Дороті Поп
(Dorothy Pope)

Балконне світло, світло з каменюк,
і тільки ти так близько, твій малюк
десь грається, мій чоловік-віслюк
далеко, Бозна-де, і нам навік
самотньо й смішно так співіснувати,
я маю ще тобі, мабуть, сказати,
що в тебе виривається мій крик.
Вино. Спіймав мене з півслова. Погляд
твій вдвічі довший, ніж він був завжди,
ми в п’єсі “Гамлет”, це фінальний огляд,
та всі сховались у пляшках... зажди,
не полишай мене, о нагородо.
“Ходім подивимось”, — ти запросив принцесу,
та й досі згадую твій шарм, не п’єсу.

translated by Dmytro Drozdovskyi

Дороті Поп
(Dorothy Pope)


(Cool Morning)

Посеред серпня наче подарунок
солодка осінь, тиша насолод,
легенький вітер свій узяв акорд,
мов ніжний дотик, пальців візерунок.
Спадає листя, землю укриває,
танок краси чи грація ходи,
крок уперед — немов ковток води,
що з літом, мов з минулим, пориває.
Час вже на схилку. Що ж, пора чекать,
засяє сонце в цей пекучий день,
та тільки ранок, ранок не такий,
задуха, спека, подих був важкий,
енергія безпечна. Тільки осінь
уже на крилах. Холод їй палкий.

translated by Dmytro Drozdovskyi

Зібралися гурьби слів,
Неначе майдан ринковий
Була негнучка свідомість.

На світло з долонь кидались
Щоб сенс принести рядкові
І довго лунав їх голос.

Слова, що жили в мені,
Шукали собі надію
Трикрапки - сліди від куль...

Ту кров із моїх долонь
(Хтось шибу віконну вийняв)
Я крейдою всю затру...

Щасливий, певне, як боги,
Той муж, що поряд сів
І слухає, мій дорогий,
Твій ніжний спів.

Його п’янить промінний сміх,
А серце мре моє, –
Я б так сидіти там не міг,
Бо сили не стає:

Я весь тремчу, не знаю слів,
Мене пече вогнем,
І день, що раптом занімів,
Не є вже днем,

І страх мене кидає в піт,
Кривить мою ходу, –
У смерть, здається, через мить
Я одійду.

3 березня 2007

φαινεται μοι κηνος ισος θεοισιν
εμμεν' ωνηρ οττις εναντιος τοι
ισδανει και πλᾱσιον ᾱδυ φωνει-
σᾱς υπακουει

και γελαισᾱς ῑμεροεν το μ' η 'μᾱν
καρδίᾱν εν στηθεσιν επτοαισεν ·
ως γαρ ες σ' ῑδω βροχε' ως με φωναισ'
ουδ' εν ετ' εικει

αλλ' ακᾱν μεν γλωσσα εᾱγε λεπτον
δ' αυτικα χρωι πῦρ υπαδεδρομηκεν
οππατεσσι δ' ουδ' εν ορημμ' επιρρομ-
βεισι δ' ακουαι

καδ δε μ' ιδρως κακχεεται τρομος δε
παισαν αγρει χλωροτερᾱ δε ποιᾱς
εμμι τεθνᾱκην δ' ολιγω 'πιδευσην
φαινομ' εμ' αυτᾱ

Про недолю твою забудуть,
Поспівавши пісень сумних,
Хтось жахнеться, а хтось засудить –
Непричетні, що взяти з них?

Ta в просвіти морозних щілин
Заповзе і пектиме пил...
І недоля твоя заквилить
Понад морем на парі крил.

- 1 -

Зевса дочка, Афродіто безсмертна,
Золотої омани наводячи плетиво,
Зглянься, володарко: дух мій слабкий,
І без того він хворий.
Тільки приходь, як бувало раніше,
На допомогу, пісню мою величальну
Почувши, що її я тобі посилала
У сяйво Олімпу.
Кинув батьківську домівку,
Ти колісницю
Запрягала швидкими птахами,
Огинаючи чорную Землю.
Мчала ти
Крізь світ серединний,
Щоб зійти до страждання мого,
Посміхнувшись осяйно:
«Хто насмілився, люба Сафо,
Помутити твій розум,
Ніжний дух розладнати
Та примусити члени тремтіти?
Чим Пейто тобі в справі кохання
Зарадити зможе?»
А й насправді: Сафо
Хто спричинив страждання?
Якщо зустрічі він уникає, то скоро
По п’ятах буде бігти за мною він,
Гнаний жагою кохання.
Був скупцем — обдарує кохану з лихвою,
Був байдужим – займеться жагою,
Бо зі мною, Богине Кохання,
Будешь ти у союзі...

- 2 -

Немов би рівний міг би сидіти з богами
Той, що, цитру солодкоголосу слуха
Й не дивиться на тебе майже,
Зайнятий якимись там думками…
Язик мій бозна що плете: в п’яниць
Не може бути гірше. Під шкірою тонкою
Швидке збігає полум’я. И слух мій
замкнено для звуків.
Так весело сміється, так недбало
Поправляє пасмо. У мене ж — серце
Тріпотить у горлі. Зустрінуся з твоїми я очима —
Зір мій меркне...
А по щоках — струмочки поту.
Але тремтіння не здолати.
До сьогодення сміливішою була я
Смертних багатьох.
А зараз я — блідніша
За оливу лунну…
І нетерпіння спалює…
Хай тебе теж
Любов’ю покарають боги…

- 3 -

На повний Місяць
І зірки гудуть, як бджоли.
Але вони до вуликів своїх
Вертають згодом.
Лише самотній Місяць
Висріблює околиці
Блідим пилком...

- 4 -

Збуривши небеса, тріпоче вітер
Сонних яблунь крони. До ночі чутний
Довгих крапель шурхіт.
З тремтячого від прохолоди листя
Дрімотливість стікає...

- 5 -

О, прийди, Кіприда! Та плавним рухом
У золотії кіліки нектарів суміш,
На пірах настояних, розливаючи,
будь віночерпієм!

- 6 -

А тобі на жертовнику залишу
Білосніжної кізочки дим летючий...

- 7 -

Холодніше за тіні
Високий дух мій
Від простертих крил...

- 1 -

Дерево вступило у долоні мої,
Деревні соки піднялися по жилах моїх,
Дерево проросло в мою грудь —
Та вниз,
Гілки ростуть із мене, подібно рукам.
Дерево - це ти,
Мох - це ти,
Ти - фіалки та вітер над ними.
Дитя в небесах високо - це ти,
И все це – немов би
Глупота цілого світу…

- 2 -

Цей човник з дерева шато,
Й краї його оздоблені магнолією.
У музик – флейти,
Всипані дорогоцінностями,
Й сопілки із золота.
Цей човник - заповнено до країв,
Й багаті вином тисячі келихів.
Ми веземо с собою дівчат, що співають.
Ми пливемо за течією.
Нам не вистачає для повного щастя
Тільки флагштоку
З жовтим лелекою…
За білими чайками
Летить армада наша
І пісня Кутсу
Плине разом із сонцем та луною.
Розбиті на тераси землі палацу Кинг Со,
Тільки безплідні поки що пагорби його.
Але ж опускаю пензлика на цей човник я,
Примушуючи вібрувати п’ять вершин,
І насолода в цих словах,
Насолода блакитних островів.
Й покине все це слава
Тільки якщо води ріки Хан
Потечуть назад, на північ…

- 3 -

…І в смутку я в Імператорських садах
В очікуванні дозволу писати…
І дивлюся я на ставок дракона:
Кольору плакучої верби вода,
Декілька зблисків неба в ньому,
Чую ізнов п’ять сплесків на ньому
Від голосів солов’їв
Безцільно співаючих…
Західний вітер приносить зелений колір
На острова трави на Є Шу.
Пурпурні будинки та малинові
Сповнені весняної м’якости.
У південній частині ставу
Кінчики верб напів-блакитні,
І блакитніші, ніж
Клубок їх гілок нижче над ством.
Навпроти нібито із палацової парчі
Лози винограду у сотні метрів завдовжки
Звисають вдовж
Вкритих різбленням перил
І високо над вербами
Чудові птахи співають один одному
І слухають, плачучи –
«Кван, Куан...» -
Заради Вранішнього вітерця…
А вітер сам себе в’яже у вузол
Блакитнуватих хмаринок та мандрів.
Над тисячами воріт,
Над тисячами дверей –
Звуки весняної пісні…
Імператор зараз в Ко.
П’ять хмаринок пливуть у височині,
Яскраво-білі у пурпуровим небі.
Солдати імператора виступають
Із золотого палацу,
Їх лати блищать.
У всипаній дорогоцінним камінням кареті
Виїздить імператор
Обдивитися свої квіти.
Він прямує в Хори
Поглянути на лелек,
Що хлопочуть крилами
На вітру…
Він повертається повз скелі Сі,
Щоб почути нові мелодії
Солов’їв,
Що змішуються із
Звуками флейт…

- 4 -

Я б занурив себе у дивне:
Зручності грудою нависають наді мною
Та душать!
Я згораю, розчиняюся у кип’ятку
Без нового:
Без нових облич та міст.
О, геть звідси!
От усе, чого я хочу -
Ввібрати інше.
И тебе,
Любов моя, жаданіша над усе!
Чи мені ненависні усі стіни, вулиці
Й каміння,
Тумани й топила, уся мгла
І усі шляхи машин?
Й для тебе
Хотів би я струменити над собою
Водою.
У такий дализні звідси
Трава и низькі поля, пагорби
И сонце.
О, вже вистачить сонця!
Геть! Один, не тут,
Серед чужих людей!

I

Мороз надвечір. Дух м’ясний
У змерзлому провулку лине.
Шість годин.
Недопалок старої днини…

Мрійливо протяг із дощем
Здіймають вихор
У тебе під ногами
З газет, що звикли
Злітатися з пустих зупинок…

І мідне світло
Пролили у зливу вікон склянки,
Із клячею у такт кабріолет
Протанцював вигадливий канкан,
І ліхтаревий спалахнув фонтан…

II

Дзвінок мою свідомість збурив,
Дохнув світанок перегаром,
Сусіди, скупчившись у пари,
По темних вулицях понуро
Йдуть до кав’ярень навздогад.
Звичайний маскарад.

У цю примарну рань
Нестерпна думка: сновигають руки,
Що відкривають сотні штор навкруги
В грошових номерах.

III

Ти плед відкинула на підлогу,
І, лежачи на спині, дрімала;
У хворобливій ночі підстерігала
Стада вискалених тіней,
Що скупчувалися по кутках,
Що саме душу і складали…

Коли ж цей світ прийшов до тями,
Й крізь жалюзі промінчик вкрався,
Й пташиний лемент увірвався
В твою свідомість; місто сну
З зусиллям визнало себе на дотик.
Рій бігудів змахнувши з подушок,
Ти ноги скинула з дивану
І занурилася в оману
Звичайної роботи…

IV

Душа ширяла в небесах,
Над каменем міських площин,
Булижник башмаки терзав
В чотири, в п’ять і в шість годин;
А перехожих пальці й очі
Брехню газет перебирали:
У звалищах сміття шукали
Істини. А вулиці міські
Висотували фарш людський.

Я марив жінкою, і в час оцей
Чіпким видінням оповитий:
Бездонних лагідних очей
Занурений у смуток погляд світлий.

Кумедно? Смійся та годуй
Прохожих з рук;
Так обертаються світи, немов
По пустирю в танку кружляє
Свята любов.

- 1 -

Знов живемо на березi заливу.
I хмари пропливають понад нами.
I сьогоденний гуркотить Везувiй.
Й пилюка осiдає по провулках.
Й шибки тоненькi звично деренчать.
Й нас, при нагодi, поховає попiл...

Так я хотiв би
В той останнiй час
Приїхати до тебе на трамваї,
В дiм увiйти...

