Коли б я іще зрозуміла, коли не нині?
Коли би, як не сьогодні?
Минаю шляхи Господні,
Шляхи широкі аж сині,
Шляхи голодні,
І голод їх рівний безодні
Приреченості на спúні.

Я порох і глина, що вперто ступає по глині,
І врешті забувши закляті закони природні
Так вперто людиною хочеться бути людині.

Ми ніби не винні у тому, що бути повинні.
Дороги не згодні -
Ми винні у тому, що ми одинокі і жодні,
І кожній хвилині
Ми винні у тому, що плинні.

І дві застороги:
Це нас обирають дороги
На вічні свої етюди.
І нам випивають ноги,
І нас забувають еклоги,
А з ними – люди.

А ми – подорожні на вічній життєвій картині.
І все проминає, і ми проминаємо нині.

Не втікай... Я ще хочу (так хочу!) невинно всміхатись,
І стрибати без болю в спині, і не знати підборів,
І носити не зачіску стильну – волосся кудлате,
І не чути, що серце до болю закохано-хворе,

Не стріляти очима, аби опинятися зверху
Словом, ділом і тілом, а вірити ревно у диво,
Справедливо чекати, ще зранечку ставши у чергу,
Розбивати коліна, любити багнюку і зливу,

І боротись на рівних із тим, хто за декілька років
Підросте і одягне суворість думок чоловіка,
І ступати поволі, дрібненько, не кроком широким,
І страхатися темряви ночі відчинених вікон,

І...
Не йди, залишивши веселку на фото у спальні,
А зостанься назавжди, благаю із криком до хрипу:
„Гей, мала! Тут цукерок багато... Зажди, зачекай-но!”
А дівчисько – за обрій... На дворі життя мого – липень...

Сестро моя невільна,
Сестро моя нелюба,
Доля у нас не спільна,
Спільна у нас погуба.

А я любила його, бо він – по Твоїй подобі,
І так би й вбила його за це і за все на світі,
І все життя проходила би у жалобі,
Та стільки злоби до нього в моїй утробі,
Що я б ніколи не стала про це жаліти.

А тільки – чуєш? Чуєш? Я стала вільна,
З його байдужості вільна і з Твого гніву.
І ти жону йому сотворив, жону невіддільно,
А я сестру сотворю собі – чуєш? - з жони повільно,
Сестру собі – із ребра – а сестру правдиву.

Пізно, Адаме, слова оці,
Пізно мене корити.
Ти не пізнав ненависті -
Де ж тобі полюбити?

А муж мій красень – на нього б лише глядіти!
Яким вогнем обпікають його долоні!
І хай я демонів – з ним – у своєму лоні,
У того, з Євою, думаєш – кращі діти?

… Пригадуєш? Було це так давно:
Смішна любов, п’янка, немов вино,
І ми - кумедні, золоті, прозорі,
І в серці – трави, а на небі – зорі.

Немов лошиця, я, простоволоса,
Купалася з тобою в перших росах…
Там літні зливи змили запах зла,
В дворі до ночі різались в “козла”

Сусіди “під шафе”... А зараз в шафі
Лише скелет, загорнутий у шарфик…
Зітру пилюку, міль порозганяю…
- Ти пам’ятаєш, золота?
- Я пам’ятаю…

Збирайся, жінко. Перейди поріг.
Не озирайся – Бог сказав людині.
Твій Бог правий. Це місто - сущий гріх.
А ти і твої діти – ви ж невинні.

***
То й що, що крики? То луна біди.
(Не озирайся.) В них нема душі.
Чиїсь сини. В колисці б задушив!
На ціле місто - щоб і десяти!..
(Не озирайся. Йди.)

Отак їм треба! (Не спиняй ходи.)
То Божа воля. Слухай і корися.
А крики, крики, крики…! (Не дивися.)
Ти маєш Бога – Господу годи.
(Не озирайся. Йди.)

О Боже, Боже, Боже! Відведи!
Ось муж мій, Лот. Іду в його сліди.
(Не озирайся.) Крики. (Грішні, грішні!)
А крики, крики!... Як мені піти?
Я розділяю. Відпусти, Всевишній.

Вечірнє небо. Жовті ліхтарі.
Слова були гіркіші за вино.
Ми знов окремо. Знову - не одні.
Я знову плачу. Врешті - все одно.

- Привіт!
Мовчання... В погляді - слова...
Мов рукавичку швигонув до ніг...
Прошу - хай не залишиться Вона
Одна.
Заплакана.
В брудний лютневий сніг.
Як я колись...

...У тебе в хаті пахнуть абрикоси -
Рожева шкірка терпне, як бурштин...
Весела жінка миє чорні коси
І тупцяє до неї перший син.
І теплий дощ по-змовницьки моргає
Крізь біле сито вимитих вікон.
А ти сидиш.
Ти куриш і чекаєш,
Коли тривожно скрикне телефон...

