*
Нині вітряно і хвилі перехлином.
Скоро осінь – лине в кольори місцина.
Зміна барв цих, Постуме, вірніша плином,
ніж на подрузі нарядів переміна.

Діва тішить до межі своєї ваби -
далі ліктя і коліна тануть знади.
Як же кращі не тілесного розради:
Ні обійми неможливі, ані зради!

*
Відсилаю тобі, Постуме, ці книги
Що в столиці? Стелять м’яко? В снах не черство?
Як там Цезар? Що ладнає? Все інтриги?
Все інтриги, вірогідно, й ненажерство.

Я сиджу в своїм саду, горить світильник.
Ані слуг, ні любки, ні гостей поштивих:
за слабких оцього світу і за сильних
лиш узгоджене гудіння комашиних.

*
Тут лежить гендляр із Азії. Толковим
був купцем - і діловитим, і не зичним.
Вмер одразу - лихоманка. За торговим
він ґешефтом плив, а не за снивом вічним.

А за ним легіонер - під грубим кварцом.
У баталіях Імперію уславив.
Скільки раз могли убити! Вмер же старцем.
Так от, Постуме, - і тут немає правил.

*
Хай бо, Постуме, не кожна курка - птиця,
та і з курячим єством уп’єшся горем.
Вже як випало в Імперії родИться,
то живи в глухій провінції над морем.

І від Цезаря далеко і від хуги.
Марно лестити, спішити, торопиться.
Тільки зле, що всі намісники хапуги?
Та хапуга все ж не те, що кровопивця.

*
Перебути вдвох, гетеро, доки злива,
я не проти, та, давай-но, без торгівлі:
бо сестерцій із того, що криє, тіла
брати - се ж, як дранку вимагати з крівлі.

Протікаю, кажеш? Тільки де ж калюжа?
Щоб калюжу залишав я – не бувало.
От коли собі знайдеш якого мужа,
протікатиме тоді на покривало.

*
Ось і більше прожили ми половини.
Як в таверні сивий раб казав зі Смирни:
«Озираючись, ми бачим лиш руїни».
Погляд, хоч і надто варварський, та вірний.

Був у горах. І вожусь оце з букетом,
глека кращого наповнюю водою.
Як там в Лівії, мій Постуме, чи де там?
І донині упиваємось війною?

*
А ще, Постуме, намісника сестриця -
худорлява, але з повними ногами,
ти, ще спав із нею, - віднедавна жриця.
Жриця, Постуме, і водиться з богами.

Приїзди, наллю вина, вчастую хлібом,
або сливами. Розкажеш мені вісті.
Постелю тобі в саду під чистим небом
і сузір'їв імена назву провісні.

*
Скоро, Постуме, твій друг, в кінці складання,
відніманню боргувати перестане -
з-під подушки забери зі зберігання
все, що знайдеш, та на похорони стане.

І, за звичкою, направ ходу кобили
до стіни міської, у гетер палату.
Дай ціну їм, за яку колись любили.
Щоб за ту вони й оплакували плату.

*
Зелень лавра, потривожена до дрожі.
Двері настіж, запилюжене віконце.
Стільчик кинутий і пустки слід на ложі.
Ткань, що вбрала в себе полудневе сонце.

Понт шумить за смоляною млою піній.
Вітер з мису б'ється з парусом Париса.
На розсохлому ослоні - Старший Пліній.
Дрізд щебече в шевелюрі кипариса.

І

Вівторок. Вересень почався.
Дощ крапав всеньку ніч як смерть.
Все птаство полетіло геть.
Лише я сам один – хоробрості навчався,
І навіть не дивився їм услід.
Холодний небосхил – руїна.
Дощ заливає вбогий посвіт.
І не потрібна тепла лагідна країна.

ІІ

Я тут похований живцем,
Я жнивом в сутінках кульгаю тут мерцем.
І чобіт розриває поле
(вирують наді мною будні дні),
Та зрізані стеблини лізуть догори,
Не відчувають майже болі.
А верб гілки,
Шпигують - свій рожевий мис
в болото – там де знято охорону,
ще й гомонять, кидають вниз
гніздо жулана геть, додолу.

III

Прожебони, пухирся й шурхоти.
Прискорювати кроки не мені.
І спалах, що відомий лиш тобі
гаси.
Я змерзлу до стегна долоню тисну
плетусь до пагорба і висну
без пам’яті, з якимось звуком-прахом,
підборами каміння зачіпаю.
Схиляюсь до струмка, зітхаю
І дивлюся довкіл зі страхом.

IV

Що ж, хай лягла безглуздя тінь
На мої очі, хай всмокталась сирість
до бороди, і поправляти кепку лінь –
оцей вінок, що сутінкам як милість,
і риска ця, яку душа ніяк
не зможе перейти –
і годі прагнути однак,
за комір, ґудзики, ковнір
за чоботи і рукави.
Та серце калатає відшукавши
Роздерті рани. Холод-звір
трясе його, потрафивши.

V

Белькоче піді мнов вода,
і тягнеться мороз у отвір рота.
Інакше не назвеш: чим може
бути не обличчя, а місце урвища
булого?
Мій сміх – шульга
і сутінкову гать тривожить.
І кришить темноту дощів порив.
І образ мій інакший, як людина,
втікає від повік,
підстрибує на хвилі
під соснами, а потім під вербою,
гаптується з моїми двійниками,
ніколи не згубитися мені.

VI

Прожебони. Гризи зогнилий міст.
Хай мжичка, оточивши кладовище,
їсть фарбу зі хрестів.
Але отак кінцям трави
болоту не додати сивини…
Топчи кожух,
нутруй серед густої ще листовини.
Вдирайся по корінням у глибини
і там, у чорноті землі, як тут – правіше серця,
всіх привидів і всіх мерців буди.
Нехай втечуть, шматуючи кути,
по жниву, по змарнілим селам
махають налетілим дням,
як капелюхами опудал.

VII

На пагорбах, під порожнечею небес,
серед доріг які плетуться тільки в ліс,
життя зрікається само себе
і дивиться на форм відміни,
нуртуючі довкола. І коріння
за чоботи чіпляються мої,
і гаснуть всі вогні в селі.
І я іду по нічиїй землі,
у Небуття я позики прошу добром.
І вітер рве із рук моїх тепло,
І плюскає водою у дупло,
І крутить бруд стежини килимом.

VIII

Направду, тут мене нема.
Десь я на стороні, за бортом.
Тужавіє та лізе догори стерня,
як борода на тілі мертвім,
і над гніздом, в траві роздертім,
кипить мурах марнотна метушня.
Природа нищить, що підвладне долі,
так є. Але її лице при цьому –
нехай черлене від заграв та втоми –
стає лихим намарно, мимоволі.
Усю правицю почуттів – мою –
стискаю і тікаю з лісу:
ні, Господи! В очах завіса,
не перетворюсь в суддю.
Якщо ж – хай на біду свою –
Я все-таки собі не зможу дати ради,
Ти, Господи, долоню відітни мою,
Неначе фін тому хто краде.

