Роззирається світ, як по паводку:
Де намул, де – намитий пісок?

…Ще та музика – навіть не в зародку.
І той голос – іще голосок.
Ще не сниться Едіт рідній вуличці.
Ба, і Норберт – іще Натан.*
Не змінити вже місце їх зустрічі,
Та ще кожен із них – не там.
Поміж ними – ще долі і відстані.
Де Париж, а де – Рогатин!
Їй рости ще, як пісні - до істини.
Ще пишається Вюрцберг – не ним.
До війни ще далеко. Й до вічності.
Ще дрімає талант-Голіаф.**
Ключ його скрипковий – не магічний ще.
І вона – ще не та, не Піаф.
В небеса ще їх душі не падають,
Обійнявшись: «Падам, падам…»

А майбутнє – себе уже згадує.
І дивується власним слідам…

2011

Перо, торкнися слів,
в них оживе душа
стокрилих павутинок з ‘і’,
задутих перших ‘ша’.

А вмієш – помовчи,
а ні – то розчорнильсь,
клади до уст – речитатив,
а під подушку – вись.

Як хочеш – розумій,
а можеш – не питай
за сонцем. По сумній сурмі –
лиш пам’ятна плита.

І в пам’яті оцій –
карбовані роки,
любов, амінь з кадил отців,
і кожне ‘на’ руки.

Попросиш – совість май,
а маєш – поділи
себе між небом і всіма,
а серце – на "коли".

Нехай приляже день
на янгола плечі.
Перо, перебіжися, де
ніхто не брав ключів.

30 Березня 2011

***
Я дивлюсь на обличчя Джидду
час завершив свою роботу
і робота ця досконала

Я дивлюсь на обличчя Джидду
юнаки не бувають такими вродливими
юнаки не бувають такими натхненними
юнаки не мовчать так мудро

Я дивлюсь на обличчя Джидду
час виліпив його звуком тиші
*

Непоказна й похмура.
Аж ворожа!
(Зійшла з небес,
як з потяга вночі).
Закутана у хмари і дощі,
стоїть,
сама на себе
ще не схожа.

Ще непогідна
вдачею й лицем.
І погляд –
ще не Лади*, а Паллади**.
Та вже пульсують
сонячні принади
під сірим
непривабливим плащем!

2008

Ти народився, мов Зоря, яка не гасне…
Та що, здрібнілим, висота? Й навіщо, власне?

Воскреслих мрій Великий День. І сотні років –
Доба обманутих надій і лжепророків.

Якби думки з Твоїм звіряли заповітом
І, наче в храм, до Тебе йшли з духовним звітом!

Якби плекали добрі справи й чесні вісті, –
Не тупцювали би отарою на місці.

Уже б відчули висі й простору потребу,
І власну пам’ять привели до справжніх себе.

Ти шлях цей Словом освітив… А ми і досі –
Під небом рідної землі, як в темнім льосі.

2010

finita la commedia

Він був завжди. Як Слово, що лягло
в основу первородної ідеї.
Ще, може, України не було –
а він вже був призначений для неї…
І як окреслив Бог стражденний шлях
землі святій, що серцем безборонна,
він був – в її крові, її сльозах,
її молитвах і її прокльонах.
Коли ж безмовно гинула в біді,
знов зрадою упившись, наче трунком –
він був її надією тоді,
він був її останнім порятунком...

…Вкраїно! Материнських мук снаго!
Одвік, до неба зводячи долоні,
всміхалась ти крізь сльози, бо його
вже відчувала у своєму лоні.
І він явивсь. Не бого-чоловік.
Твоєю опечалений журбою.
Щоб у тобі воскреснувши, повік
єдиним цілим бути із тобою.
Він з тебе ріс. І в тебе проростав:
свободи Духом, пам’яті корінням.
В тобі – його могуть і висота,
у нім – твоя надія на спасіння.

2006(2011)

Не мете до сміху злякана метелиця,
Не біжить з-під ніг посипана земля,
Лиш дівча ніжненьке біля мене телиться,
І дурію тихо коло неї я.

Що ж тобі не спиться, місяць же уповні,
Зашпорами входить холод в босоніжки,
І твоя спідничка по моїх долонях… –
Ти ж говориш: «Трішки, милий, трішки…»

Кліпають невинно карі оченята,
А колготки трісли, дали вже очко,
Лиш тобі, паскудна, на все це плювати,
А мені тим більше зараз все одно.

