1 варіант

Під повіками – віки,
Діти сплять й чоловіки…
А моя жіноча втома
Заблукала не удома.
Заблукала у твій слід,
Де цвіте колючий глід,
Де снують суниці тінь
З наших двоголосих млінь.
Моя втома між грудей
Стогоном дзвіниць гуде.
Огортає, мов спідниця
В цятках стиглої суниці…
Під повіками – неспокій –
Яснозорий, ясноокий…
Тільки глід об лікоть – чирк!
Страх настраханий, мовчи!

2 варіант

Під повіками – віки.
Діти сплять й чоловіки.
А моя жіноча втома
Заблукала не удома.
Неодягнена, невзута,
Полишивши звичні пута,
Напівсонна і розкута
Побрела в любов туманом –
Бездоріжжям первозданним.
Заборони?
Забобони?
Що страхи?
І що ікони?
Бо вона іде на мрію,
Хоч несе хреста Марії.
Незворотній її крок,
Хоча пальці збиті в кров.
Мрія зводить, як стеблину,
В ній Марію й Магдалину.
Сплять віки, слізьми умиті.
Що епоха?
Просто миті.
Втома всіх тисячоліть
Бачить Мрію, то й не спить.

4 червня 2015

І у печалі пізнається радість,
у далині, на дні, у однині.
Майбутнє не об’їдеш на коні.
Минуле повертається на старість
у самі неочікувані дні.
               Тоді і доля наче усміхнеться
               на кілька мить нежданого кінця,
               коли ще наповняються серця
               надією, що грішному минеться,
               якщо його кармічній чаші серця
               не застує пародія лиця.
Все непідробне важко повторити
і раз, і двічі на мільйонів сто.
Та кожен копіює пережите,
одного разу ніжністю зігріте,
яке не заперечує ніхто.
               Але існує істина Пилата.
               Нагайкою вимірюємо зло,
               і віримо у міфи ЕНЕЛО,
               у обереги і міські пенати...
А неофіти мають пам’ятати,
якщо хоч одиницям це дійшло,
що істина – коли на цьому світі,
политому і кров’ю, і слізьми
і ратаїв, і воїнів – їх діти
поволі, а стають таки людьми.

                              2015

Хто, скажи мені, хто,
Напророчив біду твоїй долі?
Ти у зоні АТО
На вчорашньому мирному полі.

В тебе цілиться брат,
Що одвічно вважав своїм братом…
Поряд рветься снаряд –
Зорі падають вниз зорепадом.

Ти у зоні АТО
За чужу не ховаєшся спину,
Як не ти, тоді хто,
В час лихий порятує країну?

Як не ти, тоді хто,
Принесе перемогу крилату?
Ти у зоні АТО –
Твоя місія – перемагати!

А коли все мине
І війна, непотрібна нікому,
Сном страшним промайне –
Ти повернешся іншим додому.

Почуття, відчуття
Не даватимуть довго ще спати.
За Вітчизну життя
Ти готовий синівське віддати.

У вододілі весня́ної повені
за течією у Лету
тихо линяють запатентовані,
нетрадиційно орієнтовані
аполітичні поети.

І слава Богу, що і з лопатами
нас дохороби багато.
І за перо волелюбне не платимо,
і не підемо уже за етапами
у потайні каземати.

Не повернемося, не сповідаючи
істини Божого слова.

Гасне зоря полинова.

Нашими помислами оживаючи,
юності нашої віра палаюча
зійде, до бою готова.

                              2015

Уранці за вікном безлисті віти,
Тремтять, як мерзлі доста голоси.
За ними ти. Аби не скаменіти,
До сонця пнешся. З темної коси
Птахам досвітнім прагнеться злетіти

У синю вись. І раптом квола тиша
Огорне снігом самоту й довкіл.
Проляже зморшка на чолі, бо глибше
Мовчання стане... Аж забракне сил
Подати голос на пустім узвишші.

Я тебе не зцілив, бо слова переповнили глек
І до ранку стекли. Озиваючись болем у жилах,
Ти ворожиш на віск. Із долоні годуєш лелек,
Що приходять у сни. Даленіють, даліють од тіла

Теплі дотики губ і пливуть. Потривати б ще мить,
Але голос холоне і стигне... Як олово голос...
Порожнеча росте. Порожнеча у грудях щемить
І заходить у вікна. А стіни в тумані по пояс.

