Охлялий спалений папірчик
Зів’яв. І ніжні письмена,
Які писав усе життя, —
Уже ніхто не прочитає.

О зимна старосте! Поміж
Лопаток
ти морозним лезом
Лоскочеш: хочеш нагадать
Те молодече гарцювання
І кров гарячого коня?

Нічого більш не хочу я —
Це найстрашніше.
Та хіба що —
У ложе, де самотність плаче,
Де віє вітер і пісок
Насіюється... проступає... —
Її, сяйливо-молоду,
Пахучу
власним
чистим
тілом, —
Її до мене поклади.
Я тільки грітимусь о шкіру,
О пульсування
ніжних вен —
А більш нічого...
І засну —
Мов немовля...

Жадаєш, а від іншого — таку,
Неначе ниті бабиного літа,
Шовкову ніжність...
Я себе не знаю.
Скільком би я належати хотіла?
Або — нікому? Чи на полюсах,
Чи — посередині моя справдешня правда,
Захована, закопана під землю?

Вона мовчить, її ніхто не знає,
Немов скелети кельтські, і повік
Той чоловік, який
з тобою поряд,
Ніколи не довідається тайни…

Але ж ти грішниця! Хіба що — на папері...
Однак — це гріх: у помислах, у снах...
Я просинаюсь і крадьки реставрую
Твій погляд на оголеному серці.

А справді, що було б, якби здійснились
Історії?
...Мов жаб‘яча ікра,
До берега прибита, що чекає,
Коли із неї пуголовки вродять...

Вся музика осіння змовкла разом.
І вже метіль відлунням босанови
наповнює мій келих нефартовий
відбитком іншої під ніжним газом.
А за відбитком - захмелілі тіні
минулого, яке ніде не діти,
як тропи епітафії собі -
жахливий протяг, дірка в голові.

І осінь ще у грудях фіміамом -
багряно щедра, сумно-еротична,
та поруч вже зима категорична,
із білими долонями та станом,
тотальним станом справ - не надто добре.
А ззовні і не скажеш: неповторне,
не характерне ні путанам, ні
дружинам вірним тіло - погляд "і"

одна лише п'янка і засторога,
гляди, з цією буде не до жартів,
якщо кохатиме, то вже до смерті,
що перестріне, як нова дорога
на перехресті, підморгне тобі,
і ось уже і дірка в голові,
куди довколишнє і затягає.
Раз по раз так зима пейзаж міняє.

Та чаша гарна. І вино прозоре,
жадане, і тече у бік потрібний,
і п'ю до дна сердечно неосідлий,
аби вибаглива зима просторе
собою ложе покривала вільно,
у віхолі злиття двох тіл неспинно
стікаючи в ковтки серцебиттям,
доки по цей бік од нуля буттям…



2003

Е. В., А. Д.
Ни страны, ни погоста
не хочу выбирать.
На Васильевский остров
я приду умирать.
Твой фасад темно-синий
я впотьмах не найду.
между выцветших линий
на асфальт упаду.

И душа, неустанно
поспешая во тьму,
промелькнет над мостами
в петроградском дыму,
и апрельская морось,
над затылком снежок,
и услышу я голос:
- До свиданья, дружок.

И увижу две жизни
далеко за рекой,
к равнодушной отчизне
прижимаясь щекой.
- словно девочки-сестры
из непрожитых лет,
выбегая на остров,
машут мальчику вслед.

1962

І
Рясні дощі, байдужі пасма неба,
відсутні обрії, засмучені будинки -
невже і справді неземна потреба
веде тебе туди, куди стежинки
вимощує жага оволодіння,
принаймні від часів гріхопадіння?

ІІ
Ти юна, щоби зважувати вчинки,
але кому за них відповідати?
В місцині, де обожнюються ринки,
своя у всіх ціна, купівлі дати,
і в тебе є ціна. Ти з нею згідна?
Не згідна?! О, ти вельми своєрідна.

ІІІ
А скільки коштує талант? А тіло,
твоє доладне тіло, і з душею?
Я заплатив би за таке, і вміло
виточував із тебе Галатею.
Тебе цікавлять гроші? Ні? Доволі
зати́шного гнізда у кроні долі?

ІV
де сильний вітер: дужий і холодний,
невпинний вітер. Спокою немає.
І вигляд знизу, далебі, не модний,
а сонце ці верхів'я осяває
дізнатись тільки - мертвий чи прозорість
твою довершила безмовна зрілість.

