На вулиці тихо, сиро й самотньо,
Святкових немає убрань, прапорів.
А люди ще сплять безтурботно,
У вікнах не видно вогнів.

Київ спить, ще темінь довкола долає,
Та зірка Аврори сон з кліпів зніма.
Прокиньтеся - свято вітає.
Єднайте рука до руки ланцюга!

Вставайте — недобра година,
Сліпила вам очі багато віків.
І вірте людині людина -
Це єднає моєї Вкраїни синів.

Ненька-Україна, як рідна мати,
Свято Єднання проспать не могла.
Людям тепло змогла передати,
Крига з душі відлягла.

Правда в Україні вставала
І люди вставали, й рука до руки
Тепло, єдність силу давали,
Живим ланцюгом єднати віки.

Їм в очі кидали незгод перепуття,
Під прапором ідола з кашкетом в руці.
Ніщо не може здолати майбутнє,
Де руки єдналися, як кільце в кільці.

Море людей зійшлось на річницю,
На вітру майорять Синьо-Жовті Прапори.
Це символ життя, ніби небо й пшениця,
Що предки нам в руки із рук віддали.

На віче зійшлись на майдані Софії,
Співаючи гімн, сотні тисяч людей.
І клятву дали Україні
На єдність, на вірність, за волю дітей.

І клятва згукнулась по світу.
Відбилась в серцях українських родин.
Вітали Україну із святом віку,
На єдність, на вірність і клялись, як один.
21 січня 1990 р.

Стихи читаешь про любовь,
Видишь, как поэт тоскует.
Он не находит ярких слов,
Порой, сердце не волнует.

Для объяснения любви,
Он прибегает часто к птицам.
То скажет: - Зорькою гори.
Иль просто: - Я хочу женится.

Поэт в стихах — похож с Луной,
Иль с нежной алой розой.
То горит-горит звездой,
Иль жилы леденит морозом.

Любовь поэта — лишь мечты,
Порой — Орфей с лирою.
Иль соединит уста в усты,
Иль клятву даст любви любовью.

Проходят тысячи веков.
От слов, любовь не стала лучше.
Любовь — это песня без слов,
Образ твой, в моей душе певучей.

А знаєш, Осінь теж колись кохала,
І пристрастно танцювала з Ним танго.
Секрети свої йому розкривала,
Цілувавши з жагою до ранку.

Його кружила в багряному листі,
Сонячним світлом вдень підіймала.
Сплітавши їх долі в червоне намисто,
Його до серця в журбі пригортала.

І Осінь безмежно була щаслива,
Їй так подобалось Його надихати!
До інших пір року не була ревнива
Чи тільки хотілось їй так вважати.

Та з часом на небі заходили хмари,
Все місто витрачало свої відтінки.
Губилась осіння краса й терпкі чари,
Все швидше горталися Їхні сторінки.

В Її звабливості дні останні,
Коли став тепліше Він одягатись ,
Зникала любов у Його торканні,
Додому став пізно він повертатись.

І знаєш, Осінь все ж його відпустила.
Розуміла: на нього чекає Зима.
Вона міцніше за все Його любила
Й втекла у вирій свій крадькома.

Але Вона обіцяла з'явитися знову,
Повернутись, та тільки пізніше.
І через три пори почнуть вони нову розмову,
Про те, що для них найрідніше...

2018

А Він переступив спокуси земних втіх,
І Боже Слово ніс безмірності доріг.

А Він ступав тихенько на поріг
І стукав кожному: у ношу збирав гріх.

Не всі оселі двері відчиняли,
Не всі миряни радо зустрічали...

Ба!- дивувались, Ти прости їм, Боже,
- Чи Він спокутувати всю гріховність світу може?

Гріх за гріхом - тяженний Його Хрест...
Останній шлях...і цвях...Пресяюче: Воскрес!

Воскрес! І знову стукає до нас в хатини...
Давайте менш грішити, хоч наполовину...

Скорботні слова душу крають.
Шостий рік триває війна,
За Неньку воїни вмирають,
Україна-Ненька в нас одна.

Ми є твердіше криці,
Нащадки славних Родів.
Ми є мирні Українці,
Та долали ворогів.

Ми єдині рід із родом,
Слава нас життям веде!
Праця вільна всім народом,
Україна в Славі розквіте.

Нам засяє зірка Слави,
Чутно в серці Божий глас:
Пильний будь, народе України,
Шлях Святий лежить для Вас!
Січень 2019 р.

               І
Спускається на землю благодать
і ангели беруть найвищі ноти...
Над головою липи шелестять,
а пращури діждалися суботи.

Не заважає м’ята і трава,
гіркий полин оповиває душі.
Звикає до земного голова,
не помічає ні жари, ні стужі.

                ІІ
Людей перемагає довгий сон –
гартує, підбадьорює, лікує
усіх, кому із небом в унісон
сьогодні чути Боже алілуя.

У небі обнімаються крильми
давно почилі душі найрідніші.
Духовний світ радіє, що і ми
його переливаємо у вірші.

Діждалися і мертві, і живі
цієї миті, що жила віками.
Плекаємо традиції нові,
освячені самими небесами.

               ІІІ
Виходимо у світ із кабали.
Чого боятись вічної імли?
Ми завжди є і живемо усюди.

Лікуймо наші душі від застуди.
На цьому світі все пережили,
на тому світі гіршого не буде.

01/19

І ПАСТУХ: Слава Богу, добрі люди,
І мир цьому дому,
Щоб вас щастя не минало
У році Новому.

ІІ ПАСТУХ: Дякуєм Вам, Господарі,
Що в хату пустили –
Бідних людей, як то кажуть,
До себе приймили.

АНГЕЛ: Приношу Вам, люди божі, веселу новину –
Породила в Вифлеємі Діва-Мати Сина.
Христос народився –
Ірод засмутився,
І на Бога, на Ісуса,
Дуже розгнівився.
А ми взяли Бога-Сина
Під своє серденько.
Радій, радій, Україно,
Земле наша, Ненько!

І ПАСТУХ: Захисти нас, наша Матко,
У лихій годині,
Бо велика нам пригода
Стала в полі нині.

ІІ ПАСТУХ: Збилися ми геть з дороги
Від свойого стада,
Темна нічка нас застала –
Тру́дна на то рада…

ІІІ ПАСТУХ: Довго ми блукали в полі –
Сіли, бо втомились,
І приклякли на коліна –
Богу помолились.

