Dzieci stoją przy oknie

Słychać szepty w oborze

Nieproszony nie moknie

Szczęść Boże!



Pierwsza gwiazdka na niebie

Cicho czysto na dworze

Jest nakrycie dla ciebie

Szczęść Boże!



Sąsiad już się nie gniewa

I w potrzebie pomoże

Świat kolędy już śpiewa

Szczęść Boże!



Zakończone adwentem

Moje oczekiwanie

W mojej duszy już święto

Wejdź Panie.



Stół jest pełen pyszności

Posprzątane mieszkanie

Jezu bądź moim gościem

Wejdź Panie!

Нехай заметіль новорічна
все зло замете
і вибілить біло
душі
полотно потемніле.
Хай в кожному серці
ялинка Різдвяна цвіте!
Всміхайтесь частіше!
Молюся,
щоб Ви не зміліли!
Молюся за те,
аби в Році Новому Добро
ніколи уже
не обходило Вашого дому!
Хай нічка Різдв'яна
насипле у душу зірок!
Здоров'я міцного!
Удачі!
Натхнення у всьому!

Вже й село колядками голосить,
Вже й упились дальні хутори,
Біла зірка блимає згори,
І бреде по кучугурах босий
Сивий ангел. І несе дари.

Тих дарів – раз-два – і полічити.
Тих жалів – як сірої мишви.
Сипле сніг крізь неба чорні шви.
Народився – отже, мусиш жити.
Чи не мусиш… Ангеле, спіши…

І сніжинок, і гріхів – без ліку…
Хай солодка, аж нудка, кутя
Склеїть забуття і майбуття,
Стулить сину золоті повіки:
Іменинник, пташечка, дитя…

Люлі-бай, приспи Його, малого,
Люлі-лю, у пір’я убери,
Хай злетить над п’яні хутори!
Хай летить – і полотном дорога!
Утікає димом догори!

Понад ці Содоми і Бедлами,
Понад ці зачумлені міста...
...Третя пляшка під столом пуста -
Це допили за здоров"я Мами
Немовляти. Серденька. Христа.

…Знов стару колядку, як спокуту,
За селом п’яничка заведе…
І Синочок пір’ячко бліде
Згубить в небі. Отже – мусить бути,
Нині – тут. А за півроку - де

Ангел на осиковій сопілці
Гратиме… І білі звуки ці
Зникнуть. І розтануть в молоці
Чорна крапка ворона на гілці,
А червона – крові на руці.

Так сиво дивилась мені в очі,
Так сиво-сіро-сніжно:
А я бачила пляцок із вишнями,
Золотаві пироги, заливанці,
Узвари пахучі, вареники…
Дорогу до Замку, Високого Замку,
І дім на Підзамчі, вікно – трамвай.
Дві кімнати, кухня маленька,
Лазничка, зліва, вузьким коридором.
І..і… Чудна зелена ялинка –
Вбрана в іграшки давні, трохи померклі
І злі, бо забуті на рік перед тим.
На кухонці пахне так,
Танцює відблисками синюватий огень,
Кава запарена, святкове нАчиння –
Помите від пороху буднів,
Чекання гостей, бо Різдвяна пора.

То в церкві ми мали мить,
Коли ти сиво дивилась мені в очі.
Подивися ще раз, щоб я пам’ятала
Тебе –
Робітницю заводу, вчительку,
Домогосподарку, бабусю,
Бездітну, бібліотекарку, лікарку,
Хвору, повну сил, самотню,
Добру і злу.
Ким ти була?

Зайду у спокій, з вулиці під сніжним небом.
Розбиті в порох нелегкі тривоги:
Різдво за хвіст, за зоряний кометний хвіст –
Летить до звізд, спішить у світ!

Заглянемо
у світло
ліхтарів,
що затаїли
в собі?

Звучить пісенно млинка кавовий свист,
Парують теплі пряники з помадкою,
Свята різдвяна метушня –
Лиш за вікном, в каварні тихо і неспішно.

