Переливаючи з порожнього в пусте
І повертаючи з пустого у порожнє,
При ділі може бути всяк і кожен.
І діло те нехитре і просте.

А можна брудом плеснути в лице,
Бездумно, без жалю, беззастережно,
Або штовхнути камінь обережно
На голови із даху – от і все…

Я не скажу відверто слів хули,
(Хоч, може, й слід): мене цьому не вчили.
І не помщусь. Збираю рештки сили
І все прийму – від ватри до золи.

Переливаючи з порожнього в пусте
І повертаючи з пустого у порожнє,
При ділі може бути всяк і кожен.
І діло те нехитре і просте.

А можна брудом плеснути в лице,
Бездумно, без жалю, беззастережно,
Або штовхнути камінь обережно
На голови із даху – от і все…

Я не скажу відверто слів хули,
(Хоч, може, й слід): мене цьому не вчили.
І не помщусь. Збираю рештки сили
І все прийму – від ватри до золи.

Я споглядала, як Арахна тче
І сповнює бджола чарунки-соти.
Постала Кліо сяйна за плечем,
Промовила: "Озорюй ці широти".

У серці - флогістон, солодкий щем.
А травень сіє мерехким дощем...
Пора спокути, релаксацій, грому.
Я - птаха.
Не належу тут нікому.


2015

Не пострілом влучним в самісіньке серце,
Щоб навзнак навіки лежать,
А потиском дружнім крізь січі-герці
Хотів би народи всі поєднать.
P.S.
Щоразу, як Земля завершує ще один оберт,
Думаю про них, поборників братання,
І певен, що й завтра зійде сонце для всіх нас.

Давай розставимо крапки
У відповідях будем чесні
Всі визнаємо помилки
І змиримося у протесті

Не станемо шукати змов
Давай лишатися союзом
Втечем від свідчень , перемов
Бо тільки нам приймати градом

Буває різне , і для нас
Знайшлись турботи у спокусах
Всі вимоги лікує час
Усіяний в потугах - скрутах

Можливо це останній шанс
Нам зберегти , сильнішим бути
Тому тримайся , це за нас
Ще б'ються двох сердець молитви...
2015р.

Любов'ю зцілена душа
До неба в радощах злітає
Стає наївна мов дитя
Все потаємне відкриває

На сонці проблиск золотий
Тепла весіннього принада
Грайливий паводок стрімкий
Моя піднесена плеяда

Тону у цьому небутті
Розчулений таким видінням
Пейзажем міражу - красі
У захваті від гри промінням

Любов коханню донесла
Усі найкращі компліменти
Назад немає вороття
Тому хто звінко бив в куранти...
2015р.

У переспівах майська ніч
У солов'їв пора кохання
Сади розквітли запашні
Воркуємо і ми до рання

Так хочеться усе віддать
За цю блаженну неповторність
Молити бога зберігать
За надану життям взаємність

Колише вітер парку лан
Скриплять старезні крона дуба
І зорі сяють поміж хмар
В піднесенні сама природа

Ідем алеєю у двох
У вирі цього ворожіння
У радості душі їство
Один для одного спасіння

Яка ж чудова є ця ніч
Все в оксамитових плетіннях
Як я люблю тебе , і світ
Що нам відкрив талант прозріння...
2015р.

З піджаків облетіли маки,
День примирення тихо згас.
Післясмак, післязапах лаку…
І рахунок за клятий газ.

А було… Із російським солдатом
У окопі сиділи однім,
Крихти хліба ділили й вату
Щоби кров зупинити. Дні,

Як шинель обгоріли в пеклі,
Загрубіли у мирний час…
Тільки сліз неслухняні петлі
Ностальгією душать вас.

Липне пісня, неначе пластир
До душі, там де серце, де
Віра в правду і віра в царство
Виривається із грудей.

І дратує триклята вата,
І не ділиться більше хліб…
Нині вас розділило свято,
Ніби небо і воду – лід.

Ви чужі. Ви навік не браття,
Бо між вами отой окоп.
І стріляй, не стріляй – не вдасться
Поховати у нім обох.

Бо один там копав могили
Все життя. І лишився там.
А у іншого кріпли крила –
На свободі його літа.

…Облетіли червоні маки…
В’яне квітами сила й сум…
І не миряться символи й знаки.
І не легшає важкість дум…

08.05.15

Рани занили укотре. Знову сюрпризи погодні.
Рання весна вітровії гонить удаль за село.
Бачив сьогодні лелеки: стомлені, кволі, голодні,
Сіли на ближньому полі, що поросло бур`яном.

