(пісня-мрія-жарт)

І
Ти тепер навік моя, любове,
Ще нікого так я не любив,
Я тебе відбив у Казанови,
А йому я дещо теж відбив.

Ти казала: «З ним аж дві доби я
З спальні не виходила, бува»…
Я тебе на тиждень там закрию,
Й ніжні говоритиму слова.

Віршами тебе там нагодую,
А коли стомлюсь од млосних чар,
В парк тебе чарівний поведу я,
Де червоний блимає ліхтар.

Ти вдягнеш пальто також червоне,
Сядемо на бричку і – в галоп,
Понесуть вперед нас бистрі коні,
Після нас – їй-Бо, ну хоч потоп.

Бахнемо шампанським у галопі,
Віжки опущу, не натягну,
І візьму тебе тоді за… щічку,
І веселу пісню затягну.

Домчимо до озера і долу
Зійдемо, щасливі й молоді,
Посаджу тебе я у гондолу,
І візьму гітару я тоді.

Аж на небі розбіжаться "тучі",
Пісня всіх зачепить за живе,
Заспіваю я вербі плакучій:
Як по морю човен десь пливе!

Серенада тихо-тихо лине,
Вікна в павільйоні там: блись-блись,
Супер - Казанова й Магдалина -
У шаленій пристрасті зійшлись.

Ти тепер навік моя, любове,
Ще нікого так я не любив.
Я відбив тебе у Казанови,
А йому я дещо теж відбив.

ІІ
…Врода вже твоя тепер не вабить,
Ранувато щось «підошви» стер,
Посивів, полисів, мов кульбаба,
І не до дівчат мені тепер.

І тому у мене є прохання –
Пустоту не варт в душі плекать.
Хлопці, будьте вірні у коханні,
Щоб до ста могли козакувать!*


13.11.7518 р. (Від Трипілля) (2010)

*Прохання не плутати автора з ЛГ.

Блекнет Блэйк и тает Фрост,
на бесстишьи – пух и перья
поднебесья, если верить…
Я, на всякий случай, прост

и хмельной вином дождей –
есть, где истине купаться.
В капле жизнь проходит вкратце,
я на выдох стал бедней.

Мой паёк – на сердце грусть,
переборчива на вина.
Воздух чист под гильотиной,
а в петле он слишком густ.

На светилах много клякс,
аккуратность – под завязку…
Не хватает небу смазки
на три буквы и на кляп.

Стой, ни шага от себя,
дальше тени не нагнуться,
ближе к смерти – цепь и блюдце
отдаляются опять.

Занимая место в рай
картой, битой мрачной дамой,
жди ворот, где Самый-Самый…
и с иконки – конура.

3 Ноября 2010

Ось і довшають в озері тіні,
Затіка в них вечірня імла,
Тиша всілась мені на коліна
І як милого, враз обняла.

В її чарах - незвідана сила
Сповиває усе мирним сном.
Листя золото все потьмяніло
Бо дріма й не блищить більш воно.

Вміло пестила пальцями тиша,
Цілувала мене у чоло.
Смаком-запахом спілих вишень
Мене раптом всього обдало.

О гармоніє сну первозданна,
Медитація вічності ти.
Лиш тобі ця безмовна осанна -
За це щастя чуднЕ - німоти.

31.10.2010 р.

Північ
вигнулась у танці
неприрученим котом.
Місяць
вурдився у склянці
кисло-срібно молоком.

Нічка
наче ненароком
оголила всі зірки.
Легко
реготом-підскоком
переплутавши думки.

Чорно-
кицині тривоги
заримовані у ніч.
Подих
скотиться у стогін,
затремтить на денці віч.

Дівич
блідне-визирає
З-під хмарини королем.
Темінь
зримо рівна раю,
огортає в сон плащем.

Шурхіт
бісером ховався
по кутках, котився з рук.
Вича-
кловувався щастям,
переплавленим у звук.

Капе-
люшок диво-панни –
квінтесенція спокус.
Ельфи,
відьми аж до рання
переспівували блюз.

Місяць
зради не побачив,
роги виставив у світ.
Повня
зріла ніжно, наче
солодила схиму літ.

Медом
згірклим диких тіней
помережаних в обман,
тиша,
вкуталась осінньо,
струменіючи в туман.

Північ
загадку кришила,
щоби старчило на всіх.
Дивом
казки мерехтливим
колисала в серці сміх.

23.10.2010

О, ключнику Петре, не мусить все бути по "ГОСТу".
Давай, відчиняй же! Послали, казали – лізь просто.
Сміялись, що думку мою до уваги пропишеш.
Вона – сиротою – такою, що зашморг колише.

А будь ти не Першим, у шпарку видився би інший
і міряв би оком, відтиснуті німбами, інчі,
а смерть би придумав для мене солодшу, гарнішу,
та й біль би зимнішав, простішав, тупішав, крав тишу.

Долоню натерши, подзенькуєш в`язкою дзвонів.
Вже сонце затерлось, а з ним і зміліло осоння.
Бесоння, мов сонях, облузаний до насінини
і тіло звикає до вчасного розкладу й глини.

Корінням припертий, пронизаний – спитий до кості,
чекаю під тінню пташиною світла у гості.
Мене прибуває весною – гілками й бруньками,
обличчям жеврію, оркестрою видутий, мамі.

Дивись, он конверти, де списаний холодом шепіт,
тримається літер, мов полум`я – подихів степу.
То серце писало – аж мокнули з повеня щоки,
коли витискав ти корінням чорнило на соки.

І так би й завмерти сходиною, десь при порозі,
відчути твердиню стопи і байдужість прогнозів.
А ти все лякаєш: ось-ось, – і відчиняться брами,
і я розживуся, як світло молитви – устами.

21 Жовтня 2010

Мовчали ми, мов опустили корогви...
Вінчалися учора... вітер із косою,
а я здавався небом і згорав росою,
бо відчував тебе в нерівнім диханні трави.
З едему опускалися – зійшли на `ви`,
на місце, де не обернутись проти світу.
Та я вслухався у останній подих літа,
неначе серце немовляти в нім(б) ловив.

Така печаль – від огину вогню тавро –
весною пропекло до серця серцевини
і в дихання вірша, неначе ніж у спину,
влітають образи-пустельники з таро.
Дивлюсь очима тих, котрі дали добро
на роздягання нот і спалювання рути.
Побачити любов, себе у ній забути,
перегортати тишу вибухами скронь.

Відчуй мене, як оклики струни – скрипаль...
і розсипатиму на сон по ноті блюзу.
Я – музика твоя, написана для хору музів
на молі зголченім крилі. Нічна емаль,
поранена об місяця німу скрижаль,
загоїть шрами дощові доріг іржею.
Стікатиму з очей не раз, тончитиму межею,
де час у музиці застигне в пектораль.

18 Жовтня 2010

Не відаєш моєї туги, Торусе*,
Як біль стікає по щоці зміїно.
Не снила перелунням хвилі голосу,
Лиш проростила образ – ніж у спину.

У лабіринті Мінотавра плутаюсь,
Людинобик, помножений на Всесвіт…
Ковтаю мейли жадібно. Зі скупістю
Ловлю слова, ловлю у комах трепет.

