Я - іграшка.
Дитина зі мною бавиться -
і я стаю нею.
А коли мене беруть у тролейбус -
Швидкоплинно помічаю,
що кондуктори дуже схожі на свої тролейбуси...
Так само,
як книги на своїх письменників.
Все схоже між собою,
особливо це видно,
коли людина молиться образу...
Тоді вона теж образ.
Але коли цілує розп'яття,
- я ДИВУЮСЬ її байдужості!

Зі мною такого ніколи не буває,
особливо якщо я в руках у дитини!

Вглядываясь в лица детей,
Вслушиваясь в звуки шагов…
Кто-то всполошил лебедей
Метким выстрелом… в воздух.
Так легко сорваться, и – вниз,
Расквитаться с прошлым навек.
Крошится картонный карниз –
Мы одни с тобой, воздух…
За спиной ворота-мосты,
Там нас, верно, ждут до сих пор.
Но за нами след уж простыл,
А вернуться не дает гордость.
Это не моя колыбель.
Я б ушла, да день за окном.
Ты присядь ко мне на постель,
Раздели со мной ложе.
Пятнами забрезжит закат
На едва лишь сомкнутых веках.
Говорят, ты, воздух, мне брат…
И прекрасно! Брат! Ну и что же?

Під голубою водою
Живу я, живу...
Золотоокий рибак надо мною
Закидає сіть огневу.

Крізь принадливі очка – знаю
Не раз, не два я промкнусь,
В баговінню садів погуляю,
А колись таки попадусь.

Спопеліє, застигне смутно
Жовтава зоря в імлі,
Ніч надійде нечутно.
І не знайде мене на землі.


З книги "Вересень" (1927)

Баговіння – тонкі густі водорості

Пізні поля Єлисейські.
Світло зелене-зелене.
Коли?

Гілки гомонять водою.
Вода гомонить гілками.
Хто?

Тільки із ночі – сонце.
Тільки зі світу – вечір.
Як?

Зерно в пітьмі проростає.

І чисті сльози нізвідки.
І я раптово живий!

Коханий мій, до тебе в мріях я лечу,
За щастя наше я сповна плачу,
Кохаю до нестями, та мовчу
І серце моє рветься від плачу.

Ніхто того не бачить і не знає,
Як туга чорна серце крає,
Лише владарка ніч спостерігає,
Як мрія тихо умирає.

Віддати згодна все, що маю,
Забути навіть як страждаю,
Щоб тільки ти щасливим був
І про кохання не забув.

Щоб доленка тебе любила
І заздрість чорна не згубила,
І щоб любов у серці жила,
А поруч була твоя мила!

«Уряд Януковича у 2006-2007 роках
крав зі швидкістю 60 доларів на секунду».
(З радіо, телебачення та газет)

Усі крадуть
у цій країні.
Хто більше,
а хто менше.
Від тих часів крадуть.
І нині –
теж не востаннє,
як не вперше.
Один вкраде добра
в півгривні,
а інший
на мільярд вкраде.
Обидва перед Богом винні.
Та де ж той Бог?
Та віра де?
А, може, нам
свою країну
продати богу-москалю.
Хай покарає і дитину
за ту провину,
без жалю.
О Боже!
Дай же нам не красти,
не руйнувати
спільний дім,
себе звільнити
від напасти
і об’єднатися…
А втім…
Який святий
вкрав нашу віру,
ті наші будні
і свята,
ту рідну віру –
моці міру?
Яка ота
душі сльота?
І де ж та людськість,
дУші чисті,
діла і помисли братів?
Нема душі –
немає честі,
немає нації…
А втім…
Невірний брате українцю!
Невірний нації й землі,
ти – уподібнився гостинцю
чужим богам
в чужий імлі.
Якої ж ще чекати кари! –
від не своїх -
чужих богів.
Самі себе
ми обікрали.
Своя біда.
Свої борги.

16.06.08

Багато раз потоки зла
Вкруг сонця замкнутим дозором
Земля ганебно пронесла,
Багато раз трубили хором
Знавцi земного почуття
На кшалт чи бути чи не бути.
Хоч взад немає вороття
Касян усе ж не змiг забути
За дев'яносто дев'ять лiт
Любовi першi поцiлунки
I їх ростки i дивний цвiт.
Не раз вони душевнi струнки
Уберегли вiд всяких бiд,
Коли у нерчинськiй копальнi
Окремi iстини в загальнi
Вузли сплелися, їхнiй плiд
Грiв серце й душу в мерзлiй глинi.
Вiн повернувсь через роки,
Нiщо не вручив Українi,
Та довгими були ковтки
Води з колодязя. А Оля?
Змiнивсь, змiнився милий край,
Де був колись зелений гай
Уже шматки сухого поля.

