Ми зустрілись
віч-на-віч,
приціл
у приціл:
Він —
за гроші,
а я —
Патріот.
Доля вбивці
тріпоче
у мене
в руці,
Він —
бажає
закрити
мій рот.


Українці
гостинні:
Москалю,
тримай
Подарунок —
цукерку
свинцю.
Жаль лиш матір
стареньку
твою,
зокрема,
Та я
винесу
прикрість
цю.

Гільйотиною
клацнув
рішуче
гачок,
Полетів
доленосний
джміль.
Більше Він
не побачить
своїх
діточок
І не зможе
завдати
біль...

А на завтра,
як завше,
без зайвих розмов,
З тим,
хто прийде
незваним
у дім
Розберуся:
чи варта
Життя
Любов?
Хто повернеться:
Я,
чи Він?
17.06.20р.

Шопен,
     лікарня,
        сухарі
І ласощі —
        картопля з салом,
«Сусаніни» — поводирі, —
Віщують,
        ніби «краще стало»,
А я
      стрічаю радо день —
Задарма Сонечко не встане.
Пташки співатимуть пісень:
«Живи —
    уперше
        і востаннє!..»

Неждано зустрів свою Юність.
Змінилася — ледве впізнав.
Водночас і радісно й сумно,
Що Осінню стала Весна.

Зраділа — сміється беззубо,
Аж бісики грають в очах.
-Іди, пригорну тебе, люба.
Розлуко — злізай із плеча.

Ні,
Ми не «Беркут»,
Ми - «Пітбуль» -
Здолаєм будь-кого без куль.
- Трощі, хапай -
Настав наш час:
Хазяїн дав команду
«ФАС»!

26.12.13р.

Я своих не считаю лет.
В этом пользы — на медный грош,
Ведь у каждого — свой билет
И платформа, где ты сойдёшь.
Чтоб душа не была пуста,
Строй дома и детей расти.
Кто-то хочет дожить до ста,
Ну а я — лишь до старости.

Всё быстрее спешат часы,
Грязь в лицо и скользит трава.
Не буксуй и не тормози,
Если хочешь не отставать.
Выбирай не избитый путь,
Не кичись и не бей челом.
Всё, что прожито — не вернуть,
Что начертано — за углом.

Полноводна душа-река -
Влагу жизни несёт в моря.
Мы приходим издалека
И надеемся, что не зря.
Не считай уходящих лет:
В этом пользы — на медный грош,
Ведь у каждого — свой билет
И местечко, где ты уснёшь.
30.05.13г.

Останній подих і...
Кінець...
За день, чи два — на кладовище.
Душа злітає вище, вище,
Бо вже урвався їй терпець:
Безсоння, біль — нехай їм Грець -
Потроху висмоктали сили.
Тримав, напружуючи жили,
Скіль міг, витримуючи герць.

Але межа звитязі є
І ти прийшов на власний фініш,
Лиш тіло — де його подінеш -
Заклякле, ніби не своє,
Чекало тихо — без дилем,
Аби укритися землею,
В ній розчинитись, стати нею,
Перетворитись в чорнозем,

А згодом вирости кущем,
Травою, чи тінистим кленом,
Щоб сік цілющий тік по венах,
Щоб знову жити ще і ще,
Отримавши на щастя шанс.
А далі - лиш не втрать нагоду
І дякуй матінку Природу.
Живи на повну
Кожен раз.

30.05.13г.

Вновь к паяльнику тянутся руки
Быть султаном ему суждено:
Он не может дышать без Науки,
Но и Технику любит давно.

И какое ни выпадет дело:
Пить вино или карпа ловить,
Иль стоять у штурвала отдела -
Он достигнет, найдёт, удивит.

До деталей неявных и мелких
Докопается — ты уж поверь:
Усилитель 15-ти версий
Разработан в отделе теперь.

Беспокоен, азартен, заряжен.
Каждый день — новых знаний рассвет.
Сердцем юн и не верится даже:
Шестьдесят приснопамятных лет!

Снова мысли роятся, как пчёлы,
Не унять их ни днём, ни в ночи.
Он идёт, как старатель, по полю:
Ищет к новой загадке ключи.

29.02.12г.

Ну вот, исчезла дрожь в руках –
Кажись, успел:
Тигибко снова «в дураках»
И не у дел.
Знать, не напрасно столько лет
В надрыве жил,
Дав астрономии обет,
Ты ей служил.

Глядят внимательно с небес,
Как не спеша
Несёшь размеренно свой крест –
Поёт душа.
Заветной пенсии рубеж
Ты пересёк –
Бананы с рябчиками ешь,
Гуляй гусём.

Курчавых опытных волос
Блестит отлив.
Рассвет встречаешь, свеж и бос,
Лицо в пыли.
Ещё крепка твоя стопа,
Упряма прядь,
А сколько соток ты вскопал –
Не сосчитать.

На третьем спутнике летишь
Вокруг звезды
И ловишь радиолучи
На все лады.
Помехи жёстко отсекать
Настроен глаз...
Мы не умеем без тебя,
А ты – без нас.
22.03.11г.

1 Вариант (на русском языке):

Сгущаются тучи вокруг стадиона
Растёт напряжение -
будет гроза.
Сегодня решится судьба чемпиона,
Наполнены жаждой победы глаза.

Припев:
Качает Европу могучий: «Оле!»,
Круша рубежи обороны.
Под стать Блохину,
Платини и
Пеле
Рождаются здесь чемпионы.

Гремят канонадой сердец миллионы.
У телеэкранов, забыв обо всём,
Отваге героев, на поле зелёном,
И мудрости тренера оду поём.

Припев

Выходят соперники честно сразиться:
Без танков и ружей, щитов и мечей -
Во славу страны и футбольных традиций,
Красивой игры и забитых мячей.

Припев




2 Вариант (на русском и украинском языках):

Сгущаются тучи вокруг стадиона
Растёт напряжение -
будет гроза.
Сегодня решится судьба чемпиона,
Наполнены жаждой победы глаза.

Припев:
Качает Европу могучий: «Оле!»,
Круша рубежи обоны.
Под стать Блохину,
Платини и
Пеле
Рождаются здесь чемпионы.

Гремят канонадой сердец миллионы.
У телеэкранов, забыв обо всём,
Отваге героев, на поле зелёном,
И мудрости тренера оду поём.

Приспів:

Колише Європу могутній : «Оле!»,
Долаючи всі першкоди.
Нові Блохіни,
Платіні і
Пеле -
Народжуються чемпіони!


У чеснім двобої готові змагатись -
Без куль і гармат,
без щитів і мечів.
Заради країни,
звитяги,
овацій,
Красивої гри
і забитих м'ячів.

Приспів

(29.12.11 — 13.02.12)г.

На Пушкинской улице –
Клумбе подстать, –
Девчонки зимою и летом
Волнуют, зовут,
Не давая мне «спать» –
Ну, как тут не станешь
Поэтом?

Походка, тревожащий
Душу разрез,
Овалы, изгибы и позы,
Манящие взгляды,
С интригой и без...
Ромашки, Азалии,
Розы

Стреляют глазами
Кокетливо мне,
Дразня, соблазняя,
Играя,
А ночью гурьбою
Приходят во сне –
Нагие изгнанницы
Рая.

Признания, страсти, как будто
В кино...
Под утро, с истомою
В теле,
Я вспомню, что выбрал подругу
давно,
С женою–любимой
В постели.

На Пушкинской улице –
Клумбе подстать, –
Девчонки зимою и летом
Волнуют, зовут,
Не давая мне «спать» –
Ну, как тут не станешь
Поэтом?

11.07.11г.

Їй заздрять визнані зірки і
топ-моделі,
Любов до неї розростається,
мов жито,
Про Яну мріють олігархи,
менестрелі –
Летять під ноги пропозиції
і квіти.

Щемить сердечко, бо кохання
ще не згасло.
Які важкі у Долі-вчительки
уроки.
Та підбадьорює її
незмінне гасло:
„Не зупинятись до мети
за кілька кроків”.

Вона ще буде і кохана
і щаслива,
Бо Місто Мрії вже чекає –
зовсім поряд,
А там: коханий і дитя –
маленьке диво –
Знайомі очі, таємничі,
наче зорі.
6.07.11р.

Полюбив –
прости, что я такой:
Не Шумахер, Сорос или Клуни*.
Я поэт,
увы,
а не герой
И не пленник сладостных безумий.

Не клянусь, что буду лишь одну
Воспевать избранницу и Музу –
Не спеши поставить мне в вину,
Не дави на совесть этим грузом.

Не бросай упрёки второпях,
Что ласкаю взглядом чьи-то ноги,
Береги Любовь, – она дитя –
Отгоняя Ревность от порога.

И увидишь: я тебя в ответ
Обожать и нежить не устану,
Пробуждая утренний рассвет
И волнуя жадными губами.

28.04.11г.

Счастливой быть не запретишь
И не заставишь.
Свой шанс – один из десяти –
Ты выбрать вправе.
– Не получилось?! «С' est la vie»...
Поплачь немного.
– Не разуверилась в любви? –
И слава Богу!

Теперь ты ценишься вдвойне –
Не зря же бита.
Ты проиграла не в войне,
А только в битве.
Хотя стремления мужчин
И женщин – разны,
Но обижаться нет причин,
Грустить – напрасно.

Пусть будет Он силён и строг –
Для милой, нежной
Беду согнёт в бараний рог –
Лишь дай надежду,
Что ты любовью одаришь,
Признав заслуги,
Ведь счастье спрятано в груди
Его подруги.


*«С' est la vie»...- такова жизнь (франц.)
18.04.11г

Ему за тридцать, а – по сути – мальчик:
Бездумный секс влияет на мозги.
Какой самец!
Словоблудливый мачо!
– Спаси его, Господь
И помоги.

Он опыляет женщин, как цветочки –
Трудяга-шмель – охотник за пыльцой.
– Навеки твой – клянётся каждой ночью,
А по утру – как прежде – холостой.

В церковном хоре, обращаясь к Богу,
Свои, с лихвою, отмолив грехи
Он соблазнит назавтра недотрогу
И сочинит о «подвиге» стихи.

Блудливый пёс, бесстыже глаз не прячет:
Животный секс блокировал мозги
И жизни смысл не интересен мачо.
– Прости его, Господь
И помоги.

22.02.11г.

Упрёки, сравнения, жалобы-дротики
Метаешь, а я, словно загнанный зверь:
Клокочет Везувий из женского ротика
Срывая с петель беcполезную дверь.

Смешались обиды с надеждами, в розовом.
Я думал: ты их позабыла давно.
Отравлена радость рутинною прозою,
«Побито» любви «Золотое Руно».

Надеюсь: останется в сердце проталинка,
Когда-то устанет крушить ураган
И я отогрею цветочек наш аленький –
Напрасно колдует Разлука-Яга.

Закованы нервы, как веточки, инеем.
Кажись, миновало...
Но что это?
Нет!
Не надо!
Не смей!
Что ты делаешь, милая –
Я слёз избегаю с младенческих лет?!

Не плачь – я согласен.
Простишь меня?
«Grazie»!
И впредь, не сердись,
Я прошу тебя, «Please»*.
Иди же ко мне,
Дорогая Констанция
И нежно, как радуга,
Мне улыбнись.
26.01.11г.

Она была колючая, как роза,
Ведь каждый день давался ей с трудом,
А по ночам ворчала от артроза
Совсем одна – с наперсником-котом...

Лелеет память: звуки Мендельсона,
Надёжный тыл, новорождённый крик,
Смех малыша – игривый и смышлёный, –
Как высший смысл
И радость,
И родник...

Но всё ушло, исчезло, испарилось:
И дом, и жизнь – зияюще пусты,
И лишь она – колючкою застыла
Среди людской мышиной суеты.

Уже ли всё?
Уже ли всё напрасно?
И больше ждать и верить проку нет?
Остыл очаг.
Зачем рассвет не гаснет?
Простой вопрос и
Каверзный ответ.
20.01.11г.

Беда-беда...
Ну, как же так случилось?
Наташа – «ангел»,
Как же Вы могли,
В пылу мазурок, вальсов и кадрилей,
Бездумной страсти разжигать угли.

Соблазн коварен, сладостен и ярок –
Он сердцеед, первейший из повес,
Но слишком дорог дьявольский «подарок» –
Расплата за осмеянную честь.

Забыты: муж и четверо детишек –
У Вас балы и встречи «тет-а-тет»,
А скрип пера отравлен – еле слышен –
Смертельно ранен ревностью поэт.

Весь Петербург судачит и смеётся:
«А гений наш, не так уж и велик!
И сверху вниз, хихикая над «солнцем»,
Глядит с ухмылкой на арапский лик.

Наташа, «ангел»,
Как же Вы забыли
Про честь семьи, беременность сестры?..*
Вам не хватило мудрости и силы,
Ему – терпенья не вскрывать нарыв.

Беда-беда...
Настигла Нас, Наташа...
Ответ хранят седые времена.
Его,
Судьбы,
Дантеса
Или Ваша –
Мы тщетно ищем:
Чья же в том вина?

4.01.11г.

Похмуре небо і сніжок
Дбайливо засіває Грудень.
Лаштує Дід Мороз мішок
І тане паморозь у грудях.

Хвилююсь:
Раптом, Новий рік
Поверне , як гірське відлуння,
Той час, що ніби потяг зник,
Де ми – замріяні і юні...

– Здається, краще вже було –
Шепоче песимізм єхидно.
– Дарма – сміюсь йому на зло, –
Я на щасливі дні – не бідний.

Похмуре небо і сніжок
Неспішно сіє сивий Грудень.
Лаштує Дід Мороз мішок
І тане паморозь у грудях.
21.12.10р.

Я цей сум пам’ятаю змалку.
Ще зі мною ця прикра ноша:
Найгарніша в крамниці лялька –
Не моя, бо забракло грошей...

Ти росла в депутата-тата:
Мов принцесу – несли на ношах,
Я – любив під зірками спати:
Свіже сіно – то царське ложе.

Безліч краму в семи кімнатах...
Лиш в одному були ми схожі:
Я, так само, любив читати
І обожнював листоношу.

Промайнула, як літо, юність.
Ми зустрілись – сяйнули очі -
І здригнулись: Яка красуня!..
– Що ти можеш їй дати, хлопче?

– Що я можу?..
І сам не знаю...
Крім поезій сердечно-босих...
Чи не мало цього для „раю”?
Чи любові для щастя – досить?..

Я цей сум пам’ятаю змалку.
Ще зі мною ця прикра ноша:
Найгарніша в крамниці лялька –
Не твоя, як „не маєш грошей”.
16.12.10р.

Ти розірвала серце на шматки
І я стогну, зализуючи рани:
Усе віддам,
що маю,
залюбки.
Усе – за шанс:
малесенький,
останній.

Та де знайти надії сірничок?
Я заблукав, мов дитинча у лісі.
Вже поминальний чую тріск свічок:
Так зле душі – закоханій актрисі.

Безсилі: друзі, книги і рідня.
Ніхто, крім мене –
Тільки я і Доля.
Про це співали сотні раз в піснях –
Не розумів, допоки був на волі.

Уже світанок – скоро новий день.
Можливо буде милостивим небо?
Яку майбутнє ниточку пряде?..
Що б не було –
я знову йду
до тебе.
4.12.2010р.

Спіраль життя –
За днем приходить ніч...
Дивуюсь тим,
Хто може не любити:
Серцебиття,
П'янкий кохання клич,
Батьків хати
І яблуневі квіти.
2.11.2010.

Прокидались думки,
Аби знову летіти у вирій:
Десь туди, де Вона,
Ніби лагідне сонечко, гріє,
Де з легкої руки
Усміхаються сни сумно-сірі,
Де не спить чарівна,
Най.., най.., най-
заповітніша мрія.
23.11.2010р.

Нам руки всовують до пут,
А кляп –
До рота.
Сміється в очі влада–Брут:
„Щось маєш
Проти?!”
Їх козир – сила, бо вони
Так звикли:
БРАТИ.
Не обійтись нам без війни –
Готуйся,
Брате!

Бувало й гірше – не здались
Герої-Стуси,
То ж нині знову, як колись:
Боротись мусиш,
Доводить: ми – не барани –
Другого роду.
Ходімо разом боронить
Свою свободу!
9.11.10р.

Розпирає гордість груди,
Бо не тільки люди,
Навіть вівці депутатів
Обирати будуть!..
Позбігались кандидати –
Аж тремтять до Влади, –
Щоби Совість за мандати
Вигідно продати.

