На подвір’ї кляштору містики
Завесніло, наче то переддень,
Коли брили й цеглини
Стають жовтими квітами.
Вчитель, що пізнав виноград,
Що прийшов з глинища снів,
Сказав-напророчив, що вода на столі
Перетвориться в шкаралущу Істини,
А ми все вертаємось-небаримось
В країну теплих злив та дощиськ,
Бо там чи то синя провесінь,
Чи то троянди бавляться радістю.
Я не знав, що Березень – то старець,
Що ніяк не прокинеться, не одужає,
А місто гультяйки Музики
Втопилось в озері бронзових дзвонів,
Наче знову Батий гнилозубий
Стоїть на горі з паліями та зарізяками.
Як відверто все явлено!
Навіть тиша свята
Приходить до нас стежкою
Наближення.
Оминаємо
Порожнечу сухого та злого степу,
Яким блукав-верховодив пастух Ісаак**
Від одного саду до іншого,
Де гілки ламалися
Від неіснуючих яблук
Дерева Вічності***.

Примітки:
* - Ведмежа ягода – це Барбарис звичайний (Berberis vulgaris L.). Так називають його в селищах серед пралісів біля Окорського озера коли Місяць оповні.
** - Дитя сміху був не тільки пастухом, але і верховодою. У пустелі без верховоди ніяк.
*** - в Едемі крім дерева Пізнання добра і зла та дерева Життя росло ще дерево Вічності. Але плоди його надто гіркі.

Літо не відчувається,
як свято без музики,
мов танець німих тіней.
Де буйство плоті
і бризки шампанського?
Коли прийде
справжнє літо?
Коли відбудеться
істинне оновлення?
Оновлення епох, світоглядів,
декорацій, сутностей,
масок і облич,
тіл і душ.
Оновлення, яке здригатиме
землю. Коли відбудеться
карнавал літа,
оргія літа,
яскравий фестиваль?
Свято втонуло
у плесі річки,
мов язичницький бог.
Свято згоріло
на первісному вогнищі.
Воно розсипалося
давнім ідолом.
Свято, на яке
нікого не покличуть,
на якому будуть
лише відшумілі тіні.

5 червня 2025

На узліссі часу, де весна цілує холодні шрами землі,
Стоїть хата -- ковчег, обвітрений бурями, але міцний, як віра.
За вікном Марена ще розкидає пригоршні мокрого снігу,
Намагаючись забинтувати льодом те, що болить і ятриться,
Але під корінням саду вже чути, як пульсує жива вода.

Там, у самій глибині дому, де стіни пахнуть сухим полином,
Прокидається Берегиня -- тиха, як досвітня зоря.
Вона не в золоті, вона в зморшках рідного обличчя,
Вона в руках, що тримають горня кави, мов чашу причастя,
І в очах, де відбиваються всі, хто пішов, і всі, хто зостався.

«Стійте, стіни, -- шепоче вона, -- тримайте небо на кроквах,
Нехай кожна спогад-цеглина стане бронею проти орди.
Я замикаю цей поріг словом, що старше за саме залізо,
Я засипаю рани сіллю пам’яті та попелом рідних печей,
Щоб жодна невинна душа не блукала у темряві без вогню».

А піч дихає жаром, ніби в ній кується нове сонце.
Це не просто вогонь -- це гнів і любов, сплавлені воєдино.
Берегиня кладе на стіл хліб, і в тому жесті -- ціла вічність,
Бо поки пахне в хаті життям, поки рідні сидять плече до плеча,
Доти жоден зимовий привид не вистудить наше коріння.

Сад за фіранкою сниться цвітом, хоч гілки ще вкриті льодом,
Але Берегиня вже бачить, як крізь сніг проступає світло.
Вона пряде нитку долі -- тонку, але міцнішу за кайдани,
І веде нас крізь Голгофу весни до світлого Воскресіння,
Де плач серця нарешті стане піснею переможного ранку.

Над рікою, що зветься Турбота
Поводирі бредуть з учора в сьогодні,
Костуром, що зветься Чужа Радість
Торкаючись м’якої землі і гіркої трави
Торішньої.
А тим часом на досвітках
Зима вмирає в самотині,
Як померла колись в самотності
Завірюха божевільних метафор
(Бо смерть – справа самотніх)
З хуртовиною зранених слів
Я завжди наодинці,
Як сніговик, що вдає людину,
Вдягнувши овечий кожух відлиги,
А хтось почувши сопілку спалює Масляну*,
Начебто це не Масляна,
А британський єретик Джон**,
Що хотів врятувати Рим (як гуси колись),
А всі думали, що спалити.
А я все чекаю,
Коли зацвіте бруслина,***
Що нагадує мені тінь самогубця,
Що зависла між світами яви та мрій,
Що ковтає вино повітря –
Холодне, як дошка Ковчегу
На горі Арарат,
Де апостол лиманів
Приносить устриць і мідій
На стіл патріарха Ноя****,
Якому Хтось підказав,
Що світ має бути різноманітним.

Примітки:
* - дехто думає, що Масляна, то відьма-зима, але то неправда. Колись замість Масляної спалювали язичники солом’яного божиська минулого.
** - а може і не Джон. Хоча єретиків з ім’ям Джон було чимало.
*** - вона обов’язково зацвіте навесні, але цього ніхто не зауважить.
**** - я знав цього сина Ламеха, теслю і поціновувача доброго вина колись, в одній зі своїх реінкарнацій.

Ненавиджу ніч,
коли протікають,
ніби чорна смола,
страхи і кошмари.
Ніч - оаза для відпочинку -
стає темним лісом,
у якому поселилися
злі духи. Ніч стає
утіленням зла,
ненависті, розбрату,
тривоги. Ненавиджу те,
що мав би любити.
Ніколи не полюблю пору,
коли вилазять
потвори минулого,
тіні помсти,
злочинці, психопати.
Те, що створено
для відпочинку,
стає камерою тортур,
вишуканих, середньовічних,
безжалісних, ненаситних.
Коли ж ми вийдемо
із концтабору ночі,
із її нескінченних ґрат?
Коли ми дочекаємося світанку,
який розтопить страхи,
який поверне примарливий берег,
що ледве-ледве
майорить у тумані?