І ПАСТУХ: Помолились Царю-Богу,
Лягли у долині,
І заснули теплим сном,
Неначе в хатині.
ІІ ПАСТУХ: Але раптом серед ночі
Нам зірвала ясність очі,
Ми злякані повставали
І не знали, що ся діє –
Чи огонь, а чи пожежа,
Небо аж жаріє…

ГАЛИЧАНКА: Усе небо червоніє
І земля палає,
Як згадаю про свій нарід –
Серце завмирає.

ГАЛИЧАНИН: Страх мене збирає, браття,
Як собі згадаю,
Як плило життя давніше,
Наче у тім раю.
Усі віри ся тримали,
Старших поважали,
І друг друга, як брат брата
З біди виручали.

ГАЛИЧАНКА: А тепер, о Боже милий,
Нарід знову тратить сили –
Вже з десяте покоління
Двигає тяжке каміння,
Ані вмерти, ані жити -
Тілько пута волочити…

ГАЛИЧАНИН: Подивіться, в чистім полі
Могили розриті –
І забули про них люди
В новім лихолітті…
Новий Ірод на Вкраїні
Лихо й розбрат сіє:
Вкрав нам волю,
Вкрав нам Бога,
Губитель Месії…

І ВОЇН: Тихше будьте, що за шум,
Що вже Ірод вас почув?

ІІ ВОЇН: Що за збір ви тут зібрали,
Проти кого бунт підняли?
ВОЇНИ (разом): Може тут Ісус між вами,
То признайтесь перед нами.

ІРОД: Я ж бо цар ваш – і над вами
Буду панувати.
Хто посміє проти мене
Меча підіймати.
Замовчіть мені, прокляті,
Бо загинете в сій хаті.
Я на смерть усіх скараю,
Як дитя те не впіймаю…

І КНЯЗЬ: Ой, дитино, Божий Сину,
Ти вродивсь в лиху годину.

ІІ КНЯЗЬ: Бо цар Ірод розізлився,
Що Син Божий народився,
І боїться він малого,
Щоб не зняв корони з нього.

ІІІ КНЯЗЬ: Ірод воїв посилає,
По дорогах виряджає,
Щоб усіх в неволю брати,
Малих діток убивати.

ВСЯ ГРОМАДА: А ми зброю підіймемо –
Проти Ірода підемо,
Захистим Дитятко Боже,
Нам в біді воно поможе!

СІЧОВИЙ СТРІЛЕЦЬ: Я український Стрілець Січовий,
Я невловимий орел степовий,
Гуляю, літаю – правдоньку шукаю,
А за неправду голови стинаю.

СМЕРТЬ: Є на тебе, людожере,
В нас шабля-розплата,
Оце тобі, ненажеро,
Темненькая хата…

(СМЕРТЬ вбиває ІРОДА).

АНГЕЛ: Тут я сповню ласку Божу
І всім скривдженим поможу!

ДЗВОНАР: На Вкраїні дзвонять дзвони,
Линуть степом срібні тони.
Дрижать правди супостати,
Бо прийшов вже час розплати.
І між пастирів убогих
Розкуються руки й ноги.
Нарід кинеться завзято –
Встане Правда сторозп’ята.

АНГЕЛ: Гей, вставайте всі родини –
Слава, слава для Вкраїни.
Зглянься, Христе, Божий Сину,
В день Різдва на Україну.
Зійшли зіроньку яскраву,
Щоб звістила тую славу!

І ПАСТУХ: Ой Дитино, Божий Сину,
Дай для нас щасливу днину.

ІІ і ІІІ ПАСТУХ (разом): Пошли віру і свободу
Українському народу.

ГАЛИЧАНИН: Дай, Ісусе, людям волю!

ГАЛИЧАНКА: Україні добру долю!

ВСЯ ВЕРТЕПНА ГРОМАДА: Ми тя будем величати,
Ім’я Боже вихваляти.

КОЛЯДА: «Вселенная, веселися
Бог від Діви днесь родився
Во вертепі со бидляти,
Которому ся вкланяти
Царіє, царіє приходять…

Пастиріє прибігають,
Сопілками вигравають –
Пізнавши Бога рожденна,
Від Марії воплощенна –
Чистої, Чистої дівиці…

Пастирям уподобімся,
Рожденному поклонімся,
Щоби зволив мир нам дати,
Скорби в радість преміняти –
Віруєм, віруєм во Него».


Діючий вертеп із села Мальчиці Яворівського району Львівської області.

Рік запису 1989, для Великої Коляди ТЕАТРУ "МЕТА" (Молодіжного Експериментального Театру Аматорів) у місті Львові.

Боженько! Я дякую Тобі за Світло,
Що золотом ллється з Твоїх очей.
Боженько! Нехай Твоє Сяєво освітлює
Кроки теплолагідних днів моїх і ночей.

Боженько! Зерно Твого Світла
Несу в серці й стежинами розсипаю.
Боженько!В Світлополум'ї Свічі Всесвіту,
Що ніколи не гасне, Тебе обіймаю.

Боженько! Дай нам Щастя Яскравого
Ясномить -коли небо зорює,
Озирнути безмежність Небес
І угледіть Яскраву Зорю:Алілуя!

Дні повертаються мов бумеранги.
Партія йде до логічного пата.
Тижні судьбі загинають фаланги.
Миті у вічність летять водоспадом.

Близяться строки збирати каміння.
Вірш добігає останньої рими.
Просить рукописів паща каміна.
Ми в цьому світі лише пілігрими.

Сниться преставлена батькова мати.
Ворон сполохав зозулю – та й годі!
Щойно навідались мірку знімати,
Шиють незмінний атласовий одяг.

Прагнуть завчасно робити заміри
Поки людина влаштовує будні,
Поки планує. Утім, Dies irae
Все ж нагадає, що дні перебутні.

Може, направду, для деяких добре,
Й знати останню хвилину не варто –
Час, у який розсуваючи обрій,
З’являться духи, щоб взяти під варту.

Будьмо! допоки костюм недошитий,
Жити живими життя, що відлічено.
Лиш не для того, щоб все доспожити,
А долюбити і доль не скалічити.

Жаль, що старенькі, як діти стають,
Мріють, щоб старість не завадила путь.
Жити, творити та радість нести,
Молодь змогла дійти до мети.