Баран сивий тихо м-е-ка:
“Голосуй за м-е-не,
Бо я знаю: не дал-е-ко
Є трава зеле-ена.
Ми із вами, любі браття,
Не такі багаті,
То ж навіщо вибирати
Інших депутатів?”

“Я найкращим, – Кіт муркоче, –
Депутатом стану.
Всяк отримає, що хоче:
Сало чи сметану.
Вам служитиму охоче
Навіть серед ночі –
Подивіться в мої щирі,
Незрадливі очі”.

Вовк поважно завиває:
“Я хазяїн краю,
Бо нікого не боюся
І підтримку маю.
Маю шану у народі
І порву охоче
Опонентів за незгоду
На дрібні шматочки!”

Навкруги нависла тиша:
Де-хто лоба чуха,
Хто сопе, хто ледве дише,
Опустивши вуха...

– Годі вже! Отара стогне!–
Мовив, наче гаркнув,
Наш пастух і охоронець –
Впевнена вівчарка.
– Довго я терпів і слухав
Ваші побрехеньки,
Що мені напухли вуха –
Правди хоч би жменьку!

Цей старий Баран –“Іуда”:
Заведе в нікуди,
Бо з Вовками дружбу круте,
А нам словоблуде.

Про Кота й казати годі –
Думка є в народі:
“Він лише про себе дбає
По своїй природі”.

А вовкам – у лісі жити,
А не у палатах:
Так і вівці будуть ситі,
І спокійно спати,
Бо, як гуси обирали
Вовків-депутатів,
Потім довго горювали:
«Чим їх годувати?!»

Ніби очі нам відкрились:
Ми відчули силу –
Ту, що буде керувати
Так, як ми хотіли!
Сподівань тремтять вітрила –
Прокидайся, брате!
Ми вже вибір свій зробили –
Йдем голосувати!

(20.09.07 – 24.10.10)р.

Сумує Осінь.
Звісно – жінка...
Їй завжди хочеться тепла,
А щастя – промайнуло стрімко:
Ще вчора айстрами цвіла...

І ця коротка зустріч з Літом
П’янила яблуками з віт.
Ну, як же?..
Як же не жаліти?
Як не заплакати услід?!

Але...
Хіба це буде вічно?
Загоїться і ця печаль:
Твоє проясниться обличчя,
Почувши весняний ручай.

1.10.10р.

Немов сірник, що обпікає руки,
Самотній день зотлів у ніч-золу:
Вона приспить, узявши на поруки,
Твою печаль розхристану і злу.

Ласкавих снів спокусниці і феї,
Бентежних снів липкий чортополох –
Міцні обійми лікаря Морфея
Вгамують біль і сумніви тривог.

Твоє єство у вихорі ілюзій,
Немов Тесей, шукає:
Вихід де?!
У лабіринті ти одна –
Без друзів –
Невже монета решкою впаде?

Та все минає...
І приходить ранок.
Він порятунок і Тобі приніс.
То ж не барись –
Бери його руками,
Бо це – твій шанс,
Дарунок і сюрприз.

29.09.10р.

Пишу тобі
і бачу в тому,
Щось надто більше
за вірші,
Твою розвіюючи втому,
Торкаюсь спраглої душі.

Твої листи-дарунки...
Вкотре
Вдихаю ніжність, трепет, шал
І сподівань наївну цноту,
Розчарувань їдкий напалм.

Мені то мариться, то сниться
Найпотаємніша з утіх:
Твій погляд - з присмаком кориці -
І веселковоніжний сміх.

Що можу я іще додати?..
Лиш повторити:
„Попри все
Від тебе звісткам завше радий,
Хай Доля,
хоч куди, несе”.

– Мій побратиме, друже Вітре,
Неси паперу пелюстки,
Аби віршів зізнання-квіти –
Торкнулись любої щоки.
28.09.10.

1
- Прокидайтеся, хлопці, до бою!
Свій обов’язок виконать мусим.
Та не бійся, браток, я з тобою!
- Я хвилююся, а не боюся.

Загуло, затрясло, задвигтіло,
Мов ракета рвонула на старті,
І десантом вперед полетіли
Козаки голомозі, чубаті.

„Приземлились”, хоч виколи око,
Та спецназ не тікає від бою:
Почалася гонитва жорстока.
Всі – суперники поміж собою:

Хто найперший зустрінеться з Нею –
Переможе і буде радіти:
Найспритніший запліднить лілею –
Саме так зачинаються діти.

З диким ревом і гиком козацьким –
Крик і стогін наповнював груди, –
Сотні тисяч безстрашних спартанців –
З них могли б народитися люди...

Та Її не знайшовши і сліду
Зрозуміли, хоч як це не сумно:
- Нам сьогодні нічого не світить!
- Ми у пастці з німецької гуми!

2

– Батьку!..Батьку!..
Невже ти нас зрадив?!.
Ми ж за тебе - у воду і труби?!
Не жалкуєш ти власних солдатів,
Своє сім’я безжалісно губиш!.

Так волали, штовхалися, бились,
Намагаючись гуму прорвати,
Молоді, енергійні і сильні,
Та – засуджені батьком до страти.

Але він їх не чув – не до того:
У обіймах шалених екстазу
Відчував себе ближчим до бога,
А вони?..
Може, іншого разу...

Тільки з часом,
Прийшовши до тями,
Не відчувши і краплі провини,
Їх звільнив із полону у ванній:
Як сміття, чи непотріб покинув.

Тут озвався із них наймудріший,
Мабуть родич матроса з „Варяга”:
Хай поеми про нас не напишуть –
Ми не плачем, бо маєм відвагу.

3

Це не вперше –
Природа вже звикла:
Досить часто „розумна” людина
Переламує через коліно
І гвалтує її без упину.

Вередливе дитя –
Що робити?
Варто інколи б і відшмагати,
Щоб навчилось в гармонії жити,
Поважати Природу, як матір.

Та вона – не могла,
Не хотіла:
Дбала діток від ранку до ранку,
Геть принижена, квола, безсила
Віддавала
Себе
Без останку.
(23.07.10 – 24.09.10)р.

Похмуре небо,
сумом оповите,
Того й дивись:
розродиться дощем.
На груди лізе
грітись хитрий вітер,
Кленовий лист
вмостився на плече.

Чи це - прощання
з розвеселим літом,
Чи панахида
березневих мрій:
Червоно-жовто
сивиною вкритих,
Волосся-листя
падає згори?

А поряд юні,
запізнілі айстри –
Цвітуть "на-повну".
Холод – мов змія:
Несе морози –
ті, що будуть завтра, –
А їм, як дітям,
смішно,
Хай там як!

Чи, справді, варто
в розпачі труїти,
Топтати дні
і зневажати їх,
Чи милуватись,
як осінні квіти,
Хай навіть це:
життя
Останній вдих?!
22.09.10р.

Вона несла себе йому,
А може, далі?
На шию руки, як хомут,
Чи, як медалі?
А він і сам того не знав –
Чи справжнє свято:
На нього зглянулась весна,
Чи на зарплату?

Чуттєво-ніжний змах руки –
Цукерка-зваба.
А смак: солодкий, чи гіркий,
Чи стерво-баба?
Тут, хоч гадай, а хоч міркуй,
Чи мрій без краю –
Якщо не ввійдеш у ріку,
То й не пізнаєш.


Попри розлук гірку біду
І зрад коралі,
Гірські потоки перейду,
Нап'юсь печалі,
Але чорняву, чи руду,
Бліду, чи кралю –
Я все одно Тебе знайду,
Щоб разом
Далі.
16.09.10р.

Очі хочуть,
Свідомість - аж мліє,
Пульс танцює, неначе змія.
Ти – близька і далека,
Як Мрія:
Неосяжна,
Не тільки моя.

Всім даруєш усмішки-надії:
Розхвильовані, згубні, ясні.
Здогадатись боюся –
Не смію:
Що Ти хочеш сказати Мені?

Наші очі зустрілись,
Як долі,
Зупинившись :
На мить,
На роки?
Засоромились пристрасті „голі”,
Лиш твоєї торкнувся руки...
14.09.10р.

Гуркоче грім,
вода іскриться,
Лоскоче східці кам’яні.
Яка мені у тім різниця?
Чи не однаково мені:
Впізнавши учня Архімеда,
Летять краплинами листи,
Повітря пахне диким медом
І тулишся до мене
Ти!
10.09.10р.

Усилий сладостный итог:
Лежит у ног твоих вершина.
Ты покорил,
осилил,
смог –
Не зря зовут тебя
Мужчиной.

И, кажется, Фортуна ниц:
« Мой господин и повелитель...
Исполнить Ваш любой каприз
Готова:
всё, что захотите...»

А рядом,
молча,
за спиной
Горда,
как тёплый лучик с юга,
Судьбой подарена весной:
Жена,
советница,
подруга.

Как дополнение твоё –
Без славы, почестей и нимба:
Она –
«виагра»,
мумиё,
Женьшень,
целящий «за спасибо»!

Спасибо, милая, что ты,
Из пут фантазий очумелых
Меня «на землю» с высоты
Звала и возвращала к цели,

Что, направляя дерзкий ум,
Вперёд манила неустанно,
Спать не давала на посту
В объятиях дружка-дивана,

Что ободряла в трудный час,
Целуя нежно, словно мама,
За теплоту любимых глаз
Спасибо, женщина-нирвана!
6.10.10г.

Затужавіли думки без роботи,
Заколисані в гірських ручаях.
Розляглися поміж гір безтурботно
Неквапливі, як хмарки, Ясіня.

Лазіщина, Лопушанка і Тиса
Поспішають до далеких морів,
А Говерла – королева-актриса, –
Величаво поглядає згори.

І куди лише дістанете оком,
Всюди трави, чагарник і ліси.
Синє небо, незбагненно-глибоке,
Запах сіна і перлинки роси.
21.08.10р.

Хворобливо-дочасні
залисини,
Мов лишай, розповзлися
Карпатами:
Чагарник замість лісу
над Тисою...
Я ще довго від того
не спатиму,
Як смереки прощаються
стоячи,
З небесами омріяно-синіми:
Не зійти, не сховатись...
Як боляче!..
Не розчулити
голосіннями.

Бонзи стануть казково-багатими.
Пні-каліки – розкидано
схилами:
За красу і величність
їх стратили
І зробили потворно-безсилими.
Пальці-корені ранами
змучені,
Захищали цю землю,
як воїни,
Занімілі, зчорніли
над кручами,
Геть порубані –
не заспокоєні.

Та не зламано дух
лісорубами,
Хай оточують, лізуть
навалою,
Четвертують і спалюють
грубами,
Продають... І все мало їм,
мало їм!..

Хворобливо-дочасні
залисини:
Виють пили злорадно
Карпатами.
Чи затихне цей регіт
над Тисою,
Чи, як шабаш відьомський,
лунатиме?

18.08.10р.

Обабіч дороги -
сумна, струнконога,
кусаючи губи...
Злітали у листя,
як срібне намисто,
сльозинки з очей.
Мене зачепили
скривавлені крила,
замотані грубо.
Боліло минуле
і ти пригорнулась
мені на плече.

Жіночі долоні
у серце і скроні
теплом проростали
І ти розквітала,
та кликав у далі
дороги рушник.
Легкою ходою
ти – поряд зі мною,
але на вокзалі,
Мене підхопивши,
сховався у тишу
вагон-мандрівник.

Обабіч дороги –
сумна, струнконога
кусаючи губи...
Росинками - в листя,
як срібне намисто,
сльозинки з очей.
Підняти несила
зневірені крила
і жити не любо,
Шукати по світу,
чи в долі просити,
надійне плече...

Поштову голубку
беру я у руки
і ген відпускаю,
Хоч заздрю їй потай –
тепло і турботу
до тебе несе.
Тепер ти щаслива –
це зовсім не диво:
так бути і має!
Розумна, кохана,
турботлива мама
і це ще – не все.
30.07.10р.

Запевняють і книги, і друзі,
Та і сам я давно розумію,
Що кохання – сплетіння ілюзій,
Тобто, камінь плавцеві на шию:
Поглинає в таємні глибини,
Спантеличує, манить все далі.
Я пливу, наче риба, невпинно,
І шукаю цілунки–медалі.
Хочу бачити очі, усмішки,
Доторкатися, пестити тіло,
Насолоди, у гори заввишки
Розділяти, мов яблуко стигле.

Хай це плавання буде не вічним,
Хай сміються і заздрять невдахи.
„Відривайся” щасливою ніччю,
А на ранок – не жаль і на плаху.

22.07.10р.

Она стояла на горе,
Спиною к Утренней Заре,
Не отрывая страстный взгляд,
Пытаясь вновь разжечь Закат.
А Он, по воле высших сил,
Сгорал, прощения просил,
Едва касаясь женских ног
И сделать большего – не мог.

Застыв, как будто нежива, –
Не шелохнулась час и два...
Сочувственно вздыхала Ночь,
Ничем не в силах ей помочь.
Лишь факел огненных волос
Горел, дышал и вольно рос,
Купаясь в ласковых руках
Певца и друга – Ветерка.

Хрустальные осколки грёз
Блестели звёздочками слёз.
Воздушным шариком летя
И улыбаясь, как дитя,
Росой умывшись после сна,
Плыла фонариком Луна,
Звала, прокладывая путь
К мечте, что не даёт уснуть.

А вслед за Ней спешил Рассвет –
Художник, труженик, поэт
И почтальон, несущий нам
Надежды нежного вина:
Печаль развеет, словно дым,
Покрасит небо голубым,
Разлуки груз снимая с плеч,
Даря букеты новых встреч.

5.07.10г.

Потрепала нас жизнь, помытарила,
Исцарапала лица морщинами,
Но себе мы не кажемся старыми –
Лишь немного седыми мужчинами.

Чаша юности досуха выпита,
Озорными отпетая песнями, –
Тридцать лет после нашего выпуска,
Тридцать лет - без студенческой сессии.

Разбрелись, разлетелись, разъехались –
Кто куда – за судьбою-подругою.
Наша память гордится успехами,
И былыми телами упругими.

Не увидеть нам больше ровесников,
Что сошли на назначенной станции, –
Их могилы – печальные вестники, –
Словно вехи на нашей дистанции.

Ведь клубочек всё катится к старости,
Но сегодня – в объятиях юности, –
Вспоминаем, не зная усталости,
Разгибая подковы сутулости.

По-студенчески радостны, веселы.
Это счастье разлукой оплачено:
Тридцать лет, но по-прежнему,
Вместе мы –
Видно так уж судьбою назначено.

23.06.10г.

Даруйте Кохання
Без пафосних слів,
Без остраху і
Без умов,
Немов би
Востаннє
На "грішній" Землі
Пірнаючи в бездну –
Любов.

Не бийте докорами грубо її,
Бо розпач і болісний жаль,
Невтішно сльозами заллють до країв,
На скалки розбитий, кришталь.

Підозри отрутою не напоїть
Гарячі, п’янкі почуття –
Від неї жовтіють Кохання гаї
І йдуть солов’ї із життя.

Звабливі спокуси до рук не беріть,
В обіймах коханок і зрад:
В нікуди червоні ведуть ліхтарі
І не повертають назад.

Довіри і вірності нам не шкода,
На заздрість єхидних базік,
Бо в жилах у нас не червона вода –
Кохання бурхливий потік!

Даруйте Кохання
Без пафосних слів,
Без остраху і
Без умов,
Немов би
Востаннє
На "грішній" Землі
Пірнаючи в бездну –
Любов.

20.03.09р.

У порога Ностальгия, словно гостья топчется.
- Здравствуй, старая подруга, ты грустишь о чём?
Принесла баклажку пива?
Только мне не хочется:
Лучше вместе полистаем старенький альбом.

Помнишь: ты была девчонкой – пела канарейкою,
Огоньки в глазах, походка, талия и грудь...
Платье лёгкое сменила старой телогрейкою
И всё чаще соблазняешь лечь и отдохнуть.

Да и я летал, как ветер, землю рыл копытами –
Жеребец неугомонный – страсти ураган, –
А теперь хожу неспешно тропами избитыми
И меня всё реже тянет к дальним берегам.

Но когда сажусь на печку или, даже лавочку,
Непоседливые мысли не дают уснуть.
Жизнь упрямо не уходит, примостившись рядышком –
Так желанна и похожа чем-то на весну.
7.06.2010г.

Демократія під загрозою,
Вже свавілля за горло душить
І цинічно січе морозами
Цвіт Свободи і наші душі.

