Щойно викотився парубійко-місяць,
Ніч укрилась в золотистий теплий плед.
Після натовпів, брудних підлог і тисняви
Зорі – крихти хліба, вмочені у мед.

Після довгих речень і смачних ілюзій
Поцілунки грудня гарячіш твоїх…
Кажеш, що у мене мало так від музи?
Ти ж не надихаєш навіть і на гріх.

Постмодерн твій тістечком зажовую,
Настрій мій світліший від твоїх химер.
Кажеш, що ти творчий і не прогнозований?
Встав і після себе столу не протер.

Щойно викотився парубійко-місяць,
Загорнула шию у м’яке кашне.
Сійся, музико, і снігу, сійся!
Знов рятує слово… Слово запашне.

Я грішна перед Вами,
пане мій,
що пам’яті збиваючи пороги,
шукала Вас у собі,
наче Бога,
коли звучав для іншої Ваш сміх.

Ішла за Вами
І губила Вас
отам, де Ви давно відшепотіли.
Та, голос, затаврований у тілі
у танці літа передчасно згас…

Я согрішила, знаю,
пане мій.
Мені мовчання Ваше не під силу.
Я спогади про Вас
в собі носила…
я їх вбивала...
та усе без змін…

А Ви мені пробачите колись
терпке мовчання
у хвилини болю?
Мій пане, я візьму його з собою,
ступаючи у жовтий падолист…

І знову з лі-
та в осінь повертаюсь…
Сурмлять лелеки пісеньку німу…
Тобі, мій любий, холодно? Я знаю…
Іди до мене, просто – обійму…
Із ніжністю,
без всякої надії…
Я поцілую і піду…
Лиши насамоті
зимі-повії,
снігам,
що їх без тебе не знайду…

Осінній дощ
і невигойні рани.
А знаєш – я сьогодні
помолюсь…
Прости мене,
як Бог нас всіх прощає…
Хай поцілунком я
до тебе
доторкнусь…
і не скажи,
що віра – зла як відьма.
Вона ще гріє серце багатьом…
Тобі ще холодно?
Тобі ще – безнадійно?
А я молюся…
я – молюся!
Я – молюсь…

речь это камень, бреющий рябь речную -
бег отражения вдоль отторжений;
речь это ревность -
я говорю, ревнуя вас к человечеству (оптом дешевле);
речь это все пустое и все вранье, часто не видно смысла, а чаще сути;
но - я люблю вас, видимо, больше слов: с кем бы вы ни были счастливы, будьте.
будьте.

1.

Я люблю покидати це місто:
Чути віддалений присмак
Ранкових перонів.
І свіжість
П’янкої свободи
Там далі, за його межами.
Помічати сонливу втому.
І, розжовуючи цедру лимонну,
Я люблю НЕ відчувати
Гіркоту міської оскоми.
І запізнюючись на поїзд,
Пробігаючи поміж
матюкливих,старих дідів,
Заглядати до вагонів.
А потім, нарешті усівшись,
Видивляти в туманній сірості
Тьмяні вогні семафорів.
Я люблю покидати це місто
Із шаленим разючим тріском
Залишати його закапелки.
Кожен раз, ніби навіки.

2.

Тернопіль-Харків.
Кава - чай.
Затяжка за затяжкою.
Моя маленька дівчинко,
А ти шукаєш щастя?
Купе волає смородом
І затхлими речами
І довгою дорогою,-
Колійними рядами.

Моя маленька дівчинко,
Ще твої сірі очі
Не стомлені тривогами
Не потускнілі баченим.
Ще п’яний гомін в тамбурі
Й твої промерзлі пальці
Вистукують мелодію -
І божевільні танці
Кидають знов у спогади.

Занурені в безсилля,
В купейних авангардах,
Такі ж як ти шукають
Цю втечу від реалій.
Хіба тобі не важко,
Моя маленька пташко?
Так загадково й дивно
Зникають знов за обрієм
Твої дитячі мрії.

Тернопіль-Харків.
Кава – чай.
Затяжка за затяжкою.
Моя маленька дівчинко,
Ти ще шукаєш щастя?

3.

Пам’ятає…
..те, коли була зима,
коли брунатно-
чорного снігу
торкалися підошви
мого взуття?
І коли сіра пелена
затуляла очі потягам,
котрі летіли в ніч.

