Коли слабує рівновагою
твоя пиха, до стіп вибаглива,
і лага сходинок за лагою
тікає із-під ніг,
як палуба,
коли людське в тобі паплюжити
з руки нічній твоїй самотности,
а неміч
рає надолужити
зневірою у непорочности
ідей, гіпотез, в собівартости
мистецтва і служіння музам,
і – навіть – у зачаття таїнстві
Мадонни сина, Іісуса, –
то ліпше поклонятись даному
з глибокими його могилами,
що згодом, не тобі
останньому,
такими видадуться милими.

Так.
Ліпше поклонятись даному
з короткими його дорогами,
які в майбутньому
осяжному
угледяться тобі
широкими,
наскільки є уяви,
різними,
усіяними компромісами,
великими здадуться крилами,
здадуться птахами величними.

Так. Ліпше поклонятись даному
зі вбогими його мірилами,
які невабом, в разі крайньому,
вряди-годи стають перилами
(бодай і не удоста чистими),
для опертя, либонь, людиною,
так наполегливою в істині
зі вищербленою драбиною.

(1959)

Славімо прихід весни! Ополоснім лице,
чиряк припечім в'їдливим креозотом,
босоніж, у сорочині станьмо під вітерцем,
і вічі збадьорить свіжістю! горизонтом!
прийдешнім! Будучина завжди
виповнює землю зерном, голоси – співзвуччям,
виповнює дзиґарі їхнім туди-сюди;
дріж бере наодинці з грядущим.
Весною, коли крик пернатих будить ліси, сади,
вся природа, як ящірка чи то олень,
тільки туди й прямує, куди вхожі сліди
на державний заважать злочин.

В ущелині грізній Дар`ялу,
Де Терек вирує в імлі.
Над прірвою вежа стояла
На чорній високій скалі.

У вежі старій, височезній
Цариця Тамара жила,
Прекрасна, як ангел небесний,
Як демон, підступна і зла.

І там у тумані щоночі
Яскрів промінець золотий,
Впадав подорожньому в очі,
Манив на спочинок нічний.

І чувся там голос Тамари,
Що кликав, жадав і благав,
Всесильні були в ньому чари,
Була невтолима жага.

На голос незримої пері
Йшов воїн, купець, мандрівник.
Йому відчинялися двері,
Стрічав його хмурий служник.

В парчовій одежі сиділа
На пишній постелі вона,
Чекала на гостя.. Іскрились
Два кубки хмільного вина.

Гарячі спліталися руки,
До уст прилипали уста
І дикі, нечувані звуки
Всю ніч розлягалися там.

Неначе до вежі пустої
Ватаги коханців палких
Зійшлися до тризни нічної,
До буйних весільних утіх.

Та щойно ранкове проміння
Торкалось гірського хребта,
Ізнову імла й безгоміння
Нараз оселялися там.

Лиш Терек гримів по камінню,
Здіймаючи грізні вали;
У клекоті вод білопінних
За хвилями хвилі пливли.

З риданням знеживлене тіло
Спішили вони віднести;
На вежі тоді щось біліло,
Звідтіль долинало: прости.

Так ніжне було те прощання,
Так солодко голос звучав,
Неначе майбутнє стрічання
І пристрасті шал обіцяв.

ЛІНА КОСТЕНКО

РАНА ВЕДМЕДЯ

Ще не було ні пензля, ні мольберта
і не писались мудрі письмена.
Була природа гола і одверта,
жили в печерах дикі племена.

Іще тих сосен не торкався іній,
іще землі й не снились лемеші.
Іще тривожна досконалість ліній
не хвилювала дикої душі.

Ще не було ні анта, ні венеда.
Але під вечір, на розливі рік,
старий валун був схожий на ведмедя –
і зупинився дикий чоловік.

Йому ще жодна муза не сприяла.
Ще й не світало в сутінках сердець.
Ще розум спав –прокинулась уява.
І це був перший – первісний! – митець.

Не знаю, де та фарба була брана,
з яких молюсків пурпур той розцвів.
Стоїть ведмідь, на грудях в нього рана.
Тому ведмедю тисячі віків.

Глухих лісів німі аборигени,
людського духу навіть не ази,
вже як не є – спасибі вам за гени.
Хай грають далі в довгої лози.

Перевод с украинского языка

НИнель НОВИКОВА

РАНА МЕДВЕДЯ

Ещё не знали кисточки и краски,
Ещё веками скрыты письмена.
Была нага природа и прекрасна.
В пещерах дико жили племена.

Ещё тех сосен не касался иней
и плуг земле не грезился в тиши.
Изысканное совершенство линий
не волновало дикости души.

И не было ни анта, ни венеда.
Но раз под вечер, на разливе рек,
старик-валун похож был на медведя –
остановился дикий человек.

Нет, муза не дарила вдохновенья.
Не рассветало в сумерке сердец.
И разум спал – проснулось озаренье.
То первый – первобытный! – был творец.

Не ведаю, где краску эту брал он.
В каких моллюсках пурпур тот нашёл?
Стоит медведь – цветёт живая рана –
Из глубины веков до нас дошёл.

Глухих лесов «прапрааборигены».
Людского духа даже не азы,
но как ни есть, спасибо вам за гены.
Пусть дальше совершенствуется жизнь.

2017

Що краще: чи мовчання, чи слова?
Як говорю, у ній палає гнів.
Мовчання – серце болем розбива
І душать жовчі хвилі навісні.
Моєму серцю то подвійний гніт,
Бо гордощі скували язика.
Вуста і думку ціпило мені
І я при ній бовваном замовкав.
Та серце і у тиші відшука,
Як сокровенне мовчки донести.
Легкого погляду стріла тонка
Очам її писатиме листи.
Її глибокий розум без проблем
Читати зможе мій сердечний щем.

Весна почалася зненацька, мовби за ніч у околі
зроблено по шпаківні тим, хто підспівує вéсні.
Квітів і поготів, буцім у фільмі пострілів,
і березню суголосне ім’я жіноче Ненсі.
Ось ми і знову маємо годящі температури,
хоча дощ перетворить Дізі Ґіллеспі в лабуха,
і ліпше у сутінь вуличну не рипатися без "дури":
весною, коли що падає на голову, то не яблука.

Ми залюблені в астрономію, у космос весь, ми закохані
в тан орбіт, кілечок, еліпсів зі їх точністю.
А робиш, бувало, крочок у передпокої
убогім зніяковіло, і мнешся-топчешся.

І що, як небесне тіло виписує, та не колами,
а виляє навгад, куди випаде – що, на практиці,
до вподоби порі, відколи й калюжі формами
приємні чимдуж розмитими, не кажучи вже – галактиці.

(1994)

Сам-один виходжу на дорогу,
У тумані битий шлях блищить;
Тиха ніч. Пустеля чує бога,
І зоря з зорею гомонить.

