На серпневих росяних дзеркáльцях
Грає літо барвами небес.
І блакить свої магічні п'яльця
Топить у бездонних водах плес.

Відблиски в юпітерів дзеркальцях.
У глибокій сцени тишині
Щось шукали Ігореві пальці
У рояльній чарівній струні.

Я торкаюсь в тім магічнім світі
Клавіш, що торкався Білозір,
І продовжує буяти літо
Осені ходи наперекір.

І здалось - це літо буде вічним,
І хотілось ще його тепла,
Тихо стукнув вересень у вікна,
І сльоза душею потекла...
3 листопада 2025

Звучить дочасно і потужно…
А дефіцит завис в коморі
Но є надія… є Залужний
І Закарпаття чемний говір
Демократична послідовність
Гуртує спокою контракти
І зупиняється у Львові…
Принаймні, висловились «Факти»
Звучить від інших тем окремо
А про корупцію поверхньо
А ось коли і ми помремо
Коли? дізнатись б попередньо…

Звучить сміливо-гармонійно
І навіть трохи красномовно…
Але, зазначу, пропорційно
І, що цікаво, безкоштовно.
23.10.2025.

 
Усе на ліпше хоч би як
І я божеволів у школі
Мої вчителі були кволі
Мене зупиняли й
Усе загортали
У правила щодо & щоби
 
Та й визнав, що усе на ліпше
Щораз на ліпше, хоч би як
(Куди же гірше)
Я визнав, що усе на ліпше
Усе на ліпше
З тобою я
 
Бував я затятим студентом
Немов не з цієї планети
Не чую як ось просили чогось
Зроблю все що можна окей
 
Та й визнав, що усе на ліпше
На ліпше завжди, хоч би як
(Куди же гірше)
Я визнав, що усе на ліпше
На ліпше, адже
З тобою я
Все щоразу ліпше, хоч би як!
 
Усе на ліпше, хоч би як
Ліпше і ліпше й ліпше
Усе на ліпше, хоч би як
Ліпше і ліпше й ліпше
 
Бував я жорстоким до жінки
Бив її, примхам її завдавав перешкод
Це було ницо, але я змінився
І роблю все що можу окей
 
Визнав я, що все на ліпше
На ліпше завжди, хоч би як
(Куди же гірше)
Бо визнав я, що все на ліпше
Усе на ліпше
З тобою я
Все щоразу ліпше, хоч би як!
 
Усе на ліпше, хоч би як
Ліпше і ліпше й ліпше
Усе на ліпше, хоч би як
Ліпше і ліпше й ліпше
Все щоразу ліпше, хоч би як!
 
 
 
 
 
 
 
 

Не напишу про тебе мемуари,
Хоча мотиви вже робили кроки.
Ще від Кармен звучало стільки арій,
І павутинням заплітались роки.

Не напишу про тебе мемуари.
Приходить розуміння надто пізно.
Не збудувати тріумфальну арку.
Які ж ми різні, ми з тобою різні.

Не напишу про тебе мемуари,
Хоч ще у шпарку заглядає пам'ять.
Чатує простір - слів добірна марка.
Лиш доля пише, ніби грає гами.

Піврічне немовля з матусею і татком…
Якби ж по своїй волі майнули в небеса…
Якби ж прийдешня ніч цікавилась малятком —
З очей текли б не сльози, а сонячна роса…

Якби ж то сприйняла задіяне свідомість,
Я б малював це світ з пошкоджень і пожеш… і
Ніхто б не запідозрив істиную схожість:
Чому? за що? навіщо? — ніяк не проковтнеш…

…піврічне немовля ще й кроку не зробило.
22.10.2025.

Братам по крові і братам по духу

Ми білі ворони
у цьому суспільстві,
ми сіль України,
йдемо звідусіль.
Із возом моїм
поєднається віз твій,
ми з півдня Вкраїною
возимо сіль.
Тим шляхом Чумацьким,
тим возом із сіллю —
по чорному небу,
по чорній землі
любов веземо
і надію, і силу —
до Сонця, до Сонця! —
у вічній імлі.
Ми сіль України,
і наша робота —
пройти ту ворожу
заплутану путь.
Загибель братів,
по загиблих скорбота —
ніщо не зупинить,
ми — совість і суть.

Лютий, 2008

А луг в долині, вільхи де ростуть
З давніх-давен чомусь зовуть лелечим,
Бо щовесни лелек багато тут
І всеньке літечко звідти їх чути клекіт.

Хоч їхні гнізда є біля осель,
Та в лузі харч шукають для пташаток.
Край поля походжає також ЛЕЛЬ
І для обіймів розправля крилята.

Лелечий луг збирає восени
Птахів цих перед вильотом у вирій.
Нехай сюди вертаються вони
І рідний край вітає пісня щира.

2020 р.

Сприймай її надійним обладунком,
Бо й у речей складні бувають ролі –
Стають, зненацька, цінним подарунком.
Тому – моя, як приклад, парасоля.
Мене охороняла від негоди
Багато років, віддано служила,
Долаючи зі мною перешкоди,
Та вже мене частинку становила.
В чужій країні, наче у неволі,
Забута на гачку, долає муку.
Хай буде дощ – зрадіє парасоля,
Хоч іноді – триматися за руку.
Про мене нагадає мимоволі,
Від негараздів зможе захистити.
Довіреним моїм посланцем долі,
Сприймай її, коли захочеш вжити!
Натисни кнопку, як почнеться злива.
Натомість я відкриюсь над тобою.
І стану, аби ти була щаслива,
Я німбом над твоєю головою.

09.03.2025 р.

1.
Я прига́дую - розчиня́юся у думка́х...
Неприко́вані, мло́сні спо́мини... ві́чний блюз...
Ні́жні до́тики, затамо́вані на уста́х...
і не зна́ю я - чи ще ди́хаю, бо бою́сь:
розгуби́ти тебе́ намисти́нами па́сії,
перекро́їти час - зодягну́тися в зга́слого дим...
Я суму́ю і сум у ту ніч перекра́шую -
де гойда́ється сон і злили́ся в один два світи́...

Приспів:
Ніч розпліта́є мої́ спо́гади,
і впліта́є тебе́ в ко́жен по́дих.
Ожива́ють мину́лого спа́лахи,
і торка́ються се́рця, як спо́відь.
І коли́ зника́є сві́тло,
все одно́ я ба́чу тебе́ —
у то́му само́му мі́сці,
де злили́ся в один
два світи́.

2.
Невлови́мими ми́ті гу́бляться, та́не ніч -
Неозо́рена, зми́та зли́вою з ліхтарі́в...
В се́рці ти́хо так щось насту́кує у мені́ -
то закра́лися но́ти втра́чені, та старі́:
розгуби́ти тебе́ намисти́нами па́сії,
перекро́їти час - зодягну́тися в зга́слого дим...
Я суму́ю і сум у ту ніч перекра́шую -
де гойда́ється сон і злили́ся в один два світи́...

Приспів.

Ця пісня - це творчий дует з однією з майстринь співучого слова, Оленою Рассуждай, яка теж веде свій Ютюб канал під назвою "Слова Крізь Душу". Мої куплети і її приспів... Я створив свої варіанти пісні, у неї відповідно з`явилось власне бачення оспівування тексту. Тому кому цікаво може оцінити два бачення - моє і її. На мою скромну думку, обидва варінти цікаві у заслуговують уваги. 💛💙✌🎸

Нарешті я ізнову на Природі,
Колише тишу ніжний вітерець.
Вистукує морзянку на колоді
Завзято-щемно дятел-молодець.

Нарешті літо бабине всміхнулось,
І золотом обсипало мене.
І дивовижним шумовинням чулим
Малює легко марево ясне.

Нарешті світло заглянуло в душу -
Між хмарами ввімкнувся сонце-клин.
І холоднечу розірвав-порушив,
Промінням білим накришив перлин.

Нарешті в обезличеній печалі,
Долаючи похмурості усі,
Панянка Осінь радісно постала
В усій своїй нев'янучій красі.

30 жовтня 7533 р. (Від Трипілля) (2025).

1.
А дивовижа поруч майже
Хтось стелить шлях без перепон
Можливо вже вона підскаже,
Чому тебе так нудить від корон…
2.
Чому тобі до серця ближче
Та значимость, з ім’ям коротким: Вірш
Нема такої сили, щоби знищить
Його передумови, а скоріш
Марнує час уся ота бидлота,
Що зманює в болото з пасовиськ
Не вийду не віршованим з блокнота
Ні вчора, ні сьогодні, ні колись…
22.10.2025.

Якби мені дано було від Бога
Мать справу з фарбами – не зі словами,
Я б зміг доповнити Чюрльоніса й Ван Гога
У царині, що зветься Деревами.
Я б показав на полотні німому,
Як поспліталися вони в екстазі,
Як посхилялися на тиху перемову,
Часом вчуваються навіть окремі їхні фрази.
У пристрастях своїх вони такі ж наївні, як і ми,
Такі ж у них і ревність, і тривога.

Знімаєш чорні окуляри
І дивишся на сонце так,
Немов на лицаря Каяли,
Що подає таємний знак.

Дивитися у вічі правді,
У вічі істині сумній,
Мов пережити час розправи,
Коли триває буревій.

Це сонце може спопелити
Тебе у магмі нищівній.
Воно постане в сотні ликів,
Мов танець з-під небесних вій.

І спис прохромить ту істоту,
Що заступатиме шляхи
До істини, яка достоту
Нам відпускатиме гріхи.

