Ярмо собі накинули на карк
і тягнем балагулу* з балаганом…
Тепер країна швидше – зоопарк
з її давно сплюндрованим Майданом.
Хотіли краще? Та пішло не так.
Втрачаємо державність і свободу.
У «слуг» нарідних, звісно, все ніштяк –
для виборців товчуть у ступі воду.
Покращення не омине тебе!
Воно для всіх ти хочеш чи не дуже.
Воно, як хліб, як небо голубе…
Ну, а тепер іди у стійло, друже.
02.12.21р.

Мої ровесниці – надії
З душі виштовхують нуду.
Появі їхній я радію,
Хоча полегшення не жду.
Не сподіваюся наївно
В прихід успішних розцвітань,
Якщо розвіює нищівно
Життя початки сподівань.
Мої ровесниці – тривоги
Лише продовжують рости,
Адже без бачення дороги
Дійти не вдасться до мети.
Майбутнє стримано і скупо
Радіє величі своїй
Межи повалених на купу
Найзаповітніших надій.
Моя ровеснице, безвихідь,
Покинь мене хоча б на мить,
Щоб стало трохи легше дихать,
Коли дедалі важче жить…
02.12.21

коли тобою світ вже відболить
як сад грозою в літнім завіконні
коли любов’ю випалена мить
золою опадатиме в безсоння

я відбиратиму у тиші ніч
і вибиратиму для слова клітку
а зрізи крил гоїтиме мені
твого тепла вгасаюча лелітка

до сну забутого приб’юсь чолом
як човен без рибалки безпорадний
що має статится з твоїм теплом
моя ще недоспівана баладо

кому тепер я подарую бій
що серце розголошує натхненно
стає глибоким видих по тобі
сніжинки щедро уквітчають вени

я зупиняюся немов життя
світлиною прикутою на спалах
ховаю у блокнотик почуття
у ямби і хореї у несталість

світ катеринку крутить і пливе
до перших нот бентежної стихії
твоя лелітка раптом оживе
і по щоці покотиться надія

я загадаю сто тобі бажань
і сто свічок палитиму до ранку
хай розмивається у них межа
де будувалися пісочні замки

17 Лютого, 2017

Гете

(Переклад)

Дивне дерево зі Сходу
У саду зронило лист.
Таємниці насолоду
Нам листочок цей приніс.

А чи сутність він єдину
Розділив на дві душі,
Чи з`єднались половини,
Що були колись чужі?

Не питай – лиш пісня знає,
Розповість тобі вона,
Як навпіл я душу краю,
А вона завжди одна.

Жовтень 2021

Тьмяне тремтливе світло нічника.
Легесенько погойдує колиску
Невтомна, хоч і стомлена рука.
Лунає колискова. Ніжним блиском
У вікна заглядають зірочки.
Ніч огортає ковдрою м’якою.
По хвилях хмаринкової ріки
Сни поспішають доброю юрбою.
Повітря, поцілунок на щоці
Лишивши, доторкається волосся.
Малюють опівнічні олівці
На стелі й стінах місячне колосся.
Батьківської любові теплота
Не спить у тиші сонної кімнати
Обіймами пестливого поста
Над ліжечком поснулої дитяти.

30.11.21

Згіркла сльоза пам’яті
З неба сяйне місяцем.
Межі недосконалості
Заочі перемістяться.

Не осягти похапцем
Світу пізньоосіннього.
За виднокіл котиться
Шлейф полотна синього.

Інколи треба рубати з плеча
Для остаточного рішення!
Складнощів, сумнівів теж вистача,
Душу вразливу втішити.

Час може якось змінити думки.
Внести нові корективи.
Інша картина… Усе навпаки
Після раптової зливи.

Злива завісу змиває та бруд,
Швидко створивши калюжі.
Вкотре брехнею ошуканий люд,
Гідність йому не байдужа.

Вчора, сьогодні…життєвий диктант.
Над помилками зморені.
Праця щоденна виснажує стан.
Складно ладнати з долею.

Доля дорогу спрямує – вперед!
Інша історія, інший сюжет…

29.11.2021

Іноді так хочеться сказати:
провались усе під три чорти.
Нерви, мов натягнуті канати
і не бачиш стежки до мети.
Йдеш наосліп. Ніби й недалеко.
Та себе за втому не карай.
Душі в Божий світ несуть лелеки,
журавлі ж назад, – за небокрай.
01.12.21р.

Завтра буде морозяний грудень
І за обрієм зникне сльота, –
І мене поцілунком розбудять
Ненаситні жіночі вуста.
Засніжить на світанні раптово
І побілить простори умить, –
І нарешті почується слово,
Від якого душа затремтить.
Засніжить-приморозить узавтра,
А сьогодні я з родивом слів
Наворожую долю на картах
Листопадом пропахлих листків.
01.12.21

свічка світлом ранить
виплакатись хоче
що потрібно пане
Охоронцю Ночі

чи душі напитись
солов'їних трелей
чи жалі розбити
об небесну стелю

чи ножі гострити
тихо наче шашіль
чи молитву шити
на надії наші

хто живе війною
той бідою зветься
кровію святою
серце запечеться

а воно як поле
маків що толочать
не ходи тим болем
оминай панотче

там чужих немає
тільки рідні діти
інших я не знаю
багряніших квітів

інших не тримаю
хочеш поділюся
де вітрів ховають
і як сльози ллються

он біжить остання
доганяє втрату
через покарання
вістоньку прокляту

вістоньку чорнішу
за твій плащ беззорий
вже не в силах більше
не ділитись горем

а як є у тебе
слово для відради
поділися з небом
наче димом ладан

хай воно вдихає
вилите із ртуті
всіх що відлітають
все що не забути

24 Січня, 2017

Осенние мотивы Натали Биссо

Экскурсия в мир поэзии Натали Биссо на осенние мотивы, которые переведены мной на украинский язык и включены в альманах « Творческое общение с Натали Биссо»
ЛАРЕЦ ДЛЯ ОСЕНИ
или Бабье Лето после мороза.
А ларчик просто открывался.
Пока стенания не слышно,
И круг над осенью сжимался,
Всё стыло в этой грусти пышной,

И стало мрачным и холодным.
А осень воротник накинет,
Не отпустив в полёт свободный,
Догнав - уронит и поднимет.