Заслухаємо
лет
сніжкових
клаптів,
чи щось
ховають
у собі?

Я відчуваю, як має ЩОСЬ статися –
Вулиці знов вибухають петардами;
Серце на щупальцях, мов каракатиця;
Подарункові кишать бодігардами.

Я пропливаю – крамниці дивуються,
Що не ведуся на ілюмінацію;
Щоб не рипів під ногами – роззуюся;
Ніч назріває-зриває овацію.

Я придивляюся – високо-високо
В небі одна загорілась неонівка:
„Скоро народиться...”, ще щось написано...
Ніч дозріває – зимова антонівка.

ДослУхайтесь серця:
витає РІЗДВО над Землею!
Чекають Месії
високії гори, моря!
Мільйони стежинок
Вас нині ведуть в Галілею,
де над Вифлиємом
вже сяє яскрава зоря...
Хай дасть вона шанс Вам
ще раз народитись для Світла,
нехай подарує
дещицю святого тепла,
щоб в Вашому серці
троянда Любові розквітла,
аби все життя Вам
та квітка незгасно цвіла!

Церковиця засніжена: бамкають дзвони.
Йде бабуся в чорній хустині,
Благенький плащик – нафталінове вбрання,
Скриня йде за жінчиною вслід,
А чим повна, а що містить:
Зимний вітер, жмуток суму і кутя на самоті.
Хата низько похилилась, у вікнах блимає
Печаль, що-за-жаль, в-такий-час…

Лункий передзвін, селу навздогін –
Хурделиця, але що є до неї, коли
Потріскує в грубці тепло –
Затишно, но-но…

Вступила до храму,
Вічне місце на бабинці,
Розтулено очі і вуха готові,
Гей, люде, слав же рождення
Ісуса!
Коли я ще, стара і сама, годна
Тішитись білому снігу,
Дзвонам пречистим під вечір,
Куті, хоч без родини, але ж є!
11.12.07

ПРОСТО "ГРА РОЗУМУ"
або ж Дев’ять синонімів до слова "завірюха"

Глянув у вікно – пурга́,
а чи, може, завірюха,
а чи, може, просто ху́га
сніг із себе видиха.

Придививсь – ні, сніговій,
а точніше – хуртовина;
й холод мов із домовини,
чи ще більший. Хуговій –

о́сь, найкраща назва – ця́.
Втім, все’дно вони всі білі:
це́ й заві́я, й заметіль, і
ві́хола, й хурде́лиця.

21-07-1998

У переддень зимового Миколи
Страшенно тягне залягти у сплячку,
Чи підхопити б хоч яку болячку,
Розгрипитись і "не піти до школи".

Просачкувати всі свої "уроки",
По барах лікуватись від застуди,
І вийти знов у білий світ, на люди
Ну от хоча б десь так з нового року.

А краще навіть вже під самий лютий,
Коли вже відшумить останнє свято,
Коли вже можна весну виглядати,
І дні вже довші, вище сонце... Тьху ти!

Розмріявся, тролейбуса прогавив.
Не спати, блін! Приїду - вип'ю кави.
17.12.03

У ніч святу Христового Різдва
Яселка ти в душі зроби Дитині,
І запроси Дух Божого Єства
Навічно оселитись там віднині.
Ти обігрій Посланника Творця,
В Нім визнавши Месію дорогого,
Хто є Любов’ю Неба без кінця,
Спасителем землі по волі Бога.
Ти в серце запроси Того тепер,
Хто буде найщирішим саме другом,
Хто біль і розпач Своїм Словом стер,
Згасивши Кров’ю окаянну тугу.
Хто шляхом є до Божого буття,
Хто - істина, що знищує неправди!
Життя усіх у правді, каяття,
У вірі - прощення Отця назавжди.

Ось і св'ят-вечір прийшов на поріг,
В домі ялинка сіяє;
Хай вифлеємську зорю
Всім нам вона нагадає.

А на столі пироги і кутя,
Знову дідýх на покуті...
В серце приходить весна,
Хоч і морози скрізь люті.

