Налетіла чорна хмара, затягла все небо,
знову військо запорізьке вже збирати треба.
Нашу матір Україну юди розпинають –
брешуть, крадуть оптом, вроздріб і міри не знають.

Годі, браття-козаченьки, гірку чару пити,
знов скрутні часи настали – Неньку бороніте!


Ой, скоріш сурміте в труби та паліть багаття,
поспішіть на Запоріжжя, козаченьки-браття.
Бийте в дзвін мерщій на сполох і збирайте раду –
треба всім нам в круг ставати, щоб здолати зраду!

Годі, браття-козаченьки, гірку чару пити,
знов скрутні часи настали – Неньку бороніте!


Били друзі москалів ми, били жидовинів,
ще й татар повоювали аж за морем синім.
Куштувала польська шляхта шабель наших гострих,
мандрували і в Європу ми не раз у гості.

Годі, браття-козаченьки, гірку чару пити,
знов скрутні часи настали – Неньку бороніте!


І летіла наша слава попереду коней.
Слава Ненці, слава Богу і святій іконі!
Ворогам давали раду, з чортом вже знайомі.
Чи ж ладу не наведемо ми у ріднім домі?!

Годі, браття-козаченьки, гірку чару пити,
бо святі часи настали – Неньку захистіте!

2016

У сині шиби сонно грюка
Гіллястий вітер,
І пилюка
Їх запорошує –
Сльоза
Сповза,
непрошена,
по сині,
Мов павучок по павутині
В передчутті,
Що йде гроза
Із-за озонної долини…
Блищать клітини павутини –
В химернім плетиві лоза,
Коза,
До припутня прип’ята,
Осика, осока і м’ята,
І голомоза гомоза –
Моє дитяче страхопуддя…
Повсюди вичахле безлюддя,
І багна – витоки Сули.
Я не змінився ні на йоту:
Стою на відстані польоту
Очеретяної стріли,
Від Івася,
Що білі гуси
Пасе,
І голосок бабусин
Не чує –
Заважа «курли»
Заобрійне і закурганне.
«Ванько, Івасику, Іване,
Іди додомоньку, дитя!»
…Вікно заплакане, туманне…
Й села нема того, Іване,
Й тебе самого теж не стане,
Бо вже домірюєш життя;
Немає хутора за лісом
Та й лісу, що рудавим лисом
На Рудку ласо позирав
Із-за туману.
Ще на Рудку
Не пізно зупинить попутку,
Та повертати вже пора
Ізнов до того повороту
Свого найпершого відльоту
В чужі краї,
В несправжній рай.
Прощай, сплюндрована землице,
І ти, запльована кринице,
Прощай – сльозою прозирай
Крізь тумани і павутиння,
І пилюгу…
Моя святинє,
Могило мамина, – прости,
Що не знайшов тебе я нині
В безлюдно-вичахлій долині,
Де нічим дихати людині,
Де й над покійними хрести
Не прижилися,
Де й ні сліду
Від кладовища!
Геть поїду,
Втечу,
Хоч нікуди втекти
Від Бога, Правди і Покари…

О, ви, новітні яничари,
Своєї пам’яті кати!

1995

Це коли небо зранку натрудженими руками тче густі тумани,
а потім у кирзових чоботях до темна оре втомлене поле.
І наповнені запахами комори зберігають теплі літні спомини
строкатими мішками — зернину до зернини.

Це коли птахи з усієї сили гартують свої крила
долетіти через бурхливі океани до нового теплого літа.
А гриби у лісі озираються на оголені дерева
і знову швидко ховаються з головою під тепле зопріле листя.

Плаче сива Україна
Гірко тужить Мати
Сини любі, сини милі
Пішли у солдати.
Пішли край свій боронити
Від лихої долі -
Нема щастя та радості
Дітям у неволі.
Не співає пташка в клітці
Плаче та сумує
Не весело в нашім краї
Доки "звір" лютує.
Вітер віє над полями
Віє, повіває
Наша славна Україна
Хай горя не знає.
Мати рідна, Україно,
Треба посміхнуться
Війни стихнуть - мир настане,
Сини повернуться.

18.06.2015.

…І знову мордва у нестямі
Розп’яла країну хрестами...
Немов пацюки зголоднілі
Злодюги гарцюють степами…
Сини настанов не чекали,
На захист бронею повстали…
Повітря просочене гнівом,
Кривава земля під ногами…

…Заради майбутнього щастя
Для відкоша зброю куємо...
Пролилася кров, як причастя,
За волю розірвані вени,
В боях полягли... Нас багато,
Душі ані тіла не шкода,
Пліч-о-пліч разом, брат за брата…
Катам не здолати свободу!

© 23.08.2016

Моя країно, зболена від ран,
Від зрадників і злодіїв у владі.
В День прапора радіємо – не раді,
Що так задовго тягнеться цей стан.

Невизначений владою ніяк –
Чи то війна, чи мир навпіл з бідою,
Де ми, прибиті вражою ордою,
Вичікуємо гибелі вояк.

У нас достатньо воїнів і сил,
І наш народ – немає більш такого:
Трудящого, розумного, не злого.
Та скільки ним заповнено могил!

І мовчазного, ніби справжній віл,
Якого запрягли тягнути воза,
Звільняється, коли якась загроза
В країну влізе здалеку й довкіл.

Тоді і піднімаємо свій стяг,
Відвоювати від полону землі.
Поставимо кордони скрізь недремні,
Нахрапом влізуть – сотні противаг.