V
Отак воно складається - одвічно
добра жадаєш, де воно відсутнє, -
кохання, пристрасті, де споконвічно
одна самотність - нетілесне сутнє.
А може істина, що сон вчорашній,
таки незвична? Світе бідолашний.

VІ
"Дороги, що примножували юрби
одного сонячного ранку зникли.
І ти, яка донині жити звикла
не так, як інші, посміхалась, ніби
не диво, що дороги позникали,
а дивно, що залиши́лися справи..."

VІІ
Не розрізнити звичне і незвичне,
моє з твоїм - єднати-поєднати
чим, окрім ложа, на якім ридати
з-за краху любощів і є логічне
продовження історії кохання,
у тому ж напрямку – оволодіння.

VІІІ
Оволодіння, імовірно, раєм.
Відмовитись чи зго́дитись – незручно.
"Незручно", певно, ключ, з яким за краєм
стосунків наших все благополучно,
нове продовження не лиховісне,
усе зумисне не лише тілесне.

ІХ
Немов кохання без любові - ноша,
союз атланта і каріатиди,
і далі тільки гіпсова пороша,
і змучені архітектурні види
на будь-яке майбутнє: "жили пильно,
не кинувши набуте добровільно".

Х
Не кращий приклад? - виключень немає.
Епітафійність справ матеріальних
по суєті безмовно вигасає
на кладовищі образів печальних.
Високолобі кажуть: ентропія.
А я тобі на вушко: є надія!

ХІ
Навпроти, у вікні, відбито вежу,
де звикло крутить стрілками годинник
у напрямку зворотнім, скільки стежу,
і юний обрис твій, що поруч виник
засвідчує одне - життя місцями
йде до народження, а не до ями.

ХІІ
Тому в мистецтві вибір перспективи
є вибором, по суті, відображень,
де, Галатеє, видимі мотиви
здобутків і утрат, і кращих вражень…
То що таке життя, о мила діво? -
Гляди крізь дзеркало, і свідчи диво.


2003

Сын! Если я не мертв, то потому
что, связок не щадя и перепонок,
во мне кричит всё детское: ребенок
один страшится уходить во тьму.

Сын! Если я не мертв, то потому
что молодости пламенной - я молод -
с ее живыми органами холод
столь дальних палестин не по уму.

Сын! Если я не мертв, то потому
что взрослый не зовет себе подмогу.
Я слишком горд, чтобы за то, что Богу
предписывалось, браться самому.

Сын! Если я не мертв, то потому
что близость смерти ложью не унижу:
я слишком стар. Но и вблизи не вижу
там избавленья сердцу моему.

Сын! Если я не мертв, то потому
что знаю, что в Аду тебя не встречу.
Апостол же, чьей воле не перечу,
в Рай не позволит занести чуму.

Сын! Я бессмертен. Не как оптимист.
Бессмертен, как животное. Что строже.
Все волки для охотника - похожи.
А смерть - ничтожный физиономист.

Грех спрашивать с разрушенных орбит!
Но лучше мне кривиться в укоризне,
чем быть тобой неузнанным при жизни.
Услышь меня, отец твой не убит.
1967

Кажи про задоволення, що роки
прибавили і мудрості, і такту,
кажи собі - на благо все, дороги
до твого дому обирають друзі,
і з твого серця живлять оази -
плоди смачні, цілющі води, стіни
надійні і високі, зори вірні.
Кажи про радості, далекі плани,
про урожай вина і святкування,
про подорожі, клятвені офіри.
Кажи собі, що норовливі очі
коханої, помандрувавши світом,
до тебе ніжно прикипіли, що
твоє життя, громаджене щоденно
нехай і суєтно, уже невдовзі,
повільніше ітиме, веселіше,
що діти часто згадують тебе,
а кредитори – ні, і цезар – ні,
що повен почуттів, бажань і спраги...

Кажи без роздумів і сумніву, кажи
упевнено, і не змовчи у мить,
коли утихне шурхоту невпинність,
пісок осяде і небесні зори
торкнуться днів твоїх земних клепсидри.