Свідомість – нитка Аріадни – знищена.
Надламана пригіркло-срібна втома.
Останній спротив покриває тріщина,
Яка різниця: перший ти чи сьомий?

Коли невтрачене палає стосами,
Крещендо храму – ритуальне дійство.
Цей діалог минущий – ігри розуму,
Означені у віртуальне вбивство.

В очах Мадонни не знайти розгрішення,
Шрамуєш душу амальгами вправно.
З тієї – у життя вагою – відстані
Сприймати все, як є. Бо звише дано.

16.10.2010

Ще є рація і хист
на весло вмовляти хвилю…
Я себе з Ярила виллю,
переллюся просто в лист –

золотиться хай у цім
відбиванні тиші серця.
Поскладав його з інерцій –
бігу краплі по щоці,

із Купайлових забав
та прозорого ще воску,
де заплівся слова лоскіт,
в мушлях морем накипав.

Час обав, тонкий, як синь,
що невпинно рветься Стрибом.
В шамотінні літер скинь
кіноварні ряси риби.

Дано, що Дажбог не дав –
зі сопілки вийняв Велес.
Надихне любов і встелить
музики жива вода

береги її човнам.
Хай не рве душі стремена,
Лякливицею студена,
і торкає уст вона,

набрякає соком втіх,
заливає світлом перса,
проникає в храми серця –
так розтане блудний сніг.

Хай собі тоді кричать,
свар висварюють до хрипу.
Ми вдамо, що півню випав
час рознудити печаль.

Іншого нам не дано.
Я олистений до йоти,
облітаю з позолоти
і стаю п`янким вином.

Берегине, хвилі бій
я пройматиму рядками,
ніби серця стиск думками.
І розсіюсь у тобі…

7 Жовтня 2010

Підсади мене до неба я зітру із сонця плями
Щоб воно ще яскравіше засвітилося над нами.
Ну, а вечором підсадиш - я протру на небі зорі,
бо нема вже що лічити на дзеркальнім плесі моря...

2010

Суджений, любий і кровний,
кроєне тіло твоє
з хвиль нанесла я безмовних,
вибгала плач в муміє.

Діти жука-скарабея,
зір та комет бурлаки,
вийшли на світ з-під твоєї
плоті, мов з храму думки,

і покотили Кеметом
світле відлуння жади,
повної прощі і лету
крапель живої води.

Душу вкладала у тіло.
Серця мого легковій
дихав метеликом білим
над пелюстками із вій.

Радістю вмить загорілась
і спопелила пером
кров`ю набрякле, зболіле.
Пекло зів`януло сном.

Бачу тебе, мій коханий,
як ти стікаєш в сльозі –
і в зарубцьованих ранах
сонце міняєш на сіль.

Падай Маатовим Пір`ям –
так мені легко... до трем.
Щастя тоді... коли вірять,
з вірою час перетрем.

І, десь дрібніша піщини,
хай насипається тінь
храму, де вільно пустині...
попри стагнацію стін.

4 Жовтня 2010

Сестро моя інцестна,
З мороку днесь ізціли.
Груди тугі відкресли
І молоком протекли.

Палить в золу безУм цей,
Губить Ріка береги.
Точка осердя сонця
Кров’ю розмітить круги.

Сестро моя зболіла,
Мужа змінила на тлін.
Зніжений лотос тіла
Зрощує Сокола тінь.

Нут розчесала зорі,
Холод болить, наче сталь.
Горе, зачатий горем!
Вічно-незгойна печаль.

Крізь усипальню храму,
Всіх перероджень спіраль,
Серце ятрить придАним
Твій ієрогліф добра.

Рабська душа колінкує,
Мітить на тризну тебе
Всім скорпіонам і всує…
Сином розплата гряде!

Сестро моя до рани,
Страднице, зболена в світ!
Вірнице неустанна,
Випестуй крила на зліт.

Небо сувоєм висне,
Тужить на синь вагота.
Звивно до болю блисне
Кобра хрящева хребта.

Сестро моя! Невісто!
МОго осердя печать.
Персам дозрілим тісно…
Так полинОво гірчать…

03.10.2010

Небо сохло, пошите на виріст.
А як висохло – вицвіли взори
і настало навиліт-прозоро
у назбираних складках на вирій.

Сни списала Сешат аж до коми,
зір отрушено з дерева роду...
Серцем Нілу спливала у лоді
у написане і незникоме.

Сета спішили храму долоні,
бо спішив за Сешат стрімголов і
Ніл палив у здичілім піскові,
насміхався – як хвиля холоне.

Колінкуй тепер храмним повітрям,
бий поклони до самої тиші.
Цих обійм ще ніхто не залишив,
кожен вдих заслуговує вістря.

Кожен видих вартує не страти,
а довічного уст посиніння.
Я тебе зодягну у каміння –
у властивість на стук завмирати.

Я твоє забуття, нерухомість.
Забувай про Сешат в білих шатах.
Стану душу тобі вибивати,
де богиня поставила кому.

Храм величний піски оповили,
мов поранене судно – сіль хвилі.
Так прозоро настало, навиліт
перешив Сета крик Серце Нілу.

30 Вересня 2010

Пересушене горло вина
Відбродило у манго і персик,
Бірюзою означені перса:
Ти не жрець благородний – шаман!

Я в гранатових зернах одна,
Перевтілень Сехмет більш не буде.
Перепалене сонце остудить
Кішка Баст – срібнолика жона.

Поклоніння тобі – то дурман,
У підгорля зло мітить пантера,
Твій портрет аж до вохри я стерла,
Роз’ятривши вщент серце до ран.

Зазміїлась браслетом рука,
Ієрогліф приховує двері,
І пергамент як згусток містерій,
Грань між «буду» і «щезну» тонка…

Води Нілу не відають дна,
Страх шкарубкий вже липне до стелі.
Я одна на зчорнілій постелі
І забракло у горлі вина.

Жрець казав: вбереже талісман
Від повторень світів, перевтілень…
Захміліла від крові - не зцілень
Жде Сехмет, і вона не обман!

Чорне сонце спадало у схрон,
І посліпли враз лебедям крила.
Віднайшла у собІ вкотре сили,
Щоб набіло завершити сон.

30.09.2010.

Голублене ніччю воркоче.
Нанесено грим полотну,
де серце пегаси толочать
і сухо у горлі вину.

У фарбах, у грі світло-тіні
на плаху – на руки морів
сідає у пір`ї осіннім
птах тризни за згасле зорі.

Обірвана думка до крику,
оголені нерви і дні.
До болю знайоме й безлике
вибілює фарби мені.

Засвічує пам`яті слайди,
засвідчує спалений нерв,
розкришує місяця байду –
хай тризнам ситніє тепер.

З появою брязкоту збруї
іржа потойбіччя спаде.
Я зірку чи хрест домалюю –
нехай наступає едем.

Нехай проступає, ятриться,
триклята вітрами, весна –
зелене ягня, янголиця
з котрої я знав, що зазнав...

З котрої не слухались руки,
коли натягали струну
останнього нерва... Ні звуку,
так сухо у горлі вину.

28 Вересня 2010

Вечірніх крил індиго втомлені мотиви,
Колише тінь смарагду океанська діва,
Причастям солі затаврована довіку –
В безодні перлів не віднайде чоловіка!