- Це ти?
- Це я.
- Кохана…
- Мій жаданий…
- У тебе? Завтра?…Так, люблю і снилась...
Дружина з кухні: «Хто дзвонив, Степане?»
- Ніхто. Якась дурепа помилилась…

Чому - не знаю, а трапляється усюди:
що більше різного майна у тебе - менше
тоді таланту, мудрості, терпіння.
Ховати від самого сeбе статки? -
здається вирішенням хибним, неприйнятним…
І кожен крок поглиблює безвихідь,
яку сприймаєш за нову нестачу - статків...


2007

І знову сонця хвороблива втома
хлюпоче по аортах спраглих вулиць,
простуджуючи побутову ртуть
та зваблюючи прагматичне птаство
до рідних сміттєзвалищ та Гайд-парків –
Сізіф уже внизу, що ж, знову в путь!
Юрба незвично чуйних перехожих
зняла свої обвітрені шапки,
проходячи повз похорон морозів…
Моя сусідка винесла на люди
колготи на лоренівських ногах…
Творцю обридло длубатися в прозі
і він в пропахлий нафталіном ямб
загорне сонце, душу і капіж,
і надрукує у районній пресі
на гонорар скупивши весь тираж…
А я одягну свій новий костюм
і цілий день тинятимусь у сквері,
полохаючи гамір горобців,
аж доки хтось з нудьгуючих бабусь
не дорікне, киваючи на мене:
- Тиняється, в такий погожий день!....

Ну що ти, що ти? Тихо, тихо, ша!
Сестричка спить, іди до мене, серце,
Синочку мій. На відстані ножа
Ти так на батька… Все-все-все, не сердься.

Вже не болить? Молодшенький не плакав.
Мої маленькі… А тепер – чекати.
Чи ти забув, що у слуги Гекати
Не гірша за твою остання дяка?

Я царська дочка! Ти забув, мій муже?
Я щедрі жертви ношу на вівтар –
Твоїй царівні полюбились дуже.
Тобі ж, Ясоне – найдорожчий дар.

Ой люлі-люлі. Діточки поснули.
Хороші дітки. Так тобі, Ясоне.
Пощо майбутнє, як забув минуле?
Замало злото-руна? На червоне!

Будь проклятий! І проклятий – живи!
Я батька зрадила для користі твоєї!
Своїх дітей… Але твоїх – гляди!
… І ти гляди. Отак тобі, Медеє.

Коханий, лягай зі мною.
Я подихом і травою
тебе огорну… В сувої,
як в савані, ми заснем…
Трава проросте крізь тіло -
зелені, як стебла, жили…
Ромашками ворожили –
з ромашками і помрем.

Вино молоде, несміле…
Пелюстки повз нас летіли –
так біло, смертельно біло…
Торкнутися твоїх рук.
Коханий, поглянь, - це осінь…
Сивіє твоє волосся,
і зморшечки біля носа
плете золотий павук…

Для того смішного літа,
в якому були, як діти,
ми вмерли. Сніжинки літер
мережать чужі міста…
Пославшись на час і втому,
ти знову ідеш додому…
…Коханий, скажи по тому:
“Травинка Моя Золота”.

Все! Доста! Схаменися! Я простила...
Це доля нам розлуку замісила
І напекла коржів. У добру путь!
Забудь мене. Забудь мене. Забудь.

Все сказано. Все зібрано. Все сплакано.
Моя печаль на сукню воском капає.
Все сплачено. І в цьому - вища суть.
Не гудь мене. Не гудь мене. Не гудь.

Банально. Нежиттєво. Неоправдано.
Два горла джгутом болю перетягнуто,
І совість стоплямиста, ніби рись...
Приснись мені. Приснись мені. Приснись.

Мій цезарю, втечі я вже не планую,
я мовчки блукаю в твоїй огорожі,
а час доокола тече і руйнує
минуле, що я зруйнувати не можу.

Тече крізь солоні стовпи, вздовж дороги
на всіх перехрестях полишені мною,
і поли твоєї пурпурної тоги
вкриваються пороха бурою хною.

Ескізи, які ще не встигли згоріти,
і наших щоденних розмов фоліанти
гортає гарячий зажерливий вітер —
коштовні дрібнички — куди не поглянь ти...

Осяє їх сонячний промінь з-під стелі,
і вихопить раптом з-під ретуші й гриму...
Це — білі уламки старих капітелей,
це залишки Риму.

Він не любив тебе, маленька німфо – плач.
Молися – раптом вчують угорі?
А біди – навперейми і навскач.
Жорстокий хлопчик – блазень? Принц? Приймач? –
Казав - зігріє. Бачиш: не зігрів.

Куди тепер? До Риму чи Коринфу?
Від себе? (нього?)…
Вчора, в цій порі
Він твого батька…! А кричав: щурі!
А брат поїхав. Плач, маленька німфо.
У монастир – за все, за все, за все!
Маленька німфа розплітає коси,
Плете вінок із болю і колосся,
Беззахисна. Простоволоса. Боса.
І до води – топити біль – несе.

