У рідній нашій стороні
знов все як звично:
Черешні плачуть на гіллі
Червонолично.
Криваво плачуть на гіллі
черешні соком,
А в неба щоки голубі
І жовте око.
Жінки гадають на врожай,
на зміну влади,
А під горою молочай
доцвів до зваби.
Цвітуть сади, картоплі цвіт
Вже не колгоспний,
А щоки неба голубі
Гір носик гострий.
Усе як звично, як завжди
і лиш черешні
Кривавлять інколи сади,
і дні прийдешні.

Я сповідую Сицилію апельсинами й довгими вулицями,
що розплелися ,неначе волосся, милями.
Витонченими вилицями
тріснутих навпіл будинків.
Гамірними агоніями фруктового ринку,
білосніжними простирадлами на розлогих балконах, тихим світлом
гасових ламп в оселях.
Ілюзорним, невагомим ритмом,
виноградниками, що проростають на стелях.

Я, ніби бруківка, дихаю твоїми ногами посеред околиць Палермо.
На зенітну плівку, майже гола, знімаю сльози ,заливаючи їх у термос,
щоб вони зберігали тепло.
Замовляю в найближчій до серця таверні
пасту Ді мандорле, полощу Марсалою горло.
Пересипаю себе, ніби розбите скло.
Змочую у вулкані язик...такі відчуття, наче його запхнули в розетку.
Я знеструмлена
і мій божевільний крик розбудив сонну, надчутливо збуджену Етну.
В душі добре старе італійське етно.
На столі ідеальні серветки.
Витираю ними вуста від стиглих томатів.
Залиті лимонним соком тигрові креветки,
розкидані днями пазли. Їх треба в єдине зібрати.

Я сповідую Сицилію. За всі гріхи вона буде прощена.
Омита солоними хвилями, зцілена святими любові мощами.

...капітулюю,
як намакіяжена стара руда богема,
не їм і не сплю я.(?!)
барахлять всі радари та внутрішньовенні схеми...
я носила на пальцях перстені
бутафорні,звичайні.
щоб свої прагматичні мігрені
втопити у ванній (негайно ж!)
я вдягалась частіше у чорне,
щоб здаватись насправді худою...
та мало хто знає,що "рятівне" чорне
повнить і зливає з юрбою.
єдине у чому мені пощастило-

голос.
коли б і про що я не говорила,
усі прислухались до мене навколо...

а потім,цей згубний і хтивий потяг,
що приводить до ліжка.
зранку прокинулась,а на серці протяг...
хильнути б міцного,не багато.
трішки.
...капітулюю.
чуєш?ти спиш,та не сплю я.
і холодно так,аж судомить душу.
ти в неї плюєш,
а любов моя сушить.

Снив і мріяв павучок
Вклавшись зручно на бочок,
Милувався на хмаринки,
Розгойдавши павутинку:

От би сонце-золотаві
Ниточки із неба впали,
Я б, хвилиночки не втратив,
Пряжу намотав для хати.

І як майстер ткацьких справ,
Дім-світлицю виплітав.
Затишну, теплом осяйну,
Тільки справа ця загайна!

Снив і мріяв, обрій гасне,
День скресає так невчасно.
Майже вже довершив справу,
Тільки було це в уяві!

06/2011

Життя не зовсім порожнеча,
порожня пляшка і порожнє ліжко,
і божевілля зовсім близько,
а за вікном кричить малеча.
Геть, геть іди, не треба, музо,
ти не займай мій гарний ранок,
я краще вже під церквою з картузом
збиратиму копійки на сніданок.
Життя не зовсім порожнеча,
порожняя пляшка і порожнє ліжко,
а за вікном кричить малеча
якій на ковзанці так слизько.

2001 р.

Я не та, що колись зазіхала на світ.
Я не та, що хотіла безсмертя і сили.
Я мов звалений пострілом звір
Намагалась померти красиво.

Я не та, чиї крила просились в політ.
Я не та, в кого з радості виросли крила.
Я лиш грудка на дотик сухої землі
Я благала, щоб просто полили.

Я не та, що гортала сімейний альбом.
Я не та, що оплакала всіх, хто не поруч.
Все ж я знала, що десь живе Бог,
Все ж я чула, як він щось говорить.

Я не та, що за щастям пройшла крізь світи!
Я й чверть віку не встигла прожити!
Божевільна і вільна, і, Боже, прости,
Що життя не навчилась любити.