Вмить пригадав: Того року, після запеклого бою,
Тінь журавля в піднебессі. Крила у розліт хрестом,
Що, наче Ангел Господній, душі скликав за собою,
Тільки тоді не судилось з ними летіти гуртом.

Виніс товариш із бою, ( а полягло їх багато)…
Крихітний хрестик на шиї – мамин в сльозах оберіг.
А у руці задубілій темно-зелена граната,
Вже без чеки, бо остання. Та, що для себе беріг.

Госпіталь. Болі нестерпні. Все пережив того літа.
Сонячні кола і темінь. Вихором рвався у бій.
Потім приїхала мама – сива, налякана, зблідла.
Витер зап`ястями сльози, що поповзли із-під вій.

Групу дали уже другу. Жалко, нога ще не гнеться.
І то пусте, що осколки досі болять в голові.
Добре, він має гітару. Сяде, до струн усміхнеться,
І пригадає минуле – будні свої фронтові.

Гриф у гітари обніме, хрускіт відчує у пальцях,
Трепетно так притискають зброю, коханих, стакан…
Гляне на книжку пенсійну. Фото – йому дев`ятнадцять.
Бравий десантник в минулім. Хто він тепер?
Ветеран….

03.05.2015р.

Увіходиш у схилений дім, як у друге життя.
Ти для смерті не друг і не ворог, вона – стороння:
не протягне руки́, та й не кине в імлу небуття.
Ча́с усіх забере і байду́же усе схоронить,

караванами днів потоптавши живі почуття,
щоби згодом розкласти усе по своїх полицях.
Тільки ти вже не цілий: частина лишається там,
де ясніли любов’ю і ласкою рідні лиця.

2015

Мете травневий цвітопад,
У серці - справжні заметілі.
Сміюсь і плачу невпопад,
Зів'яли крила скам'янілі.

Раніше мрії щовесни
Мене ловили у тенета.
Гадала: знову від краси
Я очманію, але де там!

Дурманно проливним дощем
Закрили світ мені вуалі.
Спочину за твоїм плечем...
А далі?.. Все одно, що далі!

Ти бачиш на згірку руїни?
Там ворог, мов щур той, укривсь.
Ви нині повинні, повинні
З-під хмар його скинути вниз.
І рушили в ярому марші,
У помсті за кривду нашесть;
Пішли, непохитні, як завше,
Щоб битись, як завше, за честь.

Приспів:

Червоні маки на Монте-Кассіно…
Польська кров їх полилА в ті дні.
Йшов вояк по цих маках – і гинув,
Та сильнішим од смерті був гнів.
Сплинуть роки, і сотні їх сплинуть,
Позмивавши давнини і слід…
І тільки маки на Монте-Кассіно
Червоні вічно, бо з крові їхній цвіт.

І ринулись перші, нестримні –
З життям не один з них простивсь, –
Мов ті відчайдухи в Рокитні
Чи ті, в Самосьєррі, колись.
І знову атака вчергове –
І вдався нарешті удар!
І прапор свій біло-червоний
Вгорі підняли серед хмар.

Приспів.

Ти бачиш хрестів білі гряди?
Це з честю вінчався поляк.
Що далі – то більше їх знайдеш
На схилах отут і в полях.
Земля ця полякам належить,
Хоч Польща далеко звідсіль:
Свободі розширюють межі
Хрестами ще з давніх часів.

Приспів.

Чверть віку минуло, братове.
Давно в горах спокій і мир.
І білими мурами знову
Піднісся до хмар монастир.
Лиш пам’ять про ті бойовиська,
Про кров, тут пролиту ясну,
У дзвонах бринить монастирських,
Що грають полеглим до сну.

Приспів.

2015 (переклад)

Війни невигойні стигмати.
Печаль Арахна тче і тче.
Виходить на узвишшя Мати
І руку прикладає до очей.
Кого там надивляє, – не питайте.
Про те в нас знають навіть малюки...
...Війни невигойні стигмати,
Невжеж ви оселились навіки?

Згадалося, у пам*яті не вигіркло,
Хоча й давно було-перебуло…
Дуплява груша пташіла на вигірку,
Обходив квітень повагом село.
Медово пахла свічка під іконою.
Великдень. Ранок. Паска на столі…
Той край тепер зоветься просто зоною.
І я вже не живу на тій землі.
Переболіло. Бо таки давно було.
Одначе й досі віриться мені,
Що груша та в селі коло Чорнобиля
Уперто квітне знов оповесні.

