Що тобі до мого́ волосся?
Що тобі – чи я сніг, чи камінь,
коли я ужилася в осінь –
відбулася у кожній грані.

Опадаю пожовклим листям
і несе мене вітер в небо...
Я так думаю –
років триста
відвикатиму ще від тебе...

А що далі?
Хіба ж я знаю?!
Я тепер – у тобі́, усюди.

Ще гуляють вітри над нами
ті, що се́рця вже
не остудять.

видатній піаністці Людмилі
Марцевич
Хто так розбурхав звуком зал?
О, це не ніжність серенади –
Тут вибухнув емоцій шквал,
Здійнявся музики торнадо.

Серця, як вихор, закрутив,
Усі поніс увись – до Бога.
Щоб кожен чув це диво з див,
Ці звуки щемної тривоги.

Коли закоханий летить
До милої крізь сутінь гаю…
Карета у нещастя мить
В болоті раптом застрягає.

…Борня, долання перешкод,
І коні знов летять все швидше,
Й здається, припаде от-от
Юнак до любої обличчя.

Та на порозі – німота,
І зяє пусткою кімната,
І розпач душу виверта…
Це все – Бетховена соната.

Як непідробний серця біль,
Страшне розчарування втрати
І музики високий стиль
Скажіть, змогли Ви передати?

Талант могутній, інтелект,
Хист перевтілення високий,
Явили нам натхнення злет,
Проникнення у твір глибоке.

А ще – самотності печать –
Трагедія сердець великих,
Що смутком на чолі лежать…
І тільки музика – як ліки.

Бо лиш душа, що вся – із ран,
Могуть вселенської любові,
Могли відкрить той океан,
Що зветься в музиці – Бетховен.

Хто ж виконавиця ота,
Де виростають з пальців крила?
Що в ній дух генія вита –
О так! Марцевич це Людмила!

12-13. 05. 7518 р. (Від Трипілля) (2010)

Поредела, кровью истекая,
линия прицельного огня.
Справа Каин, слева – тоже Каин,
впереди – охота на меня.

За спиною – небо на погонах,
на бегущих в тыл вопит ПК.
Бьют на поражение – я зона,
встретить утро шансов нет пока.

Разбежалась вшивость по окопам,
ожидая призывной волны.
Под шинелью ночи – дрожь и копоть
несомкнувших глаз, сухарь луны.

Взрыв – и страхом занесло ресницы,
тело сжато в материнский плод.
Жизни белую, как стих, страницу
пишет, пролитым без слов, тепло.

Тишина – глубокая воронка,
наследил телами рваный бой.
Все сложилось кратко в похоронку
Родиной, пропитанной тобой.

25 Мая 2010

Не жалію, не зову, не плачу,
Все мине, як з яблунь білий дим.
Зав’яданням осені золочений,
Я не буду більше молодим.

І тобі отак уже не битись -
серцю, торкнутому холодком,
І березового краю ситець
не покличе далі босяком.

Дух бродяжний! Ти все рідше ярість *
на устах зворушених огнів.
О моя утрачена весняність,
Шал очей і повені чуттів!

Я скупіший нині у бажаннях,
Чи й життя наснилося мені?
Мов лункою весняною ранню
на рожевім я промчав коні.

Всі ми, всі у цьому світі тлінні,
Тихо з кленів ллється листя мідь ...
Будьте ж ви навік благословенні,
Що прийшли у цвіті одгоріть.

Рана.
Ранно вогне печаль на мойсейних скрижалях віку.
Пророста до розп’яття останній не людський син.
На вокзалах пустельних конають юні каліки
Через надлишок теплий загноєної краси.

Рано.
Швидко підуть свіжим рейсом нові трамваї,
І везтимуть в собі свіжий поспіх людських бажань.
В завівтар’ї церков мертві лілії свіч згоряють,
Дочекавшись, як ребра, слизького свого ножа.

Ранок.
З-поміж вій сивих хмар виростають розряди Бога.
І рокочуть то громом, то болем, то боєм, то
Виростають на головах ангелів мертві роги
І скидають в тартар передчасно живих.
Ніхто
Не посміє піти,
Не посміє зустріти світло
Там, куди не доїдуть трамваї порожніх міст.
Рана. Рано і ранок,
І котрий рік,
Но
Мертві лілії свіч вже не пахнуть,
Уже німі.

Ідуть дощі - холодні, з гіркотою,
Неначе в саму душу проника,
Аж пам'ять серце боляче стиска,
Повінчана я наче з самотою...

І кожна ніч - мов вирок у лице,
Мені навідмаш кинутий від долі.
Навіки я повінчана з цим болем,
Мабуть, за щось покарана Творцем...

Ідуть дощі, у серці йдуть дощі,
Змиваючи солоний присмак туги.
Чи дасть мені ця доля шанс удруге
Знайти розраду зраненій душі?...

