Лютий – тільки лютий! Що на це казати..?
Ще пече морозом і диктує спам, –
що - весна на часі, що - розтануть грати,
що іде до зламу весь зимовий крам.

…і морозні ночі, хмари зі снігами,
і слизькі дороги – стежечки-шляхи…
Я б хотіла весен відкривати брами,
подолавши розум і здолавши «пхи…»!

Знаєте.., То знайте! Я готова грати!…
Розібрати пісню до останніх нот!
І – любити ніжно.., біль – переспівати!
Лютий – тільки лютий, він – весни пілот…

Той «променад»…
Уперше так публічно
всміхатись щиро – діло нелегке.
Всміхнулася.
І навіть символічно
із дідусем пригубила саке.
З одної чаші. Як диктує звичай.
Як вимага прадавній ритуал.
Дивились об’єктиви їй в обличчя.
Чи ще хтось так природно позував?
Це ж треба! На виду у телекамер
чарівно помахала кулачком.
Як догоджають їй «придворні дами»!
Як сяє чин високий над чолом!

«…Напевне, близько
дні страшних судилищ, –
наступники престолу – в кімоно!*
Жіночий дух! І де? – Серед святилищ!
Втім, що нам з того? Мертвим – все одно…», –
хвилюється у Храмі тіней зграйка.
Порушено Святішу з заборон.

…Чверть року їй.
Вона – принцеса Айко.
І «хризантемовий» – для неї – квітне трон.

2002(2011)

Чи бачила справді: багатство і трон
В той вечір, у свіч мерехтінні?..
Вдивлялась проникливо пані Лебон
У тихе, незграбне створіння.

А юній особі здалося, мабуть,
Жахливим обличчя старече, –
Дівча відсахнулося, щоби відчуть
Матусині руки на плечах.

…Ворожка в задумі торкнулась чола
І пасмо поправила сиве.
Чи справді – найкраща в окрузі була
І бачила щось особливе?

Промовила врешті, немовби здаля,
Край долі позначила міткою:
«Ця крихітка стане колись
короля –
розрадою і... фавориткою».

І поглядом гострим, як лезо меча,
Єства таїну пронизала, –
Уже перед нею – не бідне дівча –
Мадам Помпадур* стояла.

...Чи бачила справді: Версаль і (не)славу?
І зустріч – в Сенарському лісі,
Де вперше король удостоїться права
Всміхнутись майбутній маркізі.

2002(2011)

ТРИЄДИНЕ…
Петру Скунцеві – на ювілей

Тобі тоді тринадцятий минало,
Міжгір’ям літо бабине пливло,
Коли, мій сину,
мій Великий Сину,
У верховинську школу під калиною
Мене життя до Тебе привело…

Я пам’ятаю –
заясніла хата,
Коли Ти вперше завітав до нас.
Тоді моя пророкувала мати,
Яка з Шевченка вчилася писати:
– В Карпатах, дочко, буде свій Тарас!

І я Твою малу дитячу руку
В свою,
ласкаву,
вчительську взяла
І повела в життя –
на біль, на муку.
Прости за путь тяжку, за перелуку,
Прости,
бо й я отим шляхом ішла.

Щоб Ти не впав, свої слабенькі плечі
Я підставляла під Твої хрести.
Я знала – я не маю права втечі,
Коли ключі журливії лелечі
У безтурботні кликали світи.

І кожен раз, коли Тобі боліло,
Коли Твоє хилилось знамено,
Моє терзалось,
мучилося
тіло,
До Тебе я хоч подумки летіла,
Як Ти в сльозах
криваве пив вино.

А Бог подумав –
забагато бачиш…
І вирішив Тобі застлати зір.

– Я протестую,
Боже!
Ти пробачиш,
Ти зрозумієш помилку –
й заплачеш.
Мій Син душею бачить –
Ти повір!

