талими водами принесений я
заходжу тут хворі серця
я не знаю що ти зробила зі мною
але це більше ніж правда
це більше ніж горе…
старий завод не лікує рани
завтра – неясне жить нецікаво
і в тінь тікаємо радо…

я - невичерпний
лиш ти дай мені стимул
я кожен
і в кожному свій
дай лише біль чи простягнется в силу
бажання і відблиску мрій?
1911

І
дощ із мільйону холодних снів,
жар рветься сюди в темноту
бо уста твої кажуть тиху молитву
словами що гострі як бритва
ІІ
на твоєму обличчі
я вирізблив гнів
…як не ти то хтось зроду знайомий
залиши за бортом пустотливих туманів сміх
і вскрий своє тіло для болю…
1911

тихо торкнутись посмію
шорохом дерева блідне волосся
бідному - просто...
розрізати хвилькою від руки у тумані
ось меред мною
вже гляну - немає
обриси тіла у тіні грайливо
хитаєшся вільно.....
1910

девять днів восьму ніч восьмий вірш
я присвячую тій що не знаю...
в році четвертім знайду у човні
в тихому в тому тумані
човен човном її чорне волосся
сумне і заплакане тишу закриє
настільки бліда - я посивів до дна
в місяці ночі й морозу
губ доторкнутись - тріснуте молоко
а коли вона гляне...
зараз із нею в очах запах меду
змогла…
1911

Якщо ти від Бога, якщо ти для Бога,
якщо тобі бути таким дано,
сховай свою душу від кодла лихого,
бо знає про неї диявол давно,
що квіткою мовби, махне п’ятірнею,
й обличчя людські облетять, наче цвіт,
а замість – хто вовком, хто псом, хто змією
у твій увірвуться стривожений світ.
І будуть мінятись одежами згуби,
і мук твоїх сяйво вкривати рядном.
Хтось в серце ужалить, хтось вискалить зуби,
а ти їм простиш усе знову і знов.
Хтось стане брехнею, хтось підлістю стане.
Поглянеш - без просвіту долі покров.
Лиш звірі від крові твоєї багряні,
а ти їм простиш усе знову і знов.
Хтось вийде судити тебе знавісніло
на зборищі вічнім кликів і підків
і хтось розіпне твоє зболене тіло,
а ти їм простиш усе знову й без слів.
А згодом - тоді, коли будеш вмирати
на пограниччі любові й пітьми,
зуміє душа твоя тих розпізнати,
що стали від мук твоїх знову людьми.
2007р.

Ходить Ісусик ― босі ноженята.
Тай мені по спині,
тай по між лопаток,
а Мати Божа за ручку тримає,
і біль вщухає, зникає... зникає...
куди й не знати.
Господи-Ісусе,
жива твоя справа!
Господи-Ісусе,
завжди буде так!
Господи-Ісусе,
про це знає всяк:
Твоя сила, слава!
2010
художнє оформлення Ольга Кара - сторінки кн.Кольорами серця

Будинок будую і камінь ламаю,
а метал,
мов пластилін я, вигинаю.
І все мені мало...
І все мені мало...
Задумливо стану ―
далечінь, куди не гляну,
і краю немає.
А однак
морського дна руками не дістану,
і не спиню дощу...
І сумнів роздирає.
Перед високим небом трепещу
і бачу знак:
Хай буде так!
Як Господь знає!

І сплю-люблю,
і прокидаюся-люблю,
й щасливий я на землю стати.
О! Рідний краю!
О! Зарваницька Божа мати!
Твоїх джерел устами досягаю,
хоч добре знаю,
що спраги не здолати,
й до дна не випити води святої,
і не наїстись ягід твоїх,
і босими ногами
по святих росах не на крокуватись…
Тулюсь до тебе, мов до мами,
й сліз радості не буду я ховати.
О! Рідний краю!
О! Зарваницька Божа мати!
2010

ТИ НАХИЛИЛАСЬ І МЕНЕ ПОЦІЛУВАЛА.
У ЦЕЙ МОМЕНТ З НЕБЕС СКОТИЛАСЯ ЗОРЯ.
ТА БІЛЬШ НІЧОГО ВЖЕ ДЛЯ НАС НЕ ІСНУВАЛО
В ЦЮ ТЕПЛУ ЛІТНЮ НІЧ - ЛИШ ТИ І Я.