Каблучки знімаєш, як завжди, не вперше,
Ручками милуєш кучері свої,
Від тих цнот миттєвих я в тобі відмерший,
Як з кульбаби бджоли майже всі рої.

Ти ж маленька ніжність, підліткове стерво,
Віддалась, огидна, крізь облуду фраз,
Мама взнає – зробить тобі справжнє мерво,
Але ж ти говориш: «Було і не раз!…».

Завтра підеш в школу, у критичні дні,
І співати будеш у народнім хорі,
Плакатимеш в нóчі під сумні пісні.
Згадуючи миті зі своїх love-story’s.

21.12.09

1.
Нехай ще «скрипка грає, серце крає»!
...А в кого замість серця – камінець?
Пекла вам кожна крапля «Водограю»,
що спраглим Пісні
дарував Співець.

Допоки Він плекав «Червону руту»,
любов’ю пестив ніжні пелюстки,
ви бовтали ненависть як отруту
й сумління рештки
рвали на шматки.

Це ж треба вже дорватись до нестями,
щоб зважитися врешті на таке!
Й земля не розступилась під ногами
в ту мить, як замишляли ви
лихе...

2.
В дрімучім лісі тіло ще гойдалось...
А ви за упокій уже пили
у спокої й покоях. Чи гадали –
на Пісні міцно зашморг затягли?

Самі, напевно, не збагнете й досі
чим саме вам та Пісня допекла:
чи тим, що рута-м’ята у волоссі,
чи тим, що за плечима два крила?

Тоді її сахались, наче ладана,
й тепер вона шмагає вас навхрест.
Та Пісня зроду-віку ниць не падала.
Усе при ній: душа, краса і честь.

...Пливла людська печаль за крижмом білим.
Сльозу ронили квіти на труні.
А ви, мов круки, каркали над тілом,
і думали – хороните її,

зраджену і заборонену,
зболену Пісню Володину...

3.
...Втирався світ од мряки й плісні
і в синє небо позирав:
так високо вкраїнську Пісню
іще ніхто не підіймав!

Не горда, згадана не всує.
І словом – тиха і проста.
Дивіться, ниці, як пасує
їй благодатна висота!

Щось є в цій Пісні від санскриту,
прадавня загадка якась...
І неможливо приручити
її крилату іпостась.

Погляньте, до наживи ласі,
як їй свобода до лиця!
...Витає Пісня в позачасі,
подібна до свого творця.

03.2009(2011)

Народжена у люті сніговії,
не пестувана доленьки рукою
несла в душі такий вогонь надії,
що осявала все навкруг собою.

У кволім тілі - серце Прометея
і криця слова у руках жіночих.
Мінлива доля, наче Мавка-фея
полюбить нині, завтра - залоскоче.

Або завдасть на плечі хрест дубовий,
нікого в поміч - ні душі живої.
Нелегка справа то - кувати слово
із власною недугою в двобої.

Та важче все ж - спостерігати німо,
як хтось твої чуття вдягає в шори.
...Гордись дочкою, мати-Україно,
тебе достойні підростуть нескоро.

25.02.2011

Вона слова леліяла у серці,
вона зростала їх,немов дитя,
ними раділа і журилась,
вони й були її життя.

У тих словах і Україна мила,
у них кохання і важка журба
і сни чарівні,мрії й сподівання,
у тих словах була уся вона.

Згадаймо, друзі, ми усі сьогодні
віршем і піснею із уст дитини
життя і творчість Лесі Українки -
доньки великої для неньки України.

2011 рік

Відкриває дорогу в життя
Ця посада, така не проста,
Ця робота, така нелегка
Зберігає людське майбуття.
І запалює в серці вогонь
Через болі, невдачі і втому,
Відкриваючи душу бездонну,
Даючи їй безмежне тепло.
Й не здолати бажання віддать,
Передати, навчить, зберегти,
Простелити під ноги світи
І самому ще більше пізнать!