Піна розпуки. В скелю суджено летіти
Німотним криком, в косах сховок знайде вітер.
Рибинна кров невинна – власним венам стужа,
Означена не буде теплотіло мужем.

Заручниця води, заручена із морем,
Силяла мушлі снів на буйну нитку горя.
В осердях мушель сплакані перлини марять
Нубійською принцесою, вогнем гітари.

І вже коли пливти у ніч снаги не стане,
У шумі хвилі прокричить своє: «Осанна!»,
Забракне вдиху, видих терням груди сколе –
Навзнак у синь безумну, спів сирен прозорий.

Неспита часом ніч, невідворотна долі,
Всі води світу не розчинять в оці солі.
Купала місяць, повнилася ніжно раєм…
Ранима дуже… Діва… Та хіба він знає?

28.09 2010

Ти наступила, як наступає на крила метелика вітер.
Легкість приборкана. Попіл весни у спалених дотиках квітів.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз

сад розібрався, він вивчив всі сни і пахощі в музиці блудній,
стиглість росисту у переливах невгоєних пальців на лютні.
Очі заплющуй, кидатиму кроку твоєму з пелюстя доріжку,
в танці крокуй і запалюй від нього нестримно-жагучу усмішку.

Вислухай мушлеве переплітання піни жадання і лету,
вмийся криничним відлунням, щастя помічене точкою "де ти".
Перед господою, як перед Господом, чисто і тепло за входом.
Ти не дивуйся коли на порозі забракне кімнати... лиш сходи...

Сходи, як води, вилиті стінками серця, розходяться в тиші
блисків очиних при полюванні на змій – на незнані нам висі.
Місячним сяйвом до спраглої згуби намокла цнотливість паперу,
чайною хаткою серце чекає ходи церемонної. Ще раз?

27 Вересня 2010

Кажанно ночі, іклом з люстра
прокусить сни і душу ссе.
Надушена ліхтарним дустом,
люстрацію доби пасе.

Не випасти б до ран, де ранки
закопують по риму вірш –
як пам`ятник вину зі склянки,
чи злущенню в повіках зір.

Налущено на ноти фузі.
Нанесена по комі роль,
де терц-мажорній дамі-музі
пасує стужений король.

Пасує все, що набігає.
Дощів зворушливе кубло
в коріннях яблуневих раю
осінній клекіт привело.

Час розповзатися по кронах
чекати Євиних спокус,
до ще одної миті скону,
до втрати жебоніння уст.

Аж раптом ніч відкажаніє
і люстром розтечеться тріск.
В душі до болю засиніє,
у цім небесному нутрі.

Усім "не я", де вірш сирий ще
й печі нема – як запекти,
майструю сходи на горище
на сьоме небо гіркоти.

Гортань проходжу – тнеться серце,
мов піднебіння – це вже дах
для терц-мажору і для терцій.
Тут серцю стримую удар.

Котитися йому по венах
лишаючи квапливий такт,
де в пристрасті, колись шаленій,
уста завчали слово "так".

Як їх розпутувати важко,
вони живі – бо в них є ти.
Мов закорковане у пляшку,
у морі ласк і самоти

твоє мовчання златоусте.
Гойдається, любов несе...
Кажанно ночі, іклом з люстра
прокусить сни і душу ссе.

13 Вересня 2010

Збирала погляди і роздягалась в них.
Переливалась мрією в скарбниці флірту.
Сліпило золоте і те що не дзвенить,
вона так личила на-ню-пруткому літу.

Її відвертість вимагала сонця й гри
і прилягала в талії зіницями піїта.
Очиська пасували, мимоволі йшли,
а повертали – слово(м) заходились пити...

Запила шепотом всі шерехи весни
і запалила сонце на устах крикливих.
Жадала аби кожен з нею переснив,
а хто не переснив – то облизався хтиво.

Ген літо потекло медами і на біс,
слова забули де їх пластика, де витік.
Летіла – залишала крила по собі,
і любощами осипалась в пійло миті.

Збирала погляди самотньо стало в них,
осінньо-клекітливо і безмежно тісно.
Се літо бабине – вино, котре п`янить
терпким, сухим акордом в лебединій пісні.

10 Серпня 2010

Шоколадна інфанта волосся чорно-густих не-пісень
Вербувала у риму. Ступаючи дивно і м’яко,
Прикривала на денці зіниць опуклий гріх на щодень,
Упивалась за край опівнічним афродизіаком.

Чорнокнижниця! Кішка пречорна, гідна любові людей...
Про прийдешні молитви мовчи. Розумієш – так треба.
Ти розчісуй волосся, допоки стане зовсім руде
Або доки тебе вичаровує зоряне небо.

Ворожити не треба. Драконом стихла ріка біля ніг
І цілує ласкаво оголене втомою тіло.
Шоколадна інфанта збирала в кошик лапатий сніг,
Вишиваючи щось самоцвітне уміло і біло.

06.09.2010

Вина!
Коли п`янить – не пий до дна.
Так можна вратити все те,
що руку клало на святе
і прирікалося плекати.
Осонням на вікні картатим
до серця тулиться весна.

Вина!
Кого любитиме вона,
кому збере на мед слова?
Її я в серці приховав,
як у гіркій – шляхи до раю,
як шабля – гонор самурая,
чи втрата – шибеницю снам.

Вина!
Ніким не займана війна
росте, дичіє. А війне
і запах меду біль прийме.
У вітер літо перелито –
таке п`янке дорожнє мито,
так неоплатно стало нам.

Вина!
Вогнем у неї поринав,
та погасав язичний хміль,
ми залишалися самі
на відстані стінної тиші,
чекали доки перепише
гортанну суш нова струна.

2 Вересня 2010

Я до тебе в сон прийду раптово -
Лицарем на білому коні -
І на щастя залишу підкову
Й видива чарівні, неземні.

Я до тебе в сон прийду неждано
Щемним звуком, як віолончель,
І волосся струни, як мембрана,
Зазвучать, немов їх пестить Лель.

Я до тебе в сон прийду навально,
Як в долину - ярий водоспад,
На байдарці запливу у спальню,
Між камінь потрусь вперед-назад.

Оповию маревом обіймів
І жадання шалу увіллю...
Запалю вогнем тебе хмелійно -
Пензлем полум"я мене малюй.

Намалюй мого волосся хвилю
В серфінгу любовних колихань,
Пестощів розбурхане свавілля,
Тихе щастя втомлених зітхань.

Намалюй любовне світле ложе,
Білий балдахін у зорях весь...
І як легіт подихом тривожить
Легку ніжність хмарних піднебесь.

Намалюй мої прощальні - ласку
І цілунок у ранковий час,
І кохання незабутню казку,
У яку возносив нас Пегас.

27-28.08.2010

Коні розтріпані,
Розхарапуджені
Випили небо без лишку, до дна.
Чорна сторожа десь
Сонно і знуджено
Брязнула зброєю. Панна одна.

Плаче Принцеса ридма безупинно –
Шкіру повік вже роз’їло слізьмИ…
Ніч обеззорена – дівка причинна,
Тіло неторкане: на ось – візьми!

Сплакана свічкою,
Зранена стигмою,
Так прирікає тобі Зодіак.
Лицарі немощні,
П’яно-нестримані
Топлять в браваді липкий переляк.