Захистимо усе навкруг своє
І візьмуть владу, врешті, українці.
Щоб нехристи не правили й злочинці –
Є прапор, герб, народ великий є!
23.08.16

Ми уміємо співати
про війну і біди.
Запалили нашу хату
зелені сусіди.

Ой ударить їх блискавка
великої хмари.
Зачекались на опришка
вівці та отари.

Де ті байди, гамалії,
орлики, мазепи?
Буратіни і повії
лізуть у нардепи.

Об'єднали за і проти,
не бояться кари.
Позаймали всі висоти
віті яничара.

Заарканили Свободу
зграєю-ріднею.
І немає у народу
нації своєї.

Українці і кримчани,
ви собі до пари.
Не корітеся осману,
турки і татари.

Від гундяєвої схизми
вже немає спасу.
Не шукай путі до тризни,
сотовий Донбасе.

Де ти нині, орле сизий,
Де ви, соколята.
Наносили гості хмизу
і палає хата.

І, як чайка при дорозі,
б'ється сива мати.
Зачаїлись у облозі
її чаєнята.

Забирає по одному
із косою Раша,
і нікому невідомі
секунданти наші.

Оселили хату змії
лукаві, дволикі.
Окупація Росії –
трупи і каліки.

У бою за Україну
бурі неминучі.
Виряджає мати сина
у краї кипучі.

Є оперення орлине
і живі герої.
Об’єднаємо країну,
а тоді й – до бою.

07.2016

1

В тиші тиш між берегами
В комишах не спить вода –
Невгамовний мовний гамір
Плесо річки розгойдав,
Розплескав її,
Червону
Від палаючих вогнів,
Тиху воду-прохолоду:
Навіть Спас зачервонів,
Забринів серцями зерен
В яблуці і в кавуні,
В ягідках колючих тернів
І калин в бережині…

Бережімо ж мить спасенну
Спасорадісного дня
І країну цю пісенну,
Що вкраїнство осіня
Синьо-жовтим вічним стягом
(В світі ж іншого – нема),
І любімо до нестями
Почуттями усіма!


2

Людмилі Скопенко

Що за вечір, ні, не вечір –
Ве-чор-ни-ці!
Серед ночі в Гончарівці,
В Спасодень
Молодесенькі дівчата
Й захмелілі молодиці
Безоглядно запірнули
В море танців і пісень.

Вже й не літо,
Але й, видно, ще не осінь,
А така собі пора перехідна:
Закінчилась косовиця,
Почалась золотокосінь,
Листошерхітна багрянь
І жовтизна.

Мати знов помолоділа,
Ну, а донька
Подорослішала:
Де між ними грань?!
Безнадійно-мелодійно
Закрутилась голівонька
Тій – від спогадів,
А тій – від сподівань…


3

Молодичка з Богучара
(Мимоволі яничара,
Перебіжчика не з власної вини),
Ой, руда – мені не пара, –
Заміцна для мене чара
Не вина,
Що так дурманить, –
Таїни…

Заміни платівку, хлопче,
Бо руда мене затопче,
В цьому танці,
Де панує імпровіз, –
Хоч не пара (лиш за віком),
Вправно крутить чоловіком,
Що без візи необачно так поліз
В гречку іншої держави,
Щоб собі добути слави
Джигуна – не вайлуватого хохла,
А вона ж таки в ударі, –
Каже: «В нашім Богучарі
Я хохла не одного вже затовкла»…

В Богучарі ж, безумовно,
Автохтонів наших повно,
Бо відомо ж: український Богучар,
Він у нас – поза законом,
Бо ж «богує» за кордоном,
Бо ж він справді мимоволі –
Яничар.

А руда поводить бюстом
І своїм бентежить «чувством»
Нестійкі мої вкраїнські почуття…
Не старайся, богучарко:
Непитущий я –
Без чарки
Без пуття я вже не втрачу
Самостійного буття!

А вона собі сміється
Так, неначе віддається,
Так, немовби піддається
Вся – під мій протекторат,
І мені так жарко й жаско:
Що ж бо робить «Слобожанський
Спас» –
Медовий і бідовий сват?!

Богу – чарочка маленька,
Й знов моя Вкраїна-ненька
На цілісінькі століття
Підпаде під Богучар?!
Хоч спокусливі колінця
І бентежать українця,
Не надійся, богучарко,
На всевладну силу чар!


4

Зачервоніло й насправді плесо
Ріки Червоної –
Багрянець вод…
Народна Лілія Сандулеса
Зійшла зі сцени,
Пішла в народ,
Така всім рідна,
Близька, не панська,
Ледь-ледь циганиста, запальна,
Та не російська й не молдованська,
А українська ж таки вона!
Своєю визнали всі слобожани,
Всі сватівчани:
«Це ж наша стать!»
Всі загорілись одним бажанням
Леліять Лілію і обіймать…

Вона ж – народна,
Вона ж – нарядна,
Вона ж – всім рідна і дорога!..

Вирує радістю безоглядно
Ріка Червона в синь-берегах…


5

Цей медово-мелодійний
Слобожанський Спас
Обігрів і обнадіяв
Сьогоденно й про запас
Сподіваннями на краще
(Все найгірше – відійшло),
Не лишив напризволяще
Жодне сватівське село.
Прогулявся він полями,
Обійшов луги,
Й разом з ним пісні гуляли,
Аж дзвеніло навкруги!
І в Петрівці, і в Хомівці –
Небувалий злет:
Виявляли українці
Свій менталітет!
Дивувались росіяни:
«Де ж поділися хохли?!»