Наївносте! Чи ж пекло утопити?
Дурне дівча. Ти винна – він судив.
Він не любив. Він не умів любити.
Він, кажуть, навіть матір не любив.

…Вода, вода…! – як за спиною крила.
Офеліє, ти також не любила.

І
Ось і закінчилось літо, і погляд світила хмурий
набрався такої жовчі, що і сліпі амури
побігли зі шхун небесних, ввергаючись у квартири
дам позашлюбного віку, з тих, що не втратили віри.
ІІ
І передчуття - усі ми за хвилю до катастрофи;
що осені вельми личить багряний вінець Голгофи;
і знову не запалити усе, що весною згасло,
коли у незгоднім серці п’янке розпинав бунтарство.
ІІІ
О груди мої напевно взірець удатної вдачі,
затиснуті грубо в лати сердечної недостачі,
подібні нутру пустелі: піски, буревії, скелі,
де вибілені останки біліші за більма стелі.
ІV
І опусканням повіки, ковтає пейзажі сутінь -
осонне часів снодійне з уяви свинцем до суті,
палаючої барвисто за мареннями і снами –
не взята Ахіллом Троя клубочиться за димами.
V
А далі одвічне: “бути - не бути”, мотиви ліні,
зізнання плодів, і відчай не даних сюжету ліній,
і шелести під ногами, позамість над головою –
немов у “не бути” вихід, щоб “знову” - хоча б травою.
VІ
З тобою уже не бути, хіба що опісля смерті -
не склавши пасьянсу долі, віддатися круговерті,
і не перейматись більше стосунками злив і тіла,
якому моя присутність, як крони, осточортіла.
VІІ
Примарні зітхання. Осінь! Знеболювати до тями,
знайшовши себе на карті з тривимірними осями,
закласти в зіниці келих, довіритись кругозору,
аби сивину сприйняти за елемент декору.


2005

…Ну навіщо тобі цей задовбаний, ситий Париж?
Ця банальна романтика, напхана задом на палю?
Над мостом Мірабо, наче пробка у небо, злетиш –
І життя, як шампанське, тектиме повз тебе, Наталю.

Тільки холод огорне, пригорне… Байдужа сльота,
Де чужі, як вужі, відповзатимуть люди по тому…
Залишивши коханців і кішку, підеш, Золота,
Прихопивши валізу душі, до останнього дому.

Не дивися назад. Там нічого тебе не трима.
Доки тризну відбудуть – дістанешся теплого раю…
Долетіла, Наталю? До зустрічі. Скоро зима.
Ми помрем у Тернополі – зараз я точно це знаю.

В обіймах дощу розчинялося наше літо,
в якому (якщо вже насправді) ми не були.
Ти вчив мене бачити зорі в печерах й квіти,
котрі там ніколи не зріли і не росли.
Ми разом вмилялись небом – на денці кави.
Читали осінні книги, та їх сторінки,
мов листя опале, лягали на пізні трави,
вростали у Землю, як ранні материки.
Блукали дощі на куценьких кудлатих лапах,
і пахли вони нам то морем, то молоком,
бо пахли тобою. І цей одинокий запах
зависнув назавжди між голосом і дзвінком.
Ми жили, як риби – в мовчанні тутешніх істин.
Губились у храмах – із ладану-ковили.
Ми жили, як діти. Як тіні, що нині й прісно –
за вікнами нашого дому, де ми
не були.

Не віриш? Заморочу, доведу,
Отрую, вб"ю, зведу безсмертну душу,
У всіх тебе безсовісно вкраду,
Очима втоплю, ревністю задушу.
Осіннім чадом, хмільністю ночей
Розкраю на мільярди половинок,
Вустами розпалю вогонь очей,
Щоб знав, як задивлятись на блондинок!
Спалю, розіпну, розбуджу, зурочу,
Ста мідяками слів насиплю здачу...
Я просто жінка.
В мене карі очі.
Заплачу. Розцілую. І пробачу.

Містам невідома така первозданна весна,
Що пестить вітрами оголені груди полів.
Цнотливо тремтить приморожена озимина
Під сизим повітряним куполом без берегів.

Линялою рясою спрагло чорніє земля,
В чотири боки лісосмуги розкидали руки,
Конає морозом натомлений день і здаля
На захід летить галасливою зграєю круків.

Розхристані села дрімають на розі узбіч,
Глибокими зморшками вулиць добробут колишній.
Над їхньою долею, збитою із протиріч,
Дрібними сльозами поплаче безсилий Всевишній.

Дерева покручені міцно гілками сплелися,
Вздовж трас витанцьовують західно-східний аркан.
І гірко у горлі від диму паленого листя.
В долинах сивіє вологий вечірній туман.