Холодно в замку. Вростає каміння
В Панни дівоцтво, що вже відбулось.
Льоля наситилась запахом тління,
Ну ж бо, Драконе, глянь – жертвенна – ось!

Нафіміамлено,
Навстіж відчинено,
Нікуди бігти Принцесі німій…
Вітер не вистудить,
Сонце не вигоїть,
Знаки офіри обмежують: Стій!

Глянцем прописано днесь риму тіла,
Голим по білому… їжа богів.
Це для Дракона в сто років офіра…
Дівич північний з розпуки згорів.

Чарами згублена,
Вироком скривджена,
Шрам амальгами як слід заборон…
Погляд приречений
Птахом у дзеркало:
…З срібного глянцю всміхався Дракон…

25.08.2010

Ти меч гострила цілу ніч,
У мареві громових свіч
Готові лука і тятива,
Твоя душа – ріка жива

Світанок запалив росу,
Вдягнеш шолом, змахнеш сльозу,
Твій стан – немов гнучка лоза,
тріпоче на вітрах коса.

Войовниці почесний сан,
Ти - діва з племені полян
Люблю тебе, та не збагну,
Чому кохаєш ти війну?

Коли земля дрижить від ката
До бою стане моя Лада
Перемогти або не жити,
І гнів її не зупинити.

Кривавий слід, борня, січа,
Свобода на вістрі меча,
Хай згине враз журба-одчай,
Не бійсь, не плач, і не прощай...

Якщо загинеш, мила, знай,
Піду з тобою в диво-край
Де полк священної війни,
Перуна доньки і сини...

Колись була з чудовиськами бійка,
Було їх не одне, та і не двійко.
Злетілись у печеру кажани,
Як птеродактилі кусалися вони,
Із-під каміння виповзали змії
І обвивали ноги молодії.
І ящірки гігантські теж сповзлись
І під ногами залишали слизь.
Тримав дракон красуню у полоні,
Сидів там у печері, як на троні.
Жбурляв додолу камені важкі...
О лицарські ці будні нелегкі.
Меча я мав, о крале, чарівного,
І ним здолав у битвах не одного.
І в битві додали мені снаги
За діло праве ріднії Боги.
Один супроти тисячі страховиськ,
Меч розсікав ударами чудовиськ.
А потім кінь мій виніс мене вгору
Дракону на погибель і на горе.
Вдалось красуню так порятувати...
Як потім солодко - відпочивати.

8.08.2010 р.

У Відьмину душу,
Що рай свій шукає,
Теплом всюдисущим
Любов проникає...
Віднині ти - вільна,
Ти - не полонянка!
Кохання всесильне -
Згориш до останку
На пристрасті ватрі,
Де мрія іскриться,
Вона того варта, -
Тож, Відьмо, наситься!
О, Боже, ти вільна,
Хоч натовпу осуд
Таких, як ти, сильних
У жертву приносить...
У середньовіччі
Палили вас, Відьом.
Так було одвічно -
Від цього всі біди!

У Відьмину душу,
Що рай свій шукає,
Вдивляюся дужче...
Ти справжня - яка є?

5.07.2010р.
Моїй коханій Відьмочці (Оксані Мазур)

Жінка-рибо, донька моря,
Люба посестро моя,
В піднебессі неозорім
Десь горить й твоя зоря!
Хвиля в груди б'є щосили,
Очі ріже сіль морська.
Ти ж плекаєш власні крила
Там, де в інших - лиш луска...
Хвиля піниться іскристо,
Вітер хмари розганя.
Щоб це море переплисти
Мало буде ночі й дня.
Десь ховає срібло-злато
Дна морського каламуть.
Звикла мертвих цілувати? -
Це в минулому, забудь!
Знаю, в серці так солоно
Від печалі й самоти.
Хай мине ця ніч безсонна
І згорять старі мости.
Знаю, хочеш вічно жити
І любов нести у світ.
Відпусти несамовитість -
Крила просяться в політ!
27.07.2010р.

Північ.
Ніч пробила навпіл
На годиннику права.
Шурхіт,
шепіт,
шелест, –
слухай, –
Посестрам передавай.
Квітне місяць срібно-срібно,
Очі – ліхтарі душі.
Зрада й жінка так подібні?
Зрада й жінка не чужі?
Північ.
Тихо,
темно,
чорно.
Зорі падають до рук.
Вітер ніжно не пригорне,
Вітер,
шурхіт,
крик
і крук.
Північ.
Не сидиться в хаті.
Чорний кіт і чорна масть…
Час не спати – дослухатись:
Відьми час? Нечистий час!

Терпко-терпко пахне хвоя,
По якій пробігла лань.
Чуєш, наче за горою
Чутно відгомін зітхань?
Ніч закутала у чари,
Заманила у полон -
Незбагнений і примарний,
Де немає заборон.
Стогне Мавка, стогін ллється
Понад скелями, увись,
На ці звуки хтось озветься
Нині, завтра, чи колись.
Бо над чарами невладна
В горах згублена душа,
Коли нічка зорепадна
Так спокусами втіша.
Чари відьомські розпустить,
Задурманить дух і плоть,
Цю містерію розпуcти
Легко так не побороть.
Повний місяць стиглі зорі
Ніжно пестить угорі,
З цих магічних перетворень
Не один до тла згорів.
На малиновий жертовник
Хтось Комусь кладе дари,
Промовляючи безмовно
До правічної гори.
Вихиляють мавки в танці
Свої стегна і хвости.
Хочеш стати їхнім бранцем? -
Душу в гори відпусти.
Там скуштуєш присмак раю
І пізнаєш власну суть...
Древня ніч не помирає -
Вічна є її могуть!
9.07.2010р.

*
Де багряну журу пеленають кошлаті сніжинки,
де зіницями предків обличчя пече вітерець,
я по вовчому сліду ходив до печальної жінки,
що з ялинно-небесних злітала до мене фортець.

Наче відьма, вбирала подоби щоразу миліші,
наче давня богиня - жадала одразу всього,
і я пестив її, як поет у корчмі свої вірші,
і як воїн її здобував для безсоння свого.

Забувала зі мною усе - що любов невмируща,
а я відлиски миті, і тільки земний чоловік,
що її синє небо, а в мене лише дика пуща -
з упирями, вовками, і сонцем у колі шулік.

*
Не займала колишнє - ужиту у радості долю -
просто любощі, тільки розпиту на двох самоту.
Дарувала вологу засіяному но́во полю,
як осіння діброва щемку золоту наготу.

Видно дому її вже не тішили співи сопілки,
у розколоті чаші п’янке не лилося вино.
Тільки муки згасаючої у самотності зірки
я в очах її бачив - ясних, із огнем заодно.

Просто так не буває - нічого, ніколи, нізвідки.
Просто так лише Бог непомітно скарби видає
і розчулена жінка, печальна, тендітніша квітки,
може так запалити у пристрасті серце своє!

*
Я по вовчому сліду ішов, а приходив до неї:
серед ночі – у день, серед грудня – у щедре тепло.
Відкривав її груди, як подихи сонця лілеї,
і в собі розтопивши усе, що давно замело.

Я лукавив не раз, але був до останнього поруч.
Під зорею безсонною кольору вдачі її
ненавидів світанки, які повертали їй далеч, -
і прощався навіки, та знали морози: ще ні!..

