За завісою таємниці
не можна нічого дізнатися
про тебе.
Туди не долітають сигнали,
птахи і літаки.
Що за нею?
Напевно, аномальна зона,
де все щезає чи розпадається.
За завісою таємниці
маски, клоуни і повний набір
театру абсурду.
За нею немає
довгоочікуваного острова,
а лише великий концтабір
людських надій.
Перш ніж туди потрапити,
подумай, чи потрібна
тобі та завіса,
чи краще бути мандрівником
без будь-яких сподівань
на її відкриття.

13 грудня 2022

Між засохлих трав
розлита морська піна.
Це хвилі самого космосу.
Це прибій відчаю.
Чи здатна така піна
народити нову красу,
нову Афродіту?
Чи вона породить
нову смуту, пітьму століть?
Морська піна, із якої
народилося буття,
основа основ.
Вона застигла
у невагомості,
хоча б тут час зупинився.
Морська піна втратила
свої творчі спроможності,
вона завмерла до пори до часу,
вона чаїть у собі
невикористані можливості.
Так сніг, уособлення смерті,
може стати підґрунтям життя.
Те, що сковує
у своїх залізних лабетах,
може випустити на свободу,
може стати джерелом творення.
Сніг відкриває
свої тендентні вуста,
щоб сказати несподівані слова,
які повисають у німоті.

8 січня 2023

Нічна варта* ступає
Стежею кентаврів.
Присмерк травневий
У Небі майструє містраль**.
Мій друг Телемах
Шукає зело для медового трунку,
Віщує: примарна дорога для всіх:
Не тільки для еллінів –
В той, незбагненний Тартар.
Друже, то стежка самотніх –
Оспівуй сади невідомі,
Де ті людоконі
Пили нектар і гнівили богів***.
Ні, не тікай від пізнання лихого,
Ні, не роз’ятруй
рану відкриту Ніщо.
Мій друг Телемах
Осягнув суть всього, що росте,
Що блаженству дарує достиглість,
Що троянди ковтає як дні,
Посейбічні години,
Потойбічні роки
В торбу Хроносу –
Безліч кишень.
Ми живемо,
Ми стежою кентаврів йдемо.
Це причина для того, щоб бути,
Це вогонь чистоти,
Це.
Я знаю: цей світ безіменний,
Не названий.
Світ – це суцільна Terra incognita.
Хто зна, може прийдешнє –
Берег безплідний, рінь кам’яна
Ріки, що нестримна.
Але знов завесніло.

Примітки:
* - та сама, що звалась в часи Брута vigilia nocturna silvae.
** - найкрасивіші містралі бувають на острові Корсика, але травневі теж варті уваги.
*** - це вони робили даремно, від того й лишилась про них погана слава. Я впевнений, що були серед них дуже мудрі істоти.

Скільки разів заходиш у нього -
і завжди ніби вперше.
Це відчуття свіжості
ніколи не минає.
Переламаєш гілку,
ніби голку Кощія,
у якій таїться
сенс Всесвіту. Зазирнеш
у дупло, відкривши дух
уселенських потрясінь.
Ти заходиш у ліс, мов до замку,
який нікому не відомий.
Ти заходиш до іншого простору,
іншої субстанції.
Чи зможу я щось додати
до письмен Бога?
Я слухаю музику лісу,
як у величній філармонії.
Лише надломленість гілки
завершить симфонію.

23 грудня 2022

У процесах природи
можна побачити
процеси історії,
народження і розпад,
створення імперій
та їхній розвал,
пік і руйнування цивілізацій.
Варто пройти лише
сто метрів, аби збагнути
важливі істини, потрібно
лише зазирнути вглиб.
А для цього далеко йти не треба.
Станеш біля купи хмизу
і побачиш у ній
тріумф і розпад
Римської імперії.
Гілки хмизу
будуть нагадувати
списи ворожих армій,
а залишені листки -
прапори. Історія
у тебе під ногами,
не розтопчи її,
не поруш рівновагу,
не породи трагедію.
Варто зробити крок -
і опинишся
в іншій цивілізації,
в іншій культурі.
Ти стоїш над ямою,
як над прірвою історії.

