Від часу померанчевих подій
Закралася зневіра у народі...
Моя подвійна шана тій ході,
Що хоче від усіх сказати: ГОДІ!!!

Щоденно у терпіння - знову цвях!
Ви - слуги, не погоничі худоби!
А ваші повноважні на місцях
Втрачають риси л́Юдської подоби.

За іграшку для них життя чиєсь.
Терпіння крапля вилита остання.
Встає, аби сказати, люд увесь,
Що ми - таки народ, не бидло в стайні.

До Києва дорога пролягла
Глашатаїв людської непокори.
Від кожного і міста, і села
Хай крапельки вливаються у море.

Нехай через ліси, поля, степи
Щодня течуть нові до моря ріки.
Останній шанс, народе, не проспи,
Бо бидлом і залишишся навіки!

Всеукраїнська хода

І все ж на цвинтар я привів
Свою стражденну душу
Покаянну,
Провів її стежками між ровів
І пагорбів,
Приморену, аж п’яну.
Під кущиками глоду примостив:
Оговтайся, мовляв, запекла душе,
Нехай усе,
Що я тобі простив,
Сувора пам’ять знову розворушить.
Ось тут лежить весь прарід мій і рід –
Козак чубатий і чумак смаглявий,
І той "куркуль",
Що рід на перевід
Прирік своїм багатством –
Мозолями.
Лежать отут комуни вічний раб
І щирий більшовицький посіпака…
І я сюди прийшов,
Бо вже заслаб,
Бо вже в очах – мигтить осіння мряка.
Та не вмирати буду я,
О ні! –
Мені ще рано,
Та й не маю права
Відходити у вічність:
На мені,
Мов хрест важкий,
Знесилена держава
Тримається ледь-ледь…
Якщо впаду,
То і вона впаде у прірву смерті.
Комусь же треба в нашому роду
Своїм хребтом руїну цю підперти!
...Пора – вже мій автобус підійшов,
Мов самовар, кипить,
Аж википає.
Та липне так земля до підошов –
Із цвинтаря
У світ
Не відпускає!



1997

Він і не кинеться у вічі,
Коли дивитися з дороги…
З далеких днів середньовіччя
Ховає спогади й тривоги.

У Львова напрямку направо –
Стоїть палац, чи то фортеця...
Для замку привид – звична справа,
Отож якщо вам доведеться
У цій місцевості бувати
Мандрівником чи, може, гостем,
Ночами, біла, наче вата,
Блукає тут жіноча постать,
Така самотня та похмура…
Дізнатись можна із архіву,
Як реставратори у мурах
Зустріли знахідку жахливу –
Кістки жіночого скелета.
Була похована живою,
Середньовічна то прикмета –
Щоб мур устояв проти воєн.

А може, то славетна пані
Гуляє тут, неначе вдома,
Її історія кохання
У цих краях усім відома…
Ракоці граф колись дружині
Зробив розкішний подарунок:
Газдинею Ілона Зріні
Ввійшла у замок. Тут на струнах
Бриніла музика хорватська.
А як графиня овдовіла,
До неї сватались багацько –
Була розумна, статна, мила.
Тут, у Сент-Міклоші , у замку
Вона зустріла вперше Імре.
Відразу – серце на уламки!
Хоч у палаці, хоч у прірві –
Їм разом бути! Що за неї
На півтора десятка років
Молодший Текелі – пустеє!
О, скільки тут щасливих кроків,
Ласкавих слів, ночей нестримних
Пережила вона з коханим…
Жорстка опала, втрата рідних.
І графським титулом, і станом,
Всіма багатими скарбами
За те кохання заплатила.
У монастир дітей забрали,
Її ж і це не зупинило.


Побрались Імре та Ілона,
Після весілля він – за грати,
А їй – Паланку оборону
Багато місяців тримати.
Він – у Туреччині в засланні,
Вона – з осади до полону.
На чужині роки останні
З’єднали Імре та Ілону.


І замку стіни непростої
Зазнали долі. Руйнували
Роки, солдати на постої,
Облоги, війни та навали.
Але вони стоять і досі.
А, може, справдилось повір’я…
Ночами ходить і голосить
Примара в білому подвір’ям.
Ніхто не знає, що за жінка
І чи перекази казкові –
Архіву спалена сторінка,
Чи ода вірності й любові…

2013 р.

За вікнами хуга. Січень.
Закривсь до весни шинок,
Трибуна хмільних освідчень
І горе сільських жінок.

Лікарня - погибель хворим.
У морзі ні скла, ні рам.
А ми про ЄС говорим.
Куди заподівся страм?

У клубі немає світла,
Ні студії, ні гуртка.
Здається, країна звикла,
Що доля така гірка...

А я про собак римую,
За білочок і котів.
Всміхнуся - і знов сумую:
Поезії захотів…

(2013)

Не розсипайте бісер слів
Перед усміхненими щиро
Данайцями!
Нехай із миром,
Насолодившись щедрим пиром,
Сідлають знов своїх ослів
І жар захмелених голів
Везуть додому, наче вирок
Вже остаточний.
А дари -
На вогнище!
Вони ж бо варті
Згоріти в очищальній ватрі,
А попіл - попіл на вітри,
На швидкойдучі крутохвилі,
На кості ворога в могилі,
На груди висхлі та безсилі
Сусідки - "старшої сестри"!
Не розсипайте бісер сліз -
То ж найкоштовніші перлини,
Не пригортайте жар калини
До обезкровлених беріз,
Проливши гіркоту кровини
На історичний білий зріз!


2000

не всі хохли - гречкосії.

2013

З Парижу, з руїн Вандому,
Зі схилів стрімких Бескид
Вертаюсь тепер додому,
Й колеса гримлять: „На схід!”.

Туди, де всю власть – комуні,
Де править усім – совіт.
Але долина відлуння
Зі схилів стрімких Бескид:

„Не спіть, а чувайте, дійте,
Гартуйтеся, козаки –
Степів запорозьких діти, –
Щоб слава жила віки,

Щоб наша земля розквітла,
І прапор замаяв наш!”...
Хай жовто-блакитне світло
Осяє Донецький кряж.


2005

понад нами куняє роззутий соняшник
і великий же, Боже, Твій білий світ
рушниками шляхи розійшлись під зорями
що за зорі! – важкий калиновий цвіт

де б не йшла – тільки мазаною долівкою
коси й серце купані в чебреці
навіть манго в Раджкоті цвітуть петриківкою
а над Ріо - місяць, запечений в молоці*


червень 2013
___
*Запікання в молоці - давня техніка обробки кераміки.

Змаліло все, знікчемилось потроху
за півстоліття – де мені знайти
бодай би напівнатяк на епоху
колишньої первинності й цноти?

Пейзаж змінився – висохли джерела;
сади всихають; витекла Сула;
на вербах загніздилася омела,
лелек зі світу білого звела…

В пустир перетворився давній цвинтар
(голодоморів, кажуть, не було),
поділись десь могили працьовитих
дідів моїх і прадідів…
Змело
вітрами,
що гули несамовито
з усіх усюд…
Як боляче мені
спостерігати цей блюзнірський виторг
комуно-ярмаркової брехні!