07.06.2011

Тобі – та слово ліри темне
Чи вуха милого сягне?
Душею скромною напевне
Чи зрозумієш ти мене?
Або посвята ця поета,
Як і колись його любов,
З рядками давнього сонета
Мине твою увагу знов?

Так упізнай, принаймні, звуки
Бувало, дорогі тобі -
І думай, що в часи розлуки,
В мінливій радості й журбі
Твій світлий сум, твоя гординя,
Слова, ніколи не чужі,
Єдиний скарб, одна святиня
Одна любов моїй душі

Ти надзвичайно лагідна і ніжна,
В очах – свята наївність від небес,
Твоя голівка повна істин книжних,
Білявий чуб - бубновий інтерес...

Різниця в суті планів і реалій
На те й існує, що поки живеш –
Блефуєш в гурті псевдолібералів
В надії на кінцевий роял-флеш…

І ось душа в ломбарді на полиці,
А попит на уживані тіла
Давно побив рекорди всіх позицій
Добра і зла

05.05.2011

Між тепла і літа,
як солодко спала,
ніченька ласкаво
сон мій колихала,

що його сплітали
мерехтінням зорі
прядивом тендітним,
ніжно і прозоро.

...Розбудила тиша
лагідно, як мати:
"Уставай, дитино,
сонечко стрічати".

Нічка відступала,
ранком засіріло,
обізвалась пташка
сонно і несміло...

Як здіймалось сонце
із-за рогу хати -
босими ногами
бігла зустрічати.

Босими ногами,
юною росою...
Вперше милувалась
дивною красою.

В прохладе винницких каштанов,
когда они расстелят тени,
не поленюсь, и утром встану,
перед тобою на колени.

2010

Якщо завтра почнеться без мене,
Я засну в мріях зірваних квітів,
Відірветься оте безіменне
У стрічках із останніх привітів.
Якщо завтра почнеться без мене,
Я зійду вище тих синьогір
І залишиться в буквах пройдЕнне,
Що лягло між рядків на папір.
Кожен вечір продумую день,
Проглядаю в думках незбагнЕнне,
Як востаннє вслухаюсь пісень, -
Може завтра почнеться без мене...
31.05.2011

Померла хата. Тихо так.
Бабусю провела... і вмерла.
І всох за хатою вишняк,
Й стара верба сльозину втерла.

І одчайдухи бур'яни
Понаповзали, мов гадюки,
Від них подвір'я боронить
Вже не могли трудящі руки.

І так ятрила і пекла,
Велінням часу - хулігана,
На тілі рідного села
Нова, вже незагойна рана.

До вишневого видиху «Ах»,-
Де співатимемо алілую,
Блідні губи твої зацілую
До Геєни у синіх очах.
До Голгофи... Диявол і Бог
Позiхнуть, бо Ліліт я і Єва.
Пізнається в торнадо чертог
Та під вітром – стожильні дерева.
У засніженій – скільки віків? –
Ти узрієш горі - хай запізно,-
Як окреслиться лик, що горів,
Мої риси, в погордi залiзнi.
Висотою до інших планет
Намалюєш вулкан на мольберті...
Як життя – до повільної смерті,
Зацілує тебе мій портрет.

2011 р.

(переклад з О.Вертинського)

Де Ви тепер?
Хто Вам цілує пальці?
Куди пішов Ваш китайчатко Лі ?
Здається, Ви тоді любили португальця,
Чи подались з малайцем на Балі?
Останній раз я бачив Вас так близько.
В сплетіння вулиць Вас помчав авто.
Приснилось, що тепер в притонах Сан-Франциско
Ліловий негр Вам подає манто.

горять латаття келихи
ні шереху ні шереху
а сонце у човні
перепливає озеро
і місяці - аж сто за ним -
несуть у кухлі ніч

і вітер м’яко тулиться
до оксамиту вулиці
смарагдових зізнань
трава біжить соромиться
калинове коромисло
візьми й у літо кань

Від любові за крок
простягнути лиш руку...
віддати
їй себе до останку -
із нею так легко іти...
Між холодних зірок
десь написана доля
страждати
і палити хиткі
уцілілі довіри мости...

Час такий нестійкий...
ось піском витікає
крізь пальці
а душа, наче вітер,
все місця собі не знайде...
І так часто з-під вій
капле дощ і стікає
між п'яльця
де судьби полотно
вигаптовує стомлено день...

