Постійні "ахи", крики з-за стіни,
Постійний поклик грубого екстазу,
Поскрипування ліжка скрізь бринить
І зойки, зойки сунуться щоразу.

Шалений тупіт, стукіт у вікно,
А стогін тут сильніше дичавіє...
Несила слухати... Кохаються давно...
Невже не соромно? - Інстинкти ж гріють...

24.08.2011 року

Так хрипло так сухо, небрежно, как спьяну,
Надтреснулась ваза и льется вода.
Он выпустил пулю - и в дымке тумана
Стрелял – и осёкся, попав не туда.
Лишь только в стене, на сырой штукатурке
След пули раскосый ему показал,
Что нет одной гильзы в заветной шкатулке
И что не приснилось – он правда стрелял.
Тогда промахнулся. Так часто, привычно,
И ссадины даже уже не болят,
Мы падаем звучно, смиренно, статично
И с кроткой улыбкой пытаемся встать.
И глядя на неба лазурь, он невинно
Ему подморгнув, тихо стал бормотать:
Что он благодарен, что больше не стыдно
За то, что он плохо умеет стрелять.

Війна – ріка, і там, на дні,
Хтось опинився у багні.
Ти – переможець у війні?
Скажи мені,
Куди тече ріка війни,
І слідом – крик її луни:
На дно душі чи в темні сни,
Вином вини?
І чи потонеш в тій вині,
Коли в душі багно на дні
Й війна луною уві сні –
Чи так, чи ні?
І той, хто там, на тому дні,
І переможець у війні,
Змастили душі у багні.
Ти скажеш ні?
І хто з вас більше завинив:
Той, хто посіяв перший гнів,
Чи хто його не зупинив?
Забракло слів?
Що перемога у війні,
Коли ти грузнеш у багні
І гнівом схлипуєш вві сні?
Скажи мені.

Днем - кефир и беспорочье,
Днем гармония и мир.
Тяжело бывает ночью -
Ночью снится мне Кабир.

В пику стадным интересам,
Весь в засосах и в поту,
Чупокабрым мракобесам
Он грозит своим тату.

Он приходит, как цунами:
"Зарывая в перегной,
Ты последними червями
Проклял Вовочку со мной?"

Как Маоцзедун и Сталин,
Он грозится сотней клизм:
"Хорошо ль у вас поставлен
Эротический цинизм?"

Он клокочет, словно Этна,
Будто ерш в глухой трубе.
Говорю ему ответно:
"Сложим органы в борьбе!"

Только не было бы сжато
Все до нас в чужой карман.
Только дрых бы при деньжатах
Легендарный наркоман".

2010

А давай ми на все заб"ємо!
І втечем на безлюдний острів,
Чи в пустелю якусь без стелі,
Де не треб промовляти тостів...

Візьмем книжки,навушники , плеєр
Вимкнем світло і станем чекати,
Що знайде нас зелена фея
І буде рани в душі лікувати

Зарубцюються,стягнуться рани-
Ми хмільні і щасливі доволі,
Ми загублені і нестабільні-
Дві забуті вигнаниці долі

Ми босоніж пройшли сім кіл пекла,
Та до раю шляхів нам немає
У думках і у снах примари
А для раю там місця немає...

2011

Стоїть стривожене село.
В нім дім осиротілий.
Так ніби все, що там було
малюнок застарілий.
Але в уяві бачу я
садок.В нім батько й мати
натруджені, як вся рідня,
не звиклі спочивати -
в труді.До берега город
і мЕжі срібно-рОсі.
Картопля зацвіла, горох.
Вниз - верби яснокосі
схилили коси до води -
так місяця вітають.
Ще так далеко до біди.
Та мабуть про те... знають.
Ото ж стрічають чемно так
зеленим чистим вбрАнням
дітей, що лізуть через мак
до них, як бджілки ранні.
І стежка, що біжить до ніг,
теплом їх зустрічає.
А он Юрко по ній побіг,
сестру застерігає:
- Дай руку, Раєчко.Поглянь
он там у житі боком
сидить Русалка.Рання рань,
вона ж моргає оком!..