Хай у св'яткові ці дні
Вщухнуть в душі буревії,
І хай збуваються всі
Наші бажання і мрії.

А Той, Хто в яслах родивсь,
Серцем твоїм володіє,
Бо лише в Ньому однім
Збудуться задуми й мрії.

Хай вифлеємська зоря
В серці горить не вгасає,
Хай сам Господь нам усім
Спóкій та мир посилає.

А опісля без ліку незвичного, і життя
з відчуттями - ти Інший, із Роду Провидця обставин,
і очима глядиш зачарованого дитя
на пустелю і дім, на буття зі світанку гущавин,
а навколо рясною імлою таке забуття,
що “я знову дитя” - триєдине твоє відкриття.

І ще потім удосталь незвичного, і людей,
що гіркою поклажею загородили дороги,
і пройти неможливо без ”римлянин”, “грек”, “іудей”,
і піти неспромога, не кинувши рідні пороги,
і тобі наздогін тільки крики і тупіт коней,
і ти йдеш по воді, наче води висвячують ноги.

А вже потім нічого незвичного, крім: вини
за твоє відособлення від уособлення правил,
від розумників пильних, і осуду сторони,
до якої прийшов, і яку направляв, та не правив;
що тутешнього люду тебе оговорять сини,
мов не їхній, і Бог, по обіцяному їм, злукавив.


2007

* * *
Зайшов зігрітись – не зігрівся
Зайшов на каву – та дарма,
Знов сірий вовк мені наснився,
А в шибку стукає зима.

Мої безсонні ночі скиглять,
Мої без тебе дні, як лід.
Солодкі яблука – нестиглі…
А пам’ять дивиться нам вслід.

Журбу холодну не тримаю
І не кладу на дно душі.
Один … в забутому трамваї…
Для тебе знов пишу вірші.

Ангеле Божий, хоронителю мій!
Бережи мене і вночі, і вдень,
Коли сонце пече і коли сніговій,
Від хижих звірів і злих людей.

Ангеле Божий, Хоронителю мій!
Коли горе чорний день принесе,
Коли сльози пекучі підступлять до вій,
Дай мені силу знести усе.

Ангеле Божий, хоронителю мій!
Над Тобою небо ж таке голубе!
Коли в серці моїм загніздиться змій,
Дай мені силу здолати себе.

У тих роках - буденних і блаженних,
У тих гріхах - твердих, немов горіх,
Сплітала руки на твоїх раменах,
Плющем цілунків обвивала їх.

Ішли сніги - куди ішли? По кого?
Пливло мовчання, вчаєне, мов дим…
Довічна пам’ять - як брудна підлога.
Доречна мрія - вмерти молодим.

Замерзле місто куталось у шалик,
Вино причастя наливалось вщерть.
І ворони під хмарами читали
Старий апокриф про любов і смерть.

Смерть від любові, чи любов до смерті,
Чи смерть любові - перебути все…
Де тіло - біля тіла - розпростерті…
Де час несе сніги. І не знесе.

* * *
пронизуючий дощ
твоїх очей
пронизуючий скрип
моїх ночей
я затулю руками ночі
я затулю губами очі
- …хочеш…?
пророчі
мої думки
коли вперше тебе побачив
що ми будемо
нас розбудить
пронизуючий дощ
твоїх очей
пронизуючий скрип
моїх ночей…

І
Ти інакше міста покорятимеш, аніж царі,
ніж усі ті царі, на яких тут очікують спрагло,
царюватимеш, дивно сподобившись в поводирі
тим, від кого достатком і святістю зроду не пахло.

І, привитий рукою Господаря до "аличі",
розцвітеш благодатно, відкинувши тінь на будови
і престоли земні, поведеш у надій далечінь,
не відринувши спрагу, а знявши із серця покрови...