А зранку запахне повітря вогкою корою,
Зелено здійметься з колін пожовтіла трава.
І свіжо задихає степ молодою весною,
І сукні жалобні з холодних дерев позрива.

13.03.07

Подібна до змії, плямиста донна рибка
із потойбіччя, де вода і щедра зелень,
роками вже досліджує мене,
як очевидне та непоясниме - зовні
задовольнитися спроможні значно меншим,
аніж потрібно задля існування...
Мене бентежить глибина питання.


2007

Я довго йтиму вуличними зміями.
Що привиду якийсь абстрактний час?
Ці вулиці, запльовані помиями –
Найкраще люстро ідеальних нас.

Дивись – я ляжу людям попід ноги.
Чи хто мене хоча би проклене?
Кошлаті тіні. І брудні дороги.
Їх завжди топчуть – як тепер мене.

І будуть люди обминати тіло,
І будуть дні спливати, як вода.
Торішнє листя – надмогильна брила.
Торішні люди – та ж сама хода.

Хіба що злодій виверне кишені.
Не рухатись. Молитися. Осанна.
А хтось зачепиться і вдарить по мішені:
«Вже розвелося тут!.. Встидалася би!.. П`яна…»

...Ще навіть треті півні не співали,
Іще ніхто ніде не гомонів,
Як встала жінка, в хаті прибирала,
Курей, гусей, качок нагодувала,
Як слід і не почистивши зубів.

Ну хто б зумів усе переробити?
Вона збудила свої дрібні діти,
Відправила у школу і в садок,
Пішла на городи´ - і три години
Копала бараболі і морквини,
Петрушку, кріп, капусту, бурячок…

Обід зробила - борщик і пельмені,
Збудила чоловіка - як олені -
Небритий і неголений, він спав…
Та що тягнути довго цю резину,
Зганяла на роботу (в другу зміну),
Хутенько - ніби стьожка поміж трав.

Та що там трави і яка там стьожка?
Прийшли зі школи Вітя і Сірьожка,
Маринка, Свєта, Петрик і Кіндрат…
І вже сім’я вечеря біля хати,
І вже корова доїться завзято,
І вже вишнева ніч покрила сад…

Дітей приспала, баняки помила,
В маленькій кухні віченьки склепила…
Вже наче й все… Але зірвалась вмить!
Ой лелечко! Оце була б заснула -
Та ще одну роботу я забула -
Там чоловік не…… лежить!!!

- Краплинки сліз, що на очах застигли,
Я витер би листочком золотим, -
Так він сплітав дівчаткам молодим,
Що були з ним, на ньому і під ним,
Коли стекла весна і роки збігли,

як марафонці...Фінішна пряма -
І встане чи не встане - вже питання...
Слова і вітер... Старість і кохання..
Хто переможе в нелегких змаганнях:
Любов чи смерть? Віагра чи зима?

А інколи - тут ось, лікарю, стискає і ломить скроні,
І так мені зимно, лікарю, а, ніби – ще не зима.
І видається, лікарю, що руки в людей червоні,
Дивлюся на себе в люстро, а в люстрі – мене нема.

Та все це – такі дрібниці! Усі ми буваєм кволі.
І, врешті, яка різниця? Усіх заберуть Жнива.
Якби ж не душа – бо ниє. Прокляті фантомні болі!
Ці кляті фантомні болі – наче жива.

Цей найперший переклад: себе – на тісні слова.
Де узяти пташину легкість пісень на «ти»?
Кожне з тисячі слів – як незамкнена в коло крива.
Кожна з тисяч думок – як незамкнені в Всесвіт світи.

Не жбурляй мені штампи обгризених слів і фраз,
Не мовчи, бо мовчання вже стало пустим і стертим.
Я сказала б тобі. Я сказала би вже не раз.
Але як перекласти на мову, життя і час?
А тобі не почути. Бо чути – дано відвертим.

Врешті, що це я? Може, це зовсім не наша вина?
В цьому плетиві слів – лабіринти і злі шаради.
А між нами – стіна, кришталево-скляна стіна
На три кроки мовчання і на чотири – зради.
…І мовчала до ранку. І стала – морська піна.

Що лишається королеві? Крихта гордості – скалка льоду.
І спокійні – як смерть – покої. І крихка – як крижина – тиша.
Заблукалі вітри обіцяють назавтра погоду.
Ні, напевне, обдурять, як та, що людського роду,
Та, що вкрала у мене єдине - і наймиліше.

Ну, хіба би не був він щасливий моєю зимою?
Я хіба не біліша від снігу щонайбілішого?
Мій він, чуєш? Він – мій. Він найперше украдений мною.
Він же сам захотів, він же сам!.. Не тебе – більшого.

Він же сам вибирав свою вічність, він вибрав сам!
Що ти знаєш про вічність чи вибір, дитино Єви?
Не розказуй мені – я не вірю людським казкам.
Ти йому розкажи і правдивим своїм небесам,
Як судила обох - на догоду своїм зразкам.
І як вкрала кохання у Білої Королеви.

