Нехай не буде вічним цей вогонь торкання.
Адже думки мої – це все лише зітхання.
Не бачив тільки справжньої людини,
Відлунням мрій у відчаї години.

Це все думки мої, а не здогадки.
Нема підтримки творчої та ласки.
Лише порозуміння з краю творчості,
А не натхнення, дає лиш крок мені
До успіху в душі, напевно.

Нема тих намірів, які могли б тут бути,
Немає розвитку, застій буденний – гуркіт чути,
Шквал повний потрясінь та негативу.
Від скоєного вже – немає сили
Йти далі... Шляхом смирення та любові,
Де буде втіха, затишок в моєму домі.
20.10.2012

Темної ночі ходила я до колодязя він був темний, як смола. Я почула плач глянула вниз дивлюсь ангел стоїть і плачить. Я хутко побігла за дробиною, повернувшись, спустила дробину до низу і побачила, що Ангел зник. Я підняла дробину і повернулася додому, практично нічого не бачучи, раптом почула той самий плач, і цей плач не йде цілими днями і ночами, до поки не підходила темної ночі до тогож самого колодязя, плач стихав, але продовжував Ангел плакати. Я сама собі дивувалася, як я темної ночі приходила до колодязя і поверталась додому з чутим плачем. Та одного разу, коли я підійшла до колодязя, я нахилилася вниз і простягнула руку до Ангела. Ангел трохи підпригнув і усміхаючись зробив мені пропозицію. І я дала йому згоди та закохалася з першої миті, коли побачила поруч із собою Ангела. І зненацюка, ми спустилися разом до глибокого темного колодязя та я відчула на собі легкий потяг до низу, то був пекельний вузол, я не розуміла досі, що мене тягнуло, бо була закохана до нестями у Ангела. Ми пройшли темними коридорами вниз, і спускалися по темному колодязю ще нижче здавалося, що це ніколи не закінчиться, але мене посадили у карановану кімнату на якесь короноване крісло, і я залюбки сіла, а поруч мене сів Ангел. Вночі, коли ставало надто темно, світло майже не проникає в темний колодязь в якому я жила. Я жила наче у ночній магії не бачачи світла. Минали століття, вже здавалося, я тут живу вічність, але темна сторона життя привела мене до того, що я вже не знала, коли починається ранок або день або ніч, і коли закінчується ніч. А я й досі закохана у Ангела. Ця темна ніч, дарувала мені надію, як і нічна магія, щоб цю темну тишу ніхто не смів порушити. В моєму оточені була тільки темрява і Ангел, який створював всю цю темну тишу. Та Ангел полишав мене не надовго, кудись інколи мовчки і спокійно зникав, наче крізь стіну проходив, було настільки темно що не розбереш є стіни чи нема. Та одног разу у мене пробила цікавість, і я пішла за ним, так намагалася ховатися, щоб він мене не бачив, і таки він мене не побачив. Довго спускаючись по сходах вниз, а може мені здавалося та я помітила, що Ангел кудись зайшов та раптом я побачила, що там стояв якісь камінь, і я змогла заховатися, так щоб і спостерігати, щоб і ніхто не бачив. Та коли я побачила була у шоці, виявилося, що Ангел білі крила перетворилися на чорні крила. Та все ж таки, він помітив, що я за ним спостерігаю, бо ненароком повернув голову у мій бік, і побачив частину моєї голови із-за каменю. Я намагалася повернутися у свою карановану темну кімнату, але він опинився переді мною злим. Спочатку, я перелякалася, а потім мене знову щось тягнуло, і це був пекельний вузол, я повернулася дивлюсь він був там, де його крила перетворилися на чорні крила, він трохи потягнув пекельний вузол, який я не могла побачити і не розуміла, що мене тягне до низу, і я опинилася біля нього, він знову мав білі крила і усміхався, а я від цього мліла і дедалі більше закохувалася. Він покинув мене у цьому стані, а я на верх піднімалася до темної коронованої кімнати по тягнутому ним пекельному вузлу, якій він тягнув дуже міцно. Коли я опинилася поруч зним, я знову не могла звести з нього погляд темна магія притягувала нас один до одного сильніше і кохання ставало дедалі міцніщим і вічним. Ніхто не міг розрушити це кохання. Минали столітття, я живу тут вже занадто довго. А він знову мене полишав, даючи натяк поглядом, щоб я залишалася тут. Його вплив був настільки сильним, що я не могла йому відмовити, до поки не спустилася за ним вниз, підійшовши до камня, ненароком зачепилася за нього, спідкувшись впала і Ангел повернувся до мене, і побачив, що я непрітомна та його, навіть не встигли перетворитися білі крила на чорні крила, він підійшов і переніс мене до коронованої темної кімнати, і не міг мене розбудити, а моя душа взлетіла вверх і спостерігала, що він робить. І вона побачила те, що неможна було побачити навіть мені, той пекельний вузол, який тягнув мене до низу та темну магію, яка притягувала нас один до одного… та душа вирішила повернутися, і поки поверталася вона, камінь, який я зачипила розколовся на мілкі частини, навіть не можна було зібрати, і разом з тим Ангел зник, тепер пекельний вузол тягнув Ангела вниз, а темна магія розчинилася у світлі, бо нарешті зявилося світло, а я тим часом опинилася у себе вдома, і прокинулася від страшного сну.