2011

Пародія

Бути роботом файно – фест!
По цимбáлах “квадрати” й “кýби”…
Зарядився, контрольний тест,
І – хоч в пекло, до чорта в зуби.

Весь поділений. Зона “А” –
Зверху мозок (прецінна штука),
Вся у сенсорах голова –
О, махнула вперед наука!

Вмить талант віднайде тебе –
Лиш натúснути кнопку треба.
А емоції – в зоні “Б”
(Щось про квіти там і про небо).

З виду наче усе живе,
Зносу й втоми не зна й не чує,
Тільки, вибачте, в зоні “В”,
Просто знизу…чогось бракує…

Мало бути, тут поруч десь…
У непотріб конструктор кинув?
А хвалився, що я увесь
Прямо клон на якусь ЛЮДИНУ!

В пеклі хай – там жахливі дні,
А якщо попаду до раю?
Трансплантанта б здалось мені,
Доробляйте – я вимагаю!

25.05.2011

Ти мене на світанку розбудиш,
на порозі, роззута, заплачеш.
Ти ніколи мене не забудеш.
Ти ніколи мене не побачиш.

Затуливши тебе від застуди,
я подумаю: «Боже всезрячий!
Я ніколи тебе не забуду.
Я ніколи тебе не побачу».

Цю Неву, що в мурашках усюди,
і цей шпиль, що багато так значить,
я ніколи уже не забуду
і ніколи уже не побачу.

Не мигаючи, дивляться прямо
карі вишні, волого-гарячі.
Повертатись – прикмета погана.
Я ніколи тебе не побачу.

Якщо навіть на землю вернутись
нам ще раз, як Гафіз це призначив,
все одно нам тоді розминутись -
Я ніколи тебе не побачу.

Раптом стане мізерним тутешнє
наше нерозуміння з тобою
перед нерозумінням прийдешнім
двох живих і мари неживої.

І полине без шансів удачі
пара фраз, як найвища облуда:
«Я ніколи тебе не побачу.
Я ніколи тебе не забуду».

2011

Дві веселі черепашки
Влаштували перегони:
За суддю була мурашка,
Глядачі – малі тритони.

Хоч було їм трохи важко,
Та змагалися уперто –
Дві спортсменки-черепашки
Подолали більше метра!

Хоч натомлені – щасливі,
Перегони вийшли вдалі:
Бо учасницям вручили
Найсправжнісінькі медалі.

Про спортсменок-черепашок
Гомонять усі відтоді!
Чи тритонів, чи мурашок
Розпитайте при нагоді.
:)
2011

коли в небо впадуть валторни,
а в калюжах зійдуть зірки,
місто знову тебе пригорне
у сипучі нічні піски

ти забудеш усе, що буде,
все, що венами протекло,
попливуть мовчазні верблюди
крізь пустелю спітнілих площ

будуть люди іти навшпиньки,
щоб приспати на мить роки,
щоб кохатися у будинках,
намальованих від руки

щоби дихалось вище й ширше
крізь повітря прозору сіль…
і сирі, наче глина віршів,
сни посходяться звідусіль

і обступлять тебе півколом,
мов опалу зорю трава,
бо на сході світила скоро
обривається караван…

По грані безсоромності пройду,
Немов актор по тонкому канату.
Ви тільки не жахайтесь - не впаду,
Це ж завітав я на кохання свято!

Тут почуттів не хвиля вже, а вал
Об цноту Вашу б'ється... Та хлюпоче
І вилився увесь глядацький зал
У Ваші (до безумства рідні) очі!

Тож дотягнусь, згублюсь на царині:
Тремтливій, ніжній, вищого ґатунку.
І стануть нагородою мені
Аплодисменти Ваших поцілунків.

2005р.

у сонний ранок випурхне бузок
зі соловейкової сірої сопілки.
зібравши роси із нічних стежок,
запахне травень медом білим-білим.

і полетять хустки під небеса,
хустки із кетягами ніжними пухкими,
змальованими з темперних писань.
по пір’ячку на юну землю скинуть,

в зелений шепіт соковитих трав,
в заплутані тонкі шовкові ноти.
і зійде зірка світу золота,
і день весняний догори покотить.

Давай сховаємось удвох від всього світу
поміж пахучими весняними ночами...
Як облітатимуть сади вишневим цвітом
густа завіса спуститься дощами.

У шиби вікон зашепоче нам ласкаво
про зорі, що вінчали нас коханням,
і небокраю нами стрінуті заграви,
народжені у променях світання.