А мені здавалось:
не протяги із провулків
затягували
у свої чорні легені
людські голоси
й відлуння свята,-
а Ви.
Так рвучко й вільно
дихали.

Знає…
..те, як важко
стояти на пероні
того вокзалу
в тому місті,
де більш ніколи
не з’яви…
..шшшш...
Не з’явитеся Ви?

Ваш сум мене крильми
огорне, пане,
Як вам живеться
в ці пекучі дні?
Чи ви іще заблукані
В весні,
Де так рожево
Стеляться тумани?

Пахуча тиша
Падає до рук,
Цвітуть черешні,
Пінно сяють душі
І так далеко
До зими і стужі
Такий приємний
Серця перестук,

Що хочеться мовчати
І мовчати
Забувши остогидну
Суєту.
Ще досі та черешня
у цвіту
дорогу б лиш
до неї відшукати…

Каштан на бруківці
Він теж грає Шекспіра.
Осінь пахне свободою -
Не тільки істиною
І просвітленням:
Я так довго чекав -
Холодного осіннього вітру
Подих,
Що забув – маю грати
Свого Шекспіра.
Дивіться ж сумну трагедію!
Ви глядачі заспані!
Акварелі сірого міста. Над.
Серед мишей є художник
Він зобразить. Як сонце сідає у сірість.
Дарма розмальовують
Фасади вулиць.
Місто і далі лишиться кольору пилу.
Познімайте маски байдужості!
Визирніть у вікна відчинені!
Сторінка Книги
Заляпана кавою.
Фільми спогадів
Затуманені буднями.
Запросіть двірників
На свої брудні вулиці.
Втечіть хоч на хвильку
З міста брудної совісті…

(Написано в місті Лондондеррі у 1969 році. Авторський переклад з ірландської. Для мене місто Лондондеррі завжди просто Деррі... Це я написав так, що читачам було зрозуміліше... Світлина з мережі.)

Козенятко маленьке
Мандрує між галактиками
Затиснувши між ріжками
Одкровення.
З нього би виріс
Цап-відбувайло,
Якби воно лишилось
Серед стада кудлатого…
А старий сантехнік,
Що в дитинстві його
Морквою частував
Бачить у снах водогони
Потопу всесвітнього
Та старця сивого бородатого,
Що велить лагодити труби,
Що просурмлять
В руках людини крилатої.
Мені б його спокій!
Після трудів праведних
Дивлюсь на ягоди,
Що з дерев звисають
Зажурених,
Слухаю тишу
Людською юрмища…
Осінь.
Просто осінь.
Пригальмуй, капітане!

(Світлила зроблена шляхом прикладання фотоапарату до телескопа. Козенятко на світлині не видно. Нажаль... Але воно є - мандрує між галактиками - в отій порожнечі...)

Кожна колиска – каравела
Кожна дитина – Колюмб.
Вирушають океаном часу
У невідомість життя
Не знаючи, що Америка
Давно вже відкрита.
Кожна іграшка – компас,
Кожна дитяча пісенька – вітрило.
Всі ми мандрівники,
Всіх нас кидають хвилі
Змушуючи ставати рибалками,
Закидати сіті у прозорі дні
Ловити химерну здобич
У якої замість луски хвилини,
А замість зябер книжки.
Кожна хата – то острів,
Де Робінзон будує
Свою тимчасову хижку
Мріючи про повернення.
Кожна смерть – відпочинок
Чи то маленький порт
Де ми напиваємось
У брудній таверні
Перед наступним плаванням…

Зо́лота перуку
Торсає вітрець.

Ниву сухоруку
Залишає жнець.

Щедро сіють щиглі
Спів у вись бліду.

Падають достиглі
Яблука в саду.

Літепло втікає
Долом навмання.

