Прийде колись час (як завжди невблаганний), коли Сонце охолоне, перетвориться спочатку на білого карлика (схожого на тих, що блукали колись стежками Норвегії в пошуках жебраного хліба), а потім через безодню років на чорного карлика – холодну важку металеву кулю, що буде вічно мовчати в чорноті згасаючого Всесвіту. Але перед тим Сонце розбухне червоною велетенською загравою і проковтне як голодний хом’як спалену перед тим Землю. Щоправда, це відбудеться коли промине сама Вічність (з точки зору метелика-людини, що живе в одній реінкарнації лише мить і нічого не відає про майбутню Вічність і не пам’ятає про минулу Вічність) – не один мільярд років. Ми таки живемо за мільярд років до кінця Світу – вони були праві, ті двоє диваків. І вони були праві – оті вчителі пастухів і співаки мережаних рядочків «Рігведи» - Світ таки загине у вогні всепалаючому. Але ще якийсь інший мертвий кам’яний світ буде таки довго грітися в променях холодного Сонця – змалілого білого гнома. І не набридне йому. Ви вже даруйте мені за цей песимізм висловлений ненароком (щоб нагадати: все минає, хоча це банальна істина – ось уже мало не три тисячі років банальна). Я насправді оптиміст. Нічого ніколи не закінчується. Життя вічне. І кожного з нас, і Всесвіту. І кращий доказ цьому – наше нинішнє існування.
Колись евенки думали, що Сонце образилось на них, тому воно неминуче періодично стає холодним і настає нещадна зима. Вони навіть посилали крука Гакі, щоб попросив у Сонця пробачення. Але марно. Замерз і крук і ті, хто його посилав. Сумна казка про невблаганну долю. Щодо евенків, то я мало вірю їхнім сумним шаманам – любителям танців під бубон. Проте, і Клеанфа я перестав сприймати як пророка і зачитуватись його творами, зачаровано повторюючи, що Сонце – це гаряче серце світу сього. Що може знати про Сонце бородатий чоловік, що ночами носив воду і місив борошно? Що у віці ста років здійснив самогубство з принципу? Сонце (до речі) ніколи самогубство не здійснить. Зі скромності. А може з мудрості… Я часто думав, що таке Сонце для мене? Як я сприймаю оцю вогняну кулю? Я намагався зрозуміти сонцепоклонників, їхні містичні ритуали і навіть відвідав пагорби, де стояв колись Гелон – колись велике Місто Сонця, а нині місто спогадів, де живуть тіні. Парси-вогнепоклонники (які пам’ятали як і що казав Заратустра, але потім забули) вважали, що вогонь це кавалок Сонця, який завітав на Землю (добре, хоч вони не вважали Землю грішною), тому так і шанували його. Прикро, що вони не дозволяли шанувати вогонь іншим, тому й заблукали в нетрях історії.
У середні віки – в часи чуми – Чорної Смерті єдиним сонячним поетом був Франческо Петрарка (без перебільшення). Тільки чому він писав «Листи без адреси» («Epistolae sine titulo») – краще б він ці листи адресував Сонцю. Томмазо Кампанелла був першим, хто зрозумів, що Сонце може бути не тільки добрим, але і злим, але цю його думку (як і решту його думок) зрозуміли неправильно. А шкода. Якби цього нещасного в’язня зрозуміли правильно, світ уникнув би низки дуже болісних помилок. І хворі епохи могли би бути лише часами легкого занедужання (типу катару), а не важкої пропасниці з приступами марення. У часи Байрона і Дікенса про Сонце писати мало хто наважувався – всі шукали світильника для блукання у пітьмі. Після Шарля Бодлера блукати у пітьмі стало модним, але вже без світильника. Хоча сонячні поети і творці світлої чи навіть гарячої прози помаранчевого світила з’являлись з дивною періодичністю, але всі думали, що то вони не про Сонце, а про термоядерний реактор. А дарма. Любителям термоядерних реакторів хочеться присвячувати не вірші, а поеми. Не есеї, а романи про номадів. Добре, що я пишу коротко. Навіть мої товсті книги складаються з уривків, свого роду клаптиків тексту. Сонце би зрозуміло це, якби знайшло час для читання. Але йому аби кружляти у цьому вирі Галактики. Хоча може воно і читає? Тільки не наші тексти, а ті, що записані потоками нейтрино. Текти про першопочаток. Про суть світу сього.
А може Сонце – це просто галантний іспанський кавалєр (точніше кабальєро), що блукає Космосом, що більше схожий на Толедо в часи Сервантеса, аніж на пустку Будди. Хто зна. Я ніколи не хотів думати про Сонце як про одну із свічок, які запалив бородатий старий філософ, щоб присвітити вистави – страшні комедії і веселі трагедії, споглядаючи які він потішається (вічність тоді не така нудна). Ні, Сонце не свічка, а Галактика не олтар. І навіть не місце для треби. Це взагалі не «місце».
Конфуцій у своїх «бесідах» та «роздумах» взагалі не згадує про Сонце. І тим паче не думає про те, що Сонце може колись згаснути чи охолонути. На його думку, якщо буде мудрий правитель при владі, такий якими були правителі в сиву давнину – в часи Яо і Шуня, то і Сонечко буде світити як слід – не буде ні спеки, ні посух, ні холодних зим. Лао Цзи вважав Сонце лише одним із проявів отого Єдиного, Несказанного, Невловимого, якого якось треба назвати, то назвем його Шляхом. А чи має Сонце свій шлях, то його особиста справа. Люй Бу Вей та Шан Ян вважали, що Сонце підпорядковується певному закону буття. Будда вчив, що Сонце ілюзорне, воно є лише флуктуацією порожнечі. Саме Сонце складається з дхарм, а дхарми складаються з порожнечі. Тому нема сенсу говорити, що Сонце може охолонути – воно було і є порожнечею, нею і залишиться в оцій нескінченній круговерті ілюзій. Попри цю зневагу в буддизмі поширений знак Сонця, точніше його вічної круговерті. Але це прийшло в буддизм з більш давніх релігій і більш сивих світоглядів (о, Небо!). Чжуан Цзи та Ле Цзи мало цікавились Сонцем – їх більше цікавили Небуття, Предковічний Туман, Темрява. Напевно, Темряві приснилось, що воно Сонце, і прокинувшись, воно не знало, чи воно Темрява, якій приснилось, що вона Сонце, чи вона Сонце, якому приснилось, що воно темрява.
Сократ філософствував на тему: Сонце тепле, гаряче чи холодне для кого? І добре це чи зле якщо воно охолоне чи навпаки розгориться? Платон вважав Сонце відображенням ідеї Сонця, а ідея незнищенна, тому нема чого журитися, що Сонце колись охолоне. Ідея не може охолонути. З усіх поетів і мислителів античності я можу лише Горація та Овідія назвати поетами сонячними, і то умовно.
Про таїнства, ритуали та світогляд сонцепоклонників мінойської та мікенської цивілізацій ми знаємо мало – хіба те, що такі були. Критський священний бик ніс між рогами Сонце. Тому ігрища з биком – це таке своєрідне поклоніння Сонцю. Так само нам до болю мало відомо про сонцепоклонників класичної Греції – якісь темні натяки і метафори у Гомера, чисто сонячний сміх Аристофана (і то в часи тридцяти тиранів!), Родос – острів шанувальників Сонця, громадяни якого називали свої колонії Гела (Γέλα), Поліс Геліос (πόλις Ήλιος) – Місто Сонця. Таке враження, що сонцепоклонники Греції – геліолатрейси тримали своє вчення і віру як таємницю за сьома печатками. А шкода. Якби ми хоч щось довідались, це пролило би світло на частину нашої історії: Геродот в свій час писав, що сонцепоклонники Скіфії – гелони звичаї мають грецькі.
І в той же час нам на диво багато відомо про єгипетські, фінікійські та сирійські культи Сонця. Але ці віровчення перетворилися досить швидко на тоталітарні секти, що заперечували існування будь-яких інших богів окрім Сонця. Тому і були приречені. Але хочемо ми цього чи ні, але саме з цих культів пішла ідея монотеїзму, що так неочікувано перетворилася на семіто-арамейський монотеїзм, що і породив християнство. Та й хрест (у всіх його іпостасях) у багатьох давніх цивілізаціях (в тому числі і в трипільців) був символом Сонця. Хоча трипільці більше шанували темні жіночі божества і приносили в підземеллях треби хтонічним духам, аніж шанували Сонце і поклонялись йому. Це наступна доба – Бронзова доба стала епохою Сонця, а неоліт був епохою поклоніння Праматері Землі та Місяцю – цьому нічному повелителю Часу. Але і в часи неоліту сонцепоклонники мусили бути – хоча б на противагу темряві.
У цьому контексті цікаво, що Клавдій Флавій Юліан, якого всі вперто (ну, крім Анатоля Франса) називають Юліаном Відступником, написав філософський трактат «На честь Повелителя Сонця», де на противагу християнству прославляв культ Сонця, як щось одвічно римське, якийсь стержень поганства, а значить і філософії.
Є версія (дуже сумнівна), що культ Аполлона в еллінів мав тракійське походження, а в тракійців Аполлон був божеством не мистецтва, а Сонця. Не дарма таргелії – свята Аполлона були одночасно святами літа, а значить і щедрого Сонця, а ті ж піанепсії – свята врожаю теж пов’язували одночасно і з Аполлоном, і з Сонцем. Цілком можливо, що Феб-Геліос-Аполлон колись був одним триєдиним божеством – богом Сонця (в першу чергу), що вимагав гетатомби – принесення в жертву ста биків. Не дарма атрибутами Аполлона були лук і стріли (так само як в Геліоса) і вуж – священна тварина бога Сонця, що носить на голові його мітки.
Я вже бачу крижані очі Уважного Читача, що тут же кидає репліку: «А про імператора Геліогабала автор згадати не наважиться! Не посміє!» А от і посмію. Тут Уважний Читач не вгадав. Геліогабал, з якого, власне, і почалась катастрофа і самознищення античності, це був психоз на тему Сонця, а не світогляд. І якось дивно, що символом свого сонячного культу він обрав чорний камінь. Це якась інвазія в античність чогось вкрай фаталістичного, якогось допотопного уявлення про жорстоких божеств світу сього.
У нинішньому світі передчуттів поезія все більше нагадує холодне Сонце – осіннє світило, що спонукає до роздумів, а не до втіхи, нехай і тимчасової. Або зимове світило – байдуже і чуже, ніби невчасне. Поезія пристрасті – поезія гарячого Сонця стала анахронізмом ще в епоху пізнього ренесансу. Для Джона Мілтона сонячна пристрасна поезія стала втраченим раєм, який годі повернути. «Добудем радощі! То й не страшна нам прірва тьми!» - таке міг написати тільки поет, що забув про саме існування Сонця.
Передчуваючи нудний зимовий дощ, мені так хотілося нагадати читачу (в тому числі і Уважному Читачу), що всі ми діти Сонця. Але для чого? Читач і так це дуже добре знає. Тільки мовчить про це. Може тому, що читач, а може тому, що в нинішній літературі Сонце знову ховається за хмари. Як у піснях маорі – новознайдена батьківщина завжди буде ховатися в туман.
У цьому світі, де люди забувають про Сонце і ховаються у пітьму, я люблю безнадійними осінніми вечорами, коли сиру і похмуро, світ просякнутий водою, а не потоками фотонів, купити олію з плодів авокадо – цієї груші алігаторів, і крокувати в шкіряних черевиках сірим асфальтом, відчуваючи під ногами Твердь – Планету, що летить у нескінченності часопростору, а над головою Галактику – круговерть мільярдів гарячих сонць, мільярдів світів.

Ця історія трапилась зі мною, коли я на прохання князя Мстислава Ярославича (що було висловлене навіюванням, телепатично) жив у чудських землях, у місті з такою ж чудською назвою як і річка Андога, що належало тоді удільному князівству Андогському. Я тоді вперше зрозумів, які вони – чудаки, себто чудь. Хоча в молодості я служив у князя в дружині і заробляв собі на хліб мечем, а в ті роки зробився я чи то лікарем, чи то знахарем, бо мав колись вчителя, що людей зцілював і рани гоїти вмів. Щонеділі (відпочиваючи від трудів праведних) я любив грати в шахи – є така гра заморська, з Гіндії далекої хозарами привезена. Особливо полюбляв я таку от розвагу на свіжому повітрі: і приємно, і корисно, і для розуму гімнастика. Того дня я не мав (як завжди) гідних суперників і грав партію з місцевим «чудаком» Федором Калістратовичем Тряпічкіним – заслуженим подвижником розумової праці Анлогського будинку культури імені Фенікса Держимордського. Партію він як завжди програв: невдало слоном пішов, тут я його, користуючись захистом Фішера, і накрив по п’яте число. Мабуть, програвати йому набридло, і нову партію у шахи він грати не захотів. А доміно, як говорять в Уельсі, не моє поле жита, не по барону вотчина. З якоїсь причини отого, з дозволу сказати, Теодора потягло на розмови.
- Даниличу, ти б виступив з доповіддю на засіданні нашого Товариства любителів прогулюватися в парку – ТЛПвП скорочено. Ти, я знаю, у равликах знаєшся, захоплюєшся, так би мовити, цією справою равликовою, просвітив би народ, приніс би світоч науки в душі громадян.
- Так, ну… Я ж не фахівець із малакології. Я так, аматор. До того ж я лікар, все таки. Якщо вже дуже потрібно місцевим якоїсь просвіти, я б доповідь з медицини зробив.
- Ні, ні. Є у нас доповідачі з медицини. Ось минулого тижня Жора Куніцин доповідь з медицини робив на тему: «Про цілющі властивості горілки та інших алкогольних напоїв». А ще раніше слухали його доповідь «Про шкідливість та згубність лікарських препаратів іноземного виробництва». То ж не треба. А ось про равликів ніхто ще нічого не розповідав. Тим більше в нашому парку їх водиться багато, і народу цікаво, що це за звірі такі.
Я погодився – коли народу цікаво…
Доповідь моя була в неділю. У парку, на відкритому повітрі, на літній естраді. І погода випала дивовижна ... Йой, краще б я на велосипеді поїхав би за місто кататися, ніж цим от жителям доповідь читати, та гаразд… Публіка зібралася досить строката, прямо скажемо, багато хто з громадян мав не дуже інтелектуальні риси обличь. Ну, та мені не звикати. У лікарні нашій районній за роки праці я на всяких надивився. Враховуючи рівень освіти публіки, викладав свої думки простіше, доступніше. Почав із принципів класифікації Gastropoda та особливостей анатомії їх нервової системи. Потім перейшов до морфології Pulmonaria і принципів класифікації. Про розмноження згадав побіжно, щодо гермафродитизму - взагалі не заглиблювався, з огляду на пуританські настрої тутешніх пенсіонерів. Наприкінці згадав про естетичне значення мушель, поетично описав, як красиво виглядає равлик у променях сонця, що сходить, коли на завитках його хатки блищать краплі роси. Закінчив доповідь своїми віршами з збірки «Равлики на стеблах соняха». Чим ближче доповідь добігала кінця, тим більше я помічав недоброзичливих поглядів у мій бік і якоїсь зловісної атмосфери, що виникла серед слухачів. Після завершення доповіді мене догодило сказати фразу: «Які будуть запитання?» І тут почалося…
Спочатку піднявся товстун із кепкою в руці:
- Я не зрозумів, що це ви тут пропонуєте? Слимаків їсти чи що? Разом із жаб’ячими лапками? Не треба нам цієї хранцузької гидоти! Нам свого хлібчика російського вистачає! Не змусите нас цю гидоту вживати! Не вийде! Бачили ми вже таких кулінарів, ядрьона фєня!
Почулися голоси:
- Фе, огидно!
- Хай сам їх жере, жабоїд!
Я намагався заперечити:
- Так я ж ... - закінчити не дали, почали шуміти і свистіти.
Потім схопився громадянин похилого віку в синьому піджаку та білій сорочці:
- Що ж Ви богохульствуєте, громадянине хороший? Ні, щоб сказати з самого початку – равликів створив Бог на четвертий день творіння разом з іншими істотами земними, так ви тут явно натякаєте на якусь еволюцію. Не вистачало ще, щоб Ви відкрито заявили, що Дарвін мав рацію і равлики виникли самі собою, а не за промислом Божим. Я розумію, що Ви в Бога не вірите, то навіщо Ви цією єрессю дітей отруюєте? Навіщо церкву нашу російську православну так зневажаєте? Ні, щоб сказати: треба в нашому парку збудувати храм Божий святого Володимира Чудотворця, то Ви про це навмисно замовчуєте! До того ж пропонуєте равликів споглядати. Молитися і постити треба, а не на якихось равликів дивитися!
- Я вибачаюсь, але до чого тут релігія??? … – але продовжити не зміг. Здійнявся гул і почулися обурені голоси:
- Єретик!
- Усі вони такі... Теж мені, вчений...
- Окуляри протри!
- Та йому на віру православну начхати!
Тут схопилася якась дама неабияких габаритів із явно надмірною вагою:
- Парк, як відомо, насамперед потрібен для того щоб вигулювати дітей! А нам тут равликів кажуть спостерігати! А діти як? А нам куди? Нам із дітлахами то куди? Якщо так далі піде від цих любителів равликів і від самих равликів ступити не буде куди! А нам із дітлахами, виходить, на проспект під рев машин, а парк равликам, чи що?!
Обурений гул посилювався:
- Гнати їх у шию цих вошивих інтелігентів! Сам він равлик рогатий!
Тут уперед вийшов якийсь дідок із задніх рядів при краватці зі значком «Ударник праці»:
- Та що ж це таке? Що нам пропонують? Споглядальний спосіб життя вести? Це замість щоб працювати, творити краще майбутнє, будувати комунізм, вивчати праці Леніна, ми на якихось равликів маємо дивитися? Ні, щоб почати доповідь словами – потрібно в нашому парку поставити пам’ятник вождю світового пролетаріату товаришу Леніну та товаришу Сталіну, і товаришу Дзержинському, то він нас веде в якісь нетрі буржуазні!
На задніх рядах схопились і натиснули кричати:
- Геть!
– Смерть ворогам народу!
– Розстрілювати таких треба!
- На Колиму його!
Деякі особливо завзяті почали ламати лавки і стояли вже з патиками в руках, з яких стирчали цвяхи. Я так обережно озирнувся, чи можна втекти. Але позаду вже шлях був відрізаний кількома мордатими «представниками трудового народу» в брудних і спітнілих майках.
Тут встав молодик у футболці зеленого кольору з написом «Аероплан»:
- А за які гроші, дозвольте Вас запитати, чи Ви займаєтеся тут дослідженням равликів? Хто це все фінансує? Тільки не треба брехати, що це все за власний рахунок! Прямо скажіть – брудні і криваві долари я отримую від ЦРУ, а равлики це лише прикриття моєї ворожої Росії діяльності!
Голоси із публіки:
- Шпигун!
- Заарештувати його!
Піднявся лисий громадянин років сорока з вусиками:
- Товариші! Я тут хотів би всім нагадати і сказати – хто не знає: равлик - це один із масонських знаків. Я так зрозумів, що наступного разу нам тут хочуть доповідь про циркуль і про косинець, про фартух і вільних мулярів… Тільки ми цього слухати не бажаємо! Хто його взагалі сюди пустив?
Крики із задніх рядів:
- Так ось він хто такий!
– Тепер все зрозуміло!
- Не втече!
Тут встав чоловік середнього віку з бородою, червоним носом і синіми мішками під очима:
- Я хотів спитати, яке справжнє прізвище цього доповідача. Але потім передумав - і так ясно, яке у нього прізвище - на морді написано. Не знаю, чому він досі не поїхав на історичну батьківщину, якщо все російське йому таке не миле. Чи там равликів немає? Не розумію, взагалі, Росія їм дала притулок, пригорнула, обігріла, а вони тут усім незадоволені і равликів, бачите, хочуть вивчати!
Крики публіки, немає вже не публіки – натовп:
- Бий його, рятуй Росію!
- Христа розіп’яли!
Зліва на алеї група молодих людей почала ламати гілки і споруджувати велике багаття під старим розбитим ліхтарем. З другого ряду почулися голоси:
- А мотузка хоч є? Його зв’язати спочатку треба, а потім на багаття!
Я зрозумів, що зволікати більше не можна ні секунди - праворуч я помітив прохід між двома «лобами», а далі висока огорожа, але через неї можна перемахнути. І тут я рвонув! Дорогою збив з ніг якогось «мужика», що нагадував безхатька, через паркан не перестрибнув - перелетів – і ходу! Ззаду долинали крики: «Тримай його! Втече! Наздоженіть!» А я летів над доріжкою серед дерев – ноги мої, ноги! Тільки не підведіть! А в голові лишень: «Біжи, докторе, біжи!»

1994

P. S. Написано було давно. Писалось як антиутопія, але реальність перевершила всі мої найпохмуріші фантазії…

Сталося це 7 липня 1977 року, в день коли совкові містики і повітові пророки вважали, що настане кінець світу сього. Всесвітньої катастрофи не сталося, але кінець світу настав в межах однієї комунальної квартири в місті, що було забуте Богом і літераторами. У цій квартирі з довгим коридором і однією кухнею, вічно брудною вбиральнею і облупленими стінами мешкало п’ять сімей людей і три родини сірих щурів. Того квазінормального дня малий мешканець отої обителі буденності Сергійко біг по довгому коридору комуналки і волік за собою на мотузочку пластикову іграшкову вантажівку, що нещадно (щодо людських вух) гуркотіла. Сергійко при цьому голосно гудів, імітуючи рев мотору. Маршрут свій він завершив на кухні. Там його періодично годували огидною кашею і лякали міліціонером. У мами тоді обличчя ставало злим і потворним, вона починала кричати: «Ось якщо не будеш їсти кашу, я покричу міліціонера і він тебе забере!» Потім відчиняла вікно і репетувала на всю Болехівську: «Дядечко міліціонер! Тут хлопчик не хоче кашу їсти! Заберіть його!» Сергійко тут же, будучи просто нажаханим, починав наминати кашу – в його свідомості поставав образ моторошного і потворного міліціонера – з величезними жовтими зубами-іклами, з великими (до колін) волохатими руками, горбатого, з мішком за плечами. Він тут же хапає нещасного маленького Сергійка, запихає його до величезного міха, де тільки тьма і несе його в жахну невідомість назавжди, назавжди, назавжди… Але зараз його мама була на роботі, ніхто його кашею годувати не збирався, принаймні, до сумного сірого вечора, тому на кухню було заходити не страшно.

На кухні комуналки на ламаній-переламаній табуретці сидів дядько Василь. Він пив чай і читав газету «Правда». Він нього тхнуло махоркою і ще якоюсь хімічною бридотою. Але цей запах асоціювався в Сергійка зі словом «повага». Він звик думати, що «від людей поважних» так і має зле тхнути, точніше, смердіти. А те, що дядько Василь був людиною поважною – тут Сергійко не мав сумнівів. Дядько Василь полюбляв у вільний час сидіти собі на кухні, пити чорний грузинський чай з цукром «у приглядку» і читати газету «Правда», особливо «передовицю», де писали про пленуми ЦК КПРС і рішення всіляких там з’їздів. При цьому він насував зламані, замотані синьою ізоляційною стрічко окуляри на ніс, голосно як пароплав сопів, хитав головою і багатозначно говорив: «М-м-м-м-да-а-а-а…» Коли були вихідні чи святкові дні, такі як День залізничника або День штурму Бастилії дядько Василь пив горілку, але сьогодні день трапився будній, попереду ще була нічна зміна, дядько Василь пив чай і думав про вічне та високе – про таємний сакральний зміст, що був, безсумнівно, схований в «передовиці» газети «Правда».

Іноді на кухні при цьому була баба Євдокія. Тоді сцена кухні перетворювалась на театральну. Баба Євдокія, готувала нехитре вариво з того, що було і питала: «І що ж там пишуть то?» У відповідь дядько Василь починав по складах читати. Чимало «розумних» і незрозумілих для нього слів він пропускав або читав з неправильним наголосом, але з глибоким пафосом і серйозним, навіть грізним голосом. У відповідь баба Євдокія здригалась і вигукувала: «Батечки світлі! Партзбори!» На партійних зборах баба Євдокія, звісно, ніколи не бувала, але уявляла це дійство в апокаліптичних та потойбічних тонах. Якось вона готувала суп, а дядько Гуня, що теж жив цій же комуналці, здійснив дегустацію отого, з дозволу сказати, супу і вигукнув: «Бридота якась! Отрута просто! За такий суп потрібно тебе на партзбори!» Баба Євдокія злякалась не на жарт і з того часу партійні збори уявляла собі приблизно так: величезна напівтемна зала, посеред неї палають чисельні багаття, над якими димляться величезні чорні закіптюжені казани, навколо них кремезні волохаті голі бородаті чоловіки з вилами в руках. Вони регочуть, хапають нещасну Євдокію, позбавляють її цноти і кидають в киплячу смолу. Крім того, коли баба Євдокія чула якісь незрозумілі і загадкові слова, типу «пленум», їй тут же приходила в голову думка: «Певно, війна буде, треба буде сіль і сірники купити і побільше!» Але в той час баби Євдокії на кухні не було, і Сергійко застав дядька Василя в самотніх роздумах про майбутній пленум ЦК.

Побачивши Сергійка, дядько Василь полишив роздуми про долю робітничого класу і трудового селянства і вигукнув:
- Ах ти ж пістолете! Все вантажівку намарно ганяєш? Ну, ганяй, ганяй! Виростеш, певно, водієм будеш.
Сергійко з цікавістю витріщився на дядька Василя і подумав: «А щоб такого спитати?» І після паузи промовив:
- Дядьку Василю! А чому дядько Гуня тітку Клаву коблою називає?
Він хотів сказати «коброю», але літеру «р» він ще вимовляв погано, тому і вийшло «коблою».

Дядько Василь від несподіванки крякнув як біла качка, задумався, подивився крізь окуляри здивованим поглядом на малюка і почав філософствувати:
- Багато розуміє отой твій дядько Гуня! Неправильно він говорить. Це в народі так кажуть неграмотно: «Кобла». А правильно казати: «Лесбійка». Ти, Сергійко, мусиш вчені слова вивчити і такими словами говорити. Тоді будуть думати, що ти розумний, і може навіть колись бригадиром поставлять.
- А лесбійка це як?
- Лесбійка, онучку, це тітка, яке живе на острові Лесбос. Є такий острів в морі. Будеш в школі вчитись, тобі там про аргонавтів розкажуть. Вони на кораблі плавали, на острів Лесбос приплили і там бешкетували. А потім тітки на тому острові, замість того щоб комунізм будувати, почали всілякими дурницями займатися. Це тому, що там партійної організації не було. А відносно тітки Клави – так тут дядько Гуня зовсім дурницю сказав. Дарма він так. Тітка клава раніше на баштовому крані працювала…

Тут він замовк і поринув у спогади. Дядько Василь тут же уявив собі велетенський баштовий кран, що здіймав догори стрілу і височів прямовисно – стирчав в небо. Хоча він і не читав Фройда зроду-звіку, але баштовий кран викликав у нього однозначні думки і переживання. А жінки, що працюють на баштових кранах, його особливо хвилювали – йому здавалось, що вони можуть підняти будь-що, навіть те, що в принципі піднятись не могло. Прийшовши до тями після короткочасного заціпеніння він продовжив:
- Наклепник і пліткар отой твій дядько Гуня! Була колись тітка Клава молодшою, ой, як ми з нею бавились! Диван зламали! Гай-гай, Сергійку, знав би ти яка у неї кудлатка кучерява! Це кицька така. Няв-няв. Ох… А цей дядько Гуня – сам добрячий лиходій ! Знаємо, знаємо, чим вони там із дядьком Володею в підсобці займалися, допоки ми на суботнику працювали! Надто він грамотний, цей твій дядько Гуня! Краще б, замість того, щоб нісенітниці всілякі про тітку Клаву говорити, у партію б вступив, допоміг би робітникам та селянам нове щасливе життя будувати.

Тут він знову замислився. Він раптом ясно уявив собі наслідки своєї однозначно гарної поради - вступити Гуні до комуністичної партії. Ось вступить Гуня в партію, але потім, неминуче відбудуться партійні збори. І поженуть Гуню з партії за це саме. І буде він за нього заступатися, бо такий він уже є: «Так, що ж Ви, товариші! Як же можна людину так просто і з партії виганяти? Він же переможець соціалістичного змагання! Адже ніхто з вас свічку не тримав! До того ж у народі кажуть: один раз не Карабас-Барабас! І хіба це головне - хто кому куди, адже головне комунізм побудувати! І згадайте ж про Коллонтай, що писала про кохання бджіл трудових, Ілліч теж…» А парторг – голова зборів йому грізно: «Ти мені Леніна не чіпай, старий помідоре!» Від хвилювання та переживань на лобі у дядька Василя виступили краплі поту. У страшних своїх снах партію він бачив у образі величезного будинку, що стоїть над прірвою. А процес виключення людини з партії бачив, як викидання з вікна в безодню. І ось викидають друга Гуню в прірву, він кричить і благає помилувати…

Дядько Василь витер брудною хустинкою чоло, згадав про портрет бородатого Карла Маркса, що висів у парткомі, про вимпел із серпом та молотом, що вручали йому на День Паризької комуни і несподівано, навіть для самого себе, сказав:
- Ти, Сергійко, підростеш ще трохи, я тебе з собою до Москви візьму, поїдемо на паровозі, ковбаси накупимо докторської за два двадцять цілу сумку і підемо до мавзолею на Карабаса-Барабаса дивитись...

У сутінках писати важко, особливо коли немає палаючого світильника і годі його шукати. І все таки в сутінкові епохи (а такі епохи настають частенько, нам навіть не в дивовижку) завжди знаходяться люди, що продовжують писати, іноді навіть самі не розбираючи написаних літер, але рука продовжує відчувати папір і перо. Post factum, озираючись назад у течії часопростору, ми то знаємо, які часи були найтемніші, коли тьму хоч ножем ріж – таку густа, густіша аніж бузиновий кисіль тітки Палажки з села Гарбузівки. Але це не було ясно сучасникам епохи. Конфуцій вважав, що його епоха була епохою занепаду, в той час, як насправді це був час вищого злету китайської культури – епоха Лао Цзи та шкіл дивовижних філософів, вчителів, епоха поезії та першої високої прози. Мурасакі Сікібу в своїй повісті «Гендзі моногатарі» неодноразово писала одне: «Така краса? І то в наші то часи – часи занепаду? Не до добра то…» Хоча насправді епоха Мурасакі Сікібу була часом вищого злету культури Хейян. Просто ніхто не знав, що попереду. А попереду в Китаї була епоха Воюючих Царств, а потім часи правління божевільного диктатора Цінь Ші Хуан Ді, коли всіх грамотних людей було наказано закопати живцем в землю, всі книги спалити, а всі музичні інструменти втопити в Великій Жовтій Річці. А людей квітучого Хейяну попереду чекали часи нескінченних війн самурайських кланів, коли всі проти всіх. О, пані Мурасакі! Ваш столичний і чисто жіночий снобізм Х століття був можливим тільки тоді, коли самураї були тільки слухняними слугами і не писали власних кодексів честі про найбільшу у Всесвіті самотність – самотність самурая. І «простолюдини» слухняно віддавали свій рис: «Навіть простолюдини посміхалися, не знаючи, якими потворними при цьому стають їхні обличчя…»

У темні часи або взагалі ніхто нічого не писав (бо за це платили життям), або так далеко ховали свої рукописи, що ми досі не можемо їх знайти: шукай, не шукай… Або писали ненароком про те, як вони (себто, автори) мандрували до пекла. У сонячній Італії в інферно мандрував Данте Аліг’єрі, а медитативній Японії Сайгьо. Якщо темрява спричинена не людьми, а просто Сонечко зайшло (чума – це теж темрява, що Юстиніанова, що Чорна Смерть 1348 року), то це іноді навпаки спонукає писати. Боккаччо написав свій «Декамерон» саме під час чуми. Деяким класикам писалося саме в глушині – бо холєра ясна! І то неправда, що коли говорять гармати, то музи мовчать. Іноді музи саме під час війни прокидаються зі сну. Не було б Троянської війни, не було б ні Гомера, ні тої європейської літератури, яку ми знаємо. Було б щось буколістично-сентиментальне. Не було б греко-персидських війн, Геродот і не подумав би взятися за перо. Попивав би фінікове вино у Вавилоні (даруйте, в Баб-Ілу). Гійом Аполлінер став справжнім поетом на війні. Громадянська війна на схід від Сяну породила таку потужні літературу, яку годі будо розстріляти: автори загинули, але твори лишилися. У найтемніші часи найкраще пишеться у вигнанні (Герман Гессе з його «Грою в бісер», не було б вигнання, нічого подібного він би не написав, я впевнений) або в монастирі (навіть якщо стіни цього монастиря збудовані з повітря чи з ребер власної плоті (згадаймо хоча б Григорія Сковороду). У тюрмі пишеться погано, хоча деяким авторам це вдавалося: Сервантес знайшов там натхнення, а Томазо Кампанелла побачив через мури Місто Сонця. Але в цьому випадку (навіть при наявності такої можливості – передати рукописи на волю) платити все одно доводилось життям – якщо не вже, то потім.

Під словом «писати» я маю на увазі не повторювання фраз офіційної пропаганди і не графоманію. Це не література. Критерії літератури очевидні. Література не пишеться «в рамках дозволеного». Література пишеться вільно. Цікаво, чи була в часи Цінь Ші Хуан Ді якась офіційна пропаганда? В часи Мао це були його цитати типу: «Якщо вмієш читати – читай тільки твори Мао! Якщо вмієш писати – пиши тільки Да Цзи Бао!» Для того, щоб підгавкувати офіційній пропаганді, вона, принаймні, має бути сформована. Якщо ж офіційна точка зору полягає в тому, що не можна нічого писати взагалі, тоді вже пробачте, сама грамотність стає протестом, а будь-яка книга маніфестом повстання. Овідія відправили на заслання в дику і понуру Скіфію – на берег безнадійного Чорного моря не за якісь філософські багатозначні твори, де при бажання можна знайти крамолу, а за еротичні вірші – порушив поет мораль! По кохання писав, а не оспівував велич імперії. І тут ніякого помилування. Якщо вже рідну дочку «за розпусту» відправити на заслання на дикий острів, то як далеко слід відправити співака отої окаянної розпусти?

Чим мені імпонує Нестор Махно, так це тим, що замість ідеології в нього одне слово – Свобода. А Кропоткіна та Бакуніна читати чи не читати, розуміти чи не розуміти – то вже твоя особиста справа. Головне бути вільним і свою свободу вміти боронити. Він створив величезний острів Свободи серед вохряного моря знищення. Острів недовго існував у просторі, зате лишився в пам’яті і перетворився в міт. І ми досі тим мітом тішимось.

Темними можуть бути не тільки часи, але і острівці в просторі, коли час загалом відносно світлий. І навпаки: в найтемніші часи можуть бути світлі острови чи острівці в просторі. Таким світлим (відносно) архіпелагом періодично бувала для Європи Венеція. А вічно темним (навіть не островом – материком) була біля Європи напівазійська Московщина. І ніякі перейменування в Русь не робили її світлішою чи сірішою. Тьма. Якщо не Іван IV Грізний, то Микола Палкін.

Дивує те, що в найтемніші часи на темних споконвіку архіпелагах все одно знаходились люди, які писали, бодай потайки. Але для цього потрібно було мати або геній Леонардо або відчайдушність неофітів раннього християнства.

У темних царствах завжди знаходились люди, що творили острови світла – нехай зовсім малесенькі, нехай суцільна Мікронезія, та й годі. Нехай тільки в запіллі, але острівці світла. І згадувати про те, що вони були – радісно. Я ловлю себе на думці, що братчики Кирила та Методія чудово розуміли, що не здатні змінити тодішній понурий світ, план був чисто декларативний і нездійснений. Братчики отих братів Солунських хотіли лише створити острівець світла. І на тому острівці жити і творити. Для прийдешнього.

У темну епоху пишуть чорними чорнилами. Напевно, для контрасту з білим незайманим папером. О, чому, чому, ніхто не пише білими чорнилами на чорному папері? Навіть у найствітліші часи ополудні серед жаркого червня? Я ще пам’ятаю часи – більш світлі, аніж нині, коли я писав вірші весною зеленими чорнилами…

У містичному і в міру готичному місті Станіславі різними його старовинними вуличками гуляють різні типажі. І вміють вони якось не перетинатися, створювати на кожній вуличці свій мікросвіт. Особливо це стосується жінок. Я не маю на увазі часи, коли одна з довгих вулиць Станіслава називалась Зосина Воля. Ті часи (на щастя) давно минули і в слово Воля ми вкладаємо зовсім інший зміст. І вже ніхто не сміється досхочу, коли чує запитання: «Як пройти на Зосину Волю?» Ця вулиця нині розчинилася в Амазонці міста і шукати до неї дороги годі.

На вулиці Бельведерській полюбляють шпацерувати дівчата в яких є щось дике, нестримне як степовий вітер, сарматське. Ніби Сарматія знову виникла з небуття, але вже на вулиці ідеального міста ренесансу. Нібито знову, як тоді, в часи нещадного Сонця, гетьман зазначає на папері, перш ніж поставити свій підпис: «Князь Сарматський». Дівчата з Бельведерської носять плаття і штани з картатими візерунками тартанів найбільш войовничих шотландських кланів, хутряні «ведмежі» куртки-безрукавки, металеві цвяхи (чи то вістря стріл), що стирчать прямо зі шкіри обличчя, несамовитий блиск в очах. Замість намиста носять важкі срібні ланцюги з візантійськими монетами і знаками кіммерійців на приплюснутих уламках металу. Кроки – ніби йдуть вони не на легку прогулянку, а на двобій. Черевики з товстою підошвою, що може розчавити стару єхидну-змію. Йдуть так, нібито їх вже очікують осідлані коні – там, за рогом. На велосипедистів вони кидають погляди зневаги (мовляв, обертається Всесвіт, а ви крутите колеса намарно), на голубів позирають як мисливці на здобич, а на кожного крука дивляться як на брата.

Містяни дивляться на них безбарвними білуватими поглядами, визираючи із-за фіранок вікон, що як повіки затуляють вампірівські очі будинків. Дивляться, ніби кажуть: летіть собі, нетутешні журавлі, туди, до Венеції, на карнавал потворних і зовсім не кумедних масок. Добре, що ці холодні погляди не бачать їжаки, що інколи трапляються серед трави і квітів міста. Їжаків я неодноразово бачив у Станіславі, переважно в північній безтурботній частині міста, де ріки підступні і неспокійні і нагадують старому Станіславу, що він на острові, а мости між майбутнім і минулим хиткі. Але ніколи я не бачив їжаків на Бельведерській, навіть серед квітів гортензій, якими Бельведерська щедра до перехожих в довгих львівських плащах. Якби ж то їжаки побачили б оці то погляди жителів середмістя – недоброзичливі і осінні. Вони би сказали своєю колючою мовою: «А нам що – теж летіти? Ми вміємо тільки чалапати і тупати по твердій землі. Летіти нам нікуди і недоречно. Масок ми не носимо, а подвір’я венеціанських палаццо створені для хом’ячків жовтого зерна сваволі.»

Не буду від вас приховувати одну маленьку таємницю (бо від Читача нічого приховувати не можна, а маленькі таємниці і поготів): станіславські горожани (а особливо крамарі та книжники) вважають їжака ледащом. Чому вони так зневажають цього колючого філософа літніх ночей – один Бог відає. Може тому, що їжаки тупцяють ночами навколо приватних садиб надто вже шекспірівським спокоєм, а горожани-книжники вважають Германа Гессе надто академічним модерністом?

З моїх текстів постійно вистрибують руді новозеландські кролики. Ненароком. Випадково. Чому? Не розумію. І ось зараз – знову кролики плиг. Звідки? Де вони ховались там – між фразами і літерами? Де? Навіщо? Цих кроликів я люблю годувати оранжевою нідерландською морквою з міста Гент і говорити їм клаповухим стиха: «До речі…»

Рід Кептаруків – давній гуцульський рід, що в княжі часи володів землями біля нинішніх селищ Делятин, Лойова, Дора, гір Вавторова та Студена Клива. Символами роду здавна були квітуча гілка ґоґодзів та чорний лелека. Основні кольори вишиванок – жовтий та зелений. Рід здавна належав до родів так званого «гуцульського прикордоння», що стояли на сторожі гірського краю, і мали замки та землі на межі гір, і в часи, коли спалахували якісь ворохобні чи війни, (зовнішні чи внутрішні, коли виникали конфлікти за трон білих хорватів, чи суперечки щодо земель між різними родами горян, ці «роди кордону» неминуче в це втягувались. Це роди першими стояли в обороні Карпат під час нападів аварів чи якихось інших войовничих степовиків. Недарма замок ватажка роду Кептаруків, що стояв на горі Вавторова (замок Крил) тільки протягом VI – IX століть спалювався вщент десять разів, а потім знову відбудовувався, аж поки не був остаточно знищений в 979 році в час остаточного падіння влади князів білих хорватів. Крім основного замку Кептаруки мали укріплення на вершинах гір Сторожа та Вартова. На горі Сторожа укріплення-гражда було посилене вежею, яка в VIII столітті була найвищою в Карпатах і досягала висоти 32 метрів від підмурків. Вежа була фарбована вапном, тому ввійшла в історію як Біла Вежа або Вежа Білого Птаха. У князівські часи рід вважався одним із наймогутнішим та найбагатшим родом горян в Карпатах, але в ХІ столітті рід занепав, нічого навіть не відомо про ватажків роду в ХІІ – ХІІІ століттях. Але рід зберігся, нинішній ватажок роду Степан Кептарук (1947 р. н.) нині живе в с. Лойова. Рід і його ватажок визнається Радою Гуцульських Ватажків та Судом Ведмедя.

Про походження роду Кептаруків досі тривають суперечки. Справа в тому, що всі легенди роду Кептаруків пов’язані з Ґорґанами, тому утвердилась думка, що рід Кептаруків на Гуцульщині зайшлий. Але цьому протирічать деякі нещодавно знайдені візантійські джерела (зокрема листи Пріска Панійського (Πρίσκος Πανίτης) (410 – 471) датовані 468 роком, де ватажки Кептаруків згадують порч з іншими «ватажками варварів» («βάρβαροι ηγέτες») гуцульське походження яких незаперечне. Згідно переказів самих Кептаруків їхній рід спочатку називався рід Лель або Лелега і походить від якогось Леля чи то Лелеги, що жив в часи правління князя Карпів Світодана ІІ Камінь на Шляху (12 – 43). Легенда розповідає, що отой Лель нібито міг перетворюватись у великого чорного лелеку і літати над Карпатами. І коли вже він зістарівся, будучи головою роду і маючи купу нащадків, які його образили неповагою, від сказав, що прилетить через три тисячі літ і перетворився на чорного лелеку. Востаннє його бачили над горою, що нині називається Довбушанка, а в старі часи називалась Гора Чорного Лелеки. Згідно гуцульських переказів та легенд, Кептаруками їх почали називати тільки в часи аварських війн, коли в 602 році ватажок роду Лелега Судивой Добростяг уклав військову спілку з одним із ватажків племені костобоків і в знак вірності спілці ватажки обмінялися кептарями. Історики дружно це заперечують, мотивуючи це тим, що плем’я костобоків зникло з історичної арени ще в ІІІ столітті і аж ніяк не могло існувати на початку VII століття. Історик Іполіт Свідзінський (1834 – 1895) писав, що тут мова йде не про плем’я костобоків, про яке писав ще Діон Кассій (Δίων Κάσσιος) (155 – 235), а про якийсь гуцульський рід з такою ж назвою. Любор Нідерле (Lubor Niederle) (1865 – 1944) взагалі вважав костобоків слов’янським племенем, тоді ця подія цілком могла мати місце.

Так чи інакше, але про гуцульське походження роду Кептаруків свідчить і згадка роду Лелег в «Книзі Чорного Сонця», де ватажки гуцульських родів ставили свої родові знаки під присягою на вірність князю білих хорватів Боєславу І Сильна Рука (340 - 366). Там ми знаходимо і знак роду Кептарів – знак чорного лелеки. Хто тоді був ватажком роду – неясно. Перекази суперечливі. В одних говориться, що присягу склав ватажок Лелега Довга Свита, в інших переказах, що Лель Швидконогий. Є кілька альтернативних списків ватажків роду тих часів, але всі вони сумнівні без вказівок років життя ватажків. Але так чи інакше, рід Лелег, а потім Кептаруків був відданий князям білих хорватів і ніколи не порушував присяги. Навіть коли майже всі роди гуцулів повставали проти влади князя, якого вважали свавільним (повстання 514 року проти князя Горислава І Гострий Спис (роки правління 505 – 514), повстання 660 року проти князя Велемира І Злого (659 - 660) та ін.) рід Лелег (Кептаруків) лишався вірним князю. Навіть коли влада князів білих хорватів остаточно впала і білі хорвати підкорилися владі князя київського Володимира І Великого в 981 році, останній князь білих хорватів Любовид ІІ Вітер (967 - 981) зрікся престолу, рід Кептураків спробував підняти повстання за збереження влади князів білих хорватів, але був розбитий, замки роду були спалені.

Про одного з ватажків роду Кептаруків зберіглася легенда про події, які нібито відбувались в часи правління князя білих хорватів Всевида ІІ Мовчазного (431 – 449). Судячи по всьому в легенді відображені події часів навали гунів під проводом Аттіли (396 – 453), коли багато народів Європи опинились між молотом і ковадлом – між двома імперіями: Римською та імперією гунів Аттіли і змушені підтримати одну із сторін, були племена і народи які зберегли незалежність і вели вперту боротьбу за свою свободу. Це вдалося, зокрема гірським племенам та родам, в тому числі племенам карпів, бастарнів та білих хорватів (предків бойків та гуцулів). Дозволю собі велику цитату – наведу цю легенду повністю:

«Одного разу в день Повернення Стад з Полонин князь Всевид Мовчазний та його дружина Медомила з усіма своїми людьми поїхали з князівського замку, що стояв тоді на горі Ґрегіт на полонину біля гори Сивуля. Сиділи вони біля ватри і вершили требу богам. А за день до того була сутичка з ворожим племенем, що напало на горян. І переміг тоді князь, і захопили його воїни бранців. Сказав тоді князь Всевид Мовчазний:
- Той, хто зуміє обв’язати вербовими лозинами ноги бранців, отримає від мене таку нагороду, яку захоче.

Темна була та ніч на Свято Повернення Стад і сповнена жаху, злі духи ширяли в темряві. Не змогла жодна людина піти далеко, всі швидко поверталися назад.
- Я отримаю від тебе нагороду, - сказав Лель Непобор, - я піду туди.
- Ти отримаєш тоді мій меч із золотим руків’ям! - сказав князь Всевид.

Пішов тоді отой Лель Непобор і взяв із собою залізну гартовану свою зброю. Підійшов він до бранців і почав обплутувати ноги одного з них вербовими лозинами. Але тричі спадали ці пута. Тоді сказав йому бранець, що нехай він хоч до ранку тут буде, не може він пов’язати його ноги, якщо не закріпить пута своєю власною пряжкою. Тоді Лель Непобор закріпив пута своєю пряжкою.
Сказав тоді той бранець Лелю Непобору:

- Мужньо це, о Лелю Непоборе!
- Так, мужньо, - відповів Лель Непобор.
- Щоб довести ти зміг звитягу свою, посади мене до себе на шию, допоможи мені знайти якесь питво, бо мордує мене спрага.
- Сідай до мене на шию, - сказав Лель Непобор. І бранець сів до нього на шию.
- Куди тебе нести? – спитав Лель Непобор.
- Неси до колиби, що поруч із нами! – сказав бранець.

Підійшли вони до тої колиби. І побачили вони ось що: вогняне озеро було довкола того дому.
- Нема нам що пити в цьому домі, - сказав бранець. – Не приходить сам по собі небесний вогонь, не минути нам битви з ним. Треба нам йти до іншого дому, що поряд із нами.

Пішли вони до іншого дому. Побачили вони довкола нього озеро води.
- Не варто входити до цього дому, - сказав бранець, - немає в ньому води, щоб напитися і омити тіло своє. Треба йти до іншого дому, - так сказав бранець.
І підійшли вони до третього дому.
- Ось у цьому будинку для мене є пиття, - сказав бранець.
І Лель Непобор тоді спустив його на землю. Увійшли вони до того дому. Були там казани з водою для пиття та омивання тіла. Тоді кожен з них випив по ковтку води, а залишки плеснув в обличчя людей, які були в будинку, так, ніби були вони вже мертві. І з того часу вважають в Карпатах злим знаком, коли є в будинку для кожного є котел для пиття та омивання тіла його, а вогонь залишається палати непогашеним.

Відвів Лель Непобор тоді в’язнів до рук князя, а сам пішов до гори Сивулі. І побачив він там на горі спалений замок, а навколо нього купи людей вбитих. І зайшов він тоді в печеру, що вела в глибини Сивулі.

І побачив він постаті.
- Ось людина йде слідами, - сказав Останній Чоловік Лелю Непобору.
- Важкі ці сліди, - сказав Лель Непобор, і кожен повторив ці слова своєму товаришеві від Першої Людини до Останньої Людини. Так зайшли вони до найглибших глибин Сивулі.
- Що буде з людиною, яка прийшла з вами? - спитав Останній Чоловік.
- Нехай він вийде вперед, щоб я міг говорити з ним, - сказав князь підземних глибин.

Лель Непобор підійшов до нього, і сказав йому князь підземного світу:
- Що приніс ти нам з воїнами до наших підземних глибин?
- Я прийшов разом із гостями, - відповів Лель Непобор.
- Піди тоді он до того дому, - сказав князь підземного світу, - там одна жінка хоче тебе привітати. Скажи їй, що надсилаю я їй твою майстерність, і приходь щодня в той будинок з оберемком хмизу.
Зробив тоді Лель Непобор так, як йому звелів йому князь підземного світу. Жінка його щиро привітала і сказала:
- Вітання тобі, коли князь наш прислав тебе.
- Саме так, - відповів Лель Непобор.

Щодня приходив Лель Непобор з оберемком хмизу в ту фортецю. І щодня бачив він, як виходив із фортеці сліпий, і кульгавий, що сидів у нього на шиї. Так доходили вони до краю криниці біля фортеці.
- Це тут? - питав сліпий.
- Тут! - відповів кульгавий.
- Тоді ходімо, - говорив сліпий.
Запитав тоді Лель Непобор про це жінку:
- Чому сліпий і кульгавий ходять до криниці?
- Вони ходять дивитись корону, що лежить у колодязі, - сказала жінка. - Це золотий обруч, і князь підземного світу одягає його собі на голову. А там він зберігається.
- Чому вони ходять туди удвох? - спитав Лель Непобор.

- Ходять, бо князь Пітьми доручив їм охороняти цю корону. Адже один із них сліпий, а інший кульгавий.
- Підійди, - сказав Лель Непобор жінці, - ти повинна мені пояснити все, що трапилося зі мною.
- А що сталося з тобою?
- Коли я прийшов у цей світ в глибинах Сивулі, здавалося мені, що був зруйнований весь світ людей і князь Всевид Мовчазний та княгиня Медомила загинули разом з усіма своїми людьми та з усіма горянами.
- Немає правди в тому, що здалося тобі, - сказала жінка, - це безліч злих духів з’явилися тобі. Але все це стане правдою, - сказала вона, - якщо не відкриє це хтось своєму другові.
- Як же я передам усе це людям своїм? – запитав Лель Непобор.
- Сідай верхи на чорного коня та їдь до них, - сказала вона. - Вони досі сидять довкола ватри, довкола того казана, і їжу навіть ще не зняли з вогню.
А йому здавалося, що провів він уже в тому підземному світі три дні та три ночі.
- Скажи їм, хай остерігаються, коли прийде ніч Свята Повернення Стад з Полонин. Пророкую я: зайдуть в підземелля Сивуля князь Всевид Мовчазний та княгиня Медомила і візьмуть звідси шолом Божедара.

Тоді повернувся ввечері Лель Непобор на чорному коні серед пітьми до дому свого.

- Зникла корова мого сина, - сказав він.
- Не заслужила я на те, щоб ти так вчинив із цією коровою, - сказала жінка його.
Тут підійшла до них корова.
- Ось дивна річ! Звідки ж прийшла корова оця?
- Прийшла ця корова з полонини Боярин, де понесла вона теля від велетенського чорного бика. - сказала жінка. - Піднімайся тепер, бо прийшли воїни твої.
- Не може статися це до наступного Свята Повернення Стад з Полонин. Через рік прийдуть вони, наступного Свята, коли розкриються знову глибини гір по всіх Карпатах.

Тоді пішов Лель Непобор до своїх людей.
- Звідки ти йдеш? — спитали його князь Всевид Мовчазний та княгиня Медомила. - Де ти був до цього дня?
- У дивовижній країні я був, — сказав Лель Непобор, - багато там скарбів і прекрасних речей, багато одягу та їжі та золота. Хочуть люди того світу дивовижного убити вас наступної осені в ніч Свята Повернення Стад з Полонин, якщо це не стане вам відомо.
- Ми станемо на цих людей оружно і переможемо їх! — сказав князь Всевид Мовчазний.

І так було до кінця року.
- Якщо в тебе щось лишилося, - сказав князь Всевид Мовчазний, - піди і забери те.
Тоді за три дні до Свята Повернення Стад з Полонин пішов Лель Непобор в глибини гори Сивуля і забрав звідти череду свою. І коли те теля, теля чорної корови, а сина Леля Непобора теж називали Чорним Юнаком, виходило з глибин Сивулі, тричі подало воно голос. Тоді сиділи князь Всевид Мовчазний та княгиня Медомила і грали тужливу пісню на сопілках. Почули голос того теляти. Тоді сказав волхв князя:

Не по серцю мені той бичок,
Що подає голос в горах,
Син Чорного Бика світу тьми,
Син бика з підземного світу,
Будуть великі біди в горах
Від гори Великий Ґорґан до Чорної гори,
Піде до кордонів далеких
Князь війною.

- Скажи мені, волхве, що віщують події оці? - запитала княгиня Медомила.
- Біди віщують вони: моровицю страшну та тьму ворогів жорстоких, що прийдуть наш край воювати і людей наших нищити. І допоможе нам волю нашу зберегти шолом Божедара, що схований в глибинах Сивулі.
Тоді прорекла княгиня Медомила:
- Присягаюсь богами, якими присягається мій народ, що не ляжу я і не засну на ліжку з пуху чи вовни, що не нап’юся молока і не нагодую тіло своє, що не вип’ю я меду хмільного, доки на власні очі не побачу як збудуться ці пророцтва.

І тоді горяни прийшли до печери і зайшли в глибини гори Сивулі і взяли з собою все, що знайшли там. І забрали вони шолом Божедара. Це був один із трьох чарівних дарів, що принесли в Карпати перші карпи. Але залишився Лель Непобор в глибинах Сивулі, бо печера зачинилась, і не вийшов він звідти в не вийде ніколи, бо лишився там на віки вічні.»