Якщо ж через безодню лiт
Приїде хтось розкопувати мiсто,
То я хотiв би,
Щоб мене знайшли
Затиснутим в твоїх палких обiймах,
Засипаного попілом новим...

- 2 -

О, як ти спорожнiв!
В жовтневiй пiвiмлi
Прозорiсть так примарно садом лине,
Де листя тягнеться до Матiнки-Землi
Безмежним тягарем гiркого тлiну.

До чого ж ти нiмий!
А фатум твiй невже ж
В моєму фатумi передбачає виклик?
I гул плодiв, що їх не вбережеш,
Як стугiн дзвонiв,
Чи тобi не звиклий?

Величний саде!
Дай моїм словам
Дерев кружляння,
Iстини кружлiння,
Де б я, подiбний вигнутим гiлкам,
Передчув в би сутiнь сподiвання!

О, як дiйти майбутньої весни
Деревам та душi моїй журливiй…
Бо вже нема плодiв твоїх рясних
Й лише спустошенiсть твоя правдива...

Нi, треба їхати.
I хай мене везуть
На край землi вагони довжелезнi.
Мiй шлях земний
Й твоя небесна путь -
Вони тепер
Тотожно-величезнi...

Бувай, мiй саде!
Пам'ять вiдлiта...
Плекай серпанок у своїх лабетах.
Величний Саде -
Гублячий лiта
В гiрку iдiлiю поєта...

- 3 -

Вже сiчень вмер з мурами в'язниць
I я почув тужливi спiви в'язнiв,
Що линуть у цеглянiм сонмi камер:
"Один з братiв гуляє вже на волi..."

Ще чуєш ти журливi спiви в'язнiв
Й наглядачiв мовчазних тупотiння,
Ще сам спiваєш тоскно та безмовно:
"Бувай, мiй брате..."

Зверни обличча до вiкна,
Ковтками пий iще повiтря тепле...
Я ж плентаюсь замислено iзнов
Iз допиту на допит
Коридором,
У той далекий край,
Де бiльш нема
Нi сiчня вже,
Нi березня,
Нi червня...

Heinrich Heine
an meine Mutter

Матері

Я звик завжди пишатися собою,
Така вже вдача: непохитний, гордий,
І навіть пильний королівський погляд
Мене б не змусив повести й бровою

Але матусенько, повір, рідненька,
Яким б не було гордим моє серце,
Й воно покірно і смиренно б’ється,
Коли тебе відчує поруч, ненько!

Душа твоя до мене прилітає
Свята душа, що в серце проникає
І вмить до неба пташкою злітає

Я каюсь, що тоді вчинив так зле,
прекрасне серце засмутив твоє,
те серденько, що так мене любило…

Одного разу я тебе залишив
Й пішов блукать незнаними шляхами,
Щоб обійти весь світ й знайти кохання
І осягнуть його як можна глибше.

І я стоптав усі стежки й дороги,
У кожні двері стукав, мов той старець,
Просив любові хоч якийсь окраєць,
Та крім презирства я не мав нічого.

І кожен раз нове розчарування,
Ніде я не знайшов своє кохання,
Сумний і хворий повернувсь додому.

А на порозі ти мене стрічала,
В твоїх очах мов зірочка сіяла
Ота любов, що я шукав так довго…

січень 2003


Ich bins gewohnt, den Kopf recht hoch zu tragen,
Mein Sinn ist auch ein bißchen starr und zähe;
Wenn selbst der König mir ins Antlitz sähe,
Ich würde nicht die Augen niederschlagen.

Doch, liebe Mutter, offen will ichs sagen:
Wie mächtig auch mein stolzer Mut sich blähe,
In deiner selig süßen, trauten Nähe
Ergreift mich oft ein demutvolles Zagen.

Ist es dein Geist, der heimlich mich bezwinget,
Dein hoher Geist, der alles kühn durchdringet,
Und blitzend sich zum Himmelslichte schwinget?

Quält mich Erinnerung, daß ich verübet
So manche Tat, die dir das Herz betrübet?
Das schöne Herz, das mich so sehr geliebet?


II
Im tollen Wahn hatt ich dich einst verlassen,
Ich wollte gehn die ganze Welt zu Ende,
Und wollte sehn, ob ich die Liebe fände,
Um liebevoll die Liebe zu umfassen.

Die Liebe suchte ich auf allen Gassen,
Vor jeder Türe streckt ich aus die Hände,
Und bettelte um gringe Liebesspende -
Doch lachend gab man mir nur kaltes Hassen.

Und immer irrte ich nach Liebe, immer
Nach Liebe, doch die Liebe fand ich nimmer,
Und kehrte um nach Hause, krank und trübe.

Doch da bist du entgegen mir gekommen,
Und ach! was da in deinem Aug geschwommen,
Das war die süße, langgesuchte Liebe.

Обычайник на огонь поставлен,
Стихла ночь, оставшись за окном.
И чего-то будто не хватает,
Тяжко принемыслилось.. о чем?

Нам с тобой достался целый свечер
Прорастать руками сквозь рукав,
Парасловья, вздохов, надреченья...
Немоты пришедшего ничта.

Книги огорбатили приполку,
Вымерцали свечные огни.
Мы дыханье разделили, - толку! -
Друг без друга продышать смогли.

Ты вдали. Уж утро наступает.
Сонные стихи мои пусты.
На огне вскипает обычайник:
Нелюбовь, несчастие, неты...

Стали клубками стежі,
Сплетені із розлук.
Хмарами обережно
Втиснувся тлустий грім,

Не залишивши й сліду блискавиці.
І дивний хор, що чується у нім

Стуком своїм віконним,
Кроками з-за плечей
Витравить із полону
Снів раннім дзвоном дня -

Вставай, щою загубити, хто вернувся
І не лукавив тим, коли прийняв

Сокиру світу з миром.

Алкоголь, дві троянди -
усе, що сьогодні потрібно.
Присмак наглої смерті
знаходиш між розділів книжки.
Я лишаю, сціпивши зуби,
засмаглу аж мідну
невагомість плечей
на ламкому периметрі ліжка.

Ця тонка геометрія снігу,
крихкої крижинки
у твоєму бокалі
з прозорими гранями втрати...
я цілую тебе
з неприхованим поспіхом жінки,
божевільної жінки,
яку ти не схочеш пізнати.

Чорні виміри страху
і там, де ти будеш напевне...
Хто з нас першим попросить
перерви чи перемир"я ?
Я торкаюсь отрути,
яку ти готуєш для мене
і скидаю додолу
одежі затерпле ганчір"я.


Alcohol and two roses –
that is all that you need.
Feel the smack of the death
Between the chapters of the book
that you read.
You believe that he causes
all the troubles,
but it is only your guess.
Leave that firm weightlessness
of the shoulders
that lay on the bed.
Thin geometry of snow and snowflakes
in your goblet of transparent waste.
I kiss you with unhidden haste
of a woman, crazy woman
you will never want to cognize.
Dark dimension of fright –
that’s the place
where you probably hide.
And now who will be the first
to ask for the truce or a break?
When I touch the poison
you prepare for me till my wake
passing by stifling rags
that lay on my way.

Переклад.
З Б.Ахмадуліної

Чи не час нам коханню віддатись,
припинити словесні бої ,
солов"їно романсу звучати
крізь його старовинний наїв ,
квітне доля чи схил вже відчула,
біг століть, наче день - ну то що ж ?
Відчини мені фіртку в минуле,
переспіваним час мій продовж.

Пестить нас сьогодення й руйнує,
та туманом бузок повиса,
як мереживо присмерк заснує -
віковічний, хтось сходить у сад ,
У коханні він ніжно крилатий,
о,накинь , відчини , поспіши ,
можна все розгубить, змарнувати ,
не залиш без кохання душі.

Відблиском, чи творінням роялю
усміх місяця - тайна очам.
Та співець нам чутливо являє
що до нього ще не зустрічав.
На обличчі світанок вже квітне
переспівом пісень рятівних.
І куди б не покликала фіртка,
подаруй, не жартуй, відчини.

Старість його вінчалась епохою благоденства.
Не було ні землетрусів, ані посух, потопів.
Стали примарними межі межи порами року.
З’яскравішали зорі, з’яскравішало сонце.

Навіть в провінціях дальніх більше не воювали.
Покоління зростали у пошані до ближніх.
Гірко було з такого йти досконалого світу.
Їх споглядаючи, він свого соромився смутку.
Вірив, утім, що з ним згине страшна і пам’ять.

За сорок вісім годин опісля його кончини
спустошливі урагани промчалися побережжям.
Із двохсотлітньої сплячки прокинулися вулкани,
лава зім’яла ліси, виноградники, і містечка,
і війна запалала на збуренім архіпелазі.


2007

Завечоріти б
Місячним світлом
Хоч небагато,
Щоб не лишати
Гніву нікому.

Мріючи снами,
Над зошитами
Знову заснути,
Обраним бути
В домі чужому.

Вранішнім вітром
Зникнути звідти –
Бути журбою,
Бути тобою,
Тим сокровенним...

Знаєш, направду,
Якби не мав би
Змоги вернути
В радісні пута –
Став би я смертним.

8 кв’07р.

ПОЕТИ, ЗІБРАВШИСЬ ЮРБАМИ В КАВ'ЯРНЯХ,
ОБГОВОРЮЮТЬ НОВИЙ ЗБІРНИК ВІРШІВ


По-перше,
Вірші недовершені,
По-друге,
Все недолуге,
По-третє,
Як у газеті,
По-четверте,
Утерте,
По-п'яте,
Нуднувате,
По-шосте,
Надто просте,
По-сьоме,
Давно знайоме,
По-восьме,
Незносне,
По-дев'яте,
Ми читали через п'яте-десяте,
По-десяте,
Див. по-дев'яте,
По-одинадцяте,
Дурного не переіначите,
По-дванадцяте — дев'ятнадцяте,
Так і ми вмієм квацяти,
По-двадцяте,
Крадене все до цяти.

Устало древо. О гінке зростання!
Орфей співа. О вгору вольний гон!
I вмовкло все. I з того от мовчання
Постав новий зачин, новий закон.

Із лісу, що у лагоді світлішав,
Ринули звірі з леж своїх і гнізд;
Не лють їх гнала і не хижий хист,
Не ляк їх упокорив і утишив,

А слухання, вчування. Рев і рик
Змалів їм у серцях. I де допіру
Хіба яка хибарочка у хащах

Хилялася до первісних слухащих,
Де темна хіть чаїлась потай миру,—
Їм храм воздвиг співливий чарівник.

МЕЛАНХОЛІЯ

РЕЗИГНАЦІЯ
Марив я в дитинстві про чудні краї,
Змалку в мою душу казка та запала
Про пишноти Сходу, про Сарданапала...
Я творив у думці запашні раї,
Де між арф літали пави злотопері,
Де між хмар витали зореокі пері!
Нині перейшов я той чарівний пруг -
Що ж, життя - наука як-не-як практична;
Знаю, чого варта злуда фантастична,
Та не все ще згладив буднів сірий струг.
Мрій широколетних звужується круг,
Тьмариться уяви гра маєстатична,
Та мені немилі - жінка симпатична,
Небагата рима і обачний друг!

NEVERMORE *
О спогади, мовчіть!.. У млявому осонні
До вирію дрозди летіли напівсонні,
А з лісу, що жарів в осінньому вісоні,
Журилися вітрів фаготи унісонні.
Ми з нею вдвох ішли по стежці польовій,
Волосся і думки тріпав нам вітровій,
І раптом, глянувши на мене із-під вій:
«Скажи мені, який був день найкраший твій?»
Спиталася вона. Я тільки посміхнувся
Й устами вдячними побожно приторкнувся
До білої руки, а серце стало нить.
Ах, ніжні первістки лілей благоуханних,
Як запах ваш п'янить, як солодко бринить
Несміливе «люблю» уперше з уст коханих!
* Ніколи більше (англ.).