Осінь оббирає
Капустину дня…

20.09.12

На роздоріжжі смутку і життя
Прийде Любов і поведе за руку.
І навіть я, о Боже, навіть я
В ту мить не зможу видати ні звуку.
І всі птахи замовкнуть й оніміють
І ніч в екстазі звуки покраде.
Сам Бог зворушить Тишу не зуміє…
Притихніть всі! Мене Любов веде!
31.03.12

На розі Котлярської і прозаїка Куліша
Я зустріла Його – красивого, мов царівну..
Свого ненаписаного вірша
Що приїхав за мною потягом…
Аж із Рівного

З пересадкою..до Любартового шалашу,
А за тим по дорозі на Паланок
У душотрясці
Він сидів тихенько і волосся його, мов шовк
Ароматом бігме перебивало яйця
варені і амбре вчорашніх котлет
і якісь шкарпетки нашвидку бюджетно прані
і я знала, що він зі мною на тет-а-тет
не готовий…бо я в дорозі до поля брауні..

Він хотів..сподівався - Свободою пробіжу,
Перекинуся знову птахом і знову зможу я
І увечері…у готелі його напишу…
Чи, бодай, наспіваю здивованому перехожому…

А у Львові мені не загоїлася душа..
Розшматована ще задовго до тої латини,
Що катедра дарує…не написала вірша…
Недовиносила…недовиторкнула…Винна

Знаю.. Винна. Болить рука від книжок, які
Накупила без ліку...потреба у ілюстраціях..
І душа, яка заглохне без коньяків
Зупинившись..на півдорозі десь між станціями…

А у Львові мені не загоїлася душа…
Все без змін…Тільки ноги набрякли..
уже так буває…
Я зустріла його.. ненаписаного вірша…
Десь на розі пекла мого і мого раю…

вересне-звабнику ще не тікай
смійся жоржинно
не оминай мене я не така
ще не крижина

скупана променем вигріта сном
золототкана
серцем уповні – гаряче вино
сточує камінь

переплети мене вітром терпким
вигойдай літом
розпороши наді мною зірки
іншого міту

поринає серце в музику осінню,
ціпеніють ранки – чують холоди.
проросло до неба тугою насіння,
де саманний серпень з кошиком ходив.

перелітне літо крилами майнуло,
прикотило сонце ближче до землі.
витрусило з маків вигріте минуле –
хай несуть у вирій срібні журавлі.

Прости мені, Язичнице.
Прости,
що облітає
ясен золотий
і стигне кава.
Усе частіше
хочеться іти
туди, де гір
зажурені Світи
і трави.

Де голоси
підхоплює луна,
дуби правічні –
неземна стіна:
сторожа Божа.
Ярило день у день
долає тьму –
ти знаєш?
То скажи мені,
Чому –
тривожно?

Я тобі заздрю. Ти можеш усе
Просто забути… Забити красиво
Цвях у свідомість. У кришку, що вже
Світ одягає у чорне намисто.

Тихо по-доброму заздрю. Бо ти
Крок у минуле робити не вмієш.
Битими картами криєш і блеф
Зичиш потузі тебе розкусити.

Нехтуєш небом, що виссало дощ
З площі, із озера, з моря любові…
Дні загадкові зі мною і без
З тіла змиваєш чужою водою.

Змий поцілунки і ласки… Мене ж
Ночі тулитимуть вічно до тебе.

31.08.12

Сумління мерехтіло мимоволі
і серце мліло, мріючи про мить,
коли зв/язок мінливий, наче доля,
в усталені слова перелетить
.
Тож не багато мріялось...молилось...
марудились думки, висотуючи хіть,
сльозами мружилось, пропасницею билось,
а зникло враз, лиш спомин майорить
.
Клиночком білим в скронях сивина,
то не напасть-літа своє співають..
І мальви вранці в сонці умлівають,
лиш роси плачуть у мого вікна...


06.2010.

…вони ще тут – у небі, понад нами –
гуртуються рушати у політ…
журлива доля - бути журавлями:
щороку покидати рідний світ…

…але серця затужать за лугами,
повернення засяє у імлі…
щаслива доля - бути журавлями:
вертатися до рідної землі…


28.08.2012

На жаль не я пішов під Крути
І там в нерівному бою
Зриваючи імперські пута
За Україну вмер свою.

На жаль не я під прапорами
Із Гуляй Поля* йшов у бій,
Та зраджений більшовиками
У Кримській** сплю землі сирій.

Не я від голоду в тридцяті
Збирав у полі колоски…
За душі голодом розп’яті,
У пеклі всі більшовики.

На жаль не я вмирав за волю
В Карпатських букових лісах,
Але я теж за кращу долю –
Вона живе у нас в серцях!

*Гуляй Поле – селище в якому знаходився штаб батьки Махно.