Задрімаємо в гіллі, колишучи зранений сад,
Що від ночі росте, бо слова у німім доростанні.
Заворожені тишею, вже не повернем назад,
Як дерева правічні у передвесіннім чеканні.

Із води проросте білоцвіття. І пір’я кори.
Забрунькується зав’язь устами пониклої тиші.
Розів’ється трава. І, нічної упившись пори,
Я імення твоє на пергаменті неба напишу.

Іще птахи тріпочуть біля уст,
І пробудившись, обважнілим тілом
Усі видіння, мов сніги, пливуть
У праліси, що поніч спорожніли.

Пошерхлим листом опадуть слова,
І голос трав замре в гортані гірко.
Із рук твоїх дерева, мов дива,
Ростуть на білім березі сторінки.

І під глиняним небом залитої сяянням хати
Почуваюся деревом:
Руки пульсують пагіллям
І розлогою кроною в стелю вростає чоло.
Кровотеча щоденного часу наповнює вени,
І важко стояти,
В круговерті землі обертаючись.
Птаство до ранку у зіницях тремтітиме
Й риби лускаті прокладатимуть в грудях тунелі глибокі,
Що мали б вростати в заокруглений день.
Та лиш сяяння входить
У потріскане дерево тіла мого –
Понад води й глибини.
І прокинувшись, чую полегкість –
Тепло відчуваю.
Ні на мить у мені не минає
Любов первозданна.

З голих пасем води ти у мене зориш,
Як легенда сарматська
Про щастя.
Крізь віки і вогні
Ці долоні тонкі піднімаєш, мов сонячні чаші.

Я з тобою пішов би, але через край
Уже витекло світло і змеркло.
Я б тебе зачекав,
Та печать надважку
Хтось поклав над розіп’ятим степом.

Мовчиш… І вода молодіє. Мар’яно, Маріє.
Звідкіль ти приходиш? Куди оце ждеш переправи?
Вітрило червоне тобі мерехтить. Майоріє
Вітрило червоне... Не витиснеш власне: ізбави.

Не витиснеш... Все лиш вода, що спаде. Що не стане
Чекати, чеканити голос, отруєне вістря.
Безпомічно ляже. До ранку прокволо відтане.
До ранку хрести розів’ються оголеним листом.

Мар’яно, Маріє… Даліє вітрило, леліє.
Пророцтва минули. Пророки чужі. Нетутешні.
А ми ще невіри… За нами останній месія.
За нами останні, Маріє, розквітнуть черешні…

Чи мариться, чи мається лишень?
Човни застрягли. Це ж веслує осінь.
Збіліла ти. У свій останній день
Я був не я, тремкий і безголосий.

Та що кому? Кричи хоч, не кричи...
Рука дерев’яніє у тумані.
Не викричиш, не вишепчеш... І чи
Вода тебе відносить… чи омана?

Не щезла, не минула, не... Плила
Ти вишнею. Неждано і нізвідки
Прийшла вода. І слід мого крила
Застиг як знак… Як розчерк… Як помітка…

Дівчино в білому, блякне видіння сумне,
Дівчино руса, занурені руки у воду,
Він не пізнає, не знайде тебе, не збагне,
Він конокрад, змієлюб, посіпака чи злодій.

Купиш у нього, чи впросиш на віру, у борг
Краму, кохання, чи вічності, може, розлуки?
Він же обдурить, обкрутить. Кохання чи торг –
Що лихвареві? Аби хто узяв на поруки.

В посаг – дівоцтво, в заставу – тонке полотно.
Він же невірний, самітник, чужинець, пропащий.
Дівчино руса, далеко, надривно, давно…
Сам я не свій. Та не знаю, кому із нас важче.

Наснилося, що був ти вояком
Стрімкої раті. В чаші спорожнілі
Текли меди, і сволоки ясніли.
Та падолист іржавим мідяком
Спадає долі. Стіни поніміло

Кудись відходять. На самому дні
Залишилося твого маєстату,
Аби дубовий щит в руках тримати,
Бо дзвонять гуслі. Мерехтять сумні
Твої кольчуги і діряві лати.

Два пагорби звелись за виднокрай
І на собі тримають кволе небо.
А ти ростеш. Як біль росте від тебе
Прозора сутінь. Тінь досвітніх зграй
Повільно плине. І навкруг мовчання

Вбирає в себе простір, як у тьму
Ліси древлянські, що дрімають рано.
Озветься раптом у досвітнім храмі
Півсонний звір… У пущу цю німу
Іде людина з луком і саквами.