Пацюками тікають зрадники
Слугувати тому, хто платить,
За червінці, мандати, пряники,
А на виборців їм – насрати.

Руки в’яжуть у нас за спинами
І затовкують кляп до рота –
Всі досягнення апельсинові
Хоче знищити ця сволота.

Оточили хорти-загоничі,
Щоби всіх – у тісну кошару.
Ми ж покірно, як вівці топчемось,
Мовчки Божу приймаєм кару.

Слабкодухі і незгуртовані,
Наш девіз: ”Моя хата скраю”:
Хто загиблих і закатованих
Наших пращурів пам’ятає?

Знов марніє Європи житниця,
Бенкетують заможні свині...
Що нам плакати, чи жалітися –
Ми найперші у цьому винні.
4.06.10р.

Как надоел мне этот маскарад:
На лицах маски, на сердцах – костюмы
И каждый день – жестокая игра,
Где не всегда выигрывает умный.

Своих желаний прячем существо,
Как стыд и срам – под фиговым листочком, –
И наливаем правды – от и до, –
А на закуску – голову морочим:

Важней казаться кем-то, а не быть,
Считать себя ни в чём не виноватым
И о страстях своих не говорить,
Любовь и нежность, одевая в латы.

Но буду я
Необычайно рад,
Когда откроешь
Душу нараспашку,
Сказать тебе:
« Ну, здравствуй,
Здравствуй, брат!», –
И поделюсь
Последнею
Рубашкой.
25.05.10г.

Струнка лоза, помірний зріст,
Одна печаль – короткі ноги...
Дарма молилася до Бога,
Дівочих не жалівши сліз.

Натомість образ – свіжий бриз:
Ясне обличчя, груди, плечі...
Хай швидше сутеніє вечір –
Не буду поглядати вниз.

Хай затуманиться мій зір,
Коли дивитимусь у очі,
В яких мені про щось шепочуть
Мільйони загадкових зір.
19.05.2010р.

Улыбаются цветочки на груди и талии,
Соблазнительно и томно опуская взгляд.
Утончённый аромат – с берегов Италии, –
Будоражит резвых мыслей радостный отряд.

В этом ситцевом наряде ты цветёшь, как лилия.
Я смотрю и наслаждаюсь – и к чему слова,
Ты стоишь со мною рядом – вот она идиллия...
Только жаль: у нас в подземке не растёт трава.

Ведь цветам нужны листочки, солнышко и ласточки.
Без тепла им очень грустно и без ветерка...
Я хочу тебя коснуться в этом летнем платьишке,
И сметая все запреты,
Тянется рука.
18.05.10г.

Мій ненароджений малюк –
Ми досі з ним єдине ціле,
Та він уже збирає сили,
Сердечка зміцнюючи стук,
Аби з’явитися на світ:
Почувши спів пташок у сквері,
Шукає заповітні двері,
Штовхає ніжками живіт.

– Вже скоро,
Сину,
Кілька днів,
І зможеш криком привітати
Себе, мене і, звісно, тата:
„Я
Переміг
У цій „війні”!”
19.05.2010р.

Битва пристрасті, сили і ласки,
З тінню остраху і недовіри –
Диких звірів із давньої казки,
Не народжених жити у мирі, –
Наче вогнище, тихо згасала,
Сповиваючи воїнів жаром.
Задоволення ніжним васалом
Огортало закохану пару.

Сексуально-вдоволено-сита
Муркотіла грайливо, як кішка,
Найщасливіша в цілому світі
Королева двоспального ліжка,
Пригорнувши до мужнього тіла,
Теплі руки.
Розслаблені м’язи
Цілувала і щось шепотіла –
Сексуально-відверто-сучасна.

Він, у позі могутнього лева,
Важко дихав і кучері гладив,
Обійнявши свою королеву,
Неповторно-жіночно-принадну.
І здавалось: віднині – довіку
Мир і злагода буде між ними...
Та любов
До застою не звикла:
Завтра знову
До бою
Підніме.
7.04.10р.

Невдоволення, біль і досада
Оповили задушливим димом.
Сильні руки висять безпорадно,
Дні повзуть, животіють години...

Світ здається таким недолугим,
А життя – боротьба у багнюці, –
Чи то біг – з перешкодами смуга, –
Де усі, ніби звірі, гризуться.

Безнадійності хмари свинцеві
Вкрили простір від краю до краю,
Загубилися мрії у небі –
Чи повірить,
Чи ще покохає?

Йде, не знаючи певного шляху,
Мов листочок, пливе течією,
Хоч поклав би і Долю на плаху,
Щоб зустрітись з Любов’ю своєю.

Де знайти її, хто дасть пораду,
Неповторну, довіку єдину?
- Він чекає!
Максим Непорада,
Літератор і чесна людина.
(9.01.09 - 17.05.2010)р.

Я хочу Макса тепло обійняти,
Як друга і поета, майже брата,
З його грудей всмоктавши краплю болю,
Одну сльозу, один кристалик солі,
Щоб він на мить, хоч на одну хвилину
Себе відчув Поетом України -
Митцем, що засіває наші душі
Безмежним, неосяжним, невмирущим.
29.10.08р.

Настане час і ти мене пробачиш –
Хоч це, можливо, станеться не скоро, –
За віддану мою собачу вдачу,
За вік, що вже давно сягнув за сорок,
За пожовтілих мрій розкішне листя
І пустоцвіту білі заметілі,
За сподівання, що не відбулися,
А відбулось не те, що ти хотіла,
За дотик рук і пестощі без міри –
Їх паростки застигли в суховіях,
За дні під сонцем, безнадійно-сірі,
Бо краплі сліз окроплювали вії,
Що я обручки золоті кайдани
Не розірвав, з тобою ставши поряд.
Не зміг...
І важко цим тебе поранив,
Наливши в келих, аж по вінця, горя,
За те, що я до себе не покликав,
Не пригорнув – знайшов на те причину...

Провина тисне, хоч не чутно крику,
Мою надійно осідлавши спину.
Але...
Я вперто,
Наче пес, чекаю:
Настане день – і ти мені пробачиш:
Мою любов
І мрій химерну зграю,
І трохи дивну
Відданість
Собачу.
10.05.10р.

Увлечённые, к жизни,
любовью,
Мы врагов своих рвали
на части,
Истекая и харкая
кровью,
Приближая вселенское
счастье.
Не жалея ни сил,
ни здоровья,
Изорвав свои души
на клочья,
Мы все тяготы вынесли
стоя,
Чтоб вернуться
к возлюбленным
ночью.

А. 14.04.06.г

Я заблукав, здається у капусті,
Чи то лелека десь мене носив
І вже злякався, що мене не пустять –
На поміч звав на різні голоси.

Сяйнуло світло у кінці тунелю –
І по-пластунськи, як козак, поліз,
А опинився з жінкою в постелі!..
Вона своїх не стримувала сліз.

Здається, ми давно уже знайомі:
Ці груди, запах, дотик теплих рук.
Від щастя ледь не втративши свідомість,
Я слухав пісню – мамин серця стук.
21.03.10р.

1

Був я парубок високий,
Чепурний - анфас і збоку,
І дівок усіх кохав –
Видно, вдача вже така:
Чорноброва, хитролиця,
Схильна щиро веселиться.
Жив, тужить не мавши часу,
Та ЇЇ – впізнав одразу:
До медпункту у село
Практикантку занесло.
Перед дівкою міською
Кінь спіткнувся піді мною:
Правди нікуди подіти –
Сам піймався я у сіті.

2

Церква, загс, весілля. Звісно:
Ми гайнули жити в місто.
Років, десь так, через три
Стал по-русски говорить,
А с красавицей-женой
На ночь, как шахтёр в забой...
Наслаждался неустанно
Безупречно-гибким станом,
Формой ягодиц и ног,
Грудью нежной, как пирог...
Россыпь сладостных чудес:
Декольте, крутой разрез –
В ангельском обличье бес
(Как в неё он только влез?).

3

Как людей меняют годы:
Растолстела после родов,
Стала мнительна и зла –
Пилит, как бензопила...
Как-то задержался где-то,
Но домой пришёл – к рассвету:
Смотрит злобно на меня,
Раскричалась – не унять,
И, как водится, опять
Не пускает на кровать.
И бухтеть же ей охота –
Мне же утром на работу.
И ворчать не надоело:
Ну её какое дело
С кем гулял и что я пил:
«Тихо, Маша! Не глупи!
Я к тебе не пристаю!?
Не трави ты жизнь мою!»

4

На диванчике прилёг
И уснул «без задних ног»,
Издавая крик и стон –
Видел я кошмарный сон.
В этом сне жена-лисица,
Пряча хитрость за ресницы,
На колени мне садится,
Как любви свободной жрица.
Чтобы я блудить не мог,
Крепко взяв, что между ног
Было у меня мужского,
Поднимает нож столовый.
Тёща села мне на грудь,
Что ни крикнуть, ни вдохнуть...
Раньше ласки я любил,
Но теперь – что было сил,
Бился, словно рыба в сетке,
Подавая знак соседке.
Напрягаясь ошалело,
Жалобно кровать скрипела,
Ударяясь по стене.
А соседка, в полусне,
Чёрной завистью горела,
Изгибая страстно тело:
Третий год без мужика,
А у них – страстей вулкан!
Я сражался, сколько мог,
Только близился итог:
Смех жены и сердце –«ёк!»...
Спас будильника звонок.

5

Весь в поту, едва живой,
С ошалевшей головой,
Первый раз перекрестился,
Всех святых благодарил,
Обращаясь к звёздной выси,
Плакал из последних сил
И, похоже, был услышан –
Мне раздался голос свыше:
«Ну, не хнычь, ведь ты – мужчина!
Позабудь свою кручину,
Слушай мой тебе совет –
У тебя не будет бед,
Если ты одно поймёшь:
«Что посеешь – то пожнёшь!»

6

Смял меня тяжёлый стрес:
К сексу интерес исчез,
Женщин, тёщи и жены –
Всех боюсь, как сатаны!
Стал примерный семьянин:
Зять, супруг и божий сын –
Ласков, тих...
Лишь иногда
Вспомню прежние года...
(5.03.01 – 30.03.10)г.

I

Я вже давно, немов закляк:
Сидів, сумний і незворушний.
Даремно звав мене маяк
І вітер рвав братерську душу.
Тримала хитра мілина,
Підступно зміцнюючи хватку,
А тінь – наложниця сумна, –
Купалась поряд, для порядку.
З полону вирватись давно
Старався, підіймав вітрила,
Та в трюмі скисло вже вино,
Надії опустивши крила.
Котились хвилі, наче дні:
Звичайні, сірі, одинокі –
Здається, краще б на війні
Горіти у бою жорстокім.
Даремно – мрії ці пусті...
Від них лиш розпач і образа,
Бо сонце світить не мені –
Я долі іграшка і блазень.

На щастя був неподалік
Мій друг дитинства – Свіжий Вітер:
Носив новини на крилі,
Щоби мене розвеселити,
Смішні історії, казки
І найсвіжіші анекдоти,
Бо дні ув’язнення тяжкі
Уже набридли до нудоти.

II

Сміялись зайчики ясні,
Неначе щось змінилось в світі
І стало весело мені –
Набридло молодість жаліти.
Грайливі хвилі били в борт,
Плескались, хлюпали, як діти,
Звільнившись від усіх турбот
І насолоджуючись літом.
Немов чабан, неспішний Бриз
Гнав шумну, пінисту отару
І незвичайну пісню ніс:
До бою кликала гітара,
Могутній розливався бас,
Ритмічно били барабани
І я хитався раз у раз,
Немов танцюючи бортами.
Примчав, не знамо звідки, Шквал –
Боєць і шанувальник духу, –
Високі хвилі підіймав,
Щосили у вітрила дмухав.
Немов пластун по мілині
Я повз, бо так хотів на волю!
І щастя випало мені –
Даремно я злословив долю.

III

В обіймах з Вітром, як брати:
Які б нас біди не чекали,
Ми разом будемо плисти,
Аж до останнього причалу.

17.04.09р.

Я б не хотів тебе забути
Ні тут, ні там – на небесах.
В мені немає більше смутку
І туга виболіла вся.

Якби лише було можливо
Ввійти в ту саму річку-час,
Я б закохатись був щасливий,
Забувши, що чекає нас.

Здається, зовсім не ревную,
Не заздрю іншому – тому,
Якого пристрасно цілуєш,
З ким ділиш ліжко не для сну.

Хай Він дарує дні щасливі,
Пилинки здмухує із ніг,
Ночей кохання свіжу зливу –
Дарує те,
Що я не зміг.

Ти промайнула теплим літом,
Лишивши спогади мені,
Як ті прості і щирі квіти,
Що на моїм стоять вікні.

Хіба можливо це забути:
В руках тремтить кохання птах...
І часові сповзають пута –
І тут,
І там –
На небесах.
24.03.10р

I

Влюблённость проходит, как юность,
Восторги даря и калеча,
Смолкают романсы и струны:
Цветы и романы – не вечны.

Желтеют мечты и надежды –
Реальности рифы жестоки:
Теперь всё иначе, чем прежде,
Лишь только рассвет – на востоке.

Слетают обёртки иллюзий:
Мы снова, увы – обманулись:
Конфета пришлась не по вкусу –
Прозренья отравлена пуля.

Печалимся и негодуем,
Надеясь, что кто-то ответит
И мстим за судьбу непростую –
Любимым, а также – их детям.

II

За летом и осень настала.
Хоть это покажется странным:
На девять несчастных финалов
Один – с продолженьем романа!

Зимы холода и метели,
Разлуки, преграды, соблазны
Двоих разлучить не сумели:
Всё так же влюблённых и страстных!

III

Вот снова запахло весною
И мы, позабыв неудачи,
С обрыва
В Любовь – с головою,
Надеясь...
А как же иначе!?
3.03.10г.

Весна щебече на порозі
І горобці стрибають босі,
В обіймах жданого тепла,
Щасливі, що вона
Прийшла!
21.03.10р.

I

Це кохання, чи тільки здається:
Ніби птах, а не вміє літати?
Сірий сум огніздився у серці,
Як закльоване буднями свято.

Днів щасливих затоптане листя,
Потьмяніле від туги волосся –
Бачу: мрії твої –
не збулися,
Сподівань
Не дозріло колосся.

Сам на сам, у нещастя-болоті,
Без надії товчешся в багнюці
І набридло життя до нудоти,
Де щасливі „із тебе сміються”.

Прокидатись не хочеться зранку,
Сон твоїм більше бути не хоче
І не гоїться болісна рана,
І сльозяться від розпачу очі.

II

Розумію тебе, співчуваю,
У твоїй, так би мовити, шкірі
Був за декілька кроків до краю
І душа готувалась у вирій...

Пощастило – згадав про родину,
Про сестричку і, звісно, про маму.
Ледве-ледве я їх не покинув,
Отруївшись безумства туманом.

III

Заросло,
Відболіло рубцями,
Повернулися: колір і звуки.
Опритомнів поволі до тями,
Хоч нелегко далася наука.

Не жаліюсь,
Не плачу на Долю.
Ми навіки – сіамські близнята.
Нам стежину показують в полі:
Конюшина, ромашки і м’ята.
18.03.10р.

Тихо березень постукав,
Потирав замерзлі руки,
А натомість – сніг лапатий
Не дає виходить з хати!?
Зиму, щоби привітати –
Дружно візьмемо лопати:
„Йди собі, Зима-небого,
Скатертиною дорога.”

Хочу в неба запитати:
«Чом Ви гніваєтесь, Тату?
Де поділися шпаки?
Не зелені, чом бруньки?
Йти від нас Зима не хоче ,
Нагло сипле сніг у очі!? »

В жилах кров кипить натужно,
„Досить! – кажуть хлопці дружно –
Разом сядемо до столу:
Щоб ніхто не впав додолу,
Візьмемо картоплі, сала,
Огірків хрумких чимало –
Вип’єм чарку – не одну –
Та й зустрінемо Весну!

(7.03.2004 -15.03.10)р

I

Вони зустрілись випадково –
Так само, як давно колись:
Відкритий з ніжно-загадковим –
Два погляди в один злились...
Завмерли, мов застигли в часі –
Дарунок долі, чи каприз?!
Він – радий, в будь якому разі,
Вона – поспішно очі вниз.
Почервоніла, стисла руки,
Ховаючи обручки блиск,
А він радів кінцю розлуки,
Бо вірити у краще звик.