21 травня 2025

Вибухи дронів...
Сон - мовби випалена земля
у вирвах від снарядів
і віспою від розривних куль.
Вибухи дістануть тебе
де завгодно,
як наймані вбивці,
як небачена пошесть.
Після будь-яких вибухів
настає нірвана тиші,
оргазм тиші,
розливне море тиші,
штиль духу.
На спокійній гладіні води
пишуться найвидатніші поеми,
симфонії тиші.
А найгучніші вибухи
відбуваються в серці,
розриваючи міокард спокою,
аорту крикливих гасел.
Чи повернеться світ
у первісну точку творення,
коли запанує
остаточна тиша?

20 травня 2025

Чи може бути
обличчя мовчання?
Обличчя у того,
у чого його не може
бути за визначенням.
Обличчя мовчання -
це лице пустки,
це хмара накуреного диму
у розлогій кімнаті,
де відбувалися
палкі дискусії.
Обличчя мовчання -
мов поле битви
із горами поранених
і вбитих.
Обличчя без виразних рис,
безлике обличчя
або лице, спотворене
глибокими шрамами і віспою.
Обличчя мовчання
заростає бородою,
заростає колючками спогадів,
мохом примирення,
лопухом забуття.
Обличчя мовчання
вибухне великим криком,
гейзером слів
або поставить
остаточну крапку
у богословській суперечці,
у споконвічному диспуті
протилежностей, антиномій
і єдностей.

7 травня 2025

Накликали літній прозорий дощ:
В час посухи:
Стукали в шкіряний козячий бубон,
Співали заклично, по вовчому,
А Небо порожнє, чи то посліпло,
Поглухло, почерствіло.
Думали, що то наше селище,
А то Вавилон – цегляний, стобрамний
Пихатий, з потворами-баштами,
Що тикають в Небо шпилями
(Хоча й Небу не боляче,
Але воно образилось).
Накликали рясний життєдайний дощ:
Співали таємні слова,
Танцювали навколо вогнища,
А визирнув з Ріки сом
І сказав, що то все намарно:
Сердите Небо дивиться
На людей-мурах потомлених
І заплющує сині очі.
Накликали дощ-подарунок:
Хотіли врожаю і стиглих яблук,
Важкого колосу і ситих ягнят,
А виросли з сухої землі
Кімерійські бронзові стріли:
Гострі як палючі промені
Зчужілого невблаганного Сонця.
Назбирали перламутрових мушель
М’якунів затоки марення
І зробили блискуче намисто,
Вдягли його на молоду відьму,
Що скинула конопляне дрантя
І кричала в чорну безодню,
Де глипав оком лихим Сіріус
Але марно.
Ми пішли у хижки свої
І бачили сни круговерті,
Не хотіли з тих островів вертатись,
Плисти човнами-довбанками
У світ яви.

Я ніби зріднився
із цією жінкою,
яку зовсім не знаю.
Вона стала моєю
астральною дружиною
чи коханкою.
Вона турбується про мене,
хоча я для неї - ніхто.
Цей незримий роман
утворений на небесах.
Ми кохаємося
на небесному ложі любові.
Ми - коханці
невизнаних стосунків.
Ми - бранці
ненаписаних обов'язків.
Наш союз
підписаний кров'ю.
Її не зітреш нічим.
Ми напророчені
один одному
невідомими жерцями,
невизнаними магами.
І тепер ми не можемо
розбігтися, розлучитися.
Відлуння наших стосунків
буде наздоганяти скрізь.
Тавро від розпеченого заліза
не зітреш нічим.

9 квітня 2025

Він робив морозиво зі снігу
Солодке, наче січневий вечір.
Він робив вино
З крапель липневої зливи,
П’янке, наче квіти троянд.
Він лишав глибокі сліди
На їдкій пилюці доріг –
Може він був
Людиною роздоріжжя –
Я не знаю…*
Дерева запізнювались на тризну,
Чорнокрилі птахи думок
Докучали вбраним у білі шати,
Хтось запитував: «Хто там?»
І заплющував очі,
Хтось шукав Єдине
Зазираючи в очі сови,
Губив крейцери слів
У лісі, що виріс на пустищі –
На румовищі міста,
Де колись говорили
Старонорвезькою**.
Ввечері, на забутому городищі
Подорожні шепотіли імена Сонця***,
Ховали заборонені літери в торби,
Мріяли про спочинок
І дивились на кам’яні брили.
Всім, хто читає книги,
Всім, хто слухає шум очерету****
Замість музики зимової віхоли
Він дарував невпізнане.
Можливо, намарно…
Можливо.

Примітки:
* - я справді не знаю. Даруйте.
** - Інгольф Арнарсон (Ingólfur Arnarson) теж говорив старонорвезькою.
*** - гелони використовували під час релігійних містерій 125 імен Сонця, серед яких 77 імен були таємні і відомі тільки адептам.
**** - нині лишилось мало людей, хто в серпневі ночі ходить на озера слухати шум очерету і чути в тому шумі таємне.

Книга, що стала повітрям
Написана синьооким самітником,
Що бавився словами як намистинами,
Що відчиняв двері в безодню,
Що жив у хиткій хатині,
Яка була зроблена з очерету,
Що ріс на холодному озері,
Де плавали білі лебеді,
Де кваки співали про синяву,
Коли падав с небес дощ.
Книга, що стала димом
Була важка наче твердь земна,
Наче вся важкість світу сього,
Що топчуть залізними черевиками
Вершники Судного Дня
Вдягнені в шовк на кольчуги.
Книгу, що стала подихом вітру
Розкривали щоп’ятниці
(Навіть скорботної),
Гортали пожовтілі сторінки,
Наче то не млинці пергаментні,
А залізні гострі ножі-плуги,
Якими крають незайману землю Слова.
А потім та книга
Стала прозорим повітрям
Стала гірким димом
Стала солодким спогадом
Стала крапкою часопростору
Стала луною Ніщо.