Ясніє зір. І в стовбурах дерев
Світліють предків незникомі лики,
Бо спогади про ратну смерть велику
Шепоче гілля вільге і старе,
Щоби у цім пустищі залишитись.

Коли прийде нова яса,
і не уміючи літати,
полетимо у небеса,
усіх візьме на руки Мати.
               Не так у будень, як на свято
               таки бувають чудеса.
Нас будуть ангели вітати.
А на великому суді
оберігатимуть пенати
маленькі душі конопаті –
не так безгрішні, як святі.
               Усе старіє в Ойкумені.
               І це нікого не мине,
               не оминаючи земне.
               І плем'я юне і зелене
               не так судитиме мене,
               як говоритиме – за мене.
І оживу у комусь я
поводирем чужої долі.
І як сумна мелодія,
не те зіграє роль моя,
що аватар моєї ролі.
               А я полину до беріз
               чесати кучеряві коси
               і пити кришталеві роси,
               і вилити на Чорний ліс
               не так дощі, як ярі сльози.
І зауважать піснярі
мої не читані рядочки,
що народились на зорі
грамотіям у букварі
не як слова, а коми й точки.
               Летять у небо голубе
               великі і малі цабе,
               які нема за що жаліти.
Але іде у Лету літо.
І жаль мені не так себе,
як те, що не було на світі.
               І облітаючи гаї,
               ще заночую у стодолі,
               почину серцем у юдолі,
               яка означила мої
               не так нещастя, як недолю.
Зате радітиму, що є
моє минуле житіє,
і озеречко у долині,
і соловейко на калині,
і те, що нібито своє
тоді, коли не так, як нині.

                              05.2015

Погодься, очевидний брак блакиті у
стійкій фортеці лікарняних стін.
Моя відсутність вийшла непомітною
для несподіваних весняних змін:
пригадується обрій бронзуватим, ще
зануреним в іржаву каламуть,
а зараз – яблуневі білі ватрища
мене уперто не упізнають;

я знав це сонце переважно сонним і
нездатним опромінювати вид:

пейзажна пам’ять є односторонньою,
зате зручніше замітати слід.

05.05.2015

У вигляді воску на підсвічниках в глибині печер,
яким відомо усе щодо аскез та пересторог,
у вигляді каштелянських веж, які обступає чернь,
вимагаючи їжі, а також зняття дальніх облог,
у вигляді зарубок на ножі втікача від застав,
які роз’їжджають уланськими вітрами по степу,
у вигляді флейти у зубах чоловіка, який став
єдиним, кого світ не вхопив бодай за ліву стопу,
у вигляді залишків хліба на самому дні торбин
студентів, які повертаються із кельнів та сорбон –

ти проіснувала, аж допоки невідворотний плин
еволюції не став останньою з твоїх перепон.
Розбиваючи уявлення про себе як про мерця,
ти зринаєш (у межах цього паперового листа)
не з-під полемічного пера, а з-під мого олівця,
щоб вернути зайняті силабо-тонікою міста;

ти починаєш розносити пісню свою бойову,
очікуючи стрімкого повстання попри прірву літ,

але уся лояльна тобі абетка лежить в рову,
а для нової ти – не більше аніж кумедний релікт.

28.04.2015

...Краями у цього трищастя -
дві площі, а в центрі - Майдан:
з пришестям мільйонів, з причастям,
Простим прикладанням до ран.

Як цілили в нас відморозки,
чий погляд з-під масок склянів,
ти знав: ми лише відголоски
нестомлених Стусових слів.

Як тільки ментівське тріпло ще
стріляти давало наказ,
Став брук Європейської площі,
І Бог став, і вітер - за нас.

Всі дні ту ментівську босоту
Він чадом із шин годував:
знав напрям той вітер свободи
і "ленти" надій подавав...


Коли полетіли гранати
з Грушевського в бік барикад,
Поранена камера правду
таки зберегла для внучат.

"Овець" навчимося прощати,
та спершу - карати убивць.
Бо справа - майдан і Хрещатик,
а зліва - Дніпро задививсь.*

Старе кіно – виткі в оману сходи.
Під руку мовить вечір.
Хиб павук
давньосплетіння з темені виводить.
Нашестя ліній. Бачиться – з розлук.
Собі впіймаєш ту розлуку в чорнім,
що побіліла вже – старе кіно…
Не спокусися. Не дивись повторно
на кадри-плями,
рване полотно,
замінене й тобі давно екраном.
На нім очам і зморшкам
перший план,
і плівку Бог дає… Коротку? Рвану?
Останні титри?
Зблисне твій екран
у вічному чистилищі.
Святими
старе кіно приміряне – в архів,
куди не помістити невтолиме,
не вирване тобою у гріхів.
2015р.