Я щиро так навколішках молилась,
Як рятували Сина лікарі,
Що, мабуть, Мати Божа подивилась,
Як сива голова моя схилилась –
До Бога дві звертались Матері.

Благословенні, Сину, ми з Тобою,
Бо прожили ці роки недарма.
Ми вистояли
у тяжкім двобою,
Ми просто йшли обоє,
за собою
Ані зерна неправди в нас нема.


Емілія Венгер – донька Марії Федорівни Опаленик

20 травня 2002 року

finita la commedia

- Я повірю тобі, коли знімеш із пальців кастети,
Виймеш ніж з декольте, пістолети з-під чорних панчіх...
- Але ж сам ти по вуха загруз у шпигунських секретах
І від мене зникаєш уранці, удень, уночі.

- Розмінуй входи й виходи, вікна і двері, я прошу,
Повитягуй «жучки» з телефонів, диванів, картин
І приховані камери викинь із ванни і душу,
Не ховайcя від мене за шафу чи поміж гардин,

Бо кохаю тебе - але ж ти продала навіть душу,
О, красуне з красунь і моя найбезглуздіша з мрій...
- Ти пробач, мій коханий, та я попрощатися мушу -
Є завдання нове...
- I love you!
- Аuf Wiedersehen!


10.02.2011

finita la commedia

Які "слова останні"? Припини!
До них у Тебе довга ще дорога,
Не всього ще сягнув Ти головного,
Не всі збулись найкращі Твої сни.

Туманить зір сльоза Тобі солона? -
Нехай тече, а з нею біль мине.
Прийде весна і сонечко ясне
Зігріє знов душі Твоєї лоно.

І Ти повіриш серцем у дива,
І обдаруєш щедро нас віршами...
Мій Друже, залишайся довго з нами -
І тілом, і душею й у словах!

Хай не міліє річище Твоє,
Міцніє дух у кожнім з нових сходжень.
Здоров'я на сто літ Тобі, дай Боже!
Щаслива я - бо Ти на світі є!
5.02.2011р.

так, це була вона.
маленька така, невагома..
чекала як прийде весна,
вночі утікала із дому.
кидала квітки у вино
в кишені заховане літо.
сміялась у твоє вікно
і краплі любила лічити.
квітковим шматочком небес
злітала щоночі у небо
ляльок одягала в принцес
і плакала. так було треба.
зникала раптово кудись
з"являлась раптово нізвідки
руками у стіни б"ючись
сльозами були її свідки.
жила не для втіхи, а так
жила бо уміла вмирати
ти знаєш, для неї був знак-
сьогодні навчилась літати.
2011р, Косів

finita la commedia

Погляд чесний. І слово – як гиря.
І карбований мужністю лик:
«Я приймаю
смертний ваш вирок,
бо тікати від смерті не звик.
Та допоки живу боротьбою
і живуча мерзота слизька,
запевняю – "безноса з косою»
ще по світу мене пошука.
І допоки моя Україна
буде скніти в полоні брехні –
обіцяю, що кожна хвилина
стане спрагою помсти в мені.
І щоб заспівом стала, початком,
недоспівана пісня моя –
знайте, вбивці, мов прапор, нащадкам
заповім я своє ім’я.
Народився і виріс я в герці,
щоб свободи наблизити час.
Перед Богом клянусь: і по смерті
повставатиму супроти вас!»

27.01.2009

finita la commedia

У морок сну занурюється світ...
Все ближче край, за котрим невідомість,
Куди Душа, зігнувшись від утоми,
У свій останній вирушить політ.

Аби навік зректися порожнеч,
Себе пізнати в поступі невпиннім,
І з каяттям за всі свої провини
Тягар важкий позбутися із плеч.

Від самовтеч, згорання і терпінь
Іде Душа дорогами по колу
І до стократ зростаючого болю
Вертає знов, немов у власну тінь...

Тоненька цівка тіні від Душі
В могутню річку може розростися -
Як прийде час і янголи у висях
Напоять Душу в райському дощі.

