Збирати себе по крихті
В багрянці світанків, що згасли,
В палітрі думок неприкритих,
Єднати розрізнені пазли
З пожовклих епох та картинок,
Із програних заново ролей.
І бачити світ, що ростиме
Синхронно, укупі з тобою,
Згадати усе: від потопу
І до чергової пожежі,
Від Хроноса до Каліопи,
Згадати себе, як належить...
У вічність простеляться шляхом
Багряні світанки, що згасли, -
Обличчя, віками пропахлі,
Відкриють душі іпостасі!

Порожнеча в душі – це вірус
Не дається взнаки роками,
Але щойно надворі «мінус»,
Чи на серці – холодний камінь,
Де була собі просто пустка,
Вже за мить – сірководень пекла,
І ніхто уже гріх не відпустить.

Кимось криво покладена цегла
Затуляє шляхи спасіння,
І пробитись – дедалі важче,
Небо, й те вже не зовсім синє,
А душа іще більш ледача.

Врятуватись буває складно,
Та у Бога усе можливо,
Все під небом Йому підвладне
Тільки серце своє норовливе
Запрягати пора у молитву,
Піст і послух узяти в поміч.
Дуже страшно програти битву
І зостатись в духовній комі.

Порожнеча – підступний вірус,
Що лікується Благодаттю,
Повнотою, благанням про милість
І бажанням чистішим стати.

Боже, росте беззаконня,
Множаться людські жалі,
Гірко святим на іконах,
Сумно портретам Далі.
Грають неписані ролі
Зрада, побої і шок,
Кривда сидить на престолі,
Скіпетр у неї - кийок.
В Авеля цілиться Каїн
Точним кидком - на убій...
Боже, Тобі виливаю
Біль незагоєний мій .
30.01.14

Нам в Мире - светить - не холодно:
Мы вместе – с Тобой – до конца.
Наполнены Истиной головы,
Любовью полны Сердца!

А люди живут разрозненно…
Забыли про близость и род.
И Родина ими не познана:
«Мы… электорат, не Народ!..»

Живут, словно всё им дозволено:
Всё топчут – Природу, людей.
Страна – как приют… обездоленный
Для сирот… и странных… идей…

Но есть ещё шанс на прозрение:
Есть тот, кто Сердцам помог
Себя осознать в прощении,
Шепча: «Сохрани вас Бог!..»

Ведь с Ним никогда не холодно!
Мы – с Верой – в Любви – до конца!
Наполнены Истиной головы
И Богом полны Сердца!


© Copyright: Сергей Цюрко, 2014

Хрести нас, Боже, чистою водою,
своєю благодаттю нас хрести,
щоб ми були народом, не юрбою,
і це ім'я із гідністю несли.

Хрести нас, Боже, подихом свободи,
майданом Незалежності хрести,
щоб перемоги жданої клейноди
навік у добрі руки перейшли.

Хрести нас, Боже, світочем пізнання,
зірковою наснагою хрести,
щоб в час лихий поетів віршування
могли у бій за правду повести.

Хрести нас, Боже, духом просвітління
і щирим серцем, розумом думок,
щоб в душах не селилось марнослів’я
і сила не втікала у пісок.

Хрести нас, Боже, милістю, любов'ю,
неприйняттям жорстокості та зла,
щоб з материнським молоком і кров'ю
ввібрали ми окрилення добра.

Хрести нас, Боже, Словом-Заповітом
на щастя, на добробут, на життя
і ми, хрещені, зринемо над світом,
що сповідав мораль без каяття.

Хрести нас, Боже, святом і трудами
на благодатній батьківській землі
і станемо ми сестрами й братами
в одній великій праведній Рідні.

Хрести нас, Боже, пам'яттю в минуле,
де на щитах великі імена,
де невмирущі Кобзареві думи
й Каменяра не злуплена скала.

Хрести нас, Боже, вірою в майбутнє,
де кожний рід, шануючи своє,
проріс би плоттю в древо самобутнє
і древо те Вкраїною назве.

Хрести нас, Боже, дзвоном-переспівом
і золотом дозрілих колосків,
у небі синім журавлиним клином
і шепотом осінніх голосів.

Хрести нас, Боже, степом і лісами,
донецьким кряжем і старим Дніпром,
Поліссям, Кримом, ще й Карпатським краєм,
щоб ми були єдині й заодно.

Хрести нас так, щоб вічно пам'ятали
цей доленосний волелюбний час,
коли країна із колін устала.
Хрести нас, Боже, і помилуй нас.

2005-2014

Перехрестя буття з житієм:
Ніч надворі, та тепло у домі.
В неосяжного світу огромі
Ти обрав для Різдва Віфлеєм.

В переході з буття в житіє
Перехід від обличчя до лику
І назад: від «Осанни» до крику,
Щоб одплакать Рахілі своє.

Бог Предвічний над сонмом суєт
Хай не буде пом’янутий всує.
У Святвечір я серцем відчую
Як зустрілись буття з житієм.

Cіяє Віфлеємською Зорею
над Україною крило Святого Вечора.
А ми малі крокуємо за Нею,
і урочисто на душі, і весело.

І Всесвіт усміхається у вуса.
А ми, малі для світла не затулені,
радіємо народженню Ісуса
і колядуємо, і душі Ми Рятуємо.

6.01.2014

Народжене під ясною зорею,
народжене постати проти зла,
земне дитятко з Божою душею
Марія-мати в ясла принесла.