Кілер примружено цілився,
Місто байдуже дивилося,
Хмара спокійно пливла...
Жінка всміхнулась, вітаючись,
Смерть заплющила очі -
Куля втекла з траєкторії,
Дзенькнула в стовбур кленовий...
... Хмара спокійно пливла.
19.07.2024

Холодна чаша тіні вихлюпується до ніг
На розі Спекотного закапелка червня і вузького двору будинку,
І блакитний денний метелик тріпоче поряд
Наче легкий подих вітру оживив його крила
На сукні дівчини і залицяється тепер із примхливою насмішкою
Витіювато втікаючи від твого погляду, —
Ось тут, в розкошелестій тиші дворику,
Де плещуться хвилі під її легкими босоніжками.

28.06.2024

Цей садок ― як острів у вічності.
Стоїть, незмінний, непідвладний
віянням часу, всіма закинутий.
Він заростає чагарниками,
ніби густими думками,
укривається травою, як старістю.
Я намагаюся сюди приходити
щороку, запорошений снігами
невідступного часу, аби відчути
незмінність, налиту в гілках
вічність, загубитися в заростях.
Нирнути в чагарники
і не винирнути, відчувши
прохолоду після боїв часу.

7 серпня 2020

Виглядаючи крука –
Чемного, як усі пророки-мислителі**,
Саркастичного, як всі споживачі свіжого,
Стою на запиленому роздоріжжі
Вісьмох фрігійських доріг***,
Де зламаних колісниць скалки
Збирають як сторінки дерев’яних книг****
На яких ще напишуть апострофи
Апостолів древлянської черні,
На яких ще накреслять знаки
Сумних пророцтв неминучих
Якоїсь Сивіли сіверської.
Стою на роздоріжжі між Равенною
І містом Нумітора – авгура племені расна
Біля щербатого каменя*****
Пораненого нестримним вершником
Епохи довгих мечів.
Виглядаю крука –
Посланця космічної ночі,
Єдиного співрозмовника,
Єдиного сучасника:
Завжди і всім сучасного.
Чекаю не поради
І навіть не слова кульгавого втіхи,
Чекаю на крихту пташиної мудрості –
Нехай злої-недоброї,
Як дні опалені Сонцем
Сліпим.

Примітки:
* - «Коли приходить найсумніший образ тієї ночі...» (Публій Овідій Назон)
** - кажуть, що Сократ був нечемним, але це або виняток, або брешуть люди.
*** - а в наших то краях всі дороги фрігійські. Коли ступаєш на таку дорогу, одразу відчуваєш себе вільним. Що вже говорити, коли ти на конику…
**** - багато хто з мудрих людей писав на сторінках дерев’яних книг – Конфуцій, Лао-Цзи і багато ще хто…
***** - нині у нас всі камені поранені – або копитами коней, або щербатими мечами варварів, або злослів’ям заброд.

Своїх у мене правнуків поки що нема,
Отож, за правнуків узяв двох голопузих голуб’ят,
Що батьки їхні на балконі примостили.
По черзі раз за разом вони злітають,
Аби їстивне щось добуть для діток.
А я не просто споглядаю і радію,
А й сам крихітки хліба підкидаю непомітно
Та ще чекаю миті, коли самотужки правнуки
Випорхнуть у цей поки що незнаний їм світ.