Як прекрасні небеса безкраї!
Спить земля у сяйві голубім...
То чому ж душа моя страждає?
Жду чогось? Шкодую я за чим?

Від життя нічого не чекаю,
Не шкода минулого мені,
Я свободи й спокою шукаю,
Я б хотів забутися у сні.

Та не тим холодним сном могили...
Я би так хотів спочити в сні,
Щоб не згасли життєдайні сили.
Щоби вільно дихалось мені.

Щоб вночі і вдень щонаймиліший
Про любов я чув солодкий спів,
Щоби, наді мною нахилившись,
Дуб зелений листям шелестів.

1
Ні, не тебе так палко я люблю,
Мене краса твоя не полонила,
Люблю в тобі страждання відболіле
І молодість загублену мою.

2
Коли дивлючсь на тебе віддаля,
І погляд у твоїх очах блукає,
Я потайки неначе розмовляю,
Та не до тебе серце промовля.

3
До подруги звертаюсь юних днів,
В тобі шукаю риси її милі,
В устах живих уста, що заніміли,
В очах вогонь, що вже перегорів.

Без Бога нація – юрба,
Об’єднана п’янким поривом,
Або дурна, або сліпа,
Або – що найстрашніше – мстива.
І хто б не був над нею пан,
З яким би не високим словом –
Вона пребуде як юрба,
Допоки не почує Бога.


Оригінал
Без Бога нация – толпа,
Объединенная пороком,
Или слепа, или глупа,
Иль, что еще страшней, – жестока.
И пусть на трон взойдет любой,
Глаголющий высоким слогом,
Толпа останется толпой,
Пока не обратится к Богу!
2016

Ми знаєм, що нині стоїть на кону,
І що відбувається нині.
Хто нам нав’язав цю криваву війну,
Та ми стоїмо до загину.

Не страшно під кулями впасти в бою,
Не біймось пролитої крові,
Та страшно утратити мову свою,
Красу українського слова.
Співучим і вільним його пронести,
І внукам і дітям його зберегти
Навіки!

О, знав би я , що так буває,
Коли ішов на той дебют,
Де пишуть – кров’ю і немає
Поета, поки не уб’ють!

Жартуючи, поранять легко
І ніби іншим я воскрес.
А успіх був такий далекий,
Такий непевний інтерес.

Але роки – то Рим, готовий
У шоу масок, сміху, поз
Побачити не гру актора
У смерть, а гибель усерйоз.

Де почуття перемагає
Раба арени, ти – живий.
Але ілюзії немає,
Де подих долі неземний.

                              1997,2017

О ти, життя солодка таємнице!
Нарешті, зрозумілий мені зміст
Бажань, сум’яття, пошуків одвічних,
Щемких пустих надій, палючих сліз.

Ввесь світ шукає тільки лиш любові,
Усіх чуттів веде до неї шлях,
І серце поривається на поклик,
Любові, що керує у віках. (4 рази)

2015



Ah! Sweet mystery of life, at last I've found thee
Ah! at last I know the secret of it all
All the longing, seeking, striving, waiting, yearning
The idle hopes and joy and burning tears that fall.

For 'tis love and love alone the world is seeking
And 'tis love and love alone I’ve waited for
And my heart has heard the answer to its calling
For it is love that rules for evermore. (4 times)

(Lyrics by Rida Johnson Young, music by Victor Herbert, 1910)

(scenes from “Naughty Marietta”, 1935, with Jeanette McDonald and Nelson Eddy)

Утихає зал. І я на сцені
До людей іду із-за куліс.
Чую я далеке сокровенне,
Що усіх очікує колись.

Чорний морок за імлою ночі
Сліпить і пронизує мене,
Та якщо можливо, Авва, Отче,
Хай мене ця чаша омине.

Я люблю сценарій непохитний
І у п'єсі гратиму на біс.
Та у драмі цій я буду вбитий.
Кожна крапля крові – море сліз.

Все жадає миті однієї.
Від своєї долі не втекти.
Я один. У ложі – фарисеї.
Жити – це не поле перейти.

                              1997, 2017

Не зупиняє нас імла,
Ні сніг, ні лід, ні дощ, ні вітер.
Нам вистачатиме тепла
Для душ, в романтиці зігрітих.

Хай вітер лиця обпече,
Нехай зігне утома ноги,
Не проміняти ні на що
П'янку романтику дороги.

Наш шлях завжди за горизонт,
Де скелі небо закривають,
Де гір неписаний закон,
З якого винятків немає.

Та тільки ось одна біда –
Час повертатися в долини.
Та пам’ятаємо завжди,
Що є не скорені вершини.

Щоб в душах пломінь не схолов,
Ми падаєм, щоб підніматись,
Змовкаєм, щоб співати знов,
Йдемо удаль, щоб повертатись.

2008 – 2017

В юності чистим був ти,
мов сонце світив.
Сяй же, красо безумства!
Нині ж у тебе в очах
лиш провалля і жах.
Сяй же, красо безумства!
Ось дитинство і слава —
і ти в перестрілці
тягнеш важку сталь.
Сяй же мішенню
далеких насмішок.
Ти вже чужинець,
легенда і жертва, на жаль.

В тайну сягнув, як пророк,
запрагнув зірок.
Сяй же, красо безумства!
Ночі й сліпучого дня
страх пройняв аж до дна.
Сяй же, красо безумства!
Ти є надто ретельним,
що аж до нудоти
тягнеш важку сталь.
Сяй же, бунтарю,
ти ж ясновида
і проповідник,
художник та в’язень, на жаль.

Де ти тепер — тут чи там?
Віддався вітрам?
Сяй же, красо безумства!
У тебе багато личин,
я туди ж, і не один.
Сяй же, красо безумства!
Повернувшись у світло
вчорашньої слави,
тягнеш важку сталь.
Сяй же, хлопчисько,
програв ти звитягу,
правди старатель і чистих ілюзій, на жаль.

(лютий 2017)

Дай мені ще життя, й наспіваюсь вволю
в кафе "Рафаелла". Або до столу
сяду. Чи втілюсь у меблі, коли в бувальцях
тих іще побувалій, співанці не завдасться.

Позаяк ні епохи без кави і того ж джазу
не мине, пристосуюсь щомога сприяти часу,
щоб з криївки, з-під лаку й пилу, бодай в шпаринку
бачити літ за двадцять розквітлу мою кровинку.

Знай, що я буду неподалік і май завсяк на увазі.
Бач, і бездушна позірно річ нітиться в позачассі,
надто, як речі з виду крупніші за тебе й старші.
Заваж і жагу очікувань в моїм новім антуражі.

Тож люби їх, не оминай, бодай які вони давні.
А там і неясний абрис, в бентезі, геж, не оманній,
тобі заледь знакомитий, згукнеться на обнадію.
Спішу, Ненсі, вірша дотісую і трішки дерев’янію...
«1994»

Ти, як завжди, мелеш казна-що –
Як з тобою можна говорити.
Краще б я із хлопцями пішов –
Це серйозна річ – горілку пити.