О немов одного нам для долі усесвіту мало,
і уся далечінь за печалями любих повік, -
я по вовчому сліду ішов до любові, і мчало
над життя мого пущею сонце у колі шулік.


2010

У моє віконце сонечко сяє,
З новим днем мене вітає.
Із шовкових дібров,
Шле природа любов.

Враз - чую ранковий спів -
Це пісня моїх солов'їв.
Річка шепоче якісь таємниці...
Їх земля заховає до своєї скарбниці.

2009р.

Заправив люльку серця, сни палю.
Пропитий за останній цвіт садами,
у кільцях відпускаюся жалю
і зависаю німбами. Устами

перебираю згустки неба зваб,
утриманість його вражає сухо
отою дощотою божества,
оброслого легенями і духом.

Божиться божество і в груди бій,
немов чуму клянуть безбожно дзвони.
А на душі – хоч п`ятим півням пій,
дротами оплітай її кордони.

Такі то сни – глибокі до кісток.
Просолені, Чумацьким Шляхом биті.
Я сам собі – Кусто і в рай місток.
Тютюн міцний, немов на люльку шитий.

І трухне мрія від затяжки вглиб,
а німби, ніби небо – ґніт у свічки.
Поза понтоном думки – ясла риб,
котрі мовчати ще не мають звички.

Такий тягучий сновидіння дим,
що не надибати країв понтону.
Не втнути світло-жилої руди.
Очей копальні – сонця пантеони.

12 Травня 2010

Затямте: я не нуль. Я – одиниця.
Один з когорти сильних і сміливих
На чаті абсолютного порядку
І повної прозорості думок.
Лавиною мчимо ми по тіснинах
Гігантської друкованої плати,
Долаючи мільйон Пе-Ен бар’єрів
І форматуючи свідомість і буття.
А струму стимулюючі удари
Нас направляють у потрібний сектор –
Ліквідувати всіх, хто заважає
Гармонії ритмічних коливань.
Хтось там спіткнувся. Крок убік і – спалах.
Слабак. Заключив! Так йому і треба!
Умить карає Всевидюще Око
Упертих, недолугих і невдах.
Вперед. Вперед! Скоріш до бази даних
На площу надвеликих інтегралів,
Де хмарочос трьох’ядерного бога,
Де заклик єрихонською трубою
Розбуджує двовимірні простори.

- Бійці! Ви зір і слух цивілізацій!
Так будьте по той бік Добра і Зла.
Винищуйте несхибною рукою
Усіх, хто має архаїчні риси:
Душевну слабкість, жалість, співчуття.
Хай вас не ятрять докори сумління.
Я думаю за вас. А ви – рішуче
Утвердіть абсолютне право сили
І бездоганну логіку понять.
Бо тільки точних вимірів краса
Врятує світ від хаосу й сум’яття!
І вал екстазу, мов живе сріблО
По зімкнутих шеренгах прокотився.
- Ви чули? Безкінечність нам підвладна!
Прекрасне силіконове майбутнє -
Воно вже близько! Вже на горизонті!

Ура! Мене призначили смотрящим!
Щодень оберігати нашу мову –
Чудову суміш бейсику і фені –
Від виправлень і всяких посягань.
У нас, як у пітбулів – мертва хватка.
Крокуємо, веселі і завзяті,
І шлягер «Передсмертний хрип діода»
Скандуємо зі сміхом на вустах.
Нехай невдахи борсаються в ДОСі.
…Та що це? Зникло поле електричне…
Який там бевзь на «Пауер» натиснув?
Як темно… Страшно… Чом нас вимикають?
Виходить, ми прості маріонетки
В чиїхсь руках… А нам же обіцяли…
Почути кожного… Безжалісні сатрапи!
…Допоможіть! Не хочу помира…

Оніміло плече,
Бо під серцем - роз"ятрена рана.
Перед моїх очей
Чорних хмар пошматовані плями.

Рука ката
Надто довго чекала на жертву.
Утікати?
Вже пізно! Чую подих холодної смерті.

Знавісніла
Юрба вимагає видовищ кривавих.
Я втомилась,
На спочинок душа має право!

Перед взором
Життя, наче кадри, поволі спливає.
Неозорість
Небес мою душу спокушує раєм.

Так незвично -
Моє серце надривно не б"ється.
Бачу Вічність,
Хтось незримий до мене сміється...

На аренах
Життя усі битви за Правду скінчила.
Магдалена
Пішла... Вільний дух Вам у спадок лишила!...
30.03.2010р.

"мені тринадцятий минало..."
Співали десь по вулиці.Смеркалось.
Зганяв хлопчак ягнят на водопій.
Два паничі до хрипу сперечались,
Кресали істину в дискусії палкій.

То панові племінники, студенти.
Один з Варшави, а другий з Москви.
Затяті хлопці, вічні опоненти,
Їм хоч стріляй - по своєму, і квит.

- Как славно пели нынче про Маруську!
Хотя грубы одежды этих жон,
Но их язык, по сути, тот же русский.
Вот только сильно польским искажен.

Пан пОляк відпарирував учено:
-Пшепрашам бардзо, алє то нє так.
То мува польска, тилко змосковщена!
- Опять ты против! Экий ты чудак!

Одно бесспорно: эти малороссы
Вовеки не подымутся с колен.
А раньше было, наставляли косы.
Поместья выжигали в прах и тлен!

Однако, нынче нет у них стратегов.
Пророков, что от Господа даны.
И будут ли?…
-Ми нє позволям тего.
І вперше тут погодились вони.

Малий вівчар в кріпацькій одежині
Ішов з роботи втомлено на тік.
Він чув оті слова бридкі, чужинні,
І франтів гнівним поглядом обпік.

-Гляди-ка, мальчик! Смотрит с осужденьем.
Похоже, возомнил, что мы пьяны.
Пари! Развеселю в сие мгновенье.
Лови пятак! Ну-с, мы, надеюсь, прощены?

Не зворухнувсь хлопчак. Насупив брови.
-Не взял! Какой же гордый, свинопас.—
Сміявся лунко вітер у діброві...
-Хохленок! Как зовут тебя?
- Тарас!

У осінньої музи повен грушок-падалиць,
терпким медом скликає вона ельфів тихих околиць.
Десь підспівує тиші корба старої криниці.
Пунш медовий між ельфами ходить по колу.
Зазвучить із прочинених душ лісова таємниця,
перекотиться чаша багаттям, вогню не спужавши.
І заляже відтінком медовим і
вибляклим блиском жар-птиці
нова риса старої печалі. З древньої чаші
пригублю вічну казку сумну без кінця і без краю.
Помандрую, як муза, під грушею-дичкою сяду.
І побачу, як ельф сік із грушки надбитої краде.
Краєм ока я казку свою дочитаю до нової крапки.
...бо дві ноші людині тяжкі. Але знову так раптом —
ледь замружусь — он крильця прозорі і скраєчку сині
мерехтливо лоскочуть мій погляд —
аж сльози вихдять...
Повертатися час із осінньої казки. В дорогу!
Зняти з себе й душі музи-осені одяг,
почепивши у сінях на лося убитого роги.
Позбирати останніх квіток дань сердечну медову,
аби сила була дочекатися музу весняну.
Перезимую якось. Прийдуть весни і осені.Знову
пустим чашу по колу із древніми-древніми снами.