2005

І
І прийде час, коли твої учинки
Обернуться й повстануть проти тебе;
Як вояки зберуться навкруги
І зброєю грозитимуть тобі,
Нагому й безборонному.
А потім
Посходяться ще вчинки-фарисеї
І відчитають лживі обіцянки,
І вимагатимуть, щоб сповнив ти їх;
І прийдуть ще повії по заплату.
Ти всіх приймеш без слова. Тільки станеш
І вислухаєш кпин, погроз і лайок,
І сповнишся гіркотою страшною,
І, очі звівши, скажеш: - Боже, де Ти, де Ти?
І на той жаль бездонний Світло скаже: - Тут.
І на той смуток Світло загориться,
І юрби вчинків, з'єднані у Світлі,
Закаменіють, збліднуть, відійдуть,
І врешті будеш ти із Світлом сам на сам,
Чого був спрагнений ти все життя...
Лишень, відходячи, зупиняться два вчинки,
Найліпший і найгірший, озирнуться й скажуть:
- Так, це була людина, - й відійдуть, обнявшись...

ІІ
О, вийти б несподівано з неволі
Тілесности - на простір, виднокруг,
І буть як вітер і як день у полі...
Радіймо, серце, - ось приходиь Друг,
Той Друг, що лагідний, що - в брамі,
на сторожі
До світла іншого, де інші квіти. Божі.

ІІІ
Пребудь в мені! Все ближче ночі тінь,
І тьма - густіша. Боже, в далечінь
Відходять блага й сили помічні,
Безпомічному поможи мені!
Наш день малий, він швидко проплива.
І втихне сміх, і слав минуть слова, -
Нехай же змінні загасають дні,
Ти, що - незмінний, о пребудь в мені.
Молю Тебе! Не будь лишень на мить,
А, як до учнів, злинь, щоб говорить.
Як лагода, як визвіл, заясній,
Не проминай, - зостань в душі моїй!
З'явись і сповнись мною! Борони
Від страху жить, від труду, що як сни, -
Хто ж, як не Ти, підпора й провідник,
Що в сонце й бурю вестиме повік?
Свій хрест подай, як звідси буду йти,
Шлях освіти, верхівлі освіти,
Де рай цвіте, а не чуття земні.
Життя чи смерть, - а Ти пребудь в мені.

...Як злотий дзвін монастиря,
Співає пристраснеє літо,
І неба синього зоря
В мені захована укрито.
В цвітучій мудрості доріг
Мене сповили сонні міти
Про дні, що йдуть, що я не встиг
Ще, сміючися, покорити...

Коли прийшла пора і ти дозрів
У муках днів, у боротьбі з собою,
Як образ берегів в імлі, на морі, -
В одній хвилині з'явиться тобі
Твоє призначення земне і зміст.

То лиш приходить раз, але назавжди.
Не стерти образу цього тобі,
Ти не втечеш, дивись вперед - і знай:
Одно тобі зосталось тільки: жити ним,
І сповнитися ним, воно - від Бога.
Як же ж не вчув призначення свого, -
Ти ще не жив, і ще не вартий вмерти.

Просто дивитись в лице усьому, що довкола;
Все, що є рідне, то - рідне, вороже - ворожим зостане,
Йди без вагань і без схибу, і вдар там, де треба,
А ще частіш - пожалій, відвернись і не думай,
Часто людина змаліє і варта поправи,
Шкода на неї часу, ти будь тим, чим належить.
То - найважніше: ти будь і дивись простовіч.

Україно, рівнино жорстокого бою і слави,
Мов надхненне знамено, сколихане в сонце, угору,
Краю знаків зловісних і віщих, таємних і дивних,
О, прокляття моє богорівне, прокляття простору!
Ти у душах сумирних, як дим, як пожар, як нещастя,
Як залізнеє поле, крівавим засіяне цвітом,
Ти дзвениш і даруєш привітом нас дужих і сильних,
Ти печалью безвластя так будиш, і рвеш, і бадьориш!
Із глибин давнини, що без меж і без міри донині,
Наче крик соколиний палає нам трепет беззвучний,
Се пороги, се - кручі, се - море кричить навздогінці.
.....................................................
.....................................................
.....................................................

*
Нынче ветрено и волны с перехлестом.
Скоро осень, все изменится в округе.
Смена красок этих трогательней, Постум,
чем наряда перемены у подруги.

Дева тешит до известного предела -
дальше локтя не пойдешь или колена.
Сколь же радостней прекрасное вне тела:
ни объятье невозможно, ни измена!

*
Посылаю тебе, Постум, эти книги
Что в столице? Мягко стелют? Спать не жестко?
Как там Цезарь? Чем он занят? Все интриги?
Все интриги, вероятно, да обжорство.

Я сижу в своем саду, горит светильник.
Ни подруги, ни прислуги, ни знакомых.
Вместо слабых мира этого и сильных -
лишь согласное гуденье насекомых.