Коли вже звик до зими,
весна сприймається як травма.
Зима - це певна усталеність,
це скрижанілість свідомості,
коли на бурульках повисає
мудрість віків,
коли на полотнах снігу
пишуться поеми.
Травма весни -
травма вростання
у новий світ.
Травма весни -
це коли пробиваються
бруньки дерев
і водночас бруньки любові,
бруньки свободи
і братерства.
Травма весни стане
найбільшим одужанням.
Вона переламає
звичні уявлення.
Травма весни буде
переломом свідомості,
переломом світогляду.
Проб'ються не лише трави
і бруньки,
проб'ються нові ідеї,
які змінять світ.
Це буде травма
народження нового голосу,
нових очей,
нового слуху.

20 березня 2025

Страх нагадує кригу,
усепоглинаючу і всевладну.
Страх схожий
на безмежне царство зими.
Страх опутує людину
своїм павутинням,
нейронами непевності
та нейтронами зникомості.
Страх ловить
у свої тенета
розгублену рибу,
непевний людський розум,
те, що втратило основу.
Страх одягає кайдани
на вагання і сумніви.
Холодний каземат страху
обмежує можливості людини,
але ніщо не здатне
спинити її дух.
Крижаний піт страху
вужем заповзає під комір,
але ніхто не може
скасувати вибір,
який стоїть перед людиною.

4 березня 2025

Ліс як віддзеркалення
твоєї особистості.
Ліс як відбиття
твоїх думок.
З ким ще говорити,
як не з лісом?
Ти стоїш із ним
віч-на-віч.
Ліс - твоє alter ego.
Ліс - твій двійник,
який заблукав
у хащах позапростору.
Він так само шукає
свою ідентичність
і не може знайти.
Ліс - відбиток твоїх мук
і творчих пошуків.
Ліс - нерозгаданий ребус
вічних запитань.
У ньому перетнулися
різні часи й цивілізації.
Ліс - точка зіткнення
різних енергій,
різних потоків.
Ти дивишся в нього,
як у своє обличчя.
Ти схопив свого двійника,
але він вислизнув із рук,
він побіг стрімголов
диким полем галактик,
неозорим лісом апорій,
розлогим степом антибуття.

19 лютого 2025

Цвіркун очерету співає сонети зірок,
А море зелене озерне
підспівує шелестом:
Тихо падають краплі, пугач Улісс
Чекає рибалку, в якого кишені
Повні каштанів, які назбирав
У світлі жовтого ліхтаря Місяця
На вулиці неохайних бондарів
На бруківці, що знала чоботи
Мідних декораторів-преторіанців.
Кого взяти з собою у подорож
На кам’яному човні країни диму?
Кого, крім цвіркуна і крука-художника:
Маляра темних слів і понурих віршів?
З того берега, на який кам’яним човном
Плисти-гребти-сподіватися (навіщо?)
Чути шепіт бородатих астрологів:
Друзів крилатих пискунів-лиликів,
Що ловлять на вечерю сірих метеликів.
Чути пророцтва насуплених звіздарів-волохів
Про писаря, що написав літопис Судного Дня –
Книгу зроблену з торішнього листя,
Але марно, бо космеї цвітуть поночі –
Їх посіяли замість жита на полі спогадів:
З насінин яких спечуть колись гіркий хліб
Журавлі злого божиська сутінків:
Аквілея малює фарбами – пурпуровими
Та золотими, фарбами заграви античності,
Розмальовує Адріатику – море святого Белліно
У кольори забутого вечора.
Я вирощую квіти на березі озера смутку,
Квіти, що цвітуть лише поночі,
Чекаючи холодного вітру,
Що обриває пелюстки бліді
І несе їх у безвість.

Кішка, яка приблудилася
і так само раптово
утекла. Дружба виявилася
нетривалою. Що хотіла
сказати доля цією кішкою?
Що означала її раптова поява?
Кішка як таємнича подруга,
яка нічого не залишила
у твоєму житті,
яка пролетіла метеором,
не похитнувши основ.
В очах кішки проглядався
первісний вибух,
початок творіння,
розширення Всесвіту,
коли стають зайвими слова,
коли енергетика пробиває
будь-які перепони.
Ця посланиця невідомих сил
залишила тебе напризволяще,
не подавши жодного знаку.
Раптово з'явилася
і раптово зникла,
як саме людське життя.
Тільки шерстю пробігає
незбагненний заряд,
як імпульс до вибуху.

5 січня 2025

Зрубане дерево біля паркану,
на яке я дивився з вікна,
як оголена сутність речей.
Воно не було красивим,
але з ним утрачено
щось важливе,
як дороговказ до раю.
Зрубане дерево нагадує
дерево пізнання добра і зла.
Скоро спиляють
не лише його,
а весь Едем. Зрубане дерево
скиглить
нереалізованими можливостями,
здіймає вгору
зрубані руки,
які відсікли варвари.
Зрубане дерево
ні до кого не промовить
красномовним виступом,
не стане
живою скрипкою,
із якої лунатиме музика
первісного світу,
не стане живою книгою
ненаписаних шедеврів.
Зрубане дерево буде
невизнаним поетом
чи невизнаним пророком
із недоспіваною піснею,
від якої залишився
лише пеньок.

8 грудня 2024

Стоїть під вікном чоловік
і чекає, поки йому
винесуть їжу
або келих істини.
Мандрівник у пошуках
забутих сенсів,
утраченої тривоги,
розгубленого натхнення.
Він загубив не лише
учорашній день,
а ціле тисячоліття,
не лише Атлантиду
чи Вавилон,
а щось глибинніше,
цивілізації у нас самих,
міста, затоплені страхом
і підлістю, розчавлені
потоком історії,
зарослі травою безпам'ятства
і байдужості.
Стоїть під вікном чоловік,
мов жебрак
перед вічністю
і просить угамувати
тисячолітній голод
і уселенську спрагу,
у його цеберці
немає дна,
туди провалюються
цілі епохи,
грандіозні ідеї
і потоки енергії.
Чоловік із бородою,
розпатланий,
із посохом, мов пророк,
у якого закінчилися
слова.

