Ти повинен написати про вітер цієї весни
Залишити для неї оте мерехтіння світла
Написати жовтоокі кульбаби і солодке гудіння бджіл
Про те як птахи у польоті торкаються чорним пір’ям.
Як в саду опадає його білосніжна кужіль,
Не забудь про цвітіння бузку і закручений вихор
Такого раптового часу, що падає тінь
Тендітної вежі кохання і крутить у вечір,
І несеться до ночі все те, що спинити хотів
І пишеш тому, що нікому іще не вдалося.
Тому, що розхристані крони старих дерев
У тому саду, що печально колишеться гілля.
Що все відмирає, що згодом і ти відійдеш,
Залишаючись словом, цим вітром, весною, цвітінням

14.04.2024

Колись росли ромашки і човни.
Колись і ми з троянди народилися.
По піднебессю - трішки білизни:
хмарки веселі дихають в потилицю.
Зелений край до солоду густий -
липнево мед лоскоче усміх вусами.
Переболить, як вистоїть настій,
бо жити треба, жити щемно мусимо.
Колись росли ромашки і човни.
І капелюшки в плесо видивлялися.
Гортаю книжку - панночку з весни.
Шепоче літо з-за сторінки радості.

2024

А у безсоння - кадастр особливий:
Ось небо ночі в зоряній парчі,
З*явився місяця яскравий бивень...
Мені б ... дрімати на твоїм плечі.

Немає від безсоння цього ліків.
(Мереживо моїх думок і мрій).
Чи не забув гаряче грацій літо,
Коли в блаженстві ночі ти був мій?

А у безсоння - кадастр особливий,
Бо ніч - поліфонія почуттів.
Я ж сподіваюсь на маленьке диво:
Побачити на стінах рідну тінь.

Ще до війни було аж надто задалеко…
Ще ріки сліз чекали на відплив…
Хозяйнували в небі зрощені лелеки…
І ти такий слухняний… просто жив.
Топтав цю землю грішну неповторно…
Вичитував, зачитувався ти,
Що не Еней був парубок моторний,
А всі оті зашморгані жмути…
Описував минуле, і прийдешнє…
Ховав бадьоро в риму кожні дні,
А в снах ходив зувсім на протилежне…
Вони ж були для тебе не складні?
... ще до війни були ми як малеча --
З піску ліпили шатра у дворі…
Омріяні збиралися під вечір
І байдуже було, що угорі…
А нині там прострелене нависло…
А нині там плачевний сум, і біль
Це так, якщо, поспішно вже, і стисло…
І що цікаво, чути звідусіль…
29.04.2024.

На Івана, на Купала
перстень-папороть шукаю
синім лісом, жовтим небом -
квітнуть роси, пнуться стебла
і росте душа! Над ставом -
біла птаха: славно ставна...
На Івана, на Купала
черешневі зорі впали
і стікають соком в губи,
і зелене листя гублять -
на Івана, на Купала
яса обрій розвидняє.

2024

Спробуй.
Бо все можливо.
Кожен світанок – диво.
Будь-який крок оборотний.
Серцем заходь в звороти.

Пробуй.
Не є фатальним
вибір, якщо повчально
наслідком його бентега
так учиняти не треба.

Зважся.
Нема запізно.
Час розуміння різний.
Шлях дочування довгий
й затьмарень на ньому повно.

Будь
сам для себе добрим.
Лагідним і притомним.
Не толеруй недбалість.
Вимонстрить – жахно вдарить.

Вір
у любов і милість.
Ми задля щастя стрілись.
Вибір завжди за тобою.
Спробуй обрати любов’ю.

12.06.24

Ракет падіння замість зорепадів,
Щодня осколків смертоносний град, –
Не має смерть ніякої пощади
До кожного, хто довше жити рад.
Руїни стін од затишної хати,
Нема вцілілих у вогні речей, –
Є вічна пам'ять про найбільшу втрату –
Зотлілих і обвуглених людей.
Кого війна навчила виживати,
Той має право стверджувати всім,
Що нині щастя зовсім не достаток,
А головне – лишатися живим…
01.07.24

Розфарбував світанок мій колючий
Якийсь незрозумілий темний щем.
Міцніє він щоразу, з кожним днем,
Нейтральне все стає таким болючим!

Долати важко непохитні кручі
З беззахисним букетом хризантем.
Між полум'ям стояв я та вогнем.
Праворуч - фюрер, а ліворуч - дуче.

Було погано, добре та ніяк...
Від долі я чекав на слово "так",
Натхненно купував осінні квіти.

Легка пелюстка... А на ній - сльоза...
Як боляче дивитись в небеса
І думати, і дихати, і жити!..

Течуть роки, немов Дніпро-ріка,
За осінню - зима, весна, питання...
Це літо, наче мавка молода -
Таке ж гаряче і,, мабуть, останнє.

Вдихнув і задихнувся від краси,
Забув про сон, душевний спокій, вірші.
Лечу крізь легіт в піднебесну синь
Обарвлювати хмари в чисту ніжність.

В неволі як же довго я мовчав,
Нарешті з пекла вигнали до раю.
Осипалась задавнена печаль
Зернятками дощу у буйнотрав'я.

Станцюй зі мною, вітре, вальс! Анум!
Сьогодні раз на сотню літ, нічий я!
Роблю що хочу! Бешкети чиню,
Зсадивши з крил на землю надвечір'я.

Карміном замальовую блават,
Лик сонця темним овидом замурзав.
За це дарунок - квітка польова,
Яку мені подарувала муза.

У ділах і словах московитів
Назріває класичний совок –
Найпаскудніша з чинних політик,
Що дістала усіх до кісток.

Ми стаємо до бою нового
На заломі безжальних епох
Аби світ навернувся до Бога,
Аби путін воістину здох.

Не купиш ти любов за гроші,
За золото і діаманти,
Бо почуття це найдорожче
Знайдеш по волі Божій в мандрах.

Хмільне воно, аж до безтями,
І романтичне, і сердечне,
І усміхається зірками,
Мов небо світле, безкінечне.

Буяє в молодому віці.
На старість теж, як дар приходить.
На жаль, буває камнем в річці,
Даремно вже питати броду.

Дай, Боже, справжньої любові,
Як скарб духовний збережемо.
І щастя, й радуг кольорових,
Бо лиш єдиний раз живемо.