**Під час штурму Криму армія батька Махно була спрямована більшовиками на штурм неприступного Перекопу… Після взяття більшовиками Криму залишки армії батьки Махно були безжалісно розстріляні своїми бувшими союзниками з кулеметів біля Перекопу.
18.02.12р.

Тебе ніхто не врятує, крім тебе,
Ні від суму, ані від люті,
Якщо падаєш - значить, так треба,
Якщо плачеш, то сльози почуті,
Ні, не Ним, і не Нею – землею,
Чи то космосом - певною сферою,
Бо ніщо не зникає безслідно,
Все поєднане міцно системою.
Ось зрання невдоволений настрій,
Хоча вечір був наче приємний,
Захотілось банального щастя,
Захотілось кохання взаємного,
І виношуєш думку у серці,
Тихо мрієш про сонячне диво.
Непомірну ціну заплативши
Знов стаєш на години щасливою.
Розкіш теплого хутра уваги
До персони, до особистості…
Ні, ніхто не врятує, тримайся,
Бо триває процес – зрілості.

старезна ніч одягає каптур
і б’є на сполох
заходить сон із двору в тамбур
знімає мотлох

а далі – виходить іде розхристаний
та білить стіни
ще трохи й прямує до пристані
нетлінний

питає про грудень про Третю Пречисту
у перших стрічних
так бродить може вже років триста
шукає січня

приходить до хати стоїть надворі
стоїть на чатах
хто йде – з усіма говорить
аби мовчати

2012

***
Невдовзі рине дощ і свіжо заяріє
Земля, якій я сином зроду і повік.
І птахи два – твої прекрасні вії
Напнуться і злетять у дощовий потік.

І тужно заридають дзвони й куполи,
І сумно заспівають струмені води
На двох моїх не птахах,
На двох моїх не крилах –
На двох моїх очах.

Розчинишся у краплях, тихо і поволі,
Полинеш у незнану сизу височінь.
Від тебе і до тебе – цівочка любові,
Від тебе і до тебе – тінь.

26 травня 2012

Сила Слова спроможна схилити
Сите серце служити слабим,
Свою совість стражденним скорити,
Сяйвом світла сочитись сліпим.

26.08.12

Людські серця ідуть із часом в ногу –
Облудний ріг багатства їм сурмить.
За поклоніння Грошовому Богу
Покарані невіглаством пітьми.

Не буде мудрий прагнути наживи,
Бо найцінніший скарб його – в душі.
І лаврів не захоче він фальшивих,
Що споганіють через рік в іржі.

Та як ту мудрість перелити в корінь,
Коли спокуси і облуди скрізь,
І вовчі лігва розрослись навколо?..
Забув-бо кожен – на землі він гість…

Де золото панує – там пітьма,
Там правді вже пристанища нема…

Не у зманіженому Львові -
в простому селищі Оратів,
байдужі в принципі до крові,
пили вампіри кров з томатів.

Їх не пекло і не боліло,
вони були дивакуваті.
У них усе від щастя мліло -
пили вампіри кров з томатів.

Бо дуже спрагли і хотіли
поспілкуватися в приваті.
Кому яке нарешті діло?
Пили вампіри кров з томатів!

Прикольно плямкали губами
й щораз вдавалися до матів,
коли ішлося про Обаму:
пили вампіри кров з томатів.

Трамвайчик різав перехожих,
щоб не були такі пихаті...
Це так було на них не схоже -
пили вампіри кров з томатів.

Та поступово стало тихо:
дійшло кінця криваве party.
У світі збільшилося лиха -
вампіри вбили 100 томатів!

Схилилось сонце до екзилу.
Довкола вщух дитячий вереск.
Вампіри встали й знову сіли.
А потім встали й сіли ще раз!

Ні перемін, ані крапок над «і»,
Ні стежки, ні вікна, ні навіть ніші.
Мені би сни приборкати свої,
а левів хай приборкують сильніші.

Зрікаюся осінніх пустослів,
Згорілих у зневірі падолистів...
Лише б мене Ти, Господи, зустрів,
У цьому зачарованому місті!

У скверах цих, де топчеться пітьма,
Щоб Ти подав мені зненацька руку,
Допоки ще на за́стінках зима
Невидимо малює білу муку...