Над болем і долею многостраждальною
возносилась Піснею, наче молитвою…
Мабуть, не вважала себе геніальною.
І не почувалась, напевно, великою.
Лише відчувала – належить народові,
якому і Духом, і Словом є рівною.
Точили сухоти здоров’я і вроду їй, –
у Пісні жила. І жила Україною.
Любила Полісся – світання і клечання –
де хащі казкові й озера прозористі…
Чи знала, що смеркне так рано:
- Приречена!?
Та Пісню палку не припнути до хворості –
і строфи в душі гартувалися крицеві,
і мова із вуст жебоніла, мов річечка,
і серце з грудей виривалося птицею!
А тіло тендітне згасало, як свічечка…
Борись і світи, якщо бути судилося:
і мужнім поетом, і ніжною жінкою.
…Вона ж і боролась, допоки світилася.
Вона ж на віки нареклась Українкою.

2008(2011)

За любовь твою богатства любые
Я б отдал пятью годами моложе.
Все гляжу в твои глаза голубые,
Знаю, вместе мы с тобой быть не сможем.

В те года - да я б и сам себя высек.
А вокруг гуляли вепри да лоси.
Помню, помню, как студент, статный физик,
Умыкнул тебя и вскорости бросил.

Не пойду я не за тем на уступки,
Что за десять лет дойдешь ты до точки,
За которой будут портиться зубки,
Будут изредка побаливать почки.

Не затем, что у меня есть подруга.
С нею вижусь я невольно и редко.
Эх, с какой нечеловеческой вьюгой
Ты во мне в надежной связи, брюнетка.

Проще было б круг наждачный - зубами.
Это было б все равно; как на плаху.
Я с тобою не сойдусь просто в память,
Как тогда тебя любил я, Натаха.

2009

      Я не була киянка. …я була петербуржанка.
         О. Теліга

      …Пані в капелюшку – неначе королева.
         Зі спогадів про О. Телігу

О Лєно, петербуржко, варшав’янко,
Діано прудконога, Грето Гáрбо,
Чиєсь життя, що вирувало п’янко,
Чиясь фатальна, золота панянко!..
Найтонший пензлик, найясніша фарба
Душі невдатні передати стан,
Яка торкнулась сонця і …загасла,
За віссю світу, де небесний лан,
Розпросторíє, і приймають ясла
Нове життя її, в новітній жбан!..
А ми? Сліпі, безкрилі, недолугі,
Запитуємо: нáщо так було,
З розгону – в смерть, в політики полон…
Всю молодість і вроду – що вже вдруге
Не запізнати, – на вселенське зло?!
Так просто, що здається легковажним,
Так виважено ніби… Падав сніг…
На квіти, і на квітні епатажні –
Колись… колись… На мрії навісні…
На гасла, що тріпоче вітер ними,
Над головами… На задвірки свят…
Сніг падав, як тепер, під шкіру, зимний…
І пропікав, і кликав, сніжив сад
Її, Оленчин… Та принади чину,
Той королівський вибір, вищий спів,
Що не дає ні часу, ні спочину –
Все переважив – на високе звів…
Олено, варшав’янко, петербуржко,
Киянкою ти стала, пані сніжна!
Дай, Боже, пам’яті – най буде ніжна
Ця згадка, наче «пані в Капелюшку»!

Їй би заміж… в травні чи у квітні.
Ще й для доньки зберегти фату…
Як трудились пальчики тендітні!
Мить краси ловили на льоту.

Їй ще б жити. Народити сина.
Щастя жінки випити до дна…
Боже мій! Вона ж іще дитина.
Нащо їй та місія трудна?

А проте, Тобі таки видніше –
Раз дівча за той десяток літ
Доброти створило, може, й більше,
Ніж створив для світу – цілий світ.

Добра справа – ось найвища слава.
Добре серце – ось найбільший хист.
У малюнках впізнаЄ Полтава
Неземну печаль знайомих рис.

…А між зір, що світять незборимо,
Всю планету сяйвом обійма
Дівчинка з великими очима,
Дівчинка, якої вже... нема…

2004

Чом зажурився, мій акордеон?
Всміхнися, друже, барвами октави,
Міхами здуй пилюку із вікон -
Хай сонце сніг у лютому розплавить.

Всміхнися, брате, рано нам тужить!
Ми ще не граєм із тобою марша -
Життя вітання нотками бринить,
Ми просто стали на один рік старші!

А пригадай, коли ми молоді,
З тобою, друже, весело співали -
То танцювали лілії в воді,
Дівчата нам проходу не давали!