Зорі в небі блищать, місяць викотив коло,
Зачепився за дуб та й на хвильку завис.
Своїм оком єдиним на долину дививсь,
Що удень ще була бою лютого полем.
Хоча бій і затих, гамір не ущухав.
Переможці багать навкруги розпалили.
Хто лежав, хто сидів та усі гомоніли.
Костянтинова той гамір аж досягав.
Хоч потомлені всі та завзяття від бою
Їх ще не полиша. Є про що говорить.
Адже лях з-під Пилявців, як скажений біжить,
Все добро, що притяг, покида за собою.
Круг одного багаття січові козаки.
Ті вже звикли до битв, тож сидять, спочивають.
Що казати, як всі і без того все знають?
Прохолоду вечірню несе від ріки.
А іще мошкара від боліт налетіла.
Тне проклята і кров сподівається пить.
Ту, що ляхи в бою не зуміли пустить.
Тільки дим і рятує козацькеє тіло.
Зрідка кине хтось слово і знову мовчать.
Коли раптом один з козаків підхопився:
- То ж Микола іде? Петре, он, подивися!
- Таки він. Гей, Миколо, - услід став кричать, -
А іди но сюди! Той спинився на мить.
Придивився, хто ж то його добре так знає.
- Хто це там козака своїм криком спиняє?
А ну, лиш покажись, щоб я міг зрозуміть!
- Чи Петра не впізнав? Та ж з тобою ми, брате,
Мабуть, діжку горілки удвох розпили́!
- Звісно, так! Не впізнав?! – козаки загули.-
Запанів! Перестав вже й своїх впізнавати!
Після дружніх обіймів розсілися знов.
І Микола присів біля того багаття.
- Де ж це ти пропадав? – стали в нього питати.
А Петро своє вставив: - Звідки, власне ішов?
- Та ж від Хмеля. Тепер я в полку Кривоноса.
Тож цидулку носив, що полковник послав.
А, відносно того, де це я пропадав…
Та багато чого пережить довелося…
Остряниця…степи… Де Максима зустрів.
З його хлопцями там у степах тирлувався,
Доки аж на Січі буйно Хмель не піднявся
І Максим нас у поміч Богдану повів.
І на Жовтих були, і під Корсунем бились.
Потім Хмель зупинився, Максима послав
Аби він Україну від ляхів звільняв,
Які поки іще де-не-де залишились.
Військо ж все полягло чи у Крим подалося.
Залишився, хіба що, лиш Ярема один.
Із Лубен із полком своїм вибрався він,
Якось на правий берег пробратись вдалося.
Йшов Ярема, кривавий слід за ним залишався.
Мов скажений вовчисько нищив все на шляху.
І ви ж чули, напевно вже про долю лиху
Тих, хто звірові тому у лапи попався.
Про Котельню, Вчорайше, Погребище, де він
Крові ріки пролив…Про Вахнівку, Немирів
Та Прилуку… Криваві сліди того звіра…
Тож Максим і почав за тим нелюдом гін.
Під Махнівкою, врешті, наздогнати вдалося.
Ворог зуби ошкірив, наче загнаний звір.
Назбігалось до нього «панства» із усіх нір.
Тож мав війська Ярема, навіть більше, ніж досі.
Хоч і билися люто та здолать не змогли.
Звідти під Костянтинів вороги відступили.
Там до них доєднались чималі іще сили.
Та й до нас ще загони із селян прибули.
Поміж нами ріка Случ несла свої води.
Щоб дістатись до них, її треба здолать.
А вони ж наготові усім військом стоять
Та гадають, що Случ буде нам перешкода.
В сотні у Полуяна був я…Знали його?
Гарна сотня була… Жаль, погинули браття.
Коли тільки до річки став Максим підступати,
Ми ішли попереду всього війська свого.
В сподіванні, що військо враже геть відступило
Брід здолали ми швидко, зовсім без перешкод,
Повернули у місто Костянтинів…Та от
Звідкись кінні козаки на загін налетіли.
Їх було значно більше ще й відрізали шлях,
Аби нам відступити. Довелось бій прийняти.
І не з ляхом, на жаль. Нам прийшлося вбивати
Таких самих, як ми. Билися і на шаблях,
І списами кололи, з мушкетів стріляли.
Кров лилась ручаями. Брат на брата пішов.
Мабуть, що не усе в нас вирішує кров,
Коли браття на бік сили вражої стали?!
Нас все менше ставало, більшість в ранах були.
Тут позвав Полуян мене й голосно каже:
- Чи ти зможеш пробитись крізь кільце оце враже?
Щоб не дарма усі тут ми в бою полягли.
Скажеш, скільки отут стоїть вражої сили,
Аби знав Кривоніс, як бій далі вести…
Та і кинувся в бій. А мене відпустив.
Я побачив лишень, як з коня його збили
І в’язать почали. Вже не порятувать.
Та й наказ мав такий, що живим мав лишитись.
Я не знаю вже, як удалося й пробитись
І дістатись на берег, де наші стоять.
Я полковнику все, що дізнався, повідав.
Хлопців так жаль було, але що мав робить?!
А вже й вечір якраз встиг тоді наступить.
Отож, в ніч Кривоніс не послав військо слідом.
А на ранок, ледь сонце із-за лісу зійшло,
На тім боці уздріли ми магнатські корогви.
Вони нам на той бік закривали дорогу.
І по виду чимало у них сили було.
Зліва сам Вишневецький рішив з кінними стать.
Справа – також кіннота. Хто вже там верховодив?
А у центрі – піхота із гарматами. Годі
Було, навіть і думать легко брід подолать.
Почали перші ляхи. Кількасот їх зібралось.
На цей бік перебрались та на герць стали звать.
Ну, а хто би з козаків зміг спокійно стоять?
Тож поміряти сили ми із ними подались.
Герць недовгим був, правда. Не до того було.
Кривоніс дав команду і хоругви кінноти
Ворога налякали. Ті, хоча й без охоти,
На той бік повернули. Наше ж військо пішло
Усім фронтом вперед аби річку здолати.
Ішли тісно, бо ж було нас чимало тоді.
Вишневецький же, звісно не чекав, не сидів.
Ледве в воду ступили, заревіли гармати.
Ядра в нас полетіли, наче плугом яким
Смерть ряди виривала, але нас не спиняла.
І на місце загиблих нові й нові ставали.
А вже й наші гармати одізвались за тим.
Понад голови наші густо ядра летіли.
А той берег все ближче і ближче. Та ось
Ледь до берега нам добрести удалось,
Як гвардійці вогонь із мушкетів відкрили.
Перший залп, потім другий і третій…Здалось,
Що то двері до пекла зненацька відкрились.
Сотні наших поранені й мертві втопились.
Ох, нелегко, скажу, нам тоді довелось.
Та, хоч смерті коса всіх косила кругом,
Все ж найперші за берег таки зачепились
Та відкрили вогонь. Вороги відступились.
Мабуть, не сподівалися зовсім того.
Доки ворог збентежений був, козаки
Стали шанці копати, вози підтягнули.
Як оговтався ворог, то пізно вже було –
Вже і табір на березі виріс ріки.
А у таборі спробуй-но тільки нас взять!
Ледве облаштувались – піхота поперла.
Смертоносним вогнем на нас плюнули жерла.
Але й нам вже було чим їх силу стрічать.
Усе більш козаків на цей бік перейшло.
Підтягли і гармати, на валах встановили
І вогонь упритул по піхоті відкрили.
Ту піхоту ураз, наче вітром змело.
Відступила назад, де б вогонь не дістав.
Вишневецькому то було не до вподоби,
Тож негайно велів боягузам тим, щоби
Нас змели у ріку. Гул гармат не змовкав.
Знову ворог іде на укріплення наші.
Ми його зустрічаєм вогнем з-за возів.
Коли все ж підійшов, ми накинулись всі,
На, отримуй, мовляв і підляшок, і ля́шок.
Закривавили шаблі в ворожій крові
І погнали їх геть, кулі слідом пустили.
Утекли… Та Ярему те ще більш розлютило.
Знов погнав їх в атаку усіх, хто живі.
Але то все дарма. Нас тим не налякати.
Стріли влучним вогнем і погнали назад.
Вже, напевно, Ярема був із того не рад.
Тож не став тих побитих у атаку кидати.
Вивів власні хоругви і повів козаків
На укріплення наші. То була страшна сила.
Двічі ми їх спиняли. Вже, здається відбили
Та вони знов кидались у атаки стрімкі.
Брат ішов проти брата, батько йшов проти сина.
Кров лилася рікою. Українська, однак …
А Ярема лютивсь. Не спинявся ніяк.
Хотів вибити всіх до одної людини.
Вже здавалось, що він-таки гору бере.
Вже його козаки у наш табір прорвались.
Вже у таборі наші із ними рубались,
Відступали до річки. А той пре і пре.
Хоч і важко було та не кинулись ми
На той бік через Стир. Усі бились завзято.
Довелось полишити Яремі гармати,
Гаківниці – відбитись би, власне, самим.
За спиною ріка. Ворог все насідає.
Але вперлися ми – стоїмо, як стіна.
Хоч і ворог проклятий пощади не зна,
Але жалості й ми теж до нього не маєм.
Та ще з берега того нам поміч іде.
Козаки і селяни весь час прибувають.
Ледве вийдуть на берег, до бою вступають.
А Тишкевич стоїть із піхотою й жде.
Не схотів він Яремі у поміч іти.
Та вже й вечір заходить і сонце сідає.
Вже Ярема, здається й не так налягає.
Мабуть, бачить, що шанс свій він вже упустив.
Тож велів козакам відступати своїм.
Прихопили, щоправда з собою гармати,
Що відбили у нас. Та ще встигли забрати
Прапори, що недавно належали їм.
Та при Жовтих і Корсуні втратили всі.
Кривоніс і забрав їх собі, як трофеї.
Тож, обтяжені здобиччю трохи тією,
Огризаючись зграєю лютою псів,
Відступили вони, скоро і подались
Десь на Кульчин. А поле все нам залишили.
У той день ми уже й Костянтинів звільнили,
А на другий загонами всі розбрелись
Та звільнили Острог і Красилів, і Бар.
Кам’янецьку фортецю взяли у облогу.
Правда, взяти її не було у нас змоги,
Хмель покликав назад. Вже чекав на татар,
Щоб на ляхів іти, які військо зібрали.
Полк Максимів йому у нагоді мав стать.
Щоби спільно усім битву ворогу дать.
Отож ми із полком під Пиляву й примчали.