07.05.2015

До ніг нових забудов
Кладуть віковічні дерева.
У кронах пульсує ще кров,
А вже помирати їм треба…
Багато прийшлося страждати,
Терпіть і чекать на віку,
В буревії спину тримати,
Подорожніх ховать від дощу.
Зеленими хвилями гралися,
Хто більше прихилить неба,
Із сонцем за обрій змагалися, –
Тепер їм нічого не треба…
Тут скоро зведуть хмарочоси
І паркінг на тисячу місць,
І питимуть пиво з анчоусами
Мешканці нових обійсть.
А може збудують кав’ярню,
Щоб тихо згадать падолист, –
Коли на душі часом хмарно
Так мало щасливих місць.
А кава, як сльози гаряча,
І чорна, як наша земля,
Дерева більше не плачуть, –
Листочком на мить стала я.
Дерева більше не плачуть,
Лише приходять у сни…
І душі шукають незрячі,
І прощу дають навесні…

2015

І хвороба дарує частенько блаженство під небом.
Так, що фібри і зябра – не чують падіння таке.
Ти задумав собі, що довкола – дурні, як амеби,
А найкраще на світі – мартіні, коньяк і саке.

Ось і міні-бікіні викреслюєш із лексикону…
Жар кохання ти виригнув, коником затупцював
І депресію щемну прожовуєш, аж до оскоми;
Як дитятко, на тілі несеш незагойності вав.

Навантажився смислом : себе, а не інших дурити…
Але, хоч і прошу, ти мені про оце не кажи.
Я тебе не врятую, щоб стало – і шите і крите,
Бо, як Ладо, стрічаєшся… з «Ладою» у гаражі.

Ти не сіяв, не жав і не знаєш, як пахне сіножать.
Зір напружив – і хочеш легенько добратись до зір…
Не пищи, не свищи, ти й до мене дістати не зможеш.
Постраждай непідробно, й людиною станеш. Повір!

Ми по війні ще грали у війну.
Корів і кіз напризволяще кинувши,
Ми лізли в доти, кидали гранати,
В рукопашну сходились,
Коли набоїв бракувало...
Пекли картоплю.
Поруч дозрівали міни...
...Не всі ми повернулися з тих воєн.
Рукави порожні в моїх однолітків.
З милицями мовби й народились.
Ми по війні ще грали у війну.
Ми грали у «німців» і «червоних».
Слабосилий, я завжди був «німцем».
Ще й досі крає серце та несправедливість:
Ну, який я в біса «німець»,
Коли фашисти ставили мене під клуню,
Автомат строчив над головою...
Хлоп’яча та несправедливість
Вкарбувалась у пам’ять дужче,
Ніж пошуки картоплі у землі задублій,
Ніж сколоті стернею ноги чи недосяжний хліб...
Так я зненавидів війну удруге...

P.S.
...Не грався у війну з синами.
Стачило тої, що поглумилась над дитинством.

І ми залишились
одні...
Про се, про те
ішла розмова...
Рука блукала
по стегні
і раптом -
зовсім випадково!.. -
тебе торкнулася
між ніг...
Здригнулась ти.
І сіла боком...
Зненацька -
бісики в очах:
"Скажи,
що ти це ненароком?.."
І я погодився,
хоча...


05.05.2015

О, Музико! Як добре, що ти є!
На віях янгола бринять блаженства миті,
ці нотки-сльози терпко-соковиті
виповнюють ущерть єство моє…

Поезіє! О, музико зі слів,
у ритми серця із небес улита
в сакральний час від сутіні до світла
десь на межі свідомості і снів.

Вплітаючи у музики красу
коштовності словесних інкрустацій,
гармонією надтонких вібрацій –
о, Пісне! – ти портал у Божу суть...

ВЕСНА-2015
Сипле квітень п’янкі привіти,
Обціловує світ вустами.
Весняним обв’язавшись вітром,
Від краси цеї просто тану.

Никнуть сутінки вмить останні,
Піє соло пташина рання.
Огорнувши плечі світанком,
Заслухаюсь ноктюрнами травня.

О, яка ж тут краса довкружно!
А ще ж будуть дива у літа!
Все в Природи – і мирно, й дружно,
Тільки хтось хоче все це вбити!
(© Любов СЕРДУНИЧ, 3 квітня 2015).