27 листопада 2022

Накликав хтось на нас демонічно подвійне прокляття,
Звисаючи між небом і землею знак сатанинський диявол,
Впливаючи магічним впливом на всю енергетичну оболонку

– Слава Богу...
– Ангелам слава!
– Небеса понад усе!
– Пекло чортам!

Почорніле небо розірвалось,
спускаючись на землю Сталеві янголи.
Закричала земля: «Ви гірш за ката».
«Поглине вас темрява і не врятуєтеся».

Живі телефони з очима синіми
Стрибають, як жаби, прямісінько –
В озеро-небо,
Ніби то не повітряне море,
А рукопис старого філософа,
Просто вони забули*
Чи то не знали,
Що Небо – це весняний сад**,
Де блукають люди народу троянд***
Не помічаючи, як вода стає попелом****,
Як мрії стають тліном, а квіти вогнем.
Зозулі-художники малюють етюд:
Постскриптум травневої книги –
Хтось писав, а хтось сподівався,
Хтось марив, а хтось рахував кроки
До брами, яку зачиняли книжники.
А може небо – це вигадка вершників?
Тих самих, що очікують біля броду,
Що привезли глиняні глеки,
Де ховалася порожнеча
(Та марно – знайшли і милуються).
Майструю човен з окличних знаків,
Очікую слушного часу:
Дослухаюсь до серця землі,
До марних слів озера синього неба:
Якщо плисти, то навіщо,
Якщо кидати в те озеро ятір,
То коли?
Читаю літопис джмелиного вулика:
Смакую мед зібраний на фіалках
Волохатими марногудами:
В тих трубадурів весни
Свої темні віки. І свій Роланд.

Примітки:
* - здатність забувати – це велике мистецтво.
** - вишневий. Але гудуть над отими вишнями не хрущі, а кванти вічності.
*** - є такий народ, він ще напише свої літописи на пергаменті, що зроблений з шкіри чорної вівці.
**** - вода насправді і є попіл – попіл зірок.

Людина подивилась у дзеркало
і в диму побачила,
що в неї немає обличчя.
Замість обличчя в неї
біла пляма.
Як жити без лиця?
Навіть обличчя,
пожмакане з похмілля,
із колами під очима,
було б лицем,
а то зовсім ніякого.
Кімната вкрита
сигаретним димом,
який стирає обличчя,
який стирає індивідуальність.
І залишається
лише біла пляма
як вираз абсурду.
Так і ходи
із білою плямою
вулицями,
і замість обличчя
тебе буде супроводжувати
крик Мунка.

15 вересня 2022

Відчуття страху й жаху супроводжують
Всі наші негативні думки, неначе тіні.
Нам варто позбутися їхнього впливу -
цей нанесений болісний удар,
переживаючи, ми бачимо живе біль.

Я ліг у похилі трави,
у безтурботність, спокій,
незайманість їхніх хвиль.
Вони найбільше відчувають
наближення осені.
Осінь першими хилить їх
додолу. Я лягаю в них,
як у постіль тривалого сну.
Я відчуваю
непорушність тиші,
її незворушне перетікання
з однієї небесної чаші
до іншої. Ми не бачимо
падіння її піщинок,
а поміж тим
воно відбувається.
Я впаду в похилі трави.
Тільки так я можу
зупинити плин часу
бодай частково,
злитися на кілька годин
із вічністю, тільки так
я відчую наповненість буття,
як небесну чашу.
Пожовклі трави
нагадують столітні думи,
вони так само сиві
і, розпадаючись,
лягають у глибину душі.

7 вересня 2022

Я літаю у снах
Над зеленими гленами
Як літав колись Брендан
Над синіми хвилями
Моря незвіданого
На крилах сірих вітрил
В пошуках Острова Блаженних
І острова Вічної Молодості.
Я літаю у снах
Над містом високих башт,
Містом прозорих ліфтів,
Над містом сумних леді,
Що крокують безцільно
На високих підборах
З пурпуровими парасольками,
Що думають: дощ це стихія,
Яка розчиняє італійський мармур,
Як розчиняє кава
Шматочки персидського цукру –
Шакару – як сніг білого,
Які розуміють, що бажання –
Це лускаті зелені ящірки,
Які тікають з італійської башти
До гори камінної марева
Почуттів.
Я літаю у снах
Над цвяхованим селищем,
Де круки майструють гніздо
З металевих кавалків
Над житлом коваля
На вишні,
Що цвіте раз на тисячу літ.
Я літаю у снах
Над квітами папороті,
Наче джміль, що шукає годинник,
Та марно.
Часопростір ніхто не міряє,
Навіть кроками.