Хіба старенькім багато ще треба,
Життя стареньких близьке до неба.
Життєва стежка — це спогадів суть.
Поваги трішки, що люди дають.

Комп'ютер, айфон, електронні газети,
В стрімкому прогресі потрібно їм жити.
А діти й онуки прогрес поважають.
Уважити стареньких вони забувають.

Старенькі в житті як осінній листок,
Ніби потрібен, який з нього прок.
В творче життя вони в космос сягнули.
Волають, щоб їх в путі не забули.

Життєва свіча швидко згорає,
Оглянувся, як старість вже дбає.
Людина повинна про це пам'ятати:
Поважати старих, як себе поважати.

Йдемо за обрій інеєм повиті.
Усе насущне маємо з небес.
Неуязвимі, бо за правду биті,
і віковічні, бо Ісус воскрес.

До видимого муляємо ноги
та істині радіємо здаля.
У нас немає битої дороги,
коли перевертається Земля.

Ми бачимо, на кому світло сяє,
і зло, що визирає із пітьми.
Та місія диявола минає.
Ім’я Месії освятили ми –

останні пілігрими цього світу,
де діє не Всевишній, а боги,
якими управляють московіти.

За їхньою «вєсною» – наше літо.
У них свої батиї і завіти,
у нас чужі борги і вороги.

12.2018

Людина природу хоче пізнати,
І те, що вже є й що може бувати.
Пише догадки, наукові трактати
Та в природі їй всього не знати.

Бо те що є й що буває,
У світі все, Боже слово рождає.
І все має час в пізнанні та дії,
Лиш частково здійснюються мрії.

Хочеш ти знати, як світ створився,
З вірою в серці до Бога звернися.
І зрозумій, сенс життя - це уміння
Любити Бога і його творіння.

Де голі дерева і дупла розкривши роти
Ячать, а опівночі хорами плакальниць схлипують,
Де вени землі наполегливо риють кроти, –
Самотня хатина стоїть під оспалими липами.

Там духи пильнують того, хто обрав манівці.
Між ними і нами спадають незримі паркани.
Утоплені манять до себе… купатись в ріці,
В краї сновидінь, оповиті старими казками.

Де вхід там і вихід – тому, хто згадає, де вхід,
Бо стріху хатини по всіх господинях залатано.
На пічці сміється чорніший чорнильниці кіт,
Він службу несе і майстерно підкурює ладаном.

А ти... от навіщо ти знову прямуєш сюди?
Цей світ небезпечний, закритий і вами незнаний
Щоб кинути камінь?! Монаше, мене не суди!
Я знаю, що буде, що буде нарешті із нами.

Про камінь наріжний, я знаю, і свій – жорновий,
Бо доля задовго по чорному чорним змережена.
Не чула, щоб хтось із родимих її оновив.
Лиш чую, як пес обернувся і бреше, ой бреше нам…

Святвечір невдовзі. А хочеш моєї води?
Я маю доволі, освячена також… мощами,
Кого омивала. О, ліпше сюди не ходи!
Земля просідає – кроти уготовили ями.

Згадалось, у повні злетілись на мене круки,
Хапали за коси… А я незворушна, розпачлива,
Себе захистити не сміла. Лиш рух твій прудкий
Мене осінив і пощезло. Це сон, що я бачила?!

Тут паства інакша, мене ж не потрібно пасти.
Бо в хаті навік оселились непрошені гості.
Бери свій устав і не пнися у мій монастир!
Для тебе труна, що мені звичайнісінька постіль.

Уже споночіло, продавлюють землю сліди.
Я тут не одна, я живу, виживаю між душами.
Іди вже, рятуйся, прошу, не спиняйся, іди!
Не хочу я зла, а воно мене змушує, змушує…

Невже не боїшся мені простягнути руки?!
Чи знаєш, що буде за викуп душі босоркані,
Яка на ріка́х відслужила не дні, а роки,
І вмить розіб’є немовлят об відкинутий камінь?!

Немовби хтось заживо в серце кілка загатив, –
Так страшно осики на мене очима заглипали.
Веди мене, друже, туди, де спасаєшся ти!
Зажди, я кота заберу, бо зайня́лось під липами.

Розфарбовую свою душу:
Сіре-в синє, а чорне-в зелене.
Розфарбовую своє серце
У всі відтінки, що має Вселенна.
Та найбільше візьму блакиті,
Ясновідблиску позолоти:
Найсолодші Небесні Миті,
Як щезають буденні турботи.
І великий Осяяний Спокій -
Ніжнобілий платок на плечі,
Світлі двері у передпокій,
У якому зорює вечір...
Тихо-тихо іду до себе.
Відкидаю суєтні трунки.
Лише пломінь, що падає з Неба.
Лише Ангелів поцілунки...

Поцілована полум'ям ранку
В Божий Світ відслонила фіранку-
В золотаве з багрянцем небо
Птах молитви злітає до тебе.
Він присяде на Божій долоньці,
Де блакитна Земля і Сонце,
Де заграви та дивохмари
Мрій людських випасають отари.
Небовогнику птах закурличе,
Що його моє серденько кличе:
Моє небо без нього сіріє,
Дощ пекучо стікає з-під вії.
Золотисту жадану зернину -
Сонцесвічки яскраву жарину,
Принесе диво-птаха на ґанок.:
Золотітиме в серці світанок.
Колоски шепотітимуть в днину:
Я тебе не покину, дитино!

Щоб написати вірш стовпцем,
Папір потрібен з олівцем.
Настороживши вуха,
Своє серце й душу слуха.

Тоді душа твоя співає,
В серці муза класно грає.
Слова самі летять струмком
І на папір лягли рядком.

Час утікає, ми вслід летимо,
Звикли життя відкладати, немов
Жити попереду безліч віків –
Тоншають дні, і без того тонкі.

Жовтень укотре змінив листопад,
Шелест листів – шурхотіння цикад.
Різні мотиви шепочуть вони:
Світлі – весною, сумні – восени.

З неба чекаємо снігу й чудес,
Пси скаженіють, це значить, що десь
Їх журавель знов хрестом осінив –
Землю лишають пташині сини.

Кожна доба має безліч шухляд.
Вічність бере на приціл журавля –
Задля розваги здіймає курка,
Їй не здригнеться кістлява рука.