*
Здесь лежит купец из Азии. Толковым
был купцом он - деловит, но незаметен.
Умер быстро: лихорадка. По торговым
он делам сюда приплыл, а не за этим.

Рядом с ним - легионер, под грубым кварцем.
Он в сражениях Империю прославил.
Столько раз могли убить! а умер старцем.
Даже здесь не существует, Постум, правил.

*
Пусть и вправду, Постум, курица не птица,
но с куриными мозгами хватишь горя.
Если выпало в Империи родиться,
лучше жить в глухой провинции у моря.

И от Цезаря далеко, и от вьюги.
Лебезить не нужно, трусить, торопиться.
Говоришь, что все наместники - ворюги?
Но ворюга мне милей, чем кровопийца.

*
Этот ливень переждать с тобой, гетера,
я согласен, но давай-ка без торговли:
брать сестерций с покрывающего тела
все равно, что дранку требовать у кровли.

Протекаю, говоришь? Но где же лужа?
Чтобы лужу оставлял я, не бывало.
Вот найдешь себе какого-нибудь мужа,
он и будет протекать на покрывало.

*
Вот и прожили мы больше половины.
Как сказал мне старый раб перед таверной:
"Мы, оглядываясь, видим лишь руины".
Взгляд, конечно, очень варварский, но верный.

Был в горах. Сейчас вожусь с большим букетом.
Разыщу большой кувшин, воды налью им...
Как там в Ливии, мой Постум,- или где там?
Неужели до сих пор еще воюем?

*
Помнишь, Постум, у наместника сестрица?
Худощавая, но с полными ногами.
Ты с ней спал еще... Недавно стала жрица.
Жрица, Постум, и общается с богами.

Приезжай, попьем вина, закусим хлебом.
Или сливами. Расскажешь мне известья.
Постелю тебе в саду под чистым небом
и скажу, как называются созвездья.

*
Скоро, Постум, друг твой, любящий сложенье,
долг свой давний вычитанию заплатит.
Забери из-под подушки сбереженья,
там немного, но на похороны хватит.

Поезжай на вороной своей кобыле
в дом гетер под городскую нашу стену.
Дай им цену, за которую любили,
чтоб за ту же и оплакивали цену.

*
Зелень лавра, доходящая до дрожи.
Дверь распахнутая, пыльное оконце.
Стул покинутый, оставленное ложе.
Ткань, впитавшая полуденное солнце.

Понт шумит за черной изгородью пиний.
Чье-то судно с ветром борется у мыса.
На рассохшейся скамейке - Старший Плиний.
Дрозд щебечет в шевелюре кипариса.

Mарт 1972

В холодную пору, в местности, привычной скорей к жаре,
чем к холоду, к плоской поверхности более, чем к горе,
младенец родился в пещере, чтоб мир спасти;
мело, как только в пустыне может зимой мести.
Ему все казалось огромным: грудь матери, желтый пар
из воловьих ноздрей, волхвы - Балтазар, Гаспар,
Мельхиор; их подарки, втащенные сюда.
Он был всего лишь точкой. И точкой была звезда.
Внимательно, не мигая, сквозь редкие облака,
на лежащего в яслях ребенка, издалека,
из глубины Вселенной, с другого ее конца,
звезда смотрела в пещеру. И это был взгляд Отца.

Великий человек смотрел в окно,
а для нее весь мир кончался краем
его широкой, греческой туники,
обильем складок походившей на
остановившееся море.
Он же
смотрел в окно, и взгляд его сейчас
был так далек от этих мест, что губы
застыли, точно раковина, где
таится гул, и горизонт в бокале
был неподвижен.
А ее любовь
была лишь рыбой -- может и способной
пуститься в море вслед за кораблем
и, рассекая волны гибким телом,
возможно, обогнать его... но он --
он мысленно уже ступил на сушу.
И море обернулось морем слЈз.
Но, как известно, именно в минуту
отчаянья и начинает дуть
попутный ветер. И великий муж
покинул Карфаген.
Она стояла
перед костром, который разожгли
под городской стеной ее солдаты,
и видела, как в мареве костра,
дрожавшем между пламенем и дымом,
беззвучно рассыпался Карфаген

задолго до пророчества Катона.

1969

                  Евгению Рейну,
                  с любовью
Плывет в тоске необьяснимой
среди кирпичного надсада
ночной кораблик негасимый
из Александровского сада,
ночной фонарик нелюдимый,
на розу желтую похожий,
над головой своих любимых,
у ног прохожих.