І не злякають темінь, прірва, край
Душі, що прагне світла доторкнутись,
І осягнути світу вищі суті...
Та доки ТУТ - за грань не зазирай!

Хай не міліє річище Твоє
У веремії вічних перероджень,
Міцніє дух у кожнім з нових сходжень
І світ радіє - Ти ж бо в ньому є!...

Як обрій замикає небом землю -
Ми світу пізнаємо таїну.
Занурюється світ у морок сну...
Лише Душі окриленій не темно!
28.01.2011р.

Мчиться поїзд, мчиться вдаль
Чітко визначеним шляхом.
Лиш вперед… І тільки жаль,
Жаль розвіюється з страхом.

Ціль безумна, непроста
І вперед лише дорога!
Визначена прямота.
Те, що втік - це перемога?!

Очі заглядають в серце,
Погляд - сильний і стрімкий.
Де ж воно тепер усе це?
У минуле шлях тяжкий...

Біля ніг весь світ валявся!
Наплювать було на всіх!
Рвав серця, з життям кохався.
У стрибку – могутність ніг!

Як могла не полюбити
Вас за танець, волю, рух?!!!
Все життя за мить прожити!
Зміг підняти рухом дух!

Не здавався, не вагався!
Лиш отримував і брав!
З вітром в легкості змагався,
Спокій серця світу крав.

Все робив не як усі –
Танцював, кохав, дивився!
Почуття тримав в руці,
Плакав, рвав… Із звуком злився.

А коли побачив вечір,
Сонця захід крізь бокал –
Опустились мужні плечі,
Вже не слухалась рука.

І ціна була заплачена!
Не забуде Вас цей світ!
Тим недугом тяжким схвачений
Згас, пішов в зеніті літ.

І на плівці з новим кольором
Стрибок волі – стрімкий рух!
Танець, сила, погляд з гонором
І незламний, сильний дух!

Украдкой (делать было нечего!)
Я изучил куда как тщательно
Твой шрам, твой признак человечьего,
Между большим и указательным.

Нет, и теперь, не вызнав ключика,
Не завалю тебя укорами.
Твои глаза в глазах попутчиков
Сияют светлыми озерами.

Твоих волос заря бутонная
Спадает гроздьями акации.
Что ж, культивируй изощренные
Голосовые модуляции.

Не бросив быть такой же нежною,
Ажурную крестополосицу
Ты спрячь-ка лучше под одеждою -
Нательный крест поверх не носится.

2009

Это она, перепачканная бледной пастелью помады,
Боролась за счастье, верила – просто так надо:
Тянуть за собой самое бесценное и дорогое:
То, что станет за узкой спиной громадной скалою.
И всех :"К черту! "Ведь дьявол не носит « Прадо»?

Сладкой и скользкой, как леденец , промозглой зимой,
С давними кладами стихотворений – золотой ордой,
Что- то взорвалось и оглушило мгновенно душу!
Была красиво логична и просчитывала ходы,
На всю кухню врубала, не слушанные « Квины»,

Защищала его безупречно, издавая еле слышный стон:
« Идите все к черту!», и таяла точкой во рту МЕТРО.
Шарахалась чопорно от золотой молодежи,
Хрупкая шея ловила едкие пули ее патогенных зон,
И тогда она закрывала глаза взлетною полосой.

Просыпалась под запахи карамели по воскресеньям,
И была ласково говорлива и целовала его колени.
И, даже, Джо Джирард, в тонкой маечке переплета,
Не раздражал на крахмальном белье букеты сирени,
Аисты счастья запястье ее узнали мгновенно...