Не було місця вільного при двОрі –
Марію там не взяли на нічліг,
та раптом заіскрились в небі зорі
і долі перст осяяв їй поріг.

За тим порогом радо привітали
і матір, і малятко посланці.
Прийшли вони зі сходу, їм вказали
таємний шлях небесні манівці.

Дари на царство: ладан, мирну, злато,
вклоняючись, поклали до дитя
і осягнули це як Боже свято,
як перший крок до вічного життя.

Уражені пророцтвом, що збулося,
увірили й прозріли мудреці.
Так вістка дивовижна рознеслося
в усі уявні далі і кінці.

Пройшли віки, жорстокі та лукаві.
Поміж народів з часом повелось,
що дійства ті Різдвяними назвали.
Їх іменинник – сам Ісус Христос.

Христос родився! – так в ці дні вітають.
Славім його! – у відповідь луна.
І люди вірять – янголи літають.
І світ радіє – добра новинА.

У кожнім щирім християнськім домі
у цей Cвятвечір світочі горять
і люди у родиннім теплім колі
Різдвяну шану Господу творять.

Христос родився! – з віри і надії.
Славім його! – з любові над усе.
Щасливі будьмо, хай здійсняться мрії,
а все лихе назавжди відійде.

З Різдвом Христовим! Миру нам й терпіння!
Пливе Земля у вирі срібних свіч.
Хай Божа ласка стане нам спасінням
у цю казкову Богородну ніч.

Із архіву

Мов схлип

Все ста-
лося.
Уже…

В ніжно-роже-
вому тумані,
високо,
прогляда-
лися
напівпрозорі крила
золоті,
що наближа-
лися
і всевидЮще око…

… а на майдані
трава покрила
пил гранітний…
і наче квіти розкрива-
лися…
чи то метелики тендітні
так трепета-
ли?..

Як чарівна мелодія

Все сталося…

Легка замрія
та тихенький спів,
і ніжно хвилі набігали
на береги надії,
немов на спраглу сушу,
знімаючи тілесну дрож…
І хтось молитву шепотів:

пригорни-зігрій -
зворуш,
Ангеле Божий,
цю змучену душу!..
22 грудня … важкого року.
Худ. Я Саландяк – композиція на тему… (фотошоп).

1.Мамі
Кажуть, молитви Отцям не всесильні.
Лиш віра й любов
З дитинства тримають фундамент.
Чи плакали очі? – Вони голосили!
Що хочуть додому, на землю праотчу,
До мами…
Ми вічності й часу
Намиста позичили вдосталь,
Щоб душі споріднені
Грілись любов’ю не марно.
Я знову приїду додому
Як син (чи як в гості?),
Як давній твій друг.
А значить, як син,
Бо до мами.
Хай вечір до ніг тобі
Вклониться співом і словом.
Я можу розвіяти сумніви, хвилювання.
Блаженна і світла
(бо матір – основа),
В якій – мої злети,
З якої – мої починання.

2. Мами
Не чути крику…
Біль… Різке світло…
Чому він мовчить?
Нарешті заплакав!
– Подайте мені
Вже дорослого сина
…бо він ще у лоні
сказав слово «мама»!

3. Матерів
Наші сльози…
І руки, мов кремом намащені.
Ви поїдете,
Та схід сонця ми разом бачимо.
Ви на відстані…
І, здається, так важче нам.
Та любов до дітей –
Поза виміром, часом,
В Б А Г А Т О З Н А Ч Н О С Т І.
Ви поїдете, і здається,
Не скоро будете.
Сійте світло дітям своїм
(Вам же є кому!)
Жінка – сходинка, жінка – схованка
І пробудження.
Невідомого, неповторного,
Н Е В І Д’ Є М Н О Г О.
Невідомого, невід’ємного,
Себто вічного.
Те, що хибне – водночас є істинним.
Матір, жінка, кохана, подруга, дівчина…
Всепроникна, розумна,
В О І С Т И Н А!

Полем кроки непосильні:
заметіль збиває з ніг.
Ніби попіл небосині,
пада, засипає сніг.

Пада сніг, блакить згорає,
загуляла заметіль.
Та зима не подолає:
на Святого Миколая
ми в долоні золотій.

Пада сніг небесно-білий
на беззахисність земну,
щоб гріхи нас не згубили,
як мороз – озимину.

Хоч і ворог наш лютує,
ніби знак спасіння – сніг.
Кожне серце безпритульне
знає: Бог усіх врятує,
забере до себе всіх.

Ми усі – Ісуса діти,
всі ми – Господа сім ’я.
Хоч нам сонечко не світить –
сніг нам сонячно сія.

Хоч нам сонце не палає –
свічі і серця горять.
На Святого Миколая
снігом землю покриває,
світлом Божа благодать.

19.12.2009

Являє жах пекельні гасла,
Німіє світ і світло гасне,
Та не змовкає в храмі душ
Надії музика прекрасна…

02.12.13

Моя душа хворіє на самотність, -
Убивчий вірус постедемських гроз,
Оскільки в світі тьма Іскаріотів
І всього-на-всього один Христос…

19.11.13

Боже, дай мені сили прийняти чиюсь любов.
Чи любити навчи, бо, напевне, я більше не зможу.
І спасибі за все: за стежки, за думки, за покров.
Відчини мені двері. Чому стукаю, але не входжу?!