До слова, згідно давніх гуцульських переказів влада слабкого князя білих хорватів Всевида ІІ Мовчазного (431 – 449) була номінальною – реальна влада була в руках його дружини Медомили з роду Байбараків. Про неї розповідають, що вона була вольова, сильна і жорстока до ворогів, не знала іншого закону крім своєї волі, була висока на зріст, красива, її густе волосся мало колір стиглої пшениці, сама вибирала собі мужів і проганяла, коли вони їй набридали.

У часи аварських війн здобули собі слави чимало ватажків Лелегів-Кептаруків. Так Лелега Важка Сокира (518 – 590) розбив загони аварів, коли вони спробували вдертися в Карпати в 560 році і білі ховати зберегли свою свободу. Він же в 567 році завдав поразки орді аварів, коли вони хотіли через долину Прута та перевал, що нині зветься Татарським пройти в Панонію. Авари мусили відступити і йти в обхід земель гуцулів через Торуньський перевал. Авари ще неодноразово нападали на Карпати і навіть пробували захопити замки роду Лелег, але їх два рази розбив і відкинув з Карпат у 603 та 610 роках ватажок Лелега Судивой Добростяг (541 – 625).

Капищем роду Кептаруків був Білий Камінь, що біля Дори. Там волхви роду приносили в ніч повного Місяця треби Стрибогу, а в день літнього сонцестояння Дажбогу. При цьому офіра Дажбогу була медовою, а Стрибогу в жертву приносили білу вівцю.

Християнство рід прийняв доволі пізно – в 1179 році. Хто був у ті часи ватажком роду – невідомо.

Кептаруки стверджують, що до їх роду належав легендарний Даль, що заснував місто Далятин (Ділятин, Делятин). Історики сумніваються в його історичності і багато хто з них вважає, що походження назви міста інакше і не пов’язане ні з яким міфічним Далем. Інші гуцульські роди заперечують належність отого Даля до роду Кептаруків. Особою він був (якщо справді колись був) справді якоюсь казковою, йому приписують крім цілком імовірних вчинків і подій якісь явно казкові. Про час його життя гуцули говорять різне. Називають і ХІ століття, і ХІІ, і ХІІІ чи навіть якісь взагалі дати прадавньої історії. Люди на території Далятина жили здавна – це безперечно – з часів давньокам’яної доби: був собі Даль чи не було, але він був далеко не першим, хто тут жив. Розповідають, що отой Даль Кептарук збудував там садибу, завів господарку (і то розбагатів), навколо його садиби утворилось ціле селище, що потім перетворилося в місто. Нібито вівці і всіляка худобина плодилися в нього зі страшною силою: варто йому лише було подивитись на корову, як воно незабаром приводила теля, а молока давала стільки, що вистачало на десять родин. Ще розказували, що коли він грав на сопілці, то ріка Прут зупинялась, що варто йому було піти потоком, як знаходив він на рінні золоті самородки, і що варто йому було сказати голосно: «Хочу веселощів!», як зліталися звідусіль птахи, сідали навколо на гілках крислатого бука і починали співати на всі голоси. Розказують, що він крім всього іншого, був людиною мудрою, лишив по собі купу оповідок, яких ніколи не записував, але які людям запам’яталися. Серед цих різних логосів та настанов склав він кодекс поведінки гуцула, що являє собою низку афоризмів. Авторство цього твору, що відомий як «Шлях гуцула» або «Слово Даля» сумнівне: різні роди гуцулів приписують авторство цього тексту різним людям – переважно абсолютно легендарним. Наведемо тут тільки деякі висловлювання, найбільш цікаві:

«Гуцул не має мети, гуцул має шлях.
Шлях гуцула довгий і важкий: живе суворо дотримуючись звичаїв – хіба це легко? Завершує шлях наприкінці життя – хіба це не далечінь?
Будь скромним в гостях у ватажка, будь звитяжним на гірській стежині.
Не бий без вини свого собаку, не звинувачуй свою жінку, доки не будеш впевнений в її провині.
Не відповідай насмішнику, бо він лише дурень.
Не зневажай того, про кого йде погана слава, не розмовляй з божевільним та калікою.
Дві третини своєї доброти даруй жінкам, дітям і поетам, не будь жорстоким до бідних.
Не хвались і не кажи того, в чому ти не впевнений, не обіцяй того, чого не можеш виконати.
Не забувай про ватажка свого роду, ні за золото, ні за нагороду не зрікайся тих, кого ти зобов’язаний захищати.
Вільно даруй те, чим володієш, нехай жадібний ніколи не буде твоїм другом.
Бережи свою зброю, не випускай її з рук, доки не закінчиться битва…»

Серед Кептаруків було чимало відомих опришків. У 1670-тих роках в загонах Нестора був Андрій Кептарук, у 1730-тих роках в загонах Петра Сабата були брати Петро та Василь Кептаруки. Доля їх лишилися невідомою. Чимало повстанців тих буремних років з’являюсь нізвідки і зникали в нікуди. Точніше гори створювали їх і вони розчинялись в горах.

Серед Кептаруків були люди, які якось особливо ставились до часу. Так в біля Надвірної в Пнівському замку сонячний годинник вперше змайстрував Степан Кептарук в 1564 році для тодішнього каштеляна замку Владислава Лопати. У 1602 році водяний годинник у вигляді клепсидри привіз в Космач Роман Кептарук і встановив його в місцевій церкві. Розказують, що він жив в Космачі до 1632 року, а потім загадково зник разом з тим годинником. Але в 1752 році цей годинник знову з’явився в місцевій церкві в ніч Страсної П’ятниці, а наступного ранку по селу ходив чоловік, що назвався Романом Кептаруком і питав, куди поділи його хату, що стоялось ось тутечки. Кажуть потім він оселився в нинішніх Шешорах, жив там довго, при цьому не старів зовсім, а потім знову загадково зник на очах у людей що йшли до сповіді. Перший механічний годинник – маятниковий привіз в Карпати Микола Кептарук в 1694 році і тримав його у власній хаті в Микуличині. А перший пружинний механічний годинник привіз в гори Гуцульщини Федір Кептарук-Найда в 1726 році. Він поселився на горі Яворова і жив відлюдником маючи одну чорну вівцю, одну чорну козу, одну чорну корову і одного чорного собаку. Помер він 1764 року і той годинник він закопав перед смертю у глибоку яму, сказавши при цьому: «Сам час завершився!» Цікаво, що серед емігрантів до Америки був Лев Кептарук (1900 – 1993), що змінив своє ім’я на Леон Кептон. Він отримав освіту в Гарвардському університеті в 1925 році. У 1931 році він захистив дисертацію в Колумбійському університеті на тему «Проблеми моделювання часопростору в теоріях гравітації». Його навіть висували на присудження Нобелівської премії по фізиці, але Нобелівський комітет його кандидатуру відхилив. З «майстрів часу» з роду Кептаруків ще слід згадати Остапа Кептарука (1923 – 1986), що мав майстерню по ремонту годинників у Верховині. Він змайстрував механічного годинника, що йшов навпаки і міряв час, як висловився сам майстер «доки влада москалів буде в Карпатах». І справді, годинник пробемкав вже після смерті майстра 1 грудня 1991, коли впала в Карпатах влада осоружних московських совітів.

Жорстоке ХХ століття нещадним було до роду Кептаруків – чимало їх або загинули від час нескінченних війн, або були репресовані та пропали десь по Сибірах. У Січових Стрільцях був Петро Кептарук (1895 – 1915), що загинув в бою на горі Маківка 2 травня 1915 року. У лавах УГА воював Василь Кептарук (1892 – 1919). Він був мобілізований до австро-угорської армії в серпні 1914 року, воював в 17 піхотному полку, в листопаді 1918 року став стрільцем бойової групи «Карпатська». Загинув під час боїв під Львовом 15 січня 1919 року. У повстанцях був Микола Кептарук (1911 – 1946). Мало кому відомо, що в героя пісня «Я хоробрий повстанець» був реальний прототип і ним був саме цей стрілець сотні «Сіроманців». Загинув він в бою з карателями десь на Ґорґанах – чи то під Тавпширкою, чи то біля гори Чортка, чи то біля Довбушанки – тут дані суперечливі.

Серед роду Кептаруків було і чимало диваків, які робили світ цікавішим. Федір Кептарук (1955 – 2020), що жив Космачі, якось у 1978 році прибирав на горищі і знайшов дідівський скоростріл. Тоді він змайстрував однострій схожий на повстанський (з тризубом, звісно) і досить дотепно і ризиковано пожартував (напевно, щоб дізнатися, що насправді люди думають): якось в неділю вийшов з лісу в тому однострої та зі скорострілом в селі Шешори і підійшовши до здивованих людей запитав: «Хлопці, а москалі в селі є?» Ті дружно відповіли: «Є! Є! Аж двоє, он там біля крамниці стоять!» На щастя цей жарт зійшов йому з рук – хто саме так жартував гебешники не довідались. У Дорі жив Назар Кептарук (1907 – 1999), що услався тим, що всім любив давати якісь «цінні поради», при цьому саме тоді коли люди їх зовсім не потребували. Наприклад радив: «Не ремонтуйте воза, коли ви не збираєтесь на ньому їздити», «Не дивіться на нічне небо в темних окулярах», «Не плавайте рікою Прут в дірявому човні», «Не фарбуйте порося зеленою фарбою, бо ви потім не знайдете його серед високої трави» і таке інше.

Мігрували Кептаруки, переважно, і в не в Канаду, і не в Бразилію, а в З’єднані Стейти. У Детройті жив Устим Кептарук (1894 – 1977), що працював спочатку механіком, а потім відкрив годинникову майстерню (бо мав до того талант). У Клівленді жив Зіновій Кептарук (1923 – 2001), що працював таксистом, а на дозвіллі розважався малярством – любив малювати кумедних зайців.

Історія триває: ми ще почуємо про людей з роду Кептаруків – почуємо про цікавих особистостей, і хто зна, може й геніальних.

Рід Кодолюків давній гуцульський рід, що в князівські часи володів землями біля нинішніх сіл Замагора, Чорна Річка, Голошина та гір Лостун, Коман, Гнатася. Замок ватажка роду стояв на горі Гнатася – чи не єдиний замок гуцульських ватажків у південних Чивчинах. Символами роду були павук та гілка явору. Подейкують, що саме Кодолюки запровадили в Карпатах звичай на Новий рік підвішувати до стелі солом’яного павука. Кодолюки справді ніколи на Новий рік і на Свято Вогню не ставили дідуха, а майстрували і підвішували до стелі солом’яного павука, що був здавна символом їхнього роду. Основними кольорами вишиванок були зелений та червоний. Гасло роду: «Будемо радіти, допоки світить Сонце!» Історія роду темна – одна з найбільш туманних і неясних серед історій різних гуцульських родів. По суті вона так і не була записана і досі існує тільки в усній традиції. Це в першу чергу пояснюється тим, що Кодолюки вважали і вважають історію свого роду такою собі таїною, що має перебувати під сімома замками і має бути відома тільки людям їхнього племені. Інші гуцульські роди, особливо ті, з якими Кодолюки здавна ворогували, історію Кодолюків спотворюють і забарвлюють в темні кольори. Чи буде колись хоч якимось істориком чи етнографом пролито світло на минувщину цього роду – хто зна. Ця втаємниченість пояснюється ще тим, що серед Кодолюків було чимало ворожбитів, чаклунів, відьом, пророків і поетів, про них Кодолюки воліли мовчати, особливо перед чужими. Ворогували Кодолюки з родами Шкурганів, Боруків, Федаків та Шорбанів. А тримали міцний союз з родами Кептаруків та Байбараків.

Розповідають, що до 662 року замок ватажка роду Кодолюків, що звався тоді Ясенова Сторожа стояв на березі Білого Черемошу десь біля нинішнього села Голошина - чи то біля урочища Борзолова, чи то д’горі біля потоку Маріїн. Але так чи інакше той замок (чи то ґражда) був спалений вщент під час чергової міжусобної війни різних родів білих хорватів за князівський трон у часи правління князів Велемира І Злого (659 - 660) та Любомира VІІ Золотослова (660 - 664) (вказані роки правління). Тоді ватажком Кодолюків був Кметь Володар, що очолив постання проти князів білих хорватів. Битва за обложений замок була жорстокою, союзні роди запізнились із підмогою, хоча і отримали вістку про біду, що була писана знаками на шматочку шкіри кози і прив’язана до лапи крука. Ватажок волів краще згоріти в палаючому замку, аніж здатися ворогам чи бодай визнати поразку. Після цього Кодолюки помандрували на Чивчини, обрали нового ватажка - Держикрая Густомисла і збудували новий замок Білого Кам’яного Павука на горі Гнатася, що простояв мало не 400 років і так ніколи й не був здобутий ворогами, аж поки його не спалили самі Кодолюки покинувши ті краї.

Рання історія роду Кодолюків туманна. Хоча і важко заперечувати давнє походження цього роду, бо згадки про нього ми знаходимо в «Книзі Чорного Сонця», де під присягою на вірність князю білих хорватів Боєславу І Сильна Рука (340 - 366) поставив печатку у вигляді свого родового знаку – павука ватажок роду Доморад Кодола.

Про виникнення роду Кодолюків збереглася легенда, що носить явно казковий характер. Легенда ніби то оповідає про події часів правління князя карпів Всеслава ІІ Жорстокого (34 - 15 рр. до н.е.). Легенда, не має ніякого історичного підґрунтя, але вона варта того, щоб навести її повністю. Ось цей текст, записаний 1832 року збирачем фольклору гуцулів Конрадом Штауфенбахом (Konrad Stauffenbach) (1784 – 1853) в селі Устеріки зі слів старожила села Федора Костобоки (роки життя невідомі) і опублікований в збірнику «Legenden und Mythen der Karpaten und Siebenbürgens. Berlin, 1845»:

«Жив колись в часи князя карпів Всеслава Жорстокого Віродан, якого люди в горах назвали Кодола, бо майстрував він мотузки такі міцні, що ніхто і ніщо не могло їх розірвати. Якось спав Віродан Кодола у своєму домі, що стояв на горі в Гостовець, і раптом з півночі долинув до нього крик. Потворним і страшним видався йому цей крик. Прокинувся він і схопився на ноги так раптово, що впав одразу додолу. І сталося це раніше, аніж зійшло Сонце. Як був, беззбройний, вийшов він у двір, а дружина його вийшла за ним услід босоногою і винесла йому зброю та одяг. І пішов він в долину Білого Черемошу і побачив комонника Вогнедара Злата, що їхав долиною ріки з полонини Гробище.
- Що трапилося? - спитав Віродан Кодола.
- Я чув крик, - відповів Вогнедар Злат.
- Звідки? - запитав Віродан.
- З півночі і заходу, - сказав Вогнедар, - з боку гори Гребенище.
- Їдемо туди! - мовив Віродан Кодола.
Вони доїхали до гори Гребенище та потім до гори Чернелиця. Незабаром вони почули стукіт фори – колісниці, долинав він з боку гори Творелець. Тут побачили вони і саму фору, запряжений у неї був лише один кінь червоного кольору. Була в цього коня тільки одна нога, а глобуля - дишло фори протикало того коня наскрізь, гострий кінець дишла виходив у коня з чола і отак там тримався. На форі сиділа жінка з рудим волоссям. У неї були черлені брови, черлений плащ та черлена сукня. Плащ її звисав ззаду між колесами фори і замітав пил землі. Поряд із колісницею йшов високий чоловік у червленому одязі. Він ніс на плечі спис і гнав перед собою корову.
- Мало радості в очах цієї корови, що йде з вами. - сказав Віродан Кодола.
- Це не твоя корова, - промовила жінка, - і не належить вона нікому з твоїх друзів чи товаришів.
- Мені належать уся худоба цих гір. - відповів Віродан Кодола.
- Дуже довгі в тебе руки, Віродане, - мовила жінка, - якщо ти так вважаєш.
- Чому жінка відповідає мені? - запитав Віродан, - чому жінка, а не чоловік?
- Бо сам ти до нього не звернувся. - відказала жінка.
- Це так, - сказав Віродан, - але це ти сама мовиш замість нього.
- Звати цього чоловіка Сильний Холод Вітру і Високий Очерет.
- Однак, довге ім’я, - сказав Віродан Кодола. - Але якщо він мовчить, дай мені відповідь: як твоє ім’я, жінко?
- Жінку, з якою ти говориш, - промовив чоловік, - звуть Гостре Вістря, Тонкі Губи, Коротке Волосся, Глибока Рана і Сильний Жах.
- Здається мені, насміхаєтеся ви з мене, - сказав Віродан Кодола.
Раптом він стрибнув до фори тримаючи в руках списа.
- Не варто, гадаю, бавитись із нами списом. - промовила жінка.
- Скажи мені правду: хто ти? - запитав Віродан.
- Я відьма-босорканя, - сказала вона, - ця корова належала Дарибогу, синові Водотрава, отримала цю корову як оплату за свою пісню.
- Ми хочемо її почути! - прорік Віродан Кодола.
- Тоді відійди від нас і не чіпай наші голови! - сказала жінка.
Кодола зістрибнув з фори, відійшов убік і став біля фори, між колесами. І жінка проспівала йому свою пісню.
Тут знову захотів Віродан Кодола стрибнути до фори, та раптом не побачив він більше ні коня, ні колісниці, ні чоловіка, ні жінки. Побачив він тільки, як перетворилася жінка на велетенського чорного птаха і сіла на гілку старезної смереки над його головою.
- Дивна ти жінка! Путані та оманливі слова твої! - сказав Віродан Кодола.
- Гори Путилі це місце. Нехай же називаються ці гори на віки віків Путилі. - сказала жінка, що стала чорним птахом.
Так і кажуть усі з того часу: гори Путилі.
- Знав би я раніше, хто ти, - сказав Віродан Кодола, - ми б так просто з тобою не розлучилися.
Бо зрозумів Віродан, що та жінка то сама Мара – повелителька смерті та одвічної тьми.
- Те, що ти зробив, - сказала вона, - мало тобі принесе добра.
- Нічого ти не зможеш зі мною зробити! - відповів Віродан.
- Я все можу. - сказала жінка-птах. - Від мене залежить твоє життя і твоя смерть. - прорекла далі вона. - Привела я цю корову з глибин печерних гори Чивчин, щоб покрив її Чорний Бик Ночі, бик Дарибога, сина Водотрава. Ти житимеш на світі, доки теляті, якого носить вона зараз у чреві своєму, не виповниться рівно рік. Буде тоді велика війна.
- Тільки засяє слава моя на тій війні! - сказав Віродан.
- Я буду вбивцею всіх ворогів,
Я буду переможцем усіх битв,
Я житиму довше Чорного Бика.
- Як же це вдасться тобі? - засміялась жінка-птах. - Адже доведеться тобі битися з людиною, яка така ж сильна, така ж славна, така ж страшна, така ж спритна, така ж благородна, така ж невтомна, така ж могутня, така ж смілива як ти. А я перетворюсь на велетенського вужа і обвиватимуся навколо ніг твоїх, коли ти битимешся з ним біля броду Черемоша, і ніхто не допоможе тобі.
- Присягаюсь богами народу мого, - сказав Віродан Кодола, - що розчавлю того вужа зеленим камінням біля броду Черемоша. І не чекай від мене пощади, якщо не даси мені спокою.
- Перетворюсь я на велетенського сірого вовка, - сказала жінка-птах. – Кинуся я на тебе, схоплю за праву руку і розшматую тебе, лише ліва рука від тебе залишиться.
- Коли ти наблизишся до мене, - сказав Кодола, - я вдарю тебе списом у голову. У праве око або в ліве око, але не чекай від мене пощади, якщо не даси мені спокою.
- Перетворюся я на білу корову з червоними вухами. - сказала жінка-птах. - Підійду я до броду Черемоша, де ти битися будеш з людиною, такою ж спритною, як ти. І сто білих корів із червоними вухами прийдуть туди за мною. Усі ми ввійдемо у воду, і переможе тоді правда воїнів, і ти втратиш життя своє.
- Кину я в тебе каменем зі своєї пращі, - сказав Кодола, - зламає тобі камінь ногу. Праву чи ліву, але не чекай від мене пощади, якщо не даси мені спокою.
І тоді Мара полетіла геть, а Віродан Кодола повернувся до свого дому.
І від того Кодоли і пішов рід Кодолюків, що досі володіє отарами і полонинами в Карпатах.»

Після того як Боєслав І Сильна Рука запанував в Карпатах, взаємини ватажків роду Кодолюків з князями білих хорватів були різними: від дружніх до ворожих. Про якісь військові звитяги ватажків Кодолюків в княжі часи ми знаємо мало, хоча, безперечно, вони брали участь і в аварських війнах, і в хозарських, і, напевно, в будь-якій колотнечі тих часів, що зачіпала Карпати. Іоанн Ефеський (Ίωάννης τῆς Έφέσου) (507 - 586) згадує в книзі «Третя частина церковної історії Іоана, епископа Ефеського» («Το τρίτο μέρος της εκκλησιαστικής ιστορίας του επισκόπου Εφέσου Ιωάννη») якогось Кодолу Вершника, ватажка варварів, що воював з аварами в Карпатах: «… Ο πρίγκιπας Κόδολα Καβαλάρης των βαρβάρων ηγετών, πολέμησε εκείνα τα χρόνια με τους Αβάρους στα Καρπάθια Όρη…»

Рід Кодолюків став знаменитим в Карпатах в першу чергу ворожбитами, пророками, чарівниками, відьмами та поетами. Так у часи князя білих хорватів Велемира І Злого (659 - 660) жив ворожбит Топигнів Кодола, що напророчив князю (якого дуже не любили горяни за його жорстокість і сваволю), що той помре, коли пошиють йому сорочку, зроблену з з одного зерна льону, зварять йому діжку пива з одного зернятка ячменю, і що він помре тричі – втопиться, згорить і загине під уламками даху, що впадуть йому на голову. Князь Велемир Злий тільки посміявся з того пророцтва і відповів, що правити тепер йому доведеться вічно, бо такого статися не може. Але всього через два роки після пророцтва один горянин таки зробив сорочку з льону, що виростив протягом багатьох років з однієї зернини льону, зварив пиво з ячменю, що виростив за кілька років з однієї зернини. І подарував то князю як данину. А в той час змовники оточили укріплений дім князя. Князь Велемир Злий зачинився в неприступному, як він гадав, домі-фортеці, але змовники підпалили дім з усіх боків. Щоб врятуватись від вогню князь заліз в діжку з пивом і в цей час стеля палаючого дому обвалилася. Таким чином князь Велемир Злий одночасно згорів, втопився і згинув під уламками даху, як і було напророчено.

Ще одним відомим пророком і ворожбитом з роду Кодолюків був Любодар Кодола (768 – 847). Він, зокрема, крім точних пророцтв сонячних і місячних затемнень, моровиць худоби, вітровіїв, посух, повеней напророчив загибель князя білих хорватів Будислава ІІ Грома (819 - 830). Його пісню (точніше уривок) визнали пророцькою:

Рік великої каламутної повені
Звір, що несе вогонь Стожар,
Заглушить синього лева крик
На стежці списа залізного…

830 рік був справді роком великої повені, князь Будислав Грім мав на гербі знак синього лева і загинув на полюванні зітнувшись з величезним диким туром. Сузір’я тура містись Стожари. І озброєний князь на тому нещасливому полюванні був залізним списом.

З роду Кодолюків було чимало відьом, що жили в різних селах Карпат (Кодолюки після занепаду влади білих хорватів розбрелися Карпатами). Як то кажу в народі, в кожному селі має бути один пияк, один злодій, одна кyрвa і одна відьма. Особливого розголосу мав «відьмацький процес» у Коломиї 1361 року, який влаштував єпископ Теодор. Тоді засудили до спалення трьох відьом, дві з яких були з роду Кодолюків – Семирада та Дарія. Їх визнали винними в тому, що вони накликали громовицю спалюючи жмуток шерсті чорної вівці, перетворювали букові листки в золоті дукати, забирали в усіх кіз та овець околиці молоко, здоюючи його з бурдюка, що висів у них у тисовій стаї, насилали на людей прокляття одним поглядом, після чого ті люди помирали протягом тижня. Цих трьом відьом було спалено привселюдно на площі в Коломиї 13 травня того ж року. Єпископ Теодор планував ціле полювання на відьом та чаклунів в Карпатах, але багато хто в той час поховався в карпатській пущі і їх так і не знайшли. Праліси тоді були густі й непролазні. Сам єпископ Теодор помер наступного року від дивної хвороби – йому постійно ввижався чорний півень, і він весь час повторював: «Ніч хоче видзьобати мені очі, а Бог полишив мене!» Потім він впав на долівку, трусився і волав цілу ніч, і до світанку помер. Старі люди казали, що то не просто так.

До роду Кодолюків належав відомий сопілкар Петро Кодола, син Степана з Кривопілля (1579 – 1635), автор мелодії «На полонині далекій моя срібна журба» ноти якої зберігаються у бібліотеці Ватикану. Кажуть, що коли він грав на сопілці з лісу виходили їжаки, ставали на задні лапи і зачудовано слухали, люди починали плакати, а вітер затихав. Коли він помер, його сопілка, зроблена з ліщини, грала сама по собі. Люди лякалися, вважали, що то якесь чаклунство і ту сопілку спалили. Але від вогню на якому спалили сопілку спалахнула пожежа, що охопила всі довколишні ліси і полонини (літо стояло на диво сухе), спалила і хати, і стаї – люди і худоба рятувались втечею.

Вже в новітні часи була відома відьма Маланка з роду Кодолюків (1878 – 1977), що жила в Космачі. Люди її боялися, розповідали вечорами про неї різні небилиці, що нібито вона літає на мітлі на вершину Лисини Космацької щороку в ніч на 1 травня, що могла вона перетворити вівцю на корову, її худобу пасли вовки замість пастухів та собак, її чорний пес вмів розмовляти людською мовою і таке інше. Люди люблять вигадувати всілякі дурниці. Але так чи інакше проживши 99 років Маланка ніяк не могла померти – відьма має передати комусь свій дар, інакше не помре, а буде мучитись. Родичі почувши, що стара Маланка помирає, боялися навіть підійти до її хати. Нарешті її онучка Одарка таки зайшла до хати і взяла стару за руку. Та передала їй відьмацький рушник, що вишила вона колись за одну ніч – від заходу сонця до світанку і нарешті померла. Дах над хатою після цього за звичаєм розібрали, щоб дух відьми міг спокійно хату покинути, а тіло поховали в таємному місці в горах на роздоріжжі, де зазвичай таких людей і ховали.

Щодо пророків, то був ще один – Іван Кодолюк (1954 – 1977). Він вчився в Львівській політехніці на інженера, але після чергової мандрівки в Карпати щось з ним сталося, він почав пророчити: казав, мовляв, що будуть моровиці нових досі незнаних хворіб, будуть війни на Кавказі, на Балканах та в Україні, Совітський Союз розпадеться, а совітська влада впаде, гроші знеціняться і всі будуть мільйонами давитися, будуть страшні аварії на електростанціях, а в Америці президентом стане негр. Ніхто тому, звісно, не вірив, бо як таке може статись, але говорити такі слова за совітів було небезпечно, на нього написали кляузу в комітет, кінчилось тим, що його помістили до психлікарні і «лікували» інсуліном. Зрештою він якимось чином спромігся стрибнути з даху будинку головою на бетон.

Знав я ще одного містика з того роду – Петра Кодолюка (1970 р. н.). Довелось мені з ним здибатись в горах в 1995 році. Він збирав маримухи, потім їх сушив і робив з того всього якесь куриво. Запевняв, що покуривши отаку от люльку він потім літає над Карпатами. І ще про всілякі чудеса. Я його запитав:
- А ти направду літав над Карпатами, чи тобі здавалось, що літаєш?
- Ти неправильно питання задаєш. – відповів він.
- А інші люди бачили, як ти літаєш над Карпатами?
- Ти знову неправильно задаєш питання!
- А як правильно задавати питання?
- Правильно запитати так: який світ є реальним – той світ, де я літаю над Карпатами, чи той світ де ми з тобою зараз розмовляємо?

Якщо не брати до уваги містиків та музик, то рід Кодолюків подарував Карпатам і світові ще чимало яскравих постатей і неабияких людей. Так, на початку ХІХ століття найзаможнішим ґаздою на Чивчинах був Микола Кодолюк-Чивчинаш (1782 – 1856). Крім чорних та білих овець він ще розводив сірих овець, хутро та шерсть яких тоді особливо цінувались. Він ще хотів вивести нову чисту породу сірих овець, але марно: все одно від сірих овець народжувались ще й чорні ягнята. Зате він вивів нову породу кіз – Чивчинську: чорних, із закрученими рогами і дуже м’якою довгою шесрстю. Нині ця порода втрачена і забута.

Кодолюки ще на початку ХХ століття покинули Чивчина та Гриняви, задовго до того, як ці гори стали безлюдною пусткою. Багато Кодолюків подалися в 1902 році в Канаду і там осіли в провінції Онтаріо, зокрема на берегах озера Ніпігон. В місті Ошава жив Степан Кодолюк (1894 – 1979), що отримав богословську освіту і служив священиком в церкві Святого Великомученика Юрія Переможця. Мало хто знає, але він першим переклав українською гімн Канади «О, Канадо! Кохана вітчизно!» ще в 1926 році.

З тих Кодолюків, що лишилися в Карпатах знаний Василь Кодолюк (1890 – 1919). Він вчився у Відні на юриста, але з початком Першої світової війни пішов добровольцем до лав легіону Січових Стрільців. Відзначився в боях біля містечка Козова. Потрапив в москальський полон. У 1917 році він був вже в лавах армії УНР. Загинув бою під Бердичевом.

У повстанцях був Григорій Кодолюк (1911 – 1982), що воював на Ґорґанах в сотні Грома, потім в 1946 році пройшов через купу кордонів і країн аж до Австрії, згодом після таборів DP опинився аж в Портленді, стейт Орегон, де працював автомеханіком і вирощував троянди.

Ще один чоловік з цього роду, про якого досі говорять в Карпатах – Данило Кодолюк (1940 – 2011). Він став якоюсь місцевою легендою. Він був з дитинства калікою на ноги, але йому дуже щастило з жінками – через кожні два роки в нього була нова жінка і то молода і красива. І була в нього машина – така спеціально зроблена для інвалідів. Якось він їхав тою машиною з черговою жінкою, з якою жив вже більше двох років з Устеріків в сторону Перкалаби (дорога там самі знаєте яка, що тоді, що нині). Машина зірвалася в прірву і жінка загинула (а кажуть, що то була ще та босорканя), а він лишився неушкодженим. На суді його питали:
- То як так сталося, що жінка загинула, а Ви неушкоджений?
- Та я, коли машина падати почала, на ходу вискочив і за дерево схопився.
- Та як так статися могло, що Ви, каліка, з машини вискочили, а жінка ні?
Але так довести нічого і не змогли, списали все на нещасний випадок. А він і далі жив собі дуже заможно і було в нього по життю ще купа жінок. Коли він помер, то під його хатою знайшли скриньку із золотими австро-угорськими кронами – кожна монета номіналом 20 крон.

Нині рід Кодолюків малознаний і нечисельний – ХХ століття досить сильно покосило його, особливо репресії 1946 року – чимало Кодолюків було вивезено до Сибіру, де за ними пропав і слід. Але ватажок роду Роман Кодолюк (1937 р. н.) і досі живе в селі Верхній Ясенів, що біля Жаб’є. Рід та його ватажок визнаються Радою гуцульських ватажків та Судом Ведмедя. І про видатних та неабияких людей цього роду ми ще почуємо. В майбутньому.

(Драма лише на три дії)

Дійові особи

Ленін
Сталін
Дзержинський
Коллонтай
Троцький
Гітлер
Муссоліні
Мао Цзедун
Директор театру – немолода вже людина в окулярах та в сірому костюмі в чорну смужку.
Діти, колгоспники, коні, слони, носороги, глядачі.

Історичні персонажі одягнені відповідно до найбільш типового для них одягу з невеликими модифікаціями, а саме: Ленін одягнений в свій звичайний костюм-трійку з жилеткою та краваткою в білий горошок, але взутий в черевики великого розміру; Сталін із трубкою в руках, одягнений у френч, чоботи, але замість галіфе на ньому одягнені великі сімейні труси по коліно – червоні у зелений горошок; Дзержинський одягнений у шкіряне пальто поверх якого висить кобура з маузером, в руках він постійно тримає журнал «Плейбой»; Мао Цзедун вдягнений у «сун-ят-сенку», в кепочці, в кедах на босу ногу, в руках тримає діряву парасольку; Гітлер у формі єфрейтора, але в рваних штанях з великими дірками, без взуття - одна боса нога, на інший дірявий коричневий шкарпеток; на Колонтай плаття за модою початку ХХ століття. Діти та колгоспники одягнені типово для 30-тих років ХХ століття. Замість тварин бажано використовувати великі – у натуральний розмір ляльки (слона можна менших розмірів) в які заховані артисти, що приводять ці ляльки в рух.

Дія перша

Дія відбувається на кинутій напівзруйнованій вівчарській фермі на острові Тасманія.
Посеред сцени стоїть дерев'яний стілець, трохи збоку розбитий унітаз. Фоном служить великий млин поряд з яким стоїть гігантських розмірів пінгвін у краватці-метелику з великою сигарою в дзьобі.

Входить Ленін. Йому заважають ходити великі черевики небувалого розміру, він постійно спотикається, потім падає, задираючи ноги догори, схоплюється, злякано дивиться в зал для глядачів, потім встає в характерну позу, взявшись руками за жилетку.

Ленін: Дах океану спадає суворо левадою снів еротичних акул потойбічних Китаю. Мені би кавалок світила нічного – Лунарії – діви блідої в келих сріблястий на денце. Ліжка хмарини летять початково в небо зелене бджолине. Чому мексиканських слонів черевики кудлаті стоять недосяжно для хвиль?

(Входить Дзержинський. В одній руці у нього журнал «Плейбой» зі світлиною дівчини найрозпуснішої поведінки на обкладинці. В інший руці він тримає фалоімітатор. Він цими предметами розмахує, роблячи руками рухи по колу.)

Дзержинський: Антилопи рожеві серед крижин Костроми блукають свавільно, наче то прапор твоїх одкровень, о, терта цибуля Перу! Думку про глобус шинкує зоря на кавалки.

Ленін: Туфлі моїх папуасів! Аборигенів Міклухо-Маклая! Їм би корів бригантину, нею б хвостатих філософів пошесть пізнати відверту! Хто у язицех мріяв чесно про Рим? Чи загибель морів марнославних обійняти нестерпно засніженим травнем? Дощем кипарисових ніжок стільців читати літопис - закон про мораль батіальну. Грифи Парижу шабашать екстаз орхідеї.

(Входить Гітлер.)

Гітлер: Яблука снігу стрибають в долину віконних картин урочисто. Холодильник на диво просторо читає кривий апельсин і лорнет паперовий.

(На сцену виходить кінь. Він здивовано дивиться в глядацький зал, потім йде собі геть.)

Дзержинський (звертаючись до Гітлера): Юпітера час охолонув горою великих ляльок у дзьобах яскравих папуг. Гальмо цього світу кульгавим пророком – моїм мазохістом оцю порожнечу галактик смішить і тривожить. Булочки Чилі – вітрилами бум економік женуть на гітару – на струни.

Ленін (звертаючись до глядачів, показуючи рукою кудись у далечінь): Бедуїни Воронежа-міста! Словники бутербродів у хату-читальню несіть! Халупи пера! Панчохи - мотив їстівний, оскільки лінивий. Леви Аргентини дмуть на вітрило подій у глибинах морських.

(У цей час на сцену вибігає дівчинка 6-7 років з великим білим бантиком на голові та великими різнокольоровими надувними кульками. Вона сміється, виймає з волосся шпильку і проколює кульки - вони гучно вибухово лопаються. Дівчинка сміється і тікає.)

Голос із глядацької зали: Це ж не кульки, це кондоми!

Ленін (обурено): Сам ти кондом!

Завіса. Під час опускання завіси крики із залу для глядачів: «А чому буфет не працює?!»

Дія друга

Ті ж і Коллонтай. Всі вони стоять на фоні великого баобабу з гілок якого звисають мавпи. Окрім стільця та унітазу на сцені стоїть дерев’яний зламаний віз.

Ленін: Книгою брил кам’яних вечірню ріку я ковтаю нудним паротягом – як воду. В епіцентрі піску капітани бруківок дарують дим цигарковий калошам коней молодих вороних харалужних.

Гітлер: Зайцем похмурим тиша моя в печінках нудних шимпанзе клепсидрами марить.

(Входить Сталін.)

Сталін: Будь обережним, могутній товариш Прокопія*! Стіни антенами вух не слухають Сонця заграву – сторінку моїх медитацій невчасних. Послухай, візничий, хто сербам романським букви ладнав.

(На сцену вибігають діти з квітами. Усі вони у синіх коротких штанцях. Діти вишиковуються в одну лінію.)

Діти (хором): Ленін дурень!

(Діти сміються та тікають зі сцени.)

Ленін: Хвилями ранок жадає таймирських бананів. Де ай-я-яй там і ребро. Не Адама. Кроликом раю мої адаміти* шукають чолом поля сині волошки.

Дзержинський: Стіни Помпеї слухають пісню жінок препоганих. Знаю – хмара ріки Амазонки прийшла у мій вигук.

Крики із зали: Геть з театру! Збоченець!

Сталін: Дружба гілок – червоними п'ятами меркне Розалія. Тихий мерзотник мені заспіває куплет про хламіди Платона.

Гітлер: Калюжами квітів мріють думки про Сократа. Маршем військовим сліди Гіппократа на хмарі скляній блиском білизни.

Колонтай: Горішками білок на келихах мідних долю весталок вершить Мопассан. Тигри Калуги! Їхня смугастість про пісні мишей марнословить.

Крики із зали: Досить! Досить! Набридло цю нісенітницю слухати! Набридло на цих ідіотів та педерастів дивитися! Голу бабу краще покажіть!

(Звучить вальс Штрауса та Коллонтай під цю музику починає демонструвати стриптиз.)

Крики із зали: Фу! Гидота яка! Заберіть! Краще казку «Колобок» покажіть!

(Завіса під звуки обуреного свисту та криків з глядацької зали.)

(Виходить директор театру.)

Директор театру: Громадяни! Товариші! Заспокойтесь, будь ласка! Казку "Колобок" ми вам покажемо сьогодні ввечері. А цю виставу дуже просила показати трудова інтелігенція міста Тамбова! Потерпіть, будь ласка! І не ламайте стільці – це народне добро! Після вистави ми додатково безкоштовно покажемо голу бабу – товсту та смішну.

Голоси із зали: Ура!

Дія третя

Дія відбувається на фоні єгипетських пірамід. Біля піраміди стоїть єнот з дуже великими вухами. На одному вусі написано слово «захоплення». Інше вухо синього кольору. На сцені Ленін, Сталін, Гітлер та Дзержинський. Входить Мао Цзедун із дірявою парасолькою.

Ленін: Кратерів синій клошар. Трохи смугастих штанців – сон Архімеда гімни співає кохання валіз до торнадо. Гінекологи дикі у хвилях річок печуть короваї дубів окаянних. Де ти, Онєгіне? Воскресни й співай про вогні на щоглах соснових трієр Олександра*!

Сталін: Хрестини на сході ридань. Тумбочок дійсність, і єпархій домкрат. Тут би і тут трубочок дим сприйняти сміливо! Прапор здійняти любові й халви, гарбуза та озону - він би Василія рів затуманив.

(Входить носоріг. Він дивиться в зал на глядачів, потім повертається до глядачів своїм огрядним задом і видає протяжний трубний звук. Потім йде геть.)

Крики із зали: Ганьба!

Гітлер: Рибалки морів Сигізмунда. Кріслом похмурим влітають у вічі горилам. Пам’ятник діду Морфею стриножить мого козлотура.

Дзержинський: Храмом язичницьким мій золотий розенкранц* паровози прославив.

Крики із зали: Знову цей збоченець! О, доки! Доки!

Мао Цзедун: Риба святого Ігнатія велосипедом дзвінким в трамваях Норвегії вітер прасує.

(Входить Муссоліні. Він на мотузку тягне за собою по сцені гітару. За ним входить Троцький. Він розглядає Муссоліні в бінокль.)

Муссоліні: Горища сумних катакомб газетять моїх журавлів. Чи письменник? І сволок музейний? Чому споглядач мережива мур колосить?

Троцький: Гачки Гондурасу Пітер гундосять трофейним колосом родоським ліворуч від моря. Кларнет сажотрусів пірнає в ставок жабуриння – за тин одчайдушний його самоти і кларнету.

Ленін: Гойдалка внизу танцівницям у захваті сниться раптово. Бути можуть Шекспір або Ніцше і дух мій весною тривожать.

Мао Цзедун: Судини садів Полікарпа* засмучують літні дощі і марень кленових соборів. Суєтних слів п'ятірня. Як в Ірландії ситий пророк насолоди шукав – так я мріяв.

(На сцену виходить слон і голосно трубить. Гітлер тицяє в нього пальцем. Слон йде геть.)

Дзержинський: У королівство стрибків недоступних якути ведуть бурхливий недолік, мій голос і навіть його.

(На сцену виходить колгоспник із плакатом на якому написано «Параграф свавілля». Іде. Виходить колгоспниця з транспарантом "Зайцям будівництво!". Іде. Виходять діти ставлять у кутку сцени ширму. За ширму заходить Дзержинський. Через ширму, яка починає хитатися і вібрувати долинають хтиві крики і стогін.)

(Ленін підходить до краю сцени, виймає з внутрішньої кишені великий огірок і тицяє їм у сторону глядачів.)

Ленін: На!

Голос із залу для глядачів: Ну ось, знову замість моралі огірок показали!

Завіса.

Кінець.

Примітки для панів артистів (для більшої зрозумілості тексту):

Прокопій – візантійський історик. Відомо, що у Сталіна на засланні був у хаті том Прокопія «Історія готів» у перекладі Ефрона В. І. Сталін використовував сторінки цієї книги для побутових потреб, оскільки туалетного паперу в тому сибірському селі зроду не було.

Адаміти – прихильники середньовічної секти. Основною концепцією секти та основою їх віровчення було твердження про необхідність ходити публічно як Адам і Єва в раю – тобто оголеними. Ленін вважав адамітів попередниками нудизму затятим прихильником якого він був і тому заснував у Радянській Росії товариство нудистів «Геть сором».

Розенкранци – так Дзержинський називав лицарів середньовічного ордену розенкрейцерів.

Полікарп – невідомо хто. Історія про це мовчить.

Олександр - мається на увазі Олександр Македонський. Не зрозумійте мене неправильно: зовсім тут немає натяку на Олександра I чи на Олександра II.

Клошар – так у Парижі називають безхатьків. Ленін під час перебування в еміграції в Парижі так називав кота, який жив біля будинку, який Ленін арендував для особистого життя. Побачивши цього кота, до речі, сірого, Ленін на нього кричав: "Ах ти клошар!" І намагався його боляче вдарити. Але кіт тікав.

2010

Іван Степанович Волосатов повернувся додому з роботи втомлений та розбитий – день був важкий. Такого тяжкого дня Іван Степанович не пам'ятав давно. Він працював катом у місцевому комітеті. Роботу свою він любив – з людьми ж таки робота, творча, потрібна суспільству. Подобалося йому ось так відправляти людей з цього світу в потойбічний – він почував себе посвяченим у особливий таємний ритуал. Але цей день був явно ненормальний: йому довелося стратити понад двісті людей. І кожного наказали стратити індивідуально, у підвалі. При цьому всі засуджені трійкою кричали, чинили опір, з камер їх доводилося витягувати силою. У вухах дзвеніло. До того ж, цей хлопчик… Серед засуджених був хлопчик – років дванадцяти. Він так подивився на нього, таким поглядом. Івану Степановичу досі було моторошно. Ех, казав же він – очі треба засудженим зав'язувати! Не можна так. Недарма за старих часів засудженим чи очі зав'язували, чи мішок на голову одягали. Але ні, начальство не проб'єш нічим: давай, давай! Могли б і якось назустріч піти - якось полегшити роботу: або в яр їх загнати всіх, а потім з кулемета, або ще якось ... Ні, начальству все одно. Давай, як за статутом катівської служби і тільки. Хоч би молоко за шкідливість видавали. Робота ж важка. До того ж вантажити страчених на КамАЗ змусили. Відказав їм приказкою: «Кат у комітеті не вантажник!» Повз вуха то їм! Вантаж! Вантаж! І він вантажив тіла – кров стікала з кузова машини цівками. Він ще подумав: «Людське м'ясо! Не дай Боже, дружина м'ясо на вечерю приготує! Мене ж виверне геть. Я тепер до кінця життя свого м'яса не зможу їсти!» А потім закопувати наказали в яру – і все терміново. Коротше – втомився дико. Страшно втомився.

Добирався додому автобусом. Знову ж таки подумав: могли б і підкинути на службовій машині. Не думають вони про підлеглих. Не думають. На зупинці людей повно, автобуса не дочекаєшся. І все не той маршрут. Нарешті приїхав – десятий, рідний. Вщент набитий. А тут ще кондуктор одразу: «Оплачуйте проїзд! Чоловік у пальті!» Він, звісно, посвідчення ката показав. Змовкли всі відразу. А дівчата (двоє) відразу місцем йому поступилися. Поважають катів у народі. Любить російський народ катів. Хоч це добре. Їхав, задумався. Думав навіть подрімати трохи. Побачив крізь вікно плакат: «Театр опери та балету. Публічна страта ворогів народу. Для дітей віком до 18 років вхід безкоштовний». Аби тільки на публічне не відправили! Не любить він публічних страт. Тисячі людей під руку дивляться. Артист він чи що? Он нехай Пашка йде. Або Гришка. Або Арсік Телефон. Але якщо накажуть – тут нікуди не подінешся… Не відкрутишся…

Вдома хотілося одного – поїсти та поспати. Пощастило – дружина приготувала картоплю. І супець. Нічого – їстівний. Їв, приправляючи перцем, ламаючи хліб руками. І думав: «Ех, добре, що нині спецівки видають, і спецівки перуть централізовано, не треба додому тягнути. А то раніше дружина від кровища прала. І душ на роботі є. А то приходиш, бувало, додому, а від тебе пахне смертю. Хоч за це подяка партії та уряду…» Зайшов на кухню синок – Дімка. Лоботряс ще той. І в кого він такий дурник? Не в матір, не в батька, а в заїжджого безхатька.

- Що там у школі? А? Мабуть, знову мене до директора викликають? Мабуть, знову бешкетував? Знову двійка? Знову вірш про Івана Грозного не вивчив чи твір про товариша Сталіна не написав? А?

Дімка зіщулився. Він знав, що батько вміє бити дуже боляче. Якщо різками сікти, то особливо боляче. І при цьому не калічить. На публічні покарання різками чи батогами в місті завжди тільки його. Хоча нині боятися, начебто, нічого:

- У школі нормально. Хвалили навіть…
- Ти куди після школи йти думаєш? Де працюватимеш? Чи вік у батька на шиї сидіти задумав? Матері, мабуть, по дому зовсім не допомагав?

Тут у розмову втрутилася дружина:
- Діма вирішив після школи в ПТУ восьме катівське поступити. Теж на ката вирішив вчитися. По твоїх стопах піти. Сімейна традиція. Трудова династія.
- Це добре. Кати потрібні зараз. Всюди роботу знайдеш. І зарплатня хороша. Тільки не думай, що робота легка. Це колись давно за царя Гороха – махнеш сокирою раз на рік – і то добре. А тепер щодня так наробишся… Так на… Хм… А щодо восьмого – ти це погано придумав. Воно то училище хороше, школа найкраща, вчать добре. Але там конкурс – десятеро людей на місце. Усі нині катами хочуть бути. А знайомих у мене там нема. Тож у тринадцяте катівське ПТУ підеш. Там маю одного старого друга – викладачем працює. Влаштує у випадку чого – іспити все-таки.

Доївши картоплю і подивившись синові вслід, що почалапав до телевізора, Іван Степанович раптом відчув на спині холод – там, уздовж хребта: а якщо синку після навчання рідного батька розстріляти накажуть? Адже розстріляє, нaволоч, розстріляє…

2010

P. S. Давно це було написано – у 2010 році. Писалось як антиутопія. Але текст виявився пророчим….

Захарушка Дурачок належав до давнього російського дворянського роду Дурачків. А був ще в Московському князівстві попівський рід Дурачків. Але попівський рід був з Костромської губернії, а дворянський з Тверської. Засновником роду Дурачків Тверських був знаменитий Іванушка Дурачок, що став особою фольклорною та легендарною. Роки його життя невідомі, але уривки історичних документів свідчать, що він служив паяцом при дворі московського князя Івана Калити, за що і отримав таке прізвисько, що стало потім дворянською фамілією, якою нащадки чимало пишалися. Після таких успіхів в царині паяцтва Іванушка Дурачок служив з ярликом, збираючи данину для хана Золотої Орди. На цій посаді він відзначився і одночасно розбагатів, за що Іван Калита нагородив його титулом боярина. З того часу Дурачки стали на Московії аристократами. «Стовпними дворянами» (Pillar nobleman) Дурачки стали в часи Івана IV Грізного. Василій Дурачок служив опричником і чимало був царем «обласканий» за вірну службу під час упокорення волелюбного Великого Новгорода. Василеві Дурачку були даровані землі та холопи у неабиякій кількості не лише у Тверській, а й у Рязанській, і в Муромській землях. У часи Бориса Годунова був відомий Степан Дурачок, що, крім іншого, розбагатів, продаючи пеньку для казенних потреб. У «смутні часи» він підтримав самозванця Гришку Отреп’єва, але вчасно сховався під час усобиці, а потім вдало перекинувся на бік Романових, за що і отримав нагороду чималу. При дворі Олексія Найтихішого служив виночерпієм Гаврило Дурачок. Цар йому дарував соболину шубу зі свого плеча і одружив з Василисою Мудохою з вологодських бояр. При дворі Петра ІІІ служив гвардійський капітан Олексій Дурачок. Він отримав почесну посаду охоронця царських винних льохів. За Катерини він впав у немилість, але був прощений і відправлений послом до Гішпанії. Кажуть, що там він відзначився у справах амурних, захворів на хранцузьку хворобу і помер передчасно. Втім, ще до цієї пригоди він встиг знеславити боярську дочку Анастасію Толстозадову, з якою його змусили одружитися, так що рід Дурачків не перервався. За правління Миколи I відомий був Лев Петрович Дурачок. Він дослужився до полковника, брав участь у Кримській компанії. Відомий став після бою на річці Альма, коли він, командуючи артилерією, переплутав свої полки з ворожими та наказав їх обстрілювати. Втім, цю помилку йому пробачили і після закінчення війни навіть нагородили орденом святої Анни другого ступеня. За часів Миколи II сімейство Дурачків збідніло. Причиною тому був нестерпний характер таємного радника Дениса Гавриловича Дурачка. Він був великим любителем картярської гри та гульбищ. І весь свій статок і всі маєтки прогуляв і програв. Під час німецької війни він страждав душевною хворобою, тому від служби ратної був звільнений. Жовтневий переворот він привітав і пішов служити до ЧК. На цій службі він зробив кар’єру і дослужився до генерала НКВС. Син і онук його пішли стопами батька і діда, але висот особливих не досягли, через зловживання хмільними напоями, що начальством не віталося. Це, так би мовити, родовід.

Про народження нашого героя – Захарушки Дурачка говорять різне. Одні кажуть, що він народився в селі Бухалово Кіровської області, інші, що в селищі міського типу Великі Недоумки Хабаровського краю, де його батько служив начальником виправної установи – табору загального режиму. У дитинстві він хворів на недоумство і його вважали розумово відсталим, втім, завдяки зусиллям медиків розумові його здібності до юнацтва дуже покращилися. Зберігся навіть лист його покровителя Вальдемара Дорогіна, уривок з якого варто навести в нашому оповіданні: «…Якщо Захарушка, так би мовити, людина повноцінна, і в голові у нього все на місці, то чому б йому не пройти крок за кроком той самий шлях, який пройшли його дід та батько на службі Радянського Союзу? Якщо ж ми відчуваємо, що він пошкоджений і тілом, і душею, то не слід створювати причину для глузування з нього тих людей, які звикли хихикати і потішатися над людьми в такому стані... »

Під час його народження було чимало знамень, що вказували на те, що йому судилося вища влада. Так, у годину його народження на одну з веж кремля сів орел небачених розмірів і голосно прокричав. А під Ленінградом впало величезне дерево, а потім саме собою піднялося і стало на місце. У народі під впливом цих знамень поповзли нестримні чутки, що природа в цей день дарувала російському народу царя - про майбутню появу на білому світі Лугaндонії та її вождів ніхто навіть подумати тоді не міг. Верховна Рада СРСР так була налякана цими чутками, що навіть заборонила окремою постановою вигодовувати матерям дітей, народжених цього дня. Втім, цю постанову ніхто не виконував, бо кожен з батьків сподівався, що знак відноситься саме до його чада. У дитинстві та юності було йому ще кілька знамень, що обіцяли вищу владу. Так одного разу він із братом Василем зустрів циганку, яка напросилася їм погадати. Брату вона нагадала велике та славне майбутнє. Захарушка довго відмовлявся і соромився, бо всі його тоді вважали розумово відсталим – не хотів зайвого разу ганьбитися. Але згодом погодився. І коли циганка тільки-но почала ворожити, тут же впала перед ним ниць як перед царем. У юності під час пікніка на природі нічийний собака якось приніс йому людську руку і поклав перед ним – це визнали знаком майбутньої влади.

Необхідно сказати, що батьки його ніколи не вірили в хоч якесь успішне майбутнє їхнього чада. Кажуть, коли Захарушка народився, батько його почувши про цю звістку вигукнув: «Що може хорошого народиться від мене та Машки, крім горя та нещастя для всього людства!» Тим не менш, про майбутнє свого отрока він подбав: Захарушка, будучи не зовсім здоровий душевно, вступити до вищого навчального закладу не міг. Батько влаштував його у військове училище по знайомству, сподіваючись, що хоч на військовій ниві у нього вистачить розуму для старанності, яка все переможе.

Після закінчення військового училища служба у нього не складалася через надмірне захоплення хмільними напоями. Товариші по службі називали навіть його не Захарушкою, а Бухарушкою, не Дурачком, а Синячком. Так би він, може, й спився б потихеньку, лишився б Бухарушкою Синячком, якби не сталася війна. Правити Лугандонією і командувати військом цієї країни – досі небаченої, відправив його без зайвих розмов його покровитель - Вальдемар Дорогін, що наказав своїм підлеглим: «Знайдіть мені терміново якогось відчайдушного офіцера командувати Лугaндонією!» Захарушка якраз у п’яному вигляді тинявся на плацу, його взяли під білі ручки і посадили в броньований «Мерседес», і повезли до новоствореної Лугандонії. Сам Захарушка з жахом думав, що його везуть чи то на гауптвахту, чи то на розстріл, та й інші дивилися йому вслід з жалем, думаючи, що очікує його страта. Але зрозумівши у чому справа, він швидко прийняв у солдатів Лугандонії присягу на вірність і пообіцяв кожному ящик горілки.