Она, перепачканная бледной пастелью помады,
Интуитивно верила и боролась ! Просто, так надо…

finita la commedia

Коли одні тіні бездушні снують,
Коли почуття витісняє байдужість,
Як твою довіру на шмаття порвуть
І погляди друзів давно вже не дружні,
Як світла не бачиш, хоч день на дворі,
Безмовна земля вже забула про збіжжя,
Як з докором дивиться янгол з гори
І ти, мов дитина, що на роздоріжжі,
Коли вже не знаєш - це сон, а чи яв,
В якім тебе підло знов зраджують в соте,
На грудях пригрілася твоїх змія,
А ти їй віддати життя вже й не проти,
Коли вчора рідний - а нині чужий,
І небо без просвітку ридьма ридає,
Коли розумієш - а ти ще й не жив,
Бредеш манівцями, хоч думав - до раю,
Коли за добро твоє зрада - ціна,
Ти серце відкрив - а по нім потоптались,
Коли ця реальність болючо-сумна... -

В мені й досі віра в Людину зосталась!
16.01.2011р.

Такою народилась... Що ж я вдію? -
В мені примовк мій хліборобський рід.
Але я мову квітів розумію,
Говорю з ними ще з дитячих літ.
І слухаю, й дивлюсь. Од щастя плачу.
І Господові дякую за це.
За мить натхнення світові пробачу
Насмішки в спину, і злобу в лице.
У пісні дивобарви роздобуду,
Зчарую пензля з власної коси.
Чого ж вам так недобре, добрі люди?
Чого ж ви так сахаєтесь краси?
За дивний хист мене пробачте, грішну.
Сама не знаю - нащо і звідкіль?
Перемовчу печаль свою невтішну.
Замкну в душі невиплаканий біль,
Лиш світлу радість випущу за двері -
Нехай милує око, хай цвіте...
Вони живі, ці квіти на папері.
Для них, мов сонце, - серце золоте.
Вони також, бува, за крок од смерті.
І гинуть від жорстокої руки.
Зате, коли розквітнуть на мольберті,
Здається - будуть квітнути віки.
Як ті, що у садочку біля хати,
Чи ті, що в лузі, в крапельках дощу.
Убийте... або дайте малювати!
Я більш у вас нічого не прошу...

2008

finita la commedia

А світ вже звик до милостей і кар.
А світ - то зводить храми, то руйнує.
...За сивим склом старий годинникар
Над механізмом втомленим чаклує.

Чи ж дивина? - годинник поламавсь.
Квапливі кроки. Перехожих лиця.
У цього Майстра Часу є якась
Лише йому відома таємниця.

Він прослуховує уважно кожну мить.
Він кожен "трибик" серцем відчуває,
І наче добрий лікар Айболить,
Годинникам здоров'я повертає.

Стрілки щоб не обманювали нас
І пульс життя був рівномірним всує.
А може, не годинники - сам час -
Годинникар за сивим склом лікує?

2004

Осень. Отработка. Начало века.
Думает студентка - ну заей зая!
По физиологии человека
Девушка опять ничего не знает.

Мысль ее, непуганная зубрежкой,
По ребру незнанья скользит невинно.
Тут бы что-то нявкнула даже кошка,
Что-нибудь бы брякнул и Буратино.

Походя отмечу, что дама ловко
Светит макияжем - аж закачаться.
Это ж на белила и подрисовку
Девушка потратила больше часа.

Вот куда ушло золотое время!
Лучше бы конспект штурмовала, ибо...
Впрочем, и она оказалась в теме!
В некотором смысле - разумный выбор.

Нет, я не скажу ей: садитесь ближе.
Что мне эта древняя ипотека?!
Но в ее раскраске невольно вижу
Ключ к физиологии человека.

2009

finita la commedia

В чиїх ти, Жанно, вимірах-полях?
До самозречення кохала мужа...
В тобі, принадній, плавало маля.
А ти його... убила, мати-мушля.*

Німб Материнства осявав лице.
В твої долоні струмувати б манні...
Чи Амадео гриз би - звіром - цеп,
Якби ти першою погасла, Жанно?
Чи викидався б Моді за вікно?
У Ніццу віз би відчай, біль утрати.
Стоїш перед очима: лик - з ікон...
Якби ж на те вікно - молитви ґрати!