И белой яростью колючей
Покрылось утро в непогоду,
Враз перекрасив ярко-жгучий,
В цвет, дремлющей давно, природы.

Глазницы неба стынут в лужах,
Покрытых хрустом леденелым,
И над пространством виснет стужа,
А над тропою вьётся белым.

И вдруг, как-будто луч упрямый
Спиралью развернулся с неба,
Сверкнул излом, метнул, как пламя,
Расплавив ледяное - негой.

И ларчик просто открывался:
Ещё с дерев листва не пала,
Морозец по ночам скитался...
Но, Бабье Лето - шик финала.
Натали Биссо
Перевела на украинский язык 14.12.20 19.53


Скринька для осені
або Бабине Літо після морозу.

А скринька просто відкривалася.
Поки стогонів не чути,
І коло над осінню стискалося,
Все холонуло в цьому смутку пишному,

І стало похмурим і холодним.
А осінь комірець накине,
Не відпустивши в політ вільний,
Наздогнавши - упустить і підніме.

І білою люттю колючою
Покрився ранок в негоду,
Враз перефарбувавши яскраво-пекучий,
У колір, дрімаючої давно, природи.

Очниці неба холонуть в калюжах,
Покритих хрускотом замерзлим,
І над простором висне холоднеча,
А над стежкою в'ється білим.

І раптом, наче промінь впертий
Спіраллю розвернувся з неба,
Блиснув злам, метнув, як полум'я,
Розплавивши крижане - теплом

І скринька просто відкривалася:
Ще з дерев листя не впало,
Морозець ночами блукав ...
Але, Бабине Літо - шик фіналу.
Наталі Біссо
Переклала українською мовою 14.12.20 19.53

Листопадом
(из цикла "Мчит карета")
Листопадом, листопадом
Мчит карета золотая,
В ней - минут не замечая,
Маргарита молодая!

Под беретиком пуховым
Кудри, в осень завитые;
Отбивают вальс подковы,
Эх, дороги золотые!

Рядом, белою перчаткой
Лишь смахнув со шляпы листик,
Смотрит юноша украдкой,
И её читает мысли...

Что последует за этим,
Поцелуй ли, нет ли - тайна!
Мы, читатели, заметим,
Встреча эта не случайна!
Натали Биссо
Перевела на украинский язык 16.12.20 17.37

Листопадом
(З циклу "Мчить карета")
Листопадом, листопадом
Мчить карета золота,
У ній - хвилин не помічаючи,
Маргарита молода!

Під беретиком пуховим
Кудрі, в осінь завиті;
Відбивають вальс підкови,
Ех, дороги золоті!

Поруч, білою рукавичкою
Лише змахнувши з капелюха листочок,
Дивиться юнак нишком,
І її читає думки ...

Що буде потім,
Поцілунок, чи ні - таємниця!
Ми, читачі, зауважимо,
Зустріч ця не випадкова!
Наталі Біссо
Переклала українською мовою 16.12.20 17.37


ОКТЯБРЬ
Шаловливо весь октябрь янтарём сияет,
Засветив свой канделябр, осень окрыляет,
Элегантно выйдет в свет, осыпая счастьем,
И подарит амулет лету на запястье.

Словно огненный олень скачет, что есть мочи,
Обжигая память лет и траву обочин,
И вороною кричит, и сычом клокочет,
Но в сердцах он не молчит, чтоб проснулись, хочет.

Закружит порой листвой, к облакам поднимет,
Шапку жёлтую росой вечером обнимет,
Выжимая облака, дождик насылает,
А с утра наверняка снова запылает.
Натали Биссо
Перевела на украинский язык 14.12.20 19.35

ЖОВТЕНЬ
Звабливо весь жовтень бурштином сяє,
Засвітивши свій канделябр, осінь окриляє,
Елегантно вийде в світ, обсипаючи щастям,
І подарує амулет літа на зап'ясті.

Немов вогненний олень скакає, що є сили,
Обпікаючи пам'ять років і траву узбіч,
І ворона кричить, і сичем клекоче,
Проте в серцях він не мовчить, щоб прокинулися, хоче.

Закрутить часом листям, до хмар підніме,
Шапку жовту росою ввечері обійме,
Благаючи хмари, дощик насилає,
А з ранку напевно знову засяє.
Наталі Біссо
Переклала українською мовою 14.12.20 19.35


ОСЕННИЕ БЛИКИ
Осень блики кривых зеркал
Рассыпает на всю округу,
Научив золотую вьюгу
Показать деревьев оскал.

И метелит с деревьев листву,
Словно высохшею метёлкой,
Взяв дубравы и рощи за холку,
Погружает их звук в тишину.

А порой зашуршит красотой,
Робость с платьев срывает, шальная,
Сладострастием изнемогая,
И смущая своей простотой.

Словно лошадь, гривой взмахнёт,
Отряхнётся от быстрого скача,
Как итог - жеребёнком заплачет,
На прощанье у зимних ворот.
Натали Биссо
Перевела на украинский язык 15.12.20 20.00

ОСІННІ ВІДБЛИСКИ
Осінь відблиски кривих дзеркал
Розсипає на всю округу,
Навчивши золоту завірюху
Показати дерев оскал.

І метелить з дерев листя,
Немов висохшою мітелкою,
Взявши діброви і гаї за холку,
Занурює їх звук в тишу.

А часом зашуршить красою,
Боязкість з суконь зриває, шалена,
Хтивістю знемагаючи,
І бентежачи своєю простотою.

Немов кінь, гривою змахне,
Отряхнеться від швидкого скаку,
Як підсумок - лошам заплаче,
На прощання у зимових воріт.
Наталі Біссо
Переклала українською мовою 15.12.20 20.00


ОСЕННИЙ ВЕНОЧЕК
Слов раздаривая милость
По осеннему ковру,
Соберу неповторимость
И в веночек заплету.

Нежности своей добавлю,
И веселье призову,
И смешинками разбавлю
Всю осеннюю канву.