Ця мить, що варта всього дня,
Ці кілька проміжків в секунди,
Коли вливався жар у скули
Штрихом мого серцебиття.

Коли шипшині прямо в груди
Вживляв заради почуття
Прищеп троянд нове буття,
Коли цей біль стояв усюди.

Коли дерева стисли зуби,
І видавало скреготіння
Омел підступних їх терпіння -
Навіть коли любов так згубна.

І трав невиразне тремтіння,
І мов не їх, чуже веління
Знеболило повітря муку.

І вітер, тихо, суголосно
Сховав від болю відголоски
І зник, пустивши мою руку.

2012

знаєш коли на серці лягла гніда плахта
умикаю дивного птаха
віриш коли усе палає і б'ю на сполох
рятує терпкий голос

чуєш не співаю але утриматися дуже важко
а хотілося як у казці
гріти холодні долоні цілувати у медові скроні
жадана моя параноє

хочеш я птахом здіймуся у небо до тебе прилину
обійматиму хочеш єдиний
ти їстимеш тіло губами як Мойсей солодку манну
я хочу до тебе коханий

2015

Любов – як полум’я покути
У миті, в часі і завжди.
Її у днях, у болях чути.
В солодких болях, що нести
Їх мило серцю. І крізь нас
Як істина в єдинім слові
Любов’ю щиро плине час.
Усім завдячує – любові,
Як значенню усіх мірил
У щастя повноті сердечній.
… Це знаємо. І розум ґречний
Щоб там собі не говорив…
2002р.

Не ті, хто зросли просто неба,
Я їх впізнав би по суцвіть
Житті до повноти налитих стебел,
А в них сухий підбілу слід.

Вінки відплетені до них,
Садки порошить пухом іній,
Цвіт не потрібен в час осінній,
Що з березня веде свій лік.


2012

А якщо не за те ми взялись,
І фарбуєм чужу замальовку?
І колись погляд вниз і ввись,
А тепер вліво-вправо без толку,
За предмету, чужу барахолку
Ми втрачаємо корінний смисл.

За слова, за історію змовклу
На мільйони в образі за сотню,
Від своїх – у чужу підворотню,
І калину ножу на розколку.

Ну а може не янки й їх п’янки,
А дорога німа і коротка
В болотах від Карпат по Чукотку,
Де нам душу зцілятимуть п`явки.

2014

Пройти усі їхні стежинки,
В снопи збирати соломинки,
ночі з днями,
Єднати так чужі кровинки,
Щоб згустки крові бились в стінки,
до нестями.

Там циркулем, коло за колом,
Будуть вести крилом над полем
сумні лелеки,
Блакить мережевим картоном,
Влетить листом у серце стоном
чужим, далеким.

Там деревію дріб’язкі квітинки -
Поміж трави зіниць сніжинки –
глянуть любо.
Як навпіл ділять всі обжинки,
Людей єднають половинки,
радість – сумом.

2012

Все проникає. В руці вже рука,
Стерті в ній лінії. Не помічаю,
Хто біля мене, для кого вже я
Самопроник і тепер виживаю.

Не чинить опору – все проникає.
Мов кінцем штопору в гущу корка –
Перехитрить низхідною спіраллю –
Все відкриває. Отрута ж питна.

Все проникає різцем комара,
Писком нечутним мене обкрадає,
В венах отрута, що випив вже я,
Все несвідомо перепроникає.

2012

Туман на світанку не пустить прозріння,
Як привид на сходинках ганку,
Протерло рукою вікна помутніння
Диміння каміну останку.

Ні стуку. Лиш маятник крісла-гойдалки
Дохитує ночі перуку –
Останні слова дуги в очі ранку,
Останні, що чуються звуки.

Тепер в НИХ є голос… Взамін ви оглухли,
Предмети. Ви винайшли порох –
Тепер він промоклий, ваш постріл нечутний,
Вони відібрали ваш голос.

Боролись за крики… Тримайте в достатку –
Розв`язані голосу руки.
Ламайте збудовані тишею замки,
Ламайте, нічого не чути.