Блукали пам'яттю вчорашнi
Надiї, сповненi добра,
Змiняли їх подiї страшнi,
Години згаянi. Стара
Несправедлива випадковiсть
I непорушнi сили зла
Хилити стали юну совiсть
До їх грiховного кубла.
Тваринний жах прийнять нагально
Життєвих радощiв потiк,
Як всiх нещасть зворотнiй бiк
Волав настирливо, благально.
Та в резонанс того крику,
У мить незримого пiзнання
Струснув Касян те налипання,
Побачив стежечку вузьку
До нездiйсненого бажання
I Олю в бiлому вiнку,
Живцем вiддату на заклання.
Сказав юнак: "Моя вина,
Я випив чадного вина,
Не розiрвавши пут неволi,
Та знаю твердо, милiй Олi
Вже в радiсть радощi мої
Були б, хоча й позбутi смiху.
Та за одну сльозу її
Не залишу їй жодну втiху".
За покалiчену любов,
За неблаганну мить розлуки
Касян, знетямлений вiд муки
Доротi серце проколов.
Пожбурив канделябр на килим,
З порогу скочив у сiдло
Вiд гнiву рухом оп'янiлим
Направив коника в село.
Примчав в хвилини диким чвалом
I ще не вiрячи очам,
Горбату карлу пополам,
Правдивим пройнятий запалом,
Ледь не зрубив залiзняком -
Цьому завадили гайдуки,
За ним пiдкралися тайком
I заломили грубо руки.

Однаково - хоч в Африку, хоч в Антарктиду,
Летітимеш куди завгодно - лиш би звідси...
Емоції і шал любовної кориди
Колись забудуться і серце звеселиться.
Самотність не довічну має владу,
А усмішка - вона ж тобі страшенно личить!
Неправда, що кінець, ти будеш світу рада,
Донька тобі поможе, глянь лиш їй у вічі -
Розтане лід на серці, смуток стане світлим,
I ти ж дивись, як маки під вікном розквітли!

Між снігами білими
Там живуть моржі
Не їдять бананів,
Не варять борщі.

В океані сніжнім
Криги ледяні,
Над ними сіють
Північні вогні.

Переною служить
Біло сніжний лід,.
Не хворіють серцем,
Не п*ють настою -глід.

Морж моржихі
[При небесному сіяні]
Признається її
У вірному кохані.

В ледяному океані
Там живуть моржі,
Поїдоють рибу,
Не пічуть коржі.

Бачиш зірку? Її немає –
згасла, зникла
давно колись.
Її світлом діру латає
до усього вже звикла
вись.
Тато й мама не завжди з нами –
їх забирають
зникаючі зорі,
А діти спогадів нитками
зашивають
дірки від горя.

Сум та іронія Ієроніма Босха.
Деградація духу, патологія мозку.
Мабуть діагноз у генах записано.
Шизофренія. Як і було обіцяно.

Ловлять вітри, в небо тикають пальцем
Юрби людей, засліплених глянцем.
Роблячи ставки на курсі валюти,
Воланд чекає,- чи зміняться люди?

Прах до праху – кохання вмерло…
Не тривож прокляттями серце.
В знак жалоби завісь туманом
минулих кривд своє люстерце.
Як кохання, вмираючи, терло
сіллю образ відкриті рани
і труїло гірким дурманом,
додаючи в напій омани,
ти не згадуй – його немає.
Про мерців не можна погано
щось казати і думати - теж.
Аби серце загоїло рану,
нехай пам'ять твоя згадає
найпрекрасніші світлі миті,
коли щастя не мало меж…
Ти відмий їх, бо брудом вкриті.
А іще відшукай під бинтами
за втраченим суму липкого
свою здатність усе прощати –
і не треба вже більш нічого.
Вона буде єдиним крамом,
що візьмеш ти собі на далі -
це завадить камінням стати
болю в серці у час печалі.

Банальність співчуття чи додатковий набір банальних фраз.

Кохання вмерло – а людина жива -
У долі відкрилась сторінка нова.
Банальна фраза – почуття
чомусь коротші за життя.
Минуле для майбутнього урок –
запам’ятай і зробиш новий крок.
Яку банальність ще мені сказати?
Життя – це наші здобутки і втрати.
Корінням угору не можна рости,
не тримай минуле - відпусти.

Бо ніхто не летить. Бо порожня, як серце, хата.
Бо не падають вже – і нема кого пере-вертати,
Бо стоять я-вони, та у Бога – інакші плани,
Бо летять – не сюди, а на південь аеро-плани,
Наче зграя гусей – темна вервичка без початку,
І, похукавши в руку, поставить життя печатку,
І останній вердикт – стенограма зі смайлів-речень:
«Іншим разом, мала. Як погода? P.S. – До речі,
Я читав – потепління насуне, тримайся, мила».
…І фігурки пінгвінів із дошки водою змило…
………………………………….
Ніж чекання недремне – то краще під горло ніж:
Срібнокульково в тім’я кап-капає кат- капіж…
…………………………………
…І до шаху півкроку. Ще ближче, либонь, до мату.
З головою накрила перина снігів зім’ята,
І крижина метляє у вирві, і вир – як віра,
(а на згадку про гусочку дробом дрібоче шкіра,
Дрібно цокають зуби). Пінгвіни малі, як діти…
Полетіти? Без них я не можу туди летіти…
Бо до ніг притулились, бо гріють, бо вірять досі,
Бо спливають над нами глобально – віки та осінь,
Бо любов напливає, бо айсберг чека-чекає,
Як гранати чека – ще півмиті – і капці раю,
Ще півкроку – і горло, і світ, що водою повен,
Захлинуться, захли… та біленький, як чайка, човен
Випливає, випли… І Мазай молодий у ньому,
Розгрібаючи тишу, веслує до мого дому:
- Ой, ґаздине, приймайте. Як мокро у вашій хаті…
І розп’яття обіймів зітнеться, і ми розп’яті,
На порозі. Обнімеш. Піднімеш – над світ, над воду:
- От, ґаздине, й приплив на човні Одіссей-заброда…
…………………………………………

…і пінгвіни притихли, і небо – як чорні вишні,
І у човнику рук нас гойдає, несе Всевишній…

Божевілля – пусте, але пахне німою іржею,
Що, отак, безпросвітно вкриває солоні слова.
Полинові дощі поміж нас проростають межею
І ріка полохливого вітру в повітрі сплива.