Полинемо у незабутні наші ночі,
коли душа захопленням тремтіла,
а долю піснею нам соловей пророчив,
якої ми торкалися несміло.

Давай загубимось удвох від всього світу,
у пахощах бузку і матіоли,
і будуть ніжністю серця палкі горіти,
щоб наші почуття не охололи.

2010

Приходить час, коли ти відчуваєш,
Що найщасливіші роки уже прожив.
Не буде інших спроб і залишилось
Чимчикувати до останньої межи.

Що втрачено, те втрачено назавжди:
Не повернутися, не витерти сльози
Всім тим, кого образив ти колись.
А дощ затих і відгуки грози

Стихають вдалині. Прозорий вечір,
Як думка, що небесну має суть.
Ти знаєш все, чого тобі чекати
У дні, що мудрість і печаль несуть.

Серце до серця. І нота червона
Витекла з вуст, як вода.
В позі близького мені ембріона
Нині лежу, молода.
Вишита білою ниткою постіль
Наші не гріє тіла.
Нотою стислою вилетів постріл,
Залишки взявши тепла.
З відчаю слово пiдступне, уперте,
Зводить усе нанівець.
Знову в мені лиш бажання померти,
Стати, немов камінець,
Жити якщо, то в маленькій хатинці,
Там, де не буде твій ліс,
В постіль лягати твою наодинці,
Нарізно і горілиць.

2011 р.

У полоні краси неземної
Відчуваю п'янку насолоду
І спиняється час назавжди.
Моє серце не знає спокою,
Не вгамую ні зараз, ні згодом.
Ти - чаклунка, чи фея? - Скажи!

Ні, не можу, не смію бажати,
Хоч у сні відчувати твій подих,
Доторкатися ніжно долонь.
Два світи, між якими є грати,
Не дають на любов нашу згоди,
Проникаючи навіть у сон.

У житті більш не прагну нічого,
З тим, що є, проживу у достатку,
Буду хрест свій покірно нести.
Тільки вогники погляду твого
У душі залишаю на згадку,
Щоб самотнім світами не йти...

1997р.

Ворожнеча наразі хитка.
Розсипається, гине розбіжність.
Я сьогодні напрочуд легка,
Бо в мені – нерозтрачена ніжність.

Я її подарую усім,
Хто зустрінеться, і незнайомця
Запрошу я, і недруга в дім,
Де яскрітимусь краще за сонце.

Я пробачу і зраду, і біль,
Пожалію ласкаво слабкого.
Присвячу поцілунок тобі
І розтану, не взявши нічого.

Та коли догорять почуття
І відбудеться зміна суттєва,
Ти побачиш, мій Каю, затям,
Що в мені – Снігова Королева.

2011 р.

Не боїшся вірити навіть коли…
За плечима порожньо.
Ти – сліпий подорожній
Від порогу і до ліхтаря,
Що на вулиці шкіриться
мертвим світлом…
Тобі мало світу,
Щоб стати душею…
Без тіла…
Трохи боліли
Цілунки ЮД
На вустах,
Що забули про посмішку…
Трошки ще…
І ти стомишся падати.
У обійми спогадів, здогадів, дів,
Що зовуться Натхненням
Не до життя…
День, як
Погаснув ліхтар
На околиці міста,
Що стало твоїм
ВЧОРА…
Хвора на себе безлюдність
Товпиться у жилах вулиць.
Забудеш
Про тіло, щоб стати душею
Сліпого приблуди…
Від темені і до
Ліхтаря…
Затерті слова «МИ БУЛИ…»
На корах дерев, що ростуть
Із долонь подорожніх…
Не боїшся вірити, навіть…
Коли… за плечима
ПОРОЖНЬО.


2011

Ціаніста кава із калієм ночі
Вбиває майбутнє відсутністю мрій.
Тюрмою вкриваються думи і очі
Вростають у панцир. Сльозами Марій

Всієї планети, із пекла і раю
Не змиється гріх ненароджених слів.
Я вчора помер і сьогодні вмираю,
Оплаканий відчаєм дочок і вдів.

Вмирає сто тисяч іще не народжених
В утробах зневіри, в підвалах буття,
Бо тут, у столицях, продажністю сходжених,
Немає надії, немає життя.

Бо пісня і слово течуть в еміграцію,
Бо купка нікчем викорчовує націю.


2011

мне был дорог, мне был дорог
человек один, вот этот.

мне был срок отмечен сорок,
а ему со мною лето.