6 грудня 2024

Я не можу зрозуміти,
що я бачу в нічному садку:
профіль дерева
чи силует людини.
Образ розливається,
мов космічна туманність.
Дерево може бути
тією ж людиною,
а людина - деревом.
Дерево заговорить
людською мовою
і людським плачем.
Можливо, в образі дерева
постане людина,
яку ти назавжди втратив,
із якою розлучився
на перехрестях життя.
А туманність розвіє
будь-які сумніви
і окреслить
чіткі обриси.
У туманності можуть
розчинитися
наші уявлення про майбутнє,
тому вона найбільш реальна.
Туманність щось породжує
і щось назавжди забирає.

6 грудня 2024

Він вискакує з двору
і бігає вулицею
невідомо чого.
Чумазий, у лахмітті,
ледве одягнутий.
Викрикує незрозумілі слова.
Радше, їх і словами
не можна назвати.
Він - пілігрим
у просторі мовчання,
у країні невідомих звуків,
він - паломник у пущі тривог,
мандрівник
у просторі зникнення,
у тундрі німоти.
Він блазень
у балагані катів,
у борделі смутку,
у нічліжці каяття.
Він показує на вулиці
спектакль невідомої п'єси,
викрикує репліки
забутих персонажів.
Він грає неіснуючу музику.
Пілігрим мовчання
упаде у магму спокою.
І кінцевою точкою мовчання
буде вибух.

3 грудня 2024

Я йду вночі під дощем
крізь ліс. Мені в обличчя
хлище вода, як небесна кара.
Так сторінки історії
вдаряються болючими кинджалами.
Непізнані події
б'ють ляпасами.
Гострими стрілами
мене пронизує
мудрість неба,
краплі в'їдаються в шкіру
кров'ю минулих битв.
Мене чекає невідомість
чи підступний напад,
але я продовжую йти.
Пробила північ годинником ката.
Я йду крізь ліс,
як через морську бурю.
Я йду крізь ліс,
ніби через лабіринт Мінотавра.
Я йду крізь ліс,
як через поле бою,
у війні, де не можна
здобути перемогу.
Я йду крізь невідомість,
крізь павутиння галактик,
крізь пута диявола
і випробування Бога.
Я заплутався в сітях пліток
і життєдайній воді пророцтв,
у безумстві геніїв
і безмежній несамовитості.
Я йду крізь ліс,
розсуваючи гілки,
як вхід до Едемського саду.
Я бачу найвеличніші палаци
і найжахливіші притони,
наднові зірки і чорні діри,
туманності,
як мудрість пророка.
Первісний вибух,
ніби сперма космосу.
Я йшов крізь ліс, а потрапив
у всесвітній катаклізм,
на шахівницю
магів і юродивих,
на роздоріжжя, де кожен шлях
грозить смертю.
Я забрідаю
у глибини духу.
Я йду крізь ліс,
ніби через парад планет,
ієрогліфи фатуму,
письмо провидінь,
аби дістатись
у точку неповернення.

22 листопада 2024

Вавилон пітьми горобиної ночі зруйновано,
Сонце пшеничне одягає штани нового дня,
А самотній старчик-друїд гортає книгу заграви:
Бо кожна дорога прямує крізь дольмен осені,
Бо якщо й запалити вогнище треби, то не сьогодні,
І гілки горобинові ховають тепло для чужих снів:
Якщо не заброд-почвар, то для чорних круків,
Що надсилає Морріган сіроока, вбрана в льон.
Глину збираємо жменями – будемо глеки ліпити
Для меду і трохи для води забуття прозорої,
Яку зачерпнемо з криниць, які всі минають –
Навіть подорожні з руками до ножів звиклих,
Навіть ті, хто майструє двері до каплиць кам’яних,
Навіть ті, хто розмальовує листя кленів вохрою –
Кольором крові вільних, кольором злої заграви.
Садили мальви коло млина, а зійшли вуха заячі
І зацвіли залізними трояндами, які будуть сонні
Вдягнені в чорне дочки будинів і малахленів
Дарувати мовчазним вершникам (бо жовтень),
Робити з них голки, шпильки та фібули (бо ткалі),
Бо вода часу точить вапняк кам’яниць торжища,
Бо на вістрях мечів стоїть хатка вужа хвостатого.
А в цей час хтось – можливо кульгавий мельник Або,
Можливо хвалькуватий бородатий корчмар Завжди
Навчився майструвати залізний обух з епіграфів,
А гострі шаблі з апострофів, що засівали жменями
В землю зорану (трохи тракійську, трохи тірренську),
А ми назбирали – в мальовані глечики.

Хлопець вирвшив улаштувати
похорон свого кохання
і поклав жалобний вінок
до хвіртки своєї пасії.
Дівчина вийшла з двору
і нічого не розуміє:
хто це міг зробити?
Лише тут небо
упало на неї,
небесна і земна твердь
зійшлися, розчавивши її.
Хлопець тікав від її двору,
а фактично тікав
від свого безумства,
від шаленства свого вчинку,
алогічного й абсурдного
на перший погляд,
але в ньому прихований
глибокий сенс.
Він тікав від залізної логіки
та алогічності,
від любові та жорстокості,
сміливості та боягузства,
зухвалості і загнаності,
великодушності й ницості.
І цей термоядерий клубок
переслідував його.
Чи можливо покласти
жалобний вінок на кохання?
Воно однаково проросте
весняними травами
між пальців дітей,
співом жайворонка
і розрядом грому.
Неможливо покласти вінок
на пам'ять і забуття,
із яких ростуть
пальці для нової музики.

14 листопада 2024

Перший сніг
розділяє життя
на "до" і "після".
Перший сніг бомбрдує
думки і слова.
Перший сніг розтанув,
як невидимий рукопис,
як зникомі письмена.
Він не встиг залишити сліди
у Книзі Буття.
Не можна написати
на розсталому снігу
видатну поему
зі щасливим кінцем.
Сніг перейде в ручаї,
ніби гучні промови.
Перший сніг обпік
ніжне тіло землі.

