На горищі в нас жив домовик.
Уночі нашу хату стеріг,
А за дня домовик-димовик
У задимленім спав димарі.
Я носив бараболі й куті
На горище, для домовика,
Але ж він відмовлявсь,
Не хотів
Одривать від мойого пайка.
Як недавно-давно це було!
Мо', насправді, а може, я сню:
Тільки ж збіглось тоді все село
До жаркого – у січні – вогню.
Хтось граблями куйовдив сніпки,
Головешки хтось кидав у сніг.
Реготали червоно шибки,
Аж котилися сльози скляні.
Я в бабусі сидів на руках
І кричав, і кусав кулачок:
«Порятуйте домовика!
Він хороший домовичок!»
Та ніхто на горище не ліз.
Впав зі стогоном чорний димар...
Був один домовик у селі.
Мо', один на весь світ.
І – нема...

* * *
Військовим парадом
По Києву свято
Пройшлося
У День незалежності,
В сьому річницю надії –
Стало світліше на серці
Від тої події,
Хоч Сокровенне
І досі іще
Не збулося…



* * *
Мені дано
Від Господа самого
Високе слово –
Усне і писемне –
Щоб я кричав у Всесвіт:
«Ук-ра-ї-на!»
Щоб я писав у Вічність:
«Україна»…



* * *
Було все чорне –
Стало білим,
Таким, як травня білоцвіт.
Хто ж так упевнено і вміло
Перефарбовує наш світ?


* * *
Я вас люблю.
Не думайте, що я
Вас не люблю,
Коли у віршах лаю
За вайлуватість…
Ми ж – одна сім’я,
Один народ!
А інших я не маю.



* * *
Герої – на печі,
А злізти, бач, ледачі,
До того ж «ми не горді»,
Як завжди:
Притерпимось,
Притремось до біди –
Це легше,
Ніж вражині дати
Здачі.


* * *
Те,
Що не напишеться, –
Іншому залишиться:
Хай,
Мізки змозоливши,
Витворить шедевр!



* * *
Погомонів
Зі старою людиною,
Геть-бо самотньою,
Бідною-бідною, –
Може, з останньою,
Може, з єдиною
Щирою, доброю,
Більше,
Ніж рідною…



* * *
Не такі страшні чужинці,
Як «російські українці»,
Що в зненависті шматують
Синьо-жовті прапори, –
Відцуралися від неньки
(Вже й не Лисенки –
Лисенки),
На чужім паразитують.
Помінявши кольори!



* * *
Ще не вмерла Україна,
воріженьки, –
наше сонце буде сходити
щодня,
А московські побрехеньки
Й мітингові теревеньки,
То хреновина собача,
То ледача гавкітня!



* * *
То є щира брехня,
Що великий народ
хліборобів
Не зуміє свою борозну
проорати
Державну
На крутих перелогах
минувшини!
Світла майбутність
Колосом жовтим
Бринітиме в синьому небі.



* * *
О вельми і вельми сите,
Бундючно-пихате панство!
На цвинтарях епохи
Й чорнобильних пустирях
Нелегко вам, видно, пасти
Голодні отари-пастви,
Не маючи в серці Бога,
А в голові – царя?..



* * *
Хіба ж я можу
кожному хохлюзі
Воздати по заслузі –
ковбасою,
Як це було в Радянському Союзі?

Затуплено-іржавою косою
Махаю в потолоченому лузі,
Зарослому цупкою дерезою…



* * *
Дай, Боже, днини погожої.
Людини дай, Боже, гожої,
На тебе, мій Боже, схожої!
Оце ж бо і вся молитва.
Амінь!



* * *
Не варто наосліп
карту тягти
В темній кімнаті
З колоди темної –
Я тобі зможу допомогти
Долі уникнути темної…

Тільки поклич
та лишень попроси
захисту мого
в підступні часи!



* * *
Не поспішай,
Бо ще находишся
З низу на узвишшя,
Находившись,
Знов нагодишся,
Тільки не згодишся.

Не поспішай –
Посидь ще трішечки…



* * *
…за обрієм пропало.
Нічого не повернеться,
повер…
Найголовніше –
вірити тепер,
Коли його (кого – його?)
не стало!

Та чи й було…



* * *
І слово нещире,
І думка лукава
Відсутні
У творчій моїй
Самоті,
Оскільки поезія –
Совісна справа:
Вона ж як молитва
У грішнім житті!



* * *
Доля зірве стоп-кран,
І зупиниться поїзд життя,
І засипле пісок
Два струмочки
Натруджених рейок.



* * *
Бряжчить амбіція твоя,
Мов амуніція солдатська
На новобранцеві. Буя
Бур’ян словесний…
В нім зненацька
Я вирізнив твоє ім’я
Епічне майже…



* * *
«Нові хохли» – не українці,
Скоріш
ординська байстрючня,
А українці
поодинці
бредуть
з надіями
в торбинці
Від чорнодня до чорнодня…
А їх недоля здоганя!



* * *
Замордували в пень-колоду
Природу, зроду первозданну:
Живу перетворили воду
На мертву,
Землю ж богоданну
В нірвану кинули,
В безодню
Гріха і лиха…



* * *
Спускаймося з небес –
Життя таке земне,
Таке брутальне
І таке ліричне,
Таке веселе
І таке сумне,
І – слава Богу! –
Не комуністичне…



* * *
Вітерець відвіює полову –
Те, що не відвіється,
Просію…
Зернятку найменшому
І слову
Навіть найкоротшому
Радію.



* * *
Бігаю по замкненому колу
З однієї «школи»
В іншу «школу» –
Може, врешті-решт,
і зрозумію
Цю антижиттєву веремію…



* * *
Яка постійність!
Мій старий годинник
Показує один і той же час –
Хвилину смерті друга,
Що колись
Подарував мені
оцей годинник.



* * *
Кінцева зупинка…
І все – нанівець, шкереберть:
Остання хвилинка,
раптовий кінець,
несподівана смерть?

Як пахне чебрець!
Як гірчить
незнищенний полин!
Який безупинний
хмарин золотих
переплин!



* * *
Недуга клята руку відбира –
Рука не може втримати
пера,
Отож пора задуматися про
Щось інше, більш важливе,
ніж перо,
Яке не здатне
відтворить добра,
Якщо рука, старіючи,
вмира…



* * *
Спасибі,
Доля зводила мене
Зі світочами!
Спалений вогнем,
Я поставав із попелу,
І нині
Радію кожній
Іскорці-хвилині.



* * *
В юності мав лише друзів.
Недругів не помічав…
Порівну – друзів і недругів –
Мав на вершині життя.

Маю сьогодні мороку:
Де ж мої друзі і недруги?



МОНОЛОГ «ПАТРІОТА»

Люблю українську шИнку,
Горілку в шинкУ і жінку
Під боком,
Щоб мимохіть
Потішити плоті хіть…

А ви Україну любіть!



* * *
Знову коїться щось негідне
В Україні,
Брудне й жахне…
Все ж я вірую:
Слово рідне
Не полишить в біді
Мене!



* * *
Голову помию,
виперу сорочку,
Одягну на шию
голубу краватку
І сфотографуюсь
Правнукам на згадку:
Посмішка у вусах,
Сльози на кілочку…



* * *
Вже давно не витає душа
В піднебессі…
У тихій заплаві
Запечалився човен мій –
Не поспіша
Вирушати
назустріч
сподіваній
славі.



* * *
Я бачу те,
Чого не видно іншим:
Вже обрій мій
Від мене не втіка,
Вже на зів’ялім цвіті
Пізніх віршів
Снується павутина
Претонка…



* * *
Може, й справді
Була прихильною,
Мов тополя, до мене доля:
Хоч не був я ніколи
Людиною сильною,
Та корінням тримавсь
Українського поля.



* * *
Вже всім обрид:
Суспільству і сім’ї,
Колегам по перу
Й собі самому…
Втекти б із дому,
Та в які краї?
Кому я де потрібен?
Анікому…



* * *
І навіть ця
засушлива земля
Такими ще церквами
вродить!
Донбас-планета
В небі закружля –
Луганську в цім кружінні
Хороводить!



* * *
Згадуючи,
Не вигадую:
Була – мов цвіла! –
Білотіла
Й такою безмежною владою
Ти – аж тремка – володіла!



* * *
Півсела
на цвинтарі лежить…
Пів-Сули
хлюпоче в комишах…
Півдуші зосталося…
Та жить
Повносило
прагне
вся душа!



* * *
На біло-боліснім снігу
Горять –
Кровина до кровини –
Останні кетяги калини
На біло-боліснім снігу.