Задовольняєшся меншим.
Задовольняєшся меншим.
Молодшим.
Наївнішим.
Ортодоксальнішим.
З коротким волоссям,
з характером легшим
і фейсом найнепривабливішим.

Я знаю, що він полюбляє спорт
і ставить тебе на лижі.
Від нього – курінь, лісовий комфорт,
ще й запахи пруть найпростіші.
Він улаштовує тобі – невроз,
варикоз,
ще й мозолів десятки
в місцях, до яких необхідно всерйоз
підходити
й лагідно братки *.

Задовольняєшся меншим.
Меншим задовольняєшся!
Хай не люблю тебе, як уперше –
то всоте не гірше ж стараюся!
Твоя сексуальність
дійшла до ручки.
Твій образ – банальність,
а одіж – ону́чки.

Ти перейшла на смурні рюкзаки,
на чорне і чорне,
на біле і біле,
від тебе бувають такі матюки,
як вища освіта в дебіла.

Збагни! На-вра-ті-ло-ва!..
Ця комбінація –
зад-голова –
і щораз ампутація!
З чим ти залишишся?
Може, ще з меншим?
Молодшим.
Наївнішим.
Не незалежним.
Таким собі збоченим
молокососом,
що здатен поставити
тільки засоса...
на персах твоїх,
яко глеки з напо́єм,
що п’єш і п’янієш,
що поруч з тобою,
що ми є обоє –
радієш і знаєш,
спокійно береш –
і до дна випиваєш…

Кажу вже, як друг
і коханець минулий,
роки́ хай майнули,
чуття хай майнули…
Знайди когось більшого!
Люби когось з більшим.
І со́пель не вішай на себе!
не вішай!

9–10 січня 1996 р., Київ

_________________
* бра́ти

Усе на світі створене з любові:
І травина, квітка, колосок,
І метелик, сонечко, мураха,
Й солов'їний ніжний голосок.

Червонястий мак, синій дзвіночок,
Що росте на грядці у рядочок,
І верба розлога, і тополя
Появилися з Небесної Любові.

Усмішка дитини, погляд мами —
Це любов, що зрощена віками.
Море світла, сяєво сердечне —
То любов безмежна, безконечна...

І тому усе живе — навічно,
Бо ясніє там Любов одвічна...

Цю пісню, скорше один перероблений куплет її, я вперше почув у дитячому будинку в Заворичах Броварського району на Київщині. Двоє хлопців билися, а третій заспівав її, тай припинив цим бійку.
Як видно з подальшого тексту, пісню складено під час голодомору 32-33 років. Але вона дожила й до 47-го, який мало не послав і мене на той світ. Сусіди винесли в ночвах і відвезли до лікарні, де протягом тривалого часу я набував людських кондицій.

Пішла мати на село,
А у селі пусто,
Ні пшениці, ні муки
Лиш сталінські образки.

Приспів:
Гоп! Мої гречаники,
Комуністи начальники,
А мужики - патраки,
А сталінці - дураки.
Позбирались у сільраді,
Усі лежні дуже раді.
Будем куркулів ділити
І не будемо робити.

Приспів:
Гоп! Мої гречаники,
Комуністи начальники,
А мужики - патраки,
А сталінці - дураки.
Нема хліба, нема сала
Все комунія забрала,
Ні корови, ні свині.
Тілько Сталін на стіні!

Приспів:
Гоп! Мої гречаники,
Комуністи начальники,
А мужики - патраки,
А сталінці - дураки.
Сталін в хаті, Ленін з двору.
Ворушилось у коморі.
Все то вожді комуністи.
Комуністи - страхаїсти.

Приспів:
Гоп! Мої гречаники,
Комуністи начальники,
А мужики - патраки,
А сталінці - дураки.
Мужики - дураки,
А ми - комуністи.
Мужики будуть робити,
А ми будем їсти.