Минуть дощі, а з ними вщухне й біль мій,
На серці рани час запорошить.
Тамую за любов'ю ненасить
У своїх мріях, трохи божевільних...
21.05.2010р.

Ми зіткані з ілюзій
Найтоншого ґатунку...
Хай розум б’ється в тузі,
Шукаючи рятунку –

Обплетений лукаво
Мереживом омани,
Він здасться на поталу
Півподиху між нами.

Міраж, п’янкий на дотик,
Відчуємо вустами
Й забудемо укотре,
Що ми –
фата-моргана...
2010

Мені не імпонує роль раба
і як воїн, я не досить строга...
Та якщо життя - це боротьба,
ти - моя найбільша перемога.

Все біле. Барв неначе не було.
Де двір, паркан? Де поле і дорога?
Мій хутірець снігами замело
Й забуто в світлій пазусі у Бога.

Час зупинився. Води залило
У білизну крихкої порцеляни.
І дихання від подиву звело:
За цю красу ні гривні, ані ляни

Не витрачено! То дари зими:
Кришталь мінливий і пухнасті хутра,
Й ажурні, помережані дими,
Й надійна тиша, й невимовність мудра.

Мій хутір заколихано у сні,
Але з небес недрімне око Бога
Синичку зігріва. Її пісні
Я слухаю і знаю: є дорога!

19 листопада 2006

Вже яфини* відходять... Відійшли...
Зачесані, завиті Бредубоки.
Смуглявих німф легкі прозорі кроки
Ще постають з лілової золи.

Лілові пальці, губи і соски,
Ліловий гріх насупленої ночі...
Порожні коші, набирки** цоркочуть...
Віки відходять... і які віки!

Ліловий світ змалює не Гоген,
Бо що йому чужі коші та коші...
Душі й руці солодка сниться ноша –
Лілова змійка цебенить із вен.

У набирок я, скільки зміг, набрав –
Мов кущ чорниць, твоя коса лілова...
Відходимо... здригається основа...
Зникаємо, як голка, серед трав...
______________

* Чорниці (діалект.).
** Мірка для збирання чорниць.

всі розповито вина
спалено всі мости
мак вибухає синім

і не приходиш ти

ночі всі розіп’ято
в колоратурі мсти
ноту найтоншу взято

і не приходиш ти

вбито усіх героїв
знято усі пости
пущено душу строєм

і не приходиш ти

крила усі відтято
сказано всі “прости”
проклято усі клятви

і не приходиш ти

врешті всміхнулась доля
здерто усі бинти
і торжествую: воля

...але приходиш ти

Каєшся без причини,
Людям не віриш, снам...
Волі і батьківщини
Не вистачає нам.

Коришся долі, чину,
Мовчки ковтаєш страм...
Волі і батьківщини
Не вистачає нам.

Був ти епохи сином,
Де навіть віра – крам…
Волі і батьківщини
Не вистачає нам.

Вперше стоїш без гриму,
Щось лебедиш синам…
Волі і батьківщини
Не вистачає нам.

В чому твоя провина?
Топчеш холодний сміх…

Волі і батьківщини
Вислужити не зміг.

______________________

* Відсутній втрачає (лат.).

Сіна в снігах – хисткі, хрумкі ковчеги
У морі безнадійної бентеги.
Але кого врятують ті сіна?..
І хатній дух, і теплий дих маржини –
Лиш прихисток чужої батьківщини:
За нього ще не сплачена ціна.

Сіна в снігах – остання віра плоті,
Висока, наче голос Паваротті.
Душа тече крізь пальці, мов руна...
Блага вівця – сумна гора Ґлемея,
ЇЇ Господь зліпив із воску й глею:
Ми жили тут. Чи житимем?.. Дарма.

Сіна в снігах – пожухлі габардини,
І папороті цвіт – дві жменьки трини.
Невже на світі все – лиш прах і тлін?..
Що нам зосталось: лій дрібної гадки?
Продажна сила та іржава бартка?
Порожня тайстра? порох із колін?..

Сіна в снігах – печать страшного лоску,
Замерзлий глей, холодні краплі воску,
Останній позирк Бога з-над ґлемей...
Та серце просить: хай запіють треті,
Щоб вік новий сповити у верету –
Без слів фальшивих, без пустих камей...

Сіна в снігах...

Відню, Відню... ситий і хупавий!
Крученим гульвісою гасав...
Палія Семена ратну славу
Ти давно архівам відписав.

І, пихою сповнений по вінця,
Все нових чекаєш чолобить...
Віриш...віриш: треба, скажуть, німця –
На Січі картоплі насадить.

...Ти ворожиш на кавовій гущі –
З краплених регоче цісар карт.
На токайськім, на жіночих мушлях
Твій хмільний закроєно азарт.