Просто сумніви згризли сувій.
Ну, душу, як твоя ласка.
І не треба мені ні похвал, ні хули.
По одній, по одній -
Я усі переміряла маски.
І купила усі. Бо усі підійшли.

Відривала від себе шматки - і ліпилась монета.
І платила рахунки. І доброю була ціна.
А у п`яному танці все швидше крутилась планета,
Захмеліла від волі і, може, іще від вина.

Розійшлися вітри - і жбурнули презирством у вічі.
Бо чого би іще отак обпікало щоки?
І чого це раніше здавалось, що всі ми - вічні?
І щоб хоч не так страшно - уголос рахую кроки.

Я би просто спинилась, якби-то дозволено стати.
Я би більше молилась, бо зараз немає часу.
Ні благань. Ні проклять.
Була б лицар - то я би сміливо поправила лати.
Ну а так - я не зовсім рівно вдягну гримасу.
Просто руки дрижать.

“- Зачароване”… Тільки вуста
на світлині не знають мовчання;
“- Білосніжне”… І спалах листа
не верне мовчазного бажання;
“ - Дивовижне”… І крапка. Слова
залишаються до запитання;
“- Забуття“… Як печаль не нова
суть прощання.

“Я-один”, “ти-одна”... Сивина
нам обом до лиця, до обставин.
“Я - один”, “ти - одна”... Одина -
візерунками талих прогалин
в кожнім кроці, що разом. Дарма,
нам не вийти удвох із гущавин
самоти, о столична зима -
тло віддалин.

І печать снігопаду.
                                    Пора
захмелілих вагань на порозі.
Древніх схилів імла цегляна,
далечінь поховати не в змозі,
бовваніє у криці вікна
за кордоном тепла - дивина,
о незмінно, картинно одна -
та сама пелена.

І столично-безжальна зима,
чарівниця ковзких будуарів,
наші кроки розводить сама
в різні боки одних тротуарів.
І вже завтра нічого нема,
крім вина із води, і причалів
учорашньої ніжності на
дні бокалів.

Знаю, Отче: не так живу.
Ніби йду навпомацки в темряві.
Не до тих
доторкаюсь
вуст,
Переймаюсь
не тими
темами.

У бадьорі мої пісні
Невеселі вплелися приспіви.
І нерідко липневі дні
Мають присмак зимових присмерків.

У полоні гнітючих дум
Я блукаю в пошуках істин.
Лиш до тебе все не дійду –
Все зростає між нами відстань...

Та нехай же їм грець, тим буденним розмовам. Набридло.
Всі слова – не нові ... беззмістовні, нехай же їм грець!
Розтікається ніч, ніби темне сливове повидло.
Розпливається час і зривається вниз камінець.
Скаже серце „спасибі” за легкість, якої не знало.
Де й поділось ярмо тих возведених часом хрестів.
Довгим був цей маршрут. І зупинок траплялось чимало.
Та нарешті ми тут. На початку весняних мостів.

***2***

Висоти не боюся. Тримаєш за руку надійно.
І сто перше падіння даремне вже... Імунітет.
Це мовчання таке неймовірне і тепле...Обійми...
Стан польоту... безмежність...і плавне кружляння планет...
І повірити важко, що це врешті-решт відбулося.
(Віра тільки в буденне міцна, легше здатись, ніж йти.)
Я торкаюсь до вуст і занурюю руку в волосся...
Я шукаю слова, а знаходжу єдине з них: ТИ.

22 січня”07

Мине прокляття. Істина відродиться
і волю дасть зневіреним рабам.
Молитви Пресвятої Богородиці
почує кожен...І зведеться храм.
Біліє Світ... І Небо стало ближчим...
І зорі не такими, як завжди.
У хаті, де сьогодні вітер свище,
сповзатиме по стінах тінь біди.
І сутінки, що є пересторогою,
приймуть проміння, чисте і святе.
Ти зробиш крок забутою дорогою –
і в місці тому жито проросте.

20 січня”07

І нехай відпускається гріх.
Я приймаю Тебе, як Причастя.
Я торкаюсь втретє до щастя.
А до мене торкається сніг.

Це очищення духом зими
проступає крізь теплі клітини.
Та вуста мають колір калини,
отже ще не замерзнемо ми...

На папері сліди олівця...
Та минуле читається гірше...
Ти в мені озиваєшся віршем.
Я приймаю... Во ім’я Отця...

12 січня”07 р.

Ти такий невагомий, як Небо, як тепле повітря...
Забуваються всі перевтомлені кривди. До них
ще недавно горнулося темне, обпалене пір’я
і встеляло дороги, що прямо вели до земних
нескінченних ночей...І нехай розчиняються в Слові
найдрібніші жалі і оті, що випалюють слід.
Та заради Любові, заради Такої Любові
я витримую все. І тоді життєдайний політ
починає душа... і малюють зірки світлий ряд...
Пахне ладаном Світ, з Небом з’єднує вервиця біла.
Відчуваю у пальцях тепло благодатних зернят,
і, торкаючись кожного, плавно вертаюсь до тіла.