Після війни – фізичної руїни –
душа села живою ще була
і вірила в щасливі переміни,
і ставила добро повище зла.
А нині – навпаки:
занепадає
все те,
що Україну берегло
в моїм краю прабатьківськім…
За Дантом –
всі кола пекла
перейшло
село!

"Могил нема. Могили повтікали…"
Я вірші Вінграновського любив:
вони мені прозоро натякали
про велич проминущої доби
й ганьбу сучасну нашу…

Я з роками
прозрів,
і з себе вицідив раба,
зіпхнув з душі важкий замшілий камінь
і зняв ярмо із власного горба…

Могил нема… І пам’яті не стане,
як без джерел Сули вже не стає…
А там, гляди, північні вітрюгани
зметуть з лиця землі й село моє…
Вже хуторів нема у Верхосуллі…
Вже й Кучерівка пусткою стає…
Брехнею похлинулися зозулі –
і жодна з них мені вже не кує…


2006

Немає більш мерзотного, коли
Сини грабують матір залюбки,
І моляться за неї ревно потім
До Бога… Як – не - як, – сини таки.

20.06.13

Яка краса довкола нас чудесна -
Ти тільки лиш на хвильку зупинись:
Рибалка сушить проти сонця весла,
В задумі явір до води схиливсь...
Посеред лугу - квіти, квіти, квіти!
Шовкових трав хвиляста блискотінь
Під ноги стелить дзвоники тендітні,
Готує нам уквітчану постіль.
Вгорі хмарки пливуть до небокраю -
Неспішний плин їх нам не обрида.
На пасовиську мирно ремигає
Корів поважних сита череда.
Димлять лани пшеницею густою,
Спориш пойняв дорогу польову.
Сп'янілі від квіткового настою,
Впадемо ми на вигріту траву...
Усе до болю рідне, серцю миле,
Хоч десь, можливо, ліпша є краса.
Мені ж той край, де мати породила,
Дорожчий над усякі чудеса!
На всі віки краса оця чудесна -
Цвіте тепер, цвістиме і колись.
Минають зими, осені та весни,
І лиш літа... у кучері вплелись.
1997р.

Знаю, в чужині за ріднокраєм
Журяться без краю журавлі...
Журавлі повернуться, я знаю,
З чужини до рідної землі.

Знаю, що у леготі розмаю
Принесуть нам весну на крилі;
Знаю, що і сам летіти маю
До свого села, що на Сулі.

Журавлину тугу відчуваю,
Переймаю серцем їх жалі:
Жури, жури! – чую в шумі гаю, –
Жури, жури! – в тихій ковилі...


2003

1
В моїй нещасній стороні
Мені судилося єдине:
Хто народився на війні,
Той на війні й загине!

2
Не хапай за хвіст лукаву славу –
Матимеш хіба що лиш пір’їну –
А роби маленьку добру справу,
Пригортай до серця Україну
В цю добу незатишно-імлаву.

3
Тобі у вірності й любові
Я не клянуся, рідний краю, –
У кожнім писаному слові
Душі частинку я лишаю…

4
Я обрав застарілу тему –
Розпинаюся на хресті…

Видно, роки мої не ті,
І не вписуюсь я в систему,
Де всі грішні тепер – святі.

5
Пишу,
Щоб не мовчати в самоті
І не забути голосу
Звучання
Й до крапельки не витекти в мовчання
В кінці своєї хресної путі.

6
Нічого вже не маю.
Тільки слово.
І те змаліло, втратило в ціні.
Мовчання золоте невипадково
Усе частіш відповіда мені.


2001

Я не знаю батьків
І не маю батьківського спадку -
Комуністи наділ відняли,
А фашисти спалили хатину...

Все життя намагаюсь
Трудну розгадати загадку:
Чому я, сирота,
Так досмертно люблю Батьківщину?

Натщесерце аналіз крові
Здавати в місто їде дід.
Недавно був іще здоровим,
Але останнім часом зблід.

Шкода його бабусі стало –
Далеко місто від села.
Окраєць хліба, кусень сала
В дорогу дідові дала.

Коли дід вийшов із лікарні,
Бо «екзекуцію» відбув,
У животі бурчало гарно,
Тому про сало не забув.

«Ні, сало їсти я не стану,
Вже стільки з’їв його за вік.
Піду хоч раз до ресторану,
Як справжній білий чоловік».

Голодний, ледве плівся кволо,
Здавалося - усе, капут.
Зайшов, не сів – упав до столу,
Офіціант вже тут як тут.

- Я хочу спершу з’їсти супу,
А далі - м’яса, ковбаси.
Офіціант брову насупив:
- Є суп-харчо.
- Давай, неси.

Незчувсь, як перше від обіду
За дві щоки встиг уплести.
- Я суп доїв, - гукає дідо,-
Вже можеш і харчо нести.

Під вікном під моїм тихо кінь заіржав –
То приїхав з Монголії друг Суренжав...

А невдовзі за ним під балконом моїм
Зупинив аргамака татарин Селім...

А затим на собак напустив переляк,
НатиснУвши на гальма, Тадеуш, поляк...

І небавом поповнивсь гостей моїх гурт –
Прикотив на машині з Німеччини Курт...

Говорив Суренжав: "Любий друже Іван,
Вибачаюсь за все, що зробив Чингізхан!".

І Селім дуже щиро мені говорив:
"Мені стидно за все, що Гірей натворив!".

І Тадеуш, поляк, обійнявши мене,
Вибачався за гасло "Мечем і вогнем!".

А знайомець мій, Курт, щонайбільше винивсь:
"Проклятущий фашизм кров’ю спільною змивсь..."

Та ніхто із-за ближнього із-за бугра
Не приїхав чомусь до мого до двора,
Не просив за Андрія, Івана, Петра,
Хоч давно повинитись сусіді пора...


2001

Хмари над Вітчизною звисали –
Йшов буремний сорок перший рік.
Ні до чого збори й пишні зали –
Клич поетів дужий чин прорік.

Ольжич і Теліга у двобої
Полягли, та жить їм – у віках.
Перейняти треба нам з тобою
Їхній дух і волю до звитяг.

Ліра й зброя – хоч антагоністи –
Воєдино, як надходить час.
Патріоти, націоналісти
Ольжич і Теліга – серед нас.


2007

Летите, голуби, летите-
Вам жизнь свободная дана.
Над бездной бытия парите,
Ведь жизнь у голубя одна.

На крыльях весточку несите:
Программу счастья и любви!
Машите крыльями, машите
В лучах оновленной зари!