Як ми у школі дітками колись
Акордами перебирали гами!
Сьогодні б крикнуть часу: "Повернись!!!"
Але цього робити ми не станем.

Бо нас чекають ще бурхливі дні -
Не раз стривожим піснею серпанки,
Все ж не старіють душі молоді -
Збудися, друже, у озоні ранку!

Майже за Павличком…


Ти зрікся мови рідної. Тобі
Твоя земля родити перестане.
Твій корінь у безпам’яті зав’яне,
І діти не заплачуть по Тобі.

Ти зрікся мови рідної. Тремтиш,
Коли Тебе питають, чи вкраїнець.
Ти краще будеш турок, чукча, німець,
На рідній мові Ти лише мовчиш.

Ти зрікся мови рідної. Тебе
Не розхвилює українське слово,
Його не знаєш і смієшся з нього,
Хоч по-російськи теж "ні ме ні бе".

Ти зрікся мови рідної. Ну що ж,
Без Тебе не загине рідна мова.
Вона живе і оживає знову –
Залиш її в спокої, не тривож.

Без батька і без матері Тебе
Пригріють люди, наче сиротину,
А як плюгавиш мову солов’їну,
То проклянуть ще й вороги Тебе.

Ти зрікся мови рідної…


Емілія Венгер, головний спеціаліст УОЗ

13.08.08 01.25

А Сюзан и думать забыла о профессоре Пестеле,
О том, что на небе какой-то очередной парад,
О том, что ей третий год жениха навесили.
Лишь о НЕМ в мозгу и вспыхивают фонемы!
Там, в глубине, где и гибсус себе не рад, -
Как там Немо?

Господи, как там сипаи,
Как там колониальным гнетом
Измученный весь народ?
Только подумаешь о сипаях,
Сразу хватает колика.
А профессор в полдень мирно котлету жрет,
А профессор Пестель - это известный жмот
И мучает кроликов.

В свете судачат, пора прикусить губу.
Даже на вздохи пора бы ввести табу.
Вот ведь в гостиной
Было сказала "любимый Немо", -
Лишь третьего дня хватилась.
Все эти тайны готовы влететь в трубу.
Все эти тайны (а их у нее немеряно),
Все эти тайны (фантазий желанный силос)
Лучшей подруге - подруге одной доверены.
И вообще -
Шансы на лучшее не потеряны,
Пока плывет "Наутилус".

2009

Лютий – тільки лютий! Що на це казати..?
Ще пече морозом і диктує спам, –
що - весна на часі, що - розтануть грати,
що іде до зламу весь зимовий крам.

…і морозні ночі, хмари зі снігами,
і слизькі дороги – стежечки-шляхи…
Я б хотіла весен відкривати брами,
подолавши розум і здолавши «пхи…»!

Знаєте.., То знайте! Я готова грати!…
Розібрати пісню до останніх нот!
І – любити ніжно.., біль – переспівати!
Лютий – тільки лютий, він – весни пілот…

Той «променад»…
Уперше так публічно
всміхатись щиро – діло нелегке.
Всміхнулася.
І навіть символічно
із дідусем пригубила саке.
З одної чаші. Як диктує звичай.
Як вимага прадавній ритуал.
Дивились об’єктиви їй в обличчя.
Чи ще хтось так природно позував?
Це ж треба! На виду у телекамер
чарівно помахала кулачком.
Як догоджають їй «придворні дами»!
Як сяє чин високий над чолом!

«…Напевне, близько
дні страшних судилищ, –
наступники престолу – в кімоно!*
Жіночий дух! І де? – Серед святилищ!
Втім, що нам з того? Мертвим – все одно…», –
хвилюється у Храмі тіней зграйка.
Порушено Святішу з заборон.

…Чверть року їй.
Вона – принцеса Айко.
І «хризантемовий» – для неї – квітне трон.

2002(2011)

Чи бачила справді: багатство і трон
В той вечір, у свіч мерехтінні?..
Вдивлялась проникливо пані Лебон
У тихе, незграбне створіння.

А юній особі здалося, мабуть,
Жахливим обличчя старече, –
Дівча відсахнулося, щоби відчуть
Матусині руки на плечах.

…Ворожка в задумі торкнулась чола
І пасмо поправила сиве.
Чи справді – найкраща в окрузі була
І бачила щось особливе?

Промовила врешті, немовби здаля,
Край долі позначила міткою:
«Ця крихітка стане колись
короля –
розрадою і... фавориткою».