Любові недодати за життя
Боюсь пекельно. Зайця Юрі зшила...

Ти вбила ненароджене дитя!
Себе об камінь туги розкришила...



2006-2010


*---
Вагітна Жанна Ебютерн викинулася з вікна 6-поверху після
смерті свого коханого Амадео Модільяні в 1920 році.
Їй було 22 роки. Була моделлю, художницею.

Маестро співу від народу,
той бог з сопілкою в руках
одну плекає нагороду –
щоб пісня плинула в віках.
Дмухне в сопілку – звуки линуть,
злітають птахами з руки,
душі заквітчують калину,
високі зрошують думки.
Все гомонить, лопочуть крила,
ревуть воли, скриплять вози,
співає вся родина мила,
і предків чути голоси…

То гомін «Гомону», то пісня
з часів минулих – в майбуття.
Такого Світ – ні до, ні після –
ще не народжував дитя.
Народна пісня маестозо*
звучить, як сонячний хорал.
І Сонце небом тягне воза –
Сізіфів камінь на гора.

Заграй в сопілочку, дитино,
заграйте, вольнії брати,
співай співуча Україно,
співаймо всі – і ти, і ти.
Злітай з долоні, Пісня-Доле,
полинь в краї, де Орь і Лель,
де біля хати є тополя,
біля криниці – журавель.

*Величний, урочистий характер виконання.

13 грудня 2010 р.

у склянці чаю
    кола твого суму
ледве прилиплий фарфор до руки
і пісню приймач неспокійну підсунув
уклін помічаєш ти вітру легкий

сковзаєш і сковзу зупину немає
вогники скочать на денця очей
воду з неба ця зима п'є
в грудях щось гріє і трохи пече

банальне "бувай" із-під вібродзвінка
коротким повідомленням поранить
застигла в повітрі знемога слинка
і поквапом відповіси
"на добраніч"

finita la commedia

Я розірву цю сонну тишу
Піснями збурених вітрів,
Промінням серця заколишу
Тебе у цій нічній порі.

Поглянь до висі - там комета
Розтяла неба гладь хвостом,
Насправді це - душа поетки,
Що йде у безвість під хрестом...

І хоч, згораючи зорею,
Я надто скоро вниз зірвусь -
Розвію сум з душі твоєї
Й тебе довіку не зречусь!
11.12.2010р.

Спустошення: на місяці закляклі білі плями.
Зрив: в піднебесся. Звідти – до омани.
Моє життя - каміння Тамерлана.
Я з нього – спрагнено - кургани. Всі інші – вниз.
Чиїсь слова. І поцілунки. Жага
Нескінченних погроз:

Ненавиджу. Піду. І – не зомлію.
Кохання – мов політ . З тендітних роз
Твоє – життя. Моє – смарагд трави.
І паморочливий аромат
П’янких нарцисів.
Я – то земля -
Навзаході весни.

2010

Нехай з глибин на волю рвуться
Слова окрилені Твої,
Бо як душі без революцій? -
Вона ж так звикла до боїв.

Хай почуттів жагучі зливи
Тебе омиють, як колись.
Повір мені - існує диво,
Йому Ти серцем посміхнись!

Сумних очей блакить безмежна
Додасть вогню душі Твоїй,
У почуттях нема обмежень,
Нема страхів у наших мрій.

Хоч я для Тебе стала болем,
Який так солодко ятрить -
Дозволь собі напитись волі,
Які несуть з небес вітри!

І не важливо, "так" чи "ні" є -
Іди за серцем навмання,
Нехай у ньому завесніє
І... десь в куточку буду я!
9.12.2010р.

finita la commedia

Ми в опозиції до влади,
Хоч є і вірші про любов,
І не питаємо поради
Від неї вкотре знов і знов.