Не знав Булатович,
Яка його жде
Зоря – золота чи кривава,
Моливсь на ікону,
І хрипко з грудей
Вулканилось:
«Господу слава
І нині, і прісно, й вовіки віків…»

Крізь ночі повстяну завісу
Загублені душі людей, чи вовків
Ридали чи вили із лісу.
Ридали чи вили вітри в димарі,
Промерзлому аж до піддону…

Не знав Булатович –
Не буде зорі,
Нема вже на неї закону!
Вчувався йому
нетутешній
хорал –
Звучав з потойбічного храму…
Фіналу ж його
недочув
генерал –
Не буде фіналу в хоралу!

Розчахнуто браму,
Розбито вікно,
Не встояли, хряснувши, двері…
…текло по столу
сповідальне
вино,
Чи кров, чи рядок – на папері!
Рубала сокира не лід, не дрова,
І стіл був як стіл, а не плаха…
Розколота,
впала
на діл
голова
Невинного,
в схимі
монаха…
…Вже потім,
по всьому,
чутки і плітки
Прорвали повстяну завісу:
– Багатий він був…
Тож якість бандюки
Вовками й пробралися з лісу…

Нічого не мав за душею монах,
Крім посоха і плащаниці…
Впокоїлась чиста душа в полинах
На цвинтарі біля церквиці.

Забули, розтерли, втоптали у глей
Минуле з прийдешністю вкупі.
І церква згоріла. І висох єлей.
І рубище стліло на трупі…

…Знайшли. Розкопали.
Дістали скелет
Із майже столітньої товщі…

Не варто даремно гортати газет,
Шукаючи звістку про мощі, –
Нема там нічого. Навряд чи й були
Звідомлення…

З темного лісу
Все ті ж вовкулаки прийшли
Й загребли
Той «скарб»
за повстяну
завісу.

Ні лиса, ні біса ніхто не знайде,
Не те, що священну пропажу,
За товщею повсті, де осінь пряде
Обряду павучого пряжу.

Ні в Сумах, ні в Києві, ні на горі,
Що зветься монаським Афоном, –
Ніхто там до істини ще не дозрів
Із їхнім, ненаським, законом.

Ні в бувшій столиці на Охті й Неві,
Ні в Африці, в Аддис-Абебі,
Не треба шукати… Шукайте в Москві:
Там крадене завше в потребі!

Там скрадливо все переписує дяк
З піддячими вірними вкупі,
І ставлять на краденім чорний свій знак,
І навіть на висохлім трупі.

А луциківчани все тихше живуть,
Не вірять ні лису, ні бісу,
Бояться вовків… Що, як знову прийдуть
Із мокрого мороку лісу?!


30.08.2005

Скільком брехунам ти повірила, мамо,
В наївності щирій своїй?!
І ці,
Що прийшли в результаті майданної драми
(Вже ніби й свої!), набрехали так само,
Спалили дотла помаранчеві сходи надій.

Терпи, Україно,
Бо нікого більше винити
В недолі одвічній своїй…
На пагорбах київських – вкотре! –
Засіли бандити
(Свої ж – не ординці,
Не ляхи і не московіти) –
Брудне шумовиння опісля щасливих подій.


2006

Це життя, як зболена судьба.
Знову пересічні на узбіччі.
Крутуватих уперед юрба
мчить у двадцять першому сторіччі.

Грязь летить в обличчя з-під копит,
вибачайте, з-під коліс машини –
авангард із челяді і свит
навкіл вінценосної людини.

Маячня, убогість і мара:
що вони – державники країни
і квітує «величі» пора
у добу чергової Руїни.

Недолуга храмова хода,
калинОві під ногами віти.
Рік котрий, мов дикунів орда,
розпинають неньку її «діти».

Летіло військо у краї північні,
Здригався степ від стукоту копит –
Це Йван Виговський зважився до січі,
Козацький гетьман вийшов у похід.

Вже загорялась заграва Руїни,
Вже брат на брата меч лихий гострив…
„Рятуйте”, – окликала Україна,
І син на поміч неньці поспішив.

Лунали кличі тисячоголосі,
Велично майоріли корогви.
В ті дні і сонце, й небо, і колосся
Освячувались сяйвом булави.

Всі перед боєм помолились Богу,
І гетьман нахилив своє чоло...
І сталася жадана перемога –
Сто тисяч війська вражого лягло.

Остання наша то була розрада
Перед віками лиха і жалю:
Завихорила чорна рада-зрада,
Запродались вельможі москалю.

Та не хахли ми, піддані чи хлопи –
Вже встаємо з кайданів і скорбот,
Бо в нас не згасла слава Конотопа,
В нас – честь, ми – сила, адже ми – народ!



2010

Українці мої! По великому, білому світу,
Не з добра і щедрот вас розсіяла рідна земля!
Розкидало світом, українського всіяло цвіту,
Проростає насіння, чужа колоситься рілля!

Українці мої! Вас зустрінеш у світі повсюди,
Непривітна була і гіркою від сліз чужина.
Лише праця і віра зуміли вас вивести в люди,
Але Батьківщина – лишилася в серці одна!

Українці мої! Ви в четвертому, п’ятім коліні
Зберегли свою мову, навчили онуків, дітей.
Як же сталося так, що в залишеній вами країні
Іноземна у вжитку у більшості серед людей.

Українці мої! Тільки лиш у захланній Росії
Ви цураєтесь часто коріння свого та єства.
Так було, коли учні зрікалися свого Месії,
Не зрікайся коріння, заради свого торжества!

Українці мої! Ви байдужі такі,чи терплячі?
Та ж відчуйте себе хазяями на рідній землі!
Бо ж як діти малі, безпомічні і ніби незрячі,
І за вас все вирішують в Брюсселі, чи у Кремлі.

Українці мої! Ви лишаєте рідні оселі,
Найчарівніший край і найкращі у світі ґрунти,
Хто посіяв зневіру, думки ці сумні, невеселі?
Хто штовхає у спину, в чужі, невідомі світи?

Українці мої! Ваші душі розчахнуті болем,
І по вінця, до краю, повні страждань, гіркоти.
Тому і життя, так часто порівнюють з полем,
Життя щоб прожити, не поле, це вам, перейти.

Українці мої! Вас історія має навчити,
Забагато трагічних було і страшних сторінок.
Ви цю землю повинні у серці до щему любити,
І хай Бог вбереже від повторення цих помилок.

Українці мої! Пам’ятайте про славне минуле,
Бо без нього не буде у ваших дітей майбуття!
Нашу назву, історію, церкву – уже умикнули,
Тепер меншовартості навіюють нам поняття!

Українці мої! Ви ходили по полю за плугом
Коли інші у шкірах, палили в печерах вогні,
Ви сідлали коня, поправляли на ньому попругу
І співали гаївки, як сонцю хвалу та весні!

Українці мої! Хто догляне дідівські могили?
В чиї руки потрапить залишена вами земля?
Хай Господь укріпить вашу віру, надію і сили,
До священних могил повертатися завжди здаля.

Це ж бо наша земля, дана Богом навіки, єдина!
Ми прадавній народ, що корінням сягає глибин…
Буде жити в віках, у сяйві моя Україна,
Полісся, морів, степів і сивих Карпатських вершин!


09.03.2012 р.