Тріскає богемна порцеляна,
Віяло випурхує із рук...
Червоніє ніжний Імре Кальман,
Злий фельдфебель гаркає: “Цюрюк!”*

Вигнано останнього з поетів,
Виткано найтоншу із покров...
На твоєму пишному манжеті
Ружею цвіте слов’янська кров!

За твої страшні німацькі більма,
Слину юберменшівських зусиль
Заплатив сповна вже Габсбурґ Вільгельм
З українським іменем Василь.

Світлий лотаринзький архикняже!
Пане мій... полковнику... прости:
Українська слава спати ляже
Під залізні Австрії хрести...

Вийдуть ще з оточення “усуси”**,
Вирвуться із краплених пасток...

Все вмістилось, окрім ран Ісуса,
Ув один малий гіркий ковток.
_______________________
* Назад! (нім.).
** Українські січові стрільці.

1.
Вдягнули гори хітон врочистий,
Черемош й Тиса спиняють плин…
О Руський Царю Ісусе Христе,
Чому крокуєш в Єрусалим?

Дуднять, мов труни, мости дубові –
Удруге теслі не возведуть…
Нові халдеї вінець терновий –
Твій вічний жереб – Тобі плетуть.

А Ти жертовність несеш в офіру
І звіра в хащі не чути рик…
Погана віра, погана віра
У пишних шатах ховає лик.

Сміється й плаче хмільна босота
І рве кашиці дзвінким мостам.
А ти шукаєш свою Голготу
І ноги миєш своїм катам.

2.
…Парують гнізда орли і пави,
Весни зелений туркоче млин,
Солодка хвиля Дністра й Вишави…
Та я крокую в Єрусалим!

В руду пустелю, голодну й гнівну,
Несу карпатський ласкавий дар:
Умів покору, сердець наївність,
Убогість плоті… Я – Руський Цар!

Де лози хмелем стечуть без міри,
Де чорний вихор крилом майне,
Погана віра, погана віра
Мене в дорозі там перейме.

Безумці, будуть мене карати,
Поділять шати: хітон, рантух…
Та не віднімуть мої Карпати,
В які вдихнув я бунтарський дух!

Усі дороги, що ведуть до Риму,
Із Києва втікають в даль незриму –
Мовчить... мовчить розораний Майдан...
Наївних мрій “рошенівські” цукерки,
Куми – чорти лукаві з табакерки
І їх кривавий – за мільйони – тан!

Та це до слова тільки... сотто воче...
І потяг сумно гальмами скрегоче –
Він руна золоті везе у світ...
У Світ Старий, зачуханий до дірки,
По горло ситий сексом із пробірки...
А втім, йому не нам складати звіт!

Русява Роксоляна із Підгайців,
Що вчора спала в татовій куфайці,
Вже завтра римських пастиме гусей!
Partitim** про модерне римське право
Їй сотто воче натуркоче бравий
Попутник (із Одеси) Одіссей.

... Вона стоїть і палить неуміло –
На показ виставляє грішне тіло...
Та посмішка її – це тільки грим!
Чужі слова смакують губи спухлі...
І золоті сонця – коліна круглі...
За тамбуром вагону – Східний Рим!

І байдуже: Мілан, Неаполь, Піза...
Хай жовта картка, хай шенґенська віза...
І хто нам ворог... хто по крові брат?!
І варвари твого жадають лона.
І ти – нага, розп’ята, безборонна...
Вікно у світ – Малевича квадрат...

Під спів коліс шпаркі екстази ночі...
Це я тебе кохаю... сотто воче:
О Роксоляно, де ти в тьмі століть?!
Із сицилійських племінних бастилій
Я викраду твоє нужденне тіло,
Щоб Україну призвести на світ!

…І пахне у тунелі райським садом,
Із динамітом бавиться бен Ладен…
Цур, непристойне лізе щось на ум!..
Телерапсод (не з Галича) Данило
Неголену мармизу шкірить мило:
“Кохайтеся!”… І чорт йому не кум!

…Що ж, Рим як Рим… та спопеляє гени
Розорана бруківка Картагени
(У суперсенсі теж майстри – не ми)…
І ми колись кохались в рідній хаті.
І в нас колись водились Головаті…

Зосталися Рошени… І куми!
______________________________
* Напівголосно (італ.).
** Частково (лат.).

1.
...Недочесані, недопещені,
Чорним крепом сирітства хрещені.

Недоточені, недобачені,
Міддю, їддю, брехнею плачені.

Недоніжені, недокохані,
В заповіднику снів полохані.

Недокошені, недомучені,
Мором, горем, війною кручені.

Недовизрілі, недострочені,
Перелюбством продажним мочені.

Недолучені, недоучені,
Талмудистам чужим доручені.

Недострічані, недомічені,
Хижим атомом перелічені.

2.
...Перетрощені, переборщені,
Перелущені, перемощені.

Перегачені, перештучені,
Пересичені, пересучені.

Перемацані, перебацані...
Хтивим розумом переклацані!