ТВОЇ ВУСТА МЕНЕ ГОЛУБИЛИ ТАК НІЖНО,
ВІД НАСОЛОДИ ПОДИХ Я ЗАТАМУВАВ.
І МИ ПЛИВЛИ НА ХВИЛІ ПРИСТРАСТІ НЕСПІШНО,
МОВ ОДИНОКИЙ ОКЕАНСЬКИЙ ПАРОПЛАВ.

КОЛИ Ж НАД ОБРІЄМ З'ЯВИЛИСЬ СВІТЛІ ПЛЯМИ
І СИНІЙ РАНОК У ВІКНО ПРОШЕЛЕСТІВ,
МИ ЗАСИНАЛИ ЗІ ЩАСЛИВИМИ ДУМКАМИ
ПРО ДИВНУ СИЛУ НАШИХ ПОЧУТТІВ.
2011

Прийдіть до мене , всі дороги,
Що у житті я перейшов,
Іще ведіть мене в любов,
Іще мої цілуйте ноги.

Ви доторкались підошов
Моїх то лагідні, то строгі,
І наші з вами діалоги
Я оновити хочу знов.

За горизонтом зріє путь,
Якою люди всі ідуть
На іспит совісті своєї.

Дороги, ви - мої трофеї,
І мій до вічної дебют
У щирім золоті алеї.

11.09.11.

Погожої днини тобі, Україно,
і мудрості сивих віків.
Воістину радий, по-правді щасливий,
що тут тебе, нене, зустрів.
Блакитної долі і сонця любові,
і праведних дум та чинів.
Хай день цей прийдешній засяє у тобі
й усіх спопелить ворогів.

Зустрінемось, рідна, колись ще, удруге,
повір, я б так цього хотів,
Як в день особливий під дзвін перемоги
своїх позбираєш синів.
Погожої днини тобі, Україно,
терпимості в розмаху крил,
Бо світ цей лукавий, а час полохливий,
Господь хай додасть тобі сил.


11. 09. 11

Ну що тут сказати, йдемо до кінця –
Твій Каїн розмножив усіх нас доволі,
І скніє душа на тілесних рубцях
Не в змозі вернути на праведну сповідь.
Кому ж тут потрібні книжок повні стоси,
Збагачені мудрістю тих, що нема?
На кожне твоє анімоване «досить»
Цей світ накриває гріховна пітьма.
Де повісті відчай німої не згас,
Ми всі зрозумілі – нічого святого,
І шепіт повторень «Христос серед нас»
У наших молитвах пусті монологи.
А що ж Ти хотів – залишаємось ми.
Посеред дороги розтоптана віра.
Сурми, мій блаженний, до людства сурми,
Буди стародавні у серці наспіви.

08.09.11

Торкнувся до скелі черствості,
байдужості стелітової.
Завмер – від зневаги погляду,
застиг від озлоби лютої.
І лезом стальної гордості
на дріб’язки був посічений,
Розпеченим рогом заздрості
останки були скалічені.
Подрібнений , понівечений,
на тисячі розшматований.
Утиснутий в рів безвиході,
усмоктаний в став безбожності.
Ні ясності не торкнутися,
ні світлом не похвалитися.
І більше щоб не воскреснути,
навіки в пітьми лишитися.
Де Твої, о Боже, ангели?
Де сурмів акорди сяючі?
Рятунок де Твій, о Господи?
Де подих Твоєї радості?
Чом помста Твоя затрималась,
для ворога найлютішого?
Прийди, не барись, мій Господи!
Дозволь ще хоч раз зустрітися.