я теперь из неимущих
срама, цвета глаз, работы.

все же, был и мне отпущен
срок, исполненный кого-то.

2010.

Розквітає депресія – шепіт трави.
І не хочеться жити, а йти у нікуди.
Цей вітер висушує душу, а ви
Лікуєте лікером прояв простуди.

Туди? Не туди? Упирається в ніч
Невідмовна мара… Невідома дорога
Ревниво вповзає крізь пористе «ні»,
Як сумнів-слимак, виставляючи роги.

Дзвіночком рожевим – такий оптимізм,
Що гірко межує із краєм зневіри –
Цвіте на вікні. Обіцяйте мені
Зіграти прощальну мелодію ліри

На гробі надії, якої нема,
Яку відпустила у відчай зима.

2011

І кожна з рік,
яким утрачаєш лік,
які чекають, зникаючи, неподалік,

кожна з них,
покірних і мовчазних,
щось постійно приховує між берегів і криг.

І скільки б ти,
не ступав на її мости,
ніколи не знаєш, як їй важко текти.

Бо чорна ріка,
але крига така тонка,
ніби вода між пальців тобі витіка.

Ніби сувої тче,
і торкає тебе за плече,
і навіть не думай, куди ця ріка тече.

Так і вона –
тиша і глибина
ховають стільки пітьми, що постійно зрина,

стільки псів,
споминів і голосів,
річкового піску, що на дно осів,

що хочеш чи ні,
чуєш, мов уві сні,
як у ній затихають приголосні і голосні,

як виника
пам’яті вогкість в’язка,
те, чого вона старанно уника.

І все що є,
лише бажання твоє
занурюватись у воду, що дихати не дає,

і попри бої,
та всі порахунки свої,
просто триматись її, триматись її.

І коли відлига зупиниться на горбах,
і коли дерева стоятимуть в темних снігах,
свіжий стишений вітер, зірвавшись від узбережжя,
доторкнувшись, відчує тепло на її губах.

Її шкіра світла, мов срібло у молоці,
ніби втома, яка приходить наприкінці,
мов зимова ріка, засипана зорями й снігом,
вздовж холодного русла якої стоять мерці.

Але вже минув цей гіркий листопадовий ріст,
просування снігу в темінь грудневих міст,
ці потоки повітря й води на нічних причалах,
нетривкої застуди ламкий невідчитаний зміст.

Це вже потім, коли тумани дійдуть сюди,
затопивши мости й лункі приміські сади,
вона стане щось говорити про чорні притоки,
про човни в снігах, важкі від хиткої води.

Через те, що всі промовлені нами слова,
переплетені між собою, як вереснева трава,
і за всім, промовленим нами, вже проглядає
збитий подих вологи, музика горлова,

залиши при собі ці повітряні ями тепла,
цю легку недовіру, що вперто її вела –
і коли вона зупинялася й завмирала,
і коли її не було,
і коли була.

І
Мінлива ферментована весна
катає на таксі тосканське сонце,
стара бруківка, погляди масні,
розчахнуте готельне полотенце,
і ліжко, що поскрипує, і крем
на шкірі мідній, - наче у живицю,
дахи, ледь-ледь зволожені дощем,
мокнули керамічну черепицю.
ІІ
І мачо - середземний квітень-пан,
стискає груди (і не тільки груди),
і в голові, де весняний бедлам,
мартіні асті і прошутто крудо,
зникають рештки пережитих драм,
і фалосні античності споруди
бажання перемножують на крам,
на хтиві зори покупця зусюди…
ІІІ
«О скільки маєш – більше не проси!» -
ба, навіть я давно уже не плачу
за тим, що залишилось від краси –
від гарних ніжок і простої вдачі.
Так пучка ніжна ковзне по хребту,
малюючи лиш їй відомі руни,
і невтямки, що знов бере не ту.
Не там і не тоді. Тре, дуе, уно…

26-27.04.2011

Коли нам буде по сто, а чи – двісті, чи навіть – по триста....
І хмари стечуть із небес, і просочаться вглиб...
І сотні разів опаде й знов розпуститься лагідне листя,
Що ми його пальцями рук доторкнутись могли б...

Якби через - сто, через – двісті... Немов – із туману
Ми вийшли б і стали на склі молодої води,
І знов би, як – вперше, а може як - вперше й востаннє
Спустились фламінгами біло-рожеві сади...