Так ніби вчора все було:
його весна,його село...

Була весна.Нема весни.
Немає коней карих.
Лиш без середньої струни
висить,мовчить гітара..

Востаннє привели її ,
І так повіяло весною,
Наче в тюрму прийшли гаї
З його юнацтва під Москвою.
Він заворожено присів:
Красуня боса йде по гаю…
Сказав би щось, - немає слів,
Бо знає, - завтра розстріляють.
Встав. Підійшов. Притис її,
Та, раптом схаменувся наче, -
Намертво впали солов’ї
Лиш чорне гайвороння кряче.
Косоворотка. Кобура,
Душі нема – порожнє тіло.
Промовив глухо: вам пора.
І все святе у нім дотліло.

Ще в грудях димував докір,
Та й той розвіяв конвоїр.

2009

X

Квіти надії на лузі душі
Гріє проміння останнє,
Лазять між стебел зневіри вужі,
Серця роз’ятрюють рани.
Пара покрила аорти ріку,
Плине туманом сирітка,
Збите із ритму потішне "ку – ку"
З гаю доноситься зрідка.
Дивиться пам'ять у вікна очей
Вечір по той бік і сей бік.
Чаша причастя, миро, єлей,
Віщі ознаки на небі.
Золото , срібло у домі блищать,
Та опустіла фортеця,-
Ввечері вийшла нетлінна душа
З мли прохолодного серця.

14.06.11.

У перестиглий простір літа вплітає срібло павутинь
Бліда рука. Повісив смуток, неначе глечика, на тин,
Плащем промоклим огорнув замерзлу душу і пішов
Кудись у ніч останній воїн. На рванім серці грубий шов
Не заживає. Плаче рана болючим холодом століть.
На перехресті білий камінь без жодних надписів стоїть.
Підеш наліво, то загинеш. Підеш направо, то помреш.
А прямо? Прямо – будеш жити. Але недовго проживеш.
Тебе зустріне гола осінь вагітним танцем живота.
І буде сонце ворожити: чи та це осінь, чи не та?
Але яка тобі різниця – хай пальці ловлять часу плин.
Іди собі куди захочеш. Та маску лиш повісь на тин.

2011

Вечір босими ногами
По ставку чалапав,
Десь присів би, раптом стямивсь -
Берег , мов канапа.
Колискову у болоті
Жаби квакнуть в’яло.
Умостився на звороті ,
Солодко так стало, -
Задрімав…А як прокинувсь, -
Нічка біля нього
Розляглась на всю долину,
Дихає волого.

Той же берег, той же став,
Та у чому справа?
Глянь, а то він нею став, -
Матінко ласкава!
Є й між людом дивина,
Раптом серед ночі,
Замість нього вже вона
У єстві клекоче.
І замінюється стать.
А як ранок стане,
Роси болісно блищать
На траві омани.

09.06.11.

Коли мовчать
Володарі державні,
Топчу не ряст,
А гречку дефіцитну.
Візьміть мене –
Привабливу і спритну
Під свій арешт
Нехитро і негайно.

Нехай горить
Бензин і нерухомість.
І все вирує
Збурено-сердито.
Візьміть мене –
У сукні з оксамиту.
Крізь цю легку
Ошатну невагомість.

Якби ми всі
Прокинулись не завтра,
Зійшов би час
Із рейок застороги.
А поки рівно
Ходимо під Богом.
Візьміть мене –
Чи я того не варта?
6.06.2011

J

Здається , що вельми далеко вона
І зовсім ти їй не цікавий,
То в пекло соратник її сатана
Закликав на чашечку кави,
То там, де гарячі на мапі крапки
Мантачить вона свою косу.
Ти ґречно стопарик узяв до руки,
А другою мнеш папіросу
І думаєш : жити і жити мені,
Нормальна така обстановка,
А око бабусі уже при вікні
Виблискує холодом вовка.

16.05.11.