30 серпня 2024

- А знаєте, - то вже Петро озвавсь, -
Я ж у Котельві був тамтого року,
Як москалі упхались з того боку
І Ромодан нас облягати взявсь.
Про те Мирон словечком лиш згадав,
Мені б хотілось більше розказати,
Як боронились ми від супостата,
Як Ромодан від нас тоді втікав.
- То розкажи нам, Петре! Розкажи! –
Всі козаки одразу ж загуділи, -
Цікаво ж, справді, як там було діло!
За вухо оселедця заложив
Петро неспішно. Мов, і ми такі,
Не в тім‘я биті. Теж повоювали.
І москалям добряче надавали…
Думки солодкі – роздуми гіркі,
Як подивитись, як воно пішло
Не у той бік із тими москалями,
Бо ж, все одно, вони правують нами.
А скільки люду у боях лягло?!
Але думки оті гіркі прогнав
Та і неспішно став розповідати:
- Я у Полтаві став козакувати.
А тут гонець від гетьмана пригнав,
Тоді ще Брюховецького Івана,
Що ми з царем порвали договір.
Із Дорошенком підемо допір
Під руку до стамбульського султана.
Що, поки Дорошенко набере
Достатньо сил і прийде із ордою,
Самі ми маєм справитись з бідою,
Як силою москаль на нас попре.
А скоро вже донесли звідуни,
Що москалі (мов те зарані знали)
На наші землі з трьох боків попхали.
Хотіли швидко впоратись вони.
Щоб до Полтави їх не допустить,
Рішив полковник в прикордонні стати,
Котельву перш за все обороняти.
Тож наказному Бугаю велить
Йти до Котельви, взявши кілька сот
Козацтва полку. Там стояти має
Полк Гадяцький, Остренко що тримає.
Теж бойовий, обстріляний народ.
Котельву маєм разом боронить,
Поки і прийде гетьман нам у поміч.
Отож ми й попрощалися на тому
Та й подались за мурами сидіть.
Котельва, звісно, сотенне містечко
Та досить міцно вкріплене воно.
Бо ж прикордоння нестійке давно.
А москалі вже, чути, недалечко.
Пре в усій силі Бєлгородський полк.
Григорій Ромодановський над ними
У воєводах. З силами отими
Він до Полтави край би весь потовк.
Та нас йому ніяк не оминуть.
Нас кілька тисяч місто боронило.
В тилу собі лишити такі сили
Той воєвода налякавсь, мабуть.
А тут ще й запорожці підійшли.
Теж кілька сот. Всі браві вояцюги.
Тож, видно, славна буде в нас потуга.
Готові стріти ворога були.
В останній березневий день до нас
Урешті-решт сам Ромодан припхався.
Над військом ще здалека пил здіймався,
Тож знали ми про прибуття завчас.
Не встигли ще розсістись москалі
Та від дороги дальньої спочити,
Як подалися ми «гостей» зустріти
Із сотником завзятим на чолі.
Отам, де міст Куземинський стоїть,
Вже москалі свій табір лаштували.
Тож ми на них зненацька і напали
Та розігнали зайд отих за мить.
Хто в річку кинувсь, хто від шаблі впав,
Хто дременув мостом, аж закуріло.
Ми б їм багато шкоди наробили,
Але наказ вертати сотник дав.
Ми ледь ворота встигли зачинить,
Як москалі з усіх боків попхали.
Та ми тоді на стінах вже стояли,
Щоб гаряче «гостинцями» зустріть.
Побачивши, що просто нас не взять,
Взялися шанці москалі копати,
Аби по місту з шанців тих стріляти.
Зарилася у землю вража рать.
Ми почекали й через кілька днів
Ті їхні шанці знов атакували.
Підкрались зранку, поки ті ще спали
Й тоді вже разом вихлюпнули гнів.
Хто в чому був, метались москалі,
Не знаючи, куди би їм втікати.
Мені попавсь якийсь вояк багатий,
Бо тяг каптан багатий по землі.
Хоч сам і був в сорочці, без штанів.
Такого, навіть жаль було вбивати.
Я плазом шаблі встиг по сраці дати.
В отвіт почув лиш матюки одні.
Тож я йому по голові додав.
А хтось списа встромив йому в сідницю.
Ще й бердишем заїхали по пиці.
Хоч посміялись, як він утікав.
Пізніше взнали – син боярський був.
Якийсь Афонька Жаріков, казали.
Йому за те ще й нагороду дали,
Неначе перемогу він здобув.
Отак поволі і минали дні.
То москалі на наші стіни пхали,
То ми у них гарненько «гостювали».
Та виглядали поміч вдалині.
А помочі нема все і нема.
Вже й травень місяць. Фуражу де взяти?
Не буде чим вже й коней годувати.
То настрою ніяк не підніма.
Кінчається вже й порох, і свинець.
І ядер мало. Гармаші стріляють
Вже зовсім рідко. Економить мають.
Коли ж та поміч буде, накінець?!
Нарешті перша вісточка прийшла,
Надії трохи нам подарувала.
В Опішні ( за п‘ятнадцять верст стояла),
Збиратися потуга почала.
Полковник мій Кублицький вість прислав,
Що вже із запорожцями гуртує,
Нам допомогу, звісна річ, готує.
Остренко щоб Котельву не здавав.
Та ми і не збиралися поки.
Та вістка, звісно, сили нам додала.
Тож знову ми на москалів напали,
Там, де якраз стояли дончаки.
Ми знатно їх пошарпали тоді,
По їхніх шанцях, як щурів ганяли.
Одного, навіть стольника дістали -
Косагова. Такий, при бороді,
Щось намагався військом керувать.
Аби вони нам опір учинили.
Та чиясь куля його з ніг і збила,
Ледь москалям вдалось порятувать.
А уже скоро поміж москалів
Якусь тривожність стали помічати.
Вони на схід взялися позирати,
Все менш до наших дерлися валів.
Напевно, наші близько десь. Ідуть!
Тож москалі й тривожаться від того.
А нам у радість та їхня тривога,
Підмоги дочекаємся, мабуть.
Хтось з того боку вістку передав.
Вона по місту швидко розлетілась:
За Ворсклу наші вже перемістились.
А з ними ще і чимала орда.
В москальський табір скоро прибули
Сторожові загони геть побиті.
Мабуть, принесли нехороші вісті,
Бо москалі збиратись почали.
Казали потім, від татар, немов
З полону утекли два москаляки.
Вони наговорили з переляку,
Що кримський хан з ордою суне знов.
Хоч того хана й близько не було.
Та ж, кажуть, у страху великі очі.
Москаль із ханом битися не хоче.
Тож і збиратись військо почало.
Із поспіхом всі шанці полишили,
Вози з усього табору стягли
Та й табір будувати почали,
Як то частенько й козаки робили.
Хоча вся справа була уночі
Та ми не спали, а спостерігали,
Як москалі оті вози тягали,
Щоб захиститись від орди, йдучи.
Вози у війська стали із боків.
Між них піхота їхня і гармати.
Кіннота мала табір прикривати.
Коли моменти випадуть тяжкі,
То теж могла сховатись між возів…
Остренко у Котельві залишився,
А, хто схотів, до війська долучився.
Я також на коня на свого сів,
Що, хоч охляв в облозі та ще сил
Достатньо мав, аби мене носити.
На північ поспішали шляхом битим,
Повз москалями винищених сіл.
Пішли ми москалям напереріз,
Аби їх до кордону не пустити,
А по дорозі десь ущент розбити.
Ворожий табір ледве-ледве ліз.
За ніч сім верст устигли подолати,
І до Хухри удосвіта прийшли.
Ми тут на переправі їх знайшли.
Якраз вози взялись на брід в’їжджати.
Тулилася піхота поміж них.
Момент удалий вдарити на клятих,
Поки не встигли річку подолати
І потопити в річці геть усіх.
Та Ромодан досвідчений вояк.
Ледь нас помітив, то кінних відправив,
Щоб не пускали нас до переправи.
Ми налітали вже і так, і так.
То козаки наскочать, то орда.
То ми разом їх шарпали. Одначе,
Стояли кляті, кам‘яні, неначе.
Хоча уже скривавилась вода.
Ми з ними бились цілих п‘ять годин,
Аж доки річку москалі здолали.
Тоді й кіннота відступати стала,
Зайшла до каламутної води.
Ми вільно переправитись дали,
А потім слідом річку подолали
З татарами, на ар‘єргард напали,
На тих, що у кінці самому йшли.
Велів нам гетьман якось так зробить,
Щоб ар‘єргард від війська відірвати,
Стіну возів суцільну розірвати
І москалів усіх там перебить.
Насіли ми на них з усіх сторін,
Затисли, на вози уже забрались,
Їх швидко роз‘єднати сподівались.
Та тут москальський ще прибув загін
Попід орудою Скуратова Петра.
Як налетіли та нас потіснили.

Татари з поля бою враз здиміли.
А ворог все сильніше напирав.
Дісталось особливо сердюкам
Із гетьманського полку. Тих побили,
Двох молдаван полоном захопили.
Тож довелося відступитись нам.
Москальський табір повз, неначе змій,
Лиш курява здіймалась за спиною,
Готовий в будь який момент до бою.
У полі спробуй-но його розбий.
Та попере́ду ще одна ріка –
Кринична – можна там їх зупинити.
Не дати переправу учинити.
Тож гетьман із мурзою не чекав.
Ріку в її верхів’ях обійшли
І на москальський авангард напали.
Хоч москалі на нас там не чекали,
Але і досі табором ішли.
Долали річку ту поміж возів.
Тож нам не було як їх «укусити».
Три рази довелося в бій ходити.
То пішим строєм, то мурза велів
Своїм ординцям кінно нападати.
Та москалі відбили штурми ті.
Тримались міцно за вози пусті.
А ти-но спробуй звідти їх дістати!
Сидять, як то лисиця у норі
І зуби шкірять, як вхопити хочеш.
В той день удруге уже ближче ночі
Ми знов напали. Бо у цій порі,
Потомляться, гадали москалі
І тоді легше табір буде взяти.
Велів нам гетьман уперед скакати.
З піхотою пішов сам на чолі.
Там, де над Ворсклу пролягає шлях
На березі велів піхоті стати.
А кінним козакам з ордою мчати,
Засісти понад шляхом у полях
З другого боку. Москалі прийшли
І, начебто у пастці опинились.
Ми з двох боків на табір напосілись…
Та крізь вози пробитись не змогли.
Десь три години колотився бій.
Ми три години поспіль нападали.
А москалі із-за возів стріляли,
Щоб отой табір захистити свій.
Бо ж розуміли – табір упаде,
Ми їх усіх у полі повбиваєм.
За що – вони й без нас то добре знають.
Тоді вже не сховаються ніде.
Тож три години в смертному бою
Зійшлися ми й татари з москалями.
Лягли вже гори трупів поміж нами.
Та москалі позицій не здають.
Ми відступились. Вони поповзли
Шляхом у бік Московії. Зосталось
Вже зовсім небагато, щоб сховались
В своїй Охтирці, де б ми не змогли
Вже їх дістати. Гетьман все ж рішив
Ще спробувати раз. Вже до Охтирки
Зо дві версти їм залишалось тільки,
Як гетьман знову шлях перепинив.
У відчутті вже власної землі,
Сам Ромодан сміливості набрався.
Піхоту вивів, нею прикривався.
Вогнем пищальним стріли москалі
Атаку нашу. Раз, іще другий.
Лягло татар і козаків багато
Від їх вогню. Щоб дарма не втрачати
Людей, не став продовжувати бій
По тому гетьман. Відступить велів.
І так з Котельви вже облогу зняли,
Аж до кордону москалів прогнали.
Чого би з того гетьман ще хотів?
Іти в оту Московії, аби
В їх болотах та у лісах пропасти?
Навіщо українцям таке «щастя»?
І так, що можна, гетьман вже зробив.
Тож військо до Котельви відійшло.
А москалі в Охтирці заховались.
Відсидітись у стінах сподівались.
Натхнення в Ромодана вже було.
Бігом царю цидулку настрочив,
Як вміло він із козаками бився,
Всіх погромив й на крок не відступився,
Своїх людей зберіг, не погубив.
Що не з Полтави слав, а із Охтирки –
Для нього не важливо то було.
Напише – місто, хоч здобув село.
«Добра» надбає, хоч латає дірки.
Здобуде перемогу, хоч тікав,
Всіх ворогів поб‘є, хоч сам побитий.
Себе важливо гарно похвалити
І нагороди від царя чекать.
Отак ми москалів тих провели
Аж до кордону. Думали – навіки.
Прокляті ж, зализавши рани тільки,
Знов Україну воювать прийшли.
Як таргани. Їх скільки не виводь,
Стає все більше, в усі діри пхають.
Нелегкі, хлопці, нас часи чекають.
Чи й зможемо ту погань побороть?!

Землетруси, повені, цунамі,
Ще дощів кислотних дикі танці...
Це земля здригається під нами,
Атмосфера з нею в резонансі.

Смог і смерчі, різні катастрофи –
Вдосталь уже знаків Провидіння.
Руйнуватиме свій Світ допоки
Найбезглуздіше його творіння?

Людство, ти лежиш ще у колисці...
Матінка – Природа із купелі
З брудною водою тебе виплесне.

І відродиться Життя Оселя...
2010.

"Заклики. Світ чарівний" – цикл поезій 2012-2015рр. зі збірки "Жодних перевтілень"

Картина Тетяни Молодої "Нове життя" 2014р.



Світ чарівний

Є світ близький та чарівний,
Неначе мрій чарівність тиха.
Твоїх очей блакить і сміх –
Це промінь вічності, це втіха

Для людей,
Які твої малюють сни,
Які твої чарують дні,
Які твою плекають душу.
Ні, ти не самотній, не один!
В твоїх очах є щастя дим,
В твоїх очах – життя джерела.

Є душі ніжні та крихкі,
Мов чаші з дивного кришталю.
Каміння на дорогах в них
Зламати може крила раю,

Але ти
Не дай їм спотикнутися,
В дорозі цій відчути страх
І загубити сонця промені.
Скажи їм: ні, ти не самотній, не один!
В твоїх очах є щастя дим,
Зумій ним поділитися!

Є сила чиста та свята,
Мов чиста святість немовляти.
Ця дивна сила нас знайде,
Щоб біль душі заколихати.

Згладить шви,
Які розриви берегли,
Які сховатись не змогли,
Які з останніх сил тримались.
Відчуєш: ні, ти не самотній, не один!
В твоїх очах є щастя дим,
Любові крила за спиною!
2012



Заклики

Не губіть серця! Не калічте долі!
Не втрачайте душі! Не тримайте сліз!
Кроками дрібними, мов далекі зорі,
Перейдіть життя, перейдіть навскіс!

Зупиніть фатум, зупиніть години,
Зупиніть усе, в чім нема душі,
І відчуйте мить, наче сміх дитини,
Як тавро на серці, як п'янкі вірші.

Віднайдіть давно заблукалі мрії,
Поцілуйте їх і вдихніть життя.
Хай тріпоче день, як тріпочуть вії!
Хай сльоза – росою, хай тече сльоза!