Лише б душа почула тихий глас -
Любові неземної срібнокрилля.
І звідкись раптом винісся пегас,
Коли, по вінця зранена безсиллям,

Брестиму наодинці в ехо днів -
Золу чужого сонячного неба...
Зрікаюся осінніх пустослів
І йду у даль з надією на Тебе...
(22.08.12)

Плекав роками я, та не зберіг
Прив’язаність і потяг до Вітчизни.
Укрився пилом батьківський поріг,
Сховалося обійстя живописне
У заростях бузку та бузини,
Амброзії, малини чи ожини...
Попорав би за батька восени,
А кличуть геть повітряні стежини -
В Іспанію, Італію, Туніс.
Туреччина припрошує без візи…

До батьківської хати ось приніс,
Та вже несу назад мої валізи.

(2012)

І пальтечко на ньому аж летить,
і пасмо трохи вибилося скраю.
А я з вікна вже хтозна стільки літ
дивлюсь на нього і його не знаю.

Куди, до кого й нащо він іде
у пальтечку оцими вечорами?
Чого лице байдужне і тверде?
І сніг чого не тане під ногами?

Чи він оддав обітницю кому –
ходити і на мене не дивитись…
І те чоло… Яких на світі мук
йому прийшлося витерпіть на світі?

А може й ні, а може все не так.
Студент він, мабуть. От іде додому.
Не дивиться, бо все то – суєта…
Твердий, бо ще не відданий нікому.

Та щось у ньому так уже ж горить.
(Я рідко помиляюся в такому),
Що всі мої порожні вечори
по черзі викидаються з балкона,

і я стою, розлючена, немов
він щойно проміняв мене на другу…
Ну що ж іди, очмано і чумо!
Гульвісо! Перелюбнику! Катюго!

Та що… куди я… отака руда
до нього, невагомого такого…
Як інохідь, несе його хода
не до мого, не до мого порога.

Ну от і все… Замовкни вже, глуха…
Нечесана, невиспана, кудлата…
Йому, такому, хочеться кохань.
Нащо йому оці твої сум’яття?

Ото хіба дивися з темноти…
Сиди до ранку з віршами наохляп.
А пальтечко ж на ньому… тріпотить,
і скраю пасмо вибилося трохи…

Останній промінь сонячним хрестом
Порізав хмари на кудлате шмаття.
Розбився день грудьми об горизонт,
Згорів до тла в яскравому багатті.

Ніч запалила вічності свічу –
Жовтаву кулю місяця на небі…
Я у вечірній тиші помовчу –
Нехай вона розказує про тебе.

І в мить, коли розірвана печаль
Струною болю дзенькне у напрузі,
До мого серця човником причаль –
І зійде день новий на виднокрузі.

Тоді назустріч сяйвом полечу,
Бо тільки я тобі, мій друже, треба!
Я у вечірній тиші помовчу
І прихилю усі світи до тебе.

Серпень 2012.

Чого ж ти просиш? Я тебе люблю –
до скреготу зубного в темних нетрях.
Ти хрип сьогодні мій, що висне в петлях,
нежданий глюк і мимовільний хлюп.
Сир, що застряг між сірих берегів.
Ріка молочна, що скипає в гирлі.
Сухар, що в горлі виглядає вирій,
і камінь, що, мов хорт, зачувши гін,
летить, дурний, за птаством навздогін.

Чого ж ти плачеш? Я тебе люблю
до зламу в пазурах, що рвуть одежу.
Китайський мур і наглядові вежі
руйную – ти ж хотіла! – і палю.
Моя руїно, збуджена од сну,
розгойдана, як зуб в червоних яснах.
Нема спасіння, смійся, діво красна:
я вже вростаю в цей похід-війну,
з якого в рідні чресла не верну.

Свою сльозу, і молоко, і кров
віддай котам і псам, що йтимуть слідом –
сторожею мойого заповіту,
де вписано твій кожен вдих і крок.
Куди ж ти хочеш? Мрії всі забудь,
бо мрії не цвітуть уже й не родять.
Любов моя в тобі – як кляп у роті:
все глибше й глибше, і не скажеш „годі!”.
Їй навіть ненависть не спинить путь.

Коли зірка вмирає, скидає обпалену шкіру.
І, паруючи, з ванни шпаркої ступає надвір.
Уже Космос на неї удосвіта точить сокиру,
Він зорю розриває… він кидає тіло в ефір.