II

Зваблива, чуйна, гордолиця.
Хлоп’я, ховалось за столом,
Вхопивши маму за спідницю,
До себе силоміць тягло:
Біляве,
Не його,
Не схоже –
Зів’яла посмішка, і сум,
Чи розпачі раптова ноша,
Чавили відчаю сльозу.

III

Вона – вже мати і дружина,
А він лиш зараз зрозумів,
Як хоче мати доньку й сина
У лоні власної сім’ї.
Але...
Так прикро...
Надто пізно
Гортати спогадів листи:
Між ними виріс мур залізний
І розділилися світи.
16.02.10р.

Засніжило серце й тіло
завірюхою
І мороз голки жбурляє,
наче дротики.
Геть заклякли звуки, невловимі
вухами:
Мертва тиша на душі
лишає опіки.
Не бентежать ні прокльонами,
ні згадкою
Нотки голосу твого –
укриті кригою –
І душа з клеймом –
розлукою-відзнакою –
Закацубла без тепла і
ледве дихає.

І пора б уже змиритися
зі стратою,
Мав би час стирати спогади,
мов ластиком.
Пробачаєш, як сестра по долі –
братові
За рубці, що непідвладні навіть
пластикам.
Ми в руках тримали птаха щастя,
ніби то,
І не встигли наголубитись
обіймами:
Відцвіла весна – її до краплі
випито,
А ковтнути літа разом вже
не сміємо.

Чи судилося, чи ні, але –
не сталося
Не шукаю винних, а несу,
що випало.
Вітер звав, але не стало сил
у паруса...
У полоні розчарованої
віхоли.
Тільки серце ще тріпоче в клітці
пташкою –
Непідвладне ні розлукам, ні
хурделицям:
Ту весну я пам’ятати буду –
нашою...
Хай тобі під ноги
Стежка щастя
Стелиться.
27.02.10р.

Весна –
Как юная девица:
От зимнего проснувшись сна,
Она
Лениво шевелится;
Трепещут влажные ресницы
И чудный,
Дивный аромат,
От мягких кос
До нежных пят,
Призывно тело излучает,
Смущаясь и
Любви
Желая.
(04.03.98 - 25.02.10)г.

Солнце выше с каждым днём –
Наполняет нас огнём.
Холодит волненьем спину
День Святого Валентина.

Убегают прочь морозы
И ручьями льются слёзы:
От влюблённых тел и рук,
Тает снег и лёд вокруг
И зимы, усталой, рать
Уж не в силах устоять
Перед натиском природы,
Женщин и девчёнки-моды.

Всем зима поднадоела,
Ну и дамы, знамо дело,
Чтобы снова потеплело
И Земля цвела и пела,
Зеленела, чтоб листва,
Подтвердив весны права,
Обнажить себя готовы,
Демонстрируя обновы,
Открывая формы тела,
Соблазнительно и смело.

– Зимний холод – трепещи!
К чёрту шубы и плащи,
Юбки носим – покороче,
Чтоб теплее стали ночи,
И экстаз, в порыве страсти,
Рвал сознание на части!..

Прочь, невзгоды и ненастья,
Мы хотим Любви и
Счастья!
(14.02 07 – 11.02.10)г.

Ну як же так?
Невже назад, в минуле?
Ліхтар Надії вирвався із рук
І коней Доля круто розвернула,
Аби глумився ненаситний крук?

Я ще не вірю. Ми ж бо – сподівались
І шепотіли щиро до небес,
Але одних бажань, як бачу – мало,
Щоб дух свободи прадідів воскрес.

Знов – на граблі... Не вміємо інакше,
Лиш через біль, гарячих вен надріз.
Ще не готові ми і душі наші
Гуртом тягнути Батьківщини віз.

Бо так і є – це нам усім наука:
Повторний курс на п’ятирічний строк.
Але поразка – не опустить руки
І ми таки засвоїмо урок!

Терпи козак: зубами стисни волю,
Відчуй гарненько – що ти наробив,
А по весні, немов озима в полі,
Зросте народ із сірої юрби.

10.02.10р.

Щоденні звички в’їлися корінням,
Стереотипи в мозок уп’ялись,
А потяг мчить в незвідану країну,
Де ми усі опинимось колись.

Ті ж, за вікном, пейзажі звично-сірі,
Зникають дні, як мірний стук коліс,
Вже так давно незатишно в квартирі –
Минуло щастя в Галактичну вись.

Гойдаю Мрію, як малу дитину:
Зупинить потяг свій ритмічний біг
І на пероні Я Тебе зустріну
На перехресті тисячі доріг.

І задивлюся в полохливі очі –
Лиш тільки погляд свій не відведи –
І Ти відчуєш: все, чого я хочу,
Це – просто жити
Разом.
Я і Ти.
4.02.10р.

I

Серце б’є в бойові барабани,
Похіть підло на вушко шепоче:
Умовляє віддатись Бажанню –
Тобто, дати у борг проти ночі.

Він дарує п’янкі Обіцянки
Пестить лоно змією-рукою...

А Сумління прокинулось зранку
У обіймах Образи гіркої:

Він казав, що кохає без тями,
Що вона – його серця принцеса,
Скориставшись її почуттями
Для банально-бездушного сексу.

Наче варвар, брутальний і дикий,
У екстазі скавчав, як собака,
А коли всю до крапельки випив,
Захропів свою „пісню подяки”.

Вранці мовчки поснідав неспішно,
З ликом гордого, хтивого Звіра,
Залишивши принижено-грішну,
Безутішну дівочу Довіру.

II

Вони хотіли бути разом –
Наївні, як дорослі діти:
Тваринний Секс її образив,
А Він – вдоволений і ситий.

Дівоча Гордість, чи Провина,
Його виштовхували з серця,
А Мрія підставляла спину.
Щоб Сором, ніби шкіру здерти.

Вбираючи цілющу прану,
Щоб пам’ять швидше засинала
Вона загоювала рану...
Цей Досвід коштував чимало.

А Він не жалкував нітрохи:
Його несла Бажання повінь
І вабила звичайна Похіть –
Верхівка айсберга Любові.

Його сліпила Насолода,
А „голод” гнав шукати знову
Гаряче Тіло, юну Вроду
І Пристрасть різнокольорову.

III

Ніхто, як бачимо, не винний:
В полоні Мрій, чи то Ілюзій,
Вони – дві різні половини
У випадковому союзі.

(30.12.08 – 2.02.10)р.

У зіницях – вогонь непокори,
А у грудях – замріяний подих.
Ти вивчаєш мене з монітора,
Надзвичайно зваблива на дотик.
Насолоджуюсь мовчки, неспішно:
Бантик посмішки, хвилі волосся,
Граціозна і горда, мов кішка,
Почуття незахищено-босі.

Ти позуєш, а личко сумлінно
Щось приховує – певно, важливе.
Я хвилююсь, ковтаючи слину,
Мов чекаю, що станеться диво.
Пізній час, але спати – не хочу:
Так незвично – дивитись на мрію,
А уява до млості лоскоче,
Як дитина – наївно радіє.

Ми з тобою так близько – напроти:
Ніби кличеш мене з монітора.
Як чудово, що в мене є фото –
Незабутнє і світле, як Тора.
Ми лише віртуально знайомі
І здається, що будемо – вічно.
Рвуся навпіл: у вирій із дому,
Щоб твоє цілувати обличчя.
(27.11.09 -13.01.10)р.

Она чарующе
плыла
И взгляда–выстрела
стрела
Вошла меж рёбер,
как пчела –
Вонзила жало.
А я, сражённый
на лету,
Смотрел, теряя
высоту,
Под аритмичный
сердца стук,
Как приближаясь,

Откинув волосы
рукой.
Безумных локонов
рекой
Она взорвала
мой покой,
Как водопадом.
Среди морозов
января
Сияла летняя
заря,
Улыбки–ласточки
даря –
Шахерезады:

Её искристые
глаза,
Изящной талии
лоза,
И образ – чистый,
как слеза,
И стиль наряда...
Она, немного
покраснев,
Поддавшись скромности
волне,
Игриво прошептала
мне:
«Я буду рада ...»

А я, как громом,
оглушён,
Молчал, растерян и
смешон:
И так мне было
хорошо
На этом месте...
А друг, подталкивая
в бок,
Срывал заклинивший
замок
И я ответил (всё,
что смог):
«Мне очень лестно...».

Лианой музыка
вилась
Под зимний, белоснежный
вальс
И радость – брызгами
из глаз,
Забыв усталость.
А стрелки замыкали
круг
И, вопреки запрету
вьюг,
В гармонии сердец
и рук
Любовь рождалась.
7-10.01.2010г.

Муз.гр. SMOKIE “Living_next_door_to_Alice”


В этот час уходит Старый Год,
Пусть у нас он беды заберёт,
Ну а мы
Ему
Простим
Свои обиды.
Вспомни лето, цветущий май,
О плохом забудь, не вспоминай,
Старый Друг –
Прощай, –
За всё
Тебе спасибо!

Припев:
Пускай мороз на улице,
А, может, гололед,
Но мы не будем хмуриться,
Ведь скоро НОВЫЙ ГОД,
А соберемся за столом
И весело, как друга, встретим!
Вместе:
« Встретим НОВЫЙ ГОД!»
Народ шумит, волнуется,
Ликует детвора.
К столу подали курицу
И наливать пора.
Давай проводим Старый год,
А Новый тут же встретим!

Время, знай, летит себе вперед.
Не гадай, что нам оно несет:
Поживем
Чуть-чуть
И сами
Все узнаем.
Ты подругу напрасно не ревнуй,
Обними и нежно поцелуй –
Расцветет
Она
Тогда,
Как вишня в мае.

Не печалься, проблемы позабудь.
Время вспять, увы, не повернуть.
Новый год
Несет
Тебе
Благие вести.
Видишь сколько друзей твоих вокруг,
Добрых лиц, улыбок, крепких рук:
Все мы здесь,
Чтоб быть
Всегда
С тобою вместе!
25/10-06г.
Христенко А.Д.

Вже святкові горять вогні.
Залишилося кілька кроків.
Посміхаєшся ти мені,
Ніби щастя Нового року.

Подивися – Земля цвіте,
Мов ялинка, веселим сміхом.
Чарівник у мішку несе
Сподівання, любов і втіху.

Забувай у святкову ніч
Про самотність і про розлуку,
Йди у гості, або поклич –
Обіприся на дружню руку!

Навіть недругам ти пробач,
Викинь з серця образи муку,
На удар реагуй, як м’яч –
Не давайся печалі в руки.

Хай чекає нас не проста,
Повна дивних пригод дорога,
Та шепочуть мені вуста
Про кохання Нового року!

Кожен день – це новий урок,
Неповторний життя шматочок,
То ж не бійся, зроби свій крок
І здобудеш, чого захочеш.

В кого щоки горять від сліз,
Хто надії не дав упасти,
Посміхніться – і Вам приніс
Дід Мороз в подарунок щастя!

Вже святкові горять вогні.
Залишилося кілька кроків.
Посміхаєшся ти мені,
Наче мрія Нового року!

28.12.08р.

Одиночества зима
Безразлично стужей веет
И грустит душа – нема –
На морозе индевея.
Люди-пчёлы носят «мёд».
Их глаза, по-детски, свежи:
Всем, кто верит, Новый Год
Дарит новые надежды!

Закрутить бы мне роман,
Ну, хоть маленькую повесть,
От любви сойти с ума,
Ни о чём не беспокоясь:
В доме только ты и я,
Ёлка, свечи в полумраке,
Страсти острые края,
Сочетаясь в Зодиаке,
Вырываясь из оков,
Рвут стыдливости одежды.
Трепет губ, ресниц, сосков,
Валит с ног лавиной снежной
Увлекая вьюгой тел,
Унося в сугроб постели...

Эту Ночь,
В своей мечте,
Как бы встретить
Ты
Хотела?
24.12.09г.

Люблю с утра, – воскресным днём –
Великих вспомнив поимённо,
Порассуждать о том, о сём
С «Чайковским»* и «Наполеоном»*.

*«Наполеон» - торт.
*«Чайковский» - чай.
20.12.09г.

Сивий дід з червоним носом,
Разом з вітром і морозом,
Одягли вночі на воду
Гамівну сорочку з льоду.

Лиш струмок стрибав між груддям,
Бо земля, розкривши груди
Віддала своє тепло.
Все –
До краплі...
Що було.

(03.01.07 – 14.12.09)р.

Кто-нибудь!
Налейте водки!
Хоть воды, в конце концов...
Юля, в юбочке короткой,
Подмигнула мне
В лицо!..
Улыбнулась,
Посмотрела,
Как на кролика – змея.
Языком огня по телу...
Братцы!
Пропадаю я!..
2009г.

Я о смерти – не шучу...
Сел комарик на свечу,
А она как раз горела...
Огоньком взметнулось тело
И упало в парафин.
Словно гордый сын Афин,
Он всегда стремился к свету,
В жадном поиске ответов...

Думаешь, его душа
Улетела прямо в рай?..
После смерти
Ни «шиша»
Нам не светит –
Так и знай!
(1999-2009)гг.

Хандра заела, как мошка.
С "опохмела" болит башка,
Плюс, под глазами два мешка.
В расстройстве – не встаю с "горшка".

13/V – 2001г.

Так растеряно и неумело
Я мечусь, как на Ладоге рыцарь:
Моя милая, вдруг, заболела!
Как такое посмело случиться!?
Лишь вчера щебетала и пела:
Умолкали, заслушавшись, птицы,
А сегодня – «отравлено» тело,
И поникли, стесняясь, ресницы.

За спиной вероломного стресса –
Подлый вирус – безжалостный Каин...
Я б мерзавца за горло повесил,
Чтобы ты не болела, родная!
Если б мог, объяснил ему – в лицах –
По-мужски: очень просто и внятно,
Что над женщиной хрупкой глумиться
Очень стыдно и впредь – неповадно.

Чем могу я подругу утешить?
Лишь обнять, приласкать, приголубить?..
Или, попросту, чутко и нежно
Поцелую горящие губы!
Может выйдет, «как молвил Гораций»:
Заболеть, чтобы стала ты снова,
Как вчера, танцевать и смеяться,
И была – совершенно здорова.
(05.07.06 - 18.11.09)г.

Ці думки – безнадійно-сірі –
Знов шкребуться, неначе миші:
Вигризають безсоння діри,
По зернині з’їдають тишу.

І здається, що ніч не тане:
Всюди темряви чорна вата.
Десь дрімає, як кіт, світанок,
Та несила його чекати.

І навіщо мені це треба?
Хто сказав, що насправді хочу
Існувати ось так – без тебе –
І терпіти самотні ночі?!

Прокидайся – благаю – швидше!
Хай розвидниться – сонце встане.
Кольорами вікно розпише,
Подарує надію ранок.

Хвилювання
у груди
гупа.
Я стрибаю
Ікаром
з кручі.
Набираю
твій номер:
” Люба!
Як же я
за тобою
скучив...”
9.11.09р.

Морозець щипає носа.
Стала срібною трава.
Листопадом щедра Осінь
М'яко землю укрива,
Щоб її численним дітям –
Ховрашкам, жукам і квітам –
Снилися приємні сни
Аж до самої весни.

(7.11.07 – 3.11.09)р.

Будьте гордыми, будьте сильными,
Меньше модными, больше стильными.

Все мы знаем, что женщины наши
Всех умнее, милее и краше,
И восторженных взглядов мужской хоровод
Их лелеет, ласкает и ждёт.

Но настырная юная Мода
Возомнила, что выше природы:
И плевать, что не всем её стиль подойдёт,
А, частенько, и наоборот.

Удивляя, как водится, снова
Необычностью ярких обновок,
Кто-то, «с дуру», спустил аж на бедра штаны –
Чтобы трусики были видны!..

Ну и что же мы видим в итоге?
– Что у женщин короткие ноги!..
С этим фактом боролись везде и всегда,
А теперь – вот такая беда!

И проблема, увы, не простая –
Даже шпильки не всем помогают:
Отвлекает от мысли, что ход этот глуп –
Разукрашенный пирсингом пуп!

Но эстетика – это цветочки:
У девчонок застужены почки.
Только Мода по миру победно идёт,
Ну а жертвы, конечно, не в счёт!

– Ну и что же – вы спросите – делать?
– Соберите решимость и смелость.
Невзирая на Моду, пусть хватит вам сил
Быть собой, выбирая свой стиль.