9 січня”07 р.

Ті сніги, що мене закидали тобою
на початку весни, ті казкові сніги,
над минулим припалі пухкою вагою,
до пожеж і руїн, ці сніги - навкруги.

Я бреду через них нетвердою ходою,
і не знаю, де слід залишити ноги,
і, як стерті судини, щемлять рятівною
і бентежною злістю старі береги.

Межи них течія в латах криги по обрій -
не найкраще, але до пуття доведе,
до притулку в місцині, хоча і недобрій,
та тобою не вкриє де, не замете.

Отака чортівня! З чого і вибирати? -
ні сніги не пройти, ні ховатись від них!
В цих північних широтах себе покохати
просто змушує погляд очей чарівних!

Та я буду іти крізь хурделиці далі,
і чаклуй скільки хочеш - нестачі знести
значно легше, аніж прохолодності кралі,
від якої, хоч голим, тепліше піти.

Але ця глибина, що звалилася з неба
і дороги мої замітає, мете! -
може доля мене намовляє - не треба,
не біжи, не зникай, я кохаю тебе?


2005

Що не так? Чи сюди не звертають з доріг?
На вустах матюки, під обличчями - сміх.
Я би далі промчав - у спокійнішу ніч,
та втомився мій кінь і мете зусібіч.

- За притулок, господарю, дам дві ціни.
А одежі брудні, бо вертаю з війни,
де не те щоби виграв, але й не програв...
Дивні очі у тебе - вогнями заграв.

- Ще вина! Й вороному досипте вівса...
А обличчя навкруг, як нічні небеса.
Навіть хміль не бере! Чи й видіння дурні,
мила панно, ви начарували мені?

Чи пояснення інші загадці простій -
як любив я без відповіді, без надій?..
А розмови навкруг про мороку з людьми,
і зітхання липкі й ворушіння пітьми.

І господар глядить, як рибак на улов,
багрянить рукава винна пляма, чи кров.
Задрімав я в теплі, у щемкій далині,
та пробудження стало дарунком мені.

Ніж так близько, і інші - у помах руки.
Кінь іржав, попереджуючи, це вовки.
Знову брате рятуєш! Напевно для краль!
І в долоні заграла гартована сталь!

І кричав я, рубаючи морди криві:
- Мила панно, ви на-ча-ру-вали мені?!
І хрипів, під тілами згинаючись, їй -
що любив і без відповіді і надій...

Не засуджую – не кохала і все,
і до гриви схиляю, все нижче, лице.
І пливу над снігами, і серцю не жаль
в рідну твердь віддавати багряний кришталь.

2004 - 2024

Сам на сам з недолі недожатим лихом
зимньою порою я додому їхав.
А мело, кружило, застилало очі -
вороний мій дивом не зірвався з кручі.

Забілило хащу і замовклу річку,
завернуло обрій у дороги стрічку,
затягло снігами, як зчорніле листя -
там, де марив вами, панно з середмістя.

Ну ж бо, милий друже, дійдемо до дому,
обіцяю - кращу дам тобі попону,
полум’я нестачі згасимо у грудях
і духмяним сіном, і вином по людях.

Буде ще нагода нам пораювати,
милих і звабливих ласками вкривати.
Але поки вуса покриває іній,
і змикає вечір погляд темно-синій.

Заблукали, змерзли, - надамо ж бо стрáху
подорожнім, дай-но, вийдемо до шля́ху!
Бо й на полі бою не утратив хист я
не губитись в світі, панно з середмістя!

Ех! так просто мерзти - не мої забави!
Чи замало честі стрітися з вовками?
Не лякайся, друже, не пряди вухами,
найстрашніше – зрада, пустка за плечами.

А у нас надійні за плечима друзі.
Та не зупиняймось на лихій дорозі.
Знайдемо і серце, що не заморозить.
І заночувати - нам копиці досить.

Та невже це вітер без упину виє,
нагортає тіні, люто бовваніє,
ки́дається хижо з темного узлісся...
Чи побачусь з вами, панно з середмістя!


2004

Зачарований сніг
і закручений шпилями вітер,
і п'янка білизна
під вигадливі кпини слідів -
і уроча імла
у сяянні неонових літер
над комірками злих,
порохнявих речами, складів.

А на завтра не так?
На Святвечір не зійдуться зморшки
на обличчі осіб,
що упоять собою церкви
і гостини, - і хрип
не полине у "будьмо!" удовжки,
не загубиться смак
благодаті Даяння Руки?

- Ти не наш? - Я не ваш,
не хиткий, не розсійський, - з минулим,
невідомим для вас
щодо міста, в яке не зросли,
де загублений час
біло пересіває заснуле
хворобливо життя,
як свідоцтво - до чого дійшли.