З яру на долину
Вибігло село.
Червону калину
Снігом замело.
Виглядала мати сина із війни,
З далекого краю, гей, із чужини.
Пролягли дороги
Та й на всі боки,
Де трудили ноги
Славні козаки.
Стерли вже підкови коні вороні,
Козаки вмирали на лихій війні.
А в селі далекім
Матінка не спить.
Навесні лелека
До гнізда летить.
Дівчина виходить вранці до воріт,
Плаче-проклинає цей жорстокий світ.
Вигляда з походу
Долю-козака -
Вже й четверту воду
Понесла ріка.
А козацьке серце вже того й не зна,
Що в коханім краю жде його вона.
Над чолом юначим -
Степ та ковила.
Їх навік невдячна
Доля розвела.
Солов'ї розкажуть в розпалі весни,
Як чекають вдома козака з війни.
2010р.

Ох і витьохкує у гаю,
мов з рідного мойого краю
із кручі соловей…

Не сплю ночей…

Боюся, згаю!
Свій час відпущений
зібгаю
і не простить мені Морфей.

Та, гей!
Навіщо серцю апогей
без України й раю?

Не уявляю…

Признаюся чесно:
згаю
свій сон
витьохкуванням з гаю!

Ми козацького роду.
Гостра шабля в руці.
З крові й духу народу –
Криловці, Криловці.

Наш девіз – непокора,
Хто б там як не трудивсь.
Прокленеш, враже, скоро
День, в який народивсь.

Якщо бій – до загину,
Бо орли – не раби,
За червону калину
Й тихий смуток верби.

Дружній потиск правиці –
Хто до нас із добром.
Смирний дух голубиці
Поєднався з орлом.

Ми козацького роду.
Нас не візьмеш на страх.
Ми пребудем в народі –
І народ у віках!

27 травня 2013 року

Сонет
Краю мій, що на краю планети.
Та не видно – де в планети край.
Я про тебе вимолю сонета,
Ти – мій світ і мій безмежний рай.

Ще твої не виголили гори
І пульсує ще по жилах кров,
Але щось не так, як бУло вчора.
Тешуть ялиці для корогов.

Все ж життя, як рухи по спіралі:
Оберти… кульбіти… далі… далі…
Але де ж той, де ж той диво грай?

Вріс у тебе серцем і корінням,
Для людей залишиться насіння.
Знає Бог – де у планети край.
2013

Get up, my country, feel your strengh,
enjoy your freedom whole,
be & remain yourself at length
in gaiety & dole.

We suffer from our own old sins -
from a small Russian plague.
I'll tell you what it strictly means,
It not at all is vague!

That illness catches you in sun,
as well as in moonlight,
it gets your daughter & your son -
though functions out of sight.

When you don't use your native tongue,
when you forgot your kin,
when you believe a Moscow monk
to absolve each your sin.

When you don't know exactly who
fought for your country free,
at least search Google or Yahoo
your conscience to agree

with the essential facts & trends,
& to think over again -
for what a Nationalist stands
& why he is a Man.


Basil Bucolic

My soul's inquiet -
I feel a riot,
rising in our hearts.
A big movement starts
to break new chains
on arms & brains,
to found a State
at any rate -
but without blood
& white-blue mud!

ЩО КОЛИ ПИШЕТЬСЯ

Все залежить від примхи натури
і важливості взятої теми:
в добрім настрої пишуться мініатюри,
а в поганім – найгірші поеми.


НАМ СВОЄ РОБИТЬ

Оббрехана політплітками Юля –
не каверзуля і не капризуля,
веде свою команду через терни
дорогою, з якої вже не зверне,
в квітучий гай, де не змовка зозуля.


ЕПІТАФІЯ ЗАЗДАЛЕГІДЬ

Я скупаний в п’яти річках,
в радянських п’ятирічках тертий,
то ж, мабуть, лишусь у віках,
хоч безіменний, та – безсмертний.


ДЕВАЛЬВАЦІЯ ДОБРОТИ

Я надивився на життя собаче,
на «неприродний» вибір і відбір –
душа моя вже за людським не плаче…
Жалію звірів, бо і сам я звір.


ОПТИМІЗМ ПОКАЯННЯ

Я видихнув із себе всі слова,
яким боліло в серці, –
легше стало:
хай котиться повинна голова
із-під меча
під сонячне орало…


СПОКОНВІЧНА РІВНОВАГА

Серпнева спекота – серцева недостатність
(недостає йому взаємності, либонь…).
Ненавистю кипить
шовіністична стадність –
в інтимності й цноті
притлумилась любов.


ШТУЧНИЙ МАЖОР

Що не день, то сумніші новини
на сумне сиволіття моє,
але диктор їх так подає,
ніби в нас чергові іменини
й нам сторіччя зозуля кує…


ПЕРЕДЧУТТЯ АПОКАЛІПСИСУ

Я батьківщину втратив назавжди.
Сьогодні я втрачаю Батьківщину.
Вчорашній друг мені стріляє в спину
і перед смертю не подасть води…


ЩО ЗА ДИВНА КРАЇНА

Що за дивна країна
від Сяну до Дону,
де кульбаби
єдваби
на трави
обтрушують,
де «злодюги в законі»
не знають закону
й відповідно до цього
його
не порушують!


ДИКУНСТВО

До влади преться гидь і покидь
регіонально-хутірська,
отож бо вже й не сниться спокій
«козлам відпущення»:
чека
життя при смертності високій
на смітникові «общака»…


ДІЛЕРИ, КІЛЕРИ...

Доки ще гроші в державній є касі,
а безробіття зростає в прогресії,
будуть з’являтись відкриті вакансії
на невідомі суспільству професії.


КАЛЕЙДОСКОП

Пропали десь «гіганти політичні»
(а я сказав би: хлопчики публічні) –
колись при Кучмі купчились – величні,
теперки ж – обезкучменно-трагічні.


ВОНО Ж, ЗВИЧАЙНО

Воно ж, звичайно, й ми не без гріха –
стількох месій затюкали
й пророків,
ніяких не засвоїли уроків,
бо ж мудрі вельми...
Нам би пастуха!


ІРОНІЧНИЙ ВЕРЛІБР

Я народний поет
оскільки
у найглибших народних глибинах
непримітним живу самітником
і хоч плаваю на мілкому
так зате ж не боюся втопитися
в океані бурхливої слави.


КИЇВ, ТЕЛЕНОВИНИ

Після спекотного дня –
сутінки і прохолода…
Різноколірний Майдан полиняв:
втома? зневіреність? згода?


КОМУ ЩО

Хтось над мішком тремтить
з нечесними грошима,
комусь круте авто
дорожче над усе,
мені ж болить душа:
вона ж бо не машина,
її ж бо від тривог
за все святе
трясе!


ВІР СОБІ САМОМУ

Не потурай сумним думкам
про сліпоту, яка чека
тебе вже невзабарі,
і вір своїй руці,
яка
не схибить в борозні рядка
із олівцем у парі.