Здобич приносить вдоволений пес,
Янгол зсувоює плахту небес,
Крилами струшує сонми птахів,
Плаче під ними пожовкла Рахіль.

Тікаю із тілесної тюрми,
На полі бою впав. Мабуть, убитий.
Душею доторкнувся до пітьми,
Ледь не погас, уярмлений Аїдом.

Тепер у пеклі воїн-гречкосій.
Володар смерті пікою у груди
Штовхнув назад і каже: - Ти не мій.
Вертай туди, де скаженіють люди.

До мене ходу ангелам нема!
Лети назад! За Стікс - табу! Ні кроку!
...Отямився у гуркоті й димах,
Довкола в триколорах п'яні орки.

Упились. І добити не змогли,
В оселі діда втомлено поснули.
Під боком стиглі братики-хохли,
Розстріляні. Повсюди гільзи, кулі...

Бурят мерця останнього роззув,
Окинув крам хазяйновитим оком.
Пішла орда. А я у рай повзу,
Вже бачу рідний прапор над окопом.

31.10.2018р.

Молю

Творіння акт! У висях грають гімни,
Із раю тягне запахом олив.
Адама Бог виліплював із глини,
Лише до праці руки не помив.

Там, де душа - прилип шматочок бруду,
Де серце - трохи сажею мазнув.
Життя чудесне удихнув у груди,
Прокинулась людина оді сну.

А згодом зрозумів: дільце нечисте,
Та пізно - люд розмножився уже.
Довкола гвалт, крадіжки та убивства,
Ножа виймає братик-людожер.

У бубна б'є шаман, чаклує вуду,
Народець п'є усе - смолу, айран.
Щербатий глек, тріщинувате блюдо,
У стрісі незалатана діра...

Прицілився в сусіда - не промажу,
Все заберу - жону, будинок, пса...
Внук просить Бога: " Витри бруд і сажу !"
Але мовчать оглухлі небеса.

31.10.2018р.

Минає жовтень, чарівний жовтень,
Засипав листям усе навкруг.
Завісив небо він пухом товстим,
Сховавши сонце за виднокруг.

І сонний вітер приліг спочити,
І навіть гілки не ворухне.
І задрімали, завмерли віти,
І щем за душу узяв мене.

Чого сумую, чого сумую,
І біль у серці моїм – чому?!
Чи десь залишив свою весну я,
І зустрічати іду зиму?!

Свинцеве небо набрякло мовби,
Холодним подихом дме вона…
Печаль розквітла багряно-жовтим –
А може, бабина то весна?!

25.08.7526 р. (Від Трипілля) (25.10.2018)

В Ерато дар лежить на терезах,
Вирішує чи дати... довго судить.
А я сузір'я слів у небесах
Пасу і кличу:- Забирайте, люди!

Звела нас доля чи щасливий рок?
Це ключ до раю чи бандитська фомка?
Не відпуска від себе ні на крок,
Бо я - Любов. А муза одинока.

Чи, може,- я її обдарував?
Бо розцвіла, сестриці заздрять вроді.
Кладе мене щоденно між отав
І п'є до дна, не стримуючи хоті.

Шерхоче вітер оксамит-руном,
Вгортає ложе запахами літа.
Мені без музи жити не дано,
І їй без мене ані дня не жити.

17.10.2018р.

Вівці мої вівці

Керує Україною шайтан,
Ще й дух бунтарський в жилах колобродить.
Після Майдану - знову шал, Майдан,
Визбирує новий володар подать.

Прибріхує, окрадує, хова,
Копита видно і чортячі роги.
Як вибори - сусіди на диван:
- Від нас хоч щось залежить? Анітрохи!

Вівчар веде отару на різню,
Бебекають приречено овечки.
Я зарізяк у цьому не виню -
Споконвіків тече криваве лечо.

Здирають шкури, топлять звично жир,
Я агнець теж. Несуть жертовний камінь...
На вибори - весною! Під ножі!
А, може, треба стати нам вовками?

16.10.2018р.



Про любов

Потрапив молодим у "чортомлик",
Місцеві відьми виходили вкупі.
Живу відтоді з ними цілий вік,
Стругаю мітли і довбаю ступи.

Господарюю. Посадив город,
Є мандрагора, хрон і беладонна.
Варю декокти, зілля-приворот -
Дівки щодня купують півбідона.
'
Гаргари гарні.В ліжку хоч-куди!
Щоночі не дають мені покою.
Мені сто літ, а ще без бороди,
Чаклують сильно, молодістю поють.

Отак би, люди, я би жив і жив,
Та...закохався здуру в молодицю.
У неї хворий вельми був мужик -
Я вилікував підохляле тільце.

Відьмачки ж подалися за кордон
Кровиці посмоктати у теличок.
А я поклав кохану на манто,
Медок збираю із рум'яних щічок.

Її супружник, все таки, помер,
В горілці утопився чи у пиві...
Біда ув іншім: горе-кавалер
Сімейство зрадив. А жінки ревниві!

Чи хрещена, чи мавонька-мертв"як -
Нема різниці, грохнуть бахуряку.
Шептались довго. Вирішили так:
Вернуться, то напою спершу маком,

І у чаклунок є кінець судьби,
На кожну твар знайдеться підлий гицель.
Позапихаєм потім у гроби,
Хлюпнем відро свяченої водиці.

Удвох копали яму цілу ніч,
Болітиме ще тиждень кожен мускул.
Але - конфуз: - Кохана, поміч клич!
Забули про драбину чи мотузку!

На крики позбігалося село,
Питають: - Що за бісова роботка?
Брехати мусів людям прямо в лоб:
- Скарби шукаєм пана Полуботка.

Я знаю, браття, що брехати гріх.
Зате живі. Хоча, звичайно, бридко.
Народець за драбини, в яму "плиг!",
Кохана каже: - Утікаймо швидко!

Живемо гарно. Жінка "цьом!" та "цьом",
Хутенько підставляє власну кирпу.
А відьми що? Нема уже відьом -
Подохли всі від курячого грипу.

16.10.2018р.

Розум каже : «Змирись.
Все – суєтне, даремне».
Може / раптом / колись? –
тільки це - не про мене.
Тут! Сьогодні! І вже! –
без вагань, реверансів,
підкилимних пожеж,
онімілих мімансів.