ІХ

О, друже Полідевк! тут все злилося в пляму.
Та з уст моїх не вирветься страждання.
Ось я стою в розірванім пальто,
І світ тече крізь очі-решето,
Крізь решето нерозуміння.
Я глухну, Боже, сліпну,
Я не чую слів, на двадцять рівно ват
Жевріє місяць. Хай. Однак, по небесам
Я курс не прокладу поміж зірок та крапель
Нехай луна розносить по лісах
Не пісеньку, а кашель.

X

Ніч. Вересень. Все товариство – свічка.
Та тінь ще дивиться із-за плеча
в мої листи і риється в коріннях
обірваних. І привид твій у сінях
шурхоче й булькає водою
і посміхається зорею
в розчинених раптово дверях.

ХІ

Темніє наді мною світ.
Вода затягує мій слід.
До тебе рветься серце, до сваволі
тому воно - все далі.
І в голосі моєму більше фальші.
Але сприймай її як борг химерній долі,
що вимагає щонайбільше крові
і ранить голкою тупою.
Якщо ти посмішки чекаєш - то імлою
я посміхнусь. Усмішка наді мною
вагоміша могильної плити
і легша диму над трубою.

ХІІ

Евтерпо, ти? Куди забрів я, га?
І піді мною що: вода, трава,
чи пагін ліри вересової,
що зігнутий підковою,
і щастя видається
таким, що може бути,
як перейти на крок з галопу
так швидко щоби дихання не збити,
не відаєш ні ти, ні Каліопа.

(Переклад - 31.12.2011.)

Дим тютюновий, повітря сперте.
Кімната –
розділ в крученихівському
пеклі.
Згадай –
за вікном цим
уперше
руки твої, збожеволілий, пестив.
Сьогодні сидиш тут,
серце залізне.
Ще один день –
і мене не буде.
Виженеш, мабуть,
ще й вилаєш, дійсно.
У передпокої мутному
люди
помітять,
як в рукава не можуть утрапить
тремтінням зламані
мої руки.
Вибіжу,
тіло у вулицю кину,
дикий, страшний
від душевної муки.
Збожеволію я,
розсічений відчаєм.
Не крайся, кохана,
хороша, не треба,
давай попрощаємось
зараз навічно.
Все одно
кохання моє –
біля тебе.
Кохання моє
непідйомною гирею
висить на тобі –
і втекти вже несила.
Дай у останньому крикові виреву,
всю гіркоту своїх скарг пересилю.
Якщо бика заморять роботою,
він піде у воду, роботу покине.
Кохання твоє в себе
жадібно всотую,
воно – моє море і мій відпочинок.
Я у кохання ні плачем, ні стогоном
не вимолю паузу,
її не даси ти.
Захоче спокою заморений слон –
ляже, мов цар, у пісок
розігрітий.
Твоє лиш кохання
є сонцем для мене,
а я і не знаю, де ти і з ким.
Кохання твоє –
для поета смертельне,
він би кохану
свою, напевне,
на славу та гроші
легко змінив.
Мені не потрібен
дзвін мідний і срібний.
Лиш дзвін твого імені
так необхідний.
Кохана моя,
ти знай і будь певна,
що кидатись з даху –
про це не мислю.
Отруту не вип’ю,
й чекають даремно,
що я на курок
біля скроні натисну.
Погляд лиш твій
наді мною владний –
не пістолет і не гостре лезо.
Для тебе, кохана,
настане завтра –
й кохання твоє до мене
щезне.
Завтра забудеш,
що я возвеличив
і коронував,
це тобі не потрібно.
Я твою душу
коханням вичавив,
випік квітучим коханням,
царівно.
І карнавал днів
шумних і суєтних
рватиме аркуші
книг моїх нових…
Слів моїх листя
у тій круговерті
чи тебе змусить
спинитися знову?
Востаннє під ноги кину
мого слова сухий листок,
останньої ніжності килимом
огорну затихаючий крок.




Владимир Маяковский
Лиличка!

Вместо письма

Дым табачный воздух выел.
Комната –
глава в крученыховском аде.
Вспомни –
за этим окном
впервые
руки твои, исступлённый, гладил.
Сегодня сидишь вот,
сердце в железе.
День ещё –
выгонишь,
может быть, изругав.
В мутной передней долго не влезет
сломанная дрожью рука в рукав.
Выбегу,
тело в улицу брошу я.
Дикий,
обезумлюсь,
отчаяньем иссечась.
Не надо этого,
дорогая,
хорошая,
дай простимся сейчас.
Всё равно
любовь моя –
тяжкая гиря ведь –
висит на тебе,
куда ни бежала б.
Дай в последнем крике выреветь
горечь обиженных жалоб.
Если быка трудом умОрят –
он уйдёт,
разляжется в холодных водах.
Кроме любви твоей,
мне
нету моря,
а у любви твоей и плачем не вымолишь отдых.
Захочет покоя уставший слон –
царственный ляжет в опожаренном песке.
Кроме любви твоей,
мне
нету солнца,
а я и не знаю, где ты и с кем.
Если б так поэта измучила,
он
любимую на деньги б и славу выменял,
а мне
ни один не радостен звон,
кроме звона твоего любимого имени.
И в пролёт не брошусь,
и не выпью яда,
и курок не смогу над виском нажать.
Надо мною,
кроме твоего взгляда,
не властно лезвие ни одного ножа.
Завтра забудешь,
что тебя короновал,
что душу цветущую любовью выжег,
и суетных дней взметённый карнавал
растреплет страницы моих книжек…
Слов моих сухие листья ли
заставят остановиться,
жадно дыша?
Дай хоть
последней нежностью выстелить
твой уходящий шаг.

Судилося напевно їй
розтанути в долоні теплій –
цій пристрасті опальченій,
жагучим подаянням пекла,
оздобленим в багаття мрій,
де колір алібі – суттєвий.
Сніжистий викупе ти мій
за яблучний пиріг від Єви,
тебе ковтаю – і сльота
мандрує в серця прісні води,
кристалізуюється в складах.
Куди ж тебе рядок виводить?
І видно – як неримно їй
чорнилити папір – ще теплій –
цій пристрасті опальченій,
жагучим подаянням пекла.

27 Грудня 2011

wolne tłumaczenie

Прийде колись, постукає для мене,

Годинник Світла, а я все зелена,

І в голові моїй блакить думок живе,

Та не пустих, в ту мить ясне

Мене охопить світле почуття,

І я готова у нове буття…

Стечуть всі дні, неначе простріл.Свіжо

Я все ж сприйму – що маю геть іти:

Не знаю, де, лиш знаю - назавжди!!!

Рибини блискавиць
у рай ідуть на нерест.
Вудкує буревій
в поривах листя. З них
наношує себе
зосінено на берест –
“я тишу оголю
і струм подам гучний”.

Тепер вже не воркуй
мій голубе, зозуле –
ти загубила лік,
а небо – корки з вин.
Пригублюй висоту –
сердешні вінця – чулість,
пий райський скрип воріт
з пересудом травин.

Мільярдний ват – джек-пот
гонитві з гавкотнею.
Їй довшає язик –
віщун лункий дощу.
Під оплески життя,
набравши з хмар єлею,
Мій Боже, охрести
шляхи земні. Прошу!

20 Грудня 2011

Виткалось на озері полум’я зорі.
У гаю, пліткуючи, плачуть глухарі.