ІРОНІЧНО ПРО СЕБЕ

Не досягну верхів
і не дістану
зірок –
я ж Низовий лише
Іван...

Та хто завадить литися фонтану
ізнизу вгору?
Я і є фонтан!


ДО СТВОРЕННЯ ВСІЛЯКИХ КОАЛІЦІЙ

Не згоден ні на жоден компроміс
з позицій зі своїх опозиційних!
Про розріз не скажу,
що це – надріз,
а про розрізане –
що це єдине ціле…


ОБРИДЛО ВСЕ

Вікно у світ – обридлий телеящик –
для мене вже не світиться давно…

Дивлюсь через проплакане вікно
на те кіно, де все звелось нінащо,
й боюся, що мені вже все одно,
в що виллється сюжет цей непутящий.


МУДРІСТЬ НЕВЕСЕЛА

Жорстока справедливість:
я старію,
за молоді розплачуюсь гріхи,
давно похоронив інтимну мрію,
вже й сам себе любов’ю не зігрію:
амбіції звелись на порохи
й засипали вулканну ейфорію.


ЖАЛЬ МЕНІ

Душі цнотливої
безмірно жаль мені
на схилі віку,
в цю годину скверни
й брутальності –
ніщо вже не поверне
чуттів пречистих
в їхній первині!


ЧАСУ НЕ ВИСТАЧА

На все про все часу не вистача –
Крізь пальці протекли Дніпро й Сахара...
Поволі догора, спливаючи, свіча,
І в сутінках загуслих, мов примара,
Міріє сутність, обриси втрача...


ЛЖЕПРИСЯЖНИКАМ

Присягали
й так легко ламали присягу
українському Тризубу, Гімну і Стягу...

Гей би раз,
на похмілля,
ранесенько вранці
«Конституцію» Орлика
почитали
«обранці»!


СВОЮ ДУШУ ТРЯСУ

Свою душу трясу, мов грушу,
Щоб звільнилась від звичок-гниличок,
Щоби дух здичавіння вичах
В найтемніших куточках, –
Мушу
Мордувати,
Бо їй не личить
Забувати духовність бувшу!


ЗАПИТАННЯ БЕЗ ВІДПОВІДІ

Моїх улюблених поетів
давно на світі вже нема...
Для кого ж стільки пістолетів
задарма кілер Хтось в запаснику трима?!


НА ВІКІВ ПЕРЕПРАВІ

Агресивна нікчемність
пішла на реванш,
і запрагла бездарність
купатися в славі...

Пересолений вкотре,
сивіє Сиваш
на узбіччі епох,
на віків переправі.


ПІДБИВАЮ ПІДСУМКИ

Які ще підсумки?!
Сума –
напівпорожня:
хліба й солі
для прожиття в ній ще доволі,
та волі справжньої нема...


ТИХА ВОДА

Впроголодь і впрохолодь
праця – насолода:
все козацтво низове
повстає і греблі рве
тиха вода!


ЖИВУ НАДІЄЮ

Миє прожилки чиста роса лопуховому листу –
первозданне начало начал проступає назовні.
Ранок руку мені подає променисту
зі сльозою надії на теплій долоні.


ПРОТЕСТ

В українському паспорті
відсутня графа про національну
належність громадянина

Це ж отак,
ні за що ні про що,
скасували святе моє право
українцем писатись,
господарем в ріднім краю...

Забери свою «ксиву» ганебну,
нездала державо, –
я свою
Українську
державу
лишень
визнаю!



ПРОШУ ПРОЩЕННЯ

Простіть мені, Виговський з Калнишевським,
За пізній відгук гордої крові!
Можливо, хоч по другому пришесті
Ізнов закозакують Низові...


2006 - 2007

Поле лісом стає не одразу.
Мова серця ще не чагарник,
Лиш росточок тернини проник
У, недбало промовлену, фразу.

День за днем занехаяні ниви
Генерують колючі кущі…
О невже ми настільки ліниві,
Щоб закинути працю душі?

Лан із лісу не швидко постане, -
Викорінюй, рубай, очищай!
А інакше , немов могікани,
Ми покинемо батьківський край…

24.05.13

Жила в селі сім’я Кочури –
Дід з бабою, пістряві кури,
Собачка, котик, порося;
Часів трипільської культури
Хатинка; дві верби-зажури –
Оце і казочка уся.

Однак – не вся. Тим пак – не казка.
Бродюча сталінська закваска
Звалила з ніг у твань баюр
Усіх і вся: козацьку славу
Села, і церкву злотоглаву,
І весь могутній рід Кочур…
Зостались тільки дід і баба
Та бідна вулиця Бараба,
Після війни ж і геть німа,
Та сніговійні кучугури,
Та посвист злющого батури
Об’їждчика… А більш нема
Анічогісінько у світі!

Був у селі в минулім літі –
Аніякісіньких слідів
Ані бабів, ані дідів…



2005

1
Не був давно я в Києві.
А це
Поталанило –
Їду до столиці,
До Либеді, Почайни, Щекавиці!
Квітневе сонце, мов яйце-райце
Казковопречудової жар-птиці,
По небу покотилося…
Ось-ось
Докотиться до сивого Славути,
А я – за ним услід,
І не заснути
Мені в дорозі.
“Бути чи не бути…” –
Гадать запізно:
Все мені збулось,
Що мріялось і марилось в нужді,
На маргінесах долі
Патріоту
Держави української…
(Достоту
Вона постала,
Як її “вожді”,
Без відома Всевишнього Судді,
У мене вкрали –
Претяжку роботу
Моєму серцю задали тоді!).
Нічого – я роботу цю роблю:
Ненавиджу вождів кучмоголових
І після каш пшоняних і перлових
Ще більше Україну я люблю,
І на щоденних політичних ловах
Їх на брехні безсовісній ловлю.
Це так, до слова – дріб’язок…
А втім
Я їду до столиці у надії,
Що віра мною знов заволодіє,
Що увійду я в український дім,
Що станеться святкова ця подія
В житті, давно безвірному,
Моїм.

Я всі твої святині обійду,
Мій Києве,
В соборах помолюся
За світле майбуття,
Не побоюся
У Господа спитать,
Чому в саду
Вкраїнському
Плоди
Чужинці
Трусять…

Я до столиці їду,
До Дніпра,
До друзів,
Що не зрадили й не зрадять, –
Нехай вони по щирості нарадять
Уміння, і терпіння, і добра...
Ці якості нітрохи не завадять
В цю пору,
Коли йде нечесна гра.

Я їду до столиці…


2
По Києву ходжу – не впізнаю
Мою столицю: стала чепурніша,
Але – чужіша (жалем переб’ю
Мажор свого захопленого вірша),
Чужіша й холодніша, ніж була
Ще донедавна (затишна і славна),
Якась, не по-вкраїнськи, марнославна,
Немов саму себе перебула
Заради європейськості,
Бо скрізь,
Куди не глянь,
Маркетинги і шопи,
І ти туди з копійкою не лізь,
Хохлюго, – не доріс ти до Європи!