Утвердившись біля керма влади він рано виявив свою люту вдачу. Коли до нього підводили заарештованого чи полоненого він просто тицяв у нього пальцем і кричав: «Ти маєш померти!» Багатьох ув’язнених і полонених він катував особисто, а коли хтось не витримуючи мук, просив нарешті: «Убийте мене!», щоб покласти край стражданням, Захарушка вигукував: «Я тобі ще не пробачив!» На стратах він бував особисто і вимагав: «Убивайте його повільно, нехай відчуває, що вмирає!» Якось секретар доповів йому, що народ Лугандонії його ненавидить, на що Захарушка Дурачок відповів: «Нехай ненавидять, аби боялися!» Таланту воєначальника і полководця він не мав: часом посилав він солдатів на вірну і безглузду смерть. Хоча до солдатів на публіці він ставився ласкаво – називав їх не «воїни», а м’якше – «соратники». Якось він послав черговий батальйон на вірну смерть, солдати прощалися з ним криками: «Ті, що йдуть на смерть, вітають тебе, командире!». Він вигукнув: «А може і ні!» Тоді солдати відмовилися йти у бій, мотивуючи це тим, що вождь Лугандонії наказ скасував. Йому довелося мало не на колінах особисто просити солдатів йти в останню атаку.

Любив він особисто правити суд і військовий трибунал, хоча в справах судових проявив крайню дурість. Якось у суді йшлося про підробку заповіту, хтось із зали вигукнув: «Та за це треба руки відрубати!» Тоді він наказав принести плаху і покликати ката. На теренах державного діяча він частіше викликав подив або навіть сміх, ніж розуміння. Так, він видав окремий указ, який забороняв випускати вітри під час урочистих обідів та під час урочистостей з нагоди державних свят. Всі йому дорікали щодо його обмеженого розуму і навіть тупості, але це не зовсім так: у юності науками він старанно займався, особливо історією КПРС, а в зрілому віці написав він навіть книгу «Історія удмуртів». Але під час презентації книги стався конфуз: коли Захарушка читав обрані розділи з книги на публічних зборах, під кимось із присутніх зламався стілець і той із гуркотом впав. Це викликало не лише сміх у залі, а й сміх самого доповідача, і він не міг читати далі, весь час згадував падіння цього слухача та заливався сміхом.

Видовища для народу він влаштовував різні: особливо любив влаштовувати військові паради. Для депутатів Верховної Ради Лугандонії він виділив окремі глядацькі місця, щоб не бентежити народ. Бенкети він влаштовував часті та багаті, запросивши якнайбільше своїх нових друзів. У прикмети та забобони він не вірив. Навіть коли, приїхавши до Лугандонії, він, виходячи з броньованого «Мерседеса» впав, він обернув цей зловісний знак на жарт: «Ти в моїх руках, Лугандоніє!» Вирували в його душі постійні підозри і страх. Навіть у перші дні правління, коли ще не проявилися його жорстокість і люта вдача, і багато хто в Лугандонії на нього дивилися з надією, він з’являвся на публіці тільки в оточенні до зубів озброєних головорізів. Якщо й допускав когось до себе на нараду або для бесіди, то тільки після ретельного обшуку. А хибна чутка про якусь змову привела його в такий жах, що він і справді хотів зректися влади.

Схильний він був до ганебної хтивості і розпусти, як щодо жінок, так і щодо людей чоловічої статі. Жадання його часом переходило всі межі пристойності. Так у своїй резиденції він мав особливі таємні кімнати, де перед ним злягалися по троє молоді люди обох статей, підігріваючи його пристрасть, що згасала з роками. Пристрастю він палав навіть до хлопчиків найніжнішого віку. Так, під час святкування Дня Лугандонії його вразив вигляд двох піонерів, які несли прапор. Він одразу завів їх за трибуни і розбестив. А коли вони почали дорікати один одному в розпусті, наказав переламати їм ноги.

За часів його правління народ Лугандонії та армія цієї країни страждали від безпробудного пияцтва. Він вирішив пияцтво в Лугандонії викорінити: виноградники вирубати, самогоноваріння заборонити, самогонні апарати конфіскувати. Але цей указ до кінця втілити в життя він не наважився. У народі ці заходи викликали обурення, з’явилися навіть листи зі віршами:

«Як не гризи виноградник, козел,
А вина іще стане - для заклання,
Коли в жертву тебе принесуть!

З Юзівки – столиці Лугандонії Захарушка Дурачок вигнав філософів, мімів, коміків, фізиків, вважаючи їхнє мистецтво шкідливим для народу, а також вигнав іудеїв, зороастрійців та інших прибічників різних забобонів. З різних мистецтв, крім кіно, він любив народні казки і навіть тримав при собі колишнього професора, що розповідав і тлумачив йому казки. Йому він любив докучати різними питаннями: «А як звали внучку діда Мазая? А яке було дівоче прізвище бабки, яка спекла колобка?» Та інші питання, на які професор знаходив відповіді насилу.

З роками жорстокість і люта вдача Захарушки Дурачка тільки зростали. Багатьох людей він наказав розстріляти без суду і слідства при наявності навіть якихось натяків на нелояльність, багатьох колишніх друзів він наказав убити з нікчемного приводу - всюди йому ввижалася змова, іноді він наказував убити того чи іншого свого офіцера, якщо вони не могли поділити гроші, або він підозрював, що той певну суму залишив собі. Так свого колишнього друга Пашку Патефона він наказав убити, поклавши йому в ліфт бомбу, а потім на його похованнях удавано сумував і плакав. Якось він зник з Юзівки, поїхавши в невідомому напрямку, його оточення не знало, що й думати. А потім він з’явився в районі Хацапетрівки і на запитання відповідав: «Незабаром я знову в Юзівці з’явлюся, а зі мною буде ось хто!» - і поплескував по автомату Калашнікова.

Багатьом польовим командирам сепарів його криваві й жорстокі дивацтва так набридли, що змова дозріла якось сама собою. Щодо його смерті було чимало зловісних знамень. Так за три дні до його смерті в статую Леніна вдарила блискавка, в ніч перед його вбивством було стільки блискавок, що він, прокинувшись, вигукнув розчулено: «Та нехай вражає кого хоче!». Кажуть, що за день до його смерті на будівлю театру в Юзівці сіла ворона і прокричала людським голосом: «Буде вже добре!» Тут же знайшлися тлумачі, які сказали: «Ворона не могла сказати - вам уже добре!» Кажуть також, що один старий безхатько віщував Захарушці насильницьку смерть на травневі свята. На шляху до своєї резиденції на урочисту нараду з приводу Першого Травня Захарушка зустрів на вулиці того безхатька:
- Ну, що, травневі свята настали, а я ще живий!
- Настали, та не пройшли!

Змовники, знаючи, що всіх будуть обшукувати і зі зброєю не пускатимуть, вирішили його вбити пластиковими ножами. Знак мав подати польовий командир Щур словами: «Давайте на честь свята вип’ємо за шахтарів Лугандонії!» Першим удар завдав Колян, якого Захарушка вважав за свого сина. Отримавши удар ножем під ребра і побачивши спрямовані на себе розбиті пляшки та чарки, Захарушка вигукнув: «І ти теж, Коляне, дитино моя?!» - І впав на підлогу. Усі кинулися добивати його з криками: «Бий ще!» і зупинилися тільки тоді, коли тіло вже важко було впізнати. Смерть його довго приховували від народу Лугандонії, приносили обітниці за його здоров’я, ніби він був хворий, приводили в резиденцію клоунів, ніби він хотів розважитись, а тим часом тіло його тримали в холодильнику. Потім все ж таки поховали його з почестю, яка і належить правителю Лугандонії.

2014

Никифор прокинувся в середині білого куба. Точніше це був не куб, а скоріше паралелепіпед. Внутрішня поверхня цієї геометричної фігури була вкрита білою речовиною, яка зовні нагадувала карбонат кальцію. Інша людина злякалась би чи як мінімум здивувалась би. Але не наш герой. Никифор сприйняв цю ситуацію з якоюсь стоїчною апатією. Йому було все одно. До слова сказати, не всі грані цього кубу були однакові. В одній грані Никифор помітив чотирикутний отвір, заповнений, судячи по всьому, твердим тонким шаром силікатів. Через цей шар проникали в середину кубу кванти променистої енергії. Ці кванти були одночасно і частинками і хвилями. Никифор спрямував свій погляд на цей отвір, намагаючись встановити джерело отих електромагнітних хвиль, на які реагували його очі. І виявив, що джерелом є яскраво-жовта куля, що була десь там далеко за межами кубу. Никифор ще подумав, що ця куля, напевно, складається з гарячої плазми. Далі Никифор окинув поглядом куб в якому знаходився. Він був далеко не порожній. Орієнтуючись в часопросторі, Никифор зауважив, що його тіло розташоване горизонтально на якійсь дивні металевій конструкції, основу якої складав чотирикутник, від вершин якого відходили трубки, що впиралися в нижню сторону кубу. І ця нижня сторона була вкрита не карбонатом кальцію, а якоюсь більш складною органічною речовиною, основу якої складала целюлоза. Та й сама конструкція, на якій лежало його тіло була вкрита якимись плівками, що теж були зроблені з целюлози. При цьому ці плівки різної товщини, що утворювали кілька шарів, складалися з довгих тонких волокон (товщиною, певно, з волосину, і ці волокна були тісно сплетені). На одних із цих плівок Никифор лежав, інші плівки вкривали його самого. Інший би вигукнув: «Як багато тут чотирикутників, як багато тут целюлози!» Але Никифор ніяк на це не відреагував і нічого такого не подумав. Він сприйняв це як даність.

Никифор піднявся з тої химерної конструкції, скинув із себе целюлозні плівки і перейшов з горизонтального у вертикальне положення тіла. Він помітив, що в тому паралелепіпеді, в якому він знаходився є ще один отвір – чотирикутний, закритий таким же чотирикутником, рівним по площі, тільки явно тонким і рухомим. Він наблизився до цього чотирикутника і потягнув за металеве вип’ячування, що стриміло з краю цього, як виявилось, досить плоского утвору. І (о, диво!) плоский чотирикутник зрушив з місця – він був прикріплений рухомо тільки одною стороною. Просунувшись через отвір, Никифор опинився в іншому паралелепіпеді, а потім ще в іншому. Там зі стіни стирчали блискучі трубки, що згиналися вниз – до лійкоподібних утворів зроблених явно з алюміносилікатів. До трубок були прикріплені коліщатка – явно рухомі. Никифор покрутив одне з таких коліщаток і з трубки полився рідкий оксид водню. Хтось інший би здивувався: «Рідкий оксид водню? Для чого?» Але Никифора здивувати чимось було важко, просто неможливо. Никифор підставив руки під струмінь оксиду водню, потім бризкав тим собі на обличчя і в ротову порожнину. Після цього торкався рук і обличчя чотирикутною целюлозною плівкою, яку він прихопив з собою, пересуваючись з найпершого паралелепіпеда. Плівка при цьому всмоктували часточки оксиду водню, наче не пориста це була плівка, а жива істота.

Потім Никифор повернувся назад до вихідної точки і почав вкривати своє тіло плівковими конструкціями сплетеними з тонких, переважно целюлозних, волокон. Для чого він це робив – невідомо. Не для захисту тіла від низьких температур, і не для захисту тіла від високих температур – температура газової суміші, що оточувала його тіло була оптимальною для підтримки температурного режиму тіла. І не для краси – ці покрови не викликали в Никифора естетичних переживань. Для чого він це зробив – так і лишилось загадкою. У цій історії взагалі багато загадок. Чи вдасться їх розгадати хоча б комусь, прийдешнім поколінням, наприклад, невідомо.

Потім Никифор почав переміщуватись з одного куба в інший паралелепіпед, аж поки не опинився за межами найбільшого паралелепіпеда, який охоплював всі менші. І тоді він побачив (навіть не побачив – відчув), що він знаходиться на поверхні велетенської кулі, що оточена газовою оболонкою, яка складається переважно з азоту і кисню. І ця велетенська тверда куля обертається навколо іншої це більшої газової чи то плазмової кулі – розпеченої, яку було видно там, далеко, яка випромінювала кванти променистої енергії. Інший би просто з розуму зійшов би від такої несподіванки, але тільки не він – Никифор! Він сприйняв це як даність. І Никифор почав переміщуватись поверхнею цієї кулі шляхом впорядкованого падіння. Він викидував одну ногу вперед, потім переміщував центр ваги свого тіла, опирався на ту ногу яку викидав вперед, відривав від землі другу ногу і перемішував її вперед. Тверда куля утримувала його на поверхні силою гравітації, не дозволяла йому кудись полетіти. Так переміщуючись поверхнею кулі він помітив дивних істот. Вони були невеликі, разів в двадцять менші по масі за самого Никифора. Тіло було в них вкрите зроговілими виростами шкіри, рухались вони на задніх кінцівках на яких було тільки чотири пальці (три вперед, один назад), а передні кінцівки були складені на боках тіла. Замість щелеп і зубів були в цих істот конічні загострені зроговілі утвори. Істоти видавали одноманітні ритмічні звуки, крутили головами, розглядали щось на поверхні кулі. Істоти не викликали в Никифора ніяких емоцій, ніякого здивування: ходять то ходять. Схоже, що Никифор жив розумом, а не емоціями.

Так само Никифора не здивували інші істоти яких він побачив на своєму шляху. Він побачив рухомі водні колоїдні розчини, вкриті еластичною непроникною для води оболонкою, завдяки чому ці колоїдні розчини зберігали цілісність як системи речовин, як хімічна реторта, де безперервно відбувались якісь хімічні реакції, виникали електричні струми. Никифор більше відчув, аніж зрозумів, що ці розчини, ці субстанції мислячі – там переробляється інформація, виникають тексти, сукупності знаків, системи «так» - «ні». Але він не став надсилати цим рухомим розчинам якусь інформацію (шляхом утворення пружних хвиль певної частоти у газовому середовищі), а просто продовжив переміщуватись в часопросторі.

Це переміщення він завершив потрапивши в середину зовсім іншого паралелепіпеду, що містив в середині величезну кількість кубів та інших порожнистих трьохвимірних геометричних фігур. Там він своє тіло накрив ще одним покровом – білого кольору і побачив крім усього іншого – химерного і дивовижного, кілька десятків трубочок зроблених із силікатів – прозорих і замкнених з одного кінця. Там у середині були крапельки колоїдних розчинів – взятих з тих великих замкнених мислячих (і не дуже мислячих) колодних розчинів. Деякі з цих трубочок стояли на столі, а деякі з них Никифор дістав з великого білого стабілізатора ентропії, що знаходився там же. Був там такий пристрій. Був. Навколо (як і в усьому Всесвіті) ентропія повільно, але впевнено зростала, а в середині цього пристрою рівень ентропії зростав повільніше. Тому, що цей пристрій зменшував швидкість руху молекул, що в ньому знаходились. Никифор почав розкапувати ці колоїдні розчини до менших циліндриків і додавати до дих прості розчини різних речовин, від чого ця суміш змінювала колір. Потім він через ці кольорові розчини Никифор пропускав промені світла і дивився як змінювала своє положення стрілка, що оберталась на круглому віконечку пристрою, в середині якого були металеві дроти, по яких рухались електрони і виникало електромагнітне поле. Побачив би це хтось сторонній, дуже би здивувався, але не було поруч такого стороннього, хто вмів дивуватись. Таке було відчуття, що здатність дивуватись зникла в тому світі в якому перебував тоді Никифор.

Так Никифор провів доволі багато часу займаючись такою досить дивною діяльністю, спираючись своїми сідницями на квадрат, що опирався в свою чергу чотирма довгими стержнями в нижню поверхню куба. Але потім Никифор помітив, що на його лівій руці на хронометрі дві стрілки розташувались певним чином, а одна стрілка продовжила досить швидко рухатись по колу. Тоді Никифор найбільш поверхневі білі покриви тіла скинув і почав знову переміщуватись з одної порожнистої об’ємної геометричної фігури до іншої, поки не потрапив в інший куб, де було чимало рухомих мислячих колоїдних розчинів. Один із таких розчинів дав Никифору алюміносилікатну круглу пластинку із загнутими догори краями. На цій пластинці (доволі товстій) лежали подріблені і оброблені термічно шматочки вегетативних пагонів рослини Solanum tuberosum і шматочки тіла якоїсь вбитої тварини (теж оброблені термічно). Хтось інший би нажахався такому от подарунку, але тільки Никифор – ніколи. Потім Никифор вчинив дивно. Він опустив вниз нижню щелепу і металевою паличкою, яка була розщеплена на кінці на чотири частини, помістив у свою ротову порожнину шматочки отих вегетативних пагонів. Потім почав активно рухати щелепами (особливо нижньою) і подрібнювати шматочки вегетативних пагонів кісткоподібними виростами вкритими емаллю, які якраз були і є в нього на щелепах. Потім він почав робити рухи м’язами глотки і проштовхувати ці подріблені шматочки по стравоходу вниз до шлунку, а там (і далі нижче) почав розщеплювати поліхасариди, що містилися в вегетативних пагонах до моносахаридів. Для чого він це робив? Якби його в ту мить спитали про це, він би відповів: «Для поповнення запасу енергії!» Справа в тому, що Никифор потім окислював ті моносахариди до вуглекислого газу і води внутрішньоклітинно (тіло Никифора складалося з клітин), а енергію запасав і потім використовував для переміщення в часопросторі і для обробки інформації. Ви скажете – це ж безглуздо, це не раціонально! Навколо ж море енергії і то потужної – в космосі, в кожній часточці речовини – бери, користуйся. Але Никифор обрав саме такий нераціональний шлях. Чому? Загадка.

Потім Никифор повернувся до своїх дивних приладів, що мали стрілки і випромінювали світло. І знову капав розчини – колоїдні і не дуже в прозорі силікатні трубочки. Відвідував зовсім маленький замкнений паралелепіпед, де звільняв свій організм від надлишку оксиду водню та непотрібних продуктів обміну азоту – від отруйних продуктів метаболізму. Коли освітлення за межами геометричних фігур (на поверхні величезної твердої колі кулі) змінилося, Никифор знову почав переміщуватись до вихідної точки з якої і почались всі ці події.

По дорозі він побачив ще більш дивних істот. Вони були майже нерухомі, тільки вони дуже повільно збільшували розміри свого тіла. Нижня частина їх складалася з довгастих виростів, що заглиблювались в тверду, але пористу поверхню кулі, а верхня, крім довгастих виростів мала ще широкі пластинки, якими оця от жива істота поглинала кванти променистої енергії, що йшли від далекої велетенської плазмової кулі – енергію цих квантів ці істоти використовували для зменшення ентропії та будівництва свого тіла. Никифор так не вмів. Тому цих створінь він поважав, хоча вони були майже нерухомі, мислити не вміли і тільки й знали що росли. Никифор помітив статеві органи цих істот – різних кольорів – червоних, синіх, жовтих, білих. У Никифора зовнішній вигляд цих статевих органів викликав естетичні переживання – вони йому сподобались, як зовнішнім виглядом так і запахом. Він деякий час милувався ними і насолоджувався їх ароматом. Никифор зауважив, що до цих органів розмноження прилітають якісь маленькі крилаті істоти, гудять і дзижчать при цьому. Вони залазять в середину цих органів і вимащуються нерухомими статевими клітинами, що прилипають до них, а потім летять собі далі. Інша людина відчула б відразу до цього всього, але Никифор відчув щодо цієї дивної картини якусь радість і душевний спокій.

Никифор таки повернувся до вихідної точки, з якою почав ось цей епізод свого буття. Прийняв горизонтальне положення тіла і максимально відключив свою свідомість від зовнішніх подразників. І поринув у свої мимовільні думки і спогади. Бо такий він Никифор – носій перемоги. Перемоги над обставинами буття.

1995

Хтось викинув величезне дзеркало (я побачив його на світанку), і воно лежало цілісінький день під залізним фарбованим парканом і відображало Небо – синє з білими неохайними хмарами і шматок задуманої вулиці – ніби відгризений тріщиною з часопростору. У цьому відображеному шматку міста людей і машин були квітучі черешні, на одну з яких щоранку сідали дві ворони (чорні серед білого цвіту) і вели довгу гортанну розмову про весну. Споглядаючи такі швидкоплинні світанки я подумав, що серед літераторів чорних літер були і є люди-дзеркала (не кажу свічада – не зрозуміють). У цих дзеркалах відображалась епоха з усіма її барвами (навіть темними як ніч) та плинними тінями. Таким дзеркалом доби проторенесансу був Франческо Петрарка. Проторенесанс – це доба світлої печалі, де, як не в його сонетах шукати цієї журби? «Мій пан, чиєї влади незборимої, противитись не стане смертних сил…» Ні, це чисто проторенесансний фаталізм – тут немає і тіні готики – цього останнього резюме середньовіччя. Дзеркалом готики був Тома Аквінський – учень алхіміка, хоча поетом його я називати боюсь. Справжні поети ніколи не кликали до хрестових походів. Петрарка сам себе вважав Прометеєм, що добровільно заховав свій вогонь в лампаду. Джованні Боккаччо – його необачний сучасник – це зовсім не дзеркало (як думали гімназисти ХІХ століття), і навіть не сатирик. Його твори і не зла іронія, і не жорстока пародія на сучасність. Боккаччо – це випадкова реінкарнація Лукіана: агонію середньовіччя він переплутав з агонією античності. У Львові та Черкасах Данте та Боккаччо читають, а книги Петрарки, так, гортають. Хоча я знав одного дивака з Луцька, що Петрарку справді читав. Але його Петрарка цікавив виключно як сучасник Ольгерда, не більше. І він марно шукав в його сонетах згадки про Велике Князівство Литовське, намагаючись зрозуміти, чому цю фантастичну державу оминула Чорна Смерть (хоча б частково). У XVIII столітті таким дзеркалом епохи був лише Джакомо Казанова. Всі інші або випереджали свій надміру естетичний і механістичний час, або безнадійно відставали від нього. Про Григорія Сковороду я тут мовчу – він був не від світу сього, тому дзеркалом бути не міг. У класичній Японії дзеркалом своєї епохи був тільки Мацуо Басьо. І все. «Солом’яний плащ мавпи» виявився дзеркалом, а не ірраціональною конструкцією. «Без правди немає поезії» - тому. Ну, справді не вважати ж дзеркалом епохи Хоші Сайґьо, що в своїх творах мандрував в потойбічний світ, чи Мурасакі Сікібу, що зображала людей, які абсолютно не розуміли, де і коли вони живуть, і світ поза їхніми мистецькими переживаннями ніби не існував. В Японії ХХ століття таким дзеркалом епохи був тільки Сюгаро Ямомото. ХХ століття направду стало «вулицею без сезону», де люди живуть у світі власних ілюзій і торгують дірявими човнами, які ніколи не попливуть. Акутагава Рюноске вважав себе ідіотом і не помічав очевидного, намагався зрозуміти людську душу блукаючи в нетрях минулого, а Юкіо Місіма спалював неіснуючі храми, в яких ніколи не було жодного дзеркала: лезо катани – погане дзеркало, у ньому відображається або богиня Сонця Аматерасу або сама пані Смерть. Не більше. І не тому, що це лезо надто вузьке чи не досить відполіроване. Поголитися можна зазираючи саме туди. Місіма це зрозумів – і то вчасно. В Європі ХХ століття єдиним дзеркалом епохи був Джеймс Джойс. До того ж усвідомленим дзеркалом. Треба було мати неабияку самовпевненість, що сказати прямо: так, я дзеркало епохи. І борони вас Боже його розбивати. Всі інші літератори вигадували свої світи, замість того, щоб відображати сучасний їм світ. Журналістика ХХ століття перетворилася в фантазії на тему або на зображення Утопії чи Антиутопії, які не в майбутньому, а нині. Що вже казати про красне письмо. Ернест Хемінгуей був останнім лицарем епохи модерн, а лицар не може бути дзеркалом – скільки не поліруй його обладунки. Редьярд Кіплінг вигадував світ сильних чоловіків, що після інженера Семюела Кольта було анахронізмом. Анрі Барбюс, Еріх Ремарк, Скотт Фіцджеральд хотіли стати такими дзеркалами, але в ці дзеркала ніхто не зазирнув, а хто зазирнув, не повірив, вони стали замальованими дзеркалами. Література ХХІ століття рухається по інерції: всі продовжують вважати, що постмодернізм себе ще не вичерпав, хоча це не так, і що новий літературний напрямок ось-ось народиться, а воно все ніяк. І яке там дзеркало – сучасність надто божевільна. А хто захоче поставити дзеркало перед божевільним?

Я вже кілька годин думаю тільки про одне: хто ця людина, що викинула велетенське дзеркало? Те що це поет – я не сумніваюсь. Він, певно, зрозумів, що не варто в нього зазирати шукаючи відповіді на вічні питання – дзеркалом не зазирнеш собі в душу. Нехай воно відображає весну і випадкові перехожі бачать у ньому Небо – бо їм ліньки піднімати до гори очі. Я не наважився підійти до цього дзеркала вночі, коли молодий місяць був саме в сузір’ї Тільця. Я просто знаю хто зазирає в це дзеркало вночі, коли сили зла панують на цій нещасній землі нероздільно.

У їхньому місті спорудили пам’ятник. Точніше навіть не спорудили і не поставили, а звели. І навіть не пам’ятник, а монумент. Пам’ятник Кату. Великий такий і гарний. Відлитий із бронзи – з червонуватим відтінком. Постамент нагадує плаху - як і належить, дуже навіть. А сам пам’ятник – Кат, тобто – такий мужній, впевнений у собі, мускулистий – справжній тамбовський мужик, погляд іскристий, сталевий, сорочка навстіж (душа теж), рукави засукані (як у майстра), сокира в руках величезна. Краса, та й годі. І напис золотими літерами по колу: «Кату від вдячного російського народу». Пам'ятник спорудили на липовій алеї. У них у місті взагалі люблять липу дуже. Все у них липове - і чай п’ють липовий, і мед на базарі липовий, і в храмах у них іконостас липовий, і пряники теж - з липовим медом. І навіть у губернатора прізвище Липовий. І подумалося мені, що й держак до сокири Кату найліпше вирізати з липи. Може й не такий міцний буде як із дубу, і не такий зручний як із клену чи з горіху, але їм би тільки держак пошукати та змайструвати його для страти Петровської – поламається, так інший тут же новий змайструють.

До пам’ятника приводять діточок – школярів особливо неспокійних. Діти несуть квіти – червоні гвоздики – прямо до підніжжя плахи кладуть. І у всіх дітлахів при цьому на шиї червона ганчірочка зав’язана – для нагадування. Діти шиї витягують – ніби вправляються. А вчитель відразу з оповіданням повчальним: «Кат – це рятівник землі російської. На катах Росія й тримається. І якби не Кат – пропали б ми усі ні за цапову душу! На Ката одна надія і сподівання!» Музика при цьому така святкова й урочиста. Дія це відбувається на День Ката або на Свято Сокири - після народної гулянки.

Діти, яких приводять до пам’ятника наставники, поділяються на дві категорії. Одним вчителі кажуть: «Ось виростите – теж катами будете! Беріть приклад!» А іншим – вони й на зріст нижчі, і «накачані» не так, та й очкарики здебільшого – так їм інше кажуть: «Усі ми повинні як один готові бути – якщо треба, якщо Батьківщина скаже – так на плаху піти за Росію нашу, за ідеали наші... Бо треба так... Тому шиї заздалегідь тренуйте, вправляйтеся – щоб на плаху голову схилити... »

Пам’ятник став окрасою міста – так пишаються цим монументом громадяни, так люблять цей пам’ятник – просто душі своєї не відчувають! Чи то в тілі, чи то взагалі. Навіть герб міський змінили – тепер там красуються Кат, дві сокири, плаха, ланцюги і так все це у колосках золотистих і стрічках червоних. Хочуть навіть оте місто на Палачеськ перейменувати.

У них навіть медичне училище імені Ката. Там медсестри майбутні навчаються лікувати хворих методом кровопускання. А в церкві їхній ікона є: там замість Христа образ Ката зобразили. У такому ореолі він там з сокирою в сонмі серафимів. Народ богомольний до тої ікони припадає, цілує образ чудотворний, від суєтного життя земного звільняючий. В університеті місцевому на історичному факультеті курс лекцій започаткували: «Історія катівського ремесла». Музей краєзнавчий переробили в «Музей катувань і страт» – відкрито з ранку до вечора без вихідних.

І ритуал зустрічі Нового року на дитячих ранках змінився. Нині в них замість Діда Мороза до дітлахів запрошують Ката. Вихователька біля ялинки збирає дітлахів - хто в костюмі утопленика, хто шибеника, хто в’язня і з усмішкою: «Діти, а давайте покличемо Ката! А то без Ката Новий рік до нас не прийде!» І всі діти хором: «Кате! Кате!» І виходить він весь у червоному балахоні, тільки прорізи для очей, руки волохаті, хромові чоботи, сокира в руках і мішок мотузкою зав’язаний. А з ним дівчина бліда вся в білому та з косою. І Кат дітлахам: «Дітки! А хто нині хоче померти?» А все дружно: «Я! Я!» І Кат їм із мішка подарунки – кому труну іграшкову, кому мило та мотузку, кому камінь на шию…

Нещодавно приїхав до їхнього міста Старий Контрабандист. Так, у гості. Навіть не по справах. Посидів він з друзями, поохали вони, побалакали, перекинули склянки з рідиною прозорою в горлянки (поки що цілі), а він їм (як старим друзям) таке ось: «Культ Ката в цьому місті чужий. Не тутешній. Його сюди завезли. Контрабандою. З країни однієї туманної вандальської, де нині вбивати людей, стало вже не модно. Не потрібний він там став. Його за безцінь купили і в старій валізі порваній притоварили. Культ прижився – народу сподобалося, тим, хто має владу особливо. Залишається тільки дивуватися… Шкода, що нічого хорошого в мене контрабандою привести до цього міста не виходить. Навички вже не ті – з роками втрачаю форму…»

2014

Читаючи черговий опус Д. Б. я наштовхнувся на фразу: «… Ви можете скільки завгодно критикувати Джойса…». І тут я подумав: а чому б мені і не покритикувати Джойса? Рознести в пух і прах його «Улісса», цеглину на цеглині не лишити від його «Поминок за Фіннеганом». Руки почали свербіти (а це завжди до нових текстів – вірна прикмета), білий папір на столі виглядав спокусливо – просто волів забарвитись чорними літерами. Я навіть на мить забув, що кожен текст – це вигнання з раю. Особливо текст критичний. Крім того мене давно муляла одна фраза Джойса про Ірландію, муляла, наче цвях у старих гірських черевиках. Чому я так балансував, особливо рік тому, між захопленням і неприйняттям, читаючи «Улісса», співставляючи його оригінал з різними незачесаними перекладами деякими європейськими і не зовсім мовами. Чому? Мені навіть захотілось зазирнути собі в душу (хоча б по Фройду). Може тому, що я сам стільки разів хотів померти за Ірландію і то вже? Чи може тому, що блукати вулицями Дубліна найближчі роки мені судилося тільки на сторінках «Улісса»? Навряд. Я ж то завжди прекрасно розумів, що Джеймс Джойс – це одночасно і Йоганн фон Гете і Фауст, що синхронно задають Богу одне і теж запитання ірландською мовою, на яке немає відповіді. І от зміцнившись як старий дуб у цьому намірі, навіть покректавши над листком білого паперу, бавлячись синьою авторучкою, я для початку вирішив винести сміття – з хати. А заодно з власної голови. Зібравши старі пошматовані папери, обгортки від цукерок, якісь записники з позаторішніми розкладами лекцій з арахнології, подерті шкарпетки і порожні коробки від прального порошку, порожні пляшки з-під «Джеймсона» та «Роси Тулламору» в чорний мішок, я вирушив до найближчого стійбища сміттєвих контейнерів, де вони зібрались, як мамонти на водопій талої води льодовика. Не встиг я звільнитися від непотребу, як зітнувся очима з місцевим безхатьком, що любив на цьому смітнику пошукати чогось цікавого. Його в нашому районі всі називали Гамлетом, особливо пенсіонерки. Чому – не знаю. Певно, був якийсь шекспірівський епізод в його біографії. Подивившись мені в очі він єхидно промовив: «Джойса зібрались критикувати? Ось повідомлю куди слід!» Мене ніби струмом вдарило: а раптом він і справді напише про це в Спілку письменників Ірландії? Що тоді робити мені зі своєю репутацією алхіміка? Поплівся я додому – все тою ж бруківкою – мокрою і сірою, австрійською. Ледве підіймаючи важкі ноги. Поверхнею дороги човгав довгою березовою мітлою наш двірник Митрофан – фанат Мітри і чистоти помислів. Змірявши мене поглядом, зневажливо оцінивши мої стоптані черевики він промовив: «А ще Джойса зібрався критикувати… Писака!» Додому прийшов я просто «ніякий». Як та сова у дитячій казці про сірого кролика. Мій кіт (якого чисто випадково теж звати Улісс) подивився на мене своїми великими темними задумливими очима, в яких я прочитав: «Джойса, значить, критикуємо? Краще б дав мені трохи поїсти…» А ти хоч, що в тому розумієш? Що тобі література? Тобі тільки біля батареї опалення грітися і сонети Петрарки слухати. Що тобі той смарагдовий острів? Думаєш там більше шанують котів, аніж тут? Даремно. Я вже зовсім було заспокоївся, аж тут телефон – дзвінок лезом по свідомості. Беру слухавку – шеф: «Читав я Ваш річний звіт по науці. Жахливо. А ще й Джойса, значить, критикуємо…» Я щось пробелькотів, невиразне, мовляв, перероблю і кинув слухавку – змовились вони всі, чи що? А тут іще кава невчасно закінчилась. Не пити ж мені в четвер какао! Вдягнувши смугасту краватку і плащ (який не який) я подибав до найближчої кав’ярні «Квазімодо», де варили досить порядну колумбійську каву по-мексиканськи. На мою фразу: «Одне горнятко американо!» бариста кивнув головою і кинув: «А Джойс що Вам поганого зробив? Чи може Ви просто не поціновувач хорошого віскі?» Попиваючи каву і замовивши ще одне горнятко – цього разу кави по-ірландськи я думав: «А справді? Хто я такий щоб критикувати Джойса?» Ми можемо нескінченно сміятися з його «Поминок за Фіннеганом», але приїхавши до Дубліна, зробивши кілька кроків будь-якою з його вулиць, ми обов’язково наштовхнемось на паб. Де будемо так само смакувати «Гіннесс» як робив це Леопольд Блум.

(Повість про тілорухи)

Намір у мене з’явився – твердий та незламний – здійснити пересування в часопросторі, а тому направив я стопи свої в перспективний заклад векторності. Зовсім було отримав я дозвіл на пересування, як до мене зволив підійти доброчений громадянин. І підійшовши запитав:
- А чи любитель Ви, хороша людино, здійснювати тілорухи?
- А які саме тілорухи Вас цікавити хочуть? Бо тілорухи різні бувають, зауважу Вам і хочу сказати. Тілорухи якої частини мого тіла мали Ви на увазі в інтересі своєму утримувати?
- Та, знаєте, мене цікавлять тілорухи взагалі. А не зокрема.
- Дозволю тоді я собі Вас запитати: а з якою метою Ви цікавитеся моїми тілорухами?
- З найневиннішою і найпрекраснішою метою.
- Але в цьому я не сумніваюся, бо я побачив, що Ви громадянин доброчесний.
- Це як Ви побачили? Це за якими такими непрямими чи прямими ознаками Ви цей висновок зробити вирішили? Зауважу, що правильний висновок. Дуже вірний і шляхетний.
- Та за різними ознаками - різноманітними, навіть можна сказати. Ось Ваші окуляри. І ось Ваш капелюх. Такі предмети на голові розміщені свідчать про доброчесність та усвідомлення.
- Чудово! А очі то? Очі? Очі то мої Ви не помітили! А вони якраз доброчесні!
- Помітив і зауважив! Та сказати про це посоромився. Сором’язливий я дуже. До почервоніння обличчя навіть доходить інколи. А тут Ви про тілорухи заговорили. Я вже, знаєте, про натяки подумав і до підтекстів різних у роздумах своїх дійшов, і про метафори та символи уявив.
- А ось це Ви дарма, чоловіче, дармесенько дуже. Не слід про підтексти думати щось! З набожністю це не сумісно! Натяки, вони різні бувають! Ось говорить людина про доброчинність і вірність Самому, а натякає на інше, часом навіть на тілоушкодження.
- Та невже???
- Вже! Я стикався з цим і не раз у своїй доброчинності.
- Слухайте-но, люб’язний громадянине, чи просвітлений Ви?
- А то як же! Просвітлений до неймовірності! До глибин! Так, що далі нікуди! Адже я космонавтом працюю, а космонавтам без просвітлення, ну, ніяк! До того ж сновидцем підробляю. А сновидцями лише просвітлених на роботу й беруть!
- Ой, перепрошую, як старе кенгуру, поцікавлюся: а Ви сновидець-гінеколог чи сновидець-андролог? А то, знаєте у мене до цього особливий дзвінковий інтерес є...
- Я сновидець-фертилізатор! Я уві сні, крім іншого, крім всіляких там істин прозрінь, ще й фертилізацію здійснюю. З Божою допомогою, звісно...
- Ов-ва, як цікаво! А я ось, нещодавно, фертилізувати у сні намірився, але здійснити це не зміг. Порадник мені потрібний хороший.
- Та це ж одразу! Це ми миттєво порадимо! Ось я до Самого днями прийшов, приніс я йому подарунок – далекобач-далекочуй роботи дивовижної. Ось, кажу, для Ваших клітин Сертолі, для Вашого гаметогенезу, кладіть, так би мовити, сюди Ваші гоноцити. А він, одразу, дякую, мовляв, радість велика в цьому дарі втілена, хороший Ви, мовляв, сновидець і космонавт, я б Вам не тільки свої гоноцити довірив, але навіть сам процес фертилізації, який особисто досі здійснював. Ось як! А ви ще сумнівалися, що я просвітлений!
- Та й не сумнівався я зовсім – це я так – для наочності переконався. Якщо людина хороша, то чому б і не переконатися!
- Це вірно! Впевнення завжди в задоволення втілюється! І дозволено, і навіть можна. Я ось вранці переконався, потім тілорухи здійснив і відразу доброчинність громадянина в мені запанувала.
Побачивши, що я безперечний абсолютно і навіть у міру доброчесний громадянин, розквітнув він як сакура в Едо навесні, коли місяць оповні, засіяв посмішкою Будди. Він зняв і протер свої запітнілі окуляри, задоволено, наче качка після сніданку, крякнув і уявив себе геометром.
- Добрячий, Ви хлопче, рушій! А я, знаєте, у часопросторі хотів переміститися.
- Так ось навіщо Ви в заклад векторності завітали! А я то думав...
- Що думали? Що я носій вмістилища речей?
- Я думав, що Ви втілювач мрій. Це якщо відверто... Це так між нами, звісно...
- Та, Боже борони! Та я нікому! Нікому! Я – могила! Я навіть тілорухи... Хоч зараз...
- Зараз не треба. Краще у сновидіннях.
- І то правда. Ви, якось, у мої сновидіння заходьте. Ви людина хороша, а хороші люди в моїх сновидіннях потрібні. Мушу попрощатися з Вами, громадянине міста снів. Бо мій часопросторний пересувач гуде. Векторність настала.
- Тілорухайтесь, громадянине!
- Тілорухаюсь!
І він розчинився у морі людей. Я дивився на його синій в чорну смужку «пінджак» з великими капловухими кишенями, на виблискування його окулярів-маяків, бачив, як він затесався в натовп, розчинився в ньому, як розчиняються зайці в зеленій траві.

2010

Оповідаючи про історію давніх гуцульських родин, що споконвіку жили в Карпатах, неможливо оминути рід, що здавна звався Вервега. Цей рід завжди, навіть в найтемніші часи вважався одним із найшляхетніших і найавторитетніших гуцульських родів. Недарма саме ватажки цього роду в різні часи – і в XIV – XVII століттях, і в новітні часи, починаючи з 1825 року очолювали Раду Гуцульських Ватажків. Крім цього, Вервеги тривалий час були суддями, а то і головували в Суді Ведмедя – вищому суді, що розбирав найважливіші питання буття і взаємин різних родів горян на основі традиційних звичаєвих законів. Зрештою, найдавніший голова Суду Ведмедя про якого нам відомо, це Силан Вервега, що мав більший авторитет в Карпатах, аніж самі князі карпів, бастарнів і білих хорватів і очолював Суд Ведмедя більше півстоліття: у 763 – 815 роках. І нині в Суді Ведмедя головує з 1992 року Микола Вервега. У давні часи рід Вервег володів землями біля Косова, Кутів і мав замок на горі Кліфи – один із найбільш потужних і неприступних замків в Карпатах в епоху раннього середньовіччя. Символами роду здавна були ведмідь і гілка буку. Основний колір вишиванок – жовтий (золотистий). Гасло роду: «Так хотів Бог». Гуцульський рід Вервег не слід плутати з бойківським родом Вервег, що має зовсім інше походження і який володів землями біля нинішніх сіл Ясень та Липовиця, що в Західних Ґорґанах. Про бойківських Вервег слід розказати окремо.

Авторитет роду Вервега в Карпатах пояснюється в першу чергу тим, що ватажки цього роду неодноразово володіли троном і короною князів білих хорватів. Про своє походження Вервеги розповідають наступне. Князь білих хорватів Непобор Довгий Меч, що жив десь у V столітті до н. е. (якого всі історики вважають особою легендарною, і про якого розповіді явно носять казкових характер) мав чотирьох синів: Світослава, Далібора, Хвалимира та наймолодшого Вервегу. І від цього Вервеги і пішов рід Вервег. Саме слово «Вервега» гуцули пояснюють як «затятий», хоча, насправді, на давньослов’янській мові воно означало «бадьорий».

Ще у ІІІ – VI століттях про Вервег було чути як про суддів, законників, жерців (волохів), вісників, пророків, музик та поетів. Згідно легенди, «Книгу Чорного Сонця» уклав Синьооок Вервега, і саме він як суддя і жрець Дажбога приймав ватажків гуцульських родів, що складали присягу на вірність князю білих хорватів Боєславу І Сильна Рука (340 - 366), що запанував над Карпатами, і ватажки креслили свої родові знаки у тій книзі. Саме цим і пояснюють той факт, що знаку роду Вервег (стилізованого зображення ведмедя) у «Книзі Чорного Сонця» немає – вони були родаками князя Боєслава.

Рід князів білих хорватів неодноразово уривався, і тоді на трон та корону претендували ватажки бічних гілок князівського роду і часто верх у тих суперечках брали саме Вервеги. Так, згідно давніх переказів, у 372 році троном білих хорватів заволодів Всевид І Великий Камінь (372 - 399), що належав саме до роду Вервег. Про нього та його синів розповідають дві легенди. Вони настільки своєрідні, що варто навести їх повністю, у тому вигляді, в якому вони до нас дійшли. Історичність подій, викладена в цих легендах більш ніж сумнівна. Крім того, що багато подій, описаних там явно казкові і вигадані, у багатьох гуцульських легендах ті самі події приписуються зовсім іншим персонажам. І різні гуцульські роди розказують ті самі легенди (щоправда, в різних варіантах) які стосуються саме їх предків або ті самі події розказуються абсолютно інакше – розбіжності суттєві, іноді різні перекази чи легенди одна одну заперечують. У легендах та переказах роду Вервег крім князя Всевида І Великий Камінь згадуються князі білих хорватів Боєслав ІІ Кметь (399 - 410) та Добромисл ІІ Бескид (410 - 431), оповідається там про боротьбу за владу та війни між різними карпатськими племенами, хоча ці князі згадуються в римських та готських хроніках (зокрема, згадуються в «Історії готів» Кассіодора та «Гетиці» Йордана) більше як супротивники готів, гетів та гунів. Можливо, не всі легенди і перекази до нас дійшли, може саме ці події вважалися тодішніми оповідачами найважливішими. Перша легенда зветься «Смерть князя Боєслава Кметя». Ось вона:

«Прийняв одного разу владу над Карпатами шляхетний і шанований всіма князь Всевид Великий Камінь з роду Вервег, син Поляна Вервеги. При собі мав він дружину, Милодару, дочку Семирада, князя уличів. І принесла вона князю Всевиду чотирьох синів: Боримира, Тригоста, Стояна та Острозора. І був у нього ще один син – Недан – наймолодший, син служниці Квітослави. Одного разу побачила княгиня Милорада сон, наче перетворились четверо її синів в чотирьох хижаків: Боримир в лева, Тригост у вовка, Стоян у ведмедя, а Острозор в собаку. І почали вони сваритись і гризтися між собою. І спочатку вовк здолав лева, але потім лев скорив всіх, і підкорились вони йому без ненависті і непослуху.

Розказала Милорада про цей сон Ладолюбу, волхву, що приносив треби Сварогу на капищі на горі Горде.
- Воістину, - промовив він, - стане Боримир з нащадками своїми наче ярий всеруйнуючий лев, наче могутня зброя проти зла ворогів. Відіб’ють вони будь-який напад. Буде Тригост і його нащадки наче вовки битв. Нападе він на Боримира, але потім Боримир піде війною на нього. Розбрат та ворожнеча буде між ними, і буде переходити князівська влада від нащадків одного до нащадків іншого. І все ж переможуть нащадки Боримира, і дістанеться князівська влада лише його синам. І стане Стоян гірським ведмедем і зажадає володінь братів своїх, і земель їхніх, і стад їхніх, і влади їхньої. А від Острозора не лишиться нічого, окрім знедоленого обтяженого даниною, і ніхто не дізнається про нащадків його.

Незабаром помер князь Всевид Великий Камінь. Почали тоді сперечатися п’ятеро синів за його спадок – Недан в самотині супроти чотирьох синів Милоради. Коли побачила Милорада, що не бути князем над усіма Карпатами її улюбленому синові Боромиру, то вирішила чародійством примусити білих хорватів віддати владу її брату – Боєславу Кметю, сину Далібора Хороброго, а Боримира відправити до полян на береги Дніпра вчитися мистецтву володіння зброєю, щоб став він великим воїном і відвоював собі Карпати.

Вирушив Боромир на дніпрові кручі і став вчитися воювати в князя полян Світояра Сильна Рука, сина Вогнедара, доки не став він майстром меча і всілякої військової справи. Коли завершив Боромир навчання, то по завершенню семи років повернувся він в Карпати, став він тоді мужем міцним і сильним руками, звитягою дев’ятьох і володінням зброєю рівною обома руками. У той час лишався князем білих хорватів та усіх Карпат Боєслав Кметь, а Милорада журилась, що не став князем Боромир. А тим часом вирушив Боєслав Кметь в князівське полюддя збирати данину з підвладних земель. Ось яким був шлях князя білих хорватів: з князівського замку, що стояв в ті часи на горі Ґрегіт, рушив він на Горгани, а потім на Бескиди в землі бастарнів, а потім в долину Дністра і по Дністру йшов аж до земель тиверців. А тим часом сини Милоради почали між собою сварку, почали між собою війну та грабунок і розділили між собою землі білих хорватів на три частини. Дізнався про це Боєслав Кметь, вирушив назад в Карпати, зібрав військо по Дністру, щоб прогнати синів Милоради зі своїх володінь. Виступив він в похід і зупинився табором там де Черемош впадає в Прут. Тоді задумала Милорада наступне: вирішила вона влаштувати бенкет для брата свого в місцині, що назвали потім Чортория на березі Черемошу, запросити на той бенкет Боєслава Кметя, наче і не воював він тоді з її синами, а там дати йому отрути, щоб зробився князем білих хорватів Боромир.

Вирушила вона тоді до князя Боєслава, щоб ніби то помирити зі своїми синами, а потім повела його на бенкет. Коли ж поставили перед ними чаші з вином хмільним, піднесла Милорада брату своєму золоту чашу з отрутою.
- Не торкнуся я чаші сієї, - сказав Боєслав Кметь, - якщо не вип’єш ти з цієї чаші першою.
Відпила тоді з тої чаші Милорада, а за нею випив те вино і Боєслав. І трапилась так, що померла в туж ніч Милорада, в ніч Свята Середини Осені – Свята Черлених Кленів. Це і є смерть Милоради-чаклунки. Тому-то і називають люди без роду і племені Свято Середини Осені святом Милоради-чаклунки, бо була вона направду могутньою чаклункою та відьмою, доки жила у плоті. Так повелося в Карпатах, що з того часу люди без роду і племені і дочки ворожбиток звертаються до неї в ніч Середини Осені, коли Місяць оповні.

А тим часом вирушив Боєслав Кметь в Карпати до князівського замку на горі Ґрегіт, але не доїхав до нього, а помер у місцині, що зветься нині Уторопи. Приїхали туди і батько Боєслава, старий князь Далібор Хоробрий, якому на той час було вже дев’яносто літ, і мати Боєслава Ладислава Білокоса і його годувальниця і почали оплакувати загиблого. Там і померли вони всі троє, про що і співали потім горяни:

Маленька гора біля Уторопів, де ти?
Так співали нам сивочолі волхви:
Насипали могилу князю Боєславу Кметю,
Поросла та гора чебрецем та королицею
Небо ронить сльози свої
За князем великим, незборимим воїном.

Але не принесло Милораді очікуваного ні зрада свого брата, ні прийнята нею смерть, бо не став князем Боромир, а отримав князівську владу над усіма Карпатами Недан, син князя та служниці Квітослави. І нарекли його білі хорвати, коли одягли йому на голову срібну корону білих хорватів Добромислом Бескидом, бо добро він замислив вчинити горянам, бо стояв як Бескид боронячи край. Але повстав проти нього Боромир, почав руйнувати та палити, забирав усюди в Карпатах заручників та данину. Потім помандрував Боромир у землі тиверців і захопив владу над ними, а Тригост захопив землі на Бескидах в долині річки Стрий і збудував собі замок Круг-Городище. Але Боромир невдоволений був, що брат не визнав його владу і захотів заснувати осібне князівство, пішов на нього походом. Зійшлися в битві Боромир та Тригост в долині річки Турянка, де переміг Боромир Тригоста та сина його Непобора. Врятувався Непобор втечею, а Тригост потрапив в полон до князя Добромисла Бескида. Але потім почалась війна між Боромиром та Непобором. Стояв Боромир табором у верхів’ях Дністра, де впадає в нього ріка Млинівка, а Непобор йшов на нього з військом з гір. Прийшов до Боромира його волхв Добривод, і спитав його князь, чим завершиться битва з Непобором. І напророчив волхв, що отримає Непобор перемогу, і захопить всі землі Бескид та всі землі тиверців. Потім привели до Боримира його синів, і тоді благословив Боромир їх і оголосив після себе князем старшого на ім’я Милодар. А всього в Боромира було двадцять чотири сини, про що і співали горяни:

Боромир, син Всевида
Сини його міцні як скелі
Славне військо – щит до щита,
Не темні, синьоокі, чисті душею
Двадцять чотири в Боромира сини.

Потім благословив Боромир найменшого сина Вербана і прорік, що його нащадкам судилася влада князівська. І прийшов Непобор оружний туди, де стояв Боромир зі своїм невеликим військом, і почався між ними жорстокий бій. Переміг Непобор і погнав залишки війська Боромира в гори та ліси дрімучі аж до гори Кам’яний Копець. Там поліг Боромир від меча Гарнослава, сина Вогнедара, але той і сам поліг від руки Земислава, сина Боромира. Там і поховали Боромира – на вершині тієї гори.

Добромисл Бескид випустив Тригоста з поруба, де тримав його і дав йому владу над тиверцями і наказав збирати з них для нього данину. І пішов він походом на тиверців і взяв з собою брата свого Стояна. Тиверці ж попросили очолити їх військо сина князя Боєслава Кметя Сонцелика і попросили помочі в готів. Воістину, славним воїном був Тригост, героєм меча, а мудрість його гасила чвари та усобиці, вирішувала суперечки про землі. Був він лицем шляхетний, а його волосся були такої довжини, що сягали плечей. Тому і називали його Тригост Патлатий.

Почали битися з ним тиверці з готами між ріками Дністер та Прут, і завдав тоді важку рану Трогосту готський воїн Вандаларіх. Але розбиті були вороги Тригоста, рятувалися втечею, а Тригост зібрав данину і привіз її князю білих хорватів Добромислу Бескиду. Коли ж приїхав Тригост в Карпати, помер він від своєї рани біля гори Лебедин. Там і вирили йому могилу, і звершили тризну, вибили знак його роду на кам’яні брилі, і волохи звершили біля того каменя требу. І в цей час пролетіли над горою лебеді, а волхви побачивши їх вигукнули: «Ох!» І сказав тоді один волхв: «Нехай ця гора довіку зветься Лебедин, а земля навколо зветься землею Ох!»

Але Стоян потрапив в полон до Сонцелика, сина Боєслава Кметя, що із залишком свого війська пішов в землі підвладні готам. Але не хотіли терпіти цього тиверці, бо хотіли, щоб ходив він в походи на чужі краї і поширив би на них владу князя тиверців. Тому завдали вони Стояну жорстокої рани від якої він і помер. Почалась тоді війна між білими хорватами, тиверцями, готами, даками. І кожен воював за себе і всіх інших бачив ворогами. А землі на схід і північ від Дністра захопив силою Снага Гора, тому і звуться ті землі «Жорстока Земля Снаги Червона Рука». А над усіма Карпатами запанував Добромисл Бескид і ніхто не зміг його здолати. Ось яка оповідка про смерть Боєслава Кметя, сина Далібора Хороброго, Милоради, дочки Семирада, та трьох синів князя Всевида Великого Каменя - Боримира, Тригоста та Стояна».

Друга гуцульська легенда, що оповідає про рід Вервег називається «Сини Всевида Великого Каменя». Вона носить більш казковий характер, менше історичних алюзій і стосується тих самих подій, що і в попередній легенді (наведу цю легенду повністю, знову вибачаюсь перед читачами за таку велику цитату, але воно того варте:

«Володів колись Карпатами великий і славний князь Всевид Великий Камінь родом Вервега. П’ятеро синів було в нього – Боромир, Тригост, Стоян, Острозор та Недан. І була матір’ю Боромира, Тригоста, Стояна, Острозора Милорада, дочка князя Семирада, а матір’ю Недана – Квітослава, що була роду шляхетного, але була в замку князя за служницю. Зненавиділа княгиня Недана, бо не від неї, а від Квітослави зачав князь Всевид сина. Багато злого терпіла Квітослава від княгині, так, що мусила сама носити воду до князівського замку, як роблять то невільники. Примушувала Милорада працювати Квітославу навіть в той час, коли носила вона Недана, щоб помер хлопчик в утробі її.

Нарешті прийшов час їй народити, але і тут не було їй спокою. І ось на полонині біля гори Ґрегіт народила вона хлопчика, але не посміла підняти його з землі і лишила як здобич для птахів. І не наважився ніхто з горян забрати його звідти від страху перед Милорадаю, бо велика була в неї чаклунська та відьомська сила її, і великим був жах горян. А тим часом йшов тою полониною співак та музика Водограй і побачив дитя та птахів навколо. Підняв Водограй дитя, притиснув його до грудей, і тоді відкрилось йому все, чому судилося бути. І тоді сказав тоді він:

- Вітаю тебе, юний госте, наречу тебе Неданом, бо ніхто не дав його нам, сам я знайшов його і порятував, будеш ти князем усіх Карпат Добромислом Бескидом. Прийде час і зафарбуєш ти меч свій ворогів кров’ю. Розчистиш долини, не будеш брати заручників, бо й так без заручників підкоряться тобі всі, переможеш всіх ворогів у битвах. Високий князь замку гори Ґрегіт, ватажок всіх військ білих хорватів. Двадцять та ще один рік володіти тобі Карпатами і навіки даруєш ти владу нащадкам своїм. Бо славний початок і славний кінець могутнього князя, доки не загине він в битві від руки ворога.