Р.S. Мода скоро изменится
и не беда.
Если что-то оценится
через года,
Это не Показуха, а лишь
Красота,
Так что – не ошибитесь: где эта,
где та.

(18.07.08 – 28.10.09)г.

Перекрасили наряды
Вслед за липами берёзы.
Перед зимнею прохладой
Разгулялась в красках осень,
Закружила, словно вьюга:
Жёлтый, красный и зелёный.
В гости к осени-подруге
Я иду опять из дома.

Светит солнце... Тихо – тихо...
Даже ветер замечтался...
И в душе родился стих
В ритме медленного вальса.
Листик, мягко опускаясь,
Обнимается с травою:
Вот у них любовь какая!..
Он укрыл её – собою.

Старый клён, качает веткой,
Охраняя «наше место».
Зацелованные летом
Мы под ним мечтали вместе:
И в морозы, и в ненастье
Будет нам тепло и ясно
Просто жить –
Уже ль не счастье?
Просто жить,
А как прекрасно!
(7.11.07 – 22.10.09.)г

Для тих, кого життя затисло,
Кому на серці сумно й кисло.

I

Життя – немов гірська ріка:
Із джерела бере початок,
Спішить невтомно світ вивчати:
Прозора, чиста, гомінка.

Поволі, зміцнюючи крок,
Стає розбурханим потоком,
Шукаючи свою дорогу,
Важкий вивчаючи урок.

Біжить нестримно поміж гір,
Ворочає старезні брили,
Ті, що дорогу перекрили:
Тобі під силу все – повір!

Та, згодом, засуха... Дощі
Десь заблукали ненароком –
Вростаєш в землю з кожним кроком
І розпач стигне на душі.

Усе повільніша хода
І течія несе поволі,
Приспавши тихим плеском волю:
Дрімає – вже не молода.

Хтось влаштував собі свята,
А ти у буднях, як в болоті,
Що вже набридли до нудоти:
І день не той, і ніч – не та...

Неспішно їсть тебе хандра.
Тим часом інші рвуть підбори,
Ростуть і підкоряють гори,
А ти – наплакав пів-відра.

А щастя мимо проліта,
П’янким і райдужним потоком.
Не встигнеш кліпнуть сонним оком:
А де ж ви, де – мої літа?!

А скільки там того життя?!
Ти маєш час себе жаліти,
Дорогоцінні щастя миті
Жбурляти, наче б то – сміття?

II

Чекай!
На хвильку зупинись...
Лиш трохи відпочинь з дороги:
Відновлять сили босі ноги,
Землі торкнувшись, як колись.

Приляж на ковдру трав’яну,
В обіймах свіжої перини,
Поглянь, як хмари в небі линуть,
Мандруючи у далину...

Десь там пройшли твої літа.
Дитинство ще не так далеко!
З гостинцями старий лелека.
Туди щороку приліта.

Розправ усмішкою вуста.
До біса – сварки і печалі!
Як часто ми не помічали,
Що істина – така проста...

А скільки там того життя?!
Ти маєш час себе жаліти?
Лови безцінні щастя миті,
Радій і дихай – як дитя!
12.10.09р.

Я люблю тебе різну:
Незворушну і стриману,
Сексуальнопервісну
І зім'яту обіймами,
І задумливо-тиху,
І охоплену мріями,
І пухнасту від снігу,
Як шепочеш:'' Зігрій мене'',
Граціозну фігуру
З еротичними ніжками
І, на заздрість Амуру,
Чарівною усмішкою.

Ти мені до вподоби
Не пихатою вродою
У парфумах, оздобі,
А своєю природою.

Споглядаючи очі,
Що виблискують зорями,
Відчуваю щоночі,
Що кохати ми створені.
Пригорну твої руки,
Сівши поряд увечері,
Буду слухати звуки –
Що грайливо щебечеш ти.
Обійму тебе ніжно,
Переповнений втіхою -
Серця стуком поспішним
І схвильованим диханням.

Я люблю тебе різну:
Емоційну і стриману.
Сподіваюся, звісно,
Що кохаєш
І ти мене.
10.07.09р.

Збираю сили, совість, волю
І, зуби стиснувши, мовчу.
Тремчу від внутрішнього болю,
Тримаю пристрасті свічу
Слабкими розуму руками,
Ховаючи у грудях жар,
П’ю розпач повними ковтками
І сплю, неначе на ножах.

На мить про тебе забуваю,
Та спогад, як холодний душ –
Не спить, ворочається скраю
В обійми кидає чимдуж.
Нестерпна думка, як ворона
Клює мій мозок день і ніч:
Тебе кохати – заборона, –
Проста, але жорстока річ.

Допоки стримую свій погляд
І тіла змореного шал,
Допоки хіть не впала долі –
Ще не перейдена межа.
Бо я і ти – це вибухівка:
Запал і, поряд, динаміт,
А вибух рознесе домівки,
Розірве сім’ї. Дітлахів
Розлучить, нарізно з батьками...
І на уламках цих руїн
Кохання, що керує нами –
Фундамент нової сім’ї?!

Дилема болісно-жорстока.
Хай буде це моя вина:
Пробач, кохана, ясноока –
Занадто дорога ціна!..
25.05.09.

Всього три слова: ”Я тебе кохаю!”
А що насправді ти сказати хочеш:
Чи це – пароль, перепустка до раю,
Чи то розбитих мрій пекельні ночі?!

29.09.09р.

Ти сьогодні така красива –
Афродіта кусає губи –
Ніжний погляд – хіба не диво?
Граціозна – невже не люба?

Зашарілись рум’янцем щоки,
Опустилися очі долу,
А від тебе за кілька кроків
Пропливає фрегат танцполу.

Зупинився – якраз напроти,
Посміхаючись очі в очі:
„Ви дозволите?”
– Я...
Не проти.
А сердечко тремтить, тріпоче.

Ти кладеш свої теплі руки
На широкі, м’язисті плечі.
Вас підхоплюють дивні звуки
І кружляє казковий вечір.

В нього – розум і добра сила,
А тебе прикрашають чари.
– Купідони, лаштуйте стріли!
Подивіться – яка
Пара!
24.09.09р.

Теплий ранок і тиха погода,
Посміхається сонце зі сходу
І вдивляється осінь у воду
На прикраси свої, і на вроду.

А ні трави, ні вранішні роси
Ще не бачили перших морозів
І з тривогою сумно чекають -
Невідомість кого не лякає?

Обхопивши повітря осіннє,
У мандрівку летить павутиння
І насінням змінилися квіти,
Щоб десантом униз полетіти.

Ген у полі зайчисько гасає,
Наче вітер — від краю до краю.
Ось тренуються гуси й лелеки
Щоб летіти у вирій далекий.

Пролетіло дитинство, як літо.
На порозі дорослого світу
Скласти іспит на зрілість пора,
Бо доросле життя — це не гра.

2006р

Як учитель ваш і тато,
Буду вам розповідати
Про важливі дуже речі –
То ж послухайте, малеча.
Якось, пізньою весною
Ось що трапилось зі мною:

Був я молодий, зухвалий,
Носа пхав куди попало:
В голові геройство грало,
Хоч батьки попереджали
Про всілякі небезпеки:
Сіті, хижаків, лелеку...
Але хто ж батьків тих слуха,
Навіть коли має вуха?

То ж я плив на пасовище,
Де травичка найсмачніша.
Тихо, сонечко ласкаве
Зігрівало воду ставу,
Серце, сповнене надії –
Про майбутнє щастя мріє.

Раптом, крики, зойки:”Хрясь!”
– Закривавлений карась
Б’ється в щелепах у щуки :
Розпач, біль, нестерпні муки,
Порятунку просять очі,
Помирати неохочі...

Я чкурнув мерщій тікати
Поміж лоз, міцних, як лати.
Та сумління серце крає:
“Що, як боягуз тікаю!?
Мав би не про себе дбати!
А друзяку, майже брата.
Карася в біді покинув –
На мені тяжка провина”.

Повертаюсь:” Друже, де ти?!”
Тиша, як в обіймах смерті...
Не залишивши ні сліду,
А ні залишків обіду
Щука, округливши тіло,
Непомірно розтовстіла.

Запізнився!.. От невдача –
Ледь від розпачу не плачу.
З сорому потупив очі –
Бачити себе не хочу.
І поплив у даль безкраю,
А куди – і сам не знаю.

Так пройшло чимало часу :
Скільки – не скажу відразу,
Доки не почув я звуки,
Ніби щось ритмічно грюка,
То затихне, то гуркоче,
Ніби грім посеред ночі.
Підпливаю ближче, бачу:
Берег, пляж з піском гарячим,
Музика з авто лунає,
Жаб зібравши цілу зграю.
Голова руда собача
Простягнула довгу пащу,
Вигнувши язик, мов ложку,
Воду черпає потрошку
І несе собі до рота!?
От сюжет для анекдота:
Казочка про те, що люди
Винайшли усе і всюди!

Під кущем з другого краю
Чоловік в руці тримає
Довгу палицю гнучку.
Вперше на своїм віку
Бачив гру цю чудернацьку:
Розмахнувшись він зненацька
В воду щось жбурляв далеко,
Чим весь час лякав лелеку,
І чимдуж тягнув до себе?
Досить дивна ця потреба
Так робити знов і знов –
Я в ній сенсу не знайшов.

Поряд дід чи то заснув,
Чи вдивлявся в глибину,
Із дубцем в руках закляк...
Раптом з неба впав Черв’як –
Каменем пішов униз,
А за мить, немов повис,
Зупинився в глибині –
Дивним це здалось мені.

Синій, змучений, змарнілий,
Крикнути не мавши сили,
І дригнутися не міг,
Бо не мав з дитинства ніг.

Бідолашний той Черв’як
Був наштрикнутий на гак,
Що висів на волосіні,
Витягнутій в небо синє.

− От біда! Оце халепа!
Чим же прогнівив ти небо?
Хто? Навіщо?..
Тихо каже:
“Бачиш, дід сидить на пляжі?”
− Сивий дід? Не може бути!
Я завжди вважав, що люди
Добрі, ввічливі, ласкаві,
Не жорстокі й не криваві!?
− Ти, напевно, ходиш в школу?
Не стрічав людей ніколи?
Я вже „стріляний” не раз.
Відчуваю без прикрас
Доброту їх і любов
Через муку, біль і кров.

Призадумався на мить –
У біді як підсобить,
Бо звільнити черв’яка –
Справа досить не легка.
Не моя у тім провина,
Що я риба – не людина
І не мавпа, не павук,
І не маю лап чи рук.

Товстолобик, хто не знає,
Все ж якісь, та мізки має:
Взявши Черв’яка губами,
Невеликими ковтками
Вирішив у рот всмоктати,
Наче гілочку салату.
Скептикам скажу усім:
“Я лише травичку їм.
Очерет або листки.
А ікринки чи мальків,
Пуголовки, черв’яків –
Їх вживають хижаки!”

Підкорившись власній долі,
Нелюдські нестерпні болі
Наш герой терпів – не плакав –
Видно парубок – рубака!

Синє тільце, кволе й ніжне,
Акуратно і неспішно
Я звільняв ледь-ледь, поволі,
Аби знову жив на волі.

Та якась незрима сила
Гак в губу мені встромила
І нестримно потягнула –
Аж в дугу мене зігнуло.
Я добряче налякався
Та на милість їй не здався:
Рвався, смикав та пірнав –
Риб рятує глибина.
Тільки раптом юне тіло
Різко вгору полетіло,
Ніби птах, у небо синє
Вслід за дивним волосінням.
Та вода, як рідна мати,
Не хотіла відпускати
І мене тягнула вниз –
Боляче було, до сліз.
Я в повітрі задихався,
А старий дідусь сміявся,
Ніби злодія спіймав
Тільки де моя вина?!.

За що ненависть така!?
Страх у м’язах і кістках
Я відчув, як глянув в очі,
Що моєї смерті хочуть.
Молоді душа і тіло
Помирати не хотіли,
А жага життя кипіла.
То ж усі зібравши сили
Я, рвонувшись на свободу,
Полетів у рідну воду,
Діду лиш хвостом махнув
І пірнув на глибину.

Я живий! І знову вдома!
Світ буденний і знайомий
Раптом став для мене раєм!
Щастя більшого не знаю!

Машинально, несвідомо
Мчав на радощах додому.
Тільки поряд із братами
Повернувся знов до тями.
Біль у роті відчуваю:
Глядь – шматка губи немає,
А за лівою щокою
Тисне щось – нема спокою.

З рота виплюнув і бачу:
Це ж Черв’як! Живий неначе!?
Мовчки обійняв, як брата –
Що тут можна ще сказати?
Та й порода в нас така –
В риб немає язика.

Ми тепер довіку друзі –
Разом в кровному союзі”.

Ось історія яка
Про спасіння черв’яка.
Нелегка бува наука,
Бо житя – серйозна штука!

Отже – маєте збагнути:
“Ваш найбільший ворог –
Люди!
І, якщо ви їх зустріли,
То тікайте геть,
Щосили!”

(28.03.07 – 25.09.09)р.

Чом у дятла голова
Не тріщить від болю?
Чом ця пташка лісова
Не картає долю?

Носять байку по Землі
І старі і діти:
“Коли пусто в голові –
Нічому боліти.”

Ви би краще кепкували,
Люди, над собою
Та частіше працювали
Як він - головою!

2006р.

Вона була весела і красива,
Напрочуд ніжна, свіжа хризантема!..
Тепер – сумна, заплакана і сива.
Жалоба – ось її єдина тема.

Щодня стоїть на скелі непорушно.
Думки і погляд в далечінь сягнули
І обіймає розпач спраглу душу –
Як повернути „ золоте минуле”?

Вона б забула всі свої образи,
Ночей бездонних болісні тортури,
Аби лиш Він промовив тихо фразу –
Ту, що шепочуть пустуни-Амури.

Німа самотність – кара для людини:
ЇЇ отрута, підриває сили,
Немов іржа – з’їдає з середини
І як сухота – віднімає крила.

Серед думок болючих і нестерпних,
Що ріжуть серце просто до нестями,
Вона різьбила кінчиками нервів
Невтішну повість ніжними листами.

А ті листи – кораблики з паперу –
Пливли щодня, не знаючи адреси,
Щоб донести Йому, або померти,
Палкі слова – кохання поетеси.

Мінливі хвилі і буремне море.
ЇЇ Любов розноситься по світу
І безутішно схлипують Амури,
Бо Він не Їй
Несе любов і квіти.
17.09.09р.

Кермо, як дівчина, тремтить,
Хоч напрямок давно знайомий.
Авто, прискорюючи мить,
Щодуху мчить мене додому.

Стрімкі малює віражі
Дороги стрічка – прямо в небо,
Немов запрошує: ”Біжи!”
І я біжу – лечу до тебе!

Відрядження – на кілька днів –
А я уже втрачаю розум:
Я ж сам поїхати хотів,
Не відчуваючи загрози...

А зараз, дивлячись вперед –
Готельні вже набридли прийми,
Не до смаку свободи мед –
Я прагну
У твої
Обійми.
15.09.09р.

Ти так бажаєш доступу до тіла:
Немов жебрак, з надією стоїш,
Твоя душа палає, як раніш,
А я – відверто – вже перехотіла.

Втрачає осінь чарівні прикраси,
Змиває дощ пожухлі кольори
І що би ти мені не говорив –
Кохання вже свого добігло часу.

Ми помилились: я тобі не пара –
Лише на мить завмерла на межі,
Бо це – фінал
І ти мені – чужий,
А щастя зникло,
Як нічна примара.

І далі нам тепер не по дорозі.
Пробач слова безжальні, наче ніж,
Прошу: змирись і мріяти облиш –
У мене інша доля на порозі.

Пробач за те, що в серці відгоріло!
Я щиро вдячна за твою любов,
За ніжність рук і за тепло розмов!..
Пробач, що я тобі ламаю крила!..

Я просто жінка, певно – не остання.
Хай буде це найбільша із невдач.
Тримайся, хлопче,
Не проси, не плач –
Ти ще зустрінеш
Віддане кохання!
6.09.09р.

Задивилась,
Закохалась –
П’янкі серенади:
Як же ніжно,
Як виразно
Він умів співати!
Нагулялись,
Одружились,
Завели гніздечко,
Завагітніла, а
Згодом –
Нанесла яєчок.
Висиділи,
Винянчили,
Удвох годували,
А вони –
Все голосили,
А їм –
Усе мало!
Підросли
І оперились –
Час уже літати.
А навіщо,
Як годують
І мама і тато?!
31.05.09р.