Думкою любіть, думкою плекайте,
Того споминайте, хто про вас забув.
Вірою живіть, вірою літайте,
Відпускайте біль, що уже минув.

Майте пам'яття, майте вдячність щиру,
З волі до неволі вдячність бережіть!
Виховайте міць, викохайте силу!
Силу у коханні повік не губіть!

Не губіть серця! Не калічте долі!
Не втрачайте душі! Не тримайте сліз!
І своє житя, наче клаптик поля,
Перейдіть сміливо, перейдіть навскіс!
14.01.2013



Тумани

Оповили тумани високу гору,
Обняли, розлилися по ній та дишуть.
Може, холодом пахне туман, сльозою,
Та гора відчуває лиш жар і тишу.

Розцвіли едельвейси на грізних схилах,
Їм для спокою тільки туману й треба,
Недосяжні на голих лискучих брилах
Причаїлися бажані лапки лева*.

Колисковою піснею ллється ніжний
Сметанковий туман на плечі мужні.
Там ходили сини славетних предків,
Там блукали та блудять мертві душі.

Над горою заграва лилася медом
День-у-день, як у дні, що за днями будуть.
Вкрились трави росою, неначе пледом,
Позіхають, мурличать, бо сонце будить.

Лиш зирне за плече – та знову ляже.
Розженеться увись, щоб туман злякати.
Ще біжить – до землі щось привітне скаже,
Про дороги туману кортить спитати.

Оповили тумани високу гору,
Обняли, розлилися по ній та дишуть.
Може, холодом пахне туман, сльозою,
Та гора відчуває лиш жар і тишу.
01.2013
*Едельвейси



Березневі мрії

Березневі пробуджені мрії
Напоїли нам спраглі серця.
Розімкнулися стомлені вії,
Щоб побачили все до кінця.

Наливаються світлом криниці.
Заливаються світлом гаї.
Відчувають в повітрі жар птиці,
Повертаються в рідні краї.

Десь підсніжники мліють в долонці,
Червоніють промерзлі вуста,
На них дивиться заспане сонце.
Голубіють моря й небеса.

А під сонцем – сніги порозталі.
Що ж за сонцем? За сонцем – світи.
Нащо нам ті незвідані далі?!
Поговоримо з сонцем на "ти".

Поговоримо, начебто з братом,
Підібравши пестливі слова.
Його серцем віднайдем, як шатлом,
З ним далекі, мов полюси два.

Ми не будем питатись про зорі,
З ними стрінемось в інші часи.
Запитаємо в сонця про долі,
Про початки живої краси.
03.2013



Плакучі дощі

Плакучі дощі.
Дрімучі, замріяні роси.
Розчісує вітер верби загадкової коси.

Давно вже не ті,
Давно не мовчали у очі.
Віддали усі сподівання у руки холодної ночі.

Вітання прості.
Прощання пусті й не останні.
Тремтіння душі на тлі соромливих туманів.

Не постать, лиш тінь
Залишилась на березі річки.
Серця на мосту з'єдналися в образі стрічки.

Ти – друг, вірний друг,
Ти – відданість, правда та радість,
Натхнення і світ, ти – світло, тепло і духм'яність.

Ти – гордість і втіха,
Ти – легкість, ти – спокій та пристань,
Притулок думок, співучість і дзвін, ти – колиска.

Солодка печаль
Нам постукає тихо та втішно.
При зустрічі сльози від щастя покотяться ніжно.

Високий політ
В наших дружніх проснеться обіймах
І вдячність, і сміх у очах і життєвих моліннях.
18.03.2013



Я не сама

Я не сама! Я з кожним, хто за мене
В молитвах просить, хто – на край світів!

Я не сама! Я з подихом шаленим
Чотирибоких відданих вітрів!

Я не сама! Я можу до нестями
Лічити всіх, хто зве моє ім'я.

Я не сама! Я, може, цими днями
Знайшла того, хто ділить моє "я".
04.2013



Зі скелі

Часом буває, що зорі
Геть обмануть у дорозі,
Але надалі – на долю
Світять тобі на порозі.

Часом здається, що крила
Вміють літати з дитинства
Так, що відсутність польоту
Ти все рівняв до злочинства.

Та, щоб спуститись зі скелі,
Стежку гірську чи канати
З жахом, забувши про крила
Будеш з трудом обирати.

Гордо піднявшись над страхом,
Стримаєш холод й тремтіння,
Що пробіжать, мов мурахи,
По непослушних колінах.

Знову згадаєш про зорі,
Що освітили дорогу,
Та не повіриш, що світять
В сторону твого порогу.

Будеш роками спускатись,
Будеш збивати коліна
І мозолі натирати,
І підбирати поління,

Щоб розпалити багаття,
Щоб освітити простори.
Буде твій факел палати
Слабше за крихітні зорі,

Але для тебе відрадно
Стане він другом і братом,
Дороговказом і владним
В відчаї птахом крилатим.

Будеш за нього триматись,
Будеш на нього молитись,
Аж упадеш у знемозі
Свіжими росами вмитись,

Звівши до неба зіниці.
Роси та сльози на пару,
Раз і дай Бог, щоб навіки,
Знімуть завісу туманну

Та на хвилину засліплять,
Сказавши, що був лиш обманом
І світлий лиш тільки під світлом
Факел твій – фата-моргана.

Тоді ти без зайвого жалю
За недосвідчені роки,
Сліз не прикривши вуаллю,
Робитимеш впевнені кроки

До пристановища того,
Де заховалася правда,
Без хвилювання німого,
Ввірившись світлому завтра.

О, лиш тоді твої крила
Будуть літати на повну
Й небу повернуть сторицею
Позику вільності кровну!

О, лиш тоді ти відчуєш
Поштовхи вітру у спину
В напрямку дому. Збагнеш ти
Вартість життя в ту хвилину.
04.2013



Серп наливається

Спогади, спогади, пещені діти,
Як вас прогнати з закутків серця?
Тихою піснею кожен озветься
В ніч непритомну. В ніч непритомну

Порухом, колихом трав золотих
В думці воскресне лиш осінь кохана.
В три пори року ця осінь жадана
Є тільки мрією. Є тільки мрією

Стомлених. Стомлені верби – це душі,
Віття спустили над річкою низько.
Щастя, мов річка, і зовсім вже близько
Верби плакучі. Верби плакучі...

Місяцю, місяцю, гострим серпом
Зрізуй колосся моєї фантазії!
Доки чекаю край шляху оказії –
Серп наливається. Серп наливається!
Весна 2013



Там прохолодним розлилось туманом

Там прохолодним розлилось туманом
В весняну пору – соковиту, п'яну,
Для дечого уже занадто пізню,
Для іншого там навіть не світало.

В повітрі відчувався смак пригоди,
В два боки часу йшли шляхи далекі.
В серцях було ще більше там свободи,
Ніж навесні у чорного лелеки.

Там різні долі різними стежками,
І знаю, це було не надаремно,
Схрещалися надійними хрестами
Й ставали там, де під ногами твердо.

І я була там. Я вливалась плавно
У ту ріку бурхливо-таємничу,
Куди струмок свій, хай і віднедавна,
З підземних тріщин голосно покличу.
11.05.2013



Чудо з чуд

Я брела просторими вулицями днів ранками.
Побачила – небо хмуриться на дощ.
У повітрі запахло солодко – фіалками.
За кілька годин лийне. Ну, що ж...

Я проходила під розкішними пейзажами,
А над духом моїм розовів цвіт алей.
І проносилися думки в голові форсажами,
Й будували свій власний Колізей.

Я на них не зважала, зачарована
Світом білим, солодким днем,
Бо була широкими очима здивована
Малюків у панамках, мов грибів під пнем.

В світі діялось щось неймовірне, п'янке-п'янке!
Навіть дами суворі плили, мов плин води.
Було в кожної серце в той день на диво легке,
А усмішки їхні зривали ґрона біди.

І я йшла, така чарівна, злітав мій дух,
І вітер грайливо-свіжий мене гойдав,
Розносив, як в сніжний ранок, і цвіт, і пух,
З очей мені локони пружні у світ скидав.

Під ноги мої упало, мов чудо з чуд,
Скуйовджене сонце добрих дитячих рук.
Гарячий асфальт для нього – небесне тло,
А зорями йому стало розбите скло.

Дзвінкі, голосисті співи пташок дрібних
Глушили стук каблуків і шум машин.
Брела я на зустріч людям, яких люблю,
Аж раптом здригнулась: Боже, чи я не сплю?

От тільки б не покидати це місто мрій!
Ти духом своїм величним мене зігрій!
От тільки б не загубити це чудо з чуд!
І де б не була я, сонце, зі мною будь!
17.05.2013



Осипаються липи

Осипаються липи в одвічному розрізі днів,
Під гарячою парою золотом вкрили дороги.
Написали мені уже з двадцять щорічних томів
Ці чудні килими, що окутують втомлені ноги.

Я дивуюся їм, як і всім, в кого доля гірка –
Віддавати красу на засмічення та на поталу.
Де набралася мужності стільки ця липа крихка,
Щоб любити людей і свого не жахатись фіналу?

Невгамовно цвітуть ці розлогі червневі букети,
Вони кожного ранку чекають на кроки знайомі,
Перехожим дарують нові й ще новіші куплети
Чарівливої пісні про долі, віддавна відомі.

Хоч не кожен оцінить непрохану відданість віття,
Хтось зламає гілля та начхає на цвіт цей духм'яний,
Відхреститься лиш тим, що не може ковтати повітря,
Коли здавлює груди той запах, що солодко-пряний,

Та є ті, що проходять, на повні вдихаючи груди
Аромати п'янкі, наче спомин вчорашньої ночі.
Пригадаються їм небайдужі та бажані люди
У момент, коли липа розпилює золото в очі.

І, тамуючи голод долонь та очей безнадійний,
Віддається навіки людина людині думками,
А цвіт липи над нею виконує танець повільний,
Оживляючи в пам'яті втіхи, покриті роками.
06.2013



Яблука для сестри

У коліно б'є трава, люба моя зелень,
Залоскоче по нозі – серденько веселе.
А за чубчиком гілля заховалось сонце,
Як загляне крізь шпарину, – усміхнуся конче.

Йду стежиною виткою босими ногами,
Покрутилася, мов змійка, рідними полями.
Далі – кладка, потічок перетну сміливо,
Пригадаю, як ношуся ще за дня журливо.

Я весела, мов сопілка, голосно співаю.
Так вже файно, бо на серці таємницю маю,
З нею вдвох ми нероздільні, як вода з колодцем, –
Я сьогодні наодинці розмовляла з сонцем.

Наодинці, хоча поруч було повно люду.
Я ту мову надвечірню довго не забуду!
Там, де поле, що є зору, соняшником вкрилось,
Там, над полем, все до ночі сонечко хилилось.

У коліно б'є трава, вже вдяглася в роси,
Наче коцом огорнулась, спокою в нас просить.
Надобраніч зашепоче, запищить під кроком.
Не тривожу її тиші та обходжу боком.

В'ється стежка через сад, спраглий до водички,
Набираю в нім в подолок яблук для сестрички.
Гуси стрінуть. Чи вітають? Хто ж цю мову знає?!
Вірний пес мене на фіртці вже давно чекає.

Аж дивлюсь на рідну душу, сонну і далеку, –
Спить сестра. Клекочуть в вікна із гнізда лелеки.
Наварить смачної зупи мама до вечері.
Тиша – в хату, пес – із хати, ніч заходить в двері.

Завтра знову повз те поле, в соняшники вбране.
Пестять серце цьогорічні вранішні тумани.
День пройде, немов година, навіть не згадаю,
А під вечір повернуся знов до свого раю.
07.2013



Крилата

Не сумуй, моя пташко мила,
Ти – крилата, а я – безкрила.
Полетиш у незнані далі,
Там поглянеш на трави впалі,
Застеляють собою доли,
Бо накрили їх сніжні гори.

Там, де вже полонина сніжна,
Зажурилася квітка ніжна.

Не сумуй, моя квітко ніжна,
Під снігами – весна безсніжна!
То є час для твого вінчання
З тим, хто чув про земне кохання.
Вийде сонце удень з комори
І розтопить ці сніжні гори!