Якби то, якби... сонце вийшло із іншого краю
І все навпаки розкрутилося, наче – сувій...
… Ми знов пролетіли б ясним фіолетовим маєм
З коронами срібними на голові.

"А"нтилопа нині в полі
напаслась трави доволі.
Потім азбуку читала,
з букви А розпочинала.

"Б"ілка сушить на шнурочку
шишки, яблучка й грибочки:
добре все на зиму мати -
так не страшно зимувати!

"В"овчик нині клопіт мав:
вовченята доглядав -
поки бігала вовчиця
до ставочка по водицю.

"Г"уси гарно одяглися
і у гості подалися -
у газелі іменини:
ґречно просим на гостини!

"Ґ"ава ґудзик пришивала,
потім ґанок підмітала -
не сидиться без роботи
нашій ґаві у суботу.

"Д"иво в лісі небувале -
дикобраза не впізнали:
шубку з гострих голочок
дав помірять їжачок.

"Е"дельвейсами вгорі
світять зорі лісові
і на луки, й на поля:
спить натомлена земля.

"Є"нот від річки похапцем
прибіг із повним відерцем:
він поливає свій город -
збере рясний врожай єнот!

"І"ндик надувся і гелгоче -
прогнати всіх із двору хоче:
самому сумно в світі жити -
вже краще гратися й дружити.

"Ї"жачок ішов у ліс,
він на голках листя ніс:
листя, листячка й листочок
ще й малесенький грибочок!

"Й"оржик плив у магазин,
щоб купити апельсин:
ось який чудовий м’яч -
грайся, синку, і не плач!

"К"оник їде через міст:
пишна грива, довгий хвіст!
Їде коник, їду я -
гарна пісенька моя!

"Л"исичка лісом в гості йшла,
у лапках ласощі несла:
зрадіють левенята -
солодке буде свято!

"М"ишка ділить мандарин:
діток сім, а він - один!
Краще, мабуть, вже зернята
будуть їсти мишенята!

"Н"орка висунулась з дірки -
затишна у неї нірка!
Їздить тільки на авто
в королівському манто!

"О"лень прудконогий граційно стрибає -
один тільки вітер його здоганяє.
Де трави пахучі, де луки зелені
живуть тонкорогі величні олені.

"П"авук павутинку наплів у куточку
росинки на ній почіпляв, мов дзвіночки.
Блищить павутинка, весняна від мрій,
бо сонячний промінь заплутався в ній!

"Р"ак у озері хатину
знай майструє без упину:
сонце зійде - в новій хаті
буде ранок зустрічати!

"С"ова не спить - вартує ніч.
Не можна їй склепити віч!
Усі навколо в лісі сплять
і лиш цвіркунчики сюрчать.

"Т"ермінова телеграма -
народилося теля!
Молочком напоїть мама
нетерпляче немовля!

"У"дав удавано заснув,
кільцями стовбур огорнув.
Уважно: не підходьте -
дорогою обходьте!

"Ф"ламінго над ставом стояли,
фіалки у хвилях гойдали...
Рожева феєрія сну
так схожа на вічну весну!

"Х"оврашок зерно ховає,
у комору все складає.
Золотистий колосок
тягне в нірку ховрашок.

"Ц"уценя несе цвяшок,
пилочку і молоток.
Дошки і цеглина -
песику хатина!

"Ч"апля чардаш танцювала,
чай у чашки наливала.
Черепаха й чайка човен
привезли гостинців повен.

"Ш"импанзе іде до школи
і радіє як ніколи:
вже, нарешті, буде знати
і читати, і писати!

"Щ"едро щука кличе в хату,
в неї ласощів багато.
Щука має зуби гострі -
ви не йдіть до неї в гості!

Півень, заяць й дика рись
до ставочка подались.
Дружать в лісі просто так,
бо м'який у них є знак.

"Ю"рик хвостиком махає,
він усе на світі знає -
і щебече без упину
навесні мала пташина.

"Я"щірка швиденько
перебігла міст -
зачепила гілку
й загубила хвіст!

Режисуй мою втому, мій голос, мої коліна,
Мою ртутну зухвалість і слізно-тонку покору,
І графітовий профіль на крейдово-білі стіни,
І на холод постелі розгублено-голий сором.

У палкій вітроверті – сп’янілу, напіврозлиту.
Як одвічну, єдину, останню… Немов востаннє!
Недоторкано-чисту в задушливій змазі літа,
Відчайдушно-звабливу в осіннім сонцестоянні.