3 листопада 2024

Осінь - час збирати каміння,
важке, мов голова Чингісхана.
Осінь - час підбивати підсумки,
але рахівницю
засипало листям.
Терези зламалися і заіржавіли.
Осінь - час збирати ідоли
на дикому зарослому полі.
Ідоли потріскалися від часу,
а деякі зовсім розсипалися.
Час творити нових кумирів.
Осінь - розлучниця з мріями
і безкорислива повія
на затінених вулицях життя.
Осінь - геніальна акторка,
яка грає бездарну роль.
Осінь співає контральто
хорали прозріння.
Зима несеться
зі снігами і льодами,
як чужоземна армада.
А осінь ховає довгі ноги
від холоду під міні-спідницею.

4 листопада 2024

Закинуте подвір'я,
як думки, які давно згасли,
як мрії, перетворені на попіл,
зарослі травою.
Закинуте подвір'я
обростає самотністю,
тривогою і відчаєм.
Закинуте подвір'я,
мов артефакт часу,
який не можна визначити.
Штехети перекосилися,
шифер провалився,
тиньк осипається,
ніби відшумілі спогади.
Лише вільний вітер
вільготно гуляє
у просторах відчаю,
колише засохлі рослини,
мов багнети
переможеної армії.
У таких подвір'ях
живуть не люди,
а лише привиди,
лише потріскані статуї,
які розпадаються,
лише порепана пам'ять,
яка впала в амнезію.
Закинуте подвір'я поринуло
у роки самотності,
які ніколи не закінчаться.

1 листопада 2024

Луг укрився туманом,
як вічним сном.
Туман прийшов несподівано,
невчасно, зненацька,
мов апоплексичний удар.
Туман укрив нас
вічними міфами і легендами.
Туман проникає
у нашу свідомість,
у кожну пору
нашого тіла.
Туман простягає свої лапи
у найдальші закутки,
до найпотаємнішого,
до того, що ми сховали
від стороннього ока.
У його неозорій ваті
заплутаються думки і слова,
у його магмі
потонуть почуття.
Туман стане чудовиськом
і водночас аморфною сутністю,
яка розпадається.
Він візьме у свої обійми
і вже не відпустить.

13 жовтня 2024

Вірш, написаний уві сні,
і вірш, забутий уві сні,
можливо, був найкращим
із моїх віршів, але він
назавжди втрачений.
Він потонув, як кораловий риф
у морі, як алмаз
у болотній жижі.
Лише віддалене відголосся
лунає невідомо звідки
і водночас звідусіль.
І тепер я не знаю,
що означають ці звуки,
ніби шифрограма потойбіччя.
Вірш, написаний уві сні,
загубився серед паперів диявола,
серед газетної метушні,
політичної колотнечі,
одвічного базарного шарварку,
збляклих гасел,
збанкрутілих понять
і вицвілих ідеологій.
Вірш, написаний уві сні,
звучить бульбашками потопельника
із недосяжної глибини.
Я запам'ятав
лише уривки фраз і слів,
щось про добру Шехерезаду.
Так і залишилися
уривки казки, уривки вірша,
ніби уривки свідомості,
пошматовані уривки душі.

25 вересня 2024

Свідомість розпадається
на частинки. Вона
анігілюється. Свідомість
стає окремими свідомостями,
окремими світами,
відірваними один від одного.
Так розпадається
особистість, так розпадається
людина, як цілісний замок.
Так розпадається буття,
і небуття напливає
могутнім припливом,
омиваючи моли пізнання.
Свідомість прохромлюється
космічною волею,
космічним законом,
як абсолютом сущого.
Свідомість нагадує
вулик із бджолами,
де кожна бджола -
ідея, яка суперечить іншій.
Свідомість схожа
на атомний реактор,
який ось-ось вибухне.
Свідомість - найгрізніша зброя,
яка стріляє в самого себе.

20 липня 2024

Так я пам’ятав:
Падолист-спудей
Мандрує в кам’яну Сорбонну
Битою стежкою чорних вагантів:
Замість богемської лютні
У нього в хатині-келії
Платанова дошка
(Приємно до неї тулитися –
Вона тепла як вересень).
Так я мислив:
Шугають над тополею сну
Сойки гіпсових піснеспівів –
Хоралів жасминових квітів:
Я теж монах – кармеліт босоногий,
Що малює димом портрети
Знахабнілих теософів,
Сині ягоди італійських двориків
Дивака Малатести*.
Так я відчував:
Цитую вульгату**
Необачно
Птахам-піжонам***,
Гракам-чорнокнижникам,
Що відобразились в дзеркалі
Торішнього злого дощу.
Трохи для Неба – жменю посмішок,
Нехай і не Будди, а так –
Якогось школярика,
З каламарем замість метелика,
Що чорнилом вимастив пальці,
Бо малював людину
На папері рожевих мрій****.

Примітки:
* - звісно, Пандольфо ІІІ, кого ж іще…
** - Я тоді з вульгати процитував таке: «Arcam tibi ex lignis cucurbitae fac, arcam tabulis facies, et bitumine linies intus et foris…» Звісно, намарно цитував, не інакше…
*** - не знаю як у вашому місті, але в моєму місті розвелось чимало птахів-піжонів – строкатих стопудозиків, бо сентиментальні бабусі годують їх білим м’якушем насущника.
**** - кольору аргентинської заграви – там, над пампасами. Тієї, яку споглядають гаучо.

Із тиші комори,
набитій різним мотлохом,
лунає голос віків.
Він губиться в шумі,
як у брудних водах.
Його так легко заглушити.
Голос віків тендітний,
як шелест листя,
ніби класична мелодія
у какофонії попси.
Голос віків легко налякати,
і він зникне
у кучугурах сміття.
Так важливо його
не загубити і зберегти,
як давню коштовність.
Те, що ми так давно чекали,
може бути легко втрачене.
Чи не загубиться голос віків
у мільонах другорядних голосів?
Чи не втратить він
свою первозданність,
чистоту джерел?
Голос віків не повинен бути
заглушений голосом
тимчасової метушні.
Це витвір мистецтва,
на який наповзає розруха.
Це простягнута рука
із глибин Всесвіту.