Ніжна осінь: тихо-тихо,
Світить сонечко на втіху,
Очерети пишні коси
Павичами гордо носять.
Обросло насіння пухом
І чекає, щоб задмухав
Свіжий вітер і на ньому
Полетіти в невідому
Загадкову чужину
Та чекати там весну.
Кожна насінина мріє
Про тепло, коли зігріє
Землю сонце золоте,
А із неї проросте,
Випроставши рівно спину,
Молода очеретина.
Виростуть у неї коси.
А коли настане осінь,
Визріє нове насіння
Вже нового покоління.

А життя - ріка без краю:
Старше віку доживає,
А на зміну вже росте
Прогресивне, молоде.

21.11.06г.

Сегодня проснулся –
Ни свет, ни заря –
И сам удивился:
На небе – усталые
Звёзды горят,
Какая-то сила
Заставила встать
Из постели меня
И выйти из дома,
И ветру навстречу
Бежать семеня,
Тропинкой знакомой.

Припев 1:

Тихо солнце взошло,
На душе рассветло,
Говорю ему: «Здравствуй!»
А оно мне в ответ,
Отвечает: «Привет!
Я несу тебе счастье!»
Не пойму, почему
Я поверил ему,
Что живу не напрасно.
По траве босиком
Мне бежалось легко –
Жить – безумно прекрасно!

Бежал я по лугу
Легко и упруго,
Как в детстве когда-то.
Мне ветер насвистывал
Песню, как другу,
А может, как брату.
Цветы-недотроги
Ласкали мне ноги
Приятной прохладой.
Вернуться с дороги
К родному порогу –
Вот то, что мне надо!

Припев 2:

Оглянулся вокруг:
Дремлет речка и луг
Под пушистым туманом,
В небе птицы поют,
Дразнят душу мою
И в полёт её тянут:
Над землёй пролететь,
Отражаясь в воде
С ослепительным небом,
Шире грудь распахнуть
И поглубже вдохнуть
Запах сена и хлеба.
5.03.08г.

Он был простым кусочком мягкой кожи,
Почти элитной, белой – не как все,
На ягодице чьей-то расположен
И жил в Европе, в средней полосе.

Хорош лицом, избалован и нежен:
Среди зимы, в чувствительный мороз
Его скрывали тёплые одежды,
Чтоб не простыл и, чтобы не замёрз,
А летом солнцу предавалось тело,
За то его – лелеяли опять,
Или стыдились, пряча неумело –
Что за секрет? И что его скрывать?

Но он хотел известности и славы,
Мечтал о ласке, роскоши, любви
И – что ему положено по праву, –
Решил вернуть, поклявшись на крови,
Чтоб доказать, что он кусок особый,
Не абы кто, и уж не лыком шит,
Ведь места нет, ответственнее попы,
И лишь безумец ей не дорожит.

Но слов его, увы, никто не слушал
И, по всему, почти не замечал
– За то, что Вы мне наплевали в душу,
Я отомщу – решил он сгоряча –
И стал краснеть и наливаться злобой,
Изрядно вспух, явив собою прыщ:
Он так хотел стать важною особой,
Такой – один!
Один из сотен тыщ!

И план его, рискованный, но смелый,
Заставил всех дела забыть свои,
Ведь на него измученное тело
Уж не могло ни сесть, ни надавить.
Так упиваясь собственною властью
Прыщ, разрастаясь, щёки надувал,
Наполеоном, ставши в одночасье,
Мечтал взойти на главный пьедестал.

Но организм, от боли изнывая,
Пошёл на утро на приём к врачу.
Что было там, я вовсе не скрываю,
Но углубляться тоже не хочу.
Ему сказали просто: «Или – или»,
И он терпел, когда его рвало,
Умытый спиртом и совсем забытый,
И бюллетень – по первое число, –
Совсем поник, засох, почти растаял –
На ягодице даже нет следа,
И вывод прост, как истина простая:
Гордыня – вот,
Действительно, беда!
(24.07.08 - 8.09.09)г.

Я надіслав тобі листа,
А відповідь – німа, як тиша,
Глибока і щомиті глибша –
Запнулась у твоїх вустах.

Мовчання – найтихіше „Так”?
Або – приховане „Пішов ти...”,
Аби летів, як листя жовте
І зник у прожитих літах.

А може – це ще не фінал?
Читати тишу, як „Можливо”,
Бо серце змучено-щасливе
Ще прагне присмаку вина?

Мовчання – витончена гра.
Мені второпати – не сила
Що
Ти
Промовчати
Хотіла?!
Чекаю,
Дивлячись
В екран...
4.09.09р.

За столиком у кафе – кілька представниць чарівної статі.

– Ви лиш погляньте – що я бачу:
Красунчик, стопроцентний „мачо”.
– Здається, дивиться в наш бік!..
– Нехай – у мене чоловік.
– Ну, жеребець!
– Оце статура!
– Дивись, не закохайся здуру!
– А я б не проти із таким.
– Ну досить, досить про інтим.
– Поглянь. які красиві руки!..
– Митець любовної науки!
– А форми – гляньте на сідниці!
– Тобі лиш секс один і сниться.
А я б йому дивилась в очі
І слухала, як серед ночі
Мені читатиме вірші...
– Поглянь на себе – не сміши.
– Я б віддала усе на світі,
Щоб у мої потрапив сіті
І щоб любив мене єдину –
Мій джин із лампи Аладіна!..
– Не поспішай-но ще радіти:
Від мрій таких бувають діти!
– Якщо і трапиться – не зра...
А зараз – полювання, гра!
– Дівчата, тихше – йде до нас!
– Здається, що настав мій час.
– Швиденько – зброю лаштувати:
Волосся, грим, нагрудні лати,
Усмішка, погляд чарівний –
Дрібниць немає „на війні”!

І лиш одна – ще юна, мила –
Завмерла, ніби заніміла,
Боялась думати про те,
Що це
До неї
Доля
Йде!
(20.07.09 – 2.09.09р)

Стала дочка почти уже взрослой
И побрила «под ноль» свои косы,
Вместо туфель – ботинки из кожи,
А в носу и пупочке – серёжки.
И «тату», вызывающе-смело,
Там и тут разукрасили тело,
Банка пива, в зубах сигарета...
Да...
Такой вот эскиз для портрета...

Для девчонки, по-моему, – слишком.
Эх! Тебе бы родиться мальчишкой
И в атаку ходить с автоматом,
Поливая противника матом.
Прорастают наушники в уши.
– Не отца, – хоть сестрёнку послушай!
У неё и семья и детишки...
И в кого ты, моя оторвишка!

Не хватает нам с мамою мочи
Ждать тебя вечерами и ночью,
У окошка печально вздыхая:
«Как там наша дочурка, родная?»
Трудный возраст – всего-то шестнадцать!
Как тебя уберечь, оказаться
Где-то рядом, когда будет надо,
Чтобы стать твоим бедам преградой.

Просим Бога –
Увы –
Неумело,
Оградить твою душу и тело
От несчастий и всяких напастей.
Это всё,
что нам нужно
для счастья!

(10.07.07 – 1.09.09)г.

Зашарілась, як літній вечір,
У обіймах моїх гарячих.
Лиш тебе обійму за плечі –
Відчуваю шалену вдачу.
Я знімаю останні пута,
Випускаючи з пляшки джина:
Оживають жіночі груди,
Вигинаєш змією спину.

То грайлива, немов лисиця,
То відвернешся – ніби проти,
То бажання в очах іскриться –
Спопеляє і з глузду зводить.
Незбагненно-голодні губи
Обціловують все обличчя.
Ти доводиш мене до згуби –
Це тобі надзвичайно личить.


Це так просто і
Так
Відверто –
Віддавати
Своє
Кохання.
Ради цього
Не жаль
Померти.
Кожен подих –
Немов
Останній.
З кожним дотиком –
Ти
Все ближче,
З кожним поштовхом –
Крок
До неба.
Відчуваю –
Воно
Вже кличе,
Тільки я –
Не піду
Без тебе!..

30.08.09р.

Ні,
я не буду
набиватись в друзі,
Хоч ти мені
припала до душі,
Бо вже не маю
залишків ілюзій:
Дружити з жінкою –
будь ласка,
не смішіть...
Цього добра
їй ні до чого мати,
Хіба що,
як то кажуть,
про запас:
Вона – дружина,
жінка,
звісно – мати,
А подруга –
лише у вільний час.

Ну, звісно, звісно –
Це моя провина,
Що я кохаю
не тебе – одну,
Що в мене є
турботлива дружина...
Ні,
це ніяк
не зменшує
вину.
А я не можу
навпіл розірватись,
Щоб Вам обом –
і ласку, і тепло...
Твої докори
тиснуть,
мов лещата,
Як гріх провини
на моє чоло.
28.08.09р.

I

Літнє сонечко, субота…
Відпочити від роботи
Добра випала нагода –
Люди їдуть на природу:
Сім’ї разом з дітлахами,
Із собаками й котами;
Енергійна і завзята
Молодь – хлопці і дівчата, –
Дідусі, заможні леді,
Пішки, на велосипеді,
Електричками й авто…
Не відмовиться ніхто
Від простих людських утіх –
Вихідний бо є для всіх.
Не шкодуючи бензину,
В сизому тумані з диму,
Мчать, напружуючи спини,
Завантажені машини.
З селищ, міст в усі усюди,
Відпочити їдуть люди
Щоб пірнути у свободу,
Наче риба в чисту воду.

II

У зеленому краю
Гарно, чисто, як в раю!..
Вся земля травою вкрита :
Ніжна, пружна, соковита
Ковдра, свіжа і духмяна,
З різнобарвними квітками
Огортає річку й поле,
Пагорби і все довкола.
Біля рідної оселі
Цвірінчать пташки веселі.
Ось метелик, наче квітка,
Що сама літає влітку –
Кольоровий і картатий
Поспіша кудись на свято.
Липи вбрались буйним цвітом.
Пахне медом щедре літо.

Дихайте на повні груди –
Відпочинок гарним буде:
Знайдеться на всякий смак
Відпочити де і як…

III

Вийшло сонечко в зеніт
І здоровий апетит
Всіх збирає на обід –
Підкріпитися як слід.
Гамір, музика, гулянка,
Не одна налита склянка,
Тостів сказано чимало,
Гарну пісню заспівали…

Вечір. Перелив гітари.
Тягнуться серця до пари.
Вогнище і добрий сміх
Зігрівають тут усіх.
Душі, сповнені надії,
Линуть в потаємні мрії.
Небо мерехтить зірками,
Всесвіт зближуючи з нами.

IV

Промайнули швидко дні
І скінчились вихідні.
З відчуттям легкої втоми
Повертаються додому
Люди. Завтра на роботу.
Та за тиждень – знов субота!..

V

В понеділок на світанку
Встало сонце спозаранку
Перед сценою німою –
Навкруги, як поле бою:
Тліють, ніби на війні,
Головешки, свіжі пні
Ще стікають кров’ю – соком,
А трава густа й висока –
В землю втоптана, змарніла
Розпластала листя-крила.
Навкруги пляшки, бляшанки,
Ніби тут примчали танки,
Папірці, газети свіжі,
Залишки вчорашні їжі,
Свіжо-зламані гілки,
Схожі на людські кістки,
Плями бруду і мастила
Берег річки рясно вкрили,
Живність зводячи в могилу,
А тепер з рясним дощем
Все це в річку потече...

Ніби плем’я дикунів
Тут стояло кілька днів.
Нині місце їх оселі
Стало схожим на пустелю,
Чи на звалище сміття.
Отаке воно, життя!

VI

Мовчки Матінка - Природа
Гине від людського роду.
Ніби у кошмарнім сні,
Сумно й болісно мені.
У безглуздій цій війні
Бачу наслідки сумні:
Переможців тут не буде –
Схаменіться, добрі люди!

VII

Чи це ми царі природи
З повним відчуттям свободи,
Самовпевненості, сили?
Де ж ми розум свій поділи?
Нам природа – рідна мати!
Нам її і доглядати,
Лікувати, берегти,
Щоб могла вона нести
І наступним поколінням
Весняних садів цвітіння...

VIII

Прокидайтесь, годі спати,
Час помилки виправляти
І нарешті зрозуміти:
Не потоп,
А наші діти
Після нас
Тут будуть жити.
Словом нас яким згадають?
Знаєте?!
І я не знаю.
(14. 04. 07 – 26.08.09)р.

Судим, рядим, обсуждаем
Чьё-то грязное бельё:
Кто?
Кому?
Зачем?
Какая?
Нам чужое — как своё!
Спозаранку зависть гложет,
Спать ночами не даёт:
Вот бы мне такую тоже!
Где везение моё?!

Слабых – изредка жалеем,
Сильных – в зависти – клянём,
Упрекнём прелюбодея,
Что не в нас, увы, влюблён,
Непременно посудачим
О политиках страны:
«Всё могло бы быть иначе,
Если б только не они!

Если б нам лишь только дали,
Мы бы эдак, мы бы так:
Мы бы дорого продали,
А купили — за пятак,
Всех одели, накормили
И построили жильё,
Мы б сказали: «Или – или!» –
И повывели жульё!

Мы бы всем нашли по паре,
Чтобы жили по любви,
Чтоб и старых уважали,
И детишек берегли.
Вот бы жизнь настала, братцы:
И порядок, и покой:
Пей, гуляй и наслаждайся,
И – тепло в домах зимой».

Мы мечтать и впрямь, умеем,
О богатстве и любви,
Но слова – не очень греют,
Сколько их ни говори.
Надо всё же что-то делать:
Строить, сеять, убирать,
Чтобы жить,
На самом деле,
Завтра – лучше, чем вчера!

(16.07.08 – 26.08.09)г.

Змарніла, змучена, згвалтована не раз
Ордою, Шляхтою і навіть рідним братом,
Вмирала з голоду і захищала нас,
Як віддана і найщиріша мати.

Тебе рубали, рвали на шматки,
Пекли вогнями, у крові топили,
Твої хрустіли зламані кістки,
Твоє стогнало знівечене тіло.

Ти виграла в жорстокій боротьбі
За право жити для свого народу,
Ти вижила і завдяки тобі
Нарешті ми отримали свободу.

В серцях у нас кипить козацька кров
І пам'ять предків майорить над нами,
А українська щирість і любов
Продовжується дочками й синами.

Спасибі, друга матінко моя,
Спасибі, рідна ненько Україна,
За те, що вільно можу жити я
І не стояти більше на колінах.

Як рідну матір, діти всі твої
Тебе довіку будуть шанувати,
Щоб розквітали і сади й гаї,
І щоб пісень хотілося співати.
18.01.08р.

Рідна ненько, Україно – шана тобі й слава!
Ти - квітуча, щира й вільна слов’янська держава.
І куди б не мандрували по білому світу,
У серцях ти завжди з нами, бо ми - твої діти.

Проросла, як зерно в полі, прадідів звитяга,
Що вела до перемоги під славетним стягом.
Кров козацька – не водиця, в ній могутня сила,
Дух незламний, наче криця, що дає нам крила.

Українського народу сестри ми і браття,
Горді за свою свободу – нас не подолати!
До снаги нам працювати, щоб онуки й діти
Вдячно нас могли згадати і щасливо жити.

25.02.08р.

Зорі тихо кружляють у вікнах,
Ніч – навшпиньки, як любляча мати,
Ти, в надії, закрила повіки,
Лиш думки не вкладаються спати.
Наче сестри, розбіглись по лісі:
Сліпить темрява, звалює втома –
Доки вихід не знайдуть із кризи,
Їм немає дороги додому.

Полохливі, тривожні і гарні,
Вкотре знову блукають по колу,
І, напевно, ці пошуки марні –
Не розгледіти в темряві Долю.
Але, все ж таки , це не поразка –
Лиш перерва для нової спроби:
Переможемо іншого разу
Всі проблеми, нещастя й хвороби.

Ось, тримай мою віддану руку:
Я з тобою – не бійся нічого!
Чуєш: серце знервовано стука –
Дай йому відпочити, хоч трохи.
Хай насниться тобі щось хороше:
Добра казка, можливо, лірична,
Ну, а я – постою на сторожі,
Роздивлятимусь любе обличчя.
29.07.09р.