Просто мудрості дай. Бо коліна вже стерлися вщент.
Я не знаю як правильно – вчуся лише довіряти.
В мені все кровоточить. На чому робити акцент?
Ну послухай очима – навчи мене лиш пробачати.

Кинь у воду мене - і стану найкращим плавцем.
Стри невдачі мої – бо малих гріхів не буває.
В непогоду, і в сонце будь для мене надійним плащем.
Я поділю минуле на нуль – в мене більше нічого немає.

Ірина ФЕДІРКО

19.11.2013

Ти
Господи
на небесі
всі
мої справи
знаєш добре
що я непрАвий
і не хоробрий…
та сам на сам
в стосунках
із Тобою
все ж
не бути нам
без бою
і я? авжеж!
спішу накласти
головою…

хоч в порахунках
наших Ти
ра-ху-ва-ти-меш
і не на користь мою
а у стосунках
поміж нами
лиш я махаю
кулаками…
і таке треба!?
завжди влучаю…
в себе

Худ. Я Саландяк 2009 р. туш – перо…

Те, що сьогодні є маловажливим,
вчора було неосяжним ще Всесвітом..
Все почалося з батьківської ниви.
Нині ж нових міст осінні пересвіти..

Рух ,метушня скрізь, намиста розсипані
неперелічених днів і хвилин ,
з шумом, із сміхом і свистом, і скрипами
сповнились сотні асфальтних долин..

але..

Нових змагань розкриваються простори
й те, що в Тобі завжди Вічним жило –
скрізь надихатиме пульсами гострими -
Жити , боротись й творити добро.
2013р.,м. Катеринослав

Сади вплітають яблука у коси.
Голосять небом вітряні дощі.
Душа, укотре, зустрічає осінь,
без парасолі, (й навіть не в плащі),
мандруючи уявою дороги,
втікаючи од світу суєти.
Та не втекти...
Й од себе не втекти...

Колись казки стають лишень казками,
гойдаючи кружальця на воді.
Не вбережешся, навіть біля мами,
од мотлоху безрадісних подій.
А споконвічне “бути чи не бути?”
нахабно розтинає шкіру скронь,
і чаша лиховісної отрути
уперто пнеться до твоїх долонь...

Та в безладі шаленства стоголосся,
сум'ятті безпорадної ходи
сади вплітають яблука у коси.
Чи яблуками тішать світ сади.

А, Ти?..

жовтень 2013 р.

Закохався Мойше в українку –
А вона уперлась, хоч ти плач!
Як заслав сватів удень до юнки -
Гарбуза отримав, не калач.

І йому у очі: «Схаменися!
Як нам бути разом між людей?
У очіпку я ходжу й спідниці,
Християнка-бо, ти ж – іудей.»

Той тоді свою ярмулку скинув,
Довгі пейси геть із себе здер
І дістав із дідової скрині
Жупана, пістоля й револьвер.

Відростив на лобі оселедця
І козацькі вуса відпустив:
Хоче так добитися до серця
Українки – аж не має сил.

Тютюну натовк у довгу люльку,
На коня – і в Запорізьку Січ:
В козаки записується хутко,
Жупана не скинувши із пліч.

Десь за рік він Січ свою покинув
І в село до милої прибіг:
Гнав коня три ночі безупинно -
Збився кінь з копит і навіть з ніг.

Не впізнати Мойше українці –
Віддалася козакові в ніч...
А лайдак схопився рано-вранці -
На коня, у шпори – й згинув пріч…
...
Час прийшов і перед Богом стати -
Мойше вліз між вибраний народ,
А його – за шкірку і - за грати:
«Козакам немає жодних квот!»

Мойше їм: «Ну, пацани, в натурі,
Зуб даю, я ж Мойше, не козак!
Просто закохався чисто здуру!
Ось вам хрест! Та най ми трафить шляк!

Поспитайте хоч в самого Бога –
Він все бачить, знає все, атож!
Хоч і Богу, певно, не до того –
Та покликати могли б Його ж?»

Бог прийшов. На Мойше глянув пильно
І зітхнув: «Не турок, не козак…
Знаю все Я, бачу – бо Всесильний,
Та не впізнаю́ тебе ніяк…»


23.10.2013

Пороки нелюбові тягнуть душі,
У нечистотах зав’язуєм вузли,
Байдужістю ховаємось у мушлі
І не помічаєм більше добрих-злих.

Щезає співчуття, за ним турбота,
Буденність горя скрізь і смерть усюди,
Лише сльоза вночі – мізерна квота,
Потроху нагадає: ще ми люди!

Ми навчимось по-справжньому любити,
І не карати ненавистю дітей,
Спробуємо не жити, тільки б жити,
А позбавлятися гордині й страстей.

22.05.2013

Хай там що, а я ще сію
В полі дум тривожних
Заспокійливу надію
На прощення Боже.

Почуття мої відрадні,
Мов яса у темінь,
Що долає жаху надмір
У журі яремній.

І ввижається розбійник,
Що у мить останню
У життя грядуще сіє
Рятівну осанну…

27.10.13

Не горе, як плюне у спину
Відвертий неприятель, - ні !
Біда, як проковтує слину
Озлоблений брат в таїні.

Не в лихо тобі заздрий недруг,
Коли дні твої золоті,
А друг, що розхвалює щедро
Провини твоєї путі.

Одверта відраза – не горе,
Як мінімум знаєш, де зло,
Нещастя, як брат переоре
Тобі лицемірством чоло.