Бур’яном поростають стежки, де ми двоє ходили.
І немає кому верболозам співати пісень,
І теплом наших тіл не зігріті базальтові брили
Біля Озера Мрій. Вже не ми зустрічаємо день

На мостах із вином... Розучилися жити сьогодні,
А натомість навчилися жити минулим гірким.
Простирадла незім’яті... Боже! До болю холодні...
Все пішло, як за вітром вогню догорілого дим.

Ще пахолк мчав тобi наказ,
А грубих хлопiв сповiстили:
"Хто в працi в полi не ув'яз,
Не надривав у лiсi жили,
Хай поспiшає на майдан,
Порозважатись на весiллi,
Яким великодушний пан
Серця вiнчує скороспiлi
Красунi першої навкруг
I найщасливiшого з слуг,
Чиї поступки завжди вiрнi
I безсумнiвнi i помiрнi".
З пiснями дiву одягли
У плаття перлами розшите,
В каретi в церкву повезли.
Похмiлля споглянувши сите
Двiрська команда вся гуртом
Поспiшно рушила за нею,
Щоб за годину вже свинею
Їству вiддатись за столом.
Ти вже був тут, а наречену
Щасливу всю (гадаю так)
За ручку лагiдну крiпак,
Топiру вийшовший на сцену,
До вiвтаря жадливо вiв.
Схизматський пiп ваш до вiнчання
Уже зготовився зарання,
Без зайвих клопотiв i слiв
Звершив, надiюсь, механiчно
Цей втаємничений обряд.
Пред богом i людьми навiчно
Вона дружина, та навряд
У цю хвилину та й довiку
На її зблiдлому чолi
Пройдуться щастя патрулi...
Вона вiддана за калiку.
Без краплi сорому, без знань,
Огидний дотику i зору,
Зiгнутий хворiстю горбань
Їй чоловiк, пiд цю потвору
Невдячну дiвку кинуть варт,
Щоб пам'ятала аж до скону
Про панську ласку i про жарт,
Зiгратий з нею по закону.
Сопуть їй певно колисанку
Вологi нiздрi - два свищi,
Та вже розбудять цього ранку
Безкровнi губи - два хрящi,
До кровi рватимуть осанку
Кошлатi пальцi, як хрущi,
Ще роз'ятрять на шиї ранку
Зчорнiлi зуби мов клiщi,
Й бацильним гноєм наостанку
Протруять слизистi прищi.
З доби в добу такiй тортурi,
Лиш в небi спалахне зоря
Пiддата хiттю злидаря,
Хай вiдповiсть на власнiй шкурi,
Чи вкрита срiбним сяйвом нiч
Так славна, щоб змiнить покої
На бридких дотикiв сувої
I мрiй дiвочих паралiч?
Та я вже звiдси чую, долi
Вона своїй прокляття шле
Хоча стерпiть тiлеснi болi
У неї серце не мале,
Та певно бiльш за форми голi,
Якi створiння ковчить зле
Нещасний розум й душу Олi
Стражданням щастя розiтле,
Которе ти в її уявi
Спiзнаєш сам за свiй обман.
Солодкий був в тебе роман
Ось тiльки наслiдки трухлявi.
Все ж ти розумний, не рiвня
Тобi крiпачка неписьменна,
Безмовно гарний, за чверть дня
Тебе кохає жiнка вчена.
Рятую я тебе, повiр,
Так будь же вдячним за мiй вчинок
Звiльнися серцем, мiй кумир!
...I в почуттях не знай зупинок.
Розкрию я для спiльних втiх
Багатства щедрого намету,
Удвох, не таючись вiд всiх,
Ми сядем в золоту карету,
Європи свiтлої красу
До твого зору донесу.
Музичний Вiдень i Варшаву
Старого Рима древню славу,
Парижа вiчного церкви
Чи в Петербурзi бал недiльний,
Що хочеш бачити? Назви,
Не бiйся помсти, ти вже вiльний.
Твiй пан продав тебе менi
По ним встановленiй цiнi".

В калюжах чужого міста
Я бачила дивне “вчора”.
Я чула сопрано “завтра”
В калюжах нерідних міст.

Лещата “сьогодні” тисли
Мою ейфоричну волю.
Блискуче-пекучу ватру
Мій спогад сьогодні ніс.

Шуміло калюжне море,
Було до нестями тісно.
Уперто стояв на варті,
Як страж, дерев’яний міст.