Будет всем красивой осень,
И дождями не спугнуть,
И тогда влюблюсь я очень,
Чтобы ночью не уснуть.

И гуляя в лунный вечер,
Буду думать о тебе,
Пусть твои укроет плечи
Миг, от холода ночей.

Ты почувствуй лишь дыханье
Ветерка над головой,
Это я плыву молчаньем,
И мечтой твоей хмельной.
Натали Биссо
Перевела на украинский язык 15.12.20 19.45

ОСІННІЙ ВІНОЧОК
Слів роздаровуючи милість
По осінньому килиму,
Зберу неповторність
І в віночок заплету.

Ніжності своєї додам,
І веселощі покличу,
І смішинками розбавлю
Всю осінню канву.

Буде всім красивою осінь,
І дощами не злякати,
І тоді закохаюся я дуже,
Щоб вночі не заснути.

І гуляючи в місячний вечір,
Буду думати про тебе,
Нехай твої вкриє плечі
Мить, від холоду ночей.

Ти відчуй лише дихання
Вітерця над головою,
Це я пливу мовчанням,
І мрією твоєю хмільною.
Наталі Біссо
Переклала українською мовою 15.12.20 19.45

Осенний трепет
Всё звучат музыкальные трели,
И лоза набралась уже сил,
Гроздья солнечным светом созрели,
И осенний нас дух томил.

Бабье лето так просится в прозу,
Зноя летнего схлынул накал,
И не хочется зимних морозов,
И чтоб дождь по лицу хлестал.

Трепет чувств обострённо ярок,
Золочёной листвы кружит бал;
Аромат красных зреющих яблок
Подаёт искушений сигнал.

И в сердечке поются куплеты,
Что созвучны с душевностью лир,
Совпадая со строчкой поэта,
Подчиняясь раскладу светил.
Натали Биссо
Перевела на украинский язык 16.12.20 18.04

Осінній трепіт
Все звучать музичні трелі,
І лоза набралася вже сил,
Грона сонячним світлом дозріли,
І осінній нас дух морив.

Бабине літо так проситься в прозу,
Спеки літньої схлинуло напруження,
І не хочеться зимових морозів,
І щоб дощ по обличчю бив.

Трепіт почуттів ,загостренно яскравий
Позолоченого листя кружляє бал;
Аромат червоних зріючих яблук
Подає спокусі сигнал.

І в серденьку співаються куплети,
Що співзвучні з душевністю лір,
Збігаючись із рядком поета,
Підкоряючись розкладу світил.
Наталі Біссо
Переклала українською мовою 16.12.20 18.04

ОСЕННЯЯ СТРАСТЬ
Музыка дождя и блюза
Не торопится звучать,
Осень расстегнула блузу,
Чтоб всей грудью всласть дышать.

Надышаться, налюбиться,
Золочёный локон свой
Растворить, иль раствориться
Перед белою зимой.

Но красны дерев макушки,
От любви сходя с ума,
Осень - время для кукушки,
Куковать всем прочим зря.

В музыке дождя и блюза
Будет тa же кутерьма,
Осень для поэтов - Муза,
Страсть, сводящая с ума.
Натали Биссо
Перевела на украинский язык 15.12.20 19.54

ОСІННЯ ПРИСТРАСТЬ
Музика дощу і блюзу
Не поспішає звучати,
Осінь розстебнула блузку,
Щоб на повні груди всмак дихати.

Надихатися, налюбитися,
Золочений локон свій
Розчинити, чи розчинитися
Перед білою зимою.

Але червоні дерев верхівки,
Від любові божеволіючи,
Осінь - час для зозулі,
Кувати всім іншим даремно.

У музиці дощу і блюзу
Буде та ж метушня,
Осінь для поетів - Муза,
Пристрасть, зводяча з розуму.
Наталі Біссо
Переклала українською мовою 15.12.20 19.54

Із Миколи Некрасова

Розкішне ти, колосся заповітне
родимих нив, -
цвіте, росте, спіліє зе́рно житнє...
А я - зоскнів.

Я створений так дивно небесами
(й це жереб мій),
що хліб ланів, упораних рабами,
мені гіркий...

(2021)

З тебе достатньо,
Про твоє дитинство
Іноді рве, рве серце самотньо.
Бабуся розповідала тихо, і мертво.
Уявляєш? Авжеж уявляєш,
Бо її ти любила, ти всіх їх любила.
Індивідуалісти сім'ї, мамо, згадаєш
На рідній планеті хвильою брала
І тікала, від мене, навіщо?
Я був далеко, й ти була далеко.
Розіб'ю, сука, ніс, бо вигук "Лелеко"
З чорних ротів і жовтих зубів
У адресу твою лунали не двічі,
Далеко не тричі...

Квітень, телефон мов струм річки
Я відчував особливі дзвіночки
Подарунок останній на тринадцяті рочки

Віч навіч вночі кров єдина кричить:
"Мамо, не червоній, бо там вже не можна"

На осінь звично в небі переміна:
Ідуть дощі… кружля відлетний птах…
У храмі ревно преклонив коліна
Напів-мирянин і напів-монах.

– Молю Тебе, всемилостивий Боже,
Воздай мені за ісповідь гірку.
Я розповім тобі про… дику рожу,
Що виросла не в райськім квітнику.

В саду у мирі квітла дика рожа,
Любила бджіл і мріяла про шлюб…
Я пожадав чужого, Боже, ложа
І в квітнику содіяв перелюб.
Я розплітав цій рожі темні коси,
Я в місяця просив її руки.
Вона, напевно, й досі ще голосить
У спогадах про вильця й кісники.
Я їй спивав росу з п’янкого тіла,
Допоки місяць в хмару покотивсь…
А на світанку рожа обімліла –
Я тілом жінки, Боже, причастивсь!
Я смакував гріховне це причастя,
Ховав чоло під пу́рпурний покров.
Ох, це рослинне… пелюсткове щастя!

(…А в пуп’янку текла червона кров).

Я смакував, я шматував, впивався,
Аж поки мід не видався гірким.
Мій дух ослаб – і врешті я злякався…

(А, може, дух від роду був слабким)!