З хлопцями розмова завжди є –
Хто, наприклад, краще пити вміє.
В хлопців широченний інтерес –
Від пивної аж до бакалії.

В нас розмова груба і пряма,
Для проблем серйозні є причини:
Де знайти рубля, коли нема,
І кому іти до магазину.

Зранку ти мені приносиш квас,
Як тобі це краще пояснити?
Інтелекти різні, бач, у нас –
Час тобі підвищити освіту.

Хороню я тебе в свідомості,
Хороню я тебе в пам’яті
Світ манливої ілюзорності,
Я руйную аж до фундаменту.

Тяжко нищити мною створене.
Наче в душу кайлом вгризаюся,
Пізно я усвідомив помилку,
Як я гірко у цьому каюся.

Хоч без тебе в душі сутінки,
Не повернеш тих днів – жодного.
Краще темрява, ніж відблиски
Од твого ліхтаря червоного.

2008-2017

Минуло десь близько року. Я навідався до місць битви,
до научених випрямляти крила під помах бритви
або – в ліпшім разі – під заломленою бровою,
птиць, обарвлених сутінком і зіпсутою кров’ю.

Тепер тут торгують рештками твоїх щиколоток, бронзи
смаги обладунків, згаслих усмішок і погроз зі
гаслами свіжих резервів, пам’яттю зрад у генах,
відтиском купи тіл на запраних геть знаменах.

Усе заростає людом. Руїна – штука бувала
в архітектурі: шви рятівні на серці, краї провалля
різнить се, те – а не вельми, щоб хто боявся
здибатися якого дня, як сліпуваті яйця.

Щорана, коли вас не бачить сторонній погляд,
я навідуюсь до монументу, відлитого поряд
зі гнітючого сну. Цільних плит зі карбованим: "Завойовник".
А читається як "завив і зник". Опівдні – як "забув і звик" .

Сяє щирим золотом
полум'я зорі.
У бору за озером
тужать глухарі.

І сумує іволга
на чужій межі.
А у мене вільного
світло на душі.

Знаю, вийдеш ввечері,
мила, за поріг.
Обійму за плечі і
однесу у стіг.

Ти фату коханому
віддаси сама.
Од любові п'яному
осуду нема.

Зацілую квіт очей
у руках своїх.
Понесу я ранок цей
за кайму доріг.

І нехай печалиться
небо угорі,
де сіяє радістю
тихий сум зорі,

поки сяє радістю
полум'я зорі.

1990,2017

Перший день непарного року. Кулясті "ля"
опоясують дзвони і звіюються шар за шаром,
щоб укласти компанію там угорі шершавим,
– триста літ як оголеним оддаля
землі статуям. Я валяюсь в пустій, сирій,
жовтій кімнаті, доливаю собі Бертані.
Річ сія, підігріта в моїй гортані,
виголошує, далебі: "Закрий
вікно". Отже, іще одна
комбінація цифр не подужує дверці;
плюс до непарних чисел годі бентег на серці,
мало, що пересічні; мало хто ставить на
них усе: своє кревне, своє безталанне, свій
гаманець; позаяк – нісенітні гендлі…
Чайка у млі кружляє стрічно годинниковій
стрілці, на відміну від каруселі.

Я чую не те, що ти вимовила, а голос.
Я бачу не те, що ти зодягла, але рівний сніг.
І це не кімната, де ми сидимо, а полюс;
плюс наші сліди – від нього по різний бік.

Раніше я знав напам'ять всю гаму спектру.
Тепер, угадавши білий, медикам догодив.
І нехай далі в співанці ні куплету,
бодай кількись триває її мотив.

Я б радо ліг зі тобою, ба – не на часі.
А ляжу – урівні з дерном буде лице.
І схлипне стара у хижі на курячій лапці
і зварить некруто собі яйце.

Досі, як ставив пляму, засобом була сода.
Здебільшого помагало, як тальк прищу.
Тепер біля тебе в’ється ще та сволота.
Тобі личать світлі сукні. І я тужу…

Удруге до Різдва, неподалік
не угавають хвилі Понту.
Звізда Царів над огорожі порту.
І можу не казати, що не міг
без тебе жити, – адже я живу.
Як видно зі листівки. Пак, існую;
п’ю пиво ось, папір псую, листуюсь,
топчу траву.

Наразі у кав’ярні, відки ми,
як випадає митями щасливим,
були беззвучно кинуті підривом
у будучину, втікши від зими
на Південь, я окреслю досхочу
мізинцем рис на мармурі нужденних;
скакають німфи, тіпають у стегнах
одінь парчу.

У чім, боги, – як плямою вікно
лишень символізує вас, на бога
ви нас остерігали якомога?
Майбутнє вже настало, і воно
цілком терпиме; падає предмет,
скрипаль виходить, музика скінчиться,
і море візьме зморшками, і лиця,
хоча не дме.

Та якось і воно, – лишень в’яви –
перехлисне решітки променадні
і змиє зойки "ні!" в подивуванні,
здійнявши гребні вище голови,
туди, де ти пила своє вино,
дрімала у саду, сушила блузку,
– столи змете – майбутньому молюску
мостити дно.



січень 1971, Ялта

ЛІНА КОСТЕНКО

ЩАСЛИВІ ОЧІ…

Які щасливі очі у казок!
Я прокидаюсь, серце калатає.
Зима стоїть персидська, як бузок.
і жоден птах її не хилитає.
Мої палаци, вежі крижані,
я в першу мить не знаю навіть, де я, –
чи там в дитинстві, чи іще у сні,
чи в Ірпені, чи в царстві Берендея.
Я в першу мить не знаю, що це – я.
Сосновий ліс здивовано вивчаю.
Я прокидаюсь. І твоє ім’я
наповнить душу сонцем і печаллю.

Перевод с украинского языка


СЧАСТЛИВЫЕ ГЛАЗА…

Счастливые глаза откроет день.
Я просыпаюсь, сердце гулко бьется.
Зима, словно персидская сирень,
стоит и веточка не шелохнется.
Мои дворцы и башни изо льда,
вначале не осознаю и где я, –
во сне ли, может, в детские года
переселилась в царство Берендея.
Не знаю, я ли это, в первый миг.
Мир сосен изумленно изучаю.
Я просыпаюсь. С именем твоим
душа зальётся солнцем и печалью.

Урешті, було воно бозна де. Врешті
не важить, що віхоли вили тамтешні,
що люди тулились в оселі пастушій,
що слідом їх вісті роїлись гнітючі.

По перше, були вони вкупі. Урешті,
що слідує з першого, другого в треті,
усе, що робилось, творилось, варилось,
як мінімум, натроє потім ділилось.