ІІ
І нехай тут усе ще нелегко і зморений світ
аж ніяк не нагадує місце для відпочинку,
борони його, як і цю острахом томлену жінку,
котра прагне тебе відвернути: од горя і бід,

і доріг, і від Волі, якою пройшов ти крізь неї,
од Призначень і Долі, що смертному незрозумілі.
Проминатиме все, а вона прибуватиме в силі
материнства, розкутого поглядом Неба, Зорею...

ІІІ
І бездонню снаги запалає прийдешній світанок,
ти полинеш у завтра, а ми повернемо назад,
і потанемо в млі старожитніх офір, обіцянок,
відійшовши у лавах безсмертно-ефірних армад.

А Олімпом, Сінаєм, по всій опустілій будові,
озвірілі нагодою, хлинуть затаєні смути.
Ти приймеш усю ненависть і навернеш до любові...
І тоді ми вернемось - у людях, доладністю "бути".


2003

Трішки вітру, трішки талої води,
Непомітної по закутках, знайди,

Таємничі дивнозоряні висі
Розтовчи і на тарілочку висип.

І зрони дві сльозинки солоні,
Задзвенить – позбирай у долоні,

А з долонь змий у чашку з-під кави
Й на вікно до прохолоди постав.

І засни, ну хоча б на годинку,
А прокинешся – в ній буде сніжинка...

16 гру’ 07

Під вікном тоненьку вишню
Вкрив пухнастий білий сніг,
Вкрив він всю траву торішню,
Вкрив стежинки та поріг.
Вкрив ставки, поля та хати…
Дочекалися – зима!
Побіжу колядувати,
Дай копієчку, кума!
Щоб росли самі собою
Біля хати й на полях,
Без селітри та без гною
Вже розкладені, в мішках
Ті маленькі євро-дині,
І по сотні, і по дві,
Бо така вже мода нині,
Що аж ломить в голові.
Щоб усе було у хаті,
Не летіли щоб роки,
Урожаїв вам багатих,
Щастя вам на всі віки.

Напередодні Різдва, змучені з дороги,
крізь вечірній холод і старі пороги,
ми увійдемо в тепло,
що не стирають ні години, ні дні,
ми загорнемось в запах знайомих сіней,
ми отримаємо свої поцілунки,
як і кожного року, і усміх щасливий,
бо діти вдома.

З пахучої кухні - приглушені звуки,
То мама розказує, що сталось і як,
А я в присмерку святкової кімнати
Гостей приймаю, про яких не знає
Ще ніхто.

Дідусь прийшов, приніс ялинку,
Як тоді... мені було вісім!
І з лісу на санях приїхало чудо –
Зелене, пухнасте, але й колюче,
Припорошене снігом, незнане.
Зі стриху –
павутинням покриті коробки,
а в них – цілий скарб для
маленької внуки:
кругленькі бомбони, подовгасті сомплі,
зірки з фольги, паперові ангели...

діду, пробач...
я принесу тобі ялинкову гілку,
може проб’ється крізь землю...

перша блискітка Ісуса,
кутя, перехрещена татом,
тарілка лишня, пуста...
за одною ложкою – вся сім’я
(то зірки прилетіли, то ваші душі),
я молитимусь за кожного з вас.

Розсиплють зорі небоузори -
чарівний розсип дивних мрій.
Конструктор сніг будує гори,
засипле світ маленький мій.

Серед свічок і духу хвої
хай перейметься серце святом.
Я ореальню мрії твої,
наповню дім добром і ладом.

Ти чуєш цей чарівний спів?
Це ніжна музика зими...
Мелодія звучить без слів,
У ній вже розчинились ми.

Засипле снігом каяття.
До горя не знайти доріг.
Весняне гріє почуття
І твій чарівний, ніжний сміх.

Сніжинки плачуть на щоці,
Палають на твоїх губах.
Моя рука в твоїй руці –
Втопаю в зоряних очах.

Звучить симфонія зими…
В колисці снігу сплять міста.
Літаєм, мов сніжинки, ми –
Любов'ю, щастям посипа...