Ув'язнути у травах,
ніби волоссі осені,
які тебе не відпускають,
заплутатися в них,
мовби у вічних питаннях.
Волосся осені
почало в'янути
і готуватися
злитися із землею.
Воно не пропускає тебе
до першоджерел,
до початків пізнання.
Ти продираєшся крізь нього,
ніби крізь космічні хащі.
Це фаустіанівське волосся
наелектризовує тебе
і все довкола.
Воно складається
із тисячі рук,
які стримують тебе.
Тисяча рук із землі,
як тисяча питань
без відповіді.

4 вересня 2022

Зграями літають невгамовні голуби,
А як повсідаються на провід, мов на нотоносець,
Хіба що Малеру вдалось би їх голос відтворить,
Ми ж як Ноєву голубку посланницею суші сприймаємо.
А от горлиці, так схожі на голубів (щоправда, менші зростом),
Літають в парі, а то й поодиноко гудуть собі й гудуть
Сумнаву пісню, якою наділив їх Господь Бог,
А невгамовний цар Соломон, як скінчилися дощі,
Вирядив їх першими стрічать весну по всій країні.

Піти від гучного концерту
у тишу лісу.
Поламати голку тиші,
відчути її симфонію,
відрізнити її відтінки.
Коли всі слова вже сказані,
залишається тиша,
залишається мовчання,
як пересохла криниця,
яким може бути сказано
набагато більше.
У тиші лісу можна почути
лише голос дзвіночків,
які порушать
незаймане плесо мовчання,
на яке впаде крапля вічності,
яка переповнить чашу.
Ти засинаєш у травах
як єдино спокійному місці,
поринаєш в їхню купіль,
щоб народитися
зовсім іншим.

23 серпня 2022

Сад у передчутті осені
наповнився трепетною тривогою.
Велика гілка яблуні
відсохла, як заніміла, відмерла
частина душі.
Густі вруна стоять, як полки
із гострими списами.
Сад у передгроззі
вічних питань,
на які немає відповіді.
Сад як релікт
минулої епохи,
який загубився в сучасності.
Сад як стариган
із довгими руками,
який намагається
вхопити відлетілий час.
Він зовсім загубився
зі своїми зморшками
і милицями,
дивлячись на світ
глибоко посадженими
очима.

21 серпня 2022

Записник, залишений на столику
біля надгробку.
Хтось приходив
і поклав це послання,
яке нікуди не дійде.
Записник укриває дощ,
папір розбухає і руйнується.
Що означає цей записник?
У ньому вже не можна
розібрати літер,
усе розмито.
Це ніби письмо
розпливчатою мовою мерців,
мовою крізь туман.
Можливо, у цьому записнику
зашифроване
освідчення в коханні
до померлого, яке летить
невидимою чайкою
над морем забуття.
Можливо, сповідь,
яка так і не відбулася,
покаяння,
яке застигло в повітрі,
слова, які стали
каменями, і тепер їх
не зрозуміти.
Залишається їх збирати,
як ненаписані поеми.

14 серпня 2022

Космос несе не тільки
творчу енергію, але й потік
інформаційного сміття,
яке утворює
енергетичне звалище.
Скільки сміття в ноосфері!
Як розчистити джерела
від намулу? Як повернутися
до первісного хаосу?
Піщаний вітер
стирає обличчя,
перетворюючи його
на купу піску,
на щось невизначене.
Інформаційний шум
не дозволяє почути
спів солов'я
і плескіт джерела.
Залишається дочекатися
вибуху тиші,
яка все наповнить
своєю лавою.

8 серпня 2022

Травневий дивак дощ –
Це мовчазний пророк,
Що кидає землю гостинну
І мандрує на досвітку
У пошуках свідків
Вічного існування
Бородатого музики Часу:
Він теж грає на струнах
Банджо, що звуть Порожнечею,
Що замість серця
Має очкастого метелика.
Травневий дивак дощ
Розчиняється в озері Спокою,
Де живуть лускаті русалки –
Зеленокосі та синьоокі,
Що прозорі думки
Втілюють в пісню про карму,
Доки ніч чорногузів-алхіміків
Достигає як чорна ягода
Над потоком Останнього Слова,
Де живуть м’якуни-філософи
З мушлею кольору полудня.
Травневий дивак дощ
Ховається в нечемному лісі,
Де плазуни пишуть Книгу Мовчання,
Де шаленство сховалось між літерами,
Де здивовані птахи
Співають пісні про монахів
Забутої віри вогню.