У кадрі крутому суспільних еротик,
Безпечних кохань й небезпечних братань
З дна чари гіркої, похмільних риторик,
Поете, благаю, – отямся, устань!

Посли і міністри – розмінна монета,
Придворного тіста розквашена твань…
Не сміють домашніми бути поети…
З м’яких усипалень, поете, устань!

На святі продажних овацій і ґрацій,
В епоху безкровних змагань і заклань
З безплідних метафор, пустих декларацій,
З дрібних міжусобиць, поете, устань!

З печаті одвічної схими і схизми,
Похмурих одречень, самотніх повстань,
Холодного воску нудної харизми –
Із власної плоті, поете, устань!

Там Азія дика, Європа-повія,
Там чорний пеан навісної звізди…
Поете, устань… помирає надія –
Мойсея не жди!

я - потертая книжица,
которая далее пишется
рукою далёкого ближнего
без повода к жизни лишнего
хочет - распишет солнышком,
хочет - возьмет за горлышко,
выпьет до самого донышка
по вкусу ему моя кровушка
а книжица далее пишется,
в названии ёжится ижица,
немыслимо, как мне дышится,
на горле рука ведь ближнего,
немыслимо, я без нижнего,
раздета до самого донышка

Не питай навіщо
я ховаю душу,
не питай чом очі
зимні, наче лід,
спокій твого серця
марно не порушу,
по собі залишу
ледь помітний слід.

Ледь помітний спомин
в закамарках світу,
що тобі дарує
знову день новий,
де багато сонця,
де багато світла,
де нове віконце
до звабливих мрій.

Терпне небо – терпи,
свисне куля – святій.
Впиті винами з тіл,
просихають степи.

Ти – маля ковилі,
засинай, сину, сни.
Табуни вороних,
вороння, журавлів

пронесуться без слів.
Оніміє душа
без ікон і гроша,
стане пухом землі.

Ржа спасеться в дощах,
вийде жерлами гільз
і їдке, наче цвіль,
гроно сонця в очах.

Розполошений біль
приведе кобзарю,
мов для Бога – зорю,
що ятрить звідусіль.

А напнеся струна –
аж задихає плач,
мов криївка тепла
й Батьківщина зрина.

І згадаєшся ти –
ще безвусий юнак.
Полонила війна,
охрестила святим.

Терпне небо – терпи,
що не куля – то син.
Море випито вин
за любов і степи.

4 Травня 2010

...мені самотньо в ніч оцю
дивитися на гру іскрин
немов заядлому курцю
без цигарок – нема терпцю
весь світ гірчить у ніч оцю
бо я одна – і ти один
мені тужливо в ніч оцю
дивитися на гру іскрин...

2010

Народжується ніч з утоми світла,
І зграї гав вертаються за місто,
Де смітникам пектись уже обридло
У полум’ї брудного падолиста.

А стиглий плід, наповнений буттям
Цю повноту вже втратити готовий.
Сухотна осінь йде без вороття,
Немов на бійню йде стара корова.

О подих смерті! Вітер крижаний
Лаштується зривати бляклі зорі.
Мерцям так холодно виходити з труни
І гримотіть кістками на просторі.

Я хрестиком укрила всі полотна:
що слово, то і хрестик, то і чорний.
Слова твої порожні та холодні,
рядно — мов кладовище рукотворне.

Мовчи тепер, німій, не мій герою:
безпристрасна я стала й нечутлива.
Захоплений вибагливою грою,
хоч мить в тій грі —
хоч ТИ —
чи був щасливим?!

Були слова — суцільні стануть жести.
Даруй жінкам цілунки, вірші, ружі...
Життя уже не вистачить — довести,
наскільки одне одному — байдужі!

Я дикий звір, я топчу анемони,
не гість, а зайда у садах весни.
І не до слів чи пишних церемоній –
мені би просто розгадати сни.

Бо простягаю руки не за тими,
хто б допоміг здолати біль і страх.
Під дулом мого фотооб’єктива
згоряють зграї квітів і комах.

Маленьке тіло зломленої квітки
зцілю – заплачу, зацілую вщерть.
Я дивний звір, бо пам’ятаю звідкись
таке незрозуміле слово «смерть».

Не треба винуватити сусіда.
Не треба проклинать свою старшину.
Твоя нездатність повна до свободи –
Приниження постійная причина.

Ти можеш тільки бігать в гайдамаках
І захалявним різать без розбору,
А ще писать прошенія й доноси,
Звиваючись від почуття покори.

Миршавий раб або сердюк пихатий –
Оце твій стан, про інше брешуть рими.
Ти мав можливість бути сам собою,
Та знов шукаєш чи Москви чи Риму.

Тож не жалійся на убоге їдло,
Не хлипай, що ногою відштовхнули.
Ти вкотре вже себе відчув холопом
І повернувся у своє минуле.

О, горе всім нам, хто має розум і мав надію!
Моя країна - іще ж дитина! - пішла в повії...