Там ялинки ростуть
на горища крізь стелю,
Там сніжинки не тануть
у теплих пригорщах,
Там горить по свічці
в усіх оселях
І тому там зовсім
немає прикрощів.

По кутках заметами
лежать сутінки,
На ялинках опівночі
оживають іграшки.
Простягають зірки
тоненькі прутики,
Щоб торкнутися казки,
хоч би трішечки!

Там, зібравшись гуртом,
всі уважно слухають,
Притлумивши подих,
старі історії
І одні лиш годинники
гучно стукають,
Та ще в темному небі
пульсують зорі.

Та ще дивно торкається
подихом тихим,
Тулиться до серця,
зазирає у вічі
Невеличка мрія,
невеличка примха
Нова мить, новий день,
новий світ, Новоріччя.

Вогники в зелені. В темені
Блиск ялинковий.
Тихі зелені вогники, мов світлячки.

Тихо, ну майже пошепки,
Диха розмова
Там, де палають вогники,
Світлі такі!

Вимкнути світло, дихати
Теплим простором,
Щоб не злякати вогників
Трепетний вир

І уявляти начебто,
Вогники – зорі,
Що на ялинці сплетені
Блиском сузірь.

От дивовижа – вогники,
Зорі зелені,
Ніби без мрій, без радощів,
Прагнень, зусиль...

Тільки у них приховане
Щось незбагненне:
Гасне один із тисячі –
Гаснуть усі...

26-27 гру’ 06р.

Пережили і сто морозів,
пережили і сто віків -
на тій тринадацятій дорозі
чорти зустріли відьмаків.

Чорти сиділи на хрестах,
мотаючи ногами час -
на їх покручених хвостах
відьмак свою хмарину пас.
А чарівниці злі й зухвалі,
піймавши зорі у долоні,
кидали їх у жовтий глечик:
"Тепер-то душі у полоні..."
І ті, що коси розпустили,
збирали щастя по мачині.
І на Свят вечір йшли до хаті
сховавшись у тіла качині.

Пережили ж бо сто морозів,
пережили ж і сто віків -
і на тринадцятій дорозі
чорти зустріли відьмаків.

Ота, що знала "все на світі"
поїла хлопців різним зіллям
і кожну ніч собі справляла
гучне і радісне весілля.
Ще десять на горі сварились
кому й коли той хмиз збирати,
кому край вогнища сидіти,
кого свяченою назвати.
І вереску на цілий світ
та, що в сорочці наробила,
бо боса й гола насвітанку
танок сама собі водила.

Бо вже пройшло і сто морозів,
бо прошмигнуло сто віків,
бо на тринадцятій дорозі
чорти зустріли відьмаків.

А сива знахарка тремтіла,
повіривши у всі повір'я,
бо місяць бубликом печеним
упав у сніг, що на подвір'ї.
Стара хрестилась і мовчала,
в очах сидів великий страх -
безсмертні відьмаки і відьми
пісні співали на хрестах:

Переживемо сто морозів,
Пережевемо сто віків,
І на тринадцятій дорозі,
Чорти зустрінуть відьмаків!

Накриши мені сміху в горнятко,
У настояний липовий чай.
Почалася зима. Янголятко
Принесло мені сніг. Вибачай,
Що світлішає місто так пізно...
На порозі сріблясте Різдво.
Прочиняються двері колізій
У незвідану казку для двох.
Вибачай, що невпевнено краю
Золотистий півмісяця хліб.
Сядь напроти, налий мені чаю,
ранок, променів німб.

Зачарований сніг
і закручений шпилями вітер,
і п'янка білизна
під вигадливі кпини слідів -
і уроча імла
у сяянні неонових літер
над комірками злих,
порохнявих речами, складів.

А на завтра не так?
На Святвечір не зійдуться зморшки
на обличчі осіб,
що упоять собою церкви
і гостини, - і хрип
не полине у "будьмо!" удовжки,
не загубиться смак
благодаті Даяння Руки?