І поглядом гострим, як лезо меча,
Єства таїну пронизала, –
Уже перед нею – не бідне дівча –
Мадам Помпадур* стояла.

...Чи бачила справді: Версаль і (не)славу?
І зустріч – в Сенарському лісі,
Де вперше король удостоїться права
Всміхнутись майбутній маркізі.

2002(2011)

ТРИЄДИНЕ…
Петру Скунцеві – на ювілей

Тобі тоді тринадцятий минало,
Міжгір’ям літо бабине пливло,
Коли, мій сину,
мій Великий Сину,
У верховинську школу під калиною
Мене життя до Тебе привело…

Я пам’ятаю –
заясніла хата,
Коли Ти вперше завітав до нас.
Тоді моя пророкувала мати,
Яка з Шевченка вчилася писати:
– В Карпатах, дочко, буде свій Тарас!

І я Твою малу дитячу руку
В свою,
ласкаву,
вчительську взяла
І повела в життя –
на біль, на муку.
Прости за путь тяжку, за перелуку,
Прости,
бо й я отим шляхом ішла.

Щоб Ти не впав, свої слабенькі плечі
Я підставляла під Твої хрести.
Я знала – я не маю права втечі,
Коли ключі журливії лелечі
У безтурботні кликали світи.

І кожен раз, коли Тобі боліло,
Коли Твоє хилилось знамено,
Моє терзалось,
мучилося
тіло,
До Тебе я хоч подумки летіла,
Як Ти в сльозах
криваве пив вино.

А Бог подумав –
забагато бачиш…
І вирішив Тобі застлати зір.

– Я протестую,
Боже!
Ти пробачиш,
Ти зрозумієш помилку –
й заплачеш.
Мій Син душею бачить –
Ти повір!

Я щиро так навколішках молилась,
Як рятували Сина лікарі,
Що, мабуть, Мати Божа подивилась,
Як сива голова моя схилилась –
До Бога дві звертались Матері.

Благословенні, Сину, ми з Тобою,
Бо прожили ці роки недарма.
Ми вистояли
у тяжкім двобою,
Ми просто йшли обоє,
за собою
Ані зерна неправди в нас нема.


Емілія Венгер – донька Марії Федорівни Опаленик

20 травня 2002 року

finita la commedia

- Я повірю тобі, коли знімеш із пальців кастети,
Виймеш ніж з декольте, пістолети з-під чорних панчіх...
- Але ж сам ти по вуха загруз у шпигунських секретах
І від мене зникаєш уранці, удень, уночі.

- Розмінуй входи й виходи, вікна і двері, я прошу,
Повитягуй «жучки» з телефонів, диванів, картин
І приховані камери викинь із ванни і душу,
Не ховайcя від мене за шафу чи поміж гардин,

Бо кохаю тебе - але ж ти продала навіть душу,
О, красуне з красунь і моя найбезглуздіша з мрій...
- Ти пробач, мій коханий, та я попрощатися мушу -
Є завдання нове...
- I love you!
- Аuf Wiedersehen!


10.02.2011

finita la commedia

Які "слова останні"? Припини!
До них у Тебе довга ще дорога,
Не всього ще сягнув Ти головного,
Не всі збулись найкращі Твої сни.

Туманить зір сльоза Тобі солона? -
Нехай тече, а з нею біль мине.
Прийде весна і сонечко ясне
Зігріє знов душі Твоєї лоно.

І Ти повіриш серцем у дива,
І обдаруєш щедро нас віршами...
Мій Друже, залишайся довго з нами -
І тілом, і душею й у словах!

Хай не міліє річище Твоє,
Міцніє дух у кожнім з нових сходжень.
Здоров'я на сто літ Тобі, дай Боже!
Щаслива я - бо Ти на світі є!
5.02.2011р.