Христос недарма заповів
Любити своїх ворогів…

22.09.13

Заплакала. Так плачуть тільки раз…
Востаннє. Тихо…, аж до болю
Балакала. Німіла від образ
Текли озера спогадів на волю.

А ти мовчав. Ти був німий як ніч
І душу вдрузки розбивала тиша
І знов навпомацки, між тисячі облич,
Шукала те, що ти мені залишив.

Ти був, чи ні? Ти сон, чи наяву?
Я спала як жила, чи просто спала?
І загубивши молодість твою,
Чому я небу так тебе й не загадала?

Тепер, твій сон цілують небеса.
Туман нічний впаде на білі крила.
І більш не збуджує навколишня краса,
І хрест стоїть розправивши вітрила…


20.09.2013р.

Пусті слова летять, неначе пух.
Нема їм ліку й не було ніколи.
Вони, як вітер у часи посух,
Живлющі роси злизують у полі.
Слова пусті у пазурах сваволі
Причавлюють оптимістичний дух.

А мова, що несе глибинний сенс,
Будує розуму міцні оселі,
Росу небес квіткам душі несе,
Сумні думки міняє на веселі.
Мов сонця плід на золотій тарелі, -
Людині ваговитих слів хосен.

01.09.13

Сходять армади з неба
Битися в бої за вічність…
Мені того, Боже, не треба –
Дай мені дійсність.

Дай мені, Боже, здатність
Бачити все, як є.
Щоб серед скарбів і мотлохів
Я відшукала своє.

Дай мені, Боже, талан
Зерно від полови ділити
І за своїми законами
Навчи мене, Боже, жити.

Що за слова до Бога?
Строфами папір міряю…
Що за молитва в чорта?
Я ж в них обох… Не вірую?

01.09.2013 р.

Коли серце моє у мені омліває,
Коли ворог у мене таємно стріляє,
Я до Бога від рання в молитві взиваю:
Своє серце і душу Йому довіряю!

Ніби спрагла земля без води—моє тіло…
Може все в мить одну розлетітись, як пара.
Не врятують мене добрий намір і діло.
Ти потрібен мені! Я безТебе—примара…

Я сама не зійду на цю скелю високу.
Не здолаю стіну, щострімка й прямовисна.
Ніби в пастці… Сльозою заповнене око,
Бо я бачу, як біль звідусіль мене тисне.

Я сама не здолаю укріплень ворожих,
Бо сама я не маю ні сили, ні вміння.
Але Ти! Мій Господь! Моя сила й сторожа,
Перемога моя, і надія, й спасіння!

Те, що бачу—дочасне. Просвіти мої очі!
Хто я? Плід соковитий? Жмут сухої трави?!
У хворобах і болях доживати не хочу.
Ти по Слову Своєму мене оживи.

На Тобі я стою. Бог мій—Скеля Найвища!
Світлом Слова крушу безнадію і страх.
Не здола мою віру підступний вітрище.
Восхвалю Тебе, Боже, у вічних віках!!!
22.01.2013р.

У прикрий час, у час біди,
коли один лиш крок до зламу,
ти душу змучену веди
до Богородиці, до храму.

А там у тиші помолись,
щоб залишила мла тривожна
і чистій силі поклонись.
Тобі поможе Матір Божа.

Тебе покине чорний біль
і ти очистишся душею,
бо вище всіх життєвих зіль
та, що постала над землею.

Та, що вернула віру в світ,
по смерті прахом не спочила,
а вознеслась за Сином вслід,
у нього взявши білі крила.

Коли душі вселенська туга
Сльозою п'є ясу очей,
Нема ні подруги, ні друга,
Аби зцілити недуг цей.
Не в змозі дати батько й мати
Відраду серцю в тій порі,
Якщо боліти і страждати
Йому поставлено вгорі.
І звідтіля ж приходить поміч
На відчайдушний окрик твій,
І повертаються знайомі
Утіха, мир і супокій.

28.08.13

З вірою і молитвою.

Тут кожне свято, кожну із неділь
В каплиці відбувають Службу Божу.
І в інші дні приходять звідусіль,
Коли хто хоче і коли хто може.

Будується помалу монастир,
На прощі до святині їдуть люди.
Іще не так давно тут був пустир,
А нині вже про Джублик знають всюди.

Не тільки із найближчого села
Приходять люди з вірою у Бога -
До Джублика зі Львова пролягла
Найдовша в світі Хресная дорога.

І їдучи, і пішки ідучи,
Тут моляться. Між селами й лісами
Хрести знаходять навіть уночі,
Бо Дух Святий підказує, де саме.

З Європи, з України – звідусіль
Веде прочан у Джублик віри світло.
Батьки і діти, сиві дідусі -
Гостинно зустрічати всіх тут звикли.

Отці усіх конфесій християн
Збираються до круглого престолу.
Такий ще в жодній церкві не стояв –
Ні в православній, а ні у костьолі.

Престол, що без кутів, тут неспроста,
Він став проханню Гості з Неба данню.
Сказала дітям Діва Пресвята,
Що тут почнеться вірників єднання.

Святе джерельце пісеньку співа,
Вода у ньому – добра і цілюща.
Не всі, звичайно, вірять у дива,
І тільки справжня віра – диво суще.

По вірі воздається тут усім,
Бо щире каяття Всевишній бачить.
Нема в житті гладенької стезі,
Та з Богом розступаються і хащі.