Взяв з собою Водограй немовля та виховав його, з того часу ні один співак, ні один музика не наближалися до гори Ґрегіт, доки не стало хлопчику стільки років, щоб міг він княжити. Тоді і принесли його в князівський замок на гори Ґрегіт. Зустрілась їм тоді Квітослава, що носила воду.
- Залиш це, - сказав їй тоді Недан.
- Не смію я із-за княгині, - відповіла та.
- Не буде мати моя служницею, - сказав Недан, - мати князя усіх Карпат.
Тоді повів він її з собою в князівський замок і одягнув у плаття шите золотими нитками. Охопив тоді гнів княгиню Милораду із-за такої неслави. Але говорили всі горяни, що має стати князем білих хорватів Недан після батька свого. Сказала тоді Милорада князю Всевиду Великий Камінь:
- Вирішуй, хто з твоїх синів повинен стати князем!
- Не мені про то судити, нехай це розсудить волхв Дажбога Дарибог, - відповів князь.
Тоді покликали вони Дарибога, що був ковалем і жив біля гори Ґрегіт. Знали його як мудрого волхва, ворожбита та провидця. І підпалив він кузню, коли зайшли туди брати – сини князя Всевида Великий Камінь.
Першим вийшов з палаючої кузні Недан і виніс звідти ковадло.
- Судилося йому навіки бути могутнім ковадлом в Карпатах, всіх переможе він, стане князем усіх Карпат! – сказав волхв.
Потім вийшов з кузні Боромир, тримаючи в руках молот.
- Буде Боромир героєм і славним воїном! – мовив волхв.
Потім вийшов з кузні Тригост і тримав в руках відра та ковальські міхи.
- Краса і розум будуть завжди з Тригостом, - прорік волхв.
Потім вийшов з кузні Стоян з мечами в руках, які кувалися в цій кузні.
- Месником стане Стоян, буде вершити він помсту за братів своїх! – прорік волхв.
Нарешті з’явився Острозор з оберемком сухого хмизу та тисовою гілкою серед хмизу.
- Висохне Острозор! – сказав волхв.
Так і сталося, бо недобрі були нащадки Острозора, не рахуючи одного Колодара Комонника. Тому і говорять в Карпатах: «Тисова гілка серед оберемку хмизу».
Так співали про це в Карпатах:

П’ятеро синів Всевида Великий Камінь,
Недан – могутнє ковадло,
Боромир – молот на полі бою,
Тригост – подих вітру,
Стоян – спис піднятий для помсти,
Острозор – висохла гілка.

Здалося це Милораді ганьбою та безчестям.
- Зобразіть, ніби сваритесь між собою, - сказала вона синам своїм, - і тоді прийде Недан рознімати вас, а ви вб’єте його.
І почали брати сваритись.
- Піду розніму їх, - сказав Недан.
- Ні, - відповів йому Водограй, - нехай будуть спокійними сини Милоради.
З тих пір так і кажуть в Карпатах: «Спокійні були сини Милоради».
Тоді сказала Милорада, що не виконає таке рішення. І відправила вона всіх синів князя до Дарибога, щоб отримали від нього брати зброю. І пішли вони до коваля, але найкращу зброю вклав коваль в руки Недадана, іншу віддав братам його.
- Тепер ідіть на полювання і випробуйте це! – сказав коваль.
Пішли вони на полювання, і трапилось так, що заблукали вони, і ніде не могли знайти стежки. Коли втомились вони блукати, запалили брати ватру, приготували їжу, їли доки не наситились. Але потім захотіли вони пити, бо не могли вгамувати спрагу після їжі.
- Нехай один із нас піде пошукає води, - сказали вони.
- Я піду, - відповів Острозор.
Пішов він і знайшов джерело, яке стерегла стара страшна відьма. З голови до ніг кожний суглоб був у неї чорніший за вугілля. Наче хвіст дикого коня росло в неї сіре розтріпане волосся на тім’ї. Зелену гілку дубу гризли її зелені зуби, що росли в неї в роті від вуха до вуха. Чорні очі були в неї і довгий зігнутий ніс. Стегна криві були в неї і вивернуті. Величезними були коліна в неї, а нігті були зеленого кольору. Жахливим був вигляд її.
- Ти охороняєш це джерело? – запитав Острозор.
- Воістину так, - відповіла стара.
- Чи можна мені зачерпнути трохи води? – запитав юнак.
- Дозволю тобі, - відповіла стара, - якщо поцілуєш мене.
- Ні! – відповів Острозор.
- Тоді не отримаєш ти води, - відповіла стара.
- Слово моє, - відповів юнак, - краще загинути мені від спраги, аніж я поцілую тебе!
Повернувся він то того місця, де чекали брати його, і сказав їм, що не знайшов води. Тоді пішов Стоян і знайшов те саме джерело. І він теж не захотів цілувати стару і повернувся до ватри ні з чим. Потім пішов старший з братів Бромир, побачив джерело, теж не захотів цілувати стару і повернувся з порожнім казанком. Потім пішов Тригост, побачив джерело та стару відьму і попросив води.
- Дам я тобі води, - відповіла стара, якщо поцілуєш мене.
- І не один раз поцілував би я тебе за це, але… - відповів Тригост.
- Бути тобі в князівському замку на горі Ґрегіт, - сказала стара.
Так воно і сталося, бо двоє з нащадків Тригоста володіли Карпатами – Любомир Самотній та Світозар Залізний, а з нащадків Боромира, Стояна, Острозора – ніхто. І повернувся Тригост назад без води. Тоді пішов шукати воду Недан і побачив те саме джерело.
- Дай мені води, жінко! – сказав він.
- Добре, - відповіла вона, - але спочатку поцілуй мене.
- Я поцілую тебе і ляжу з тобою вночі, - відповів їй Недан.
Потім він заплющив очі і поцілував стару. А коли розплющив очі, то побачив замість старої молоду дівчину, прекраснішої за яку не знайти на всьому світі білому. Білим, наче сніг було її тіло, м’якими були руки її, пальці довгі й тонкі. Сандалі були в неї зі світлої бронзи між її м’якими білосніжними ногами і землею. Був на ній плащ пурпуровий зі срібними застібками. Наче перли сяяли в неї зуби, прекрасними були її великі очі, червоні, наче горобина, уста.
- Неможливо відірвати від тебе погляду, дівчино! – вигукнув Недан.
- Воістину так, - відповіла вона.
- Хто ти? – спитав юнак.
- Я сама Влада, - відповіла вона і заспівала:

Княже могутній, володарю Ґреготу,
Володарю усіх Карпат,
Пре велике благо тобі повідаю,
Принесеш ти Карпатам волю і перемогу
Над ворогами всіма.

- Іди тепер до своїх братів, - сказала дівчина, і візьми з собою воду. Віднині буде в тебе влада над Карпатами і в нащадків твоїх. І будуть твої нащадки князями уличів та дулібів, древлян та тиверців. Якою ти побачив мене раніше, жахливою та потворною, дикою та звірячою, така от влада і є, бо часто дістається вона війною та битвами, але для князів праведних стає вона прекрасною та доброю. Не дай води братам своїм, доки не піднесуть вони тобі дари – не визнають тебе старшим серед них і не визнають твоє право піднімати зброю на лікоть вище за них.
- Так і зроблю, - відповів Надан.
Потім попрощався він з дівчиною, приніс води братам, але не дав їм води напитись, доки не пообіцяли вони йому все, що він просив. Звелів присягнутись, що вовіки не стануть вони оружно проти нього і нащадків його.

Потім пішли вони в князівський замок на гору Ґрегіт. Біля замку підняли вони зброю свою, але вище від іншої була на цілий лікоть героя зброя Недана. Сів Недан на ложе серед братів своїх, і почав князь розпитувати їх. Розповів йому Недан, як ходили вони по воду, знайшли джерело та жінку і яке було пророцтво її.
- Чому не розповідає про це Боромир, старший з вас? – запитала Милорада.
- В обмін за воду віддали ми Недану старшість і владу над собою, - відповіли брати.
- Навіки віддали це, бо віднині він і нащадки його будуть володіти Карпатами, - сказав Дарибог.
Так воно і сталося, бо ніхто не володів Карпатами і короною білих хорватів довше, аніж нащадки Недана. Двадцять шість нащадків Недана були князями Карпат».

Ось такі дві легенди збереглися про князів білих хорватів з роду Вервег. У якихось інших історичних джерелах підтвердження цього немає. Більше того, багато гуцульських родів приписують належність того чи іншого князя білих хорватів IV – X століть саме до їх роду, а не до роду Вервега. Прояснити це питання неможливо, хоча б тому що гуцульські роди родичалися, і родовідні древа заплутані і суперечливі. Крім того, відомо, що починаючи з 568 року ватажки роду Вервега сиділи в замку Ведмежий кіготь на горі Кліфи, мали власну династію ватажків роду, що не співпадала з династією князів білих хорватів, і якими були взаємини цих князів з ватажками роду Вервега – незрозуміло. Про князів білих хорватів Всевида І Великий Камінь (372 - 399), Боєслава ІІ Кметя (399 - 410), Добромисла ІІ Бескида (410 - 431) та його сина Всевида ІІ Мовчазного (431 - 449), належність яких до роду Вервега всіма гуцулами вважається незаперечною, відомо з римських та візантійських джерел, що вони успішно воювали з готами і завдяки їх блискучим перемогам влада готів не поширилась на землі білих хорватів, дулібів та тиверців. Зокрема, в «Хроніці» («Chronicon») Марцелліна Коміта в розділі, що описує правління римських імператорів Флавія Феодосія та Флавія Гонорія Августа згадується про одного з «ватажків варварів»: «…dux barbarorum, qui dictus est Magnus Lapis, qui Omnia Uidet, pugnauit cum Gothis et eiecit eos de montibus Sarmaticis…» («…ватажок варварів, якого називали Великий Камінь, що Все Бачить, воював з готами і прогнав їх з гір сарматських…»). Щодо гунів – тут про карпатських князів мовчать як гуцульські легенди так і римсько-візантійські хроніки. Можливо, просто гуни оминули Карпати і не вважали за потрібне завойовувати той важкодоступний край, коли ласою метою були для них багаті землі Римських імперій – Західної та Східної.

В епоху аварських війн найбільш відомим ватажком роду Вервег був Радован Велике Поле – полководець князя білих хорватів Любомира Х Синьоокого (786 - 819). Судячи по всьому він був не просто правою рукою князя, а ще й видатним дипломатом свого часу. Він уклав спілку білих хорватів з каганом болгар Крумом Страшним (802 – 814 роки правління). Сумісно вони почали війну з Аварським каганатом у 805 році – болгари з півдня, а білі хорвати з півночі і повністю каганат знищили – авари (обри) зникли з історичної арени.

Замок ватажків Вервег на горі Кліфи, що звався Ведмежий Кіготь вистояв і під час нескінченних сутичок різних родів горян, і під час нападів печенігів на Карпати. Оборона замку під час набігу печенігів на Карпати в 951 році стала легендою, а загони печенігів, що взяли замок в облогу були оточені і розбиті в Карпатах в місцині, що і досі зветься Печеніги. Оборону замку тоді тримав ватажок роду Вервега Зборислав Затятий, що був найбільш відданим боярином князю білих хорватів Мирославу ІІ Золотий Меч (948 - 967).

Прийняття християнства родом Вервег у 999 році мало вирішальне значення для християнізації Карпат – ватажки роду Вервег були довгий час суддями Суду Ведмедя і користувались серед різних родів гуцулів авторитетом. Можливо тому в наступні віки серед людей роду Вервега було багато церковних діячів. Так, при дворі галицького князя Ярослава Осмомисла (1130 – 1187) був священик і проповідник Теодор (в миру Роман Вервега) (пом. у 1186 році), а серед берладників знаний отець Прокопій (в миру Іван Вервега), що збудував в Берладі церкву святого Петра 1178 році.

У грамотах князя Юрія II Болеслава Тройденовича (1298 – 1340) згадується якийсь Вишеслав Вервега, якому князь доручив «…боронити кордон в Карпатах та князівську дорогу від розбійників та лиходіїв» і який мав осідок десь на березі Черемошу, можливо десь біля нинішніх Кут. У 1436 році отець Мефодій (в миру Данило Вервега) вершив службу божу в церкві Святого Михаїла в Косові, яка потім згоріла під час великої пожежі Косова 1498 року. Його власноручні записи збереглися в церковній книзі, яка зберігалась в архіві Перемишля і пропала під час Першої світової війни. Автором «Повісті про Манявський скит» (історичної хроніки цього монастиря 1398 – 1479 років) був монах Ієрофант Схимник (в миру Теодозій Вервега). Ця книга не зберегляся, але про неї згадує в своїх записах Ян Радзивіл Бородатий (1474 - 1522) - син Миколая Старого, великий маршалок литовський.

Серед опришків теж були свої священики, яким опришки сповідалися. Так у загонах опришка Івана Печеника (друга половина XVII століття) був священик Ігнатій Вервега з Космача, що зброю опришків освятив і «благословив їх у боротьбі за віру і правду», як писав сучасник – анонімний писар з Коломиї. Розказують, що наприкінці свого життя цей Ігнатій Вервега сказав, що йде назавжди від людей, зайшов до печери Проклята Прірва на Чивчинах і більше його і не бачили, а в ту печеру боялися люди навіть зазирнути – ходили чутки, що всі хто в ту печеру заходить, назавжди пропадає і не вертається. Сталося це ніби то в 1699 році.

Серед Вервег були і відомі гутники-склодуви. Одним із найвідоміших був Прокопій Вервега (1701 – 1790), що мав гуту в Косові, а потім в Коломиї. Його скляні вироби цінувались навіть у королівському дворі в Стокгольмі. Король Швеції Адольф Фредрік І особисто замовив йому виготовити кришталеві келихи для бенкетів. Розказують про Прокопія Вервегу таке. Одного разу один молодий панич Штефан Замойський купив у нього кришталеву чашу тонкої роботи і любив довго споглядати її. Одного разу під час такого споглядання Штефан загадково зник і з’явився так само несподівано через десять років і запевняв, що всі ці роки він перебував в чаші, і що там є цілий загадковий світ з містами і селами, замками і храмами. І що там він одружився, володів землями, був покликаний тамтешнім королем на війну, мало не загинув – у ту мить як його наздогнала ворожа куля він знову опинився в оцьому світі в своєму домі.

У ХІХ столітті знаним в Карпатах був ґазда Федір Вервега (1791 – 1888), що мав чималі стада овець і випасав їх на Чивчинах. Він же був у той час ватажком роду Вервег і мав обійстя в Косові, Космачі та в Буркуті, які потім передав своїм дітям та племінникам. Він запевняв, що в нього збереглися реліквії князів білих хорватів: золотий перстень, срібна корона з синім діамантом, меч з написом на ньому невідомою мовою. Ці реліквії начебто бачив студент краківського університету Олександр Рігенштоф, що гостював у Федора Вервеги у 1873 році і мав з ним якісь комерційні справи. Федір Вервега запевняв, що ці реліквії він заховає, коли відчує наближення смерті, бо нема кому їх передати – нащадки не оцінять і продадуть, чого робити категорично не можна. Коли він помирав, то сини запитали його на смертному ложі: «А скарби де?» А він відповів: «Заховав так, що не знайде ніхто довіку, аж поки не прийде їхній час».

У новітні часи відомо про Степана Вервегу (1892 – 1938), що був у Січових Стрільцях під час Першої світової війни. Був поранений в бою біля містечка Козова у 1916 році, перебував у шпиталі у Львові, у 1917 році знову у війську, у 1918 році брав участь у Листопадовому зриві, воював у лавах УГА, з 1919 року в армії УНР, брав участь в боях під Києвом та Житомиром, у 1920 році був у Станіславі, потім знову на фронті – боронив Львів від більшовиків в серпні 1920 року в лавах Третьої Залізної дивізії під командою генерал-хорунжого О. Удовиченка. Після війни опинився у Празі, де перебивався випадковими заробітками, у 1929 році повернувся в Косів. В останні роки життя захопився містикою. Помер читаючи апокриф (Євангелію від Фоми) – не витримало серце. Жителі Косова кажуть, що його забрав тоді Бог, бо бачили вони тоді над його хатою крилатого ангела вбраного в біле та золоте.

В лавах повстанців був сотник Петро Вервега з Ворохти (псевдо «Сіроманець») – воював з 1942 року, діяв в Чорному лісі, загинув в бою 14 серпня 1946 року. Список репресованих людей з роду Вервег величезний. Згадаю тільки про Данила Вервегу з Космача (1913 – 1982). Він був заарештований в липні 1946 року, засуджений по статті «Антирадянська пропаганда» в Коломиї на десять років таборів. Здійснив втечу з табору в Забайкаллі в 1948 році, зумів якось дістатися додому, потім нелегально перетнути кордон (не один), горами та лісами дійшов аж до Австрії в американську зону окупації. Потім виїхав до Аргентини, працював електриком Буенос-Айресі, потім в телефонній компанії «Cóndor plateado» майстром. Наприкінці життя придбав невелике ранчо, де жив на самотині і спілкувався тільки з гаучо, грав вечорами на гітарі емоційні мелодії мілонги споглядаючи вечірню заграву.

У 1891 – 1898 роках багато Вервег емігрувало до Бразилії, переважно вони осідали в естадо Парана. Серед Вервег, що жили там і живуть, найбільш відомим став Володимир Вервега (1910 – 1994), що успішно вирощував каву на своїй фермі і навіть вивів новий сорт кави «Розалінда», що вважається і донині одним із найбільш вишуканих і запашних сортів кави південної Бразилії. Цей сорт кави особливо цінував президент Бразилії Жуан Баптіста ді Олівейра Фігейреду (João Baptista de Oliveira Figueiredo) (1918 — 1999). Володимир Вервега опікувався виданням «Українська газета» та притулком для сиріт «Каса де пахарітос» («Casa de pajaritos»), зайнявся дослідженням павуків Бразилії, опублікував роботу в журналі «Naturalista brasileiro» по систематиці павуків родини Anyphaenidae під псевдонімом Рамірес Санчо Вердадейро (Ramírez Sancho Verdadeiro).

Історія триває (як це не дивно) і про рід Вервег ще буде написано чимало історій і складено буде багато нових легенд. Я впевнений.

Рід Габораків – давній гуцульський рід, що колись ще в старі часи переселився на Ґорґани (що історично та етнографічно є Бойківщиною), але пам’ятає про своє гуцульське походження. Згідно легенд назва роду походить від гори Габор. Що то за гора – не зовсім зрозуміло, бо такої гори на Гуцульщині немає. Мадярський історик Дежер Домокош Фекете (1823 – 1896) писав, що рід Габораків угорського походження, але самі Габораки це дружно заперечують і що є справді сумнівним. На Закарпатті справді є рід Ґабор, але його не слід плутати з гуцульськими Габораками. В Угорщині справді є прізвище і рід Ґабор, але сумнівно, що ці Ґабори мають хоч якесь відношення до гуцульських Габораків. Щодо гори Габор, то Габораки говорять, що так колись називалась гора Зміїнська біля Замагори, і там були колись їхні споконвічні землі аж до гори Скупова до того, як вони під тиском князів карпів, а потім і князів білих хорватів змушені були переселитись на Ґорґани. Це виглядає на легенду, але легендам гуцули вірять. Після переселення Габораки володіли землями біля нинішніх сіл Рафайлова та Осмолода та біля перевалів Великі і Малі Рогози, та в районі гори Буштул, коли ще ті місця були цілковито дикими. Згідно легенд на горі Зміїнська Велика стояв і замок Габораків, що звався в старі часи Замок Білого Оленя. Але оскільки той дерев’яний замок чи то укріплена гуцульська ґражда (згідно легенди) був спалений ще в VIII столітті, коли ним володів зовсім інший рід горян, дослідити це немає ніякої можливості. Символами роду Габораків є квітуча гілка тирличу синього і білий олень. Гасло роду: «Ми нічого не забуваємо». Основні кольори вишиванок – чорний, синій та сріблястий. Нинішнім ватажком роду є Далило Габорак, що донедавна проживав у Рафайловій, але нині живе в Торонто, Канада. Але його не визнає Рада Гуцульських Ватажків, а його право на цю посаду досі розглядає Суд Ведмедя – ось уже 25 років і все ніяк остаточне рішення не ухвалено. Це пов’язано з суперечками ще XIV століття між різними гілками роду Габораків щодо права володіти титулом ватажка роду. Справа доволі темна, враховуючи те, що багато гілок роду Габораків згасли або загинули в колотнечах, що переживав край.

Про походження роду Габораків є наступна легенда. У верхів’ях Черемошу в часи правління легендарного князя племені карпів Світодана І Гостра Стріла (65 - 34 рр. до н.е.) з’явився величезний чорний ведмідь, що почав нападати на села, нищити худобу, руйнувати хати і навіть полювати на людей. Довго ніхто не міг здолати того ведмедя, дарма збирались цілі ватаги сміливців. Але ось прийшов звідкись на Гриняви хлопець сили незвичайної на ймення Зореслав і сказав, що самотужки здолає того ведмедя в бою. Ніхто йому не повірив, всі тільки сміялися з нього. Але він вдяг на себе шкіру білого оленя, озброївся списом та ножем і влаштував засідку на того ведмедя. І здолав його в двобої. За це князь нагородив його землями на горі, що тоді звалася Габор, де і оселився той юнак, збудувавши осідок чи то замок. А від його нащадків і пішов рід, що взяв собі імено від назви гори. А оскільки захищала в бою Зореслава шкіра оленя, то і знаком роду став білий олень. І замок свій ватажки роду назвали Замком Білого Оленя. Габораки з давніх давен варили трунок з синього тирличу, який давав їм незвичайну силу, тому і синій тирлич став другим знаком роду. Про подальшу долю Зореслава Габорака є ще одна легенда. Буцімто він не помер, а коли дожив до першої сивини, то перетворився на білого оленя, що досі ходить Карпатами. І коваль Вогнесил підкував того оленя срібними підковами. І хто побачить того оленя або хоча б почує дзвін його срібних підків, того чекає щастя і довголіття. І тоді, мовляв, в Карпати прийде довгоочікувана воля, коли срібні підкови того білого оленя зітруться і стануть тоншими за вухо кота, і побачить його син мельника, у якого на лівій руці шість пальців. Та легенда була складена наприкінці XVIII століття, коли багатьом людям в Карпатах здавалось, що на жадану волю марно чекати і не здобути її барткою та крісом.

Пізніше, коли Габораки переселились на Ґорґани, їхні землі, гору і Замок Білолого Оленя захопив рід Байбараків. Сталося це набагато пізніше – десь в часи правління князя білих хорватів Любомира ІІ Самотнього (615 - 618) (якого історики теж дружно вважають особою легендарною). Символом роду Байбараків була змія, тому і гору назвали Зміїнська Велика.

Перекази роду Габораків доволі уривчасті. Про їх ватажків ми більше дізнаємося з переказів інших гуцульських родів, при тому саме від тих, з якими Габораки ворогували. Тому навряд чи ті перекази і легенди відображають істину чи хоча б якісь реальні події. Взагалі, Габораки ворогували з більшістю гуцульських родів. Тільки з родами Смеречуків та Вівчаруків у Габораків була тривала спілка і побратимство. Більше того, у них були конфлікти і ворожнеча з князями, що правили Карпатами – і з князями карпів, і з князями бастарнів, і потім з князями білих хорватів. Недарма багатьох ватажків роду Габораків неодноразово в VII – IX століттях оголошували людьми поза законом і persona non grata. Але притулком ватажків Габораків були Ґорґани – край на той час дикий і малодоступний. Та й ватажки Габораків мали чимало сховок серед дрімучих хащів і скелястих гір тодішніх Ґорґан. Тому то ми не знаходимо згадок про рід Габораків ні в «Книзі Чорного Сонця» в якій ватажки гуцульських родів ставили свої родові знаки під присягою князю білих хорватів, що запанував над Карпатами, ні в «Книзі Білої Вівці» про ворожнечу і війни між карпатськими гірськими родами в VIII столітті.

Про те, як рід Габораків переселився на Ґорґани існує ще одна легенда – називається «Вигнання роду Габораків», яку варто було б навести повністю. Вибачаюсь за таку довгу цитату. Без цього ніяк. У легенді згадується князь карпів Світозар ІІІ Сторож (177 - 184) про якого існує ще низка легенд і казок.

«Ось як відбулось вигнання роду Габораків з Гриняв на Ґорґани, ось як загинув князь Світозар Сторож.
Як втратив своє око князь Карпат Світозар Сторож, що колись помахом руки зупинив Місяць? А ось як. Жив тоді в Карпатах жорстокий чоловік з роду Габораків на ім’я Ведан, якого ще називали Гострий Спис або Ведан Месник, бо завжди пам’ятав він кривди, і здійснював він помсту, якщо когось з його роду ображали, вбивали чи кривдили безпричинно. Не зупинявся він доти, доки не здійснював відплату.
Трапилось так, що Колодар – син князя Світозара Сторожа звабив дочку свого зведеного брата Ладомиру, дочку Злата, сина Стояна. У той час вершив помсту Ведан за ображеного родича біля гори Чорний Діл. Пішов до нього Злат і сказав:
- Ведане! Син Світозара надто близький мені по крові!
- Йди собі геть, - відповів той, - бо не підніметься в мене рука на Колодара, перш ніж не завершу тої справи, заради якої я прийшов сюди.
І ось зранку, здійснивши помсту за честь своїх родичів, пішов Ведан втомлений та голодний до жінки, що на самотині літувала в колибі і готувала їжу пастухам.
- Питва та їжі мені, жінко, - сказав він, - бо нестерпно мордують мене спрага та голод.
- Не важче було тобі, аніж тим, для кого я готую цю їжу, - відповіла жінка.
Бо не до душі були їй вчинки Ведана.
- Погано чиниш ти, руйнуючи Карпати, міняючи свою честь на ситий обід, - відповіла вона, - як на мене, краще вже тобі викрасти самотню жінку, аніж вершити помсту за брата.
Охопив тоді гнів Ведана, миттєво він з’їв вісім хлібів, потім схопив він двома руками чашу, так що жінка не змогла стримати його. Почала вона лаяти Ведана і називати його найгіршими словами, а той жбурнув у неї чашу і влучила вона жінці в скроню, і тут же впала жінка мертвою. Гнів охопив Ведана, і пішов він геть з тих місць. Пішов він до гори Ґрегіт, де в той час стояв замок князя карпів. Спис був у нього на плечі, вітер ворушив його пасма, так що всі вони переплутались. Нарешті підійшов він до князівського замку Черленого Сонця.
- Бачу я, - сказав воїн охоронець, - мужа з сірою чуприною з великим списом на плечі. Здається мені, що в гніві він йде сюди.
- Це Ведан з роду Габораків, - сказав князь Світозар Сторож, - нехай потурбуються про нього.
А йшов тоді разом з Веданом його приймак Найден, син Карпа Затятого, що син Яромира Дужого з роду князівського. Заручником проти руки князя Світозара Сторожа був він у домі роду Габораків. У садибі Ведана жив він, щоб не чіпав їх князь.
Тут зайшов Ведан до Світозара в князівські покої. Колодар вирішив, що слід бути обережним і став між Веданом та стіною.
- Чого прийшов ти сюди, юначе? – спитав Ведан і кинув у нього списа, так що простромив його спис наскрізь і застряг в дерев’яній стіні.
Коли ж висмикнув Ведан свого списа, влучила скалка зі стіни прямо в око князю Світозару Сторожу, так що розкололося око на дві половини. Древком же списа влучив Ведан в голову одному слузі, що опинився в нього за спиною, Семибору, синові Братимира, і вбив його ненароком. Так в одну мить загинули Колодар, Семибор, та розлетілось надвоє око князя Світозара Сторожа. Не зуміли кметі затримати Ведана, дійшов він до свого дому, по дорозі вбивши дев’ять героїв - людей князя, що побігли за ним навздогін. Не покинув Ведана його приймак Найден, і перестав він з того часу бути заручником.
З того часу не заходив більше Світозар Сторож в князівські палати, не сідав на князівський трон, не одягав на голову князівську корону, бо не личить це князю-каліці. Поселився він на берегах Черемошу, в місцевості, що зветься нині Розтоки. І через рік прийшла до нього смерть, але перед тим ще воював він з родом Габораків та їхніми союзниками у семи битвах та переміг їх, бо сильнішими виявились князівські воїни. Хоч і славним був рід Габораків – нащадки Зореслава Білого Оленя, але мусили їх кинути Гриняви і помандрувати далеко на захід Сонця. На горі Габор прощались жінки роду Габораків з Гринявами, прощались на віки вічні з ними, своїми краями та землями, і лили там сльози. Заспівала тоді дружина Ведана таку пісню:

Уклін тобі гори Гриняви,
Уклін тобі гора Габор,
Уклін і славному Чорному Черемошу,
Що багатий на пстругів,
Горе шматує серце моє,
Журба за Святом Осені,
Ось що трапилось від смерті Колодара,
Та розбитого ока Світозара Сторожа,
Смерті слуги від списа,
Загибелі дев’яти героїв,
Прощання з людними Гринявами,
З білошкірим Світозаром Сторожем,
Землю Чивчин та Черемошу, що на сході, покинемо,
Понадруємо в Ґорґани далекі,
За собою лишивши справу криваву.

Остання ж битва між князівськими людьми та людьми року Габораків відбулася в долині ріки Ардзялужа.
- Воістину важка і затята ця битва, - сказав тоді Світозар Сторож, і нехай тепер ця долина навіки віків назветься Долиною Мужності.
І помандрували тоді Габораки через долину Прута, через гори Довга і Плоска, на землі де нині Рафайлова. Але напали на них бастарни, щоб забрати в них ті землі, які вважали вони своїми. Але потім уклали Габораки з бастарнами спілку, взяли тоді Габораки на виховання сина князя бастарнів Вседана Залізна Рука – Снозіра Хороброго. І обіцяні їм були за це землі Рафайлової, та біля ріки Молода, та біля гори Буштул, щоб могли вони там поселитися. Годували ж Габораки князівського сина м’ясом зубрів, щоб змужнів швидше княжич і змогли вони швидше отримати у володіння ці землі.
Потім воювали Габораки з даками та гетами та іншими народами, що ворохобили тоді Карпати, доки не знайшли загибель кращі їх воїни. Багато битв переможних звершили тоді Ведан та Найден. І поліг тоді Ведан у волоських землях у битві з синами повелителя даків-волохів, що хотіли помститись йому за смерть Колодара, за око Світозара Сторожа, бо родичалися вони з князем.
І помандрували тоді Габораки в долину річки Лімниця і оселилися в місцині, яку назвали Дарів, бо ніби дар Неба отримали вони цю землю і гори. І тоді заспівав Найден, що став ватажком роду Габораків таку пісню:

Нехай лишимось ми тут, шляхетний Ведане,
Пішли ми з Гриняв, славних гір,
Пророцтво давно колись було мені,
Що прийдемо сюди.
Світозар Сторож, син Кметя Невгамовного
Здобутками славний князь,
З Гриняв багатолюдних прогнав нас,
На Ґорґани відправив знедоленими,
Розлучив нас навіки з Чивчинами,
Серед гір кам’яних жити нам,
Де вітер холодний господарем,
Збудуємо тут житло своє!

- Полював я тут колись на кудлатих зубрів, - сказав Найден, - отож лишимось тут!
Найден, син Карпа Затятого, сина Яромира Дужого з роду князівського, від якого виник рід Гутників Рафайловських, був зачатий таємно з Волелюбою з роду Боруків, без згоди батьків дівчини, без шлюбу, без згоди волхвів, у час заборонений для шлюбів, коли Карпа Затятого оголосили ватажком роду Карп’юків. Від того стався в Карпатах того року неврожай та моровиця на худобу.
- Зло ватажка вчинив я, - сказав тоді Карпо Затятий, - здійснив блуд. Чи станеться щось ще лихе після цього?
- Так, - відповіли йому волхви, - народяться два сини, Найден та Гордогост і будуть вони ворогувати і багато біди принесуть Карпатам.
І народились у Волелюби два сини близнюки, які билися між собою ще в утробі материнській.
- Спаліть їх, сказали тоді волхви, - щоб не впало прокляття на землю нашу.
- Віддайте мені Найдена, - сказав тоді один волхв, що був тоді з ними в князівському замку, - щоб виростив та виховав я його за межами Карпат, і не трапиться тоді нещастя з цими краями.
Тоді віддали йому Найдена, і волхв з одною старою жінкою відвіз його в долину Дністра, а потім склав таку пісню:

Найдене шляхетний, твоєю була по праву
Над Карпатами влада з великою славою,
Від Карпа Затятого, що піснями майстерний,
Від Яромира Дужого, від Стаха Месника,
Так будь же сміливим і хоробрим,
Найдене, володіючи всіма Карпатами,
Хоч і був ти приречений на вогнище,
Славні будуть твої нащадки,
Не буде числа їм,
Стара, візьми на руки онука князів,
Що стане хоробрим в битвах,
Князя майбутнього,
Час перемоги його буде славний,
Кожен ліс, кожна долина,
Кожне поле і кожна гора,
Кожен муж, що рожденний в його шляхетному домі,
Все судилось йому бути підвладним.

Біломира звали ту стару, і була в них біла корова з червоними вухами. Кожен ранок вони мили Найдена на спині цієї корови. Але день в день через рік кинулась та корова в Дністер і перетворилась на скелю, бо перейшло на неї прокляття хлопчика. Корова Біломири назвали тоді люди ту скелю, а місцину ту біля Дністра назвали Біломиром.
Потім повезли того хлопчика в Карпати.
- Візьми онука свого, Живосило, - сказала Біломира дочці Груня Пророка.
- О, Біломира, доки буде він живий, не полюблю я онука!
Відповіла на це Біломира піснею:

Хоче це тобі не до вподоби,
Все таки буде він з тобою,
Син твоєї дочки,
Скажу тобі, що взявши його,
Не пізнаєш ти горя,
О, князівно!
Справу велику Карпо Затятий здійснив
Від шляхетної народивши синів,
Лише добро буде від того всім горянам.

І був це той самий Найден, що вирушив разом з Габораками з Гриняв на Ґорґани. Лишились вони там, а потім мандрували з місця на місце шукаючи де краще було б жити від правління князя Світозара Сторожа аж до часів правління князя білих хорватів Боєслава Сильна Рука, сина Хорвата Дванадцяти Битв. І сказали тоді волхви Габоракам, що вовіки не знайти їм прихистку, якщо не візьмуть вони на виховання дочку князя бастарнів Вседана Залізна Рука. Тоді то вони і взяли до себе Творимиру, інакше Божедару. І годували її м’ясом диких турів, щоб скоріше виросла Творимира, дочка Вседана Залізна Рука.
- Зупинимось тут! – сказав Найден, коли дійшли Габораки до гори Кепута.
- Лишайся, якщо хочеш, - відповіли Габораки, - а ми підемо далі в глибини гір.
Так і було зроблено. Вирушили Габораки далі і дійшли до Мармаросів, до гори Фаркау. Володів тоді типи землями Непобор Зачини Ворота, син Собімира Срібного з роду Шорбанів.
- Віддайте мені за дружину Творимиру, вашу вихованку, - сказав він, а як викуп за неї отримаєте ви землі на Мармаросах і дозволено вам буде відвоювати собі ще землі на південь у волохів.
У тоді віддали вони йому дівчину, а самі рушили в похід далі на південь, але воістину випало їм лихе, бо з усіх боків нападали на них вороги. Були вони тоді наче олені серед зграї мисливських хортів. З усіх боків нападали на них, і не було і дня, щоб не довелося їм битися, але щоразу виходили вони переможцями. Дарувала в ті часи Творимира золото і срібло кожному воїну та кметю, що кинули свої землі, щоб допомогли вони роду Габораків. Але одного разу прорік поразку Габоракам Діл, син Крика, сліпий жрець волохів. Була в нього гонорова дочка, що дуже любила господарювати. Одного разу прийшла вона до Творимири, як і бувало це раніше, і віддала її Творимира заміж за воїна з роду Габораків.
- Не до добра оце сватання, - сказала Творимира, - бо батько твій ворог нашим людям.
- Тут уже нічим не можу я зарадити, - відповіла дівчина.
- Іди ж тоді до свого батька, - сказала Творимира, - і спробуй надурити його. Може тоді лишать вони нас в спокої. Воістину велику отримаєш за це нагороду.
- Добре, - відповіла дівчина.
Пішла вона тоді назад, до батька свого Діла.
- Звідки прийшла ти, дочко моя? – спитав він.
- Від князя Непобора Зачини Ворота, що княжить на Мармаросах, - відповіла дівчина.
- Чи вірно те, що ти була в нечестивої Творимири? – спитав батько.
- Вірно, відповіла дівчина.
- Добре це! – сказав їй ворожбит.
- Принесла я тобі припасів, - сказала дівчина, - хутро та мед отримала я, доглядаючи за людьми.
- Не прийму цього я, - відповів волхв.
- Я розпалю для тебе вогонь, - сказала дівчина, - а ти допоки скуштуй меду, щоб заслужила я на прощення твоє.
І тоді випив волхв Діл чашу меду до денця, а потім повідав їй всі свої таємниці.
- Недобрий той рій, що прилетів до нас, люди роду Габораків, - сказав він, - але то марнота, бо завтра підуть вони. Пророчу тобі, що завтра на Мармаросах буде спалений той жмуток шерсті, що в мене в постолах. Будуть вони в той час на захід від гори Печаль і помітять дим від нього. Поженуть тоді вони на захід безрогу червону корову, і заб’ють її одним своїм криком. Потім зникнуть вони і ніколи більше не повернуться в ці краї.
- Добре ж, - сказала дівчина, - а тепер спи, якщо в тебе є бажання таке.
Тут заснув він, а дівчина вийняла жмуток шерсті в нього з постолів і ще до світанку прийшла до князя Непобора Зачини Ворота. Взяла Творимира пучок шерсті і пішла на південь до табору роду Габораків.
- Нехай спалять цей жмуток шерсті і приведуть до нас безрогу червону корову, - сказала вона.
Але ніде не могли відшукати таку корову.
- Добре, - сказав тоді волхв роду Габораків, - я сам піду на південний схід перекинувшись на корову і буду вбитий за звільнення моїх нащадків на вічні часи.
Так і зробили. Волхв чарами перекинувся на корову і погнали її на південний схід. І стояли тоді даки-волохи біля гори Печаль.
- Що задумали сьогодні Габораки? – спитав Діл.
- Запалили вони вогонь і погнали корову з північного заходу, - відповів слуга.
- Недобре це, - сказав ворожбит Діл, - скажи, чи як і раніше є в моїх постолах жмуток шерсті?
- Немає його там, - відповів слуга.
- Воістину це нещастя, – сказав Діл, нехай наші люди не вбивають ту корову!
Тоді пропустили вони цю корову через свої лави, але позаду від них вбили цю корову конюхи.
- Що там за крик? – запитав тоді Діл.
- То конюхи вбили корову, - відповів слуга.
- Горе! – крикнув волхв. – Тягніть сюди мою колісницю! З Ґорґан вразили Дакію! Тепер не буде нам спокою до самої гори Родна.
Так і трапилось. З північного заходу Габораки погнали волохів і перемогли. Тікали тоді волохи, наче олені від людей зі знаком оленя на щиті. З того часу навіки пустили Габораків волохи на Мармароси.
Ось так втратив своє око князь Світозар Сторож. І ось чому гуцульський рід Габораків поселився на Ґорґанах та Мармаросах.»

Важко сказати, наскільки правдивою є ця легенда і як саме тут відобразились реальні історичні події. Але так чи інакше Габораки панували в Ґорґанах, на Свидовці та Мармаросах в IV – VI століттях: на цих територіях знаходять петрогліфи зі схематичним зображенням оленя – знаку роду Габораків. І край їхньому пануванню поклали зовсім не війни і не орди авар, як це писав польський історик Збігнев Кашуба (1823 – 1904). Знелюднила їхні гори моровиця – так звана юстиніанова чума, що прийшла в Карпати в 543 році. Наскільки страшною була ця катастрофа судити важко – бракує джерел. Але так чи інакше після VI століття про Габораків на Мармаросах та Свидовці вже не чути, а Ґорґани здичавіли і справді стали ведмежим кутком Карпат. Проте, Габораки продовжували володіти землями біли нинішньої Рафайлової в верхів’ях Бистриці Надвірнянської та в районі нинішньої Осмолоди – в долинах річок Лімниця та Молода.

У часи аварських війн в Карпатах (558 – 796) про рід Гарбораків чути мало, може тому, що Ґорґани мало цікавили як аварів та і білих хорватів, були свого роду неприступною і непрохідною пущею. Але серед воєвод князя білих хорватів Світозара ІІ Тура (720 - 733) знаходимо ім’я Божедара Габорака, що відзначився в поході на авар 729 року, розбивши їх військо в долині Тиси недалеко від гирла річки Боржави. Рід Габораків, хоча й побіжно, згадується в хроніках Феофілакта Сімокатти, Менандра Протектора та Фредегара. Є свідчення (хоча і досить туманні) в гуцульських переказах та легендах про життя Габораків на Ґорґанах до прийняття гуцулами християнства. Судячи по всьому в Габораків були на Горганах три сакральні місцини – гора Буштул, озеро Росохан та болото Мшана. Розказують, що на горі Буштул були в Габораків «священні камені», напевне, менгіри чи дольмени, де волхви влаштовували поклоніння Сонцю. На озері Росохан було капище, де вони приносили богам жертви, подейкують навіть людські, Стрибогу – божеству поганського пантеону, яке вони особливо шанували. Про болото Мшана відомо, що там у 1378 році Габораки заховали мечі своїх ватажків після того, як влада гуцульських родів в Карпатах занепала, і ніхто не хотів, щоб мечі, як реліквії звитяги горян, дісталися чужинцям. У Габораків, на відміну від інших гуцульських родів, був такий звичай – меч, як символ влади ватажка роду, не передавався з покоління в покоління, а виковувався новий, а меч покійного ватажка зберігався в таємному сховку. Болото Мшана сфагнове, льодовикове, у його нутрі нічого не псується, тому ті мечі, певно, так і лежать серед торфу не зотлілі. Можна було б і відшукати, але кому то нині потрібно…

Старої віри Габораки тримались затято, прийняттю християнству противились. До 1273 роки вони відкрито сповідували поганство, а після того року ще довгий час таємно. Про останнього волхва Габораків писав якийсь анонім з Богородчан навіть в 1689 році, нібито він приносив треби на капищі на горі Молода, але це більше нагадує вигадку ренесансного романтика – писаря, що начитався Овідія. Про «Габораків-язичників» писав в свій час літописець Скиту Манявського Данило Схимник (1421 – 1499). Може тому серед Габораків було в Середні віки так багато єретиків. Подейкують навіть, що відомий угорський єретик Матяш Конт Мадар, який вчив про те, що Бог сотворив людей з нудьги, бо хотів спогляданням людських драм заповнити свою вічність і за це був засуджений до автодафе, і спалений на вогнищі посеред площі в Пожоні в 1357 році, був не хто інший як Петро Габорак. Зберіглось кілька сторінок протоколів судових засідань інквізиції в Мукачево, де судили у 1451 році «небезпечного єретика, чаклуна, чорнокнижника та баламута» Федора (Теодоріуса) Габорака, що проповідував вчення про перевтілення та Бога, що є всесвітнім розумом, а людські душі як часточки цього вселенського розуму. Про його долю нічого не відомо, подейкують, що він втік із в’язниці в ніч перед стратою. Принаймні, камеру його на світанку знайшли порожньою, а охоронці запевняли, що він перетворився на чорного крука і вилетів крізь заґратоване вікно.

Серед Габораків було чимало опришків. Так у 1690 – 1715 роках Карпатами водив загони повстанців Сидір Габорак-Неборак (так його називали у краї, так він і лишився в піснях та казках). Кажуть, що був у нього сховок серед дрімучого лісу біля гори Попадя - справжній замок, а найбільш голосним його вчинком був напад на королівського збирача податків в Солотвино в 1703 році. Про нього ще розказують, що коли він брав до рук свічку, то вона сама по собі запалювалась, а коли він грав на сопілці, то вівці починали танцювати. Носив він одяг чорного кольору і срібний ніж на лезі якого був напис «Життя – то круговерть».

Габораки першими в Карпатах почали варити горілку і тримати шинки. Ще в 1487 році Данило Габорак заснував в Надвірній винокурню і тримав шинок, а горілка була в нього така знаменита, що навіть король Богемії Владислав ІІ Ягеллончик (1456 – 1516) замовляв до свого королівського двору горілку тільки в нього.

Серед Габораків були відомі трембітарі, теслі та бондарі. Данило Габорак (1781 – 1862) в свій час змайстрував найбільшу в історії трембіту довжиною десять метрів, яка, де речі, була робочим інструментам і голосила до пастухів на чорних полонинах Братківської та Ведмежої. Роман Габорак (1801 – 1872) змайстрував найбільшу в Карпатах діжку діаметром три метри, яку планували застосувати для накопичення води на полонині, але потім махнули на ту ідею рукою і вона стояла собі біля Рафайлової на полонині Вовкуни, доки не розсохлася і не розвалилась нанівець. Цікаво, що цю діжку використав в якості житла місцевий відлюдник і філософ Петро Столиба (1852 – 1911) – навряд чи він навіть чув про Діогена та і кініком за світоглядом не був. Він більше нагадував гуцульського Дідро, і мислив він в контексті пантеїзму та нескінченної самодостатньої субстанції, що сотворила сама себе. Тут він більше нагадував по світогляду Бенедикта Спінозу, якого навряд чи колись читав. Просто ті самі ідеї часом приходять в голову абсолютно різним людям в різний час і в різних краях незалежно. Так влаштована людина.

Божевільне ХХ століття було особливо нещадним до роду Габораків. Під час Першої світової війни чимало Габораків потрапило до лав австро-угорської армії і не повернулось додому. Тут найбільш відомою є доля Василя Габорака (1872 – 1918). Він був професійним військовим – вивчився на офіцера у Відні, дослужився до полковника, командував 73-м піхотним полком на італійському фронті і загинув 3 квітня 1918 року під час боїв під Тренто. У Січових Стрільцях був Назар Габорак (1893 – 1915), воював під командою сотника Михайла Волошина, боронив від москалів карпатські перевали, загинув у бою біля села Воля. Микола Габорак (1890 – 1919) був мобілізований в перші дні війни. Воював у складі 32-го артилерійського дивізіону австро-угорської армії, брав участь у Самбірській битві, під час Листопадового Зриву був у Львові у перших загонах армії УГА, потім потрапив до армії УНР і пропав без вісти в «чотирикутнику смерті» в 1919 році. Зумів пережити цю ворохобню війни тільки Лев Габорак (1881 – 1936) з Пасічної, що біля Надвірної. Він отримав юридичну освіту в Кракові і в цивілю працював адвокатом. На війні отримав офіцерський чин надпоручника, командував взводом саперів в боях на Буковині в 1915 - 1917 роках, у листопаді 1918 року невідомо як опинився в Києві в армії Петлюри, дослужився до полковника, у 1920 році боронив від більшовицької навали Львів. Після війни працював адвокатом в місті Калуш, був одним із засновників і активістів УНДО, написав спогади «Стежками війни» та збірник віршів «Нектар полонин», які опублікував у Празі в 1931 році під псевдонімом Антей Горивітер, помер від пневмонії в тернопільському шпиталі.

У міжвоєнні роки серед Габораків були і відомі контрабандисти (кому ж знати гори як не їм). Йосип Габорак (1895 – 1946) забутими стежками Ґорґанах переправляв через польсько-чехословацький кордон не тільки годинники, цигарки, черевики, але і зброю для боївок ОУН. З 1942 року він був в УПА в сотні Рема, що діяла в районі гори Грофа. Загинув у боях з карателями біля гори Магура.

Репресії 1946 – 1953 років страшною косою викосили майже весь рід Габораків, всіх людей з цього роду, що жили в районі Осмолоди відправили до Сибіру, де за ними пропав і слід. Відомо тільки про Степана Габорака (1907 – 1953), що брав участь в Норильському повстанні в’язнів ГУЛАГу і загинув при його придушенні.

До Канади Габораки почали їхати ще 1888 році, коли про еміграцію в Карпатах тільки почали говорити. Оселялись в усіх провінціях, навіть на Північно-Західних територіях та на Юконі, хоча найбільше в Торонто. Один із них – Роман Габорак (1870 – 1955) оселився навіть на берегах Великого Ведмежого озера, все життя там рибалив і то вдало. Інший Роман Габорак (1889 – 1961) поселився на Ньюфаундленді, де теж рибалив, тільки в Атлантиці, став відомий як знавець і поціновувач тріски (Gadus morhua) і готував найкращий в Канаді лабардан. Ще якийсь Павло Габорак (роки життя невідомі) опинився ще в 1893 році в провінції Юкон на Клондайку в часи золотої лихоманки. Казали, що він знайшов золоту жилу і потім смітив грошима у Ванкувері, потім купив ранчо в Альберті, але десь поїхав з тих місць в 1910 році і що з ним було потім – невідомо. Ще один Габорак, емігрант в Канаду – Адам Габорак (1892 – 1916) був мобілізований до Британської армії під час Першої світової війни, був в Канадському експедиційному корпусі, брав участь в битві на Соммі і загинув під час чергової шаленої атаки піхоти, що полягла під німецькими кулеметами 2 березня 1916 року. Саме про них Редьярд Кіплінг написав вірш «Канадцям». Нині рід Габораків - єдиний рід гуцулів ватажок якого живе в Канаді, і не визнаний Радою Гуцульських Ватажків і Судом Ведмедя (з різних причин), але місце ватажка роду вважається вакантним і рід має право на свій родовий знак.

Історія триває і кращі сторінки історії роду Габораків ще будуть написані. Я впевнений. Я оптиміст.

Рід Потяків – давній гуцульський рід, що в старовину володів землями в районі нинішніх сіл Шешори, Шепіт, Снідавки, а також південніше – в районі нинішніх сіл Грамотне, Гринява, Перкалаба. Символами роду були крук та гілка горобини. Основні кольори вишиванок – червоний та чорний. Гасло роду: «Все минає, крім неминучого». Ще в VIIІ столітті рід розділився на дві гілки – Потяків Шешорських і Потяків Перкалабських, між якими довго тривала суперечка про главенство (посада ватажка роду у Потяків споконвіку була спадковою) – яка гілка роду є старшою і головною і яка має право на посаду ватажка роду, аж поки в 1132 році на раді старійшин роду в замку Чорного Птаха, що стояв тоді на горі Стовпні (що на Гринявах) не було ухвалено, що ватажком роду буде почергово людина з Потяків Шешорських, а потім з Потяків Перкалабських, що досі неуклінно виконується. Розділення роду на дві гілки відбулось внаслідок народження у Всеслава Потяка в 764 році двох близнюків – Горивітра та Вогнецвіта, яка виросли і стали славетними ватажками, але між якими почалось суперництво (що рідко трапляється серед близнюків) і Вогнецвіт вирішив відокремитись і переселився на Гриняви. Оскільки виникло дві гілки роду, що мали власних ватажків, які вважали себе ватажками всього роду, а не гілки, то рід мав два замки – крім згадуваного вище замку Чорного Птаха або Нового Замку, був ще замок Самотнього Вовка (Старого Замку), що стояв на горі Чорний Грунь (хребет Ігрець). Рід Потяків чи не єдиний гуцульський рід, родовід ватажків яких зберігся повністю починаючи з IV століття і був записаний в XVI столітті в «Книзі Воронового Крила» ченцем Іпатієм Гойським (1497 – 1576). Історики дружно вважають цю хроніку псевдоісторичною та легендарною, хоча окремі ватажки роду Потяків згадуються в візантійських джерелах, зокрема в «Аварських війнах» (Πόλεμοι των Αβάρων) Теодора Граматика. Нині ватажком роду є Петро Потяк з Шешорів – він визнається Радою гуцульських ватажків та Судом Ведмедя як і його спадкоємець Дмитро Потяк з Грамотного.

Про походження роду Потяків зберіглась легенда, згідно якої в часи правління князя карпів Світодана ІІ Камінь на Шляху (12 – 43) в лісах на горі Ґреґіт жив величезний вепр, що нападав на селища сірооких людей та колиби сповнені овечого тепла. І прийшов чорночубий хлопець в білій сорочці в ті краї, і здолав того вепра списом у двобої сильних і «потяв його тіло», і приніс його плоть та шкіру в офіру богу Сонця, капище якого стояло тоді на хребті Соколівський. Мовляв, «потяв він плоть вепра», звідси і Потяки. Але філологи в цій версії походження назви роду сумніваються. Розповідають, що за той звитяжний подвиг сивочолий князь дарував йому землі вкриті травою та лісом, крилатий родовий знак та право бути в Раді Старійшин горян.

У гуцулів є така приказка: «Всі ми князівського роду». Чи не найбільше ця приказка відповідає роду Потяків – ватажки Потяків неодноразово ставали князями, засновували цілі князівські династії білих хорватів чи родичалися з князями захмарного краю. Рід Потяків згадується в «Книзі Чорного сонця», що була складена в 362 році, коли князь білих хорватів Боєслав І Сильна Рука підкорив племена карпів та бастарнів і запанував у Карпатах. Тоді гуцульські ватажки мусили скласти присягу новому князю і поставити свої родові знаки під текстом присяги. Серед цих знаків першим стоїть знак, що символічно зображає крука – знак роду Потяків.