Кілька рельєфних вузликів на линві залізничних маршрутів.
Кілька пересічних радостей, кілька сумних непрощень.
Геліоцентрика лише однієї можливості - зашморг в руку -
як виявляється, ідея вже у лахміття зношена.

Списані аркуші, скресані списи, закреслений вдосвіта новий день.
А воскресіння - було. Та чи буде? - достоту не знаю я.
Сірі вокзали, годинники, тіні мереживних і розмежованих постатей.
Тунелі ще не прокладені, але мости вже спалені.

2011р

Играем в игры ну совсем как малышы,
Ты мой герой, поступки без ума пока я не замечу -
Плохие мальчики особо хорошы
И чуствам бешеным я волю не перечу.

Всем сказкам наступил конец, а ты попался
Скажи мне то, что вслух и никогда не скажеш!
Сегодня за покорностью моею гнался,
А завтра ты не в ложе, а под дверью ляжешь.

Мне проще быть ничей, чем быть твоей в кавычках.
Хотел уйти но поздно ты опомнился,
Когда мое внимание было в твоих привичках-
Тариф твой на мою любовь закончился.

Как так, ответ мой прост, обычен:
Мозгами надо шевелить, не ягодицами,
Кому какое дело что в постели ты отличен-
Смотреть надо на душу, а не вертеть лицами.

2011. ророкококо

Ділив ти те, чого не мав усі ці дні.
Лише собі повік я вірна буду, обіцяю.
Гру виграно: ти - нуль,я – на коні,
А я не Бог, запам’ятай - я не прощаю,

Бо тільки він терпить всі промахи твої..
Поки я тут, в вогні моїх очей ти грійся,
Покірно прикладай до ніг уста свої
Й не бійся ти своїх бажань, а моїх бійся.

Тривог і болю прояви змив час немов вода,
Коли і падала далеко вниз, так і таке бувало..
Вставала, далі йшла і памятала про слова:
Минуле не шкодуй, воно ж тебе не шкодувало.


2011(с)rorocococo

Y

K

E

Ty

Gh

Звучить благородно – священна війна
Але ж насправді – звичайна різня
Кров знедолених і гроші багатих,
Та багатим в бою не вмирати!
Смерть їх шукає не на полі бою
А в шикарних, вульгарних покоях
Бігти як собаки лиш можуть вони
Адже бояться руки із пітьми
Яка непомітно ляже на шию
Так як змія її оповиє
І мужньо здавить мязи свої.
Їм не потрібні сльози твої.
Адже гроші – одна причина війни
Від істини-то нікуди йти
Дурень хоче бути дуже багатим,
Щоб гордим імператором стати.
Мудрий спокою та достатку хоче
Він кров невинного не проточить
Та нападати ніколи не буде
Але захистити землю свою не забуде.
лютий, 2011 рік

спраглий, але воду не шукає
терплячий- хоч би й вiчно шкандибать
тягти останнi ноти- лише б пiсня не минала,
укорiнившись в свiт душа iще до раю зацвiте
й цвiстиме як вiд плiсняви хлiбина

за що чiплятись в свiтi вiдображень неба
хто прагнув влади, знову став її рабом
ше й замахнувсь на Бога булaвой, дурило.
а меньший з заздрiстю iзкоса погляда
ослiпне й геть загубиться дитина

28 березня 2011

Так давно не кохав...
уже тисячу літ
я тримаю у собі бажання.
в день такий розцвітає мій хліб на вікні
і мій кіт мастурбує у ванні...

Уже близько кінець, Я піду назавжди…
І мене не побачиш більше…Зажди…

Залишилось зробити лише кілька кроків
У прірву. А скільки ще чекати мені років?

Кохання. Страждання. Хто придумав тебе.
Ідеальну квітку, що з шипами росте.

Доторкнутись не дала, сколола все серце.
Й краплинами кров збираєш в відерце.

Навіщо?!?

Чому ти не зникнеш, щоб загоїлись рани
А коли ти їдеш, серце криють тумани.