так, це була вона.
маленька така, невагома..
чекала як прийде весна,
вночі утікала із дому.
кидала квітки у вино
в кишені заховане літо.
сміялась у твоє вікно
і краплі любила лічити.
квітковим шматочком небес
злітала щоночі у небо
ляльок одягала в принцес
і плакала. так було треба.
зникала раптово кудись
з"являлась раптово нізвідки
руками у стіни б"ючись
сльозами були її свідки.
жила не для втіхи, а так
жила бо уміла вмирати
ти знаєш, для неї був знак-
сьогодні навчилась літати.
2011р, Косів

finita la commedia

Погляд чесний. І слово – як гиря.
І карбований мужністю лик:
«Я приймаю
смертний ваш вирок,
бо тікати від смерті не звик.
Та допоки живу боротьбою
і живуча мерзота слизька,
запевняю – "безноса з косою»
ще по світу мене пошука.
І допоки моя Україна
буде скніти в полоні брехні –
обіцяю, що кожна хвилина
стане спрагою помсти в мені.
І щоб заспівом стала, початком,
недоспівана пісня моя –
знайте, вбивці, мов прапор, нащадкам
заповім я своє ім’я.
Народився і виріс я в герці,
щоб свободи наблизити час.
Перед Богом клянусь: і по смерті
повставатиму супроти вас!»

27.01.2009

finita la commedia

У морок сну занурюється світ...
Все ближче край, за котрим невідомість,
Куди Душа, зігнувшись від утоми,
У свій останній вирушить політ.

Аби навік зректися порожнеч,
Себе пізнати в поступі невпиннім,
І з каяттям за всі свої провини
Тягар важкий позбутися із плеч.

Від самовтеч, згорання і терпінь
Іде Душа дорогами по колу
І до стократ зростаючого болю
Вертає знов, немов у власну тінь...

Тоненька цівка тіні від Душі
В могутню річку може розростися -
Як прийде час і янголи у висях
Напоять Душу в райському дощі.

І не злякають темінь, прірва, край
Душі, що прагне світла доторкнутись,
І осягнути світу вищі суті...
Та доки ТУТ - за грань не зазирай!

Хай не міліє річище Твоє
У веремії вічних перероджень,
Міцніє дух у кожнім з нових сходжень
І світ радіє - Ти ж бо в ньому є!...

Як обрій замикає небом землю -
Ми світу пізнаємо таїну.
Занурюється світ у морок сну...
Лише Душі окриленій не темно!
28.01.2011р.

Мчиться поїзд, мчиться вдаль
Чітко визначеним шляхом.
Лиш вперед… І тільки жаль,
Жаль розвіюється з страхом.

Ціль безумна, непроста
І вперед лише дорога!
Визначена прямота.
Те, що втік - це перемога?!

Очі заглядають в серце,
Погляд - сильний і стрімкий.
Де ж воно тепер усе це?
У минуле шлях тяжкий...

Біля ніг весь світ валявся!
Наплювать було на всіх!
Рвав серця, з життям кохався.
У стрибку – могутність ніг!

Як могла не полюбити
Вас за танець, волю, рух?!!!
Все життя за мить прожити!
Зміг підняти рухом дух!

Не здавався, не вагався!
Лиш отримував і брав!
З вітром в легкості змагався,
Спокій серця світу крав.

Все робив не як усі –
Танцював, кохав, дивився!
Почуття тримав в руці,
Плакав, рвав… Із звуком злився.

А коли побачив вечір,
Сонця захід крізь бокал –
Опустились мужні плечі,
Вже не слухалась рука.

І ціна була заплачена!
Не забуде Вас цей світ!
Тим недугом тяжким схвачений
Згас, пішов в зеніті літ.

І на плівці з новим кольором
Стрибок волі – стрімкий рух!
Танець, сила, погляд з гонором
І незламний, сильний дух!

Украдкой (делать было нечего!)
Я изучил куда как тщательно
Твой шрам, твой признак человечьего,
Между большим и указательным.

Нет, и теперь, не вызнав ключика,
Не завалю тебя укорами.
Твои глаза в глазах попутчиков
Сияют светлыми озерами.

Твоих волос заря бутонная
Спадает гроздьями акации.
Что ж, культивируй изощренные
Голосовые модуляции.

Не бросив быть такой же нежною,
Ажурную крестополосицу
Ты спрячь-ка лучше под одеждою -
Нательный крест поверх не носится.

2009

Это она, перепачканная бледной пастелью помады,
Боролась за счастье, верила – просто так надо:
Тянуть за собой самое бесценное и дорогое:
То, что станет за узкой спиной громадной скалою.
И всех :"К черту! "Ведь дьявол не носит « Прадо»?