Полита брудом, закута блудом - аби мовчала!-
Моя дитина попід московським стоїть вокзалом...

Зоря над світом - могла б відкрити новітню еру!
Загасла тихо і носить долари сутенерам...

Без Тебе я не хочу залишатись:
Нестерпний біль, коли в душі пітьма,
Коли боюся вранці прокидатись,
Бо день мені нашіптує - ” Нема!...”.

Нема Тебе. Ніколи вже не буде.
А, може, це лиш сон, страшенний сон?
І серце розриває знову груди,
Бо звикло битись з Твоїм в унісон.

Нема Тебе. Ніколи не повірю,
Що Ти пішов у царину пітьми.
Без Тебе я, неначе в клітці звіра,
Боюсь одна лишатись між людьми...

Нема Тебе. Не можу з цим миритись
І душу тут ніщо вже не трима -
Вона з Твоєю прагне поріднитись
За рубежем, де болю й сліз нема...
2001р.

Моя самотність – біла і пухнаста -
Ліниво розляглась на підвіконні.
Очима різноколірними скоса
На мене позирає. Муркотить.
Лише не лащиться.
На те вона й
Самотність…

Над Батурином - сонячні кола,
Ніби німб, ніби янгола клич.
О, матусенько, рідна - Покрово!
Возвелич же його, возвелич!

Принеси тую правдоньку дітям,
Й безталаним онукам своїм.
Знають хай, що терновим суцвіттям
Будить пам'ять на місці святім.

1992

Про пристрасть до влади

Коли ти вродою не перший на селі,
Коли в самсони ти натурою не вийшов,
Коли допитливість тебе на край землі
Не тягне геть, а так, лоскоче лише;

Коли тебе серед сміливців не знайти,
І волі звести всі гріхи немає,
А хочеться так черевце нести,
Щоби навколишні, ця дурнувата зграя

Двоногих лобурів, з повагою схилялись,
Всміхалися, у очі заглядали,
У панегіриках, як водиться, вправлялись,
І розум твій і мудрість вихваляли;

Так хочеться, не маючи дядьків
Багатеньких, що спадщину відпишуть,
І статок мати й сотню холуїв,
Що в милості твоїй жирують лише,

Так хочеться відчуть себе значним,
Неперевершеним на цим життєвім полі
(Ти бачиш горизонт, а також, що за ним,
Чиюсь ти можеш поміняти долю.

Ти можеш!): Влада – засіб і мета;
Не рай, не вічність, а мета реальна.
Комусь карета треба золота,
Тобі ж карета підійде звичайна.

Ти серед тих, хто облягає схил,
І мають шанс зіп’ятись до вершини.
Нехай Саула лаяв Самуїл,
Але в царя і скіпетр і дружини.

А був, як ти, звичайний козопас.
Блукав горами, рився у гнояці,
І раптом першим виліз серед нас:
Ми по халупам, а вони в палаці.

Мій друже, я її покуштував –
Цю смачну страву, шаною политу.
Від тої страви краще не ставав
(Щоправда і не жер несамовито).

Я бачив як мінялися навкруг
Не самі гірші в цьому світі люди.
Чужим зненацька виявлявся друг,
Пристойний відкривався, як іуда.

А деякі сердеги взагалі
Втрачали міри почуття до решти:
Сержанти зразу перлись в королі,
Бо мали змогу обшуку й арешту.

Були такі, що втрапивши у владу,
Ще за життя ставали монументом,
Або весь час дурні давали ладу
Своїм кальсонам, фракам, позументам.

Були і другі, й треті, і десяті,
У кожного свій норов та дивацтва,
Як в шатах маскарадних п’ють на святі:
Всі різні геть, єдине лиш пияцтво.

Ми є слабкі. Не кожен утече
Спокуси своїм ближнім понукати.
Як добре, коли совістю пече,
І совість пиху увіпхне за грати.

Ми тільки люди, деспотів творці,
Ми скульптори, що ліплять їх із глини,
Ми владу їх плекаємо в руці,
І славим, як Аллаха муедзини.

Якщо, товаришу, відчуєш хист до влади,
Тікай, як змогу маєш утекти.
Із владою душа не має ладу,
Коли ще душу можна віднайти.

Чом на душі "шкребуться миші"?
Ти серцем вслухайся у тишу -
Шумлять думки людей навколо,
Десь тихо птах співає соло,
А інший - крИльми затріпоче...
Безмежжя звуків в тиші ночі!
Ти ж не один - таких багато,
Які не прагнуть срібла-злата,
А лиш скарбів душі безцінних,
Того, що вічне і нетлінне,
Що чисте, світле, нефальшиве,
Які ще мають віру в диво...

Ще на душі "шкребуться миші"?
Душею вслухайся у тишу!!!
13.04.2010р.

У спогадах краси нема -
там є прозріння!
Чимало випито вина -
а де везіння?