Там, де ночі йде зміна вчасна,
Зажурилася зірка ясна.

Не сумуй, моя зоре ясна,
Хоч далека ти, та прекрасна!
Марно перли тобі рівняти,
Як бажання почнеш здійсняти.
Як заглянеш у тихі води, –
Заливаються світлом броди.

Там, де тиха вода та чиста,
Зажурилася річка бистра.

Не сумуй, моя річко бистра,
Бо скорилась земля горбиста!
Ти обмиєш її відроги
І обтешеш круті пороги.
Всі дороги тобі відкрились,
Ти, мов птаха та, в небо звилась!

Там, де хвиля скалу пробила,
Зажурилася птаха мила.

Не сумуй, моя пташко мила,
Ти – крилата, а я – безкрила!
07.2013



Літо моє красне

Літо моє красне, бий мене у скроні,
Висуши вітрами змучені вуста,
Лий дощі холодні у мої долоні,
Повипалюй коси, мов красу літа!

Тільки задихнутись від жаркого кисню
Не дозволь завчасно – це уділ слабких.
Обтяжілі хмари не гони навмисно,
Не ховай у зливі сліз моїх гірких!

Загартовуй волю небом перемінним,
Я кохати буду кожен хмар політ.
Хмари дужокрилі хай галопом кінним
Надбіжать з вістями, облетівши світ!

Хай до мого дому рвуться журавлями,
Хай до мого серця – наче до гнізда!
Хай моя подяка – криком над полями
За прожите літо, за усі літа!
08.2013



Дощ у Карпатах

А у Карпатах знову дощ –
Карпати плачуть.
За непогоду вдячний кожен,
Хто спеку бачив.

А у Карпатах знов тумани –
Мої обмани.
Тверезо думати не в змозі,
Бо серце п'яне.

Цей дощ холодним і жарким
Є одночасно.
Земні за звичкою говорять,
Що він невчасний,

Та я надіюсь на його
Палючу студінь,
Як на єдине джерело,
Що біль остудить.

Я під розламаною навпіл
У небі хмарою
Піймала думку, що не буде
Душа упалою,

Нема ненависті й любові
Нема ніякої,
Є тільки дощ, що у знемозі
Лягає мрякою.

Є тільки дощ, всеогортаючий,
Всепоглинаючий,
Є тільки дощ у цій місцині.
Журби не знаючи,

Окремий світ жалем просочений,
Дощем намочений.
Мрякливий дощ кимось зурочений –
На час відстрочений.

Не має сил цей тихий дощ,
Тримаюсь здогадів,
Щоб змити враз у пізній час
Частину спогадів.

Не маю сил уже судити я,
Не можу злитися.
Не маю сил сьогодні плакати,
Лишень – коритися.

Мені б стікати по щоках,
Лягати росами,
Губитися дощем в руках,
Мовчати прозами!

А ні, – забути власний страх
І жити вірою,
Допоки час – Карпатських гір
Пройнятись силою!
09.2013



П'яніти без вина

"Бог уже давно окреслив коло на піску довкола місця, де ти зараз стоїш"
Е.Гілберт “Їсти, молитися, кохати”

Чи та любов, що є в мені, сама дорогу знає?
Чи так сміливо серце б'є, бо щось святе тримає?
Чи за законами життя летить душа, мов птиця,
Туди, де колом на піску окреслені границі
Людської долі? Вже давно окреслені границі,

Та важко відшукати шлях, коли не маєш гуру,
І важко бути полоненим, коли не видно муру.
Так важко позбирати пазли – свого життя пороки,
Коли вони ховались пильно у серці довгі роки.
Під тягарем життєвих буднів у серці довгі роки!

Зібрати б волю у кулак й боротися з собою!
Прийняти кожен свій порок, самим латати долю!
Переступити через страх, принизливі події
Й зуміти вгледіти проміння одвічної надії.
На власне щастя без обману – одвічнії надії.

Я вірю, що вже йду туди, куди повинна йти!
Я вірю, що моїх навпроти – лежать твої сліди!
Я вірю, що у цьому колі не буде пустоти,
І жодні мантри не потрібні, щоб вгледіти світи
Сердець великих – наших двох. Розгледіти світи,

А в тих серця – бажання, воля, щоб огорнути світ,
Їсти, молитися, кохати, губити ґрона бід,
Прийти з усього, все ввібрати, наповнитись сповна,
Щоб знову іншим все віддати, п'яніти без вина.
Лиш від любові, від любові п'яніти без вина!
Осінь 2013



В пізні весни

Я вдячна всім, хто стрінувся в житті,
Найперше тим, хто був там нетривало,
Та слід залишив теплий на душі,
Що й досі гріє, наче покривало.

Усім отим, що на шляху колись
Губили перли, я їх підбирала,
Чиї слова в світогляд мій влились,
Аж я про них ночами міркувала.

Пройшли, мов сніг, навіки. Поміж тим
Вони оту свою живильну воду
Віддали щедро закликом простим:
Шануймось! Ми ж усі з одного роду!

Відхід цей був однак не без мети,
Отак, як в пізні весни тануть криги,
Щоб дати шанс снігам ще раз мести
В нове життя, до іншої відлиги,

Так і вони колись бо ще впадуть
Мені на пам'ять світлими словами.
Цей слід в житті повік не заметуть
Нові часи з новітніми снігами.
Осінь 2013



На рідному плечі

Я тільки хочу, щоб щоразу,
Коли на рідному плечі
Схиляю голову, – образу
Зняли з очей вуста твої,

Щоби з чола шалену втому
Цілунком довгим випивав,
Щоб жінку – сонце свого дому –
Повік з обійм не випускав!
08.10.2013



Опале листя

Опале листя гріє душу.
Грій, листя, грій!
З тобою плакати не мушу,
Мене лелій!
З тобою розквітають грози,
Німіє день
І ллється сміх, і ллються сльози
З чужих пісень.

Я не сама, це вже напевне –
Є цілий світ,
Є Бог, який не надаремне
Добавить літ.
І я не хочу потонути
В своїй душі.
Хай ллється сміх, хай ллються сльози,
Течуть вірші!

О, не забути б, не забути б
Мені ту мить!
А пам'ять – в діри, знову віра
Моя димить.
Ми ці дороги потоптали
Не раз й не два.
Дай, Боже, щоб за нами й далі
Росла трава!

А пам'ять – в діри, знову віра
Проспала вік.
Цей час осінній на зневіру
Мене прирік.
Лиш не забути б, як це – гасне
Багряний лист,
Не розміняти б з плином часу
Вітри на свист!

Опале листя гріє душу.
Грій, листя, грій!
З тобою плакати не мушу,
Мене лелій!
З тобою засинають грози,
Ясніє день
І ллється сміх, і ллються сльози
З моїх пісень.
10.2013



І на тихому-тихому обрії літ

Впродовж всьо́го життя на широких вітрилах
Пронесу я любов незбагненну свою.
Поселю її ген на небесних світилах,
Запалю щастя вогник – яскраву зорю.

Я зігрію очима споріднену душу,
Обласкаю усмішкою кожну струну
Серця цього найближчого, від чуття якнайтихшого
До гучної розпуки промовлю: люблю!

І незламна, й швидка, як ніхто справедлива,
Промчить згадка-стріла крізь реальність та сни.
Не згадаю образ, буду вірити в диво,
Збережу лиш найкраще з п'янкої весни.

Обігне пам'ять гнучко тривоги та смуток,
І відсіє лиш добре з коротких епох.
Не присвою любові своєї здобутки,
Та вшаную ту ніжність, що дав мені Бог.

І на тихому-тихому обрії літ,
Як накриють спогади серце печальне
І згадається мрій юнацьких політ –
Образ твій розжене хмари мого одча́ю.
16.10.2013



Озватися

Хочеться озватися у польоті птиці,
Променем яскравим в небесній блакиті,
Вітром натхненним, колиханням вітів,
Кришталевим дзвоном, різнобарв'ям квітів.

Хочеться озватися ранньою весною,
Березневим холодом, тихою журбою,
Хвилиною втіхи для чужого серця,
Живою водою з чистого джерельця.

Хочеться озватися усмішкою матері,
Скромною величчю постаті знатної,
Часточкою доброго у людині справжній,
Подвигом окриленим у справі відважній.

Хочеться докластися до справи важливої,
Мудрості вічної, сотворіння дива,
Праці важкої для легкої долі,
Терпіння одвічного, що позбавить болю.

Хочеться докластися до будівлі дому,
Як наріжний камінь, позабути втому,
Виростити дерево із розлогим віттям,
Де птахи співучі вберуться в суцвіття.

І себе відчути часточкою вічності,
Миттю, доповненням до життя чарівності,
Піщинкою берега за віки розмитого,
Течією теплою моря вкрай розлитого.
10.2013



Горлиця

На три пори року приспали,
На три пори.
І три рази ноги скували
Сухі вітри.
І тричі стихії долала
Одним крилом.
І тричі пороги збивала
Міцним чолом.

Кутами своїми гордилась
Аж три рази,
А з неба гризоти котились
У три вози.
Потрійної кривди набралась
На три життя
І три рази з домом прощалась
Без вороття.

І тричі її проклинали
За доброту.
І тричі любов випивала,
Мов гіркоту.
І три сторони відкривались
Її шляхам,
І горлиця сиза кидалась
То тут, то там.

А на четвертий бік подалася – проснулась.
До четвертого порогу припала – кров не хлище.
Як четвертий кут відшукала – здригнулась.
На четвертім прощанні з домом – дім ближче.

Як з четвертої чаші надпила – стало солодко.
Добро віддала до останку і не мстилися.
Вчетверте вона з кривдою говорила коротко,
З четвертої спроби їй небеса відкрилися!

Бо четверта сторона розхристана – це схід сонця.
Бо четверта пора року рясна – весна–красна.
Бо четверта стихія нескорена – вогонь серця.
Бо четверті вітри безболісні – подих щастя.
Весна 2014



Мовчанка

Я ніколи тобі не казала
Найпотрібнішу кожному фразу.
Ця мовчанка завзято в'язала
Не брехню, а таємну образу.

Може, сказане вмить горобцями
Відлітає до Чорного моря,
Щоб на серце не впасти рубцями,
Упивється солі чи горя?

Я ніколи тобі не казала
Те, що в думці ростила віками,
Лиш тихенько плечима знизала, –
Все осиплеться разом з пісками,

Все озвучене тліє повільно,
Все важливе стає неважливим.
Вже не золото – досі не срібло.
Все відсіється часом примхливим.
10.2013



А якщо забуду

А якщо забуду за весну –
Отже, лебедино не любила.
Розгорну свої зімнуті крила
І прокинусь з затяжного сну.

Я скажу "прости" ясному дню!
Мій найближчий, охмілілий, вірний,
Мій найперший раб, цілком покірний,
Що не викличе за сум мене на прю.

Неосяжною була, на жаль,
Вся чарівність дня цього відверта.
Та раптово – вся несправжність – стерта,
Мов знялась з очей густа вуаль.

Ти ж мені, мов неосяжна даль.
Не тому, що на сходину вище,
Просто серця зледеніле днище
Видам обітне горизонталь.

Ти мені – не втіха, не печаль.
Мабуть, винна я перед тобою
За любов, закутану у волю,
Що стискала, наче горло – шаль.
08.06.2014



Жодних перевтілення

От якби була я гостродзьобим птахом,
Мала крила дужі та тендітний стан, –
Я ширяла б небом, я творила б Бахом
Милозвучні ліки для душевних ран!

А якби я нотою билась в нотнім стані
Та лягла під пальці витончених рук,
То і струн, і клавіш, певно, було б мало,
Щоб відкрити світу серця мого стук.

А як лук стріляв би в ціль свою жадану, –
Тятивою стала б, натягнувши дух.
Свистом пройнялося б все повітря рване.
Так би пронеслася, так, – аж ріже слух!

А якби чиєюсь тінню стала раптом,
Що прийшла з світанком, народилась з днем,
То з усі куточків пила б світло залпом,
Вже б ніхто не стримав і тугим ремнем!

А коли мені б і зовсім не родитись,
Зовсім і не знати плоть свою людську?
А коли б нікому навіть і не снитись,
Мала б стільки того, що лиш синь морську?