… Зорі щиро так сіяли,
Бджоли втішно так гули,
Так засватано-наївно
Усміхалась далина,
І ріднішала Вкраїна,
В світі цілому – одна.


6

Дві ночі Сватове не спало –
Від малюків до стариків
Старалося – пісні співало,
Стирало в танцях дзвін підків.

І спати зовсім не хотіло,
Хоч світ натомлено примерк:
Все леготіло, гоготіло,
Як в небо вдарив феєрверк!

Пливло над простором і часом
Чудове свято молоде,
Що звалось «Слобожанським Спасом»,
Таким спасенним для людей.

Хороше все – напередодні,
У щонайближчім майбутті,
І не порушать біди жодні
Народні звичаї святі!

2003

В лісі понад яром - гайдамацький хрест.
Звідти йшли повстанці боронити честь.
З ними дужий Гонта й бравий Залізняк
їхали громити панських посіпак.

Ватажки сказали: "Ідемо на ви!" -
бо повіддавали лихварям церкви
зловорожі діти, хай би їм і грець...
Мчали гайдамаки у кривавий герць.

Билися завзято хлопці-молодці
(ще їх оспівають у піснях митці),
та про підлу зраду знати не могли,
бо правдиві душі - лицарі-орли.

Гонту закували й віддали на смерть
москалі полякам. Крові всюди вщерть...
Та живуть герої в пам'яті століть -
монумент величний в Умані стоїть.




2016

Святою Хресною ходою,
Йдіть до Москви і охрестіть
Свого царя , його покої ,
Ненависть люту остудіть !

*******************************
А трохи згодом , пильно-пильно
В майбутнє гляньте ,
Й буде там ,
Квітуча Україна вільна
Єдиний Християнський храм.

*******************************
Не буде Патріарших джипів
Скінхедів схиблених в юрбі ,
Вірян , що назавжди засліпли
І що зневірились в собі.

***********************
Не буде на дніпровських схилах
І духу клятої орди ,
Бо дух Російський нам не милий ,
Й не буде хресної ходи ,
Під сірим батогом Кирила
Бо у дніпровської води
Єдина Християнська віра !!!


Олександр Квітень
30 липня 2016 року
смт. Городок

Вже й свої-найсвоїші своїх обдурили
і чужим-найчужішим, взяли, продали –
провалились крізь землю козацькі могили,
бо ж стояти на вічній ганьбі не змогли!

Вже на голому полі – агульні загули
новоявлених орд на ошматті знамен…
Ми завчасно впились… Караули поснули…
Ми забули про воронів і про гієн…

2006

Не викроїти путніх рим із суржику,
що зріс на пустирі заматерілому
і нищить мову, долею нам суджену,
з якою ще до волі не дозріли ми.

Умовною якоюсь напівмовою
силкуємось у власній недолугості
в гомери вийти, в байрони –
немовби ми
й забули геть про комплекс
вічнодругості…

2006

Це коли засмагле небо жнивує золоте поле,
ходячи у солом’яному брилі по гарячій стерні.

І кавуни доповнюють строкаті базарні ікебани
по-циганськи босими замурзаними ногами.

Це коли пташенята вчаться тримати крила
у теплих потоках вітру з незбагненного божого дива.

І розімлілі квіти шукають спраглими очима
оаз з прохолодою, а навколо тільки пустельна спека.

Будеш знов, Ісусе, на Голгофі
мученицьку смерть за нас приймати,
бо прийшли до влади справжні «профі»,
на торгах скупивши всі мандати.

Мають повне право катувати
іменем новітнього Пілата,
тож готуйся, страднику, до страти
від руки поплічника і брата.

З регіонів сунуть легіони,
вже не римські – з Криму і Донбасу,
і для них немає перепони
ні на жоднім рубіконі часу.

Ще воскреснеш ти бодай на днину,
на часину ще зійдеш з ікони,
лиш не перетворюйсь на людину
біля ніг всевладної персони!

17.04.2006

Бермудська спекота в тьмутаракані
луганській. Бомбардують абрикоси
стежки-доріжки вздовж Дінця й Лугані,
де ходять вічно п’яні малороси.
Тріщать дроти, мов струни, від напруги –
електрошок всьому електорату
під ребра. Виціловують хохлюги
жирнющий зад своєму «старшобрату».
Пілавови, клінчаєви, зухбаї
посіли всі стільці в місцевій владі,
і лиш аборигени в ріднім краї
у зайвині – прибульцям на заваді.
Пейзаж в моїм вікні – сама сучасність:
щодень у ньому зміни й переміни –
присвоюють прибульці кровну власність
моєї-немоєї України!

23.07.2008

Люби той край,де ти родився,
Живеш де нині- теж люби.
Із перших кроків,що в дитинстві,
Вела любов нас по житті.

Бо лиш любов-життєва сила,
Любов-енергія буття.
Люби той край,де мати сива
Чекає на своє дитя.

Приспів:Люби Україну,свій край ,Батьківщину.
Найкраще-це рідне,своє.
Люби і піклуйся,працюй,не лінуйся
Й Добро колоском проросте.

Є що плекати і любити
Щодня,щомиті і завжди.
Любов синівська буде жити
До неба й рідної землі.

Дай, Боже,нам усім ще сили
Примножить все і зберегти.
Моя любов-це Україна!
ЇЇ ,Господь,благослови!

Приспів:Люби Україну,свій край,Батьківщину,
І мову,і пісню батьків.
Любов все здолає ,у нашому краї
Ще буде і злагода,мир.
19.01.16.