На скронях чужого міста
Я бачила сиве “вчора”.
Я чула прощання “завтра”
Із вуст ефемерних міст.
25.06.08

Ти дзвониш
Старому другу.
Без приводу.
Просто так.
Питаєш чомусь
Про спеку.
І сміх,
Як дзвіночок…
Дзвониш,
Щоб завтра
Зустріти осінь.
25.06.08

Мов гусінь-космонавт у люльці,
В печері брат аскет заліг,
Запер себе за сім печаток,
Оф-лайн сховався у барліг.

Лякає мантрами він тишу —
Про послугу благає смерть свою:
Метеликом його зробить хутчіше,
Щоб жив на квітці, чувся як в Раю...

Та все боїться молі до нестями,
Бо у неї з метеликом різна карма:
молі – шафа, метелику – свічка
(Певно, через відмінність у формі крила).

Тим часом шле свій заповіт мирянам
Через рядки ментальних СМС.
Останній крок його на зустріч людям
Стартує із печери до небес.

А разом з ним післав всі мрії на три букви.
Щоб вдало закосить під суперстар,
Прикрасив зачіску вінком колючим з тернів,
Готує дух і тіло смерті під удар.

Хребет асанами рівняє, рахує чакри,
Раз по раз прану жадібно ковта…
Шукає чорну кішку в закутках печери,
Та темно так, що не знайти і власного хвоста.

Ми були чоловіко-жінки,
так би мовити, жінко-мужчини,
припасовані спина до спини,
ніг – дві пари,
чотири руки.
Неділимі на дві половини.

Нерозлучними вдень і вночі,
у єстві залишатись подвійнім -
що за благо!
Стихія чи війни -
не вбачати халепи ні в чім
на безжальній землі-скотобійні…
Бо кінцівки - сплетіння ліан,
тіло - гілка, удвоє міцніша;
бо любов’ю заповнено нішу
поміж ребер – двохвимірний жбан.

І ніхто не чекав, що вперіщить
блискавицею заздрісний бог -
мов аптекар, розтявши несхибно
посередині.
От, халамидник!
Поділив повноцінне на двох
безпорадних істот.
І не видно
ні промінчика в цей буревій –
другий дар ошалілого бога.

Тільки темним тунелем дорога.
А вірніше - дороги є дві…
І на плечі насіла незмога,
і утрата – на горлі кільцем,
і стікає від розрізу рана
ярим соком.
Ти – пан, я же – панна
і віднині, і прісно. А сенс?
Чи ми справді пани собі?

Марно
продираючи нетрі густі,
виглядати єства половину.
Вдвічі менше зосталося звивин,
вдвічі важче самому іти.

(Та коли віднайду - не покину,
міцно пальці затисну тонкі,
як пізнаєш. Ні небу, ні бісу
відібрати не дам...
Серцю тісно.
Я - це ти,
ти – це я.
Нині й прісно,
поза часом - вовіки віків.)

На брамі храму мармуровий хрест.
Страсна відправа із трибун рейхстагу
Хреста гострить, щоб , мов багор, в хребет
Ввігнати ворогу, заходячи іззаду.
Захриплий страх – гірка горобина,
Страх страйку, страти, струсу чи стриптизу.
Старі сатрапи настягають хмизу,
До ранку ватра грітиме тіла.

На варті ватри вірник і весталка,
Вогнетривкі і вогненебезпечні.
Бери таріль, іди й припрошуй палко
Ставати в коло й танцювати вєчність.
Бо ти – ніхто, мій хитрий, хтивий брате,
Ти взятий на поруки й на приціл,
Непевний крок – і я лишуся прати
Ганчір'я з ваших вже ледь теплих тіл.

Радій, мій любий, доки час радіти,
Тупцюй у колі, мов зірки й планети.
Шукай, мій любий, слухай і дивись,
Що є, що буде й що було колись.

На брамі храму мармуровий хрест,
Тут жнуть хрестами, орють і карають,
Ллють піт і кров, не відправляють мес -
Нема коли, бо й коло не чекає.
Тут палять ватри і єретиків
(бо що ж вони не йдуть, як всі, до танцю?),
Ковтають страх, захриплий і гіркий,
І ночі глупої глибокі риють шанці.

Як втілити тебе, моє духмяне літо
В плетіння слів мереживо тонке
Хай щастя, молоком пролите,
Крилами пісні в небо проросте

Як аритмія перших крапель
Зливається в потік дощу, -
Натхнення тимчасове божевілля
Прорветься піснею, - і з нею я злечу

Я повен щастям, наче соти медом
Ромашка, липа, присмак чабрецю...
Напоєна роса купальським зіллям,
А небом я напився досхочу.

Я -
дивна квітка,
що розквітла небаченим квітом
Твоїм поглядом

Я -
дивна квітка,
що повниться незвіданим ароматом
Твоїм поцілунком

Я -
дивна квітка,
що зійшла повесні тільки для Тебе
і як тільки впаде перший сніг -
я зав’яну...

Я -
дивна квітка
ніжна, тендітна
росту серед скель...

пильно мене гляди...

Дивувалась черепаха:
"Грала з тигром я у шахи,
Що за диво-дивина-
Тигр проковтнув слона?"