Один из тысячи не смог молчать покорно.
Он гордо встал и обнажил свой меч.
И тысячи таких (из миллионов!)
Поднялись и пошли за ним во след.

Они меняли эту землю, по крупице
Выкапывая правду из глубин.
Их окружали миллионы тысяч,
Но не смолчал из тысячи - один.

***

Пишите письма, отправляйте своевременно,
Когда их ожидают адресаты.
Когда есть время, когда нету времени…
И даже если не о чем писать.

Пишите просто: "живы и здоровы…"
Не объясняйте, почему молчали.
Не нужно лишних слов и бандеролей.
"Ау!" и всё. Сквозь годы и печали.

***

Страшны слова когда они молчат,
Когда они внезапно затаились,
Когда не знаешь ты с чего начать,
Ведь все слoва когда-то говорились.

Кто ими плакал, мучался, любил,
С ниx начинали, ими завершили...
Как и людьми - словами полон мир,
А ты их должен вымолвить впервые.

Всё повторялось - красота и низость,
Всё было - и асфальт и спорыши,
Поэзия - всегда неповторимость!
Беcсмертное касание души.

***

Не знаю: Вас увижу, или нет.
Да может это и не так уж важно,
А важно то, что где-то вдалеке
Есть тихий зов неуталённой жажды.

Я не позарюсь, мне за счастьем не успеть.
В такие дали эхо не достанет.
Я думаю о Вас. Я знаю что Вы - есть.
Моей душе и этого хватает.

***

Ты в след глядишь, а я уже "на трапе"
И нету слов, и горечь через край.
Вся жизнь идёт по Гаусовой шляпе
Вот так вот "здравствуй", а вот так — "прощай".

Прощай, прощай, чужой мне незнакомец,
Хотя роднее в целом мире не сыскать.
И этот случай —он один из миллиона,
Когда великий подвиг — убежать.

***

Шальные темпы. Время - суперценность.
Фантастика - не грезил и Жюль Верн
Вскипает в наших венах современность
Нас из металла выковал модерн.

Душа теперь - принадлежит эпохам.
Но что ж её так резко потрясли
Простые яблоки, что пахнут льохом
И руки матери, что яблоки внесли?

***

В сад выхожу, он чёрный и худой,
Ему уже и яблока не сбросить,
И тихий шум походки золотой
Ему на память оставляет осень.

В саду я в этом выросла, и он
Меня узнал, хотя и долго озирался.
В круговороте нефатальных перемен
Он старым был и снова обновлялся.

И он спросил меня: - Ну почему
Ты не пришла тогда, когда цветенье?
А я сказала: - ты один мне, друг,
Хоть в эту пору, хоть в другое время.

И я пришла не струшивать ренколд,
И не варить плоды твои на зиму.
Другие ходят в час твоих щедрот,
А я пришла во времена тоски.

Ну вот и все мои права.
Уже сникало солнце за холмами,
А сад шептал шершавыми губами
Какие-то прощальные слова...

Кожна мрія людська - літак.
У когось - "Конкорд",
У когось - маленька "Цессна".
Кожна прибуде в аеропорт,
Ув імлі не щезне?
Небагато ж прошу,
Царице Всечесна:
Хай тече життя,
Хай ростуть жита,
Хай летять літа,
Хай летить літак
І надія нехай не помре,
А як помре - воскресне.
Хай Небо громами
В долоні сплесне:
"Як же ж так?!
На старому біплані
В палати Небесні?!"
Ну а як?!
Коли мрія людська - літак,
І Едем - її аеропорт,
І не страшно, що в когось "Конкорд",
а у тебе - маленька "Цессна",
Головне, що пілот - мастак!

6.05.15

Темна нiч iшла через мости
Зустрiчать наразi заметiль.
Темна нiч спиралась на хрести,
Розлилась туманами довкiл.

Дибала туди, де вдалинi
Горизонт самотньо загасав,
Пильнували, блимали вогнi,
Вiтер днями сторожко блукав.

Нiч спустилась, темно навкруги,
Цiпенiє cвiт, лякає нас.
Нагадає знову про борги,
Тi борги, що вiддавати час.

Все переплелось - i cум, i страх.
Ще багато прагнень та жалю.
Стихло, причаїлося в очах
Не почуте - "Я тебе люблю".

14 листопада 2014 р.