Найбільш відомою легендою про рід Потяків є легенда про князя білих хорватів Горислава І Гострий Спис (роки правління 505 – 514). Постать його вважать історики міфічною, але його ім’я знаходимо у візантійських джерелах, зокрема в «Хроніках імператора Анастасія» Теодора Македонянина знаходимо фразу «…і був з ними басилевс тих варварів Горислав Гострий Спис…» (…και ο βασιλιάς αυτών των βαρβάρων, ο Χόρισλαβ ο Αιχμηρός Δόρυ, ήταν μαζί τους…). Легенди розповідають, що після смерті князя Всевида V Тисові Ворота (497 – 505), що не мав жодного сина, білі хорвати зібрали Раду Старійшин на горі Ґреґіт (що була в ті часи сакральною горою) і обрали нового князя горян з роду Потяків, що був тоді чи наймогутнішим родом в Карпатах. Крім того постать Горислава Потяка була компромісною – рід Потяків тримався окремішно від основних коаліцій родів горян і жодна з ворогуючих спілок не отримувала таким чином переваги. Про його правління одна із легенд розповідає таке (наведу цю легенду повністю, бо вона того варта):

«Був колись в Карпатах славний князь Горислав Гострий Спис, син Яросвіта Потяка. І була в нього дружина Любомила з роду Джуманджуків. І народила вона йому сина Мирослава, славного юнака, найхоробрішого і найвправнішого в ті часи в Карпатах. Кожен хто здатний тримати в руках сокиру вставав перед ним на зібраннях, святах, ігрищах, в походах і на полюваннях. Мріяли про нього всі дівчата, і всі жінки жадали його. Але померла його мати і довгий час князь Горислав Гострий Спис лишався самотнім.
- Чому не візьмеш собі дружину? – запитав його син. – Краще було тобі жити з жінкою.
- Казали мені, - відповів князь, - що є в ватажка роду Мурґа Світозара, що живе на полонині Кінський Вогонь дочка краси неймовірної на ймення Зоряна.
- Не гоже тобі з сивою головою та в твоїх літах брати собі до пари юну дівчину, - відповів юнак, - Чому не візьмеш дружиною мудру жінку? Невже личить тобі вікувати роки з отроковицею баламуткою, у якої в голові одні забави?
Та не хотів того і чути князь, і поїхав він на полонину Кінський Вогонь, і провів там з тою дівчиною ніч і привіз її до свого замку і справив не гаючись весілля. А тим часом його син Мирослав мандрував горами, відвідуючи різні роди горян та збираючи для князя данину.
- Де твій син, княже Гориславе? – спитала молода дружина. – Казали мені, що є в тебе гідний і хоробрий спадкоємець.
- Воістину так, - відповів князь, - немає кращого сина ні в кого на всі імлисті Карпати.
- Поклич його до мене, - мовила молода княгиня, - щоб визнав він мене як дружину князя, визнав моїх людей як наших слуг, визнав мої скарби і багатства.
- Незабаром приїде він, - сказав Горислав Гострий Спис.
Зайшов тоді до князівських палат юнак і з великою повагою привітав її.
- Нехай буде тобі любов князя, - промовив він, - нехай твоїми будуть всі багатства і скарби князівські по праву кохання твого.
- Рада я, - відповіла молода княгиня, - що бажаєш ти догодити мені.
Була при тій молодій княгині красива служниця. Негайно відіслала княгиня служницю поговорити з Мирославом. Та не насмілилась служниця навіть наблизитись до нього. Тоді пригрозила молода княгиня, що вб’є служницю, якщо та не поговорить з юнаком. Якось пішов Мирослав зі своїми молочними братами Вячеславом та Доброродом, що завжди з ним були і в походах і в розвагах, на вершину гори Ротило, сіли вони там на Камені Мрій і почали грати на сопілках. Наблизилась до них довгокоса дівчина-служниця, але не сміла нічого сказати, тільки червоніла. Помітили це юнаки, коли пішов від них Мирослав, бо побачив він оленя з неймовірно величезними рогами.
- Про що ти жадаєш говорити? – спитав її Вячеслав.
- Воістину, не моє це бажання, - відповіла дівчина, а бажання дочки Світозара Мурги, що домагається дружби з княжичем Мирославом.
- І не кажи цього, дівчино, - відповів Вячеслав, - бо прогнівається княжич почувши таке і може вбити тебе. Про тебе саму, красуне, можу я поговорити з ним.
Відповіла на це дівчина:
- Згодна я, якщо насмілишся передати йому це, коли зустрінешся з ним.
Так і було зроблено. І провела дівчина-служниця ніч з Мирославом.
- Добре, - сказала тоді молода княгиня, - не хочеш ти виконати моє прохання, бо жадаєш сама володіти ним. Смерть приймеш тоді від моєї руки.
Опісля цього постала служниця зі сльозами на очах перед Мирославом.
- Який тягар гнітить тебе, дівчино? – запитав він.
- Дочка Світозара Мурги погрожує мені смертю, - відповіла та, - якщо не виконаю її бажання і не зведу з тобою.
- Ах, ось як! – вигукнув Мирослав. – Добре, що ти була обережною! Навіть якби тричі кинули мене в палаючу ватру, так, щоб від мене лишився б тільки сірий попіл та прах земний, і тоді я б не дав згоди зустрітися з дружиною князя Горислава Гострий Спис – батька мого, як би не сміялись би з мене всі люди і не зневажали за це.
Після цього вирушив він в похід на кутригурів, що в ті часи часто ворохобили Карпати. Похід проходив через землі союзних тиверців. І було з ним п’ятдесят воїнів. Радісно зустрів його князь тиверців. Були в того князя пси-гончаки на вепрів, пси-гончаки на зайців і пси-гончаки на оленів, та будь-яку здобич першими здоганяли Добрин та Швидкий – пси княжича Мирослава. І в який би бій з кутригурами не йшов князь тиверців, всюди першим був Мирослав.
- Що це коїться, княже Гориславе? – запитували горяни. - Чи не прогнав ти сина свого Мирослава з Карпат? Смертю заплатиш ти, якщо він не повернеться назад!
Дізнався про це Мирослав та й повернувся в гори. Прийшов він в замок Самотнього Вовка і радісно вітав його тамтешній народ.
- Погано робиш ти, Мирославе, - казали йому, - що не хочеш взяти собі цю жінку. Для тебе росла вона, а не для старого сивого князя, що не здатний більше продовжити рід!
- Зле говорите ви! – відповів Мирослав і пішов до покоїв тої ж служниці і провів з нею ніч.
- Смерть буде тобі, якщо не здобудеш для мене цього чоловіка! – сказала тоді служниці княгиня Зоряна, дочка Світозара Мурги.
Повідала про це служниця Мирославові.
- Що робити мені? – запитав Мирослав і побратима, і молочного брата свого Вячеслава.
- Я зумію спровадити цю жінку, так, що не посміє вона навіть помислити про тебе більше.
- Стануть твоїми тоді мій вороний кінь, мій гострий меч і мій золотом шитий сардак, - відповів Мирослав.
- Не прийму я цих подарунків, - відповів Вячеслав, - якщо тільки не стануть моїми твої мисливські пси.
- Отримаєш і це, - відповів Мирослав.
- Тоді я їду на світанку на полювання на гору Котилинець, - сказав Вячеслав.
А стоять на тій горі і досі дві величезні кам’яні брили, що нагадують білих корів.
- Ти теж їдь туди на полювання, - сказав Вячеслав, і нехай присилає до Двох Білих Корів служниця свою повелительку.
Так і трапилось. Сказала служниця молодій княгині, що їде Мирослав на полювання і зупиниться біля Двох Білих Корів. І довго тягнувся час для княгині до самого ранку. Вранці поїхали вони в двох – служниця та княгиня на зустріч з Мирославом, та побачили Вячеслава.
- Куди їдеш ти, блуднице? – запитав Вячеслав. – Що тобі робити тут, як не поспішати на побачення з молодим княжичем? Вирушай додому і лишайся осоромленою!
А потім повернувся Вячеслав разом зі служницею до дому Мирослава. Але побачили вони, що їде до того ж дому молода княгиня.
- Що ж, сказав тоді Вячеслав, - низька жінко, хочеш ти знеславити князя білих хорватів? Якщо зустрінемось ми ще, то вб’ю я тебе і про все розкажу князю. Воістину негідна княжити та, що соромить свого князя по хащам, ідучи на побачення з іншим чоловіком.
- Я ще плисну кухоль крові тобі в обличчя! – вигукнула тоді княгиня.
А тим часом повернувся князь Горислав додому з ловів, ще раніше повернулись люди Мирослава, що лишився в пущі полювати один.
- Де мій син? – спитав князь.
- Він не прийшов додому. – відповів Вячеслав.
- Горе мені, - сказав князь Горислав, - що лишився мій син сам-один в пущі, а стільком людям він зробив добро!
- Ти оглушив нас, коли говорив про свого сина, - промовила королева.
- Як не говорити мені про свого сина, - промовив князь Горислав, якщо не відшукати в усіх Карпатах сина, який був більш до душі своєму батькові. Всі люди в Карпатах поважають і люблять його. Надто багато чоловіків прагнуть його дружби, надто багато жінок прагнуть його кохання, тому нелегко мені порозумітися з сином.
- Але не домогтися йому від мене того, чого він прагне, - сказала молода княгиня, - зустрічі зі мною і ганьби для князя. Не залишуся живою, коли й надалі буду терпіти його. Тричі хотів відвести мене до нього двій кметь Вячеслав нині вранці, тричі я ледве врятувалась від нього.
- Прокляття вустам твоїм, низька жінко, - сказав князь Горислав, - бо говориш ти олжу!
- Доведу я тобі це, - відповіла молода княгиня. – Почну співати я половину пісні, подивимось, чи пасуватиме їй його пісня.
А тим часом повернувся додому Мирослав і сушив одяг біля вогню, бо просякло його вбрання негодою. І був біля нього Вячеслав і паяц князівський Співомов. Так заспівав Мирослав, бо стояв тоді над горами холодний день:

Холодно серед подихів вітру
Будь-кому, хто пасе стадо Велеса…

І підхопила його пісню молода княгиня:

… Навіщо стадо пасти
Без білих корів і без зустрічі з коханим…

- Таки правдо то! – вигукнув князь Горислав.
А сидів біля князя кметь на ймення Всеволод Міцна Рука.
- Всеволоде! – сказав князь Горислав, - спис Мирославу і спис Вячеславу.
І схопив тоді Всеволод важкого і гострого списа. Одним ударом простромив він наскрізь Вячеслава, а потім вийняв з тіла списа і другим ударом вразив у груди Мирослава. Зіскочив тоді з місця паяц і третім ударом тоді вбив Всеволод паяца Співомова.
- Доволі, Всеволоде! – вигукнув помираючий Мирослав, - забагато вже погубив ти людей!
- Воістину пощастило тобі стати на суд богів, бо не знайшов ти нікого більше спокусити, окрім моєї жінки! – сказав князь Горислав.
- Зла олжа опанувала тебе, княже, - відповів юнак, бо вбив ти без вини намарно власного сина. Присягаюсь твоєю владою і зустріччю на яку я поспішаю – зустріччю зі смертю, не винен я в цьому злочині. Це вона прагнула мене з того самого часу, як з’явилась вона в твоєму домі, і тричі проганяв її Вячеслав, щоб не прийшла вона до мене наодинці. Воістину, на Вячеславі немає провини, за яку ти вбив його.
А тим часом чорний крук схопив душу паяца Співомова і відніс її на дах дому. І почала тоді сміятися Мара. І вигукнув помираючий Мирослав:
- Відпусти, чорний круче, душу паяца, нехай не сміються над ним люди і темні сили!
І померли в цю мить всі троє. Віднесли їх тіла до іншого дому і провів князь Горислав біля них три дні і три ночі. І зайшли тоді в цей дім княгиня Зоряна та кметь Всеволод Сильна Рука. І заспівав князь Горислав таку пісню:

Холодно серед подихів вітру
Будь-кому, хто пасе стадо Велеса.
Навіщо стадо пасти
Без білих корів і без зустрічі з коханим.
Холодний вітер
Перед домом героїв,
Мертві воїни лежать поміж мною та вітром,
Немає мені спокою:
Дивитись на сина
У кривавій сорочці його.
Горе мені – вбив я сина
Із-за жагучої жінки.

А тим часом зібрались кметі білих хорватів, що їх очолив побратим Мирослава Доброрід. І виломили вони двері в дім і вбили Всеволода мечем. А молода княгиня Зоряна, побачивши кметів з мечами кинулась на ніж, що ховала вона в рукаві плаття. Вихопив тоді князь Горислав свій меч і вигукнув:
- Битва ця, на жаль, без хороброго Мирослава, поруч зі мною не судилось йому вже битись.
Тут кров пішла в нього з горла, він впав і помер. Ось таке люди розповідають про князя Карпат Горислава Гострий Спис.»

Але, судячи по всьому, рід ватажків роду Потяків не урвався після цих трагічних подій, хоча на князівський трон білих хорватів були обрані ватажки інших родів горян. Ватажком Потяків став молодший брат Горислава Гострий Спис, якого пам’ятають в Карпатах під іменем Боривітер Зачини Ворота. У подальші чотириста років історії ватажки Потяків ще двічі володіли короною білих хорватів і тричі родичалися з князями Карпат. Зокрема, самі Потяки розповідають в легендах, що до роду Потяків належали князі білих хорватів Всевид VII Великий Щит (618 - 622), що збудував низку потужних замків на карпатських перевалах, які так і не змогли здобути авари та Світозар І Залізний (671 - 695), якого в ті часи вважали наймогутнішим з усіх слов’янських князів. Але більше ватажки роду Потяків були славні не короною, а військовими звитягами – не раз і не два вони очолювали військо горян в боротьбі з аварами, що починаючи з 563 року неодноразово шарпали Карпати. Так у 568 році військо білих хорватів і союзних з ним уличів очолив ватажок роду Потяків Котикамінь Дужий, що влаштував засідку на війко аварів в долині річки Чорної Тиси і вщент їх розгромив. Завдяки цій перемозі білі хорвати відстояли свою незалежність від Аварського каганату. Князі білих хорватів шукали підтримки серед різних родів гуцулів і неодноразово родичалися - одружувалися з дочками карпатських ватажків. Так дружиною князя Світозара ІІ Тура (720 - 733) стала Ладомира Золотокоса – дочка Горигляда Потяка, а князь Любомир ХІ Нестримний (848 - 863) одружився з дочкою Семиграда Потяка Щастибогою Синьоокою. Цей шлюб поклав край ворожнечі кількох гуцульських родів і припинив чергову війну між горянами, яка щойно знову спалахнула. Шлюб відбувся в замку Синьої Квітки, що стояв тоді на горі Михалків біля нинішнього Косова і належав роду Некрила. Весілля уславилось своєю бучністю і про нього згадується в «Легенді про Дітей Імли» - буцімто на це весілля прийшов жрець Дажбога і проголосив пророцтво про князів білих хорватів. Не дивлячись на те, що цей шлюб був політичним, він виявився на диво щасливим: подружжя полюбили одне одного і в них було десятеро дітей – шестеро синів і чотири дочки і всі вони уславились доброчинністю, красою та мудрістю і мали щасливу долю як на ті страшні часи. Радником і правою рукою князя Добромисла V Одноокого (863 - 899) був боярин Благодар Потяк. У ті часи рід Потяків став чи не найбагатшим з усіх гірських родів по числу чорних комолих овець та чалих рогатих корів.

Після того, як влада князів білих хорватів розтанула як сніг навесні, і саме ім’я білих хорватів призабулося, як призабудеться колись все, рід Потяків зберіг свою силу і вплив в Карпатах. Про це, зокрема, крім переказів, свідчить грамота, яку одержав Благовид Потяк від князя галицько-волинського та короля Русі Юрія І Львовича на право володіти землями, охороняти кордони і вершити суд. Ця грамота досі зберігається в археологічному музеї Флоренції, але як вона потрапила туди – невідомо. Є версія, що ця грамота була в приватній бібліотеці Савонароли, що крім всілякого іншого збирав слов’янські старожитності.

Серед Потяків не було жерців та волхвів язичницької віри, тому християнство Потяки прийняли одними із перших серед гуцульських родів ще в 1053 році, коли більшість гуцулів продовжували сповідувати політеїзм – хто потайки, хто відверто. І серед Потяків були затяті прихильники нової віри: проповідники, священики, церковні діячі. Так отець Євхаристій (в миру Данило Потяк) (1204 – 1276) був священиком в нинішніх Кутах (тоді це селище теж існувало, хоч і називалося Городище). Він чимало доклав зусиль для християнізації Карпат і десь заховав в горах скарби та архіви князівського намісника під час монгольської навали Батия в 1241 року. Скарб той так і не був опісля знайдений. Крім цього він збудував першу церкву в Жаб’є, яке судячи по всьому тоді вже існувало. Ця церква, що носила ім’я Івана Хрестителя не зберіглася, навіть точне місце де вона стояла невідоме – церва згоріла в 1352 році від удару блискавки. Його перу належить книга «Псалми святих останніх днів» про яку згадують в хроніках монастирів гори Афон (Греція). Зберігся навіть невеликий уривок з 62 псалма в перекладі на грецьку мову (… Κύριε, είσαι το στήριγμά μου στις ημέρες της Εσχάτης Κρίσης… - Господи, ти опора моя в дні Страшного Суду…»). Пишуть, що спонукала його до написання цієї книги татаро-монгольська навала, яку він назвав «нашестям племен Гога та Магога». За цю книгу тодішній митрополит Антіохійський Феокліт проголосив його єретиком, але загалом церква не погодилась з цим. У XV столітті наставником монастиря Манявський Скит був отець Димитрій (в миру Хома Потяк) (1395 – 1469), що прославився своїми проповідями і благочестивим життям. Він уклав для монастиря новий статут, заборонив монахам носити важкі вериги і варити на продаж чорне пиво.

У XIV столітті серед Потяків були відомі кушніри – зокрема, Данило Потяк (1312 – 1387) та Іван Потяк (1347 – 1390) – їхні знамениті хутрові вироби (а в ті часи Карпати були багаті на хутрових звірів) продавались навіть в Угорщині та Сілезії. Зокрема, князь опольський Болеслав ІІ (1300 – 1356) з Верхньосілезьких П’ястів носив мантію виготовлену Данилом Потяком.

У XV столітті серед Потяків були люди, які з гір переселились в Передкарпаття, зокрема в Кути та в Солотвин і зайнялись соляним промислом. Микола Потяк (1401 – 1489) був чи не найвідомішим солеваром свого часу. Його сіль цінували за чистоту і продавали через Тисменицю та Галич. Він виготовляв вісім сортів солі, серед них знамениту сіль «Зерна Землі і Неба».

У бурхливому XVІІ столітті відомим став Степан Потяк, що був серед ватажків карпатських повстанців 1648 року. Його подальша доля лишилась невідомою, як і долі багатьох інших майстрів шаблі та бартки, що виринули нізвідки і канули в Лету. У 1673 році до Карпат докотилася Польсько-турецька війна, і з загонах карпатського ватажка Білоголового, що боронили край і віру були Остап Потяк та Григор Потяк – рідні брати, хоч і не схожі між собою – один коротун, інший велетень, один рудочубий і веснянкуватий, інший чорноокий. Роки їх життя невідомі, розказують тільки, що в молодості вони вівчарували на полонинах Чивчин, що звуться Альбин та Добрин. Були Потяки і серед опришків. Так з загонах Василя Баюрака (1722 – 1754) був Семен Потяк, що ходив Карпатами з крісом та барткою аж до 1773 року і згинув вражений серед ночі блискавкою на горі Довбушанка. Про нього розповідають, що він мав срібний перстень з зображенням лева і мідну сопілку. І коли грав на тій сопілці, вдягнувши перстень на великий палець, то тікали з дому всі щурі і миші.

Григор Потяк (1754 – 1836) займався в Карпатах городництвом. Він був першим, хто почав в Карпатах вирощувати помідори (і доволі успішно) і останнім, хто вирощував ріпу, хоча всі вже перейшли на картоплю. Він був впевнений, що картопля горянам тільки шкодить, а ріпа корисна і лікувальна. Він вивів новий сорт чорних помідорів «Карпатський ведмідь», нині забутий, нажаль. А сорт цей мав дивовижний смак плодів і давав урожай навіть і умовах високогір’я.

Наприкінці ХІХ століття почав сою роботу громадський діяч Василь Потяк (1850 – 1924), що працював у Жаб’є в «Комітеті рятунковому Гуцульщини», який допомагав бідним в роки неврожаю та стихійних лих, був у товаристві «Сільський господар», належав до Української радикальної партії. В часи ЗУНР він очолював місцеву владу в Жаб’є і зорганізував гуцульський курінь УГА. Після війни жив самітником в горах і написав книгу віршів «Лихо в горах», рукопис якої зберігається в літературному музеї в Осло (Норвегія).

З початком Першої світової війни чимало Потяків потрапили у самий вир історії. У лавах Січових Стрільців у так званій «штурмовій бригаді» воював Любомир Потяк (1881 – 1915), що загинув в бою під Болеховом. Никифор Потяк (1890 – 1956) воював стрільцем 72-го піхотного полку Австро-Угорської армії, потрапив в москальський полон під Галичем, з полону його звільнила Українська Революція. У 1918 році він був в Січових Стрільцях армії УНР, потім в 1-му саперному полку армії УНР, воював аж до 1920 року, після поразки УНР перейшов румунський кордон, де був інтернований. Після звільнення виїхав до Франції, де жив в Бордо під іменем Франсуа Легре і займався гончарством. В часи Другої світової війни він був в лавах Французького руху опору – в загоні макі «Еффрене», що діяв в районі Марселю. Нагороджений Орденом почесного легіону. На старості літ написав мемуари, які потім спалив. Похований на кладовищі «Ле ублі», що в Леспар-Медо.

Мало кому відомо, що герой пісні «Я крук, чорний сотник УПА…» мав свого реального прототипа – Івана Потяка (1919 – 1953). Псевдо Чорний Крук будо в нього з’явилося не випадково – чорний крук – давній знак роду Потяків. Його загін воював за волю на Верховинщині, здійснював рейди мало не по всіх Карпатах, потім перейшов до Чорного лісу, де і поліг в бою з карателями 19 жовтня 1953 року.

Під час першої хвилі еміграції до Канади Потяки переважно осідали в провінції Манітоба і займалися рільництвом. У Вінніпезі жив і працював Северин Потяк (1895 – 1986), що в 1924 році мав відповідальну посаду в мерії міста, опікувався газетою «Український голос», захистив у 1975 році дисертацію з квантової механіки на тему «Теорія нейтрино» в Університеті Саймона Фрейзера.

Історія не закінчилась – триває бурхлива доба. Комусь та випаде розказати про нових героїв вже нашого часу, що належать до давнього гуцульського роду Потяків…

Рід Рибчуків – давній гуцульський рід, що в старі часи володів землями в районі нинішніх селищ Яремчі, Микуличина, Ворохти. Символи роду – пструг (форель) та квітка суниці. Основні кольори вишиванок: блакитний та сріблястий. Гасло роду: «Всі ми під Богом ходимо». Резиденція голови роду донедавна була у Ворохті. Але минулий ватажок роду Іван Рибчук коли йому виповнилось 98 років і він відчув наближення смерті, згідно звичаїв роду зійшов самотужки на Говерлу і там помер в самотині. У Карпатах у нього не лишилося живих спадкоємців, тому на раді старійшин роду був обраний ватажком Петро Рибчук, що і було визнано Судом Ведмедя та Радою Ватажків гуцульських родів. Таким чином рід Рибчуків став чи не єдиним гуцульським родом ватажок якого проживає за океаном – в місті Торонто (Канада). У VII – VIII століттях ватажки роду володіли замком Тисова Сторожа, що стояв на горі Великий Діл (біля Ворохти), але в час правління князя білих хорватів Любомира Х Синьоокого (786 – 819) під час чергової війни гуцульських родів замок був спалений у 788 році і з того часу не відновлювався. У ХІХ століття ходили вперті чутки, що на полонині Діл бачили неодноразово привид ватажка роду Рибчуків Боєслава Вовче Око, що загинув тоді при обороні замку. Кажуть, що він поночі заходив до колиби пастухів весь вдягнений в чорний одяг, сидів втупивши погляд у ватру, а потім говорив: «Пройде ще триста літ, суниця зацвіте синіми квітами і пструг блисне хвостом прямо в джерелі полонини Діл!»

Свій родовід Рибчуки ведуть від якогось Вогнеслава, що нібито прийшов в долину ріки Прут в часи князя карпів Кметя ІІІ Невгамовного (161 – 177). Легенди розповідають, нібито, в ті часи Прут був набагато повноводніший, аніж в пізніші епохи, і що тоді водилася в Пруті велетенська хижа риба-монстр більша за ведмедя з величезними зубами і пащекою, могла та риба-чудовисько стрибати через водоспади і виповзати на берег. І варто було комусь підійти до ріки, як риба вистрибувала з води хапала іклами і тягнула в бистрінь – тільки ту людину й бачили. Вогнеслав вийшов на двобій з тою рибою і здолав її в сутичці списом. Князь за це нагородив його землями, худобою та лісами. І назвали тоді його Рибчуком і всіх його нащадків Рибчуками.

Самі Рибчуки стверджують, що їх рід не абиякий, а князівський, що князь карпів Стах IV Швидка Вода належав саме до роду Рибчуків. Розповідають, що коли помер князь карпів Любослав ІІ Сова, що не мав жодного сина, виникла між карпами суперечка – хто буде наступним князем. Вирішили згідно давнього гуцульського звичаю влаштувати Свято Бика. Принесли в жертву богу Високого Неба найбільшого чорного бика з білою плямою на лобі, донесхочу пригостили м’ясом цієї треби найсильнішого воїна і сказали над його ложем слова правди. Воїн ліг спати і того, кого він побачить у сні, той і мав стати князем карпів. Він побачив у сні молодого світловолосого хлопця, що стояв на рінні ріки Прут біля водоспаду, що нині називається Яремчанський Гук, а тоді звався Камінна Безодня, і тримав щойно зловленого пструга в руках. Почувши це старійшини карпів пішли до водоспаду і справді бам побачили молодого світловолосого хлопця з рибою в руках. Але старійшини засумнівалися, чи справді цей юнак гідний бути князем. Відвели його до Каменя Долі, що тоді стояв на горі Кострич. І як тільки юнак торкнувся рукою каменя – камінь закричав. Тоді його обрали князем карпів, наказали забути своє ім’я і нарекли Стахом IV Швидка Вода. Правив він племенами карпів 23 роки, лишився він в переказах гуцулів як князь мудрий і справедливий, прекрасний і тілом і душею. Він володів чотирма талантами: талантом бачити, талантом чути, талантом мислити і талантом говорити. Розповідають, що одразу після його народження до його батьківської хати зайшов волхв і прорік: «Накладаються на цього рожденного такі заборони – заборона вбивати чорного ведмедя, заборона їхати на коні за трьома вершниками вдягненими у червоне, заборона слухати музику сопілки, що різблена з явора, заборона приймати в домі самотню жінку коли місяць оповні, заборона вирішувати суперечку двох мисливців. У ті часи в карпів був такий звичай – одразу після народження волхви говорили кожній людині заборони – вчинки, які будь-що людина не має права робити, інакше не доживе до наступного весняного рівнодення, коли карпи – предки гуцулів святкували новий рік.

Про завершення його правління розповідають таке. У 302 році князь білих хорватів Хорват І Воїн пішов походом в Карпати з метою підкорити всі карпатські племена карпів та бастарнів і поширити свою владу на всі гори і навколишні рівнини. Дізнавшись про це Стах IV Швидка Вода зібрав свою дружину і рушив в похід назустріч. Під рукою в нього тоді було лише 300 людей не рахуючи жінок, собак та дітей. Але він хотів дорогою зайти в різні гірські долини набрати більше війська. Тому його похід йшов дещо дивним і нелогічним шляхом. Але про це довідався і князь білих хорватів і вирушив потайки зі своїм загоном з метою перехопити його в горах доки він ще не встиг зібрати чисельне військо. Рушив Стах Швидка Вода із замку Тисова Сторожа спочатку в долину річки Прут, потім долиною до нинішнього урочища Женець, потім піднявся на гору Вовча, потім хребтом до гори Горде, де в той час були капища, потім через полонину Мунчелик та гору Ротило до гори Ґрегіт, де в той час стояла одна з Колиб Притулку, де кожен подорожній між знайти прихисток чи кожна людина із закривавленою рукою захист і недоторканість, доки вона перебуває в цій колибі. Князь май намір потім спуститися в долину Космача, а потім рушити на Косів, а пізніше в долину Черемоша з військом, де очікував на зустріч з військом білих хорватів. Але коли він їхав по хребту полонинами попереду свого загону від гори Вовчої до гори Горде з лісу виїхали троє вершників, що були вдягнені в червоне і поїхали попереду – так була порушена перша заборона. Потім на відпочинку біля гори Горде князь Стах IV Швидка Вода захотів послухати музик і в його намет зайшов сопілкар, що заграв йому пісню Нестримного Сонця на сопілці, що була зроблена з явора – так була порушена друга заборона. Біля гори Ротило князь з трьома боярами поїхав наперед і на них напав великий чорний ведмідь – князь вбив його списом – так була порушена третя заборона. Біля самої гори Ґрегіт Стах зустрів двох мисливців, що сперечалися над тушею вбитого оленя з якого стирчали дві стріли і князь сказав яка із ран була для оленя смертельною і звалила його з ніг. Так була порушена четверта заборона. І коли князь зупинився ночувати в Колибі Притулку до колиби серед ночі, коли був Місяць оповні, прийшла самотня жінка і попросила захистити її. Князь пообіцяв їй допомогу і так була порушена п’ята заборона. Не інакше, як злі темні сили затьмарили розум князю, що порушив він в той день всі заборони.

Коли загін князя Стаха IV Швидка Вода наблизився до гори Ґрегіт на землю впала ніч. Князь сказав: «Не гоже серед тьми, коли влада злих духів панує нероздільно, рушати далі через хащі. Зупинимось в Колибі Притулку – там живе мій друг Вогняний Коваль. Гостював він колись в моєму замку – ні в чому не знав він відмови». Тим часом князь білих хорватів Хорват І Воїн Лишивши основне військо в долині Черемошу з добірним загоном потайки лісами пройшов до гори Ґорде. Відправив наперед розвідників, які потім доповіли:
- Бачили ми шляхетного воїна. Високого з осяйним поглядом. Золоті кучері його скріплені чорною мотузкою. Срібний браслет в нього на руці, а в руках меч із золотим руків’ям. Безбороде обличчя його відверте і сміливе.
- Впізнаю його, - мовив Хорват Воїн, - це князь Стах Швидка Вода. Нині зійдемось ми в двобої, що вирішить кому будуть належати Карпати! Судилось бути зруйнованою Колибі Притулку Вогняного Коваля!
І піднялись тоді воїни білих хорватів, пролунав бойовий поклик і кинулись вони з усіх боків на Колибу Притулку. Шість сотень найхоробріших воїнів горян полягло в тому бою, тричі підпалювали Колибу Притулку, тричі гасили. «Води мені дайте, брати мої по зброї!» - вигукнув поранений князь Стах Швидка Вода. Світозар Крук підніс йому золоту чашу з джерельною водою, але тут пробив їх обох гострий спис. Останні слова вимовив князь Стах Швидка Вода: «Великий кметь Світозар Крук приніс чашу води князю своєму, загинув разом з ним…» Князь Хорват Воїн був зранений тричі, відступив з бойовиська з жменькою таких же зранених дружинників. На ранок прийшла на місце битви та на згарище жінка. Побачив її поранений воїн князя карпів на ймення Синій Птах, що лежав поміж мертвими та помираючими і сказав:
- Підійди до мене, жінко!
- Не можу підійти до тебе, бо боюсь тебе. – відповіла вона.
- Був час, коли направду викликав я жах в людей та вовків, у конокрадів та собак, нині присягаюсь, нікому не заподію я зла, візьму я тебе під свій захист, якщо судилось мені лишитися живим.
Тоді наблизилась до нього жінка і запитав воїн:
- Що турбує мої рани? Не знаю…
- Твої рани турбує мураха землі.
- Рани мої від битви з героями. Чи не знаєш ти, чи живий ще мій князь?
- Немає його вже серед живих. – відповіла жінка.
- Присягаюсь тим, чим присягається мій народ, - відповів кметь, - не гідно воїну вертатися додому живим, кинувши на погибель свого князя. Воістину рани мої не білого кольору.
І підняв руку, що зазнала тричі по п’ятдесят ран:
- Ця рука билась сьогодні і багатьом піднесла вона трунок смерті.

По собі князь Стах IV Швидка вода лишив вдову та чотирьох синів: Квітогора, Яросвіта, Дорбослава та Горицвіта. Але жодному з них і нікому з їхніх нащадків не судилося бути князями в Карпатах. Зате ведуть від них родовід три гілки роду Рибчуків – старша і три молодших: Рибчуки Ворохтянські, Рибчуки Покутські, Рибчуки Замагорські та Рибчуки Чемегівські. Між цими гілками роду були постійні суперечки: хто насправді є старший і хто має право бути ватажком роду – і хто правий в тих суперечках, хто ні, не розбереться і сам дідько (не проти ночі то буде сказано).

Згадку про рід Рибчуків ми знаходимо в «Книзі Чорного Сонця» 361 року, де ватажки різних родів горян поставили свої родові знаки під присягою на вірність князю білих хорватів. Там лишив свій знак і ватажок роду Рибчуків – знак риби. Це видається дивним, бо Рибчуки вкрай вороже сприйняли панування князів білих хорватів в Карпатах. Але факт лишається фактом – Рибчуки пішли на спілку з новими господарями гір.

Серед усіх гуцульських родів саме Рибчуки мають найбільш повний список та історію ватажків роду, хоча ці перекази передавались століттями усно з покоління в покоління і тільки в 1829 році були записані на полях старої потріпаної Біблії.

Рибчуки були одним перших гуцульських родів, які прийняли нову віру – християнство – ще на початку ХІ століття. І були затяті в цій вірі. Серед Рибчуків відомо чимало проповідників, церковних діячів чи просто подвижників віри. Так Степан (в миру Родомир) Рибчук (1021 – 1097) був чи не першим християнським монахом в Карпатах. Саме він заклав скит на горі Скупова, що простояв там до 1376 року і занепав зі смертю останнього ченця-відлюдника Романа Рибчука, якого пам’ятають тим, що він блукав Карпатами і на кам’яних брилах вибивав поруч знаки хреста та риби. Він же написав піснеспів «Радуйся народ християнський», який ще до 1750-тих років співали по церквах Верховинщини на Петра. Хоча серед Рибчуків були і єретики. Так Іван Рибчук (1338 – 1386) ходив по селах і проповідував, що Бог Отець і Бог Дух Святий суть одне, а Ісус був до розп’яття людиною і тільки після Воскресіння став «богосущним». За це його хотіли спалити на вогнищі в Галичі, але потім кинули в підземелля, де він помер співаючи псалми.

Серед Рибчуків було багато довгожителів. У Микуличині досі пам’ятають Василя Рибчука (1767 – 1883), що прожив 115 років, а в Дорі не забули Петра Рибчука (1699 – 1821), що прожив 122 роки. Але абсолютним рекордсменом не тільки серед карпатських довгожителів, але і взагалі був Микола Рибчук (1479 – 1660) з Татарова, що прожив 181 рік.

Серед Рибчуків було багато відомих бокорашів, що сплавляли смерекові плоти мало не на всіх карпатських ріках. Семен Рибчук (1804 – 1872) був одним з найвідоміших плотогонів на Черемоші в свій час. Йому ж приписують будівництво мало не всіх кляуз (запруд для сплавляння лісу) на Гуцульщині і Бойківщині, але то неправда – він ті греблі не гатив.

Чимало серед Рибчуків було і знахарів, ворожбитів та лікарів. Так Хома Рибчук (1582 – 1666), що жив на полонині Вівчина (біля Микуличина) славився як знахар, що лікував навіть чуму та холеру (і то в ті страшні часи!) і ворожбит, що напророчив точний день та причину смерті старости Космача Федора Струся (1574 – 1650). Захара Рибчука (1448 – 1532), що жив там де нині село Волова, вважали чорнокнижником і його боялися. Казали, що руйнівний вітровій 1492 року та страшну повінь 1503 року саме він накликав. Казали, що є в нього книга обтягнута темною воловою шкірою писана пером чорного лелеки, де є геть чисто все – хто коли помре і яка кому доля судилася. І якщо зішкрябати ножем написане і написати нове – то так тому і статися.

Серед опришків був відомий Назар Рибчук (1723 – 1769), що міг з кріса влучити в горіх ліщини з відстані 200 кроків. Ходив він з опришками аж на Судети, де його пам’ятають як Остапа Голку. Загинув він від жовнірської кулі біля Пнівського замку. Серед Січових Стрільців був Степан Рибчук (1890 – 1915), що загинув біля Вишківського (Торунського) перевалу. Стрільцем УГА був Данило Рибчук (1888 – 1932), що був мобілізований до австро-угорської армії в 1914 році (72 піхотний полк), за хоробрість отримав звання капрала, потрапив до москальського полону з якого його визволила українська революція, якимось чином опинився у Львові 1 листопада 1918 року, але вже в 1919 році він був в армії УНР під командою полковника Романенка. Брав участь у Другому зимовому поході, після поразки українського війська жив в Чехії, потім у Франції, заробляв на життя малярством – малював краєвиди Парижа і продавав туристам. Серед повстанців в сотні Сіроманця був Іван Рибчук (1911 – 1946), що підірвав себе гранатою оточений карателями в урочищі Під Бердами.

Чимало Рибчуків емігрувало до Канади в 1900 – 1910 роках. Оселялись вони переважно біля Торонто та в Британській Колумбії. В Канаді Любомир Рибчук (1902 – 1976) служив в кінній поліції, потім став мером міста Бернабі.

Історію роду Рибчуків (згідно переказів та легенд) написав Володимир Рибчук (нар. 1957 р.) – книгу на 1000 сторінок тексту в п’яти томах, що досі не опублікована. Рукопис мало хто читав і всі хто цікавиться світом гуцулів з нетерпінням чекають на цю публікацію, що анонсувало необачно видавництво «Ротонда».

Історія триває, сам Час продовжує писати літопис, в тому числі літопис роду Рибчуків – ще будуть написані нові звитяжні та героїчні сторінки.

Рід Карпчуків – давній гуцульський рід, нині мало знаний, але колись один із наймогутніших гуцульських родів. У давні часи рід володів землями біля гір Ротило, Ґреґіт, Чорний Ґрунь, Муралевиця та на території нинішніх сіл Великий Рожин, Розтоки, Бабин та Соколівка. Символом роду є гілка лелечу (сосни альпійської) та вогонь на вершині гори. Гасло роду: «Все так не буде!» Кольори вишиванок – чорний та жовтий. Нинішній ватажок роду визнається Радою ватажків гуцульських родів та Судом Ведмедя, його резиденція є нині в Верховині (Жаб’є).

У давні часи та в епоху раннього середньовіччя замок ватажка роду Карпчуків був на горі Версалем. Але під час війни між карпатськими родами в часи правління князя Горислава ІІ Вершника (561 – 586) цей замок був спалений вщент родом Кікінчуків. Після цього ватажки роду збудували замок на нинішній полонині Ротундул, де він проіснував аж до ХІ століття, до тих часів, коли рід занепав і збіднів, не збереглися навіть імена ватажків роду часів ХІІ – ХІІІ століть. У переказах про гуцульські роди та їх ватажків часто згадуються «замки», але ці споруди важко назвати замками в класичному розумінні – це були дерев’яні оборонні споруди, що одночасно правили за житло і більше нагадували гуцульську ґражду пізніших часів. Рід Карпчуків був чи не єдиним гуцульським родом в якому посада і титул ватажка роду не успадковувався від батька до сина – ватажок роду завжди обирався, хоч і серед доволі вузького кола родичів. При цьому при обиранні ватажка дотримувались низки давніх звичаїв і ритуалів. Так після виборів, на яких голосували старійшини сімей, обраному ватажку посипали чуприну попелом і ставили на голову постоли – знак того, що ватажок лише перший серед рівних. Нинішньому ватажку роду – Іванові Карпчуку вже 98 років і на титул ватажка роду претендують троє. Вибори ватажка роду будуть вважатися дійсними тільки тоді, коли їх визнає Суд Ведмедя.

Рід Карпчуків – рід князівський, або як кажуть самі Карпчуки «королівський», своє походження виводить від князя карпів Стаха І Месника (58 – 96), якого Карпчуки називають «королем Стахом», що більш ніж сумнівно – генеалогічне древо роду Карпчуків уривчасте і туманне: ватажки роду Карпчуків деяких періодів історії взагалі невідомі. Крім Карпчуків свій родовід від короля Стаха веде рід Стефураків, але Стефураки ведуть свій різ від другого сина короля Стаха – Світомира Вершника, а Карпчуки – від четвертого сина короля Стаха – Карпа Чорні Очі.

Історичність короля Стаха більш ніж сумнівна, скоріше за все це особа цілком легендарна і вигадана, хоча є думка, що реальний прототип «короля Стаха» жив не в І столітті, як про це дружно розповідають перекази різних гуцульських родів, а в ІІІ столітті, вже після часів імператора Траяна, що наробив стільки сум’яття і ворохобні на Гуцульщині (тоді земель племені карпів), і був зовсім не «королем», а вождем об’єднання племен карпів. Хоча (знову ж таки!) є альтернативна версія, що в ті часи бастарни та карпи контактували з кельтами і називали своїх ватажків на кельтський манір «рі» - «королями». З усіх князів карпів, бастарнів та білих хорватів особа князя чи то короля Стаха І Месника оповита чи не найбільшою кількістю легенд та міфів. Якщо про його попередників повідомляють в переказах скупо і сухо, то тут народна фантазія створила цілий епос. У всіх народів Європи є легенда про «дике полювання», у слов’янських народів, зокрема, про «дике полювання короля Стаха», при цьому кожен народ приписує належність «короля Стаха» саме до своїх земель і до свого народу. І гуцули тут не виняток. Сумнівно, що легенда про «дике полювання» має саме карпатське походження, скоріше кельтське. Самі ж легенди теж вкрай суперечливі і нелогічні. Паралелі з кельтською міфологією більш ніж очевидні. Хоча, який народ в якого перейняв легенди та міфи – це ще те питання.

Про короля Стаха гуцули розповідають, що він прилетів в Карпати на білій хмарі і зійшов на землю на вершині гори Ротило. Прилетів він на хмарі разом з трьома чи то його братами, чи то побратимами (згідно різних варіантів легенди) – Любомиром Майстром, що володів всіма ремеслами, Доброславом Щедрим, що допомагав людям та Світозаром Залізна Рука, що був непереможним воїном і якому коваль змайстрував залізну руку після того, як свою він втратив в бою. Коли майбутній король Стах разом з братами чи то побратимами зійшов з білої хмари на землю, він прорік вірш:

«Я – легкий вітер над важкими ґреготами,
Я – чистий потік, що мчить з гори звіром додолу,
Я – старе дерево, що торкається гілками хмар,
Я – сивий орел, що летить над мовчазними смереками,
Я – крапля літнього дощу, що падає з Неба додолу,
Я – квітка шовкової косиці серед злих скель,
Я – слово святої правди на зборах старійшин,
Я – швидкий пструг серед хвиль гірської ріки,
Я – той , хто запалює в головах людей думку,
Хто принесе людям гір світло, якщо не я?»

Після цього пін запалив вогонь на вершині гори і прорік, що цей вогонь буде першим вогнем в Карпах і принесе світло всі горам. З того часу вогонь на вершині гори є символом роду Карпчуків.

Прилетіли брати чи то побратими, буцімто, з чотирьох різних міст: з міста Сонця, міста Місяця, міста Води та міста Каміння. І привезли вони з цих чотирьох міст чотири чарівні речі: меч непереможний, казанок, що міг нагодувати тисячу чоловік, камінь, що віщував майбутнє людині, якщо до нього торкнутись рукою і сокиру, що сама рубала дерево, варто лише було їй наказати. Камінь той в Карпатах називали Каменем-віщуном або Каменем Долі. Він довгий час стояв на горі Кострич і його використовували для коронації князів карпів, а потім і князів білих хорватів. Оповідають, що коли цього каменя торкалась рукою людина, що гідна була стати князем, то камінь кричав. Цей камінь вивезли з гір в часи князя білих хорватів Світозара ІІІ Срібний Перстень (830 – 846) і встановили недалеко біля його резиденції, що стояла на рівнині. А потім він десь пропав в часи чергової ворохобні і війни в краю.

Стах прославився в Карпатах своєю звитягою, сміливістю, мудрістю, пророцтвами, справедливістю. Тому коли помер князь карпів Любовид ІІІ Воїн (43 – 58), що став знаменитим перемогами в ста битвах з непокірними родами та іншими племенами, але не лишив по собі жодного сина, карпи обрали князем чи то королем Стаха. Його майже сорокарічне правління (58 – 96) ввійшло в легенди та перекази гуцулів як Золотий Вік: тоді буйно росли на полонинах та на луках трави, множилась худоба, яка щедро дарувала людям молоко та вовну, оминали гори моровиці, війни та голод, дикі бджоли приносили багато меду, а ріки були повноводними і спокійними, не було ні повеней, ні буревіїв, ні землетрусів. Сам король Стах відзначався дивовижним здоров’ям і довголіттям. А в гуцулів (точніше в їхніх предків карпів) в ті часи був такий звичай – ватажок чи князь повинен мати бездоганне здоров’я – це знак того, що боги прихильні до народу і землі. Якщо ж князь захворів чи скалічився – це поганий знак – боги гніваються і князя потрібно замінити. Король Стах лишив по собі настанови – прославився не тільки як мудрий правитель, але і як наставник і вчитель. Зокрема в його повчаннях сказано:

«… Я слухав ліс, я дивився на зорі, я уникав таємниць, я мовчав у юрбі, я розмовляв з людьми, я був спокійний на бенкетах, я був гарячий в бою, я був відданий у дружбі, я був поблажливий до слабших, я був твердий з сильними. Я не був зарозумілий, хоча був сильний. Я не обіцяв нічого, хоча був багатий. Я не вихвалявся нічим, хоча був майстерний. Я не говорив погано про відсутніх. Я не проклинав, а хвалив. Я не просив, а давав….»

Король Стах після обрання був коронований залізною короною, яку викував Любомир Майстер зі шматка заліза, яке впало розпеченим каменем з неба. Ця корона ніколи не іржавіла і була символом влади володарів Карпат, аж поки князь Карпів Будимир ІІІ Сирота (337 – 355) не втратив її під час битви з білими хорватами – забрала ту корону вода Черемошу. Король Стах одразу після коронації одружився – бо не гоже королю бути самотнім і не лишити нащадків. Одружився він з Зореславою Золотокосою і жив з нею щасливо двадцять п’ять літ. І мали вони п’ятеро синів і трьох дочок. Але потім Зореслава раптово померла під час святкування зимового сонцевороту – підозрювали отруєння, буцімто бояри з роду Вовчуків, що недолюблювали королівну, підсипали в чашу з медом трунку. Але король Стах нікого за те не покарав, мовляв, як нема доказів, то звинувачувати нікого не можна. Після смерті дружини король Стах роками був мовчазний, цурався людей, уникав бенкетів, жив тільки ловами та сумними піснями. Але якось вертаючись з полювання він побачив дівчину, що несла молоко білої корови до хати і безтямно закохався в неї, хоча був уже старий та сивий, але міцний тілом і духом. Дівчину звали Квітослава Синьоока з роду Полинчуків. Незабаром і засватався – в день літнього сонцевороту. Дівчині хотілось стати королівною, крім того всі родаки переконували її погодитись на цей шлюб. Бучне весілля відгуляли на вершині гори Крента під час якого принесли в жертву богам десять білих биків, яких перед тим провели між двома великими ватрами. Король Стах був щасливий, але нова дружина його не любила і задивлялась на молодих бояр. І в неї закохався молодий боярин Вогнецвіт з роду Чорнововків, що служив при дворі короля Стаха сотником. І те кохання було взаємним і шаленим. І Вогнецвіт затіяв проти короля змову, знайшовши незадоволених бояр. І якось на полюванні Стах переслідував велетенського вепра і коли наздогнав його, почав з ним двобій. І коли вепр був майже переможений, Вогнецвіт вдарив короля списом в груди. Король Стах подивився в очі Вогецвіту та змовників, що оточили його і прорік: «Після смерті своєї знайду я вас всіх і нащадків ваших! По небу буду летіти я на коні разом з вірними побратимами, і на тому дикому полюванні буду вбивати вас всіх і нащадків ваших!» І з того часу назвали короля Стаха Месником і бачать інколи в Карпатах в небі вершників, що скачуть в обладунках зі зброєю в пошуках нащадків тих бояр-зрадників.

Після підкорення Карпат білими хорватами рід Карпчуків вкрай вороже ставився до нової династії князів і відмовився присягати їм на вірність. Тому годі шукати згадки про цей рід в «Книзі Чорного Сонця», що була написана 361 року – в рік сонячного затемнення (що вважали в ті часи лихим знаком), де ватажки карпатських родів ставили свої родові знаки під присягою князю білих хорватів Боєславу І Сильна Рука (340 – 366). Проте рід Карпчуків не зник, хоч і ворогував практично з усіма гірськими родами і важкі сутички знекровили рід.

Рід Карпчуків прослався в старі часи тим, що Карпчуки були вдалими скотарями і цей рід навіть вивів кілька нових порід овець та великої рогатої худоби. Зокрема, порода «Білорунна квітка» з групи порід куцохвостих карпатських овець була створена саме Карпчуками на полонині Ротондул. Ще Карпчуки були відомі своїм доброчинством: саме Карпчуки ще в часи правління князя карпів Груня ІІ Блукача (184 – 198) влаштували та утримували в Карпатах п’ять колиб-притулків, де подорожуючий міг знайти вогонь і харч, а людина із закривавленою рукою захист від кровної помсти, і ніхто не мав права напасти на цю людину, доки вона лишалась і колибі-притулку. Сакральність таких прихистків визнали всі карпатські роди і довгий час – століттями ці притулки були особливим місцем в горах, доки не були розорені і спалені в часи колотнечі ІХ століття. У часи князя білих хорватів Любомира І Сива Борода (612 – 615), що мав шістнадцять синів і отримав князівську корону тільки в похилому віці, Карпчуки були багатим родом з чисельними стадами худоби. Але сини князя Любомира І в той час бешкетували в Карпатах, відчуваючи безкарність, опираючись на своїх бояр та слуг, грабували ті карпатські роди, яких вважали ворожими. Особливо тоді дісталось роду Карпчуків, що не мав на той час достатньої кількості воїнів для захисту своїх стад і був розграбований. Ватажок Карпчуків Вогнемир Х Скотар звернувся зі скаргою до старого князя, але той тільки зітхнув сумно і відповів: «Нічим не можу тобі зарадити, можу тільки визнати твоє горе». Тоді рід Карпчуків переселився на Чивчини і більше трьохсот років жив на полонинах гори Добрин, і лише потім повернувся на свої родові землі.

У подальшій історії роду відомо чимало славних ковалів, майстрів, винахідників, що належали до роду Карпчуків. Так в Шешорах досі розповідають про коваля Івана Карпчука (1367 – 1446), що змайстрував залізного собаку, який сторожив стада овець краще за живих кудлатих вівчурів. Його панічно боялись вовки та злодії, і ніс він свою службу довго, доки іржа та нечемні господарі, що забували його змащувати лоєм, не сточили його нанівець. Майстер Микола Карпчук (1791 – 1889) вперше привіз в Карпати парову машину в 1827 році і встановив її на тартаку у Ворохті. Були серед Карпчуків відомі поети. Так поет XVII століття, що писав під всевдонімом Данило Сопілкар був насправді Данилом Карпчуком (1625 – 1678). Він був відомий збірниками віршів та пісень «Пісня білої зорі», «Вогонь серед ночі», що до нас не дійшли.

У XVI столітті від роду Карпчуків відгалузився рід Паламарчуків Верховинських, серед яких були відомі священики та релігійні діячі. Отець Кирило (в миру Михайло Карпчук) (1724 – 1789) мав прихід у Ворохті і був автором книги «Проповіді старого монаха».

Серед опришків був Роман Карпчук загони якого ходили по Ґорґанах в 80-тих роках XVII століття. Про час його життя і долю майже нічого невідомо – він виринув з небуття і зник невідомо куди. Неспокійне століття лишило багато туману в оповідях про долі людей.

На початку ХХ столітті багато Карпчуків емігрували до Канади і селились переважно в провінціях Онтаріо та Саскачеван. З тих, хто лишився в Карпатах відомі Петро Карпчук, що під Час Першої світової війни дослужився до надпоручника 95-го стілецького полку Австро-Угорської армії і загинув в бою під Тернополем. Його син Назар Карпчук був в спочатку стрільцем УГА в часи визвольних змагань, а потім у чотарем війську УНР і воював на бронепоїзді «Устим Кармалюк». Загинув у 1920 році в бою з більшовиками під Плоскировим. У повстанцях в сотні Грома воював кулеметник Степан Карпчук, що загинув в 1951 році під час нерівного бою з карателями в Чорному лісі.

Нині рід Карпчуків розпорошений по світах і як і всі ми переживає важкі часи війни. Але я впевнений, що найкращі, найзвитяжніші сторінки історії роду Карпчуків як і інших гуцульських родів будуть ще написані в майбутньому – в прекрасному, славному і світлому майбутньому.

У Покровську Слободу прилетіли бджоли – нетутешні, індійські, з блискучими синюватими крилами. Місцевий рудий пасічник особливо цьому зрадів, бо він трепетно поважав бджіл. Хоча ставився він до них якось улесливо і по-лакейськи: «Бджілки-панянки прилетіли, знаєте…» Це він говорив аптекарям-алхімікам з набережної вулиці. Наче здогадувався, що мед вони використовують для пошуку панацеї та філософського каменю – таємно, в підпіллі. Але вони чи то не вірили, чи уявляли глибоководну зневіру і говорили коням орловської породи: «Вйо-вйо!». Залітні бджоли закусали до смерті трьох забрід – селян-косарів із Псковської губернії. Але (знов але! Знову! О, Пандора спокусниця!) рудий пасічник тих селян анітрохи не жалів. І причиною цього була зовсім не його одвічна слобідська меланхолія, а спогад – свіжий як пахуча слива. Якось гуляючи болотцем забуття рудий пасічник підслухав ненароком необережну розмову тих селян-личакоступів. Говорили вони (точніше онѣ, бо ці хлібороби - жителі еона щелепоротих), що прийшли вони сюди косити не траву, а зірки, а Сонце вони зріжуть як яблуко, і впаде воно на зело небуття, а Місяць погасять як ліхтар. І настане загальна вічна пітьма. Місцевий – знову ж таки покровський архіпастир Аквілоній (у світському житті Прокіп Полузадов) відслужив за тими селянами заупокійний молебень у церковці-зітхальниці, зиркаючи маленькими злими очима на ікону Миколи Антіохійського. А рудий пасічник мізантропом не був. Вечорами він любив розмірковувати про твори Плутарха, казав, що Гіперборея – це зовсім не біом холоду, а втілення світового зла. Але йому ніхто не вірив. Односельці особливо. Під час чергового прильоту індійських кусючих бджіл архіпоп Аквілоній бив у дзвони – голосно і протяжно, ніби закликаючи Перуна вибухнути блискавками над похмурою та сонною річкою Ра. Хто він, цей чернець-недоук? Невже кульгавий маленький демон Калі-юги? Рудий пасічник крім бджіл любив вирощувати синій льон і прясти з його м’яких волокон нитку долі. Тканина із тої пряжі виходила тонка, оксамитова, рожева. Настільки рожева, що трудівниця Авдотія (родом із заволокської чуді) вигукувала: «Навіщо?!» Багато хто в Слободі пам’ятає про газету «Північна бджола», що видавалася в Невограді Ладозькому загоном писарів-всезнайок, але мало хто знає, що була ще південна бджола – дзижкуча та медоносна, що живе в кронах дерев Громовержця. Південні породи бджіл більш вітряні – виховував їх не Борей, а Зефір. І мед у них солодший, і цілують вони сонні квіти наперстянки гаряче. І гудуть над іржавими ключами від ризниці дзвінко й музично, зовсім не так басисто, як їхні північні убогі побратими. Місцеві розкольники-старовіри зустрічали залітних південних бджіл хлібом-сіллю притупуючи ногами в такт дзвону лугових квітів-дзвіночків. Безпопівці у чоботях-велетнях – вони бджіл розуміють шляхетно. Будь-яких, навіть кудлатих. Рудий пасічник любив читати їхні важкі темні книги, ніби не читав зовсім, а плакав над роками псалмів.