Навіщо битися у груди,
Кричати всім: ”Я – патріот!”,
А потім за срібняк Іуди
Продати землю чи завод,

І з ними акції фабричні
За пачку доларів, рублів,
Тоді і вулиці столичні
Тим, що торгують „на розлив”?

Бо патріот не той, що прапор
Собі на лацкані вчепив,
І не котрий кричить у рупор
Та обіцяє диво з див.

Той патріот, хто в час тривожний
Візьметься зразу за граблі
І хто загарбників спроможний
Прогнати з рідної землі.

Той патріот, хто пам’ятає
Про Батьківщину, де б не був,
Хто мову рідну добре знає
І дітям каже: „Не забудь!”

І хто бездумно не калічить
Цю мову суржиком щораз…
...
Та виставляти, мо', не личить,
Патріотизм свій напоказ?


08.12.2010

Як же добре, що Ти не оглух,
Не осліп, не зневірився в людях,
Що і досі міцним є Твій дух,
А ще - серце гаряче у грудях!

За вікном закурили сніги,
Б'є у шибку надривисто вітер.
Ми з Тобою - мов два береги,
Пишем долю свою поміж літер...

І нехай почуттів каламуть
Нас штовхає до власного виру,
Я у Тебе змогла зазирнуть
І розгледіти душу там щиру.

Поміж нами і відстань і час,
Є у кожного власні стежини.
Я ж радію - Твій вогник не згас
І до мене Ти думкою линеш.

Головне - ми з Тобою живі,
Попри все - так безмежно щасливі,
Бо моя і Твоя - це вже дві,
Дві душі, які вірять у диво.

Наші вірші - незримі мости,
Йти по них ми з Тобою навчились.
Знаю я - десь у світі є Ти -
Щирий друг. Це велика є милість!
5.12.2010р.

Шурує перо,
мов лопата,
Щодня піддає
гостинці,
Писати, аби
писати –
Такий головний
твій принцип.


Загнавши
на смерть Пегаса,
Мордуєш
тендітну музу.
Нехай виходить
не «в касу»,
Проте, об’єми –
від пуза.


Зруйнуєм омани капище:
Як каже один твій фан,
Щоб стати ТАКИМ графоманищем,
То теж треба мати талант.

6.12.2010

finita la commedia

Від неї не відгородитися
ні пирогом, ні порогом...
Насправді ж (якщо придивитися),
вона - не страшна, а строга.
Хова за підступністю грізною
щось незбагненне й бентежне.
Нічого вона не вирішує,
бо - і сама залежна.
Вона не підштовхує в засвіти -
лиш відмикає двері.
І зовсім не варт
дивуватися
її не манірній манері.
Незанепалих Духом
поглядом ввись проводжає...
Вона співчува відчайдухам,
нав'язливих - зневажає.
Сама - із терпіння виткана,
в просторі й часі обмежена.
Їй так на роду написано -
приходити без попередження.
Не спізниться, не завагається.
Знає, коли і до кого.
Вона - лише виконавиця,
Всевишньої волі Бога.

2010

- Моя любове, зіронько жадана!...

А їй від щастя бракувало слів.
Не генія кохала, не титана -
Перед Іванком голосок тремтів.
Отак би і стояла до світання
В обіймах і блаженстві неземнім.
І хай по тому: срібна тінь прощання
І та розлука в сяйві золотім.
Любов сліпа. Її страждання вічні.
Вона безсмертна - навіть в забутті.
А він - Поет. У нього думи віщі.
Його тривога завжди у путі.
У нього "Дух, що тіло рве до бою".
Чоло ясне й високе. І мета.

- Ох, чи зів'єм гніздечко із тобою,
Чи в самоті змарнуємо літа?
Моя любове, мрій моїх окрасо!..