Приспів:
Гоп! Мої гречаники,
Комуністи начальники,
А мужики - патраки,
А сталінці - дураки.
Я маленька колгоспниця
Заробила трудодень.
Мати ходить без спідниці,
А батенько без сподень.

Приспів:
Гоп! Мої гречаники,
Комуністи начальники,
А мужики - патраки,
А сталінці - дураки.
Сидить баба на рядні
Все чекає трудодні.
Має сорок і оден,
Дайте хліба хоч на день.

Приспів:
Гоп! Мої гречаники,
Комуністи начальники,
А мужики - патраки,
А сталінці - дураки.
Працювала десять день
Заробила трудодень,
А од того трудодня
Голодую я щодня.

Приспів:
Гоп! Мої гречаники,
Комуністи начальники,
А мужики - патраки,
А сталінці - дураки.
У колгоспі добре жить,
Один - робить, сім - лежить
А як сонце припече,
То й останній утече!

Приспів:
Гоп! Мої гречаники,
Комуністи начальники,
А мужики - патраки,
А сталінці - дураки.
Подивися Сталін сам,
Як танцює "Комнезам"
Працювати не схотів,
Записався в "коллектив".

Приспів:
Гоп! Мої гречаники,
Комуністи начальники,
А мужики - патраки,
А сталінці - дураки.
Ой, гоп! Ти диви!
Їде Сталін на свині,
Кукурудзой поганяє
"П'ятілєтку" доганяє.

Приспів:
Гоп! Мої гречаники,
Комуністи начальники,
А мужики - патраки,
А сталінці - дураки.
Їде Сталін на тарані,
Оселедець у кармані.
Часником він поганяє,
Америку доганяє!

Приспів:
Гоп! Мої гречаники,
Комуністи начальники,
А мужики - патраки,
А сталінці - дураки.
Встань Тарасе, подивися
До чого ми дожилися
Хата впала, клуня боком
І корова з одним оком!

Приспів:
Гоп! Мої гречаники,
Комуністи начальники,
А мужики - патраки,
А сталінці - дураки.


•Трудодень: Трудодень — термін, пов'язаний з формою оплати праці в колгоспах СРСР, введеною у 1930–31 під час примусової колективізації сільського господарства. Трудодні були замінені грошовою оплатою з 1966 року..."Комнезам":
Коміте́ти незамо́жних селя́н — орган радянської влади на селі в Україні в 1920–1933 роках.

Як на мене, ця пісня не поступається поемі Некрасова «Кому на Руси жить хорошо». Щоб не повторилася трагедія голодоморів чи й просто фізичного знищення народу України, її сини борються з путінською нечистю.

***
А вова пу... з цепу зірвався,
на іншого – все гав та гав!
Зе не злякався,
бо... попався
давно у шоу для забав.

***
А моровому іроду росії
наснилася історія Русі,
де чародії,
урки і злодії
його номінували у князі.

***
А місія печальної коняки –
очікувати вирок роковий,
але пиляє ще́ одну гілляку,
де і його повість як собаку
і двійника... якщо іще живий.

***
А в голові медведа час від часу
посилюється ядерний маразм.
Від цього сказу
не буває спасу
як це було і буде ще не раз.

***
А на раші усюди й завжди́
промишляли розбоєм ватаги
і повія орди
замітає сліди
на єдиній путі до Гааги.

***
А пацієнтам шостої палати
у марафоні впарюють ІПСО,
що їхньому ґаранту
треба стати
найвищою фігурою Тюссо*.

Наразі
А, таки, московія мала,
що усе шукає свого краю,
де її і досі називають
п’яною імперією зла
світу, хрестоносцями пуйла,
на яких давно хреста немає.

06/24

30 червня - День усіх Святих українського народу


Я на колінах попрошу Святих,
щоб рідні всі були здорові,
а поруч ти була завжди
у буднях чорно-білих й кольорових.

Не дайте дітям гинути, Святі,
хай біль такий не точить струмом душу,
коли на цвинтарі на крихітній плиті
сидить ведмедик під дощем із плюшу...

Проситиму навколішки Святих
очистити від бруду і від блуду,
щоб істини великі і прості
нам нагадали: ми же люди!

Благаю, щоб на нашому віку
для Веделя відкрились вуха,
щоб квіти дарувала Білокур,
і щоб Тарас озброїв вічним духом.

Молю вас я всім серцем: о, Святі,
не дайте розіп‘яти Україну,
щоб після «операції» катів
онукам не дістались лиш руїни!

Я на колінах попрошу Святих,
щоб небо щільно перекрили
молитвою дзвінкої чистоти,
яка летить на білосніжних крилах…

Благаючи про вічні рубежі,
прошу не ліків від глухого болю,
а щоби вистачило до останньої межі -
любові.

Автор: Юрій Гундарєв
2024 рік

А я - глуха стіна,
В мороці' ледве дихаю.
Гасне думок луна
Попід моєю стріхою.

Сіра, як хвіст кота,
Кажуть, була і білою..
Шепчеться лобода
В сутінках із жаливою.

Привид жаский - не глюк,
Онде - живий, не вдаваний.
В друзях - сліпий павук,
Вкрив мене сивим саваном.

Гарно тут? Люкс? Отож.
Сиплеться попіл з комина.
Схочеш померти? Що ж -
Ляж біля мене втомлено.

Тут тебе не знайдУть
Теща, жона, колектори...
Ех, обвалився кут
Й холодно вельми деколи.

29.06.2020 р.

Орди скривавлені сліди –
Це знаки суму та біди.
Межи густих вогнів багать,
Вбиває й ріже хижа рать.
Вчиняє звірства і розбій
Оскаженілий лиходій, –
Монгольський виродок і плід
Іще не вивчених порід.

Бездушні, злі, страшні потвори
Одвічно сіють всюди горе, –
І в храмі Божому покути
Не буде правнукам Малюти…
30.06.24

"...Волошки цвіт погас навіки
Й троянда більше не твоя.
А там, де серце ти поранив,
Навіки проклята земля."
                                     Оксана Василець

Замовкли голоси. Фінал.
І номер відбули музики.
Ти зруйнував свій ідеал,
Волошки цвіт погас навіки.

Тепер тобі розчарування
Вповзає в душу, мов змія.
Було примарою кохання,
Й троянда більше не твоя.

Не помічав, бо не хотів...
Почуй самотності сопрано
Не там, де дзвін красивих слів,
А там, де серце ти поранив.

Забув, рахуючи розлуки,
Що справжнє бачиться здаля.
Безкрилому залишить руки
Навіки проклята земля.

Поміж ромашок- штор
Світла холодний проблиск.
Над хутряним пальтом
Профілю ніжний обрис.

Витонченим пучком
Коси тримають "краби".
Стверджує щось кивком,
Щось обіцяє, мабуть.