Десь ридає іволга, схована в дупло.
А мені не плачеться - світлом пройняло.

Знаю , вийдеш ввечері ген за круг доріг,
В горстки свіжі сядемо під сусідній стіг.

Хмільно цілуватиму, вимну наче цвіт,
П’яного від радості не ославить світ.

Ти сама під ласками скинеш шовк фати,
У кущах до розсвіту будем я і ти.

І нехай, пліткуючи, плачуть глухарі.
Є жура утішена полум’ям зорі.

14.12.11.

Треба посуд вимити -хочеться перебити.
Це відчай, Господи, повір, це не лінь.
Як же це важко , Господи, - вічно любити.
Кожен ранок, Господи, кожну тінь.

Крізь вікно видніється обмерзлий рай,
Тьмяним яблуком моченим манила зима.
Як я благала тоді: « О , Господи, дай!»
-Ось! - відповідав, - та будеш нести сама.




Молитва на кухне.
Надо посуду вымыть, а тянет разбить.
Это отчаянье, Господи, а не лень.
Как это трудно, Господи, - век любить.
Каждое утро, Господи, каждый день.

Был сквозь окно замерзшее виден рай,
тусклым моченым яблоком манила зима.
Как я тогда просила: "Господи, дай!"
- На, - отвечал, - только будешь нести сама.

Ущухла гаю мова золотиста
Березовим , веселим говірком,
І журавлі, йдучи печально виссю,
Ніким не переймаються цілком.

Кого їм жаль? Усі подорожани
Минуть , ввійдуть і знов покинуть дім,
І коноплянка ними снити стане
З широким місяцем над ставом голубим.

Стою один на степовій пустелі,
А журавлів відносить вітер вдаль,
Я повен дум про юні дні веселі,
Але нічого в них мені не жаль.

Не жаль прожитих днів необережно,
Не жаль душі бузкових кольорів.
В садку палає ягідна пожежа,
Та пал її нікого б не зогрів.

Не обпаляться грона горобини,
Від жовтизни не вигине трава.
Як опадає листя з деревини,
Мої тужливо падають слова.

Якщо їх час , порозмітавши вітром,
Одним жмутом непотребу згребе…
Скажіть отак… що переліс одквітлий
Ласкавим шумом виповів себе.

11.12.11.

Мело, мело по всій землі –
За межі сміло.
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.

Як літом зопалу мошва
До іскрозламу,
Шукали пластівців дива
Віконну раму.

Завії витвори на склі –
Кружала й стріли.
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.

На стелю – світлий оберіг-
примар нашестя.
І схрестя рук, і схрестя ніг
І долі схрестя..

І стукіт черевичків двох
На діл в сум’ятті.
І віск зі свічки не засох -
Слізьми на платті.

І все губилося у млі,
Що сиво-біла.
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.

На свічку дуло, як зі зла,
І жар спокуси
звести , мов янгол, два крила
Хрестато мусив.

В завіях лютий шаленів,
А все ж світліло.
Свіча горіла на столі,
Свіча горіла.



Мело, мело по всей земле
Во все пределы.
Свеча горела на столе,
Свеча горела.

Как летом роем мошкара
Летит на пламя,
Слетались хлопя со двора
К оконной раме.

Метель лепила на стекле
Кружки и стрелы.
Свеча горела на столе,
Свеча горела.

На озаренный потолок
Ложились тени,
Скрещенье рук, скрещенье ног,
Судьбы скрещенье.

И падали два башмачка
Со стуком на пол,
И воск слезами с ночника
На платье капал.

И все терялось в снежной мгле
Седой и белой.
Свеча горела на столе,
Свеча горела.

На свечку дуло из угла
И жар соблазна
Вздымал, как ангел, два крыла
Крестообразно.

Мело весь месяц в феврале,
И то и дело
Свеча горела на столе,
Свеча горела.

художній переклад
із Анни Ахматової

***

Все обіцяло - бути вдвох:
Край неба, тьмавий і черлений,
Погідне сниво під Різдво,
Стодзвонний вітер Пасхи - в вени.

Й багрянолозий виноград,
І водограєві канкани,
І пара бабок - сіли в ряд
На ржі чавунного паркану.

І я повірити змогла,
Що друга любого побачу,
Коли між горами ішла
По крем"яній стежі гарячій.

2011


***

Всё обещало мне его:
Край неба, тусклый и червонный,
И милый сон под Рождество,
И Пасхи ветер многозвонный.

И прутья красные лозы,
и парковые водопады,
И две большие стрекозы
На ржавом чугуне ограды.

И я не верить не могла,
Что будет дружен он со мною,
Когда по горным склонам шла
Горячей каменной тропою.

1916

Відчиніть мені темницю,
Подаруйте світло дня,
Карооку молодицю,
Чорногривого коня.
Дайте раз по синім полю
Проскакати на коні,
На життя своє і волю,
На побічну мовби долю,
Ближче глянути мені.

Із дощок напівзогнилих
Дайте човника мені
Із розтріпаним вітрилом
У стихії грозяній.
Я тоді полину морем
Безтурботно і один,
Розгуляюсь на просторі
І потішусь в буйнім спорі
З хіттю дикою пучин.

Дайте ще палац високий,
Навкруги високий сад,
Щоб в тіні його широкій
Зрів янтарний виноград.
Щоб дзюрчав фонтан без краю,
Мармуровим залом плив,
І мене б у мріях раю
Орошав своїм звичаєм,
Усипляв і знов будив…

08.12.11

З Анни Ахматової


Сотні просьб у коханих одвік!
З губ розлюблених просьб не лунає.
Як утішно: вода жвавих рік
Під припоєм блідим завмирає.

І я стану – Христос поможи! -
На цей покрив – ламкий, наче згадки.
Ти листи всі мої збережи.
Хай по них нас розсудять нащадки.

Щоб так чітко ти з хвиль виринав,
Як тепер – відчайдушним і смілим.
У життєписі посеред назв
Не годиться лишати пробілів.

Пресолодкий житечний напій.
Преміцні твоїх любощів сіті.
Хай про погляд промовистий мій
Прочитають в підручнику діти.

Я у сітях сумлива, без прав…
Хай вони посміхнуться лукаво.
Супокою й кохання не дав,
Подаруй хоча б славу гіркаву.


2011


***

Столько просьб у любимой всегда!
У разлюбленной просьб не бывает.
Как я рада, что нынче вода
Под бесцветным ледком замирает.

И я стану — Христос, помоги!—
На покров этот, светлый и ломкий,
А ты письма мои береги,
Чтобы нас рассудили потомки,

Чтоб отчетливей и ясней
Ты был виден им, мудрый и смелый.
В биографии славной твоей
Разве можно оставить пробелы?

Слишком сладко земное питье,
Слишком плотны любовные сети
Пусть когда-нибудь имя мое
Прочитают в учебнике дети,

И, печальную повесть узнав,
Пусть они улыбнутся лукаво...
Мне любви и покоя не дав,
Подари меня горькою славой.

1913

переклад

***

Не бійся наснитися рвійно чи плавко.
Буття - під габою зі снив легкорунних.
Я снився комусь - напівсписаний аркуш,
Радію: хтось чутиме вірша відлуння.