2002

День просыпался несмело пурпурной зарей на востоке.
Вот и край солнца явился, прохладу полей освещая.
Дивный Амур златоглазый летел, в этом свете купаясь,
То ли с любовной охоты, а может опять на охоту…

Он горделиво окинул всю землю блистающим взором,
Дабы пронзить свою жертву стрелою Амура.
Вперил он зорче свой взгляд, и дыханье его участилось,
Ибо узрел сластолюбец объект вожделенья и страсти.

Шла она легкой походкой всходящему солнцу навстречу,
Полураскрыв свои алые губы в нежнейшей улыбке.
Ласковый утренний бриз развевал ее белые кудри…
Как ее звать, мы не знаем, но вправду – прелестна.

Жизнь без сией чудной дамы была бы ошибкой –
Томно подумал Амур, и спикировал наземь.
Тут же в нагого прекрасного юношу вмиг обратился,
Фиговым листиком скромно прикрывшись, (верней, лопуховым).

И преклонившись пред нею, колени ее обнимая, -
О, несравненная! – вскликнул. – Так стань же скорее моею!
Я хоть и Ангел, вестимо, ничто мне людское не чуждо.
Видишь, как смертный, от страсти к тебе умираю!

Ну не томи же, прекрасная ликом Венера!
Только коснусь твоих губ я, и станешь ты девственно юной.
Хочешь, мой свет, подарю тебе Рог Изобилья?
По четвергам выдает он духи, шоколад и тушонку.

- Ах, не смущайте меня, соблазнитель коварный!
Если согласье я дам, вы помнете мне платье.
Шеф моей фирмы, помятое платье узревши,
Гневно вещая, укажет перстом мне на двери.

Рог Изобилья… возьму. Вещь хорошая, видно.
Вы ж приходите, ничуть не сумняшеся, в гости.
Трапезу я приготовлю, а муж вас попотчует лепо.
«Талер» он любит, а я обожаю «Текилу».

-Аз говорю, значит есть еще женщины, чистые нравом! –
Благоговейно изрек наш Амур, почесавши затылок. –
Ежели я, с моей внешностью, опытом, шармом
Так и лечу восвояси ни с чем, несолено хлебавши.
.

Говорят, несчастливый наш век. Но могуч и неистов.
До сих пор наши судьбы вершат короли и шуты.
И чем больше умнеем, тем больше непознанных истин.
Мы стремимся к Мирам, не домыслив земной красоты.

На дедовских могилах возводим свои небоскребы,
Где порой Город Призраков ночью выходит из тьмы.
На экранах – убийцы рисуют на нас фоторобот.
Неуютно нам жить. Но живем в этом городе мы.

И теряется сущность явлений в потоке сенсаций…
Кто там ищет пришельцев? Они уже здесь! Повезло!..
Наполняют наш быт всеми благами цивилизаций,
Но крадут у нас память о том, что добро, а что зло.

Эти гости «оттуда» гуляют теперь по столицам,
В лабиринтах отелей и в гуле пустых площадей.
И зловещие черные метки видны на их лицах,
И ни капельки жалости в блеске стекляных очей.

Сердце рвется в груди, как шальная безумная птица.
Путеводную нить не сгуби в этом мире вещей,
Ежедневно вдыхая из воздуха яд безразличья…
Хорошо, если Ангел-Хранитель на правом плече.

Открыты жалюзи. Лучи,
глотая тени налету,
воспламеняют пустоту.
Прими глазами, промолчи –

их слишком много для свечи,
но слишком мало тронуть мир,
где вырезан прямой эфир.
Губами титры приручи –

пускай внимают между строк
как шелушится глухота
невольным шепотом со рта.
Под пальцем нежится курок,

готов прижаться, дать урок
с отдачей полной. Он один
знаток простанства, властелин –
последней мысли уголок.

Теряя девственность и дом
летит решимость по стволу
сдувая бремени листву.
В дыму забвение и гром.

В дыму наброски черных птиц,
осколки смеха и тепла.
Открыты жалюзи. Зола
с глотнувших пустоты ресниц.

27 Января 2010

(реверс)

Глотнувших пустоты ресниц
открыты жалюзи. Зола,
осколки смеха и тепла.
В дыму наброски черных птиц,

в дыму забвение и гром.
Сдувая бремени листву
летит решимость по стволу,
теряя девственность и дом,

последней мысли уголок.
Знаток пространства, властелин –
с отдачей полной, он один
готов прижаться, дать урок –

под пальцем нежится курок.
Невольным шепотом со рта
вновь шелушится глухота,
пускай внимают между строк –

губами титры приручи.
Где вырезан прямой эфир,
где слишком мало тронуть мир,
но слишком много для свечи –

прими глазами, промолчи.
Воспламеняют пустоту,
глотая тени налету
открытых жалюзей лучи.

28 Января 2010

Казку, дитя, ти послухай хорошу,
Казка тебе вбереже і навчить.
Там, за вікном, вітер трусить порошу,
У хаті затишній грубка горить.

Мама закутала ніжки тепленько,
Ручки маленькі взяла в долоні.
Тихо у хаті, а котик руденький
Кличе до ліжечка твого дрімоні.

Прийдуть дрімоні, ув синіх жупа́нцях,
Смушеві шапочки стиха знімуть,
Ніченьки темної вірні посла́нці
Зорі та люлі тобі принесуть.

Будуть казати байки і примовки
Про козенят, колобка, про Кая,
Про Білосніжку та сірого вовка. –
Все, що захочеш, що запитаєш.

Стануть на чатах щоб сон вартувати,
Ще й проганяти болі-болюні,
Крильця тобі подарують – літати
І виростати будеш, манюній.

Ранок торкне прохолодою скроні,
Маревом ніжно-бузковим прогляне –
Смушеві шапки надінуть дрімоні
І осідлають коней туманних.

Сонечко встане, протре оченята,
Скочить – й покотиться небом в висі!
Ну ж бо! Промінчиком всіх лоскотати:
«Світ, прокидайся! День, розпочнися!»

Будуть забави та ігри веселі –
День пролетить, як одна хвилина –
Вечір запалює світло в оселі,
Котику, казочки клич до дитини.

Котик рудесенький муркає нишком,
Мама цілує вустонька сонні,
Квапить у сінцях чемнесенька мишка:
«Ну ж бо, хутчіш до маляти, дрімоні…»
2009

1

Перед очима – сну вогке шитво.
Лежала біля ополонки рибка.
З води на кригу - золоте стябло.
І рибка проказала: „В дім, там тихо...
Натруджена, натомлена душа
Жадає відпочинку… Ти не смійся.
Ярміси довго дух перебирав.
Не хочу бути шляхом та узбіччям,
В рань передумала ховатися в рогіз -
Він за ніч підроста на сантиметри,
Лишається згнивати у воді…
А корінь – ретязь. Я жадаю лету.
Немає сенсу перейти в озокерит:
Він плавиться... Я міццю взимку марю...
Ким стати, щоб відлякувати гидь -
Левицею-красунею, почварою?..”
І рибка плигнула
з тарелі у окріп.
Я саме борщ зібралася варити.
Чекаю: не кладу картоплю, сіль.
Шукаю борошенце, жовте сито...
А сірий горизонт поголубів.
Боюся за життя базіки-рибки.
З віконця льодоруб упав на діл,
Папужку розбудив.
А кішка – дибки!
„Утоплениця„ – рибка золота –
хвостом з окропу...
виштовхнула стилос.
Здійнявся на поверхні ураган…
Злетіли
попід стелю
три орлиці.