Низько,аж не вірилось,
Лише понад дахом
Повертались з вирію
Перелітні птахи.

Щось у серці зжалося,
Защеміло болем .
Гуси,гусеняточка,
Чом вас тільки троє?

Решта де поділася,
Не хочуть летіти?
Невже залишилася
На чужині жити?

Мо',війна вам ,ріднії,
Гнізда спопелила?
Сироти із вирію
Летять в Україну.

Летять,не вагаються,
Що Бог дасть,те буде.
Моє серце крається-
Що ж ми робим ,люди?

Низько,тихо з вирію ,
Без пісень весняних,
З болем ,горем ,вірою
Гусята вертали.
16.03.16.

Дощик падає, крапає-плаче,
Миє сонечко, небо й траву
Після дощику світ геть інакший,
Я до мрії своєї іду.

Он всміхається соняшник в полі,
Льон мені синьооко моргнув,
Мак схиливсь в шанобливім поклоні,
Вітерець тихо-тихо шепнув:

Поле наше, росою омите,
Споконвіку веселим було
Воєн стільки на нім відшуміло,
А воно відродилось, цвіло...

Вороги наші, дайте нам спокій!
Та зійдіть уже з наших полів
Україну і все українське
Шанувать сам Господь заповів.

15.12.2014.

там, де гречка у льолях
колише своїх серценяток,
там, де радісний сонях,
а сонце таке золоте,
там - солодке дитя
і щаслива осонцена мати
кучерявих зайчат
із небесної вовни плете.

там, де небо у вовні,
дитя розгойдало хмаринку,
і пливе білий човник,
і крапає дощ золотий.
усміхається мати - і
люлі, ой люлі, дитинко, -
і пливуть зайченята,
і сонях зростає малий.

Небо, річка, сизі верби,
Тополиний пух,
Зірка звіробою в травах -
Український дух.
З журавлиної криниці
Я нап"юсь води
Не забуду край свій рідний,
Та прийду сюди
Через роки і століття
У житті новім,
Ще попрошусь в Україну
ТАМ я розповім
Про чарівний край, пісенний,
Землю цю святу
Не забуду Буковини
І сюди прийду.


29.05.2016.

Мій любий краю, найрідніший,
Широколанові поля
Твої для мене наймиліші,
Бо ти є ба́тьківська земля.

Твій дух завжди був повен сили,
Крізь всі часи та всі віки
Тризуб і гілочку калини
Пронесли в серці козаки.

Немов насіннячко кульбабки
По всій окрузі рознеслись
Твої знедолені нащадки,
Щоб повернутися колись.

Із них ніхто не забуває,
З якого виріс він коріння,
Бо в кожнім частка є від краю,
Що надихає на творіння.

Плодами красяться садочки,
Поля – зерном опісля квіту.
Здобутками сини і дочки
Уславлять край по всьому світу.

Це коли небо ще затемна йде на поле як на святу прощу
та від зорі до зорі — не розгинаючи спини — жнивує.
Колосся розливається гігабайтами міжзоряного генетичного коду
і від земних небезпек свої золоті скарби у античних кошиках зберігає.

У гніздах птахи своїх малят астрономічної навігації навчають —
і всі разом очікують першого вильоту із святочним нетерпінням.
А пузаті банки та глечики за столами хазяйновито досхочу ласують
свіжозвареним полуничним, вишневим та абрикосовим варенням.

Ви ті, хто нас не дострелив
Хоча зі смаком катували.
І той ваш тиск, і той ваш вплив
Нас лиш роками гартували.

Ви несли горе – не добро
У наші біленії хати.
В ярмо нас ставили. Тавро –
Тим, хто осмілився повстати.

Які ж то, братчику, брати?
Що розривають Україну,
Що розоряють лан, хати,
Коли герої наші гинуть.

Під їхній пафосний мотив
В сумнівній величі держави.
Ми переможем тих «братів»,
Ми сумнів свій вже поховали...
26.01.2016р.

ТЕРПЕНЬ
Вже підошвú у мітингах потерті!
Бракує нам рішучих дій чи шин?
Не звичні місяці, а вічний терпень
Панує в долі, в буднях, у душі.

Нав’язують нам толеранство знову,
Тож терпимо… До часу, до пори!
Вже нудить від піарної їх мови!
Бракує нам нових поводирів!

Бракує нам Аттіли – на бариґів –
І косаків, які колись були!
Чому здобуте все – догори дриґом?
Чому – навала криз, ревуть воли?

Спимо собі, аж нам хребти потерпли!
Та свіжий вітер ще відчинить люк!
Скінчиться цей не вічний місяць терпень,
Як підросте новітній Кармелюк!

Отож, бариґо, сухарі суши!
БРАКУЄ НАМ РІШУЧИХ ДІЙ! НЕ ШИН!
___________
* Аттíла (Атилла) – вождь Гунської імперії, V ст.), яка простягалася від р. Урал та Кавказу до р. Рейн і від Дунаю до Балтики. Із 445 р. А. (Гатило?) – володар велетенської держави у Східній Европі, від Чорного моря до Рейну і від данських островів до правобережжя Дунаю.

(© Любов СЕРДУНИЧ, збірка «ЗАЙДАМ – ЗАСЬ!», 2016)

ТИ ГРАЙ, МОЯ КОБЗО!
Озветься ще віщий степ,
Озвучить колишню брань.
І слава твоя зросте,
Лиш грай, моя кобзо, грай!

Про час, як була біда,
Як нищили нас в ярах,
Правдиво оповідай.
Ти грай, моя кобзо, грай!