На рушнику, як на полі,
Вистиляє людські долі
Хрестиком розкладає -
Трикутником прикладає.
Все виходить,
До кожньої події
Місце знаходить.
Козак по полі біжить
Он ліс від чорноболя горить.
Полумя багрянцем пилає-
Все на рушник, як на простір,
Долю людську викладає.
А над усім блакить неба
більше горя, більше лиха
Вишивати вже не треба.
хай на рушниках стеляться
золоті поля,
неви неозорі,
Білі тополя.
Хай на них розквітне
Голуба блакить,
Рани хай загояться,
Серце не болить

Проснувся вiн. Де свiтло дня?
А Оля де? Де добра фея?
Де галаслива метушня?
Чом тихо все? Ось Доротея
Долонi стисла в кулаки
I не смiється вже, регоче,
В нiй проступило щось сороче,
Недавнiй ролi навпаки.
"Будися, любчику, невдаха,
Одкинь минулеє смiття,
Хоч по тобi сумує плаха,
Та ти отримаєш життя.
З ночей Венецiї в болота
Щодня ми мчали без пригод,
Нарештi в'їхали в ворота
Щасливий нас вiтав народ.
Всi цi селяни, то худоба
I неотесанi й бруднi,
Та я про iнше, схилив лоба
Вiд втоми пан, та голоснi
Подiї сталися вже в спальнi:
На килим рухнула одна
Крiпачка досвiдом бiдна
Й говорить речення благальнi.
Про милiсть просить неспроста,
Второпать важко наодинцi,
Що за страхи волають в жiнцi, Та лиш калиновi вуста,
Зiзнанням щирим привiдкритi,
Припали пану до ступнiв,
Слюною сюзерен скипiв,
Себе не тямлячи, налитi
Вiд лютi кольором свинцю
В його на шкiрi дрiбнi спори, Напевно близькому кiнцю
Крiпацький розум Терпсiхори
Вiддався подумки в ту мить,
Коли хотiв вас пан згноїть,
В темницю кинути за грати,
Живцем у землю закопати,
В болотi чорному втопить,
Мiж коней голими порвати,
Чи щоб уйнять надмiрну прить
До смертi власно зашмагати.
Такий-то нелюд пан i звiр,
Грiхом насичена утроба,
У нього поклик i хвороба -
Розпусти тiла повний двiр.
Менi байдужа та рабиня,
Але не ти, щоб врятувать
Твоє життя немале вмiння
Приклала я i слабку стать
Тепер тiлесно не карати
Вельзувла вмовила сама.
Навiщо злитися дарма?
Принаймнi краще розiграти
На ранок тайно для обох
Веселу п'єсу на три дiї,
Що часто нам в днi золотiї
Комедiантки без панчох
На площах Генуї та Риму
Через одну спiвали в риму.
Уйняв пан розплеснутий гнiв:
"Вогню не треба i палiв".
Другу чоло вдягає маску,
Вiд злостi губи не тремтять,
А очi сотнею багать
Прихильнiсть видають i ласку

Мовчить юнак, не має слiв,
Щоб подив звуком передати,
А панi в чарочку сама
Йому горiлки крадькома
Повiльно стала наливати.
I просить випити, на дно
У келих ллє собi вино,
Та ще не п'є, її велiння
Слузi набратися терпiння.
Що в тих карафках за зiлля
Кас'ян не може зрозумiти,
Здалось, предмети довкiлля,
Хитнулись, стали червонiти.
Немов Венери молока
Вiдпив вина шипучу пiнку,
Не бачить панi, бачить жiнку,
Знадливу жiнку, звисока.
Вона смiється, вся хiтлива,
Руками груди пiдвела,
Її волосся - iскор злива,
В її очах нi краплi зла,
У рухах певна i смiлива,
Подiбна водам джерела.
У неї пахне чиста шкiра,
Як перед грозами полин,
А голоском спiває лiра
Чи знаменитий клавiсин.
Вуста палають мов багаття,
Дихання часте мов вулкан,
Сповзає долу легке плаття
I оголяє щедрий стан.
Краси i форми без помарки,
Одна з одною заграють,
То поять, то зненацька п'ють
Струєю серце наче з чарки.
Нема опори, на диван
Упав юнак, скотивсь на килим,
Подобом сну хмiльний туман
Йому постав обличчям милим.
Нестало сили у плечах,
В легенях кисню надто мало,
Багряна куля у очах,
Зiрвалась, враз усе пропало.

Ах, Осене, моя безмовна панно,
Крізь тишу саду пада жовтий лист.
Лиш вітер десь завиє так неждано,
Затихне знов й дощем проллється вниз.

Ах, Осене, моя самотня діво,
Вже журавель останній відліта,
Курличе він з розпуки так тужливо,
Прощаючи покошені жита.

Ах, Осене, похмурая подруго,
Захмарена й просякнута дощем,
Вогонь гаїв заносить в душу тугу,
Земля промокла дарить серцю щем.

Ах, Осене, красуне золотава,
Немає в світі більшої краси,
Ніж в час, коли вбираєш величаво
Поля у перли, в золото – ліси!

Ах, Осене, невісто смутнолиця,
Твій взір п’янить, душі ж не зігріва.
Як поруч ти – тужить чи веселиться?
– Та ні. Любити просто – я ж жива...