Як буде важко – не сумуй, не злись,
Крізь труднощі пройти повинен кожен.
До Джублика приїдь і помолись,
Господь тебе почує й допоможе.

***
У Джублик! Дочекалися-таки!
Від радості душа літає з ранку.
Збирають речі діти в рюкзаки,
Співаючи, прасую вишиванку.

До місця, де невтомний водограй
Змиває найдрібніший порох злості,
Де трішки привідкриті двері в рай,-
Душа моя збирається у гості.

Хто знає, скільки ще на цій землі
Їй вірити, радіти чи страждати.
Ми всі для Бога - діточки малі,
Яким життя дароване як свято.

24 серпня 2013 р.

Мій Джублик

Дві тисячі десятий. Я – ще гість
В забіленому снігом Закарпатті.
Прадавні замки, дух священних місць,
А за вікном – вершини гір кирпаті.

У Винничках, в «Орлиному гнізді»* -
Два дні від повсякдення відпочинку.
Життя дарує іноді прості,
Та незабутні, знакові сторінки.

Попереду – Мукачівський вокзал,
І знову - будні в гамірній столиці.
Ніхто тоді напевне ще не знав
Про те, чому призначено зміниться.

Ті мандри доленосні привели
До Джублика всього на дві години.
Я навіть не пригадую, коли
І де іще таке блаженство дивне

Наповнювало душу до країв,
Як тут, у цьому тихому куточку.
Неначе двері раю хто відкрив,
Щоб кожен зазирнув туди, хто хоче.

Усе земне побачилося враз
Лиш порохом - дрібним і тимчасовим,
Гріхи, тривоги, втрати, біль образ
Розвіялись, мов дим, цілющим словом.

Куди й подівся сторож вічний - страх,
Супутник повсякдення, смак полину,
Коли ділився мудрістю монах.
Його слова - мов істини краплини.

Душа нап’ється мудрості ченця,
І спрагла віра, ледь жива, воскресне.
Не скоро усвідомлю до кінця,
Що він – моєї донечки ровесник.

Немов у дивнім сні, та наяву
Багато змін в житті настане скоро.
І сина, що народиться, назву
Ім’ям цього монаха - Теодором.

(Закінчення - у наступній публікації)
=====================================
* - "Орлине гніздо" - санаторій у Виноградівському р-ні Закарпаття,
в урочищі Виннички.

Історія скульптури Джублицької Богородиці.

В Мукачевому в центрі якось раз
Один поважний пан, приїжджий, схоже,
(Цікаво, що він діяти збиравсь?)
Про скульптора питав у перехожих.

Була у пана доленька гірка.
Хто знати міг? І де він тут узявся?
Дивилися, немов на дивака,
Та хтось на те питання відізвався.

Привітно подорожнього зустрів,
Не знаючи, яка із того користь,
Відомий ще далеко не усім
Місцевий скульптор – Матл Петро, угорець.

А пан Богдан – з Тернопільських країв.
Недавно втратив донечку. Трагічно
Загинула. Доручення її
Виконував – хотів звести капличку.

І майстру, ще недавно новачку,
Щоб через рік устигнуть на Покрову,
Роботу він довірив нелегку –
Пречистої скульптуру мармурову…

Як будеш у Озерній ти колись,
Неподалік Тернополя в каплиці,
Побачиш ту скульптуру. Помолись
І пам’яті загиблої вклонися.

Всю душу у роботу вклав митець,
Зумів каплицю гідно увінчати…
В історії з Озерною – кінець,
А в Джублицькій сторінці – лиш початок.

І кожен вчинок наш, і кожен крок, -
Все бачить невсипуще Боже Око…
Для Джублика скульптури Матл Петро
Почав творити через кілька років.

І знову справу дуже непросту
Послав Господь. Хіба ж то не пригоди –
Обрала Мати Божа для скульптур
Як брак на дрова списані колоди.

Що дерево розсиплеться в тріски,
Казали теслярі із пилорами,
Коли ж дійшло до справи – навпаки:
Під скульптора умілими руками

Від зайвого звільнявся силует,
Немов із тимчасового полону.
Чи може, був у тім який секрет,
Чи стало так по Божому закону.

Аж раптом від останнього штриха
Заглибився різець, мов провалився.
Коли звідтіль обсипалась труха,
Побачив майстер – отвір утворився.

Не просто отвір – формою, мов хрест,
Що пронизав Пречистій Діві груди.
Колоди привезли за сотні верст,
Не знаючи, що з того диво буде.

І в статуї Марії, і в Христа
На грудях, проти самого серденька,
Ті тріщинки з’явились неспроста –
Хрест болю, що зазнали Син і Ненька.

Приїхавши до Джублика, зверни
Увагу на скульптури у каплиці.
Хто зна, чи майстром створені вони,
Чи дотиком Небесної Десниці…

(буде продовження)

2. Нерукотворний образ

Тут що не рік – історія нова,
Її вам залюбки розкаже кожен.
У Джублику трапляються дива,
В які повірить навіть і безбожник.

…Стояв біля ікони чоловік.
В осінній вечір скоро сутеніє.
Хто знає, що в сердеги в голові,
В душі було – розкаяння, надія?
І враз, мов біснуватий, закричав:
Брутальна лайка, докори, прокляття.
Ніхто в монастирі іще не спав,
Тож бачили, як з люттю і завзяттям

Схопив той чоловік до рук свічник,
Щосили по іконі раз ударив
І в темряві вечірній хутко зник,
Мов утекти надіявся від кари.