Серце каже : «Скорись.
Не роз'ятрюй глибоко -
витри пам'яті диск,
вийми скалку із ока».
Пам'ять каже: «Забудь!
Що минуло – не верне…»

Отже, в тому й вся суть, –
що не знаю напевне:
де / коли/ як / відкіль?…
Тільки вірю уперто.
Бо ж : «…по вірі твоїй…»
і любові…
«…spem spero!»

Він був такий, що міг би і до ста…
Та схибив і пішов у ті квартали,
Де двоє туй у кованих кутах
Небавом синім пологом повстали.

Сукався час, незнано звідкіля,
Вертівся на одвічне мотовило –
Тепер тобою плакало гілля,
Що батьків сон корінням оповило.

Та жінка, чим вона була не та?!
А може він їй був чомусь не милий?
Тьмяніла пам'ять, мулилась як став,
Що з річки (так навідліг) запрудили.

О, як повзе наш вік, о, як іде…
Скелет скелетом тиснучи у шафі,
Тебе ростила мати. Як і де?!
А він беріг лиш купку фотографій

І потай, наче пошепки, любив –
Тремтів твій образ миртом неопалим.
Аби ж ти знав, як він чекав! Аби ж
Ти бачив, як сестра і я шукали!

П'ятнадцять років повагом пройшло:
Розврунив мох пухнасті запинала,
Оспалий ліс, роняючи шолом,
Заснув. А туга туй не засинала.

І Бог подав невпинним прохачам,
В часопис долі поглядом поринув,
Розвіяв ту незречену печаль
І сірі, мов базальтові, хмарини.

Розквітнув мирт між сплаканих дерев –
Чи може наша бабця догодила,
Що ризи сивим янголам пере,
Чи дід, що ладан кидає в кадила.

Бо ти з’явився, сповнений чеснот,
Як пульс в напрузі вистиглої тиші.
Всміхнувся батько в туєвий кіот:
Бо ти – наш брат. І ти – ікони пишеш.

Мені давно хотілося написати про це.
Узагальнено чи конкретно – без різниці,
Що живу у тілі, яке має інше лице.
Воно мені час од часу ночами сниться.
Для того хто в небі – це звичайний сюжет,
Не цікава історія, трохи дивний архаус,
Де ліричний герой наче справді щасливий уже,
Попри нав’язаний йому кимось образ хаосу.
Він знає: не завжди вересень після серпня – ні.
Йому передує само_тність і само… Достатньо!
Та в серпні літо пересихає, тепло – на дні.
Вчить між опалим листям його шукати.
І кожна нова осінь – пледів нова пора,
Яка спочиває поки під нашим деревом,
Це – безліч образів та думок, які я вкрав
Із чужих історій для запису в моно й стерео.
Тож добре було з осені почати новий роман,
Не відкладати, мов справжнє життя, на потім.
Писати про літо, після його прийде зима
І таке чисте небо із Богом земним насподі.

За мотивами вірша Сергія Татчина «Горіх»

Очищає Господь Землю,очищає сльозами неба,
Крапелинами Він хоче доторкнутися й до тебе:
І душа, що спекоту стерпіла,
Усміхнеться світові несміло...

Все ще не вірю, лише розумію
Що відбулося:
Я вже ніколи(!) не чутиму
Запах твого волосся.
Ми вже не питимо чай
До глибокої нічки,
І не тектиме розмова
Тихенька, мов річка.
Та на твоєму плечі
Глядучи на тополю,
Не шепотітиму
Ясновсміхаючись долі.
Поруч з тобою у цьому житті
Вже ніколи не буду...
Братик єдиний,
Я твого "люблю" не забуду!
Душу солонить сльоза,
Кровоточить рана..
В небо здійнялись слова -
Помолилась старанно...

За істиною правди не буває.
Ачей вона у кожного своя:
існує его, та немає раю,
а пекло раю – віртуальне я.

Сувора правда жити заважає.
Та маємо миритися щодня,
аби душа, доведена до краю,
не канула за межі житія.

А ще, коли і нерви не сталеві,
і є такі обставини життєві
що і святого плутає лихий,
коли лише на ирій уповає,
а змія у собі не подолає...
А як Йому?
                    Воістину – святий.

08.2018

Любов раптово в душу входить,
Різну мить вона знаходить:
З дощем влітку, інде з градом,
Вона приходить з листопадом -
То, як “сніг на голову” впаде.

Любов крокує дні і ночі,
Серця тривожать - очі в очі.
Кохані палко пригорнуться,
Уста в уста в одні зіллються,
Цього бажання не спинить.

Кохання в пахощах п'янить,
Сладкість в єдності манить.
Серця б’ються все частіше,
У світі ехом ще гучніше,
Ніби світ на двох один.

Любов - це сила волі духу,
Це пісня й муза твого слуху.
Коли життя життю дається
І плоть Духом освятиться,
Бо на святій любові світ стоїть.

О, плитко, і ти, яка ж буваєш плиткá!
На стінах і на підлозі.
Хай надійно тебе приласкала майстра рука,
все'дно виростають у тебе крила і нозі.

Все надиться в путь. І риторнів вино
Розпрощається легко з витримкою в 1000 років,
щоб повернутись знов у солодке гаряче ґронó.
Ну а плитка - прахом у горно. Ми поки

Капаримо вічні ремонти, небого,
і вічність - у шепоті наших долонь.
Й над путтю вечірньою молиться Богу
сльоза твоя - мій чистилищний неопалимий вогонь.

серпень, 2018 р. Миколаїв

Все ще незалежні од «Свободи»,
суверенні волею небес,
марять «Батьківщиною» народи,
поки Дух держави не воскрес.

Бачили уже, що купували
і за що купилися самі,
п’ятий рік чергової навали
і трьохсотий буде у ярмі.

Та ніяк не дійдемо до тями,
що усе ще бідні, бо дурні...
Може, поміняємо місцями
кольори державні на хатні?

Раді, що пшеницею і морем
обіймає і біду, і горе
наша ойкумена. Все одно
ще не помічає сонця й неба
хлібороб, якому, ой, не треба
опускатись вірою на дно.

24.08.2018

Життєва доріжка в людей лиш одна,
Вона не широка й не вузька вона.
По ній олігарх мчить на коні,
Правитель й суддя — на машині в броні.

Єдність рушають дружби мости
В крок не бажають з іншими йти.
Статки кладуть до своєї кишені,
Грабить народ — їхні мішені.