2

Аж до світання булькав див окріп.
Кумедне сниво. Німота - сім днів.
Аж три орлиці - крізь вербові ґрати!
Час рибку золотеньку годувати...

2007
--------------------------------
прохання вірш не оцінювати :)

--------------------------------
стябло (діал.) - піднос, таця.

... Бо Ти лежиш
і музика твоя
Непевно входить в світ, де
Ти і Я,
У Космос лиш моїх
Шляхів Чумацьких,
Звізд та сходжених доріг

У світ Вогню,
Що слухає мій спів руки,
Дихання пальців,
Стук перстнів,
Їх дзвін легкий.
Це Рай мечів,
Металу та вітрів,
Час мішковин,
Дитячих босих ніг,
Час моїх снів.
Це мить Води!
Пірнань в моря,
Сторіччя витримки легень,
Мовчанка риб –
Розмова про „Веди!”

Це плоть Землі!
Це запах, смак
І дотик до сльози.

Ці всі світи – мої.
Входи у них в мені...

1

Ти так мій стан пекельно обіймав,
Так потойбічно зазирав у душу...
Верцадла мерхлі ніс у тьму канав....
Із таці брав крапчасті літні груші.
Блищали ікла... Сік зап’ястком тік...
Я відступала... Ніч вписала в денник.
А ти шептав: „Так пахне перший сніг...” –
І кров спивав, пером проткнувши вену.
Ти дав наділи – неба, хвиль, землі.
Ти сипав на церату іскри, хвою.

– Ти – вже валькірія…– на ложі млів
Між явою солодкою і грою.

2

Звивається жаска змія-гроза...
Летючі миші шурхають... Яв сіра.
– Чудовна флейта! Ас! – вирує зал...
Ти не ділився килимком факіра.


2008-2012

Вже виплекали план селянські руки, бо
зерниною упав – зійшла в мені любов.

Усім корінням – в мул, питво з дощу – глевке.
Мов крейда – сакура і пробирав саке,

кордони сподівання – сонця хіросім.
Напередодні тьми, як на колінах всі,

а самурайський меч доткливий зазвичай,
як в Йоко Оно – Джон. Мов церемонний чай,

я набирав життя. Мій дух – за небокрай,
в піснях для камікадзе римував "бонсай!"

Заклинював мотор – я смерть безглузду вів
де вільним, ніби птах, ставав політ і спів.

Літак благословен, він – сито шите з куль,
обійми диму – з дір, червлені – скло і пульт.

Тут жадобу сягав з легенів, шаленів –
так ніби мандрував у край дитячих снів.

А що на потім – тремоло, пального вир –
на кусні димослід, "Зеро" – до голови.

В металоплавці, випаровуючи дим,
машина, наче торба з кошеням сліпим.

Уламками вдихала слава, а на дні –
дешева видимість і мало-рибні дні.

Наразі гладкі складки – море молоде.
Допоки зябра втрачу – море літ пройде...

І той, хто воскрешає Фудзіями сніг,
із милосердя дасть за плугом йди мені.

2 Листопада 2009

Я не сплю.
Я дивлюся на зворотоній бік повік.
Два вологі екрани та безліч каналів.
Насправді ніч - це в і н:
Напівголий неголений чоловік,
Що метає метеорити зі стогоном сталі.

Я не сплю.
Я горизонтально чекаю на vip-четвер.
Він, холера, як завжди приходить вчасно,
А з ним - мігрень й безсоння,
Пара сліпих сестер
З татуюваннями на спині: "життя прекрасне".

Я не сплю.
Я прикидаюся пристреленою собакою.
Заасфальтоване ліжко та постіль з трави.
І перший промінь,
Темряви розсікаючи вакуум,
Фату зриває із моєї голови.

Між гіллячками саду заплутався,
обличчя ніжне подряпав
і одіж тоненьку порвав-продірявив
уповні Місяць.

Мій маленький, отож відпустили
без догляду, а воно собі котиться, -
світоньку милий! - а Яблуні сядуть та
руки розвісять...

А Хмари-забудьки
полощуть собі сорочки прозорі,
Вітри щось пелехають -
здалеку чути - та
язики чешуть,
а як до одвіту, то
– Ми ж так гляділи! –
брешуть!..


(“Тече Раставиця", 1992, "Із тернами в серці", 2003)

Або Повість Про Вічну Любов

За кримсько-татарською легендою, Ведмідь палко покохав полонянку ведмежого сімейства. Та дівчина втекла з юнаком у море. Коли Ведмідь став наздоганяти їх по мілководдю, юнка у розпачі заспівала свої прекрасні пісні. І Ведмідь пожалів дівчину, відпустив її, а сам застиг каменем од печалі.


Сумний бескид, аж сивий, свою печаль повість нам,
Давно закам"яніла сльоза Ведмідь-аги.
А море б"є у груди живим відлунням пісні,
тієї, що у небо зривала береги.

Який жагучий голос! Невпинно спомин блудить
У розсипах мелодій - гірського кришталю...
Щодень старіє тіло... Бо гори теж, як люди...
- Чи ж В І Н її так любить,
ЯК Я ЇЇ ЛЮБЛЮ?

Ведмідь ступає в хвилю, даремно відгук ловить
(Усе ж на світі знають, але мовчать моря...)
Ведмідь вікам шепоче напівзабуте слово
І слухає, як чайка те слово повторя...

(80-ті роки. Збірка "Із тернами в серці", 2003)

Я прошу – затуляйте вуха,
Надто голосно вітер віє
Відголосками хмар осінніх,
Розхриставши легкі сукенки.
Я боюсь, що зваблений ними,
Посилаючи їм цілунки, забажаєте
Полетіти по хвилястому морю – небі.
Замість ніг – кульгаві копита, замість
Рук – темно-сірі змії. Але очі тамують
Спрагу золотавим чуттєвим блиском
Приголомшливого металу, переносячи від
Колиски до колиски дитину – зірку. Зберігаючи
Ніч в полоні, закривають крила і тихо переспівуються
На мові , що померла сторіччя тому. Надто втомлені –
Розгадати і віддячити теплим словом подорожньому
За дарунки, відривають душу від тіла. Залишаючи в грудях
Спокій. Вії на самшитовому обличчі виряджаються
Для люстерка, одягаючи синій колір. Лазурит і крихка
Піала з чорноокого серця в’язня навівають сумні обійми
На прощальному фоні квітів. О, морські наспівані мрії!
Скелі важко зітхають, постіль не розстелена і забуті
Білі сукні на жовтих стрічках. Не просохнути присягнути
За останні чотири роки, бути вірним, служачи моді на
Вузькі панчохи і губи – зачаровані у бордовий.
Я заснула у хащі – пащі, і занесена снігом – димом,
Доки дерево не розквітне і дорогу люди не знайдуть.
Не співайте більше осінніх, заблукалих казок нащадкам,
Я похована в ситій рибі і прокинусь в темряві світу.
Першим подихом пролунає зойк музичної арфи музи
Де розбите важке корито і прозорі, як сни медузи
Розтають в передсмертнім сяйві величавого сонця, коси
Розплітають русалки досі, не одягнуті й неохайні.
21-23.08.09

Галантний Маньєрист і Наталія Дитиняк

Він:
Пливе над вежами фортеці віщий знак.
Під ним розтягує невидимий Мастак
невидиму для ока зваби сіть, -
і ти вже впіймана, хоча й не знаєш як.