Моя чи ні у тім вина -
знати не хочу!
Водичка проряд є питна -
чуття злоскочу...

Красою сповнене життя...
А що я бачу?
Хто не цінує почуття -
тим не пробачу!

І може я і не герой,
щоб бити пику!
В душі я лицар і ще той -
як в лева рику!

Сховаю в усмішці оскал
свій кровожерний...
Мені не здобич цей шакал -
я честі ревний!

Хай брешуть лиси на щити
червена* граду...
Ми йдемо твердо до мети -
добра і ладу.

А знаєш, я з криги трішки,
напевно… і я також…
Пускаюсь до неба пішки.
Скажи, чи далеко, Боже?
Порушую всі закони,
довірившись волі серця
і власні пишу канони:
я з криги і трішки з сонця.
Я з криги, бо як інакше,
в обіймах гарячих тану?
Я з сонця, бо як інакше,
цвіли б у мені тюльпани?
Ти знаєш, я з криги трішки…
Очей твоїх океани, -
їх дна не дістатись пішки
і я не дійшовши – тану…

***
Якщо віриш мені, то повір - це мине.
Стане легко тоді, як ніколи раніше.
Ти побачиш в юрбі ще здалека мене,
але серце відмовиться битись частіше.

І я стану для тебе такою, як всі-
невиразною, сірою, просто чужою.
І каблучку, оту, що на правій руці,
не ховатимеш більше, зустрівшись зі мною.

***
Вже з тобою нічого не трапиться,
якщо навпіл весь світ не розколеться.
Від вина ще гіркіше плачеться,
плед не гріє, а тільки колеться.

Одинокая, некоханая,
знов до інших твій сон горнеться.
Тихо з ран твоїх біль капає
під розпачливий крик горлиці.

Вся квартира просякла отрутою,
що її називала ти спокоєм.
Що ж ти вдієш з судьбою зіпсутою?
Некоханая. Одинокая.
2009р.

Мій Друг, Художник і Поет, сирого вечора на склі
Мою любов намалював найпершим дивом на землі.
І я замовк біля вікна. І радість тиха ожила.
І з тих часів моя любов зі мною тут була.

І, як вода, життя текло,
І тішило його тепло,
Коли на мокрий вечір я
дивився крізь віконне скло.

І довго я не помічав
В очах любові смутку яв,
Нудоти дощової слід -
Моя ж любов губила цвіт!

Моя любов згубила квіт і згас ясний чудовий день,
Безрадісну мою любов сотала ночі тінь.
Минуло відчуття трунке, те чарівливе, огняне́, -
Моя любове, ось і ти уже не радуєш мене.

Ущухли ніжності тони,
Ні висі вже, ні глибини,
Натхненних ліній станув лет -
Лише байдужості портрет.

І віч-у-віч з любов’ю я,
А на душі жура зрання -
Безбарв’я покою земним
Мовчанням ділиться своїм.

І сяйво дива на лиці потане снігом у руці,
І зморена моя любов урветься і помре в мені.
І тлом печального дощу сльозитиме вона по склу -
Нечутно, тінню уночі, кудись у небуття йдучи...

І райдугу минулих днів
Укриє пилом майбуття,
Утратить мову кольорів
Любові вицвіле ім’я.

Малюнок губиться на склі,
Лишаються одні жалі,
Невже не поновити знов
У кольорах свою любов?!

А може вибити вікно і світ відкрити, заодно!
Де сонячний малює злет мій Друг, Художник і Поет?!

[У шир небесного вікна у серці радість ожила.
Моя любов - така земна - навколо вже була! ] *


2010

Затямте: я не нуль. Я – одиниця.
Один з когорти сильних і сміливих
На чаті абсолютного порядку
І повної прозорості думок.
Лавиною мчимо ми по тіснинах
Гігантської друкованої плати,
Долаючи мільйон Пе-Ен бар’єрів
І форматуючи свідомість і буття.
А струму стимулюючі удари
Нас направляють у потрібний сектор –
Ліквідувати всіх, хто заважає
Гармонії ритмічних коливань.
Хтось там спіткнувся. Крок убік і – спалах.
Слабак. Заключив! Так йому і треба!
Умить карає Всевидюще Око
Упертих, недолугих і невдах.
Вперед. Вперед! Скоріш до бази даних
На площу надвеликих інтегралів,
Де хмарочос трьох’ядерного бога,
Де заклик єрихонською трубою
Розбуджує двовимірні простори.

- Бійці! Ви зір і слух цивілізацій!
Так будьте по той бік Добра і Зла.
Винищуйте несхибною рукою
Усіх, хто має архаїчні риси:
Душевну слабкість, жалість, співчуття.
Хай вас не ятрять докори сумління.
Я думаю за вас. А ви – рішуче
Утвердіть абсолютне право сили
І бездоганну логіку понять.
Бо тільки точних вимірів краса
Врятує світ від хаосу й сум’яття!
І вал екстазу, мов живе сріблО
По зімкнутих шеренгах прокотився.
- Ви чули? Безкінечність нам підвладна!
Прекрасне силіконове майбутнє -
Воно вже близько! Вже на горизонті!