Ні, не з історії я знаю
Ту найстрашнішу поки що із воєн.
Самому довелося бачить,
Як вели колони наших бранців,
Як ніс Дунаєць у Дніпро кров юдеїв,
Як начебто в качину зграю,
Регочучи фашисти цілились
В парашутистів на Букринськім плацдармі...
Гиркотню, що найчастіш вночі лунала
Перекликаючись із гавкотом вівчарок,
Тоді вважав я за німецьку мову...
Відки ж було мені знать малому,
Що є також і мова Гете, Шіллера чи Гайне?
Неоплатний борг, Німеччино, ти платиш.
Чимало осколків повиймала з плином часу,
Але один так і лишився назавжди побіля серця...
...Вершники у касках і на конях,
Що зроду-віку не бачили в нашім селі,
У вакуацію нас виганяли з хат.
Наче вівці, брели ми курним шляхом,
Не знаючи, куди й навіщо.
Обабіч з гуркотом неслись мотоциклісти.
На руках у матері - ще менший од мене брат.
Я клуночок несу з харчами.
Од утоми й спеки от-от впаду.
Раптом спинивсь мотоцикліст
І жестом наказав сідать в коляску.
Недовго, щоправда, там ми спочивали.
Благодійника спинили криком.
І знову опинились ми в колоні...
...Час повиймав чимало осколків з пам’яті.
Та й досі ношу побіля серця один:
Печальні очі мотоцикліста того,
Цукерку, що він дав тоді мені ...

У віддиху півдня, у світлі
купаються сакури наші.
В рожевості вулиць, у квітті
розквітлістю повняться чаші.

І наша розквітлість… Ах, весно!
Голуб нас, п'яни пелюстками!
Веди урочисто й воскресно
в те літо, що завжди над нами.

(5 травня 2015)

Відраховую кроки назад,
Вивертаючи вічність назовні
В небі цім, наче каменепад,
Між людей цих, як здурених зомбі.

Де немає питань чи ідей,
На які розгубились отвіти,
Й не потрібен уже Прометей
У неоновій тиші софітів.

Відраховую час навпаки,
Хоч противляться днів циферблати.
Та уперто не йду! ...А таки
Ще б не дихати, не рахувати...

І повірити... Віра ще є?!
З Богом стрітися... Боже, чи чуєш?
Чорнозріє гріхів сомельє
Над пекельними бочками всує...

Не чіпай! Не чіпай! НЕ-ЧІ-ПАЙ!!!
Вже й без того душа кам*яніє.
Відраховую кроки у Рай,
Де адами, де єви
...і змії...

(28.01.15)

Що мало бути, те уже було.

І буде тільки те, що має бути.

Розмиє дощ признання непочуті

І знову заблищить віконне скло.



Здійметься в небо пелюстковий вітер,

Шугне в безмежну синю глибину.

Щоб наздогнати втрачену весну

Йому летіти і не долетіти...

Б.Федорову

У дворі, там, де щовечір награвала радіола,
Де пари любили кружелять,
Всі хлопці поважали дуже Льоньку Корольова
І присвоїли йому титул Короля.

Був Король, як король, усесильний. І як другу
Непереливки чи й так не поталанить,
Він простягне йому свою царственую руку,
Свою надійную руку, щоб спасти.

Та ось якось, коли «мессершміти», як ворони,
Розірвали було тишу, мов струну,
Наш Король, як король, він картуз свій, як корону,
Набакир і пішов на війну.

Знову грає радіола, знову сонце в зеніті,
Та нікому заплакати за ним,
Бо Король той був один (так буває на цім світі)
Королівну ще не встиг собі знайти.

Та куди б не йшов я, хоч який не був би там клопіт
(В справах чи просто так погулять),
Все здається мені, що за отим ось поворотом
Короля пощастить знову стрічать.

Це тому, що на війні хоч і справді стріляють,
Не для Льоньки сирая земля.
Це тому, що ( вибачайте), я Москви не уявляю
Без такого, як він, короля.
1957




Булат Окуджава «Песенка о Леньке Королеве»
Б.Федорову

Во дворе, где каждый вечер все играла радиола,
Где пары танцевали, пыля,
Ребята уважали очень Леньку Королева,
И присвоили ему званье Короля.

Был Король, как король, всемогущ. И если другу
Станет худо и вообще не повезет,
Он протянет ему свою царственную руку,
Свою верную руку, - и спасет.

Но однажды, когда "мессершмитты", как вороны,
Разорвали на рассвете тишину,
Наш Король, как король, он кепчонку, как корону,
Набекрень, и пошел на войну.