Я тебе загубив у туманності мертвої зірки,
В рукавах її суконь, в мережках її сорочок.
Ми у тихому небі гуляли в нікуди нізвідки.
Ти була білосніжна, неначе отой світлячок.

Ти світилася ясно, обвіяна зоряним пилом,
Я тримав твою руку, а ти вислизала з руки.
Твоя дивна усмішка мене і студила, і гріла.
Твої груди пашіли. І танули п'ятки жаркі…

Ти лишала сліди на ріллі галактичної ночі,
Я дивився і бачив не Ксанку, а ніжну зорю.
І узрів Маніяк, учинивши удосвіта злочин,
Він украв тебе підло і слід утопив у ріллю.

Вже комети осінні злетілися в лякані зграї.
Я спитаю у духів, куди тебе Космос поніс.
Бальтазар, Мельхіор і Каспар
                               мені кажуть: «Не знаю».
Блукачі собі плинуть. І я не приховую сліз.

Я питаю в сузір'їв — у Гідри, Змії, Оріона.
Та сузір'я шепочуть:
                           «Ми Ксанку не бачили, ні».
А Галактика родить зірки із гарячого лона,
Роздирають їй зорі напружені стегна тісні!

І нарешті я чую твій голос! А ноги як гирі.
Я біжу на твій плач, бо у темряві очі сліпі!
Уже Космос для тебе заточує кляту сокиру,
Засвіти мені, зірко! І хвильку іще потерпи!

2012

Панно моя, панно…
Хижа моя, вража…
Ранком хіба встану?!
В полі снопом ляжу…

Панно моя гойна…
Чорні твої речі…
Місяць мене гоїть,
місяць мені – втеча.

Панно моя. Руки,
руки ж твої вражі!
Панно моя – суко!
Хижа моя… княжа…

Літо відцвітає. Відцвітає літо...
Темні багряниці вже то тут, то там.
Тулять що є сили споважнілі віти
Плоду наливного пишнобокий храм.

Небо сивиною запліта волосся.
Благородний смуток ранки застила,
Де твоє кохання, що не відбуло́ся,
Ронить, як востаннє, ро́сяні слова...

І твоя надія со́лодко налита -
Тремом яблуневим на п’янких устах...
Де хмарин осінніх пустотлива сви́та
Сонячно блукає в бабиних житах -

Відцвітає літо. Літо відцвітає...
На платині лісу - золотавий шов.
Там тебе чекає, може, ще й чекає
Сіроока мрія - ластівка-любов...
(15.07.12)

Сливи
у кольорі
як чорнувато-сині
присмак
гіркучий
і як на лихо
посеред літа
глянуть дими
невинними
що зарано
чекають на втіху…

Ранки приємні
ніжаться у простирадлах
і любов
як сльоза на обличчі...
як освідчення
що у конверті приватні
із різницею
до класичного…

наче розмова –
чужа
кардинально-інша
в сором уже
розповісти ночі…
я – закохалась
конвалією і віршем
що розкажуть
усе для охочих...

Знаєш…
а мені потрібна
варена кава…
ніч-бо така,
що і дня не стане…
я остання із літа
лишилася мавка...
А зоря…
хай іще
почекає…

серпень 2012

Домовичок - з хитринкою в очах,
Із вусами, які сховали усміх,
У рученятах - хліба ласі кусні,
А на чолі - добробуту свіча...

Домовичок - оселі оберіг
Завжди на чатах затишку і ладу,
Перед дверима по-турецьки сяде, -
І буря вщухне, й вітер наче стих.

Домовичок - священний дух добра,
Але сумні бувають в нього очі, -
Він на горищі інколи бурмоче,
Коли хазяїн дім не догляда.

Домовичок - торкається плеча,
Шепоче людям мудрі постулати, -
Не може він оселю покидати.
Немає дому без домовичка.

В Йоганнесбурзі випав сніг.
Чи ж на душі й тобі сніжить
Коли, вертаючи з доріг,
Не зупиняєшся й на мить?

Збігає час. Немов пісок,
Пустельнику, спини мій сум:
Зроби і ти настрічу крок,
Доки не випив кров самум...