Кинули людям з їдою кошик,
Чобіт ризіновий, консерви, горошок.
Надавши старенькім об’їдки з стола,
Щоб щаслива й довга їх старість була.

Правитель про це забуває.
Байдужі вони, що війна “процвітає”,
Придумав АТО чи ООС для омани.
Народна війна йде за Волю держави!

Правитель бажає як землю скупити,
За гроші з офшорів, щоб зло скрити..
Держава - це їхнє кредо,
Доріжки їм стеляться медом.

Стежинка в людей занадто широка,
Війна, безвізи й велика морока.
Та склалися так кепські справи,
Що люд від'їжджає із своєї держави.

Надходить щаслива година.
На вибори йде проста людина.
Обрати державних своїх вожаків.
Так, що ж! Чи знов обере своїх хижаків?
2018

Христос уважно дивиться з ікон,
Тече народ - діди столітні, вдови...
Життя несправедливе - це закон,
Країна тоне в горі та у крові.

Бо плем'я це покинуло добро,
Підступні гої прощення не варті
В огонь - Дажбога, Сварга - у Дніпро,
За це у тебе просять благодаті.

Тебе також потроху продають,
У кожному селі своя отара.
Прихід у Вертя, доїть інший Круть,
Після причастя - діви та водяра.

Храм опустів. Дрімають павуки,
Погашено прокопчені лампадки.
Мовчать пророки - Йов, Ізекіїль:
Тут Бог помер, панують зиск і статки.

У сонмищі мальованих божків
Чи віднайду сліди живого Бога?
А погляд у Спасителя важкий:
Досадує, за чортом перемога.

12.08.2018р.

Ты холодна и так красива,
Как роза в утренней росе.
В лучах солнечных игриво,
Играет перлами в красе.

Ты полна - любви и страсти,
Глаза сверкнул, как две искры.
Вонзивших в сердце духа власти -
Любовь, души моей мечты.

В глазах кружилось мне виденье,
В усладу будущей любви.
Прильнула страсть и помрачение,
И я, как будто, вне земли.

И пахнув женское дыханье,
Я в объятьях нежных рук.
И теплых уст ее лобзание.
Но почему, вздрогнул я вдруг?

Как будто я, в объятьях ''розы'':
Цветы, шипы и аромат.
И словно зимние морозы,
Мою душу холодят.

Мне аромат ее приятный,
И не чувствую ''шипы''.
Стан твой гибкий, мной объятый.
Но почему, в душе не ты?

Почему же, ты, мне снилась,
Красотой моей мечты?
В моем сердце поселилась.
Но почему, в душе не ты?

Свечу любви не засветила,
Искрой своей красоты.
Как будто, сердце полюбило-
Но в душе была, не ты.

Від декого чутно на весь світ волає,
Створення світів — це природи буття.
Ця думка дитини, що виростає,
Яке починає своє буття.

Явившись у світ в лоно природи
У простір світів і вдихнувши життя.
Його не турбує, хто дав цю нагоду,
Воно процвітає — людське дитя.

Живеш споживаєш, і гадки не маєш,
Ти частинка думки Творця.
Що ж ти твориш? Чому рушаєш
Життєві умови творіння Отця.

Хіба ти створив Сонце, Небо.
Хіба ти створив краплю Води.
Землька зростає тобі що треба,
Ділами не створюй біди.

Поглянь на своє життєдійство,
Що ти сієш і що ти жнеш.
Сам твориш на Землі лиходійство,
Від Природи, тільки гребеш.

Народжуєш в світ подібних до себе,
І ти забув людську свою суть.
Гадаєш, що хтось прийде з Неба,
За тебе життєву прокладати путь.

В мій Едем з усіх сторін - сліди,
Тирять гості рими, душу, капці.
Може, ти б до геніїв сходив?
В мене ж хижка, а у них - палаци.

Та від спраглих мур не вбереже,
На шампурик настромляють строфи.
Переміг фейсбук усіх! Туше!
На дрівцята Хрест пішов з Голгофи.

Чхнув над вухом втомлений Пегас,
Епігони висмикнули пір'я.
На землі тепер танцює вальс,
Я для нього - непідйомна гиря.

В соцмережах, звісно,- гарний кльов,
Смичуть браття золото словесне.
А мені лишили "кров-любов"...
Ціпеніє розум, ні шелесне.

Людоньки ідуть з усіх сторін,
Я ж роблю амріту із отрути.
Просить хворий: - Дай! - Ну що ж,- бери.
А, можливо, так і мусить бути?

04.08.2018р.

Жив Адам в саду Едема,
Бог його там поселив.
Щоб була дружина,
Жінку Бог йому створив.
Це для Бога було просто,
Жінку Він створив із ребра.
І під стать Адаму ростом,
І любов у них була .
Щоб тіло жінки було ніжне
І приємне для руки,
Бог зібрав з усього світу,
З троянд білі пелюстки.
І додав до розмаїття
Жовті темні кольори,
Щоб жінки були у світі
Незрівнянної краси.
Очі жінки вбрали Небо,
Проміння Сонця і зірок.
Бог додав, бо це так треба,
Росинки з вранішніх квіток.

А в уста додав Він меду
І ложку терпкого вина.
Щоб муж мав насолоду
І любов хмільна була.
Бог їй дав чарівний голос,
Ніжні почуття.
І родючість, як житній колос,
Щоб квітло на Землі життя.
Жінку Бог назвав Єва,
Вона Матір всіх людей.
Шануйте Землю, як Едему,
І родіть у світ дітей.
На шостий день кінчив творіння,
Бог на сьомий день спочив.
Людей, Землю і насіння,
Бог благословив і освятив.

Зернятко злітало з гілки додолу,
Вітер підняв його високо вгору.
По вітру воно у світ мандрувало,
Де приземлиться зернятко не знало.

Впасти хотіло в квітках, чи в саду,
Можливо край поля впаду.
Може впаду на лугах, біля річки
Чи там в лісах, де дуби та смерічки.

«Куди ж я лечу?» - я вітру питаю.
Та, ба! Наймення свого я не знаю.
Хіба я могло запитать у “батьків”,
Якщо я не мало зелених листків.

Вітер понісся долиною в полі,
Квіти ростуть там й трави шовкові.
Впало зернятко, за землю вхопилось,
Ясеном-красенем воно розпустилось.

Не було на полях такої рослини,
Могутній широкий він красень долини.
З вітром шумить, листками шепоче.
А зрілі зернятка злітати вже хочуть.