Нечутні нікому є стуки, є стуки –
в спустошені голосом груди
Надвірним кільцем взивається хрестик, о муки!
Нікого вже дома не буде.

Закриті замки, опломбоване серце,
Сусіди давно несвідомі,
Лиш хрестик не вірить, не вірить у смертність –
Він знає, заснули, у комі.

Театр на колесах
крізь ями колії без тями,
дні, вистави й так віками
Нам здається, все несеться. Ні.

Все – у причалі наднебесся,
І світло в милості аж гнеться –
В сплетінні променів, вузлами
Тримає човен на колесах.

Лиш ми мчимо і вже ривками,
Вперед грудьми – летять клаптями
Стрічки. Ти думав вже, що там кінець є…
За ними ж новий біг почнеться.

2012

Як прощалась герань з пелюстком,
В тій же легкості ніжного танку,
Чайний лист опускавсь кип’ятком,
Посвящаючи воду в заварку.

Як метал розбивавсь об фарфор,
Віддаючи солодку заправку,
Так світання влилось в виднокол,
Розливаючись блиском серпанку.

Розлучалось повітря з теплом,
Полюбившої його кімнати,
Й скрипом кватирки бігло вікном,
Щоб холодне повітря кохати.

Я відчуваю. Закутий в руках
Ночі, у атомах темного кисню
Зникла прозорість, та страх не з`явився.
Я відчуваю, ця тьма має знак.

Я відчуваю. Хтось розпорядився
Щоб з підвіконника ллявсь конденсат,
І оцинковані холодом лиця,
«Ти відчуваєш» кричали весь час.

Злиться окурок у їхніх вустах –
Я відчуваю, як кров`ю налився
Щоб задимілись ті ж атоми кисню,
Щоб задихнувся і я в відчуттях.

Я відчуваю. Секунди зависли,
Вухом грудей доторкнулися краю –
Слухати, серце кипітиме свистом
«Я відчуваю, я відчуваю».

2012

Призначення у кожного своє.
але, на жаль, ніхто його не знає
допоки час прозріння настає.
І аж тоді людина визначає,
куди подіти те, що Бог дає
і де узяти те, чого немає.

Нам Богом подарована земля,
що звалась Русь, а нині – Україна
стараннями антихриста кремля,
і не дай, Боже, – ще одна руїна,
якщо його пришестя не зупине,
як саранчу, опалена рілля.

Аукає за пазухою долі
охляле плем’я ідола пітьми
із-за Обі, Уралу, Колими.
Вони за гроші, а сини – за волю
зі зброєю і на своєму полі
умерти зобов’язані людьми.

                              03.2015

Не кожен віск, що скрапав, служить вічному.
Все ж без утоми пломенить свіча.
По митях дні одвічні нам полічені,
І їх завжди чомусь не вистача.

Здається, встигнеш десь-там ще попереду
Любити так, як любить сам Господь.
Та прийде час якось у першу середу
Як завше, словом вісника "Виходь!".

Душе, із тіла линь у вимір обраний.
То був твій світ. А нині маєш звіт.
Ховались дні, мов сонечко за обрієм.
Мій Господи, спрямуй і цей політ!..

2010р.

Це можна назвати рокіруванням стін.
Палата раптово втрачає набуті риси -
такі, як сусід, з яким довелося змиритись,
або регулярно вколюваний анальгін.

Раніше місто, розтягнуте в лінзі вікна,
сприяло мовчанню. Доволі струнка береза
тепер у квадраті скла, і якщо тверезо,
то функцію міста виконує саме вона.

Не віриться: ти – одноповерховий Ікар –
провівши у цій кімнаті п`ятнадцять з лишнім,
спромігся все це забути за декілька тижнів.

У лавці внизу латає дірки чоботар,
до ГЕС невагомо надходять сталеві плоти,
пісочниці, ніби форти, атакує малеча.
Є певна безглуздість у плануванні втечі;
вона випливає з нездатності просто йти.

Затягнутий нею, ти забуваєш про те, що
весна розгортає наступ на мерзлі ґрунти.

04.03.2015

І музику, де плаче глибина,
Писав би, як всесильнії Богове,
Дев`ятий вал там гребінь вигина
У океані, що коханням повен.

Неначе з мариніста полотна
Являється те видиво чудове –
Сімнадцята соната долина,
Яку безсмертний сотворив Бетховен.