* * *
Засохлий верес –
Мертва осінь.
Та віра в зустріч не вмира,
Така наївно-світла й досі!
Аполлінер… Уяви гра…



* * *
Немає в мене
предківських могил,
Отож кочусь по рівному
за вітром
Без наміру-надії зачепитись
На перехрестях долі
За хрести.



* * *
…І розкріпачитись на мить,
І вийти з берегів,
І змить з душі
Намул боргів,
І совість освіжить!



* * *
Повітря, сковане морозом,
Утворює прозорий льодовик.
Жоднісінького птаха в небі.



* * *
Пропоную Верховній Раді
Запровадити новий титул:
«Всенародний
хохол-мазниця».



* * *
Не доживу до розквіту,
І все ж
Люблю свою державу
недолугу
Від берегів Лугані
І від Лугу
Великого –
До щонайдальших меж!



* * *
Що ми, панове, маємо?

Маємо те,
Що маємо, –
Дещо в кишенях тримаємо…
Владу безладно лаємо,
А «дещо» з кишень не виймаємо.



* * *
В яру туман,
Мов тісто в баняці,
Набрякнув,
Підійшов
І через вінця
Перевалився-витік – забілив
Долину й далину
до видноколу…



* * *
Поет
наполовинку-серединку,
П’янючий,
По життєвім бродить ринку:
Свого таланту
гаснучу іскринку
На чергову міняє
«четвертинку».



* * *
Хіба ж то дощ:
Бігцем та підтюпцем –
Не до-плигнув,
пере-стрибнув…
Заплутався у траворясті
Та ще й сміється:
Здо-же-ни!



* * *
Спасибі, доле, за хвилини
Людського щастя!
А біду
Я перебуду,
Відведу
Від себе
З гідністю людини
Щасливої…



* * *
Вечоріє…
Буде ніч химерна,
Зоряна, різдвяна, чарівна:
Зорі в сніг посіються,
Мов зерна, –
Заяріє густо ярина
По зимі…



* * *
Із заздрощів – звинуватили.
Із заздрощів – осудили.
Із заздрощів винесли вирок.

Одне зрозуміти не можу:
Приреченому – заздрять?



* * *
Шляхи розгрузли,
Путівці в багнюці –
Засумувала
вчителька сільська
Й чудова поетеса
Надя Кошель…

А я
Сиджу в міській безвиході
І… без надії – сподіваюсь.



* * *
Одбриніла
Озима
Осінь –
Охолола
Околиця
Обрію…



* * *
З далекого,
Майже потойбічного,
Села
Чекаю вістей
Від близької мені
Людини…



* * *
Опав опалений листок
На купину неопалиму
І спопелів…
Шукаю риму
До найсумнішої з думок
І не знаходжу.



* * *
А по щоці
розпучення сльоза
Вже не сповза,
А котиться невпинно…

Чого тобі,
Моя сльозо-сльозино?
Хіба ж не все я святові
Сказав?



* * *
Напився, продавши друга…
З похмілля
про дружбу пише!
Гляди,
ще й не раз нап’ється,
Продавши про дружбу вірші.
Завжди під рукою – чарка.
І тема така – невичерпна.



* * *
Перевернувся світ –
Мене повчають:
Негідник – гідності,
Злодюга – чесності,
А дурень – розуму…

Складаю іспити.



* * *
Дитя заплакало –
І почалось життя,
В єдиний хор
змішалися всі звуки.
І плоті схлип,
і передсмертні муки,
І сиві голуби, і чорні круки.

А в сповитку сміялося дитя!



* * *
Лестощі, мов пестощі, –
Я знаю,
І все’дно потішено вмліваю,
Слухаючи
тренькоти й рулади –
Цей пролог обкатаний
До зради.



* * *
Стосунки з владою
не просто прохолодні
Вже котрий рік у мене.
А сьогодні
Мій градусник домашній
показав
Таке,
Що з ока виповзла сльоза
Й замерзла на щоці…



* * *
Були в мене друзі –
до перших боргів.
Боргів наробивши,
нажив я таких
Всезрячих,
найкращих з усіх
ворогів:
Ніколи й ніде
не сховатись від них!



* * *
Собаки гавкають,
А каравани йдуть,
Ідуть і йдуть,
Зникають за барханами –
Осмислена й доцільна
їхня путь.
Собаки ж…
побіжать за караванами
В надії,
що хоч кістку подадуть.



* * *
На білому снігу
На первозданному
Кривавляться знамена –
Тане сніг…



* * *
Я розлюбив
свої вчорашні вірші
За їхню недовершеність –
Хай інші
Народжуються завтра
Із любові
З кровинкою
в кожнісінькому
Слові!



* * *
Яка тривала ворожнеча
Добра і зла!
Дзвенить у бочці порожнеча
І заросла
Первісна стежка. Празелена
Дурман-трава
Сліди щасливця Діогена
Від нас хова…



* * *
Годую собак,
Позбавлених громадянства
В людяній нашій державі, –
Теплими язиками
з мого лиця
Собаки злизують сльози.



* * *
В другому житті
Обов’язково буду собакою:
Видивлятиму
в тисячнім натовпі
Найсамотнішу в світі
людину,
Щоб її ощасливити…



* * *
Рятівною соломинкою
Ти завше була для мене –
Золотою соломинкою
В каламутнім вирі –
Поезіє!



* * *
Вицвілий брилик соняха
Сниться мені:
Втомлена бджілка
моєї пам’яті
Відпочиває на брилику,
Крилоньки склавши
обвітрені.



* * *
Розвидняється у вікні…
А в душі –
Нерозвидні мОроки
І морОки в душі, на дні,
Загустіли намулом.



* * *
Моє життя – трясовина…
З останніх сил
тягнуся вгору,
Та зголодніла глибина
Донизу тягне.



* * *
Реальність
почерком ранкової мітли
Утверджує себе на тлі уяви,
І я почну
свої ліричні вправи
На тлі мітли,
серед сміття й золи.



* * *
На білому снігу
На первозданному
Кривавляться знамена –
Тане сніг…



* * *
Від пострілу до пострілу
«Аврори»
Спить людство…
І коли ж воно прокинеться?
Міцне снотворне…



* * *
Осліпнувши
від кольору червоного,
На кожнім кроці
стукаюсь чолом
В закам’янілу постать
Ілліча –
На гулі – гуля…



* * *
Немає світла
в жодному вікні.
Насправді
я прогулюю собачку,
Чи сон досвітанковий
додивляюсь?
Химерно якось…



* * *
Курчат завжди
по осені рахують.
Вже пізня осінь –
жодного курчати…
На ринку продають
свої тільця.
Таке життя…



* * *
У відчаї нап’юсь
міцного чаю…
Пішла на спротив
непокірна фраза –
Напрошується, мабуть,
на трикрапку.
І що ж – поставлю…



* * *
Підступний час!
Щоб вижити у світі,
Потрібно через щось
переступити.
Переступаю…



* * *
Відмиваюсь від бруду пліток
І ніяк не відмиюсь
В цій стоячій воді…
В цім болоті…



* * *
Живу в засланні.
За які ж гріхи
Мене до міста
із села заслали?
Села й не видно…



* * *
Приснився
казахстанський степ:
Сиджу я біля юрти
із казахами,
Виплакую
вкраїнську давню пісню.
Казахи – плачуть…



* * *
Перетрясла свої засіки
зимонька:
Снігу нема –
борошенця крупчастого.
З чого ж тепер їй ліпити
крученики –
Жайворонки
для квітневого неба?



* * *
Даремно я розгнівався
на них,
Своїх підлеглих,
п’яних і дурних,
Тепер вони тверезі
і розумні,
І жди від них
яких завгодно лих.



* * *

Г. Половинку

Твою брехню про мене,
Грицю,
Кладу охоче під сідницю,
Щоб височіти над тобою
Своєю суттю низовою.



* * *

Авторам збірки поезій
«Молоде вино» (1994)

Писали так давним-давно
В надії світ подивувати,
Тож ваше «Молоде вино»
«Старим» доречніше назвати.



* * *
Під личиною друга,
мій враже,
Ти ховаєш
свій вовчий оскал,
І ніхто наперед не підкаже,
Де й коли
мене вб’єш наповал.



