I
Цікаво, що для більшості, як фахівців, так і любителів, Поезія нині видається чимось еклектичним, "вавилонським стовпотворінням" усього, що завгодно, навіть у творчих світах від одного автора. І у більшості авторів немає жодних сумнівів у відсутності критеріїв, за якими їх та їхню творчість можна якось порівнювати, оцінювати.
Це бачення, як на мене, дещо поверхневе, як і інша, здавалося б, очевидність - мовляв, ніхто не знає, що відбувається в бездонному світі Української поезії, - ні критики, ні самі поети, у першу чергу - імениті.
Чому ці висновки здаються мені поверхневими? Напевне і тому, що Поетичні ( і не тільки) творчі плоди таки цілковита реальність, а тому не можуть не піддаватися і художньо-стилістичній класифікації (мають "зовнішні" ознаки), і аналізу суті (мають характерне змістове наповнення "внутрішні" ознаки). Різниця між першим та другим для істинної Творчості не є такою вже очевидною, але, безумовно, існує - відбиваючи відмінність образу земного бачення конкретного автора, від комплексної реальності від Основного Автора.
Отож, якщо із "зовнішніми" ознаками дещо простіше, - береш визнаних світових майстрів і вчишся, то з корисністю, зі змістом, - важче. Але так, чи інакше, для глузду корисними вважаються більш-менш цілісні концепції світобачення, створені не одним десятком поколінь справді визначних людей. Ці концепції мають своїм відбитком і всі відомі нам філософсько-мистецькі системи (як і всі строго наукові). Звичайно, такі концепції не припиняються ні в просторі, ні в часі, - ведуть до конкретних цілей і завжди мають своїх послідовників (свідомих чи не свідомих). І те, що нині широкі верстви цих послідовників мають вищу ступінь свободи, порівняно з минулими поколіннями "ідейних прочан", мало що значить. Бо тут, як і для юного футболіста, що розбив шибку і втікає від справедливого покарання - важливою є не швидкість руху, а обсяг доступного простору. В даному випадку - власного, осягнутого конкретним втікачем. А цього простору, внутрішнього простору, простору нашого "я" під конкретним черепом, навряд чи за останню пару тисяч років стало суттєво більше.
Як це все відноситься з оцінками, зі стилями, школами?
Є такий мистецький анекдот: Два художники-корифеї зустрічаються на подіумі, і, як належне сприймаючи загальне захоплення, поміж себе перешіптуються, що третій таки кращий, бо, на відміну від них, знає, що намалював...
Утім, хочеться сперечатись - ніхто не знає, що достеменно в цілому намальовано. І сказати навіть більше - все мистецтвознавство зводиться не до того, що намальовано, але до визначення місця автора в його художній спробі. - Ось це місце і піддається дуже чіткому визначенню, навіть, якщо воно в самому куточку карти. Якщо хочете, то все людство за цим кваліфікується, в тому числі і ми - поети.
Така ось підозріла аксіома, виходячи з якої - вивчаючи усталені мистецькі концепції - ми (учасники проекту) пробуємо знаходити себе, у обсягах, які успадкували і спадкуємо від мистецького і не мистецького світів...

ІІ. Системи координат

Зрозуміло, що Мистецтво Поезії - це тільки одне із багатьох Мистецтв творчої діяльності Людини. А що таке Людина? Чи дорівнює це "Гомо Сапієнсу Сапієнсу"? А що таке Мистецтво? Спробую розпочати з останнього. А значить і з мистецтвознавства. Але не зовсім з наукової сторони, швидше з огляду на історичні традіції.
Особисто я бачу ситуацію із мистецтвознавчими визначеннями трохи заплутаною. З одного боку - кожен дивиться на предмет досліджень (у кращому випадку) з певної, відомої особі, координати місцезнаходження власного "я", але здебільшого - із досить нечіткої координати місцезнаходження іншого, авторитетного "я".
А з іншого боку - є ще і Предмет дослідження, який не тільки може займати досить обширну "координатну територію", але й мати багато фрагментарних "відзеркалень", "міражів" у тих місцях, де самого цього предмета не має. До всього цього "жаху" додається і відоме різноманіття із місцезнаходженням координатних нулів, тобто із початками відліку.
В ідеалі, якщо істина існує -то нулі мали би для всіх збігатись. Якщо ж однієї (земної) істини не існує, то ніби й не має підстав вимагати у цьому питання якоїсь однієї класифікації. А допустити, наприклад, що "небесна" істина має декілька проекцій на "земне" існування, скажімо, у залежності на що проектуємо.