голосієво… голоси
нерозбірливо – між дерев
а ми віримо в землю – сіль…
із яких напувать джерел
твоє сонечко спокій твій
з райдуг райдугу зі словес
Слово виснажене до мрій
зійшле спогадами з небес
в голосієвому – свята
не музейні – живі й… живи!
душ омілія і свята
жде Аліпія – покровú

- Мамо, почитай мені, будь ласка, казочку із цієї книжечки, - попросила маленька дівчинка у своєї матусі діставши із полиці «Історю України».
Жінка взяла книгу до рук, полистала декілька сторінок і сказала:
- Усе читати, донечко, я тобі не буду. Але розкажу коротенького віршика про те, що в цій книзі розповідається:

Біля гір високих і моря блакиті,
Біля верб плакучих під цвітом калини
Народилася прекрасна маленька дитина

І зростала між полями й густими лісами
І зростала краса її днями і ночами

Стала дівкою чудною ця мала дитина,
І про неї слава йшла по інших країнах.

Й не боялася дівчина жодної роботи
Працею вона долала життєві турботи

Та й сусіди всі давно були вже не діти
От і кожен став бажати нею володіти

З всіх сторін її гнобили забирали волю,
Шарпали і руйнували щасливу долю

Скільки болю і принижень прийшлося стерпіти
Хоч і в бруд її кидали, в душі цвіли квіти

І нікому не вдалося зламати дівчину
Бо носила вона горде ім’я Україна

Хоча волю свою довго вона здобувала
Незалежною таки Україна стала

І лишається одне лиш у Бога молити
Щоб на ноги встати їй помогли Ви - діти

Бо за довгий час неволі, болю і страждання
Важко будувати добробут, щастя і кохання…


- Мамо, мамо. А я зможу допомогти Україні встати на ноги? – милі і щирі оченята із надією на позитивну відповідь поглянули на усміхнену жінку.
- Так, донечко, адже ти родилася у вільній державі і саме твоє покоління навчить жити Україну по справжньому незалежно.

По-осінньому, брате,
зодягнемо душі у злато.
Проведемо у злуці,
в родинному колі пісень.
Бо сьогодні те рідке,
згори подароване свято
І такий особливий,
осяяний радістю день.

Поворкуємо, друже,
бо спільних у нас тем багато.
Пронесемося з вітром
на сонячних крилах думок.
Протаранимо злісне,
нависле над нами закляття.
І зустрінемо небо,
в мрійливому гурті зірок.

Попрощаємось, рідний,
зворушимо чашу мовчання.
Бо минувшість в майбутність
розлукою знову гряде.
Закарбуємо в серці
на згадку це пізнє зітхання,
І тоді та блакить вже
надовго поглине тебе.

По-осінньому, брате,
зодягнемо душі у злато...

Ми б душі вилили дощами
У сиву млу земних тривог,
Якби забули, що над нами
Є милосердя повен Бог.

Ми б розум кинули в безодню
Нечистих помислів ураз,
Якби святу любов Господню
Лукавий взяти міг від нас.

Ми б серце витовкли об тління
Безщастя гордої скали,
Якби не сила воскресіння,
Що ми в Ісусі осягли.

Не проминає віри діло -
В порядку дух, душа і тіло.


19.08.11.

І вийшов день,
вклонився Богові,
тоді
злічив гріхи, роздавши на горіхи:
зчорніли небеса - палали стріхи.
А Бог мовчав,
писав,
нікого не судив,
та думав про нових,
коли в зіницях
зірниці гасли
і поволі гасло все…
А Він мовчав.
Ні… не судив…
Писав есей –
короткий звіт про вкотре ницих
дітей…

2011

Напевно, світ вже зовсім знавіснів
В шаленості свого круговороту.
І кожен день, то день, як на війні,
Де світле «за» вбиває чорне «проти».

І мрії мруть, як скошена трава,
Слізьми зайшовся шурхіт падолисту.
Усе життя ми ділимо на два:
Що було «до», і що буд́е «опісля».

А там, диви, і виходу нема,
І знов крутись у плесі швидкоплиннім,
Всміхаючись крізь сльози, й надарма
Плазуючи на стовчених колінах.

Чи то й усе, що маємо – плисти
Без спину за німою течією,
І ставити промовисті хрести
На інших по дорозі за трофеєм?..

* * *

Чи вийдуть Люди з нас, чи ні?
Чи будуть душі наші чисті?
Чи стануть за дідів сини,
Щоб згинуть разом за Вітчизну?

Чи ще достане на мій вік
Узріти диво-пожари́ще,
Як кров вирує та бурлить,
Зусюди люди трутнів тиснуть.