У небі морознім над їхнім нічлігом,
до ложа зі меншим, належно великим,
хилилась зоря – і була якомога
промінням прихильна вона до малого.

Вогонь ще гудів, та кінчалось поліно;
всі спали. Від решти у дечім відмінно,
зоря проникала чимдалі світінням:
у поміч далеким лучитись зі ближнім.



25 грудня 1990

Що треба для дива? Кожух чабана,
зо дрібку учора і дня, що мина
зі жменькою завтра, й – на око бодай,
кус простору й неба краєчок додай.

І трапиться диво. Тим пак дивині
тяжіння взнаки і адреси земні,
і так всюдисуща вона до кінця,
що ген у пустелі чатує жильця.

А щойно ти дім покидаєш – у ніч
зорю увімкни в нім у четверо свіч,
щоб світ без речей осявався усі
осяжні услід тобі нею часи.

«1993»

У небі канареєчка літа,
І співа прямо в небозвід.
А ми підемо вип’єм, погуляєм,
У цьому все життя ј, увесь наш резон!

Нас чекають панночки-коханки.
Життя таке, що просто мармелад.
То заграј, заграј же нам, гітарко,
На веселиј дуже, та вельми лад!

Моя мамця серце добре ма,
І татусько мають магазин.
І вони мене не ображають,
Бо один у них я — шикарниј син!

          10.12.2016

Крізь морок ночі вікна твої сяють,
Нестримно кличуть хлопців молодих,
Болить душа, і сам себе питаю:
Чому ж мене немає серед них?

Кому ж ти ласки пристрасні даруєш,
Хто уст твоїх нектар жагучий п’є,
Кого очима дивними чаруєш,
І хто всю ніч спочинку не дає?

Я винен сам, бо сам я відступився –
Бо надто душно стало в суєті.
Пробач мені, якщо я помилився.
Я старомодний. Та й часи не ті.

2008

ЛІНА КОСТЕНКО

СПИНИ МЕНЕ…

Спини мене отямся і отям
така любов буває раз в ніколи
вона промчить над зламаним життям
за нею будуть бігти видноколи
вона ж порве нам спокій до струни
вона ж слова поспалює вустами
спини мене спини і схамени
ще поки можу думати востаннє
ще поки можу але вже не можу
настала черга й на мою зорю
чи біля тебе душу відморожу
чи біля тебе полум’ям згорю

Перевод на русский язык

Нинель Новикова

ОСТАНОВИ МЕНЯ.…

Останови уймись уйми меня
раз в никогда любовь такую встретишь
промчит она судьбы руинами
за нею пустится вдогонку ветер
она порвет покой нам до струны
слова сожжет горящими губами
останови меня угомони
пока еще со мною ум и память
пока со мной хотя пожалуй поздно
уже пришла пора моей заре
с тобою рядом душу отморозить
или от страсти пламенем сгореть

2016

Терплю я у коханні муки злі,
Усе ж приємні, хоч і біль не стих:
Що більше розросталися жалі,
То більше дух отрути умістив.
Даремним є бажання утекти,
Звільнити розум від пекельних сил,
Бо радощі безмежні в путах тих,
Ти у заставу й серце віддаси.
Хай буде бранцем ясної краси,
Живе в полоні, скуте ланцюгом,
Щоб інший шал його не спокусив
І не поглинув пристрастей вогонь.
Кохану – хай жорстокість обмине,
Яка до скону доведе мене.

Щастя нема у ристалищі ратному,
і на кону даленіє мета.
Є тільки мить на шляху поетапному,
що у людей – лиш одна суєта.

Вічна імла не гарантія спокою,
і не зове сивина пірамід,
поки зоря проти ночі глибокої
манить мене у сіяючий світ.

У далині все існує століттями,
та не туди лине мрія моя.
Чим дорожу, що ціную на світі я –
це тільки мить на межі житія.

Щастя мине і біда не порадує.
Тільки й життя, поки серце горить,
поки зоря, що зірвалась і падає,
іншій зорі подарує цю мить.

1997-2016

Моя люба, я вийшов сьогодні пізно і все вже дихало
свіжим леготом вітру з вечорового океану.
Край неба палав у партері китайським віялом
і хмара клубилась, мов кришка концертного фотеп’яно.

Чверть століття тому ти вподобала смак і люля, і фініка,
рисувала тушем в блокноті, а ще співала,
глузувала з мене; потім здибала інженера-хіміка,
та, чула до глупства, сочилась в листах потала.

Тепер тебе часто бачать в провінції і метрополії
на панахидах за душами друзів, що слідують навісною
чергою; і я радий, що відстаней в світі доволі є
істотніше несусвітніших, чим простяглось за мною.

Не пійми мене хибно. З твоїм голосом, тілом, іменем
жодним чином це не пов’язане; ніхто їх тим пак не нищив,
та забути одне життя – надобиться по нім, як мінімум,
зо одне бодай. І я їх зужив, річ в тім що.

Таланить і тобі: адже де, крім, хіба, в якій фотографії,
ти пізнаєш себе без морщин, молоду, веселу, глузливу?
Час, і той, на толоці пам’яті переконується в безправ’ї, і
я курю у пітьмі та вдихаю гнилля відливу.

Печера (який не який, – а дах!
не гірш дахів на прямих кутах!),
в печері їм тепло було з дитям;
пахло соломою і шматтям.

Солом’яною була постіль.
Зовні молола пісок метіль.
І, уві сні, з дрижаками тіл
на мливо те, щулились мул і віл.

Марія молилась; вогонь гудів.
Іосиф, похмурий, за ним глядів.
Малюк, що за малістю літ не мав
справи нагальнішої, дрімав.

Добіг іще один день – з його
тривогами, жахами; з "и-го-го"
Ирода, зойками війську вслід;
додався ще один – до століть.

Родителі тішились немовлям.
Дим віднайшов собі щіль, жалям
слідом. Лиш віл тяжким духом був
зі снив навісних(або мул) зітхнув.

Зоря дивилась через поріг.
Єдиним у світі, хто знати міг,
що б той погляд не означав,
був Малюк; але Він мовчав.



«1995»

Я тут, Інезілья.
Я тут, під вікном.
Дрімає Севілья,
окутана сном.
Як вітер я вільний.
І хто мені рад?
Гітара – у лівій,
у правій – булат.
Тебе під гітару
розбудить мій спів.
Єдиним ударом
поб'ю ворогів.
Тебе я сховаю
під чорним плащем,
суперників зграю
відваджу мечем.
Я тут, Інезілья,
я тут, під вікном.
Дрімає Севілья,
окутана сном.
Шовкову драбину
додолу спускай.
Інакше загину –
і з вітром шукай.

2010

Рік від року мимо текла ріка,
падка до брижів, як стара щока.
Але люд, недолугий в лічбі до ста,
городив і над нею версту моста.