Про нашого рабства віки,
Як нищив північний враг,
Як вільнився дух козаків,
Ти грай, моя кобзо, грай!

Про те, що співав Мамай,
Коли не було й пера…
Мамаїв уже нема…
А ти, наша кобзо, грай!

Відлунюй в серцях, буди!
Бо я – не манкурт, не раб.
До змагів нових веди!
Ти грай, бандуронько, грай!

І в темінь нічну, і в рань
Край душу про рідний край!
Зійшла ж бо вже наша зоря!
Ти грай, моя ліро, грай!

Зліковуй від давніх ран!
Гуртуй поснулих, збирай!
За волю – одвічна брань.
Ти грай, наша кобзо, грай!

І знову гряде пора!..
Знов стогне земля сира...
Ти – замість сурми й пера.
Тож – грай, наша кобзо, грай!
(© Любов СЕРДУНИЧ, 2016)

А сивий Дніпро набачився стільки за вічність,
Що певно не зміг би у пам’яті все вкарбувать,
Міняли його, гатили, корили величність,
А він свої води проніс крізь часи та повз гать.

У ребра його (пороги) ввіткнулися вістрям
Каскадами ГЕС, заливши їх кров’ю ущент,
Змішалась вона із тою, що ллється століття
Із тіла народу, неначебто просто абсент.

Комусь певно дуже смакує напій той полинний,
Бо досі не спинимо – все добавляєм до вод,
Із душами воїнів чайки та качі знов плинуть -
То жертви вампірам із плоті приносить народ.

Із Кручі за всім поглядає Кобзар не осліплий
(Хоч очі б закрити, та небо – занадто близьке):
Вчепилися в землю чужинські безсмертні поліпи,
Штовхаючи хитрістю йти у болото слизькею

А сивий Дніпро не в змозі і сліз вже тримати,
У море всі скинув, пірнувши затим в забуття,
Душа, зачорніла від бруду й чергової втрати,
Колись ще в майбутнім відродиться знов до життя.

Це коли небо заквітчане у ромашках, маках, волошках ходить полем
і трепетно приглядається до кожної зеленої стебелини нового урожаю.
У літнє сонцестояння — пливуть у купальських вінках зорі за водою
і на таємних стежках роздаровують червону руту — вогняне кохання.

Птахи у дрібних та великих клопотах мотаються з світанку до ночі
і пильно бережуть своїх малят від шулік, вітру, дощу, блискавок, грому.
І трудівниця-бджола лише надвечір приб’ється з далекого поля додому
і без вечері та чаю — до ранку втомлено на ослінчику передрімає.

Я вірою, правдою, люблю Україну
Зате що незламна була
В період майдану
В період свавіля
В період втечі нашого царя.
Я віру в те що наша країна
Нездасця в нерівній борбі
Й відстоїть землю дану їй тими
Хто боровся за неї тоді.
Хоч ворог є братом
З яким ми братались
Та доля начертала інший нам шлях
Пройшовши який ми не будем рабами
А будем людьми в Європейських очах.

Чи вишИ́ванки, чи вишивА́нки –
буде правильно, як не скажи.
Носять їх і селянки й панянки.
Ритуал цей і ти бережи.
Візерунки – то символи й коди,
предковічні магічні скарби
спілкування зі світом Природи,
знаки вірності чи боротьби.
«Коло», «Хрест», «Повна Рожа», «Шеврони»,
«Ромб», «Квадрат», «Безконечник», «Спіраль»,
«Стебла», «Квіти», «Листки» і «Бутони» –
має значення кожна деталь.
Вишивалась сорочка руками,
тому справжній це був оберіг.
Десь ховалися там між нитками
і любов, і зажура, і сміх.

Хрести… хрести… хрести…
О, як же вас багато…
Їх кожен приміря
До себе...
У житті
буває, що брести
Приходиться горбатим
До того вівтаря,
Що створений в путі.

Було б того плачу
В земному справжнім раю
Поменше. Та кати
Ножі свої гострять…
Я більше не кричу,
хоч бачу, як вростають
у світ
усі хрести,
що у полях стоять.

Коли, після дворічного страждання,
Вона зійшла по трапу, зовсім боса,
Щоб землю рідну і травичку в росах
Відчути, наче вперше і востаннє,

Любов безмежна серце розривала –
Вона не говорила, а кричала!
До сИріт, матерів знайшла слова:
«Простіть, що Їх нема, а я жива!
За Україну ще б я помирала…»

Свобода ця народами омріяна!
Для нас вона останньою Надією,
Благословенною від Бога іскрою,
Спустилась з неба дівою Пречистою!

Гуртуйтеся всі сили наші праведні
Навколо цього дивного знамення –
Могутні ми усі своєю правдою,
Бо Україна - нам святе наймення!

26.05.2016

Квiточка до квiточки, стеблик до стеблини –
Вишиваю хрестиком гарну скатертину.
Макiвка до макiвки, колос до колосся –
Вишиваю сонячний обруч на волосся.
Вишиваю ніжністю милому сорочку –
Оберіг вкладаю в кожну оторочку.

Крапля кровi раптом впала на тканину –
I зайшлася криком доля удовина.
Чорними хустками та хрестами в полi
Вишиваєм нинi України долю.
Бiле зЕрно духу, а червоне – кровi,
Маками залитий шлях терпкий до волi.