Чи буде прагнення в народі
Утратити в скупім житті
Усе, що є, за подих волі,
Крім української землі.

Чи на очах моїх постане:
Коли розкормлена “свиня”
У юшці врешті забагряне,
Злeтить із неї голова.

Скажи, Провидець, чи настане,
Прийдe коли нова доба,
Й жебрацький дух наш Край зміняє
На Дух незламця-бунтаря?

Павло Гай-Нижник
20 травня 1990 р.

На Цейлоні святому
Є кипарис високий,
Розкішний, тисячлітній,
У світі одинокий.
Журчить з його коріння
Малесенький поточок,
Ніхто не тямить, щоб він
Зронив один листочок.
Як перший лист ізронить,
То твердо вірять люде,
Хто з'їсть отой листочок,
Той вічно жити буде.
І довгі вже століття
Побожнії буддисти
Стоять під кипарисом,
Читають акафісти.
Звернувши очі вгору,
Перебирають чотки
І ждуть, аж з кипариса
Впаде той лист солодкий.
І ждуть собі безсмертя,
І мруть один за одним, -
Нові приходять з серцем,
Прагнущим і голодним.
І ждуть того листочка -
Ніяк не відірветься!
І ждуть, і мруть в тій вірі,
Що хтось його діждеться.

Недобрий, брате, вибрав час.
З’явився у негожу днину.
Дармо лупаєш цю рутину.
Господь бо помочі не дасть.
На марноту завзяття це,
Бо ж на чужій працюєш ниві.
Тут колоски лякливі, хтиві.
Між бур'янами де-онде.
На вітер висієш свій труд...
Ти би приліг хоч на хвилину,
Чи працював наполовину.
Не викладався так отут.
Та з рук не випустиш серпа.
З цим не погодишся ти, брате.
І будеш клято працювати.
Мені тебе проте шкода.

Здавалося мені,
що кам'яна пустеля, ─ тут…
духом кам’янистим непорушно спала…
Хотілося мені аби було так вічно.
Але ж ні!
Одної миті слова кам’яні
зрушили магічно
простори неозорі ті,
і вже…на кам’яному лузі, ─ тут,
квіти кам’яні чудові
рухнув вітер кам’яний і заблистіли краплі крові
червоно-кам’яні.
І от
над тлом,
й понад усім
замерехтіло число
один і… три, і сім…
і звук некам’яний, і світло…
і не здавалось – є!
Все це
некам’яне. Некам’яною,
як запече сльозою,
що аж нестерпним болем корчить кам’яне лице
моє…

Некам’яному Богу
відтепер волання
це:
чому покинув Він мене в ваганнях
одного,─
одиноким камінцем
у кам’яній пустелі, ─ тут,
між кам’янистих Своїх лиць…
насититись не дав і не дає
ні хлібом кам’яним, ані вином ─
велить жити духом-сном
поміж його відбитків від кам’яних дзеркал і таємниць,
де співом, золотом і сріблом
славиться щодня
словом не кам’яним
в пустелі кам’яній
Його Вічне Ім′я!
2010р.

Споконвіків велося в світі:
Птахи вклонялись небу, кріт – землі,
Могутніх крил боялись сіті,
Підземні рили нори – у душі сліпі.

Змістилась вісь земної кулі,
Болото небу мстить тепер затято,
Багаті та високі душі
Збагнули – відлік честі вже відтято.

Маркетинг всюди в нас помітний,
Рекламний щит ціну душі диктує,
Талант, любов – кому потрібні?
Купцеві ринок всі скарби дарує.

Яка ж брутальна діє сила,
Закон буття такий гряде сьогодні:
Коли безкрилі носять крила,
Птахи рятують гідність у безодні.