Бувало, що повені, юрми вкіл,
словом, те, що сприяє борознам чіл,
заливали асфальт, та ішли на спад,
коли вітер вщухав і кортіло спать.

А ще були зими, на все тамте
прелюті, та звичка плодить дітей,
що тулять (як дзеркало в платтяній
шафі) дві лінії доль в одній

з міркувань економії. Гни, не гни
пальці руки, набігало днин.
Брались до діла двокрапки з "ї",
не стертись аби. А потік і їх

двоїв, що кліше. І, ослаб на мить
ці ланці, як течія зарябить,
поглинаючи долі жильців, жилиць
Атлантиди, рішучої щодо лиць.

1987

Це воля чи характеру плоди –
Безжалісність глуха до ворогів?
Характер можна зм’якшити завжди,
Приборкати воління й поготів.
Коли ж характер вільно захотів,
Щоб люблячий жорстоких мук зазнав,
Не проросте в душі чеснот посів,
Тоді усі чесноти – зайвина.
Даремна чиста врода осяйна,
Що звабою обдурених стає,
Кого вогонь любові поглина,
Хто в ньому серце спопелив своє.
О, найвродливіша, не допусти,
Аби свою красу зганьбила ти.

Я лиш тебе одну люблю,
Хоч інша постіль зігріває.
Коли я поряд з нею сплю –
Вві сні з тобою розмовляю.

Твій погляд – у її очах,
Твої уста – в її цілунках.
Не віднайти в химерних снах
Від безнадії порятунку.

Обійми цих блаженних снів,
Й пробудження без сподівання,
Неначе клітка, затісні
Для потаємного бажання.

Ти ж з іншими в ночах хмільних,
В полоні пристрастей нестримних,
Шукаєш випадкових втіх –
У насолодах швидкоплинних.

Жорстока ця подвійна гра
Безжально долі розбиває.
На нас фальшива мішура,
Яку одна лиш смерть зламає.

2008

Вважай по-нашому, ми пили небагато, –
Скажи, Серього – чого брехати!
Якби горілку не із тирси гнали,
З п’яти пляшок нам – ну що би сталось!

Ми пили другу край прилавку в закуточку, –
Було ще мало – мов крапля в бочку.
А потім – під грибочком в дитсадочку,
Затим не тямлю – дійшов до «точки».

Я просто з пляшки пив, охлялий, зголоднілий,
Але як скло був – весь осклянілий.
А вже коли коляска підкотила,
Тоді було в нас – сімсот на рило!

Ми правда, третього насильно залучили, –
Негарно вийшло - переборщили.
Що окуляри хлопцеві зламали –
Так то портвейном дошліфували.

Товариш перший нам сказав, мовляв, спиніться,
Не хуліганьте і розійдіться.
На «розійтись» я зразу зголосився, –
І розійшовся, – і розходився.

Коли погане щось казав – карайте строго!
Та то ж неправда, скажи, Серього!
А що упав – так то від помутніння,
Кричав не з горя – від отупіння.

Тепер дозвольте кілька слів без протоколу.
Чому навчає сім’я і школа?
Що отаких життя карає строго.
Отут ми згодні, - скажи, Серього!

От зранку скаже він, коли протверезіє:
Хай нас життя засудить, не жаліє!
Тож відпустіть – і вам же легше буде.
Навіщо клопіт, життя ж засудить!

Ви не дивіться, що Серьога все киває, –
Він розуміє, переживає!
А що мовчить – так то від хвилювання,
Від усвідомлення та покаяння.

Не запирайте, люди,- плачуть вдома дітки, –
Йому ж - у Хімки, мені - в Медвідки!..
Та, все одно: автобуси не ходять,
Метро закрите, в таксі не содять.

Приємно все-таки, що нас тут поважають:
Дивись – підвозять, дивись – саджають!
Розбудить зранку нас не півня « кукуріку», –
Сержант підійме – як чоловіка.

Нас ледь не з маршем проведуть, як проспимося.
Рубля заначив – похмелимося!
Все ж, братику, тяжка у нас дорога!
Ех, бідолахо! Ну спи, Серього!

Мене довкола морок огортає
Самотності, зневіри й гіркоти.
І лиш одна далека зірка сяє,
І зірка та зоветься просто – ти.

Далека ти, хоч ніби зовсім поряд,
І світиш тьмяно, наче крізь туман.
Мені дарує твій зрадливий погляд
Любов і біль, надію і обман.

Мені твій погляд душу обпікає,
Мене твій погляд холодом пройма,
У сумнівах нестерпних час минає,
А з лабіринту виходу нема.

Мені та зірка сонце заступила,
Хоч не дала ні світла, ні тепла.
Вже краще лампа, ясно щоб світила,
І теплоту мені лиш віддала.

Хай надто просто і одноманітно,
Та вже втомили пошуки мене,
І хай колись, як мрія заповітна,
Далека зірка променем сяйне.

2008

ЛІНА КОСТЕНКО ТОБІ…

***
І як тепер тебе забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
Я ще ніколи не пила.
Такої чистої печалі,
Такої спраглої жаги,
Такого зойку у мовчанні,
Такого сяйва навкруги.
Такої зоряної тиші,
Такого безміру в добі!
Це, може, навіть і не вірші,
А квіти, кинуті тобі.

Перевод на русский язык
Нинель Новикова ТЕБЕ...

***
И как забыть тебя? Ведь надо.
Душа до края добрела.
Такого сладостного яда
Еще я в жизни не пила.
Такой возвышенной печали,
Такого жара страсти вдруг,
Такого выкрика в молчании,
Сиянья магии вокруг.
Такого звездного безмолвья,
Такого дня, где меры нет!
И это не стихи, быть может,
А брошенный тебе букет.

2016

ЛІНА КОСТЕНКО


Уривки із роману «МАРУСЯ ЧУРАЙ»

…Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, -
Оці степи, це небо, ці ліси,
Усе так гарно, чисто, незрадливо.

Усе, як є – дорога, явори,
Усе моє, все зветься Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
Що хоч спинись і з Богом говори.
……………………………………..
…А степ уже сивий на поминках літа.
Осіннього неба останні глибини.
І гілка суха, як рука кармеліта,
Тримає у жмені оранж горобини.

Як глянеш упростяж – дорога в намисті.
Ці барви червоні і жовтогарячі.
Ці щедрі сади у багряному листі! –
А люди бредуть і бредуть, як незрячі…


Перевод с украинского языка

Нінель Новікова

Отрывки из романа «МАРУСЯ ЧУРАЙ»


…Бывает, иногда ослеплена,
Остановлюсь, осмысливая диво –
И лес, и степи, небо и луна,
Все так невинно, чисто и красиво.

И все, как есть – дорога, клены, высь.
Оно мое, все это – Украина.
И красота здесь высока, былинна,
Хоть на беседу с Богом становись.

………………………………………

А степь уж седая на поминках лета.
Осеннего неба бездонны глубины.
Рукой кармелита, засохшая ветка
В ладони протянет оранжи рябины.