Було б мені сумно, було б нестерпимо,
Якби враз умовкли всі ліри огрійні,
Іти в забуття,
колихаючи рими,
Без пікселя пам"яті в буднів борвіях.


2011


-----------------------------------------------------

Олег Чабан


***

Не надо бояться кому-то присниться.
Вся жизнь исподволь опоясана снами.
Я рад, что кому-то приснился страницей,
Я рад, что кому-то достанусь стихами.
Мне было бы грустно, мне было бы страшно
В тот миг, когда вдруг голоса бы затихли,
Остаться в забвении глупом и "важном"
Без пикселя памяти в жизненном вихре.

– Коїться що на цім світі? – А просто зима.
– Просто зима, Ви гадаєте? – Так, я гадаю.
Адже я сам, як умію, сліди прокладаю
В ваші будинки, коли іще сонця нема.

– Що ж нас чекає по тому? – А січень-мольфар.
– Січень настане, вважаєте? – Так, я вважаю.
Я вже давно цю засніжену книгу читаю,
Цей із картинками хуги прадавній буквар.

– Чим це нарешті закінчиться? – Квітнем ясним.
– Квітнем ясним, Ви ручаєтесь? – Так, я ручаюсь.
Я навіть чув, і тепер увесь час прислухаюсь,
Ніби сопілка співала в гаю і за ним.

– Що ж тепер варто робити? – А жити, і все,
Шити сукенки й легкі сарафани із ситцю.
– Ви припускаєте, все це ще буде носитись?
– Я припускаю, що шити це варто усе.

Варто, бо скільки метіль не вдавала би хіть,
Недовговічні її кабала і опала.
Отже, дозвольте на честь новорічного балу
Вас запросити на танець, і руку прийміть.

Місяць, мов куля зі свічкою, марить згори,
Маски летять карнавальні по колу, по колу.
Вальс починається, пані моя веселкова,
І раз, два, три,
.............раз, два, три,
......................раз, два, три,
.......................................раз, два, три.

2011

Ти бачив діву на скалі
В уборі білім над валами
Коли, яріючи у млі,
Стихія грала з берегами,
І промінь блискавки вдягав
Її у сяйво знову й знову
І вітер бився і літав
З її розгонистим покровом ?
Прекрасне море в бурній млі
І небо в глянці без лазурі;
Та вір , що діва на скалі
Чудніша хвиль, небес і бурі.

2011

Так, я любила їх, оті нічні зібрання,-
На крихітнім столі у склянці крига рання,
Де чорна кава, там живе зимовий пар,
Камін зітхав червоним , злизував піар
Із змійки в’їдливих літературних жартів
Та друга погляд, що в безпомічності -свято.




Да, я любила их, те сборища ночные,-
На маленьком столе стаканы ледяные,
Над черным кофеем пахучий, зимний пар,
Камина красного тяжелый, зимний жар,
Веселость едкую литературной шутки
И друга первый взгляд, беспомощный и жуткий

Я люблю оці дні, коли задум уже прояснився і тема відгадана,
і опісля все швидше і швидше, підвладно ключу,–
як в «Прощальній симфонії» – майже фінал – пам'ятаєш, у Гайдна –
музикант дограє свою партію, гасить свічу
і зникає – у лісі просторіше все – музиканти зникають –
листвяна партитура згоряє рядок за рядком –
гаснуть свічі в оркестрі – димок за димком – музиканти зникають –
незабаром всі свічі в оркестрі залишать димок за димком –
тихо гаснуть берези у лісі, вже ледве горять горобини,
і допоки з осінніх осик мертве листячко їх обліта,
все прозоріший ліс, все видніші до того незнані глибини,
і стає зрозумілою схована сутність єства,–
все просторіше в лісі осіннім стає – музиканти зникають –
незабаром і скрипка остання засне край плеча –
і покинута флейта у тиші завмре – музиканти зникають –
незабаром остання у нашім оркестрі загасне свіча...
Я люблю оці дні, в їх безхмарній, у їх бірюзовій оправі,
коли все зрозуміло в природі, так тихо і ясно кругом,
коли легко й спокійно міркуєш собі про життя, і про смерть, і про славу,
і багато чого ти міркуєш собі, і багато чого...

Про що писати?
То не наша воля!
Не ти один
Охопиш весь сюжет!
Ти тему моря взяв
І тему поля,
А тему гір
Інакший взяв поет!
Якщо нема
Ні радості, ні горя,
Не мар, що
Співом повниться душа,
Бо кожна тема
Поля або моря,
І тема гір –
Усе це буде лжа!

Проміння висохле стебло –
гербарій слайдовий з теплом,
де місто, збите у качан,
стає байдужим до прочан.
Емоцїї вбирають все,
їх сенс приносить й серце ссе.
Життя моменти попаруй!
Хто справжній з них, а хто нехлюй?
Народжених реалій стос
запалює очима хтось.
Вогнями вулиць плаче світ,
годують кроки перехід.
Підземні дотики метро.
Скрегоче поїзд – їсть нутро,
щурі шукають рай собі,
бенкет нічний – смітник людський.
І запах їх веде за ніс.
Бенкетуватимуть вони
аж поки пельку не заткнуть
їм збирачі сміття і сну.
Цю маску з міста не зірвуть
події і голодна ртуть.
Ламається – де треба – ніж,
втискається – де можа – гріш.
То мною дихає цей смог,
зелений править в місті бог.
Так важко вислідити тінь
на тлі скляному, не в куті.
У морі масок – десь моя
пливе у човнику “Це я?”

22 Листопада 2011

Поет перед смертю
крізь сльози таємні
не надто шкодує того,
що ружі надгробні
зів’януть даремно
і люди забудуть його,
що пам'ять його -
за бажанням нащадків -
мідь з мармуром не збереже…
А гірко поету
що в світі квітчастім
йому не співати уже…

2011

Те, що ти нікого не вбила – це дивна справа.
І те, що тебе не вбили це – теж загадка.
Спостерігаю, як снайпер, за енергією твого тіла.
Ти – мій пропис. Оксамитовий зошит – згадка.
Татуюю на спині твоїй блудний літопис,
Закрию за грати драконів збочень і пристрасті,
Візьму наостанок фортецю твою – це припис.
І вену надріжу на білому-білім зап’ясті...............


19.01.2011



оригінал: http://proza.ru/2010/11/21/1405


Душа Хрустальная "Снайпер твоего тела"



То, что ты еще никого не убила – странное дело.

И то, что тебя еще не убили – тоже загадка.

Слежу, как снайпер, за энергией твоего тела.

Ты – моя пропись. Твой кожаный бархат – моя тетрадка.

Татуировать на спине твоей блудную летопись,

Закрыть под замком дракончиков извращенной страсти,

Взять до последнего камушка твою крепость

И венку надрезать на белом запястье…..............

2010

Шаленство згасле днів несамовитих,
Важке мені, немов похмілля сите,
Немов вино – той сум зникомих літ –
В моїй душі, щороку, більший слід
Лишає. Скорбна путь. Мені віщує горе
І піт – майбутнього бурхливе море.

Та я не хочу, друзі, помирать!
Я жити хочу – мислити, страждать!
Бо знаю – ще мені належить насолода
Між гіркоти і намагань без плоду:
Ачей спізнаю знов гармонію уповні,
І очі вигадка вологою наповнить,
А може – мить мого печального відходу
Промінчиком тепла любов проводить.

