Нічого не буде - межа, її встановила нині,
а хто мені заважа: взяла б і нараз відмінила,
та десь узяла ножа і краю себе сміливо…

Нічого не буде: весна мене не пустила в квіти,
і тільки у давніх снах я вмію іще любити...

Про житіє малометражне
Кирпата свашка фільм покаже,
І заховає кінострічку
Завглибшки у неповний сажень.

14.03.13

Ти будеш її радником,
Ти будеш з нею ладиком,
Чи просто будеш Вадиком,
Страждатимеш за нею.
А з часом станеш зрадником,
Коханим, майже братиком,
Чи лисим чи патлатиком,
Носитимешся з нею.
А згодом станеш висновком
Або крилатим висловом,
Чи звільнишся за вислугу,
Нестимеш ахінею.
Ти будеш тим, хто вистраждав
Ти будеш тим, хто вислухав
Лишаючи невизнаним,
Що ти ніхто для неї.

Вітер часу, вітер Часу -
замітає знак слідів...
Я прощаю білу расу
і клену її вождів!

Скільки нас живе у щасті?
У добрі без ворогів?
Тож для чого стільки праці?
І для кого душ порив?

Маємо, що мати можем -
тож паскудство навзаєм!
У Прокруста наче з ложем
запозичено вдаєм...

Не вимірюй, як сам хочеш,
недомірків вихваля...
Надаремно зло пророчиш! -
Світло видно з віддаля!

Вітер часу все сховає,
все змете і замете...
Тіло темінь поховає,
а душа... десь проросте...

6 січня 2013 р. м. Львів

Теряем лучших из друзей-
И ничего нельзя поделать:
Их поглощает "Колизей",
"Нирвана"-бездна без предела!

Любовь, разбитую на части,
Мне предлагают каждый день,
Без обязательств и участья-
От "пустозвонов" "дребедень".

Их спектр довольно эпохальный,
Мотив под лозунгом:"АКТИВ",
Шанс: виртуозно-виртуальный.
Ну,вообщем,-местный примитив.

А где ж ЛЮБОВЬ? Куда изчезла?
Где святость СЕРДЦА и ДУШИ?
Где сила спаянного ЖЕЗЛА?
Нужны ли чувствам ТОРГАШИ?

Эй,ЛЮДИ!Хватит притворяться!
Начало всех начал- ЛЮБОВЬ!!!
Пора серьезно обновляться,
Да так, чтоб закипела кровь!

Чтоб чувство это без предела
Нам жить и строить помогало!
Чтобы душа от счастья пела,
А не о помощи взывала!!!

Я не люблю відлигу в її дражливих напівтонах,
коли населення вбоге виходить, немов з печери
і дідо в старих, перемотаних шматкою, шкарбанах
видлубує зі смітника чиюсь вчорашню вечерю
коли смердючі цівки снігу і не снігу-
стікають, немов пиво горлянкою біса
який прийшов подивитися на це лігво,
на це місто у екскрементах пост марксизму…
на блямби неонові, заляпані брудом гойності,
грязюкою чистоправди у мареві псевдо байок..
тут бог не проїде, ці вулички надто промовисті
Хіба що цей бог сталевий – заправський материй байкер..

Калюжі замутнені, непрозоро-тлусті
Як плями серед вуличного песимізму
Відображають залишки таунгордості
Ранковий мейк ап нічної діви стриптизу
Такий має вид у променях світанкової зірки
В протуберанцях сонця на диво блищить спотворене
Її обличчя як марево, наче солодка сірка
Абсентної ночі Вулі зі снів Мерфі-Уорена…

Піски сахари, що гоїли слизькість вулиць
лежать принижено...символи вчорашнього..
і лиш коти, затиснені між чарами киць
готуючись до відбору рукопашного -
волають і верещать про вічне щоночі, про бутнє
про довгі котячі мрії із риб'ячими хвостами
їм пофік увесь цей постмарксизм, гнилий як зуби кутні
в дев'яносторічної діви...стриптизерки й путани

а зранку, бачучи у вікні - ні до чого
не припасовану сірість як мамалигу
я хочу снігу, пилу, чи нові чоботи
і переспати з тобою оцю відлигу

Міста винищують таланти,
чи то таланти губляться в містах.
Для когось кава й діаманти,
а хтось радіє і синиці у руках.
Міста, мов осінь, дихають в обличчя
даючи спокій та незрозумілий страх,
відлунням в голові співають протиріччя,
й самотність відступає лиш у снах.
Міста завжди чекають осінь
бажаючи побавитись з людьми,-
вони то плачуть, то щось просять
ховаючи таланти до холодної зими.