ПО ТРЬОХ ЛІТАХ
Я хвіртку відхилив - вона, стара, охоче
Мене впустила знов у цей старий садок;
Тут скрізь іще стоїть ранковий холодок,
На свіжій зелені роса ряхтить-мигоче.
Все, як було. Пройду ж тепер з кутка в куток:
Альтанка світиться, фонтан струмить-дзюркоче,
У вітті горлиця розливисто туркоче,
Стара осичина щось шепче до квіток.
Троянди, як колись, колишуться, лілеї
Пишаються, як перш, у головній алеї,
Пташки знайомі всі - від ціньки до дрозда.
Побачив я й тебе, замислена друїдко,
Із тебе білий тиньк потроху опада.
А резеда пахтить так солодко, аж їдко.

ТУГА
О перші любощі, о серця юнь вразлива!
Корали вуст, лазур очей, вогонь чуттів,
Бентежне відкриття незвіданих світів
І зближень трепетних стихійність боязлива!
Те все пройшло, сплило, немов весняна злива,
Невинний цвіт душі недовго золотів,-
Із півночі життя хтось лютий налетів,
I впала враз зима - тяжка, глуха, нудьглива.
I от я гибію, самотній і смутний,
Немов у склепі мрець, холодний, крижаний,
Гіркий, мов сирота, що без сестри бідує...
О, де ж та втішниця, вся ласка і тепло,
Що знає нас до дна, нічому не чудує
I часом, як дитя, цілує у чоло?

ЗНЕМОГА
Будь лагідна, молю, будь лагідна, як лада,
Ласкава, як сестра! I в розпалі хотінь
Віддання яросне - то влади тільки тінь,
А ніжна відданість - любові справжня влада.
В твоїм голубленні така мені відрада!
Миліш від захватів і пристрасних зомлінь
Цілунку млосного сумирлива теплінь,
Хоч, може, саме в нім близька таїться зрада.
Та в тебе в серденьку, дитино дорога,
Як кажеш ти, сурмить щомить палка жага?
Ти не зважай на ту розвогнену вакханку!
Без дрожі й трепету до мене пригорнись
I, як клялась колись, так і тепер клянись,
I плачмо до зорі удвох, моя коханко!

МАРЕННЯ
Давно мені якась незнана жінка сниться,
Що любить так мене, як я її люблю,
Та образу її ніяк не уловлю -
Щоразу та й не та, щось мусить відміниться.
Відомо їй все те, що іншим таємниця,
Що в серці я таю, що серцем я терплю,
I вміє лиш вона змивать печать жалю
З мого чола слізьми, ласкава жалібниця.
Яка вона на вид, не пригадаю я,
Ім'я не втямлю теж - якесь ясне ім'я,
Як тих улюблених, що рано смерть скосила,
Зір мов у статуї, а голос недзвінкий,
Немов віддалений, притемнений такий,
Як у покійників, що їх забуть несила.

ТОБІ
Тобі цей вірш, тобі, утіхо винозора
З душею чистою і доброю, тобі,
Ласкава мрійнице, у горі і в журбі
Душа моя кричить, від туги непрозора.
Гнітить моє життя немилосердна змора -
Якісь страшні вовки за мною все в гоньбі,
А я кривавлюся і гину у ганьбі,
Палаючий Содом, розвержена Гоморра!
Із раю прогнаний, не так колись страждав
Наш праотець Адам, не так стогнав-ридав,
Як я стогну тепер з глибокої скорботи.
У тебе ж як і є в душі якісь турботи,
То все такі легкі, мов у погожі дні
Юрливі ластівки в лазурній вишині.

ТРИВОГА
Природо, не торка мене твоя краса -
Ані ліси й поля з їх гойними дарами,
Ані веселчасті ранкові панорами,
Ні журних вечорів торжественна яса.
Мені смішні усі мистецтва чудеса,
Поезія, і спів, і древні грецькі храми,
Соборів пишний блиск, їх велеліпні брами,
Й дзвіниці, що стримлять в порожні небеса.
Не вірю в Бога я, глузую із людей,
Все заперечую - знання, мораль, ідеї...
Любов? Не хочу знать тих вигадок старих.
Життям утомлена, пойнята жахом смерті,
Моя душа - мов бриг, що поміж хвиль і криг
Щомиті жде кінця в безжальній круговерті.

ОФОРТИ

ПАРИЗЬКЕ КРОКІ
Вигадливий місяць наводив глазур
На чорні доми,
Із гострих дахів, з димарів-амбразур
Химерно курились вихлясті дими.
Сірів небозвід, а вітер стогнав,
Квилив з гіркоти,
I десь вдалині, між вогких канав,
Відчайно нявчали бродячі коти.
А я йшов і мріяв про день Фермопіл
I про Марафон,
I газове світло з зірками навпіл
Творило для мрій тих блакитнявий фон.

КОШМАР
Снивсь мені баладний рицар
У одній руці іскриться
Голий меч, убивча криця,
А в другій руці блищить
Сталевий щит.
Чорний вершник буйно лине
Через гори і долини,
Через ріки бистроплинні
На червонім скакуні,
Баскім коні.
То не кінь, а чорт безрогий,
Добре знає всі дороги,
Без удила, без остроги
Мчить за вітром удогонь,
Немов огонь!
А з-під каски в поторочі
То заблиснуть ярі очі,
То погаснуть... Серед ночі
Так спалахує-згаса
Рушниць яса.
Мов боривітрові крила,
Мов розіп'яті вітрила,
Що негода завихрила,
Плащ на вітрі лопотить
I тріпотить,
Торс показуючи грубий
I чобіт чудні розтруби,
А у тьмі блискочуть зуби -
Мов грімниця виграва -
Всі тридцять два.

МОРСЬКИЙ ОБРАЗОК
На суворе море,
Що всю ніч шумить,
Місяць ледь струмить
Сяйво, ніби хворе;
В темних небесах
Хмариво безкрає
Раз за разом крає
Блискавки зигзаг;
На скелястий берег
Сунуть орди хвиль,
Їх тривожний квиль
Губиться у шхерах,-
А над цим страшним
Ураганним виром
Роз'ярілим звіром
Громихає грім.

НІЧНИЙ ЕФЕКТ
Ніч. Дощ і темрява. У небо сіре, млисте
Шпилями й вежами стримить готичне місто -
Даль сивим мороком його вже повила.
Рівнина. Скорчені і скрючені тіла
Звисають з шибениць, танцюють; хижі круки
Жадливо шарпають їм голови і руки,
Внизу ж - то вовча з'їдь, як круча - угорі.
Он чорні падуби й тернові чагарі
Колючо їжаться розчухраним пагіллям,
Що мов начеркано по сірому вугіллям;
А там кудись бредуть три в'язні півживі,
Обдерті, босі; їх підгонять вартові,
I леза бердишів так гостро й проразливо
Блищать проти списів розбурханої зливи.

ПОТОРОЧІ
В них батьківські, як кажуть, коні
I тільки й злота, що в очах,
В них вічні мандри у законі
I вічні лахи на плечах.
Розумний любить їх повчати,
Дурний жаліє навісних,
Дітвóра дражнить, а дівчата
Глузують вочевидь із них.
Удень, як тіні ще коротші,
Вони кумедні і смішні,
А проти ночі - поторочі,
Уже урочливі й страшні.
Руками вціпившись до болю
У грифи говірких гітар,
Вони гугнявлять щось про волю,
I кожен згук у них - бунтар.
Любов до вічного сміється
I плаче в вирі їх зіниць,
У них відбилася, здається,
Краса покинутих божниць...
Ідіть же, вічні подорожні,
Блудіть по нетрях, чухраї,
Бо перед вами і порожні
Не відчиняються раї!
Природа теж до вас негречна
(В людей учитись почала),-
Все хоче стерти недоречну
Гординю з вашого чола.
I як неслава вас шельмує
В своїй затятості лихій,
Так раз у раз анафемує
Неутоленна лють стихій.
Вас червні палять, студять грудні,
I скрізь, куди не поверни,
Болючі руки й ноги трудні
Колючі шарпають терни.
А впадете, укриті струпом,
Під листям осені рудим,
То й вовк згордує вашим трупом,
Блідим, безкровним і худим!

СУМНІ ПЕЙЗАЖІ

В ВЕЧІРНЬОМУ ТЛИВІ
Вогні мерехтливі
Лягли на поля,
В вечірньому тливі
Сумує земля.
В вечірньому тливі
Хтось серце люля,
Пісні сиротливі
Співає земля.
I дивнії мрії
Встають, мов сонця,
На заході ж мріє
Початок кінця.
Там привид багріє
Якогось гінця,
I дивнії мрії
Снують без кінця.

МІСТИЧНІ ВЕЧОРОВІ ЗБЛИСКИ
I спогади, і зблиски вечорові
Горять-тремтять на обрії палкім
Надії, що в огнистому покрові
Ховається за муром пломінким,
Де в'ються, викохані хтозна-ким,
Лілеї і тюльпани буйнокрові,
Підносячи пелюстки пурпурові
Із ароматом млосним і важким;
В повітрі розливаються паркім
Ті пахощі отруйні, нездорові;
I серце, й ум немов у сні тремкім -
Мішаються у захваті п'янкім
I спогади, і зблиски вечорові.

СЕНТИМЕНТАЛЬНА ПРОГУЛЯНКА
Захід дотлівав, багряніли хмари,
Вітер колихав білі ненюфари,
Квіти колихав між очеретів,
Над сумним ставком стиха шарудів.
Я бродив один із жалем кривавим
Між похилих верб понад сонним ставом,
Де густий туман уставав з низів,
Де, мов великан, привид чийсь сизів,
Де ридав відчай в тужних криках сойки,
Де плили сичів жалісливі зойки
Між похилих верб, де бродив один
Я з своїм жалем, не лічив годин...
I упала ніч, і погасли хмари,
Мла оповила сонні ненюфари,
Тільки під ставком, між очеретів,
Вітерець сумний стиха шарудів.

КЛАСИЧНА ВАЛЬПУРЖИНА НІЧ
Це вакханалія із «Фауста», а котра -
Класична, друга: це ритмічний веремій,
Ритмічний через край. А сцена - сад Ленотра,
Такий смішний і чарівний.
Але по шнурку, альтани і шпалери,
Газонів чепурних розмірені кружки,
Усюди статуї - Амури і Венери,
Сильвани і морські божки.
Каштани й ясени, тюльпани і нарциси,
Кущі трояндові, гатунків шість чи сім,
А ген - підстрижені трикутниками тиси
I срібний місяць над усім.
Дванадцять вдарило, і хтозна-відки виник
Мотив протяжливий, що й Бога б засмутив,
Неначе зітканий із місячних сяйвинок
«Тангейзера» сумний мотив.
То засурдинені, приглушені валторни
Стривожили нараз спокійну літню ніч,
Тремтіння будячи у грудях неповторне;
I на заманливий той клич
Сплелися в хоровод в химернім мерехтінні
Безплотні привиди, прозоріші за фей,
Опалово-бліді у віт зеленій тіні -
Не то Ватто, не то Раффе!
Завмер здивовано старий каштан листатий,
I журкіт причаїв зчудований фонтан
На той танок примар між мармурових статуй,
Ні, не танок, а тужний тан!
Чи то поетові одчайно-п'яні мари,
Чи то його жалі - хисткі примари ці,
Чи кволого страхи, чи хворого кошмари,
Чи просто-напросто мерці?
Чи то твої думки, від жаху посивілі,
Чи муки совісті судомляться отак,
Чи смутки-упирі у тихім божевіллі
Безгучно відбивають такт?
Всю ніч крутилися, вихалися фантоми,
I, тільки як блідий світанок надоспів,
Вони всі здиміли - чи з ляку, чи з утоми,
Чи тим, що змовк той кличний спів,
I не лишилося після нічного смотра
Анічогісінько, хоч би де слід дрібний,
Анічогісінько... Зоставсь лиш сад Ленотра,
Такий смішний і чарівний.