Я крокую по лезу ножа,
Чорно-біла у мене душа,
Що горить каганцем зі свічі,
Ангел з демоном є на плечі.
Ризикуючи втратити все,
Я пливу, куди річку несе,
Серед радостей, меду і втіх
Причаївся мій ще один гріх.
Совість мучить, часи не стоять,
Нерви листям з дерев шелестять,
Як дізнатись де вірний мій шлях?
Хто готує рукам моїм цвях?
Де ховається в морі думок,
Серед вчинків терновий вінок?
Хто зі мною сьогодні поїв,
А кого я ще не напоїв?
Ангел з демоном б’ються завжди,
Кому з них віддаю я сліди?
Хто сьогодні в бою переміг
За відбитки стопи моїх ніг?
Важко вгледіти цю тонку грань,
Серед сумнівів, вчинків, вагань,
Як щодня ночі змінюють дні,
Ангел з демоном є у мені.
2011р.

Зніму житло на сім десятиліть.
Здають на менше? І на менше згода.
Ви вже завдатку в інших не беріть,
Я це візьму - на нього саме мода.

Євроремонт? То копійчаний зиск -
Своє в чужі стандарти заганяти!
Комусь пасує звабний штучний блиск.
Мені простіше - лиш вікно кімнати

У небо прямо, без віконних штаб.
Ні, договір оренди не порушу!
... я тлінну ту будівлю берегла б
До часу, поки Бог окрилить душу...


Умань 05.07.11

Дорога стелиться безкрая,
Згубився десь дороговказ...
За мить до прірви - мов торкає
Крилом незримим янгол нас.

У прірву рано ще зриватись,
Допоки в серці є вогонь,
Зринають рими в нім крилаті
І дух не знає перепон.

Хоч від біди ідеш до скрути,
Гірчить реальність, як і сни,
Твої слова ми хочем чути,
Як звуки лагідні весни!

Душа, що поруч, озоветься,
Своїм поділиться теплом,
Аби ще довго твоє серце
Тебе по світу цім вело!

Нерозумінням світ карає,
Лишає в серці біль образ...
Та в вічнім прагненні до раю
Душа знайде дороговказ!

***
ми всі – безкінечне тіло Христа
розіп’яте на дорогах революцій
звиклі до смирення і каяття
спокутуємо зваб власних ілюзій
о гіркота цього почуття

ми всі – безкінечне тіло Христа

Ура! Повернуло на осень.
Преодолевать не спеши
Веселое многоголосье,
Точеную точность души.

Прохладой дрожат занавески,
Забавный колышется свет,
Как будто на этом отрезке
Ты вынул счастливый билет.

И, вхожие в оное царство,
О чем-то простом, как в дыму,
Сказать собираются астры.
А что? - Я и впрямь не пойму.

И разве найдешь расчудесней
Свечение, складывать чтоб
И руки крест-накрест, и песни,
И веры соломенный сноп.

2010

СТЕЖКА ДО БОГА
Йшов широким шляхом подорожній,
Йшов давно, не знаючи мети.
І невтомно при зупинці кожній,
Всіх питав, де щастя віднайти.

Часто він в дорозі спотикався
І збивав кістляві ноги в кров.
Та зусиллям волі підіймався
І долав свій шлях крізь сльози знов.

Він блукав не день і не годину,
Йшов цим шляхом все своє життя.
Іноді не схожий на людину
Поринав у п’янства забуття.

Потім знов з багнюки вибирався,
Гордовито плечі розправляв.
На шляху широкім він зостався,
Ним повільно далі ковиляв.

Та бували і щасливі миті,
Коли в серці ожива любов.
Згадував тоді він дні прожиті,
Зазирав в минуле знов і знов.

Тішився, що підростають діти.
Рідні поруч, вже й онуки є.
Тільки б жити і життю радіти…
Щось душі спокою не дає.

Вже й сивина закралась у волосся
І непомітно старість підійшла.
Йому ж ніяк і досі не вдалося
Знайти дорогу, що у рай вела.

Широким шляхом йшов усе життя,
Лиш на обриві довгої дороги
Збагнув незмінну істину буття:
Вузенька стежка – справжній шлях до БОГА!

2011р.

***
Уже час розчарувань
дивлюся на тебе
дивлюся тихо
на нещадного
дивлюся віддано
на зрадливого
збираю каміння
може не мною кинуте
каміння
охололого тепла
забутих прихильностей
посмутнілих надій

Уже час розчарувань
*

Домагатися ненамогливо,
Добиватися не в бою.
Не зведу почуття із мовою,
Мов апострофом розведу.

