ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Микола Соболь
2024.02.27 16:17
Полинути в загублені світи,
де пломеніє зорепадом небо,
за однорогом по траві піти,
він знає шлях, що приведе до тебе.
Ти мавкою живеш серед лісів
і крапель дощових збираєш перла.
У цій ніким небаченій красі,
гармати не роззявлять свої жерла.

Володимир Бойко
2024.02.27 12:49
Осяває свічка віртуальна
Слід від одлетілої душі,
А убивці, підлі і реальні –
Ось вони, втішаються в олжі.

О, які вони багатоликі –
І святі, і грішні, і страшні,
І цивілізовані і дикі,

Володимир Каразуб
2024.02.27 11:25
Чим далі «від» тим більше коло «до»,
І сторінки написані тендітним
Приємним почерком, немов хвиління сну
Де бриз гортає ніжним повіванням
Твій перший розділ і його останню
Главу життя, таку легку й солодку,
Що осторонь тримаєшся того,
Що змушує

Олена Побийголод
2024.02.27 11:10
Із Володимира Войновича

Ми вештались довго в проваллі,
щоб нібито вийти з імли;
шукали освітлені далі...
Потьмарені тільки знайшли.

Шукали й крамоли бацили,

Леся Горова
2024.02.27 09:25
Підкова місяця надкушеною висне,
Як слід коня, що відчеканив срібло,
Копитом вдарив, і зірками бризнув,
Аж водні брижі розійшлися дрібно.

На підморожених до ночі сніжних клаптях,
Залишених у тінях милосердно,
З копит спішать ще й блискітки накрапа

Світлана Пирогова
2024.02.27 07:54
Дізнатися б, а чи кохаєш ти мене?
Чи тільки позолоти сліпить блиск урочий?
А може, це колись, немов туман, мине,
Опустить осінь стомлено вологі очі.

Дізнатися б, а чи кохаєш ти мене?
Чи може, зваблення для тебе, ніби свято?
Тремтить щодня живий в

Віктор Кучерук
2024.02.27 05:42
Чимчикуючи з гостини
Заєць скибу ніс в торбині
І раптово біля лісу
Стрів чатуючого лиса,
Що з порожнім зовсім шлунком
Ждав такого подарунка,
Бо в засмученого зайця
Похапцем забрав окрайця...

Нінель Новікова
2024.02.26 15:18
ЙОСИП БРОДСЬКИЙ
Переклад із рос. мови
Нінель Новікова

І ВІЧНИЙ БІЙ…

І вічний бій.
Нам спокій тільки сниться.

Ольга Олеандра
2024.02.26 10:51
Вручає доля квіти. Із вогню.
Вогняні квіти на весь обшир неба.
І хочеться відмовитись – не треба!!!
Але дарунки долі – то святе.

Палає всесвіт. Вогненний букет
заповнює і смажить поле зору.
Розпалює супротив чи покору –

Юрій Гундарєв
2024.02.26 10:32
Сніг, ніби срібне рядно.
Один. Самота.
Біле, як ватман, вікно.
Один. Саме ти.

Весь світ замело…
Навіщо ж сюди прийшов?
Щоби нести тепло.

Володимир Каразуб
2024.02.26 09:56
А справа в тім,
Що я і не приховував
Ні власний подив, ні холодних слів,
Ні пристрасті, що сходилась з іронією,
Ні те, що світ – один великий міф
З його бажанням діяти, як бачиш
Настільки хутко, щоб ніхто не зміг
Затямити його поточні риси,

Світлана Пирогова
2024.02.26 09:20
Зима. Глінтвейн. Скляні квадратики вікна.
Сплітає лютий макроме морозне.
Бузку засохлому наснилася весна,
Неначе хтось несе його з-за рогу,

А поки в фоліанті - пил і духота.
Хоч заглядає часом хуртовина,
Розлук далеких в'ється стигла глухота.

Леся Горова
2024.02.26 08:50
Всю ніч у вікно несподіваний дощ побивався.
Так гулко й настирно, що сон мій наляканий втік.
Здіймалися хвилями згадки, спліталися станси.
Було щось забуте, тремтливо-хвилююче в тім.