Полюбила Дон-Жуана,
Закружилась голова,
Не заметила обмана
В обольстительных словах.
Словно мачо, из рекламы,
Безупречен и красив:
“С неба звёздочку достану,
Ты лишь только попроси”.
При деньгах – не просит сдачи –
И по жизни – чемпион:
Мерседес, квартира, дача
И ни с кем не обручён.
Он читал стихи Шекспира,
От любви немного пьян,
Мягким голосом, как лирой
В уши мне вливал дурман:
“Я встречал немало женщин.
Хочешь – верь, а хочешь – нет:
Наповал тобой повержен!
Глаз твоих манящий свет
Ослепил, лишив рассудка.
Ты пришла ко мне во сне:
Собирала незабудки
На лужайке при луне”.

Губ моих едва коснулся,
Затуманились глаза
И любовь нас захлестнула,
Будто летняя гроза.
Под напором страсти жаркой
Не под силу устоять:
На скамейке в старом парке
Целовал за пядью пядь
Торопливо, но умело,
Не сводя голодных глаз,
Повергая жадно тело
В оглушительный экстаз.
Эти звуки, эти стоны,
Содрогание земли
И финала крик влюблённый…
В небе звёзды расцвели.
Этот миг волшебной страсти
Между небом и землёй…
- Вот оно какое, счастье!
Не спеши, побудь со мной!
Отряхнул пиджак мой милый,
Обрывая связи нить,
И ушёл, а я забыла
Даже адрес попросить.

Ни звонка, а ни привета –
Мой кумир исчез, как дым,
В этой грустной сказке лета,
Оставаясь молодым.
Сыгран был спектакль на славу –
Я поверила ему:
Для него любовь – забава,
Но ни сердцу, ни уму.

Извелась: ждала, рыдала,
Закусивши удила.
Под конец зимы усталой
Нашу дочку родила:
Симпатичная мордашка –
Папин носик и глаза…
Кто же мне подскажет: как же?
Как же правду ей сказать?..

Я его почти простила
И напрасно не кляну,
Только жаль – дочурке милой
Он в глаза не заглянул!
24.03.08г.

Вопрос извечный будоражит душу:
«И что мне делать? Господи, прости!
Хочу иметь семью, детей и мужа,
Но не могу никак Его найти.
О Нём мечтаю каждый божий вечер,
В любовь нырнуть готова с головой,
Ах, если б Он узнал меня при встрече,
И не попал в объятия другой!
Я доброты и ласки – не забуду!
На мой вопрос, прошу Тебя, ответь:
Я каждый день теперь молиться буду,
Лишь посоветуй, что же мне одеть?
Какие туфли подойдут к наряду?
Ресницы, тени, тушь и макияж?
Какую лучше подобрать помаду?
Купить серёжки, или Ты подашь?
А вот прическу: может покороче,
Или покрасить в разные цвета?
Ты, удивлён? Я знаю, между прочим,
Что значит стиль, эффект и красота!
Ещё духи! И чуть не позабыла –
Лак для ногтей и нижнее бельё!..
Ну и, конечно, всё в едином стиле,
Неповторимом, истинно моём!»

Таким простым, но каверзным вопросом
Бог оглушён, испытывая шок:
Как ни крути тут задом или носом,
А промолчать – нельзя, – не хорошо!
И по-мужски хотел сознаться прямо:
«Мол, извини, я в моде не знаток!..»
Вмешалась Гордость – истинная дама,
Остановив признания поток.
И, позабыв всемирные проблемы,
Себя корил за эдакий просчёт –
Когда задумал Звёздную систему,
Не все нюансы, видимо, учёл:
Хотел создать жену, подругу – Еву,
Чтоб род людской плодить, преумножать,
А вот теперь взволнованная дева,
Своим вопросом режет без ножа.
Её задачи хуже горькой редьки –
Откуда Мне на них ответы знать?
Едва успею Я на них ответить –
На завтра будет спрашивать опять!
Характер цепкий – это видно сразу,
И не уступит в торге мелкий грош:
Отточен нюх и смотрит в оба глаза,
И просто так её не проведёшь.
Конечно Я – не «рыбка золотая»
И не привык желаний исполнять,
Но на вопрос, подумав, отвечаю –
Так помолчи же, слушая меня:

«Я создал всех, как водится, по паре
И если кто-то ищет, то найдёт.
Не сомневайся – есть на свете парень,
Твой абсолютно точный антипод.
А тем, кому мужчина только снится,
Кто не нашёл надёжного плеча,
Скажу, что Я велел добром делиться
И жить в любви и мире сообща.
А про одежду, обувь и помаду,
И сильный пол – открою вам секрет:
Они, как дети, не обёрткам рады,
А вкусу нежных, сладостных конфет.

Ищи мужчину – вот твоя задача –
И доверяя сердцу и уму,
В любви и страсти – обретёшь удачу,
А остальное, в общем – ни к чему!»
(4.07.08 - 10.07.09)г

От меня ушла жена:
Тихо, без скандала,
Будто кончилась весна
И зима настала.
От меня ушла она
К парню молодому,
Полюбила – “без ума”
И ушла из дома.
Да, такая вот беда,
Значит мы не пара:
То ль супруга молода,
То ли я ей старый.
Догорел огонь любви,
Отсырели спички,
Так, что вместе –
“Се ля ви”, –
Жили по привычке.
И не наша в том вина –
Не сложилась песня,
Знать, другая мне нужна,
Чтоб навеки вместе.

Разом дом осиротел
Без хозяйки юркой:
Не заправлена постель,
На столе окурки.
Накопился всякий хлам:
Брюки и рубашки,
Паутина по углам,
Спички и бумажки.
Телевизор-балагур
С разноцветным глазом
Как-то сник или уснул,
Не моргнув ни разу.
Телефон – и тот молчит, –
Позабыт, обижен:
С ним никто не говорит
И в него не дышат.
И цветов немой укор
Беспокоит душу –
Им ведь тоже не легко
Без любви и душа.
Хмуро смотрит на меня
Грязная посуда,
Мол: « Кормить тебя, свинья,
Ни за что не буду».
Потолок прогнулся вниз,
Кактусы завяли,
Да и я заметно скис
От тоски-печали.
Беспокоятся друзья –
Жизнь проходит мимо, –
А меня печаль-змея
Жжёт невыносимо.
Что-то я совсем поник,
Огорчился слишком,
А ведь был крутой мужик,
Взрослый – не мальчишка.
По ночам не сплю опять,
Думою охвачен:
Нужно женщину искать –
Так или иначе.
Без сомнения, нужна –
Это аксиома:
Мне – любимая жена
И хозяйка – дому.

Завтра выгляну в окно,
Приберу «хоромы»,
Глажу брюки и в кино,
С кем-то из знакомых
Или, может, в ресторан –
Ужин со свечами?..

Начинаю ЖИТЬ с утра,
С первыми лучами!
24.03.08г

Сексуальная блондинка,
Изгибая нежный стан,
Красотой неотвратимо
Завлекает из реклам,
Предлагая то и это,
Соблазняя там и тут:
“Не скупись, гони монету!
Здесь тебя подарки ждут!”

Ну и мы, развесив уши,
Тут же, слюни распустив,
Ей «продать» готовы душу!
- Ты уж, Господи, прости!
Ноги, бёдра, ягодицы,
Грудь и блеск девичьих глаз!..
Как же тут не соблазниться,
Устоять? Который раз
В нас горит желанье дико.
Сердце бьётся горячо,
Не заметив, что улыбка –
И приманка, и крючок.
Без зазрения плутовки
Соблазняют всех подряд,
Раскошеливая ловко,
Как неопытных котят.
А потом: «Спасибо», - скажут,
Получив от Вас расчёт,
И назначат встречу, даже:
“Приходите к нам ещё!”

Из обмана, как ни грустно,
Состоит рекламы суть:
Соблазняют нас – "Искусством",
Чтобы сбагрить – "Что-нибудь".
17.07.08г.

Почти забытый запах хвои,
Расправив лёгкие, вдыхаю:
„Ну, здравствуй, друг мой, лес сосновый!
Привет вам, жаворонков стая!”

Хочу ласкать траву и землю,
С прохладной речкой обниматься
И, не стесняясь, крикнуть всем: “Я
Рад сюда вернуться, братцы!“

Напрасно знойные брюнетки
На пляжах Турции вздыхают –
Я снова здесь, как прошлым летом, –
В оазисе родного края.

Пусть где-то солнце ярче светит
И море пенится волнами –
Я выбираю свежий вечер
С костром, гитарой, комарами.

А мне трава милее пляжа,
Предпочитаю морю – «лужу»,
Пусть где-то и теплей и краше,
Но дома, как ни странно – лучше.

Четверта ніч – найважча із критичних:
Моя дружина вже давно заснула
І щось сопіла, досить мелодично,
А я снодійних не знайшов пігулок
І так лежав, блукаючи по стінах,
І думав, що міцні безсоння грати
Зламати хочу, мушу неодмінно,
Бо на роботу скоро вже вставати.

Мене під ранок охопила втома.
Я бачив сон – доволі еротичний –
Де молода білявка незнайома
З розкішним бюстом і простим обличчям
В моїх обіймах збуджено тремтіла,
Під серця ритм, прискорений до бігу,
Розкривши вії широко, мов крила –
Надійний знак готовності до втіхи.
І пружні груди високо здіймались,
На блузі гудзик ледь не відривався.
Терпіти далі сил було замало,
А відмовлятись – зовсім не на часі.
Зірвавши одяг, наче ті кайдани,
Бо ми хотіли разом на свободу,
І знявши з себе сумніви останні,
Пірнули в пристрасть, наче риба в воду.
І закрутився наш танок гарячий:
Обійми, стогін, ніжні поцілунки
І зникло все, а світ завмер неначе –
Лиш відчуття найвищого гатунку!
Ми розпалялись, підіймались вище,
Останній крок і ось вона – вершина!..
Та раптом бачу – не чуже обличчя
І стусана отримую у спину?!

Я враз завмер і холодок по шкірі,
Бо чую голос, так мені знайомий:
„Ну, дожились: коханка у квартирі!
Ти що, забув, що спиш сьогодні вдома?”
Оце біда, оце халепа, братці!
І як це сталось – геть не розумію.
- Лихий попутав, - як казав Горацій –
Накликав гріх на безголову шию!
Слова цвяхами пришпилили тіло,
Затаврувавши зрадника ганьбою:
Не слід робити все, що захотілось –
Колись розплата прийде за тобою!
Вужем звивався, як на сковорідці,
Мов за гріхи мене у пеклі смажать:
Відповідає кожен поодинці
За все, що вдіє, думає і скаже...
Готовий аж крізь землю провалитись –
Вогнем пекельним сором розпікає:
Я за гріхи отримав, як годиться,
А чортенята дрова підкидають.
Не можу більше, витерпіть не сила,
Свою провину відчуваю зряче:
„ Пробач, кохана, ти мене любила,
А я – не вартий сліз твоїх гарячих.”

Заклякла тиша і лише годинник
Мені секунди карбував до страти.
Моя дружина – чиста і невинна,
Водночас жінка і дитина, й мати,
У сні, неначе ангел посміхалась
І не могла мені відповідати,
Бо весь цей час спокійно, мирно спала.
А прокурором, свідком, адвокатом
Була лиш Совість!
Як сестра на брата
Вона на мене поглядала збоку:
Немолода і трохи вайлувата,
Як самурай – довічно, крок за кроком
Мене завжди готова рятувати.
( 8.04.09 – 8.07.09р.)

Шёл человек в потоке дел
И торопился, по всему.
Он сделать многое хотел,
Но решка выпала ему.
На перекрёстке светофор
Немного мешкал, может быть,
Ведь он работал с давних пор
И знал, что некуда спешить.

И Он рискнул – на жёлтый свет,
А тут ему наперерез
Уже летел судьбы привет –
Роскошный чёрный «МЕРСЕДЕС».
И их пути пересеклись:
Как и предсказывал Ньютон,
Был человек повержен вниз,
А «МЕРСЕДЕС» – лишь удивлён.

Раскинув руки, Он лежал,
Ловя глазами неба синь,
Где бестелесная душа
Летела с шёпотом: «Аминь».
Окончен путь
И вышел срок –
Пора суммировать итог:
Он многого успеть не смог –
Бог справедлив,
Но очень строг.
28.01.09г.

Вже в котрий раз невтішно і сердито
На мене Доля поглядає знову.
Я, ніби бабця з тріснутим коритом,
Веду безглузду, жалісну розмову
Про почуття, тривоги, сподівання,
Рожеві мрії і суцільне свято,
Де золотава рибонька – Кохання –
Мені в усьому буде слугувати:

Козак чорнявий покохає щиро,
Продасть пищаль, сідло і вороного,
Зі мною стане ніжним і сумирним,
А на війну забуде і дорогу,
Лише на мене буде любуватись,
Хоч як моргають пишні молодиці,
По вечорах сидітиме у хаті,
А не в шинку проводить вечорниці.

І щоб мої численні забаганки
Вважав за честь виконувати вчасно,
Кохав щодня і прокидався з ранку,
Щоби сказати: „Ти така прекрасна!”
Здається я замало прислухалась –
Пора любові промайнула миттю
І наш дует розсохся, і розпався:
Два різних соло – тріщина в кориті.

По краплі щастя капало в щілину,
Та я ніяк змиритись не хотіла
І не могла помилку, чи провину,
Своїм збагнути розумом і тілом.
Мої бажання, мрії і проекти
Заполонили очі, мозок, вуха.
Аж озирнулась:” Мій коханий, де ти?”
А він пішов, не залишивши духу.

Я, ніби бабця з тріснутим коритом,
Веду безглузду, жалісну розмову
І так на себе гримаю сердито...
- Пробач, моя омріяна любове.
8.01.09р.

Вечер, свежая прохлада,
Мы – в беседке среди сада,
День усталый провожая
За душистой чашкой чая.
Птички ласково поют,
Создавая нам уют.
Небо звёздное - без края.
Благодать, краса какая!..

Вдруг, как будто из тумана,
Появился гость незваный –
Издавая тихий зуд,
Крылья к нам его несут.
Он летит, как будто свищет,
Весь измазанный в кровище.
Сразу видно – жертву ищет,
Чтоб пустить её на пищу.

Эта, с крыльями, «свинья»
Думает, что вкусный я!?
И с размаху злобный хищник
Впил в меня свои „зубища”!
Комарище! Вот злодей!
Жирный, будто воробей!
Скольких взрослых и детей
Обескровил этот «змей».

Укусить меня не вышло –
Зацепил его за “дышло”
И, от сковородки крышкой,
Врезал между глаз, повыше.
Тут и сдрейфил он, трусишка,
Спрятаться хотел под мышку.
Но манёвр его не вышел –
Он устал и часто дышит.

„По газам” – рванулся ввысь.
Я за ним: ”Посторонись!”
Наступил ногой на вилку
Коньяка разбил бутылку,
Комара ж – судьба, какая:
Сбит, как «мессер», в чашку чая.

И несчастный вурдалака
Дрыгал ножками и плакал,
И прощения просил,
А потом, лишившись сил,
Вдруг затих, почти уснул,
И бесславно утонул.

Вот история, какая
О вреде и пользе чая
Говорят от многих бед
Лучше средства просто нет.

(17.01.98. - 30.06.09.)

Прокинулись рано,
Від запахів п’яні,
Замріяні липи,
А бджоли пухнасті,
Від меду і щастя, –
Гудуть діловито
І лагідний ранок
Піднявся на ганок,
І з листям шепоче,
А сонячний зайчик,
Очікує, наче,
Щоб глянути в очі.

І сонця гарячий,
Усміхнений м’ячик –
По синьому небу.
Запрошує вітер,
Колишучи віти,
У гості до себе.
Жіноча усмішка,
Вмостилась у ліжко,
У сонному стані, –
Гарненька і мила
Уважно дивилась
Солодкий, останній...

Тихенько, як кішка,
Підвівся я нишком,
Щоб не розбудити
І вийшов із хати
Тобі назбирати
Гарнесеньких квітів.
А ще в холодочку,
У нашім садочку –
Захоплений літом
Я довго дивився
У далі і висі
Природи і світу.

А чайник завзято
Збирався співати
Ранкову кантату.
Я миттю до нього:
„ Тихіш, ради Бога!
Дай любій поспати.
Для повної втіхи
Заваримо тихо
Духм’яного чаю.
І підемо разом
Зажди – не відразу, –
Напій дозріває!”

І слово за словом
Точилась розмова –
Хвилини минали
І чай ароматний
З ромашки і м’яти –
По-літньому вдалий,
Налитий у чашки,
Для мене і „пташки”,
Поважно, неспішно
З букетиком квітів,
Найкращих у світі, –
Коханій у ліжко...