Вновь играет радиола, снова солнце в зените,
Да некому оплакать его жизнь,
Потому что тот Король был один (уж извините),
Королевой не успел обзавестись.

Но куда бы я ни шел, пусть какая ни забота
(По делам или так, погулять),
Все мне чудится, что вот за ближайшим поворотом
Короля повстречаю опять.

Потому что, на войне хоть и правда стреляют,
Не для Леньки сырая земля,
Потому что (виноват), но я Москвы не представляю
Без такого, как он, короля.

1957

Висохли оази цілини
у басейні Криму і Донбасу.
І салют поезії війни
Україна адресує Марсу.

Не минає і не омине
буква онімілого закону.
Замалюю сажею ясне
у сонеті білої ворони.

Як на наші луки і лани,
де упали дочки і сини,
руки простягає лже-месія.

Спопеляють ниви цілини
генії пороку і війни.
І немає прощення Росії.

                              06.05.2015

Ще древні знали, що нема нового
у сущій Ойкумені суєти.
Але безмежність тягне у дорогу
аби новою стежкою іти.

Аби сказати іншими словами
те саме, що лунало вже віки
так само, як у пам’яті руками
махають дерев’яні вітряки.

Як усікають, ласі до наживи
і їжі, людолови-вороги
политі потом і дощами ниви,
і кров’ю ополоскані луги.

І засоби, і методи відомі –
улесливі й погрозливі слова.
Зелені чоловічки – на поромі,
а по Майдану шастає Москва.

І всьому цьому є одна причина –
наївна віра, дзеркало криве,
з якого зирить нібито людина,
і нібито віщає щось нове.

І зі сторінки клубу чи майстерні –
такісінькі інструкції таємні,
так-сяк завуальовані слова
лукаві. І ті самі люди темні
набріхують, і знову, будьте певні:
«говорить і показує Москва».

                              04.2015

Для вашого зростання не потрібна
висока концентрація води.
Для вашого зростання, очевидно,
потрібне лиш бажання прорости
на ґрунті благородному, важкому -
на кшталт рефлексій чи сумних місцин.

…Але ж ви ростете і на такому,
як тінь від ЗНО чи магазин,
в якому не бажають продавати,
не вірячи студентському квитку.
Поганий гумус – це серйозна вада,
тож вибачте за це садівнику.

Принаймні, з вами(попри певні втрати –
побічний передбачений ефект)
я маю право не охуївати,
прямуючи дорогою вперед.

31.01.15

Понад містом висять туманами,
Березневі коти й дощі…
Зустрічайтеся із коханими
І цитуйте для них вірші!

І ми б ішли парадами, якби
це не була воєнна істерія.
У пафосі минулої доби
лишаються Корея і Росія.

Путі несповідимі розійшлись,
зате ідемо до одної цілі.
Героїв назначатимуть колись
як у Росії нині – ало-білі.

Немає «вітчизняної», а є
«оплот», що Україну убиває.
А світова – сто грамів роздає,
кому на посошок не вистачає.

Війна і мир – свобода і різня.
Печерні прайди рикають по місту.
І у житті суцільна маячня,
і віщі сни без логіки і змісту.

Гієни виють на армагедон.
Опояса́лись генії розбою.
І за пороги кров’яніє Дон,
коли перемагає параноя.

Перемагає «рашеська шпана»,
але перемагаючи, руйнує
сама себе. Роз’єднує війна,
але народи солідаризує.

Не ми, то наші воїни-сини,
уламками Донецької стіни
підпишемо мандат своєї волі.

Воюючи у пеклі сатани,
стаємо переможцями війни
на караулі у своєї долі.

                              05.05.2015

Погодься, очевидний брак блакиті у
стійкій фортеці лікарняних стін.
Моя відсутність вийшла непомітною
для несподіваних весняних змін:
пригадується обрій бронзуватим, ще
зануреним в іржаву каламуть,
а зараз – яблуневі білі ватрища
мене уперто не упізнають;

я знав це сонце переважно сонним і
нездатним опромінювати вид:

пейзажна пам’ять є односторонньою,
зате зручніше замітати слід.

05.05.2015

Не знаю, що із цим робити.
А мариться одне і те ж –
як накопичується мито,
якщо за ніч не об’явити,
якою мрією живеш.

Якими думами і снами
життя наповнює єство.
І як живемо із боргами,
і як не віриться, що нами
ще не гидує божество.