Пробите полотно, уламки скла –
Побачили, що скоїв біснуватий
І майстру до сусіднього села
Той образ відвезли реставрувати.

Невдовзі помічати майстер став,
Як на однім з уламків скла ікони
Щодень все більше й більше проступав
Плямистий слід – коричневе, червоне…

Ні стерти, а ні змити тих слідів
З поверхні скла нікому не вдалося.
Спочатку ледь помітні і бліді,
А згодом чітко – очі, ніс, волосся.

Не на поверхні – у самому склі
Нерукотворний образ проявився.
Ходили пересуди спершу злі,
Та вірив кожен, хто на те дивився.

Не все в житті так просто, як в кіно,
Та все можливо з вірою у Бога.
Вдалося відновити полотно,
І скло нове поставили на нього.

Так само при каплиці на стіні,
Де хтось хотів розбити спересердя,
У саму душу дивиться мені
Ласкавий докір – Боже Милосердя.

І Джублику, й ікони визнання
Приходило поволі, не відразу.
А люди йшли молитися щодня.
Відтоді вже пройшло немало часу…

(буде продовження)

1. Об'явлення.

Такої життєдайної води
В навколишній місцевості немає.
Звичайне джерело, а диво з див -
Нап'єшся, і душа мов оживає.

Навколо тихо-тихо. Спів пташок,
Шепоче листя потайки про вічне,
І хто б сюди по воду не прийшов –
Помолиться, тепер це справа звична.

Ще тільки одинадцять літ пройшло
З тих пір, як біля тихого потоку
Молилося уперше все село
І з інших сіл підходили потроху.

… В серпневий день дві дівчинки малі
Прибігли до джерельця по водицю,
Упали на коліна до землі
У пляшечки набрати і напиться.

Урочище далеко від села,
Не часто хто зверта сюди зі шляху.
Коли до діток пані підійшла,
Обидві спершу зойкнули від страху.

Поглянули – спокійно стало вмить:
Ласкавий погляд, сяєво на Нею,
І наче не ступає, а летить
На хмарці понад самою землею.

Перехрестились діти, а Вона
Так само – їх, себе перехрестила,
Не привид і не схоже, що земна.
У Джублику молитися просила.

Ще буде світла зустріч не одна,
Аж поки всяк повірити їм зможе,
І піде світом добра новина:
У Джублику явилась Матір Божа.

(буде продовження)

Ну от і я в зеніті серпня.
Минуло вчора Маковія.
Хоч від чекання серце терпне -
в сталевих латах й на конІ я.

Відкрито вдарить зло, чи нишком -
воно розколеться на друзки,
бо скоро вийде перша книжка,
Кохана вернеться з відпустки!

Це радість принесе крилату,
а чи журбу дзвінку пташину,
та відчуття світанку свята
ожиле серце не покине.

Ніколи в серці не померкне
від чорноплинних чарів часу
ця світла середина серпня -
світанок срібний перед Спасом!

08.2003

Небо щойно провалилось під грозовим дощем,
Останній лист ще на дереві,
що зветься плющем.
Допоки він тримається -
Надія ще жива.
А тільки-но повалиться -
урветься і буття.
Забудеться історія,
забудуться й слова
Та що б не говорилося,
і ким би не судилося -
Надія все ж жива...


30.09.2012р.

Із дев’ятнадцятого січня,
Відкривши дум своїх епоху,
У вентиляцію космічну
Я випаровую потроху,
Аби на трави позаземні
В ясі чудній росою впасти…
Надіюсь, - це буде в Едемі,-
В садку відновленого Щастя…

10.08.13

Чому у храмах наших круглі куполи?
Тому що круглим сонце є у небі синім.
Є круглою земля. Господь так утворив
Об’ємні речі розумом всесильним.

Коли в степах нестримно від біди
І шлях обрати стане необхідно,
Лише на пагорб будь-який зійди:
В промінні сонця купол храму видно.

Для світла відстані не мають верств і гін,
А купол круглий - віддзеркалення до Бога.
Яким би кольором не фарбувався він,
Як зірка золотом показує дорогу.

Чому у храмах наших круглі куполи?
Тому, що служать серцю маяками
І напрямком душі. Так де б ми не були -
Вони назавжди з сонцем разом з нами.

2013р.

Пожалій мене матінко рідна,
Не сердься на мене прошу,
Не бійся що мною вагітна,
Дозволь народитись молю.

Пробач якщо я невчасно.
Не хочу ламати життя.
Просто мені стало страшно,
Що ти не захочеш дитя.

Я буду тебе обіймати,
Стискати твій пальчик рукою.
Благаю! Не хочу вмирати!
Дозволь нам зустріитсь з тобою.

Я твоя частинка рідненька,
З кохання твого зародився.
Маленький ще поки, як жменька.
Дозволь щоб на світі з'явився.

Напевне, зараз знають всі
Про дату Хрещення Русі.
Хтось може буде святкувати—
Хтось комерційну користь мати...

Хіба охрещена країна,
Коли нехрещена людина?
І ніби ззовні християни,
Але всередині—погани.

І марні всі оті зусилля,
Бо хрещення через насилля
Не поміняло серця суть
І не відкрило нову путь.