...Вже й молодість за юністю пішла.
...Уже й віки метнулись вдаль. І часом
Торкнеться сум гранітного чола.
Він - Каменяр. Гребуть його ідеї,
Не гребують. По-праву і без прав.
А хтось кивне вслід спогаду про Неї:
"Це та, що сам Франко її кохав!"

2008

finita la commedia

Моє поле

Моє поле – незоране й чорне,
Тут трава не росте.
Моє море – засіяне штормом,
Тут живого не видко ніде

Хмари мої – тільки грозові,
Їхні туші важкі та понурі.
В моїх жестах, усмішці і мові
Домінують відтінки похмурі

Мої гори – холодні й байдужі,
Із хребтами вершин, кістяками проваль…
Немов вої – безсмертні та дужі,
І зодягнені в морок і сталь

Моє поле – градом полите,
Тут трава не росте.
І душа ланцюгами сповита –
Навіть сліду не видно ніде…

18 ноября 2010

Літературна пародія на вірш Ярослава Чорногуза *Марсіанське кохання*


Ти, напевно, полисів недавно,
Ще валяється гребінь в кишені.
Не сидиться тобі уже в плавнях -
Вирушаєш у мандри перчені.
Там Галактика жінкою зветься,
І повірить блищанню портрету.
Ти її замани, як ведеться,
На свою чорногузу планету.
Заспіваєш бентежно і млосно,
Та по струнах майстерно утнеш,
Нехай знає - закоханий острів
Є на Марсі - планеті пожеж.
А, якщо марсіанка - прегарна
І повірить зненацька поету,
То втечеш ти одразу. (намарно !)..
На свою недалеку планету.
І співатимеш знову і знову,
Бо у тебе чарівна бандура,
Про кохання своє пречудове,
Марсіанки дівочу статуру.
І коли ти мішатимеш в супі
Тим пером із далеких польотів, -
Прилетить марсіанка у ступі
І знайде чорногуза в болоті...

finita la commedia

Ну як мандрівка в Часі? Не стерла ніг до крові?
Той подіум безсмертя, він Вас ще не втомив?
І ясноокий погляд, і витончений профіль
Бентежать і сьогодні допитливість умів.
Хтось ревно й безсоромно гортає Вашу долю.
Обмацують поставу мільйони пар очей...
Що Ваше серце й досі заходиться від болю,
Не втямиш так одразу. Маленький привілей
Великої цариці: тримати гордо спину,
Невимушено й легко мережити ходу;
Як в дзеркало дивитись у Лету швидкоплинну,
І нескінченну вічність бути на виду.
Всміхатись загадково. (Де міфи, а де - правда?)
І сяяти, мов сонце. (Бо ж - сонячне ім'я!*)
Навіщо смертним знати, що є у світі зрада,
Підступна і лукава. І звуть її Кійа.**
Змією прослизнула у душу фараона,
А потім знахабніла - в літописи вповзла.
А Вам, любові гідній, обраниці Атона,
Не личить захлинатись од зненависті й зла.
Що швидше поборола - огуду чи огиду?
Вигнання чи визнання - що більше Вам пече?
Щаслива і прекрасна. Не подаєте виду.
Чи не тому, що в жилах кров аріїв тече?***

У єстві глибинах,
У основах суті
Прагнемо щоднини
Сенс життя збагнути.

По колючім терні
Ходим голі й босі,
Оминаєм скверну,
П'єм цілющі роси.

У пустелях світу
Йдуть холодні зливи,
Ми ж - неначе діти,
Вперто вірим в диво.

У світах омани
Знов шукаєм правди,
На сердечні рани
Прикладаєм зради.

У самотніх душах
Вітер лютий свище,
Досі невмируще -
В нас поволі нищить.

Гонимось за щастям,
А знаходим втому.
Чуєм голос власний,
Та не знаєм - хто ми?

Ходять манівцями,
Про святих забувши,
Котяться до ями
Наші грішні душі...

Так бредемо кволі
Попід небом синім
В лабіринтах долі
В пошуках Людини...
12.11.2010р.