Як в деку кленову, бажаючу звук відродити,
Вдаряли краплини у скл

Микола Соболь
2024.02.26 06:42
Мовчить знесилена Вітчизна.
Знекровлений тече Дніпро.
Хто справить по загиблих тризну?
Якщо не ми, то вже ніхто.
Відмиють руки московити,
коли стече з багнетів кров
і стануть вчити нас любити,
і, що нацисти – полк «Азов».

Віктор Кучерук
2024.02.26 05:28
А навколо – ні сміху, ні крику,
Ні овацій, ні лаянь нема, -
Мов істоти глухі й без’язикі
Навмання поглядають сліпма.
Мов попереду зводяться тіні
Від нестерпно скрипучих стільців, –
Збайдужіло нове покоління
До творінь усіляких митців.

Олексій Могиленко
2024.02.25 20:35
Десять років чекаємо миру,
Але чуємо страшне:війна.
Ми в полоні новин із етеру
А в полоні хтось знову вмирав.
Щохвилини сивіють дружин
Сивину чорна хустка схова...
Не вернути вже брата чи сина,
Тата в діток забрала війна.

Микола Дудар
2024.02.25 20:05
Не смітять нотами… Лікують ними
В семи поборнім колі від недуг.
Є інколи й свої для цього рими
І кілька сот хвилиних вірних слуг…
А що вже там казати про ефектність,
Коли все оживає навкруги!?
Хоча й усі ми в цьому світі смертні,
Я б краще, як на

Євген Федчук
2024.02.25 16:32
Вертались чумаки в погожий день із Криму.
Воли повільно йшли, вози важкі тягли.
Розімлілі чумаки не поганяли ними.
Знайомий добре шлях, вже в котрий раз ішли.
Вже недалеко їм лишалося й додому.
Ідуть понад Дніпром, вже й Хортицю видать.
Спинилися на

Іван Потьомкін
2024.02.25 14:19
«Ти плачеш, Йоно? І за чим?
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мене

Світлана Пирогова
2024.02.25 14:11
Не вщухають пташині арії,
Вже літає пух тополиний.
Мабуть, пише весна нам сценарій,
Бо душею до тебе лину.

Світить сонце бурштином в зіниці,
Вабить травня квітучий дотик.
Ти сердечна моя таємниця,

Іван Низовий
2024.02.25 12:55
Сірооке моє дивенятко.
Хочеш,
Я розкажу тобі,
Чому
Я назвав тебе іменем Леся?

На Поліссі,
В дрімучому лісі,

Леся Горова
2024.02.25 09:26
Хто вам сказав, що я слабка,
що я корюся долі?
Хіба тремтить моя рука
чи пісня й думка кволі?
Ви чули, раз я завела
жалі та голосіння, –
то ж була буря весняна,
а не сльота осіння.

Володимир Бойко
2024.02.25 08:54
Краще незадоволений геній, ніж задоволений ідіот. Російськими цінностями вимощена дорога до пекла. Колись противника обкладали матом, нині – компроматом. Вираз «Можем повторить» - відлуння московитських запойних традицій. Диванні стратеги укр

Віктор Кучерук
2024.02.25 06:52
За вікнами сходить світання
І спішно яскравим стає,
А в дзеркалі видно згасання
Нестримно печальне моє.
За вікнами далеч безкрая
І ранку упевнений крок,
А в дзеркалі сутінню зяє
Близький і глибокий куток.

Микола Соболь
2024.02.25 05:50
Що ти плачеш? На тобі перо,
паперовий лист, чорнила трохи…
Опиши, як заревів Дніпро.
Чи, то ковбик так після гороху?
Читачу подобається драйв,
трохи сексу, бо без нього пісно,
він шепне на вушко: «It's My Life»,
і вона віддасться йому, звісно.

Ігор Шоха
2024.02.24 19:56
Диявола не бачили ні разу,
але усюди є його рука
у вигляді зеленої зарази.
Воно і тут у ролі віршомаза
ще удає із себе козака.

***
Поети є реальні, і ніякі,

Тетяна Левицька
2024.02.24 14:56
Лебідкою густий туман
над озером розправив крила.
Злетів у вирій фіміам
з родючої землі кадилом.