Ура! Мене призначили смотрящим!
Щодень оберігати нашу мову –
Чудову суміш бейсику і фені –
Від виправлень і всяких посягань.
У нас, як у пітбулів – мертва хватка.
Крокуємо, веселі і завзяті,
І шлягер «Передсмертний хрип діода»
Скандуємо зі сміхом на вустах.
Нехай невдахи борсаються в ДОСі.
…Та що це? Зникло поле електричне…
Який там бевзь на «Пауер» натиснув?
Як темно… Страшно… Чом нас вимикають?
Виходить, ми прості маріонетки
В чиїхсь руках… А нам же обіцяли…
Почути кожного… Безжалісні сатрапи!
…Допоможіть! Не хочу помира…

Ковток
Надії –
Радість
Від життя.
І повний
Келих
Оцього
Чар-зілля.
Нехай
Від щастя –
Повне
Забуття.
Хоча
За ним
І гіркота
Похмілля.

04.12.06

Коли весна згадає перший сніг
І побіжить назустріч зорепаду,
В її думки навшпиньки я прийду,
Зі слів її зітру зими помаду.

Коли згадає літо перший грім
І озирнеться на бурхливу повінь,
Я голову схилю йому до ніг,
Смішних тріумфів і поразок повен.

Коли у сіно осінь упаде,
Згадає перші квіти серед жита,
Я буду йти у свій останній сніг
І буду першим поцілунком жити.


2003р.

Великим бути добре, далебі,
Але не похитнися у собі.
Осяяна моя душа зорею, –
Літа у небі – сизі голуби.

Гранітні обеліски, як медузи,
Повзли, повзли і вибилися з сил—
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.
Мільярди вір зариті у чорнозем,
Мільярди щасть розвіяні у прах.
Душа горить. Палає лютий розум.
І ненависть регоче на вітрах.
Коли б усі одурені прозріли,
Коли б усі убиті ожили,
То небо, від прокльонів посіріле,
Напевно б репнуло від сорому й хули.
Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи!
Життя не наліза на ваш копил.
Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій
Уже немає місця для могил!
Уже народ—одна суцільна рана,
Уже від крові хижіє земля,
І кожного катюгу і тирана
Уже чекає зсукана петля.
Розтерзані, зацьковані, убиті
Підводяться і йдуть чинити суд,
І їх прокльони, злі й несамовиті,
Впадуть на душі плісняві і ситі,
І загойдають дерева на вітті
Апостолів злочинства і облуд!

23.XII.1962

Ночами дим
Терпкий ковтаючи,
Пишу листи,
Не надсилаючи.

Кому листи?
Адресу втрачено.
Мій світ пустий,
А ти пробачений.

Ти, ніби сон
Щоночі бажаний.
У твій полон
Летіла вражена.

Для нас зима
Була гарячою.
Поміж всіма
Тебе лиш бачила.

Пробач мені
За сльози ріками.
Приходь вві сні.
Хоча би інколи!

Душа болить
Удвоє скручена.
Всього лиш мить -
І ми розлучені.


31.03.2010р.

Прямокутник з круглими кутами
Кольоровим сяйвом мерехтить;
Вечорами, днями чи й роками,
Перед ним хтось згорбившись сидить.
Як цікаво глянути на квіти,
На пташок , що рвуться у політ,
Чи як з гірки на санчатах діти
Залітають весело у сніг.
Затуляють шторами віконце,
Поїдять спокійно і поп'ють,
Не побачать схід і захід сонця,
Як дощинки по листочках б'ють.
А тим часом, близько, за стіною
Ластівки щебечуть на дротах,
Розцвітає дерево весною
І жовтіє тихо в холодах.
Та цього не видно телеманам,
У дворі в них бур'яни й кущі...
Якщо бачиш світ лише з екрану -
Що ж тоді посіється в душі!

Пальці, збиваючись,
гублячи певність і розмір,
ніжно витворюють ритми
на спині Твоїй.
Вабить незвіданим
недорозстебнутий комір –
знову постане одвічне:
чи варто, чи ні?

Музику тіла
підсилює запах волосся.
Інтро закінчено.
Кілька пасажів і джаз
нас заливає…
І час застигає. І простір,
повен емоцій і спалахів,
змінює нас.

Знову затакт.
І малюнок тепер дещо інший:
джаз переходить в латино,
збиваючи пульс.
Звільнено груди від зайвого –
пишуться вірші…
І на ділянці хребта
починається блюз.

Ноги, сідниці, лопатки,
і плечі, і пальці
вторять моїм –
то у терцію, то в унісон.
Хочеться ж сексти (чи сексу?)
у цій ситуації…
Промені сонця, що сходить,
говорять про сон.