ОСІННЯ ПІСНЯ
Ячать хлипкі,
Хрипкі скрипки
Листопада...
Їх тужний хлип
У серця глиб
Просто пада.
Від їх плачу
Я весь тремчу
I ридаю,
Як дні ясні,
Немов у сні,
Пригадаю.
Кудись іду
У даль бліду,
З гір в долину,
Мов жовклий лист
Під вітру свист -
В безвість лину.

ВЕЧІРНЯ ЗОРЯ
Червоний місяць звівсь над ожеред,
На сонний луг лягла хвиляста мряка,
У березі самотня жаба кряка
Й шепочеться із вітром очерет.
Мак водяний згортається поволі,
Непевно бовваніють вдалині
Стрункі тополі; цятки світляні
Блудних вогнів мигтять на видноколі;
З дупла свого, збудившись, виліз сич
I полетів беззвучно й тяжкокрило;
В зеніті якось тихо зазоріло.
Венера біла сходить - це вже ніч.

СОЛОВЕЙ
Спогади сумні, спомини непрохані,
Налетіли ви, мов пташки сполохані,
I обсіли вмить з гомоном і гамором
Серця кожну віть - а воно ж то явором
Дивиться в затон Жаль-ріки глибокої,
Що кудись біжить у примарнім спокої...
Довго так мене мучили ті гомони,
Та війнув вітрець, і примовкли спомини,
Лиш один співав жалісно і голосно,
Серце хвилював радісно і болісно.
Трелі заливні, рокоти і клекоти,
Мариться мені: «Люба, десь далеко ти!»
Ах, цей спомин-птах, радий його чути я -
Це ж моя любов, перша, незабутая!
Вже від тих жалів місяць в небі міниться,
I зітхає ніч, сумовита мрійниця,
Тиха літня ніч,- дише млосно, гаряче
I мовчить, мовчить, про незбутнє марячи,
I гойда-люля між тремкими вітами
Пісню солов'я, що весь вік тужитиме.

ПРИМХИ

ПОХМУРА СЕРЕНАДА
То не виє звір, не ридає сич,
То не мрець з могили -
Я тобі крізь ніч шлю мій плач, мій клич,
Вороже мій милий!
Душу відчини, вухо приклони
До моєї пісні:
Це ж тобі бринить кожен зойк струни,
Млосний і зловісний.
Чуєш - славлю я синь твоїх очей,
Сповнену отрути,
Тонь твоїх грудей, сонь твоїх плечей,
Ангеле мій лютий!
То не виє звір, не ридає сич
В розпачі глибокім,-
Я тобі крізь ніч шлю мій плач, мій клич,
Друже мій жорстокий!
Славлю я твоє тіло наливне,
Чари всі жіночі...
О, їх аромат так п'янить мене
У безсонні ночі.
Як забуть мені крила рук твоїх
I жагучі губи?
У цілунку їх стільки мук і втіх,
Демоне мій любий!
Душу відчини, серце приклони
До моєї пісні:
Це ж тобі бринить кожен зойк струни,
Млосний і зловісний.

ГАМЛЕТ МОВИТЬ
Минувся, брате, час гітар, люльок, балів,
Утеч від лихварів, дуелей прешляхетних,
Двобоїв ні про що і жартів іскрометних,
Що в них юнацький шал кохатись нам велів.

Дивись, Гораціо, улюбленцю шинків,
Грозо всіх шулерів і любий всім бешкетник,
Найкращий друже мій, найперший співбенкетник,
Знавець крутих слівець на сотню словників,-

Дивися: устає з туманів Ельсінора
Щось несподіване, щось грізне і нове.
То не Офелія, дитина винозора,

То привид царствений! Очима він зове,
Хода, мов грім, гримить, рука вказýє владно,
I мусиш діяти - негайно, невідкладно!


ДОН КІХОТОВІ

О Дон Кіхоте мій, натхненнику богеми!
Хай з тебе юрмами глузують мудраки,
А нам твоє життя - понад усі поеми:
Не мали рації, їй-богу, вітряки!

Рушай же з вірою до правди напрямки,
На тім чуднім коні так любимо тебе ми...
Як і в старі часи, закони скрізь ламкі,
А кривди вистачить на всі, як є, системи.

Ура! З тобою ми, юроди і співці,
Не з лавра носимо, а з дурману вінці -
Веди на подвиг нас, в шаленості тверезий.

Ще буде втрат і зрад, ми знаєм, та дарма:
Замайорить колись крилатий стяг поезій
Над сивим черепом нездарного ума!

ТЕЧЕ РУЧАЙ ПОМІЖ ЛЮЦЕРНИ
Вода тече-леліє, жива, наївна, рівна!
Між морогами сонних мрій дівчата маряться часом — з такою от косою.
Ця Річечка-дзюркотонька, свіжесенька, юнесенька,— то, може,
ящірка невинного бажання, що тільки оком блим — і вже юрливої нема?
Тож з-під прихильної верби в мовчанці бéрежних навшпиньок дивуймося. Прочанці мови і коріння, любуймо на її леління між люцерни.
Вона дзюрчить по камінцях, обточених увічливою гречністю,— то ніби голомозики в жабо, але без весняних перук.
А вловлена лазур — то, безумовно, спомин зіниць наяди, любої принади.
Дивімося, але не видивляймось — і здалека всміхаймось, щоб не сполохать.
О усміх-сміх крізь верболіз, мов сліз божественних бриніння...
Молюсь мов перед плавленою статуєю Діви:

— Водо правдива,
Водо первинна,
Водо чиста,
Водо лілейно-лебедина,
Водо скраплення тіні,
Водо ленто луговини,
Водо невинності-хвилинності,
Водо небесний іверню,
Водо вранішня літаніє,
Водо коханко фонтанів,
Водо жаданко глеків,
Водо милоданко дзбанів,
Водо хрестителько,
Водо статуй свіжителько,
Водо свічадо прозорих душ,
Водо для феїних пальчиків,
Водо для жебраччиних щиколоток,
Водо для янголиних крилець,
Водо для гнаних ідей,
Водо дитино дощів квітневих,
Водо дівчинко з лялькою,
Водо наречена, що листа жемчужить,
Водо кармелітко біля ніг розп'яття,
Водо скнаросте на сповіді,
Водо блискучий списе хрестоносця,
Водо еманаціє мовчазного дзвона,
Водо смиренносте верхівлі,
Водо красномовносте кам'яних сосків,
Водо срібло в сервантах долин,
Водо пасмуго на сільському вітражі,
Водо шарфе притомлений,
Водо клечання й чотки для очей,
Водо милостине простих сердець,
Водо росо зірок мигучих,
Водо цюр-цюр молодика в серпанку,
Водо утіхо сонця-павичевого-хвоста,
Водо подобо голосів коханих із-під мармуру,
Водо леготе затужавілий,
Водо вервечко біжучих поцілунків,
Водо крове Крилатого Раю,
Вітаю тебе з Ельсінора моїх Гріхів! —
Ця Річечка, узнав я потім,
То спомин раннього дитинства.
Вода тече-леліє, жива, наївна, рівна...


ОДИН I ПЛОМІНЬ

То був абстрактний час Одного; ще об'єкт
До грані бравсь, де річ формується з причини;
Душа крилилася, нездатна ще на клект,
I в хоті Автора лиш прагнула до глини.

Одному мрівсь якраз духмяноцвітний Сад,
Що мав шугнуть з крутих борозен його мислі,
Та раптом, таїнству грядущому не в лад,
Став Пломінь перед ним, не знать відкіль заблислий.

«Ти хто? — гукнув Один,— вогонь, що не зачав
Його спокійний мій, самусобійний геній?
Тебе не мислив я, тебе не намічав!
Один — невже нас Два в цілинній цій вселенній?

Так, я лазур создам, виталище звіздам,
Надму громаддя гір, річки поллю в долини,
Діброви гомінкі в сусіди хвилям дам,
Створю оливину про спокій голубиний.

Сяйний апофеоз і жертва настання,
Сповитий навкруги вінчастим ореолом,
Дивись, я велетнем стою на прузі дня
I з себе пелюстки зривать почну глаголом.


Та ще поема вся лежить в самих нулях,
Я їх насиджую, теплом божистим грію;
В хаосі укажу числу і мірі шлях,
Утілю кожну мисль, оформлю кожну мрію.

Сну заперечувач, яскравий абсолют,
Не міг ти вирнути із підсвідомих марив,
I з темряви такий навряд чи виливсь блуд,
З буйного мороку, що прокид мій охмарив.

Ти вже впиваєшся, сліпучий восьминіг,
В зіницю Сущого, розгублену й цікаву,
I скронь жде променя, який би допоміг
Цю несподівану обгрунтувать появу.

I вже гіпотезу висловлює Один
Про тіло з фокусом потужним десь тут близько,
Бо крізь нестворене просяк предивний плин
I стверджує себе незаперечним блиском.

Гадаю я, що ти, незнаний самотвір,
Попереджаючи врочистий День Творіння,
Гвалтовно збурюеш мій передвічний мир,
Щоб був готовий я до бур і до боріння.

Тож розшифруй мені цю загадку вогню,
Що живить його сонм химерних алегорій —
Фанфари, павичі, блюзнірства Всезнанню,
I клятви рубані, й вітчизни у роздорі.

О Сило завтрього! Хто ти, антивидіння?
Уже від гроз, що їх твій блиск заповіда,
Посивіла моя русява борода!»
І пломінь блисконув: «Це я, Людська Гординя».

Перекладач: Микола Лукаш
Джерело: З книги: Від Бокаччо до Аполлінера/Переклади/ К.:Дніпро,1990

Я чекати могла б тебе
Довго-довго і вірно-вірно!
Ніч безсонною хай буде
Рік і два… Все життя незмірне.

Хай листочки в календарі
Облітають, як листя в гáю.
Тільки б знати, що все тобі
Це потрібно… Тебе кохаю…

Я могла б за тобою йти
По гущавинах, перелазах.
І пісками, що без доріг,
Через гори, хай зіб’юсь з ніг,
Де і чорт не бував ні разу.

Усе, без дорікань, пройду,
Подолаю всі перешкоди.
Тільки б знати: те, що люблю –
Недарма! Не зрадиш ніколи.

Я віддала б за тебе все,
Що було вже у мене й буде…
Я б прийняла на себе й ТЕ,
Найстрашніше в житті – до згуби.

Дарувала б тобі життя –
Кожен день, кожну мить щасливу.
Тільки б знати: любов моя -
Так потрібна тобі й важлива!

Чортівня завила, загуляла
По Росії – мерхне білий світ, –
Рве, шматує сніжні запинала
Зимний, льодовий Північний Схід.

Вітер цей спізнало дике поле,
Тундри, гори, плоскогір’я голе,
Чорний вітер крижаних рівнин
Над помор’ям, над поліссям свище, –
Згарище, погроми, бойовище,
Мідні зорі, полум’я руїн.

Вітер цей – він був нам вірним другом,
В лихолітті стугонів услід –
Сотні літ ми йшли назустріч хуґам,
З Півдня йшли ми – на Північний Схід.

Війте, війте, снігові стихії,
Хай гроби вкриває білина.
В цьому вітрі – вся судьба Росії,
Вся судьба, шалена і жахна.
В цьому вітрі – гніт ланців пудових,
Русь Малют, Іванів, Ґодунових –
Хижаків, опрічників, стрільців,
Лютих білувальників людини,
Чортогону, хвищі, хуртовини –
Царський спадок для більшовиків.

Що мінялось? Клейна і клейноди?
Всюди шаленіє гураґан.
У тиранах – вибухи свободи,
В комісарах – приспаний тиран.
Вбить на палю, всипати отрути,
Всупереч природі швиргонути
Крізь віки майбутніх божевіль –
Знов те саме, знов той самий хміль.