Вперед поглядишь – вся дорога в монистах.
Цвета больше алые и золотые.
Садов этих роскошь в багрянцевых листьях! –
А люди бредут и бредут, как слепые…

2016

ЛІНА КОСТЕНКО

Я ХОЧУ ЗНАТИ…

Я хочу знати, любиш ти мене,
Чи це вже сон, який уже не сниться?
Моєї долі пекло потайне,
Моя сама від себе таємниця!

Чи ти за мене душу віддаси,
Чи розміняєш суєтно і дрібно?
Краса – і тільки, трішечки краси,
Душі нічого більше не потрібно.

Чи, може, в цім калейдоскопі літ,
Де все нещадно звичне і щоденне,
Ти просто мені дивишся услід
І трохи любиш сни свої про мене?

Перевод с украинского языка


Я ХОЧУ УЗНАТЬ…

Меня ты любишь - я хочу узнать,
Иль это все лишь только сон случайный?
Моей судьбины потаенный ад
И от себя самой моя же тайна!

А за меня бы душу отдал ты,
Не разменявшись мелко и натужно?
Лишь красота, немножко красоты
И больше ничего душе не нужно.

А, может быть, в калейдоскопе лет,
Где все, увы, обыденно и строго,
Ты просто молча смотришь мне вослед,
Сны обо мне свои любя немного?

2016

Каламутячи море,
рветься вітер, мов лайка з розквашених губ
в зимні далі держави,
отаке собі до-ре-
мі-фа-соль-ля-сі-до з кам’яних добуваючи труб.
Не-царівни-не-жаби
б’ють уклінно землі,
і осяйна звізди олов’яної гривна.
І подоба лиця
розтікається в чорному склі,
ніби ляпас від ливня.

II
Здраствуй, Томасе. Мій
дух, що тіло в готелі лишив опочити
за морями, гребе
хмар північних супроти, вертає домíв,
зі Нового тікаючи Світу,
і турбує тебе.

III
Пізній вечір в Литві.
Від костелів бредуть, укривають світиві
коми свіч у долонях. У тихих дворах
дзьоби курячі риються в жухлій листві.
Вище піль Жемайтії
в’ється сніг, як горішніх обителей прах.
Зі відкритих дверей
рибні па́хи. Хлопчак напівголий
і стара у хустині корову женуть у сарай.
Припізнілий єврей
по булижні містечка гримить в балаголі,
віжки рве
і погукує хвацько "Герай!"*

IV
Вибачай, що вторгаюсь.
Вертаю цитатою за
безвідсоткові позики у "Маніфесті":
ледь гаркаво,
ледь вище октавою ирію в млі.
А тому – не хрестись,
не ламай в кулаці картуза:
згину перше, ніж гряне в охресті
з сідал півняче "плі".
Вибач, не попередив.
Не п’яться від ляку та глянь:
це кордони скасовує часу гангрена під епос.
Мстою твані на кільцях колодязних уст,
понад Балтики хвиль
я дзижчу, мовби той моноплан –
мовби Даріус і Геренас**,
мов от-от приземлюсь.

V
Пізній вечір в Імперії,
в бідній провінції.
Вбрід,
мов долаючи Німан й здіймаючи піки,
войовничий ялинник у сутіні Ковно корить.
Багровіють будинки
від землі до піддаш, блисне брук, як із рік не
упійманий фіш.
І злітає завіса в місцевім театрі.
І плескається натроє бажана річ
зі пляшини до чар, і
хутко никне.
Протяг рухає бахрому
на фіранці зі тюлю. Зоря на безлюддя
світить яро: немов картяреві на масть.
І впадають у тьму,
уві скло тарабанячи, п’ясть твоїх устя.
Так вишукують п’ясть.

VI
Поніч мова ураз
переймає манери сліпця.
Так, що чуєш "вітчизну" на дотик – як леді Годиву.***
В павутині кутів
мікрофони потайні в квартирі співця
пишуть скрипи матраца і сплески мотиву
суголосся без слів.
Тут панує цнотливість. Листва на вітрах
обирає ураз, навзнаки, а чи ще як упасти,
чим бентежить ліхтар. Без гризот ліхтаря
про себе сповіщають тут миру, бодай на мурах
ненароком ступивши, переривистим, частим
пульсом, скрипом пера.

VII
Ось бо відки твої
щік мучнистість, очей невиразність,
шепелявість і пасма волосся цілком
буцім спиті чаї.
Ось ізвідки життя, ніби спит на чесноти у фразі,
опісля і до ком.
Ось моєї зачим,
попри мітини прагнень уверх, – оболонки
в твоїх лінзах розмитість, бунтуюча голь
зелен-лоз і т.і.: широчин-далечин,
сторінок їх зачитаність в пошуках кромки
ліній обріїв, доль.

VIII
Доль писемностей, друже! з моїм, з пелюшок
неприкаяним присудком! з хмурим, осібно осідлим
твоїм підметом! Скріпний, чорнильний союз,
вензелів, карлючо́к,
суміш літер латини й кирилиці: цілі з зусиллям,
як велів Макроус!
Наші відтиски! м’яті, відсирілі днесь –
ці розпушені набряки звивин у мізках! –
в м’якушí глин коханців, у дітях без нас.
Або – просто синець
усесвітній скулі од оглядин хлопчиська,
як од спроби щораз
уявити цю відстань з литовської онде корчми
до облич, триєдино задивлених мимо,
над кордонів, що той зизоокий монгол
пальця в рот аби вкласти – цю рану Хоми –
і, чужим язиком щоб, на кшталт серафима,
скерувати глагол.

IX
Ми подібні;
ми, Томасе, звук і луна:
ти, з середини кіптячи скло, я, задивлений зовні.
Один одному суть
обопільна, як дна –
амальгам і бездонь їх,
що не здатні блиснуть.
Покривись – я на усміх кривий одповім,
одізвусь позіханню, до віддиху тишачи голос,
в три зіллюсь ручаї
у стоватній сльозі в узголів’ї твоїм.
Ми – конвой у собі,
що проглянув у Касторі Поллукс;
балачок нічиї,
пат і відруху тінь,
що метнутись готова на спалах лучини,
згук на зойк, мідь з рубля у міняйл.
Чим життя неудатніше, тим
ми в нім менше відмінні
ока збіглого дня.

X
Чим поживиться привид? Будь чим: є лузга
снив, є дерть зі кордонів з ошматтям цифíрним:
ява список адрес укрива не дарма.
Ось провулок фасади здвига, мов щелепу нудьга,
жовтизною задвірків, як ґавиним сиром,
користає пітьма,
мов лиса. Місце, часу вві мсті
за свою непохитність жильцем, постояльцем
плинних діб, розсупонює зів –
зо епоху по тім,
я тебе застаю в замусоленій пальцем
наддержаві лісів
і рівнин, що усотують зітканий з мислив етер,
люду риси, їх пози: в коноплі, в сирих їх
сорочках – ген на версти, в дротах-бігуді де-не-де;
хилить сон Литву-матір над плесом,
і ти
до скляних допадаєш її, неприкритих,
півлітрових грудей.