Оригінал:

Элегия (А. С. Пушкин)

Безумных лет угасшее веселье
Мне тяжело, как смутное похмелье.
Но, как вино — печаль минувших дней
В моей душе чем старе, тем сильней.
Мой путь уныл. Сулит мне труд и горе
Грядущего волнуемое море.

Но не хочу, о други, умирать;
Я жить хочу, чтоб мыслить и страдать;
И ведаю, мне будут наслажденья
Меж горестей, забот и треволненья:
Порой опять гармонией упьюсь,
Над вымыслом слезами обольюсь,
И может быть — на мой закат печальный
Блеснет любовь улыбкою прощальной.

Життя скінчив трагічно хто - той істинний поет,
А в точний термін - то у повній мірі.
На цифрі 26 один ступив під пістолет,
А інший - під петлю́ у "Англетері".

А в тридцять три Христу - він був поет, він говорив:
"Не убивай! А як уб'єш, знайду тебе і в чумі..."
Йому - в долоні цвяхи, щоб чогось не сотворив,
Щоб не писав і ні про що не думав.

Як чую цифру 37 – злітає з мене хміль,
І зараз - наче холодом війнуло:
Під цифру цю і Пушкін підгадав собі дуель
Й ліг Маяковський скронею на дуло.

Зупинимось на цифрі 37. Підступний Бог -
Питання він поставив просто ру́ба.
Лягли на цьому рубежі і Байрон, і Рембо,
А нинішні - не врізали ще дуба.

Дуель не відбула́ся ще, та це не новина,
Хоч розіп'яли в тридцять три не сильно.
А в тридцять сім - не кров, та що там кров - і сивина
Лиш забруднила скроні непомильно.

Застрелитися страшно, так? У п'ятки аж душа?
Терпіння, психопати і кликуші!
Поети ходять п'ятками по лезу у ножа,
Порізавши до крові босі душі!

В слові "довгошиї" наче літери дві "і".
Поета вкороти! - це очевидно.
І ніж у нього, та щасливий він висіти на вістрі,
Зарізаний за те, що був незгідним.

Шкодую вас, прихильники фатальних дат і цифр!
Стомились, як наложниці в гаремі:
Життєвий термін збільшився - то, може, і оцим
Ще не пора поетам, хто не в темі!

Так, правда, шия довга - як приманка для петлі,
Мішень для стріл і груди, не перечу.
Завдячують не датам ті безсмертні, що пішли,
То й ви, живі - не прагніть в порожнечу!


28.10.2011

Коли хтось у твої дверцята тихо стука,
а у крові твоїй вирує буря,
і заструмить вода по твоїх венах,
немов гармонія - тремтлива й плинна.

Коли хтось у твої дверцята стука
а ти ще знайдеш час причепуритись
і квітень весь відродиться в троянді
і в честь її краси заплаче кров'ю день.

Коли хтось у твої дверцята стука раптом
з відлунням дзвонів й голубиним шумом
а серце й досі вірить в поетичність болю.

І досі віриш ти в життя, і що існує вірш для тебе.
Ось ти сумна і хтось в твої дверцята стука,
ти їх відкрий, бо то любов, кохана.

I heed not that my earthly lot
Hath — little of Earth in it —
That years of love have been forgot
In the hatred of a minute: —
I mourn not that the desolate
Are happier, sweet, than I,
But that you sorrow for my fate
Who am a passer by.

[1828-1849]

Переклад:

Не дбаю я — мій супокій земний
Землі так мало у собі поглинув.
Роки любові — де тепер вони?
Забулися в ненависті хвилинах.
Нема скорботи — цей пустельний пил
Щасливіший, ніж я, й солодший — може.
Оплакую твій жаль за мій уділ,
Де залишаюся — лиш перехожим.

Байдýже, що в судьбі земній
земної мало глини -
кохання літ шкода мені,
коли їх мить поглине.

І не від того сльози ллю,
що в серці - холод вічний -
що тú ридаєш од жалю,
хоч я для тебе - стрічний.



текст ориґіналу:

To * * *

I heed not that my earthly lot
Hath little of Earth in it,
That years of love have been forgot
In the hatred of a minute:
I mourn not that the desolate
Are happier, sweet, than I,
But that you sorrow for my fate
Who am a passer-by.

by Edgar Allan POE

Душа моя вночі знайшла сліди нудьги.

А я любив подерту на шматки,
Посічену вітрами темноту,
І зорі, блимаючі на льоту
Над вересневими холодними садами,
І як метелики з останніми сльозами,
І на циганській масляній ріці
Хитливий міст, і жІнки манівці
І хустка, що спадає над водою,
І руки ці, які перед бідою.

Вважається, вона була жива,
Жива тоді, але її слова
З вологих «Л» тепер не означали
Ні щастя, ні бажань, ані печалі,
І більше думка не вражала їх
Як водиться на світі у живих.

Слова горіли, як під вітром свічі
І гаснули, неначе їм на плечі
Лягло все горе всіх часів. Ми поруч йшли,
Але гіркої як полин землі
Вона уже ногами не торкалась
Вона живою більше не здавалась.
Ім’я колись у неї ще було
І вітер вересовий у житло
Вдирався –
гуркотить замкАми,
І зачіпає чуб мені руками.

(Переклад - осінь 2011)

І
Передчуттям не вірю, і прикмет
Я не боюсь. Ні нАклепів, ані отрути
Не уникаю. Бо погибелі намет
Зруйновано. Безсмертні всі, не треба
Боятись смерті ні в сімнадцять літ,
Ні в сімдесят. Є тільки яви світ.
Ні темряви, ні смерті не існує.
Стоїш на березі самотнім моряком,
І я із тих, хто вигріба тенета,
Коли іде безсмертя косяком.

ІІ
Живіть у домі – не пропаде дім.
Я викличу якесь століття,
Зайду в його намет і жити буду в нім.
І ось чому зі мною ваші діти,
Дружини ваші за моїм столом, -
А стіл один і прадіду і внуку:
Будучина бубнявіє нараз,
Якщо ж я підіймаю руку,
Всі п’ять гілок залишаться у вас.
Я кожен день минувшину ковалив,
Ключицями своїми підпирав,
Поміряв час кульгавим землеміром
І крізь буття пройшов як крізь Урал.

ІІІ
Століття я по зросту підбирав.
Ми йшли на Схід, тримали пил над степом,
Бур’ян чадив і коник фугу грав,
Підкови вусом зачіпав, пророчив
Погибель провістив, як схимник чи монах.
Я долю до сідельця приторочив,
І нині я в прийдешніх днях,
Як хлопчик я стою на стременах.

Мені мого безсмертя є доволі
Щоб кров моя століттями текла,
За верхній кут осіннього тепла
Я би життям платив би долі
Якби його літаюча стріла
Мене б як нитка в світі не вела.