А я туди й не лізу…
Обійду
Прадавні храми –
Богу помолюся,
На Бесарабці пивом похмелюся,
Посиджу в Ботанічному саду;
Широким помилуюся Дніпром,
Постоявши на кручі,
А по тому
Полегшено зітхну
Й гайну додому,
В Луганськ,
Де лихо бореться з добром
Справіку,
Де Європи ще нема,
Хоч також є маркетинги і шопи…
Ми – Азія,
Орда глухоніма,
Нам повзкома ще лізти до Європи!

Прощай, столице!
Я тебе люблю
Колишню,
У житті моїм – не лишню,
І до кінця любитиму колишню,
Тамуючи сльозу свого жалю.


3
Я повернувся з Києва додому,
На маргінеси тихої біди
В глухім куті,
І змив триденну втому,
Набравши повні пригорщі води
Холодної…
Скінчилися пригоди
Веселі та печальні
Мандрівні –
І вже чекати слушної нагоди,
Аби ізнов поїхати мені
В столичний рай.
Чекатиму терпляче,
Допоки не увірветься терпець…
Своє життя, воістину собаче,
Зведу оцим терпінням нанівець.
(Люблю столицю – мрій моїх світлицю –
Ще з юних літ,
Коли відкрився світ
Заобрійний,
Коли мені, щасливцю,
По силі став пташиний переліт
Із будня в свято.
Святощі столичні
Мою снагу потроювали знов,
І на собори я моливсь
Величні,
І відчував до Господа любов).

А що в Луганську,
Що мені в Луганську –
Ні родичів, ні друзів –
Самота…
Мій приятель останній,
Пиху панську
Прибравши,
В інших вимірах вита.
А той плюгавець,
Що мені в підметки
Ніколи не годився,
Нині п’є
Нектар богів
І в пазусі поетки
Шука натхнення втрачене своє.

Я втік би звідси,
Та куди –
Не знаю,
Ніде для мене берега нема…

Не раз іще столицю я згадаю,
Не раз іще заплачу крадькома.



2002

За правду, істину не гладять по голівці,
У крові власної умиєшся ти цівці,
З розбитою бандурою заснеш
В тюрмі на голій, охололій вже долівці.

22 травня 7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Напився Хмель. І непрохмільно
Гуде гульба в Чигирині,
І будь-яке вороже стрільно
Прицільно
здатне
у стіні
Пробити бреш…
Та брешеш, доле!
Іще сміється срібна креш,
А доокола – Дике Поле:
Де край-кінець – не розбереш.
Не добереш, хто друг, хто ворог:
Чи лях, чи волох, чи осман
В порохівницях сушить порох
І точить-дрочить ятаган?
Ні з ким немає в світі згоди,
Бо й віри спільної – катма,
Сквернити ж праведні клейноди
З невірними – одна страма!
Москва, хіба що, православна
Ще годна пити з кришталю…
Хитнулась голова державна,
Вуста отверзла: «Не люблю
Я москалів. Але волію
Укласти з підлими союз:
В одній руці – вина сулію,
В другій – зі значенням гарбуз…».
І вже летять чутки з гінцями
В усі ще мислимі боки:
«Хмільний Богдан кінці з кінцями
Докупи зводить… Навпаки!».
І закрутилася державна
Машина – гетьман поспіша,
Допоки славна Ярославна
В Путивлі-граді не лиша
Стіни плачу; іще не чує
Про злуку-муку Святослав:
Він в морі Чорному ночує,
Не випускаючи весла;
Іще не відають нічого
Ні Наливайко, ні Богун;
Іще мовчить крилато-чорно
Правіща птиця – Гамаюн;
Ще ні Немирич, ні Виговський
Не відчувають перемін…
А вже прийшов московським гостем
У Переяслав Бутурлін.
Ні Палієві, ні Мазепі
Не сняться ще тривожні сни…
Все тихо-тихо, мов у склепі,
Де шелестять лиш таргани.

…А в Переяславі – все ясно:
Хто – за, хто – проти москаля, –
Та що він значить, Переяслав,
Коли супроти – вся земля.
Не присягають московиту
Вожді духовні та й земні,
Лиш п’ють сердито оковиту
В Лубнах, у Києві й Ромні…
Немов на поминках гуляють
Старі рубаки-козаки –
Вони хоч власне пропивають
Добро: баранячі шапки.
Не те, що Хмель! Він пропиває
Всю Україну, не свою,
Не власну волость… Прогадає
Той, хто мав вигоди в бою.
В останню мить лиш зрозуміє
Великий гетьман: маху дав:
Свободу-доньку, мов повію,
На триста літ вперед продав…
А зрозумівши, утопився
Чи то в Дніпрі, чи то в відрі
Із оковитою. Звалився
Під лаву – й гигнув до зорі…

…То що ж сьогодні ми святкуєм,
Державні лишивши діла
Десь за Можаєм і Кукуєм,
Де наша слава полягла?
Лиш недоріка радий зраді,
Що в Переяславі стряслась
На користь недолугій владі,
Яка зі зрадою зрослась!

Допоки зовсім ще не згасла
Зоря вкраїнська, буду рад
Переназвати Переяслав
На Ганьбояслав – місце зрад.


2004

Напівлюбов, напівненависть –
Ворохобня і ворожня…

Вже й непосвяченому навіть
Відкрилась давнішня брехня
Про дяківське євроазійство.
Ми ж – європейці без братви
І блату. А російське дійство
Про царство – в нетрищах Москви
Змордовилось. Ми – древні руси
І росичі – трипільська кров
Тисячолітня. Знати мусить
Про це москвин, який ізнов
Кричить про власне месіанство
На полі дикої орди!

Імперське ваше росіянство
Ані туди, ані сюди
Не притикається. Тож «брату»
Своя брехня печінку злить
Й пекуча жовч патріархату
З очей азійських цибенить.

Ви нагло нашу назву вкрали
Разом з літописами. Ви
Чужу межу переорали
І прилучили до Москви
Чужі народи-антиподи
Й на всіх кайдани одягли,
Отож братами, вряди-годи,
Ви інородцям не були.

У вас свого нема нічого –
Лиш гидь малютинська і гнусь,
Та ще доктрина: де прочовгав
Російський лапоть – там і Русь!

А вся історія – халтура
Від булгара Карамзіна,
А мова і література –
Зі світового казана.

І віра – не московський овоч,
Культура – імпортний товар,
Їх українець Прокопович
Приніс вам, нехристям, у дар.

Від Пушкіна, від ефіопа
Вся ваша велич почалась,
А там… відкрилася Європа
Й по ваших весях понеслась.

До речі, здирники московські,
Творці халтур та авантюр
З «братів» тверських, рязанських, псковських
І новгородських по сім шкур
Живцем здирали, щоб стояла
Москва мокшанська на крові
І всебожественно сіяла
Без Бога в п’яній голові.

Москва імперію творила
По штибу дикої орди
І трупами татар мостила
Шляхи в башкирські городи.