Тож в людині плід в лоні зростає.
Долі своєї плід ще не знає.
Поки що ласкають мамині мрії,
В його житті будуть різні події.

Людина в житті шлях свій шукає,
Що на шляху людина не знає.
За “вітром” іде, яке людство навіє.
Та кожна людина за себе більш мріє.

Шлях обирає на добро чи спокуту.
І хрест свій несе на радість чи муку.
Кожна людина на лад свій мудрує,
Те, що придумала — то, те й збудує.

Любить, чи не любить,
Чи серце нам під скаже?
Душа надією горить.
Настане щастя мить:
Люблю, тебе! - Він скаже.
Чи він кохання зможе запалить?

Як розгадать цю славну мить,
Де шукать на це отвіт?
Чи в поцілунках сумнів стане,
А любов, як сніг розтане,
А мрія заполонить світ.
Новий день за днем настане.

Душа й серце опрісніє,
Омана душу защемить,
Во плоті збудуться бажання.
Коли серце не горить коханням,
То іншого воно не зможе запалить.
А цілий світ душа буде любить.

Ось і перший дзвіночок - вистукує серце у грудях,
Потемніло в очах, а в легенях повітря нема.
Визирають із неба святоші, апостоли, судді,
Щойно літо було, а за мить - хуртовина, зима.

Полум'яна межа під ногами розверзлася хижо,
Ще би жив не тужив, а писати пора епілог.
Мойра грає ножем, ще не знає чи нить переріже,
Надокучив і їй, а не тільки людві скоморох.

Відпусти із лабет! Дуже боляче, смертонько, досить!
Задуши депутата, хоч лиха бажати і гріх.
Брехуняки є справжні, з трибуни промови голосять,
Ну, а я - перебендя, від рала-сохи пустобріх.

Заросило чоло, у тумані дружина сіріє,
Хтось благання почув, відхилилась від горла коса.
Біль затих та не втік, угніздився в душі чорним змієм,
Чую зверху смішок - не награлися ще небеса.

Покоротшав ланцюг, майже весь намотали на руку,
Наче й лихо-біда, а писати про це - моветон.
Прийде час - упаду вам, шановні, під ноги без звуку,
Гримнуть дзвони як грім. Тільки їх не почує ніхто.

17.07.2018р.

Останній могіканин

А час уже не той. Прорвало небо греблю,
Утік в Європу люд, онучок і синок.
Я жито покосив, покрили стебла землю,
Усує пропаде солома і зерно.

Немає орачів, немає хліборобів,
Останній коник здох, хазяїн теж помер.
Кладу нехитрий скарб собі в заплічні торби,
Зі світом без людей порвав останній нерв.

Не чути ні душі, в Едемві зовсім тихо,
Ні сміху, ні пісень - одна лише пітьма.
Чорнобиль - до плеча, а кропива - під стріхи,
Косив би і косив, та сил уже нема.

Востаннє гребонув із отчої криниці,
Краплина золота скотилась по щоці.
О, житечко моє! Чи будеш колоситься,
Коли сюди прийдуть бариги і купці?

17.07.2018р.

Знову я прийшов до тебе, гаю,
Щоб красою душу напоїть.
Хай Боги тебе оберігають –
Тчи між нами сокровенну нить.

Хай твій дух живе отут - навколо –
Живить душу зранену мою.
Сонячне Богів чарівне коло,
Мов лелека, я щороку в`ю.

Радий сам кожнісінькій нагоді,
Мов на сповідь, серце принести.
Пестять погляд плеса срібноводі,
Мов на варті – хащі ці густі.

І не треба їхать на Багами,
І шукать заокеанський рай.
Тут щасливий – з рідними Богами,
Парадиз мій ось. Це – рідний край!

15.06.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

IЖиття дає, а забирає смерть
усе, що устигаємо надбати.
Супроти неї ідемо на герць,
якщо не оминає наші хати.

У неї філософія така, –
пізнай себе, – і заповідь остання:
« не будь дурним». Іде без покаяння
душа, яка не варта п’ятака.

II« Усе іде, але не все минає», -
і є чого молитися усім,
аби на небі прийняли своїм
улюблені, яких уже немає.

Ці пам’ятають, хто і як місив
болото біля західної брами,
а нині поміж неозорих нив
лежать заупокійними рядами.

Осудять за нескоєні діла,
які до себе приміряють метри.
Що маємо, за те Йому хвала.
Чого немає, буде після смерті.

IIIЯ і не піп, і не учитель-дяк,
і не умію душі сповідати.
Самі себе виховуємо так,
аби не червоніти за таланти.

Бувайте, друзі вічні і живі,
і ті, що мимоволі за плечима
повторюють путі несповідимі.

Всі паралелі на землі криві.
Я ще гуляю по оцій траві,
а як іду, не хлопаю дверима.

07.2018

Чи зобразити буде до снаги?
Між хмар стемнілих – снігу кучугура…
Піднявсь у височінь Палац Богів,
І я моливсь до нього, наче гуру.

Й до мене зі своєї висоти
Він промовляв немов рожевим світлом.
Щоб помисли свої міг вознести,
І щоб вони любов`ю тихо квітли.

Якби і весь народ зі мною так
Моливсь… Відраду з того мав будинку.
І на одну ясну бодай хвилинку
Понад собою з бруду виростав!

9.07.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Нехай Тобі щастить, далекий друже,
і янголів обіруч повсякчас.
Твоє велике серце небайдуже -
без фальші, без лукавства, без прикрас.

Воно болить, кервавиться, пульсує,
волає, вибухає у світи!..
О скільки слів ми вимовляєм всує,
і скільки поміж ними гіркоти.

Черпни собі із чистої криниці,
відпий, омийся, а тоді – лети!
Наперекір гризотам блідолицим
до лиш Тобі відомої мети…

Коли стихає все і чути голос серця,
Душа вміщає в собі цілий світ,
В надії дивишся у небо, що озветься,
Той, хто створив для тебе Заповіт.

Блакитна синь огорне ніжно землю.
Буянять трави від пречистих сліз.
Господь "люблю"тихенько промовляє
Ромашки квітом, шепотом беріз.

І вогник липи проникає в душу.
Духмянить ладан із яскравих віт.
Туман ранковий стелиться по суші
І фіміамом очищає світ.