Що цей квітник – він дихає вороже,
Що тут між терня плодяться вужі…
Я не молю о тіло тої рожі,
Молю лишень о зцілення душі!

(А пуп’янок)?

… Про пуп’янки – байдуже…
Їх прихистить ‘горожа і квітник.
Моя блаженна втіхо, дика руже!..

(І на півслові непомітно зник).

Прости мені, всемилостивий Боже,
Я вбив її!.. Моя блакитна лож!

(А як же бути з білим квітом рожі –
Не пожадай!? Не вбий!? Не чужелож!?)

…Тремтять уста, палають скроні – любиш!? –
Скажи мерщій…

– О Боже, поможи…

За мить палкої ласки душу згубиш!
А, зрештою, нічого не кажи…

Північ. У ліжку тісно,
Поруч - жони маман.
Ох яка теща грізна!
Спати не хо сама.

А у дружини нежить,
В мене - трясун (прикинь!).
Слухають діти-лежні
Тещині хропаки.

Я хоч і вуйко кріпкий -
Лускається терпець.
Хропи стрясають шибку,
Трохи - й ухопить грець.

Що ж це за кара люта?
Ночі вже рік без сну!
Жінко! Вставай! Полундра!
В саж утікаймо! Нум!

Опісля шлюбу вперше
Спав як убитий я.
Добре, що вчора тещі
В чай не підсипав яд.

27.11.2021р.

Коньяк в графині личить янтарю,
що, далебі, Литві симптоматично.
Коньяк і вас вподібнить бунтарю.
Що не практично. Радше – романтично.
Він якорі обрубує на прю
заціплому всьому, бодай дотично.

Кінець сезону. Стульці горі дном.
Шикує білка – шишками від’ївшись.
Хропе в кафе російський агроном,
звитяжець бездоріж, билинний витязь.
Фонтан сюрчить, і поруч, за вікном
милуються Юрате і Каститіс.

Порожні пляжі мевами живуть.
На сонці сохнуть фарблені кабіни.
Транзистори за дюнами ревуть,
відкашлюються в комини каміни.
Каштани у калюжах там і тут
погойдуються, як рогаті міни.

До чого метрополія глуха,
в провінції співається дедалі.
Богує віршів рачачих пиха
у вірнім їх апостолу журналі.
І зліпок первородного гріха
свій образ тиражує у каналі.

Яса епохи – плюнь і розітри!
Скородить море прикордонний катер.
Коли дзигар указує на "три",
тобі, хоч запливи за дебаркадер,
у поміч дзвін з костелу. Де, згори,
від Сина мук німіє Богоматір.

І щоб не сторонитися мети
доріг, що розбігаються, де фланги
готові оголитись до кости,
і, власне, річ іде про бумеранги,
то инде місця ліпше не найти
осінньої, самітної Паланги.

Без росіян, євреїв. Через весь
осяжний пляж дворічний археолог
бреде, задерши кирпу, навпростець,
стискаючи фаянсовий осколок.
І щойно серце тут заскочить грець,
то некролог литовською на сполох

торохне, що останній сірничок
в коробочці зі урною назирці.
І сонце, як у казці колобок,
підмигує розгубленій синичці,
до кучових сусідячись хмарок
у траурі, або догідно звичці.

І рокіт моря просльозить тебе,
безлико – як буває у артистів.
Паланга мокне, кашляє, сопе
на вітрі, дослухається до свистів,
і мовчки пропускає крізь себе
республіканських велосипедистів.

-----------------------

На порожньому подвір"ї
Розрослися бур"яни,
Не було тут вже літ стільки
Нікогісінько до них.

Не нагадує нічого,
Що колись жили отут.
Лише гойдалка свій голос
Подає - скрипучий звук.

Якось вона збереглася
Ще на яблуні старій.
Хто коли на ній гойдався,
Не згадати уже їй.

І вона вже ледве дише,
Але все таки жива.
Вітерець її колише
Й пісню соловей співа.

2021 р.

***
Виродилися аристократи
і плебеї лізуть у монархи...
із грязі у князі, у палати
і ніде злодії й олігархи
без юрми не можуть існувати.

***
Усюди сяють пики гарбузові
і в голові лунає до сих пір, –
який чудовий
наш емір черговий!
емір здихає?.. хай живе емір!

***
Ми овочі, яким уже за тридцять...
усе ще обираємо, мерсі,
опудало, яке на те годиться,
аби його футболили усі.

***
Як не суди, а ми не канібали,
щоб їсти те, що виростив народ...
але чекає повний ідіот
на те, чого і досі не саджали
у свій неперекопаний город.

***
Показує великий пієтет
до брехуна особина учена...
не важко догадатися проте,
якого роду-племені оте
воно – зелене та нікчемне.

***
Немає суду й кари на окрузі...
а як би то хотілося, аби
за ґратами сиділи не раби,
а Каїнові слуги по заслузі
та цадики лукавої юрби.

11/21

Осінніх днів сльотава ворожба
Бентежить сни небачені каштанам, –
То душу переповнює тужба,
То серце заспокоює омана.
Сивіє мжичка й безліччю краплин
Безбарвно розмальовує долоні, –
Ждучи на тебе маюся один,
Лякаючись самотності полону.
Мрячить нестримно зранку й дотемна
Вода хлюпоче всюди під ногами, –
Узавтра без надійного човна
І зустріч не відбудеться між нами.
Чому близька й далека нині ти
Не подаєш ні руху, ані звуку?..
Холону безпорадно від сльоти,
Ошпарений тривогою розлуки.
30.11.21

Вечірнє сонце, дякую за день,
за перший промінь із-за небосхилу
і за вінок заливчастих пісень
на жайворини тріпотливих крилах.

Спасибі щире, сонце золоте,
за усмішку твою широколику,
утіху – щебет слухати дітей,
окрилення відчути, честь велику!

За вчора, що зорею одцвіло,
і змогу знов у завтра зазирнути,
що щедро проросло душі тепло
у серці ревнім пелюстками рути.

Ще за приємність радощів життя
і навіть за минулого судоми,
що інколи кінчались каяттям…
Вечірнє сонце, дякую за втому!

