивлявся. Вогнищ забагато.
І всюди сонний печеніг валявсь.
Коней помітив. Паслись віддаля.
Хтось приглядав за ними, очевидно,
Хоча звідсіль нікого і не видно.
Ну, що ж, хай рідна помага земля!
Де повз, де відстань подолав бігцем,
Аж доки, врешті табуна дістався.
Ще наостанок раз пороззирався
І на коня. Враз вітер у лице.
Рус не уміє битись на коні,
Він б’ється пішим у строю тісному.
Ти плечі братні відчуваєш в ньому
І вороги ніякі не страшні.
Але коней тут кожен добре знав,
Вмів осідлати й на коні триматись
Та степом хвацько тим конем промчатись.
Отож, Ярун коня того погнав
На північ. Вже здавалося йому,
Що обдурив він долю, врятувався
І з вісткою в Самбатас вже примчався…
Та доля вмить завадила йому.
Не чув він лету хижої стріли.
Відчув лише, коли у спину вп’ялась.
З коня його звалити намагалась.
Перед очима степ умить поплив.
Та він не впав. З сідла мотузку взяв,
Що при коні мав печеніжин кожен
І, понад силу вже, наскільки можна,
Себе з конем мотузкою зв’язав.
А далі все було, як у тумані.
Кінь мчав кудись, хтось зупинив його,
Спитався: хто такий і мчить чого?
Ярун із сил отвітив із останніх
І світ померк…Вже очі він відкрив
В півтемній хижі. Хтось над ним схилився.
Якиїсь сивий чоловік дивився.
- Ну, що, - спитався лагідно, - ожив?
- А де я? – Не хвилюйся, між своїх.
- А до кагана вість уже послали?
Про печенігів, що на нас напали?
- Одразу, тільки ти сказати встиг.
Не переймайся. Думай про своє.
Тобі потрібно рани злікувати,
А потім вже з ордою воювати.
- Ось, бачиш, - стрілу раптом дістає.-
Ти у сорочці, мабуть, народивсь.
Ледве не наскрізь клята прохромила,
Другого б, може, вже звела в могилу.
А ти живий, як бачиш, залишивсь.
- Це вже удруге клятий печеніг
Прийшов до нас… - Ні, то вже втретє було.
Донині вже, напевно всі забули,
Як ще Аскольд орду їх переміг.
Але повір на слово: ще від них
Русі пізнати горя доведеться.
Не раз орда вогнем й мечем пройдеться,
По землях наших, по краях оцих…
Тут тупотіння раптом донеслось,
Десь зовсім поряд коні заіржали.
Відкрились двері й на порозі стали
Якіїсь люди. Хтось промовив: - Ось
Дружинник цей, що вість приніс із поля.
І тут Ярун кагана упізнав,
Що, нахилившись, поряд з ложем став,
Бо ж була стеля занизька доволі.
А каган Ігор же кремезним був,
Йому в цій хижі тільки пригинатись.
- Що, гридю, печенігів там багато? –
Зненацька голос Ігорів загув.
- Багато, мабуть…Може й вся орда…
Вночі напали, як ми не чекали.
Усіх, здається, наших порубали.
Я ледве врятувався й тягу дав.
- Де то було? – До Тясмина дійшли.
Там в усті на ночівлю і спинились.
А ті якраз під ранок й нагодились.
Побили наших, весь товар взяли…
Перепилися грецького вина,
То, може й досі десь там бенкетують.
- Нічого, скоро росів гнів відчують,
За все вони отримають сповна!
Пізнають кляті роського меча!
Знайду в степу і зажену аж в море.
Шукали здобич, а піймають горе!..
А ти щоб нас здоровим зустрічав!
Каган пішов. І тупіт скоро стих.
Пішла рать роська ворога шукати,
Ярунові ж зосталося чекати
З нелегкого того походу їх.

Твій світ — це шлях крізь довгий лабіринт
У ньому юність лиш пролог до звершень,
Там полюбивши і обпікшись вперше
Залишиш іншим знак і не один.

Блукаючи між стінами з картин
Де безліч, що обманюють і менше
Отих, які підносять дух, щоб врешті
Направити або в кінець звести.

Хоча вони — лишень вказівники,
Примхлива зустріч з неосяжним світом,
Та в лабіринтах тягнуться нитки

Які ведуть когось подалі з Криту,
Але когось обманом навпаки
Ведуть одним, то іншим лабіринтом.


05.08.2024

Не залишай, хоч ти мене,
в біді, як сироту самотню.
Не заберу життя земне,
без вороття в манке турне,
з собою разом у безодню;

ропою надбані скарби,
коли нависне пеленою
безсмертя чорної габи,
несамовитої журби
між мною, любий, і тобою.

А буде хтось кидати тінь
вуалі темної на мене.
Не вір нікому! Далечінь,
лиш знає лік моїх падінь,
й вітрильних злетів достеменно.

На сповіді в останній раз
провини витравлю сльозами.
Та поки не настав той час,
кружляємо весільний вальс
лебідками під небесами.

А ранок малинові сни
розвіює, мов зерня в полі.
Жита лякають цвіркуни,
де сіяли ми до війни,
волошки для своєї долі.


07.08.2024р.

Ну ось воно і догори дриґом…
Панове, зупиніться, досить вже
Або візміть й мене у список вигод —
Молитимусь від нині на чуже…

Негоже у минуле заглядати
Замішане затерлося в іржі
Хоча і там були свої донати
І лиси ненаситні і їжі…

Візьміть, візьміть! і множте побрехеньки
Одягнені підштані до колін…
А бачили в подвір’ї вороженька,
Це ж хто його за зябри приволік?

Візьміть мій крик-донат і приплюсуйте
До сліз, до горя… краще до могил
А втомитесь якщо, заколядуйте —
Такі мої сьогоднішні борги…

По-перше, щоб зайти комусь до Храму,
Огляньтеся, хто поруч з вами йде…
Чи може це сподобатись Адаму,
Якщо нема дзвіночка вам від Зе?..

Панове усміхніться, я жартую
Щоправда, ще не вимкнутий ліхтар…
Навколий світ увесь перефарбую
І буде вам, як вівцям, семінар…
25.07.2024.