Сладкой и скользкой, как леденец , промозглой зимой,
С давними кладами стихотворений – золотой ордой,
Что- то взорвалось и оглушило мгновенно душу!
Была красиво логична и просчитывала ходы,
На всю кухню врубала, не слушанные « Квины»,

Защищала его безупречно, издавая еле слышный стон:
« Идите все к черту!», и таяла точкой во рту МЕТРО.
Шарахалась чопорно от золотой молодежи,
Хрупкая шея ловила едкие пули ее патогенных зон,
И тогда она закрывала глаза взлетною полосой.

Просыпалась под запахи карамели по воскресеньям,
И была ласково говорлива и целовала его колени.
И, даже, Джо Джирард, в тонкой маечке переплета,
Не раздражал на крахмальном белье букеты сирени,
Аисты счастья запястье ее узнали мгновенно...

Она, перепачканная бледной пастелью помады,
Интуитивно верила и боролась ! Просто, так надо…

finita la commedia

Коли одні тіні бездушні снують,
Коли почуття витісняє байдужість,
Як твою довіру на шмаття порвуть
І погляди друзів давно вже не дружні,
Як світла не бачиш, хоч день на дворі,
Безмовна земля вже забула про збіжжя,
Як з докором дивиться янгол з гори
І ти, мов дитина, що на роздоріжжі,
Коли вже не знаєш - це сон, а чи яв,
В якім тебе підло знов зраджують в соте,
На грудях пригрілася твоїх змія,
А ти їй віддати життя вже й не проти,
Коли вчора рідний - а нині чужий,
І небо без просвітку ридьма ридає,
Коли розумієш - а ти ще й не жив,
Бредеш манівцями, хоч думав - до раю,
Коли за добро твоє зрада - ціна,
Ти серце відкрив - а по нім потоптались,
Коли ця реальність болючо-сумна... -

В мені й досі віра в Людину зосталась!
16.01.2011р.

Такою народилась... Що ж я вдію? -
В мені примовк мій хліборобський рід.
Але я мову квітів розумію,
Говорю з ними ще з дитячих літ.
І слухаю, й дивлюсь. Од щастя плачу.
І Господові дякую за це.
За мить натхнення світові пробачу
Насмішки в спину, і злобу в лице.
У пісні дивобарви роздобуду,
Зчарую пензля з власної коси.
Чого ж вам так недобре, добрі люди?
Чого ж ви так сахаєтесь краси?
За дивний хист мене пробачте, грішну.
Сама не знаю - нащо і звідкіль?
Перемовчу печаль свою невтішну.
Замкну в душі невиплаканий біль,
Лиш світлу радість випущу за двері -
Нехай милує око, хай цвіте...
Вони живі, ці квіти на папері.
Для них, мов сонце, - серце золоте.
Вони також, бува, за крок од смерті.
І гинуть від жорстокої руки.
Зате, коли розквітнуть на мольберті,
Здається - будуть квітнути віки.
Як ті, що у садочку біля хати,
Чи ті, що в лузі, в крапельках дощу.
Убийте... або дайте малювати!
Я більш у вас нічого не прошу...

2008

finita la commedia

А світ вже звик до милостей і кар.
А світ - то зводить храми, то руйнує.
...За сивим склом старий годинникар
Над механізмом втомленим чаклує.

Чи ж дивина? - годинник поламавсь.
Квапливі кроки. Перехожих лиця.
У цього Майстра Часу є якась
Лише йому відома таємниця.

Він прослуховує уважно кожну мить.
Він кожен "трибик" серцем відчуває,
І наче добрий лікар Айболить,
Годинникам здоров'я повертає.

Стрілки щоб не обманювали нас
І пульс життя був рівномірним всує.
А може, не годинники - сам час -
Годинникар за сивим склом лікує?

2004

Осень. Отработка. Начало века.
Думает студентка - ну заей зая!
По физиологии человека
Девушка опять ничего не знает.

Мысль ее, непуганная зубрежкой,
По ребру незнанья скользит невинно.
Тут бы что-то нявкнула даже кошка,
Что-нибудь бы брякнул и Буратино.

Походя отмечу, что дама ловко
Светит макияжем - аж закачаться.
Это ж на белила и подрисовку
Девушка потратила больше часа.

Вот куда ушло золотое время!
Лучше бы конспект штурмовала, ибо...
Впрочем, и она оказалась в теме!
В некотором смысле - разумный выбор.