Світанок небо засліпив,
сховав за обрієм почвари,
і сонця фотооб'єктив

Артур Сіренко
2024.02.24 11:49
Що ховається в глибині троянди
У сокровенній серцевині пелюсток?
Ніщо.
Порожнеча, з якої виникло все.
І в якій все тоне і розчиняється,
Запитую в цієї пишної квітки:
Ти пам’ятаєш про що я снив?
Пам’ятаєш мої блукання

Віктор Кучерук
2024.02.24 05:17
Ще час не вивітрив з кімнати
Парфумів пахощі хмільні
Тієї жінки, що багато
Дарила радощів мені.
А ти вже брязкаєш ключами
І швидко робиш звичний вдих,
Та на балкон прямуєш прямо,
Де я розгублено затих.

Роксолана Вірлан
2024.02.23 20:13
Кажете - любити ворогів?
Що ж: тоді, ненавиджу з любов'ю
і з любов'ю - свідками Боги-
меч встромляю ворогу між брови.

І нема провини і гріха,
що рука піднята не здригнеться
вивільнити з зайди прілий хлам,

Іван Потьомкін
2024.02.23 18:28
Як крик того, кому зламали руку,
Так ти кричиш в моєму серці, деревце.
Ще ж тільки вчора раділи ми з тобою
Новим листочкам, що творили крону...
Не байдуже мені, бо ж мало що лишилось
З райського саду, в який Адама поселив Господь.
Мало що зродилось

Леся Горова
2024.02.23 09:08
Мідне замружене сонце скотилось до краю,
Хмари бровастої тяжістю стиснулось ніби.
Кожного вечора небо мені розквітає,
На горизонт одягаючи сяючі німби.

Заходу фарби чарують, згасаючи миттю.
В чому і ще швидкоплинність така і мінливість?
Сковзує со

Світлана Пирогова
2024.02.23 08:53
Очі у журбі, думки снують далеко.
І ніяк не вгамувати щем сердечний,
Не забути його людськість, давню ґречність,
Погляд в мирне небо і політ лелечий.

Обстріли і згарища ...- скрізь небезпека.
Волі хочеться, мов пташці, як раніше.
Десь пропала в пр

Віктор Кучерук
2024.02.23 05:22
Врізалася клином
Зграя журавлина
В почорніле скупчення хмарин, -
Розчахнула сміло
Нерозривно ціле,
Ні на мить не стишуючи плин.
Подалася далі
Над моїм причалом

Сергій П'ятаченко
2024.02.22 22:08
беззоряно-чорне знов небо знов мапа країни червона
недремне вночі потойбічне чигає по той бік кордону
від мокрого снігу ці ночі стають більш важкі і вологі
зустрілися на перехресті нічному нічні дві тривоги

у першої голос журливий він душу до денця

Євген Федчук
2024.02.22 20:01
Давним-давно посеред Кримських гір
Сугдея незалежна ще стояла.
В ній, кажуть, Феодора царювала.
Хоча пройшли віки уже з тих пір
Та й досі люди згадують про то,
Яка була красива й справедлива.
Як люди почувалися щасливо
В її правління. Не жалівсь ні
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори на сторінці:

Ярослав Бих
2024.02.14

Меланія Дереза
2024.02.08

Галина Украйна
2024.02.02

Ґадза Володимир
2024.01.31

Рікардо Лаер
2024.01.15

Котенко Вадим Бойко
2024.01.10

В Дольний Віктор Дольний
2024.01.10






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




 
 
Інша поезія - Останні надходження за 30 днів


  1. Артур Сіренко - [ 2024.02.24 11:55 ]
    Глибина ріки
    Що ховається в глибині троянди
    У сокровенній серцевині пелюсток?
    Ніщо.
    Порожнеча, з якої виникло все.
    І в якій все тоне і розчиняється,
    Запитую в цієї пишної квітки:
    Ти пам’ятаєш про що я снив?
    Пам’ятаєш мої блукання
    Країною папороті берегів Ерідану
    Та водоспадів синіх Гондвани –
    Велетенської країни дощів?
    Мовчання наодинці з трояндою –
    Квіткою, якої немає в дзеркалі,
    За межею нетривкого срібла буття:
    Спалюю всі імена непевні
    Квітів і людей клану Можливо
    На жаркому вогні автодафе,
    Збагачую себе досвідом небуття,
    Відчуваю
    Яка нескінченність – там, за порогом,
    Називаю предмети й рослини
    Новими словами-смарагдами,
    Тим часом, коли птах синьокрилий,
    Що прилетів з Едему запашних спогадів,
    Що співав про храм, що збудують завтра
    Огортає літеру «алеф»
    Крильми.