Ти мені довіряєш погляди
Дієслівні, в них усміх суть,
І прикметні такі в них здогади,
Й наче крапка – зіниці ртуть.

Так довірливо з недовірою,
Так причетно до слова: „Ще”
Подивися на мене вірною
І схились на моє плече.

Немає слів. Буває - бракне їх.
Що я скажу тобі, смішна і тиха,
Як стомлена щаслива солов'їха,
По вильоті з гнізда пташат дзвінких?

У тишу цю вростає мото-рик,
І їй не шкодить. Змовкну на півслові.
Я просто той далекий материк,
Де, певно, і погости веселкові.

Залізний кінь гарячий і чудний.
Він довго мчав тебе заради миті
Цієї тиші. Білий Посильний
На двох одну світлину нам залишить.


Умань 2011

до дому пливу до рідноґо джерела
перлинка - лебідка там і росинка донька
Едина сім'я - кирниця любові
втамує спрагу дивоясного легінь-Місяця

завібрують гори Карпат від щастя
сонечко посміхнеться в рясному дощі
меду цілющого з пелюсток нап'юся
Любов - святе джерело бальзаму вічності

Я плюс Ти - це МИ назавжди
донька ти і я - щаслива сім'я
в горах небес ця пісня луна
вам любі родзинки мої
2011р.

Побілила вдовиця хату,
Рятувала світ від біди,
Рятувала, щоб все ще кохати,
І якщо не людей, то сади.

Люди скажуть: „Білила горе!”
Люди скажуть: „Білила біль!”
Тільки в неї,
в саду як,
волосся чорне,
А у хати,
як в неї,
скроні бліді.

Побілила вдовиця хату,
Бозна де ще знайшла тих сил,
Мов сходила борг віддавати
Тим, хто в парі поміж могил.

Не можу, брате, вибрати слова,
Тому доречно гірко промовчати.
Тобі до скронь хилилася трава
Й передзвін куль божився гартувати.

Ти не просив для себе світлих днів,
Хоча весна розквітла у рамена.
І пригорщ сліз сховають матері,
Й солодких фраз не скаже наречена.

Лише пройде відгомін сих тополь,
І в тихім сні свою побачеш хату.
І скільки вас, війною вбитих доль,
Чи хтось колись насмілиться сказати?..

Благословен ветерок поэзии - любви благодать.
Он донес до меня любимой аромат.
Тку тебе нитями небес узоры Радости,
Соединяя скрыжали души вечной юности.

Звезд жемчужина - Ты у меня одна,
Души твоей глубина достойна почитания.
Растворяйся в любви, ею щедро делись,
Чтобы у Тебя надежды все сбылись.

Наше будущее сегодня, оно так хорошо,
Прекрасными сотворим узоры полотна мы его.
Мы, как Восток и Запад - равны,
Так Солнце и Луна - Едины.

2011г.

А ви гадаєте, я - жертва?
І намір маєте - зажерти?

І через марні сподівання
Не засинаєте до рання?

Та киньте - вам же гірше буде! -
Даремні марення Іуди...

Бо засмієтеся на кутні,
Зіграють вам на вашій лютні...

А врешті - Бог усіх розсудить!
Бо є - Ісус, і був - Іуда.


14.06.2011

Я утікав, не знаю і чому.
Щоб болі знов не стали до молитви.
Лиш сива лампа, мій замінник дню, -
Як серце, що не може не любити.

Я утікав на полюси зими,
Ховався за стеблинами розлуки.
Які світи, які нудні світи
Із того схову вдалось роздобути.

І без зорі вода, неначе цвіль
Хоч гріє кров та не дає спокою,
До чаю вкинув замість цукру сіль
І випив не помітивши розбою.

Чи то світає, чи то вітер стих,
Просіявши одвічне неба жито?
О, як я звик! О, як давно я звик
До серця, що не може не любити!

У світі торнадо, де стих жалю блюз,
У світі, де радість наводить конфуз,
У світі, де зіверти замість троянд,
Стихає романтики стомлений ямб.

Фіксую лиш кроки Твої на віки,
Сліди на піску, на Голгофі душі...
Розтрощило серце торнадо зі зла,
Торкається ніжно квіт яблунь чола.