Не місце мов тут пристрастям дрібним,
Та мстить красі раптовий нафти вилив,
З душевної він ллється мілини…

Любов, як і мелодія – мінлива:
То – миру флейтА, ТО – труба війни
Зривається акордами бурхливо.

4.01. 7522 р. (Від Трипілля) (2015)

Зустрілись очі старості та юності. Зустрілися десь думки та мрії старості та юності. зустрілися дві різних епохи. Очі старості,вірніше віку злегка зволожені і дивилися у світ молодих не заплаканих очей. Одні знали життя. Бачили вічність вміли видавати мудрість. Інші молоді. Нахабні, наполегливі стрімкі і бентежні. Прагнули довести що світ весь мусить все віддати. Очі віку дивились і злегка посміхались.
Очі молодості дивилися і просто прагнули. Куди?
А Світ дивився. Дивився , мовчав. Просто думав. В той час коли очі віку знали що вже казати немає що. А якщо і є що сказати то просто те що називається незнанням

Лист невідомому адресату…

Ми були коханцями у минулому житті. І ми кохали…
Кохали без обручок і чужих благословень,
наперекір усім правилам і законам.Але ти заборонив мені любити іще когось, крім тебе. І тому я буду самотня… і в цьому житті, в і наступному…
Мене оточують тисячі безликих створінь, порожніх душ, брудних думок і бажань.
І я хочу пройти осторонь цього світу, який мені чужий і огидний… Мені байдуже, що там кричать за спиною – від заздрості, дурощів чи власного безсилля…
Мені байдуже, хто страждає через мене.
Навіщо мені усе це, коли у мене є Ти?..
Ти – безмежний океан неземної радості, ти – неприборкана стихія і тиха гавань, в якій не чути звуків злого світу.У тобі є все…

Ти – частина мого серця, шалено-пульсуюча артерія.Ти – сенс мого існування, тобою заповнений весь простір Всесвіту і моєї свідомості.Без тебе мене не існувало ніколи. Як і тебе без мене.Я не пам’ятаю, ким ми були, але нам усі заздрили…А можливо, ми уже безсмертні…Ми вросли у землю нескореним духом свободи, розіслали свої мрії сотнями білих голубів, спустили свої думки на землю зливою, що змивала світ від бруду…
Нас уже не розлучити.Ніколи.Я не проміняю на дорожню куряву наш світлий політ.Я берегтиму наші крила глибоко в душі.Вони такі пошарпані і стомленні, але рідні…І хай я уже не зможу полетіти, щоб тебе знайти, але я завжди буду поруч.Я буду усім, що тебе оточує – теплим днем, тихою ніччю, радістю і вірою.І я залишу на твоєму столі перо. В мочене у кров натхнення.Те, що не згорає у вогні неправди.Дане мені із неба. Бережи його. І поки ти його берегтимеш, житиму і я.
Щоб у наступному житті знову закохатися.Лише у тебе.І у небо.Ми - безсмертні…

Позирати в квадратне віконце і
не побачити диво із див,
щось плести і плести охоронцеві
про ідею, систему й мотив,

а в умі пориватися мічено
(хоч немає тремтіння колін)
за складські та службові приміщення
до освітлених білим вітрин,

де ховає статуру завбачливо
поміж стендів, полиць і т.д.
недосяжний, щемкий, неоплачений,
п’ятилітній “Louis du Conte”.

22/01/15

Ти пройди крізь вогонь і очистись,
Хай же страх твій у грудях скона.
Стисни зброю в руках променисто –
Йде на сході священна війна.

Світла воїне, глянь, за тобою –
Україна, як палець, одна.
Уставай до смертельного бою –
Йде на сході священна війна.

Ти для Путіна вирий могилу,
То в подобі людській – Сатана.
За тобою – і правда і сила,
Йде на сході священна війна.

Обіймімось, брати, в нашій міці –
Москалю – непоборна стіна.
Стане в гніві сильніша за крицю –
Йде на сході священна війна.

Кожен дужий, ненависть не стримуй,
Щоб нечистих – за межі прогнав.
Геть, собаки, з Донбасу і Криму –
Йде на сході священна війна.

Мамо, рідна, не плач, як загину.
Не хили у журбі голови.
Я іду воювать за Вкраїну,
Вір у краще і благослови.

Найдорожча, пресвітла кохана,
Огорни на прощання крильми.
Ще настане весна і світанок,
І з тобою обнімемось ми.

Йдем ординців вогнем випікати,
Хай забудуть дорогу сюди.
Кожен сильний, незборний, завзятий.
Вирушаймо. Перуне, веди.