Вчора, нині, завше: горлорізи,
Вовчі морди, машкари, мармизи,
П’яні крики вчаділих тварюк,
Дика праця нишпорки й жандарма,
Зашморги, катівні, ґрати, ярма,
Каторга, шпіцрутени, канчук,
Моторошне сниво муштрування,
Шерегів, парадів, шикування,
Павлів, Аракчеєвих, Петрів,
Ґатчін і жахливих Петербурґів,
Мрії ненажерливих хірургів
І шалені замахи катів,
І розгул звіроти навісної, –
Ще не всі розгорнуто сувої,
Є ще не спогадані кати:
Маячня й страхіття чрєзвичайок –
Ні Москва, ні Астрахань, ні Яїк
Більшої не знали гіркоти.

Край нам груди, бий, пали війною,
Розбратом, різнею нищівною, –
Сотні літ – назустріч всім вітрам,
Сотні літ – у крижаній пустелі, –
Не дійти і згинути в хурделі
Чи знайти сплюндрований наш храм. –
Над усе нам – задуми Господні, –
Підемо і приймемо – поклич!
Вихоре полярної Безодні –
Я тебе вітаю, Божий бич!

(За L. Hughes)
Тому, що усмішкою сяю,
Тому, що пісня з горла б’є, -
Не знаєш ти, як я страждаю,
Як серце змучилось моє.

Я біль свій реготом маскую -
Не чути, як душа кричить.
Ти думаєш, що я танцюю,
А я вмираю у ту мить.

Ось і літо пішло,
Наче і не бувало.
На осонні тепло.
Тільки цього замало.

Все, що збутись могло,
Наче лист п’ятипалий,
Прямо в руки лягло,
Тільки цього так мало.

Надаремно ні зло,
Ні добро не пропало, -
Світлим жаром було,
Тільки цього замало.

Животворне крило
Берегло і спасало,
Мені справді везло.
Тільки цього так мало.

Листя не обпекло,
Гілки не поламало…
День умито, як скло,
Тільки цього замало.

Я знову, рідний храме, став твоїм,
Торкнувшись порохнявого порога.
Ці стіни знов хисткі, неначе дим,
І стеля чорна, і брудна підлога.
Шляхи позаростали і стежки.
Руйновище. Ані плачу, ні свята.
Тремтять у павутинні павуки,
І крячуть у покрівлі воронята.
    Здригаються колони на вітрах,
    Відламки стін потрощено на прах.

І порохи, і Тори вже нема,
Гниють у бочці плісняві сувої.
У тишині торкається сліпма
Самотній промінь темряви сумної.
О стіни храму, стіни ці святі!
Народу й духу схов у часоплині, —
Чому ви стоїте у німоті,
Розкинувши ці довгі чорні тіні?
    Чи Бог пішов навік од цих руїн
    І вже до вас не верне більше Він?

Покинуті, похмурі, мовчазні,
Скорботою німою оповиті,
Згадали ви зі мною давні дні
А чи синів, розвіяних по світі?
Питайте, я чекаю запитань
Про всіх синів з далекої долини.
Здолала нас ворожа чорна хлань,
З Ахору я прийшов під рідні стіни, —
    Вернувся я, знеславлене дитя,
    Звитяжцям не судилось вороття.

Немов жебрак похилений, стою.
Мій храме, ми спустошені з тобою.
Зруйнованість оплакую свою
Чи плачу над руїною святою?
Твої сини, птахи твої сумні, —
Так тінь майне і у конарах щезне —
Розвіялись вони по чужині,
Покинувши кубло твоє старезне.
    Вони помруть, забувши рідний храм,
    Чи інша смерть судилася синам?

Мої шляхи — полин і ковила.
Божисту славу втрачено в розстанні.
Вода під саму душу підійшла —
Я відчував ті дотики останні.
Твій прихисток, твоя затишна тінь —
Рятунок мій, — душа моя нетлінна,
І серце досі сповнене стремлінь,
Дарма, що підгинаються коліна,
    Що спорожнілий, став на твій поріг, —
    Я Бога спас, і Бог мене зберіг.

Не хочу ні шаленства, ні ганьби,
Відтак любов'ю житиму палкою,
Таж ми неправди лютої раби, —
Вернися, мій жаданий супокою!
Мені не оскверняти Божих див
І права первака не продавати,—
Брехню зневажу, — Бог мені судив
Не левом бути — з вівцями вмирати.
    Ні пазурів, ні ікол чотирьох, —
    Вся сила — Богу, все життя — то Бог.

Мов ящірці зіщуленій луска —
Для мене духу вічного фортеця.
Далека та хвилина чи близька —
Коли до бою вийти доведеться,
Біля правиці завше буде Бог,
Я битимусь в шаленому пориві,
Нестримно йтиму з Ним до перемог.
Лежать убиті леви злотогриві.
    Живло — травинка, висохла й німа, —
    Лиш подув Божий — і його нема.

Та не навчився бити мій кулак,
Я сили не віддав питву і блуду —
Я для пісень родився, і відтак
Я, бранець правди, їх співати буду.
В усіх кінцях небес мої пісні,
У горнім горлі кожної істоти, —
І вже простує правда в тишині,
І голосів божистих не збороти.
    Ні звуків, ані слів ізвіддалік —
    Слова божисті лишаться навік.

Моє ім'я зневажив лиходій,
Воно ж без плям перелюбу і крові
На тій межі, останній і святій,
Постане знаком Божої любові.
І знатимуть: відлюдник-мандрівець
Білоголовий брів між лиходії,
Бісівську силу звівши нанівець,
Очистив душі, юрбам дав надії, —
    Він тільки й мав, що срібло голови,
    Торбину, костур, тихі молитви.

Намете шемів, не впадеш повік!
Я з купи праху відбудую стіни.
Мій храме, ти у темряві не зник!
Мій храме, ти відродишся з руїни!
Постане для прийдешніх поколінь
Храмина і просторіша, і вища,
Проллється світло, відтіснивши тінь, —
І Божий дух сяйне з-під хмаровища.
    Уздрить усе живе: загинув лох,
    Зів'яла квітка, та навіки — Бог.

З івриту переклав Мойсей Фішбейн.

Хаїм Нахман БЯЛІК

Найбіліший голуб злетів – я можу тебе любити!
У завмерлім вікні коливання завмерлих дверей.
Тихе дерево увійшло в тиху кімнату.
Ти так близько, ніби ти зовсім не тут.

З моїх рук береш ти велику квітку.
Вона не біла, не червона, не голуба, але ти береш її.
Де вона ніколи не була, там вона залишиться назавше.
Нас не було ніколи, отже ми залишимось при ній.

Ти мусиш промовити оку чужої: Обернися на воду.
Ти мусиш тих, що знаєш з води, шукати в оці чужої.
Ти мусиш кликати їх із води: Руто! Ноемі! Мір’ям!
Ти мусиш їх пишно вбирати, коли ти лежиш у чужої.
Ти мусиш їх убирати серпанком волосся чужої.
Ти мусиш промовити Руті, й Мір’ям, і Ноемі:
Дивіться, я сплю у неї!
Ти мусиш чужу коло себе якнайпишніше вбрати.
Ти мусиш її вбирати тугою по Руті, й Мір’ям, і Ноемі.
Ти мусиш чужій сказати:
Дивися, я спав у них!

Меня Господь благословил идти,
Брести велел, не думая о цели.
Он петь меня благословил в пути,
Чтоб спутники мои повеселели.

Иду, бреду, но не гляжу вокруг,
Чтоб не нарушить божье повеленье,
Чтоб не завыть по-волчьи вместо пенья,
Чтоб сердца стук не замер в страхе вдруг.

Я человек. А даже соловей,
Зажмурившись, поет в глуши своей.

(Евгений Шварц)


Мене Господь на путь благословив.
Брести звелів, не марячи метою.
Благословив на без печальний спів,
Щоб звеселились всі, хто йде зі мною.

Іду, не зважуся поглянути довкруг,
Щоб повеління Боже мало силу,
Щоб вовчий завив не образив співу,
Щоб не завмер від жаху серця стук.

Бо я – людина. Навіть соловей,
Співаючи, ховає блиск очей.

Блажен, хто, звідавши всі племена земні,
Як мудрий Одіссей чи то Язон завзятий,
Укритий славою чи досвідом багатий,
Вертає в отчину — дожить останні дні.

Коли ж побачу я у рідній стороні
Дим від тісних осель і зможу привітати
Колючий живопліт навкруг старої хати,
Понад усі скарби дорожчої мені!

Я так люблю цей дах, споруджений дідами,
Що забуваю Рим і мармурові храми,
На дикий камінь стін з утіхою гляджу;

Лауру не віддам за Тібр; малу долину
Ліре волію я висотам Палатіну,
А сплеску римських вод — солодкий сон Анжу.

Жоакен дю Белле (1522-1560)

І
Мов Берецінтія, у повозі святім,
Мурами вінчана, оточена юрбою
Богів, дітей своїх — і ти була такою,
Державо із держав у розцвіті своїм!

Чи ж ліком власних чад не дорівнявся Рим
Фрігійській матері? А славою дзвінкою
Все переважив він і чарами спокою
Ласкаво панував над кругом світовим.

І тільки Рим один до Риму міг рівнятись,
І Риму одного міг тільки Рим жахатись.
Було бо писано у книзі судьбовій,

Щоб скрізь підносив він тріумфу горді брами,
Законом для землі поставив присуд свій,
А серця мужністю зрівнявся з небесами!

ІІ
Ні жах пожеж, що в пам’яті живуть,
Ні гострі леза згубного металу,
Ні звад усобницьких туман запалий,
Що тьмою крив твою, о Риме, путь,

Ні часу заздрого нестямна лють,
Ні доля, в зрадництві така зухвала,
Ні гнів небес, ні варварська навала,
Що владні унівець все обернуть,

Ні урагану злого міць руїнна,
Ні буйства вод старого Тіберіна,
Що стільки раз вставав на тебе він.

Не збили гордої твоєї вроди,
І навіть прах святих твоїх руїн
Ще вабить владарів, сліпить народи.

ІІІ
Ти, що несеш хвали своєї дань
Гордині, що стрясала небесами,
Милуєшся на гори, вал і брами,
На легкість арок і могуту бань,

Пильніше на останки ці поглянь,
На все, що віку сточене зубами,
Ще й досі мудро устає над нами,
Як джерело умілості і знань,

Поглянь, як Рим пустині дав на здобич
Старе своє житло і тут же, обіч
Помурував красу нових колон, —

І ти збагнеш це божество, єдине,
Що проти Долі владних заборон
Ще воскрешає дорогі руїни.

ІУ
Як лан завруниться, зелений, по весні,
А там зведе стебло, туге і стромовите,
Стебло ж оздобиться у колос красовитий
І визернить його у млосні літа дні,

І як у пору жнив наспіє час пашні
Хвилясті кучері на ниві положити
І рівно смугами нажатими жовтіти,
Щоб тисяча снопів постала на стерні, —

Так римська день у день підносилась держава,
Аж поки варварів прорвалась буйна лава,
І ці руїни — знак хижацької руки.

А ми плекаєм їх, мов злидарі, поволі
Блукаєм, зігнуті, збираєм колоски,
Усе, що по женцях лишилося на полі.

Жоакен дю Белле (1522-1560)

Ми ті, про кого шепотіли в давнину
У мимовільному тремтінні еллінськії міфи
Народ закоханий у буйство і війну
Сини Геракла і Єхидни скіфи.

Навколо моря Чорного пусті степи
Як демони ми облітали придко
Являлись раптом, сіяти всюди страх
У верхів‘ї Тигру і пониззі Істри.

Ми диким норовом жахали світ,
Палаючи зловісно і тут і там зірницею
І перед нами Дарій відступив і Кір
І був прибоpканий він скіфською царицею.

Хто ми були? І щит і ніж,сайдак і спис
Шолом і лук, і стріли і коня вудила!
Леск і дзвін, і крик і сміх, і напади і усе буття
У розгулі браному і у бенкеті п‘яному!

Плекали нас хурделиці і мороз:
І у хуртовині вихору подій тягнув нас холод;
Ножем рубали ми вино і дзенькали
Волосся мерзлого нитки льодові!