- Ти не наш? - Я не ваш,
не хиткий, не розсійський, - з минулим,
невідомим для вас
щодо міста, в яке не зросли,
де загублений час
біло пересіває заснуле
хворобливо життя,
як свідоцтво - до чого дійшли.

Безкінечна війна
залишила негусто живого,
і не тільки волхвів,
і себе не знайти, - але ж є!
І з таких звичних слів
виростає, як з духу святого -
з року в рік Новина,
і не губить звучання своє!

Де леткий сивий сніг
і захоплений шпилями вітер,
і хрипка білизна,
і неспішні дитячі сліди,
де уроча імла
за юрбою євангельських літер,
і хрестини доріг
у майбутньо-вчорашні світи.


2003

На “раз” - кінець, на “два” - початок.
І нібито одне і те ж:
крові первогріховний спадок,
і серця прагнення без меж...
І дивовижні царські очі,
що споглядають, вкотре, світ:
Зорю, вертеп, вогні урочі,
бучно-гучний волхвів прихід...

На раз і два. А поміж ними -
і ти, і я; минулий день,
і день майбутній; літа, зими,

різдвяна злагода пісень;
де все, що варто нам і знати:
Отець-Любов, Дитя і Мати.

2000

Ми пірнемо з тобою в Різдво,
Наш корабель – з соломи і мотузок,
Перевеслами пов’язаний,
Волошковим цвітом пахне.

В кишеню люльку заховай,
Мій капітан,
Твоя залога нині до стола
Вечірнього присяде,
Припалимо свічку і згадаємо,
Що пливемо крізь засніжені
Сосни із хвиль.

І Миколай розгорне руки
В омофорах із морозним візерунком,
Заслонить нас і вбереже печаль,
Що заховалась у кутиках
Твоїх розсміяних очей.

Постелимо на палубі овечі шуби,
І я розкину на тіло моряцьке
Срібносяйні веселі зірки,
І руками розплутаю сіті,
Що недоступні мені удень.
23.12.06

Пливе у тузі нез'ясовній
у тьмяно-цегляну надсаду
нічний кораблик негасимий
із Олександрівського саду,
нічний ліхтарик нелюдимий,
що на троянду жовту схожий,
над головою своїх любих,
між перехожих.

Пливе у тузі нез'ясовній
бджолиний хор сновид і п’яних.
Світлину у столиці сонній
чужинець робить снив різдвяних,
і виїжджає на Ординку
таксі з сумними сідоками,
і мертвяки зійшлись для знімку
з особняками.

Пливе у тузі нез'ясовній
співець печальний по столиці,
стоїть при гасовій крамниці
двірник печально-круглолиций,
спішить по вулиці самотній
коханець сивий і красивий.
Весільний поїзд опівнічний
пливе в журі непояснимій.

Пливе в імлі замоскворєцькій
плавець недолі випадковий,
тиняється акцент єврейський
по жовтій станції печальній,
і з любощів у нерадіння -
під Новий Рік і день недільний, -
ступає миловидна краля
в невикритій своїй печалі.

В очах пливе холодний вечір,
тремтять сніжинки на вагоні,
морозно вітер, блідий вітер
червоні огорне долоні,
і ллється мед огнів вечірніх,
і пахне солодко халвою,
нічний пиріг несе Святвечір
над головою.

Твій Новий рік на хвилі тужній
помежи гамору міського
пливе в зажурі нез'ясовній,
немов життя почнеться знову,
і буде сяєво, і слава,
удалий день, і доста хліба,
немов життя піде направо,
узявши вліво...

Лине сніг біля вікна,
Дзвони дзвонять вечорові,
В домі все напоготові,
На столі всього сповна.

Хтось, мандруючи в імлі,
Доторкнув кільце ворітне.
Древо ласки злотоквітне,
Спивши зимний сік землі.

Мандрівник іде углиб;
Ґанок болем кам’яніє.
В чистім сяєві ясніє
На столі вино і хліб.

Я – різдвяна пташечка,
Я незмінно порхаю,
Поламаю крилечка,
Поламаю душеньку...