Вона:
Просила Рибка в Долі віщий знак,
щоб саме тут розставив сіть Мастак.
І таємниче Рибка посміхалась,
коли Мастак помітив, що впіймалась.

Він:
- Чудово, - Мастаку сказала сіть, -
Ви тільки ніжно звабу відпустіть...
Так ніжно... й не повірила Вона,
Що стільки літ тривала бистра мить.

Вона:
Похмілля болісно впливає на думки.
П’янкої зваби випивши з руки,
Чекала ще і ще… Та раптом… мить –
п’янило щастя, а тепер болить…

Він:
Болить собі, невідомо чому,
хоча і має іншого, Йому
з тим жити теж: крім Добру Новину,
виношує вона й себе саму.

Вона:
Сидить сумна, задивлена в вікно…
Якщо вже так змоталося кіно,
то годі сліз і болю. Біль минеться,
коли дитя у ній поворухнеться.

Він:
Коли дитя у ній поворухнеться
передчуття сердець сумних торкнеться,
і злине дзвінко в чисті небеса,
і на веселку Отчу обернеться...

Пливе над вежами фортеці віщий знак.
Під ним розтягує невидимий Мастак
невидиму завчасно Долі сіть, -
І ти вже обрана, хоча й не знаєш як.

2009

Кину палаючу квітку в безодню ріки,
І спалахне вся вода від Ереба до Феба,
І почорніють дерева, захмариться небо,
В морі далекому згаснуть усі маяки,

Трави духмяні твої замережать сліди,
Вітер морошний твою заколише свідомість,
З лісу не вийдеш по колу, мій друже, натомість
Стежку мій ворон підкаже, за нею і йди.

Бачиш, дерева застигли в останнім жалю,
Чуєш, птахи зачаровані вже не співають,
Квіти сполохані тільки за тебе благають -
Дати далеку дорогу цьому королю.

Йди, мій королю. За день схороню я себе,
Тільки згадаю, як очі палали бажанням,
Ну, а тобі далі жити з довічним стражданням,
Доля чаклунки нарешті здогнала й тебе...

І Вона:
Мої левади соковиті,
покої тихі і убрані,
причаль човна у сонні миті
мого світанку - в ніжні трави,
росою вкриті, квіти ранні
тебе провадять до стежини.
Вона кружляє, правда, краще
йти навпростець, кущі ожини
розступляться, і пильні пави
не закричать, - їм, гордим, важче,
як і мені, прощання зріти, -
тоді кричать, а я співаю
так сумно-сумно, наче діти,
що не навчилися радіти...

Ти ж не підеш од мене? Знаю,
наш ранок тишею дзвінкою
огорне поступ, крок за кроком,
у мармур сходів під ногою,
дверей дихання, у тремтіння,
що невблаганності потоком
палац наповнить нетерпінням, -
твоєю, милий мій, жагою,
моїм солодким павутинням.

Та будь уважніший - принади
відразу не зминай вагою -
чудовисько не спить ніколи.
Чудовиську не до покою, -
воно чатує.
                    Звуки мови
хай увійдуть у моє серце -
о, говори мені про лови,
що ти мисливець, що в люстерце
глядить прекрасна здобич, мов би
у лісове якесь озерце,
а ти боїшся сполохати
її тремтливу, гарну, щоби
не втратити, не погубити...
Мій страх - єдине, звідки взнає
чудовисько про нас...
                                       Стискати
не поспішай обійми, милий, -
не поспішай, о спершу має
пророцтво збутися чи доля,

я би довірилась останній,
бо перше - гірше, ніж неволя.
Ти віриш у пророцтва? Кажуть,
їх можна оминати? Дивні
стаються, втім, і з нами речі,
коли тілесно муж полюбить -
це змінює дівчатам очі,
волосся, тіло, я боюся,
а цей мій страх тебе погубить...

ІІ
Він
Мій човен бурями поранений. Як риби
на берег кинуті здихати над водою
супутники мої і слуги. Скелі-глиби
сторожею зійшлися зусібіч - замкнули
нас у тіснині між прибоєм і жагою.

О котрий день кидає погляд око сонця
через пороги круч лише заради того,
аби перевести ходу непевну серця
зі сновидінь у марення, і з тим одплисти,
переконавшись у мізерності живого.

І я також, напевно розуму позбувшись,
броджу, блукаю невідомими садами,
лунають крики пав, куди би не поткнувшись
до тої самої виходжу знову стежки,
немов чаклує хто. О Боже! будь-бо з нами!

Напевно, відьма насилає ці жадання -
зачарувала, і до скель приворожила.
Достоту жінка! Наче то саме кохання
невпинно кличе: “о прийди до мене, милий!”
І сил нема не йти, несуть злих чарів крила…

ІІІ
Чудовисько
Спочатку обрій проковтнули води.
І я лишився сам на сам зі світом.

Внизу глибінь, а на поверхні хвилі.
І тільки світло тішило й давало
уяві простір для дерзань бентежних,
часи нічні печалі залишивши.

Навчився з променів ліпити форми.
Свою самотність в них переносити.
І щось у глечиках ростити тих.

І гіркоту моїх утрат минулих
я пережив, і твердь створив плавучу,
і відгомін краси на ній, а потім
Її, прекраснішу з жінок, для чогось…
Для себе, видимо…
                                       Я помилився -
живе належати тобі не може.
А я вважав, що нас єднає доля.
Що ми пливемо в напрямку одному,
що, входячи до снів її, як муж,
і в день залишусь в ній, хоча б у згадці.

Серед людей вона б жила щасливо,
і між онуків любих одцвіла б.
А я подарував їй лик безсмертя.
Взамін жіночої земної миті.
І скільки вмерло вже в її руках
відважних моряків - за буйством плоті
відразу наступала мить розплати...

І я цей горщик маю берегти.

Взамін жури самотнього життя
отримав я химеру насолоди.

Я помилявся - обрій змили води.
Але для мене ще існує небо.

ІV
Він
О хвилі буревійні! о глибини неба!
Слухняна іграшка у круговерті долі -
я порятований! І ні одна потреба
мене не зможе більше звабити до мандрів!
Достатньо болі й крові на мені! Доволі!

А ці жінки! Усі чаклунки! Досить! Досить!
Хто міг очікувати, що тендітне тіло
у найсолодшу мить злиття мене примусить
прощатися з життям! слизькі зміїні кільця
я пам’ятатиму, як сильно б не кортіло!

Коли би не потвора, що змію зманила
на себе кинутися, був би нині мертвий!
Як люто й пристрасно змія її обвила!
І як ненависно кусала. Я вбивав їх,
а їй і байдуже - не припиняла жерти!

Удвох зібралися поласувати мною?!
Не поділили тільки здобичі легкої!
Не знали з ким лише узялися до бою!
Але чому в останні миті стільки втіхи
було у них, і тої єдності палкої?!

2005