Ох, була б я синню, що виходить з неба,
Та синіша навіть від покрову злив.
Жодних перевтілень вже мені не треба,
Бо собою бути – найдивніше з див.
09.2014



Дивуватись

Могли б дивуватись, та що дивуватись і з кого,
Бо завжди невірно були ми тлумачені світом.
Лиш Богом, напевне, одним тільки праведним Богом
Марнотно-колючим не були уквітчані цвітом.

Могли б милуватись. Милуйтесь, та лиш не собою!
На пам'яті в мене чудових людей не злічити,
Та зважившись гордо навік розпрощатись з юрбою,
То можна й на власних надіях розбитих спочити.

А люди чудові, мов чудо, нам трапляться всюди!
І чудом нам видасться їхнє щоденне вітання,
Аж вмить переповнить захоплення втомлені груди,
Відкинувши сум й неминучість години прощання.

І людяність, людяність конче потрібна людині!
Без неї, зажмурившись, падає з власного росту.
Я бачила, – краще нема, ніж маленькій дитині,
Що серцем на світ поглядає так щиро і просто!
09.2014



Заклики пошуку

Шукай себе! А знайдеш, то не плач,
Бо вже запізно битись у тривозі.
Себе за того, ким ти є, пробач,
Й прости за того, ким ти буть не в змозі.

Шукай себе! А знайдеш, то прийми!
Хто, як не ти, прийме цю спраглу душу!
Себе розгубленого міцно обійми,
Дай клятву пам'яті та честі непорушну.

Шукай себе й, знайшовши, – розгортай,
Неначе книгу, і близьким, і стрічним.
За помилки друкарські не картай,
Та коректуй коректором магічним.

Шукай себе, а знайдеш, то люби!
Відчуй себе у цій любові вільним!
Себе ти вже ніколи не губи!
Собі до скону будь єдино вірним!
12.2014



Заклики зцілення

Не плач, не картай себе, дівчинко!
Така твоя думка розхристана,
Аж тиха надія неприспана
В цій думці була заколисана.

Чи ти з цього жалю наситишся,
Чи з докором кожним мужнішаєш?
На шию ярмо собі вішаєш,
Та з часом усе ж сміливішаєш.

Не плач, не сумуй, моя дівчинко,
Дороги твої, ще незвідані,
Попереду всипані бідами,
Та хтось прикрашає їх квітами.

Коли свої сили розхлюпаєш
Й знеможено в тиші лежатимеш,
Коли цілий всесвіт кричатиме, –
Плоди цього жалю не жатимеш.

Не плач, не розжалуйся, дівчинко!
01.2015



Заклики любові

Люби весну та не картай за зливи,
За польові роботи, талий сніг,
За те, що ти в цей час найбільш вразливий.
Забудь, що ти роки від неї біг!

Люби весну у квітах, гордовиту,
Люби у травах запашні луги,
Люби весну туманом оповиту,
І полудневу спеку, до жаги!

Люби у цвіті яблуні та вишні,
У пелюстками всипаних стежках,
І за букети ароматів пишні,
За повноводність у гірських річках.

На три пори вона торік заснула
І зараз прокидається від сну.
Люби її за кожну, що минула,
Нелюбу і непізнану весну!
03.2015



Заклики й ознаки

Читайте книги, пийте молоко,
Любіть вологу та шануйте землю!
Моліться Богу, на добро й на зло –
На все в житті просіть благословення!

Кажіть: будь ласка, дякую, пробач!
Не бійтеся бездомного собаки!
І не зважайте на торби невдач,
Шукайте тільки доброї ознаки!

Готуйте їжу, їжа – це добро!
Діліться нею – це є добрий вчинок!
І не кажіть, що жінка – лиш ребро,
Бо в тім ребрі – душі перепочинок!

Згрібайте листя та косіть траву,
І завжди все робіть душі велінням!
З терпінням, по травинці, по перу
Звивайте гнізда іншим поколінням!
03.2015



Чарівні бойківчаночки

Чаруючи,
Лікують серце панночки
Сопілочки –
Чарівні бойківчаночки,

І співами,
Гаївками, маївками,
Забавами
За затінків відтінками

З зозулями,
Де "ку-ку-ку" між віттям,
Між вишнями,
Черешнями, в суцвіттях,

І "фіть-фіть-фіть" –
Весняночки-співаночки –
Цей спів століть.
Й сорочки-вишиваночки.

І чути рій.
І голуб до голубочки:
Лелій, лелій!
Голубка тягне губочки.

І: лей-лей-лей!
Ой, нене моя, ненечко!
Як цвіт лілей,
Так лю тя, моя лелечко!

І любо так
На серці раптом робиться
Тій панночці,
І колом хороводиться.

Й сама вже: лю,
Так лю, мої зозулечки!
Ви ж так те "ку"!
Сопілочки... Голубочки...
04.2015



Несказанне

"Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
Несказане лишилось несказанним."
Л.Костенко

Той екзамен вигадали Ви,
Пані Ліно, геній цього віку,
Чи його до вас ще прорекли
Злі вуста, яким немає ліку?
Та його, напевне, не складе
Змучена душа моя і п'яна,
Бо вже сотні років в блуд веде
Усмішка – мовчально-полум'яна.

Чи ж не щастя, як цвіте бузок,
Як ворожить липа колиханням?!
Я тобі, назбирані з казок,
Подарую пригорщі кохання.

Зачерпну долонями води –
Підсини свої блакитні очі,
А мені в долоні поклади
Те, чим очі поділитись хочуть.

Зачитай своїх думок вірші!
Нам дано пів миті до світанку.
Зріє ясний день в моїй душі,
Коли рушиш уст своїх мовчанку,

Буде най з неоднозначних фраз –
В них я коми й оклики розставлю.
Почитай мені останній раз
І довіку крапки не поставлю.

Нам приносять янголи у дар
Із обійм та поглядів розмову,
Щоб вона пробігли календар
Й оминула віхолу зимову.

Та, такі широкі, як покіс,
І такі ж підкошені, як трави,
Наші душі, рідні аж до сліз,
Наші душі голосно мовчали.

Як гучним мовчанням причастиш,
Все несказане залишиш несказанним,
Боячись, що серцю не простиш, –
Поцілунком закричу прощальним.

Може я отак і задихнусь
Тим цілунком, ніжним тим цілунком,
Та свого мовчання не зречусь,
І твоє взамін прийму дарунком.
05.2015



Декому

Такому рідному, далекому
У дар! На пам'ять! На віки!
Що без імен, – пишу я... декому!

В бурхливостях життя-ріки
Лежу слухняною та слухаю,
Чи не спускають нам плотів.
Мій послух буде запорукою
Для щастя нарізних життів.
Мій послух слову стане золотом –
Достаток духу проречу!
Моя молитва буде молотом,
Щоб всі вершини – по плечу!

Такі несуть нас різні течії,
То прохолодні, то жаркі.
Ми на розлуки є приречені,
Життєві води бо гіркі.
Та я не скаржусь, ні, я дякую
Тій річці днів, що нас вела,
Бо ніжність в серці є відзнакою
За ту любов, що вберегла.

До нього – рідного, далекого
Приходитиму в сни і в снах.
Мого оспіваного декого
Не відшукати в іменах.
13.05.2015



Завзяті дівчата

А у великих містах
У вікнах стоять
У темну пору
Самітні дівчата.
Там – у великих містах –
Щодня двадцять п'ять
Годин із упором
Стоять дівчата.

Що мусиш знати про себе і про мене?
Якщо не хочеш спати, – помрій про щось зелене.
Що мусиш знати про себе і про мене?
Якщо не хочеш спати, – римуй дурне й шалене.

А у маленьких містах
Ще довше не сплять,
До вікон ще ближче
Стоять дівчата.
Там – у маленьких містах –
Палкіше горять
Стожари й завзято
Стоять дівчата.

Що мусиш вчути уперше чи усоте?
Якщо не хочеш спати, – рахуй вогні навпроти.
Що мусиш вчути уперше чи усоте?
Якщо не хочеш спати, – люляй свої гризоти.

Рішучі дівчата не люблять спати,
Їх також не тішить в оманах блукати.
На них прокляттям лежить завзяття.
Нічниця – це їхнє щоденне розп'яття.
Вони беруться ідеї плекати,
Стратегії з грубої нитки в'язати.
Вони беруться думки сотати –
Не можуть спати.
05.2015



Не розумій мене

Не розумій мене, не шануй мене,
Не вертайся додому з цілунками,
Просто живи у снах! Просто живи і все! –
Крики серця довкіл відлунками.

Та не забудь мене. З часом згадай мене,
Як не слова, то й думки достатньо.
Просто люби мене! Чуєш, люби мене
Так, неначебто вперше й востаннє!
06.2015



Самоцвітами

Якби я знала, як тепер болітиме, –
Закрила б очі клаптем полотна!
Твоїми не п'яніла б зорецвітами
І не любила б, чуєш, не жила!

Якби я знала, як я сумуватиму
І як минатимуть повільно дні,
Коли тебе назавжди покидатиму, –
Не роздувала б з іскорки вогні.

Чи ще прийдеш у сни, чи ще примаришся?
Хоч раз у вічність подаруй привіт!
Якщо чекати, кажуть, – дочекаєшся.
Таких, як ти, чекають сотні літ!

Приходь до мене легко кожен раз,
Коли засну й забуду вкрити ноги.
Приходь до мене, наче не від нас
Втекла любов і сплутала дороги.

Буть поруч, як горить моє чоло!
Примарся, коли жар мене подужає!
Піклуйся та роби мені добро,
З тобою навіть при смерті одужаю!
30.06.2015



Подих вітру

Тож, що це між ними було –
Чи подих червневого вітру,
Чи янгол небесно-привітно
Любов почепив на чоло?

Та пестила ніжна рука
Чоло, наче янгол торкався.
І він так затишно всміхався,
Що віра міцніла хитка.
29.06.2015



Нове життя

І я почну своє нове життя,
Що налетить, мов свіжий подих вітру.
І я під ним трояндою розквітну.
І буде в ньому твердість і пуття.
07.2015

Люблю, коли біцухами натягую футболку,
Іду, такий, по вулиці — знімаю собі тьолку.

«На вікні свіча миготіла»…
Мати дитинча мовчки їла,
їла-доїдала.
Смачно чи не смачно було,
але всі про те вже забули.
Україна салом заросла!

Пнеться в матки пузо вгору
опісля голодомору.
Що ж я наробила?!
Дев’ять місяців носила.
Раптом уплодила – й зразу з’їла!
Україна салом заросла!

З вилами сидів дід на возі.
Кістяки збирав по дорозі
ще живі й не дуже.
Навіть голова колгоспу
не дотримав два роки посту.
Україна салом заросла!

Розкошем була гнила картопля.
Адже все життя – сльози й соплі,
лобода й коноплі.
Нащо на могили – квіти,
краще на салати їх скришити!
Україна салом заросла!

4 серпня 2008 р., Київ

Мені би трішечки б тепла
Твоїх очей і губ, не проти?
І ти щоб пахла і цвіла…
Дай Боже, знати
До суботи…

Мені би спокою… мені б…
І бажано, щоб без сюрпризів
На святість претендує Німб
Сновиддя опанує
Слизи…

Мені би трішечки б світань
На милість… згодом і повагу
А втому — підсумок хитань,
Все, до дрібничок, на
Бумагу…

Мені би час… перо… перо…
Тепла очей і губ… не проти?
Якщо почуєш про Zero
Чекай мене після суботи…
22.10.2025.