21.05.2015

Мій далекий невидимий острове,
Моя самосте гостро осіння
Я для тебе билинку у Господа
Пророщу, ту, що раєм висіює

Ту, що цвітом чоло твоє зросить,
Ту, що вродить рясними ранетами,
Виростатимуть крила мов сосни,
Прибуватиме сила між скелями

Мій далекий, мій зболений хлопчику
Під Бутівкою, Пісками, Маріком
Я вслухаюся в простір до подиху –
Небо падає, небо падає….

Ти на чатах, я поклик твій всотую,
Я руками затримаю небо
І стоятиму каріатидою
І молитимусь гордо за тебе

Проростатимуть маки до обрію
На затоптаних ордами жнивах
Батальйони небесними сотнями
Ми разом, до останньої битви

«Матуся», «мама», «матінка», «мамуся»,
«моя рідненька», чи коротке «ма»…
Де б не була, за Тебе я молюся, -
на всю планету в мене Ти одна!

Мене подарувала цьому світу,
чи радше – світ мені… Безцінний дар,
величне таїнство небесного привіту,
коли ангеликом я визирнула з хмар…

Розрадиш, зрозумівши на півслові,
не дорікаючи, і лагідно навчиш…
Прости за прикрощі, за хвилювання, болі,
що завдала Тобі нехотячи.

Нехай завжди щасливий сміх витає
із уст, і серця, і душа співа,
пишаючись життєвим урожаєм
своєї доні, ластівко моя!
2016

На зламі нової доби
зламані плачуть душі,
пливуть домовини в туман байдужо.

Приймає в обійми земля
героїв нового часу,
а яблуні в білім цвіту чекають Спаса.

Обіцянок сизий дим
затьмарює людям розум,
та знову на сході грім, попри усі прогнози.

Лукавих облич колаж
сміється з телеекранів,
та всупереч їм, земля, народжує нових титанів.

На зламі старої доби
нові розпускаються віти,
приходять свій край берегти, і вірити, і любити.

2016

Вільхове Верхосулля –
Вербова журба в оболонях
І чорніші чорнозему ночі
В осінній порі,
І чорняві жінки,
Що несуть в незасіяних лонах
Порожнечу безпліддя,
Невтоленість мрій матерів.

Порожніють щороку
Шкільні коридори і класи,
І все менше роботи
В сільських педагогів-жінок…
Тут минула епоха
В безчассі перетовклася,
І втомився дзвінок,
Мов на сполох,
Скликать на урок.

Тут немає майбутнього –
Все витікає в минуле.
Розростається цвинтар,
І все поглинає бур’ян…
Не старайся так ревно
(Бо я заридаю!), зозуле,
Рахувать многоліття
І множить обман на обман!

2003

Яке це щастя линути додому!
Лелечим шляхом довгим і неспинним
Летіти, не зважаючи на втому,
До рідної землі, до України.

Вiдкрию дверi i зайду до хати,
Вдихну повiтря до сльози знайоме.
Десь тут мене чекають мама з татом –
Чи бачать, що приїхала додому?..

Скраєчку сяду я на віко скрині,
Огляну стiни, вишивками вкритi,
Де хрестиками хиляться стеблини –
Червонi маки i волошки в житi.

Садок у цвіті, примули рядочком,
Барвінок усміхається гостинно,
Чого ж ти серце розливаєш мовчки
По всьому тілу гіркоту полинну?..

… Провiдала. Могилам поклонилась
Та й мушу знов рушати у дорогу.
А, може, то менi лише приснилось?.. –
Пасхальне щастя рiдного порогу.

ой як же важко їхати iз дому

Це коли небо на світанку випиває повне горня парного молока
і бреде туманом за маржиною — брязкальцем - дзвоником.
Гори зачудовано наслуховують як посеред зелених смерек
мрійливо розмовляють між собою Черемош, Тиса і Прут.

Птахи у колисках своїх гнізд у режимі «наживо»
виколисують новий всесвіт із казки — з яйця та кохання.
А мольфарка - зозуля голосно диктує пророчі послання
та щедро роздаровує літа — наліво і направо, наліво і направо…

Ні, не Баба-Яга –
Кістяної ноги не було –
Із-за яру прийшла,
З невідомого світу і краю
(Знаю: в тамтому світі
Жило загадкове село,
Чув, у тамтім краю
Є щось дивне – від пекла і раю).
Я на вигоні пас
Нашу Катьку – безрогу козу,
Біля припутня грався
Латунними гільзами
Зранку…
Ні-не-Баба-Яга
Від рогозу полола лозу
Й напихала рогозом
Торбинку свою,
Полотнянку.
Потім вийшла на вигін
Присіла спочить поблизу
І шматок скатертини
На вогкій траві постелила,
Корінець рогози посолила –
Вгостила козу,
І мене заодно
Рогозою смачною вгостила.
Ні-не-Баба-Яга
Щось таке бубоніла під ніс,
Чи молитву яку,
Чи якийсь наговір-заклинання,
І від того так рясно
В яру розростався рогіз –
Сорок восьмого року
Єдине поживне снідання.
Призабулося все –
Як-не-як, півстоліття пройшло –
Лиш не смак рогози
Й Ні-не-Баба-Яга із-за яру…
Знов збираюсь поїхати
В те загадкове село,
Що сховалось від мене,
Мов сонце осіннє
За хмару.
Написали мені:
Вже немає лози й рогози
В пересохлім яру,
Висихає криниця остання –
Ні-не-Баби-Яги
Крапелина солона
Сльози,
Отієї,
Якою
Солився рогіз для снідання.
Вигибає минуле –
Не все в нім погане було:
П’ятирічним хлоп’ям
У демонологічному світі
Почувався я добре –
В жар-птиці сидів під крилом,
І гойдали русалки мене
На вербовому вітті;
Уночі мої сни
Вартував домовик-моховик,
Добра відьма мурликала
Біля подушки моєї,
А дідусь-лісовик
Шелестів падолистом осик,
Проганяючи геть
Перелесників і берендеїв.
Де й поділося все –
Пустирі розорали й луги,
Розвалили наш хутір –
Ставки повтікали з руїни…
Вже ніколи, мабуть,
Не знайду Ні-не-Баби-Яги
На просторах
До пня розкуркуленої
України…

01 – 02.03.1998

В криницю плюнув, хоч батьки спиняли.
Недовго думав… – плюнув і на них.
Від несподіванки ті ледь не впали,
Спинилось сонце, теплий вiтер стих.