1995 - 1998

Пам'яті Івана Низового

Народи, нації і класи
Історії творці чи безпорадні маси,
Рушійна сила соціальних змін
Чи джерело традицій та духовних сил.
Була у нас козацька Україна
І Київська могутня Русь,
Та з часом залишалася руїна,
Бо ворожнеча роз'їдала нас чомусь.
Все українське ревно в нас душили,
Але не вимирав наш волелюбний дух
І ми весь час його в собі носили
Та він і досі не потух.
Ти робітник Донецька, чи селяни
Волині, Рівного, Карпат,
Єдиної країни громадяни,
Чому між вами знов такий розбрат.
Напевно, нам історія не вчитель,
Коли не розуміє брата брат,
То спритний ваш хазяїн і гнобитель
Все багатіє, розквітає у стократ.
А розум нації, її перлина -
Одних нещадно винищили,
Інших вже купили,
А треті з розпачу поглибились в собі,
Та кличе вас стражденна Батьківщина -
Не полишайте матір у біді.
Доволі захищати їхні інтереси,
Не попаде тобі із панського стола,
Злочині ці криваві меси
Вже не осяють хижого чола.
А сила наша в єдності така,
Коли виходять і ідуть мільйони,
То не встоїть ні зграя їхня зла,
Ні їх брехня, ні їх лихі закони.
Будуймо разом наше майбуття,
Щоб для людей, для творчості і злету
І хай любов'ю повниться життя
І всім, що мріялось Поету.

2013 рік

Чорнобиль розбудив
козацьку душу,
Що три століття спала,
І вона,
Запхавши в люльку
Тютюну папушу.
Пішла коня ловити в полинах,
А заодно й шукать
пропиту шаблю,
А мимохідь – і знахарку-корчму,
Аби спожити в ній
Бодай хоч краплю
Вина звитяг,
Здобутих у Криму...

Напевно, з волі Божої,
Чорнобиль
Праукраїнську душу розбудив –
Якби ж то не Чорнобиль,
То воно би
Й не сталося на світі стільки див!

Окрадену – збудили:
Де ж ті коні.
І ті шаблі,
І знахарка-корчма?!

Чортма всього –
На атомнім осонні
Ні-чо-го від Козаччини нема.
Сплива
Дніпровим гирлом
Україна
У закордоння
(Не питай, за чим),
А від румея і до караїма
Вся Русь колишня
суржиком
гірчить –
Кричить,
Бо не спроможеться ізнову
По світу
мову
визбирать
свою...

То ж я збираю мову ту по слову
В краю,
Що геть оглух від кураю
Та від ожин колючого чужинства,
І повертаю натовпу:
– Беріть!
Боріть в собі
густий бур’ян
ординства
І мовою своєю говоріть!
Душа і не такий іще Чорнобиль
Спроможна подолати...

Та юрма
Не реагує зовсім –
Від голобель
Бажання
Відірватися
Нема...

Сновидою по світу ходить воля
В суцільно-чорноземній чорноті:
Де не поткнеться –
Всюди на путі
Могила В’ячеслава Чорновола.


2001

Я з такої глибинки,
А точніш – глибини,
Де ні хліба шкуринки –
Лиш кисіль з бузини;
Де ні цукру, ні солі,
Ані страв, ні приправ,
Де ночами я в полі
Мерзлі овочі крав;
Де ні тата, ні мами –
Лиш бабуся одна:
З неживими синами
Розмовляла вона…

Я з глибинки такої,
Де й народу нема:
Тих свинець упокоїв,
Тих забрала тюрма;
Ті вернулись – безрукі,
Тих привезли – без ніг…
Батогами гайдуків
Биті всі навідліг!

Ті гайдуки-падлюки
Всім вершили в селі,
Закривавивши руки
Об чужі мозолі.
Ще недавно служили
Окупантам вони –
А з колгоспників жили
Тягнуть після війни!

Я з глибинки тієї,
Що для мене – свята,
Це ж у нас фарисеї
Розпинали Христа!
Пам’ятаю Іуду –
В нас на хуторі жив:
Цей сестру мою Люду,
Наче кат, батожив!
Пам’ятаю Варавву –
Головою в нас був:
За злодійську неславу
Орден Слави здобув!

Я хотів би забути
Ту глибинку свою,
Щоб не пити отрути, –
Не забуду, все п’ю…

Я довіку – з глибинки,
Із народних глибин,
До кровинки-сивинки
Неприкаяний син.

1999

Це все твої, Україно, сини –
Можеш пишатися ними чи ні –
Тільки ж за тебе вмирали вони,
Богу віддавши або й Сатані
Душу свою – за твою благодать,
Мачухо-мати своя-нечужа,
Щоб на заклання тебе не віддать
Хижій жадобі чужого ножа.
Твій – степовий самородок Махно,
Симон Петлюра – поріддя твоє...
Випий за них перегіркле вино
(Дяка Всевишньому, в тебе воно
Досі ще є!)
Не забувай, що Бандера Степан –
З лона твого
І тобі присягав,
Що ні червоний москаль-басурман,
Ані варшавський задрипаний пан
Вже не піднімуть свого батога
На українство!
Тепер не кляни
За самозгубно-кривавий кінець –
То все твої, Україно, сини
Кожним ударом пробитих сердець!
То все твої, Україно, хрести
По закордонах, по всій чужині –
Ти їх сьогодні навіки прости,
Кращих своїх
Безталанних
Синів!

1995

1. ПОЕТИ

Небожителі? Що ви!
"Скоромне" вживають,
В рай чи пекло – не вірять.
Атеїсти по суті,
Хоч земної прописки, буває, не мають,
Та гріхами земними до тверді прикуті.
Прометеї? Та що ви!
Скоріш – Герострати:
Скільки диводурниць на землі натворили!
То собі ж самовирок виносять:
До страти!
То себе ж амністують –
Уже із могили.
Божевільні? Якби ж то!
Безоглядно вільні
Від усіх настанов, постанов і декретів,
Що і є наймудрішим у цій божевільні,
Де вбивають поетів.
І не тільки поетів...



2. ЩЕ – ПОЕТИ

Нас рідна цензура виводила в люди,
А далі
Верткий паровозик
Нас мчав по дзвінкій колії.
Були на зупинках овації, тости, медалі,
Критичні кастрації в архистерильнім шпиталі,
Звідкіль вилітали уже не орли – "солов'ї".
Були душотруси, зміїні укуси, спокуси
У вигляді премій, дотацій, лаврових вінків...
А десь у цей час усамітнено-камерні Стуси,
Без примусу зверху
(Бо хто ж їх, крім Бога, примусить?!),
Жили в позачассі й творили уже для віків.

Блудлива епоха царя-скомороха Гороха,
Щербато-ущербні, окрадено-зганьблені дні
Стікали потроху, на порох стирались і мохом
Липким обростали, чорнобилем-чортополохом,
Щоб людство забуло,
В якій це було стороні.



3. І ЩЕ – ПОЕТИ

Реабілітована вже тема
Й нібито засуджена система,
І на волі в'язні,
Навіть мертві,
Символічну долю здобули.
Вся Вкраїна поминає Стуса.
Голова поета сиворуса
Випливає з табірної тьми...
Воздають хвалу самопожертві,
Творять образ нового Ісуса –
Можуть все!
Одного не змогли,
Як і завше:
Віднайти Іуду
Й притягнути, підлого, до суду,
І назвати імена катів,
Що, напевно ж, ходять поміж нами,
Сяючи зубами й орденами
Над блюзнірським спаленням хрестів
На могилах страдників-пророків...
О часи жорстокі! О неспокій
Чесної і хресної путі!
Доки ж це триватиме? Допоки
Не на користь будуть нам уроки
Наших репресованих століть,
Наших закатованих повстанців,
Бранок всегулагівських і бранців?
Нам би їх не тільки пожаліть –
Калинців, Світличних та Осадчих,
Чубаїв, Руденків
І терплячих
Їхніх всепрощальниць-матерів!
Нам би їх не тільки пожаліти,
Бо ж вони – неопалимі квіти
Серед попелища цвинтарів.



4. І ЗНОВ-ТАКИ ПОЕТИ

Як гарно починали ми тоді,
Наприкінці хрущовської відлиги,
Такі наївні, чисті й молоді,
Мов проліски з-під танучої криги!
Писали так, як визріло в душі
І в розумі відстоялось кринично,
Відмившись від багна
І від іржі
Очистившись –
Воістину лірично.
Та потім – враз! – морози і пурга
На всіх широтах, на усю країнність:
Від пряника гіркого
Й батога
Різкого
Розгубили ми наївність.
За грати ж бо – не тільки Калинця...
В могильний морок – не одного Стуса...
Читать скорботний список до кінця,
Їй-богу, я не можу
Й не беруся!

Одних навік зарито в мерзлоту,
Других живцем затоптано в мерзлоту,
Зачинено у клітку золоту,
В стукацьку завербовано роботу...