20 червня 2024

Увечері завжди здається,
що часу катастрофічно
не вистачає, що земля
вислизає з-під ніг.
Залишилися лічені хвилини.
Увечері ти опиняєшся
над прірвою.
Над прірвою життя,
над прірвою пізнання,
любові, відчаю...
Ти хапаєшся
за останні шматки часу,
який залишився,
ти хапаєш
уривки слів Бога,
уривки натхнення,
залишки осяяння.
Лише над прірвою
усвідомлюєш важливість
кожної хвилини,
важливість того,
що раніше не цінував.
Над прірвою ти стаєш
жебраком, який просить
милість неба,
який хоче другого життя,
другого шансу,
на дні торби в якого
лише мідяки,
голос тиші
і голос хаосу.

4 червня 2024

Скільки часу ми втрачаємо
на сон! Як шкода,
що безліч годин
іде в нікуди.
Сон - це ніби інша реальність,
але часом така моторошна.
Важко зрозуміти,
яка реальність є справжньою:
денна чи нічна.
Можливо, денна реальність
є ілюзорною, а насправді
ми спимо. І все-таки
скільки років сну
змивається у Стікс,
зливаючись із мазутом.
Ми пливемо рікою сну,
напорюючись на рифи,
на мілину, наш човен
грузне в муляці.
Човен губиться в очереті
миттєвих, уривчастих
сновидінь, які мерехтять
кінострічкою. Ріка сну
може бути повноводною,
а може перетворитися
на струмок, штовхаючи
у пустелю безсоння,
у випалені піски
кошмарів, якими
повзають змії та скорпіони.
Кошмари нагадують
вогненні стовпи
посеред пустелі,
вони невідома кара Бога.
Сон може бути прокляттям,
а може бути благословінням.
Важкий сон, як похмілля,
як злочини віків,
тягне каменем
на дно колодязя.
І легкий сон, мов пилок,
який лягає
на крило ангела.
Ріка сну зовсім зміліла,
вона мучить
безводністю безсоння,
його порожнечею.
В очеретах сну
заблукав човен губ,
а вічність випарувалася
з останньою водою.
Ріка сну шумить
єрихонською трубою.
Ріка сну
пестливо біжить,
як доторки губ
до жіночих грудей.

21 травня 2024

Похмурий горіх
із зів'ялим після морозу листям.
Він нагадує старого,
який просить милостиню.
Голосіння дідугана
ударяються об небо
і осипаються
не золотими монетами,
а черепками.
Вони падають із дзенькотом
на бруківку,
ніби знецінена валюта.
Голосіння старого
схожі на прокламації
збанкрутілих політиків,
виснучи пожовклими
листівками на стінах,
як розп'яття надії.
Горіх просить милостиню
у неба, а воно вдаряє
жорстоким холодом,
льодяними дощами,
пекельним градом.
Горіх - як самотній солдат
на полі абсурду,
як Дон Кіхот,
який розбився
об вітряк ілюзій.

19 травня 2024

Чому молода дівчина
так часто буває на кладовищі?
Чому вона ходить туди
щоразу? Молодість і небуття -
що може бути
більш протилежним?
Пам'ять, яка застрягла
у глибоких тріщинах граніту,
і буйство плоті,
у якої все попереду.
Молодість так приваблює
розпад. Це змія,
яка кусає себе за хвіст.
Чи це не початок хвороби?
Замість короткої спідниці
у дівчини довга чорна сукня.
Усі принади сховала
похмура скорбота.
І молодість входить
у царство тотального суму.
Замість юнака
дівчину обіймає
невситима смерть,
замість палких долонь
молодого коханця -
клени, укриті забуттям.
Після роботи
замість шарварку кав'ярні
вона входить
у застиглість і незмінність,
у яких тотальний провал
у невідомість і непізнаність.
Замість модних шлягерів -
одноманітна музика,
яка звучить
звідусіль і нізвідки,
яку озвучують
чорні янголи
скорботи і помсти.
Дівчина подружилася
з ангелом смерті,
пішла у монастир небуття,
і в цьому ствердилася
вітальність,
яка повисла на гілках
цвинтарних дерев.

15 травня 2024

Із кущів простягаються
сотні рук.
Це руки мовчання.
Катарсис дерев
дає необмежені можливості.
Синтаксис тополь
помножений
на пунктуацію кленів.
Глибинна граматика дощу
змиє страждання.
Із кущів простягається крик.
Він нагадує спалах
наднової зірки.
Любов проростає
тендітними пагонами дерев.
Трава пробивається
крізь асфальт упереджень
і змертвілих поглядів.
Ліс стане твердинею
людської особистості.
Він стане
на обороні гідності.
Гострими багнетами
ліс підніме високу думку
на суд сонця.
Об шпилі мовчання
розіб'ються словоблудство
і кришталева пиха.
В озеро мовчання
упадуть сльози
чистого відчаю.
У філіжанку кави радості
упаде коньяк мудрості.
Ніщо не зрушить
спокійної гладіні озера,
у якому спочила вічність,
у якому потонуло
стільки людських страждань,
на дні якого лежать
кораблі невідомих Колумбів
і повзають краби сумніву.

10 травня 2024

У вихорі готичних алюзій
Темних, як шпарка,
В яку кидає Час невблаганний
Золотий таляр Сонце,
У безодні іберійських метафор*,
Куди провалився будинок,
Що стояв на семи вітрах
Епохи молокоїда Аттіли:
Вапняковий дім-прихисток,
В якому зірвало дах-череповище,
Коли вітер писання
Був нещадний до літер
Неохайних пророків,
Що жили за отам – за рікою**
І кидали дірявий невід
У каламуть свавільних ночей
Епохи безхатьок
Чи то пастухів-номадів.
Вчора
Ми писали білою крейдою***
Маленькі кінічні істини****
На скелі нетяги сови,
Що здавалась незламною
Твердю часів творіння,
А нині танцюють тіні
На стільниках бджолиних –
Тіні чорного диму.
Ми ласуємо подихом вітру –
Осіннього (як усе нині)
І гадаємо: може ми теж бджоли,
Що марно шукали нектар,
Марно літали над Римом,
Над луками запашної Аркадії,
Думку міняли на крейцер
Цісаря. І співали сонату.