2012

Я спростовую всі дорікання-
Не потрібні мінливі слова.
Найдоречніший факт - у коханні,
Коли обертом йде голова,
Коли рухи стають непритомними,
Коли ллються зухвалі плітки,
Коли груди бажанням наповнені,
І бажання даються в знаки...
Коли серденько рветься на волю,
Наче дикий поранений птах!
Коли ми випробовуєм долю,
І долаєм її на очах.
Коли біль не існує, як стверджена вада,
Коли біль особливо втішає
Біль нагадує міццю та приттю "Торнадо",
І спасіння від нього немає!
Не існує вказівок і тестів -
Необачних підтекстів у слові.
Не існує манер і наіграних жестів-
Ми ж бо гідні палкої любові!

Блюз мого міста

Цю осінь малював
Сліпий художник
Якому замість фарб
Меланхолійний сажотрус
Дав мішок попелу,
А замість пензлика
Зламану рушницю.
Кульгавий поет
Співає про фарби
Бабиного літа
Цього брудного міста.
Позич мені очі свої
Веселий художнику слів!
Хочу побачити
Радісні кольори
Цього поганського храму
Збудованого з цеглин-помилок
Та цементу брехні
Доки світ людей-ляльок
Не став порохом…

Блюз твого міста

Високе осіннє небо
Дивиться на тебе
Очима «апостола черні»,
А під ним люди,
Що дихають димом
Заморського зілля
І собаки, що забули
Дорогу до псячого чистилища –
Жебраки-католики
Зустрічають Місяць –
Свого панотця
Вдягненого у рясу ночі
Піснею без слів.
Якби ж громадяни
Навчились відрізняти
Ранок від вечора…

Блюз нашого міста

Ходимо серед машин
Дивимось в обличчя людей
А хочеться пірнути в небо
Але боїмося – втопимось
У вирі Чумацького шляху
Боїмося
Розбити голови
Камінням зірок…
А ми граємо в чотири руки
На величезному роялі,
Що завис у небі над містом
Як дирижабль
«Граф Ципелін».

А вітер все віє,
і віє, і віє,
По небу летять,
наче відьми, хмари,
І черкають тушшю
по віях повії,
І дивляться в дзеркальце
шмари, шмари.
А хмари на небі
чорні, чорні,
А вітер сильніше
все віє і віє,
І чую, як голосно
каркає ворон,
А в душу вповзає
сумна безнадія...
Ховається в серці,
тріпоче і мліє
Така безнадія,
Така безнадія…


11.10.2012

У дитинстві безтурботному
Коли я бавився
Іграшкомим ведмедиком
На ім'я Ернест,
Я мріяв бути кондуктором трамваю
І слухати вечорами
У вагоні порожньому
Як стукають колеса
Чи то співають
Про місто каменю
Світ людей зажурених.
І їхати волоцюгою
Вулицями весни і осені.
Куди ж нині їду я?
У цьому трамваї величезному
Який пасажири
Словом дивним "Земля"
Назвали?
Мій трамваю з каменю!
Не стукай так голосно
На поворотах долі!
Дай зійти мені
На зупинці затишній
Біля "Сінематографу" -
Кіно подивитись хочу
Про жебраків...

От Бодлера и до Прокофьева
Среди пира, мира, среди чумы
С неизменной сигарой и чашечкой кофе..
Рождаемся — Мы..

Не поэты, не прозаики — конформисты
Убегающие от Морфея с морфием
Нигилисты души. Отчаянные анархисты...
Неизменны — сигара и чашечка кофе.