І вірний приятель і учитель мудрий наш,
Вино ячмінне підбадьорувало нам сили:
І у бій летіли ми під дзвони мідних чаш
На поясі із ними ішли у могили.

Дні битв і полювань, бучних бенкетів
Змінили подобу і творили суть життя
І весело було колоти рабів,
Ще перед тим,як запалити вогонь на тризні!

У курганах громіздких і сидячі на коні,
І серед багатств, як заповіли наші предки
Сплять наші страхітні царі і у снах
Їм маряться звитяги, битви і бенкети.

І часом у стороні від вогнища присівши,
І Коли хмеліли у насолоді гості,
Юнак наш виробляв для дів
Коней і левів із срібла і кості.

І у коло взявши грізного жерця,
І у руці тримаючи високо факел димний,
У танці дикому співали до кінця.
Гучні і величні і переможні гімни.

Потоки пінних стрімчаків
І урвищ крутосхили,
Де глід назустріч сонцю цвів
Й берізки зеленіли.

Де я вслухавсь у шелест трав
Святого надвечір’я,
Коли востаннє цілував
Марієчку з підгір’я.

Де солодко цвіли сади
Пташиним стоголоссям,
Де запах вітру і води
І дух її волосся...

О, як давно водою сплив,
Дрібним ангельським пір’ям
Той час, коли торкавсь губів
Марієчки з підгір’я.

В свої долоні ніжно брав
Лице, від сліз вологе,
Безтямно-міцно цілував
І вирушав в дорогу.

Жорстоким був далекий край –
Мій цвіт зів’янув рано,
Мене нема більш: прощавай,
Марієчко, кохана!

Більш не торкнусь її губів,
Бо я тепер лиш порох...
Я тут, а та, котру любив,
Лишилась там, де гори.

І на могилу не прийде,
І не заплаче гірко,
Лише з моїх пустих грудей
Зросте підгірна квітка...

Костянтин Кавафіс

Боги знають майбутнє, люди – теперішнє, а
мудреці – те, що не за горами.
Філострат. “Життя Аполоннія Тіанського”

Смертним відомо про теперішнє.
Богам – народження та смерть їх.
Про те, що наближається, про майбутнє
знають тільки схилившись над шелестким
листом пергаменту, мудреці.
Іноді їм у їхніх келіях, далеких від перипитій,
примарюється дивний гуркіт. І вони в нього
вслуховуються, точно як в мелодію забуту.
Це – гуркіт наближаючихся подій.
Населення не чує, як правило, нічого.

Знов розминулись руки,
Мряка німа й пуста.
Тонко прославшись бруком
Сніг учорашній тане.

Мряка, немов розлука.

Сонно дуби чорніють,
Вітер збиває з ніг.
Вірити вже не смієш –
Хто я і що в мені?

Двері тобі відкрию...

Та поміж нами знову
Прірва на двох одна.
Вичерпано розмови –
Так буде легше нам.

Я не сказала слова.

3 лют’ 06р.

Здовж обриву, понад прірвою, у самого та краю,
Я коней своїх нагайкою шмагаю, поганяю.
І повітря мені мало – вітер п’ю, туман ковтаю,
Чую в запалі смертельнім: пропадаю, пропадаю.

Повільніше коні, прошу, уповільніться ледь!
Ви невпинну не слухайте пліть!
Та що за коні, о!, попались, завибагливі геть,
Я дожити не встиг, й доспівати не вспіть.

Я коней напою,
Я куплет затягну –
І хоча би ще мить,
Та стою, на краю…

Згину я – мене-пір’їнку ураган змете з долоні,
І саньми мене галопом повезуть снігами зранку, -
Ви на кроки непоспішні перейдіть, о мої коні,
Хоч на трохи путь подовжте до останнього притулку!

Повільніше коні, прошу, уповільніться ледь!
Не укажчики вам пуга й пліть!
Та що за коні-то попались, завибагливі геть,
І дожити не встиг, й доспівати не вспіть!

Я коней напою,
Я куплет затягну –
І хоча би ще мить
Та стою, на краю…

Встигли ми - до Бога в гості не буває невстигання, -
Що там ангели співають надто злими голосами?!
Але може це дзвіночок захлинувся од ридання,
Чи то коням я кричу, щоб не несли так швидко сани?!

Повільніше коні трохи, уповільніться ледь!
Вас благаю, ускач не летіть!
Та що за коні, о!, попались, завибагливі геть -
Як дожити не встиг, доспівати б успіть!

Я коней напою,
Я куплет затягну –
І хоча би ще мить
Та стою, на краю…

Протопи мені баньку, хазяєчко!
Розпечу я себе, розпалю!
На полоці, у самого кра́єчку,
Я вагання свої вгомоню.

Розімлію я до непристойного -
Ківш холодний й позаду усе,
І наколка часів культу синяво
Нашорошить на серці лице.

Протопи!
Протопи!
Протопи ж мені баньку по-білому!
Я од білого світу одвик,
Учадію, й мені учаділому
Пар гарячий розв’яже язик.

Скільки віри і лісу повалено,
Скільки звідано горя і трас,
А на грудях, наліво - лик Сталіна,
А направо – Маринка в анфас.

Ех, за віру мою беззавітну та
Стільки літ почивав я в раю! -
Проміняв на життя безпросвітне я
Неприкаяну дурість свою.

Протопи мені баньку по-білому!
Я від білого світу відвик.
Учадію й мені учаділому
Пар гарячий розв’яже язик.

Пригадаю, як рано-ранесенько
Брату крикнути встиг - “Пособи!”
І мене два конвойні гарнесенькі
Повезли із Сибіру в Сибір!

А затим в болотах, на кар’єрах, і
Наковтавшись сльози із сирцем,
Біля серця кололи ми профілі
Щоби чув він, як тяжко серцям!

Не топи ж мені баньку по-білому!
Я од білого світу одвик.
Учадію й мені учаділому
Пар гарячий розв’яже язик.

Ох, знобить од казання докладного,
Думи пар відігнав од ума,
Із імли крижаного вчорашнього
Поринаю в гарячий туман.

Та помчали думки попід тім’ячком:
вийшло - марно клеймований ним,
і шмагаю березовим віничком
по відбиткові мрячних годин.

Протопи – не топи,
протопи – не топи,
Протопи ж мені баньку по-білому !
Я від білого світу відвик.
Учадію й мені учаділому
пар гарячий розв’яже язик.

Душе, цурайся почестей і слави.
А шанолюбства в собі не здолати -
тоді, хоча б, розсудливою будь.
Чим вище призвичаїшся літати,
тим обережніше себе поводь.
А як в зеніті ти, коли вже - Цезар,
коли ти притча на устах у люду,
будь обережний двічі – особливо
на вулиці, у супроводі пошту.
І в тому випадку, коли Артемідор,
наблизившись, тобі листа протягне,
пробурмотівши: - прочитай негайно,
це, начебто, стосується тебе.
- спинися, й зупини всі перемови,
діла і рішення. І випроводи геть
отих, які тебе вітають, - їхні
діла чекатимуть, в Сенаті теж.
Поглянь негайно, що стосовно тебе
говориться в листі Артемідора!

Перебиваючись у сутіні кімнатах оцих давно
я стале прагну віднайти хоча б одне вікно,
аби відкрити широко його. Сторонній промінь
для мене міг би стати втіхою. А світло ззовні
життя зробило стерпним би - та вікон тут нема.

А може навіть краще те, що не відкрити їх,
можливо світло просто тиранії новий лик?
Що, хтозна, які речі тут би висвітити міг.



Кавафіс 1903


Переклади: із грецької Генадія Шмакова (1940-1988),
Йосифа Бродського (1988),
із російської Володимира Ляшкевича (2000)

Коли ти раптово почуєш опівніч
процесії співи незримої, мірне
побрязкування цимбалів - не ремствуй
на зникле везіння, на те, що вся праця
прахом пішла, і всі плани, усі сподівання.
Ти не оплакуй їх надаремно, а тільки
вимови мужньо "прощай" уві слід їй -
отій, що тебе покидає, Олександрії.

І головне - ти себе обманути не пробуй -
мов, оце мряка була, і химерності слуху,
і все здалося тобі - себе не принижуй.
Мужньо і твердо, як личить тому, кому щедро
було подароване долею дивне це місто -
йди до вікна, прочини його, - вслухайся,
хай і з прихованим страхом і відчаєм,
але без сліз, і того нутряного тремтіння,
вслухайся в радість останню твою, у звучання
тої процесії, звідки: незримі цимбали
мірно видзвонюють, линуть мелодії, співи.
І попрощайся навіки з отою, що покидає тебе,
Олександрією.



Кавафіс 1911

Переклади: із грецької Генадія Шмакова (1940-1988),
Йосифа Бродського (1988),
із російської Володимира Ляшкевича (2000)

Безжально-байдуже, безсовісно, нахабно так,
звели глухонімі навколо мене стіни.
Я замурований у них. Сюди потрапив як?!
Не охопити розумінням переміни.
Я міг багато ще зробити - кров не стигла -
та проморгав я будівництво, мов осліп.
Я не помітив мурування, кладку цегли, -
поволі, та безповоротно, так
                                    у мене вкрали світ...


Кавафіс 1896

Переклади: із грецької Генадія Шмакова (1940-1988),
Йосифа Бродського (1988),
із російської Володимира Ляшкевича (2000)

- Чого чекаємо, зібравшись тут, на площі, ми?

            - Сьогодні в місто прибувають варвари.

- Чом бездіяльним є Сенат? Сенатори
чому сидять і не законодавствують?

            - Сьогодні в місто прибувають варвари,
            то нащо нам Сенат з його законами?
            Ось прийдуть варвари й дадуть закони нам.

- Чом Імператор наш підвівся вдосвіта?
Чому на троні у міських воротах він,
в короні золотій, при всіх регаліях?

            - Сьогодні в місто прибувають варвари,
            і Імператор їх проводиря очікує,
            щоб піднести йому сувій пергаментний,
            в якому наперед описані
            усі звання врочисті, і всі титули.

- Чому з ним консули обидва, й претори
зрання в розшитих сріблом тогах багряних?
Чому на них браслети з аметистами?
Чому в руках їх жезли, що прикрашені
і сріберним, і золотим чеканенням?

            - Тому, що нині тут очікуються варвари,
            а варварів купують за коштовності.

- Чому ж ніде не видно наших риторів
і звичної не чути красномовності?

            - Тому, що нині тут очікуються варвари
            а красномовство варварів виснажує.

- А суєту чим пояснити несподівану,
облич розгубленість? І те, що вулиці
і площі так раптово обезлюділи,
що у будинках мешканці сховалися?

            - Та тим, що сутеніє вже, а варвари
            не прибули. А ще гінці розіслані
            з кордонів шлють: нема вже в світі варварів.

- Та як нам бути, жити як без варварів?
Вони для нас подобу мали виходу!




Переклади: із грецької Генадія Шмакова (1940-1988),
Йосифа Бродського (1988),
із російської Володимира Ляшкевича (2000)

І
"Імперія - країна дана дурням".
Рух містом призупинено з причини
приїзду Імператора. Юрба
тіснить легіонерів - пісні, крики;
та паланкін опущено. Об'єкт
загальної любові не бажає
об'єктом бути спільних інтересів.

А за палацом, у пустій кав'ярні,
бродяга-грек з небритим інвалідом
складають доміно. На скатертях
блукають блиски вуличного світла
і відголоси привітання мирно
ворушать штори. Грек, програвши гру,
рахує драхми; переможець просить
яйце на "круто" та ущіпку солі.

У величавій спальні сивий скупник
розповідає молодій гетері,
що бачив Імператора. Гетера
не вірить і регоче. Що ж, такі
прелюдії у них любовних ігор.