І я несміло попрохаю в неба,
Щоби тривала довго тиха мить.
Ранкове сяйво пригорну до себе.
Почую шепіт: Бог тебе хранить...

Темного квіту пелюстки
Прилипають до небесної хустки,
І блакитне небо сіріє -
Вже сльозини на соснах-віях.
Та ця сірість непевна і хитка:
Тихо квилить, глядить у віконце...
Ща засяє у небі нагідка -
Усміхнеться яскраво сонце...

На вітер попіл сигарети,
Блукає погляд по мені.
Думок химерні піруети,
Я наче у якійсь мані.

Твоїх очей блакить читаю,
Паралізує холод кров.
До свого раю не впускаєш
І серце навпіл розколов.

Ніч нависла
Чорним павутинням.
Місяць лисий
Гасне в самотині.

Ніч на вістрі.
Стерлися дороги.
Точний вистріл
У броню убогу.

Ніч нависла
З виглядом біди.
Ми - на відстань.
Шлях у нікуди.

Желанны = они, в мужском земном мире,
Пред ними, безсильны враги и сатиры.
Лик их прекрасен — как солнце, как небо.
Они же владеют секретом победы.

Они всегда правы - хочешь не хочешь.
Иль скажут: - Чего голову морочишь?
Будь-то любовь иль словесные баталии,
За ними всегда, победы регалии.

Бог наделил их своей красотою,
И нежное тело с длинной косою.
Ихняя походка - то чудо, то диво,
Движения тела, приятно-игривы.

В солнечный день иль в мрачные сутки,
Они - солнца луч, какие там шутки.
Мужчины себя, всегда браво считали,
А при них, будто, воды в рот набрали.

Их взор обращен, на прелестное диво,
И дрогнуло сердце, жадно- ревниво.
И завязались алчные споры,
Кому даренные женские взоры.

Мир без женщин, скучен и тесен.
Но ихний мир - прекрасен, но и грешен.
Он полон любви, соблазна и печали,-
Ведь, сами мужчины - желанных создали.

На хрестовині вИшу вже давно,
Цвяхи надійно вбито у кінцівки.
Впивається в чоло терновінок,
І крапле кров - для пастви чудо-ліки.

Вже сотий поціляє камінцем,
Бо знає - я не можу дати здачі.
Хай вірить люд, що я прощу їм це,
І Батько живолупів цих пробачить.

Товпа кричить " Ату! Чави! Убий",
Злетілись на Голготу як ворони.
За кожну краплю Божої ропи
Летітимуть в геєну легіони.

Напишуть, що любив своїх рабів,
Переінакшать правду чорноризи.
Насправді - цей народ мене убив,
І хоче аби взяв до парадизу.

Прибили Бога кріпко, на віки!
Та час летіти в Татові обійми.
Хрестище розпилять селюки -
Дрівцята дорогі в Єрусалимі.

В Едемі дух розтерзаний ожив,
Готуюся до другого пришестя…
Про милосердя Богу не кажи -
І ти висіти будеш на охресті.
28.09.2018р.

28.09.2018р.

Такі як я...

У світі прагматичних торгашів
Купюрою губу одвислу пестив.
Аж раптом - Стус (той, що Василь) ожив,
Усучив захалявні палімпсести

І каже: - Йди, за мене посиди,
Блощиці підгодовуючи в клітці.
Зостав сліди в мордовській мерзлоті
І сивим стань у молодому віці.

Не хочу мук і смерті! Боже збав!
Для мене ковбаси та жінки досить!
Поет із розумінням покивав
Й розтанула у тьмі блідава постать.

Сміливим - битви, гробарі, тюрма,
А ховрахам - нора, шматок городу.
Таких як Стус - на світі вже нема,
Такі як я - напишуть про свободу...

01.05.2018р.

Не у висях чи в пеклі кати наші й судді,
І в раю не очікуймо благ.
Треба вчитися радість приносити людям,
Дарувати краплини тепла.

А доокола згаслі, самотні, недужі,
У свитинах поношених міль.
Щире слово дощами хай падає в душі,
Погамує страждання та біль.

Скільки ласки й добра в небайдужих долонях -
Стільки ж холоду в мертвій руці.
Глянь - до сонечка тягнеться жадібно сонях,
Так і люди, нужденні, оці.

Нащо ніжність нести під надгробнії плити?
Краще світлом хлюпнути на світ!
Не втомився щоденно до всіх говорити:
- Я люблю вас, братове, привіт!

Тихо поруч зажурена посестра плаче,
Хоч не винен - себе в цім виню.
Дам напитися скривдженій словом гарячим,
Відігрітися біля вогню.

24.04.2018р.

Напухла мозоляка - просто жах!
А тут ще й пальця врізала до кістки.
З Пегасом нас приставлено до плах
Щодня "піїтам" прочищати мізки.

Аж тут сатирик зрілий, у літах,
На мене кавкнув зверхньо і дражливо.
А клавіша "Delite" запада,
Що написалось - стерти неможливо.

Він знається у нотах ре і до,
В поезах лох, не раз писала в "лічку".
Кусаю графоманистий задок,
А він у мій вганя сатири шпичку.

Цей пустотливець кублиться в селі.
Мені ж видніше, бо живу у місті.
Він - за мозОлі, я - за мозолІ,
Війна така, аж заздрять терористи.

Рогами улупились аж-аж-аж,
І в мене, і у нього зріють ґулі.
Мене писаки вводять у кураж,
А цей - дубовий, на "кусь-кусь" нечулий.

Та раптом луснув на руці пухир,
Зітхнула із полегшеннням мозоля.
Тепер між нами дружба, сонце, мир.
Піду на кухню чистить бараболю.

25.04.2018 р.

Ти чарівний, мій вигаданий світе,
Немовби казка із дитячих літ.
Я тут живу, красою оповитий,
І небеса тримають мій політ.

Якась таємна, невідома сила
Щодня явля мені його лице.
Щось інше там вона мені відкрила,
Аніж недосконалий світ оцей.

Веде у світ без хамства, зрад, підлоти.
І заздрих побратимів по перу,
Падлюцтва графоманів чорноротих;
Щоб жити там, допоки не помру.

Шляхетну велич пити, наче воду,
Святим добром наповнити слова.
І всьому світу й рідному народу
Поезію, як ліки, дарувать!

22.04.7526 р. (Від Трипілля) (2018)