Нас топили в шампанском, нас водочкой дурманили
Охаживали веничком, кнутом, пантофлей
Но ведь душу окаянную не сожгли — не
Залили пламенем. — Бесов круг. — Мы рождаемся. — Мы —
С неизменной сигарой и чашечкой кофе…

Не мужчины, не женщины — только личности,
Отличает нас стоуверенность, гордость профиля..
Изменяема траектория баллистичности..
Но неизменны и сигара, и чашечка кофе...

В замке тусклом замки отчаянно заржавевшие
У принцесс одни грехи, у Бодлера с Прокофьевым
Зарождаемся
Не по детски маски надевшие...
С неизменной сигарой и чашеч...

2000

чужая-странная нелепо
прилипла к окнам этажа,
ты почему в квартире этой,
уйди, тревога не моя,
чужая женщина, случайность,
не понят мой тебе привет,
уйди, наивная нарядность,
не для тебя горит здесь свет.
не для тебя уют и чаши,
вода согрета не тебе,
я в ожидании гарячем,
а ты как прежде здесь и здесь.

чужая женщина в квартире,
стоит как прежде у окна,
который год холонут чаши,
она стоит, она одна...

11.09.2012

Я не люблю тебе, мій друже,
Якщо ти скажеш, смертю змучиш
Себе. І зникнеш. Відповім:
Я не люблю тебе, мій друже.
Якщо тебе кохання сушить,
Воно й мене бажає вбить!
А я, я хочу лиш Любить.
І очі в очі бачить щиро,
Взаємно –трепетне: « Я вірю»!..
Твоє кохання, як неволя…

Я не люблю тебе, мій друже,
Не муч себе, бо серце тужить,
А я до того геть байдужа!

* * *

Сторожкі усмішки

Острів під звалище

Однакові кольори -
Гостей і господарів

Пивні парфуми

Малий запас
Англійської
І нульовий
Шведської

Веселі обіцянки
Розправи
Над суддею
Матчу

Чорно-білі
М'ячі
Чорно-біла
Фортуна

Жовтозолоте сонце
Синя слизька злива

Голи і голі

Незручна кирилиця

Фото на згадку

Країна-загадка

28. 06. 2012

І твій хребет, пихатий Олександре,
колись від жовтих риб'ячих кісток
твої прадіти
схиблять відрізнити.
Назвався богом? А сконав рабом.

І водевіль, Луїзо-Вероніко,
не розжене твоїх дитячих снів,
вогонь не справжній, - визнай собі тихо,
вже не розтане камінь чорних днів.

Комедіанти, маги, акробати,
пихою напхані до самих вух, -
Зозуля всім рахує дні до страти,

танок Екватора

спиняє

рух.

* * *
Нога врослась в акселератор
я гальма втратив десь на старті
про спокій мріяти неварто
життя — не жарти!

вже аутсайдер криє матом
колесом гравій днів розвію
дрифтую пристрастно події
нога врослась в акселератор

чи вітром можна вкерувати?

Твої слова пуста полова,
Безсиле стадо ставиш ними в стайню бруду і лайна,
Як злива на поля,коли поля дощами й так залило
І весь посів близький вже до гниття.
Не вдається смородом залити тільки поле вкрите снігом
Без Бога рогом за поріг прорватись хочеш щоб ввійти у незахищені серця,
Рекламним спамом на бігбордах ставиш посмішку в підступних мордах,
Зриває вірус тонкий дах в гарненьких незахищених хатах,
Замість ікон притаївся по хатах,замість хліба на столах,
Зате зостався сіллю,тільки солить тепер глибше
І не овочі і не тваринну плоть,а душу і в ній дух людський вбиває.
Він – вій,він вже між нами не блукає,вже чітко знає й бачить ціль,
Пустив на наші очі цвіль,Верховна Рада повна гниль
В ній міль у трухляве порохно усе живе перетворила.
Церкви для них вже не спасіння,без віри порятунку навіть церква не несе,
Релігія тепер рушійна сила,в істини словах змінили суть,
Істини слова лиш агітації несуть,
Стільки конфесій,що ведуть країну до розколу.
Тепер країна займає в серці інше місце,
Сусідам готові рідний край продати за нікому не потрібний хлам
Неспроможні керувати,так двір свій ділять пополам.
Не обачні!Не бачать навіть неба за стінами реклам,
І часу плин за милом опери,але тепер на більш знайомій мові.
Так швидко від свідомості лишилась сіра маса,
Що можна з маслом подавати на обід,
так для чого крізь новини у верхах шукати вирішення бід,
Коли самі через пусту полову слів реклами,
через сльози моніторів і екранів не помічаємо в болоті брід.11.02.2012