 
Вже гарненькі дівчатка у ліжку, мабуть
Вітці сього міста намагаються, жмуть
Щоб коня Пола Ревіра реінкарнуть
А містечку – чого нервувати
 
Душа Бели Стар поглум передає
Єзавелі-черниці й та шалено плете
Півперуку для Різника-Джека що є
Головою в промисловій палаті
 
Мамі на заводі
Не дали взуття
Тато у алеї
Ловить сенси буття
Надгробковий блюз оце
Виспівую я
 
Істерична невіста в автоматовій залі
Стогне із криками “Мене зобов’язали”
І лікаря кличе, той зачиня усі ставні
Каже “Я би не пускав сюди хлопців”
 
Тут заходить ще знахар, та човга ногами
І каже із помпою невісті в нестямі
“Годі вже рюмсати, гордість ковтаєм
Це не трутка, не вмер ніхто досі”
 
Мамі на заводі
Не дали взуття
Тато у алеї
Ловить сенси буття
Надгробковий блюз оце
Виспівую я
 
Іоан Хреститель, що катував лиходія
Гляне на головкома, героя у мріях
Каже “Мов, о герою, але мов оце діло
Є десь яма? Мене от-от знудить”
 
Головком, усе муху ганяючи, мимрить
“Смерть усякому, хто галасує чи скиглить”
І, впустивши гантелю, тиця у небеса він
“Сонце”, типу, “не гриль, але курить”
 
Мамі на заводі
Не дали взуття
Тато у алеї
Ловить сенси буття
Надгробковий блюз оце
Виспівую я
 
Філістимець шанує своїх вояків
При надгробках щелепи що розважують їх
Дударів у в’язницю й годувати рабів
Щоби потім послати у джунглі
 
Циган Дейві всякчас табори їхні палить
Зі своїм рабом Педро, що тили прикриває
У нього є фантастична колекція марок
Здобуть друзі & вплинуть на вуйка
 
Мамі на заводі
Не дали взуття
Тато у алеї
Ловить сенси буття
Надгробковий блюз оце
Виспівую я
 
Геометрія цноти як плоть & кістки
Підручник Ґалілея поцілюючий
У Далілу, безцільну і на самоті
Сльози, що на щоках, то від сміху
 
Брату Біллу я дав би прочуханки, за тим
Посадив у кайдани на пагорбі тім
Ще туди би стовпів і Сéсіла Де Мілля
Щоби він міг померти щасливо
 
Мамі на заводі
Не дали взуття
Тато у алеї
Ловить сенси буття
Надгробковий блюз оце
Виспівую я
 
Тут Ма Рейні й Бетговен клали спальні мішки
Там тубісти флагштоки озвучують &
Державний банк заробляє щось на карті доріг
Для домів престарілих і вузів
 
Я хотів би для тебе мелодій простих
Щоб утримать од безуму розум о твій
Остудить, заспокоїть, ослабить біль
Від знаття що намарне й безглузде
 
Мамі на заводі
Не дали взуття
Тато у алеї
Ловить сенси буття
Надгробковий блюз оце
Виспівую я
 
 
 
 
 
 
 
 

Народжуються десь, а може поруч,
Цнотливі та незаймані слова.
Та де шукати? Спереду, праворуч?
Як за́вжди, таємниця вікова.
Хто голос свій додасть до монологу?
Як лине недоторкана трава
До сонця, так торуємо дорогу
До тих, хто має справжні почуття,
До тих, хто прагне серцем діалогу,
І помилки́, де варті каяття.
Почути саме те – давно жадане,
Те, від чого гучніш серцебиття.
Те, від чого буятиме весняне,
В душі, коханням кинуте зерно.
І щастя – придане заслужене, жадане –
Прикрасить дійсність краще за кіно.

21.05.2022 р.

А для мене негода - вона у замащених берцях
Об окопної глини тягучу і ржаву багнюку.
То не дощ, що мені цілу ніч підвіконнями стукав.
Дощ - це там, де солдату на плечі натомлені ллється.

Де тяжіє розгрузка, де мокрі несушені ноги,
Де гарячого чаю ковток від окопної свічки.
Де в сухому кутку заспокоїться пес підопічний
Дотиканням руки, що збабіла давно від вологи.

І хіба то негода - за шибкою вулиця кисне.
Боже, дай хоч молитвою хлопця промоклого вкрити!
На врожай посилаєш Ти осінь таку дощовиту,
А багно із тягучої глини Ти шлеш ненавмисне.

Іржа в іржі не іржавіє…
Вода з водою все це бачить.
Тому, хто бачити не вміє
Навряд чи Видиво пробачить.
Надія, все ж, оптомістична:
Є інші видиви: калюжі…
Ну а якщо ви симпатичні —
Вам поталанило предуже…
21.10.2025.

Пообіді в гастрономі
Я зустрів сусідку Тому
З імпозантним чоловіком
Одного зі мною віку.
Він всміхався без упину
І все гладив Томи спину,
Поки та не захотіла
Від руки звільнити тіло,
Бо помітила гетера
І того ще кавалера,
Що за крок, чи два, напроти
Занотовує в блокноті
З ким його сусідка Тома
Йтиме ввечері додому
І якого нетіпахи
Скоро буде чути "ахи"...
29.10.25

Не ми, ті -
немиті!

2025

Вогненні мечі - це основа закону.
Ми перед мечами присягу даєм.
Вогненні мечі, як таємні ікони,
Які кровоточать у полі знамен.

Вогненні мечі у танку хаотичнім,
У щільному колі хоругв і списів.
Вогненні мечі в нетривалім затишші,
Тотем, що боронить в облозі вогнів.

Вогненні мечі прорубають дорогу
Крізь хащі фальшивих, облудних понять,
Відкривши єдину стежину до Бога
І вже відбиваючи жерла проклять.

Вогненні мечі кличуть ангелів помсти.
Вогненні мечі рвуть на шмаття пітьму.
Вони прокладають без пафосу й помпи
Шляхи на галявину світлу й німу.

11 серпня 2024

Безліч творчих людей
Тут приймали за честь
Набувати ідей
В центрі всіх перехресть,
В місті цім, де стою.
Тож вкладав свій талант
І амбітність свою
Генерал, музикант,
Архітектор, митець,
Композитор, поет,
Руйнівник і творець,
І дизайнер-естет,
Ватажок і король,
Політичний діяч,
І трагічний герой,
І кохання шукач –
Свій залишили слід,
Та змінили віки
І історії хід.
Та чому? Завдяки?
Наче небо таке ж!
Може, більший бариш
Між палаців та веж?
Може, просто престиж?
Все смачне і п’янке,
Грандіозне й стрімке!
Чом? Дивуюся лиш!

Бо тому, що – Париж!

18.07.2025 р.

Коли думкам затісно в тілі,
А вихід замкнений назовні,
Причина навіть не в похміллі,
А в тім, що зникли полюбовні

Я сам по собі… думи вільні.
Інакше виникне дво-бійка...
І знов причина не в похміллі —
Потрібна буде свіжа стійка…

А ще обом по мікрофону.
Й обов’язково щоб піпітр
І щоби першим зафургонив
Ну, безумовно, свіжий вітер…
21.10.2025.

Диявол постачає нас вином,
зі своїх пекельних підвалів.
У тебе з рота пахне полином,
це запах вакханальних аномалій.

Я несу тобі крихітку ґлузду,
мов декілька грамів дусту.
Причащаймось частіше й чистішими,
інакше – упадемо в розпусту.

Липовий цвіт заварити умієш? –
Завари липовий цвіт.
Запий мене їм і зрозумієш,
скільки згоріло літ.

24 листопада 1993 р., Київ

Надвечір"я, надвечір"я,
Сонце йде відпочивать.
Бачиш - обрій червоніє,
Полум"я як від багать.

Надвечір"я, надвечір"я,
Заколисує вітрець
У саду та на подвір"ї
Пелюсточки хризантем.

Надвечір"я, надвечір"я,
Вже ковзнули промінці
І по квітах, і по гіллі,
Зичили добраніч всім.

2025 р.

Хто сказав, що збайдужіло
Поглядаю на жінок, -
Що змарнів, як перецвілий
І обламаний бузок?
Хто й чому хитрить лукаво
Та навіює злий дух,
Щоб скоріше рот роззявив
Для роїв кусючих мух?
Хто тихенько, наче миша,
І пищить, і щось шкребе
Про оте, що я залишив
Без веселощів тебе?
Тільки стріляна людина,
Чи одвічний баламут, -
Знає, як робити нині,
Щоби вкупі нам не буть.
28.10.25

Літо вислизає із-під нас,
Мов коштовний осяйний алмаз.

Літо хмарою пливе у даль,
Залишаючи свою печаль.

Літо вислизає із-під ніг.
І жене вперед жорсткий батіг.

Літо мчиться у ніщо, у прах
На сімох невтолених вітрах.

Не здолає споконвічний страх
Те, що не подужав лютий крах.

Не відмолить совісний монах
Ті гріхи, які прийшли у снах.

І тепер кричи в безодню слів -
Лиш відлуння пролунає гнів.

Не знайдеш себе в болотах тих,
Де монах загинув і затих.

Ти дихнеш в лице святих беріз
Буревієм із вогню і сліз.

7 серпня 2024

Крок за кроком… Слово в слово
Нога в ногу… свій маршрут
Лиш малесенька обмова:
Вони там, а я ще тут…
В кожнім ритмі музиченьки
В кожнім подиху вітри
Не такий щоб я маленький
Але, звісно, до пори…
Об’єднались до об’єднень
А ще й визначили день:
Скресне втомленість від креслень —
Не повернемось з пісень…
21.10.2025.

Накрила ніч все темною габою,
Гуляє вітер одиноким звіром.
А чи зустрінемось іще з тобою?
Лойовий каганець тріщить, мов віра.

Ми якось розійшлися по-англійськи,
Немов блукаємо у мутнім меві,
А почуттів ще теплий гріє ліжник,
І вогник жевріє: не все ж померкло.

Крихкі і зболені бредуть надії,
І у пітьмі шукають перли світла.
А може ти залишишся у мріях,
Якщо слова мої розвіє вітер.

Споконвіку невдержима,
Жвава, осяйна, -
Грає хвилями дзвінкими
Гомінка Десна.
Неглибока, неширока,
Має стільки сил,
Що розрізує потоком
Світлий виднокіл.
І хлюпоче енергійно,
І не завмира
У розкритих їй обіймах
Сивого Дніпра...
27.10.25

Рідне Слово моє —
ти і слабкість, і сила.
Ти і сонце розпечене,
і пустота.
Ти даруєш політ
моїм раненим крилам,
у простори нові
прочиняєш врата.
Ти знаходиш мене
все частіше в безлюдді —
серед зір і рослин,
невагомості сну...
І вдихаєш вогонь
у спустошені груди,
дозволяєш узріти
прийдешню весну.
Ти зі мною ідеш
у ліси і пустелі,
у мовчання і галас,
між втіхи і мук...
І тримаєш мене
над проваллям,
як скеля…
Обіймаю тебе —
і бракує ми рук.

 
мов на мене раптом навели туман
я циганські очі покохав
циганські очі покохав о так
 
ей
циганко
 
на самоті усівшись біля вогнища
гадаю де ж твоє буття у світі?
і ти весь час неподалік на цих сільських ланах
усе ще думаєш про мене? о ти
циганко
 
ось я вийшов прямо на твій шлях повстання
отой що тягнеться мільйони миль
я цим шляхом йду по твою любов
і свою душу
її знайшовши не відпущу
 
гадаю вперше я тебе побачив
і твої сльози мовби вимовляли це
”мій хлопчику могла би так тебе любити
та перш за все тікати мушу геть
за мене два чужинці б’ються там на смерть
стрічаймось на старім гайвеї“
ей
 
мов на мене раптом навели туман
я циганські очі покохав
я циганські очі покохав
я циганські очі покохав
я циганські очі покохав
о так
 
у пошуках за кроком крок зазнав я болю і поразки
та йшов я на своїх колінах далі
коли вже впав зі сторони чув я ніжний поклик
твої циганські очі вірили і рятували
 
о врятувавсь я
і я кохаю
знай кохаю
тебе кохаю
бігме кохаю
 
 
 
 
 
 
 
 

Це дуже спекотне літо,
Як втілене пекло землі.
І висохле море в молитві
Не вмістить нові кораблі.

Це дуже спекотне літо
Спалило вселенські думки.
І янгол упав із орбіти,
І падають вниз літаки.

Лиш вістка від Бога печально
Повисла на листях тополь.
Волає вона незвичайно
У плетиві спалених доль.

7 серпня 2024

Вона поїхала у далеч невідому –
Не витримавши жаху самоти.
Коли під сорок і сама удома
Із розуму так важко не зійти.

А хто він там – інтелігент чи бидло,
Що меле душу вщент, немов тартак…
Насамперед кохання. Й неважливо,
Що він – ніхто, і звуть його – ніяк.

Моралі тут немає і не буде
І каменя, щоб кинути, нема.
Нехай перепліткують її люди,
Та їй уже розвиднилась пітьма.