22.01.7522 р. (Від Трипілля) (2015)

Десь у слобідці під Савур-горою
Німіла казка від нічних дрімот,
Нечутною, неквапною ходою
Вкрадався ранок зливою турбот.

Молився терен білим хмаровинням,
Тужавів дуб з пітьми і зойкав крук,
Вмивалась хата золотом проміння,
Торкалось сонце до чола і губ.

Ще не було печалі, ані втоми,
Червневий вітер бавився теплом,
Прудке дівча невиспане з учора
Із відрами майнуло за село.

Там козаки стояли у байраку,
У ватрі вогник тихо догорав,
Серденько калатало в ритмі кроку,
Того не знає той, хто не кохав.

А терен той, трояндовий душею,
Вливався в засвіт млостю аромат,
А соловейко слідом за зорею
Альтовим соло забринів у лад.

Чекав її, тож обнялися рвучко –
Котились відра травами в росі…
Як солов’ї співали палко, гучно,
Як пахло зілля в спутаній косі…

Минувся рік і щедра добра осінь
Пишалася плодами нив, садів,
Дитя до серця пригортала млосно,
Бринів тужливо колисковий спів.

А він десь там, за війнами з ордою,
Забув той день і вже її забув,
Бо горбик із землицею святою
Периною укрив.
Козак повік заснув.

Ще глибокий прорив пережити в шістнадцятім
І високого злету діждати по нім...
Затемнів перевал. Зирить оком занаджений
Сивий Одін монголом на білім коні.

Схарапудився білий. Рукою - до виходу?
Саранчею - в поля, а вовками - з долин?
Натягнули стремена, і першого видиху
Зачекався гіркий придорожній полин.

І коневі запахло грозою незмірною.
Ну, а вершникам чорним - димами пожеж.
Вже сувора бора пробирає із гір моїх
І здуває безпечних з усталених стеж.

Вороння, вороння... зброї брязкотом зваблене
І подзвоном кольчуг о благенькі щити,
Оглядає степи... А степами єдвабними
Розливається в далеч потік золотий

І водою живою іскриться, Жар-Птицею,
Що видзьобує очі пітьмі-чорноті.
На плечі хижий сокіл ув Одіна лицями
Обома огляда протилежні світи.

01.01.2015р.

1
Вогонь на камені пласкім,
світанок, рань.
І вакханалій цілу ніч
похмільний шал.
Рабуєм селище в обід:
межа старань.
Тверезий крик, пекельний жар
і ночі жаль.

Пробудно зблисне ятаган:
час нагород.
Візьму для себе не моє
на повну мить.
А цей невидимий наліт
поган в народ
і отверезить, і зведе,
і сполошить.

Бо що із того? – Плечі гнуть
вони в полях,
а нині їхні капшуки
належать нам.
В усі часи їм несемо
обман і страх.
Дурні, що моляться вони
своїм богам.

2
Гірчать полинно очі України:
На капищах наживи йде бенкет.
Жертовна кров багряно замаїла
Столи, де п`яні розливають мед.

Продажні пропивають сіру душу,
Не знаючи, що є одвіт за все...
І плаче Бог: вони - його насущне,
А їх нечистий в пекло занесе.

25.07.16.

Пробач мені: своїй служила волі,
Призначення комусь роздаючи.
Як можеш, то звільнися від неволі,
А як не можеш, - кайся і мовчи, -

Як я роблю.А ще ж пройти терпіння -
За себе і за іншого. Прости...
Бо у серцях ми носимо каміння,
То мусимо носити і хрести:

Замкнутих кіл і виходів із урвищ,
Останніх днів і ще не знаних Слів,
Й високих гір, де із коштовних урнів
Розвієм прах, забутий на Землі.

14.03.07р.

Пускаючись у ніч свою,
Висвітлюючи дно,
Велику Книгу Вічності
Читає наш геном.

Мов альпініст з ущелини
Серед високих гір,
Дорогу правди стелить нам
Біді наперекір.

Шукаючи сторіччями
Одвічного пуття,
Рівняє Книгу Вічності
Із Книгою Життя.

Де співпадає речення,
Чи розділ, чи абзац,
Той запис лине зречено
У осяйний палац.

А звідти - світлі вісті нам -
Набуток скарбу знань.
І суть розкриє Істина,
Мов чашечку тюльпан.

Не проминають промені,
Бо чисто літній час.
Робота є геномові -
Вести в безсмертя нас.