Кавказ всепідло воювала
І підкоряла Бухару,
Таймир під себе підминала,
Алтай, Чукотку і Югру.

Терпким труїла перегаром
І Приамур’я, й Сахалін,
Жарким хабаровським пожаром
Все перетворювала в тлін.

Мою квітучу Україну
Закабалила на віки
І предків мову солов’їну
І в матюки, і в кізяки
Втоптала нагло…

Живіть, як люди, й не дрочіться,
Мов ті скажені кобелі,
І в нас, «молодшеньких», учіться,
Як треба жити на землі!


2009

Скільки людей повбивали
ті, що донині панують!..
Трупи й живими ховали
ті, що вітчизну грабують!..

Ріки пролитої крові
сповнили шахти й байраки.
З грошей і влади любові
кореші йшли "до атаки".

Хто відповість за безчинства,
втнуті у ражі шаленім?!
За незліченні злочинства,
скоєні в вирі скаженім?!

Де ж ви, Стуси і Сосюри,
Голобородьки і Дзюби?..
Морди лукаво-похмурі
край наш провадять до згуби.

Хочеться світлого, трепетноніжного,
Втішногосподнього –
Хто ж принесе?!
У веремії часу перебіжного
Годі й шукати – пропало усе:
Мрії, надії, сподівані радості…
Ні, не пропало! Підводься з колін,
Рідний народе: на вранішній райдузі
Легіт розгойдує сонячний дзвін…
Дінь! – то плуги обізвались і борони.
Дон! – то відлунились коси й шаблі...

… Розлетяться ворони
На чотири сторони
І зміцніють корені
Правди на землі!


2003

І кримчани, і сумчани,
Вінничани, і кияни
Кажуть донечці і сину:
В нас держава – Україна!
Донеччани і полтавці,
Харків’яни і луганці,
Запоріжці й чернівчани –
Разом всі – одна сім’я ми!
Мелітополь, Кіцмань, Сміла –
Разом ми – велика сила!
В Сімферополі і Львові
Хай лунає рідне слово!
І одеські, і волинські,
Ви – малята українські!
І бажає вам здоров’я
Прикарпаття й Подніпров’я,
І Полісся, й Буковина,
Вся велика Україна!

Мурашка по доріжці
Своїй кудись спішить,
Не став на неї ніжку,
Мурашка хоче жить.

Ось піднялась травиця,
Радіє, що весна, –
Не затопчи дивися,
Нехай росте рясна!

І деревце маленьке,
І дерево старе
Не нівеч, мій маленький,
Нехай усе росте!

Любить природу вчися,
Свій рідний край люби!
На річці і у лісі
Ніколи не сміти.

Допомагай стареньким,
Не ображай слабких! –
З людьми поводься чемно,
Остерігайся злих.

Шануй книжки – в них мудрість,
Яку нам світ дає.
Учись, рости, щоб люди
Раділи, що ти є!

Дев’яте Травня.
На столі – вино,
Ще з осені припасена калина,
І сонце
(Увійшло через вікно)
Лежить посеред столу,
Мов хлібина.
Діждавшись найсвятковішого дня,
Можливості такої і нагоди,
Зібралася докупи вся рідня –
Всі Низові і всі Великороди.
На покуті мій дід Ігнат сіда –
Старійшина численної родини –
І дідова пшенишна борода
Врочисто шелестить
біля хлібини.
Дід притискає
білу до грудей,
На рівні долі неквапливо крає
І хлібом наділяє всіх дітей,
Мов долями ясними наділяє.
Закінчивши святий
оцей обряд.
Забувши,
може вперше,
про молитву,
Дід наливає, всім, як є, підряд
Старе,
Ще довоєнне зілля-питво,
І перший
по мовчанні
випива.
І зрозуміле всім його мовчання.
Слізьми
бабуся чарку долива,
Така тихенька, світла і печальна.
Ховає «похоронки» зжовклий лист
У складках плаття.
І така вже рада:
Найстарший син Іван,
Кавалерист,
Вернувся із вогню,
З-під Сталінграда.
І батько мій, Данило –
Бабин зять –
Додому повернувся…
Каже: з Дону.
Тож треба скорше
чорну стрічку знять
З його портрета
в рамочці з картону.
Прийшла і Настя – бабина дочка.
Сидить в застоллі
справа від бабусі…
Згорьована бабусина рука
Розчісує Настусі коси русі.
Така ж бо Настя юна-молода,
Що я не смію мамою назвати,
Й здивовано на сина погляда,
На синові сивини
юна мати.
І впізнає мене й не впізнає.
А потім до малого мого сина
Крізь сльози:
«Кровеняточко моє!
Моя півторарічна сиротино!...»
І до моєї доньки простяга
Свої сумні, свої скорботні руки:
«Людмилочко, дитино дорога!
Я через муки,
Я через розлуки
Дійшла до тебе.
Вистачило сил
Піднятися,
зіпхнути глини брилу –
Нехай у нагромадженні могил
Поменшає хоч на одну могилу!..»
«Онуки ваші», – матері кажу,
Зволодавши нарешті з німотою,
Переступаю давню ту межу,
Що пролягла
між матір’ю і мною.
«Онуки ваші, мамо!» – вже кричу.
Не чує мати.
І ніхто не чує.
В оселі повно сміху і плачу,
Святкова чарка по столу кочує.
Обійми. Поцілунки. І слова
Такі пречисті,
Як вода з криниці.
І довоєнне щастя ожива
У білім світі
І в моїй світлиці.
До мене мати ближче підсіда.
Вже признає мене, сестру Людмилу –
Свою дочку.
І щось розповіда
Чи то співа
про чайку сизокрилу.
Розпитує:
«А як ви тут жили
Без мене
по війні
в голодні роки?
Що їли, що пили.
На чім росли,
Хто допоміг зробити перші кроки?
Чи не були зобиджені, бува?
Чужому діти-сироти –
Не діти…»
Розпитує нас мати
Чи співа –
Дорослим нам
нелегко зрозуміти.
Підходить батько.
Матір обніма.
Вона знімає з нього окуляри…
І вся родина
Повні підійма
Чарки –
За щастя молодої пари.