Одразу скажу, що про тринадцятого президента Росії Івана Івановича Гриботоропова я знаю дуже і дуже мало. Крім загальновідомого та загальновизнаного мені мало що є сказати, дорогі мої читачі і писаки. І все таки я вважав своїм обов’язком… Ні, не те… Важко мені пояснити, чому я вирішив написати оцей нарис. Те, що я вчився з ним в одному класі – це ж не причина і не виправдання мого такого дивного нині бажання взятися за перо. І те, що я зустрів його в Парижі після закінчення (доволі успішного і невибагливого) другого курсу Сорбонни – адже теж не причина, погодьтесь. І навіщо все це розповідати? Навіщо створювати ще один текст? І про кого? Адже у Світі, у Всесвіті нашому скорботному і безмежному існує тільки один текст. Інше так, шматочки…

І все-таки. Насмілюсь висловити певні спогади і домалювати портрет – нехай для істориків прийдешнього. Бо нині мало хто згадує його – державного мужа, обранця народу. Багато хто взагалі хоче кинути його ім’я в безодню забуття. А дарма. Кожен правитель цікавий, бо епоха відображається в ньому як у дзеркалі.

Пам’ятаю його школярем. Вчився він у нашому класі звичайної костромської школи (нині назавжди зачиненої) починаючи з десятирічного віку. Пам’ятаю його лису голову, що височіла і крутилася над третьою партою, пам’ятаю вчителя географії Стеозора Марковича Теплостанова, що любив лускати пальцями по цій лисій голові кольору мармуру на світанку, а іноді не тільки пальцем, але і указкою легко вдаряв по цій кулі, що виблискувала в задушливому шкільному повітрі, і при цьому вчитель науки про Землю вигукував: «Ах ти глобус китайський!» Чому його приплюснута і ледь прищава лисина нагадала йому глобус – Бог його знає. Ніяких материків на цій лисині не було. Хоча якось Ваня (назву його Ваня, бо в ті далекі часи ніхто навіть подумати не міг, що цьому «замухришці» та «чмошнику» судилось стати президентом Росії), коли він заснув на уроці красномовства, йому товариші-школярі намалювали на лисій голові контури Америки та Євразії синім маркером. Але це було набагато пізніше, коли Стеозор Маркович вже помер отруївшись одеколоном. Ходили по місту Саратову вперті чутки, що Іван Іванович Гриботропов полисів ще в дитинстві від передозування клеозонідом – популярним в той час серед підлітків наркотиком. Але це неправда. Це у нього спадкове. Його татусь полисів, коли цьому патріарху було ледве сім років від часу його появи на світ. І мама в нього теж була лисою з підліткового віку. У школі, а потім і в поліцейській академії Ваньку (ой, пробачте, Івана Івановича) називали Лисим і малювали на стінах на нього образливі карикатури, на яких зображали лисого чоловічка з величезним «хазяйством», що волочиться по землі.

Вчився Ванька погано, але були предмети, які він любив безтямно – це схоластика, логіка та чистопис – краснописання. Закон Божий він прогулював регулярно, за що був неодноразово караний різками – був годований «березовою кашею», якою щедро його частував батюшка Федір – старий бородатий монах-розстрига. З товаришами Ванька спілкувався мало, він був замкнутим і мовчазним. Навіть коли його на перервах кликали понюхати ацетону – він ніяково відмовлявся, мовляв, «я від ацетону стаю надто сентиментальним…» У регбі на фізкультурі він теж грати не любив, навіть коли йому подарували форму яскраво-синього кольору. Дружив він тільки з Сергійком Люборуковим. Дружив несамовито, шалено. Чутки приписували цим друзям юнацьке велике і чисте гомосексуальне кохання, але я щодо цього сумніваюсь. У компаніях, де любив крутитися Сергійко у своєму плямистому піджаку, Ванька любив розказувати непристойні анекдоти про Наполеона Бонапарта, які часом викликали сміх – зовсім не завдяки змісту оповідки, а завдяки манері викладу.

Чим він займався після школи (яку він закінчив прикро, але не жахливо) – я не знаю. Офіційні біографи писали, що він вчився в Астраханському метафізичному університеті імені Петра та Марфи на кафедрі містичної онтології факультету окультних наук, але я щодо цього сумніваюсь. У ті роки цей університет ще не був відкритий – тут біографи схибили. Злі язики говорили, що він після школи сім років груші оббивав і постійно клянчив у татуся якусь копійчину, але це неправда. Никанор Довгоп’ятов (а він його земляк) казав, що Іван Іванович влаштувався на службу в поліцію по знайомству – у відділ боротьби з нетрудовою содомією. І я схильний цьому вірити.

У Парижі я зустрів його випадково. Тоді я завершив навчання на другому курсі Сорбонни і ми з товаришами святкували успішне завершення цього етапу буття спудеїв веселим гульбищем. Побачив я Івана Гриботропова – тоді ще молоду людину біля паризького закладу культури «Мулен Руж». Він мене не впізнав. Може тому, що був не один – з дамою. Іван був хмільним (певно, він паризького повітря). Його дама була «під шофе», вимахувала сумочкою і репетувала: «Чий чоловік? Чий чоловік? Як? Нічий? Таксі! Таксі!» А Іван Гриботропов розстелив перед собою прямо на тротуарі карту Росії – його просто вертало на батьківщину.

Для багатьох людей обрання його президентом Росії та Великим Гарантом Федерації було несподіванкою. Навіть для мене. Пам’ятаю, як я, почувши від глашатая на площі в Липецьку про цю подію, я дуже здивувався: «Як? Отой Ванька дурник? І президентом нашим? Не може бути!» Але потім став сприймати це як належне і закономірне. Різне в ті роки в Росії дивувало і лякало. Казали, що правління його буде нещасливим. Мовляв, тринадцятий президент, число страшне, зловісне, віщує біду. Мовляв, судилось йому стати останнім президентом Росії, а потім і сама Росія, а може і весь Всесвіт кануть у Небуття. Але як бачимо, нічого такого не відбулося. Більше того, Росія приросла територіями – в час його правління до Росії було вдруге приєднано Велике Князівство Перм на правах конфедерата, Алтайське Ханство ввійшло до Монгольського Степового Союзу. Була зміцнена армія – потішні війська були ліквідовані, в озброєнні гренадерів алебарди були замінені на моргенштерни, а полки лучників були озброєні арбалетами. Він заснував новий рід військ – до того не бачений – велосипедні війська, які здобули собі незгасну у віках славу в битві під Нижнім Новгородом з повстанцями-прогресистами. Всі тоді боялися, що він погодиться на перейменування країни під тиском ісламського лоббі, і Росія буде називатись не Росія, а Союз Ісламських Імаматів. Але цього не відбувалось. Хоча, намагаючись уникнути перевороту він пішов на компроміс. Назву країни замінили на Російську Федерацію Золотої Орди, що викликало загальну радість народу та розчулення в колах аристократів.

Багато хто його схиляв (особливо під час другого президентського терміну) до проголошення Ісламу державною релігією Росії і проголошення Ісламської Федерації Росії. Але від цього він рішуче відмовився і був у цьому рішенні стійкий до кінця. Він тільки дозволив перейменувати Державну Думу в Бююк Девлет Курултай і переселив богомилів та молокан до Вологодського улусу. Мало, хто знає, що причиною цього була не політична сліпота і недалекоглядність, а віросповідання. Іван Іванович був даосом, або як нині прийнято говорити даосистом. Він таємно відвідував даоський храм в Оренбурзі і тримав біля себе постійно китайського ворожбита, приносив пожертви Небу і Землі у даоському домі молитви у Воронежі, вечорами читав Лао-Цзи та медитував. Вживання в їжу комах він суворо регламентував, дозволив польоти на повітряних кулях в Симбірській губернії, заборонив випускати вітри в суспільних рестораціях спеціальним указом. Філософів – цих любомудрів, що баламутять народ, він з Москви вигнав. Публічні страти ворогів народу він заборонив, а тілесні покарання дозволив застосовувати лише до людей, що не мають громадянства Росії. Виступи мемів – чужі звичаям і розумінню народу він обмежив приватними театрами. Посади мерів міст він зробив спадковими, а вільним містам дозволив обрання магістратів. Православ’я – це зловісне диявольське марновірство він заборонив, а потім і зовсім викоренив. Хлистам він дозволив обирати патріарха, а скопцям – митрополита. У Рибінську він встановив пам’ятник Заратустрі, а у Вишньому Волочку заснував конфуціанську семінарію. Діяльність народних трибунів він у всіх губернських містах поставив під контроль цензорів. Старі літературні колегії він розпустив, зате заснував нові – блискучі та незрівнянні. Він відновив чеканку вагомої золотої монети і підвищив платню легіонерам-преторіанцям. Видовища для народу він влаштовував різноманітні і незвичайні, але особливо він любив влаштовувати циркові вистави – настільки смішні, що двоє сенаторів на одному з виступів брянських клоунів померли від сміху. На одній з вистав народу були вперше показані бегемот та жирафа, а на іншій він особисто під час вистави давав вказівки акробатам та фокусникам. Він відновив роздачу хліба та солі народу в Тверській губернії, а в Царицинському улусі наказав після жертвоприношень роздавати народу м’ясо. Сенат нагородив його титулом «Батько народу» вже на третьому році правління. Від новорічного тріумфу він рішуче відмовився, але овації влаштовував пишні та яскраві. З усіх свят він найбільше шанував День космонавтики, святкував його незмінно в Тамбові на площі Тамбовського ліхтарника публічним бенкетом.

У державний гімн Росії він зробив розумні і доречні зміни: слова «Народу Отець» він замінив на «Великий Мудрець», а замість рядка «На безмежних просторах крокує ведмідь» поставив «Світло істини вічно горить». У державному гербі Росії він замінив зображення синього кита на малюнок триголового дракона як на символ єднання законодавчої, виконавчої та судової влади.

Щодо їжі він був скромний: любив білу рибу під маринадом, грецькі горіхи і м’ятні цукерки. З напоїв він віддавав перевагу ярославській брусничній бормотусі. Відвідував балет щоп’ятниці. Особливо любив виставу «Красуня та Красс» режисера Ігоря Бубєнчікова.

Поширюються вперті чутки та неоковирні анекдоти про його божевільні оргії, які він нібито влаштовував прямо в Кремлі, про його незчисленних фіктивних дружин і наложниць, але це все нерозумні примітивні міфи. Іван Іванович був однолюбом – єдиним його коханням на все життя був боязкий та сором’язливий юнак Андрій Полосатов. Старожили Москви ще пам’ятають пам’ятник цьому красеню, який Іван Іванович встановив на місці колишнього монумента Мініну та Пожарському після того як Андрій – це втілення небесної юнацької краси втопився випадково в річці Москва.

Смерть Івана Івановича була смертю праведника: він помер на своєму посту, в своєму робочому кабінеті в оточенні близьких друзів і вірних поплічників. Помер президент Гриботропов від апоплектичного удару. Його останніми словами були: «Кота мого не забудьте погодувати… Шоколадки хочеться дуже…» Ходили вперті чутки про табакерку, але ми нині знаємо, що все це злі вигадки ворогів. І табакерки ніякої не було. Президент Гриботропов взагалі не курив і навіть не нюхав. Навіть сухі мухомори він зневажав.

Нині простолюд ганьбить ім’я Івана Івановича Гриботропова, його пам’ятники всюди трощить і скидає, його мавзолей зруйнований, а його забальзамоване тіло було кинуте на поглинання акулам в Кенігсбергському океанаріумі. При цьому дві білих акули отруїлись і довелось навіть відкласти виставу «Погодуй акулу котлеткою» на два тижні. Його книжки спалюють публічно, а портрети топчуть копитами калмицьких верблюдів. А дарма. Історики майбутнього ще оцінять належним чином цього Великого Керманича, Президента Неосяжної, Вершителя Долі Народу – мого однокласника – Ваньку Лисого…

2013

Рукопис «Слова Мстислава Ізяславича» був знайдений у 1863 році в архівах православного жіночого Спасо-Єфросинівського монастиря в місті Полоцьку відомим на той час колекціонером, нумізматом, антикваром та знавцем старовини Інокентієм Опатою (1804 – 1882). Документ являв собою копію кінця XVII століття більш давнього рукопису, який по опосередкованим ознакам, мовним особливостям та стилістиці датували другою половиною XIV століття. Рукопис довгий час перебував в особистих колекціях І. Опати, не зберігся, пропав в часи громадянської війни, як і всі його колекції, але зберіглася копія копії яку зробив сам І. Опата для публікації документу в часописі «Київська старовина», що так і не було зроблено по незрозумілим причинам. Очевидно, рукопис не був написаний там і скопійований був не там – на час копіювання рукопису монастир належав ордену єзуїтів католицької церкви. І сумнівно, щоб там і тоді копіювали кириличні тексти. Як писав Казимир Брацлавський (1835 – 1890) текст потрапив в архів чи бібліотеку монастиря не пізніше 1690 року і текст був скопійований з оригіналу «південніше», тобто в одному з українських монастирів.

Щодо авторства документу думки істориків розходяться. Войцех Жолковський (1843 – 1902) вважав, що текст був написаний реальною історичною особою князівського роду – Мстиславом Ізяславичем, що на час написання тексту був військовим ватажком, командиром загону, що діяв у війську великого князя литовського і руського Ольгерда Гедиміновича (1296 – 1377) і брав участь у всіх його походах та битвах, належав до роду Ізяславичів Полоцьких. Але ніяких згадок про нього в історичних хроніках того часу ми не знаходимо, відповідно, не відомі ні деталі біографії автора ні роки його життя. Згідно альтернативної точки зору документ є фальсифікатом одного з ченців Києво-печерської лаври, що був прихильником Великого князівства Литовського і вороже ставився до Золотої Орди. Якщо припустити реальність військового ватажка Мстислава Ізяславича та його авторство тексту (чи авторство одного з воїнів його дружини), то, цілком можливо, що це реальна промова виголошена перед воїнами напередодні битви на Синіх Водах у 1362 році. Проте в тексті не вказано жодного історичного імені і жодного топоніму, тому це датування доволі гіпотетичне. Точно ми можемо судити тільки про час копіювання. Під текстом приписка: «Переписано скрипторієм Никифором (в миру Петром) Вишгородським в літо 7182».

Текст написаний староукраїнською мовою зі значними вкрапленнями старослов’янських архаїзмів, грецизмів та латинізмів – судячи по всьому автор тексту був освіченою для свого часу людиною і вживання латинських і грецьких слів вважав для себе нормальним.

Текст починається зі звертання «Братїє і дружино!», що, певно, лишалось в XIV столітті традиційним звертанням ватажка до воїнів. Далі автор говорить, що веде воїнів в похід за віру християнську проти «царства зла» - саме так він називає Золоту Орду – в тексті просто Орду, яку називає «темницею народів» і «темницею людей» - «затвор і поруб на люд», яка є «тать», тобто, державою, що живе грабіжництвом і злодійством, сіє на підвладних та сусідніх землях тільки горе, смерть, страждання, загрожує всьому світові, погрожує знищенням «християнському світу», тобто цивілізації. Автор розуміє під християнством цивілізацію взагалі. Золоту Орду автор називає дикістю, яка сіє навколо і несе світові тільки відсталість, бруд, бідність ширить навколо себе «царство тьми». Далі автор переходить на особу хана Золотої Орди, якого називає терміном «цар» або «цар поганський». Автор говорить, що влада його не від Бога, а від нечистого, що не «цар» він а «узурпатор». Тут ми зустрічаємо найдавніше використання в слов’янських джерелах цього терміну та ще й саме в такому розумінні. Судячи по всьому автор має на увазі хана Кільдібека. Його він називає «злим карликом» - він «зєл куц тать», що остаточно збожеволів – він «безумний луд», а його тіуни та баскаки наслідують його жорстоке безумство. Далі автор переходить в релігійну площину – говорить про те, що необхідно боронити істинне християнство, що церква яку хоче створити «цар зла» на підвладних землях, це «церква сатани» - «церква вельзевела», а не церква Христа. «Цар зла», на думку автора, порушив всі закони – і людські, і Божі, всі заповіді: творить собі жорстоких кумирів, яким приносить людські жертви, вбиває та окрадає як своїх підданих, так і навколишні народи, говорить тільки брехню – «лжу», він «блѧдословъ», людей перетворює на безсловесних рабів, катування використовує як страшну норму управління своєю державою, благословляє звірства власних вояків, прославляє катів - «спекуляторів». Автор говорить про те, що Орда і «скаредний цар зла» (якого він називає «паки Гог і Магог в одно лице», «людоїд» - «людоєдець», «андрофаг») руйнують християнські святині – «храми наші святі дали на глум», знищують книги – вони є ворогами Слова. Автор використовує термін «варвари», підкреслює, що ця війна – це не війна князів чи царів, це війна добра зі злом, Орда є втіленням зла, а він і воїни його дружини мусять боронити добро. І не за славу, не за військовою здобиччю, не за златом, не за свого князя вони йдуть вони в бій, а за волю – «воляту» та «слободу» і за саме життя людей – за «живот люду нашего».

З часу створення цього тексту пройшло як мінімум 660 років. Але текст дивує якоюсь свіжістю і яскравістю, цікавий світосприйманням людей Русі – таким відмінним від світобачення слуг Золотої Орди.

Чимало речей, явищ, подій любив Серафим у своєму бутті мандрівного філософа Міста. Він любив навіть дощ – цей вічний докучливий батіг безхатьок – жителів вулиць та завулків. Особливо після того, як одна жаліслива старенька на ймення Ізольда подарувала йому макінтош з посмішкою на фарбованих темною помадою вустах:
- Носи це гумове зелене творіння шотландців, Тристане! Сей смарагдовий плащ, дихай і насолоджуйся! Адже ти теж Робін Гуд, тільки Робін Гуд духу, вічних слів, а не золотих кружальців кишень. Носи! Ти в ньому нагадуєш кельта – чи то короля, чи то фенія, чи то Фергуса блукальця…
Чому старенька подумала, що Серафима звуть Тристан – не відомо. Це так і лишилося загадкою Міста. Чи так, чи інакше, але після цього несподіваного подарунка Серафима жартома стали називати лицарем округлої картонки, а дощ Серафим полюбив. Безтямно. Як люблять Місяць оповні чи Океан. Дощ став йому нагадувати веселого чепурунка Неба, і Серафім радісно чалапав калюжами, дарував посмішку кожній краплі, що плескалась в калюжу, здувалась водяним міхуром, дарувала хвалу Небесам колами по воді.
Любив Серафим Місто – бачив у ньому вічну загадку, кам’яний ліс, в якому ростуть кіоски-гриби і бігають перехожі-зайці. Любив Серафим тролейбуси – цих вусатих жуків древа кам’яного життя, цих апостолів розп’ять-перехресть. Любив прислухатись до їх шуму, гудінню електричних моторів і веселої лайки пасажирів, що стрибали через калюжі назустріч цьому іскристому диву на чорних гумових колесах часу – калошах мокрого простору. Серафим вірив, що на тролейбусах люди поспішають назустріч важливим справам, лишаючи своїх господинь та отроків у бореальних світах зачинених квартир.
Любив Серафим, коли весною, в квітні у вітринах крамниці під вивіскою «Сад – город» виставляють довгі темно-зелені огірки в довгастих сірих ящиках і поруч з ними посміхається молода продавщиця в білому халаті, а поруч біля вітрини на старезному осокорі, що залитий променями лагідного Сонця, майструє своє гніздо грак.
Любив Серафим, коли влітку поруч біля «Джипа» суничного кольору йде бородань у чорних начищених черевиках, а за кермом «Джипа» сидить юна білявка, а в салоні життєрадісного авто чути пісню «Йєстедей» зухвалих «Бітлів».
Але особливо Серафим любив квіти, помічав їх своїми аквамариновими зіницями, споглядав їх ніжний оксамит – так легко, наче ненароком, і навіть Час (сам Час!) ділив він по епохам квітів. Зиму він називав епохою білих крижаних квітів, потім йшли епохи (або дні – часом для нього дні були епохами, а епохи – днями) підсніжників, пролісків, підбілу, анемон, рясту, абрикосів, персиків, слив, вишень, яблунь, груш, горобини, акацій, півоній, шипшини, троянд, королиці, звіробою, деревію і, нарешті, дні-епохи осінніх квітів – гонорових жоржин та ображених айстр. І кожна квіткова епоха була для нього часом нової радості з незабутніми ароматами, іншими нотами дзижчання бджіл. А потім знову надходили дні білих пелюсток паморозі, коли цвіли тільки зимова нудьга, журба та різдвяник з пеларгонією у вікнах будинків людей.
Найбільше Серафим боявся опинитись в місті без квітів – без цих відчайдушних вказівників Часу, боявся навіть більше, ніж опинитись в місті без сезону, як на вулиці сумних оповідок Сюгаро Ямомото.
Улюбленими квітами для Серафима були (як це не дивно) зовсім не вишні (хоча Басьо та Бусона він міг цитувати годинами), і навіть не троянди – квіти поета сумної радості життя Омара Хайяма і відчайдушних вершників ренесансу – розенкрейцерів. Ні. Найдужче Серафим любив кульбаби – насолоджуватись їх солодким ароматом та оспівувати ці сонечка трави він міг вічно. І Рей Бредбері тут ні до чого. З ностальгічної прози берегів Атлантики він поважав тільки Джерома Селінджера.
За весь час нашого більш ніж сорокарічного… знайомства? дружби? взаєморозуміння? ми часто говорили про квіти – більше аніж про людей і набагато більше, аніж про колючі події та про холодні і теплі країни. Може і не розмовляли би більше ніколи про долю горожан-містян та громадян (Господи! А я то думав, що це одне і те ж!), якби не траплялись в Серафима зустрічі з іншими знайомими незнайомцями (адже всі люди одне одному незнайомці – часом зустрінеш людину, а вона…)
І ось у той день зустрівся нам з Серафимом Хтось – він читав японських поетів мовою оригіналу тільки в літаку. А цивільні літаки в Росії з відомих причин перестали літати, Хтось явно нудьгував, і не зображав естета. І побачивши Серафима запитав його не про Вічність, навіть не про Красу, і зовсім не про Космос, а запитав про нинішні сумні події – про війну. При цьому він димів ненароком люлькою – духмяним вірджинським тютюном з вишнями, притискаючи до тіла ліктем том «Війни і миру» графа-орача. Я навмисно не вказую його імені – він письменник – доволі відомий в певних колах в Золотій Орді. Навіть називаю його словом Хтось – наче не особа він, а так заковтувач повітря. Багато хто, читаючи його твори, відчував метафізичний холод, торкаючись пальцями обкладинку його важкої та зубатої книги. Проте, свої книг під пахвою він не носив – не любив він цих паперових дітей, наче відчував, що вони чужі – не тільки йому, але і взагалі – людям.
Серафим почув його зухвале запитання, якось змінився на обличчі і висловився доволі різко і чітко, наче не слова говорив, і різав лезом звуків густе повітря нинішнього злого часу:
- Будь-яка війна жахлива, а ця особливо. Відбуваються події немислимі для історії. Росія остаточно перетворилась в Імперію Зла. У Золоту Орду. Сіє навколо тільки руйнування, біль, страждання, смерть. Загрожує знищенням всьому світові, всім живим істотам на планеті Земля. Культивує дикість, відсталість, примітивізм, бідність, бруд. Більше того – ця імперія набагато гірша Золотої Орди – цієї давньої імперії зла правителі хоч і були жорстокими, але мали раціональне мислення – Чингісхан та Батий діяли обдумано, а не на шкоду собі. Тут же повна шизофренія, повне божевілля. Нинішній хан божевільний, а бояри та опричники наслідують його безумство. І цей спосіб буття нинішня Імперія Зла насаджує не тільки власним нещасним народам, але іншим країнам також, які тільки й хотіли того, щоб жити по людськи. Гіперборея – ця земля давніх андрофагів перетворилась в тюрму народів, знищує власні народи і намагається поглинути та знищити інші, що стали на шлях нормального буття і прогресу. Принижує, знищує особистість, відбираючи в людей елементарну свободу і майбутнє. Катування в Росії стали страшною нормою. Імперія Зла прославляє катів і насильство, побачивши в цьому ідеал. Брехня піднесена до норми, розтоптані всі людські та Божі закони. Власну церкву Московія перетворила в якусь сатанинську секту, що підпорядкована державі-монстру, секту, що виправдовує і благословляє звірства власник «вояків». Нинішнє буття цієї нової Золотої Орди – безумство. Правителі не тільки виправдовують свої злочини проти людяності, але і пишаються ними. Культура Русі знищується – церкви, які пережили Батия та Гітлера навмисно знищуються нинішніми рашистськими «асвабадітєлямі». Варвари навмисно знищують музеї, книги, пам’ятники, саму культуру. Втрати для всього людства непоправні. Гинуть люди: а кожна людина – це цілий світ, знищуються цілі світи – у тому числі ті, що ледве виникли. Назавжди. Іронія в цій країні стала неможливою. Сама література стала неможливою в цьому середовищі заперечення інтелекту та розуму. Тут вже неможливо бути філософом, не можливо бути Сократом вулиць і задавати питання собі і людям, неможливо зі сторони споглядати все це – занадто це все жахливо! Нині йде не просто війна – іде війна добра зі злом. І Росія не просто стала на сторону зла, вона стала втіленням світового зла. І я не можу більше лишатися філософом, не можу лишатися мандрівцем, волоцюгою буття, Діогеном завулків і сміятися над світом і людьми! Я змушений виступити супроти цього здичавіння.
Після цього Серафим зник – пропав невідомо куди. Чимало людей в Місті дивувались, бо звикли вже до цього мислителя та людини з ліхтарем слів. А багато хто не дивувався. Особливо не здивувався Уважний Читач, що непомітно перетворився на людожера. Я вже не вірив, що мені пощастить колись ще зустріти Серафима і завершити свою дивну повість про нього. Я, грішним ділом, подумав, а чи не злетів Серафим до Неба? Адже він Серафим, хоч і крила свої ховав. Але виявилось, що все не так. Я зустрів Серафима в час цвітіння жасмину в Легіоні Вільної Росії – у плямистому однострої з біло-синьо-білою нашивкою на рукаві та літерою "Л" там же. Я не знаю, як він зумів дістатися з Московії в Україну-Русь, через які хащі та степи Золотої Орди, через які чудні чи гірські країни, але він опинився саме тут – в Легіоні, не дивлячись на свої вже не зовсім молоді літа. Він залишив в минулому своє буття мандрівного філософа, знайшов собі нову хату в боротьбі за Свободу та Людяність під біло-синьо-білим прапором. Став Людиною. Повернув собі свій початок Дії. Дав собі відповідь на питання – хто я, де я, навіщо я живу. Я не знаю чому. Може тому, що Русь для нього не пусте слово і не одне і те ж, що Золота Орда. Може тому, що в душі Серафима завжди жила і живе надія – мрія про Вільну Гіперборею, про Свободу людини і Свободу народів. На те, що постануть на місці Імперії Зла, де поважалась би людина і її мрії, права народів на життя, а не тиранія та ідея світового панування. Може, Серафим вірить в те, що Місто нарешті стане Градом, де люди будуть жити в ім’я мистецтва, літератури, а не в ім’я вбивства інших людей. Хто знає – все може бути…
Я ніколи не думав, що повість про Серафима завершиться ось так – я думав, що повість про Серафима, про цю дивовижну людину чи (може бути) небожителя взагалі ніколи не завершиться. Чому, запитаєте ви, завершилась? Адже Серафим живий, ще багато чого в його житті трапиться, і почалось то в його житті найцікавіше! А тому, що я не знаю долі свого героя (у нинішні то часи!). Я не знаю нині навіть власної долі (а колись знав!). Але те, що я встиг дописати цю повість – вже дещо. А значить можна вірити в майбутнє, можна і потрібно жити. А там – тільки Богу відомо як воно буде. А що буде – так це безперечно.

Нині День космонавтики, а про це ніхто і не згадав, ніхто й не пом’янув. Забули. Нібито і не було неоліту, нібито і плуг не винаходили довго та в муках, і воли не ревли під ярмом, тяжко орючи полиновий переліг першим дерев’яним зубом землі. Наче не малювали на глиняних глеках знаки Галактики і не мріяли літати між зорями в снах – вночі, після жертвоприношень, накликаючи дощ. Наче не називали зорі комонями Місяця і не дивились червневими ночами в зеніт у пошуках небесного Волопаса – тоді, ще до замріяної Русі, на цій землі нескінченності. Але ж всі ми хоч трохи космонавти! Багато хто визнає себе в душі Гагаріним, дивлячись на сковорідку з шиплячим маслом та рум’яними ароматними грінками, як на прообраз чорного зорельоту, що летить до злого червоного ока Оріона – Бетельгейзе. Всі, всі ми космонавти – всі – і поглиначі житніх канапок з докторською ковбасою, і зачаровані дзеркалом дівчата (а раптом там не тільки сліди губної помади, але й заграва туманності Андромеди?) – всі ми космонавти. Або астронавти. Це я про тих, хто перетнув Океан на лайнері уявляючи себе сучасним Уліссом (де ти був Одіссей?) Дехто з них прерії Іллінойсу називає синіми степами Сколотії, а дехто простори перикотиполя Оклахоми називає вітряною Тамбовщиною і мріє про ліхтарника та його ліхтар ночі (запалюйте, запалюйте, запалюйте!). Всі ми літаємо в Космос Далекий – хто у снах, марячи про душу, що покинула тіло в пошуках Абсолюту та Надбуття, хто наяву, розплющуючи очі назустріч безодні зоряного Неба – тоді, коли ніч особливо довга і темна, хто навпаки, заплющивши очі і слухаючи музику бачить сузір’я Кассіопеї – там, за межею галюцинацій. Літали в Космос ми всі – і в снах, і наяву, кожен зазирав в Небо – хоч раз у житті, хоч одного разу, хоча б по дорозі за клуню, коли він біг до вітру в селі, де живе бабуся (а вона теж космонавтка – вона теж зазирала щоранку в криницю з надією побачити в чорній понурій татарській воді відображення зірок). Ех, ви, забудьки! Забути – і про кого – про Юрія Гагаріна забути! Про цього Хлопця Великої Порожнечі! І сказати його тіні: «Пробач, Юра, ми все проїхали!» Про нього – про це смоленське втілення Ніла Армстронга забути! Але ж навіть ті, хто захопився творами Толкіна, живе в світі його казкових фентезі і спалює орків та гоблінів вогняним мечем помсти, хто надсилає маленькі ракети в іржаві консервні бляшанки з бомжами-мародерами. Ці месники теж космонавти! Вони теж люди мрії! Літайте, друзі, літайте! Світ ще не такий старий, як це здається, не виродився в пусте марення краба-самітника, не став фата морганою плісняви і маренням молі. Світ ще молодий, переживе нинішні беззоряні темні ночі гоголівської містики невського проспекту – світ ще подивиться в Небо очима повними сліз, очима чистими від божевілля і жаху буття. Буде дивитися вгору в пошуках зір мрії, зазирне в майбутнє, а не в понуру минувщину середньовіччя. Космос – це Воля, Свобода. Той, хто втратив Свободу літати не може, але вільних людей на Землі вистачає – і так буде завжди. Навіть в Дикому полі Золотої Орди та в холодній понурій Гіпербореї неволя, тюрма, духовне рабство тимчасові. А значить, люди будуть мріяти, будуть літати. Як Юра Гагарін – він же Ніл Армстронг. Ніл Армстронг взяв на Місяць тартан свого клану, Юрій Гагарін не взяв в Космос нічого, крім мрії про нірвану у Великій Порожнечі – основі всього сущого. Нинішнє затьмарення свідомості мільйонів людей ординським дурманом і монгольськими забобонами тимчасове. Космос чекає на нас. На нас – людей планети Земля.

Колись бородатий мисливець Хем писав: «Щось завершилось». Передчував, але не знав що. Ми тепер знаємо – довершилась епоха. Античність завершилась, померла, а ми і не помітили. І ви не помітили. Але то байка (не езопова). Найгірше те, що це не помітили філософи-скептики. Любомудри з вітряного Ріміні. Расени стали спогадом, а народ далі полюбляє бої гладіаторів. Тільки називає їх по іншому. Вже, мовляв, не ігрища. Вже, мовляв, то не релігія, то так – розвага. Ристалища комоней світу сього. Байдуже, що візничі стають місивом піску, плоті і крові. Під копитами тих же комоней. Бо чом не вершники? Вершники там – у третіх лавах (бо в перших старчики-сенатори). Читають Овідія та аплодують. І тицяють великим пальцем вниз. І слов’яни знову варвари (добре хоч не раби, принаймні не всі), а зі степів знову сунуть гуни. Аттіла ще не відає, що йому подарує зустріч з вихованою патриціянкою з першого Риму. Хороше виховання – воно назавжди. Ільдіко чи Юдит – тут головне виховання. Епоха – це вторинно, особливо коли мова йде про ложе. Про те, що середньовіччя почалося ніхто не зрозумів. Навіть Аніцій Боецій. А вже кому-кому, а цьому знавцю музики майбутнього – йому то епоха відкрила своє потворне обличчя, яке сховала до часу непрозора вуаль. Великі Теодоріхи не любили філософії, малі чи мізерні Теодоріхи філософію просто ненавидять. Це тоді Теодоріхи бували великі. Нині, коли черговий раз прийшло нове середньовіччя Теодоріхи бувають тільки мізерні і жалюгідні. І від того ще більш огидні. Як прикро, що все постійно повторюється. Вже тисячі років одне й те саме – все повторюється, наче колесо крутиться. Наче ми не в історії, а на каруселі в парку розваг. Хочеться в Небо, а тут колесо. І знову візантійщина, знову треба проповідувати християнство. Знову імперія буде валитися як глиняний ідол бога Мардука – уламки будуть чавити всіх. Не тільки каліфів на годину. Оскар з клану О’Флахерті – клану розбійників, піратів, повстанців і відчайдух писав якось, що «в часи античності люди не мали одягу, в часи середньовіччя люди не мали тіла, а нині люди не мають душі». Цікаво, ось воно – нове середньовіччя почалося – знуву будуть люди без тіл? З голими душами? Приємно, що нині, на черговому повороті колеса настання нового середньовіччя передчували і навіть про це написали. Навіть 40 років тому – ще тоді, як воно тільки стукало в двері. А ще кажуть: «Стукайте і відчинять». Ось дехто і стукав. Ось ми і відчинили. Тоді, півтори тисячі років тому цього ніхто не відчув. За півстоліття до кінця прекрасної епохи думали, що античність буде тривати вічно. Ніхто нічого не передчував. 425 рік – якісь узурпатори, війни за владу, Папа Цилестин І, єретики-несторіани, імператор Флавій Теотозій ІІ, гуни, Бахрам V Гур вогнепоклонник. І жодного титана думки. Жодного поета. Чи може середньовіччя почалося раніше? Цікаво, а що скажуть історики майбутнього? Коли почалося нинішнє середньовіччя? Начебто і свідок я, але не збагну. Епоха нині почалася другосортна. І неосередньовіччя теж другосортне. Темрява, звісно, не така густа як тоді, все таки Епікура тоді забули і твори його втратили. А зараз – якщо такий з’явиться новий Епікур, то подумають, що то водій тролейбуса, а не філософ і будуть цитувати його на останніх зупинках. Суттєва відмінність нинішніх людей від людей VI століття по Христу в тому, що вони були відверті і послідовні у всьому, навіть у своїй саморобній темряві. Нині ж фальш. Якщо не в усьому, то в спокуті духу. Джером Девід Селінджер був правий – всюди фальш. Тільки він не знав, що жив напередодні великої фальші. Рано він замкнувся в бункері – він би відчув, як фальш густішає з року в рік, як перетворюється в фруктове желе з родзинкою.

Про середньовіччя писати легко – це була епоха, коли в неприкаяного і покраяного материка викраденої биком дівчини були відсутні сумніви, вони вважались якою вадою, мало не ганьбою. Люди (а чорні монахи зеленого острова особливо) перестали розуміти, що таке вада. Справжні вади, вони вважали вказівкою з потойбічного світу, а несправжні вади вигадували. Тому, хто пояснить мені навіщо це, я поставлю бронзовий пам’ятник в Аркадії, щоб він міг без єхидства і метафор сказати: «Et in Arcadia ego». Я чомусь впевнений, що першою птахою середньовіччя було не падіння Західної Римської імперії, а вбивство Гіпатії в 415 році. Юрба фанатиків, що знищує красу і мудрість – це вже чисто середньовічний феномен, це вам не вакханки з забутого міту, не Діоніс, що дарував радість, яку ніхто не зрозумів. Це поява отієї Sancta simplicitas – хмизу для вогнищ буде вистачати ще довго. І перегорнув останню сторінку античності і закрив недописану книгу послідовників Геродота зовсім не Юстиніан. Цю книгу остаточно закрила юстиніанова чума. Не було спроб втілити республіку Платона в реальність не тому, що цього ніхто не хотів, а тому, що ніхто про це навіть не думав – нікому було. Почалось то середньовіччя Аттілою, а закінчилось Кромвелем. Він то про ідеальну державу думав і навіть спробував втілити це в життя перерізавши і перевішавши третину населення Смарагдового острова. Значить все – середньовіччя завершилось. Знову популярні Утопії. У неосердньовіччі замість чуми маємо інші пошесті, які не так вбивають, як лякають, знищуючи не плоть, а дух.

Середньовіччя відрізнялось від античності в першу чергу тим, що в епоху агонії античності (Pax Romana) раби вмирали на потіху аристократії, а в Середньовіччя аристократи вмирали на потіху юрбі. Нині – в неосередньовіччі аристократія канула в Лету, але юрба жадає нових лицарських турнірів зі справжньою кров’ю, а не бутафорською фарбою шекспірівських театрів і не соком журавлини рухомих картинок братів Люм’єр. За відсутності лицарів юрба жадає бачити погибель аристократів духу. І то не на арені і не на ристалищі. Тут, біля бар’єру. І справжньої загибелі, не театральної, на очах злих однооких телекамер.

Але погодьтеся, в час приходу отого, попереднього середньовіччя світом правили велетні. Темні віки іноді народжують велетнів. Може це якось природа компенсує недолік поетів і художників. Загинути від рук правителя-велетня почесно. Нині ж, коли прийшло нове середньовіччя, світом намагаються правити карлики. Це огидно. Це образливо для людського духу. Особливо зараз, коли багато поетів замовкли або замовкають. Загинути від рук карлика соромно і прикро.

Можна було б очікувати нового Петрарку – час прискорюється, його ж недовго чекати, правда? Але Петрарка приходить після Данте Аліг’єрі, а він мусить конче спуститись до пекла, інакше нічого не вийде. І померти в Равенні – в цій останній столиці, в цьому post scriptum пишної Візантії. Пекло вже не в глибинах землі, воно тут, на поверхні, ми самі його створюємо. Замість Петрарки – на тобі, тримай – Чингісхан. Цього разу він грамотний – письменний, знає літери і вміє навіть скласти фрази до ладу. І замість опору нашестю – пародія на опір. На те воно і нео. Неоліт був в поті чола. Неоген гуркотів тупотом копит в степах. Неофіт горів серцем. А неосередньовіччя – пародія на середньовіччя. Свого роду постсередньовіччя якщо хочете. Дай то, Боже, щоб то була висока пародія. Саме в епоху середньовіччя, десь в часи папи Григорія Великого ввійшли в буття селищ людей дзвони. Нині знову гудуть над Землею і над Сарматією зокрема дзвони. І згадуючи того ж бородатого Хема та Джона Донна знову процитуємо: «Не питай за ким гудить дзвін. Двін гудить за тобою…» У часи Джона Донна дзвін гудів за епохою середньовіччя – епохою лицарства, королів, пишних титулів, мечів та гонору. Нині дзвін гудить за епохою Ренесансу та Просвіти. Дзвін гудить за кожним з нас – бо ми були дітьми тої епохи, що пішла остаточно в небуття, в спогади старих підсліпуватих бібліотекарів.

(Постмодернова пародійна п’єса на чотири дії. Чи то казка для дорослих…)

Дійові особи

Буратіно
Мальвіна
Тато Карло
П’єро
Карабас Барабас
Арлекін
Фантеска
Коломбіна
Дуремар
Лисиця Аліса
Столяр Джузеппе
Серветта
Антон Чехов
Робітники, селяни, чиновники, слуги.
Персонажі вдягнені згідно традицій італійської комедії дель арте.

Дія відбувається через 30 років після подій описаних в казці «Золотий ключик». Багато персонажів дуже зістарілись, інші суттєво подорослішали. Все відбувається в Країні Дурнів, яку персонажі чомусь називають Італією.