Отож, для мене цілком очевидним є існування в нашому українському, європейському середовищі двох основних координатних систем - "Правої" і "Лівої", скажімо, "Консервативної" і "Модерністичної" . Одна традиційна, класична - де за "нуль", за початок відліку береться безсумнівний факт створення Вищим Законом, Творцем явища Людини, як особистості. Ця, Консервативна система, як на мене, має унікальну властивість співпадіння індивідуальних і колективних "нулів". Тобто, онтогенез і філогенез природно поєднуються. Осі Х, Y, Z традиційні Божественні атрибути - Любов, Свобода, Творчість, часового виміру не має - натомість є Інша Річ - Духовна. Рух вперед в такій системі - це приростання Духом Життям, до Творця, рух у "від'ємні координати" - руйнування особистості, зменшення Духу особистості. Головне, що тут не має суспільних цінностей, Система - строго індивідуальна, чи статистично індивідуальна (для мистецтвознавчих узагальнень).
Звичайно, що і в Консервативній системі існують художні методи, користуючись якими в тих, чи інших цілях різко "зменшують", або "збільшують" певний вимір. Утім, плоскою мистецька "картинка" стає тільки у випадку, коли майже повністю відключений четвертий вимір, - власне, Духовний. Це є Маньєризмом. Модернізм ж бо, у такій консервативній системі, "намагається" активно "використовувати" духовний вимір, але духовні величини тут завжди виходять досить дрібні, хоча й бувають вельми гротесковані. У першу чергу через те, що Модернізм таки є суспільним явищем, і від нього мало що залишається, коли переходиш на рівень особистості.
Явище постмодернізму у цій системі, наприклад творчість того ж самого Йосифа Бродського, деяких інших відомих поетів, активно заперечує особистістну модерністичну духовну дрібність, часто іронізуючи над так званими суспільними цінностями - і робить різкий захмарний стрибок до відомих такій творчій особистості максимумів у Творчості, Свободі. Відрізняючись, наприклад, від необароко більш стриманим рухом координатою Любові. Велич Духу особистості при цьому повинна бути досить значна, і, можливо тому, не завжди є очевидна загалу.
Що стосується іншої поширеної системи світосприйняття - "Модерністичної" ("Університетської", "Сучасної") то зараз не буду її докладно оглядати, зауважу єдине, що вона є поєднанням щонайменше двох світоглядних систем - "Громадянської" і "Наукової".
У "Наукової" - осі Х, Y, Z - чітко просторові, і на четвертий вимір претендує відстань між подіями, що називають часом.
У "Громадянській" в осях Х, Y, Z (відповідно) - Братерство, Справедливість, Рівність + сусп. прогрес;
Нуль у цих системах зовсім не є Божественним, а тільки цивілізаційним, чи строго "науковим".
Але цивілізація для такої системи найголовніше. І тому, наприклад, модернізм, як "вічний цивілізаційний двигун" вважається тут вінцем цивілізаційного творіння, а постмодернізм розглядається, як піна у хвилі від дії цього самого двигуна. Тут і автор давно помер, і все довкола гра, й існує тільки наша прекрасна і зручна цивілізація на тлі ентропійних земних строго наукових процесів. Щоправда це все "існує" до "смерті" твоєї конкретної особистості, або до виразної появи в небі досить крупного метеориту, але на сьогоднішній день система явно домінує за кількістю своїх адептів .

Утім, це прекрасно, що є різні варіанти світосприйняття, - нам не обов'язково ж при цьому один одному щось вперто доводити. Кожен може користуватися тим, що серцю любо.
На завершення скажу, що вважаю Громадянинами, Науковцями, а також Гомо Сапієнсами Сапієнсами особистостей, життя яких протікає у "Громадянській" і "Науковій" системах координат.
А Людьми вважаю особистостей, що (свідомо чи не зовсім свідомо) активно перебувають у "Консервативній" системі. Будь-яка (із позитивною динамікою) діяльність у цій системі, як на мене, і є Мистецтвом.
III."Консервативний" погляд на Мистецтво.
Отож, все людське мистецтво (в осях Х, Y, Z - Любові, Свободи, Творчості і Духу) для мене найбільш очевидним чином складається з двох домінант. Однією з яких до сьогоднішнього дня був "Маньєризм", іншою - все інше "Традиційне" мистецтво, що будується на "реальних" діяннях певного духовного "Я" - ("я (ми) жив, живу", "я зробив", "я побачив","я подумав, відчув" і т.д., що становить, образно кажучи, "праве півкулля" людського мистецтва, на відміну від лівого, маньєристичного, де основним є грайливе і віртуальне "як би", "наче", "неначе","ніби". "Я (ми) ніби жив, живу", "ми, як би зробили", "я, як би побачив","я, ніби подумав, відчув" і т.д, так як духовність свідомо зменшена до мінімума.