XI
Ба, існують місця,
що незмінністю поштують. Себто,
призвичаюють пам'ять до учти кислот в фіксажі.
Там до тями шлагбаум приводить гінця.
Там у сутінках швидше стають силуетом.
Там на чатах мужі
моложаві. Минуле позує вперед
незапиленим оком, що юнь у шинелі,
і задкує там доля порушника пріч
у незвідану старість з плювком на стіні,
зі ломотою, марами в формі панелі,
поперечин. Там ніч
є справдішня границя, де, мов татарва,
територіям вашим житійним набігом
дійсність більше потал завдає, ніж Морфей,
що дерева у дрова оберне, а ті – в деревá,
де не владне повікам,
ява – печенігом
підбере, мов трофей.

XII
Поніч. Сойка кричить
голосіннями людськими і винуватить природу
у переступі градусом нижче нуля.
Вітовт, кинув меча і похеривши щит,
мочить бороду в Балтиці в пошуках броду
в землі шведа. Земля
і сама уривається молом, що кинувся за
у безкраї заобрії морем
зниклим слідом свободи.
Зусилля бобра
по довершенні греблі віншує сльоза
на розлуку з проворним
ручаєм серебра.

XIII
Ніч у листявім краї,
губернії з по́лу пальто.
І клинопис дзвіниць по сувою хмарини, з відрізом
на ряднину суміжній державі.
Внизу
стерні, скирти, плато
з черепиці, цеглин, колонад зі залізом,
плюс узутий в кирзу
люд служивого чину.
Етер цих широт
полонили поміхи, молитва, волога
з моря, вісті з погодою,
все, що Кощей
заокруглює цифрами, гімни, фокстрот,
болеро, осторога
безіменних речей.

XIV
Привид бродить по Каунасу, входить в собор
і виходить із нього. Гуляє по Лайсвіс-алеї.
Входить в "Тюльпе", сідає, як всі.
Кельнер, сам як декор,
бачить тільки серветки, вогні бакалеї,
сніг, на розі – таксі,
просто вулицю. Б’юсь об заклад,
ти не міг не позаздрити. Адже чаїтись
входить в моду з роками – як поступка тіла душі,
як облатка майбутнього, як маскхалат
Раю, буцім розтягнутий мінус.
Адже всі в бариші
з невагомих чеснот
безтілесности: гори і доли,
мідний маятник, час, що й собі зависа,
Бог, що бачить усі оборудки з висот,
дзеркала, коридори,
їх споглядач, ти сам.

XV
Привид бродить по Каунасу. Буцім у нім
твоя лепта співучасти в розвії мислив
про мене,
він суть простір в квадраті, а не
смолоскип полум’яний юдолям земним.
Не позаздри. Зачисли
цю марý до рідні,
як повітря і як найдрібніший петит,
що осипався потемки в мові гаркавій,
буцім цокання мух,
непридатний, еге ж, тамувать апетит
новій Кліо, у строї застави,
але гожий на слух
для нагої Уранії.
Тільки вона,
Муза цяти у просторі й Муза утрати
втілень тою, як скнара – грошí,
береже їх сповна
і цінує їх сталість: цю форму розплати
за подвижність душі.

XVI
Ось бо відки в пера
віра, Томасе, в буквиці.
Ось чим
пояснити у змозі тяжіння, еге ж бо?
Слабе
сердце, з хриплим "пора!"
одриваючи, геж, од своїх заболочених вотчин,
й що кривить, – од тебе!
сторінок, аз і бук,
– зову! – як те не зви,
звуку й смислу, безплотності й маси,
і свободи – звиняй
і лиця не криви –
рабства, даного в м’ясі,
плоті, кості, хрящі,
– цим покликанням поніч полохати сон звіздарів,
мимо заспаних в нішах
гуртів янголів:
вищим
їх і нетопирів.

XVII
Музо дір просторіні! Ніщот, як і видних, то лиш
в телескоп! Віднімання
без остачі! Нуля!
Ти, що горлу велиш
берегтись посилання
з перебором у "ля"
і за стриманість ратуєш! Музо, прийми
вічну арію висліду, співану вуху причини,
суто спів двійнику,
і на неї поглянь та її до-ре-мі
там, в розрідженім чині,
у себе нагорі,
в височіні повітряній.
Ирій – всякчас епілог
для зіниць, позаяк необжитий навзаєм.
Тим сугубіш в "єси"
сутній віддих – ураз – і стількох,
і осібно, що в зябра хапаєм
і тамуєм, буває,
в несусвітні часи.

XVIII
У всього свій наділ:
небокрай – у зіниці, у відчаю – пам’ять,
сягнисто
зросту, крокам – у пліч.
Тільки звук одділятися гожий від тіл,
буцім, Томасе, привид.
Сирітство
звуку, друже, є річ!
Звівши за абажур
погляд прямо перед собою,
зриш повітря:
анфас
сонмів тих,
хто губою
його мітив
до нас.

XIX
В царстві подиху! Речень, сумірних ковтку
того ж кисню. Хмаринок, прозорих, немовби
наші видихи. Тут,
як під стелю той сон нашвидку,
до небес линуть "о!", де зоря набуває подоби
нею чутого – з уст.
Ось чим дише усесвіт. – Дивіть,
– як вчували халепу
півні, що нагорлали гортаням їх суш!
Віддих всотує річ.
Небозвід –
хор її суголосних молекул,
як подейкують – душ.

XX
Як він чисто звучить!
Жоден чин нині сущого й іже
з ним(крім смерті, хіба)
так не вибілить лист.
Як біліше, то нотою вище.
Музо, можна собі
геть? Додому! В той край,
де нетяга Борей попирає утішно трофеї
уст. Судоми щелеп
перед комою. В рай
алфавіту, трахеї.
В твій безликий лікнеп.

XXI
Вище долів Литви,
буцім кода моління за мир
зі пітьми долинає: бубнявий, тужливий, спроквола
звук пливе понад Куршської вод і поселень Коси.
То Святий Казимир
й Чудотворний Микола
дожидають яси,
звіздареві не видної геть.
Із-за иріїв віри,
дослухаючись ліри,
Музо, з ними й пригледь
співака цих рівнин, в рукотворну пітьму
запропалих покрівель,
їх співця у пейзажі смиреннім.
Обнеси оберегом
дім і сердце йому.

(1974)

Переклад з російської мови

НІНЕЛЬ НОВІКОВА


Тут все переживе мене,
Шпаківні - ветхі, узбережні,
Повітря, запашне, прийдешнє,
Що вітер з моря нажене.