У Вас ще вистачить багато
І сил, і духу, і снаги,
Аби для нас робити свято,
Все осявати навкруги!

У Вас терпіння буде повно
І почуттів в душі ясних,
Щоб повногрудо й повнокровно
Вдихати з нами дух весни!

У Ваших віршах - крикти раю,
У них - на все знайдем одвіт,
Бо в Вас любові - аж до краю,
Вас прирекли любити світ!

Нехай ідуть осінні зливи
І перша паморозь впаде,
Лиш не втрачайте віри в диво -
І диво Вас само знайде!
12.11.2010р.

finita la commedia

Любив садки над Бугом і небо голубе.
Світивсь добром, на сонечко подібний.
І музикою жив. У ній знайшов себе.
Чи знав тоді, що їй - також потрібний?

Чи про стрімкий свій злет здогадувався сам,
Коли в пісні вслухався солов'їні?
...Це потім був Париж. (Його вітали там).
Овації у Токіо й Берліні.

Це згодом був Нью-Йорк. І слава, і тріумф.
Й натхненний змах руки на сцені Риму,
Де непокірні ноти корилися йому,
Душею володіючи незримо.

Усе було пізніше: і недосяжна даль,
І та невідворотна близькість Лети...
А на початку - мрія, і юність, і Сокаль,
І вуличок вузьких дзвінкі куплети.

І метронома стук, палкому серцю в такт.
І перші кроки в найскладніші гами.
...О, як же все змінилось! Тут все тепер не так.
Ще стіни є. Училища* - нема вже.

Лиш небо над містечком - бездонне, як колись.
Шумлять сади оновленим оркестром.
І гілочка на вітрі все рветься, рветься ввись,
Мов диригентська паличка Маестро.

2006

Люблю експерименти в різних формах.
Алітерацію – рядок щоб аж іскрив,
Різночитань глибини рівнозначні,
Об'ємність образів обтічних та обачних,
Чеканну неочікуваність рим…
Канонів, правил, норм, разом із тим,

Абиде не тримать – то буде промах.
І хоч люблю шукати новий шлях, -
Лише пізнавши ходжені стежини,
Лишившись, мов заведена пружина, -
Юнацьку легкість явиш у словах,
Коли насправді – гинеш від утоми.

2010р.

Чужа історія себе завжди калічить.
Для когось зрада – куш, але для когось – відчай.

Хіба той легко заживе, хто зміг і зрадив?
У серці зраненім помре – як друг і радість.

Крізь час плюю тобі в обличчя, клятий Носе.
Не знаю як таких, як ти, земля ще носить.

Коли всі, як один – нараз міцніють мури,
знайдеться в курви син і розіпне Батурин.

І хрест на хрест, як дві дощу краплини, схожі.
Та не один, як перст, хто рідну кістку гложе.

Пливуть плоти і Сейм спливає, ситий кров`ю –
така розрада і печаль за безголов`я.

А вороги лютіші за монгол й вандалів –
того, хто гонор боронив – колесували.

Дітей – і тих із тіл повизволяли хутко,
церковні бані падали й палали в смутку.

Твоя душа не закричала гола й хвора –
за тим що втопче кінь і вийме потім ворон.

А сорок років заколишуть терням стогін,
на стигмах попелища, в щасті вкрай убогім.

Мені бракує слів на злість і анафему,
нехай здригнеться ґніт у племені твоєму.

Нехай хриплять, затнуться їхні словорізи,
і ржа покриє слух, і думка не пролізе.

Така то правда, Носе, чорна – бо запекла,
вона на варті неба, при дорозі в пекло.

Давно пшениця в небо проросла... Та досі
без булави лишається земля і з Носом.

3 Листопада 2010

Ні, не усьому є межа -
без меж палає злоба жінки:
вбиває душу без ножа
та доїдає і печінку...


02.11.2010

finita la commedia