Повір, о щирий друже мій,
Що суть не в цьому святкуванні,
А в особистім спілкуванні
З Ісусом, бо Він є Живий!

Він знає все життя твоє,
Твої стремління і бажання,
Твої безвиході й страждання...
Лиш в Нього мир і спокій є!

Бог не бажає осудити,
Коли виносиш в світло гріх.
Бажає Він простити всіх,
Благословити і любити,

Бо жертви й милості достатньо!
Достатньо, бо пролита кров
І Божа явлена любов
Через Ісусові страждання!!!

Ми рішення прийняти вільні,
Щоб з покаянням, добровільно
Життя Ісусові віддати
І водне хрещення прийняти!
25.07.2013

І
Всесвіт запалив зірки -
Божі свічі храмові.
Розлетілись в черепки
Мрії порцелянові.
Горобина осінь п'є
Із піали озера,
А лиха біда твоє
Серце заморозила.

Приспів
Скажи, чому печаль сумна
У грудях крижаніє?
Чи не твоя у тім вина,
Що втрачена надія?
Терпку сльозу без каяття
Ніколи Бог не витре.
Без каяття - пусте життя,
Як без душі молитва.

ІІ
Світлий місяць в Терезах
Чумакує простором.
Кожна пташка в небесах
Прославляє Господа.
Щиросердно розчинись
У молитві, горлице,
Хто до Бога притуливсь -
Швидко серцем гоїться.

Приспів

Прощатись важко, але як без цього
У всіх нас час спливає непомітно
А мій вже сплив, та це нічого
Надіюсь що в кінці побачу світло

До тих хто поруч пршими звертаюсь
Бо перед вами я у вічному боргу
Не завжди правильно чинив, у цьому каюсь
Можливо й покидаю зараз вас тому

Кохана моя, мій проміньчик сонця
Любов твоя тримає мене тут
Ти й досі бачиш в мені того хлопця
Не мало подолали ми з тобою скрут

Ти завжди прикривала мені спину
Підтримувала все що я робив
Не сумнівався я в тобі ні на хвилину
Заради тебе мила я весь час і жив

Тепер до мене дітки підійдіть
Я завжди рідні вас любив
Прошу одне, по совісті живіть
Хай що б вам інший не зробив

Бо в вас я житиму й надалі
Як память в серці і душі
Така інакша сторона медалі
Щоб не забу'лося про мене, ось мої вірші.

Мій кращий друже я прощаюся з тобою
Ми все боролись пліч о пліч
Не завжди переможцями виходили з двобою
Але все рівно залишались віч на віч

Ти вірний друг, не знаю чим і заслужив
Я завжди мав ским поділитись
Ніколи на одинці не тужив
Прощай мій брате за тебе буду я молитись

Щоб кожен з вас про мене памятав
Тепер я можу і спочити
Прощайте всі! Мій час настав...
Я вже втомився, хочу відпочити.

Чи тямлю я, про що Тебе молю?
Чи відаю, за чим сльозу проллю?
Яке зерно я кинув у ріллю?

Вечірню, як волхви, чекав зорю.
Не знав, що всіх вона веде на прю.
І ось я вже від каяття горю.

Я так давно в марнотах заблукав.
А так хотів прожити не лукав-
Лячи, себе геєнною лякав...

Небесний жнець за мить зійде на пруг.
Тривожна тиша. Все мовчить навкруг.
Прийми мене як Батько і як Друг.

В піснях своїх Тебе благословлю.
Засій мене, немов Свою ріллю!..
Чи тямлю я, про що Тебе молю?

Прошу, послухайте мене,
Мої літа благословенні,
Хай щем кохання не засне
І долі личенько сяйне
Не відсторониться від мене.

Прожив немало на землі,
Хоча, здається, - мить єдину.
Минуле тане уві млі,
А сьогоденне на крилі
Усе стихаючого плину.

Своїм провинникам простив.
Що винен сам – спішу віддати.
Літа мої - небес листи,
У вас нема ні зла, ні мсти,
Лиш тиха мова благодаті.

Я з вами був, я був у вас,
І ви в мені, як цвіт буйніли .
Спасибі вам, що ви весь час
Мене навчали без образ
Черпати втіху в кожнім ділі.

Нехай маліє ваш ліміт,
Пора надходить косовиці,
Ви перевеслом обніміть
Мене і мій духовний світ
На лоні Божої правиці.

27.07.13

Тебя нектаром любви напою,
Мой Ангел Белый - чистая Любовь !
Цветами для Тебя дорогу устелю,
И пусть Твоё тепло останется со мной.
Победу , радость и добро - с друзьями разделю ...
Мой Ангел на пороге - черный жизненный урок !
Щедра на испытания Судьба ...
По жизни рядом Ты идёшь дружок .
Была несовершенна и грешна моя душа,
Мне без Тебя ни день , ни ночь .
И как разлуку превозмочь ...
О глоток Любви, глоток лучезарного Огня !
Мой Бог ! Мой Свет, Ты внутри Меня !

Дай змогу бути другом твоїм
І при зустрічі спитати, як твої справи
Всім решта вже давно перехворів,
Але не можу втамувати спраги

Дай змогу ковтком за ковтком
Напитися чистою красою жадібно.
Цей прояв розчавлює під катком
Несамовито чуйно, болісно лагідно

Вдаюся (мовчу) точніше здаюся
Навколишнім черствим і відлюдним.
Дай змогу і ще раз тобою нап’юся
Настільки, що почну вірити в чудо!