    Рейтинги: Народний 5.5 (5.05) | "Майстерень" 5.5 (5.31)
    Коментарі: (2)


  2. Володимир Каразуб - [ 2024.02.15 11:02 ]
    В кімнаті

    В кімнаті її легко можна було перечепитися
    Поглядом за пейзаж, який повертав до весни.
    Сонячні промені
    Заливали спальню, як, мабуть, заливаються ними
    Каюти кораблів на картинах мареністів.
    Саме тут, розкриваєш кімнату перших сторінок роману Пруста,
    А закриваєш щоденник Флобера зітхаючи його жалем,
    Що ніколи не живеш з тими кого любиш.

    Ми жили на краю світу в хащах яв, а з нами живі предмети:
    Повітря повнилося нотами партитур, кімнатою ходили класики,
    Пили каву не відмовляючись від віскі, що стало моїм трофеєм,
    І я розмовляв з різноманітними філософами
    На кухні відриваючись від гарячих, спашілих ліпот твого тіла.

    Ми володіли усім і напоювали одне одного
    Десертним вином любові та втіхи,
    Переливаючись у клепсидрі радості.
    Все чого у нас не було — це часу, —
    Часу, що лежав тінню і гучно клацав кісточками пальців,
    Бив по клавішах піаніно у наших головах
    Намагаючись пустити тріщину небом
    В якому щодень ніжилися наші сонливі погляди.
    І невдовзі ця тріщина появилася у них
    Прогнавши натхненну юність.

    Тепер, риючись в старій горішній скрині
    Мені трапився записник. Я вичитую:
    «Людина — це краєвид з вікна кімнати».
    І я геть не розумію, що хотів сказати доки
    Не відправляюся подумки до нашого вікна.
    Тепер, куди не поглянеш в цій кімнаті все не те
    Чим було раніше.
    Я дивлюсь на картину і бачу зимовий ранок твого пробудження,
    Бокали наче армія моїх слів, що готові до нападу,
    І навіть тиша має колір лакованої кришки фортепіано.
    Предмети всотала тебе, а ти їх, що й скляний столик
    Поблизу розкладного ліжка скрипить дерев’яною рейкою
    І шумить телевізійним шоу віддзеркалюючи вечерю.
    Один за одним кімнату покинули класики, ноти лежали тягарем
    За який ми постійно перечіплялися, а філософи
    Закутавшись у простирадла сиділи біля дерев на вулиці і читали книги.

    Але тепер, — тепер, — це вже не ти. Хтось дописав тобі свої слова,
    Домалював свій пейзаж, і нашою кімнатою
    Ходить привиддя минулого, що зиркає у вікно на краєвид,
    Який незмінно присутній і завжди залишається осторонь кімнати.

    03.01.2024


    Рейтинги: Народний -- (5.49) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати:


  3. Артур Сіренко - [ 2024.02.14 17:11 ]
    Пейзаж намальований мушлею
    Берег позбавлений відчаю,
    Сліди на піску буття
    Моря – синього звіра,
    Що мислить молитвами,
    І горить, і горить, і горить
    Заграва вохряним співом
    Наче останній лист
    Королеви шотландської Мері
    Писаний журавлиним пером
    заперечення
    Небуття, що спадає попелом
    Життя – кульгавої попелюшки,
    Що збирає горіхи в жменю
    На горищі дому алхіміка Ґодо*.
    Берег, що чув тільки дельфінів крик:
    Хтось написав на скелі,
    Точніше нашкрябав, видряпав
    Зламаним лезом ножа:
    «Königsluft».
    Мушля створила пейзаж**,
    Човен створив надію,
    Пандора її сховала***
    Наче якусь коштовність –
    У скрині. На дні.
    Наче скриня то море –
    Ніби теж там живуть почвари
    І лупають зіницями темними
    У душі китів-потопельників,
    У душі шкіперів п’яних,
    У душі зелених русалок
    Тихо.