Ты мне нравишься разная:
Деловая и стильная,
Сексуально-опасная,
Страстно-любвеобильная,
Жаркой страстью раздетая,
С золотистою кожей
В травах буйного лета,
Как в божественном ложе,
И зимою завьюжена,
Словно сказочным кружевом,
И укутана стужею,
И, не дай Бог, простужена.

Привлекает и мучает
Что-то необъяснимое
И походка зовущая,
И мелодия имени.
Ранним утром и за полночь
Без духов и косметики
Я дышу твоим запахом,
Наслаждаюсь эстетикой.

Благодарен я случаю,
Как подарку нежданному –
Я люблю наилучшую,
Мою самую-самую!

Душа болит и сердце ноет.
Отравлен горем и тоскою
Я, словно выжатый лимон,
Разбит, унижен, истреблён.
Ни зелень молодого мая,
Ни говорливых птичек стая,
Ни женщин прелесть молодая
Меня теперь не согревает.
И дней унылых, не считая,
Бикфордовым шнуром сжигаю:
Уходят месяцы, года,
Как в тёмный омут, навсегда,
Стирая память на лету –
На сердце раны зарастут
И отпечатают рубцами
Всё то, что пережито нами...

А кто-то скажет: “Что такого?
Каких-то три-четыре слова,
Произнесённых сгоряча:
Прости, но я люблю другого.
Всего хорошего.
Прощай!”.

Неумолимо,
Сухо,
Быстро,
Как передёрнутый затвор,
Как приговор, точнее выстрел –
Не целясь,
Не щадя,
В упор,
Навылет,
Наповал,
Картечью,
А дочка, платьицем шурша,
Шептала: ”Принесите свечи.
Я больше не могу дышать”.

А кто-то скажет: “Что такого?
Каких-то три-четыре слова...”

Любимой, брошены устами,
Легли на сердце, словно камень,
Вонзая лезвие ножа...
Незащищённая душа
Безвольно руки опустила,
На дочери большие крылья,
Что в ранах истекали кровью.
А звали мы её Любовью.

Как больно, страшно и жестоко
Не мочь дитя своё спасти,
Когда потеряна дорога,
Утрачен смысл и цель пути,
Не отличая день от ночи,
Блуждать, брести куда-нибудь,
Когда уже и жить не хочешь,
Понять: былого не вернуть,
Забыть, уйти навстречу ветру,
Где нет вопросов и ответов.

А кто-то скажет: “Что такого?
Каких-то три-четыре слова...”

Лишь время – лекарь всех времён,
Вернёт мне и покой и сон
И я наивно стану вновь
Искать взаимную любовь.

Мій друг вважався гарним музикантом
Допоки злий, безжалісний інсульт
В єдину мить не взяв його таланти,
Та й половину тіла відімкнув.

Його раніше люди поважали,
А на гулянках – просто нарозхват, –
Та непомітно, з-під тишка, помалу
Він пити звик щоденно і без свят.

Сім’я і діти, друзі та знайомі
Йому казали:” Досить, схаменись!”
Він обіцяв, та знову йшов додому
Чи напідпитку, чи то рачки ліз.

Та, якось в осінь, сил йому не стало:
Він не дійшов, упавши під кущем,
Безжальна ніч його замордувала
Холодним вітром, зрадницьким дощем.

Його знайшли під ранок, ледь живого.
Ми з ним були в дитинстві, як брати,
Та кожен з нас обрав свою дорогу
І відкривав незвідані світи.

Його душа про щось там белькотіла,
Та я нічого геть не розумів,
Лиш обіймав знайоме здавна тіло,
А сльози мовчки падали без слів...

Ми попрощались – час було рушати,
Дивився гірко друг мені услід:
Він ще хотів зробити так багато –
Талановитий, нині – інвалід.

Час повернути – вже немає змоги,
Де ми удвох, як названі брати:
Як жаль, що наші розійшлись дороги
І друга я не зміг уберегти.

Свіжим вітром розвіяло втому
І на обрії бачу з гори:
Рідний Золочів, давню знайому –
Восьмирічку під номером три:
Чепуриться, забувши про роки,
А на вигоні поряд, мов ліс,
Кучеряві каштани високі,
Що саджали ми в школі колись...

Трохи далі лежить кладовище
І нагадує кожному з нас,
Щоб жили і любили, поки ще
Є бажання і маємо час.
Ген, звивається луками річка,
Зеленіє гайок вдалині,
І природа чарівна і вічна,
Наче спів солов’я на весні.

Я вдихаю повітря цілюще
З ароматами трав і садів,
Ніби в райських незайманих кущах
Добру пам’ять про наших дідів.
Перехоплює горло судома:
Мов матуся старенька стоїть
Рідна хата – нарешті я вдома,
На знайомій з дитинства землі!

По весні, ніби птах прилітаю
До свого родового гнізда,
Щоб наповнити серце до краю
І вклонитися рідним місцям.

Зачекалось покинуте ліжко,
Вечір ніжно схилився до ночі,
Простирадло приємне і свіже,
Тільки спати, здається, не хочу
І думками торкаюсь до тебе:
Теплі перса хвилююче-млосні,
Силует на зірковому небі
І розсипане щедро волосся.

Морозець пробігає по шкірі –
Ти відчула мій лагідний дотик?!
Відгукнулося трепетом тіло,
Хвиля збудження гріє животик.
Веселіше забилось сердечко,
Стрепенулись схвильовані груди
І жагою здригнулися плечі,
А дрімота знялась у нікуди.

До обіймів здіймаються руки,
Поцілунку очікують губи,
Тіло прагне чаруючих рухів,
Розум всі свої здатності губить.
Я вже мав би давно зупинитись
І поглянути дійсності в очі:
Я хотів тебе –
Не розбудити –
Побажати спокійної ночі...

Я шепну тебе на ушко:
«Моя милая подружка,
Канарейка, птичка, душка, –
Обниму твой нежный стан.
Подойди ко мне,
Поближе,
(Что-то я неважно вижу),
Ну,
Не бойся –
Не обижу
И не съем, и не предам.

Вот, возьми конфетку,
Скушай,
Закуси медовой грушей,
Верхний свет давай потушим,
Выпьем – за прекрасных дам!
Пусть нас музыка закружит,
Я тебе открою душу,
А когда устанешь слушать,
Ты прильни к моим устам.

Я от губ твоих растаю,
Позабуду всё, что знаю,
Обогрею, приласкаю,
Что имею – всё отдам.
Засияют счастьем лица,
Под ногами мир кружится,
А в руках моих Жар-птица –
Улетаем в небеса!.. »

Кружляли німфи – невеличкий рій, –
Навколо мене, мов зійшлись на свято.
Тут кілька давніх заповітних мрій
І різнобарвних спогадів багато,
І почуття, веселі і сумні,
І ті, чиїх облич не пригадати,
І образ твій, побачений у сні –
Я не хотів нізащо прокидатись.

Вона чекала чоловіка,
Та він ніяк не падав з неба.
А їй хотілося – до крику, –
Задовольнити цю потребу.
Хоч би здавалося – чого там:
І не дурепа, і не стерво,
І одягалася по моді,
І начебто в порядку нерви?!
Були, звичайно, кандидати,
Та на біду – не ті, що треба:
Не відчувала з ними свята –
Лише приземлені потреби...
Але з роками все частіше
Летіли погляди повз неї
На мить ніде не зачепившись,
Не те що – „узи” Гіменея.
А вечорами з нею поряд
Сиділи „подруги” завзяті:
Печаль, Нещастя, трохи Горя –
Ворони на людському святі.

Надмір обтяжлива свобода
І ця самотність вечорами...
Даремно пропадає врода.
Кому відкрити серця браму?
Луною оживають кроки
В пустій, напівживій квартирі.
Холодне ліжко – одиноке
І дні – безрадісні і сірі.
Поволі павутина років
Лягає зморшками на личко
І сльози змореним потоком
Течуть - і це вже стало звичним.

– Чи я така вже безталанна,
Чи бог мене за щось карає:
Не падає із неба манна,
А бідам і не видно краю,
І у коханні – теж невдачі,
Розлуки на шляху до раю?
Я виходу ніде не бачу!
Люстерко – підкажи,
Благаю!

– Я дам тобі одну пораду:
Аби життя пішло на краще,
Зміни свій імідж і помаду,
Покинь Печаль напризволяще,
Намрій, що все – як ти хотіла:
Зваблива, молода, красива,
Забудь, що в серці накипіло.
Твоя душа, від болю сива,
В майбутньому забуде муки:

Ти бачиш там себе щасливу!
Ти чуєш так жадані звуки!
Ти робиш крок назустріч диву
І Долі простягаєш руку!

Неприступна, красива, как пава,
Шла неспешно, легко, величаво:
Гордый взор и осанка графини –
Как же к ней подступиться мужчине?

И вдруг, неведомо откуда,
Ей весть пришла, а может, чудо:
Сорвав очки, раскинув руки
И сбросив тяжкий груз разлуки,
С улыбкой, засиявшей ало,
Раскинув руки, побежала...

И светофор, за много лет,
Не смог включить ей красный свет.
Сигналя, замерли машины –
Навстречу шел простой мужчина?..

А для нее он самый-самый:
Нескладный, вспыльчивый, упрямый
И не красавец, может быть,
Но Он умеет “Так!” любить,
Лаская прядь ее волос...
Вот и ответ на ваш вопрос.

Улыбка – символ счастья.
Братцы, давайте вместе
Улыбаться!

CЕМЕЙНЫЙ РАЗГОВОР

“Эх, не тот мужик пошёл:
То рыбалка, то футбол,
То с дружками в домино,
А про женщин уж давно
И забыли вспоминать...
Что? Никак игра опять?!
Хватит Ваньку-то валять!
Вот подарок, вот беда!
Мог, хотя бы иногда,
Приласкать и, может быть,
О любви поговорить...
Я серьёзно говорю,
Погляди: огнём горю!”

– “Ну, достала ты меня!
Не просись и не пеняй, –
Процедил жене Гаврило.
– Зря ты это говорила.
За мужскую честь свою
Я чем хочешь постою!”
И, сорвав трусы и майку,
Будто из «Плейбоя» зайка,
Ловко прыгнул на кровать
И давай жену ласкать,
Целовать и всю любить,
Проявив и вкус, и прыть.

Стоны, крик, чудные звуки,
Неизвестные науке,
Извивались и лились,
Поднимаясь вверх и вниз,
Наполняя всю округу
Ощущением упругим
Мира, счастья и экстаза,
Повторяясь раз от раза...

“Гриша, глянь: звезда упала!
Я желанье загадала...
Хочешь, ближе к январю
Я те сына подарю?
Будет на тебя похожий”.
– “Лысый и с небритой рожей?”
– “Фу! Давай без ерунды,
Правду: хочешь сына ты?”
– “Пацана?.. – Вспотел сердечный,
Но пролепетал: Конечно...
Будет с кем поговорить,
Пива выпить, может быть,
Научу в футбол играть
И… по дому помогать,
На рыбалку повезу…
Помнишь озеро в лесу?”
– “Там, где ты меня, нахал
Первый раз поцеловал?!”
– “Под гитару у костра
Пели песни до утра…”
– “Юность – чудная пора!
Как же счастливы мы были!” –
По её щекам катились
Две слезинки, два алмаза.

Как наполненная ваза
Негой, влагой и цветами,
Утомленными губами
Нежно мужа целовала.
Сердце счастьем трепетало.
Поняла: Всегда любила
Только лишь его – Гаврилу!

Лежать між нами довгі кілометри.
Хтось не повірить, а для когось – диво:
Я відчуваю через власні нерви,
Коли сумуєш, а коли – щаслива.

Дрімота ніжно сповиває тіло
І думка лине ген у даль босоніж:
Ти ще не спиш, а начебто хотіла?
То не біда – іду тобі на поміч.
Лягай зручніше, опусти повіки –
Я розчешу твоє густе волосся
І прочитаю казку замість ліків.
Ти щось казала,
Чи мені здалося?..

Отож, послухай,
Звісно – про кохання,
Про нелегку, але щасливу долю,
Де почуття палкі і нездоланні,
Бо Їм під силу з’їсти купу солі,
Чекати довго і терпіти злидні,
Лише для того, щоби бути разом.
- Ти вже заснула?
Снів тобі – блакитних...
А що там далі –
Слухай іншим разом.

Ну ось і добре!
Більше не крути
Сумних пісень з пошарпаного диску.
Я так люблю, коли смієшся ти,
А із очей летять щасливі бризки.

Підводь коліна із могили мрій –
Твоя жалоба вже триває вічність:
Немов заклякли ноги молоді
І спохмурніло пережитим личко.

Пора в дорогу.
Я допоможу
Підняти якір. Не дивись в минуле
І, попри сумнів, перетни межу,
Бо ця зупинка надто затягнулась.

Я знаю: важко
Цей зробити крок
Назустріч долі у обійми вітру,
Але безжальний і гіркий урок
Тебе не зможе більше зупинити!

Давай же руку: я твій друг – повір.
Час вибиратись із печаль-болота.
Скипає юність, мов ріка із гір
І розквіта усмішки позолота.

Замкни у скриню, як старі листи,
Сумні думки з пошарпаного диску.
Лише поглянь: яка гарненька ти!..
Тримай долоні –
Щастя зовсім близько!

Я останню втрачаю надію,
Хоч вона помирати не хоче.
Хтось від цього, напевно, радіє,
Що сльозами туманяться очі...
У любовних розвагах і зливах
Не зі мною лягатимеш в ліжко,
Не зі мною ти будеш щаслива,
Не мене цілуватимеш ніжно.

Приспів:

Вибачатися, люба, не варто:
Ти не винна, хіба, може трохи,
Просто доля моя вузлувата,
На твою повернула дорогу...
Не судилося, іншого разу.
Мрії линуть, як хмари пухнасті.
Вибачаймо взаємні образи,
Щоб і нам посміхнулося щастя.

Ми, напевно, не станем сім’єю
І у нас не народяться діти.
Ти ніколи не станеш моєю.
Я ще довго не зможу радіти.
Розціпити не сила правицю,
Щоб на волю тебе відпустити:
Ти вже вільна, кохана Жар-Птице
І дорогу для тебе відкрито.

Я неначе потрапив за грати:
Світ навколо – суцільна темниця.
Лиш для тебе я мушу програти,
Від кохання свого відступитись.
Щиро вдячний за чесну розмову,
За відвертість, надію і муку.
Ти розумна і просто чудова,
Неповторна і зовсім не ......

Умита вранішнім дощем
Земля, позбавилась вуалі
І я вдихаю ще і ще,
Смакую свіжі пасторалі.

Цвітуть каштани і бузок –
Як щедро пахощі розлито.
Бринить відновлений зв’язок
З природою, дитинством, літом...

Весна схилилась на плече,
Забрала всі мої печалі.
Життя захоплено тече
І манить у казкові далі.

Моя душа в очікуванні свята
Могла вмістити всі принади світу,
Але її посудина щербата
Тепер не здатна, як колись, радіти.

Шматочок серця так приріс до тебе
І не хотів нізащо розлучатись,
Що втік з грудей, виламуючи ребра,
Лише з тобою марячи про щастя,

Помандрував, щоб завжди бути поруч,
Забувши все – родину і домівку, –
Як вірний пес, приходити на поміч
І захищати юну Евридику.

Тепер сумую – через ту щербину
Тікає радість, із грудей хлюпоче,
А гіркота налипла з середини
Мов та змія, що жалить серед ночі.

Плекаю спогад про щасливу днину,
Де поцілунок губ мене лоскоче.
Ні – я не плачу...
Бо ніхто не винний,
Що я зустрів твої казкові очі.

Поцілунків і любощів злива
Промайнула грозою з дощем.
Ти веселкою сяєш – щаслива,
Пригорнувшись мені на плече.

Бачу гарну статуру жіночу,
Повні груди і стегон овал,
І про інших не мрію – не хочу, –
Це тебе я так довго шукав!

Я люблю аромат твого тіла
І волосся чарівного шовк,
Як довірливо ти шепотіла –
Час завмер і нікуди не йшов.

Летимо у зірковому небі
На космічній планеті Земля
І сузір’я закоханих – Лебідь, –
Посміхається нам іздаля.

І на серці хвилююче-млосно,
Сльози щастя зірками блищать.
Я чекав і намріявся вдосталь.
Парубоцтво моє – вибачай.