22.12.2014р.

Божевільному грудневі груди здіймаються гАряче –
на проталини-стріли війна піднебесна лягла.
Так з останнім буває – сліди успадковує заячі,
уподібнює заячій душу під оклики зла.

На останньому їдуть до схилу пророцтва розтринькані,
не боїться адажіо світла пітьма за плечем,
і майбутнє його – небоколом-обіймами-жменькою,
а тоді й павуком, що в куточку загублене тче.

Циферблати у наступ, ілюзії втеча між пальцями
й павутинне письмо... на літа в гуготінні вікна,
за яким воскресатиме грудень, довіку дванадцятий,
як апостол,
і з чаші земної - до дна.

2014р

І заснув би, та яке спання,
як уява видає картинки:
у гіллі зела – мерзенні пики...
               І гадаю, – бачу я щодня
               дерево знання і пізнання,
               а у ньому Люцифера лики.
Он і самозванці на Горі,
далі грозні, довгі і бедраті,
комісари люмпена, царі,
               і по черзі – лисі і чубаті,
               що на тлі кривавої зорі
               зачищали нації на карті.
І на що мені така мана
кожної недоспаної ночі?
Та зміюка зазирає в очі.
               Відійди, лукавий сатана!
               І тебе уб’є як не війна,
               то до неї вдатні і охочі.

                              12.2014

Зелений сон брунатного листка
в передзимовій тиші передгір’я…
Дріма ріка, холодна і в’язка,
поміж галактик кам’яних сузір’їв.

М’яка отава вилягла в мороз,
ранковим інеєм - ні сліду, ані звуку -
іде зима нечутно… Вже ось-ось -
з припону спустить хугу-завірюху,

із пагілля зірве отой листок,
ріку загатить чорним буреломом…
Та раптом вловить комина димок,
заскавулить і вляжеться за домом…

Веселощів насипле дітворі,
закоханим – сніжинок до цілунків…
Дванадцять страв зготують матері
опісля Миколаєвих дарунків.

Покотиться ізнову Коляда
дітвацьким гомоном від хати і до хати,
а там – ріку розбудять на Йордан
Небесним Духом, принесуть освяти

у кожен закуток оселі повен дзбан...
І до весни – діткнутися рукою…
Зелений сон брунатного листка
нуртує в тиші брунькою новою…

01.12.2014

Мовчання - теж слова. У тебе
Зі страху, що погасне світ,
Думки сивіють. Але треба
Минути, певно, сотню літ,
Щоби таки пройти крізь себе
Від осені аж до весни...

А з неба ангелом ясним
Біліє дощ - мокрить у душу.
Шукаєш їжу наче сушу.
Та під таким холодним душем
Чомусь нічого не горить...

Лиши погоню. Втрата досі
Плодами спілими жива.
Трава оспівує покоси,
А радість - зрілості жнива.

16.04.07.

Себе впізнали
у прощанні готики
й помовчали удвох – наперебій.
Удалеч наші погляди – короткими,
у вічі – невгамовними в мольбі.

Осінні дні – небес ліричні відступи.
Тобі напам’ять декламую їх.
На німби доль
намотуємо відстані,
бо світло з німбів
утекло з-під ніг.

В сумні кружала
сиплемо миттєвості.
Останні зупинивши на льоту,
готичний янгол може й не помилиться,
коли не згорне нашу висоту.

О, ті до щастя від очей запрошення
летять, жадана, на шляхи стихій.
І що вціліє? Сходи запорошені
та кілька кроків… та Едем не твій…

2014р.

Удвох за місто викотили літо,
а втім не все відчули золотим.
У кучерях її найтонше світло
впіймав гуляка
і жонглює ним.

Зрадливий поруч – знала і терпіла,
захмарний, хоч за бороду хапай.
Коли красу втрачала, очманілий
ще й ревнував
до кожного стовпа.

О ні, божився, постарався інший,
бо не цуралась містом – голяком.
В колисці золотій
з’являлись вірші –
хіба від нього – личка васильком?

Хіба прозорі, як і він,
у леті,
емоцій їхніх перші пелюстки?
Картав обраницю,
і недопиті
лилися чвари з помахом руки

Таке життя – від шалу до палітри,
на кожного художник є і гід.
Портрет сімейний
осені та вітру –
в музей небесний.
Золото услід...

2014р.
Художник Володимир Федорчук - "Туман". Полотно-олія.