Посеред пелюсток
Тісно обняті тіні
Заколихались - то
ДИтятко на колінах.

Горнеться до грудей.
Разом з пальтом нагрітим
В ліжко його кладе.
І вимикає світло.

Стомлене від сирен,
В синіх обіймах тиші,
Місто таки засне,
Й мати дитя вколише.

Обминаю тебе,
Моя перша юнацька любове,
На розгрузлих шляхах,
Де зневіра, і зрада, і біль,
Де ніколи й ніщо
Не сприймається як випадкове
Й тимчасове –
У всьому
Сльози пропікаюча сіль!

Обминаю тебе,
Моє перше пречисте кохання,
Задля тебе самого
Й заради святої мети:
Щоб ніколи й ніщо
Не принесло нам розчарування,
Не затьмило душі,
Не зв’ялило барвінок цноти!

Обминаю обману
Рожево туманну оману,
Зберігаючи образ –
Отой найпервісніший лик,
Що його,
Мов ікону,
До скону міняти не стану
Я на інше лице,
На парсуну, личину, ярлик…

Лебедіє сонячна юга,
Зрошена ранковим щебетанням.
Пообіді - спека, пилюга,
Ніц нема охоти до кохання.

А воно потрібне, хоч убий,
Нащо літо як нема любові?
Жінко! Я до вечора не твій!
Ось коли на небі місяць повний

Тихим світлом огорне хати,
Висріблить отави і городи,
Нагадаю - я ще молодий!
Моцний дуб, а не гнила колода!

День і цей, немов гаряча піч,
Сил немає збігати й за пивом.
Око сонця падає у ніч,
Жінка усміхається грайливо...

29.06.2024р.

Більше ніхто не відтворить її очей,
А тисячі скажуть про погляд блакитного моря
І житимуть між тисячами подібних речей,
Що були у кімнаті, якої ніхто не повторить.
Навіть думка про те, що усе обернеться в прах
До ненависті світу – нестерпна, в серцях – невимовна,
І напишуть про це тисячі у своїх книжках,
І кімнату вона розміняє так легко, як слово,
Що досі витає по спальні й торкається стін,
Де в чужих володіннях линяють його плафони.
Неначе метафору раю кладе на стіл,
Де востаннє оглянувшись, іншим її залишає.

25.04.2024

Плин мирри у сни диво-теплої ночі.
І покій мирської, принишклої хвилі.
Відчуй, Кесаріє, як входить тремтіння
у намертво стягнуті латами груди,

як сходить уроджена в далечі дальній
забута в нестямах солодка належність,
як відігнавши покари порядки,
озорює сутінь її протилежність.

О, де, - як не тут, - кругозору видніше -
подалі від Цезарів, ближче до неба!
Коли повертається найважливіше -
дарована кожному дива потреба!

Відчуй, Кесаріє, серцями еллінів
і душами галів – обіцяне в тому,
у чому нема ні погроз, ні докорів
а тільки - усміхненість Отчого дому,

Сяяння Зорі в леті до Віфлеєму -
над залишками звироднілого саду --
Зорі, що несе у промінні своєму
до кожного серця новину-розраду!

Плин мирри, цвітіння привитої Гілки,
і подиху мова нова Немовляти.
Відчуй, Кесаріє, як світу природа
вдихає надії крізь темні догмати.
____

О, невже не радіти
Сонячно-новій статі?!
О невже ми не діти,
Отчій Руці раді?!

2005-2024

Дядя Юра - ловкий віршомаз,
Ратичкою шкряботить щоденно.
Та його хвалю! Волаю: - Клас!
Ти в літературі навіжений!

Кожен твір - перлина золота!
Кожне слово - мудрості оаза!
Творчості свята твоя вода
Сіє скрізь таланту метастази!

Світ без тебе - звомплене ніщо,
Тож пиши! Прошу тебе уклінно!
Щоб сатира й гумор животи
Рвали і сміялися постійно.

Зупинися, о пресвітла мить!
В муз від шоку вилізають очка!
Юра...пише. Ну, а світ мовчить,
А точніше - зубоскалить мовчки.

29.06.2024р.

Нині, як ніколи,
Видно хто є хто, –
Хто став напівголий,
Хто придбав пальто.
Видно, що для фронту
І коли собі,
Як і кожен контур
Радощів і бід.
Зараз добре видно,
Й чутно водночас, –
Щедрість і єхидність
Кожного із нас.
29.06.24

Сокільники... Зґвалтована дорога!
Немає свіжих квітів навесні.
Життя - страшна війна. Гуде тривога.
Себе питаю: виживу чи ні?

Мій Лісопарк - розстріляне минуле!
У двері, що зачинені тепер,
Благав та стукав. Марно. Не почули.
Вдивлялися: живий я чи помер.

Мій Лісопарку! Я кричу щосили!
У синій килим пролісків твоїх
Стріляв не ворог. Розстріляли з тилу -
Я навіть озирнутися не встиг.

Мій літній шлях - спаплюжені надії.
Вечірній вогник так і не зігрів.
Кого мені назвати лиходієм?
Яка ціна усіх спізнілих слів?

Мені сказали: "Постулати - хибні!"
Роздарував я всі свої скарби.
Дарунки ці нікому не потрібні -
Їх не взяли й розтанули в юрбі.

Я знаю: як раніше, вже не буде...
Відпущений в самотність без застав.
Витримував я постріли у груди,
А пострілу у спину не чекав!

Світе, вибач за наступні слова,
Але довше терпіти не можу я більше.
Чому в мене кругом має завжди йти голова
Від твоїх випробувань в безнадійності грішній?

Чому я завжди маю тягати при собі план?
Чому маю завжди усім догодити?
Може, проблему описав мій аркан,
Коли заповіли мене дитиною рано виростити?

Чому я маю бігти далеко від дому?
Чому маю бути надією всім?
Чому, коли злюсь, наче блиском і громом
Несуться думки у життя усім їм?

Чому я не маю права на щастя,
Коли всі навколо відверто щасливі?
Можливо, любов та добро у ненасті
Колись я знайду у твоєму жорстокому вимірі?

Чому моя доля не хоче збагнути,
Що дитині малій не по силі страждання?
Вона мене слухать не хоче і чути,
Тому вочевидь це єдине про неї знання.

Вона вирішила собі мене інакше оберігати,
Підставляючи з кожним кроком розпечене скло.
Було б краще тої долі ніколи не знати,
Коли вона таке у мій світ приносить "добро".

Я буду кричати на неї, я буду сваритись.
Ніколи не забуду про немилість її.
Можливо, із часом прийму й перестану битись.
Можливо, вона точно знає, як краще мені?
25/06/2024

Тихо.
Зачекай.
Помовч, будь ласка, зара.
Тихо, тихо.
Чуєш? Ні? Летить по небу хмара.

Відчуваєш, як біжать мурахи тілом?
Зара буде, бо вони єдині є мірилом.
Чого? Скажи, навіщо вони мені зара?
Бо суть природи й закон вічний вдалий.