хребет безсоння соняшником впав,
а я лежу під небом з м'яти-рути;
є змії, що стискають, мов удав,
а є такі, що бризкають отруту

і не минають ні птахи, ні звір,
і все іде, як за наказом Будди;
а я лежу, немов удав-упир,
і хочу крови випити з Іуди

яка краса, який безмежний світ!
миршавий ліс задумався над вічним;
для чого долі крила, як політ
скінчився летом сторазпересічним?

лежить земля, холодна, мов удав,
зміїні трупи — наче квітки рути;
я вже пожив, а світу не пізнав,
як та змія, що бризкає отруту

Якщо твоє зерно не проросло,
І бісер слів знов потоптали свині,
Судома мук спотворила чоло,
І чорні думи вкрали небо синє,

Коли ти втратив все, що мав,
І в собі в котрий раз розчарувався,
То пам`ятай, - тих, хто програв,
У сто раз менше тих, хто здався

Не знеболює серце тиша –
воно не камінь, ото й болить.
Пісня часу його заколише,
У минулому біль приспить.
Намалюється чорною смугою
Біль на пам’яті полотні,
Аби потім закреслитись другою –
Кольоровою…а можливо і ні.
Не знеболює серце тиша –
Воно не камінь, ото й болить.
Та не треба в майбутнє лише
Забирати з собою цю мить.

А вуста забуття і тремкі, і солоні, мов зрада.
Чи отрута, чи зілля спасенне – різниці нема -
я його поцілункам готова віддатися радо:
кіноплівка всихає, неначе лоза винограду,
і викурює кадри із пам’яті пряний дурман.

Сивий доктор у збанок журби домішає лакриці –
руки звикли до контурів душ і до контурів тіл –
і підносить ланцет і шепоче мені: «підкорися».
А думки норовливі між скронями носяться риссю:
маргаритки засушені, Фаусте, пахнуть, як пил….

І слова шурхотять, і летять-тріпотять махаони,
прилипають рухливим декором до білих шпалер ,
і всередині колби - дін-дон! - озиваються дзвоном…
І у зачіску змій укладає Медуза-горгона,
бо чекає її за вікном кам’яний кавалер.

Танцюй зі мною, той не знаний танець
Під музику сп'янілих вечорів
Я літній Дощ - веселий голодранець
Сліпий від сонця, наче лист без слів
Пиши шо хочеш! Випусти на волю
Свої надії, хоч один танок!
Ти просто так уже давно не мріяв...
І як дитина під дощем не мок...!

Твої сни, телефонні просякнуті липнем розмови
(Де незмінне: „Люблю” і у відповідь тихе: „Я знаю”)
Вже забуті давно. І думки, як вороняча зграя...
Ти приходиш у снах на вершину святого Синаю
І питаєш, і просиш. Чомусь не почувши ні слова,
Ти ненавидиш літо, вокзали і колії. Коле
Все частіше лівіше у грудях, пітніють долоні.
Констатація болю – віршована куля у скроні.
Твоя ніч, ніби киця калачиком на підвіконні,
А світанок приходить тупим нестихаючим болем.
Під подушку ховаєш прощанням порізану мрію.
Обіцяєш, що час – це найкраще із ліків. Минеться.
І вона тобі вірить, і час випиває до денця.
Цілу жменю пігулок для свого шаленого серця
Ти ковтаєш. Бо лікар підпилий сказав: „Аритмія”.

Вікно готельне розчиню у дощ –
зіщулився старий каштан навпроти.
Пташками випущу усі турботи,
нехай летять над вигинами площ.
Без мене їм незатишно, либонь,
кружляти над струмками мокрих вулиць...
Чи не просити їх, щоб повернулись
у прихисток натомлених долонь?..
За рогом дзеленчить старий трамвай,
мов хоче мені знову нагадати,
що я тут – гостя, і пора в Карпати,
вже час сказати Києву: – Прощай.
В імлі дощу Андріївський узвіз,
вже сутеніє. День спочити хоче.
А дощ невпинно ллється і хлюпоче,
змива з душі сліди прощальних сліз...

Вічність минає у пошуках цінностей,
Смерть чи життя, - знайди десять відмінностей

Ми всі - кораблі без порту призначення
Буття... небуття... Що має значення?

Сьогодні ти тут, завтра станеш відсутнім.
Все є відносним, лише Бог - абсолютним.

Він міркував: з дітьми та заміжня...
Кому потрібна отака кохана?
Та як побачив, що іде вона,
Знов в темну прірву загримів, мов п*яний.
Вона така... Від неї гіркий смак,
У неї теплий погляд, лЕгкий подив,
І він тікав. Бо все було не так.
І не чіпав. За межі не заходив.
Жени кохання в шию за поріг,-
Воно в кватирку влізе непомітно...
І він стогнав од болю, він не міг,
Його "привіт" неголосно, тендітно
Вривався в її світ. І тільки сни
Щоночі лікували свіжі рани.
Він міркував - заміжня і з дітьми, -
Кому потрібна отака кохана?