Чи ти хочеш,
щоб і далі писала листи,
Така незаймана,
Така неторкана,
Тобі писала розміреним
почерком?

Два ангели з паперу,
Два ангели у платтячках,
Розвели рученятами,
Прощались і не плакали.

Під святковим деревом,
в золотій обгортці,
Я – така незаймана,
Я – така неторкана,
Позбувалась ніжності.

Соромливі янголята...
Вже різдвяній пташечці,
З вами не літати...

Чорт заходить в хату, рогами чіпає одвірка,
Жид вбігає з криком, торбою б’є по крижах!

А бабуня сміється тихо, вже регоче дзвінко,
Бабуню, моя дитинко, не журіться так, що
Татко не відзивається на жоден ваш клич,
Він давно вже в хаті-землі, очі склепив,
Спить під снігом білим, на нашому цвинтарі.

А героди вертепні, як і при вашім дитинстві
Кричать при брамі, вбігають в світлицю,
Хапають пампухи з вишеньками і заводять:
„Нова радість стала, яка не бувала...”

Бабусю, так само пахне ялинка, так само!
Так само смакує кутя!
Бабусю, заливайтеся сміхом, так само щиро
Як дитя, без пам’яті, безпам’яття...
Чи треба пам’яті для щастя?

Там ялинки ростуть на горища крізь стелю,
Там сніжинки не тануть у теплих пригорщах,
Там горить по свічці в усіх оселях
І тому там зовсім немає прикрощів.

По кутках заметами лежать сутінки,
На ялинках опівночі оживають іграшки.
Простягають зірки тоненькі прутики,
Щоб торкнутися казки, хоч би трішечки!

Там, зібравшись гуртом, всі уважно слухають,
Притлумивши подих, старі історії
І одні лиш годинники гучно стукають,
Та ще в темному небі пульсують зорі.

Та ще дивно торкається подихом тихим,
Тулиться до серця, зазирає у вічі
Невеличка мрія, невеличка примха
Нова мить,
новий день,
новий світ,
Новоріччя.

Плин мирри у сни диво-теплої ночі.
І покій морської, принишклої хвилі.
Відчуй, Кесаріє, як входить тремтіння
у намертво стягнені латами груди,
як сходить уроджена в далечі дальній
невідана Риму солодка належність,
як, летко відкинувши кари порядок,
озорює зиму її протилежність.

О, де, як не тут, кругозору видніше -
подалі від Цезаря більшає неба -
зі снив повертається найважливіше -
дарована кожному дива потреба.
Відчуй, Кесаріє, серцями еллінів
і душами римлян – обіцяне в тому,
у чому немає докору вітчизни,
а тільки - усміхненість Отчого дому,
сяяння Зорі летом до Віфлеєму,
туга пасовищ і здичілого саду,
о, звідки полине звучання, повіє
по світу новину, новину-розраду.

Плин мирри, цвітіння привитої Гілки,
і подиху мова нова Немовляти.
Відчуй, Кесаріє, як Божа природа
вдихає надію в догмати.


2004

З імли сумного снігопаду
забутим вихором осіннім
пливе трамвай удовж фасаду
корабликом у склі вітриннім.
І тануть вогники червоні
на жовтім гроні винограду,
на ватяному підвіконні
блиск зорепаду.

Пливуть сніжини під астральним
блідого ліхтаря горінням,
за силуетами - пухнавим
новоріздвяним провидінням,
вбирають вії у красуні
в іскрини неземного жалю,
мов не оці зіниці юні
глядять печаллю.

Кружляє в танку заметілі
у вабі заблукала пара,
блукають пальці побілілі
і побіліла в них гітара.
І стугонять про Нову радість
за спинами дахів похилих
врочисті дзвони - нам і замість
душ одлетілих.

І ділять хміль на трьох, на ніжне
розчулене різноголосся,
волхви місцеві під неспішне
даяння дива, що збулося.
І нелукава колискова
звучить на Отчому порозі,
з колись освяченого кола
зійти не в змозі.