Прийшли сусiди та уся родина,
Стоять в нiмотi, дивляться на грiх,
Повiрити не можуть, що дитина
Батькам ув очi плюнула при всiх.

Чи ж ти, дитятко, менше всiх поїло,
Чи мало ми голубили тебе,
Що пiна з рота раптом полетiла
I стало головою ти слабе.

Який це сором i яка скорбота,
І біль пекучий і нестримний гнів.
Яка важка і клопітна робота –
Очищення від бруду і плювків.

А чистити потрібно. Бо з криницi
Пили дiди i прадiди вiки,
I буде пити з джерела водицю
Наш рiд, допоки в небi є зiрки.

А ти вернешся, перейшовши броди,
Постукавши у безлiч iнших брам.
Але плювати в чисту свiжу воду
Бiльш не посмієш – захлинешся сам.

За грiх учинений отримаєш ти пекло –
На цьому свiтi, а не десь-колись.
Як маєш каяття, то ще не смеркло.
Земля простить – на неї ти молись.

Не з похмілля болить голова –
Від високого тиску.

Цілу ніч я мережив красиві слова
І не маю від того ніякого зиску.
Не друкують поетів. Нехай помира
Найдревніше мистецтво високого слова.
Не пора – для пера!
Хай Гомер позира
Із презирством:
«Яка ж бо доба безголова!»
Хай кепкує Шекспір:
«До яких іще пір
Будуть виродки ждать ренесансу?!»

І звіріє людина.
Людиною ж звір
Вже не стане –
Ніякого шансу
На олюднення звіра немає...

Болить
Голова опустошена,
Задурманіла.

2002

Сиве плесо –
Ні сплеску –
Сула край села
Посумніла при місяці.
Сонність осіння
Заспокоєних сосон.
Перевеслом Сула
Пов’язала село.
Зорі ніч пересіяла
З високосних небес –
В соковиту росу,
На сум’яття осик,
Осоки та осоту,
А довершує цю
Досконалу красу
Незворушний вітряк –
Архаїчний достоту.
Та і сам я, мабуть,
Край села,
На горбі –
Призабута всіма
Й недоречна істота,
Бовванію, мов хрест,
Кам’янію в собі,
І для мене цей горб –
Своєрідна Голгота.

жовтень 1995

Самоїди ми і самовбивці.
Хто зробив нас такими й коли?
А були ж ми колись – українці,
Запорожці колись ми були!

Наша нація гарної вроди,
Наша пісня повсюди звучить...
Що ж ми нині не маємо згоди,
Хто від матері нас відлучив?

Наша слава на інші не схожа,
І неслава також не така –
Що ворожка чужа наворожить,
З тим і згодні нащадки Сірка.

Криворізько-донецьких республік,
Новоросій комусь подавай –
Україна ж не ламаний бублик,
Не покраяний геть коровай!

В нас Пилявці були й Жовті Води,
А не тільки полтавська ганьба –
Переяславські чорні угоди
З українця зробили раба.

Хто загоїть кривавицю-рану,
Що загрожує смертним кінцем?!
Відрубайте правицю Богдану –
Він спасибі вам скаже за це!

1993

Вимирають поети, як мамонти,
В цій мерзоті чи мерзлоті…
Та невже, Україно-мамо,
Ти
Їм такого бажала в житті?!

2002

Життя іде. Туди, та не тудою.
Дорогу видно лиш на пару кроків.
Нема дарунків, все береться з боєм.
Штурмуєм волю вже багато років.

Тій білці в колесі до нас далеко -
Біжи й крути, і думати не треба.
А тут помисли, як злетіть, лелеко,
З підбитими крильми у синє небо.

Воно то можна длубатись в пилюці,
З калюжі пити каламуть смердючу,
А ми рвемося в невимовній муці
До сонця, вверх, у далечінь сліпучу.

Нам шлях скривляють, ставлять перешкоди
Чужі нещирі і свої щербаті.
Та ми мілкого не шукаєм броду,
Повзти не вміємо – бо ми крилаті.

Злітаєм, падаємо, знов злітаєм –
Чи то наш хрест, а чи проста потреба?
Є істина, яку з дитинства знаєм, –
Хто крила має, завжди прагне неба.

Україна – мати.
А держава –
Мачуха,
Гендлярка
І повія…

Тільки й слави,
Що золотоглава
Предковічна
Київська
Софія!

Тільки й щастя:
Пісня солов'їна,
Цвіт калини,
Запах м'яти-рути…

Йшов до мрії –
Думав: Україна…
Пустка –
Слова рідного не чути!

2003

Праведний Боже наш, іже єсі
На небесі, опустися на землю:
Я твоє нове пришестя приємлю
Навіть тоді, як відмовляться всі
Від України-Русі. По росі,
Боже, пройдися. Візьми Україну –
Рай неземний – під небесну раїну,
Де Україна цвістиме в красі.
Боже наш праведний, іже єсі
На небесі, увійди в мою душу:
Я тебе, Господи, бачити мушу
Навіть тоді, як осліпнемо всі!