Безкінечна війна
залишила негусто живого,
і не тільки волхвів,
і себе не знайти, - але ж є!
І з таких звичних слів
виростає, як з духу святого -
з року в рік Новина,
і не губить звучання своє!

Де леткий сивий сніг
і захоплений шпилями вітер,
і хрипка білизна,
і неспішні дитячі сліди,
де уроча імла
за юрбою євангельських літер,
і хрестини доріг
у майбутньо-вчорашні світи.


2003

Твоїх філософій зерно проростає крізь тіло.
Нові усвідомлення сили, що йде від Прозріння
стирають минуле. Лишається аркуш набіло.
І пензель малює початок нового творіння.
Від сумнівів попіл розвіяний. Спалене місто
Самотності, де кожна хата холодна і крайня.
...Слова, як проміння, наповнюють сонячним змістом,
цілують теплом, контролюючи ризик згорання.
Так легко...Так просто...І жодних тобі церемоній.
Стою на землі, одночасно злітаючи вгору.
Єднаючи сили Добра і Небесних Гармоній,
виходжу за межі раніше закритого двору

......................З ТОБОЮ...............

15 грудня”06

Проміння бліде, бо цей ранок ще спить на початку
своєї дороги у день, що розквітне для нас.
І гратиме в сніжки веселе грудневе дівчатко.
Зима вже прийшла. Але ще не прийшов білий час.
Незмінно сніги замітають погрішності степу
і вітер, впіймавши за хвіст заметіль, прогуде,
що сила зими необхідна тепер для вертепу,
такого вертепу, який ще незнаний ніде.
І янголи в колі осяють планету свічками,
нового сузір’я тепло налякає сніги,
котрі навесні розійдуться по світу річками,
і змиють усе, навіть слід від брудної ноги.
Бо сила Любові пронизує впевнену брилу,
що крига створила на честь перемерзлих часів.
І янголи в колі стоять, простягаючи крила
до ранку, що вже зачекався святих голосів.

9 грудня”06

Мій Янголе...Сховай своє лице.
Бо світло йде крізь тогу і санскрити.
Ми вийдемо за браму. І про це
не буде сенсу більше говорити.

За брамою багато просвітлінь.
Там про минулі долі не питають.
Та тільки крок назад в безмірну тінь –
як в душах квіти смутку проростають.

Не всі готові до таємних змін.
Комусь дорожче золото обману.
Мій Янголе, я встала із колін.
А, отже, з часом трохи вище стану...

Єдиний мій...Спасибі, що Ти Є.
Цілую руки. Тихо і покірно...
Сховай лице. Бо вже ім’я Твоє
лякає і засліплює невірних.

24 листопада”06

Божевільні дощі намагаються знищити осінь,
заливають дахи і усе, що лишилось живим.
Біль зійшовся із болем. Здійснилося. Це двоголосся
перекрикує стогін промерзлої наскрізь трави.

І пронизує вітер осіннє повітря кинжалом.
На вечірній щоці закривавлений зболений слід.
Ці потоки дощу – наче підлі малесенькі жала,
як можливий рятунок від всіх заподіяних бід.

Значно легше вночі віддавати подушці ридання,
аніж взяти свій біль і щосили жбурнути в стіну.
І не треба його називати нещасним коханням.
Бо кохання – ВЖЕ ЩАСТЯ. І ним не пророчать війну.

Заховавшись у тінь найпростішого в світі „не можу”,
зачароване коло приймає заблудлих овець.
І на ватних ногах не пройти повз тонку огорожу,
де поняття „початок” межує з поняттям „кінець”.

Божевільні дощі закликають зливатися з ними.
Хто піддався – того розіпнуть на похилім хресті,
щоб нарешті прийшло усвідомлення того, що зими –
це не смерть, а лише перехід до одного з життів.

20 листопада” 06

Драглистий холодець брудних небес...
Приблуда-жовтень, як вошивий пес,
Відвивши вовком панахиди п"яні,
Похмільний ранок хлепче з калабані.

Сухотним кашлем харкають ворони,
Як виразки - гіркі криваві грона,
Ганчірки хмар на онучі роздерті...
Кремують листя...
Млосний запах смерті!

До тіла доторкнутися несила -
Це відьма-Осінь світ перемісила
і кинула в баняк до ратиць -
гріти -
На холодець -
для поминок -
по літу.

Я хочу в Місто, де живуть дощі –
Протяжно-сірі, наче сни хасида,
Щоб ми – за руки – мокрі, як хлющі –
У цьому Львові, як у Атлантиді
Згубились між водою і камінням…
І наша хата поросла б корінням –
Як лабіринт – ні вийти, ні зайти…
Довічна осінь і пречистий ти.

Стигмати тріщин встеляться по стелі
І ми, обвившись тілом, як плющем,
Від ніжності помремо у постелі
У тій майстерні, що живе дощем
І тліє листям, як правічна мова.
Твоя любов – шовковиця шовкова:
Тавро цих губ довіку не відтерти –
Чорніших і від кави, і від смерти.