Не відчув він тепла середземних країн,
Незнайомі Берлін, Люксембург.
Що Брюссель чи Париж – навіть Києвом він
Не блукав, та й ніколи не був!
Засмагав він під сонцем донецьких степів,
Соледар у підвалах вивчав.
Хоч за віком було йому 20 років –
Ще кохання палкого не знав.
Не кросівки, а берці, не кепка – шолом,
Не футболка, а броник на нім.
І будинком – окоп, де стояв він щитом
Поміж пеклом і світом усім!
Недостатньо снарядів, нема прикриття,
І ворожих потвор суне тьма!
В арсеналі ж бійця – коротеньке життя,
А надії вціліти – нема!
Уявити Європа не має ще сил,
Як здригатися можуть міста!
І як дивиться монстр крізь холодний приціл
На бійця, в кого чиста мета!
Не відчув він тепла середземних країн,
Милуватись Парижем не встиг.
Знов у рідне село повертається він –
Пам’ять вічну про себе зберіг!

5.07.2025р.

Сидять в корчмі над шляхом козаки.
Димлять їх люльки, що аж ріже очі.
Корчмар до них підходить неохоче,
Бо вже добряче випили-таки.
Як козак випив, краще не чіпать,
Бо з’ְїздить кулацюгою у вухо.
Чи й шаблею… Нікого не послуха.
Отож корчмар, аби не дратувать,
Із кухлями служницю посилав,
Сам з-за шинквасу поглядав тривожно.
На козакові заробити можна,
Щоб під гарячу руку не попав.
Та козакам до нього справ нема.
В них про своє – козацьке говорилось,
Один поперед одного хвалились,
Яку в житті найкращу здобич мав.
- А в мене, бач, шаблюка он яка! –
Степан - старий козак вже з сивиною
Поклав на стіл шаблюку між напої, -
Сама в бою метається в руках.
Бува, за нею не встигаю я.
Не змигнув оком, голову зрубала
В москальського чи ляського гевала.
Уже лежить, хоч тільки-но стояв.
Я у мурзи цю шаблю відібрав
В однім бою. Міцненький був вояка.
Здолав заледве, Богу за те дяка…
А тут Петро між слово його встряв:
- Що твоя шабля?! От пістоль у мене.
Стріляє сам і завжди поціля.
То не важливо – зблизька чи здаля.
Ним один турок володів шалений.
Хотів мене поцілити, мені ж
Його вдалося шаблею дістати.
Вже в ледь живого той пістоль забрати…
- Ви гляньте, краще який в мене ніж! –
Озвався Савка, - Та ножі такі
В князів лиш є. Я й відібрав у князя,
Який мене на вулиці образив.
Погляньте лише, камені які
Ось на руків’ї. Вже москаль один
За нього сотню золотих питався.
Та я його посулам не піддався,
Сказав, нехай іде до дідька він.
Один Мирон тихесенько сидів
На лавці тільки сумно подивлявся.
Мовчав, нічим своїм не похвалявся.
Хоч вже і оселедець посивів.
- А ти, Мироне, що усе мовчиш? –
Спитав Петро. – Нема чим похвалитись?
Ти ж в козаках, як би не помилитись,
Уже літ тридцять, може, навіть, більш.
За тридцять літ нічого не нажив?
Мирон зітхнув: - Та так вже воно склалось:
До рук мені нічого не дісталось.
Неначе чорт мені заворожив.
В стількох боях вже і походах був,
Розбагатіти так і не вдалося.
Удача оминає мене досі,
Немов Господь про мене геть забув.
Один раз посміхнулася була
Сердита Доля – ледве Ромодана
Не взяв в полон. От, було б непогано.
Та здобич мені б статки принесла
Ще й чималі. – А ти часом не бре?.. –
Озвався Савка, - Того воєводу?!
Я в такі брехні не повірю зроду!
Він сам тебе скоріше забере.
Він же хитрющий. Та й ризикувать
Не став ніколи б. То така вже вдача…
- Я про старого не казав, одначе.
Синка його ледь не зумів узять,
Андрія. Того, що тепер сидить
Десь у Криму, в татарському полоні.
Там в нього і посивіли вже скроні.
У батька, кажуть, нічим заплатить.
Бо хан загилив чималу ціну –
Вісімдесят десь тисяч золотими.
А цар не захотів ділитись ними.
Йому потрібні гроші на війну.
Так і сидить нещасний в тім Криму…
Та москалям, напевно так і треба.
Налаштували всіх супроти себе.
Ще довго, мабуть, мучитись йому…
Степан загув: - Так розкажи і нам,
Як Ромодана того ледь не злапав.
На нього саме де й коли натрапив?
Агов, корчмарю, де сховався там?
Неси ще кухлі горло промочить!
Служанка миттю принесла напої,
Щоби козацтво тільки заспокоїть.
І кожен встиг уже й перехилить.
Мирон утерся, трохи помовчав,
З думками, видавалося збирався.
Посмикав вуса, чуба, почесався.
Ще покахикав та і розпочав:
- Оповідач я, хлопці, ніякий.
Отож, прошу́ вас не перебивати.
А хочу ще здалека розпочати.
Хоч, звісно, ви все знаєте-таки,
Бо ж в тім усім варилися самі.
І в тих боях і сутичках бували…
Отож, як москалі вже всіх дістали,
«Раділи» люди їм, немов чумі.
Хоча з Богданом склали договір
Та обіцяли нам допомагати,
Самі ж в Андрусів подалися, кляті
Із ляхом домовлятися допір.
Та по живому розділили нас.
І нас при тому, навіть не спитали.
Тож Україна враз завирувала.
Мабуть, прийшов уже розплати час.
Не тільки люд простий, а й старшина
На москалів за зраду ту озлилась.
На раді уся в Глухові зустрілась,
Здається в січні й визнала вона,
Що, раз московський цар їх одурив,
То під рукою вже його не бути.
Про царську ласку не схотіли й чути.
А гетьман Брюховецький заявив,
Що краще з Дорошенком справу мать,
Проситись під заступництво султана.
Той так нахабно пхатится не стане
І вольності не буде відбирать.
Для москалів то все не в новину.
Вони прекрасно знали й відчували,
Що вже за шкуру сала нам залляли,
Що ми їм оголосимо війну.
Засіли в гарнізонах по містах
І, як щурі, з-за мурів визирали.
Ми з помстою, відомо, не чекали.
Поки ще взимку не тривожив лях,
То й Дорошенко нам пообіцяв
Прийти сюди з татарами й полками.
Поки ще прийдуть москалі до тями,
Прогнати їх аж за кордон к грецям.
Зненацька хоч напасти не вдалось
Та десять міст ми скоро захопили.
Москальські гарнізони перебили.
Багато їх на милість нам здалось.
Лишились в Переяславі хіба,
Остер, Чернігів, Ніжин не здалися.
Ми взяти їх облогою взялися.
Хоча москаль про те усе подбав.
Запаси мав, щоб довго просидіть,
Поки Москва пришле велике військо.
А військо те уже доволі близько,
Вже зі Смоленська, Білгорода мчить.
А головне на Ніжин прямо пре,
Щоб потім до Чернігова рушати,
Аби облогу нашу з міста зняти.
Мов сарана пхнуть, аж мороз дере.
Хоч сильно замахнулись москалі
Та в прикордонні вже вони й застрягли.
Котельву, Глухів, Почеп взяти прагли
Там у боях й загрузли взагалі.
У червні Дорошенко дочекавсь
Алша-Мурзу, який прийшов з ордою.
Вони швидкою рушили ходою
Через Дніпро. В Диканьці він з’єднавсь
Із Брюховецьким. Та на раді там
Івана Брюховецького убили,
А Дорошенка всі проголосили
За гетьмана і правобічним, й нам.
Коли про те дізнались москалі,
То мусили облогу залишати.
Ми їх взялися всіх випроводжати
Скоріше геть із нашої землі.
Вже в липні ні одного москаля,
Окрім отих, що у облогу стали,
Ми по містах і селах не стрічали.
Зітхнула із полегшенням земля…
Та не надовго… Бо Господь від нас,
Здається, відвернувся дуже скоро.
Татари розходились, нам на горе.
Хотіли ж збагатитись і в цей раз.
В Москальщину скоріше подались
Пограбувати біля Севська волость.
Але на полк Великий напоролись.
Дістали чосу тож бігом знялись
Та й поспішили повернутись в Крим.
Тим часом ляхи, поки Дорошенко
Гнав москалів у шию хорошенько,
Швиденько скористалися отим.
Загнали в Кальник гетьманова брата
Григорія, в облогу узяли.
Тож гетьман всім полкам своїм велить
Спішити, аби брата рятувати.
Зоставив тут лиш сіверські полки.
А наказним тоді Дем‘яна ли́шив,
Того, що називаєм Многогрішним.
Надійнішої, мов не мав руки.
Тоді я в Самойловича служив.
В Чернігові Толстого облягали.
У Верхній замок клятого загнали.
Як вовк, він, огризаючись, сидів.
Зібрали скоро сили москалі.
Поставили над військом Ромодана.
Він воєвода досить непоганий,
Хоч трохи полохливий взагалі.
Та, маючи тоді удосталь сил,
Попер на Ніжин. Той не боронився.
Полковник з козаками схоронився
У Носівці. І Ніжин, й все навкіл
Ущент розграбували москалі.
Що не змогли забрати, попалили.
Хто не утік з місцевих, перебили
Чи до чужої вигнали землі.
Монастирі й церкви пограбували!
Ікони, дзвони, книги відвезли
В Московію. І як вони могли?
Ще й православні себе називали.
Згубивши Ніжин, рушили й до нас.
Та наш полковник того не злякався.
За мурами Чернігова сховався,
Тримаючи в облозі, в той же час,
Тих москалів, хто в замкові засів.
Взялися москалі нас штурмувати.
Із трьох боків ударили гармати.
А далі Ромодан і штурм повів.
Хоч ми запекло билися, однак,
Вони крізь браму Любецьку прорвались.
Тоді ми у Дитинці заховались,
Скорятись не збираючись ніяк.
Всю ніч гармати в москалів ревли
І ядра в нас розпечені летіли.
Спалити місто москалі схотіли,
Раз взяти його легко не змогли.
На стіни дерлись цілий день вони
І своїм трупом підступи встеляли.
Ми їх багато попід стін поклали.
Та ж їх багато, спробуй, прожени.
Ми їх вбиваєм, а вони все пруть.
Солдат не хоче Ромодан жаліти.
До Третяка прийшлось нам відступити.
То вже останній наш оплот, мабуть.
А Ромодан за впертість нашу взяв,
Велів Чернігів весь мечу піддати.
І скоро місто почало палати.
Москаль ходив, палив і убивав.
Тоді полковник викликав мене,
Велів таємно з міста пробиватись,
Скоріш до Многогрішного дістатись,
Нехай мерщій полки сюди жене,
Бо ж москалі не випустять живих.
Запасу ж зброї в полку небагато.
Чи довго зможуть бій вони тримати?
Тож я вночі спустився і побіг.
Всі москалі тим зайняті були,
Що в місті убивали й грабували,
Отож мене і не перепиняли.
В селі для мене ще й коня знайшли.
Тож скоро я у Седнев прилетів,
Де і стояв Дем’ян той із полками.
Не мав він полководницької тями,
Отож, на щось чекаючи, сидів.
Напевно, все на Дорошенка ждав.
А той сидів під Каневом в надії:
Ось-ось Кирим-Герай туди наспіє,
Якого в поміч кримський хан послав.
Я до Дем‘яна ледве-но пробивсь,
Став на Чернігів в поміч закликати.
Довгенько довелось його вмовляти.
Він, наче в’юн при смаженні, крутивсь.
І сил мав мало, помочі чекав.
І москалів зібралося багато.
І в них припаси, і у них гармати…
А я все умовляв та умовляв.
Тож він погодивсь, нехотя. Велів
Полкам збиратись. Рушили поволі.
І на біду зустріли в чистім полі
Кіннотників, що Ромодан їх вів.
Не той старий, але синок його –
Андрій – хоч молодий, але завзятий.
Хотів, напевно, вище батька стати.
Отож, вони накинулись бігом…
Коли б то тями отому Демку,
Чи хоч бажання битись з москалями.
А в нього ні бажання, ані тями.
Сам собі долю виправив гірку.
Десь у Сибіру досі загиба.
А, може вже й віддав там душу Богу.
А скільки нам прийшлося через нього?
Якби не він, та ж ми були б хіба
Знов під царем? Під тими москалями?..
Полки в дорозі наші розтяглись.
Поки зібрались, за шаблі взялись,
Вже кінні москалі і перед нами.
Зім’яли нас й погнали на Седнів.
Не всім вдалось за мурами сховатись.
Москаль не став тоді до міста рватись.
До того він іще не знахабнів.
Кінним на мури дертися дарма.
А піших в його війську було мало.
Тож навколишніх сіл пограбували
І вже в окрузі й близько їх нема.
А ми чогось чекаєм, сидимо.
Старшина десь постійно засідає.
Щось там перемовляється, рішає…
Якось із Митрофаном ми йдемо.
Козак місцевий. Тут мене хапає
Хтось за рукав. Якийсь зі старшини.
Я ж звідки можу знати, хто вони?
Підморгує й за клуню закликає.
Я ж, начебто, козак з небоязких.
Товариша на вулиці залишив.
Зайшов за клуню, озирнувся лише.
Той старшина не витерпів, підбіг
І таємниче так зашепотів:
- Тобі негайно треба в Канів мчати,
Бо наказний став зраду готувати.
Свого я посилати не схотів.
Бо, не дай Боже, в руки попаде
Цих зрадників, то і мені не жити…
Із Ромоданом хоче говорити,
Уже від того відповіді жде.
Знов хоче повернутись під царя,
Щоб булаву до рук своїх узяти.
Готовий рідну матінку продати.
Гадає, що зійшла його зоря.
Та й старшина вмовля на те його.
Хоча він сам вмовлятись, звісно, радий.
Вже, кажуть, відбулась таємна рада
І посланця відправили бігом
У табір Ромодановського. Ти
Повинен вістку гетьману донести.
Інакше нам ні милості, ні честі.
Отож, сідлай свого коня й лети…
Не знали ми у Седневі тоді,
Що Дорошенко помочі діждався.
Кирим-Герай із Криму вже причався,
Багато тисяч люду мав в орді.
І вже Григорій – Дорошенка брат
З козацьким військом і ордою тою
Іде, щоб стати з москалем до бою.
Та ж зроблене не вернеш вже назад.
Поки я їхав, Многогрішний встиг
У Салтиковій стрітися Дівиці
Із Ромоданом і договориться.
Умовити, говорять, князя зміг
З просторів України відступить.
За те Дем‘ян той до царя пристане
І визнавати його владу стане.
А князь на те погодився умить.
Бо ж, на відміну від Демְ’яна, знав,
Що проти нього уже суне військо.
Не за Дніпром воно, а уже близько.
Тож вже втікати з України мав.
А тут такий дарунок! Поклялись.
Хоча, яка ціна москальським клятвам.
Їм слово дати і слідом зламати,
То запросто… Тож, поки я зустрівсь
Із гетьманом в дорозі наказним,
Вже москалі Чернігів полишили
І до кордону військом поспішили.
Аби дорогу перетяти їм,
Велів Григорій напрямки іти.
Тим часом Ромодан старий повільно
Пхав по шляху, наляканий тим сильно.
А сина попереду він пустив
З кіннотою, аби вивчала шлях
Та все про супротивника взнавала.
Потуга в нього малася чимала –
З п’ять тисяч, мабуть, воїв, всі верхах.
Дурню, звичайно Ромодан вчинив.
Як то Потоцький Яна - свого сина
Супроти Хмеля попереду кинув
Ще на початку з ляхами війни.
Так то і цей. На розум сподівавсь
Чи на удачу. Той дійшов до річки
Під Гайвороном, досить невеличка.
Він на той берег вибиратись взявсь.
Ледь половина вийшла на цей бік,
Як то орда на пагорбах з‘явилась.
Татари і на мить не зупинились,
Вперед рвонули, дикий знявши крик.
А слідом мчали кінні козаки.
Завзятий Ромодан велів солдатам
Кінним орду також атакувати.
Одні ще тільки вибрались з ріки,
Другі ще досі каламутять воду,
А треті ще й у річку не зайшли.
Поки вони збиратись почали,
Орда атакувала їх із ходу
І розметала. Битви й не було.
Металися драгуни і рейтари,
А їх бігом арканили татари.
Одні було рвонули крізь село,
Аби хоч відірватись від татар.
А там рови, плоти - людські городи,
Щоби худоба не завдала шкоди.
Тож москалів чекав страшний удар.
Кінними тут ніяк їм не пройти.
Отож, кидали коней і втікали .
Та їх ординці легко переймали
Аби в ясир до Криму повести.
Другі з них відступили в мочарі,
Якими там місцевість так багата.
В багні по пояс довелось стояти
Їм там аж до вечірньої зорі.
Та їм же звично, вилізли ж з боліт,
Тож, наче жаби у багні сиділи.
Татари ж туди лізти не схотіли
Та діставали стрілами як слід.
Я з козаками до села влетів,
Як там татари москалів ловили.
Багато вже у мотузках сиділи.
Тож не один татарин збагатів.
За здобич з ними битися дарма.
Тож я помчав конем понад городи.
Аж бачу - москалі біля підводи.
Один коня вже випряг і трима.
Другий в багатім одязі зібравсь
Уже сідати, щоби утікати.
Я миттю налетів, не став чекати.
Той коня кинув і за шаблю взявсь.
Зчепились з ним. Багатий би й хотів
Уже втекти, так між плотами тісно.
Повз мене не просочить йому, звісно.
Я шаблю в того вибити зумів
Та й зарубав. До цього повернувсь
В багатому… Він шаблю теж тримає.
Ну, думаю, усе одно ж здолаю.
Аж чую тупіт. Тільки озирнувсь,
Як налетіла раптом татарва.
Мені по голові дали добряче,
Що я вже й світу білого не бачив.
Не відав, навіть, чи душа жива.
До тями аж увечері прийшов.
Вся голова в крові, вже запеклася.
Коня нема, хоч шабелька знайшлася.
Ледве доплентав, козаків знайшов.
Уже від них дізнався я про те,
Як бій пройшов. Тих москалів, що мчали
Через село, татари похапали.
Небагатьом вдалось втекти, проте.
Їх там не менше тисячі лягло.
Ще кілька сот полоненими стали.
А коней кілька тисяч ми зібрали
Та вдосталь зброї й прапорів було.
Ті ж москалі, що в болота втекли,
Вночі в трясовині тій подалися,
Нагі і босі ледве потяглися,
Але здолати болота змогли.
Десь на світанку вибрались з боліт.
Якраз і військо Ромодана стріли.
Сумні новини йому розповіли
І він, напевно, прокляв білий світ.
Бо ж той в багатім одязі – то був
Андрій – синок старого Ромодана.
Я б його, звісно, взяв, якби не рана…
Якби ж татарин був не завернув…
Зітхнув Мирон, взяв кухоль свій, допив
Та витер вуса. Козаки мовчали.
Вони Мирона тихим уважали.
А він себе по-новому розкрив.