Дія перша

(Гримерна кімната лялькового театру «Блискавка». На світанку. Вікна зачинені.)
Буратіно: Прийшов поїзд, хвала небесам. Котра година?
Серветта: Незабаром друга ночі. (Гасить свічку.)
Буратіно: Ая! Друга ночі! Та вже світає! Цікаво на скільки спізнився поїзд? Години на дві, що не менше. (Позіхає, потягується.) А я то – я – дурник дурником! Навмисно приїхав сюди, щоб на стації зустріти потяг, і тут заспався… Сидячи заснув. Як прикро! Хоч би ти мене розбудила.
Серветта: Я думала Ви поїхали собі… (Прислухається)
(За вікном робітники, що йдуть на ранкову зміну співають «Бандера росса»)
Буратіно: Ну, ось! Знову про Бандеру співають!
(Пісня потрохи затихає. Натомість хтось затягнув «Соле міо».)
Буратіно: Ну, ось – тепер про сонечко заспівали! Ми, італійці завжди так – як не про Бандеру, так про сонечко. Як не постріляти в когось, так поплакати! Вся наша біда в тому, що ми запізно розуміємо, що Муссоліні гірший від Карабаса Барабаса. Хоча Карабас Барабас теж погано.
(Знову тиша. Потім долинає гуркіт.)
Серветта: Та он вже їдуть! Напевно…
Буратіно: (Прислухається) Ні. Багаж отримати. Те, се… (Пауза) Мальвіна прожила за кордоном п’ять років, не знаю, яка вона тепер… Хороша вона… Легка й проста. Пам’ятаю, коли я ще був зовсім дитиною, тато Карло жорстоко побив мене за те, що я намагався в черговий раз вбити молотком розумного цвіркуна. Ми тоді тинялися біля театру, а він п’яним був. Мальвіна тоді молода ще була, підвела мене до умивальника, тут в театрі: «Не плач, дерев’яний чоловічку! До весілля загоїться…» (Пауза) Чоловічок! Це тато Карло чоловічок! А я так – лялька дерев’яна… У новій білій курточці, взутий в жовті черевики. Зі свинячою мордою в святі угодники. Хіба що розбагатів, грошей міхами, а якщо розібратися – катеринщиком був, катеринщиком і лишився. (Гортає книжку.) Читав ось книжку і нічого не зрозумів. Читав та й заснув.
Серветта: А собаки всеньку ніч не спали – відчувають, що господарі приїздять.
Буратіно: Що ти, Серветто, така…
Серветта: Руки тремтять, зараз свідомість втрачу…
Буратіно: Надто ти вже ніжна, Серветто! І вдягаєшся наче панянка, і зачіска теж. Так не можна. Слід пам’ятати, що ти лише лялька.
(Заходить столяр Джузеппе з букетом квітів, вдягнений в піджак, у начищених черевиках, що сильно риплять, зайшовши, він губить букет.)
Столяр Джузеппе: (Піднімає букет.) Ось, садівник прислав, каже слід в кімнаті директриси театру поставити. (Віддає букет Серветті.)
Буратіно: І лимонаду мені принеси. Свіжого.
Серветта: Зараз принесу. Обов’язково! (Йде.)
Столяр Джузеппе: Весна, а погода жахлива. Дощ, мокро, сиро… А тут театральний сезон відкривається – хто ж в театр піде за такої погоди? А ще кажуть, що в нас в Італії клімат хороший. (Зітхає.) Не можу. Це вітер з моря всі кістки… Ось купив собі черевики, риплять нестерпно. Чим би їх змастити?
Буратіно: Відчепись! Набридло!
Столяр Джузеппе: Кожен день зі мною трапляється якесь нещастя. Та я не нарікаю. Звик і навіть посміхаюсь.
(Серветта приносить Буратіно лимонаду.)
Столяр Джузеппе: Я піду. (Зачіпляється за стілець, той падає.) Ну ось… (Торжествує) Ось бачите, перепрошую, така от обставина, так би мовити… Це просто навіть чудово! (Йде.)
Серветта: А мені столяр Джузеппе запропонував руку і серце!
Буратіно: А-а-а-а....
Серветта: Я навіть не знаю як це розуміти. Людина він працьовита, розумна. Але як почне говорити – нічого не зрозуміло. Наче і добре, і чуттєво, але зовсім не зрозуміло. І старий він як світ і пияк ще той. Але мені він ніби-то подобається. І закоханий в мене як навіжений. Людина він нещасна, з ним постійно щось трапляється. Його так і називають – Джузеппе Двадцять Два Нещастя…
Буратіно: (Прислухається) Здається, їдуть!
Серветта: Їдуть! Що це зі мною? Холодна я вся!
Буратіно: І справді їдуть. Ходімо, Серветто, зустрічати. Цікаво, чи впізнає мене Мальвіна? П’ять років не бачились.
Серветта: (Хвилюючись.) Я зараз впаду! Впаду!
(Чути як під’їжджають екіпажі. Буратіно та Серветта йдуть. Сцена порожня. У сусідніх кімнатах починається шум. Через сцену, шкандибаючи, опираючись на паличку, йде дуже постарілий Карабас Барабас, що їздив зустрічати Мальвіну. Він вдягнений в старовинний костюм – дуже потріпаний і вицвілий, на голові циліндр. Він щось белькоче сам до себе, але жодного слова розібрати неможливо. Шум посилюється. Голоси: «Ось, ідіть сюди…» Мальвіна з псом Артемоном на повідку, лисиця Аліса, Фантеска одягнені для дороги, Коломбіна, тато Карло, Дуремар, Буратіно, Серветта з речами в руках, слуги з речами, всі йдуть через залу.)
Фантеска: Ходімо сюди! Мальвіно, пам’ятаєш що це за кімната?
Мальвіна: (Радісно) Та це ж моя гримерна!
Коломбіна: Як холодно! Руки затерпли… (Мальвіні.) А Ваша гримерна лишилася така як була.
Мальвіна: Гримерна! Мила моя гримерна! Я тут малювалася, коли була ще молодою… (Плаче.) І тепер я наче знову молода. (Цілує Буратіно, потім тата Карло, потім Коломбіну.) А Коломбіна наша як і раніше на монашку схожа. І Серветту я впізнала… (Цілує Серветту.)
Тато Карло: Поїзд наш спізнився на три години. Як вам таке? Отакі от порядки в нашій Італії нині.
Лисиця Аліса: (Дуремару.) А наш пес Артемон навіть горіхи їсть!
Дуремар: (Здивовано.) Ну, це ж треба!
(Йдуть всі крім Фантески і Серветти.)
Серветта: А ми чекали, чекали… (Знімає з Фантески пальто і капелюшок.)
Фантеска: Я не спала в дорозі чотири ночі. А тепер змерзла дуже…
Серветта: Ви їхали, коли ще сніг та мороз були? Мила моя! (Цілує Фантеску.) Радість моя! Чекали ми, чекали… Я Вам скажу зараз, жодної хвили не можу терпіти…
Фантеска: (втомлено) Знову якась дурниця…
Серветта: Столяр Джузеппе запропонував мені руку і серце!
Фантеска: Кому що, а курці просо. (Поправляє зачіску.) Я загубила всі свої шпильки… (Вона втомлена, хитається.)
Серветта: Я не знаю, що і думати! Він мене так любить!
Фантеска: (Дивиться на двері з ніжністю.) А там моя гримерна. Нібито я нікуди і не їхала. Я в рідному театрі! Завтра піду подивлюсь на сцену! О, якби я могла заснути! Мене всю дорогу мучив неспокій.
Серветта: Три дні тому П’єро приїхав.
Фантеска: (Радісно.) П’єро!
Серветта: У бані сплять, там і живе. Каже, що не хоче нам незручності влаштовувати. (Дивиться на свій кишеньковий годинник.) Треба б їх розбудити, та Коломбіна не дозволяла – казала – ти дивись, його не буди!
(Заходить Коломбіна, на поясі в неї купа ключів на кільці.)
Коломбіна: Серветто, каву швидше! Мальвіна кави просить.
Серветта: Біжу, біжу! Вже біжу!
Кломбіна: От і добре, що ви приїхали! Знову ти нашому театрі! (Обіймає Фантеску.) Душа моя приїхала! Красуня моя приїхала!
Фантеска: Натерпілась я.
Коломбіна: Уявляю.
Фантеска: Виїхали, коли було холодно. Лисиця Аліса всю дорогу безупинно безупинно базікала та показувала фокуси. І навіщо ти нав’язала мені цю лисицю Алісу…
Коломбіна: Бо не можна тобі було одній їхати! В сімнадцять років!
Фантеска: Приїжджаємо до Парижу, а там знову холодно. Французькою я володію жахливо. Мальвіна живе на п’ятому поверсі, заходжу до неї, а в неї якісь французькі ляльки. І цигарковий дим висить, так непривітно. Я Мальвіну обійняла за голову, стисла, все не можу відпустити. Мальвіна потім жалілася, плакала…
Коломбіна: (Крізь сльози.) Не кажи, не кажи…
Фантеска: Дачу свою лісову вона давно продала, в неї нічого не залишилось. У мене теж не лишилось жодного сольдо. Ледве доїхали. А Мальвіна не розуміє! Сядемо на вокзалі обідати, а вона вимагає найдорожче і слугам дає кому ліру, кому дві. І лисиця Аліса також. Арлекін теж вимагає свою порцію. Просто жахливо. Мальвіна всюди з собою тягає отого Арлекіна. Ми привезли його сюди.
Коломбіна: Бачила я того негідника!
Фантеска: Ну, що, заплатили банкам відсотки?
Коломбіна: Та де там!
Фантеска: Боже мій! Боже мій!
Коломбіна: У серпні будуть продавати наш театр «Блискавка» за борги.
Фантеска: Боже мій…
Буратіно: (Зазирає в двері і кривляється.) Ме-е-е-е-е! Му-у-у-у! (Зникає.)
Коломбіна: (Крізь сльози.) Так би і вдарила йому по писку! (Погрожує кулаком.)
Фантеска: Коломбіно, а він пропонував тобі руку і серце? (Коломбіна заперечливо хитає головою.) Адже він тебе так любить… Чому Ви не розкажете йому все, чого чекаєте?
Коломбіна: Та я думаю з того нічого не вийде. У нього все справи, справи… Йому не до мене. І уваги не звертає. А, ну його… Важко його бачити. Всі говорять про наше весілля, всі вітають, а насправді нічого немає. Все сон. (Іншим тоном.) У тебе брошка як бджола.
Фантеска: (Сумно.) То Мальвіна купила. (Іде в свою гримерну, звідти говорить весело, як дитина.) А я в Парижі на повітряній кулі літала!
Коломбіна: Душа моя приїхала! Красуня моя приїхала!
(Заходить Серветта з кавоваркою та заварює каву.)
Коломбіна: (Стоїть біля дверей.) Ось ходжу я, Фантеско, і мрію видати тебе заміж за якогось багатого, тоді було б мені спокійніше, пішла би я тоді в монастир. Здійснила би паломництво до Риму, на Святу Землю… Благодать!
Фантеска: Птахи за вікнами співають. Котра година?
Колмбіна: Певно, вже четверта або п'ята ранку. Час тобі спати, люба. (Заходить у гримерну до Фантески.) Благодать!
(Заходить Арлекін з ковдрою та валізою.)
Арлекін: (Делікатно) Паняночки, а тут можна пройти?
Фантеска: Не впізнати Вас, Арлекіне, яким Ви стали за кордоном.
Арлекін: Хм… А Ви хто?
Серветта: Коли и їхали я була такою собі… Я Серветта, дочка Джовані Бабено. Та Ви і не пам’ятаєте!
Арлекін: Хм… Огірок! (Лізе її обійняти. Вона верещить, падає з рук посуд, Серветта тікає.)
Коломбіна: (Незадоволено) Ти ще тут?
Серветта: От, горнятко розбила…
Коломбіна: На щастя.
Фантеска: (З кімнати) Треба Мальвіну попередити – П’єро тут!
Коломбіна: Я наказала його не будити…
Фантеска: (Задумавшись.) Шість років тому померла черепаха Тортилла, через місяць втопився в тому самому ставку кіт Базіліо – хороший такий котик. Мальвіна так зажурилась, поїхала… (Здригується.) Як я її розумію, якби тільки вона знала!
(Пауза)
Серветта: А П’єро вчителював. Він може нагадати…
(Заходить Карабас Барабас. Він в старому, колись дорогому, піджаку та в білому жилеті.)
Карабас Барабас: (Йде до кавоварки. Стурбовано.) Сеньйора Мальвіна тут зараз будуть снідати… (Одягає білі пальчатки.) Кава готова? (До Серветти) Ти! А вершки!
Серветта: Ах, Боже мій… (Біжить.)
Карабас Барабас: (Біля кавоварки.) Ех, ти, нетямущий… (Сам до себе.) Приїхали ось з Парижу… На конях… (Сміється.)
Коломбіна: Карабасе, Ви про що?
Карабас Барабас: Що? (Радісно.) Мальвіна моя приїхала! Дочекався! Тепер і померти можна… (Плаче від радості.)
(Заходять Мальвіна, тато Карло, Буратіно, Дуремар. Дуремар в костюмі з шовку та в шароварах.)
Мальвіна: Дайте згадати! Катеринку кручу – тру-ля-ля!
Тато Карло: Катеринку! Ех, пам’ятаю, Мальвіно, як я приходив до тебе в гримерну – саме сюди і зі своєю катеринкою… І пропонував сценарій нової вистави… А зараз я вже старий… Скільки років пройшло…
Буратіно: Так, час біжить…
Тато Карло: Кого?
Буратіно: Час, кажу, біжить! Дурню ти старий і глухий!
Тато Карло: А тут пачулями пахне!
Фантеска: Я спати піду. Добраніч, Мальвіно!
Мальвіна: Чарівна моя Фантеско! (Цілує їй руки.) Ти рада, що ти знову в нашому театрі? А я ніяк до тями не прийду!
Фантеска: Прощавайте, тато Карло!
Тато Карло: (Цілує їй руки.) Ти найкраща лялька в цьому театрі! Мальвіна колись була така як ти!
(Фантеска подає руку Буратіно та Дуремару і йде.)
Мальвіна: Вона втомилась дуже!
Дуремар: Дорога, певно, довга й важка.
Коломбіна: (Буратіно й Дуремару) Що ж ви, панове? Третя ночі, час вже й прощатись.
Мальвіна: Яка там третя! Вже світає! Ти все така ж, Коломбіно! (Пригортає її до себе і цілує.) Ось вип’ю кави, тоді й підемо!
(Карабас Барабас кладе їй під ноги подушку.)
Мальвіна: Дякую, ріднесенький! Я звикла до кави. П’ю каву і вдень, і вночі. Дякую тобі, мій старенький! (Цілує Карабаса Барабаса.)
Коломбіна: Треба подивитись чи все привезли… (Йде.)
Мальвіна: Невже це я тут сиджу? (Сміється) Хочеться стрибати і розмахувати руками! (Затуляє обличчя руками.) А може я сплю? Бачить Бог, як я люблю наш театр! Їхала поїздом і все плакала! (Витирає сльози.) Але мені треба випити кави! Дякую тобі, Карабесе! Старенький мій! Я так рада, що ти ще живий!
Карабас Барабас: Позавчора.
Тато Карло: Він нічого не чує.
Буратіно: Мені нині, о п’ятій ранку до Венеції їхати! Як прикро! Хотілось би подивитися на Вас, поговорити… Ви все така ж чарівна!
Дуремар: (Важко дихає.) Навіть стала ще гарніша… І вдягнена як панянки в Парижі… Пропадай мій віз, всі чотири колеса!
Буратіно: Ось і Дуремар, і тато Карло, кажуть що я хам, що я глитай, а мені все одно! Хай кажуть! Хотілося б, щоб Ви мені вірили, як раніше, щоб Ваші дивовижні та вражаючі очі дивились на мене як раніше. Боже милосердний! Мій тато Карло був катеринщиком, боявся навіть підійти до такої панянки, Ви так багато зробили для нас… Як так люблю Вас як рідну, навіть більше ніж рідну…
Мальвіна: Я не можу спокійно сидіти, я не здатна! (Встає і швидко ходить по кімнаті.) Я не витримаю цієї радості! Смійтесь з мене, я дурепа! Шафа для ляльок! (Цілує шафу для ляльок.) А ось і столик мій!
Тато Карло: А без тебе тут черепаха Тортілла померла.
Мальвіна: (Сідає пити каву.) Царство їй небесне. Мені писали.
Тато Карло: І кіт Базіліо втопився. І шинкар десь до міста подався – здається, до Флоренції поїхав.
(Виймає з кишені коробку з льодяниками і смакує ними.)
Буратіно: Мені щось хочеться сказати, радісне і веселе. (Поглянувши на годинник.) Але мушу їхати. Поспішаю. Але спробую коротко. Вам відомо, що театр ваш «Блискавка» продається за борги. На двадцять друге серпня призначено аукціон. Але Ви не турбуйтеся, Мальвіно, вихід є! Ось мій проект! Прошу уваги! Наше містечко знаходиться недалеко від залізниці, місцина тут живописна, містечко старовинне, після відомої історії тридцятилітньої давності, про яку стільки писали, туристи цікавляться. Можна оцей театр, який давно вже не відвідують глядачі – бо хто нині цікавиться театром - перебудувати під готель, влаштувати для туристів розваги, екскурсії, ресторан італійської кухні, нічний клуб. Будемо продавати золоті ключики як сувеніри. І ми з цього готелю будемо мати, як мінімум двадцять, п’ять тисяч лір чистого прибутку щороку.
Тат Карло: Пробачте, які дурниці!
Мальвіна: Я Вас не розумію, Буратіно!
Буратіно: Ви будете брати з туристів, як мінімум, двадцять п’ять лір за ніч, а не чотири сольдо за квиток на виставу, а тут ще й сувеніри. Ресторан. Вино з місцевих виноградників. Я впевнений, що в курортний сезон вільних місць просто не буде. Місце чудове, до моря недалеко. На пагорбі живописні руїни замку Дуремарського короля. Дівчата в наших краях взагалі красуні – нічний клуб порожнім не буде. Треба тільки перебудувати театр, знести всі старі надбудови, зроби в середині кімнати, в підвалі сауну, в холі ресторан. Сцену та залу переробити під нічний клуб.
Мальвіна: Як? Зруйнувати і зачинити театр? Милий мій! Ви нічого не розумієте! Якщо в цій провінції і є щось хороше, то це наш театр «Блискавка»!
Буратіно: Хороше в ньому тільки те, що він старий, великий і про нього розказують всілякі казки! У театр нині ніхто не ходить, виставами ніхто не цікавиться.
Тато Карло: Та навіть в енциклопедії про наш театр написано! І Антон Чехов, і Олексій Толстой, і Карло Колодді про нього писали!
Буратіно: (Подивившись на годинник.) Якщо нічого не придумаємо, ні до чого не прийдемо, то двадцять другого серпня театр будуть продавати з аукціону. Вирішуйте! Іншого виходу немає! Присягаюсь вам! Немає!
Карабас Барабас: А колись в старі часи в лялькових театрах ставили трагедії Есхіла, Еврипіда, Шекспіра, комедії Аристофана… Глядачі йшли, були аншлаги. Літературні критики писали про кожну прем’єру… Артисти вміли грати, режисери були цікаві, драматурги видатні.
Мальвіна: І де ж тепер ті драматурги і режисери?
Карабас Барабас: Зникли. Ніхто вже й не згадає про них…
Дуремар: (До Мальвіни). І як там Париж? Їли в ресторації жаб’ячі лапки?
Мальвіна: Крокодилів їла!
Дуремар: Ну, це ж треба!
Буратіно: Колись в Італії були тільки сеньйори та селяни, ну, ще карбонарії та розбійники. А тепер з’явилися туристи! Можна сказати, що років через двадцять на туристах в Італії будуть заробляти більше ніж на виноградниках. Туристи валом поїдуть в Італію. Але в театри вони ходити не будуть. Їх цікавлять інші розваги!
Тато Карло: (Обурюючись.) Які дурниці!
(Заходять Коломбіна та Арлекін.)
Коломбіна: Тут, Мальвіно, Вам телеграми. (Вибирає ключ і з гуркотом відкриває старовинну шафу.) Ось вони.
Мальвіна: (Шматує телеграми і розкидає шматки.) Це з Парижу. Щодо Парижу – кінець!
Тато Карло: А ти знаєш, люба Мальвіно, скільки років цій шафі? Я колись відкрив шухляду і побачив викарбувані цифри. Цій шафі рівно сто років! Як вам таке? Га? Потрібно ювілей цієї шафи відсвяткувати. Предмет не живий, але це шафа для ляльок!
Дуремар: Сто років! Ви тільки подумайте!
Тато Карло: Так. Це річ. (Торкається шафи руками.) Дорога і шановна шафо! Вітаю Ваше існування, що вже сто років було спрямоване до ідеалів добра, справедливості і краси. Твій мовчазний заклик до плідної роботи і мистецтва не слабнув сто років, підтримуючи (крізь сльози) в поколіннях театралів бадьорість, віру в світле майбутнє і виховуючи в нас ідеали добра і пізнання Істини.
(Пауза.)
Буратіно: Та-а-а-а-ак…
Мальвіна: Ви вже такі ж, тато Карло.
Тато Карло: Катеринка на вулиці грає. Ляка танцює… Народ дивиться і слухає…
Буратіно: (Дивлячись на годинник.) Мені час!
Арлекін: (Подає Мальвіні ліки.) Може вип’єте, Мальвіно, таблетки?
Дуремар: Не треба приймати таблетки, люба Мальвіно. Поставте краще собі п’явок – і від тиску допомагають, і від геморою… (Забирає в Мальвіни з рук всі таблетки, ковтає їх і записає лимонадом.) Ось!
Мальвіна: Ви божевільний!
Дуремар: Всі таблетки проковтнув!
Буратіно: Ще той навіжений.
(Всі сміються).
Карабас Барабас: Він заходив до нас на свята і половину відра огірків з’їв за один раз! (Потім щось белькоче сам до себе.)
Мальвіна: Про що це він?
Коломбіна: Та він вже три роки сам із собою про всілякі дурниці розмовляє. Ми звикли.
Арлекін: Він надто старий.
(Заходить лисиця Аліса в білому платті. Худа і стара, з лорнетом.)
Буратіно: Алісо! Я ще не привітався з вами! (Хоче поцілувати їй руку.)
Лисиця Аліса: (відсмикує руку) Якщо дозволити Вам поцілувати руку, потім Вам закортить поцілувати лікоть, потім плече, а потім шию, а потім… Ах, Ви розпусник і безсоромник!
Буратіно: Не щастить мені сьогодні!
(Всі сміються.)
Буратіно: Алісо, покажіть фокус!
Мальвіна: Алісо, покажіть фокус!
Лисиця Аліса: Ой, не треба! У мене є бажання спати. (Йде собі.)
Буратіно: Через три тижні побачимось. (Цілую Мальвіні руку.) Па-па! Прощавайте! Вже час. (Татові Карло) До побачення! (Цілується з Дуремаром.) Подає руку Карабасу Барабасу, Коломбіні, Арлекіну.) Не хочеться їхати. (Мальвіні) Якщо надумаєте щодо готелю, повідомте. Тисяч п’ятдесят на перебудову я позичу. Серйозно подумайте.
Коломбіна: (Сердито) Та йдіть вже нарешті!
Буратіно: Йду, йду… (Йде)
Тато Карло: Хам! Проте, перепрошую… Коломбіна одружується. То ж її наречений.
Коломбіна: Не кажіть, тато Карло, зайвого!
Мальвіна: Що ж, Коломбіно, я буду дуже рада! Буратіно – то хороша лялька.
Дуремар: Лялька то він хороша… Гідна… І от Серветта те саме каже… Різні слова говорить… (Засинає, хропить і тут же прокидається.) А все таки, шановна Мальвіно, позичте мені… У борг… Двісті сорок лір… Завтра відсотки в банк платити…
Коломбіна: (Злякано) У нас немає! Нічого немає!
Мальвіна: У мене насправді нічого немає.
Дуремар: Знайдуться. (Сміється) Не втрачаю ніколи надії. Ось, думаю, все пропало, загинув. А тут дивись, п’явок наловив, продав одній стрій пані. І мені заплатили! А там, дивись, ще якась оказія завтра трапиться. Або в казино гроші виграю. Мені якось було пощастило.
Мальвіна: Каву випила, тепер можна і відпочити.
Карабас Барабас: (Чистить тата Карло щіткою.) Знову не ті штанці одягли! І що мені з Вами робити!
Коломбіна: (Тихо) Фантеска спить. (Тихо відчиняє вікно.) Дивіться, Мальвіно, в Італії весна, сонце зійшло, не холодно, шпаки співають.
Тато Карло: (Відчиняє інше вікно.) Площа перед театром. А пам’ятаєш, Мальвіно, як ми влаштували виставу прямо на вулиці? Ти пам’ятаєш? Не забула?
Мальвіна: (Дивиться в вікно.) О, моя молодість! Чистота моя! У цій гримерній я малювала собі обличчя. Щастя моє піднімалось разом з завісою театру. (Сміється від радості.) Знову вистави, овації, публіка! О, якби я могла забути своє минуле!
Тато Карло: Але наш театр продадуть за борги. Хоч як це і дивно звучить.
Мальвіна: А он покійний Софокл йде коридорами театру в білій хламіді! (Сміється від радості.) Ось він!
Тато Карло: Де?
Коломбіна: Господь з Вами, Мальвіно!
Мальвіна: Нікого немає, мені здалося…
Мальвіна: Світло з вікна і тінь, мені здалося, що там чоловік в білому.
(Заходить П’єро. Як завжди сумний.)
П’єро: Мальвіно!
(Мальвіна здивовано дивиться на нього.)
П’єро: Я тільки привітаюся з Вами і йду! (Цілує їй руку.) Мені наказали чекати до ранку, але мені забракло терпіння.
(Мальвіна далі подивована.)
Коломбіна: Та це ж наш П’єро!
П’єро: Саме так. Я ж П’єро! Ми ж колись грали з Вами в одній виставі разом з котом Базіліо!
(Мальвіна обіймає його і плаче.)
Тато Карло: (Знітився.) Не треба, не треба.
Коломбіна: Казала ж Вам, щоб почекали до завтра!
Мальвіна: Базіліо! Котик наш!
Коломбіна: Нічого не поробиш. Так судилось.
П’єро: (Крізь сльози.) Справді, не треба…
Мальвіна: (Тихо плаче.) Котик наш Базіліо. Потонув. Для чого? Для чого, друже мій? (Тихо) Там Фантеска спить, а я так голосно… Галасую… Що ж, П’єро? Чого Ви так зле виглядаєте? Чого так постаріли?
П’єро: Мене так у вагоні і назвала одна пані – облізлий сеньйор.
Мальвіна: Колись Ви були зовсім юним, таким милим. А тепер лисина, окуляри. Певно досі граєте трагічні ролі? Досі амплуа страждальця?
П’єро: То, певно, назавжди.
Мальвіна: (Цілує тата Карло, потім Коломбіну.) Ну, йдіть вже спати. І Ви постаріли Дуремаре.
Дуремар: (Йде за нею.) Значить, тепер спати. О, подагра моя! Певно я у вас залишусь. Мені би, Мальвіно, завтра вранці… Двісті сорок лір…
Тато Карло: А той все за своє!
Дуремар: Двісто сорок лір – відсотки в банк платити.
Мальвіна: У мене немає грошей, милий мій!
Дуремар: Я поверну! Сума то нікчемна…
Мальвіна: Ну, добре. Тато Карло дасть. Тато Карло! Дайте йому грошей!
Тато Карло: Дам я йому! А як же! Хай тримає кишеню ширше!
Мальвіна: А що робити? Дай. Йому потрібно. Він поверне…
(Всі йдуть. Лишаються тільки тато Карло, Арленкін, Коломбіна.)
Тато Карло: Мальвіна звикла смітити грошима. Ніяк не відвикне. (Арлекіну) Відійди, люб’язний, від тебе куркою тхне.
Арлекін: (Посміхається) А Ви, тато Карло, лишились таким самим як були.
Тато Карло: Кого? (Коломбіні) Що він говорить?
Коломбіна: (Арлекіну) Твоя мати прийшла з села, там сидить, хоче тебе побачити.
Арлекін: Та ну її…
Коломбіна: Негідник!
Арлекін: Для чого вона мені? Могла б і завтра прийти. (Йде)
Коломбіна: А Мальвіна яка була, така і залишилась. Їй би волю – все би пороздавала.
Тато Карло: Так…
(Пауза)
Тато Карло: Якщо від якоїсь хвороби пропонують надто багато ліків, то значить хвороба невиліковна. Я думаю, я напружую мізки, у мене багато засобів, дуже багато, значить, по суті жодного. Добре було б отримати від когось спадок, добре було б Фантеску видати заміж за якогось багатого і щедрого марнотратника, добре було б поїхати в Мілан і спробувати підлеститись до меценатки герцогині Вісконті. Герцогиня ж багата, дуже багата!
Коломбіна: (Плаче) Хоч би Бог допоміг!
Тато Карло: Не реви! Герцогиня дуже багата, але вона нас не любить.
(Фантеска з’являється в дверях)
Тато Карло: Справа в тому, що Мальвіна була нечемною, поводила себе, прямо скажемо, недобродійно і часом просто непристойно. І що б там не вигадувати для виправдання, скажемо відверто, Мальвіна цілком зіпсута.
Коломбіна: (Пошепки) Фантеска стоїть в дверях.
Тато Карло: Кого?
(Пауза)
Тато Карло: Дивно, але щось потрапило мені в око… Ніц не бачу. І в четвер, коли я був у повітовому суді…
(Заходить Фантеска)
Коломбіна: Чому не спиш, Фантеско?
Фантеска: Не спиться. Не можу.
Тато Карло: Крихітка моя. (Цілує Фантеску в руки, потім в обличчя.) Дитя моє… (Крізь сльози) Ти мій ангел! Ти для мене все! Вір мені, вір…
Фантеска: Я вірю Вам, тато Карло, всі Вас люблять, поважають. Але тато Карло, Вам потрібно мовчати. Для чого Ви так говорили про Мальвіну? Для чого Ви це говорили?
Тато Карло: Так, так… (Закриває обличчя руками.) Насправді жахливо! Боже мій! Боже, порятуй мене! І сьогодні я промову виголошував перед ляльковою шафою. Безглуздя. Тільки коли завершив, зрозумів, яке це безглуздя.
Коломбіна: Тато Карло, Вам треба мовчати, мовчіть собі і все!
Фантеска: Будете мовчати, Вам же буде спокійніше.
Тато Карло: Мовчу. (Цілує Коломбіні та Фатесці руки.) Мовчу. Тільки от справи. В четвер я був у повітовому суді. Ну, збіговисько, товариство, почалась розмова про те, про інше, про п’яте, десяте, і здається, можна буде зробити позику під векселя, щоб заплатити відсотки банку.
Коломбіна: Хоч би пан Біг допоміг.
Тато Карло: У вівторок ще раз поїду. (Коломбіні) Не плач. (Фантесці) Мальвіна поговорить з Буратіно, він, звісно, їй не відмовить. А ти відпочинеш, поїдеш в Мілан до герцогині Вісконті. Ось так і будемо діяти з трьох кінців – і гроші в нас у капелюсі. Відсотки ми заплатимо, я впевнений. (Кладе до рота льодяник.) Честю своєю присягаюсь, театр не продадуть. (Збуджено) Щастям своїм присягаюсь! Ось тобі моя рука, назви мене тоді нікчемним шахраєм, якщо я допущу аукціон. Всією суттю своєю присягаюсь!
Фантеска: (Спокій повернувся до неї, вона виглядає щасливою.) Який Ви хороший тато Карло, який розумний! (Обіймає тата Карло.) Я тепер спокійна! Я спокійна! Я щаслива!
(Заходить Карабас Барабас.)
Карабас Барабас: Тато Карло! Ти Ви Бога не боїтеся! А коли ж спати?
Тато Карло: Зараз, зараз. Ти йди собі, Карабасе. Я вже якось сам роздягнусь. Ну, діточки, бай-бай… Деталі завтра, а тепер спатоньки. (Цілує Коломбіну та Фантеску.) Я людина Срібного Віку літератури. Не славлять той час, але можу сказати, що чимало дісталось мені за переконання. Недарма мене селяни люблять. Селянина треба знати. Знати, хто він – орач.
Фантеска: Знову Ви за своє, тато Карло.
Коломбіна: Ви, тато Карло, мовчіть!
Карабас Барабас: (Сердито) Тато Карло!
Тато Карло: Іду, іду… Лягайте. Катеринку кручу, співаю, лялька танцює, народ слухає, монетки до капелюха кидають… (Йде, за ним ледве шкандибає Карабас Барабас.)
Фантеска: Я тепер спокійна. До Мілану їхати не хочеться, не люблю ту герцогиню Вісконті, не люблю гроші просити, навіть для справи. Але все одно я спокійна. Завдяки татові Карло. (Сідає.)
Коломбіна: Піду спати. А то без тебе тут було суцільне неподобство. У прибудові театру живуть одні старі ляльки: Панталоне, Педроліно, Пульчинелла, Скарамучча, ну і Труфальдіно… Почали вони пускати до себе ночувати якихось шахраїв і злодюжок – я промовчала. Але розпустили чутки, що я їх звеліла годувати одним тільки горохом, щоб на сцені вони виглядали кумедніше. І від жадібності своєї. І то все Труфальдіно! (Позіхає.) Приходить… Який ти, кажу, Труфальдіно… Дурень ти такий… (Дивлячись на Фантеску) Фантеска! Заснула! (Бере Фантеску під руку.) Ходімо в ліжечко. Ходімо. О, чарівна моя… Заснула… Ходімо…
(Йдуть. Під вікнами театру хтось грає на катеринці сумну і нудну мелодію.)
(П’єро йде через сцену і побачивши Коломбіну та Фантеску зупиняється.)
Коломбіна: Тихо! Вона спить. Спить… Ходімо, ріднесенька.
Фантеска: (Тихо, крізь сон.) Я так втомилась… Катеринка… Тато Карло, милий… Мальвіна…
Коломбіна: Ходімо, рідненька, ходімо… (Відводить Фантеску в кімнату.)
П’єро: (Розчулений) О, сонечко моє! О, весна моя!

(Завіса)


Дія друга.

(Поле. Біля поля руїни давньої базиліки ще візантійських часів з залишками фресок та мозаїки. Біля базиліки стрий колодязь. Великі каменюки, що колись були могильними плитами, руїни старої альтанки. З одного боку закинутий маєток – тенуте якогось італійського сеньйора, з іншого боку вдалині місто і біля нього будівля театру «Блискавка» в бароковому стилі (пізній ренесанс). Пірамідальні тополі, виноградники. Сідає сонце. Лисиця Аліса, Арлекін, столяр Джузеппе, Серветта ситять у руїнах альтанки. Столяр Джузеппе стоїть і грає на гітарі. Всі задумані. Лисиця Аліса у військовій формі з карабіном в руках, поправляє пряжку на ремені. На кашкеті кокарда у вигляді палаючого факелу.)

Лисиця Аліса: (В роздумах) У мене немає паспорта і я не знаю скільки мені років. Мені здається, що я ще молода. Коли я була ще лисянятком, мої тато і мама їздили по ярмаркам і влаштовували вистави – дуже хороші і смішні. Я стрибала, робила salto mortale і різні штуки. Коли тато і мама десь зникли, мене взяла до себе якась німецька пані і почала вчити театральному мистецтву. Потім цирк. Потім без певних занять. Я не знаю, хто мої батьки і з якого вони лісу і чого забрели в людські поселення, чого їх занесло в Країну Дурнів. А нині вся Італія перетворилася чи то на цирк, чи то на балаган, чи то на театр. Часи Гарібальді минули, і тепер вже не «Белла, чао!», а «Чао, бамбіно!» (Дістає з кишені огірок і їсть.)
(Пауза)
Лисиця Аліса: Нічого не знаю Так хочеться поговорити, а немає з ким. Нікого в мене немає.
Столяр Джузеппе: (Грає на гітарі і співає.) Chiama Palermo dal prossimo stellato... Як приємно грати на мандоліні!
Серветта: Це гітара, а не мандоліна! (Дивиться в дзеркальце і малюється)
Столяр Джузеппе: Для божевільного, що закоханий це мандоліна! (Співає.) …іl cuore sarebbe riscaldato dal calore dell'amore reciproco...
(Арлекін підспівує.)
Лисиця Аліса: Жахливо співають ці люди. І грати не вміють. Фу! Наче шакали виють.
Серветта: (Арлекіну) Все таки яке щастя побувати за кордоном!
Арлекін: Безперечно. Не можу з Вами не погодитись. (Позіхає, потім запалює сигару. Але не обрізає кінчик, а сує її отак прямо до рота.)
Столяр Джузеппе: Ну, звісно! За кордоном все давно в повній комплекції!
Арлекін: Ну, звичайно!
Столяр Джузеппе: Я людина освічена і розвинута, читаю різні чудові книжки, але не можу зрозуміти напрямку, чого мені, власне, потрібно, жити мені хочеться чи застрелитись, власне кажучи, але я завжди ношу з собою револьвер. Ось він. (Показує револьвер)
Лисиця Аліса: Закінчила. Тепер піду. (Карабін кидає на плече.) Ти, столяре Джузеппе, дуже розумна людина і дуже страшна. Тебе повинні жінки любити до нестями. Бррр! (Йде) І пити тобі треба менше. Ці розумники всі такі дурні, немає з ким поговорити. Все одна, одна… Нікого в мене немає… І хто я, і навіщо… Невідомо… (Йде не поспішаючи)
Столяр Джузеппе: Власне кажучи, не торкаючись інших предметів, я повинен висловитись про себе, що доля ставиться до мене жорстоко, наче вихор до маленького кораблика. Якщо, припустимо, я помиляюсь, тоді навіщо сьогодні зранку я прокидаюсь, а в мене на грудях сидить ось такий здоровенний тарантул. Ось такий. (Показує руками) Якби вкусив, я б зараз танцював тарантеллу. Або, наприклад, хочу випити к’янті, беру келих, а там щось вкрай непристойне плаває, наприклад, тарган.
(Пауза)
Столяр Джузеппе: А Ви читали Макіавеллі?
(Пауза)
Столяр Джузеппе: Я бажаю потурбувати Вас, Серветто, на пару слів.
Серветта: Кажіть.
Столяр Джузеппе: Я ходів би на самотині. Тет-а-тет.
Серветта: (Знітилась) Добре… Тільки спочатку принесіть мою тальму. Вона біля шафи. Тут трохи сиро.
Столяр Джузеппе: Добре… Принесу… Тільки я тепер знаю, що мені робити зі своїм револьвером. (Бере гітару і йде. Перебираючи струни.)
Арлекін: Двадцять Два Нещастя! Обмежена людина. І п’яниця. (Позіхає)
Серветта: Не дай Бог, застрелиться.
(Пауза)
Серветта: Мені тривожно. Мене ще маленькою лялькою взяли до театру. Я відвикла і від роботи, і від звичайного життя. Руки білі, як в панянки. Ніжна стала, делікатна. Всього боюся… Страшно так. Якщо Ви, Арлекіне, надурите мене, я не знаю що буде з моїми нервами. З моєю психікою.
Арлекін: (Цілує її.) Огірок! Звісно. кожна дівчина, навіть лялька, має пам’ятати про порядність, не люблю дівчат легкої поведінки.
Серветта: Я так полюбила Вас, Ви людина освічена, про все можете поговорити.
Арлекін: (Позіхає) Як на мене, то дівчина як когось любить, то вона вже зіпсована. (Пауза) Приємно палити сигару на свіжому повітрі! (Прислухається) Сюди йдуть. То, напевно, сеньйори!
(Серветта його обіймає.)
Арлекін: Ідіть собі додому, начебто Ви на річці купалися, он тою стежиною. А то зустрінуть і подумають, що Ви були зі мною на побаченні, а це мені нині ні до чого.
Серветта: (Кашляє) У мене від Вашої сигари голова розболілась. (Йде)
(Арлекін лишається, сидить біля руїн базиліки. Заходять Буратіно, Мальвіна, тато Карло.)
Буратіно: Потрібно вирішити остаточно. Час підганяє. Питання зовсім дріб’язкове. Чи погоджуєтесь Ви перебудувати театр під готель? Дайте відповідь: так чи ні? Тільки одне слово!
Мальвіна: Хто тут палить такі жахливі сигари? (Сідає)
Тато Карло: Ось залізницю збудували і стало зручно. (Сідає) З’їздили в Ріміні і назад. А катеринка моя! Обертаю ручку катеринки, музика грає… Мені би послухати зараз катеринку…
Мальвіна: Встигнеш!
Буратіно: Тільки одне слово! Дайте мені відповідь!
Тато Карло: (Позіхаючи) Кого?
Мальвіна: (Відкриваючи свою сумочку) Вчора було багато грошей, а сьогодні немає. Бідна Коломбіна! Годує всіх молочним супом, а старим акторам дають їсти один горох, а я витрачаю останні гроші безглуздо… (Сумочка впала, розсипались золоті флоріни.) Ну, ось, розсипались… (Їй прикро.)
Арлекін: Дозвольте я позбираю! (Збирає монети)
Мальвіна: Допоможіть, Арлекіне. І навіщо я поїхала туди снідати? Жахлива ресторація, з жахливою музикою, а скатертини тхнуть милом! Навіщо так багато пити, тато Карло? Навіщо так багато їсти? Навіщо так багато говорити? Сьогодні в ресторації ти говорив багато і недоречно. Про декадентів, про модернізм, про Габріеле д’Аннунціо. І кому? Лакеям, гарсонам говорити про літературу і театр?
Буратіно: Так!
Тато Карло: (Махає рукою.) Мені виправитись неможливо… (Арлекіну) Чого тут крутишся постійно перед моїми очима?
Арлекін: (Сміється) Я не можу без сміху Вас слухати!
Тато Карло: (Мальвіні) Або я, або він!
Мальвіна: Ідіть, Арлекіне, ідіть…
Арлекін: (Віддає Мальвіні гаманець.) Зараз іду. (Ледве стримує сміх) Хвилинку… (Йде)
Буратіно: Театр збирається купити сеньйор Каналья із Сицилії. Відомий мафіозі. На торги приїде сам особисто. Якщо він купить театр, то він його перетворить на бордель!
Мальвіна: А Ви як дізналися?
Буратіно: Ріміні чутками повниться.
Тато Карло: Герцогиня Вісконті обіцяла пожертвувати для театру гроші, але коли будуть гроші невідомо.
Буратіно: І скільки ж вона дасть? Сто тисяч лір? Двісті тисяч лір?
Мальвіна: Ну, тисяч п’ятнадцять – і то добре.
Буратіно: Перепрохую, але таких легковажних, як ви сеньйоре і сеньйора, таких безпорадних, таких неділових, дивних, я ще не зустрічав! Кажуть вам італійською мовою, театр продається за борги, а ви наче не розумієте.
Мальвіна: І що нам робити? Навчіть, що?
Буратіно: Я кожен день вас вчу, кожен день кажу вам одне й те саме. Театр треба перебудувати під готель, і зробити це якомога швидше, аукціон незабаром! Якщо ви вирішите, що буде готель, грошей вам дадуть достатньо, і тоді ви врятовані.
Мальвіна: Готель, туристи – це так низько, так вульгарно і банально.
Тато Карло: Я з тобою цілком погоджуюсь!
Буратіно: Я або зараз закричу, або втрачу свідомість. Я так не можу! Ви мене замучили! (Татові Карло) Ви ганчірка!
Буратіно: Ганчірка! (Хоче піти)
Мальвіна: (Злякано) Не йдіть, лишіться, любий мій дерев’яний хлопчику! Може ми придумаємо щось!
Буратіно: Про що тут думати!
Мальвіна: Не йдіть, прошу Вас! З Вами все-таки веселіше…
(Пауза)
Мальвіна: Я все чекаю чогось, наче над нами має завалитися будинок.
Тато Карло: (У роздумах) Кручу собі ручку катеринки, музика грає, люди слухають, монети в капелюх дзенькотять…
Мальвіна: Забагато ми грішили…
Буратіно: Та які там у Вас гріхи!
Тато Карло: (Кладе до рота ще один льодяник.) Кажуть, що я всі свої гроші проїв льодяниками…
Мальвіна: О, мої гріхи! Я завжди смітила грошима невпинно, наче божевільна, вийшла заміж за артиста, що вмів робити тільки борги. Чоловік мій помер від шампанського – пиячив страшно. Теж мені богема! На своє нещастя я закохалась в іншого. І якраз у цей час перше покарання для мене – карма. Потонув мій улюблений котик Базиліо. Втопився в тому самому ставку де колись втопили золотий ключик. Я поїхала за кордон, тільки щоб не бачити цього ставку, цього театру, цієї Італії! Я тікала заплющивши очі, а він за мною. Безжалісний, грубий. А потім він захворів, я не відходила від нього три роки, хворий замордував мене, я вся висохла. Продала свою лісову дачу. Я поїхала в Париж, але він обікрав мене і втік, знайшов собі іншу. Я спробувала отруїтись… Соромно… Так все безглуздо… Потягнуло додому, в Італію, до рідного театру. (Втирає сльози.) Господи, будь милостивий, пробач мені гріхи мої! Не карай мене! (Дістає з кишені телеграму.) Отримала сьогодні з Парижу. Просить вибачення, благає повернутись. (Шматує телеграму.) Здається, десь музика. (Прислухається)
Тато Карло: То наш знаменитий гебрейський оркестр. Пам’ятаєш, чотири скрипки, флейти, контрабас.
Мальвіна: Він ще існує? Покликати б їх, влаштувати вечір музики.
Буратіно: (Прислухається) Не чути. (Співає) Per soldi, i tedeschi trasformeranno un moscovita in un francese... (Сміється) Який я читав вчора сценарій – один дивак написав – дуже смішно.
Мальвіна: Певно нічого смішного там немає. Вам би не сценарії читати, а трохи зазирнути в самого себе. Яке Ваше життя сіре! Скільки Ви говорите непотрібного!
Буратіно: Це правда. Треба прямо сказати, життя в нас дурне і пусте. (Пауза) (Тихо, сам до себе дивлячись на глядачів.) Тато Карло був все життя брудним катеринщиком, нічого не розумів, мене не вчив, напивався і мене бив, переважно палицею. Лише за те, що я хотів забити молотком розумного цвіркуна за його дурні і недоречні поради. По суті і я такий самий телепень та ідіот. Нічому не навчився, почерк в мене жахливий, пишу так, що перед людьми соромно, як свиня.
Мальвіна: Одружитися Вам потрібно, друже мій.
Буратіно: Так, це правда.
Мальвіна: Хоч би з нашою Коломбіною. Вона гарна.
Буратіно: Так.
Мальвіна: Вона не з шляхетних, працює багато, а головне, у Вас закохана. І Вам вона подобається.
Буратіно: Що ж? Я не проти. Вона хороша лялька.
(Пауза)
Тато Карло: А мені пропонують місце в банку. Шість тисяч лір на рік. Чули?
Мальвіна: Та де тобі? Сиди вже…
(Заходить Карабас Барабас. Він приніс пальто.)
Карабас Барабас: (Татові Карло) Одягніть пальто, мій пане, сиро.
Тато Карло: Набрид ти мені, брате.
Карабас Барабас: Нічого там… Зранку поїхали, нічого не сказали (оглядає костюм тата Карло.)
Мальвіна: Як ти постарів, Карабасе!
Карабас Барабас: Що зволите?
Буратіно: Кажуть, що ти постарів дуже!
Карабас Барабас: Живу я дуже довго. Мене колись одружити збирались – тоді тата Карло ще й на світі не було. А потім директором лялькового театру був. Хоча, хіба то театр був? Мандрівний балаган! А потім ляльки від мене повтікали, я все втратив. Пішов служити в театр «Блискавка» - швейцаром, білетером, гардеробщиком, декорації носив… (Пауза) Я пам’ятаю - театр відкривали - всі раді, а чого радіють і самі не розуміють.
Буратіно: Раніше дуже добре було. Хоч і по морді били, але порядок був.
Карабас Барабас: (Не почув.) Ще б пак. Все було доречно. Селяни при сеньйорах, сеньйори при селянах, директор ляльками керує, ляльки директора слухають. А зараз анархія суцільна. Нічого не розумію.
Тато Карло: Ти, Карабасе, помовчи. Мені завтра потрібно в Ріміні їхати. Обіцяли з одним генералом познайомити. Він може гроші позичити під вексель.
Буратіно: Нічого у Вас не вийде. Навіть відсотків не зможете заплатити. Не турбуйтесь.
Мальвіна: То він марить. Не існує ніякого генерала.
(Заходять П’єро, Коломбіна, Фантеска.)
Тато Карло: А ось і наші ляльки йдуть.
Фантеска: Мальвіна сидить.
Мальвіна: (Ніжно) Іди, іди… Рідні мої! (Обіймає Коломбіну та Фантеску.) Якби ви знали, як я вас люблю! Сідайте тут поруч.
(Всі сідають)
Буратіно: Наш вічний сумний і закоханий з панянками ходить!
П’єро: То Вас не обходить!
Буратіно: Йому п’ятдесят незабаром, а він досі вважає себе молодим і закоханим. Вічно страждає.
П’єро: Облиште свої дурні жарти.
Буратіно: Чого ж ти, дурнику, сердишся?
П’єро: А ти не чіпляйся.
Буратіно: (Сміється) Дозвольте Вас запитати, що Ви про мене розумієте?
П’єро: Я, Буратіно, так розумію: Ви багата лялька, незабаром станете мільйонером. Як в контексті обміну речовин потрібен хижий звір, що пожирає все на своєму шляху, так і ти потрібний.
(Всі сміються)
Коломбіна: Розкажіть, П’єро, краще про планети.
Мальвіна: Ні, давайте краще продовжимо нашу вчорашню розмову.
П’єро: Про що це?
Тато Карло: Про надлюдину Фрідріха Ніцше.
П’єро: Вчора ми говорили, але ні до яких висновків не дійшли. У надлюдині є щось містичне. Може ви і праві по своєму, але якщо мислити просто, то може і в людині закладено зерно надлюдини, а в ляльці закладено зерно надляльки, але чи є в цьому сенс, якщо людина влаштована вкрай недосконало, більшість людей грубі, неотесані, нерозумні, нещасливі. Потрібно припинити захоплюватись собою. Потрібно тільки працювати.
Тато Карло: Все одно помреш.
П’єро: Хто знає? Що значить, помреш? Може в людині сто відчуттів, а зі смертю помирають тільки п’ять, що відомі нам, а інші дев’яносто п’ять лишаються жити.
Мальвіна: Який ти розумний, П’єро!
Буратіно: (іронічно) Пристрасть!
П’єро: Людство йде вперед, вдосконалює свої сили. Все, що недосяжне нині, колись стане близьким, зрозумілим, тільки треба працювати, допомагати всіма силами тим, хто шукає Істину. У нас, в Італії, мало хто працює. Більшість інтелігенції нічого не шукає, нічого не робить, до праці не здатні. Називають себе інтелігенцією, а слугам тикають, до селян ставляться як до тварин, вчаться погано, серйозно нічого не читають, зовсім нічого не роблять, про науки тільки говорять, щодо мистецтва мало що розуміють. Всі такі серйозні, у всіх такі поважні обличчя, всі говорять тільки про важливе, філософствують, а тим часом робітники харчуються жахливо, сплять без подушок, по сорок чоловік в одній кімнаті, клопи, сморід, розпуста… І хороші розмови існують тільки для того, щоб відвести погляд і собі, і іншим. Де бібліотеки, де хороші школи? Про них тільки в романах пишуть, а в реальності їх не існує. Є тільки бруд, середньовіччя, вульгарність. Я боюсь і не дуже люблю серйозних лиць, боюсь серйозних розмов. Краще мовчати.
Буратіно: Знаєте, я кожен день встаю о п’ятій ранку, працюю зранку до вечора, ну, є в мене постійно гроші, і свої, і чужі, і я бачу які довкола люди. Варто тільки почати щось робити, як одразу стає видно, як мало чесних і порядних людей. Іноді думаю, Господи, ти дав нам родючу землю, море, гори, і живучи тут ми повинні самі бути велетнями духу.
Мальвіна: Вам потрібні велетні, але вони тільки в казках хороші, а так вони лякають.
(Мимо йде столяр Джузеппе і грає на гітарі.)
Мальвіна: (Задумавшись) Столяр Джузеппе йде.
Фантеска: Столяр Джузеппе йде.
Тато Карло: Сонце зайшло, пані і панове!
П’єро: Так.
Тато Карло: (Декламуючи) О, природо, дивовижна, ти виблискуєш вічним сяйвом, прекрасна і байдужа, ти, яку ми називаємо матір’ю всього, поєднуєш в собі буття і смерть, ти живеш, ти руйнуєш…
Коломбіна: (у відчаї) Тато Карло!
Фантеска: Тато Карло, Ви знову!
П’єро: Ви краще - катеринку крутити, люди слухають, в капелюх монети дзень-дзень…
Тато Карло: Я мовчу, мовчу…
(Всі сидять задумавшись. Тихо. Лише чути, як щось варнякає стиха до себе Карабас Барабас. Раптом чути звук, ніби з нема, ніби звук струни, що обірвалася, завмираючий, сумний.)
Мальвіна: Що це?
Буратіно: Не знаю. Певно десь на шахті обірвався трос. Десь дуже далеко.
Тато Карло: А може птах якийсь, типу чаплі.
П’єро: Або пугач.
Мальвіна: Неприємно чомусь.
(Пауза)
Карабас Барабас: Перед нещастям теж так було: і сова кричала, і кавоварка гуділа безупинно.
Тато Карло: Перед яким нещастям?
Карабас Барабас: Перед відкриттям театру.
(Пауза)
Мальвіна: Ви знаєте, друзі, темніє, ходімо вже. (Фантесці) У тебе на очах сльози, ну що ти…
Фантеска: Так, нічого…
П’єро: Хтось іде.
(З’являється перехожий. На ньому пом’яті пальто і капелюх. Він п’яний.)
Перехожий: Дозвольте спитати, чи змажу я так дійти до стації?
Тато Карло: Зможете. Ідіть просто.
Перехожий: Чуттєво вам вдячний. (Кашляє) Погода чудова… (Декламує) Брате по вірі, на море поглянь, хто співає над морем… (Коломбіні) Сеньйоріто! Дозвольте бідному італійському голодному філософу хоч тридцять сольдо…
(Коломбіна злякано скрикує.)
Буратіно: (Сердито) Всілякому неподобству є своя пристойність!
Мальвіна: (Заскочена) Візьміть, ось! (Риється в сумочці) Срібла немає, міді немає… Візьміть, ось золотий флорін.
Перехожий: Чуттєво Вам вдячний! (Йде собі.)
(Сміх)
Коломбіна: (Злякана) Я йду… Йду… Акторам їсти нічого, а ви волоцюзі золотий дали…
Мальвіна: Нічого зі мною нерозумною не поробиш! Все віддам, що в мене є! (Буратіно) Позичте ще грошей!
Буратіно: Добре.
Мальвіна: Ходімо, пані та панове, час. Тут, Коломбіно, ми тебе зовсім вже посватали.
Коломбіна: (Крізь сльози) З цим жартувати не можна.
Буратіно: Охмелія, йди в монастир!
Тато Карло: А в мене руки тремтять, давно я не грав на катеринці!
Буратіно: Охмелія, о німфо, пом’яни мене в молтвах своїх!
Мальвіна: Ходімо, панове, час вечеряти.
Коломбіна: Налякав він мене, серце так і стугонить.
Буратіно: Нагадую вам, панове, двадцять другого серпня буде продаватися наш театр. Подумайте про це! Подумайте!
(Йдуть всі крім П’єро та Фантески.)
Фантеска: (Сміючись) Добре, що перехожий Коломбіну налякав, тепер ми одні.
П’єро: Коломбіна не відходить від нас, боїться, що ми закохаємось. Вона своєю вузькою головою не розуміє, що ми вищі за кохання. Обійти все дрібне і привидне, що заважає бути вільними і щасливими – ось мета нашого життя. Вперед! Ми йдемо невпинно до яскравої зірки, що горить там, вдалині. Вперед! Не губіться, друзі!
Фантеска: (Сплескуючи руками) Як гарно Ви говорите! (Пауза) Сьогодні тут так чарівно!
П’єро: Так, погода дивовижна.
Фантеска: Що Ви зі мною зробили! Я вже не люблю театр так як раніше! А я любила його так ніжно, мені здавалося, що на Землі немає місця прекраснішого, аніж наш ляльковий театр!
П’єро: Вся Італія це наш ляльковий театр. Планета Земля велика і прекрасна, це чудова сцена для вистав! (Пауза) Подумайте, Фантеско, Ваші предки були феодалами, розпоряджалися долями людей, починали війни і шматували земельні володіння. А ще раніше Ваші предки були рабовласниками, розважались дивлячись на бої гладіаторів в Колізеї. З кожної цеглини цього театру на нас дивляться душі людей, що жили раніше за нас. А ми живемо в якось вигаданому світі вистав. Ми відстали років на двісті, ми ще не визначились щодо нашого минулого, ми тільки філософствуємо, скаржимось на нудьгу і п’ємо к’янті та чінзано. Але ж ясно, щоб почати жити в теперішньому часі, треба спочатку спокутувати наше минуле, покінчити з ним, а спокутувати минуле можна тільки стражданням, тільки незвичайною, безперервною працею. Зрозумійте це, Фантеско.
Фантеска: Театр, в якому ми граємо ролі, давно вже не наш театр. Я піду з нього, даю Вам слово.
П’єро: Якщо у Вас є ключі від господарки, киньте їх до колодязя і будьте вільною як вітер.
Фантеска: (Захоплено) Як добре Ви сказали!
П’єро: Повірте мені! Мені ще немає й тридцяти, я актор, але я стільки вже натерпівся! Коли зима, я голодний, мені холодно, я хворий, тривожний, бідний. Куди тільки доля не ганяла мене, де я тільки не був! І все таки душа моя у кожну хвилину наповнена невимовними передчуттями. Я передчуваю щастя, я вже бачу його…
Фантеска: Сходить Місяць…
(Чути як десь столяр Джузеппе грає на гітарі і продовжує співати свою сумну пісню. Сходить Місяць. Десь за тополями блукає Коломбіна, шукає Фантеску і кличе: «Фантеско! Де ти?»)
П’єро: Так, сходить Місяць.
(Пауза)
П’єро: Ось воно, щастя, воно йде, підходить все ближче і ближче, я чую його кроки. І якщо ми не побачимо його, не почуємо, то що за біда? Його побачать інші!
(Голос Коломбіни: «Фантеско! Де ти?»)
П’єро: Знову ця Коломбіна, це жахливо!
Фантеска: Тоді ходімо до річки. Там добре.
П’єро: Ходімо!
(Голос Коломбіни: «Фантеско! Фантеско!»)
(Заходить Антон Чехов)
Антон Чехов: Не розумію, для чого мій твір переробили на таку безглузду пародію? Хоча добре, що місце дії перенесли в Італію чи то в казкову Країну Дурнів. Бо якби герої моїх п’єс довідались би, що через тридцять років в Росії будуть розстрілювати без суду і слідства дітей і вагітних жінок як "ворогів народу", а люди будуть самовіддано працювати в концтаборах та на Колимі, то вони б збожеволіли і на цьому вся п’єса припинилась би.

(Завсіса)


Дія третя

(Зал в ляльковому театрі. Палає люстра. Чутно, як згає гебрейський оркестр. Той самий, про якого говорили в минулій дії. Вечір. У залі танцюють grande giro. Голос Дуремара: «Passeggiate in coppia!» Заходять у першій парі Дуремар та лисиця Аліса, у другій – П’єро та Мальвіна, в третій Фантеска з якимось чиновником, в третій Коломбіна з начальником стації. Коломбіна тихо плаче, танцюючи втирає сльози. В останній парі Серветта. Ідуть по залу. Деремар кричить: «Cerchio grande, equilibrio!» та «Cavalieri, mettetevi in ginocchio e ringraziate le signore!» Карабас Барабас проносить на підносі серьтерейську воду.)