Треба й до коди підходити –
вперті закони:
все, що колись починається,
прагне кінця.
Вибух… І тиша.
Обійми. Цілунок у скроні.
Ранок. Прочинені двері.
І сіль на вустах.

В любви, в борьбе, в трудах, не зная меры,
Ищите свет средь шума и в тиши,
Ищите свет любви, надежды, веры,
Ищите свет, как отдых для души.

Найдите путь из мрака и унынья,
Одну свою - из множества дорог,
Пусть сердце вновь расправит молча крылья,
Шагните ввысь, не назначая срок.

Тогда в гостях у счастья и печали,
Вам больше не придется сожалеть,
Что всем, о чём совсем не вы мечтали,
Теперь пришлось с тоской переболеть.

Ми п’ємо вино, й п’яніють вікна
У сусідськім домі, і на те
Ти шепочеш: «Хай же буде вічна
Ця маленька мерехтлива свічка –
Зіронька, що в головах цвіте…»

Ми п’ємо вино й щоразу швидше
Невгамовні оберти Землі,
За шибками рвійний вітер свище,
А дніпровська хвиля – вище й вище.
І лиш кіт муркоче. Розімлів.

Дна не видно. Повна чара шлюбна.
Ми п’ємо... О, верховино втіх!
«Милий мій…» «Моя кохана, люба…»
Щастя плаче? Чи сміється згуба?..
П’єш у мене з губ, а я – з твоїх.

А хочеш -- будь моїм рабом!
Лови за мною кожен подих,
Не сподівайсь винагороди,
Не розраховуй на любов.

Віддай мені своє життя --
Я ним умить заволодію.
Відкинь і віру, і надію --
Вони пішли у небуття.

Я вранці тихо підкрадусь,
І буду довго катувати...
Не маєш права помирати --
Ти сам обрав свою стезю...

Ще прагнеш вирватись з оков?
Постійно втомлений, голодний.
Ти підписав контракт сьогодні,
На ньому ще жевріє кров.

Жорстоким левам кину я
Тебе для втіхи і забави.
Я твій Господь і твій Диявол.
Твоя душа тепер - МОЯ!!!

Даруй мені свою любов!
Зігрій у впевнених долонях!
Тримай у ніжному полоні,
А ні - то стань моїм рабом!



28.03.2010р.

Де ви, соколи Дикого поля?
Де той воїнства маковий цвіт?
Де боями гартована доля,
Де шаблями порубана воля,
Де предвічний відважний мій рід?

В Лету кануло славне лицáрство
У курганах безкраїх степів.
Вічним сном дух свободи й бунтарства
Спить на мéжі спокою й митарства
У пилюці забутих шляхів.

У розвіянім поросі волі
Розчинилася маревом Січ.
Серед тих, в кого лише мозóлі,
На осяянім ним видноколі
Рай будує новітній панич.

Сміючись із дурних гречкосіїв,
Що воліють зігнити в рабах,
Не боїться він злих буревіїв:
Це – не ті, що постануть до дії,
Це – звитяги колишньої прах.

Чи настане у бурі твій час −
Чи втопив ти єство невгамовне?
Чи забув, куди кликав нас віщий Тарас?
Чи уже не козак, а лише свинопас,
І щасливий тому невимовно?


2003 р.

У хаті смутно сонячного дня,
І тюль на вікнах, наче білі грати,
Коли далеко друзі і рідня,
І не спішить ніхто зайти в кімнати.
Там за шибками листя тріпотить,
І сонце світить крізь віконні рами.
А в грудях сумно, і душа болить,
Та так, що і не вимовиш словами.
Рожеві плями лізуть по стіні -
То сонце йде до свого виднокругу.
І, може, десь комусь, як і мені,
В цей час також не вистачає друга.
Якби-то знав, пішов на край землі,
Якби-то знав, що це для когось треба -
Повідступали б смутки та жалі,
Щоб лиш схилить жадаючому небо.
А так не ваблять радіо, книжки -
Навіщо все це, як ділитись ні з ким...
Та серце проситься кудись іти
І хоче бути бажаним і ніжним.
Тому так смутно сонячного дня,
Коли ти сам у прибраних кімнатах,
Коли далеко друзі і рідня,
І тюль на вікнах, наче білі грати.

Сьогодні знову шоста ранку,
Як вчора завтра і завжди…
Холодний присмак від світанку.
Не хочеться нікуди йти..

Гарячий чай… Самотня чашка.
Невтішні ноти пустоти…
Їй так незатишно і важко.
Тебе чекає. Ти прийди…

Зігрій долонями своїми
Таку тендітну, дорогу,
Що серцем рветься у обійми,
Врятуй, втопи печаль тугу…

Із мрій і снів прийди до мене.
Цілунком вранці розбуди…
Створи цей світ як сьоме небо,
Де будем завжди я і ти…