Дев’яте Травня.
Ніби й не було
Війни, смертей,
могил по всьому світу.
За вікнами – буяння білоцвіту:
Усе прекрасне разом зацвіло.
Бабусю обступають, мов дубки,
Всі семеро синів –
Живі, здорові.
А Настя вишиває рушники:
Квітки – червоні. Кольору любові.
Разком намиста – любі невістки.
При невістках щебечуть онучата.
А з вишень опадають пелюстки:
Кінець –
Цвітінню,
Зав’язі –
Початок.
Дев’яте Травня.
Повниться весна
Надіями, любов’ю, добротою.
В майбутнє
моя мрія порина
Ракетою, від сонця золотою.
І хочеться таких красивих слів,
Які лиш є у словниках поетів,
І прагнеться таких високих злетів,
Яких одвіку не було в орлів.
Нехай мені примарилось воно –
Щасливе свято у моїй родині:
Усе, що мало бути,
Все одно
Вмістилося в хвилиночці єдиній.
В короткій і безмежній
Водночас
Хвилині всенародного мовчання:
І чаєчка над озером вилась –
З розмови-пісні маминої чайка;
І чарка
кочувала по столу,
Пригублена батьками і синами,
І крізь багаторічну
ніч-імлу
Сіяли ветерани орденами.
Усе, що мало бути,
Все було,
Все повернулось у свої начала,
І перемога зоряним крилом
Застілля наше мирне осіняла.
1980

1.
До старезної печі –
малята
й мотиви,
до широкої лави –
і глечик,
і гість,
до віконця з фіранкою –
зоряні зливи,
до святих на стіні
присмерково приріс
оприлюднений янгол.
Орнамент покуття
позичає у духів
одвічні нитки,
і оздоблена писанка -
мудрим розпуттям,
і за двері – сміливо,
бо шлях напрямки…

2.
До новітніх покоїв –
метали
й мармизи
і до крісла м’якого –
гордій
і гурман,
до віконища - модою
зловлені зрізи…
До тиражних ікон –
боротьба безталань,
не помічених янголом.
Час епітафій -
тільки білим і чорним
на кожну стіну…
І бабусина вишивка,
страчена в шафі,
не вестиме ніколи
у світ дивину.

2013р.

у рідному краї
тривожно й незатишно знов
впокорено волю
надіям обрубано крила
і тільки душа
ще останню свічу не згасила
і тільки душа
прагне рабських позбутись оков

у рідному краї
вже й мова неначе чужа
і пісня народна
не скрізь і не завжди почута
і терпне душа
невпокорена наша душа
якій приготована зради солодка отрута

у рідному краї
ніяк не посходять сніги
і гинуть лелеки
і квилить печаль журавлина
а крига холодна ламає круті береги
і схлипує в ніч
аж під корінь підтята калина

2013

Діти мої внуки мої, тяжка ваша доля,
Я дивлюсь на Україну, вона мов не моя.
Страшна, чорна, ще й обдерта, атомом побита,
Її довго руйнувала вся московська свита.
В стольнім граді важко стати повести розмову,
Бо й новітні яничари крадуть рідну мову.
Тягнуть злодії прокляті крихти із комори,
Олігархи скоро й землю вивезуть в офшори.
Повставайте діти мої – кайдани порвіте
І чужинців кровопивців із Дніпра женіте.
Починати треба знову усе будувати,
Жити в мирі і любові, братство згуртувати.
2013

"Діду Яриш, куди ти шпариш?".

І зі спритністю юнака
За малими ганявся Яриш
По орбіті свого вітряка.

Дід лиш з вигляду був сердитий,
А насправді – такий добряк:
Нас по черзі любив ловити
І носити у свій вітряк.

Під нестрогим його арештом
Кожен спійманець їв млинці,
Що лисніли від смальцю.
Решта
Чергувала при вітряці.

"Діду Яриш, куди ти шпариш?" –
Це вже черга моя прийшла,
І вже Яришу я товариш,
Вже їмо з одного стола,
З однієї тарілі…
Смачно!

Дід підсовує ще млинців.
І ніскілечки вже не лячно
В цім штормуючім вітряці.

Дід умів дарувати ласку
Нам, чужим, бо не мав своїх,
Він ділив і млинці, і казку –
Скільки б нас не було – на всіх.

Світ крутився в обмежжі поля.
Посередині був вітряк.
В ньому – Яриш…
І з того кола
Я не вирвуся вже ніяк.



2000

„Лупайте сю скалу...” Давно б уже злупили,
була би міць в руках та трохи більше сили.
А то спекотний жар і нестерпимий холод,
і надто вже важкий Каменяревий молот.
Минуло стільки літ, а з дикої долини
не вийшов нарід наш, не вийшов і донині.
З безмірності пустот не визволив він душу,
зате не раз губив надії ніжну ружу.

„Лупайте сю скалу...” Давно б уже злупили,
якби не біль віків та не понурі спини.
Якби покірність днів ярмо не прославляла
та яничарське зло до влади не наймала.
Аморфний стан життя: лукаве лицемірство,
спотворена мораль і щире лицедійство...
Найбільша мрія всіх – піднятись над рабами
і стати, перш за все, самим погоничами.

„Лупайте сю скалу...” Давно б уже злупили,
якби поводирі та й горщики не били.
Якби не пекло мрій, не чорна твердь спокуси,
не розбрат наших дій ще з Київської РУси.
Дивлюся навкруги – міцні стовбичать скелі,
немає лиш ніде Мойсея та пустелі.
Немає у богів для нас земного щастя -
то живемо собі, як трафить, себто вдасться.

Поставлені вже ледь не на потік
ті, що про них - "нацарював і втік".

2013

Ти нам виколюй очі, плюй нам в очі,
все'дно співатимем! Такі вже ми співочі...

2013

В епоху відьмаків і коновалів
Я вперше роздивився,
Що живу
В краю бузків, черемух і конвалій,
І жовтих лілій в річці, на плаву.
Дитячі очі райдугу вбирали,
Сльозилися від барв…
А за ліском,
Шляхетні й поставні,
Мов генерали,
Стояли соняхи,
Шикуючись ладком.

Бриніла стежка в соняхах струною
Тонюньою, бджолиною…
Куди
Ти, стежечко, спішиш?
Візьми з собою
Манюнього мене
І поведи
За обрії дитячої уяви!

Втікала стежка –
Спробуй, здожени…
І плакав я,
Чотирирічний явір,
В ожиновім раю бережини.

А лілії, конвалії і бджоли
Сміялися:
– Оговтайся, дитя!
За соняхами свище Дике поле,
А тут, в бережині, буя життя…

Хіба я знав, що так воно і буде
В засоняховім світі?!
Цілий вік
Для мене був одним суцільним буднем,
Що в чужині, в самотині протік…

І досвідом розжився не одразу –
Лиш нині,
Після всіх розчарувань,
Я став шукати рідну ту оазу,
Де розпочав свою життєву рань.

Хіба знайдеш?!
Під натисками вітру
Не вистояла, бідна…
То ж беру
Гірку, та заспокійливу
Півлітру –
Топлю печаль в горілці
І журу.

А лілії, конвалії і бджоли –
Десь там, у потойбіччі, за бугром…
Той, хто втіка за рідні видноколи,
Ніколи не зустрінеться з добром!


2002

Чорнобильські хащі – поліття комуни…
Румовище хати – дуби крізь вікно…
Жилѝ колись люди, сміялися луни:
бо грали, співали, пили мед-вино:

гуляли весілля! Вінчалася скрипка!
А далі ячала, і… вибуху гук!...
Роки за роками (піврозпад – не швидко)
лаштує її лиш маленький павук…

Коли-не-коли вітерець доторкнеться –
паломник поліської дóми, скрипаль…
Чи хто ще промовить осьó, усміхнеться,
і зніме смичок павутину-печаль?…


1998 (ред.2013)