Нет, я не скажу ей: садитесь ближе.
Что мне эта древняя ипотека?!
Но в ее раскраске невольно вижу
Ключ к физиологии человека.

2009

finita la commedia

В чиїх ти, Жанно, вимірах-полях?
До самозречення кохала мужа...
В тобі, принадній, плавало маля.
А ти його... убила, мати-мушля.*

Німб Материнства осявав лице.
В твої долоні струмувати б манні...
Чи Амадео гриз би - звіром - цеп,
Якби ти першою погасла, Жанно?
Чи викидався б Моді за вікно?
У Ніццу віз би відчай, біль утрати.
Стоїш перед очима: лик - з ікон...
Якби ж на те вікно - молитви ґрати!

Любові недодати за життя
Боюсь пекельно. Зайця Юрі зшила...

Ти вбила ненароджене дитя!
Себе об камінь туги розкришила...



2006-2010


*---
Вагітна Жанна Ебютерн викинулася з вікна 6-поверху після
смерті свого коханого Амадео Модільяні в 1920 році.
Їй було 22 роки. Була моделлю, художницею.

Маестро співу від народу,
той бог з сопілкою в руках
одну плекає нагороду –
щоб пісня плинула в віках.
Дмухне в сопілку – звуки линуть,
злітають птахами з руки,
душі заквітчують калину,
високі зрошують думки.
Все гомонить, лопочуть крила,
ревуть воли, скриплять вози,
співає вся родина мила,
і предків чути голоси…

То гомін «Гомону», то пісня
з часів минулих – в майбуття.
Такого Світ – ні до, ні після –
ще не народжував дитя.
Народна пісня маестозо*
звучить, як сонячний хорал.
І Сонце небом тягне воза –
Сізіфів камінь на гора.

Заграй в сопілочку, дитино,
заграйте, вольнії брати,
співай співуча Україно,
співаймо всі – і ти, і ти.
Злітай з долоні, Пісня-Доле,
полинь в краї, де Орь і Лель,
де біля хати є тополя,
біля криниці – журавель.

*Величний, урочистий характер виконання.

13 грудня 2010 р.

у склянці чаю
    кола твого суму
ледве прилиплий фарфор до руки
і пісню приймач неспокійну підсунув
уклін помічаєш ти вітру легкий

сковзаєш і сковзу зупину немає
вогники скочать на денця очей
воду з неба ця зима п'є
в грудях щось гріє і трохи пече

банальне "бувай" із-під вібродзвінка
коротким повідомленням поранить
застигла в повітрі знемога слинка
і поквапом відповіси
"на добраніч"

finita la commedia

Я розірву цю сонну тишу
Піснями збурених вітрів,
Промінням серця заколишу
Тебе у цій нічній порі.

Поглянь до висі - там комета
Розтяла неба гладь хвостом,
Насправді це - душа поетки,
Що йде у безвість під хрестом...

І хоч, згораючи зорею,
Я надто скоро вниз зірвусь -
Розвію сум з душі твоєї
Й тебе довіку не зречусь!
11.12.2010р.

Спустошення: на місяці закляклі білі плями.
Зрив: в піднебесся. Звідти – до омани.
Моє життя - каміння Тамерлана.
Я з нього – спрагнено - кургани. Всі інші – вниз.
Чиїсь слова. І поцілунки. Жага
Нескінченних погроз:

Ненавиджу. Піду. І – не зомлію.
Кохання – мов політ . З тендітних роз
Твоє – життя. Моє – смарагд трави.
І паморочливий аромат
П’янких нарцисів.
Я – то земля -
Навзаході весни.

2010

Нехай з глибин на волю рвуться
Слова окрилені Твої,
Бо як душі без революцій? -
Вона ж так звикла до боїв.

Хай почуттів жагучі зливи
Тебе омиють, як колись.
Повір мені - існує диво,
Йому Ти серцем посміхнись!

Сумних очей блакить безмежна
Додасть вогню душі Твоїй,
У почуттях нема обмежень,
Нема страхів у наших мрій.

Хоч я для Тебе стала болем,
Який так солодко ятрить -
Дозволь собі напитись волі,
Які несуть з небес вітри!

І не важливо, "так" чи "ні" є -
Іди за серцем навмання,
Нехай у ньому завесніє
І... десь в куточку буду я!
9.12.2010р.

finita la commedia