Скільки плодів у землі пропаде!
Скільки людей
залишаться непоміченими,
як ці плоди.
Вони впадуть у землю,
як сухе гілля,
стануть гумусом
для майбутніх поколінь.
Скільки ідей впадуть у землю
нерозквітлими, зів'ялими!
Скільки квітів не залишать
по собі нічого.
Їхні пелюстки впадуть
нерозсталим літнім снігом.
Їхня краса стане добривом.
І не варто говорити,
що вони стануть підґрунтям
для майбутніх квітів,
це вже будуть інші квіти,
у них будуть інші обличчя,
інші посмішки
і вирази очей.
Плоди не відновлять знов,
ніби листи з Атлантиди,
Шумеру чи Вавилону,
вони не прозвучать
епосом про Гільгамеша.
Це будуть інші плоди
у циклі вічного повернення.

8 серпня 2022

...І за околиці люблю Єрусалим.
Найпаче за Ейн-Керем .
Ось ще до третіх півнів, як усі набожні юдеї,
Неспішно він простує в синагогу.
Таліт його такий просторий, що покрива
Довколишні церкви і мало не сяга вершечка гір.
Таліт цей зіткано із сонця та джерельної води,
Настояній на пахощах терпкої виноградної лози.
І хто зануриться в Ейн-Керем,
Немов од трунку, від краси його сп’яніє.
***
Коли удосвіта туман пливе долиною,
Здається, що Ейн-Керем –
Звичайнісінька ріка, а гори – береги її.
Осяяна вогнями, от-от затрубить
І зніметься із якорів Гадаса .
Десятки бакенів освітлюють їй шлях...
...Удень оця фата-моргана зникне,
Та вечір уповні відтворить її знову.
І так оця містерія вершиться, мабуть,
Відтоді, як ріка занурилася в надра,
Залишивши на згадку лиш джерела.

P.S.
Чи ж дивина, що саме тут, біля джерел,
Зродилася в Івана думка – водою освятить Ісуса.

Мені треба висловити
усе невисловлене
за тривалий час,
за нескінченні роки
мовчання.
Мовчання було вулканом,
який зненацька вибухнув.
Мовчання було темницею,
у якій був замурований дух.
Воно було концтабором,
у якому помирав доходяга.
Чим воно було викликане?
Страхом? Накопиченням досвіду?
Ця таємниця буде похована
під брилами важкого каміння,
яке стане пам'ятником
мовчання.
Воно нагадує поле бою
із пораненими, на якому
колись розквітнуть маки.
Мовчання схоже на цвинтар,
старий, безнадійний.
Воно нагадує
безплідну толоку,
яка одного разу перетвориться
на рясне поле.
Мовчання схоже на криницю,
у яку кричиш,
а відгукується в космосі.

6 серпня 2022

У тумані пливе принцеса
у білих шатах
неймовірно загадкової вроди.
Вона стелиться над землею,
ніби мрія.
Після рясної зливи
єдиною розрадою
стає принцеса.
Вона наближається до тебе,
як фатум, як неминучість.
Твоє дихання перехрплює,
ти не знаєш, що робити.
Принцеса зіткана з самого
туману, як фрагментів,
уламків, клаптів буття,
ніби уривків пам'яті.
Вона розпливчаста
і нетривка,
як пульсування Всесвіту.

4 серпня 2022

Подивитися в очі чорній безодні,
зазирнути до чорних дір
чи розкрити
твань підсвідомості.
Подивитися в очі потворності,
страху, ненависті.
Що може бути страшніше?
Впитися в магму ночі,
яка поселилася в людину.
Подивитися в очі розпаду
і побачити там
глухий кут пізнання.
Ти подивишся в очі
чорній безодні, а вона
подивиться в тебе,
і це зіткнення поглядів
породить електричний розряд,
це буде справжній бій,
який обох
штовхне у провалля.

3 серпня 2022