08.2012

Не стискати між пальцями простір.
Хай горить горизонт і бруківка.
Вишиванку продати попросять
Українку.

Я у черзі за щастям дев’ята.
Не збивати людей з пантелику.
Ця країна безкрайньо багата
І велика.

Навіть всі благородні чесноти
Тимчасові. Підведено риску.
Впало сонце з широкого гроту
В повну миску.
6.08.2012

Ось бубон той, ось той горіх,
що за ніч виріс коло шатер,
і ніч бреде – стара, як мати,
з важкими відрами гори.

За нею духи, мов коти,
за нею і вітри, і ватри,
тим чотирьом, що йдуть на страту,
вона не в силі помогти.

Бо вже найменший змок і змовк,
іде, не бачить і не вірить,
що сніг на нього ікла шкірить
та завиває, наче вовк.

Його тремтіння молоде,
його душа – тонка, як липа,
під лезом гілочкою схлипне
і тихо на сніги впаде.

Піду, як розійдеться дим,
піду, лиха і вирлоока,
над ним труситися, допоки
уся не витрушусь над ним.

Й зостанусь там, у вишині,
аж поки з нетрищ розсохатих
на мене вийде чорна мати
і кине відрами об сніг.

влігся серпень мов зморений кіт
на долоні томливого літа
і дрімає у втому сповитий
розімлілий від літепла світ

приміряють маршрут журавлі
в небосині що літом зігріта
влігся серпень мов зморений кіт
на долоні томливого літа

а одвічний хмаринок політ
виплітає незмінну орбіту
і лишає затінений слід
на пастелі достиглого жита

влігся серпень, мов зморений кіт…

06.08.2012

Приходить він з отих старих дерев,
Де Куст кричить і згукує дівчата...
Де мати досі рушники пере
Й до лісу ходить солі позичати.

Він устає із позабутих мов –
Отой юнак, убитий на узліссі...
Він відтирає із сорочки кров
Й комусь майструє вільхову колиску.

Він потім теж, як інші, піде в дим,
Де чорна пагіль мучиться і світить –
Бо то за ним, бо то за ним одним
Пливуть і досі всі хліби на світі...

До півсотні дійшовши, поет одягає фрак.
Повній залі найближчих в зіниці метнувши смак,
декламує безсмертя, убране в хорей і ямб,
але сяєво слова вбиває мигтіння ламп.

Та натхнення, гартоване досвідом, ожива!
І вона вже у залі! І палахкотять жнива
де її щедрий образ, хоча й не цінує слів,
і приписує зойків кошторисам трудоднів!

Та у ліжку і справді нелегко у п’ятдесят,
і не дивно, бо стільки було вже отих менад.
І поет закликає до милості, і щедрот,
і на мить замовкає, зирнувши на музи рот.

А вона, ну як завше, всміхається, та кому!
І поет про безцінне заводить, що на кону.
Бо ніщо не минає безкарно... Та менше з тим,
ось «Шевченківську» візьме – і знайде куди, і з ким.

І поет пропонує любити іще живих,
оминаючи зором прихильниць немолодих.
А ота нічогенька, що збірку трима в руці, -
усміхається твердо, не проти іти в митці.

На чолі у поета рождається благодать,
він цитує себе, аж на вікнах шибки дрижать:
- до краси не вглядатись, дійти до її основ!
Пропонує новенькій, аж нагло холоне кров...

Це настирне видіння, де він вже конечно стих.
На світлині тому і гарніший, ніж бути міг.
А портрет серед зали, де сі́яв, було, й сія́в, -
де безсмертний один тільки дух поминальних страв.

І поету недобре, до виходу мчить мерщій,
хоч і жив, як припало, та не сторонився дій!
І біжить, як ніколи нізвідки ще не тікав!
Та новенька спиняє - мов куля,
як рибу став...


2012

Хоч знаю добре - не Монро
(не поп-, не телезірка),
жену розпуку: згинь, маро!
І не зітхаю гірко.

Не нарікаю на життя
і не дивлюсь похмуро.
Дарма, - не той овал лиця,
не ті - фасон, фігура.

Нехай гартують організм
проблеми і турботи.
...Старий надійний механізм
вмикаю щосуботи.

Двигун "Ракети" - "дах зрива",
дрижить од сопел хата.
І мов од струму "ожива"
довкола ніг халатик.