О час ганебний брежнєвських зірок,
Принизливих андроповських "новацій"
І штормових черненківських овацій,
Що допекли до самих печінок!

Нам соромно сьогодні.
І вовік
Нам сорому не збути й не забути,
Ми – покоління вроджених калік,
І наша кров із домішком отрути.

Нам треба все змінити у житті,
Щоб знов не розчинитись в "концентраті"
Серед смердючих лаврових листів –
Поживою для партогеростратів.

А нам за діло братися пора
Громадою,
Сторуко і стосило,
Допоки ще із кінчика пера
Не кров на аркуш капле,
А чорнило.


1993

Намалюй, морозе, на вікні
Все, що малював мені в маленстві:
Літній дощ у грозовім шаленстві,
Щоб аж по обличчю струменів.
Щоб усе, як і колись, було:
Під дощем ростеш собі, мов ясен,
А довкола – світ, росою рясен,
І сіяє Псло, неначе скло.

Не шкодуй, морозе, ні снаги,
Ані хисту – для добра ж, морозе, –
Не малюй лиш материні сльози
Та гарячі від крові сніги.

Намалюй, морозе, на вікні
Все недомальоване тобою,
Що заснуло радістю в мені,
Радістю – не сивою журбою:
Матір, щоб сміялась, як тоді,
Хату, щоб у соняхах біліла,
Землю, щоб війна їй не боліла,
Двоє сонць – у небі й на воді.

Я відкривав для себе Такубоку,
Перед Рембо губився і малів,
Переболів Єсеніним, нівроку,
Андрієм Білим весь перебілів;
Верхарном був наснажений,
Дощенту
Понищений Уїтменом, –
В кінці
Знов повернувсь додому,
До Шевченка,
На чебрецеві наші манівці;
В ту далину найближчу,
В ту долину,
Де наша доля плаче і співа,
Де булава розвогнену калину
Увінчує,
Мов брата голова.


1997

* * *

звичайно вже нема купальського вогню
в поезіях моїх душа заосеніла
летять листки надій і я не зупиню
оцей надієпад цей спад напруги тіла
і думки в криницях очей синьовода
тьмяніє і спада її первісний рівень
та дихає мій вірш і явір ще гойда
гінке стебло Сули і човники шпаківень
я мрійником живу під зорями вночі
наслухуючи світ якого вже немає
в реальності молюсь на блимання свічі
на перехресті рук небаченої мами
спасибі ж їй за все що я такий дивак
що я такий дітвак в кінці крутого шляху
де запорозький дуб витупує гопак
закинувши в зеніт хмаріючу папаху
я не такий як всі Івась я у вівсі
чи в соняху бджола чи хрущ у білих вишнях
є правда на землі є Бог на небесі
і стежечка в росі мов на сорочці лиштва
я круглий сирота на круглій цій землі
кружляє жовтий лист під сонячним кружалом
округлюється хліб на круглому столі
де буду я колись під свічкою лежати
а покищо душа при тихому вогні
свої осінні дні рахуючи римує
усе про все довкола і в мені
що криком вибуха шепоче і німує


1996

Заростають лепехою плеса
Річенят малих і озерець…
Батьківщина лірика Олеся
Що не рік, то сходить нанівець.
Вир відвирував – одне болото.
Терн затерпнув зморшкою землі
Спраглої, порослої осотом,
І не кряче качур на Сулі.

Прозаїчним стало Білопілля.
Шлях на Верхосулку загубивсь.
Од весіль – одне гірке похмілля,
Наче край до крайнощів допивсь.

Навмання простую, наудачу,
Проминаю ниви і гаї…
Слава Богу, ще сміються-плачуть,
Б’ють серцями в груди солов’ї!

Ось і моя Марківка – в долині,
Он там Верхосулка – вдалині…
Од часів Олеся і донині
Будять в серці образи сумні.


2003
с. Марківка на Сумщині

Богданів багато,
А Хмеля – ні жодного.
Чи їх не було,
Чи спились нанівець…
Слова – пережовано
І заангажовано
В гетьмани не тих, –
Тож нехай йому грець!

Урветься терпець
Нерозумному Йванові –
За вила він схопиться
І за косу,
І виростуть знову
Могили курганові,
А землю птахи по степах
Рознесуть.

Така наша доля:
Суцільними ранами
Кривавиться
Край
Самозгубних
Сердець…

Посієм Богданів,
А вродить Іванами –
Все той же врожай…

І нехай йому грець!


2001

Розмитий зливою Дрогобич
Сплив непоміченим проміж
Туманних пагорбів пообіч
І заростів пооберіж...
Аж в Нагуєвичах, по зливі,
Щось увиразнилось мені,
Як покотився сонця зливок
По прикарпатській стороні.
Франкова стежка в смеречині
Від хат в гущавину втекла,
Пройшлась узгір’ям,
І в долині
Влилась в дорогу до села.
Вже осьде й хата ковалева,
Стодола, яблуні в садку...
Отак я, втомлений, заледве
Здолав мандрівку неблизьку,
Щоб уклонитися Франкові
Від всіх луганців
І знайти
В його відстояному слові
Оцінку власної мети.
Я не питав у Президента,
Що, був, приїхав:
Що й почім...
Хотів наблизитись –
Та де там:
У нього ж сонце на плечі!
Воно ж засліплюючим німбом
Затінювало і Франка!
І відсахнувся я,
І ніби
Ніде нічого не шукав.
Три посестри із Прикарпаття
Сиділи поруч в холодку
Й народних вишивок багаття
Сліпило зір мандрівнику
До сліз розчулення...
З жінками
Про щось я стиха гомонів.
Франкові яблуні над нами
Схилялись – світ заяблунів,
Забджолокрилився по зливі
У Нагуєвичах, в селі,
Де всі ми – четверо – щасливі
Ділили радощі й жалі...

А настрій – прозахідний:
Їду до Львова!

Нехай погуляє душа гонорова
і все ще шляхетна,
хоча й одонбасилась
і заматеріла,
та не «заковбасилась» –
нехай наговориться мовою рідною,
говіркою галицькою, відповідною...

А в мене ві Львові
є друзі прадавні,
а не випадкові знайомці майданні –
ще в юності з ними радів я при чарці
й брехати щось файне кобітам
привчався...

Ві Львові ж у мене є син, ще й онучок
(сюжет був ліричний
і ловко закручувавсь,
і східні терени зі львівськими кресами
схрестились –
кохався ж бо я з поетесами!).

До Львова поїду –
востаннє, прощально
пройдуся по місту,
згадаю з печаллю
себе, молодого,
Марічку, Миросю;
в Людмили пробачення щиро попросю;
Грицька Чубая пом’яну й без горілки,
подумавши: «Грицю, як рано згорів ти!»;
згадаю іще Лучука та Оксану –
сусідів невістки –
а плакать не стану,
бо плакати я і не вмів, і не вмію,
бо втрат гіркоту і без сліз розумію...

Зі сходу – на захід:
я там починався.
Я з львівського древа листком відірвався
й занесений був аж на берег Лугані,
де люди – як люди... Хоч є ще й погані...

Закурганений,
Закураїнений,
Заруїнений рай – Донбас?!
Що ж ти сваришся з Україною
Так, що хрипне густий твій бас?!
Що ж ти ділиш дітей приблудних
На своїх і чужих?!
Нехай
В буднях цих неймовірно трудних
Україниться ріднокрай!

Переписуй спочатку й начисто
Всі скрижалі – веселі й сумні,
Всіх злютовуй в ЄДИНУ НАЦІЮ
В цім суспільному казані!

Щоб зворушились,
Заворушилися
На взаємну любов
Серця
В грудях правнуків ворошиловця
Й січового стрільця.

2003

Чвалом кіннота,
Алюром,
Крилата,
Мчала
Галопом.
Валом піхота,
Муром,
Затято –
Під Конотопом.
Коні топились,
В підлім болоті
Греблі гатили...
Смертно схрестились
В гніві й підлоті
Вражії сили.
Коні іржали,
Може, про сіно,
Може, про ясла...
Ось вам держава,
Ось наше віно,
Ось – Переяслав!
Дика Росіє,
Ми ж не просили
Виродка в гості –
Вітер осінній,
Де ми косили,
Вибілить кості.
Трави рахманні
Виростуть буйно –
Посестри прерій.
В п’янім дурмані
Дишуть отруйно
Трупи імперій.
Тупіт копитний,
Клич переможний
З-під Конотопа...
Всесвіт відкритий –
Ясновельможна
Сита Європо!
Гей, переможці,
Крицю вигострюй –
Буде руїна...
Є запорожці –
Будуть Виговський
І Україна!