І без тебе не можу, та й з тобою не бути
Я загнаний знову у гострі кути

І всюди твій погляд!

Знов топиш мене, в своїх милих очах
Й не знаю, що бачу любов я чи страх.

Й хоч ладен я все терпіть на цім Світі
Та сил я не маю так жити, любить і...

Ступивши перший крок з порогу
Стала в болото й намочила ногу
Знову підчеплю застуду чи якусь заразу
Хіба її мало, коли ідеш стоять на трасу?

Холодний сильний вітер обдуває тіло
Коли ж під’їде знову чергове мудило?
Й мене запросить сісти у свою машину
Зігріюся хоч трохи, хоча би на годину.

І виникла тут думка: в якій я жопі, трястя,
Чому в житті своєму зовсім не знала щастя?
Те діло, доля пхала з головою у болото.
Топила і душила мене як ту сволоту.

А біль і відчай завжди збивали мене з ніг
Я ж на коліна падала у мокрий рихлий сніг
Й запхавши глибоко свій хрін мені до рота
Грали мене до сліз, щоб виникла блювота.

Набридло, по житті стояти завжди раком.
Щоб пробивати шлях лиш через свою сраку.
І жду, коли настане всьому цьому кінець.
Хоча кінців щодня тут різних і кожен молодець.

Як вибратись із ями, в яку сама упала
Кому тепер потрібна пропаща шлюха Алла?
Всі друзі відвернулись, та прокляли батьки,
Які ж за пляшку випхали сюди під матюки.

Машина підкотила, зараза, тож менти
Сьогодні ще й без плати повинна обслужити.
В машину не запросять, а просто за парканом.
ВСЕ, хочу, щоб загріб хтось яму мою краном.

Я сумую за тобою...
Знаю я-тебе нема...
Я знущаюсь над собою...
А довкола тільки тьма...
Біль з’їдає мої сльози
І пусті уже слова...
А у серці тільки грози
Знов кричать, що я сама...
Я сумую за тобою...
Кожним подихом життя...
А душа стає німою
Й губить кожне почуття...
Я кричу-ніхто не чує
Ріжу руки-не болить...
Може хтось цей біль відчує
А моя ж душа мовчить...
Я сумую за тобою...
Ти був більше за життя...
Я тікала за тобою
Геть тікала, в забуття...
Так жила і так сміялась
Зацвіла в мені весна...
Я у тебе закохалась...
Ти ж помер-тебе нема...
Я тепер вже не тікаю...
Не люблю...і не живу...
Просто добре я вже знаю
Що тебе не поверну...
Я сумую за тобою...

Я дивитимусь пильно у небо
І вивчатиму зорі на ньому
Я сказати сьогодні прямо
Не зумію тобі і нікому.
.
Від сьогодні я вірна і вільна
Розірву всі бажання і мрії
Ніч сьогодні на диво спокійна
Тільки вітер підхоплює вії.
.
Це невміння людей промовчати
Перетворює душу на камінь
Й ще сильніше бажання кричати
Перетворює тишу на гамір.
.
Штучне світло занадто яскраве
Воно гріє не душу, а руки
Від сьогодні воно перестане
До красивого людство тягнути.
.
І сьогодні бажання жити
Я сховаю далеко в кишеню
Так виснажливо хочеться пити
Замість хлібу жувати землю.
.
Вже не стримано льються сльози
Я не бачу за ними паперу
Це чорнило з моєї крові
Воно любить цю волю шалену
.
Ці слова із мойого серця
Вони вирвані звідти із м"ясом
Від сьогодні це просто скельця
Що розіб"ються стрілочним часом.

Дусь розлучались двоє - пара
Такі подібні і такі чужі.
Їх листям золотим лиш осінь посипала
І сонце вже не гріло як тоді..

Десь падав дощ, забутий ними вчора
десь спала тиша, лишена тоді,
Вона була така, немов прозора.
А він - неначе попіл міражів..

Душа боліла, серце завмирало
Вуста тремтіли від ридання й сліз..
Мовчала осінь. і вона мовчала,
Коли він йшов, любові не зберіг..