(Переклад - осінь 2011)

Як над нами небо плаче, мо́кнуть тво́ї зло́ті ко́си,
мить чудову, зустріч нашу, мов осінній лист, відносить.
Понад го́ри сонце сяє, срібний місяць за горо́ю, одне друге доганяють,
ми ж кохаємось з тобою.
Дружино́нько, серце мо́є, ми з тобою лиш удвоє,
Я кохаю очі тво́ї до безумства, мила мо́я…
Дружино́нько, серце мо́є, ми з тобою лиш удвоє,
Я кохаю очі тво́ї до безумства, мила мо́я…
Мила мо́я…

Ми одні такі у світі, і кохання наше вічне.
Навіть неба ти не бійся, лиш дивись мені у вічі.
Понад го́ри сонце сяє, срібний місяць за горо́ю, одне друге доганяють,
ми ж кохаємось з тобою.

Дружино́нько, серце мо́є, ми з тобою лиш удвоє,
Я кохаю очі тво́ї до безумства, мила мо́я…
Дружино́нько, серце мо́є, ми з тобою лиш удвоє,
Я кохаю очі тво́ї до безумства, мила мо́я…
Дружино́нько, серце мо́є, ми з тобою лиш удвоє,
Я кохаю очі тво́ї до безумства, мила мо́я…
Дружино́нько, серце мо́є, ми з тобою лиш удвоє,
Я кохаю очі тво́ї до безумства, мила мо́я…
Мила мо́я…

***

Як над нами небо плаче,
Мокне золото волосся,
Мить чудову, зустріч нашу,
Як осінній лист, відносить.
Понад гори сонце сяє,
Срібний місяць за горою,
Одне друге доганяють,
Ми ж кохаємось з тобою.

О, дружино, цілі ночі
Ми з тобою вдвох охоче,
Я твої кохаю очі
І тобі про це шепочу…
О, дружино, цілі ночі
Ми з тобою вдвох охоче,
Я твої кохаю очі
І тобі про це шепочу…
Все шепочу...

Ми одні такі у світі
І кохання наше вічне.
Навіть неба ти не бійся,
Лиш дивись мені у вічі.
Понад гори сонце сяє,
Срібний місяць за горою,
Одне друге доганяють,
Ми ж кохаємось з тобою...

О, дружино, цілі ночі
Ми з тобою вдвох охоче,
Я твої кохаю очі
І тобі про це шепочу…
О, дружино, цілі ночі
Ми з тобою вдвох охоче,
Я твої кохаю очі
І тобі про це шепочу…
Все шепочу...


11.10.2011, 14.04.2015

Коли місяць повний освітить сади
Поїду в Сантьяго де Куба,
Поїду в Сантьяго,
каретою з чорної води,
Поїду в Сантьяго.

Співають стріхи на дахах.
Поїду в Сантьяго,
коли пальма захоче злетіти як білий птах,
поїду в Сантьяго.
І коли медуза бачить бананом себе у снах,
поїду в Сантьяго.
Поїду в Сантьяго
з Фонсекою рудим.
З трояндою Ромео і Джульєтти, примарною ніби дим,
Поїду в Сантьяго.
О Кубо! Ритми зерен сухих !
Поїду в Сантьяго.
О пристрасть зі смаком трунків п’янких !
Поїду в Сантьяго.
Тростини живі рани, аромат тютюну, каймани!
Поїду в Сантьяго.
Колись казав, що поїду в Сантьяго,
каретою з чорної води
Поїду в Сантьяго.
Бриз й алкоголь в колесах її завжди,
Поїду в Сантьяго.
Мій корал тьмяніє, зажди.
Поїду в Сантьяго.
Море пісок вкриває,
поїду в Сантьяго.
Мертві фрукти, жар білий палає,
поїду в Сантьяго.
О свіжість того, що вмирає !
О Кубо! Глина в руках міцних, згинається і зітхає !
Поїду в Сантьяго.

SON DE NEGROS EN CUBA
Cuando llegue la luna llena
iré a Santiago de Cuba,
iré a Santiago,
en un coche de agua negra.
Iré a Santiago.
Cantarán los techos de palmera.
Iré a Santiago.
Cuando la palma quiere ser cigüefla,
iré a Santiago.
Y cuando quiere ser medusa el plátano,
iré a Santiago.
Iré a Santiago
con la rubia cabeza de Fonseca.
Iré a Santiago.
Y con la rosa de Romeo y Julieta
iré a Santiago.¡Oh Cuba! ¡Oh ritmo de semillas secas!
Iré a Santiago.
¡Oh cintura caliente y gota de madera!
Iré a Santiago.
¡Arpa de troncos vivos, caimán, flor de tabaco!
Iré a Santiago.
Siempre he dicho que yo iría a Santiago
en un coche de agua negra.
Iré a Santiago.
Brisa y alcohol en las ruedas,
iré a Santiago.
Mi coral en la tiniebla,
iré a Santiago.
El mar ahogado en la arena,
iré a Santiago,
calor blanco, fruta muerta,
iré a Santiago.
¡Oh bovino frescor de calaveras!
¡Oh Cuba! ¡Oh curva de suspiro y barro!
Iré a Santiago.

Це оті, що кричали: "Варраву
Відпусти нам на свято", це ті,
Що Сократу отруєну страву
У затворній дали тісноті.

Їм би вилити це ж саме пійло
В їхній рот, що намови в нім хіть,
Працелюбам убійного діла,
Мастакам з виробництва сиріт.

Прощай же, мій Хайленде! Північ прощай!
Моя батьківщина і доблесті край.
І де б не блукав би, і де б не бродив,
ці рідні холми назавжди полюбив.

Моє серце в горах, його тут нема.
Моє серце в горах, де олень тіка’.
Біжий дикий олень й косуля за ним.
Моє серце в горах, куди б не ходив.

Прощаюсь з снігами далеких вершин.
Прощаюсь із зеленню лук і долин.
Прощаюсь з красою високих лісів.
Прощаюсь з потоками повних струмків.

-------------------------------

MY HEART'S IN THE HIGHLANDS


FAREWELL TO THE HIGHLANDS, FAREWELL TO THE NORTH,
THE BIRTH-PLACE OF VALOUR, THE COUNTRY OF WORTH;
WHEREVER I WANDER, WHEREVER I ROVE,
THE HILLS OF THE HIGHLANDS FOR EVER I LOVE.

MY HEART'S IN THE HIGHLANDS, MY HEART IS NOT HERE;
MY HEART'S IN THE HIGHLANDS A-CHASING THE DEER;
A-CHASING THE WILD-DEER, AND FOLLOWING THE ROE,
MY HEART'S IN THE HIGHLANDS WHEREVER I GO.

FAREWELL TO THE MOUNTAINS HIGH COVERED WITH SNOW;
FAREWELL TO THE STRATHS AND GREEN VALLEYS BELOW;
FAREWELL TO THE FORESTS AND WILD-HANGING WOODS;
FAREWELL TO THE TORRENTS AND LOUD-POURING FLOODS.

...Як весело мірошникує тато:
У борошні і руки, і лице.
Вдалася осінь на врожай багата,
Зерно - як віск! - духмянить вітерцем.
Всідаються припудрені чували,
Невтомних жорен музика проста.
А стільки мені в гулі тім вчувалось:
Шумить колосся, хлюпа синьо став...
Врожайне збіжжя щедро-густо вродить,
І радість знов із втомою навпіл.
В руках у мами тісто сонцем сходить,
Ввібравши запах молодих степів.