Пора пору зміняла швидко,
Минула осінь дощова,
Зима без снігу, стало видко
Як гай листочки розкрива.
Весна натхненно виступала -
Несли по небу журавлі
Пісні на бистрому крилі.
Теплом погода забавляла,
Цвіли черемха i бузок.
Прощайте, тижнi холоднечі!
Зоря в небеснiй порожнечi
Запалить вогники сердець -
Готова Ольга вже до втечi
З коханим-любим під вінець.

Минули термiни чекання,
Пташок дзвінких весняний спiв
Розвiяв залишки вагання.
Юнак засмучений повiв
Сховати коней від пригоди,
На день у темному яру,
Бо, видно, втрутились у гру
Дрiбнi стороннi перешкоди.

А ополудні козачок
З наказом – до палацу спiшно
З’явитися – прибіг. Невтiшно
Тремтiв дитячий голосок:
"Скачiть, Касяне, мчаться коні -
Владики критий екіпаж.
Нiхто не ждав, носились соннi
Двiрськi, селяни. Пильний страж
Собак спустив, і канделябри
Всю нiч горiли нагорі.
У пана очi, наче зябри,
І погляд хижо так горів".

Ліпити здогадки похмурi
З почутих слiв нема часу!
Касян скакав – своєї шкури
Не шкода - невеликий сум -
він навіть не розтулить рота…
Лежить тривога на лиці -
За Ольгу страшно. Вже в кінці
Шляху - узорчасті ворота,
Алея далi, чистий плац.
При входi в мармурний палац,
Де глiд рясний в теплi буяє,
Його Дорота зустрiчає.
О що за диво - бо рука,
Її рука до вуст Касяна
Як цвiт городнього бур'яна -
Приємна з виду, та гірка.
Сама простягнена - чи сп'яну
Велична панi? Говiрка,
Щебече фрази нехолоднi,
Дзвінкі i гострі, мов стрiла.
Чом добра до слуги сьогоднi?
За стан схопила й повела
Його до зали. Нi людини,
В палацi світло, як в раю.
Скульптур жiночих голi спини,
Пузатi вази, інший крам -
Премудрi тюркськi серпантини
І сяйво сонця по краям
Картинних рам - єдинi свiдки
Палких жіночих хвилювань.
А на низькiм столі наїдки,
Мiцнi наливки i шампань -
Із цими ласими дарами
Мiж ананасових хвостiв
Присісти тягнуть руки дами.

Знайди перлину наче власну унікальність
В намулі снів, у плетиві думок
Чим далі, тим пластичніша реальність
"Нерівна рівність всім", - співає твій струмок

Твій простір-час - срібляста амальгама,
Подвійне дзеркало у простір сновидінь
Рух декорацій задає програма
Вистави сну, де грає світло й тінь

Транссерфер запускає в небо змія
Летить душа у світ дитячих мрій
А розум наче дід старий бурмоче
Щось про безумство нелогічних дій

Знов кольори наповняться любов`ю
І смак морозива, пташиний спів весни, -
Воскресне все, бо щастя, - воно поруч,
Воно в дитинстві, тільки руку простягни.

Далекі дерева тривожаться вітром
Я їх не бачу.
Мелодія пісні доноситься звідкись
Та я не чую.
Сонце усміхнене вийде з-за хмари
І я не плачу.
Лиш, коли ніч наступає з туманом,
Трішки сумую.

Життя розсипається в прах,
Земля утікає з-під ніг,
Небо темніє на очах
І чути десь глузливий сміх.

Потік думок розгублено мовчить
І сиплеться пісок у очі.
Лиш запитання з уст злетить:
"Ну що цей світ від мене хоче?"

Люби - не покинь! Не покинь - юдолі,
бо що тоді я? - на медовім полі
    зрітиму хліб до опалих зернин.
    Прошу, не йди, необачно один.

Люби - не покинь! Не покинь раптово,
прошепотівши останнє слово
    навіть укупі із хором святим.
    Прошу не йди – ні до кого, ні з ким!

Люби - не покинь! І ми пі́дем удвох
туди, де, слідів не лишаючи, Бог
    межі нового виписує дня
   мною й тобою - злюбовлено в „я”.

Спорожнілий рай не приймає туристів,
П’яний янгол ховається в мокрому листі,
В місті, де небо кольору твоїх віршів,
Грузнеш по горло у рожевій тиші,
Шукаючи знайомі обличчя і могили,
Знайдеш тільки якір і порвані вітрила,
Даремно чекати вітру і непогоди,
Хоча, це єдине, що в тебе добре виходить,
Поміж стін, павутини й солодкого світу,
Захлинутися сміхом, ніби вмієш радіти,
Померти, прокинутись від тиші і холоду,
По шматочкам збирати наосліп розколоту
Три мільярди секунд металеву стіну,
Наша вічність ніяк не вкладеться в труну,
Все ще крутиться з боку на бік, шелестить,
Не заплющує очі, сміється й мовчить,
Тільки вітер гуде в підворіттях і парках,
Чомусь цього літа у пеклі не жарко.

Розлився степ
Мов кефір
Обличчям вгору
Крізь повіки
Віки
І квіти
Квіти
Квіти
Такі однакові
Байдужі
В цю пору
Не цвітуть
Червоне небо
Нетрі
Не
Тримає
Уже земля
Імла
Пітьма
Нема
Нічого
Вже навіть Бога
І того нема
Ма
Ма
Стихає
Тихо
Тиша
Ти
Є
Є
Є…

Падаю в ніч, як у воду листя.
Дивишся в очі, у кару глиб.
Цілиш у душу, диви не схиб.
Падає тінню досвітнє місто.