Плывет в тоске необьяснимой
пчелиный ход сомнамбул, пьяниц.
В ночной столице фотоснимок
печально сделал иностранец,
и выезжает на Ордынку
такси с больными седоками,
и мертвецы стоят в обнимку
с особняками.

Плывет в тоске необьяснимой
певец печальный по столице,
стоит у лавки керосинной
печальный дворник круглолицый,
спешит по улице невзрачной
любовник старый и красивый.
Полночный поезд новобрачный
плывет в тоске необьяснимой.

Плывет во мгле замоскворецкой
пловец в несчастие случайный,
блуждает выговор еврейский
на желтой лестнице печальной,
и от любви до невеселья
под Новый год, под воскресенье,
плывет красотка записная,
своей тоски не обьясняя.

Плывет в глазах холодный вечер,
дрожат снежинки на вагоне,
морозный ветер, бледный ветер
обтянет красные ладони,
и льется мед огней вечерних
и пахнет сладкою халвою,
ночной пирог несет сочельник
над головою.

Твой Новый год по темно-синей
волне средь моря городского
плывет в тоске необьяснимой,
как будто жизнь начнется снова,
как будто будет свет и слава,
удачный день и вдоволь хлеба,
как будто жизнь качнется вправо,
качнувшись влево.

28 декабря 1961

**
Усе ще дихаю повітрям
таким розрідженим без тебе,
що сподівання відлетіти
кудись у вирій - нездійсненне.

І скаменілим чудно нетрям.
Їм розпачу не зрозуміти:
- Тримайся далі од печалі,
раз випало у нетрях жити.

**
Чому б не жити, хай і в нетрях,
де замість річки - русло пляшки,
а замість птаства - гу́ки вулиць,
і як тварини різні люди.

Чого б не жити? - ритму потяг,
як протяг од яйця до вилиць,
товче у камені доріжки
уподобань чудної моди.

**
Зачарувань непевний вибір
жадає відгомону мозку,
а цей, останній, у гаданні,
коли у серці втихне буря.

І сильно вабить роту отвір,
куди і лізуть лапи хтиві,
і дами запихають ніжку,
аби ввійти могла і куля.

**
Дощі, які гасили спеку,
скоріше оживили плями
на збанкрутілій штукатурці,
набряклій під віконним оком.

І на забутій парасольці,
і в пам'яті - волога жінки,
що в юному своєму віці
вима́рює сади над бруком.

**
І дні украй одноманітні.
Усі події вже позаду.
Я упокорено звикаю
виймати із кишені роки

і віддавати, - припадаю
до самогубства листопаду,
до павутини у повітрі,
і пахощу "духовні кроки".

**
Багаті парості живого,
реконструйовані в металі
із листям, цвітом і плодами,
крадуть у в'язня ступінь втрати.

Так і ростуть собі, з нічого,
місця позбавлення неволі
твоїх красот, які місцями
найлегше, видно, й забувати.

**
І, зрештою, незрозуміло,
куди прийшов, оскільки рухи
мої останнім часом тільки
одноосібні мандри думки,

у дзеркалі знайоме тіло,
але чиє - гадати ліньки,
примарне, як і всі потуги
тілесні звести порахунки.


2003

Ввійди до церкви. Ріжноколірово
Горять серця довкола, плинуть гимни в світлі.
Стань - наче в райдузі, і жди, мов наречений,
Котра хвилина - брама.
А, пізнавши, - йди
В відчиненість Відвічного й Нового.
То - нагорода днів твоїх. То - дар найвищий.

Людська душа, як дерево гіллясте,
як дерево гіллясте при дорозі.
І з вихором дорожнім прилітають
і осідають біси на деревах.

В гущавині привітній і зеленій
побачиш - блисне з ізмарагду око
або, обважене надміром бісів,
і жовкне, й гнеться дерево додолу.

Ідеш задуманий в алеї душ людських
і оглядаєш ці гримаси й вихиляси,
бо ж то так рідко струнчиться і квітне
душа, як дерево, очищена громами ...

...Ми такі упиті
Тим, що Вона є знов, -
Що нам наші забиті
і наша кров?

Ми такі всі повні щастя
У сей великий час,-
Сподобись, земле, Причастя,
Сподобись, земле, нас!

Чорний орел Мазепи
Покидає сонні Яси -
Покиньте барви, крепи,
Золото і всі прикраси!

Станьте кожен спокоєн
У лави, що в сяйві мітів:
Се - Українець-Воїн
Ворота помітив.

І в краю, де все клекоче,
Він побіди сіє,
Б'ючи межи очі
Тебе, Росіє!...