Вітер гілоньки колише
І листи по небу пише.
Хутко рухає хмаринки:
Старт, а далі – серединка,
Потім – фініш, жирна крапка –
Записав усе на згадку.

Білосніжні та блакитні
хмароньки – слова привітні,
Їх цілісінький рядок,
Золотіють від думок.

І хмарки рожево-ранні –
Речення завжди жадані,
Бо привітно день вітають,
Всіх довкола усміхають.

Та ось раптом хмара сиза,
Містить у собі капризи,
Норовиста, вередлива,
Умостилася сміливо
І суворо поглядає,
Чи на неї хтось чекає.

Зачаїлись всі довкола...
Та сказало сонцеколо:
"Це ж не слово, темна клякса,
І вона до того ж плакса".

* * *

Кінець листопада – для суму не час.
Ховайсь у квартирі й чогось там навчайсь,
наприклад, основ стратегічного мислення.
Наблизилась осінь до фінішних днів.
Різдвяно-хрещенських чекаючи див,
на думці про літо прийдешнє лови себе.

Висока вологість – хіба це біда?
Придбай парасольку (чи куртку бодай),
виходь поблукати щодня о дванадцятій.
Підручник набрид вже на першій главі?
Спали! І кураж від футболу злови.
Хоча… «Барселоні» програли динамівці.

А все ж: листопад – не причина журби.
Закохуйсь, одружуйсь… Хоч щось, а роби!
Нероби не гідні майбутнього травня.

Як гризти науку бажання нема,
втішайся, що буде м’якою зима.
Про це говорили
з блакитних
екранів.

Цей жовтень на протязі вітряних тижнів
барвистий берет не зносив,
щоб ранок у спогадах золотом тішив
людей, що примчались на сім.

Цей місяць повсюди принади навісив
і в зали ясні запросив,
щоб ранок людей, що спішили на вісім,
до спокою звав, до краси.

Берези і клени натхненно настелять
яскраву теплінь килимів,
щоб ранок людей, що поїдуть на дев’ять,
у дійсність зі снів перевів.

11.2021

Сугестії вдавились у петлі,
Мундштук з брехні переточили зуби.
Опінії, ідеї, гасла - тлінь,
А віра не спасіння - міль у шубі.

Чи завтра, чи учора - все одно,
Веселка чи ярмо - нема різниці.
В Грааля чаші - оцет, не вино,
І той всихає...а було по вінця...

І кожен з нас не ферзь чи слон - пішак,
(розіпнутий помежи пеклом-раєм).
Ні - голем! От і пишемо "ДУША",
А все тому, шо душ, на жаль, немає.

А мати хочу! Так, що аж-аж-аж!
Бо вже на часі під надгробні плити...
Це вигадка, фантом, огрійна блаж,
На дошці часу віртуальні крипти.

28.11.2021р.

Із Миколи Некрасова

Стоїть мужик - хитається,
іде мужик - згинається!

З кори його розпучило,
журба-біда замучила.

Лиця такого тьмяного
не вбачити і в п’яного.

Іде - пихтить, іде - і спить;
прибрів туди, де хліб шумить.

Як ідол став над колосом,
співа безсилим голосом:

«Доспій, доспій, хліб-батенько!
Я - ратай твій, Панкратонько!¹

Хлібину з’їм на півсела,
ватрушку з’їм - не менш стола!

Все з’їм один, управлюсь сам.
Хоч мати, син проси - не дам!»

(2021)

¹ Цей двовірш узятий з перекладу М.Пригари (1946).

Хоч поменшало для віршів
Недоторканих ще тем, –
Стало з часом жалю більше
І незвіданих проблем.
Розповісти був готовий
Де і як, і що шкребе, –
Тільки вичерпало слово
Несподівано себе.
Щоб тримати далі марку,
Наче древня пектораль, –
Може, зараз вип’ю чарку
І розвіється печаль…
29.11.21

Як яблучко біля яблуньки
впало дитя біля матінки –
тулиться до землі: «Забери мене!» –
Не грішними народили нас.
До влади прийшов «робочий» клас…
Біда не омине. Ой, не омине!
А дитинча немите, босе
безхліб’я ще не знало досі
воно ніколи. Ой, леленько, ой ле…
Із голоду помре у муках,
нема ні бульби, ні макухи
навіть лободи… Життя настало зле.
У вовчу скинуть його яму,
а поряд мертву кинуть маму
худесеньку, мов стебло…
Як яблучко біля яблуньки
впало дитя біля матінки
й зерняточком проросло…
29.11.21р.

—Що ж... Задоволений? Усе, як ти хотів!
Квартиру вимито, а душу й поготів…
Може, в останню нашу листопадну осінь?

І палітури книг не викличуть сварок.
І слів свіча палає… Солоний огірок
скуштуєш? Бо у тебе все іде за планом.

І сексу море.
Вітром віршу не грішу…
Як блідне кров! Нуртує... Шу- шу-шу —
моя гірка любов сама собі омана...

—Ну і для кого ж ти здалася, мила?

—Ти , милий, не обламуй мені крила.

—От графоманка.

— Сіль, любов і манка!!!
Бо я мілію й з малахіту лист мій…

—Та хто ж ти?

—Я— Блакитна Кішка
Юля, Христя!

Я та котра уже розп’ята на христі!
Розхристана, немов сумна зима,
Знамена лестощів, що тягнуть день до дна…
Ще чорна кава і квитки на Відень…
У київській квартирі –чисто ! Плюнуть ніде!
І всі бажання—кулі холості!

—Пиши, проклята, Господи, прошу!
Пали гашиш віршІв і прози анашу.
А хочеш ми придбаєм в Бога шубку?
—Він й так зігріє. Хочу маму, квітку, грубку…
І те тепло, де квітиться найкраще...
Дитяче щастя... Материнське щастя!

—Та ти пропаща? Показала зубки?
—Облиш, коханий, бо в мені згориш!
Я в моднім черевичку відшукала вірш,
бо прибирала….

—Що? Якийсь листок?
—Ні в тім’я Божий поцілунок! Вин вінок!
Читай, як він пролився на папір.... На білий!