І як миритися, що темні
і злі сусіди іноземні
ідуть війною на народ?
І як усе це описати,
коли чекає біля хати
іще не копаний город?

Живу молитвою до неба.
Мені нічого і не треба,
аби закінчилась війна,
аби про неї не писати,
як то чекає на солдата
дитя і матінка сумна.

І почуваюсь перед нею
за оборонну епопею
усе ще винним без вини.

І уявити як – о, Боже:
її
               ніщо                              не переможе,
цієї мирної війни.

                              05.2015

Перетікає море в небо
На виднокрузі міражів.
Солона музика змиває
Із душ оскомину олжі.

Густими краплями на пляжі
Нептун поволі пише вірш
І хвиля хвилю накриває,
І слава гине не за гріш.

Холодні пальці піна лиже
І тільки сонячний бурштин
Чуття минулі зберігає
В застиглих вигинах краплин.

01-04.05.15

Це не моя гра, не мої правила…

Доля мене в запасні поставила.

Я бракована річ у чужих руках

І ніхто не помітить сльози на очах

Комусь належатиме ця земля,

Хтось приречений на успіх, а я…

Не можу встати з колін – не дозволяють

Боюсь розправити крила, бо поламають

Я хочу йти вперед, та стоїть стіна

І далеко не по силах мені вона.

Очі підніму подивлюсь в небеса.

Говорять, що бувають чудеса…

червень 2013

у кінці роману нудного і не модного
ну давай уже вб’ємо один одного
із кола в коло – із цирку в церкву
таки докотимось до інцесту…
скаче цугом енцефалограма
φαλλός… μέλος… τράγος … – δράμα*...
колоною дорійською біля мене
стоїш… ок… bien… gut… va bene**…
не буде ідилії коли є дилема
не буде едему коли є геєна
не до неба – коли задивлені в низ
отакий безпомічний постмодернізм…
ніхто ні в чому не винен… нікому не винен…
світ четвертований… розум розполовинений…
… беру на руки Час-немовля – екстаз і екзотика –
ніжно цілую в порцелянового животика
і не хочу ні жнив ні жертви – Бог щось придумає…
дим… дим… дим… над чумними чумами…

І круть , і верть , і так , і сяк
І навздогін , перекосяк
Видумував причину взять
У жінки дозвіл - погулять

Хотілось з кумом у кабак
Попробувать хмільний первак
Всі рекламують його так...
Що слину пре , аж пахне гад

Ударила ідея в лоб
Зірвать охапком весь бузок
Подарувать , і під шумок
Чкурнуть городами в гайок

Там кум чекає у засаді
Млинці гарячі у кармані
Свистить години півтори
Заслюнив бороду , штани

Таки проказа ця вдалася
Зумів втекти , хоп , хоп із старта
Так біг , так бідний поспішав
Через пеньок старий упав

Той зойкіт чуло все село
Кум втік , неначе й небуло
Матюччя пре і в хвіст , і в пекло
Тактовно , ясно , і конкретно

Ось тобі брик , ось тобі гик
Який заміс такий і пшик
Як розум є - то май і толк
Щоб не ламать собі кісток...
2015р.

Прошу, відпусти ніч

Нехай вже сонце зійде

Ми йшли пліч-о-пліч,

Та ти загубив мене.



Мимо пливе тихо час

Він новий день привів

В якому вже немає нас,

Лиш кілька прощальних слів



А місто ще спить,

Тому не помітить ніхто

Як зірка летить,

Як від нас кохання пішло



Годинник б’є ранок

В якому розтанеш ти.

І ще наостанок…

Хоча ні, можеш йти.

05.04.2015р.

Життя… Дорога… Тернисті стежки…

Босоніж по камінню доводиться йти.

І сонце ховається промінням не гріє,

А в серці постійно надія жевріє.



Дощ… Злива… А також грози…

Приховують від інших мої сльози.

А потім райдуга зійде

І підбадьорить трохи мене.



Літо… Осінь… А далі зима…

Пробирає мороз, порятунку нема.

І гріє душу лиш думка одна,

Що незабаром наступить весна.



Ранок… День… Та прийде вечір…

І трохи смутку покладе на плечі,

В самотність мене огорне.

Та новий день врятує мене.

2013р.