    Примітки:
    Текст написаний на острові капітана Тристана на 248 день моєї навколосвітньої подорожі. Не слід плутати капітана Тристана з лицарем Тристаном. Це зовсім різні люди з різним темпераментом.
    * - Ґодо справді алхімік – він такого начудив….
    ** - насправді я знаю одного художника на ймення Христофор, що досі малює пейзажі мушлею. Але сама мушля по собі є пейзажем – шматочком спіралі вічності. Тому він малює пейзаж пейзажами.
    *** - Пандора нечемна. У Греції нечемні жінки теж траплялися і трапляються.


    Рейтинги: Народний -- (5.05) | "Майстерень" -- (5.31)
    Коментарі: (2)


  4. Тамара Швець - [ 2024.02.12 21:40 ]
    Озирнемося навколо...
    Озирнемося навколо, світ чудовий!
    Сонця промінчики, хмари на Небесах, Матінка Земля!
    З горами, полями та лісами, різноманіття рослин та плодів!
    Водні простори океанів, морів, озер та річок – рибний світ!
    Спів птахів, звуки тварин, шелест трав…
    Унікальна кожна людина, створена Творцем!
    Усмішки на обличчях дорослих та дітей, надихають!
    Рухаємось, бачимо, відчуваємо, дихаємо, можемо говорити,
    Працювати, зайнятися улюбленою справою, дружити, любити,
    Всевишній подарував все, не вимагаючи нічого натомість.
    Швець Тамара Василівна, м.Дніпро,Україна



    Рейтинги: Народний -- (5.38) | "Майстерень" -- (0)
    Прокоментувати:


  5. Микола Дудар - [ 2024.02.09 13:01 ]
    ***

    Нехай горить усе до тла -
    Лиш поверни мене додому.

    І доберуться до поверхні -
    Котрим було це необхідно…

    Без молитов буденність з’їсть
    І сліду зовсім не залишить…

    Коли свій вибір оминув -
    Знай шлях тобою вибран хибний…

    Між війнами існує срок
    На відстані руки, якої…

    На згарищі любові не чекають…

    Самотність - розкіш
    А не кара…

    Поезія - животворящий Дух Живого.

    Пройшовши кілька раз підряд -
    Розподіли можливість іншим…
    2024.


    Рейтинги: Народний -- (5.53) | "Майстерень" -- (5.84)
    Прокоментувати:


  6. Козак Дума - [ 2024.02.09 07:57 ]
    Найкращий сховок
    Надійніше нічого не сховати
    за те, що кинеш просто на виду…


    Рейтинги: Народний -- (5.44) | "Майстерень" -- (5.45)
    Прокоментувати:


  7. Артур Сіренко - [ 2024.02.02 17:29 ]
    Народ човнів
    Поема про людей без обличчь –
    Її пишуть на сторінках кам’яних книг
    Знаками, що нагадують сліди черепах
    На піску річки, назва якої табу
    Для людей-пічкурів, для народу човнів* –
    Тесаних з кривого замшілого дерева**,
    Що не цвіло ніколи білими квітами,
    Навіть весною світу сього зеленого,
    Світу здивованого і очманілого,
    Що дивився очима синіми в дивне майбутнє,
    Світу такого босоногого і необачного часу,
    Коли гори були молодими й веселими,
    Коли плямисті рисі непролазних хащів
    Тільки ростили собі вуса-антени,
    Якими слухали голоси галактик***,
    Що шепотіли про Вічність моторошну,
    Яку малював на глеках народ човнів:
    Креслив на глині вохрою, золою чорною,
    Білою крейдою – знаки кручені оленячі:
    Опалені обіцяним вогнем світанку –
    Вогнем, що відкриває очі і ворохобить душі,
    А на глині лишає воронячий знак,
    Люди народу човнів майстрували весла
    І місили липку незайману глину
    Над тою ж важкою водою, над площиною
    На якій жили і ловили в глибинах здобич,
    Над якою лунав кожного недоброго вечора
    Сірої чаплі крик.