ІІ
Палац

Відтворені у мармурі сатир
і німфа дивляться в глибінь басейну,
крізь гладь, покриту пелюстками роз.
Намісник, босий, власноручно морду
скривавлює місцевому царю
за трьох голубок, що вгоріли в тісті
(у мить роздачі пирога злетіли,
та зразу ж і попадали на стіл).
Зіпсуте свято, заодно й кар'єра.

Цар мовчки крутиться на мокрих плитах
попід могутнім, жилавим коліном
Намісника. Плин запаху троянд
туманить стіни. Слуги збайдужіло,
немов статуї, зрять поперед себе,
на камінь, де немає відбиття.

Непевний місяця північний блиск.
Із-за кухонної труби палацу
бродяга-грек і кіт спостерігають,
як два раби виносять із дверей
труп кухаря, завернутий в рогожу.
Раби спускаються з ним до ріки.
Скрегоче щебінь. На даху людина
котові прагне затулити писок.

ІІІ
Покинутий хлопчиною голяр
утупивсь мовчки в дзеркало - можливо,
сумуючи за ним, і геть забув
про вкриту милом голову клієнта.
"Хлопчина, певно, вже не повернеться".

Клієнт, між тим, розніжено дрімає
і споглядає суто грецькі сни:
з богами, кифаредами, борнею
в гімнасії, де гострий запах поту
лоскоче ніздрі.
                        Одчепившись стелі,
велика муха, покружляв, сідає
на білу, щиро вкриту милом щоку
заснулого і, тонучи у піні,
як ті, сумні, пельтасти Ксенофонта
в снігах вірменських, повагом повзе
через провали, виступи, щілини
до верху і, минувши жерло рота,
піднятись норовить на кінчик носа.

Грек одкриває жахне чорне око
і муха, звивши зі страху, злітає.

ІV
Глуха, суха, післясвяткова ніч.
У підворітті стяг, як кінська морда,
повітря мне губами. Лабіринт
порожніх вулиць в місячному сяйві.
Чудовисько, напевно, міцно спить.

Чим далі від палацу, то все менше
помітно статуй, а також калюж.
Ліпнина покидає стрій фасадів
і двері, що виходять на балкон,
зачинені. Що, значить, і отут
нічний покій рятують тільки стіни.

Звук власних кроків і зловісний, і
у той же час беззахисний; повітря
просякле густо рибою: хати
скінчилися. Та місячна дорога
струмує далі. І фелука чорна
її перетинає, наче кішка,
і тане у пітьмі, подавши знак,
що далі, очевидно, йти не варто.

V
В розклеєнім на вуличних щитах
"Посланні до властителів" відомий
тутешнім вухам кифаред кипить
обуренням, сміливо виступає
з окличним "Імператора здійняти
(рядком, що нижче) з дрібно-мідних грошей".

Юрба жестикулює. Юнаки,
мужі статечні, посивілі старці,
гетери спритні, з грамотою знані, -
одноголосно стверджують, що "ні,
колись такого не було" - причому,
не уточняючи, якраз чого
                                               "такого":
мужності чи ж бо холуйства.

Поезію, запевне, вирізняє
відсутність чітко зримого кордону.


І неймовірно синій горизонт.
Прибою шурхіт. Пласко розтягнувшись,
мов ящірка весняна, на сухій,
гарячій брилі, голий чоловік
гризе украдений мигдаль. Поодаль
поміж собою скуті два раби.
Зібралися, напевно, покупатись -
один із одного з веселим сміхом
знімають лахи.

                                Неймовірно жарко;
і грек сповзає з брили, закотивши
мрійливо очі, наче срібні драхми
із ликами новітніх Діоскурів.

VI
Акустика чудова! Будівельник
кормив немарно воші надцять літ
на Лемносі. Акустика прекрасна.

І день прекрасний. Гамірна юрба,
відлившись згідно форми стадіону,
завмерла й, стишив дихання, слідкує

за лайкою, з якою два бійці
зійшлися між собою на арені
аби схрестити в запалі мечі.

Ціль поєдинку зовсім не в убивстві,
а в справедливій і логічній смерті.
Закони драми переходять в спорт.

Акустика прекрасна. На трибунах
одні мужчини. Сонце золотить
кудлатих левів головної ложі.
Весь стадіон - одне велике вухо.

"Ти падло!" - "Сам ти падло".
                                                - "Здохле падло!"
І тут Намісник, що обличчям схожий
на гнійне вим'я, голосно сміється.

VII
Вежа

Холодний полудень.
Невидимий посеред хмар густих
стрімкий залізний шпиль міської вежі,
як і у всі часи, незмінно служить
громовідводом, маяком і місцем,
де кожен день здіймають стяг держави.
В середині ж розміщена тюрма.

Колись помічено: усюди звично -
в сатрапіях, у фараонів,
у мусульман, в епоху християнства -
сиділо, чи ж бо страчено було
відсотків шість від підданого люду.
І через це, ще сотню літ тому,
дід нинішнього цезаря задумав
реформу правосуддя. Відмінив
безбожній звичай осуду до страти
і винятково вироком закону
ті шість процентів скоротив до двох,
в тюрмі сидіти змушених уже
довічно. Значення не мало скоїв
ти злочин, а чи був невинуватий;
закон, насправді, як податок. Ось
тоді оцю і збудували Вежу.

Нестерпний блиск хромованої сталі.
На сорок третім поверсі пастух,
лице вписавши у ілюмінатор,
свою усмішку посилає вниз
прибіглій бачити його собаці.

VIII
Фонтан, який відтворював дельфіна
поверху хвиль морських, був геть сухим.
Що зрозуміло: кам'яна рибина
спроможна обійтись і без води,
як та - без риб, що зроблені з каміння.
Таким третейського є суду вирок.
Чиїм вердиктам характерна сухість.

Під білизною колонад палацу
на мармурових сходах купка смаглих
вождів у м'ятих, барвних балахонах
чекають виходу свого царя,
немов отой, на обрусі букет -
в скляній, наповненій водою, вазі.

Виходить, врешті, цар. Вожді встають,
махають радо списами. Усмішки,
обійми, поцілунки. Цар ледь-ледь
збентежений; та зручна смаглість шкіри:
на ній не так просвічують синці.

Бродяга-грек до себе кличе хлопця:
"Про що вони говорять?" - "Хто, ось оті?"
"Ага". - "Вихвалюють його". - "За що?"
Хлопчина піднімає ясний зір:
"За свіжі проти жебраків закони".

ІХ
Звіринець

Решітка, що утримувала лева
чи публіку - в чавуннім варіанті
повторює переплетіння джунглів.

Мох і відлиті крапельки роси,
ліана, що взяла в обійми лотос.

Імітувала віддана рука,
з любов'ю, - як творити здатна тільки
людина, для якої не одне,
де варто заблукати: серед хащі
чи у пустелі.

Х
Імператор

Атлет-легіонер у сяйних латах
з поста свого під білими дверима,
поза якими чується журчання,
глядить через вікно на плин жінок.
Йому, що тут чимало відстояв,
вже зачало здаватися, неначе,
не різні це красуні унизу
проходять раз за разом, а та сама.

Із золота велика буква М,
що вкрила двері, значила, по суті
лиш прописну, у порівнянні з тою,
роздутою, багряною з напруги,
що згорбилась над струменем води,
там, за дверми, у пильнім спогляданні
подробиць відображення свого.

Але, урешті-решт, вода проточна
нічим не гірша скульпторів, що царство
цим відображенням по вінця затопили.

Прозора, дзюркотлива течія.
Великий, перевернутий, Верзувій
із виверженням бариться над нею.

Все нині, взагалі, повзе зі скрипом.
Імперія нагадує трирему
в каналі, для триреми завузькому.
Гребці колотять веслами по суші,
камінням обдираються борти.
Ні, не сказати, що ми геть застрягли!
Є рух, є просування. Хоч і кволо,
але таки пливемо. І ніхто
не обганяє нас. Але як мало
нагадує це днів минулих швидкість!
І як тут не зітхнути за часами,
коли усе ішло так гладко.
                                                        Гладко.

ХІ
Світильник гасне, гніт його чадить
уже серед пітьми. Тоненька цівка
пливе до стелі, чия білизна
у повній мряці в першу хвилю згідна
на будь-яку відому форму світла.
І навіть кіпоть.
За вікном всю ніч
в неполотім саду шумить потоком
азійська злива.
Глузд один сухий.
Сухий настільки, що в полон узятий
блідим холодним полум'ям обіймів,
спалахуєш прудкіше аніж лист
паперу чи просохлий добре хворост.

Та спалах цей не помічає стеля.

Ні кіптяви, ні попелу по собі
не залишаючи, виходить муж
в пітьму сиру і ковзає до хвіртки.
Але сріблястий голосок дрімлюги
велить йому вернутись. Під дощем,
уже покірно, він іде до кухні
і, знявши пояс, висипає на
залізний стіл свої останні драхми,
аж так виходить.
                            Птаха не кричить.

ХІI
Грек, вирішивши перейти кордон,
великий роздобув мішок і потім
в окрузі біля ринку наловив
котів дванадцять (найчорніших), з цим
шкрябливим, теплим, нявкаючим клунком
вночі прибув у прикордонний ліс.

Світив настирно місяць, як завжди
у липні світить. Пси сторожеві,
як те і личило їм, повнили міжгір'я
своїм виттям: у клунку перестали
скандалити, принишклі враз, коти.
Грек мовив пошепки: "В годину добру.

Афіно, не покинь мене. Іди
поперед мене", і про себе далі:
"По цей бік од кордону відпущу
я тільки шість котів, ніяк не більше".
Собака не залізе на сосну.
Щодо солдат - солдати забобонні.

І вийшло все найкращим чином: місяць,
коти, собаки, забобони, сосни -
весь механізм відпрацював.
                               Грек здерся
на перевал. Та в мить, уже коли
нога ступила у державу іншу,
він виявив оте, що упустив:

поглянувши назад - побачив море.

Воно лежало глибоко внизу.
Людина на відміну від тварини
покинути спроможна те, що любить
(аби од звіра чимось відрізнитись!)
Та, як слина собача, видають
її тваринну сутність щирі сльози:

"О, Таласса!..."
                Утім, у нашім світі
стовбичити так довго на виду,
на перевалі, в місячному світлі -
лише мішень могла б.
                               І взявши ношу,
грек обережно почвалав униз,
вглиб континенту: і зростав назустріч

густий ялинник замість горизонту.

"Прєдсєдатєль Совнаркома, Наркомпроса, Мініндєла!"
Ця місцина так знайома, як окраїна Китаю!
Та особа мені знана! Допиту знак замість тіла.
Переконливість шинелі. Замість мозку - чорна кома.
Замість горла - чорний вечір. Замість буркал - знак розподіл.
Ось і вийшов чоловічок, зліпок зі сім'ї народів.

                    Ось і він - громадянин,
                    що виймає зі штанин.

                    "А по чому радіола?"
                    "Що таке Савонарола?"
                    "Не скорочення, а трясця!".
                    "Де у вас клозет - до щастя?"

Входить Пушкін: льотний шолом; в тонких пальцях папіроса.
Чистим полем мчиться скорий з одиноким пасажиром.
І нарізані на косо, як полтавська, ті колеса,
з викопирсаним під Гдовом пальцем стрілочника жиром
оживляють снігу килим - полустанки і розвилки
покриваючи ужитим - від кефіру до горілки.

                    В лігво таячи нутро,
                    вовки виють "Йо-мойо".

                    "І життя, як лотерея".
                    "Вийшла заміж за єврея".
                    "Довели Союз до ручки".
                    "Дай червонця до "получки".

Входить Гоголь в безкозирці, а за ним - мецо-сопрано.
У крамниці - кіт наплакав; пацюки жнуть бакалію.
Ріг ховаючи в каракуль, дехто в штанцях із барана
обертається в тирана на трибуні мавзолею.
Кажуть, там і влігся, в люді розчарований конечно,
труп-кумир, як фіш на блюді фарширований сердечно.

                    Добре як - курок звести,
                    стати, й мощі стерегти.