1995

Лист від майбутніх наших
нащадків – до нас



Колись у нас була земля
Найкраща на землі:
Текли меди по ній,
Зілля
Буяли в рясті,
І гілля
Горнулось до землі.

Колись у нас була вода,
Смачніша від води
Живої, –
Пружно-молода,
Козацьку чайку розгойда
Й підніме із води!

Колись-то слава в нас була
І лицарі були,
Та слава в безвісті втекла,
Лягла на лицарів хула –
Неначе й не були...

Ми виривалися не раз
З тієї мли-хули,
І від Карпат аж по Кавказ
Дзвенів наш голос,
І Тарас
Щоразу нас хвалив!
Ми знову скинули ярмо,
Й налигача – нема....
Нема!.. А ми усе йдемо
Тим шляхом проклятим,
Немов
Не можем без ярма!..

А ми – до мачухи-Москви...
Таж ні, не ми, а ви,
«Раби, підніжки, грязь Москви»,
З-під київської булави
Повзете до Москви!
Вас розплодилось на землі,
Мов гадів у багні:
На все своє нещадно злі,
Напівхохли, чвертьмоскалі,
Перевертні страшні!

Таж будьте прокляті, діди,
І ваш «менталітет»
За те,
Що – виблядки орди –
І нас ви тягнете туди,
В той сморідний клозет!
1995

Я дивний сон побачила вночі:
Сидить прадід при вогнику свічі
Весь білий-білий, наче молоко,
Літа мечами посікли чоло.

- Скажи мені,- я в очі заглядаю:-
За що біда і горе в моїм краю?
Чом України цвіт, надія і краса
Сотня за сотнею ідуть у небеса?

І мовив дід старий,як білий світ:
«Смерть і біду в твій Дім приніс СОВІТ.
…Дивись: світанок, роси, зелень трав.
Пшениця золота, сріблиться став.

Дав Бог родючу землю й чисту воду,
Мужчинам – силу, жінкам-вроду…
Та ложка дьогтю у солодкий мед -
Зажерливий, брехливий, злий СОСЄД.

Зловісним оком він дивився,
А в тридцять другому помстився:
ЛЮБОВ, НАДІЮ- знищив, розстріляв,
А ВІРУ у Сибір заслав.

Хоч герб його - це Серп і Молот,
Для України-Смерть і Голод!
Безбожний люд йде у хатини
Все відбирає до зернини…


Напившись крові вволю,досита,
Смерть п’яна в дикім танці живота,
Реве, регоче, скаче і кружляє,
А ГОЛОД першу скрипку грає.

Земля тремтить в німому страсі.
Вітри вовками виють в стрісі,
Двері розхристані стогнуть від болю,
Вікна осліпли запечені кров’ю.

…Глечик в печі … вода закипає…
Пальчик - промінчик ледь виглядає –
Він то пірне, то знов визирає
Пальчик Василька живих звеселяє.

Мати ,мов тінь,- до вікна, - до дверей,
Зирк божевільний страшить дітей,
Зібгана хустка, руса коса
Ковтуном сивим на плечі звиса….

…………………………………………………..
………………………………………………….. .
ЧОРНЕ ЗНАМЕНО – сигнал у селі
Пусто. Немає живої душі.

Мчать із Росії п’яні «брати»,
Їдуть селитися в мертві хати,
В ящик «багатство» своє спакували:
Про їх майбутнє Сталін подбали.

Новий господар, п’яний вже зранку,
Вдяг, як належне, чужу вишиванку.
Мови вкраїнської вже не чувати,
Замість молитви мат прийшов в хати.

Знявши ікону святу з покуття,
Кинув глумливо у купу сміття.
Ликів святих не видать з рушників -
Хитрі усмішки з портретів вождів.

Глиняний горщик, що варив борщі,
Мусить терпіти чужинськії щі.
Вже не Катрусю колиска гойдає,
Зайда малий в снах солодких літає.

Бісове плем’я в землю вростало,
Жерло, пило, гнило, споживало!!!
Хлібом єдиним жило, не душею,
Зверхньо несло старшинства ідею.

СОВЄТ українцем так і не став,
Хоче в наш храм насадить свій устав
Просить підмоги в самого Сатани:
«Нас обіжают!.....Спаси нас! Спаси!»

« Буки» , «Торнадо» прийшли рятувати:
Смерть зачастила у мирні хати!
------------------------------------
------------------------------------


Вітер здійметься, грядуть ПЕРЕМІНИ,
Фальш він змете із лиця України.
Прийде Мойсей, крові вашої буде,
Він для народу щастя здобуде,

А на підмогу зберуться усі:
Жінки і діти, дорослі й малі.
Дужий козацький дух з домовини
Встане,воскресне на захист Вкраїни!

Нечисть вся згине, як вранці роса,-
Сонце очистить землю й небеса!
Прапор буде, як колись, жовто-синім.
Мир запанує в усій Україні!»

-------------------------------------
---------------------------------------
«А завзяття, праця щира ще свого докаже,
Ще ся волі в Україні піснь гучна розляже,
За Карпати відіб’ється, згомонить степами,
України слава стане поміж народами.»

Божественно квітує абрикоса!
Душа в полоні сяючого дива…
Щороку цей сюрприз весна підносить,
А звикнути до нього неможливо!

09.04.2016