І на останок зникнуть обрії і далі,
і твердю висушеному єству, в запалі
ще усього минулого свого,- як води -
спадуть, відкриються забутні насолоди.

Пребудь, хоча б тепер, у дійснім світі!
Почуйся птахою, щасливим квітом в житі,
стрімкою рибою у океану лоні -
засяй, цій неквапливій радості в поклоні!

І ти вже хвиля - і з великими й малими -
і найважли́віші для тебе тільки рими,
й себе тутешніми рятуючи ладами,
жалієш тих, що звідси йдуть, хай і богами.

Осінній день був сонячний погожий
Та вітряний. Надвечір вітер втих.
Подумалось: напевне буде дощик
І він пустивсь такий рясний-рясний.

Стікали краплі по листках кленових,
Били у шибку, наче в барабан.
Та все ж осінню пору вечорову
Таку як є треба приймати нам.

2025 р.

Ридала мати: «Вбили сина!»
І проклинала Україну,
І рвала коси на собі.
Колола серце гостра голка,
В труні лежав її Миколка,
В якого очі голубі.

«Тебе ж, — волала рідна мати, —
Послали правду захищати,
Російську мову і народ.
Зеленський — кат, убив дитину.
А Путін знищить Україну,
Потопить у лайні Господь.

Будь прокляті всі українці —
Бендери, нелюди, злочинці.
Горіти в пеклі ворогам!»
Стояли біля гробу люди
І ненависть буяла всюди,
І захлинався дзвоном храм.

Не знала мати, що Микола
Ввірвався у Бучанську школу
І розстріляв там цвіт землі.
І зґвалтував малу Оксанку.
І п'ятикласницю Тетянку,
В якої очі голубі.

25.10.2025р.

У могилах, у руїнах
Рідна сторона, -
Кривду робить Україні
Проклята війна.
Вбивства, болі та страждання,
Де б я не ходив, -
Не існує заклинання
В світі од біди.
Покалічено війною
Кожного життя, -
Мусим волю брати з боєм,
Ради майбуття.
Важко й сумно жити нині -
Час настав страшний, -
Охопило Україну
Полум'я війни.
26.10.25

Не все в цім світі українське…
З найважливіших запитань
Чому на смак, як мед, злодійське
І в шані виблядки і срань…
Чому нарід шанує панство
Можливо досить а, нарід?
Суцільно виключно зухвальство
Ми ж — джерело своїх же бід…
А їх вже безліч… тьма до тьмущих
Минуле — стогін сьогодень
Нас, як горіхи, воно лущить
Із віршів, радіо, пісень…
І я один із тих, плюгавих
Що вірив чесно, тим і жив…
Життя ж дісталось на халяву
Та, видно, чимось не вгодив
Ото ж, приляжу край дороги…
Як хтось мене вже віднайде
Не витирайте тільки ноги
Я не підлогове біде…
21.10.2025.

(Про бійку між Гітлером і Сталіним)

“Друга світова спецоперація” –
Так назвали б ту війну сьогодні.
Дві країни – звіра два, дві нації
– Прагнули кінця цивілізації
І на компроміс були не згодні.
Кігті один в одного встромляли,
Гризли один одного кликами,
Мертвих і живих не розрізняли,
На шматки планету розтинали –
Та не тільки в той раз, а віками.
З них один одержав перемогу,
Кров ковтав на заздрість всім вампірам,
Слав подяки і собі, і богу,
Збільшив на кістках свою барлогу,
Залишившись ще страшнішим звіром!

23.08.2025 р.

Не нагадуй мені про себе,
Бо валізи осінь готує.
Заблокую споминів сервер,
Все минуле сховаю в тубу.

Не нагадуй мені про себе,
Зона серця вже недосяжна.
Не для мене моделінг-вебка,
На замках важкі саквояжі.

Не нагадуй мені про себе.
Посилання навіщо скинув?
Вже осіннє хмариться небо,
А я досі...чайкою скиглю.

Го́рне хвилею скреслу кригу
Повновода ріка Десна́…
Мій старий молодий Чернігів!
У нас доля на двох одна.

Починалася світла віра
Від Анто́нієвих печер –
І курганів твоїх кумири
Стережуть її дотепер.

Позолочені шпи́лі Спаса
Підняли́ в небеса хрести –
І мені видається ча́сом,
Ніби ча́су не владний ти.

Не зламали твоєї волі
Ні Батий, ні «нова́ орда».
Тягнуть віти до зір тополі,
Тихий Стри́жень човни́ гойда́…

Під небесно-пшеничним стягом
Ти несеш у новітній світ
Краю сіверського звитягу,
Мудрих пращурів заповіт.

Знов читаю тебе, мов книгу
Про мину́вшину й майбуття…
Мій старий, мій нови́й Чернігів!
Я тобою живу життя!

Жовтень 2025 року

В ту саму мить мій намір стих…
В цю саму мить переболіло
І віднесло мене від злих
Спочатку душу… згодом й тіло…
А вітер ніжно побурчав…
А згодом зорі з неба сплигли…
Осіння дівонька-свіча…
Ну, тобіш всьо… на свято встигли….
В ту саму мить Ріка текла
В цю саму мить сльозили Ноти
І зголосилася Земля
Забути, що таке банкноти…
20.10.2025.