—Та ти вже, моє сонечко, зомліла…
Сама, як тінь, слова, як срібний ніж!
Не ріж мене, злотоустосміло!

— Осанна слову, — кажеш — вбоге дно?
Ну, що ж… Сідай. Дивитимось кіно.
Воно у нас не мелодрама — мідний трилер!
Хотілось миром, а життя-пунктиром —
збира врожаЇ із ковідних зірок.

Купити хліба, мила і осінніх мрій.
Покласти все на скривджені вітрила.
А він сидів і вовком вив в рукав…
Була — дружина… Стала знов зима.
Лукава кішка… Пелюсткове тіло…
Пелюшку в колосках їй Бог тримав...

В її зернятках було більше прав.
Купити хліба, мила і осінніх мрій.
Покласти все на скривджені вітрила.

Юлія Івченко. 22 жовтня 2021. Київ.

Давай займемося любов’ю
Такою, щоб змішатись кров’ю
Забути усі рани, нанесені ворогами
Давай ранитись губами
Кантиленно звучати в такт діафрагми
Кардіограми не актуальні
Серцеві ритми аномальні
Давай робити орігамі
Із наших тіл-геометричних даних
Йдемо блукати між рядами
В театрі тіней нашого кварталу,
Де твої руки-розділові знаки
Навчи мене грамотності
Я буду старатись
Промокли до нитки
Нема де сховатись
Цей поїзд-швидкісний експрес
Не можна зупинятись.
2020

…А що, Богдане, чи ТЕАТР – не ноша
На все життя – до праці й до меча?!
Чи Мельпомена, дівка прехороша,
Зронила шалю з білого плеча?..
Чи Ангел-херувим на полі бою
Прослав до ніг кирею золоту:
Вести ТЕАТР до поступу й розвою –
Посіяв в чолах пресвяту мету!
Корінф чекав… Корінф благав: – Юначе,
Відпий цю чару, цей гранат гіркий!
Допоки серце в ранах не заплаче,
Не звідаєш, АКТОРЕ, хто такий…

Явилися… Підступність і кохання…
…І Він прийшов… Отелло і Макбет…
Пан Возний… Яго… - (видива туманні!) –
Інспектор Гуль… Жевакін… Президент…
Причулися нізвідки Небилиці,
Промовилися мудро Байкарем…
Множинні лики, характерні лиця –
Сальєрі і Пилат – (і нерв, і трем!)…

І ті жінки… Марія Заньковецька,
Пантера Чорна в очі зазира…
(Химерна Пані – Доленька мистецька!
Химерна тінь на кінчику пера)!
Окраденої Анни зойк тривожний –
Назустріч їй Микола Задорожний.
А там – у маскарадних масках Ніна,
Арбєніна кохана половина…
Магічне коло – в танцювальнім русі
Гусари й Дами, Зосі і Жабусі…
Сеньйори… Бургомістри… Невідомі…
Аж ген – Тартюф сміється у Содомі!...
А в небесах, що виснуть, як мана,
Як скарб безцінний – шабля Богуна!

І все оте – Твоє гірке причастя:
Професії АКТОРА тихе щастя.
Немов Орфей в передчутті обнови –
За дар душі – ВІНЕЦЬ ЗАВЖДИ ТЕРНОВИЙ.
Орфея чудо начебто й просте:
ВІНЕЦЬ ТЕРНОВИЙ ЛАВРОМ ПРОРОСТЕ!

…За чашу ту, що Богом ниспослана,
Бо творча доля – ноша нелегка! –
У Храмі Слова возвістим: ОСАННА!
Ars longa… За БОГДАНА КОЗАКА!

З щирою приязню і легкою рукою –
Ірина Вовк.

Іду на дебати, оскільки
поезія все-таки є...
її «не приперли до стінки»
у кузні мадаме-месьє.

І слави не знищили клони,
і музу не б’ють наповал
за те, що веде перегони
і має завищений бал.

Сумнівно і сумно буває,
коли щось не те угорі
і рейтинг високий кульгає,
коли засинає журі.

Оказія – щиро брехати
буває солодша халви,
та зайві у бучі дебати,
якщо «ідемо не на ви».

Навіщо та участь, увага
у чому завгодно тепер,
коли уже схрещені шпаги,
із парою півнячих пер?

До чого оці теревені?
А я реагую на звук...

колючі непройдені терни,
де неуку – не до наук...

у майстра немає Майстерні –
аматора має Facebook.

11.2021

Я двічі прокидався цеї ночі,
брів до вікна, і ліхтарі в вікні
оривок фрази, мовленої в сні,
крапок рядами нівечили; очі
не знали, чим зарадити мені.

Ти снилась при надії, й стільки літ
з тобою, поперед років розлуки
карався я провиною, і руки,
погладжуючи радо твій живіт,
по суті вже намацували брюки,

вимикача. І, не в примір вікну,
я знав, що полишав тебе одну
там, у пітьмі, вві сні, де на світання
чекала ти, не ставила в вину
повернення мого чи зволікання,

умисного, либонь. У темноті –
там дляться миті, в світлі нетерпимі.
Ми там у шлюбі, вінчані, оті
двоспинні її чудиська, що дітьми
в своїй заледь прикриті наготі.

'Днієї зі ночей моїх, яку
не оминеш і ти, худа, змарніла,
і я побачу сина чи дочку,
ще без імен, неназваних – я світла
не кинусь вимикати, торопку

осмикуючи руку пріч, не вправі
лишати вас у царині скляній
заціплих тіней, царині, міцній
залежністю горожі днин від яви,
з моєю недосяжністю у ній.






----------------------

Усе прощати можемо ми другу,
Подрузі, сестрі та чоловіку,
Але коли підняв на тебе руку,
Цього прощать не можна вже довіку.

Бо коли хоч би раз показав силу
Над слабшим себе, буде це й надалі,
Захоче, щоби знов його простили
І про його знущання всі не знали.

Прошу, ви до насильства не звикайте,
Цьому протистоять завжди зумійте,
Самоповагу майте в житті й гідність,
Тоді любить вас будуть й шанувати.