ще в мене є півпляшки
декілька сигарет стара запальничка
якийсь дріб’язок по кишенях
таке звикло детермінує плани на вечір
як і на прийдешність зрештою
залишається хіба ще слухати джез
джез музика товстих
жити і вмерти як пес
така розважлива народна творчість
від сердець до сердець
від землі до небес
джез

Тримай її ніжно,
мов спійману птаху,
що в руки тобі
віддалася без страху.

Тримай її міцно,
щоб вітру несила
зірвати любові
червоне вітрило.

Цілуй і лелій,
наче квітку весняну,
надійно тримай
свою жінку кохану.

І птаха віддячить,
розправивши крила,
бо справжня любов -
наймогутніша сила!

2015

Дорога до тебе,
мов стежка до храму,
мов хтось режисує
набридливу драму.
Невдалі сюжети
нудні до задухи!
На сцені акторка
заламує руки!

Дорога до тебе,
мов стежка до Раю -
ніколи не знАйдеш,
не дійдеш до краю!
Та знов репетируєш
завчені ролі,
немов приміряєш
украдені долі.

Молитва до тебе -
комедія й драма,
літають за вітром
буклети й програми,
незграбні актори,
незіграна п'єса,
де ти - вже не принц,
та і я - не принцеса.

2015

Кривава революція минає
на всі віки, як повелять боги.
А лицарів усе не вистачає
у цьому світі фальші і туги.

А долі – катма, а любові – дзуськи,
а волі і нема, як не було.
Не забирають перелітні бузьки
усіх у вирій на своє крило.

Де все минає тихо і привітно,
і машкари на лицях не помітно,
і не гуде нічна луна війни.

Де лаври, уготовані герою,
куди не розбишаками розбою,
а лицарями вернуться сини.

                              05.2015

На пядь піднявся ряст.
А сонце,
Перечепившись за сосну,
Замешкало на довгій голці.
Затіяв пісню голосну
Шпак,
Полишивши всі турботи.
- Го-луб-ко -
Голуб туркотів,
На гілку дуба сів навпроти,
Палаючи від почуттів.
Старезний ліс розкинув килим
Із первоцвітів.
А між них
Літав метелик жовтокрилий
У клопотах своїх земних.
Заплутавшись в зелених хащах,
Присів на дзбанку квітки джміль.
Малі, стурбовані мурашки
В мурашник бігли звідусіль.

Розлите щастя до краплини
У цій невтомній метушні.
Збиратиму його у рими,
Нехай залишиться мені.

11.04.2015

Ковзаю босоніж по стерні,
Та не так щось прудко, як в дитинстві…
…Вершник замаячив вдалині,
А в ушах – нагайки висвист.
Можна птаству, можна ховрахам
Ласувати колоском по косовиці,-
Тільки нам, голодним дітлахам,
Зась на колоски навіть дивиться.
Кажуть, що скінчилася із Гітлером війна.
Покалічені, вертають вояки додому.
Та для Сталіна іще трива війна.
Безупинна. Із своїм народом.
Де за колосок – нагайка по плечах,
А за в’язку гички – каторга Сибіру…
Як мій люд у злиднях не зачах?
Як у правду крізь неправду вірив?

Недовіри недокрів'я...
Злісних виправдань сухоти...
Дуло. Цятка. Поміжбрів'я.
Лотереї. Лати. Лоти.
Тут ні слуху,
там - ні духу.
Хтось у смальті,
хтось - у смальці.

...перемир'я потеруху
смерть
просіює крізь пальці.

04.05.2015

Яка невимовна краса
і сонце...
                   ...у грозу.
Але із півночі яса
чатує на красу.

Яка омріяна весна,
барвисті береги...
Але римується,
                    – війна...
бандити...
                     вороги...

Летять у небі журавлі
і літепло несуть.
Але на сході москалі
гарматами гудуть.

Чекає мати дитинча.
Радіє добрий рід.
Але із Криму саранча
готова у похід.

І як не хочеться біди
серед ясного дня.
А у ефірі, як завжди,
волає кацапня.

І диригує сатана,
імпровізує зло,
і ораторії лайна
виспівує хайло.

І угасає полонез,
і ро́кові баси,
і вічні чахлики Є-еС
міняють голоси.

І залишається одне –
стояти до кінця,
і уповати на Отця
і сонечко ясне.

І за мелодії весни
і під її набат
перед атакою війни
помолиться солдат.

За убієнних ворогів,
і за дітей, і матерів,
і за життя,
                        – ура!..

За рідний і чужий Донбас,
це може і останній раз,
але уже,
                        – пора.
                              04.2015