    Примітки:
    * - в Ірландії в старі часи народ човнів називали Fear a Bhàta, але в різних країнах теж жили люди, яких називали Народ човнів.
    ** - колись учні теслі показали Чжуан-цзи старе криве замшіле дерево і сказали, що воно вже нікуди не годиться, нічого з нього не змайструєш, на що Чжуан-цзи відповів, що під цим деревом можна сидіти і мандрувати нескінченністю.
    *** - у старі часи не тільки коти і рисі вміли слухати голоси галактик, але і люди народу човнів. Потім, коли прийшов час довгих залізних мечів цей дар людьми було втрачено. У час Великого Неспокою орачі навмисно заводили в хижах котів, щоб слухати в самотині голоси галактик, які переказували їм коти довгими безнадійними вечорами.



    Рейтинги: Народний -- (5.05) | "Майстерень" -- (5.31)
    Коментарі: (2)


  8. Володимир Каразуб - [ 2024.02.01 10:09 ]
    І сходить Сонце
    ...до слова, я пам’ятаю те чорне поле на тобі,
    Пам’ятаю
    Блакитні, жовті, червоні та сині квіти,
    Що росли на ньому,
    І тепер, вони поволі проростають в мені дійсністю минулого.
    Окрім того,
    Згадуючи те плаття в якому ти шаленіла
    Вигойдучи стегнами танець літнього ранку
    Я почувався загубленим і обезсиленим,
    Аби придумати метафору.
    Сонячне сплетіння наливалось малиновим соком,
    Як твоя талія дразнила палахкотінням нічної мулети.
    І тоді я помирав у тобі і проростав квітами
    Які ти так любила носити на тому чорному ніжному полі
    В якому зможе загубитися і найвеличніший поет
    Роздивляючись, як сходить Сонце.

    21.01.2024


    Рейтинги: Народний -- (5.49) | "Майстерень" -- (5.5)
    Прокоментувати:


  9. Артур Сіренко - [ 2024.01.30 10:18 ]
    Станіслав: промені світла
    Станіславе, ти човен, що пливе рікою буття,
    Ти келих, що тримає в долонях Сонце,
    Ти подих ночі, що дарує натхнення мойрам,
    Ти крапля дощу життєдайного,
    Що тамує спрагу тополь,
    Що стримлять шпичаками в Небо**,
    Ти юнак, шо носить на пальцях перстені
    Моїх недолугих спогадів,
    Ти брат кленової осені,
    Що здобуває місячне сяйво
    Як нагороду сну надвечір’я,
    Ти прядиво брам ренесансу,
    Ти вишня достиглих бажань,
    Що під склепінням блискавок
    Червоніють як вогнище масок,
    Що крокують від свята до свята
    Наче художники,
    Що розфарбовують червень – час квітів,
    Ти камінь, що принесли вільні муляри
    У підмурок башти алхіміків***,
    Ти доктор Браун,
    Що відшукав філософський камінь
    Серед снігу, на якому лишили сліди
    Коні журби****.
    Ти синява хусток синиць,
    Що дзьобають дні як зерна,
    Ти кам’яна книга прозорих вікон.

    Примітки:
    * - «Станіслав – це місто готичних ілюзій…» (Альбрехт Дунклерманн)
    ** - пірамідальні тополі – це гострі голки, що роблять Небу боляче. Їх можна було б не садити серед міста і в передмісті, але цей біль нагадує Небу про наше існування. Так що без них насправді не можна…
    *** - у Станіславі жив колись один алхімік – Фредерік Зухер (Friedrich Sucher) (1655 – 1734) родом із Трансильванії, про нього колись розкажу окремо, тут недоречно.
    **** - у XVIII столітті у Станіславі «конями журби» (konie rozpaczają або הסוסים מתאבלים) називали срібні годинники.




    Рейтинги: Народний -- (5.05) | "Майстерень" -- (5.31)
    Коментарі: (4)