1995

Яка трава!
В минуле запірну –
Ні берега,
Ні ґрунту під ногами:
Пливу собі й пливу
Травневими лугами,
Під себе
Хвилю росяну
Горну.
Яка трава – аж очі захлина…
Шматочок неба висне наді мною,
І жайвір,
Намальований весною,
Такі гучні колінця витина…

Яка трава – чманіє голова…
Так нереально –
Чутися хлопчиськом:
Мене і чапля підпускає близько
До себе,
Не боїться мурахва…

Пливу собі – до себе, до села,
До хати над Сулою,
На узвишші,
Де аж киплять від нетерпіння
Вишні
На обріях святкового стола…

Яка трава!
Джерельце жебонить,
Крізь нетрі продирається,
Уперте…
Хотів би тут я радісно померти,
Воскреснути в траві –
І знову жить.

1999

«Козацькому роду нема переводу…»
Високі могили
степи стережуть,
І пращурів коні,
Забрівши у воду,
Пливуть до нащадків, заклично іржуть.
Озвися, бандуро, дзвінка і басиста, –
Немає Мазепи,
Нема ж і Петра!
Історія наша правдива і чиста,
Й вовік незмілима,
Як води Дніпра.
Зруйновану Січ поминаймо не всує –
До неї з повагою ставився Маркс,
І слово Сірка повнокровно пульсує
У серці і в пам’яті кожного з нас.
Пишаюся тим,
Що козацького роду,
Що я українець по мові й крові…
Великому роду нема переводу –
Ми досі живі,
Після в с ь о г о – ЖИВІ!

Трагічно загинула мати.
Фашисти спалили село.
А батька мого в невідомі солдати
Війна записала:
Ні смертної дати,
Ні навіть могили – вінки покладати…
Все інше – у мене було!

Дитинства свого не шукаю –
Густим бур’яном заросло
Чи, може, спливло, мов листок по Дунаю,
В чужій стороні не питаючи краю,
Де гілка його в розмаїтості гаю…
Все інше – у мене було!

І долю мою на поталу,
Завбачно підтявши крило,
Тягли, мов злочинницю, до криміналу,
Ламали помалу поламану змалу…
І зиску позбавлену, і капіталу…
Все інше – у мене було!

Все інше – було:
Небувало
Буяло, шуміло, цвіло,
Мов повінь, в тісних берегах вирувало,
З корінням столітні дуби виривало,
Й душі не здавалось ніколи, що – мало…
Раділа душа, що – було!

Веселі ми й дотепні, бо – хохли,
І справно ведемо хохлячу справу:
Жартуючи, сусідам віддали
І добру славу, і свою державу,
І назву Русь, бо нащо нам вона
На вдачу нашу, розумом ледачу,
Й Сірковий череп (то вже дивина!) –
До шапки Мономашої вдодачу.
А що вони – сусіди – нам дали
Натомість, на веселе розговіння?
Вони дали нам повен віз хули
Та повне історичне безгоміння,
Та ще "язык могучий",
Залюбки
Оздоблений "крутими" матюками,
Щоб власні проковтнувши язики,
Ми "штокали" чужими язиками.
О, ми такі – нічого нам не жаль:
Ні гідності, ні Гоголя, ні Галі –
Аби лиш задушевний брат-москаль
Не нахромив нас гузнами на палі.
Все забирайте – в нас того добра,
У нас того вина – та й повні чаші...
Не можемо віддати лиш Дніпра
Та ще могил –
Вони давно не наші.

1993

До ваших вікон, тітко, я прийду, –
Не посоромлюсь і не погордую, –
Постукаю в шибки, заколядую
У всіх сільських обмовниць на виду.
Хай сіється і родиться у вас,
В дітей, онуків, правнуків майбутніх.
Хай у світлицях,
На місцях покутніх
Щоранку сходить хліб у добрий час!
Переступлю поріг ваш –
Цю межу,
Що розділяє спільну нашу муку,
Візьму в свої
Безкровну вашу руку
Й про все, немов на сповіді, скажу...
(Мене з колиски вчили не любить
І вас, і вашу глинянку-хатину,
Бо ви, мовляв, поклали в домовину
Мою матусю – жити б їй та жить!..
Хіба ж її забудеш, молоду,
Хіба ж у долі виплачеш, єдину,
Холодну обійнявши хрестовину
В зимовому остудженім саду?!).
Скажу:
Розруха... Засуха... Війна...
А ви були колгоспним головою
І теж борщі варили з лободою
І чашу горя випили до дна.
Свою малечу мали на руках,
Артільні справи горбили вам плечі.
А в тій артілі не було, до речі,
Ні коника, ні віжок, ні цвяшка.
По-своєму жаліли ви жінок:
Щоб з голоду в запіччі не вмирали,
Ви їх у плуг іржавий запрягали –
Орати вигін зрання й до зірок
І сіяти свиріпу і рижій,
І кользу –
На куліш чи на макуху...
Зверну я все на засуху-розруху,
А ви мовчіть.
Нічого не кажіть.
Промовчіть про негадану біду,
Про виорану гітлерівську міну,
Про Ганну, Мотрю, Катрю, Антоніну
Й про Настю – мою матір молоду.
Мовчіть...
Вони ж бо вас не прокляли
За те,
Що ви лишилися живою
Й самотньою, невтішною вдовою
На тридцять років їх пережили;
Що ви без них з руїни підняли
І наш колгосп,
І зранену державу,
За вашу славу чесну
І неславу
Несправедливу...
Ні, не прокляли.
І я сповна прощаю ту вину,
Яка була не вашою виною, –
Ви чиста і свята переді мною,
І я молюсь на вашу сивину.

Любов дрімучою була,
Без висновків свідомих,
Вона нікуди не вела
Із обширів відомих:
Село та ближні хутори
Єдиної сільради...
Окрім Холодної Гори,
І не було принади.
Читав, звичайно, про краї
Широт чужих, далеких,
Куди літали солов’ї
Щоосені
Й лелеки...
У школі вчили,
Що Москва –
Найкраща, наймиліша,
Та то були лише слова,
Одні слова, не більше...
Щоліта соняхи цвіли
І зріли на осонні,
В бережині Сули скубли
Траву-отаву коні.
Я пас корів на вигонах
І зі штанців поволі
Я виростав,
А вітер пах
Все дужче духом волі!
Все дужче пах мені щодня,
Бентежачи наївну
Дитячу душу...
Я в піснях
Вже слухав Україну,
Вже бачив Київ і Дніпро,
Мені відкрилась мова –
Народу нашого добро
Й життя першооснова.
Мене обсіли чудеса,
Дива заполонили –
Я перші вірші написав
У затінку калини.
І в них ішлось не про Москву,
Не про якісь Курили –
Про Україну зорьову
Слова заговорили.
Любов дрімуча і сліпа
Поволі прозрівала:
Вона в моїх лісостепах
Зозулею кувала;
Співала в росяних полях
Вона перепелино
Й мене виводила на шлях:
"Іди у світ, дитино!"
І я пішов тоді у світ,
Об’їздив півкраїни
Й не бачив за півсотні літ
Другої України...
Одна вона у нас,
Одна,
Єдина й неділима,
Зо всіх околів вирина,
Встає перед очима;
Тривожить серце,
І його ж
Надіями втішає...
Святий,
Аж молитовний
Дрож
Мене не полишає!
Жертовно-гострий
Вічний біль
Не крає – розриває...

О, не питайте:
"Ти звідкіль?" –
Нема її, немає
Тії Вкраїни!
Є мана,
Що вводить нас в оману:
То потопа,
То вирина
Щораз із-за кургану;
То вирина, то потопа...
А ми у власній хаті,
Мов до ганебного стовпа
Злидотою прип’яті.
Не лише з Прип’яті біда
По водах і по суші –
Гнила
Московська
Стріль-вода
Струїла наші душі.
Верховна Рада в нас –
Чужа
(Чужіших не буває!),
Москаль гострить на нас ножа,
Хохлюга помагає.
Нас обідрали до кісток,
Та ще й до серцевини:
У нас,
Як випаде наш строк,
Не буде й домовини!
Нам рот заткнули,
Нам язик
Заціпило,
А мова...
Немає мови – тільки крик.
Немає слів – полова.
Яка державність?
І чия?
Я знаю, що не наша.
Традицій наших течія
Пересихає...
Чаша
Все порожнішає –
Добра
Від зла ж бо не буває:
Не буде скоро вже й Дніпра,
Пракорінь вигибає
В землі отруєній...
Хохол
З червоним партбілетом
За білокам’яний престол
Готов лягти скелетом.
Він до Москви –
Хоч так, хоч сяк –
Все проситься у прийми...
(Наш Моїсеєнко, земляк –
Земля його не прийме
Вкраїнська!
Пещений Мороз
Та іже з ним – герої:
Їм подавай чужий навоз,
Бо власні перегної
Смердять, розпещеним).
Така
Сучасна Україна:
Гірко-солона,
Прегірка,
Згорьовано-чаїна.
Немов омела на вербі,
Що хилиться низенько,
Сидять у неї на горбі
Ткаченко й Симоненко,
Та ще й підспікер Мартинюк –
Комунівська нікчема,
Та Козолупенка онук,
Мій землячок
Марчéнко...