2021 р.

В Господа незвідані путі...
Що, не віриш, трясця його мамі?
Я - Верховний суперкамандір!
А не просто камандір! Утямив?

Бо Верховний - це вже майже Бог!
Деміург! Творитель мудрочолий!
Повторю стократно: янелох!
Народився не у бараболі!

Розбираймось далі - ху із ху,
Розламаєм навпіл правди пончик:
Головнокомандувач - це тьху!
Я такого титулу не хочу!

Майте шану, бевзі! Хенде хох!
Хоч на трона всівся і без бою,
Я - Верховни-и-ий! ..ховний, ховний, хо...
...в тиші одізвалося луною.

27.11.2021р.

На час дощів та холодів
Покину хатні стіни
І в край оливкових гаїв
Пташиною полину.
Там повно цвіту і тепла,
І завжди шурхіт моря, –
Там фіолетова імла,
Немов кришталь, прозора.
Там всюди зріє виноград
І запахи мигдалю, –
Там шовковичний шовкопряд
Допомагає ткалям.
Там повне море різних вин
І водяться русалки, –
І там не буду я один,
Мов крижане кружалко.
Ураз відтану на піску
Під хвойним кипарисом,
Якщо зберуся нашвидку
Вже наяву – не в мислях…
28.11.21

– Така сумненька пані.
Налляти Вам вина?
Ну й що, що ми незнані
ото вже дивина!
Повідайте печалі,
розказуйте жалі́…
Чи ми не зустрічались
раніше на землі?

– Та, що тут говорити
печаль в мені одна
усім дарують квіти,
а я ще не жона!
Як жити мені далі?
Якийсь в нас дивний люд!
І пробують, і хвалять,
а заміж не беруть.
28.11.21р.

Горить моя свічка
Над тихою річкою,
Згадує Голодомор...
Як люди заплакані,
Чином налякані
Прийшлих московських потвор.
Згадує овочі,
Які мовчки й дО ночі,
Скидали у Саксагань.
Скотину всю з'їли,
Й собак не лишили -
Це наслідки Росії діянь.
Як пухли від голоду,
Вмирали від холоду,
Й шукали хоч би зерня...
Кропива та й з лутигою,
Слабий, добитий мотигою-
Ось тодішня стряпня.
На роки засекречено,
Мільйони приречених
Та пам'ять досі жива
Про те, як нас нищили,
Як нас калічили
В ті голодні жнива...

Наче біла пухова перина,
Рано-вранці лягла на поля…
Ну, тепер у теплі відпочине
Годувальниця наша – земля!

Запорошені сосни, ялинки –
То зима вистеляє постіль.
Божевільно кружляють сніжинки –
Розгулялась таки заметіль!

Дружно тягне на гірку санчата
Галаслива, мала дітвора.
Доки ще не побачила мати,
В сніг пірнають, лунає: «Ура!»

Заглядає у вікна пташина –
Ну й розумна ж синичка оця!
Наче знає, що добра людина
Подарує шматочок сальця.

Горобину смачну полюбляють
На зимове меню снігурі –
Як рожеві ліхтарики, сяють
На засніжених вітах вгорі.

Ці картини душі моїй милі
І небажаних зовсім нема.
Ще недавно ми осінь любили,
А тепер нас чарує зима!

О, цей сірий, заплаканий січень!
Лиш дощами січе у вікно…
Спить за хмарами радість давно.
Щоб душа не впадала у відчай,
Ми святкові запалимо свічі –
В кришталеві бокали вино
Наливаємо. Ні, не багато,
Щоб відчути букет аромату.
Скільки сонця ввібрало воно,
Щоби взимку серця зігрівати!

Вона свічу тримала у руках
та сили не було уже у плоті
і душу краяв непомірний страх,
і пам'ять тихо билась у цейтноті…

А вітер дув сильніше, сатанів,
ятрив невиліковні серця рани…
Пливли обличчя в спогаді катів
котрих нема і ще живих тиранів
які в могилу скинули братів,
які батьків згноїли у Сибіру…
І тільки дзвін поміж хрестів летів,
здавалося у лігвище до звіра.

Окрайчик хліба рідним принесла.
Поклала на могилку снопик жита…
Тут з голоду померлих пів села.
А їхніх вбивць лишила доля жити.
27.11.21р.

Тіні зводяться навколо
Спалахнулої свічі,
Щоб родини збільшить коло
Біля вогника вночі.
І відразу не злічити
Всіх отих, що в хаті є, –
Рід мій, голодом убитий,
Нині тінями встає.
Мертвих скорбні перегуки,
В тиші моторошній цій, –
Досі чуються онукам
Жахом болісних подій.
Сестри бабці й дідусеві
Батько, матір і брати
Раптом згинули, як мрево,
Від навали пустоти.
Тіні сходяться докупи
Там, де плавиться свіча
І від смутку зір похнюпив
Я між стихлих онучат…
27.11.21

У дикий край малої батьківщини
мене і досі манять міражі
старої хати під горою, тину
і терену на нічиїй межі.

У пам’яті колючої душі
на острові квітучої долини –
мале гніздо великої родини,
що розорили родичі чужі.

Та поки є фантазія і сили,
буває, піднімаюся на крила
чи уявляю, наче уві сні,
і дикий край, і колоски у полі,
і коровай, і той пучечок солі,
що у дитинстві снилися мені.

11/21

I

Було це в недільну днину,
ще й празник – хоч в клуб рядись…
Взяв батько свою торбину
і мовчки зібравсь кудись.
Здригнулись похилі плечі.
«Вернуся, мов, пообід…»
Ми нишком ізлізли з печі,
дивилися сумно вслід.
Не взяла б його там змора,
та горя б не додалось…
Ось явиться він вже скоро
і нам принесе чогось…

Тихенько спадала сутінь
і в хаті, як у труні.
Під піччю – соломи скрутень,
із дров – лиш тріски одні.
Понура сиділа мати
дивилася у вікно;
Димився чавун бокатий,
закутаний у сукно.
І щось завивало в бодні,
де сала давно катма.
І ми все такі ж – голодні,
а батька іще нема.