Був падолист самотнього прощання,
в"яли квіти в сонячному тлі..
Ролучались двоє - пара
такі подібні..і вже чужі........

Все добре, і нічого наче не змінилось,
Усе намісті і життя іде.
Лиш у квартирі пустка оселилась,
Вона від мене точно не піде.

Тебе нема, та ти мене тримаєш,
Я прошу мила, відпусти!
Я зможу все, і ти це знаєш,
Я серце вирву, буду далі йти.

Проллється час, він заспокоїть душу,
І стане краще, може я не знаю.
Тебе пробачу і забути мушу,
Та як забути коли досі ще кохаю.

І ти пробач, пробач що відпустив,
Не втримав, слів не підібрав.
Та знай, ніхто тебе іще так не любив,
Ніхто тебе іще так не чекав.

Гн`илі й п`адалі наївся

Стервятник безсоромний.

У гнізді тихенько причаївся,

Зробивши вигляд благородний.

Споглядає здобич вже наступну,

Ховає усмішку підступну.

Скільки черево твоє вміщає?

Скільки трупів синіх поїдає?

Звірячий погляд голодний

І спрага твоя неземна

На кров і тіло здобний

Вишкрібає нутрощі усі

І плачуть тупики оті....

I lie on three chairs in my working room
& feel exactly like a happy groom,
Who sleeps with his beloved bride
& smells her beauty by his side.

finita la commedia

Предай того, кто слаб, предай,
Ведь победителей не судят.
Предай, как будто невзначай,
Тех, что себя доверьем губят.
Своим желаньям угождай –
В довольстве совесть не разбудят.
Продай же сильного, продай,
Известно – сильных не убудет.
Ведь Авель вовсе не был крут,
И зря Иуду осудили.
В своём поступке прав был Брут.
Не жди, дабы опередили –
За секс, довольство и уют
Друг дружку все ведь предают.

Художественно блефуя, пытались говоруны
Добиться восхода солнца с неправильной стороны.
И всем им тогда казалось: имеют такую власть.
Но солнце опять всходило, откуда ему и шасть.

Известнейшие поэты, поэты куда ни глянь,
Пытались заставить банки платить им большую дань.
Но банки, любя поэтов, теперь, как и с давних пор,
Старались свою капусту скорей переслать в оффшор.

И бились тогда поэты над музыкой вечных тем,
Но стало тогда поэтов в траве не видать совсем.
Победа досталась мертвым, а между стеблей и струн
Непонятых подмастерьев носился лихой табун.

2009

..Загубила білочка хвоста
У зимовім лісі..
Дід Мороз розхристаний і лисий
Тим хвостом стежини заміта..,
І в смерічок про сто грам пита...
І в розпуці неба дзвін хита...
І в нірвану тихо відліта...
Загубила білого хвоста..

Не задавайте мне вопрос,
Почему я стала стервой,
Почему иду по трупам.
И хочу быть всюду первой.

Почему я хладнокровна,
Умерла в сердце любовь,
И душа моя безмолвна,
Нет прощенья, лишних слов.

Да, была я романтичная,
Й дороги слались мне цветами,
В душе играла музыка лиричная,
И я жила только мечтами.

Но ведь не спрашивал никто,
Разрешения делать больно,
Рушить жизнь мою на части...
Стоп, может быть уже довольно!

Да, вы сломали мне судьбу,
Но не сумели убить до конца,
Я ожила и стала сильнее
Под маской стального лица.

Для кожного із нас життя — це книга.
Та ми самі в ній пишемо сюжет.
В одного він холодним є як крига,
А в другого — палає як брикет.

Початок книги, то завжди є казка:
Фантазій кольорових повний рій.
Дитячі спогади - найкраща життя частка,
Як безліч нездійсненних милих мрій

Пізніше все міняється раптово,
Так, як стають всі діти - бунтарі.
Сюжетна лінія тепер не кольорова.
Й думки стають всі гострі, як ножі.