Моя ж у виріях літа,
У вимріях, у мріях,
Її священна висота
В захмар’ї десь міріє.
Вона ще буде – золота,
Вовіки незнищима,
Душею чиста і свята,
І з карими очима!
Її сподівану яву
Побачу хоч на схилі
Життя...
Якщо ж не доживу –
Відчую і в могилі...

1999

Та що ж ми справді за народ?!
Щасливі буть покірними,
Без вигод часто
Й нагород
Чужому служим вірно ми.
Ще й кричимо гуртом:
"Віват!"
На примусовім вічі ми,
Де самозваний старший брат
Хохляцтвом нас увінчує
І тим увічнює своє
Не-право нами правити, –
Дихнути вільно не дає,
Не те, що волі прагнути!
Заткнувши ковбасою рот,
Стаєм щоразу нижчими,
Бо ж "нестандартних"
Ешафот
Підрівнює-винищує.
Нащадки славних козаків,
Ми стали просто "моськами"
І недостойні кізяків
З конюшні запорозької.
Прапранащадки пра-Русі,
Свій рід забули –
Мовби ми
Були, і є, і будем всі
Справік "російськомовними".
А ми ж насправді – не такі
І не сякі, як деякі, –
Ми не ламаєм язиків
І знаєм їх по декілька.
І мову рідну – зберегли,
І шаблю – відкопаємо.
Ким наші пращури були –
Уже не забуваємо!

1995

Ця мова могла
Народитися тільки в раю...
А ми, вахлаки,
Занехаяли мову свою,
І мову чужинців –
Підступно-отруйну змію –
Пригріли
В справік українському нашім
Краю!
Нас мова чужа
І принижує і зневажа
І нашу духовність з’їдає,
Мов крицю іржа, –
Вже й рідна земля нам чужіша,
Ніж просто чужа,
І байдуже нам,
Де цьому яничарству межа.
Ми – раю вигнанці,
І вигнано нас недарма, –
За нашу любов
До чужих батога і ярма,
За те,
Що ми є,
А неначебто нас і нема,
За те,
Що язик галасує,
А мова – німа.
Ця мова могла
Зародитися тільки в раю
Для того,
Щоб люди створили любов і сім’ю,
І пісню таку,
Що натхнення дає солов’ю...
Чого ж бо ми так занехаяли мову свою?!

Україна – не дишло..не дзиґа, не біта
Не крутнеш, не повернеш, не вдариш по пиці
Україна – кобіта..ще й славна кобіта..
Україна – то пишна сільська молодиця..

Не вінок, а очіпок..а в свято-хустина
І сорочка на грудях напнута до тріску
І за руку усюди – маленька дитина
До якої ще пряник чередується й різка…

До якої ще мова не завжди дієва,
Часто сльози, чи окрик – засторога від бід…
І отак день за днем…напрацьована Єва
І за руку її неслухняний нарід…

Чоловіка нема. Був Адам – але сплинув
Заробітки, діла… і бозна-яка блаж
А вона осталась…бо у матері – спина,
А у батька інсульт і валився гараж…

А вона осталась..без коханця і брата..
Тільки часом кума присила пармезан
І олії два літра…і ще чоколяди..
Італійський привіт для сільської мадам…

Зранку поле, худоба і вмити дитину,
Щоб розвиднились очі і брали блакить…

Україна не дишло…Україна – людина
Ви кохайте її, а не просто беріть…

Сула і Псло течуть в моїй крові –
Юнацьких мрій зализують руїни,
Аби на свіжих дернах України
Мої Великороди й Низові
Вростали в небо синє без журби,
Без тягаря минулого на плечах
І не шукали виходу у втечах
З низин обжитих за чужі горби.

Моє село на гілочці Сули –
Пекуча, найродиміша кровина, –
Моя провина в тім, що пуповина
Обірвана… Джерела всі втекли
В драговину журби – не загорби,
Пропали не в чужім – своїм болоті…
Моє село, живу в такій скорботі –
Хоч вішайся ні тіні від верби!

А в Сумах Псло – ще хлюпає весло,
Ще хвиля б’ється в берега цямрину, –
Де я навіки втратив Катерину,
Де все, що я посіяв, не зійшло…
В текучім сні в нев’янучій траві –
Несуєтна пульсуюча стежина:
Іду по ній – там Суми, Катерина,
В очах у неї – сплески хвильові…

2001

* * *

Село моє – найвища насолода
Води в криниці в чаші комишів.
Не поскупилась матінка-природа,
Витворюючи диво для душі!
Сула селом уздовж химерних вулиць
Вужем шелескотить: наз-до-же-ни…
Летить бджола у потаємний вулик,
Лишаючи слідочок медвяний.
Грушевим цвітом закутки пропахли.
Посеред лук, без припутня, щодня
Пасуться верби, взявши попід пахви
По кілько полохливих вербенят.
І – солов’ї!
Витьохкують натхненно
Таку погоду – кращу, ніж в раю.
А я ж бо думав: знаю достеменно
Усе про рідну Марківку свою…
Багато що відкрилося уперше,
Однак – не все.
І добре, що не все:
Ще ж стільки дивовидів і довершень
Мені село гостинно піднесе!
Подякую за воду і за вроду,
За день погожий і за гожу мить,
І коника в траві не потривожу,
І цвіркунця у згадці –
Хай цвірчить…

1995

Отам я ріс, отут,
Он за оцим парканом, –
Тоді був тин-тинок,
Теперки ж пан-паркан, –
Я безталанним був,
І звався хуліганом,
Бо кожний сирота –
То, звісно ж, – хуліган!ї
А хто тепер живе
За мудрим цим забором?
Навряд,
Щоб тут росла
Весела дітвора!
Змінилося село –
Вже не співає хором.
Баян веселунів
До клубу не збира.
на хащу схожий парк.
Останні новосілля
Ровесники мої
Справляють на горбі, –
Тож добре,
Хоч хрести
Біліють серед зілля,
Не зрубані,
Стоять
В просвітленій
Журбі!
Ось тут я пас корів,
Сусідських, безперечно, –
Своєї не було,
Й нічого – не було...
Он там вітряк стояв
Так храмово-статечно,
Бо справжній божий храм
Колись прокляв село.
Не пізнають мене
Хати оці, селянки,
Сула не признає
За того хлопчака,
Що глибоко пірнав
У дивосвіт світанків
І від життя, дивак,
Див неземних чекав.
До школи не піду, –
Хай тихо помирає,
Закинута, стара.
В запущенім саду, –
Веселками шибок
Нова
на площі
грає,
В два поверхи дзвенить
У світа на виду.
Тут нікого, мабуть,
Докорами карати –
За давністю років
Одвіялась вина...
На дальнім пустирі –
Всіма забута
Мати,
Але ж вона,
Така,
Забута,
Не одна!
Між вербами пройдусь,
Під вербами присяду,
Про все і не про все
В душі перемовчу:
Немає в ній ладу
Й не буде, видно, ладу
У храмі,
Де чомусь
Погашено свічу.

1995

Ораторія


1
Відлітають лелеки.
Чи далеко?
Далеко-о-о...
Україноньки небо
Позаду залишимо...
Лишенько!
Море піняві хвилі
Під нами простеле...
Ой, леле!
Над чужинськими горами
Крила розгорнемо...
Горе вам!
Обпече нас безжально
Пустеля огненна...
Ой, нене!

2
Прилітають лелеки...
Лелеки,
Звідки ви?
З чужедалі далекої...
Нас безжально палила
Пустеля жахлива
І море не раз
Проковтнути хотіло...
Щасливі – летіли!
І небо вгощало
Уламками грому –
Додому!
Вітри нас трощили
І хмари дощили...
О Батьківщино!
І поле, мов скатерть,
Й солодка утома...
Це ж дома!