Детальніше про "ліву півкулю" Маньєризму тут >>>. Зосередимося на добре відомій, "правій" півкулі, на її історичному розвої (у більш-менш близькі нам часи).
Що ж, будь-які системні цінності - суспільні, індивідуальні, особливо з релігійною підосновою - з часом переживають глибокі кризи... Епохи Богів, Напів Богів, Тіней, Героїв, Античність, ..., і ось Готика (епоха XII-XV вв.)... Відродження (XIII-XVI вв.)... Барокко (XVI - XVIII вв.) - все отримує свою порцію "кінцевого" розчарування, коли змучені догматами очі опускаються донизу і, шукаючи опори в земному, надибають сліди - такі земні, такі знайомі, такі вчорашні... Парадокс схожості обличчя? Як зрештою схожі всі двері? А особливо ті, що ведуть туди, де у гартуванні "я" народжується майбутня багатовимірна цивілізаційна галактика, чи ж бо не народжується, чи... І втрачає контури минула дійсність, змордована необхідністю, необхідністю всілякого різного, необхідністю відтворення спроб героїчно розпочати заново, продовжити знову, в черговий раз відклонуватися під тиск загадкових самообманів писань людських за для суєт людських...
Гармонія (очікування) Готики починає зникати там, де жінку не задовольняє жорстка "історія від ребра" і місце ребра, і не тільки жінку, - припиняється там, де чоловік втрачає відповідальність казкаря за своїх персонажів. Образ розвалюється. Далі доктринальний бунт Відродження і, врешті, ажурним хрестом зростає Бароко (від італ. barocco - "вигадливий", "химерний"). Декоративна пишнота, вигадливість і контрастність, багата метафоричність, зрештою - ілюзія торжества "колективного" Духа в гармонії з реальністю. Але і вона видихається, коли деталізація і скрупульозність у пошуках суті наштовхуються на неспроможність продовження думки, пошуків, знаходжень ладу в суспільному житті. Погляд, урешті-решт, застрягає у відбитті дзеркал, що одне напроти іншого. Врешті ілюзії тануть. Маятник чергово перехиляється до матеріального, зримого, фізично необхідного. Поступово утверджується Класицизм (з XVI в. до 30-х років XIX в). Суспільство особистостей "антично" вдосконалюється. Юридичне право й інститут цивілізованого Суду, економіка і подальші можливості вибору. Національне мистецтво. Події наростають, і стрімко, кроки вимагають щораз більшої особистої відповідальності, життя набуває подальшого розвитку, розвитку індивідуальності в осягненні свободи, її осягнення і опанування. Одначе проблема з доктринальними забобонами, з осягненням глибин і подальших гармоній. Старі фундаменти знову вже не підпирають нові конструкції. Рух у певних, нетрадиційних напрямках ще заборонений, суспільно табуйований. Та й не простий з огляду на необхідне високе індивідуальне вміння оперування новоосягнутою свободою. І погляд за інерцією ще туманиться дозволеним, чи легкодоступним: фарсом подальшого "пошуку без пошуку", "авангардом", легкими і гарними конструкціями, щоб не дай Бог обтяжена віками будова не осіла ще глибше - підіпремо її із середини, перебудуємо її ж, переставимо меблі і декорації іншим чином. Одначе, суспільна будова таки продовжує осідати і розвалюватися. Помітні перші спроби розвитку окремих майбутніх течій, що відірвавшись від загальної будови, творять своє середовище окремо від новітніх модерністичних цивілізаційних потуг - Неоготика (XIX вв.),Необарокко , Неокласицизм. Кажучи найпростіше, якщо ідеологічно Готика - завжди строга і ясна, конструкції - вертикальні, стрімкі, категоричні, прикраси необтяжені і ближчі до природних аналогів - і жодних підстав затримуватись у цьому грішному світі - ось небо-сонце Бог - швидко туди, а тут всі ви, грішники, і незабаром дістанете своє, заслужене. Бароко - більш закручено, витіювато, образи більш комплексні, до Неба і Сонця, зрештою, до Раю тягнеться деталізована виноградна лоза, підйом горизонталі, обріїв, відомо ким створених, йде неспішна мистецька боротьба за спасіння душ, - то, Неоготика і Необароко речі відповідні, просто строго індивідуалізовані (і боротьба, в основному, ведеться за власну душу) , але обов'язково на фундаменті Віри, якщо не на Біблії в цілому, то на Євангелії зокрема. Їх наявність відображає перенесення пошуків і здобутків від "збанкротілого духовно" суспільства до "соти" свого "я". Таким чином сформоване на "старому" суспільному фундаменті множство системних цінностей ( від Писань), намагаються самостійно опанувати і продовжити окремі особистості, розвиваючи далі те Християнське звучання, яке чомусь не далося суспільству в часи "Готики" та "Барокко" і після... Але не всі за своєю природою від "необароко"... Світ грубо наштовхується на суперечності подальшої цивілізаційної розбудови світу за однією Книжкою...