Чи може, ти віриш лише тільки в бога,
Що тільки він подарував нам владу слова?
Ой ні, не караю за віру, ну що ти!
Мені поділом ваші страждання й скорботи.

Єдине не люблю, коли ви, затихнув,
Стараєтесь нас інших захопити у вихор
Усіх ваших страждань, переживань, молитов,
Бо не вірю я в слово, що лишив його бог.

Не вірю, бо він не злічив від хвороби.
Не вірю, бо не припинив ваші скорботи.
Не вірю, бо віра у мені вся пропала,
Коли на будинок сусідній бомба впала.

Чи може, ваш бог не радіє дитинству,
Що так заохочує інших до вбивству?
Ви ледарі, ось хто ви іншою мовою,
Бо вважаєте усі проблеми турботою.
Я вас не осуджу, живіть, як хочете самі,
Але не чіпайте серце в мені,
Якщо не хочете відчути морок зі сторони.
25/06/2024

Шановний, ви живете в моїх думках,
У сповідях моїх, в моїх історіях,
В моїй великій голові, в моїх фантазіях,
В моєму подиху, в моїх невтомних мріях.

Кажете впевнено про свої зелені очі,
Хоча я точно знаю - там немає зелені.
Немає зелені, бо бачу відблиски сонячні
В ваших очах прекрасних, впевнених.

Я вашу посмішку порівнюю із іншими,
Коли дивлюся мимоволі не на вас.
Думки мої водночас стали грішними,
Бо хочу посмішку я вашу у свою колекцію прикрас.

Я вам пишу інколи лише для того,
Аби відбити в собі думки про ваш вільний час.
Чому ж тоді відповідаєте інколи схвильовано?
Чому ви знову заставляєте мене думати про можливих "нас"?

Та з кожним днем я розумію напевно й точно,
Що менше думаю про ваші очі, ваш силует.
Не забуття це, не припинення, а тихий спокій
Кохання мого, що здатен описати лиш поет.

Я буду тихо вас любити серед ночі,
Я буду тихо й інколи думати про вас.
Дякую за пристрасть, що подарували ваші очі,
Але пора прощатися, прийшов нарешті час.
20/06/2024

Весна має очі твої:
прозорі смарагди зелені,
зело неосяжних гаїв
і листя-мереживо кленів!

У літа постава твоя
і дині – як перса звабливі.
Твій голос – то спів солов’я,
що пісню заводить грайливу.

І осінь – то вилита ти,
принади ліани-рамена,
а посмішка – цілі світи,
палітра кохання шалена!

Лише не пасує зима,
її крижана прохолода.
А може тому ти сама,
що надто жаска її врода?.

В повечірній тиші не сумуй, мій друже.
Пів зими пробігло, ближче до весни.
Голос твій печальний розтривожив душу.
Завіконня хмуре зашуміло тужно
Барабанним танцем крапель крижаних.

Не сумуй, минеться, і за ніччю сплине
Все, що розболілось за короткий день.
На світанку лапа доторкне коліна,
Глянуть в душу очі незрадливо вірні.
Хто ж кого гуляти в ранок поведе?

Їй би в матріархаті народитися годилось,-
Од ласки й доброти з десяток мужиків зомлів би,
А то лиш я один та ще онук й сини...
Немає простору у повноті розправить крила.
Отож, як на останню приступку життя зійду,
Відкіль в інші світи вже мерехтить стежинка,
Спитаю в Господа про те, що стільки літ ношу:
«За дар який Ти дав мені таку ж бо дивовижну жінку?»

Ти мені розкажи про себе,
Ти довір свою таємницю.
Недаремно світилось небо,
Заіскрились наші зіниці.

Недаремно ж погляд у погляд,
Мов зійшлися небесні зорі.
І в душі ніжний, теплий порух.
Почуттів розлилося море.

Не зустрілись раніше шкодА,
Але ж пісня чуттєва серця
Полонила, мов чиста вода,
Що любов*ю б*є із джерельця.

Розкажи мені сокровенне.
(Як з тобою затишно й любо!)
Ти моєї душі натхнення,
Лиш про тебе шепочуть губи.

Спека. Стіни вологі
Від стелі і до підлоги
Пара, пастка, задуха
Мряка по самі вуха.

Слухай, що це за справи?
Я наче фотка для ави
Десь днищі канави
Бажаю влади і слави.

Влада дзвінко регоче
Слава нерви лоскоче
В блозі підроблено почерк
Хист як брудний тамагоче.

Сіла моя батарея
Сили залишили: де я?
Спека, пара, задуха
Втома по самі вуха.

Відчай кинув за грати
Доля кличе пограти
Гатять зневіри гармати
Де надію сховати?

Лати дайте хтось хутко
Пізно. Крінжу маршрутка
Везе у ментальну хворобу
Тут видали сорому робу.

Втеча не допоможе
А може на це воля божа?
Я невпевнена дуже
Тягне образи калюжа.

Фрази рвані і голі
Доля розкидує ролі
Спрага. Спека. Задуха.
Стій. Не бійся. Послухай

Вийди із власного бану
Все інше - по барабану.

Сутінки ранні зникають поволі.
Плине мелодія ніжна без слів.
Серце полишили смутки і болі,
Щойно тебе, моє щастя, зустрів.
Сонце над обрієм полум’яніє.
Вітер підбурює гай до розмов.
Серце наповнили віра й надія,
І заспокоїла душу любов.
Запахи сіна беззвучно і п’янко
Свіже повітря проймають чимдуж, –
Добре удвох милуватися ранком
І відчувати спорідненість душ.
Радують дуже уздовж Придніпров’я
Луки духмяні й тінисті гаї, –
Щастя – не марити тихо любов’ю,
А наяву відчувати її.
28.06.24

В якомусь місті мирно спить народ.
Тривога раптом... Що робити, люди?
Нічого! Бо сміливий "PATRIOT"
Оберігати сон та спокій буде.

Всі висновки - короткі та прості.
Ніч темна й тиха. Запитань немає.
Не спить міцний відважний "IRIS-T",
Коли "русня" ракети запускає.

І знов летять. Відомо, звідкіля.
Завдати шкоди - мінімальні шанси.
Під захистом і небо, і земля -
Пильнують вірні й віддані "NASAMSи".

По Харкову - ракети. Ніч глуха.
На захист міста дуже скоро стане
Сучасна ППО. Модель - "ТХ".
А повністю - "ТРИМАЙТЕСЬ, ХАРКІВ'ЯНИ!"

на думці одвічний хаос,
і серце тріпоче тихо.
не думала, що зостанусь
сама самотою на світі…

десь поруч шумить вітрисько -
він, вочевидь, також лютує.
йому так само зламали крила,
не тільки мене обділила фортуна.

деінде співав соловейко
в надії знайти свою пару.
він теж хотів стати поетом,
та бідному слів забракло.