1968

Засумую в Сумах, засумую,
Сумнівами душу перев’ю,
Розсідлаю долю,
Обеззбрую,
Обеззбрую воленьку свою.
Вже мені по світу не гасати,
Не гасити галасу пожеж
І коня щодня не випасати
Біля протилежних узбереж.
Засумую в Сумах, на вокзалі,
Доки ще автобуса нема,
Доки й сльози світлої печалі
Батьківщина витре крадькома.

Тут перехрестя прагнень всіх
З "варягів в греки", з Азії в Європу.
Топтали землю пращурів твоїх
Ще до часів Всесвітнього Потопу.

Тут перетнулись всі світи
І клекотить народів воля,
Долаючи століть мости,
Вони творили твою долю.

І хто тут тільки не ходив
І не ламав списи і стріли.
Хто воду, як вино, тут пив,
Кого любов тут не зустріла.

Хто сіяв хліб і жав його в покоси,
Хто на світанку пив сріблясті роси,
Хто млів від туги, як зійде серпанок,
І коси розплітав чарівних бранок.

Тут козаки рубались до нестями
За Богородицю, любов і долю,
За рідну землю, українській хліб і волю,
Були за панібрата навіть із чортами,
Щоб не стомилась шабля гратись з ворогами.

Усе минуло, все давно пройшло,
Усе змололось в часовому горні,
Та все ж лягло, як спогад, на чоло,
Створивши твої риси неповторні.

Ти різна, як усі, хто жив до тебе.
Твою красу вмиває вранці небо,
Земля тобі плете вінок із квіту,
В тобі зима лютує, пестить літо.

Таких, як ти нема у всьому світі,
Грайлива і довірлива, як діти,
Різка і гостра, іноді аж з перцем,
Із щирим і завжди відвертим серцем.

Ти - Українка, горда і красива,
Ти, як козачка – непокірна, сильна,
Ти незбагненна, мудра і жадана,
Сестра і мати, донька і кохана.


© 2012

...поблагословиш,
і торкнешся мечем
рамена достойного сина.

І стане той день
найостаннішим днем
для лиха,
що в чорну годину
шаманить,
шматує,
шмагає навхрест
півмертву
надію останню…

Плекай, Україно,
і гідність, і честь.
Бо лицарі* –
вже підростають.

2012

Живу в незалежній державі –
Свої в мене сльози і сміх.
Росії обійми тужаві
На горлі й на ребрах моїх.
Затруєну воду дніпрову,
Привласнивши,
П’ю досхочу
І рідну прабатьківську мову
Лелію, мов кволу свічу.
Сусіди зі мною ласкаві –
Не гребують хлібом моїм,
Хоч сам я у власній державі,
Бува, недоп’ю й недоїм.
Надії мої нелукаві:
Чужого не хочу,
Аби
Не знати в новітній державі
Старої,
як вічність,
ганьби!

* * *
Не знаю, де кінчаються дороги
Людських шукань добра і досконалості,
І сумніваюся, що є кінці в доріг...
За сумнівами істина зоріє:
Кінця нема і не повинно бути...


* * *
Нікого... Один на один
Із своєю совістю.
А совість на мене дивиться
Очима моєї матері,
Такими суворими й ніжними.


* * *
Помиляюсь. А потім караю
Сам себе за негідний вчинок.
І якщо біді не зараю,
До людей іду,
Щоб навчили.


* * *
Море, мов скатертина,
Золотим по голубому вишита.
А серед голубіні і золотавості –
Білим – кораблики вишиті,
Крила і зойки чаїні...


* * *
У весни-дароносиці
Для кожного радість вготована:
Для пралісу – пролісок,
Полю – зело,
Соловейко – для вишні...


* * *
Шукаю образу, а в ньому – змісту,
А в змісті намагаюсь віднайти
Таке, що подавало б серцю звістку:
Куди іти, і як,
І з чим іти.


* * *
...Прокидаюсь. І марю веснами.
Риюсь в пам’яті, ніби в мотлосі.
І махаю руками,
Мов веслами,
В океані своєї самотності.


* * *
Робочий піт, він весь на видноті,
Він котиться по світлому обличчю,
Брудний, а дивно,
Так обличчю личить,
Немов сльоза – троянді почуттів.


* * *
За келихом вина згадав про тебе
І про свою вину перед тобою,
Підніс до вуст –
А в келиху сріблиться
Твоя солодка і гірка сльоза.


* * *
Криниця смутку –
Чарівна безодня,
І я над нею,
Журавель самотній,
Впустив у воду золоте відерце.


* * *
І свято минуло,
І радість у серці вляглася,
А квіти безсмертника й досі цвітуть,
І ніколи їм
Від безсмертя свого відпочити.


* * *
Смарагдова хвиля
Хлюпає в серце, в зіниці.
На парашуті із сонячних променів
Перший листок опускається тихо
на землю –
Рожева сльоза вересневого смутку.


* * *
Не тільки й світу, що в вікні,
Це так, але ж вікно –
Не просто дірка у стіні:
Вікно у світ
Воно.


* * *
Очима Шевченка –
Гніваєшся,
Очима Олеся – сумуєш,
Очима Вишні – смієшся,
О мій кароокий народе!...


1971

Крізь пітьму сторіч,
Мов сто свіч крізь ніч,
До моїх до віч
Продирається Січ,
Закипаючи у моїх очах,
Мов козацька кров на чужих мечах.
Калинова кров, мов полин, гірка,
Полинова кров, що вино, терпка.
Знову Січ січуть – сто струмків тече.
Не мене січуть, а мені ж пече.
Січ кричить з очей, із моїх очей –
Так кричать з печер кремаційних печей.
Лише дзвін мовчить – вирвано язик –
Там, де Хортиця, там, де Чортомлик.
Сікачі неправд, ятагани кривд –
Та й прямісінько в передсмертний крик,
Та в самісінький корінь-корінець,
Щоб однісінький (та вірнісінький!)
Був усім кінець.
Щоб, посічені, полягли усі –
Ні Вкраїни щоб, ні тобі Русі.
Тихая вода дужі греблі рве...
В сивій пам’яті Січ жила й живе.
Кошовий вогонь досі не прочах,
Не поблідла кров на чужих мечах,
Бо козацька кров зовсім не така,
Як у рекрута, як у мамлюка.
Ой, не в тому річ, що спалили Січ,
Ой, не в тім біда, що знесла вода...
Та й не в тім добро, що хмільний Петро
По Неві розлив безневинну кров...
І не в тім прогрес, що Дніпро вмира...
Тільки це уже не вина Петра.


1968 – 1989

Літературні "генерали"
(Чи на новісінький лампас,
Чи про запас) всі гонорари
Повідбирали ласо в нас.
І, відповідно ж, видаються
За наш рахунок – чин є чин, –
Їх доньки заміж видаються
За відповідніших мужчин;
Синочки в бізнесі, в посольстві –
З ненашим гонором таким...
... В душі ліричній плаче Сольвейг
І не блокується ні з ким.
Недавно я, услід за Блоком,
Продав за мідні копійки
Бібліотеку – ненароком,
Невільний звершив гріх тяжкий,
Бо голодуха – не житуха...
Дарма, що влада повсякчас
Нам віша локшину на вуха,
Мовляв, піклується про нас.
Писання наші не потрібні –
Неприбуткові ж бо вони,
А ми до тих панів подібні,
В яких на трьох одні штани.
З поетів кпинять товстосуми
Й тузи пузаті неспроста –
Безсмертні "Думи мої, думи..."
Ніхто із них не прочитав.
Їм не до шмиги слово Стуса
Відчути; їм не дорости
До Калинця... Одна спокуса
В "еліти", Господи прости,
Гребти під себе, заковтнути
Все, що пооберіж Дніпра,
А всі священні атрибути
Для них лиш брязкальця, їй-пра.
Від Гончарового "Собору"
На них не впала навіть тінь,
А щоб піднятися на Гору
Чернечу – в них нема хотінь.
А до Франка чи Українки
Для них і стежка заросла;
Дістатись їм з хоромів ліньки
Й до рідного колись села...
... Пишу ці вірші не в шухляду –
Надії крихітка ще є
Достукатись, збудити владу,
Донести слово їй своє.
Сусіди й родичі сміються:
"Чого ж наївний ти такий?
Горшки в провінції лиш б’ються
Й кому потрібні черепки?!".

2005

Ось тут,
Серед оцих проваль –
Початок і кінець:
Сільська історія-печаль
Звелася нанівець.

Труди-потуги поколінь,
Вершини всіх старань
І сподівань –
Пішли у тлінь,
Шубовснули у твань.

Лишилась назва,
Та і та
Зотліє, мов зола, –
Ніхто дороги не пита
До бувшого села.