2013

Ми справді ще не вмієм дорожити
Малим достатком,
Тому й не завжди
Окрайцем вдовольняємося
Житнім,
Позбувшись тимчасової нужди.
Ти часто сперечаєшся зі мною
І тимчасових пристрастей вино
Любов’ю називаєш неземною…
А я ж бо прохмелився вже давно!
Тобі смішне моє довготерпіння
Й не зрозумілі виплески душі
І те, що я визбирую каміння,
Розкидане не мною,
В спориші.
Я непрактичний, знаю,
І невмілий,
І в цьому світі, може, пропаду –
Дивак, ідеаліст зарозумілий
В несправжнім, ідилічному саду…
Та вже себе змінити я не можу,
І ти про це, будь ласка, не проси –
В усі часи шукав я правду, Божу
І ласку Божу мав у всі часи.
Ти виросла на грані тьми і світла,
Твоя душа двоїлася,
Та вже
Прокинулась вона,
Своїм заквітла,
Відторгуючи темне все,
Чуже.
Тремтить рука твоя в моїх долонях:
Кров до крові озвалася на мить…
Ти чуєш, доню – сонячний мій сонях,
Як все твоє щемке й мені щемить?


2000

Я подумки пишу цього листа
З десяток років. Може, навіть більше…
Тулюся до холодного хреста,
Шукаю слів, тепла…
Відлунням – тиша.
Матусю рідна, страднице свята,
Як мало ми наговорились з Вами.
Вам доля помережила літа
Наскрізно чорно-білими нитками.
Ні, я не плачу, мамо. Більше ні.
Бо пам`ятаю – Ви про це просили…
Хоч інколи страждання неземні
Пройти без Вас таки бракує сили.
Я сильна, мамо, сильна, як і Ви…
В родині нашій це вже карма, доля…
Бо почуття – то наші корогви,
А мрії – висота…і, звісно, воля.
Матусю рідна! Втомлене крило
Я й з того світу відчуваю досі…
Без Вас воно по-різному було…
А ось уже й моя надходить осінь…
Без Вас чомусь змалів цей білий світ,
І важко передати це словами,
Бо неважливо, скільки тобі літ,
Коли так хочеш у обійми мами.
…А поруч розростаються хрести...
Село повільно переходить в тишу.
…Пожовкле листя схоже на листи,
Яких не пишуть…
17.07.2013

Щоб душа була радістю ситою ,
Дух од хмелю гріха не заснув,
Я у совісті вірші розмитнюю
За встановлену небом ціну.

Я за мову негожу покаюся,
Променисту - міцніш полюблю,
У літах зацвіту, не зважаючи
На доріг позолочену тлю.

Всім єством нахилюсь до блакитного
Небозводу – скарбничого рим .
Я у цьому житті буду жити ним,
І в майбутньому житиму ним.

08.07.13

Ні часу плин, ні простору огроми
Без втрат ніхто іще не подолав,
Хоч дехто все життя на те поклав,
Щоб в царстві вічності доскочити корони.
Та ба! Безсмертних поміж нас - немає!
Ти, смертний люде, Богові не рівня.
В землі твоє видніється коріння,
Його й тримайся, доки ще тримає!
Радій життю і не лякайся смерті,
Добро і Зло - твої довіку слуги.
Плекай, лелій душі тяжкі потуги,
Всі глузи попри блудників відверті.
Не поспішай на хтивий дзвін бокалів
Топити гідність у хмільному чаді -
Твій глузд тобі не стане на заваді
В похмурі дні душевної печалі.
Остерігайся запаху дур-зілля,
Що вабить духом запашного трунку,
Спокусою найвищого гатунку
Стає на час душевного безвілля.
Не гидь вуста штампованим жаргоном.
Що оскверняє і паплюжить мову.
Відкинь гидотних слів бридку полову
І Божий дар відлунить срібним дзвоном.
Готуй себе до Праведного суду,
Сплативши борг ристалищу земному -
Твій Бог живе лише в тобі самому,
Тож перед ним гріхи свої спокутуй...

Я викопав колодязь, аж до зір,
І п'ю небесну воду із тих пір,
Тому, кого жага земна катує,
Кажу відверто: у Христа повір!

30.06.13

Чого ж це я плачу?.. А душа затерпає так
До самоспалення аж, до самозречення...
І думка кожна - як запитальний знак...
І висновок кожен - багатозначне (питальне?) речення...
Чому так нестерпно важко душі моїй
У світі, де грати ролі - уже традиція,
І де розуміючий погляд (бажано твій)
Міг би мені розтлумачити, у чому міць моя...
Навіщо ці сповіді?.. Себе не люблю і за це,
Бо звикла сильною бути (та жити "як всі" не навчуся ніяк...)
Не хочу носити між люди чуже лице,
Де і мить не собою бути - для мене фатальний знак...
...Але і в дитинстві ми гралися часто "в принцес",
І дуже хотілось для когось лишатись єдиною...
...Оголене серце пронести по долі своїй - це вже, знаєте, хрест...
Найважче - собі бути вірною, отже людиною...
...Чого ж це я плачу?.. І дощ... Ох і дощ в унісон!
Душе моя, благаю, не будь на людей ображена...
Давай ми з тобою повіримо: це був сон...
Ти ж сильна у мене...
Ти сильна...
Любов`ю вражена...


26.06.2013