Фіксую зарубки на ранах смерек,
Пеньки замість лісу без гнізд і лелек.
Розкроєно розум на друзки із мрій,
На рій фарисейок і чесних повій.

Фіксую розморене сонцем дитя,
Що просить копійку на хліб, на життя.
Розірвано душу на клапті добра,
Шматини спокус, потайного гріха,

Опущені руки у вчителя муз
У світі, де бідність наводить конфуз,
У світі, де гроші замісто сердець,
Де тихо вмирають нездара й митець.

Фіксую словами мовчанку ягнят
У світі, де плаче книжок старих ряд,
Ноутбуки і файли — в канаві думок...
Запхати би духа в наступний рядок...

Та, Господи, чом та фіксація зла
Зорала несіяне поле чола
І дім на піску, де народ – за бортом...
Вуста лиш наповнені ситим добром.

У світі торнадо любов - як конфуз,
Фіксує душа тихий радості блюз.
Де Голгофа Твоя, мій Ісусе, була,
Там урвалась фіксацій струна...

Пyстинь
Валерий Гребенюк
.
Фiлiжанка залишилась волi
Iз фьолдалy забутих столiтть...
Серед барлiю в дикому полi
Старий Пустинь в зажурi стоїть.
.
Дерев'яний з розбитим вiконцем
I Кpиласом нездалим своїм--
Вiн покинутий долею зовсiм--
Пiдневiльник пpaльських руїн.
.
У самотностi тiльки надiя,
Ще чекає мирян iз села...
Та забутi прадавнi повip'я
I стезя бодлаком заросла...
.
-- Чи розкриєш свої таємницi,
Де iгумен, твiй бог та суддя?
Та залишенi давнi Каплицi:
У безбожностi шанец буття.
.
Ще всеношна у мрiї лунає...
Загубився у нетрях стихар...
Про єктенiю щиро благає
Преокрутний у душах тягар!
.
Сподiвання годити на прощi...
Та залишений рейвахом тут!
Найсвятiшi зпатлюженi мощi...
Не розiрвеш самотностi пут!
.
Святий Пустинь чекає весiлля--
Вельми вipить в казковi дива!
Духоборiв навколо свавiлля
IЧервона у душах ґаба!
© Copyright: Валерий Гребенюк, 2011
Свидетельство о публикации №21105280834

Кудою , Господи, ітиму
До вічних брам Єрусалиму,
Коли усі дороги світу
Ведуть до Риму?

І як до Тебе перелину
На серця радісну гостину,
Коли зла темінь огорнула
Земну долину?

Шляхи нерідко прокладають
Отці до пекла замість раю,
А я до Тебе , милий Боже,
Прийти бажаю…

06.06.11.

Коли почуття переповнюють душу,
Коли літає над хмарами тіло,
Я зовсім не хочу, та мушу
Знову стрибати у прірву,
Тікаючи від усього чи від самого себе.
Бо ж це все даремно,
Немає мене для тебе.
То ж хай буде в моїй душі темно.
Темно, як у тому лісі,
В якому блукатиму після життя завіси...

2o11

За кордоном життя – трансформація .
А дорога туди , то – перкусія .
Хто поїде із нас – аберація .
Не чіпайте мене , бо не в дусі я .

Бо знесилена я , і знедолена ,
І заболена , і відчужена .
Непосильною працею зморена,
Між своїми віддавна загублена .

Як злочинець , додому вертаюся .
В голові нищівна аб`югація .
Я загублена і ніколи не знайдуся .
Не зворотня моя трансформація .
Травень 2011 р .

Цей час тривожить лиш відплатами
І скиглить за скляними стінами –
Поминки наші не відплакані,
Могили наші не відспівані.
Процесії: відправа за відправою
Проходять у замислене відчуження –
Присяга Богу чи дияволу:
Потьмарення в очах твоїх розвужене.
Бо сенс не в тому з ким ти зараз й чим.
Із рук розірване спадає сухожилля –
Мовчить содомно наш Єрусалим,
Ми без поняття: жили чи не жили.
На грані снів, межі добра і зла
Ця стежка стоптана байдужими роками.
В стражданнях ріс. У муках ти росла,
Згрібала жар худющими руками
Моя свідомість – християнство – не іслам;
Зернини щастя порозкидані на каменях.
Я в потойбіччя все тобі віддам –
Ти ж, душу відлікуй розхристану, поранену.