У ЯКИХ РУКАХ МАІБУТНЄ
Очі широко відкрий,
поглянь в чиїх руках твоя країна.
Що чекає твоїх дочку й сина?
На роботі спина зігнута від кнута,
а плата кинута хіба скорина хліба і то,
коли просити будуть на колінах.
Грошима віру міряють,
самі вже ні у що не вірують
ще й виривають інших душу
чи душать перевертні в пагонах тих кого не покорити.
На долонях в них лиш море лих і крові,
немає правди в жоднім слові,
живуть забруднені в недобрій славі і думають,
що в силі себе оправдають.
Я не вірю,що ти в сирій землі готовий дух свій закопати
або втікати в вирій,коли кусатимуть голодні звірі.
Достатньо шершнів ненаситних годувати,
їх пора зігнати з рідної землі,
звести вітрила на свому кораблі,
щоб вітер вів по вірному лиш курсу.
21:49, Птн 02.12.2011

Ми з тобою різні букви
різними чорнилами на папері.
Ми з тобою різні руки,
що відкривають назустріч двері.
Ми як магніта два полюси,
не протилежні, не притягує ж нас.
Розділяють нас чорні полоси
раз за разом, із часу в час.
Різне серце у нас у грудях
різну кров качає по тілі.
Різні нас оточують люди:
інваліди, сліпі, онімілі.
Ти під сонцем ходиш в той час,
коли я до світанку чекаю.
Ти на захід ідеш, я-на схід.
Ти з одного кінця, а я з іншого краю.
03.05.2012

Життя, мов день.
Бадьоре - зранку.
Опівдні - спека.
Смерк - в росі.
Опівніч - кави філіжанку.
Міцної.
І...бувайте всі.

Божився алкоголю
Громадянин:
- Сім поцілунків долі
За твій один!

Це місто із каменю, музики й слова,
тут можна сидіти в кафе – без обличчя самотньо,
знічев’я курити під ночі покровом
і, вкотре, дивитися соло годинника з боєм.
А потім про щось говорити в дорозі:
банальностей ряд чи «травити» чужі анекдоти…
…до пункту призначення їде автобус
і є співрозмовники поруч і кілька навпроти.
А потім у соцпавутинні, якого до біса,
хтось викладе фото: думки розлетяться крилато,
хтось вичавить з себе трагічну актрису,
щоб знову у вірті вдавати страшних носферату.
Це місто, як чотки, де чорне і біле,
Мов клавіші в ряд, як невивчені ноти і ролі,
Де все – як було: жебраки від горнила –
усі з королем – із хронічним діагнозом: – «голий»

H

Коли живеш із ворогом у хаті,
жадоба смерті у тобі зроста ,
хоч маряться голівоньки патлаті,
душею володіє пустота.

І мусиш жити далі без любові -
сам вибір цей похапливо зробив ,-
шукати крихту щастя у полові,
цідити краплю втіхи із ропи.

Ти сам, один, ніхто не зрозуміє...
Ось дихало колосся,вже - стерня…
У серці тільки два ім`я ,Маріє ,-
твоє і ,завжди поруч ,-Левеня.

І можна йти до Бога, можна вище -
хай Сонце все до попелу спалить,
і разом з тілом забере димище
усе, що досі ріже і болить.

X

Серце в долоні
тріпоче
відверто
слово на троні
уроче
і вперте
дійсність затерта
і загнана в кут
дійсність – то Юлій
а слово – то Брут.
Рими у сулії
ллються чар-зіллям
справжність холоне
бо хвора безсиллям
лети, махаоне,
ілюзія світу
віта втікачів
від обридлого «скніти».
Хто не навчив
себе бути
реально
втікає від спрута
з ім’ям «тривіально»
від себе ховає
нікчемну поразку
у мандри по краю
фантазій і казки.