усміхаюся
рветься інтимно-шовковий газáр
боса, легкими кроками
руками ніжними, невловимими
обрій крається
ефекти бокé – надреальністю, поза фокусом
ти створив мене
я вже не опираюся

Опадають секунди. Лиш дихання поміж нами
Наче крила колібрі. А плівка карбує риси:
Обережно, міцніш, наполегливо, до нестями…
І на мить – спалах дійсності – жінка!... І знов актриса.

Таємниця богів – промовчать сутінкові тіні,
Тільки очі вологі ще зблискують, мов дзеркáла.
Ти митець, ти художник, ти мій Федеріко Фелліні!
Я тебе поцілую у вдячність за femme fatale.

Білі крила яблунь туляться до скроні
Запахом медвяним, подихом тепла.
Плаче квітень садом. Білим простирадлом
Мить зловити хочеш, аби не втекла.
Ще весна минула так не відчувала
Щемко, аж до болю, безбережжя мрій.
Рій думок високих селиться в тополях,
А краса сакральна – у душі твоїй.
Голосом ілюзій повниться майбутнє,
«Бути чи не бути?» – відійшло у ніч.
Нічия в театрі, що життям озветься
У цитаті вічній, та не в тому річ.
Просто ти наснилась нині на пероні.
У вагоні білім їхав я на Січ…

2011

я - жінка в пісках, полонянка твоєї спеки.
верблюдів байдужих у сторону відведи.
не буду чекати, до ночі ще так далеко.
не буду просити ні милості, ні води

я вдячно цілую сахару твоєї шкіри,
і цукром коричневим тане у роті рай.
я тільки міраж, я не вічна... ти в мене віриш?
твій піт на мені, зупинися, не витирай.

як тільки бажання схолоне під паранджею,
завиють вітри, не шануючи спокій твій.
пісок поміж пальців, у горлі пісок... невже я
та жінка, що здатна приборкати буревій?

швидким скорпіоном торкнешся мене, а далі
від ран лікуватимеш. крикне самотній птах.
промчить поміж нас чи по нас відчайдушне раллі,
і я переможно загину в твоїх пісках.

Що хоче жінка? Таємниця!
Гормони в плОті аж киплять!
Стоїть волосся,мов копиця,
Давно вже треба підстригать!
Поплаче трохи...так...для діла,
Життя не мед, як не крути,
Парфуми нОві ще хотіла,
А ще, щоб поголився ти!
А ще спідницю,сукню,тіні,
Рожевий новий блиск для губ,
Щоб цілуватись десь у сіні!
Щоб сам варився свіжий суп,
Щоб не будили рано-вранці,
Щоб целюліту не було,
Щоби до ранку тільки танці,
І в голові щоб не гуло!
На тиждень щоб дітей до бабці,
Свекруху за кордон на рік,
Щоб у блискІтках нові капці,
Щоби у парі довгий вік!
Щоб тістечка не калорійні,
Щоб зникла пара кілограм!
А ще стосунки! І постійні!
Щоб цілував...і там...і там...
Душа жіноча - таємниця!
Вона й сама бува не зна,
Що може цій душі насниться,
Коли співає в ній весна!

Под белой ночью, затаив дыханье,
Проходишь мимо слов и суеты
И ждёшь в ответ нелепого признанья,
Теряясь в запоздалых Я и Ты.

И, погружая пальцы в чёрный омут
Дряхлеющей сновидицы Невы,
Пытаешься извлечь давно знакомый
Предметный вымысел ответному - Не Вы.

Но где-то на задворках полстолетья
Кружит тоска того, что не сбылось.
И мой двойник касается, как плетью,
Твоей души и вымыслов, и грёз.

радіація твого голосу
розтрощила мої атоми...
я шукаю собі обриси,
опиняюся за ґратами
опівнічного самозречення
і примушуюся дихати.
я вважала безпечним
напіврозпад на крихти
десь на кінчику хвилі
твого п'яного співу
в мене виросли крила
і загоїлись стигми.
розбуди мене завтра
і навроч мені хисту
із нещадного "вчора"
виплисти...

Сучасні пустельники мешкають у мегаполісах.
Нині печери не в моді і келії – теж.
Нині не конче ставати волаючим голосом –
Далі своєї самотності й так не зайдеш.