Суспільство і правячі класи фактично відкидають поняття Душі, Бога. Криза. Загальна криза. Далі, ніби, тільки "відірвані" від попередніх традицій неозорі поля осучаснення, Модернізму, який концептуально не шукає Божественних відповідей? Цивілізація передусім! "Ми всі є еліта, бомонд, ми як Боги!...", "Небо" стало землею і суспільством, - "усе в людині", в "людях", в суспільних домовленостях - нових домовленностях і відкриттях, у повному запереченні минулої практики суспільних відносин. Певний зріз Античності - як зразок для наслідування. Одначе, глибокі розкопки вниз і в боки виявили відсутність самодостаньої гармонії, відсутність задовільного загального морального, духовного для подальшого розвитку, породили напруженість і зневіру, іронію, зневагу до всього. Зруйнувати цей світ і побудувати наново! Капіталізм, економічна боротьба. Кризи, що поглиблюються революціями і переворотами, світовими війнами. Переділ житлової площі. Тотальне самознищення. Вартість життя особистості повністю знецінюється перед примарами ідеальних суспільних побудов. Та Вавілонські вежі сподівань руйнуються все тим же старим чинником . Русло модернізму виявляється каналом-кільцем. Авангард єднається з ар'єргардом, змішується все і вся. У старих палацах високого мистецтва селяться циганські табори збуджених доступністю до слави і "повної" свободи маргінальних мас, тусовка, акція, попса, кітч і поп-арт всі інші слова і образи, що перестали оживлятися на цьому рівні людським Генієм і вишколеними талантами, які, зрозумівши що й до чого, покидають цю течію. Але мрії і прагнення мас бути кращими, жити краще не можуть зникнути. Та й Генії (як Покровителі земної Творчості) кудись ж бо перебралися далі. Куди? Напевно в обсяги вищої свободи, відповідної до вищого уміння і мудрості. Погляд не знаходить кращих обріїв за класичні. Нові привиди нової Античності стають ідеалами розвитку мирського і немирського життя. Строгі церковні традиції перестають цікавити і повнокровно надихати авторів, коли Промисел дарує більшості подальші свободи і можливості вибору. Церковні традиції ( в погрішимій своїй частині) все більш явно програють єдиній чисто Божественній речі, єдиному доказу, невидимому між тим із середини. Безцінному доказу із назвою Життя, яке, в першу чергу, оберігають уклади споріднені з назвою - "Античні". Розвиток кращих античних традицій видається вже основою як індивідуального, так і загального подальшого безконфліктного існування різноманітних людських груп, націй, народів, держав, соціальних інститутів, самих релігій. У творчому середовищі таке "античне розширення фундаментів" привело до непарадоксального продовження плину майже всіх відомих течій мистецтва, а заодно і їх живого поєднання. Наприклад Постмодернізмом, що нині ніби-то раптово виник усюди і став неймовірно привабливим і модним, як особисті польоти в небі, або міжзоряні мандрівки, подорожі в часі, еклектикою обтяженого і необтяженого реальною діяльністю енциклопедизму. Але модно, не значить реально доступно. Нездатність літати, бути іншим, Вищим, не заміниш грою слів і знанням філологічних зворотів. Є різниця між літаю і ніби літаю. Суттєва різниця. І ця різниця є Людським Духом. Загальне, маргінальне і цілком серйозне використання додатку "ніби" стало грунтом для іронійної поезії модернізму і подальшого розвитку маньєризму у напрямку "а ты мне душу предлагаешь, на кой мне черт душа твоя?". Звідси, через загальне і упереджене "знесерйознення" вартості Особистості на тлі досягнутих цивілізаційних зручностей, і акцентування іронійної поезії (значно більшого, аніж вона того вартує), з'являється і декларування обмеженості чи навіть неможливості подальшого концептуального розвитку Мистецтва, вторинності Творчості. Основана на поглядах в сторону ефімерної цивілізації іронія приводить, наприклад, наші Високі філологічні школи до зведення того ж Постмодернізму до куточка іронічної поезії, до однієї із запінених стариць Модернізму. Але, чим дорікати нашим знаним університетським філологам, чия найперша задача - оберігати спадщину, а до того ж, їх навчають такому дивні устої нашого викладання - тим, що спадщина для них є актуальною тільки з якогось 1200 - 1600 років наших часів?

---