06.05.11

Затьмарення у хворої пройшло,
вона всміхнулась, потихеньку встала,
відчула знову сонячне тепло,
яке віками хмара закривала.
Співають: "Ще не вмерла...", - її діти,
І смерть сказати "Вже!", - не раз хотіла,
Та хто від Сонця в світ приходить жити,
Той не вмирає ні душею, ані тілом.
Бог Сонця так сказав доньці своїй:
"Прокинься!
І знай, Ти не раба, моя дитино,
Не дарма імена Тобі давали -
Аратта, Русь, а нині - Україна.
Твоїх дітей забрали в рабство Боже,
Поставили молитись на коліна.
Хіба Любов таке вчинити може?
Прокинься, схаменися, Україно!
Тебе рабинею Твій Бог не назове,
Дітей не буде він єлеєм присипати,
Пора відкрити дихання нове,
Дітей з колін давно пора підняти!"
І Сонячна Донька відкрила очі,
і підняла дітей на повний зріст,
Сини могутні і прекрасні доньки
Згадали свій талант й до щастя хист.
Згадали, що Земля для них - це мати,
А не брудний могильник-полігон,
Згадали, що пора собі сказати,
Що цар земний для всіх один - Закон.
Наука і Культура - дві цариці,
А Бізнес - наймоторніший козак,
І що в омані жити не годиться,
І правда - це найліпший добрий знак...
... Та й повернулись діти з-за кордонів -
Доволі бути наймитами в світі,
І зацвіли в давно забутих селах
Казковим розмаїттям диво-квіти.
Дух аріїв прокинувся могутній,
І страх розвіявся, як вранішній туман.
Доволі вже стояти на розпутті,
Не знаючи, де правда, де обман.
І відродилась, як не раз було,
Країна-мрія, казка калинова.
... Затьмарення у хворої пройшло -
Своїх Богів Вона згадала Слово.

Рань...
на душі христово.
Стрінув у серці Бога
щирого і сумного,
з перших, розп’ятих словом.

– Тесле колиски тиші,
гостра твоя теслиця.
Він промовчав і вийшов,
ніби з вогню церквиця.

Гримнули двері висі,
вікна замеркотіли.
Янгол в мене дивився,
мов крізь кольчугу – стріли.

– Хочеш,– питав,– до Нього?
– Вийди зі себе в спокій
світлим, на зло убогим,
стань животворчим соком.

Синь...
підбирав на кому –
пнувся строфою далі.
Ніжному й нечужому...
море лишив печалі.

З інших, речей забутих
й рідних до посивіння,
вирвав собі нечуте,
здатне на омертвіння.

І на краю долоні
лодь загойдало світу.
Довге моє безсоння,
довше за видих світла.

9 Травня 2011

Вечером думаю об одном -
Что у Вселенной на самом дне?
Вега и Сириус за окном
В самое сердце сияют мне.

Дети, которые всех сильней,
Старятся за мимолетный час.
Издали, падкие до огней,
Черные дыры глядятся в нас.

Чья-то Премудрость? - А где итог?
Трудно войти в Его Млечный Путь.
Мя, онемевшего, кличет Бог:
Просто по росту и просто будь.

Не говорит мне: куда полез?!
Не посылает за край земли.
В форточку лета плывут с небес
Все вековечные корабли.

2010

Ти бачила?
Чорнобиль почуттів
прошепотів своє холодне слово.
А я?
А я ще не доріс
до смерти.
Ти - померти вже готова.

Ти чула?
Променевий смерч
затанцював на втрачених надіях.
Я цього заслужив,
мабуть.
А ти?
А ти не заслужила?

Ти знаєш?
Там де виріс хрест,
здається, все торкнулось зони страху.
А я живу.
І ти таки живеш.
Чекаючи
незвіданого часу.

Ти бачиш?
Великодній дзвін
задумався над віщим своїм словом.
І я повірив.
Чи повіриш ти?
У третій день
з уже порожнім гробом.