Незвична
мінлива
легка
і осяйна
міфічна
як злива
прудка
водограйна
зваблива хмаринка
коштовний камінчик
сниво
жаринка
невловний промінчик

зустрічні
радіють
дотичності словом
пластично
зуміє
знайти
всі основи
для спілкування
в покої
і мирі
та воркування
з такою
не щирі

ціллю
у стрільбищі
буде довіра
сіллю
для гульбищ
єхидного звіра.

Потяг
до слова -
слова́
канарейками
протяг
полова
залізними
рейками
слава
повітряна
кулька
під хмарами
зализано
випрано
й мулько
обрамлено
від погляду скоса
аж хмарить
цикутою
іде
наче боса
а вдарить
узутою
бо псами
зацьковано
все
що непрохане
трясе
від нестями
бо само
закохана

Півпрозора
несміливо
оглядається довкола
трошки хвора
трошки криво
розправляє крила гола
– Ось я,
ось я!
Подив_(в)илися
оси
вісі
руки вмилися
мовчки
пустками
очі
погляди
чи прокрустами
– Ну ж бо, ось я де!
Опускаються
крила
долу
серце крається
захолола
схили
скеля_ми -
не дібратися
ми пустелями
знову
обрані
ніде взятися
слову
доброму.

Ми народилися в епоху нелюбові,
Ми спопелялися від тисячі оков.
Сирій землі відали тонни крові.
Зморили голодом ту казку про любов.

Ми божеволіли як руйнувались храми,
Як розліталися палаючі хрести.
Розхристані, занедбані… Без тями….
Вже не літали, ледь могли повзти…

Ми сподіваємось епохи покаяння.
Клітинами складаємо себе.
В реанімацію зухвалого мовчання
потрапило суцвіття молоде.

Повітря чистого шукаєм безупинно –
Видіння ночі мучать знов і знов…
І не собі, нащадкам вже напевно
Присвятимо баладу про любов!

Стіна...цеглини.
Бетон між ними.
Кам'яний суцільний мур.

І плач дитини -
Відчай покірний
Не дивний зовсім тут.

Чи молот буде?
Знайдуться люди?
Щира міць каменяра?

Сіра сирота,
Сліпа виднота,
Голубінь неба, пора!

січень 2012

А чесно?
плювати я хотіла
на всякі там безглузді речі.
Вбиває втома,
не від праці,
а справжня втома від приречень.
і коли світ краса
чому ж тоді з тобою?
колись ми помремо,
а перед тим поїдемо до моря.
в частинках спокій не знайти
він заховався
в рештках серця
учора ти
й сьогодні ти
а завтра знову порожнеча.
і от у снах
(чи то галюцинація)
можна лежати в карамелі
сьогодні ти
й учора ти
а знов знов гидкі борделі.
Я тебе бачу
бо так мені легше
і це сильніше за снодійне
це зміст приречень
вбивати час
без віри в нас
і ше одна властивість речень.