Коли простують до синагоги красуні-ефіопки,
Вбрані у широкополі білосніжні сукні,
Із пірамідними намітками на голові...
Точнісінсько, як сама цариця Савська...
Так і здається: якби на Храмовій горі
Цар Соломон тоді їх стрів, спочатку
Підморгнув би двом чорнобровкам
І тільки потім пішов навстріч цариці...
...Ніяковіючи перед красою,
«Шалом!» - кажу я їм.

Другий десяток на прикупі сиджу.
Тасую карти, готую каву,
Шампанське і коньяк підношу.
Не одмовляюсь од чарчини, як пригостять.
А от сигарний дим не зношу
(В дитинстві батько добряче нагодував махоркою).
А хлопці смалять, хоч сокиру вішай.
Десь запівніч , як стає ясно, хто , кому й скільки програв,
(Той з півгектара лісу заповідного,
Той яхту на Мальдівах чи на Кіпрі,
А той – котрусь з коханок...),
Гравці сідають в лімузини свої й джипи.
Постійний виграш – тільки в мене:
Пенсія тьмяніє перед гонораром.
Питаєш, як вдалося врожайну ниву цю надибать?..
Напевне, то був дар Господній...
На Майдані, як незалежність здобули,
Книжками довелося торгувати.
От якось у сутінках вкладаю в торбу їх,
Аби вертатися без виручки додому
(Себто без хліба, молока, картоплі...
Краще не згадувать про ті літа голодні...)
Раптом помічаю уважний погляд незнайомця.
Врешті підійшов, питає: «Не пізнаєте?»
«Даруйте, не пригадаю. Мабуть, обізнались».
«Не обізнавсь. Це ж ви колись «четвірку»
В матрикул поставили, коли сказав,
Що з «трійкою» стипендії лишуся.
Тепер, напевне, пригадали?»
Махнув рукою: хтось із охоронців підбіг
І всі книжки, що були в торбі, відніс в машину.
А в закоцюблих моїх долонях зазеленіли долари:
«Негоже вам, професоре, стояти на морозі.
«Буде нужда – дзвоніть». І простягнув візитку.
Як не хотілося, а змушений був-подзвонить.
Не він, мій благодійник, інший відгукнувся:
«Бос за кордоном, та зробимо, як він звелів».
Відтоді, бачиш, сиджу в теплі й добрі.
Гріх скаржитись на долю, слава Богу...

P.S.
Я вислухав цю оповідь з якоюсь гіркотою.
Подумалось: мабуть, не він один на прикупі сидить,
Якщо метикуваті гицлі направо і наліво програють
У карти ( та й без карт) тепер вже суверенну Україну.

Зазирнути в потойбіччя
на дні глибокого океану,
пливти біля риб,
скатів, медуз, крабів
у мутній воді,
ніби в шарах підсвідомості,
заглибитися в небуття,
звідки можна не повернутися.
Бігти крізь ніч,
де все розпадається,
відійти від життя
в наркоз неіснування.
Години летять нечутно,
а дні тонуть в океані.
Пробудитися іншим,
скупаним у потойбіччі.
Мозок лежав нерухомим
у солоній воді
і його надкушували краби.
Ти прокидаєшся
і відчуваєш, частина тебе
утрачена, частина пам’яті
загублена у водах
і стала кимось іншим.

6 серпня 2020

Зачаровані споруди мовчання,
Загадкові руїни сподівань.
Місто, ніби після війни,
голосить сумним камінням.
Як пробитися голосу
там, де панує занепад?
Танки проїхали містом,
сіючи зневіру і розпач.
Лицарі в залізних латах
розчавлюють надію.
Паросток не проб’ється
під час віхоли страху.
Замки самотності
покриває густий туман.
Місто нагадує пустелю,
укриту снігами.
У тумані живуть чудовиська
і простягають із нього клешні.
Руїна поселилася в місті,
мов затяжна чума.
На них сів попіл століть.
На уламки сідають круки,
отруюючи простір відчаєм.
На руїнах виростуть троянди,
ніби краса з потворності.