А потім нас з'являється роман,
Про перші почуття і про кохання.
Про перший в кожного в житті обман,
Який приносить біль й розчарування.

І тут шляхи розходяться у всіх,
Хтось далі пише по житті романи,
А хтось будує детективний стріх,
Чи пристрасні і ексцентричні драми.

Але усі ці фентезі й поеми,
Гострі пригоди чи історичні чвари,
На старість літ народжують проблеми,
Тоді і пишуться безсмертні мемуари.

26.10.2010 року

Ти пішов із життя - стало темно,
Я тримала мокрий букет,
Ти гадав, що було все даремно.
Я ж читала надгробний сонет.

Не судилось знайти для нас щастя,
І невдало скінчився антракт.
Я ж ревіла від болю. От трясця!
Сильний дощ ще підхоплював такт.

Для тебе вже вічність — це мало,
Для мене — дорога в нікуди.
Знов у спогади впала я вдало,
Повітря вдихаючи в груди.

Я поклала квіти у вазу
І взяла у долоню шмат глини,
Тихо мовила лиш одну фразу:
«Я кохаю тебе, мій ЄДИНИЙ!»

Тебе розірвуть на слова.
Готуйся , якщо є жива
Сторінка – никай, вирви.
І ,хоп ! Немає більше прірви .

- Ніч добра .Скільки ? Тридцять сім.
Він встав і вийшов – справи , справи.
Не ниють діти .Баста всім .
І зліва ні хуя ,і справа.

Де ваша совість ,дядьку , годі.
Бо то асфальт ,бо то не небо ,
І він , без понту, до погоди ,
Але не з даху ,хай , не треба.

- Ніч добра .Пам'ять ? Пам'ять – стерво.
Та ні , давно вже не вживаю –
Чекаю кожним клятим нервом,
Щоб спав малим під баю–баю .

Бо плачу , мамо ,вірю , боля…-
Агу ! Агу ! Он осінь вперлась..
У немовляти ширша доля.
Холодний чай ,гарячий термос.

- Ніч добра.Котра? Два нуль два.
Не ті квитки ? Ви шо , дебіли ?

Тебе розірвуть на слова ,
Залишать тільки м'ясотіло .

2010

а "фiнiш - горизонт"
i лєнта - хтозна й де,
бiжи, хоч не бiжи -
а всi там будем вчасно.
життя- несправедливий
i дивний марафон.
скорiше, вище, дужче-
дурiсть. баста!

Е, пан Суддя, скажи
кому медалi цi:
тому, хто перемiг
i вже стоїть, чекає,
чи може он тому,
хто далi ще бiжить
бiжить i не стає
не став i не здихає?

не знаю цього й я..
давайте ще по сто?
In vino veritas!
а досвiд не пропити!
то винно не вино-
це верiтас у нас!
вiд чого ж голова
ще може так болiти?

...Не дивися на мене, володарю ряджений, з подивом...
Я скажу тобі все! Все, що хочу, тому що юродивий...

...От візьму, знахабнію, і плюну в бігборд твій прицільно...
Що ти зробиш мені?! Та нічого! Бо я - божевільний...

...Або стану на сцені, немов розмальований блазень,
І скажу: "Ша базар! Відморожений бик тягне мазу!.."

...Але ж хто зрозуміє? Ніхто... І - ніколи... Бо тут
Дуже ціняться вівці, де навіть баран їхній - шут...

...Або так - оголошу: "Я - телепричетний до Гуру!.."
Але Гуру - в розкладі, що я - всього-на-всього дурень...

...Дятел... Борзий валєт... Чепушило... Сохатий урод...

- За шо чалішся, Вітя?
- Та є така тєма: НАРОД....

Кумпала Вір,
08.09.2010 року, м. Хмельницький

Падай червоною ягодою на сніг,
Збитою хмарою в Бога з-під ніг,
Колесом із ДТП у провінції в брУдні,
Падай , як падають довбані будні.