Ексстріт... Лексстріт... Постстріт... нарешті, Екшнстріт...
Я брів хтозна-куди, немов примара.
На Екстрімстріт дав Бог Її зустріть –
вона ішла в Едем з Волосожару.
Там відчував: “З глухих – глухий це кут!
Хоч причаститись треба наостанок...”
І пив свої останні п’ять секунд,
як спрагу п’ють вітри з гнилих бляшанок.
До того вже продав, продбав усе
і “макарони сіяв крізь шкарпетки”,
тож вирішив: “Ось виграш мій несе
ця Муза зла російської рулетки!
“Сміт-Вессон”;! Хоч якийсь, та інтерес...
Гай, визирну на мить у світ з пітьми лиця,
бо смерть таки... останній наш протез,
надія-фікс на мир, залізна милиця.”
Спитав: “Пора? Та я ж уже там був,
і з Пекла повернувсь для післямови!”
Вона ж відповіла: “Смерть – це табу!
Я – жриця і посланниця Любові.
А хто ти є: Анонім... Ім’ярек?”
Стояла-мінилась Спокусниця-Війни-Ласк,
така ж, як малював Тулуз Лотрек.
Нітрохи після того не змінилась!
Всміхнулася: “Ввижаються жахи?
Нагірної долаєш притчі ти тиск?
Плати! І відпущу тобі гріхи.
Ти ж, начебто, збирався причаститись?..”
“Самиця! Всі ви – на один копил, -
подумав я. - Шалави заголовні!”
І, зрештою, недорого й купив –
за “сім мішків гречаної бавовни”.
Я діяв за “Посібником для Юд” –
узяв, як річ бездушну й бездиханну,
бо знав: “Немає тих, що не дають,
є ті, що брешуть, просячи, погано.”
Хамив: “Княгиню виловив з багна!
Таку шикарну кралю заарканив!”
Та, раптом, відгукнулася вона,
прорікши: “Я просяяна зірками!
Безкрая я! Я – крик, укус змії!
Джульєтта я, Ромео мій забутий!”
Сахнувся... Бо відчув, що з вуст її
всотав і сам космічної отрути.
Над нею (в ній!) я кондором завис.
І “про запас” крав щастя те оманне.
Віддав душі пожарище за вись
над берегом стрімкого автобану.
Коли її приспав картонний “скит”,
мов Прометей, регенеруючи, я вив ще!
І муркотів у нас в ногах бездомний кіт,
себе Котом Домашнім уявивши.

2004р.

Слова-бальзам, порад намисто
даруєм іншим - день у день,
а нашу тему особисту
спинили хащі та полин.
Урізнобіч вітри прологу,
зав'язка рветься в небесах,
до кульмінації дорогу
згубили щирість і краса.
Ліричних відступів вітрило
любов не кличе в далечінь,
де епілог чаїно квилить,
посвяти скльовуючи тінь.
2012р.

ти враз забув, про що казав,

ти не кохав, проте мовчав,

як сумував - сміявся, знаю,

а сльози ми ховали геть -

не зрозумілий всім портрет

з тобою мали ми обоє...

не може бути тут розвою...

тут мертве все було. одначе,

сміявся ти - і я не плачу,

як сумував - мовчала тихо:

не почуття - взаємне лихо

11.09.2011.

Чорно-білий ще зимовий день
У калюжах позмивав кольори.
Лиш одна розрада – світлофори,
І мобільний вперто: ні дзелень!

Чорно-білий прозаїчний день
Як сорока тріскотів шумами
Голуби дрімали під дахами,
Не уміючи дзвінких пісень.

Чорно-білий день як будній сон,
Як думок нав'язливих плеяда.
Голуби – лише одна розрада
Для кота що виліз за балкон.

Чорно-білий вже весняний час
Завтра подарує серцю втіху:
подих теплої землі з-під снігу -
як предтеча радості для нас.

Все казалось бы как всегда:

Те же люди, та же вода,

Дождь, как прежде, куда-то сбежал,

Только жизнь - это даже не даль,

Не печаль, не вокзал ожидания,

И не радостное свидание,

Не приезд долгожданного друга...

Эта жизнь . ....

Скажем ласково - скука.

В скуке этой есть место печали...

И позвав нас однажды из дали

Замесили хлебец утомления.

В нем сомненья, надежды, везения,

Суета, беготня и мучения.

Еще зависти подмешали -
Вот и жизнь - что за чудо создали!

Вы мне присниться
Вдруг так захотели...
Но вы уж смели
Бывать в тех снах...

Метели пролетели,
Дожди прошли -
И мысли отошли
С планеты под названием
Любовь.
Мне все равно:
Усталый вы, спокойный -
Пустить в свой сон
Вас больше не могу:
Там нет планеты
Под названием "Люблю".

Анамнез. Амнезія: ти – не сам. І я –
в анабіоз: назавжди у ніколи,
де кожен ранок – як реанімація,
і кожен спогад – із фантомним болем.