Стелився туман над долом,
губились в імлі хати.
А батько блукав околом
з надією щось знайти.
Аж тут – за труди віддяка –
гніздечко вплелося в мох.
А одаль лежав собака,
що від голодухи здох.
І мухи над ним роїлись,
і черви із’їли ніс…
Ото ми тоді наїлись,
як батько його приніс.

II

А те дитя іще в колисці,
А вже його нема...
Антоніна Листопад

Миготить пломінець в бляшанці,
за вікном десь кричать сичі.
Квола дівчинка в колисанці,
троє хлопчиків на печі.

Жінка миску в руках тримає,
щось вимішує із харчів…
А хазяїна вже немає,
скоро місяць як опочив.

Діти кубляться, мов звірятка,
ждуть, чи матінка щось спряже.
І не плаче уже малятко,
і не дриґається уже.
Що повісти очам діточим? –
І сама упаде ось-ось…
«Мамо… Мамо… Ми їсти хочем.
Дайте їстоньки нам чогось…»

Тільки й мовила для утішки:
«Спить Тетянка і ви вже спіть.
Потерпіть, мої любі, трішки,
хоч до раночку потерпіть.

Скоро, скоро уже світання,
злинуть янголи з вишини…
Як помре вночі наша Таня,
то насмажимо свіжини…»

III

…А діти вмирали тихо –
на свято Усіх Святих.
Не чулось у хаті сміху
і стогін уже затих.

Лиш мати молилась: «Боже,
прости, що просить прийшлось.
Із всього, що дати можеш,
дай діточкам хоч чогось.
Собі не прошу – не треба.
Я грішна… Прости, прости…
Нічого мені – для себе,
для діточок – щоб спасти…»
А хмари на небосхилі
багріли, мов у крові.
І діти уже безсилі
конали ледь-ледь живі.

Лиш мати молилась: «Боже
Всевишній Ти наш єси! –
Як я вже на те не згожа,
то Ти їх – молю – спаси.
Собі не прошу нічого –
мені оцей хрест нести…
Дай тільки – скоріш якмога –
щось діткам – щоб їх спасти…»

А діти вмирали тихо –
ні рухів, ні слів, ні сліз.
Вповзало безжальне лихо,
і страх невблаганно ліз.

Лиш мати молилась: «Боже,
озвись на мої чуття…
Як дав їм родитись, може
даси і прожить життя.
Собі не прошу – не смію.
Я грішна… Прости, прости…
Дай, Боже, хоча б надію,
дай змогу дітей спасти…»

24–28.11.21

Кажуть, я не такий як треба.
Може й правда, а може й ні...
Бо у серці шматочок неба,
Водограї казкових снів.

Є і крила з вогню, сяйнисті
(заздрять ангели та орли).
Зір намистини-аметисти
Засіваю в густій імлі.

Нас - прабогів - у світі двоє:
Є жар-птиця іще (жона).
Огортає цей світ любов'ю,
Від нещастя охороня.

Не собі ми, а людям служим,
Не спиняється час сівби...
А зірки ті, насправді,- душі,
Хочеш - дам одну і тобі?

26.11.2021р.

Сніг сивини вкриває твої скроні
Й на мою косу падає також.
Та мої руки у своїх долонях
Ти зігріваєш, милий.Це любов

Нам сили додає обом творити
І сіяти добро, немов зерно,
Щоб рясно-рясно проросло воно,
Не скаржитись на свою долю - жити.

2021 р.

Із Миколи Некрасова

Бідний, невидний Калинонько,
з вигляду - геть не щастить,
лиш розмальовану спиноньку
ветха сорочка таїть.

Шкура вся січена,
постать пригнічена,
в шлунку - з полови гуде;
верчений, кручений,
луплений, мучений,
ледве Калина бреде.

В ноги шинкарику тикнеться,
горе відсуне немов;
й жінці в суботу відкликнеться
з панської стайні ізнов.

(2021)

Чи зможете душу спустілу
втиснути стисло у вірш?
Кохання коли відболіло,
його не шукайте більш.
Не рвіть непокірливі коси,
це не полегшує щем.
І тихо заридає осінь
заледенілим дощем.
Хай вітер вимірює броди
помежи шуги калюж…
Надто дивна людська природа –
вбивання ослаблих душ.
26.11.21р.

Став орати і сіяти мілко,
Та і то, відчуваю, дарма, –
Насадилось минулого стільки,
Що майбутньому місця нема.
Тож за плугом ходити не варто,
Бо врожай не зібрати, коли
Даленіє маліючи завтра
Холоднечею купки золи.
26.11.21

О люба, тисячі привітів
Од мене сонячних прийми.
Моє ти сяйво в темнім світі,
Мої ти ліки від пітьми.

Чудове вчора й сьогодення,
В прекрасне вірю майбуття!
Моє ти щастя і натхнення...
І геть усе моє життя!

Сади осінні вечорові,
Зими незаймані сніги.
І перші проліски любові,
Шаленство літньої жаги.

І почуття дедалі дужче!
Вклоняюсь Всесвіту творцю!
Сльоза кохання та живлюща
Всю Землю породила цю!

26 листопада 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Гортає день об'яття сторінок
календаря, А я сиджу і думаю:
"Хто я?"
І в розмаїтті поглядів своїх, міркую
чи ще стало сили жить,
Дедалі важче бути нам стає, на одрі змін,
незламаних безодней,
Ідуть у пекло бісові думки, що так і
прагнуть видертись з "сьогодні".
На цвинтарі національної ідеї похорон,
а ми,
Подібно грекам з полісів завзято,
політиці ідемо на поклон,
Бо не скормити всіх одним телятом.
Вирує звір, побиті урожаї, болить за все,
що бачу я,
Я до кінця життя супроводжаю,
зі мною ж в супровід пішла б лише земля.
Народ подібно ґедзям метушиться,
шукаючи,
Де ліпше в світі жить, і стало буть,
не тут,
А де? - Ніде, отак й живем
і так вмираєм,
І точимося над заграєм, і думаємо
"так і має буть",
А звідки знаєм? А звідки знаєм?


23.XI.MMXXIp.