Сучасні пустельники їздять в метро та автівками,
Каву смакують, а часом вино і коньяк.
Що вам до того, що тужить душа за щедрівками?!
Ще не розп’ята, розхристана пада навзнак…

Наче у казці, між велетнями-хмарочосами.
І поспішаємо, й завжди запізно чомусь.
Мо’, й не завадить побути волаючим голосом?
Спробуй гукнути.
Почую тебе.
Озовусь.
2011

Земля здригнулась і застогнала
Це що – пришестя? Це що – напасть?
А я це знала, а я ж казала,
Розбите люстро – сім літ нещасть…
Нема пророка в своїй вітчизні –
Є тільки схиблені диваки,
А їм не вірять, бо дуже різні
МетОди входження у віки.
Тепер відомо, що є цунамі,
А ще – цукіні, де синій йод…
Та нам не страшно, бо це не з нами,
Бо вистачає своїх турбот.
В нас теплі ковдри і срібні таці,
Тому ми впевнені – пронесе…
В одній із перших реінкарнацій
Я знала, як це – втрачати все…

10.04.2011

***
Незвідана ніжність
у серці спочила,
де стани чотири
поміряли сили.
Оспівана вітром,
одягнена в біле
зі смутком сріблястим
возз'єднана в ціле.

***
Так млосно - до щему,
чаруючи квітнем
гуляла надвечір
осонням привітним.
Збирала букети
конвалій і примул
і мріяла - світло,
безмежно, незримо...

***
Шаліла улітку -
красива і зверхня.
зненацька у серпні
приречено зшерхла.
...Приспала у серці
останню надію -
я більше кохати
нікого не вмію.

***
О ні, не зважайте!
...стернею ітиму,
до слова "байдужість"
шукатиму риму.
Настоянка глоду,
горицвіту, м’яти
додасть мені сили
як є все прийняти.


04.2011

***
Поэтом можешь ты не быть,
но зеленеет жизни древо.

***
Я список кораблей прочел до середины,
а Германна всё нет.

***
Аптека. Улица. Фонарь.
Двадцать первое. Ночь. Понедельник.

***
Не пой, красавица, при мне:
«Почему-то вокруг все больше бумаги, все меньше риса».

***
Переведи меня через майдан –
сотрясает мозги алкоголь.

***
Нет правды на земле…
Карету мне, карету!

***
Печальный Демон, дух изгнанья,
приезжай, попьем вина, закусим хлебом.

***
Выхожу один я на дорогу,
качнувшись влево.

як легко легіт влився у легені
наповнив кров прозорим сірим криком
в пориві дикім, в поспіху шаленім
зірвав мене у височінь безлику
іду за ним
бреду по вогкім листі
все далі й далі в дощ холодний
в осінь
і крила сплутались
в чужій траві сплелися
як сиві гребні
в жовтому
волоссі
і мерзнуть пальці
і бракує сили
і серце гулко гупа...
зачекай!…
я не злечу…
візьми мене на крила
на теплі крила
в сонце
в ірій
в рай

2006

Під маскою «Я непричетна до пошуку
Істин та сутності в світі цім сущого»
Долонями ніжно підтримую стосики
Спроб дитинчати – жаринки свідомості -
Всотати у себе із плину вмирущого
Ігрек з іксом незалежної вічності.
До них я дитя підштовхну. До рухомості
Обрію знань на шляхах символічності.
Межи логічністю і неосяжністю,
Істин та вигадок – крихта свідомості
Сіється подихом харизматичності,
Тьму розганяє моєю уважністю.

У місті – о Боже! –
весільний кортеж!
Аж серденько тьохнуло гірко:
я теж
у квітах, у білім весільнім вбранні
летіла – і світ усміхався мені!
Всі хмари, всі яблуні, всі ліхтарі,
усі перехожі, малі і старі! –
всі очі сіяли назустріч мені –
а мама моя не всміхнулася, ні...
І я – молода, наречена, невіста –
осліпла від смутку,
кружляючи містом;
в машині, між дружок,
в м’якому полоні
кружляла покірно –
і білі, й червоні
тремтіли троянди,
і плечі тремтіли
під білим убором,
під вельоном білим...

1996

Укради мене в глухої ночі,
Серце прагне твого порятунку...
Хай душа захоплено тріпоче,
Як застигне час у поцілунку.

Пещена коханими вустами,
Попливу назустріч ласки хвилям,
Міріади ніжностей між нами
вічність розіллє легким зусиллям.

Серця два одним зіллються стуком,
Осягнувши єдності основу,
І розчинять в собі інші звуки...
І пожнуть любов. І зродять знову.

2011