                    "В очі не дивись-ми, діво:
                    підеш все одно наліво".
                    "Піп у дім пустив собаку".
                    "Вмерли обидва від раку".

Входить Лев Толстой в піжамі, округ - Ясная Поляна.
Бродять парубки з ножами, пахне "Шипром" з комсомолом.
Передвістя він Тарзана: самописка - як ліана,
Взад-вперед літають ядра над французьким частоколом.
Се - великий син Росії, хоч і правлячого класу!
Муж, чиї онуки босі теж не правлять месу м'ясу...

                    Чудо-юдо: ніжний граф
                    змістом став книжкових шаф!

                    "І мінету вчив'ї стільки".
                    "Що за шум і катма бійки?"
                    "Крив останніми словами".
                    "А хто крайній? Я за вами".

Входить пара Олександрів під конвоєм Ніколаші,
кажуть "Що воно за лажа" або "Зцукрене повидло".
По Європі бродять нари в марних пошуках параші,
натикаючись усюди на сором'язливе бидло.
Оминаючи причали, хвилями несе "Аврору",
щоб пальну́ла на початку безперервного терору.

                    Ой ти, участь корабля:
                    кажеш "плі!" - а чуєш "б..ля!"

                    "Шлюбом брав її - не браком!"
                    "Все одно поставлю раком".
                    "Ех, Цусімо-Хіросімо!
                    Жити стало не зносимо".

Входять Герцен з Огарьовим, горобці щебечуть схвально.
Що звучить у мить обхвату діалектами чужини.
Кращий вигляд на це місто - сів якщо в бомбардувальник.
Глянь - набряклі, наче вата з хтивої улоговини,
розплодились без резону хмари у архітектурі.
Кремль маячить, як та зона, - кажуть, у мініатюрі.

                    Вітру свист. Совиний гук.
                    Ворону од дятла стук.

                    "Гомонять, одкрився Пленум".
                    "Дав їй між очей поліном".
                    "Над арабські мирні хати
                    лине небом жид пархатий".

Входить Сталін з Джугашвілі, поміж ними вийшла свара.
Ціляться у себе швидко, натискають на собачку,
і димить самотня люлька... Так, на думку режисера,
дуба дав Народів Батько, що за день пустошив пачку.
І стоять, як стража бога, гір Кавказу шпилі вснулі.
Із коричневого ока б'є ключем Напареулі.

                    Друг-кунак втикає клик
                    у погризений шашлик.

                    "Бачив ти Дерсу Узала?"
                    "Я тобі не все сказала".
                    "Раз чучмек, то вірить в Будду".
                    "Сука, будеш?! Ясно, буду!"

Суне з криком Закордоння, з табуйованим півкулям,
і з пророслим із кишені обрієм, украй огульним.
Обзиває Єрмолайку Фредеріком, або Шарлем,
і чіпається закону, з митного кипить податку,
і волає: "Як живете!" І бентежать лиском плоті
Рафаель з Буанаротті - ні чорта ж-бо на звороті.

                    Пролетаріату стан
                    марширує в ресторан.

                    "У цих шкарах ти мов янкі".
                    "Я зламав її за п'янки".
                    "Завше був простим робочим".
                    "Хоч не хоч, а всі ми дрочим".

Входять Думи про Грядуще, в гімнастерках барву хакі,
атомну заносять бомбу з балістичним зі снарядом,
Пританцьовують, кружляють: "Ми вояки-забіяки!
Руський з німцем одним рядом ляжуть хоч під Сталінградом".
І як вдовії Матрьони, глухо виють циклотрони.
В Міністерстві оборони гучно каркають ворони.

                    Входиш в спальню - тобі на:
                    на подушці - ордена.

                    "Де яйце, там "сковородка".
                    "Кажуть незабаром "водка"
                    знову буде "по-рублю".
                    "Мам, я татка не люблю".

Входить дехто православний, каже: "Я уседержавний.
В мене у душі Жар-птиця і туга по государю.
Швидко Ігор повернеться вдовольнитись з Ярославни.
Дай мені перехреститись, а як ні - в лице ударю.
Гірше порчі і лишаю - західні думки. Заразу,
грай гармонь, глуши, благаю саксофон, одрижку джазу"

                    І цілують образа
                    з плачем жертви обріза...

                    "Нам - біфштекс "по-режисерськи".
                    "Бурлаки Сєвєроморські
                    тягнуть крейсер по воді,
                    опромінені й худі".

Входять Думи про Минуле, вдягнуті у що припало,
в мріях, правда, в чорно-буре, та на істинній латині
і російською між себе, промовляють: "Все пропало,
а) фокстрот під абажуром і святині чорно-білі;
б) ікра, севрюга, жито; в) оті красуні білі.
Але - мало алфавіту. І дитя з колиски, милі

                    вчувши "баїньки-баю",
                    промовляє: "мать твою!"

                    "В пах рукою вліз, вітавшись."
                    "Підмахну - і в Сочі". "Склавшись,
                    лейкоцит із антрацитом
                    іменуються Коцитом".

Входять строєм піонери, хто - з моделлю із фанери,
хто - з написаним докладно, власноруч, їдким доносом.
З того світу, як химери, аспиди-пенсіонери
їм зворушено кивають - заповзято довгоносим,
що врубають "Руський бальний" і вбігають в хату тяті,
щоби гнати тятю з тої, де зробили їх, полаті.

                    Що сказати? Молодь - це ж:
                    не задушиш, не уб'єш.

                    "Харкнув в суп, зігнав досаду".
                    "Я з ним поруч й не присяду".
                    "А моя ж, як та мадонна,
                    не бажає без гондона".

Входить Лебідь, друга ява - утле дзеркало, в якому
взвод беріз уприсяд кружить, першій скрипці корчать рожі.
Метр палкий, чия уява розігріта гренадером,
боязливо очі мружить, нігтями дре бархат ложі.
Дощ іде. Собака виє. Звиснув з печі, коса покидь,
з голим задом, дошкуляє інваліду, цвяха слинить:

                    "Інвалід, а інвалід,
                    а моє нутро болить".

                    "Нумо в гріб, хоч вік не вийшов!"
                    "Пес би суці тій навішав."
                    "Свара наслідку й причини
                    припиняється з кончини".

"Мусор" з гуком: "Досить!" - входить. Прокурору зуби зводить.
Двері в кліть громадянина не нуждаються в "сезамі".
Чи то правнук, чи то прадід в рудні надра воза котить,
поливаючи ті надра кришталевими сльозами.
І за смерті перевалом, місяця залитим воском,
сяє зі щелепи злотом фікса вічномерзлим лоском.

                    Знать надовго стачить жил
                    тих, хто голови зложив.

                    "Хата є, іти боїться! "
                    "Я не "б..ядь", а кранівниця!"
                    "Виникло життя, як звичка
                    ще до курки і яєчка".

Ми заполонили сцену! Далі лиш повзти на стіну!
Соколом злетіть під купол! Зменшитись до аскарида!
Або всім, з ляльками вкупі, язиками б'ючи піну,
хором яро спокуситись, аби вивести гібрида.
Бо з обмеженості місця, як відлити в форми маси,
окрім цвинтаря і, звісно, черги чорної до каси?

                    Ех, даєш степи й моря
                    без піврозпаду ядра!

                    "Строк без присуду !"
                    "Хто кричить: "Тримай злодíя!"?"
                    "Малювала члена в зошит".
                    "Відпустити, Христом просить".

Входить Ніч у Справжнім часі, дім у чорта за рогами.
Скатерть і фіранка спорять за "приємнішу" для зору.
О, якби не серце часом - даний лепет за лапками -
відчуття, немов утнутий Лобачевським з висі й ширу.
Гомін листя в колір грошей, комариний зумер, нерви,
очі збільшити не можуть "шість на дев'ять" тих, що вмерли,

                    ким зійшла густа трава.
                    Та ця вістка не нова.

                    "Від любові будуть діти.
                    Нині ти один у світі.
                    Пам'ятаєш як, бувало,
                    я в нічній пітьмі співала?

                    Ото - кицька, а то - мишка.
                    А це - табір, а то - вишка.
                    То - біг часу тихим сапом
                    убиває маму з татом"

Канал, в якому утопили Розу
Л., як докурену вже папіросу,
практично повністю заріс.
І стільки роз опало з тих часів,
що цим не приголомшити туриста.
Стіна - бетонне передвістя Крісто -
мчить з міста до теляти і корови
полями - вимитою в колір крови;
завод димить сигарою... Буття,
де чужоземець підіймає плаття
туземній жінці не як завойовник,
а як заінтригований художник,
націлений рішуче оголити
ту статую, якій подовше жити,
ніж віддзеркаленню з канави,
в якому Розу й доконали.

Мій Телемаху,
                          з Троєю війна
закінчена. Хто переміг - забув я.
Напевно греки: стільки мертвяків
покинуть здатні в чужині лиш греки...
І все-таки оця моя дорога
додому непомірно безкінечна,
так наче Посейдон, доки ми там
втрачали час, обширності умножив.
Не знаю, де в цю мить перебуваю,
переді мною що...
                            Нечистий острів,
кущі, будови, рохкання свиней,
геть здичавілий сад, якась цариця,
трава і камінь... Телемаху, милий,
всі острови межи собою схожі,
коли блукаєш довго так, і мозок
збивається вже, налічившись хвиль,
сльозяться збиті горизонтом очі
й з-за водяного м'яса застить слух.
Забув я, чим закінчилась війна,
і скільки літ уже тобі, забув я.

Рости великий, сину мій, рости.
Боги лиш знають, стрінемся чи знову.
О, ти сьогодні вже не те дитя,
перед яким затримав я биків.
Якби не Паламед, жили б ми разом.
Але, можливо, він правий: без мене
ти пристрастей Едіпових позбувся,
і сни твої, мій Телемаху, чисті.

Прекрасні - в нас залюблене вино,
і хліб, який для нас в огні святиться,
і жінка, із якою вік одно -
сповна намучившись, насолодиться.

Та бути як із сяєвом зорі
понад холонучими небесами,
де тишина і неземний покій,
як бути із безсмертними віршами?

Ні з’їсти, випити, ні тіл злиття.
А мить біжить за миттю невдержимо,
судомить руки наші, та щодня
засуджені ми йти все мимо й мимо.

Як хлопчик в забутті своїх забав
дівочим зворохоблений купанням,
не знаючи нічого про любов,
вже потаємно мучиться бажанням.

Як то колись у пралісу хвощах
від почуття безсилості ревіла
ковзка істота, на своїх плечах
вже чуючи не вирослі ще крила.

Отак од віку, - о коли ж, Господь? -
від скальпелю мистецтва і природи
кричить наш дух, і знемагає плоть,
де шостого чуття здійнявши сходи.

при тому всьому що тут постійно не робиться
можна говорити про щастя
якщо це ще не заборонено
і якщо ми випаково відносимось до тих з мала
кому дозволяється все
навіть і те, що можна

вчорашня курва
постояла y дверях
невпізнаючи його
швидко допив
пробіг крізь парк
аж до WC
не знайшовши її там
махнув рукою
і повернувся

його стіл вже був занятий
сів до іншого

Моя любов до тебе ще - слонятко,
народжене в Берліні, чи Парижі,
яке тупцює ватними ступнями
кімнатами господаря звіринцю.

Не приноси йому французьких булок,
не підноси йому качан капусти,
він може з'їсти тільки грудку цукру,
частину мандарина, карамельку.

Не плач, о ніжна, що от-от у клітці
він зробиться утіхою для черні,
що дим у ніс йому вдихнуть сигари
прикажчики під регіт мідін’єток.

Не думай, мила, що той день настане,
коли, збісившись, ланцюги розірве
І побіжить по вулицях, і буде
давити, як автобус, люд кричущий.

Нехай присниться він тобі інакшим -
в парчі та міді, страусинім пір'ї,
отим, Розкішним, що колись одвозив
до трепетного Риму Ганнібала.