І голос вічності зове –
Невідворотність нетутешня.
А ця, квітуюча черешня,
У сяйві місяця пливе.

Здається зовсім не страшною,
Біліючи в гаю весною,
Дорога, не скажу яка…

Де між берез іще світліше,
Все на алею схоже більше,
Біля відомого ставка.

2016

Я научилась мудрій простоті,
Дивитись в небо і молитись Богу,
І ввечері блукати в самоті,
Щоб втишити непрохану тривогу.

Коли шепочуть лопухи в яру
Й червоно-жовта никне горобина,
Веселі вірші я собі складу
Про це життя, прекрасне, але тлінне.

Я повертаюсь. У теплі долонь
Пухнастий котик лащиться прихильно,
Яскравий загоряється вогонь
На вежі на озерній лісопильні.

І тільки зрідка тишу розітне
Крик бусола, що поблизу гніздує.
Як прийдеш ти провідати мене,
То я, ймовірно, навіть не почую.

Майже два роки і день, як без тебе живу
Майже два роки і день, як не бачу тебе
Радості зникли, разом з коханням твоїм
Та не згасає твій образ, що знов на порозі стоїть
- Хто там?
- Це я
- Чого шукаєш тут?
- Тебе
- Вже пізно
- Чому?
- Назавжди я позбулася тебе!
Тож забирайся! Забудь мій будинок, обличчя, ім'я
Й не вертайся
- Не розумію я тебе
- Тож забирайся! Забудь мої губи, і руки, і очі
Що більше не хочуть
- Ти брешеш, знаю я
- Геть! Забудь, що існую! Забудь, що знайомі!
І не дивуйся…Забудь все прекрасне між нами
Тобі ж це не вперше

У пошуках вражень в той день я із дому пішов
Ніяких розрад в світі я не знайшов
Я зрозумів, навкруги все великий обман
Те, що шукав, в собі маєш ти лиш одна
- Бувай
- Врятуй
-Давно не до розмов
- Згадай мене
- Бувай
-Чому?
- Назавжди я позбулася тебе!
Тож забирайся! Забудь мій будинок, обличчя, ім'я
Й не вертайся
- Не розумію я тебе
- Тож забирайся! Забудь мої губи, і руки, і очі
Що більше не хочуть
- Ти брешеш, знаю я
- Геть! Забудь, що існую! Забудь, що знайомі!
І не дивуйся…Забудь все прекрасне між нами
Тобі ж це не вперше

Нiч, вулиця, лixтар, аптeка,
Бeзрадісна напівпітьма.
Живи собі іще чвeрть вiку –
Ні змiн, нi виxoду нeма.

Пoмрeш – повториться помалу
Усталений репертуар:
І нiч, і крижані канали,
Аптeка, вулиця, лixтар.

У глибині сибірських руд
Не полишайте сподівання -
Не пропадуть ваш хресний труд
І дум високі поривання.

Надія - розпачу сестра -
В пітьмі Аїдового царства
Збадьорить духом, і лицарства
Свята повернеться пора.

І дружба, і любов до вас
Дійдуть і крізь холодні мури,
Як вільне слово - без зажури -
В невільний долітає час.

Старі кайдани вже тріщать,
Тюрма палає, і свобода
Вас радо прийме біля входу,
Й вам браття віддадуть меча.


1999 - 2016




Олександр Пушкін

* * *

Во глубине сибирских руд
Храните гордое терпенье,
Не пропадет ваш скорбный труд
И дум высокое стремленье.

Несчастью верная сестра,
Надежда в мрачном подземелье
Разбудит бодрость и веселье,
Придет желанная пора:

Любовь и дружество до вас
Дойдут сквозь мрачные затворы,
Как в ваши каторжные норы
Доходит мой свободный глас.

Оковы тяжкие падут,
Темницы рухнут — и свобода
Вас примет радостно у входа,
И братья меч вам отдадут.

1827

(еквіритмічний переклад тексту пісні з репертуару Леонарда Коена)


Ти танцюй зі мною під скрипковий шал.
Оминем загрози, свій знайдем причал.
Голубами миру обернемся знов,
доки є у нас любов.
Доки є у нас любов!


Я б твоєю вродою тішився завжди!
Як вавілонянка рухаєшся ти.
Покажи, чи все в тобі я уже знайшов,
доки ще живе любов.
Доки ще живе любов!


В себе на весіллі ще зтанцюєм ми.
В танці мене мила ніжно обійми.
І вершин досягнем, і дійдем основ,
доки є у нас любов.
Доки є у нас любов!


В танці поцілунки втаємничимо.
Згодом своїх діток ще народимо.
Танець то наш сховок, він нам як покров,
доки ще живе любов.
Доки ще живе любов!

Ти танцюй зі мною під скрипковий шал.
Оминем загрози, свій знайдем причал.
Голубами миру обернемся знов,
доки є у нас любов.
Доки є у нас любов!

===============

Dance Me to the End of Love

( Leonard Cohen)

Dance me to your beauty with a burning violin
Dance me through the panic 'til I'm gathered safely in
Lift me like an olive branch and be my homeward dove
Dance me to the end of love
Dance me to the end of love

Oh let me see your beauty when the witnesses are gone
Let me feel you moving like they do in Babylon
Show me slowly what I only know the limits of
Dance me to the end of love
Dance me to the end of love

Dance me to the wedding now, dance me on and on
Dance me very tenderly and dance me very long
We're both of us beneath our love, we're both of us above
Dance me to the end of love
Dance me to the end of love

Dance me to the children who are asking to be born
Dance me through the curtains that our kisses have outworn
Raise a tent of shelter now, though every thread is torn
Dance me to the end of love

Dance me to your beauty with a burning violin
Dance me through the panic till I'm gathered safely in
Touch me with your naked hand or touch me with your glove
Dance me to the end of love

Не забуду ніколи (він був чи наснився,
Дивний вечір): заграва зорі
Запалила й розкраяла небо імлисте,
І на жовтій зорі - ліхтарі.

Я сидів при вікні в переповненій залі.
Про любов десь бриніли пісні.
Я послав тобі чорну троянду в бокалі
Золотого, як небо, аї.

Я, твій погляд зустрівши бентежно й зухвало,
Уклонивсь, не відвівши очей.
Кавалеру своєму ти різко сказала:
«Ти поглянь, закохався і цей».

І нараз щось у відповідь гримнули струни,
Заспівали нестямно смички,
Та була ти зі мною всім спротивом юним,
Ледь помітним тремтінням руки.

Ти, немовби сполохана пташка, рвонулась,
Ти пройшла, наче сон мій легкий...
І замріялись вії, парфуми зітхнули,
Зашептались тривожно шовки.

Ти з глибин задзеркальних очима стріляла,
Поціляючи душу ізнов...
Танцювала циганка, намистом бряжчала
І вищала зорі про любов.