Вдивлятися у річку де час змішується з водою
і згадувати, що і час - теж ріка,
знати, що всі ми губимося немов річки
й що і обличчя випадкових перехожих пропливають як вода.
Відчувати, що безсоння - це просто ще один сон
якому сниться, що не спить він, а смерть,
що наше тіло врешті-решт приборкає - це лиш та смерть,
що кожну ніч приходить і що зветься сном.
І день, і рік лиш бачити як знаки
днів і років, що хтось прожив,
і кривду всіх років своїх обернути
у музику, у гомін чи у образ,
у смерті бачити лиш сон, і золота печаль
у смерті сонця, ось де простота
і безсмертна поезія.
Мистецтво
повертатиметься вічно, як вранішня зоря й зоря вечірня.
Буває що у присмерку обличчя
нас спогляда із дзеркала глибин;
так і мистецтво має бути нам люстром
являючи нам справжню нашу душу.
Подейкують що Улліс сам, втомившись від чудес,
від щастя плакав у далині розгледівши Ітаку
таку просту і свіжу.
Так і мистецтво ця Ітака -
у вічній простоті, а не в дивах.
Воно - ріка, що без кінця і краю
у віддзеркаленні своїм тече неспішно
мінливий Геракліт, в одну мить він - це він
і ось уже хтось інший, як нескінченна річка.

Хорхе Луїс Борхес

(переклад з російської)

Я в твоєму, люба, полоні,
Прошу, на балконі
Хоч на мить з`явись.
Звук струни під небом прекрасним
І зоряно-ясним
Зачарує вись.

Хай осяє усміх тьму ночі –
Рука стан дівочий –
Оповиє твій.
До світанку буду я радо
Співать серенади
Лиш тобі одній.

Тінь густіш од ночі мовчання.
Схід перед світанням
Сон блідий несе.
Світ не спить, та цього не знає -
У тиші дрімає
Наше місто все.

Заховає ніченька темна
Цю зустріч таємну.
Милая, з`явись.
Зір вогні – у ніжнім тремтінні,
А струни чарівні
Тихо пестять вись.*

4.09.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Вже вечірнє небо прояснилося раптом
То дбайливо злива хмари розігнала.
Пролилась чи ллється. Злива - то забава,
І в серцях минулим та вода живе.

А хто чув як дощ, бувало, пада
Як йому дарунок доля зробить
І трояндою його життя відродить
Вмить багрянцю полонить принада.

Злива ця засліплює дзеркала
І прикрасить заспані квартали
Виноградної лози сльозою

Дворик, що давно вже канув в літу.
Мені вечір вогкий принесе привіти
Отчий образ зживлений водою.

Oh never think of seconds long ahead!
A time will come & you will understand -
They're hissing as quick bullets by your head,
Those moments, each of which you're to withstand.

All moments are united in long times,
In centuries of future, present, past,
Though I can't comprehend at once sometimes -
Where is the first of them & where's the last?

Each moment has its reason & its fame,
Each has its tolling bells & its totality;
They bring to every person either shame
Or full disgrace, or gorgeous immortality.

Of smallest moments is woven up the rain,
From sky falls water as a simple endowment,
& you've a strong ambition to retain,
Until it will come - your decisive moment...

It will come being as big as a cup,
A cup of water in the summer heat,
But let one's duty never be given up,
Whatever moment - first or last - repeat!

Oh never think of seconds long ahead,
A time will come & you will understand -
They're hissing as quick bullets by your head,
Those moments, each of what you're to withstand.

***

Лета бабьего слепые паутинки
Золотеют, словно Божья кровь.
Тут я бегал, позабыв ботинки,
Тут без слов писал про отчий кров…

Памятью душа тут обрастает:
Песни бабушки, тугой травы кристалл.
Словно вышел я из волчьей стаи
И коней на белом поле крал.

Мне пилось и умереть хотелось,
Как бессмертный умирает лес.
А в стихах расписывалась смелость,
Как последним словом на стволе…

Золотые, тонкие листочки –
Осени сошедшей маяки.
Самогонка.
Огурцы из бочки.
Небо – рыбы полные садки.

Можно жить, хотя и привкус вязкий,
В эту пору, с Богом без орды.
Пуповина…
Гроб…
Блины…
Коляска…
Лета бабьего слезоточивый дым.

Робкое и ласковое Солнце,
С ним уже не лето – осень ждём,
Как холодный кофе, чай на донце,
Как звезды снежинку под дождём.

И в судьбе порою этой самой
Воскресают призраки тоски.

Осенью опять уходит мама,
А стихи приходят без строки.

День догорає.
Лапатий падає сніг.
Непомітний в тумані
Потоку стрімкий біг.
Якби мій учитель
Не жив би захмарно,
Не дерся б так високо я
В гори намарно…

Примітки:
На малюнку напис: "Цзян Сюе Да Сюе Хуа" - "Падає лапатий сніг" (кит.). Цю фразу можна перекласти і так: "падають великі снігові квіти". І ще існує біля десятка варіанів перекладу цієї фрази. Крім того звуки фрази "Да Сюе Хуа" співзвучно до фрази "Квіти великого вчення". І так з кожною фразою цього вірша. Тому кількість варіантів перекладу і взагалі змісту цього вірша прямує до нескінченності...
Гао Ці (1336 - 1374) - великий китайський поет. Жив на зламі епох Юань та Мін. Був звинувачений у змові проти імператора і скараний на горло.

Ринули сльози, як тільки вітер
Звуки флейти приніс.
Самотній ліхтар. Замість літер
Нитки дощу, плесо річки та ліс.
Прошу, не треба оцих мелодій
Про нескінченність доріг -
У тривожні часи вистачає рапсодій
Про сум, що на плечі ліг…

Примітки:
На малюнку напис - "Чан Ді Де Шен Інь" - звуки флейти (кит.)
Переклад вільний. Слово "літер" трохи недоречно. Ніяких літер в китайській мові, звісно, немає. Але слово "знаки" спотворювало би текст і розуміння. В оригіналі тільки натякається, що навколишні частини природи є знаками, ієрогліфами якоїсь пісні, що мали би супроводжувати музику яку чує автор, але цієї пісні немає...
Гао Ці (1336 - 1374) - великий китайський поет. Жив на зламі епох Юань та Мін. Був звинувачений у змові проти імператора і скараний на горло.