он там засміялась дитина,
на неї чекає щось більше.
її ще зламати не встигли,
вона поки любить цей світ.

а ось і її матуся,
натомлена, але щаслива.
так щиро і мило дивується
своїй маленькій людині.

і я мимоволі збагнула:
життя не закінчилось зовсім.
і як би не було сумно,
з часом усе буде добре

Сидить сім’я стривожена в підвалі.
Зі сходу знову кляті «Гради» б’ють,
Спокійно людям жити не дають.
Вже пів села, напевно зруйнували.
Здригається від вибухів земля.
Здригаються підвалу товсті стіни.
А мати притиска до себе сина,
Хоч, наче і не злякане маля.
Бо ж звикли вже до вибухів отих.
Ледь не щодня обстрілюють прокляті.
- І не набридне їм ото стріляти?
Коли ж снаряди закінчаться в них?
- Не скоро, мабуть! – тато одізвавсь, -
У них же «друзів» іще є по світу.
Везуть снаряди і ракети звідти.
Та ще й запас з тії війни зоставсь.
Так, що чекати – скінчаться, дарма.
- І дав Господь же нам таких сусідів,
Що нам від них одні постійні біди?!
І чого пруть? Ніхто ж їх не займав!
Та лізуть, лізуть, наче сарана…
- А що то – сарана? – малий питає.
- Та то така комаха, що літає
І геть усе навкруг з’їда вона.
Як поодинці – наче ж не страшна,
Але, коли збивається у зграї,
Тоді всьому рятунку вже немає.
Пустеля залишається одна.
- А розкажи іще про сарану!
- А що тобі про неї розказати? –
То до розмови приєднався тато, -
Хоч знаю я історію одну.
Дідусь покійний ще розповідав…
Було то у часи такі далекі,
Що й уявити нам про те нелегко.
Великий рід в степах цих проживав.
Біліли понад річкою хати,
Садки навкруг весною квітували.
Вітри безмежні ниви хвилювали,
Що людям удавалося зростить,
З прихильності богів їх родових.
Боги у всьому їм допомагали,
За що пожертви гідні завжди мали.
Білбог був головним посеред них.
Йому найперше жертви і несли.
Йому найбільшу шану й віддавали,
Хоча й про інших теж не забували.
Тож у достатку в цих краях жили.
Був, правда, бог поміж других один,
Що шанувати люди не бажали
І Чорнобогом злючим величали.
Бо ж злий і, справді, був страшенно він.
Все якусь шкоду норовив вчинить:
То посуху нашле, то град, то зливу.
Білбог їх рятував від того гніву,
Встигав щоразу напад той відбить.
А Чорнобог від злості аж кипів
І кожен раз вигадував щось нове
Аби людської наковтатись крові.
Сидів і сіті проти роду плів.
На чорній хмарі сидячи, якось
Надумав шкоду нову сотворити,
Комах на ниви людські напустити.
Недовго думав, кинув клич і ось
З’явилась звідкись клята сарана,
Яка усе живе навколо жерла.
Як розплодилась, зграєю поперла
У край квітучий, гарний той вона.
Не знали люди ще про ту біду.
Жили собі, спокійно працювали.
А сарана все ближче мандрувала,
Лиш голий степ лишивши по сліду.
Аж біженці прибились в один дім
Та розказали про велике лихо,
Що на них суне невблаганно й тихо…
Гінці помчали впевнитися в тім.
Побачили, як суне хмара та,
Як нищить все, що у степу живого.
Тоді жерці звернулись до Білбога –
Рятує хай, біду ту відверта.
Почув Білбог свого народу крик,
Поглянув з хмари білої й побачив,
Як сарана та суне, хмара наче,
Її числу ніхто не знає лік.
І голосом він грізним повелів:
- Лети туди, де ясне сонце сходить,
Впади у темні океану води!
І ледве тільки то проговорив,
Як сарана та в небо піднялась,
Якійсь незнаній силі покорилась.
По ній пустеля гола залишилась,
Вона ж топитись в море подалась.
А Чорнобог, як сарану пустив,
Приліг на чорній хмарі спочивати.
Він добре спить, як галасу багато,
Як плач стоїть – його спадає гнів.
А тут прокинувсь – щось пішло не так.
Поглянув вниз і лють його вхопила,
Бо ж сарана кудись на схід летіла.
Від злості він на мить якусь закляк.
А далі заклинання прочитав
І сарана десь за горами впала.
Та, що жива, людьми одразу стала.
І новий рід їх кочувати став.
Плодився там та по степах блукав.
Коли ж достатньо сили набирався,
Тоді на захід в дальню путь пускався,
Земель для себе й здобичі шукав.
Ні, щоб осісти і, як люди жить,
Ішли, вогнем палили і вбивали.
І хвилі тої дикої навали
Могли із нив пустелю сотворить.
Зникали села і міста в огні,
Що люди їх віками будували.
А ниви бур‘янами заростали
В колись багатій, гарній стороні.
Хоч предки й опиралися тому,
І тисячами в тій борні вмирали,
Але нова котилася навала,
А опиратись не було кому.
Так краєм гунни з обрами пройшли,
Ще печеніги, половці і торки.
Монголи, а тепер оці ось орки,
Що «визволення», кажуть, принесли.
Зі сходу пруть, неначе сарана,
Звільняють нас від нашого усього,
Адже самі не мали зроду свого
І їх достаток – то лише війна.
У когось все потрібне відібрать,
Когось на себе змусити робити
І далі за чужий рахунок жити
І на весь світ по «місію» горлать.
Як сарана злітаються сюди
І тисячами кожен день вмирають.
Та нищать все живе у нашім краї
Лиш смерті залишаючи сліди.

Випадають з обойми живих.
Наче кулі, свистять імена
І лягають на серце болем.
Нам з тим болем судилось ходить,
Доки безбіль не стане і нашою долею.
Якщо хтось там і грався в життя,
То не ми це були, друже,
І не тому, що відти нема вороття.
Ні, ми просто були у Життя на службі.
Боїмося не смерті.
Не раз і не два здавалось – оце вже кінець.
І лишилося тільки до молитви скласти руки...
Та Всевишній щоразу до життя підводив нас.
Мовби брав на поруки.
Боїмося не смерті,
А форми відходу з життя.
Якби можна, поминувши хвороби й борги,
Залишить лаконічне: «Подавсь в інші сфери...»
І без сліз, без прощань просто вийти з життя
Крізь зачинені наніч двері.
Нехай іншим оркестри та словеса,
Нам востаннє дещицю хотілось би в цьому світі:
Щоб дружина без смутку ввійшла у нове життя,
Щоб про неї завжди дбали діти...
...Випадають з обойми живих.
Наче кулі свистять імена
І лягають на серце болем.