2011

Коли боги лягають спати опівночі,
кладуть в утомі поряд тамагавки.
І бачать сни відверті та пророчі,
в них люди добрі,пси не вміють гавкать.
Росте бамбук,копають бараболю.
І ДІТИ... діти бавляться щасливо!
Бо молока без "Oreo"уволю,
і сонце сходить їм щораз як диво.
Та з першим півнем сни минуть тиранів,
боги за пояс приховають зброю.
Так знову день новий мені настане,
добро і зло зійдуться у двобою.
А десь далеко,неба край заграви,
п'ють молоко,ламаюсь тамагавки.

Мукою навиліт серце рване
Однесла вона у монастир
Утреню, вечірню і псалтир
Прикладати з вірою до рани.
У миру зостався ніжний звір,
Дивною жагою пожаданий,
Кат пестивий з позором нірвани,
Схибленого щастя ювелір.
Золото подовгу ще пектиме
У душі відвертій молодій
Жужелем розплавлених надій;
Відгорять літа, відмерзнуть зими,
Поки ця долонями блідими
Молитовно біль удушить свій…

22.11.11.

С улыбкой стремительно идёшь на встречу к друзьям,
Не помрачневшие ещё этой жизнью, мы так подвластны мечтам.
Новый день дарит лишь позитив, ведь ты молод и всё впереди,
С каждым днём оставляем лучшие годы, мы позади.
Каждую секунду мы становимся старше,
И уже пролетела та страшная цифра 20.
Уже за чертою наше милое детство,
В его объятьях, нам уже никогда не согреться.
Жизнь, всего лишь очередное путешествие,
Как поездка в солнечный Крым.
Через месяц это просто прекрасное происшествие,
Так и молодость быстро тает как дым.
Запомни меня молодой, улыбающейся и без морщинок,
С легкостью, рассуждающей о смысле бытия.
С глазами цвета зелёного с кучой искринок,
Как мы курим сидя на кухне с бутылкой вина.
Запомни меня молодой, запомни, а что дальше будет - забудь,
Спустя года, мы будем другими, и не в силах будет назад всё вернуть.
Запомни мой крик и бешенный мой темперамент,
Запомни, как я кричала о ненависти и о любви.
Запечатли в своей памяти это как орнамент,
Ведь через года, мои речи будут тихи.
Это так тяжело, стареть и меняться,
Не хочу в поток времени со всеми вливаться.
Я хочу уцепиться за эти года,
Но не оставят тут меня мои Бога.
Останутся лишь воспоминания и вредные привычки,
И двери в прошлое не открыть, какие не были б отмычки.
По вечерам будет окутывать облако прошлого,
Сколько же в нашей жизни было пошлого.
Потрёпанный снимки, отпечатки молодости на столе каждый вечер,
Возможно ганж, возможно – крепкий час, а может таблетки для печени.
И снова в поезд на обратную станцию,
Каждый вечер, словно в прострации.
Больше не будет наивных философских диалогов,
Про Будду, Конфуция, Христа, не будет больше глупых споров.
Все размышления о высоком, канут в лета,
Жизнь покажет, кто был прав в те времена.
Из кого-то слепит атеиста, другого приведёт к Христу,
Одного отправит в могилу, другого в реальность воплотит мечту.
Кого-то возможно возьмёт и лишит рассудка,
Кому то, не дай Бог, понадобится утка.
Что она преподнесет, никто не знает,
Ведь поэтому мы так часто и говорим «судьба»
Любого шанса поднять занавес, она лишает,
У неё две стороны, как у любого листа.
Ну а пока, давай запомним друг друга молодыми,
Держаться за руки, и продолжать быть смешными.
Для будущих вечеров, давай лепить как можно больше ярких облаков,
И грусти давай пока, покажем фак офф!

Все в предвкушении подарков, изобилия
Детишки пишут письма деду Санте
А мне бы сменить имя на "Матильда"
И закупить по больше антидепрессантов.
Мы не стоим и цента молодые "легенды"
Бог в конце не даст нам happy enda.
Кто курит, Кто белым посыпает ноздри
Мы идём как Пилат с Га-Ноцри
Зная что не за горами конец нашей киноленты
И понимая, что мы даже не аргенты.
Мы многие в душе - аскеты
Если бы только не нужное выкинуть в пакеты.