Вічність до суму і крок до тебе.
Міцно тримаєш? Гаразд, тримай.
Стрімко злітати за небокрай
Крилами креслити аркуш неба.

Стрічка на очі. Життя наосліп.
Цвинтарна тиша. Дві пари рук
Мовчки сплелися. І серця стук
Рветься шалено, неначе постріл.

В тишу-каміння. Могильні плити –
Свідки єдині побачень . І
Тут серед вічності ми одні.
Жити чи вмерти? Таки любити.

Тобі сьогодні я освідчуюсь в коханні.
Так несміливо, мов школярка, на папері.
Тріпоче серце, наче пташка рання:
Його відкрила, мов таємні двері.

Тебе, здається, все життя чекала,
Але зустрілись якось не до речі,
Бо доля вже стежину протоптала,
Життєвий досвід завдала на плечі.

Від тебе почуттів не вимагаю,-
Живемо ми на різних паралелях.
Кохання мене в юність повертає,
Світанки бачу в ясних акварелях.

Лечу до тебе в думці щохвилини,
Ілюзій в своє серце не впускаю.
Лиш тихий смуток, як терпка тернина,
Ночами сон з подушки викрадає.

Крихті зайчику купили
Барабан дзвінкий червоний,
Барабанить він щосили,
Дробом тим вовчиська гонить.

Вовк у відчаю від звуку:
- Що, скажіть, оце за шал?!
Не було хіба що грюку,
Щоб тугим на вухо став.

Гей! Примирення приймайте!
Слово вовче миттю дам.
Барабана лиш сховайте!
Заспіваю краще сам.

Розгойдай мене на вітах помаранчевих історій, -
Я на мить торкнуся неба, наче сонце-апельсин.
Хтось подумає, напевно, ми з тобою – двоє хворих, –
На утіху чубатуркам щічку сонця надкуси.
І проступлять з мене соки життєдайною росою,
Жовтосяйним діамантом через серце навпростець.
Хтось повториться удруге – ну, погляньте – хворих двоє,
І запишуть двом діагноз в лікарняний папірець.
Тільки сонцю клітки мало, щоб сидіти, як папуга,
У шпиталевих палатах підвіконня занизьке -
Зістрибнути і чкурнути у небес блакитну смугу,
Назбиравши парасольок розкульбаблений букет.
Розгойдай мене на вітах помаранчевих історій,
А як тільки гримне зверху блискавицею дверцят,
Перепинять хмари сонце на небеснім світлофорі,
Нам на згадку лишить сонце на обличчі сонценят.

1
Я не знаю, що в листі скажу тобі.
Стільки на душі, про що я промовчу.
Непомітно так пролинув рік.
Біля тебе син і чоловік.
Тож і відповіді не прошу.

2
Ніби звичайнісінька історія.
Ніби це роман і море тільки, та:
любощі на теплому піску,
і прощання привокзальний гул,
все частіше будять серед сну.

   Десь у світі в незабутнім літі
   Залишилися ті дні.
   Десь у світі линуть щастя миті,
   Та для нас з тобою - ні.

3
А, можливо, і нічого вже нема.
І жура моя невдовзі промине.
І для чого я не знаю, та
напишу тобі цього листа.
Може верне він мені мене.

   Десь у світі в незабутім літі
   Залишилися ті дні.
   Десь у світі линуть щастя миті
   Та для нас з тобою ні.

Ніч пробуду біля вікна,
вгадуючи в зорях тебе.
Допишу до ранку листа,
і не відішлю, ніколи
...

Десь у світі в незабутім літі
Залишилися ті дні.
Десь у світі линуть щастя миті
Та для нас з тобою ні.

„Тебе не вистачить на втому
(це, певно, так погаснуть зорі
І лусне зо сміху планета)”

Ганна Осмоловська поезія „Певно”
***********************
Щось з нами сталося...
Ще не було нічого
А вже тебе не вистачить й на втому
Ну а мене - і поготів
Сьогодні ти жива – напів
Спостерігаю...
Думаю, так гаснуть зорі
Чекаю, може ще й планета
Зо сміху лусне
От було б...
Це певно день-межа
І я не зміг... Та й осінь, думаю,
Не встигне розпочатись
Дощі он обмивають бабцю Літо
Вже відійшла
У чорному пів світу
Не дихаєш, мо черга за тобою?
Шкода...
Ти ж не чужа
Та ти ж ЯК ВСІ!!!
Засни, як та сова у білий день
Ти ж фурія шалена
Ти виспівала всі прокляття
А потім знов
прийшла до мене?!
Забудь свої найкращі миті
Останній подих
Погляд згас...
Та раптом тріпнулись повіки
А потім думка
Бабці смерть заводить нас?!
Атас!!!
Ні, відпускаю
Треба жити
Ми не такі
Ми ж увісні
Та й осінь, то не бабця Літо
А певно хтось з її рідні
Відкрили очі
Темно, тихо
Одні...