Анна Ахматова
(переклад)
Повстречались мы с тобою,
Только несколько минут
Говорили рядом стоя,
Словно вдруг случайно двое
Земляков сошлися тут.
Что-то я спросил такое,
Мне ненужное вполне,
Про идеи, но пустое,
И не то, совсем другое,
Что сказать хотелось мне.
Рассудительно ты, пани,
И свободно речь вела.
Мы расстались как в тумане,
Только ты мне на прощанье
И руки не подала.
Ты кивнула, кончив дело,
И пошла к себе домой.
Я стоял остолбенелый,
И бессильный и несмелый,
Взгляд мой крался за тобой.
Я ведь знал - в минуте этой
Рай скрывался мой тогда:
Два-три слова, но согреты
Обаянием привета,
Все решили б навсегда.
Проиграл! Своей рукою!..
Не поставить точку вновь.
Что в душе щемит такое?
Безнадежная любовь.
..................................
Іван Франко
(оригінал)
Раз зійшлися ми случайно,
Говорили кілька хвиль -
Говорили так звичайно,
Мов краяни, що нечайно
Здиблються з-за трьохсот миль.
Я питав про щось такеє,
Що й не варт було питать,
Говорив щось про ідеї -
Та зовсім не те, не теє,
Що хотілося сказать.
Звільна, стиха ти, о пані,
І розсудно річ вела,
Ми розстались, мов незнані,
А мені ти на прощанні
І руки не подала.
Ти кивнула головою,
В сінях скрилася як стій,
Я ж мов одурілий стою
І безсилий за тобою
Шлю в погоню погляд свій.
Чує серце, що в тій хвилі
Весь мій рай був тут - отсе!
Два-три слова, щирі, милі
І гарячі, були б в силі
Задержать його на все.
Чує серце, що програна
Ставка вже не верне знов...
Щось щемить в душі, мов рана:
Се блідая, горем п'яна,
Безнадійная любов.
.....................

Я вас кохав: кохання, бути може,
В душі моїй не згасло до кінця;
Та хай воно вас більше не тривожить;
І не печалить так любов оця.
Я вас кохав без слів і так бентежно,
То зі страху, то з ревнощів палав;
Я вас кохав так щиро і так ніжно,
Як дай вам Бог, щоб інший покохав.


18.08.2011

Валерiй Гребенюк
............................. I............................
Поети не з'являються нiзвiдки -
Летять вони на Землю з висоти...
Життя їх таємниче i привiтне -
Та не збагнути нам їх простоти.
............................ II............................
В нeбecниx посланцiв - печальнi очi,
Та з мрiєю, назавжди серце їх.
У вирi свiту заблукавшiй долi
Їх душi свiтло - в темрявi свiтiв.
........................... III.........................
У неосяжний всесвiт, що удалi
Призначення здiйснивши, вiдiйдуть...
Космiчна гра затьмарює печалi:
Свiти, що вищi, їх до себе звуть.
........................... IV..........................
B їх честь лунає туш - на всi простори...
Не доспiвавши пiсню вони йдуть:
Поети, музиканти i актори...
В цiлительствi душi їх вiчна путь...
............................ V..........................
Птахи їх пiсню в лiсi доспiвають,
Вiнки у полi квiти заплетуть...
У даль iдуть вони, та не вмирають -
У вiршах i пiснЯх своїх живуть.
.......................... VI-а.......................
To може бути завтра, чи сьогоднi
Пiду i я за небокрай зiрок...
Покинувши печалi вci тривожнi -
У всесвiт я зроблю останнiй крок.
.......................... VI-б...........................
То може бути завтра, чи сьогоднi -
Пiду i я: непiзнаний герой...
Занепаду печалi всi тривожнi
Покинули: Тальков i Вiктор Цой...
© Copyright: Валерий Гребенюк, 2011
Св. №21106150232
.
За мотивами пісні
«Памяти Виктора Цоя»
Татькова Ігоря Володимировича.

Колись я був зеленим, гордим і дурним,
Й своїм теплом не хтів ділитися ні з ким.
Але з тих пір води багацько утекло,
Я став один, зовсім один, і кінчилось тепло.

Гвалт! Потрапив я в життя капкан,
Допомоги я прошу, бо вмру від ран,
Гвалт!- Я вже тепер не на коні,
Поможіть хтось мені...


Моє життя пішло не так, кураж мій щез,
І мов туман розтанув до життя мій інтерес.
Та знову в руки я беру старе весло
Щоби вернути все назад, щоб стало, як було!

Гвалт! Потрапив я в життя капкан,
Поможіть, товариші, бо вмру від ран,
Гвалт!- Я зовсім був тоді баран,
І лиш тепер це зрозумів...

Поза обрії: версти, милі…
Нас роз–ставили, роз – садили,
Аби тихо собі жили
В протилежних кінцях землі.

Поза обрії: версти, далі…
Нас розклеїли, розпаяли,
І не знали, хто розлучав,
Що дарма розділяти сплав

Наших злетів, натхнень і жилок...
Розгубили, розпорошили,
Розселили: стіна і рів,
Як для змовників – двох орлів.

Поза обрії: версти, милі…
Розіпхали – не розсварили –
Нас по нетрях широт земних,
Наче сиріт – в кутках чужих.

Розбили нас, розвели. Мина
Вже котра, котра – отак – весна?!
17.07.2010

Моїм віршам, написаним так рано,
Що і не знала я, що я − поет,
Які злетіли бризками фонтана,
Іскринами ракет,

Які ввірвались, чортенята вперті,
В святилище, де сон і фіміам,
Присвяченим і юності, і смерті,−
Нечитаним рядкам! −

Розкиданим в пилюці магазинів,
(Де не бере ніхто їх і не брав!),
Моїм віршам, немов коштовним винам,
Прийде своя пора.

27.12.2007

О ностальгіє! Вже давно
Ти мною викрита, мороко!
Мені байдуже, все одно –
Де абсолютно одиноко,

Якими бруками брести
Додому з кошиком базарним.
Мій дім… Чужий для мене ти,
Немов шпиталь або казарма.

Мені однаково – серéд
Якого натовпу пропавши,
Як звіру, їжити хребет
І витісненим бути завше

У себе, в почуття, на дно.
Ведмедем білим без крижини
Де не прижитись – все одно,
І де принижуватись нині.

Не втішить мови рідна суть
Молочним покликом одвічним.
Однаково мене не чуть,
Мене не зрозуміти стрічним.

Читач мій - поглинач новин,
Газетних тонн пліток і бруду,
Двадцятого століття – він.
А я – до всіх століть вам буду!

Колода мертва – от і все,
Що залишилось від алеї.
Все рівно все втрачає сенс,
І, може, найрівніше – теє,

Далеке, як душа моя,
Що народилася колись-то:
Гублю ознаки й мітки я,
І дати зірвані, як листя.

Так не зберіг мене мій край!
В лиху годину навіть кату –
Як мою душу не розкрай –
Ні родимки не відшукати!

Всяк дім і храм мені пусті,
Усе одно, і все єдино.
Але як встане на путі
Мій кущ, і кущ отой – калина…

20.11.2006

(Із Станіслава Пенева)

...І в лагідних обіймах-берегах
скидає льолю каламутну хвиля
і завмира, покірна і нага,
безплотна – заніміла і безсила.

І берег погляда на кращу з хвиль –
від пристрасті її боронить суша.
І тугу відчува, і лють, і біль,
Негойні рани заховавши в душу.

2011

О, як сліпучо Ви прекрасні!
Я у цій темі битий вовк.
Ах, Ви на дотик просто класні!
Ах, Ваші коси - ніби шовк!

Фігурка Ваша - бездоганна,
Кажу Вам чесно, не вмовля.
О, Ваші груди, як бархани!
А плечі, ніжки! Oh là là!

Ах, пречудовий, незрівнянний
Ваш погляд ніжний з-під повік.
Як еротично Ви убрані!
Як граціозні віддалік!

І аромат Ваш особливий -
Так пахнуть яблука в саду.
Я Вам приніс одне, зваблива...
Куштуйте, Єво! Бо піду!


03.08.2011