Дуремар: Я повнокровний, мене вже два рази шляк трафляв, танцювати важко, але, як то кажуть, потрапив до зграї, гавкай не гавкай, а хвостом махай. Здоров’я то в мене коняче. Мій покійний батечко, царство йому небесне, щодо нашого походження казав, начебто наш давній рід Дуремарів походив саме від того коня, якого Калігула посадив у сенаті. (Сідає) Та ось біда – грошей немає! Голодний пес вірує тільки в м’ясо… (Засинає, хропить і тут же прокидається.) Так і я… Можу говорити тільки про гроші…
П’єро: А у вас у фігурі і справді є щось коняче.
Дуремар: Що ж… Кінь це хороший звір… Його продати можна.
(Чути, як сусідній кімнаті хтось заграв на катеринці. П’єро побачив Коломбіну.)
П’єро: (знущається) Мадам Буратіно! Мадам Буратіно!
Коломбіна: (сердиться) Облізлий пан!
П’єро: Так, облізлий пан і пишаюсь цим.
Коломбіна: (У гірких роздумах.) Ось, найняли музик, а платити їм чим? (Йде)
П’єро: (Дуремару) Якби енергія, яку Ви протягом Вашого життя витратили для пошуку грошей для виплати відсотків банку, використали для чогось інакшого, то Ви, з рештою би, Землю перевернули!
Дуремар: Ніцше… Великий філософ… Найбільший, знаменитий… Великого розуму людина говорить в своїх творах, що фальшиві папірці робити можна.
П’єро: А Ви читали Ніцше?
Дуремар: Ну… Мені Серветта розповідала. А нині я в такому становищі, хоч фальшиві папірці роби… Післязавтра триста десять лір відсотків треба заплатити. Сто тридцять я вже знайшов. (Торкається кишень стривожено.) Гроші пропали! Загубив гроші! (Крізь сльози) Де гроші? (Радісно) Ось вони, за підкладкою! Навіть піт виступив…
(Заходять Мальвіна та лисиця Аліса.)
Мальвіна: (Співає корсіканську мелодію.) Чому так довго немає Буратіно? Що він так довго робить в Ріміні? (Серветті) Серветто, запропонуйте музикам чаю!
П’єро: Певно, аукціон не відбувся.
Мальвіна: І музики прийшли недоречно. І бал ми затіяли недоречно… Ну, нічого… (Сідає і тихо співає.)
Лисиця Аліса: (Подає Дуремару колоду карт.) Ось Вам колода, задумайте якусь карту.
Дуремар: Задумав.
Лисиця Аліса: Тасуйте колоду. Добре тасуйте. Давайте сюди, Дуремаре. Uno, due, tre! Тепер пошукайте ту карту, вона в боковій кишені…
Дуремар: (Дістає з кишені карту.) Вісімка піка, цілком вірно! (Дивується.) Ви тільки подумайте!
Лисиця Аліса: (Тримає на долоні колоду карт.) Кажіть, яка карта зверху.
Дуремар: Дама пік.
Лисиця Аліса: Є! (Дуремару.) Ну? Яка карта зверху?
Дуремар: Туз червовий.
Лисиця Аліса: Є! (Б’є по лапі, колода карт щезає.) А яка сьогодні хороша погода!
(Їй відповідає таємний жіночий голос, ніби з потойбічного світу: «О! Погода сьогодні чудова, сеньйора!».)
Лисиця Аліса: Ви такий хороший, Ви мій ідеал.
(Голос: «Ви, сеньйоро, мені теж дуже подобаєтесь!»)
Начальник стації: (Аплодує) Сеньйора черевомовиця! Браво!
Дуремар: (Дивуючись) Ви тільки подумайте! Чарівна лисиця Алісо! Я просто закоханий…
Лисиця Аліса: Закоханий? (Потискаючи плечима) Хіба Ви можете любити? Brava persona ma cattivo musicista!
П’єро: (Плескає Дуремара по плечу.) Коняка ти така…
Лисиця Аліса: Прошу уваги! Ще один фокус! (Бере ковдру, що лежить на стільці.) Ось дуже хороша ковдра, хочу її продати! (Струшує.) Чи хоче хтось купити?
Дуремар: (Дивуючись) Ви тільки подумайте!
Лисиця Аліса: Uno, due, tre! (Швидко піднімає ковдру, що була внизу.)
(На місці ковдри з’являється Фантеска і кланяється.)
Дуремар: (Знову здивовано) Ви тільки подумайте!
Лисиця Аліса: Кінець! (Кидає ковдру на Дуремара, робить реверанс і тікає.)
Дуремар: (Біжить за нею.) Злодійка! А яка? Яка? (Йде)
Мальвіна: А Буратіно все немає та немає! Що він робить у тому Ріміні, не розумію! Адже все же завершено, або театр продали, або аукціон не відбувся, для чого тримати нас у такому невіданні.
Коломбіна: (Намагається її втішити.) Тато Карло купив, я впевнена.
П’єро: (Сміється) Аякже!
Коломбіна: Герцогиня прислала йому довіреність, щоб він купив ніби-то на її ім’я. Це вона зробить в ім’я мистецтва. Я впевнена, що Бог допоможе і тато Карло купить наш театр!
Мальвіна: Герцогиня Вісконті пожертвувала п’ятнадцять тисяч лір, але гроші так і не переслала, не довіряє нам. А цих грошей не вистачить навіть відсотки оплатити. (Закриває обличчя руками.) Доля моя сьогодні вирішується, доля…
П’єро: (Дратує Коломбіну) Сеньйора Буратіно!
Коломбіна: (Сердито) Вічний страждалець! Два рази виганяли з театру за бездарність.
Мальвіна: А чого ти сердишся, Коломбіно? Він обзиває тебе сеньйорою Буратіно, ну і що? Хочеш – одружуйся з Буратіно, він хороший, цікавий і дерев’яний. Хочеш – не одружуйся, ніхто тебе, лялько, не примушує…
Коломбіна: Я дивлюсь на цю справу серйозно, треба тут прямо сказати. Він незламний і мені це подобається.
Мальвіна: Ну, то одружуйся, чого чекати, не розумію!
Коломбіна: Я ж не можу сама йому пропонувати! Вже два роки мені говорять про нього, а він або мовчить, або жартує. Я розумію. Він багатіє, має справу, йому не до мене. Якби були в мене гроші, хоч би якась сотня лір, пішла би звідси, в монастир би пішла.
П’єро: Благодать то яка!
Коломбіна: (П’єро) Актору потрібно бути хоч трохи розумним! (Зі сльозами, м’яко) Яким Ви стали потворним, П’єро, коли постаріли! (Мальвіні) Тільки я от без роботи не можу. Мені щохвилини треба щось робити.
(Заходить Арлекін)
Арлекін: (Ледве стримується, щоб не засміятись) Столяр Джузеппе притягнув нове поліно – таке саме, як тридцять років тому і каже, що воно теж розмовляє, коли він вип’є зайву чарчину. А потім він зламав стілець на якому сидів і заодно свою гітару. (Йде)
Коломбіна: Хто столяру Джузеппе дозволив сюди приносити поліно? І чому його сюди пустили п’яного? Не розумію цих ляльок і людей… (Йде)
Мальвіна: Не дратуйте її, П’єро, хіба не бачите, що їй і без того погано.
П’єро: Занадто вона вже старанна і постійно не в свої справи лізе. Все літо не давала мені спокою, все боялась, щоб в мене з Фантескою роману не вийшло. Яке їй діло? І до того ж я причин так думати не створював. Ми вищі за кохання.
Мальвіна: А я, певно, нижча за кохання. (Сильно стурбована) Чому досі немає Буратіно? Тільки б знати, продали наш театр чи ні. Нещастя мені здається до такого рівня неймовірним, що я не знаю що думати, гублюся... Я можу зараз крикнути… Можу зробити дурницю… Врятуйте мене, П’єро! Говоріть хоч щось, говоріть!
П’єро: Продали наш театр сьогодні чи не продали, чи не все одно? Театру давно кінець, вороття назад немає, і стежка туди заросла бур’яном. Заспокойтесь, Мальвіно. Не треба себе дурити, треба хоч раз в житті подивитися правді в очі.
Мальвіна: Якій правді? Це Ви бачите де правда, а де неправда. А я втратила зір, як той покійний кіт Базіліо, нічого не бачу! Ви сміливо вирішуєте всі питання, але це може тому, що Ви не перестраждали жодного питання, всі Ваші страждання штучні, дешева гра. Ви сміливо дивитесь вперед і не бачите нічого страшного, може тому, що не бачите життя взагалі? Ваші віршики бездарні. Та Ви просто графоман. Ви смілівіші, чесніші, глибші за нас, але вдумайтесь, Ви жорстокі, будьте ж хоч трохи великодушні, пожалійте мене. Я народилась тут, тут жили всі мої предки бозна до якого коліна. Я не мислю своє життя без театру, без цього театру. Якщо хочете продати, то продайте і мене разом з цим театром. (Обіймає П’єро і цілує його в чоло.) Мій котик Базіліо потонув в тутешньому ставку. (Плаче) Пожалійте мене, хороша Ви і добра лялька!
П’єро: Ви знаєте, я співчуваю Вам всією своєю душею.
Мальвіна: Це треба інакше, інакше сказати. Ви ж поет, невже не можете? (Виймає хустинку, на підлогу падає телеграма.) У мене сьогодні так важко на душі, що не можете це собі уявити. Тут мені шумно, душа тремтить від кожного звуку, я вся тремчу, а піти не можу, одній серед тиші мені страшно. Не засуджуйте мене, П’єро… Я люблю Вас як рідного, як старого товариша по театру. Я залюбки одружила би Вас з Фантескою, але Вам треба хоч якось на хліб заробляти! Ви ж нічого не вмієте робити, крім писанини своїх бездарних віршів. Ви ж нічого не робите, доля кидає Вам куди завгодно, перебиваєтесь якимись подачками. Як це дивно. Чи не так? Ви хоч би бороду запустили, а то стирчить щетина трьохденна. (Сміється) Який Ви смішний!
П’єро: (Піднімає з підлоги телеграму) А я і не хочу бути ні красивим, ні охайним.
Мальвіна: А, це з Парижу. Кожен день отримую. І вчора, і сьогодні… Ця дика лялька знову захворіла, знову з ним недобре… Він просить вибачення, молить приїхати, і справді, варто мені поїхати до Парижу, побути біля нього. У Вас, П’єро, суворе обличчя, але, що робити, милий мій, він хворий, він самотній, він нещасний, а хто його догляне, хто утримає його від помилок, хто дасть йому вчасно ліки? І чого тут приховувати, я люблю його, це ж ясно. Цей камінь на моїй шиї і я йду з ним на дно, але я люблю цей камінь і жити без нього не можу. (Тисне П’єро руку.) Не думайте погано, П’єро, не кажіть мені нічого, не кажіть…
П’єро: (Крізь сльози) Пробачте за відвертість, заради Бога, але ж він обікрав Вас!
Мальвіна: Ні, ні не треба так казати… (Затуляє руками вуха.)
П’єро: Він негідник, Ви одна не знаєте цього! Він дрібний негідник, нікчема…
Мальвіна: (Сердито, але стримано) Вам уже скільки років, а Ви говорите як гімназист!
П’єро: Ну, і нехай!
Мальвіна: Треба бути чоловіком, треба розуміти тих, хто любить. І треба самому закохуватись, а не грати роль безнадійно закоханого. (Сердито) Так, так, у Вас немає чистоти, тільки фальш. Ви зображаєте з себе чистого, Ви смішний дивак, Ви потворка!
П’єро: (З жахом) Що вона говорить!
Мальвіна: «Я вище тілесного кохання!» Ви не вище кохання, Ви, як каже Карабас Барабас, нетямущий! Прожили життя, і ніколи не мали коханки. Тільки «платонічно закохувались» і писали дурні трагічні вірші. Таке відчуття, що Ви або імпотент, або гомик, тільки боїтеся в цьому признатися. Ваш ідіотський синьо-білий костюм дуже пасує гомику.
П’єро: (З жахом) Що вона говорить! Це жахливо! (Йде, схопивши себе за голову.) Це жахливо… Я не можу… Я піду… (Йде, але тут же вертається.) Між нами все закінчено! (Йде)
Мальвіна: (Кричить услід) П’єро, зачекайте! Смішна Ви лялька, я пожартувала, П’єро!
(Чути як хтось йде по сходах, а потім з гуркотом падає вниз. Фантеска та Коломбіна скрикують, але потім сміються.)
Мальвіна: Що там таке?
(Забігає Фантеска)
Фантеска: (Сміється) П’єро зі сходів впав! (Тікає)
Мальвіна: Який дивак цей П’єро!
(Начальник стації серед зали читає початок «Божественної комедії» Данте Аліг’єрі. Але ледве він почав, як долинукли звуки вальсу і всі побігли танцювати. Заходять П’єро, Коломбіна, Фантеска, Мальвіна.)
Мальвіна: П’єро, чиста Ви душа, Я вибачаюсь. Ходімо танцювати. (Танцює з П’єро.)
(Коломбіна танцює і цілується з Фантескою. Карабас Барабас заходить до зали з паличкою і стає біля стіни. Заходить Арлекін і споглядає всіх.)
Арлекін: Що дідусю?
Карабас Барабас: «Та я нездужаю нівроку, і щось такеє бачить око, і серце жде чогось…». Колись у нас на балах в театрі танцювали барони, адмірали, генерали, а тепер запрошуємо поштарів та начальника залізничної стації, та і ті не хочуть приходити. Слабкий я став. Колись Тарабарський король від усіх хворіб радив вживати сургуч. Я сам сургуч вживаю вже тридцять років, може тому ще живий.
Арлекін: (Позіхає) Набрид, ти, дідо. Хоч би ти скоріше здох.
Карабас Барабас: Ех ти… Нетямущий! (Щось белькоче сам до себе.)
(П’єро та Мальвіна танцюють.)
Мальвіна: Grazie! Я посиджу… Втомилась.
(Заходить Фантеска)
Фантеска: (Схвильовано) Щойно якась лялька на кухні сказала, що театр сьогодні продали.
Мальвіна: Кому продали?
Фантеска: Не сказав кому. Пішов. (Йде танцювати з П’єро.)
Арлекін: Та то якийсь старий патякав. Чужий.
Карабас Барабас: А тато Карло ще не приїхав, вдягнув пальтечко легеньке, а сьогодні вітряно. Ех, молоде-зелене.
Мальвіна: Я зараз помру! Арлекіне, біжіть спитайте кому продали!
Арлекін: (Сміється) Та він давно пішов, старий отой.
Мальвіна: (З прикрістю) Ну, чого Ви смієтеся? Чого радієте?
Арлекін: Та дуже вже столяр Джузеппе смішний. Порожня людина. Двадцять Два Нещастя.
Мальвіна: Карабасе, якщо продадуть театр, куди ж ти підеш?
Карабас Барабас: А куди накажете, туди і піду.
Мальвіна: Чого в тебе обличчя таке? Ти що, хворий? Пішов би ти спати…
Карабас Барабас: Так… (Посміхається) Пішов би спати, але хто тут всім подавати буде? Я тут один на весь театр…
Арлекін: Мальвіно! Якщо Ви знову поїдете в Париж, дуже Вас прошу, візьміть мене з собою! Зробіть таку ласку! Мені тут лишатися позитивно неможливо. (Оглядається, тихо.) Самі ж знаєте, Італія наша країна темна, неосвічена, відстала, народ розпусний, аморальний, до того ж нудьга, на кухні годують жахливо, а тут ще цей Карабас Барабас ходить, белькоче різні недоречні слова. Візьміть мене з собою, будьте такі ласкаві!
(Заходить Дуремар)
Дуремар: Дозвольте Вас на вальсик, чарівно Мальвіно… (Мальвіна йде з ним) Чарівна, я все таки сто вісімдесят лір у Вас візьму… Візьму… (Танцює) Всього сто вісімдесят лір.
Арлекін: (Тихо співає.) Capirai l'eccitazione della mia anima...
(З’являється фігура в циліндрі, в картатих панталонах, змахує руками, стрибає. Крики: «Браво, Алісо!»)
Серветта: (Зупиняється, щоб підмалюватись.) Мальвіна каже мені танцювати, кавалерів багато, а дам мало, а в мене від танців голова крутиться, серце б’ється. Карабасе, мені зараз поштар таке сказав, що подих перехопило.
(Музика затихла)
Карабас Бараьас: І що ж він тобі сказав? Певно, сказав, Ви, Серветто, наче квіточка.
Арлекін: (Позіхає) Яке невігластво! (Йде)
Серветта: Наче квітка… Я така делікатна дівчина і дуже люблю ніжні слова…
Карабас Барабас: Закрутишся ти.
(Заходить столяр Джузеппе.)
Столяр Джузеппе: Ви, Серветто, не бажаєте мене бачити… Наче я якась комаха… (Зітхає) Ех, життя!
Серветта: Що Вам потрібно?
Столяр Джузеппе: Безсумнівно, може Ви і праві. (Зітхає) Але, звичайно, якщо поглянути з точки зору, то Ви, як дозволю собі висловитись, вибачайте за відвертість, зовсім привели мене у стан душі. Я знаю свою фортуну, кожен день зі мною трапляється якесь нещастя, і до того я вже давно звик і з посмішкою дивлюся на свою долю. Ви обіцяли мені, і хоча я…
Серветта: Прошу Вас, потім поговоримо, а зараз лишіть мене в спокої, я хочу помріяти. (Бавиться віялом.)
Столяр Джузеппе: У мене нещастя кожен день, і я дозволю собі, так би мовити, тільки посміхаюсь, навіть сміюся.
(Заходить Коломбіна.)
Коломбіна: Ти ще не пішов? Який ти некультурний. (Серветті) Йди звідси! (Столяру Джузеппе) То стілець зламали, то гітару, вештаєтесь по театру наче гість.
Столяр Джузеппе: З мене стягнути збитки, дозвольте Вам сказати, Ви не можете.
Коломбіна: Я з тебе не стягую збитки, а кажу. Вештаєшся і нічого не робиш. Взяли в театр столяра і не відомо для чого.
Столяр Джузеппе: (Ображено) Ходжу я, стою, працюю, вживаю їжу, граю на гітарі, про це можуть філософствувати люди старші і ті, що розуміють.
Коломбіна: І ти смієш мені це казати? Ти смієш? Значить, я нічого не розумію? Забирайся геть звідси, геть з театру! І негайно!
Столяр Джузеппе: (Злякавшись) Прошу Вас виражатися делікатним чином!
Коломбіна: (Втрачає рівновагу) Негайно забирайся звідси! Геть! (Він іде до дверей, а вона за ним.) Двадцять Два Нещастя! Щоб і духу твого тут не було! Щоб очі мої тебе не бачили!
(Стляр Джузеппе пішов, чути його голос: «Я на Вас буду скаржитись!»)
Коломбіна: (Хапає палицю, яку лишив біля дверей Карабас Барабас.) А, ти назад ідеш! Іди.. Іди… Зараз я тобі покажу… (Замахується палицею.)
(Заходить Буратіно.)
Буратіно: Щиро вдячний!
Коломбіна: (Сердито, зі сміхом) Вибачаюсь!
Буратіно: Нічого! Щиро вдячний за те, що пригостили!
Коломбіна: Не варто дякувати. (Заспокоюється, потім питає м’яко.) Я Вас не травмувала?
Буратіно: Нічого. Але гуля на моїй дерев’яній башці буде добряча.
(Голоси: «Буратіно приїхав! Буратіно приїхав!»)
Дуремар: Видиво бачу, вухами чую.. (Цілується з Буратіно.) Кон’ячком від тебе пахне, милий мій, душа моя. А ми тут розважаємось…
(Заходить Мальвіна)
Мальвіна: Це Ви, Буратіно? Чому так довго? Де тато Карло?
Буратіно: Тато Карло зі мною приїхав. Он іде.
Мальвіна: (Хвилюється) Ну що? Був аукціон? Кажіть!
Буратіно: (Знічено, боячись, що помітять його радість.) Аукціон закінчився о четвертій… Ми на поїзд запізнились, довелося чекати половини десятої. (Важко зітхнув.) Уф! У мене трохи голова крутиться…
(Заходить тато Карло. В одній руці в нього пакунки з товарами, іншою він витирає сльози.)
Мальвіна: Тато Карло, ну що? Ну? (Нетерпляче, зі сльозами.) Скоріше, Бога ради…
Тато Карло: (Нічого не відповідає, тільки махає рукою Карабасу Барабасу і плаче.) Ось візьми. Тут анчоуси, сицилійські сардини… Я сьогодні нічого не їв… Як я страждав!
(Двері відкриті, звідти долинає звук катеринки. Тато Карлор перестає плакати. Прислухається до звуку катеринки.)
Тато Карло: Втомився я дуже… Карабасе, перевдягатись! (Іде разом з Карабасом Барабасом.)
Дуремар: Що на аукціоні? Розповідайте!
Мальвіна: Продали наш ляльковий театр?
Буратіно: Продали!
Мальвіна: Хто купив?
Буратіно: Я купив!
(Мальвіна пригнічена, вона була б впала, якби не стояла біля крісла, Коломбіна знімає з поясу ключі і кидає їх на підлогу і йде.)
Буратіно: Я купив! Зачекайте, панове, зробіть таку ласку, у мене голова моя дерев’яна крутиться, говорити не можу… (Сміється) Прийшли ми на аукціон, а там вже сеньйор Каналья! У тата Карло було тільки п’ятнадцять тисяч лір, а Каналья одразу вище боргу кинув тридцять! Бачу, справа така, я сорок! Він сорок п’ять, я п’ятдесят п’ть. Він по п’ять накидує, а я по десять. Завершилось. Вище боргу я дав дев’яносто. Лишилось за мною. Ляльковий театр тепер мій! Мій! (Регоче.) Боже мій, Господи, ляльковий театр тепер мій! Скажіть мені, що п’яний, що я збожеволів, що це мені привиділось, приснилось… (Тупоче ногами.) Не смійтеся з мене! Якби всі ляльки на світі подивились на мене, як я, Буратіно, чурбан, колода дерев’яна, купив театр - будівлю, прекрасніше за яку немає на світі! Мене ж вважали за дурника, давали грати якісь смішні ролі, хотіли мною розпалювати пічку. Штурхали, били палицею. Я сплю, чи мені тільки це здається, це тільки здається… Це витвір вашої хворої уяви, що вкритий мороком невідомого… (Піднімає ключі посміхаючись.) Кинула ключі, хоче сказати, що вона вже тут не господиня… (Дзвенить ключами.) А, все одно!
(Чути, як оркестр налаштовує інструменти.)
Буратіно: Гей, музики, грайте! Я хочу вас слухати! Ідіть всі дивитися, як Буратіно візьме до рук кувалду і зруйнує тут все старе. Як перебудує весь цей будинок! Ми збудуємо тут прекрасний готель, наші нащадки побачать і в Італії нове життя! Музики, грайте!
(Грає музика, Мальвіна впала на стілець і гірко плаче.)
Буратіно: Чого ж Ви мене не послухали? Мила моя, хороша, нічого не повернеш тепер! (Зі сльозами.) Скоріше б все це минуло! Скоріше б змінилось оце наше недоречне життя!
Дуремар: (Бере Буратіно за руку.) Вона плаче. Ходімо, нехай вона побуде одна. Ходімо! (Бере його за руку і виводить.)
Буратіно: Що це таке? Музики, грайте голосніше! Хай все буде як я бажаю! (З іронією) Йде новий володар цього театру! (Штовхнув випадково стіл. Мало його не перекинув.) За все можу заплатити! (Йде разом з Дуремаром.)
(На сцені немає нікого крім Мальвіни, яка гірко плаче. Тихо грає музика. Заходять П’єро та Фантеска. Фантеска стає перед Мальвіною на коліна. П’єро стоїть обабіч.)
Фантеска: Мальвіно, ти плачеш? Я люблю тебе, я благословляю тебе. Ляльковий театр продали, його вже немає. Це правда, але не плач. Лишилось ще життя попереду, твоя хороша і чиста душа. Ходімо, ходімо звідси! Ми збудуємо новий театр, що кращий ніж цей. У ньому будуть грати смішні і добрі ляльки. Ти побачиш його, зрозумієш, і тиха, глибока радість прийде в твою душу, як Сонце ввечері. І ти посміхнешся. Ходімо. Ходімо!

(Завіса)

Дія четверта.

(Декорація першої дії. Але немає ні картин, ні гардин. Ще є трохи меблів, що посунуті в кут, наче для продажу. Відчувається порожнеча. Біля дверей валізи. Відкриті двері, там видно людей – ляльки, артисти. Голос тата Карло: «Дякую, друзі! Дякую!» Столяр Джузеппе запаковує ящики.)

Арлекін: Артисти, прощатися прийшли. І з театром, і з колишніми власниками, режисерами. Я такої думки, тато Карло, ці артисти народ хороший, але темний.
(Заходять Коломбіна, Мальвіна, тато Карло. Мальвіна плаче, її обличчя тремтить.)
Тато Карло: Ти віддала їм свій гаманець. Так не можна. Так не можна!
Мальвіна: Я не змогла! Я не змогла! (Йдуть.)
Буратіно: (Їм у слід.) Прошу, трошки! По келиху к’янті на прощання! З Ріміні не здогадався привезти, довелось на стації купити лише одну пляшку. Прошу!
(Пауза)
Буратіно: Що не хочете випити, панове? (Відходить від дверей.) Знав би – не купляв. Я теж пити не буду.
(Арлекін обережно ставить піднос з вином на стіл.)
Буратіно: Випий хоч ти, Арлекіне!
Арлекін: З від’їжджаючими! Щасливо лишатися! (П’є.) Це к’янті ординарне, запевняю Вас.
Буратіно: Вісім лір за пляшку. (Пауза) Холодно тут, як в дев’ятому колі пекла Данте.
Арлекін: Грубку не запалювали. Все одно їдемо. (Сміється)
Буратіно: Ти чого?
Арлекін: Від задоволення!
Буратіно: За вікном жовтень, а тепло, наче літо. Будувати нині якраз. (Дивиться на годинник через двері.) Панове, майте на увазі, до потяга лишилось лише сорок шість хвилин! Через двадцять хвилин на станцію їхати. Поспішайте!
(П’єро заходить в пальто.)
П’єро: Мені здається вже час їхати, коні готові. Дідько його знає де мої калоші. Пропали! (У двері.) Фантеско, десь немає моїх калошів – не знайшов!
Буратіно: А мені до Флоренції потрібно. Поїду з вами в одному поїзді. Буду жити у Флоренції цілу зиму. А то все тинявся з вами, замучили мене всі ці справи. Не можу без роботи, не знаю, що робити з руками. Теліпаються якось дивно, як чужі.
П’єро: Зараз ми всі поїдемо, і Ви знову візьметесь за свою корисну працю.
Буратіно: Випий келих к’янті.
П’єро: Не буду.
Буратіно: Так що, до Риму тепер?
П’єро: Так, проведу їх трохи до поїзда, і завтра до Риму.
Буратіно: Так, зачекались на тебе римські поети, теософи та богослови і вся тамтешня богема.
П’єро: Не твоє діло.
Буратіно: Ти вже скільки років свою збірку поезій пишеш і все ніяк не напишеш?
П’єро: Придумай щось новіше. Це старе і примітивне. (Шукає калоші.) Знаєш, ми, певно, ніколи більше не побачимось. Так дозволь тобі дати одну пораду: не розмахуй руками! Забудь ту дурну звичку – розмахувати. І теж – будуєш готель, думаєш, що з часом туристи будуть приїжджати сюди не розважатися, а в пошуках культури і мистецтва? Це теж розмахування руками. Я все таки тебе люблю. У тебе такі ніжні пальці, така ніжна душа, ти справжній артист, а зайнявся Бог знає чим.
Буратіно: (Обіймає його) Прощавай, друже! Дякую тобі за все! Якщо потрібно, візьми в мене грошей на дорогу.
П’єро: Для чого? Мені не потрібно.
Буратіно: Та у вас же грошей немає!
П’єро: Є. Мені тут прислали. Гонорар за переклад отримав. Вони тут, в кишені. (Тривожно) А калоші загубились!
Коломбіна: (З сусідньої кімнати) Забирайте цю бридоту! (Викидає на сцену пару калошів.)
П’єро: Чого Ви сердитесь, Коломбіно? Хм… Та це не мої калоші!
Буратіно: Я весною відкрив ювелірний магазин і продав золотих ключиків різним нуворишам на сорок тисяч золотих флоринів чистого прибутку. А коли мої золоті ключики лежали на вітрині і виблискували, як це було красиво! Так ось, я заробив сорок тисяч золотих, пропоную Вам позику, тому, що можу. Навіщо ж носа задирати. Я теж артист… Як артист артисту.
П’єро: Артисти ми. Були чи то є. Але це нічого не означає.
(Буратіно дістає гаманець.)
П’єро: Облиш, облиш. Та давайте мені хоч двісті тисяч золотих, все одно не візьму. Я вільний артист. Вільний поет. І все, що так цінуєте ви всі – багаті і жебраки, немає наді мною ані найменшої влади. То для мене як тополиний пух, що носиться в повітрі. Я можу обійтися без вас, я можу пройти мимо вас. Я сильний і гордий. Людство йде до вищої правди, до вищого щастя, яке тільки може бути на Землі, і я в перших лавах.
Буратіно: І дійдеш?
П’єро: Дійду! (Пауза) Дійду, або вкажу іншим шлях як дійти.
(Чути як в сусідніх кімнатах гупають по стінах кувалдою.)
Буратіно: Ну, прощавай тоді, дивак ти такий. Час їхати. Ми один перед носа догори задираємо, особливо я, бо ніс у мене довгий, а життя то минає. Навіть лялькове. Коли я працюю довго, без перепочинку, то і думки у мене легші, і здається мені тоді, що я знаю, для чого я існую. А скільки, брате, в Італії людей, які існують невідомо для чого. Про Країну Дурнів я вже мовчу. Але все одно, циркуляція справ не в цьому. Тато Карло, кажуть, знайшов місце службовця в банку, буде отримувати шість тисяч лір на рік… Але ж не всидить він на цьому місці, лінивий він дуже… Йому би лише катеринку крутити.
Фантеска: (У дверях) Мальвіна Вас дуже просить, щоб доки вона не поїхала, не ламали в театрі все театральне, і не вели перебудову.
П’єро: І справді, невже не вистачає тактовності. (Йде)
Буратіно: Зараз, зараз. Які ви, їй Богу. (Йде)
Фантеска: Карабаса Барабаса відправили в будинок для старих і немічних? Чи до лікарні?
Арлекін: Я зранку ще про то говорив. Напевно, відправили, імовірно, я так думаю.
Фантеска: (Столяру Джузеппе, що проходить через залу) Джузеппе, поцікавтесь, будь-ласка, чи відправили Карабаса Барабаса до лікарні.
Арлекін: (Ображено) Зранку я казав Труфальдіно. Для чого перепитувати десятки разів!
Столяр Джузеппе: Довголітній Карабас Барабас, згідно моєї остаточної думки, ремонту не підлягає. Йому вже час до праотців. Я йому можу тільки заздрити. (Поклав важку валізу на коробку з капелюшком і розчавив його.) Ну, ось, завершено. Я так і думав. (Йде)
Арлекін: (Сміючись) Двадцять Два Нещастя…
Коломбіна: (За дверима) Карабаса Барабаса відвезли до лікарні?
Фантеска: Відвезли!
Коломбіна: А чого ж листа не взяли до лікаря?
Фантеска: Треба відправити поштою навздогін.
Коломбіна: (З сусідньої кімнати) Де Арлекін? Скажіть, що до нього мама приїхала і хоче з ним попрощатись!
Арлекін: (Махає рукою) Виводять тільки з рівноваги.
(Серветта весь час займається речами, коли всі виходять підходить до Арлекіна.)
Серветта: Хоч би подивились на мене, Арлекіне. Ви їдете… Мене кидаєте… (Плаче і кидається йому на шию.)
Арлекін: Чого ж плакати? (П’є к’янті.) Через кілька днів я знову в Парижі. Завтра сядемо до кур’єрського поїзду і покотимось, тільки нас і бачили. Навіть якось не віриться. Lunga vita alla Francia! Тут не моє, не можу тут жити… Нічого не поробиш… Надивився я на невігластво та середньовіччя. Та й досить для мене. (П’є к’янті.) Чого ж плакати? Ведіть себе пристойно, тоді і плакати не будете.
Серветта: (Малюється біля дзеркала.) Пришлять мені з Парижу листа. Адже я Вас любила, Арлекіне, як я Вас любила! Я ніжна істота, Арлекіне!
Арлекін: Сюди йдуть! (Перекладає валізи і щось наспівує на сицилійському діалекті.)
(Заходять Мальвіна, тато Карло, Фантеска, лисиця Аліса.)
Тато Карло: Їхати нам. Зовсім мало часу лишилось. (Дивиться на Арлекіна.) Від кого це оселедцем смердить?
Мальвіна: Через десять хвилин давайте сідати до екіпажів… (Ковзає поглядом кімнатами театру.) Прощавай милий мій театре, старий дідусю! Пройде зима, настане весна, а тебе вже буде не впізнати. Все тут перебудують. Замість театру тут буде готель. Скільки всього бачили ці стіни! (Цілує Фантеску.) Скарбе мій, ти сяєш, твої очі горять наче два діаманти. Ти задоволена? Дуже?
Фантеска: Дуже! Починається нове життя, Мальвіно!
Тато Карло: (Весело) Насправді все тепер добре. До продажу театру ми всі страждали, хвилювалися, а потім, коли все було вирішено остаточно і незворотньо, всі заспокоїлись, звеселіли, навіть… Я тепер банківський служака, я тепер фінансист… Катеринка крутиться, музика грає, люди монети до капелюха кидають, дзень-дзень… І ти, Мальвіно, виглядаєш краще.
Мальвіна: Так, нерви мої стали кращі. (Їй подають капелюшок і пальто.) Я сплю добре. Виносьте мої речі, Арлекіне. Мені час. (Фантесці) Ми незабаром побачимось. Я їду в Париж, буду там жити на ті гроші, що пожертвувала герцогиня Вісконті на театральне мистецтво – хай живуть герцоги Вісконті! Але цих грошей мені стане не на довго.
Фантеска: Ти повернешся незабаром… А я складу іспити, а потім буду працювати, буду тобі допомагати. Ми будемо разом читати різні книжки… Правда? (Цілує їй руки.) Ми будемо читати осінніми вечорами, ми прочитаємо багато книжок, перед нами відчинить двері новий, чудовий світ… (Мріє) Мальвіно, приїжджай!
Мальвіна: Приїду, моє золотко! (Обіймає Фантеску.)
(Заходить Буратіно, лисиця Аліса співає пісеньку про море.)
Тато Карло: Щаслива лисиця Аліса співає!
Лисиця Аліса: (Бере валізку і гойдає її в руках як дитину.) Моя дитинко, бай-бай… (Чути крик дитини: «Уа! Уа!») Замовчи мій хороший, мій милий хлопчик! (Знову крики «Уа! Уа!») Мені тебе шкода. (Кидає валізу на місце.) Так Ви, будь-ласка, знайдіть мені місце. Я не можу так.
Буратіно: Знайдемо, не турбуйтесь.
Тато Карло: Всі нас кидають, Коломбіна йде від нас, ми стали нікому не потрібні.
Лисиця Аліса: Тут мені жити ніде, в Ріміні також, треба йти… (Співає) Все одно…
(Заходить Дуремар.)
Буратіно: О, диво природи!
Дуремар: (Задихаючись) О, як я змучився! Дайте відсапатись… Моє шанування… Води дайте…
Тато Карло: За грошима, певно? До Ваших, послуг, але йду від гріха подалі… (Йде)
Дуремар: Давнеько я не був у Вас… Чарівна… (Буратіно) Ти тут? Радий тебе бачити! Великого розуму лялька… Візьми… Отримай… (Дає Буратіно гроші.) Чотириста лір… Ще винен вісімсот сорок…
Буратіно: (Зі здивуванням знизує плечима) Наче у сні… Де ти їх взяв?
Дуремар: Почекай… Жарко… Подія незвичайна! Я тут в одному болоті знайшов п’явок-альбіносів і наловив. І оголосив, що вони неймовірно цілющі. А тут якраз одні англійські аристократи були на відпочинку і відвалили мені за цих п’явок купу грошей. (Мальвіні) Це Вам чарівна і дивовижна. (Дає гроші.) Інші потім. (П’є воду.) Зараз в поїзді мені якийсь молодий чоловік розказував, що один філософ радить всім стрибати з даху. Стибайте, мовляв, у цьому суть. (Здивовано) Дивовижно! Води!
Буратіно: Що то за аристократи?
Дуремар: Вибачаюсь, треба бігти… До одного, другого… Я їм теж винен гроші… (П’є воду.) Всім доброго здоров’я! В четвер заїду.
Мальвіна: Ми зараз в Ріміні їдемо, а потім за кордон.
Дуремар: Як? (Стривожено) Чому в Ріміні? А то, я дивлюсь, меблі… Валізи… Ну, нічого… (Крізь сльози) Нічого… Великого розуму люди ці англійські аристократи… Нічого… Будьте щасливі… Бог допоможе вам – нічого… Всьому на світі приходить кінець… (Цілує Мільвіні руку) А як дійдуть до Вас чутки, що мені кінець прийшов, згадайте ту саму… Коняку! І скажіть: «Був на світі такий-сякий… Дуремар… Царство йому небесне…» Чудова погода… (Йде сильно знічений і говорить в дверях) Кланялась Вам Мірандоліна… (Йде)
Мальвіна: Тепер можна їхати. Їду, а не полишають мене дві турботи. Перша – хворий Карабас Барабас. (Дивлячись на годинник) Ще п’ять хвилин. Можна.
Фантеска: Карабаса Барабаса зранку відправили до лікарні. Арлекін про це потурбувався.
Мальвіна: Друга моя журба – Коломбіна. Вона звикла рано прокидатися і багато працювати. А тепер без праці як риба без води. Схудла, зблідла, плаче бідолаха… (Пауза) Ви це добре знаєте, Бураніно, я мріяла вас двох одружити, і по всьому видно, що ви таки одружуєтесь. (Шепоче щось Фантесці, та киває лисиці Алісі, і обидві йдуть) Вона Вас кохає, Вам вона до душі, і не знаю, не знаю, чому ви досі уникаєте один одного. Не розумію!
Буратіно: Та я і сам не розумію, якщо чесно. Якось дивно все це… Якщо є ще час… То я готовий хоч зараз… Завершимо це і баста, а то я без Вас так і не зроблю пропозиції.
Мальвіна: От і чудово. Для цього одної хвилини вистачить. Зараз я її покличу.
Буратіно: Цілком доречно тут і к’янті є… (Дивиться на келихи) Порожні! Вже хтось випив.
(Арлекін кашляє.)
Буратіно: Це називається вижлуктив.
Мальвіна: (Збуджено) Прекрасно. Ми вийдемо. Арлекін, va via! Я її покличу! ( У двері) Коломбіно! Все кидай, ходи сюди. Ходи! (Йде разом з Арлекіном)
(Пауза. За дверима сміх, шепіт, нарешті заходить Коломбіна.)
Коломбіна: (Оглядає речі) Дивно, ніяк не можу знайти…
Буратіно: Що шукаєте? Сама поклала і сама не можу знайти? (Пауза) І куди ж Ви тепер, Коломбіно?
Коломбіна: Я? А так, до одного сеньйора і сеньйори. Буду наглядати за господаркою.
Буратіно: В Анкону? Далеченько. (Пауза) Ось і закінчилось життя в цьому театрі…
Коломбіна: І де воно? Певно, в якусь валізу поклала… Так, в цьому театрі життя закінчилось. Як і сам театр – помер. Більше театру не буде…
Буратіно: Я до Флоренції їду… Ось цим поїздом… По справах. А тут столяра Джузеппе залишаю. Я найняв його.
Коломбіна: Що ж!
Буратіно: У минулому році о цій порі сніг падав. А нині сонячно. Ось тільки холодно.
Коломбіна: Я не дивилась на градусник. Та й розбитий він…
(Пауза. Глос з надвору: "Буратіно!")
Буратіно: Я наче чекав ось цього поклику! Хвилинку! (Йде)
(Коломбіна сідає на підлогу і плаче. Тихо прочиняються двері і заходить Мальвіна.)
Мальвіна: Що? (Пауза) Треба їхати.
Коломбіна: (Витерла сльози, вже не плаче.) Так. Я до тих сеньйорів ще сьогодні встигну, не запізнитись би тільки до потяга.
Мальвіна: (У двері) Фантеско, одягайся!
(Заходить Фантеска, тато Карло, лисиця Аліса, тато Карло одяг тепле пальто з башликом. Біля речей весь в турботах столяр Джузеппе.)
Мальвіна: Тепер можна рушати.
Фантеска: (Радісно) Рушати!
Тато Карло: Друзі мої, милі, дорогі друзі мої! Полишаючи цей театр назавжди, чи можу я мовчати, чи можу я втриматись, щоб не висловити на прощання ті почуття, що наповнюють нині все моє єство…
Фантеска: (Благально) Тато Карло!
Коломбіна: Тато Карло, не треба!
Тато Карло: (Понуро) Катеринка крутиться, музика лунає, люди слухають… Мовчу…
(Заходять П’єро, потім Буратіно.)
П’єро: Що ж, сеньйори і сеньйоріни! Треба їхати.
Буратіно: Джузеппе! Моє пальто!
Мальвіна: Я посиджу ще хвилинку. Таке враження, що раніше я не бачила, які в цьому театрі стіни, які стелі, і тепер дивлюсь на них із жадібністю, з такою любов’ю…
Тато Карло: Я пам’ятаю коли мені було шість років я ходив під цими вікнами з катеринкою…
Мальвіна: Всі речі забрали?
Буратіно: (Джузеппе, одягаючи пальто) Ти дивись Джузеппе, щоб тут все було гаразд.
Столяр Джузеппе: (Пропитим голосом) Будьте певні, сеньйоре Буратіно!
Буратіно: Чого в тебе голос такий?
Столяр Джузеппе: Та ось, щойно воду пив і щось проковтнув.
Арлекін: (Зневажливо) Невігластво…
Мальвіна: Ось поїдемо і тут не лишиться ні душі…
Буратіно: До самої весни.
(Коломбіна вихоплюючи парасольку робить вигляд, що замахується. Буратіно робить вигляд, що злякався.)
Коломбіна: Та що Ви, сеньйоре Буратіно. Я і не думала!
П’єро: Сеньйори, ходімо в екіпажі, зараз потяг прибуде!
Коломбіна: Ось Ваші калоші біля валізи. (Зі сльозами) Які ж вони брудні та старі!
П’єро: (Одягаючи калоші) Ходімо, панове!
Тато Карло: (Сильно знічений, мало не плаче) Потяг… Стація… Катеринка крутиться, музика грає, люди слухають…
Мальвіна: Ходімо!
Буратіно: Нікого там немає? (Зачиняє всі двері на ключ.) Тут ще деякі речі і меблі є, потрібно зачинити. Ходімо!
Фантеска: Прощавай, ляльковий театре! Прощавай, старе життя!
П’єро: Добридень, нове життя! (Йде з Фантескою)
(Коломбіна ковзає поглядом по кімнаті і йде. Потім іде лисиця Аліса.
Буратіно: Значить, до весни. Виходьте, сеньйори! До побачення!
Мальвіна та тато Карло лишаються одні. Вони наче чекали цієї миті, кидаються в обійми одне одному і плачуть стримано, боячись, щоб їх не почули.)
Тато Карло: (У відчаї) Мальвіно! Мальвіно!
Мальвіна: Прощавай, ляльковий театре, моя молодість, прощавай!
(Голос Фантески: «Мальвіно!» Голос П’єро: «Ау!»)
Мальвіна: Останній раз подивись на стіни. Тут я зіграла найкращі свої ролі.
Тато Карло: Мальвіно, Мальвіно…
(Голос Фантески: «Мальвіно!» Голос П’єро: «Ау!»)
Мальвіна: Ходімо! (Йдуть)
(Сцена порожня. Чути як зачиняють двері на ключі, як потім їдуть екіпажі. Стає тихо, потім лунає глухий стук кувалди по цегляній стіні, що лунає тихо і сумно. Чути кроки. З бокових дверей з’являється Карабас Барабас. Він вдягнений в піджак, білу жилетку, на ногах мешти. Він ледве йде, він хворий.)
Карабас Барабас: (Підходить до дверей, сіпає за ручку.) Зачинено. Поїхали… (Сідає на диван.) А про мене забули… Нічого, я тут посиджу… А тато Карло, певно, шуби не одягнув, в пальто поїхав… (Стурбовано зітхає.) А я то не додивився, ех, молоді-зелені! (Буркотить щось, розібрати не можливо.) Життя то пройшло, наче і не жив… (Лягає) Я полежу, сил то немає, нічого не залишилось, нічого… Єх, ти… Нетямущий… (Лежить нерухомо)
(Чути далекий звук, наче з неба, наче звук луснулої струни, завмираючий, сумний. Настає тиша, тільки чутно, як десь далеко по цегляній стіні гупають кувалдою.)

Завіса

(P. S. Переклад мій, італійсько-буратінівська інтерпретація чи то пародія теж моя. Російський текст, звісно, Антона Чехова.)

На Русі і в оточуючих слов’янських та чудських землях річки завжди текли або з півночі на південь, або з півдня на північ. Або дарували Борею свою воду, або забирали в нього холодний подих і прозорість. На берегах таких рік селилися бородаті русини, а безбороді русини хлюпались в них і прали в їх прозорій воді свій сірий одяг. Не менш бородаті вікінги, що вміли тримати в руках сокиру, любили хвилями цих річок плавати на своїх довгих човнах з кінською головою і крізь діряві вітрила дивитися на руді язики округлого Сонця. Чудь ловила в цих річках рибу м’якими сітями-пастками промовляючи при цьому свої слова-окрайчики: «Хива кала!» і мружилась, дивлячись на сріблясті боки коропів і карасів. Окунів вони називали «Пікікас лінту», вугрів лаяли чорними словами, здіймаючи втомлені очі до неба в пошуках волоцюги Місяця. Русини – поляни та тиверці на берегах цих річок любили місити глину і малювати на лизаних вогнем глеках знаки неочікуваного Козлотура білого Овна. (А чого ми тоді очікували? Точніше, кого? Старчика Або?)

У таких річках у дуже давні часи, коли клімат був тропічним і не по дитячому спекотним, а Сонце менше нагадувало царгородський помаранч, водилися крокодили. Ці ненажери навіть не здогадувались, що у часи прийдешні та майбутні варяги будуть на плинні піщані мілини цих річок витягувати свої дерев’яні струги, а русини-уличі будуть над річковими урвищами та ярами ліпити свої глиняні хати, накривати їх соломою і співати вечорами свої сумні тужливі пісні-линви про птахів осокових мокряків. У ті забуті навіть Богом часи крокодили річок Сонця, річок-компасів клацали гострими зубами-конусами і ковтали все, що ненароком потрапляло до води, навіть великих вусатих і хвостатих щурів (Фе! Яка бридота!), а лисі мастодонти трубили світанок і кликали хвостатих мавп на сніданок. Потім стало холодно, мокасинові заброди малювали на обличчях кольорові візерунки вохрою і смажили на берегах вже холодних річок м’ясо волохатих важкоступів мамутів і зубробізонів з розумними карими очима. Слухали при цьому як виють злі білі вовки і розповідали довговолосим жінкам казки про ведмедів-грибоїдів. Самі ж вони грибів не їли – гидували. Сонце вони називали зайцем ґоґодзів, а Місяць зневажали, як зневажали потім борсука-землерия-пана на галявинах Залісся. Тоді річки, що текли з півночі на південь живилися холодними талими водами Великого Льодовика, а ті, що текли на північ з півдня впиралися в велику блакитну стіну, утворюючи холодні прозорі озера-моря, в які любив зазирати Місяць – ще юний і не злий. При цьому Місяць посміхався і фарбував свого чуба і щоки вохрою – щоб бути схожим на мисливців, що грілись всеньку холодну ніч біля ватри, щоб зранку знову піти вбивати тварин і їсти їх пружне м’ясо. При цьому Місяць підморгував вухастим їжакам смерекового криволісся.

Були, звісно, на Русі ріки, які текли з заходу на схід і зі сходу на захід. Але таких річок на Русі не любили, вважали їх якимись неправильними річками, на їхніх берегах жити соромились. Русини – навіть древляни і білі хорвати називали такі річки Річками Білого Очерету, кидали в них округлі чорні камінці і кричали при цьому: «Сонце, отямся!» Варяги відмовлялись на таких річках грабувати-вбивати і мовчали, коли між долинами цих потоків на вододілах і суходолах, через болота і ліси тягнула по колодах їх кораблі-струги всіляка сволота. Після хрещення русини, особливо синьоокі сівери на берегах таких річок будували церкви використовуючи лише білу глину, домішуючи до неї солому і колоди для таких храмів брали тільки кленові, гадаючи, що гострі листки цих дерев-самітників захистять будівничих від великоротих вухастих демонів. Навіть Разін, якого важко назвати варягом – занадто він інакше, аніж вікінги, думав про замашну сокиру сильнорукого царського служаки – і той бешкетував та грабував у тих місцях, де річка Юл, яку чудь називала Рав несла свої води в море Хозарське з півночі на південь, а ті місця, де вона вертала на схід називав Водами Копит Бика і забороняв там навіть топити полонених дівчат-бусурманок, а не те що з таких річок пити і лити в них кров поганих (на його думку) людей. Князь Володимир Великий називав такі річки річками Рогніди, а Ярослав Мудрий казав про такі річки, як про річки Залізної Шапки. Князь Мстислав Затятий такі річки не любив страшно і якось сказав своїй залізовбраній ощетиненій списами дружині: «Побратими меча! Краще пошукати міста Тмутаракані, аніж володарювати на берегах таких брехливих річок!» Розстріляний більшовиками письменник Борис Вогау (1894 – 1938), що був з роду німців-поселенців, коли бував з друзями на берегах таких річок завжди виливав у прісну воду келішок саморобної селянської горілки, примовляючи при цьому: «Вечір густий ховає німу березу в кошик століття…»

Якось я ловив у такій річці осетрів (не буду згадувати назву цієї річки вночі – я пишу цей есей серед ночі, коли за вікном пітьма і сили зла всемогутні). Зі мною тоді в човні-чайці був Рудий Зачарований Мандрівець. Ми спіймали велетенського осетра з відмітиною-шрамом на лівому боці – роздивляючись сліди зубів ми зрозуміли, що той слід лишила щука – стара як світ. Довгорилий осетер жадібно ковтав повітря, плескав зябрами, наче хотів проковтнути злого злодія Місяця. Ми різали його біле м’ясо, як різали колись варяги круторогих волів слов’ян і смажили на жадібних язиках ватри запашні шматки їжі замурзаних селян. Рудий Зачарований Мандрівець сказав мені, наминаючи черговий соковитий шмат риби, що був приправлений індійським перцем та левантійським коріандром: «Хвилі цих річок сумують за русалками та водяниками, що покинули ці води та жабуриння тоді, коли повелителі бронзових ножів принесли на березі однієї з таких річок-сиріт требу на тризні за степовим ватажком племені – викрадачем биків. Тоді вони порушуючи степовий звичай принесли в жертву чорного коня замість білого швидконогого жеребця…» Я повірив йому – з того часу журба не полишає мене. Я пишу лише сумні пісні. На Русі таких піснярів називали берладниками синьої хмари, не давали їм білого хліба, а чорний житній краяли для них гострим ножем – робили хлібу боляче.

Знову сняться сни. То приємні і казкові, то важкі тяглі як мішане холодною водою грузьке болото. Якщо всі снива переповісти, то подумають, що вар’ят. Тому сиджу і мовчу. Мовчу, себто, не пишу. Мовчу пером. Такий вже я вродився каламар – за мовчання приймаю відсутність чорних знаків на папері. Слова то можна говорити своєму котові – але йому то що – для нього всі люди пусті базікали. Навіть Господар і той – марнотратник звуків, а я то взагалі логосоман. Ні, щоб сказати: «Няв!» І все зрозуміло. А то потягло його на хвільософію ту кляту клапату чи то на любомудріє книжне. І хто його отого безглуздя навчив? Оцього співмешканця, що пригощає смаколиками, коли йому зазирнеш в очі багатозначно. Хто його до того спонукав? Який дідько чи тітка? Ще й взявся розказувати мені свої сни. Я ж йому не розказую свої сни – не розказую, як мені наснилася мишка. І я злапав її сіреньку в куточку за хвостик. Йому таке ніколи не насниться, може тому, що він теж сіренький – і очі в нього сіренькі, і шкарпетки сіренькі, і тексти сіренькі.

Ех, друже ти мій хвостатий-вусатий і волохатий! Писав би ти краще вірші! Або пісеньки свої муркотальні. Я ж бо до твоїх порад прислухаюсь і мову твою котячу розумію. На відміну від мови вітру, що мені чужа. Бо вітер оповідає про підміну. Начеб-то не вітер він, а чудь. Не хочу про підміну чути – насниться. А надворі осінь глуха і зла – а тут ще в снах підміна. Не хочу таке бачити, коли дощ холодний. Колись вже було таке – здалося, що як засну, то насниться підміна. Я тоді три ночі не спав – заснути боявся і побачити такий сон навісний. Потім зрозумів, що сни можна гортати, як сторінки грецької книги, що писана на острові Патмос і заспокоївся. Відтоді я люблю читати книги, що писані на острові Патмос перед сном. А оскільки життя це сон, а сон це інша форма життя, то виходить, що я читаю тоті книги перед життям. Негарно виходить. Але нічого з цим не зробиш. Краще читати книги до життя, аніж після життя.

А сниться таке, що боронь Боже комусь оповісти. І не тільки Боже, а й Буже. Течи собі і далі в море солоне, а мене боронь. Снилося, що країні моїй загірній караїми товчуть мак у ступі. А я в темній кенасі розмовляю з Богом сумним. Все питаю його про щось сокровенне, а він мовчить – тільки хитає головою скрушно. А я козак, і рука так і хоче відчути в руках замашну шаблю. І жадають руки рубати тою шаблею пружну плоть ворога-зайди. А я замість того все шукаю якусь Істину незнану й невідому, як земля нічия. І питаю в порожнечі лункої: «А де ж то наш гетьман? Які церкви мурує, на яких горах і кручах?» А потім снилося, що в кутку глек повний води зачарованої. А потім той глек великий взяв та й перекинувся і розбився сам по собі. І вода потекла на сусідів – отих що під землею в Тартарі живуть. І глек той ліпили берладники. Був на ньому візерунок кольоровий, та облупився. Була на тому візерунку Істина, але де там тепер її прочитати чи побачити у візерунках. Я кинувся ту воду переймати – та де там! Хіба переймеш воду руками… А потім наснився той самий сон, що снився мені тридцять років тому – з гаком. З тим самим гаком, що чіпляє за ребра. Тільки снилось продовження. Як і тоді – кожен наступний сон був продовженням попереднього. Снилось мені, що звати мене Кармаджан, і що живу я в якісь країні за горами (тільки не в загірній, а саме за горами!), і навколо руїни, і йде війна, і живуть в тих руїнах нещасні люди… А тепер знову те саме в тому сні – знову війна і руїни, тільки я зістарівся на тридцять років і автомат в руках тримати несила. На тридцять років постарів я в тих снах. З іржавим гаком. Що теж зістарівся. Цікаво, а тому Кармаджану, якщо він існує насправді, а не тільки в країні мого сну, теж сниться щоночі, що він то я? І що, він теж у снах командував взводом у степах териконових сарматських? І читав вірші нікому не зрозумілі байдужій до всього публіці? Невже?

Прокинувся і подумав: «А може я Далай-лама? Тільки не цей, нинішній, що загубив свою Батьківщину і ніяк не знаходить по злим чужинам, а інший. Що я реінкарнація його святості та лай бла ма п’ятого Нгаванга Лобсанга Г’яцо. І мені треба мурувати Поталу…» А потім подумав: «Яка дурниця! Такого не може бути! Я не можу бути Далай-ламою, бо ніякого «Я» не існує – «Я» - це ілюзія, тимчасове сплетення дхарм. А якщо «Я» не існує, то я не можу бути кимось, навіть собою бути не можу, не те що Далай ламою. І Поталу мурувати не моя справа. Тут хоч би Істину пізнати або людство врятувати, а то взявся Поталу лагодити – теж мені штукатур знайшовся…»

А ту іще людина зі світлим чубом сказала, що немає в мене ніякого кота. А з ким же я тоді щодня розмовляю? Ні, не права ця людина світлочуба. Є в мене кіт. І сни мені сняться щоночі. Коли наважусь спати і сни бачити. Наважусь, бо щоразу боюсь, що насниться таки мені справжній сон, в якому відкриється Істина.

Про різне філософствував Серафим, споглядаючи марноту Міста. Дуже навіть про різне. Теми для роздумів виникали в його хаотичній свідомості самі по собі, або були надіслані з надхмарних сфер, або підказувались Тими, Що Минають. А таких людей було в ті часи чимало на вулицях Міста. Особливо типи теплими літніми днями, коли час сієсти ще й не думав починатись, а час пробудження зі сну вже поринув в Лету. Я не знаю, хто спонукав Серафима думати про Смерть. Не я – це точно. З вишніх сфер до Серафима приходили теми світлі, радісні, метафізичні, одухотворені, а такі ось понурі та декадентські – ніколи. Сам же Серафим наслідував Конфуція і любив повторювати мудрість: «Ми ще не знаємо, що таке життя, звідки нам знати, що таке смерть?» І тому філософствував і говорив про життя, намагаючись зрозуміти, чим є цей феномен, ця дивина буття, ця флуктуація ентропії, цей спосіб існування колоїдних розчинів. Чи вдалося Серафиму зрозуміти, що таке життя – не знаю. Не відаю. Мені він про це нічого не говорив. І для мене запитання «що є життя?» так і лишився відкритим і загадковим. Навіть незвіданим. Як Terra incognita для Джеймса Кука. Як Велика Порожнеча для Юрія Гагаріна. У чому сенс життя, я ще якось, з горем навпіл, зрозумів, і то…

І я був вкрай здивований і навіть знічений, коли довідався, що Серафим крім всілякого іншого філософствує про Смерть. Не очікував я такого от такого повороту думки в його бесідах і судженнях – не очікував! Але!

Якось зранку я здійснював прогулянку Містом з метою приємного марнування часу (точніше часопростору, бо час з простором поєднаний нероздільно!) і періодичного заповнення легень повітрям, в якому досить багато кисню. Це мені необхідно для роботи мозку. Не встиг я повернути на куті Вулиці в пошуках крамниці, де продають різні смачні і корисні для тіла нашого напої, я помітив випадково Серафима, що лежав собі на тротуарі, що зроблений для перехожих, на імпровізованому килимку з легкою посмішкою на устах і розпочатою пляшечкою горілочки прозорої в руках. Біля Серафима знаходись двоє Тих, Що Йдуть Мимо (не плутайте з Минаючими!). Один із цих вищезгаданих громадян республіки знаходився в вертикальному положенні тіла відносно поверхні землі (суворо перпендикулярно до поверхні Землі), а інший на вприсядки, як сидять на жердинці курочки та півники або громадяни, що перебувають під вартою держави за скоєні порушення суспільного устрою. Обидвоє Тих, Що Йдуть Мимо були молодими людьми, років, так, приблизно, двадцяти восьми з половиною з часу їх народження. З хвостиком. Одягнуті вони були охайно, демократично, трохи навіть естетично, але не без легкої зневаги до свого зовнішнього вигляду. Капелюхів на головах їхніх не було, напевно, по причині доволі теплої погоди і поведінки лагідного Сонця – світила нашого, яке в той день лисини людські не припікало. Ось, думаю, спитають вони зараз Серафима про погоду – яка, мовляв, нині погода в Місті. Або спитають Серафима про заморське зілля, яке сушать, мелють, а потім набивають ним білі паперові трубочки і запалюють їх, а дим, що від того зілля палаючого навіщось вдихають. Спитають про наявність цього зілля в Серафима. Але ж, ні! Зовсім інакше вони запитали! Замість такого звичного запитав один Той, що Йде Мимо в Серафима:

- Шановний Серафиме Петровичу! Скажіть, а що таке Смерть?

Ну, думаю, зараз Серафим скаже молодій людині куди він зараз має піти і з якою метою, і хто він такий пояснить йому. Але, ні! Не так трапилась ця подія, не так вона відбулась. Серафим здивовано подивився на людину чоловічої статі, зневажливо посміхнувся і відповів:

- Дурницю Ви сказали, молодий чоловіче, пане без капелюха! Дурницю! Я Вам пробачаю, звісно, бо не відали Ви, що таке от говорите. Як можна дати визначення тому, чого не існує? Неможливо це! Бо немає ніякої смерті, вигадки все це. Придумали для того, щоб людей лякати. Але чимало людей повірили цій безглуздій вигадці і бояться! Людина – це зовсім не колоїдний розчин поліпептидів, зовсім не білкове тіло, не хребетна двонога тварина з гіперцефалізацією. Людина – це Дух. А Дух – безсмертний, незнищенний, вічний. Дух не може припинити існування. Дух тільки змінює тілесну оболонку, втілюючись знову і знову, змінюючись, як змінюється візерунок в калейдоскопі, але зникнути не може. І якщо ви не пам’ятаєте про свої минулі втілення, то це не означає, що їх не було. Я ось пам’ятаю. Якщо існує якийсь візерунок дхарм, то зникнути він не може, може тільки змінитись. І змінюється. Щосекунди. Те, що Ви називаєте смертю є тільки хитким містком між двома перевтіленнями Духу. Між двома перетвореннями. І найкращий доказ вічності Духу – нинішнє існування кожного з нас. Крім того, оце ось оце поєднання дхарм – елементів психіки, елементів «Я» - цей орнамент постійно змінюється: «Я», що було хвилину тому, зовсім не те «Я» в цей момент часу, а ще через хвилину буде зовсім інше «Я». Виходить, що я кожну мить помираю і виникаю знову. Це означає, що смерть – це просто безглузда ілюзія, гра вашої хворобливої уяви. Крім того, Дух людини це лиш частинка Суті Всесвіту. І можливо злитися з Абсолютом Всесвіту воєдино. А Суть Всесвіту безсмертна і незнищенна. Так, що не докучайте мені зі своїми дивними фантазіями і затьмареннями. І йдіть собі блукати Містом.

Здивувались Ті, Що Йдуть Мимо почувши такі слова Серафима, дуже здивувались. А потім пішли собі, як і належить Тим, Що Йдуть Мимо. Звичай у них такий є – йти собі, минати. Так вони і все життя минають. А потім в іншій іпостасі втілюються і знову минають – все мимо та мимо…

Написав я оце – оцю повість сумну чи то веселу і ось в такому вигляді вирішив виставити її на загальний огляд моїх читачів і шанувальників. І почитальників. Але раптом. Але ось трапилось – несподівано. Не встиг я перо своє воронове відкласти, не встигло чорнило на ньому висохнути, не встиг я притрусити папір з текстом золотим пилом (як любив це робити Оноре де Бальзак), не встиг я наповнитись відчуттям власної гідності і посміхнутись радісно, як зайшов до мого «кабінету невдахи» Уважний Читач. Він завжди заходить невчасно і недоречно. Зайшов він, значить, і без будь-якого «добридень» чи «перепрошую» прямо з порогу:

- Добродію! Пане писако! Прочитав я назву вашого, з дозволу сказати, «оповідання» «Серафим і Смерть» і подумав: а чи не «вбити» Серафима зібрався автор повісті?
- Та, Ви що? З чого Ви отаке вигадали?
- Знаємо ми Вас, підступного й мерзенного каламаря, Ви не одного свого літературного героя «вбити» зволили! Навіть тих, прототипи яких живуть собі здоровенькі. І навіть не знають, що на сторінках Ваших оповідань вони давно загинули найтрагічнішим чином. Та Ви вбивця, дядечку! Вбивця та кровожер! Неабиякий до того ж!
- Безглуздя та абсурд Ви сказали, шановний пане Уважний Читач! Повний абсурд! Серафим – істота безсмертна, вічна. Він хоч і безхатько, але вбити його неможливо. Навіть на сторінках оповідання мого. Навіть, якщо припустимо помилковість його філософії про безсмертя Душі. Навіть тоді.