З*явився із моїх фантазій літніх,
Коли самотність допікала.
Пелюстки облітали з в*ялих квітів,
Уп*ялось в душу, ніби жало

Бджолине, навіть в снах ятрило гостро,
(Оце трясовина-омана...).
Проймав мене якийсь солодкий острах,
Ці очі сині, мов лимани.

Ти мій лиш ілюзійний спеки витвір,
Якась примара Інтернету.
Але ж чому вже пахнуть свіжі квіти?
Не жало - постріл з арбалета.

Пробач мені, доню, і сину, прости,
за те, що я стала нестримна, нервова.
Нелегко знести на Голгофу хрести,
коли до страждання іще не готова;

Навкруг матіола пахуча цвіте,
шпаки шаленіють в смарагдовім листі,
а сонце, в блаваті небес, золоте
розтоплює смальцю хмарини перисті.

Ховають воронки війни у житах —
червоні гвоздики та білі ромашки.
Копитами б'ють сивогриві літа
розбиту дорогу — спіткнутись неважко.

А вічність за рогом чекає мене,
кінцева зупинка — "Химерні надії".
Небесне так вабить, тримає земне —
блаженство в душі зі сльозами на віях.

25.06.2024р.

Паленіє сонце за прозорим мевом,
Барвою жовтавою збризкані поля, –
Обгоріле листя струшують дерева
І в дрімливій тиші ціпенію я.
Мов кипуча домна, день пече і сліпить,
І уперто змінює сталий мій режим, –
Поміж буряками вичахла свиріпа
І пирій з осотом полягли затим.
Вкрилася іржею серед літа сапка,
Та таке видіння зовсім не сумне,
Бо ніхто не кличе нині на просапку
Від води Дніпрової радого мене.
27.06.24

Квіти ніжності, сині гортензії,
Прикрашають казкове мовчання.
Є у Харкові Площа Поезії -
Площа мрії, розради, кохання.

З-за дерев із відтінками синіми
Посміхалося літо спекотне.
Я, натхненний осінніми римами,
Тут колись мандрував безтурботно.

Та не знав: жодну ноту не втримаю...
Душу сховану злива полоще.
Розписався холодною римою
Я на тихій згорьованій площі.

Все минуло. Зів'яли гортензії.
А водій у старому трамваї
Оголошує: "Площа Поезії!"
Далі їхати? Вийти? Не знаю...

два птахи, що звикли разом літати,
повинні були розійтися навік.
один летів кращої долі шукати,
а інший хотів зрозуміти цей світ

вони зустрілись на тій самій гілці,
де колись самі вперше звили гніздо.
розправили одне одному крила,
споглядаючи теплий червневий дощ.

птахи аж ніяк не хотіли прощатись,
не встигли ще насолодитися миттю.
однак, все хороше закінчитись має -
попереду їх піджидає вже липень.

немає більш часу для різних прелюдій
птахи переглянулись, мабуть, востаннє:
«я, чесно, ніколи тебе не забуду!»
крізь сльози у відповідь тихо: «я знаю».

вони розлетілися, дощ припинився…
раптово яскраво засяяло сонце.
давно на порозі обіцяний липень,
але в них на думці ще червень досі.

давай я мовчатиму просто.
так тихо сидітиму десь біля тебе,
дивитимусь в твої зажурені очі,
в закохані очі кольору неба

нехай ця мить триватиме вічно.
цей світ належить тепер тільки нам.
лише не кажи, що ми такі різні,
не нагадуй про неминучий фінал

сповільниться час, і все завмирає.
і ми такі рідні, і ми ще існуєм.
ще мить і ми зникнемо, я про це знаю.
ще мить і ти зовсім про мене забудеш.

мої слова тебе вже не хвилюють,
я наче говорю сама із собою,
і наші маленькі налякані душі
відлітають далеко у пошуках дому.

давай ти поглянеш на мене.
поглянеш востаннє, а поки
я прошепочу так тепло,
що палко люблю тебе досі.

— Ти, ти, ти, — говорить вона
Так немов би вимірює павзи свого мовчання
І торкається поглядом обрію з чорних дерев і домів.
І він, думає, що вона намагається утекти,
А насправді вона й не дивиться у вразливу цезуру його рядків,
Вона не тікає, а не безповоротно прощається.
Наче ставить три крапки: Ти, ти, ти...
І йому це подобається. Подобається, що вона така,
Що пахне від неї хутром, відчаєм і патетикою,
Що чотири кралі випадають з колоди фатальних карт
Те, що гинуть міста, і що все переходить до третього.
— Будь, як мармур, — каже вона йому.
Вбирай у себе жилаві ріки, площини, карти,
Будь мені п’єдесталом у парках твоїх одкровень,
І я розкажу, щонайкраще про тебе усім
З усією своєю ніжністю і жіночим трепетом.
А насправді це вона, лиш для нього постала з мармуру
І тільки для нього вбирається у Венеру, чи вдивляється, мов княжна,
Що знаходить престол із недоторканним обманом,
Про своє походження, щоб правити його життям.
Вона наказує йому: Іди, іди, іди!
Відтепер ми з тобою у шлюбі священного слова, чуєш?
Наші обличчя повінчані короною однієї голови:
Я дивлюся вперед, а ти у моє минуле.

27.04.2024

Сталяться нерви, як приходить злість,
Як вовкулака завиває в північ,
І мчить біда у хмарах білопінних,
Бо він у сонне місто смерть поніс.

Що - ненависть? Чи людяності крах,
Що прирікає на пекучий відчай.
Перевертень ожив середньовічний,
Роззявив пащу й зорі з неба вкрав.

Що - лють? І як не перейти межу?
Аж цвіркуни принишкли. Темінь, темінь...
Ти ж, воїне, стоїш над злом недремно,
Там, де і місяць знічено пожух.

І я молюся. Ця межа - із чим?
За нею зло, воно повинно щезнуть .
Бо граючись, підходить світ до бездни,
Де вовкулака дні нам полічив.

https://youtube.com/watch?v=iV7qTKXuPyw&si=_PUGypnxiLL997LB

Якщо українець – чини як Отець,
сприймай як гостинець привітність сердець.
Ми зрощені Богом, на захист нам лють,
творім перемогу і кожен тут будь!

За лють – будьмо й будь!

Так, лють це не лютня – це велетня рик,
хоч ним користатись ніхто з нас не звик.
Але коли доля віщує кінець,
в цей час криця-воля тверда як взірець.

Про лють ще не знають сусіди усі –
це бій аж до смерті у власній красі,
це відданість Богу, це смерть ворогів,
це вихід Дніпра зі своїх берегів!

Земля нашим предкам від Бога дана,
нас любить, і кормить, і гріє вона.
Ми в праві за себе стояти на ній,
ми Божий народ, тож за лють і до дій!

О, мій українцю, – Бог лють тобі дав,
щоб з нею і з Ним незалежність ти мав!
Величніша сила – нескорена лють,
вже час скористатись цим даром, мабуть…

За лють – будьмо й будь!

26.06.2024р.