Хреновые пьесы
Слащавые рожи
Продажные женщины
И злые прохожие.
И рисованные стили
Чужими руками
Чужие книги
Из чужих уст валят.
Плагиата на каждом вздохе
Уныние в каждом взгляде.
Вы все так друг на друга похоже
Трудно отличить уже даже по роже.
Все нестандартно развиты
У всех стильные джинсы
все рисуют губы
и плюются на винстон.
Все курят парламент
Говорят о высоком
Все любят ахать да охать.
Вонючий дым гнили,
Тупые мужчины,
Вы куда то господа не туда заплыли.
Солженицына, никто не знает
О Бахе даже не слышали
Кто такой Гегель, Бебель
Даже спрашивать – лишнее.
Искусство потеряно в грязе
В гусиных мыслях - лажа
Вам бы лиж бы друг друга облаять
Да каждого каять.
Послушайте,
Невежды,
Хватит улыбаться,
Ужиматься,
Усмехаться,
Отрекаться,
Возьмитесь за ум!
Хватит теряться!
Послушайте на секунду,
Не надо притворяться,
Будьте умнее,
Выше,
Забудьте о рэпе
Ягодицах
Пицце
Научитесь думать
Слышать, мыслить
Возьмите наконец то жизнь
Не за жопу, за кисти
Пройдите эмансипацию
Сублимацию
Давайте сделаем ренессанс
Начнём декаданс!

Хреновые пьесы
Слащавые рожи
Продажные м/ж
И злые прохожие.

Рано, як сонце лизало росу,
Взяв я шнурочка у руки тонкого,
Щемко петельку зв’язавши із нього,
Елементарно на шию вдяг псу .
- Нумо, мій друже, підемо в дорогу,
В ній я тебе від недолі спасу,
Мрії нема там про борщ, ковбасу,
Гине життя, мов погрозливий спогад.
Тихо, покірно за мною пішов
В пархах, кудлатий , примара немов.
Ліс недалеко. Гілляка грабова.
Важко здихнув я і пес мій, панове.
Слабкість свою я нараз поборов,
Хвиля маленька - і драма готова.

10.10.11.

На руках життя пре мене здоров’я
Шляхом пізнання в чоботах охот ,
Із комбайна мов, слів гнилу полову
Висипає мій матюкальний рот.
Насмітив дітей, як листопад листя.
Від усіх утік, а від себе - фіґ!
Хоч сирий підвал - нічогенька пристань,
Тут мій кабінєт , тут мій і нічліг.
У кашкет старий, що купила Клава,
Інколи кладуть гривню, або дві.
От, якби рублів ( теж тобі держава )
Чвертку би хильнув і – лафа вошві.
Дав мені Господь в руку грудку глини,
Аби я ліпив долю й зло боров,
Я її сховав був на пів години,
Та пройшло життя і забувся схов.
Випадком прийшов я на кладовище,
Між хрестів ходив, раптом упізнав,
Глина та , що я заховав - тут, нижче.
З ляком потаїв жменю у рукав.
Не ховайте ви Божого дарунка
А ліпіть собі долю на свій смак.
Я - на смітники ( може що для шлунка
Клава принесе) борше від собак...

01.10.11.

Хіба то добре – роззявляти писок,
Набивши їдлом черево своє,
Коли лукаво нам до телемисок
Напій огиди сам Люципер ллє?..

22.09.11.

Від високих матерій –
до плотського.
Як у прірву.
Душа – у свічаді...
Щоб тонути в любові
Висоцького,
треба бути
Мариною Владі.
А не просто
чужою дружиною.
Кава. Чай.
Макарони по-флотськи.
Що ж...
мене нарекли не Мариною.
Та і Ви –
не Володя Висоцький.

2009

Сон мені чудацький сниться:
В спальні у куточку
Книга скарг і пропозицій
Висне на гвіздочку.

Там дружинина рука
Щось писала зрання.
Зазирну я спідтишкá,
Може про кохання.

Прочитав і охолов, -
Про ріллю і рало.
Хоч би слово про любов!
Що б це означало?

05.09.11.