Примітки:
* - після Мігеля де Сервантеса Сааведри всі метафори стали трохи іберійськими на смак – лишають терпкий запах оливок, мигдалю та рудого пилу.
** - можливо, Рейном, можливо, Істром, чи, взагалі, можливо, Стіксом, хто зна…
*** - буває ще кольорова крейда. Нею писати маленькі істини на скелях вічності не варто.
**** - після Зенона Елейського всі істини стали трохи кінічними (ну, зовсім трохи). Мені самому іноді хочеться поселитися в глиняній діжці.

Сойка-віщунка
Пророчить журбу
(Бо осінь – як тінь неминуча)
(Бо трохи малярством
Заповнює вічність
Гончар кулястих глеків
Бородатий філософ –
Майстер Бо).
У пошуках квітів осінніх
(Що пахнуть холодом)
На березі водяних курочок
І дірявих човнів
Знайшов кам’яні сандалі
Поета глиняних істин,
Що вмів сумувати
(Бо все проходить,
Минає, як цвіт латаття
На воді спокою
Чи на річці Ідігна,
Що тече з очей Тіамат).
Збираю по краплям
У розмальований синім глек
Медову офіру
Повелителю черевиків –
Божеству в крилатих мештах
(Чи то мокасинах,
Бо кожен бог черевиків
Ледь-ледь Маніту).
А на скелястій горі
(Може й оливній*),
Де росте самотнє дерево
(Можливо, інжир**)
Живе смугастий кіт-мислитель,
Що над усе любив
Баклажани***.

Примітки:
* - Гар га-Зейтім. Та гора досі стоїть – ніхто на неї не зазіхає бульдозером.
** - Ficus carica Linnaeus, 1753. Зеленими плодами цього дерева любив ласувати римський імператор Август. Нині вітер шалений зриває стиглі плоди цього дерева. Час їсти їх солодкий м’якуш.
*** - мене тут вже запитували знавці і поціновувачі текстів звідки той кіт довідався про баклажани (Solanum melongena Linnaeus, 1753)? Хто йому про них повідав? Відверто признаюсь – не знаю…

Крізь хмару тютюнового диму
не можна побачити істину,
а лише диявола.
Сон розуму породжує чудовиськ.
Літери стають
так само розпливчатими,
як дим. Крізь смог безумства
не можна побачити
коштовні камені краси.
У ньому задихається
усе живе, крізь смог
не можна продертися
до вершин смислу.
У ріці задихаються риби,
вибиваючись на берег.
Крізь хмару тютюнового диму
диявол простягне своє берло,
але воно виявиться пасткою.
Не можна приймати від нього
жодних дарунків, усі вони
втявляться черепками,
вино буде отрутою,
а вода занурить до вічного сну.
Хмара диму
створює світ кривих дзеркал.
Прийти до чистої галявини
майже неможливо.
Усе завалене сміттям,
пляшками, пакетами.
Подих чистого повітря
буде милістю небес,
виграшем у лотерею.
Цей демонічний кросворд
зводить із глузду,
штовхаючи у прірву абсурду.
Остання затяжка
стане човном Харона.

5 грудня 2023

Голоси із покинутого будинку,
голоси із далеких епох,
дитячий щебет.
Як воскресити голоси
із магми часу?
Вони доносяться, ледь живі,
ледве відчутні,
майже нерозбірливі.
Хто розшифрує їх?
Старі речі іноді зітхають,
згадують про минуле.
Будинок, про який усі забули,
відродиться старими голосами.
Яка фонотека вмістить їх?
Коли нічого не залишиться,
до нас будуть промовляти
старі голоси.
Голоси відчаю, любові, розлуки,
сподівання, віри, натхнення...
Навіть старий диван
має свій голос,
лише не кожен
може його почути.
Голоси будуть
найвищою нагородою,
свідченням про минуле,
на яке не вистачить
істориків. Вони
простягають руки.
Коли голоси розпадаються,
це найбільше горе.
Поки вони є,
пам'ять жива.

4 грудня 2023

Ти - груднева, ти - холодна зима,
укриваєш мене снігом,
ніби поцілунками.
На твою честь я п'ю
снігове шампанське
і п'янію від крижаного холоду.
У зимовому полоні -
ніби в царстві задзеркалля,
де все навпаки.
І тепер я застигну
незмінним у кризі,
я залишуся вічно молодим,
як заморожена ягода.
Ти як груднева дівчина
укриваєш мене зимовою
погордою, а я змітаю сніжинки
твоїх непромовлених слів.
Але твій погляд, де цвіте весна,
красномовніший
за будь-які слова,
і він здатний
протопити кригу,
крізь яку проросте
троянда твоєї любові.
На твоїй рукавичці
залишилися сліди
пристрасних слів,
які мали бути промовлені
і вирвалися з полону.

1 грудня 2023

В її житті майже не було
чоловіків. Останній залицяльник
зник у пучинах часу.
Його голос розчинився
у сипучих пісках,
доторки рук розтанули,
поцілунки вицвіли.
Самотність огортає жінку,
як невідступний птах,
як вірна сестра,
як чорний ангел.
Куди випарувалися
ці чоловіки? Вони зникли
в обіймах ночі. Їх забрала
темрява. Вони були
як вершники, які мчать
невідомо куди,
назустріч абсурду.
Чоловіки були
як пісок часу,
який безслідно зникає.
Жінка не могла їм дати
жодного тепла, вона
була нездатна до любові,
нагадуючи порожню пустелю,
де ростуть одні колючки.
Чоловіки тікали від неї,
як від самуму,
пекельного вітру,
який спопеляє.
Після зустрічі з цією жінкою
вони відчували себе
ще більш порожніми,
без жодної краплі води
на дні серця.
І тому вони тікали від неї,
як від смерті,
потрапляючи в пастку
такого самого небуття.

29 листопада 2023

Талант - це дар чи прокляття?
Грізне падіння метеориту,
постріл сперми,
вибух наднової зірки,
пізнання незнаних пустель,
стрибок у невідомість,
по той бік добра і зла,
по той бік здорового глузду,
страху і сорому,
ковзання на грані безумства,
падіння у прірву,
розрізання лезом пристрасті,
поринання у плоть любові,
пізнання духу землі.
Талант - щось невагоме
і водночас важке,
що може вівітритися,
як дим у кватирку.
І цей невагомий дим вічності
стає повітрям для художника,
без якого неможливо дихати.
І коли закінчується чорнило,
далі він пише кров'ю,
яка витікає з тіла космосу.