В усі кінці біжить-тече
Розбурхана рілля...
О, як мені все те пече
З минулого,
Здаля!

2007

Ми – прадавні арії,
Стародавні орії.
Обхитрили Дарія,
Згідно праісторії...
А сьогодні – парії
України хворої...
Хто ж нам світ захмарює?!
Що ж наш рід виморює?!

2003

Розуміємо, що треба
Якось жити-виживати…
Але ж, Господи,
Ганеба
Козакам – козачкувати,
Рачкувати на догоду
Новоспеченій "еліті",
Честь козацького народу
Плямувати в білім світі!
Від ординської навали
Ми нічого не навчились , –
В москаля козачкували
І до ляха приловчились;
В комуняки плазували
У підніжках по багнюці,
Власне тіло шматували
Задля диких революцій!
Бігли ми наперегінці
На верхи якісь міфічні…
О, які ми, українці,
Безпорадні й безпомічні!
Ми без пряника не можем,
Канчука нам треба дуже…
Силам чорним, зловорожим
Не одне століття служим.
Доля нам дарує волю
І свободу довгождану –
Ми ж роз’ятрюєм до болю
Окаянну давню рану,
Колінкуєм перед катом:
"Ми не хочемо задарма…
Будь і далі старшим братом –
поверни нам рідні ярма!
Ні Мазепи, ні Петлюри,
Ні Бандери не жадаєм , –
Поверни тюремні мури,
Бо для нас вони є раєм!"
В нашій думці-поведінці
Є щось дико-хворобливе…
Може, ми – не українці?
Може, й правда,
Що хохли ми?
А хохлюзі – по заслузі?
Яничарові – по чарці?
Що ж тоді – калина в лузі
І до чого – грона ярі?!
А навіщо – козаченьки,
Ті,
Що коників сідлали?
Не було у нас Шевченків?
Симоненки геть пропали?

Піднімаюсь над собою,
Над своїм життям
Бурлацьким,
З вікового перегною
Шаблю вирию козацьку;
Кров’ю змию ржу погану
Із ославлених клейнодів –
Українцем знову стану
В гроні націй і народів!
Не піду козачкувати
До пихатого вражини,
Щоб моя стражденна мати
Знов соромилась дитини.
Не піду я воювати
Ні чеченців, ні татарів,
Щоб себе прогодувати
Із кривавих гонорарів;
Не лизатиму сідницю
Щохвилини, день по дневі,
Ні своєму – українцю,
Ні чужинцю – москалеві!
Краще в голоді та в згоді
Виживати на руїні
В неподоланім народі,
В незалежній Україні!

1997

Вірую –
В українське довготерпіння,
Що таки ж перетре каміння
Й по краплині вицідить воду,
Що розбавила кров народу!

Вірую! –
Буде кров і густа, й гаряча,
Закипить в ній козацька вдача,
Й під зіркими ізнов зірками
Вродить Гонтами і Сірками!

Вірую! –
Від Андрія від Первозванного
Для народу небезталанного
Все відпущено вищою мірою…

Вірую!


2001

Купно їх возили й поодинці
До північносяйних Соловків,
Курінних моїх, праукраїнців,
Курінних моїх пракозаків.
Попереду – батько Калнишевський,
А за ним – цілісінькі коші,
Від часів татарського нашестя
Так ніхто Вкраїну не душив.
Гай, мій гаю, степе і лимане!
Все було, та тільки не спливло:
Не чужі, а власні басурмани
Повели Вкраїну за село,
За вітряк, що долю перемеле
На голодну муку;
За курган,
Із якого коршуном – ой леле! –
Зорить вниз незнаний ще тиран.
...Попереду – Плужник солов’їний,
А за ним – цілісінькі ж полки!
Боже мій! Велика Україна
В острівні вмістилась Соловки...
Хто ж ми є, вчорашні українці,
Низові забуті козаки?!


1990

Ми в дитинстві ділились
На «своїх» і «чужих».
Ми «чужих» не жаліли –
Йшли «війною» на них.
Часом кров проливалась –
Мир тоді наставав,
І безногий Володька
Рани всім бинтував;
Наші сльози і соплі
Витирав кулаком,
З однієї баклаги
Напував молоком...
Ми дорослими стали:
Ні «чужих», ні «своїх» –
Однорідне суспільство
Одномірне для всіх;
Однозначні поняття
Про своє і чуже
Конституція наша
Стереже й береже.
Лиш безногий Володька –
Сивий сторож нічний –
Цілим світом забутий,
Всенародно нічий.


1990

І в наше обезлюдніле село,
Й до нашого печального порога
Воно прийшло і радість принесло –
Веснотравневе слово – перемога.
Як зазвучав нечувано майдан
Жіночими тонкими голосами!
– А де ж Петро?
– Микола де?
– Іван?
– Ок-са-на?

Цвіли сади,
Буяв зелений вир,
Гриміли над столицею салюти.
Сміявсь і плакав молоденький мир –
Себе самого ще не міг збагнути.

1977

Ще довго хвилі спогадів печальних
котитиме крізь час Інта-ріка…

А серце озивається причально,
за линву слів хапається рука.
Бо як же – цій землі – одній із болем:
святе – на дно, і найдорожче – вщерть.

Коли по сподіваннях – тільки кола,
хтось мусить викликати зло на герць,
без докору і страху. Не зважати
на зойк юрби: «З пером – на вітряки!»

Такій свободі – прутиками – ґрати.
Такій любові – прихистком – віки.

2012

Міцнієш в чужих країнах,
Збираєш далекі лаври.
Збираєш та звозиш додому
Свічки, сувеніри, креми…
І пригорщі слів удачі.
(Їх кажуть тобі немало),
Бо вірять у світлий зачин,
Бо вірять у твою щирість.
Медалі взамін ударам,
Цукерки – антибіотикам.
А вдома чекає мама,
А вдома під снігом – вічність!
І кілька котиць улюблених,
Вже статусних, возвеличених,
Які тебе раді бачити,
Які тебе гарно вивчили.
Чергове твоє відрядження…
(Уже й за кордоном визнали)
Однак, все ж додому тягнуться
Всі спогади разом з візами.

Найвище право: жить відверто
Серед людей, на видноті
Й з високим іменем померти
На безіменній висоті.
Померти й знову відродитись
В піснях, у споминах, в синах…
Вітчизні вічно колоситись
На чесних наших іменах!


1980

Дай Боже! Тому, хто не бачить,
Прямої світлої попутної дороги.
Тим підкажи, у кого серце плаче
І приведи до рідного порогу.
Безсилим, Боже, дай такої сили,
Любов свою змогли щоб захистить.
Закоханим усім пташині крила,
Для них хай буде щастя кожну мить.
І тому, хто не вміє чути правди,
Дай доброї погожої пори…
Бо я щаслива, милий мій і рада
Що й ти щасливий. Душу отворив,
Дістав із неї найдорожчі перла
Всі прислухались і земля завмерла.

Погомоніти б з кожним кленом,
який мене ще впізнає,
про коріннєво-сокровенне,
що нам наснаги додає.

Ось цьому дереву - сто років,
а цьому й більшенько, видать,
ще скільки корисних уроків
вони могли мені би дать!

Найперше - вірності святої
своєму краю і землі,
де наш формується світогляд,
великі принципи й малі.

По-друге - світлої любові
до родоводу ще з прапра-
віків, замішаних на крові
й воді козацького Дніпра.

Ще не помру, бо маю справу,
бо прагнуть ще не перестав
до того гаю, того ставу,
де я лицем до сонця став...


із книги "Цим дорожу", 2011 р

Яка любов - кожнісінька клітина
Пронизується болем до кісток!

А там,
де був калиновий місток,
Тремтить лишень тоненька павутина...

Круглий сирота свого народу,
Був я з дня народження самотній.
Корінь роду не в цілющу воду
Вглибився – засох в траві болотній.

Вимерли до пня Великороди,
Низові геть вилягли покосом,
Тож мене, безродного, без згоди
Досі обзивають малоросом.

Недруги всечасно однакові –
Виродки ж усі, гермафродити
Прагнуть козаку-одинакові
Українську пам’ять вкоротити.

Зась, кажу вам, правнуки погані
Прадідів всеславних і великих –
На всеукраїнському Майдані
Вас я не помітив, хохлопиких!

Там були правдиві українці,
Завше монолітні в обороні,
Тож не міг я всидіти в криївці
В посиніло-білім регіоні.

Світ увесь пізнав нас: хто ми й що ми
І чиї ми діти. І тоді ж я
Притьмом зруйнував своє барліжжя
Й вийшов на всі обшири-огроми!


2008