Горить, не гріючи, горобина
І в горобиній ночі не згасає.
І тінь зачиненого в ніч вікна
Ще тінь мою, мов сполох, відбиває.
І повні глеки золотих медів,
З моїх очей не випиті, загусли.
У чорнім небі квилять дикі гуси –
Летять від наших проминальних див.
Холодні роси, приморозки, сніг –
Усе ще буде.
Та й усе – ще буде.
Горобина, завмерла у вогні,
Мов тінь моя, впаде тобі на груди.      

Упавши в дощ лицем, завмерти
І стати краплею на мить,
І бути, як вода безсмертна,
Яка крізь небо струменить.
Марнот марнота міфом світлим
Перед очима промайне.
І в міфі тім – про велич світу –
Моє лице, як дощ, мине...

Де востаннє торкався тебе - засрібніли сніги,
де востаннє сміялася - іній оздоблює стіни,
і ноктюрну зими не порушують жодні новини,
ні бажання твої, ні намерзлі на серці шляхи.

Тільки віхола, граючись, ліпить жаданий портрет
і його неупинно дописують вистиглі очі,
і вбираються в марево відчаю спроби утечі,
визираючи за перехожими твій силует.

Це безумство закінчиться скоро - на розі весни,
і розталі краплини наповнять знекровлену чашу
дуже схожою пристрастю, схожою зовні на нашу,
але іншою - казкою, що не нагадує сни.

І коли ти повернешся - спрагла на справжнє - і щем
твого серця збентежено викривить втомлені губи,
не подумай, що я не люблю тебе - просто до згуби
зрозумілішим був, і добрішим, і вірив в Едем.

О, коли ти повернешся, - видимо прагнучи лиш
бути поруч, і наперекір усім бідам любити,
пригорни сторінки ці - побачень намріяних цвІти,
і спокійно прийми незворотне – навік розійшлись.


2004

Тільки й світла, що промінь крізь шпарку бійниці.
Тільки й світу, що рівні до відчаю стіни.
Ось і все, що лишилось від мудрої жриці –
Висхла мумія, мертве восковане тіло.

Западає в румовище храм. І нервово
Палить згірклі цигарки старий єгиптолог.
Віднайшлися ключі, і відкрила свій сховок
Мертва квітка, чи жінка, прозора і гола.

І немає месії: і – жодного змісту
Повернути тепло у холодні долоні.
Піднімається в небо тяжким аметистом
Це світило нічне. І на білому фоні

Мовчазної стіни розгортаються крила.
І куйовдяться легко прозорі пір’їнки.
Над чітким барельєфом застиглого тіла –
Зачудований ангел прекрасної жінки.

Він згадує Тарівердієва.
Вона - танцює. Поряд, за вікном,
гойдаються сніжини, такт за тактом,
без домінантної надії на
хоча б якийсь мажор, тремтить бокал
і трубка тліє. Простір над антрактом
притягує до себе розсип звуку,
поспівує паркет, і дотик рук,
як берег течії, дарує танку
пейзаж і русло. Води римокроків
то тануть, то летять у вирі, - рух
п'янить мелодій добровільну бранку...

Йому за сорок. Їй чотири. Потім
це все набуде значення, коли
замовкне Мікаєл, і партитури
зберуться в дзеркало манер, де годі
за першим планом інше віднайти, -
їй байдуже, антаблемент натури
у вихру танцю, "потім" - не важливо.
Лише сніжини, ліхтарі, різдвяне диво,
і сяйні дні без відчуття мети.


2002

I
І побачивши, не впізнаю, що вбирає остання осінь
місто, вичовгане до кості, дивовижу сумного краю.
Що востаннє у середмісті скам'янілих увись укладів
припадає зів’яле листя до неголених щік фасадів -

II
не впізнаю, - минувши радість з коловерті літ остовпіти,
збронзовіло Адамом* снити руху всупереч, сенсу замість.
Не впізнаю – в оманнім світі, у трамваї, що не спинити,
на квитки несповиті миті обертаючи - "в_наче_жити."

III
І відчувши раптовий поштовх, десь у грудях зупинку – “Ваша!”,
вийду в подиві - що за лажа? мов, зарано, і справа в коштах…
І глядітиму вслід трамваю з тою осінню, і тим містом,
доки сутність моя до краю не наповниться іншим змістом.


2005

О, так: жіноче тіло - це крайобраз,
Пейзаж ясний, мінливий. Перехлюп,
Перетікання форм. Ти придивись
До пагорбів і видолинків - чисті
Смагляві лінії, що ладні розчинитись
І в землю увійти (хоча вони -
І лінії, і форми - це земля
У розповні). А ти її не знаєш:
Бо брати - це не значить упізнать І злитися.

Не там шукаєш поклади любові.
Тому такий голодний, як жебрак...