То прилипає до колін,
то знов тріпоче стягом.
Ну, чим, скажіть, не Мерилін?
Лише... з порохотягом.

Ми сьогодні схвалили закон про мову.
Ми тепер розмовляємо тільки мовчки.
Роззувай мене хутко, цілуй мої мочки,
але, Бога заради, притримуй слово.

І нікому, будь ласка, його не показуй.
Свій язик зав’яжи на ошатний вузлик.
І з сорочки моєї зриваючи ґудзик,
не впусти ненароком найменшої фрази.

Не потрібно нам жодних імен або прізвищ.
Вже не буде ні Пуліцера, ні овацій.
Розсувай мої ноги, схрести мої пальці,
тільки більше ніяких словесних ігрищ.

Нам не треба розмов, якщо можна зітхати
або вити оскомно на свіжу газету.
Роздягай моє тіло, неси мене в гетто
для безмовних повій і бездітних кастратів.

Ми з тобою – герої німої нації.
Ми тепер розмовляємо невербально.
Притулися до мене, ходімо в спальню,
я навчу тебе правилам ехолокації.

Сяє місяць - око ночі
над висотками міськими...
Крає, мучить душу злочин -
надто аж правдиві рими...
У стовпі густого диму
як не задихнутись зараз?
Не горіти б почуттями...
Образи і тропи - кара?
Ні... Та слово - до нестями
рветься. Й цензор не догляне.
Тоне з викриком беззвучним
незбережене мовчання,
зістрибнуло, як із кручі...
У "WordPad". Немає грані.
Шлейф з рядків. Немов востаннє.
Дикий дотик ночі - згуба?
Душу па думок стоптали.
Рід цей час від часу любить
суєту важкого балу.
Просто бути їм замало...
І рядки спадають з серця,
мов тканина на підлогу.
В розумі - безжальні реци.
Б'ється річка об пороги...
Та чи жити їй без того?

(2012 р.)

Неслухняний в мене м'ячик -
Де захоче, там і скаче.
Невгамовний м'ячик дуже:
То закотиться в калюжу,
То дивлюся - непосида
На газоні у сусіда,
А як дзенькне близько шибка -
Утікає дуже швидко,
Ну а раз як розкрутився -
Аж на дереві спинився!
Сварять же мене даремно:
- І коли ти будеш чемний?
Я і чемний, а це значить,
Що картати треба... м'ячик!
30.07.12

З присмаку хмелю і солоду.
Очі і брови – стерто…
Скверни, вогню, золота –
коротко, мертво.
Зойками безберегими
піниш мене, славиш…
Люто душити стегнами –
нищить, бавитись.
Горло, мов гирло – повінню!
В повені, дурнику, втонеш…
Ти такий мій, ти – зломлений
лоном.

Збирала в морі камінці і мушлі.
Знехочено дивилась на піски.
Згадала: вечір…
Пасма, наче душі,
спадають м’яко в марево руки…

І сукню, що на бильці задрімала,
й довірливу пахучу німоту,
і подих – глибочезний, мов дзеркала,
і руку знову, знову руку ту,

що так огрійно пестила-торкала
мою найбільшу із усіх нестям…

Купальник. Море. Камінці – як жала…
Мінливі барви. Страчене життя.

Ранок світло сотáє з медового вулика Феба,
І вливається в ніч, наче в каву, парним молоком.
І гірчить полином ця вставати одвічна потреба,
Коли ніч обдаровує здавна омріяним сном.

Я розплющую очі. І пам'яті давні сувої
Розгортає із трепетом новонароджений день.
В нім - розлука і відстань, що нас розділяють на двоє,
Ще не знають, як вибити грунт сподівань і натхнень.

Бо є ти...Сонця соняхом,смутком в ранкових серпанках,
Надвечір'ям п'янким, серпантином в казкові світи.
На долоні моїй - танцем пристрастним Долі-циганки...
Я на неї погляну й відчую, як дихаєш ти.

01/08/2012

Стоїть в саду небіжчиця старенька.
Її, зрубавши, спалять по зимі.
І над пеньком захлипає морелька:
Так сумно і незатишно самій!

А потім голоситиме нестримно,
Як відлетить, освячуючи сад,
Білесенькою цівочкою диму
Бабусина душа на небеса.

2012