Оберти , цикли із місяця в місяць.
Де твоє найерогенніше місце?
Лапане Брутом ,о містере Бруде .
Хай з тебе буде.
Довідка : хворий сьогоднішнім станом,
То ж хай з тебе стане.

2010

Комната, как удав, душит меня. В его узорах на коже – лабиринты моих похождений пролетами сна.
Боязно! Хотя…почему бы нет?! И я как мотылек, только с матерными словами лечу на свет…
Комнаты, люди события, герои. За чей счет их бы напоить? Или лучше пирожное заварное?!
Наверное, все же куплю билет в реальность! Так и сигареты есть, и алкоголя в бокале малость осталось.
И все же, НЕТ! Реальность – это тот же бред, только гадкий! А в сне – шоколадные конфеты, да и кофе сладкий!

Между истиной и бредом
Аж до пены на губах,
Рвя все узы, тут же следом
Алчет ласки детский страх
За души своей огрызок.
Мир страдальца дик и низок.

аМнезия на сегодня,
зАбыванье о вчера…
зРят несчастную в исподнем
мАссу тела доктора,
уЗнавая еле-еле
уМ, погибший в этом теле.

Мир, не понятый ни кеМ.
Редок свет: туман да тьмА.
Наяву любой кошмаР.
Бед надуманных сумА.
Устрашающий прогноЗ:
Нет ухода от проблеМ…

Сягнула спека сорока - яке кохання?!
Якби у тебе я ввійшов - була б остання!
А так останні вісті із фронтів погоди,
і „пийте, пийте кожен день” - ото уроди!

Ні, ти поглянь, які! - сказали б звідки гроші!
О мов не знають – всі у підраній калоші!
То ж не дивись на мене, як плита на сало,
у мене зроду без півлітри не вставало!

І ще коробка довбана - оця панелька!
Ну й душегубка, блін!!! А ти, мов карамелька,
у чому Бог послав, виблискуєш у хаті,
не накаляй, кажу тобі, питання статі!

А як подумати – то від жінок всі біди!
Ото утнуть своє, а нам хоч не хмеліти!
Я посадив, би Юльку ту, клянусь, за грати -
вона ж на осінь прийняла голосувати!

А так, як люди би жили - від кандидата
щодня би мали по одній гіркій на брата,
гляди, минула би і спека непомітно,
достойно, словом, би жили, нехай і бідно!

Прошу востаннє, одягнися! Бо не встою,
а після тижні два сичатимеш гюрзою.
Там сорок градусів, як на порожній пляшці!
Як той Адам, з тобою, чи в тобі, я в пастці... :(


2010

...
я бачив сон. в якому ти
веселки смішками малюєш.
я поцілую тебе теж.
якщо мене ти поцілуєш.
2006-07-04

прилетіла немов пір’їна вітром принесена
шовкове плаття шелестом п’янило тінь
крок за кроком падав у серпневу темíнь
серце переповнювали іскри благальних молінь
а душа кудись рвалась втікала приречена

тихою мелодією щось проспівала
хотілося відповісти мільйоном слів
проте всередині щасливий дух умлів
погляд його твій погляд зустрів
і земля відразу для нього раєм стала

у залі тьмяно горіли ясні вогні
довкола бігали маленькі діти
у подарунок отримували посмішку світлу
я німий просто сидів п’янів
а треба було промовити лише кілька слів

привіт мавко
а я чекав
я…
і тепер вже говорити
не словами

Знов небо розписали голуби
на радість голосніми кольорами,
а вересень вклоняється тобі,
І лине сум церковними хорами

Із пам"яті,
Із тої давнини,
де пахнуть айстри
Й досі гіркотою,
Де розпинають болем наші сни,
І ніч встає між нами і тобою.

Хто каже - доля,
А мені - журба.
Прийшла на мить,
Та й враз породичались.
Про те мовчить у роздумах верба,
Про це лелеки вранці прокричали

Із пам"яті,
Із тої давнини,
Де пахнуть айстри
Й досі гіркотою.
Де розпинають болем наші сни,
Де ніч встає між нами і тобою.