26 листопада 2023

Скелети дерев - як легіон,
розбитий на полі бою
у битві з безглуздям.
Скелети дерев - як оголений смисл,
позбавлений зайвих слів,
зайвої метушні, театральності,
непотрібних ефектів.
Скелети дерев - як застиглі
непромовлені слова,
заледенілі у просторі,
крики і благання,
які лунали з відчайдушних вуст.
Скелети дерев - як наслідок
померлої краси, утраченного
буйства фарб і фантазії,
сліди загубленого письма,
похованого під завалами віків.
Коли життя втрачає силу,
залишаються тільки скелети,
їхні безглузді посмішки
відчинять двері
до потаємних глибин.
Скелети дерев стоять
із гострими списами,
на яких тримається
вічність.

18 листопада 2023

Старий шукає ровесників,
але їх уже більше
у царстві мертвих, а не живих.
З ким йому розмовляти?
Він бачить молодих,
яких зовсім не розуміє.
Як перекинути місток
до померлих? Як відновити
зв'язок поколінь,
зв'язок часів?
Тепер старий розмовляє
лише із дзеркалом,
намагаючись побачити в ньому
відблиски минулого,
почути голоси померлих,
але бачить у дзеркалі
лише дим
спалених сигарет
чи згорілих почуттів.
Ровесники десь там,
на іншому березі,
махають руками,
проте їх розділяє серпанок,
простір із розбитого скла.
І старий тоне
у руїнах спогадів,
серед битої цегли,
продираючись в інший простір
камінням згаслої любові.

21 жовтня 2023

Ти намагаєшся когось знайти
у натовпі, але все марно.
Натовп - це магма,
це хаотичний потік.
Ти думаєш, що знайомі
прийдуть на цей захід,
але вони десь забарилися,
щезли у випадкових справах.
Натовп поглинає тебе,
і ти стаєш таким само
безликим, частиною потоку.
Може, із натовпу прогляне
якась звістка, ніби з моря,
але він мовчить, як Сфінкс.
Ти чекаєш бурі,
проте промовляє штиль.
Ти хочеш кинути якір,
але йому ні за що зачепитися.
Скільки часу ти когось
чекаєш у юрбі.
Минають роки, десятиліття,
а вони не з'являються.
Ти шукаєш у натовпі
вродливу дівчину,
а трапляються невиразні.
І хоч би скільки ти тікав
від нього, усе одно
ти прикутий ланцюгами.

21 жовтня 2023

Мій телефон вимкнувся.
Я подаю сигнали "SOS!"
лише своєю енергетикою.
Мене неможливо
запеленгувати. Я - риба,
яка заплила у найбільші
глибини океану.
Я втратив сутність
і обличчя. Я зник
із мапи світу.
Я - риба, яку проковтнула
невідомість і безвість.
Мене немає. Я більше
не набір літер,
а безтілесний дух,
хмара без імені і прізвища.
Мене немає і водночас
я скрізь, розкинутий
невидимими частинами нейтрино,
як невідісланими листами коханих.
Я - мандрівник
у пошуках неіснуючого сенсу
у лісі небачених сутностей.
Мене підбере в долоні
сама невідомість
і відкриє світові,
але неможливо буде сказати,
хто я. Моє ім'я
пролунає лісами й полями
гучним хоралом вітру,
і це буде найкраща ода
славі в безслав'ї.

28 вересня 2023

Тихо спадає листя,
як повільна кінохроніка.
Листя - це роки
нашого життя,
вони так само
безслідно зникають у землі.
Невдовзі ліс стане
оголений і зовсім самотній,
у ньому відкриються
приховані сутності.
Тут буде найкраще
місце для медитації
серед навколишнього пекла.
Можна буде скинути
утому і брехню,
як ліс скидає листя.
Оголеність і беззахисність
людини і лісу
зазирнуть один в одного.
Оголеність нерва,
як натягнута струна,
буде вібрувати
із ритмами космосу.
Залишається втопити
у поодинокій зелені лісу
всю фальш і облуду
і разом із ними
частину своєї особистості,
яка зіллється з безликістю
і водночас найвиразнішим
лицем лісу.
Розходяться кола
зеленою водою гаю,
ніби кола мудрості
на дереві космосу.

28 вересня 2023

Листя спадає з тополі,
як плаття голого короля,
як платня за непрожите життя,
як непрочитані листи,
як послання у вічність,
як непромовлені слова,
мов нездійснене каяття,
як позлітка на істині,
наче туман над озером.
Де той чарівник,
який відкриє оголеність
сутності?
Де той психоаналітик,
який виведе із лабіринту
облудних ідей?
Листя спадає з тополі,
як подолані комплекси.
Листя спадає з тополі,
як думки, які назавжди
зникають у землі.
Залишається сухий кістяк,
який падає
гучним знаком оклику.

27 вересня 2023

Я розгубив 175 см
твоєї краси і чарівності
яругами і пагорбами.
Я тепер від них
нічого не знайду,
бо від них залишилася
тільки хмара.
Кожна розгублена
частина твого тіла
стане талісманом щастя.
Тебе нема, ти існуєш
лише в моїй пам'яті
чарівною хмарою,
почуттями, згустками емоцій.
Лише б спогади не стали
ядучим смогом,
у якому не можна
продихнути, у якому
насилу продираються
автомобілі, смогом
від перегорілих почуттів,
від сподівань,
які не справдилися.
Зона твого мовчання
стане сейсмічною зоною,
у якій губляться
літаки і вертольоти.
Твої 175 см
стануть 175 кілометрами
болю і розлуки.
І кожен сантиметр
стане проваллям у невідомість,
прірвою самотності.
175 см стануть
175 кроками в пекло.
175 спроб побудувати щастя
обернуться фіаско.
175 ходів
у лабіринті Мінотавра.
175 криків
потопельника в озері.
175 жестів безнадії.
175 гримас обличчя.
Залишається поставити
175 крапок у кінці тексту.

22 вересня 2023