1 серпня 2020

«Раббі, погляньте! Лежить хтось біля єшиви!»
«Негайно ж несіть до мого покою!»
На ранок протверезивсь молодик.
Раббі запросив до столу, дав чарку на похмілля.
«Хто ти?- спитав.- Побутом яким тут опинився?»
«З Польщі я. Може, щось про Радзивіллів чули?»
«А в Падуї, що поробляє ваша мосць?»
«В університеті вчуся...Не подивуйте,
Що сталося зо мною вчора. У карти грали ...
Усе програв, що мав. Тож з горя так набрався,
Що вже й не тямлю, як сюди потрапив...»
«Ну, це півгоря. Ніщо воно перед моїм.
Грошима поможу. А от мені хто допоможе?»
«Скажіть. І якщо спроможен, допоможу за ласку!»
«Бачиш, син мій пропав. Такий-бо здатний був,
Посісти мав би моє місце... І раптом зник.
Мені здається, у Литву чи Польщу подавсь.
Кажуть, там, як ніде на світі, шанують талмудистів.
А мій Шауль міг би за вчителя зійти...»
«Слово гонору, не будь я Радзивіллом,
Як не знайду його в своєму краї!»
***
Може, так би й лишився Шауль учителем Талмуду,
Якби не можновладні Радзивілли.
Невдовзі прибулець з Падуї став своїм серед магнатів.
Ще б пак: вдатний купець, збирач податків, власник млинів...
Сам король Стефан Баторій не просто дізнавсь про нього,
А й привілей дав на продаж вілецької солі...
А це вже розмах світовий!..
Багатів Шауль, щедро поповнював казну,
Не забував і про Кагал.
Король теж віддавав належне кмітливому юдею.
Те, що колись удільний князь Болеслав Благочестивий
В своєму Каліші увів, а Казимир Великий поширив
На всю Велику Польщу, Стефан Баторій законами потвердив.
***
Недовго був на престолі той, хто владною рукою
Утримував гоноровиту шляхту од свавілля.
Смерть короля прискорила годину,
Що згодом стала гаслом: «Неладом Польща тримається!»
Отож, і на сеймі не може шляхта вирішить,
Кому віддать корону. В однім лиш був консенсус:
Православний цар Росії серед католиків не годен.
Але ж корону приміряють ще два претенденти:
Максиміліан Австрійський і войовничий швед Сигизмунд.
«Нє позвалям!» переростало в рукопашну,
А то й виймалися з піхов шаблюки...
Хто віда, чи не скінчився б сейм побоїщем,
Якби той самий Міколай Радзивілл,
Що вивів учителя Талмуду з Падуї в магнати,
Перекричавши галасливу шляхту, не сказав:
«На одну ніч хай буде королем Шауль!»
Гадав, що сприймуть це за жарт,
Але під стінами Варшави пролунало одностайне:
«Віват, король Шауль!»
І ось у пурпуровім плащі з горностаями на плечах
Зійшов юдей на королівський трон.
Зійшов усупереч тому, що не зробив Проховник .
Зійшов, бо подвійну вигоду намірився зробить:
Потвердить у сеймі пільги для одновірців
І, звісно, щось там і для себе – бути й надалі біля короля.
Відведена законом на дебати ніч переросла в три ночі.
І все ж попри голоси тих, хто волів би австріяка,
Перемогли гроші Шауля Валя, які він передав удові Анні,
Щоб посадити на престол небожа її.
Отож, коли раннього ранку біля королівського намету
Заіржали коні і ад’ютант короля Ян Замойський
Спитав: «Хто там?»
Почулось: «Сигизмунд із роду Вазов,
Прийшов, як християнин за короною».
Передав її Шауль через запону намету
Новому королю – Сигизмунду Третьому.
На цілих сорок шість літ.

Р.S.
Зафіксована тільки в пам’яті юдеїв, ця легенда стала своєрідною опорою для них в скрутні хвилини життя, укарбувавшись в прислів’я: «Щастя таке ж нетривке, як і королівство Шауля".

Ніщо так не нагадує війну,
як тихий мир твого страшно́го сну.

10 листопада 1995 р., Київ

Ілюзорні вухасті кролики
Гризуть ілюзорну траву*
(Таку ж зелену, як мої сни),
А Шовковий Томас
Ласує морозивом хмар:**
Трохи білого на блакитному –
Наче в Армориці*** – берег і шум
Моря. Того – неспокійного.
Розкажіть про це королю Джону –
Невдасі й муралю замків
Таки на острові, на зеленому****
З каменів, таки диких.
Дочки блаженного Гумберта*****
Виглядають птаха сірої пісні
Крізь заґратовані вікна замку:
А десь гагари оксамитових мрій
Туляться до скель острова Долі.
(Так судилось. Усім. І гагарам теж.)******
А на руїнах замку Мейнут*******
Хтось пов’язав білу шовкову стрічку,
Вирізавши смужку з самого серця
Ірландського прапора.
Повітря прозоре
Після дощу просвітлення
Чи то алегорій зливи –
На відміну від моря прийдешнього:
Завжди темного і непрозорого
В якому ловив банькатих риб
Я – нетутешній поціновувач кави
З чужим прізвиськом Мерфі.
Малюю недолугий пейзаж
На околицях дивакуватого Дубліна
Кавою.

Примітки:
* - насправді ілюзорними є не тільки кролики і трава, ілюзорне все – ми живемо в світі ілюзій. Точніше в ілюзорному світі. На жаль. Чи то на щастя…
** - Насправді Шовковий Томас ніколи не ласував морозивом. Він навіть не уявляв собі, що це таке.
*** - є такі країни для яких все в минулому. Серед них Арморіка. Недарма в неї і прапор чорно-білий. Але без Арморіки не було б Європи – країни священного каміння.
**** - про це мені пошепки розповів Маттеус Парзіансіс (Matthaeus Parisiensis) завітавши в мій сон, коли Місяць був оповні.
***** - Гумберт ІІІ Блажений (1136 - 1189) на відміну від свого знаменитого тезки був пор’ядним хлопом і дуже чемним.
****** - і хотів би я пояснити свої тексти, але не судилось. Епоха великого «не». Епоха заперечення.
******* - замок Мейнут правильно називати замок Ма Нуад – Майже Новий замок. В Ірландії більше 3000 замків, але саме в цьому замку Шовковий Томас отримав остаточну поразку.

Не спалось Шломо тої ночі.
Начебто хтось дорікав йому:
«Ось уже чотири роки,
Відколи ти сидиш на троні,
А Дому Всевишнього немає й досі.
Давид, покійний батько твій,
Якби дозволив йому Бог,
Одразу ж взявся б за цю справу.
Та Бог сказав йому:
«Син твій, якого замість тебе
На престол посадовлю,
Він побудує Дім для імені Мого».
«Все є, щоб збудувати Храм.
Постарався батько. Та й друг його Хірам,
Цар Цорський, хоч і сьогодні
Готовий прийти на поміч.
Все є, та місця для Храму не знаходжу...»,-
Подумки виправдувався Шломо.-
Вийшов з палацу цар і без охорони
Помандрував нічним Єрусалимом.
Недовго так ішов у безгомінні.
Як раптом бачить: два чоловіки
Ідуть навстріч один одному.
І кожен трима важчезний сніп.
«Куди це ви, добродії, пори такої?-
Питає Шломо, дивуючись зустрічним.
Знітились чоловіки перед царем,
А як оговтались, розповіли таке:
Брати були вони. Разом обробляли землю,
Залишену у спадок батьком,
Вирощене домовились ділити пополам.
От і цього року ячмінь, хвалити Бога,
Видався на славу. Знесли уже в стодоли.
Радіти б треба, та якось не по собі молодшому:
«Я поки що один, а в брата ж чимале сімейство...
Віднесу йому з десяток снопиків!»
Тої ж ночі і старшому не спалось:
«Недовго, мабуть, брат парубкуватиме.
Потрібні гроші на весілля, на нову господу...
Якраз і знадобиться з десяток снопиків йому».
Отак тихцем ходили брати тієї ночі
Один до одного, доки не стрілися з царем.
Слухав Шломо таку незвичну оповідь
І думав про свою родину:
Амнон згвалтував сестру Тамар...
Авшалом помстивсь і став супроти батька...
Адонайя проголосив себе царем...
Та й сам він не такий уже безгрішний...
А всьому виною – трон. Один на всіх...
Кожному так хочеться владарювати.
Ні, не може буть братерства біля трону...
...Цар Шломо поцілував братів і порішив:
«На цьому місці буде Дім Господній!»