́Проростали корені - виростали верби у моїй душі.
Пагони вербички вітер колихає у нічній тиші.
А лелеченята у гнізді поснули і наснилось їм,
Як у хмари сині з крилами пірнули в неба глибочінь.

Усміхався місяць, в оберемок зорі старанно зібрав,
Мов лелечий тато теплозіроньками небо прикрашав.
Між гіллям розлогим місяцеві крила люляють лелек...
Нічка милувалась снами пташеняти серед верб й смерек.

Хмара хмару між променів ген золотих
Цілувала, як голуб – голубку.
Пригадалася ти, пригадалася ти,
Пригадалася ти, моя любко.

Налягає на серце зажура легка,
Наче риси я бачу знайомі.
Потяглася до видива твого рука,
Мов до хмароньки білої – промінь.

Знову хмари зійшлись і увись потяглись,
Полетіли у небо безкрає…
Може знову нас Лель, мов колись, мов колись
Хоч думками навік поєднає?!

…Посвітліло навкруг, посвітліло навкруг
Від небесного світлого знаку.
Тихо сіявся дощ на розвеснений луг,
І від щастя, здавалося, плакав.

13.05.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Не відпускай! Ти чуєш? Швидкоплинну!
Не замикай засуви – ще не час!
Я повернусь рум'янцем неодмінно,
Щоб почитати в тиші трохи нас.

Свіча горить, я бачу твоє чадо
У королівстві крихітних світлин,
Серед історій давніх знає правду
Лиш світлячок з прихованих щілин.

Не відпускай! Молюся! Невблаганну!
Не залишай край неба вкотре знов!
Хай оповитий щастям бездоганно,
Перегорнеш таємно цей альбом.

18.06.2015

На вітах соловій дивак
Палким дивує співом тую.
Усе прицмокуючи в такт,
Співає так, немов цілує.

Чи то наслухавшись казок
Про нерозділене кохання,
Сплакнув дощинами бузок,
Сповитий тугою востаннє.

Щемливі запахи оці
Веселі ткали нотки суму.
І чарівливий гіацинт
Схилив голівку у задумі.

Поет ходив, шукав слова…
Пелюстки слались на долівку.
А він черемху цілував,
Біляву пестячи голівку.

11.05.7524 р. (2016)

Київ, ботсад, у центрі.

Небо вкрилось тінню грозовою,
Розгортає хмурощі свої.
Зеленаво-свіжою красою
Буйно наливаються гаї.

Чи ту вись так сильно туга крає,
Що аж хмарний наплива туман?
Десь твоє лице за небокраєм
Виринає з нього крадькома.

І відкривши світло коло себе,
Дощ неначе заридав за мить…
Певно, треба виплакатись небу,
Наче за тобою потужить.

8.05.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Київщина, Конча Озерна, Ольжин став

Ніколи не кружляти сном,
в якому б Він мене чекав?
Не стати хвилею й човном
під “Dance me to the end of love”?*

Біжучих, ламаних вогнів
не чути в розквіті судин,
щемливі русла всіх часів--
у жмені стиснутих хвилин ?

Не плакать сліпо, навмання,
і у зірок питати знов,
як на балконі хлопченя,
що вперше звідало любов?**

У хмизі витоптать вогні,
не допустить нових заграв?
Лиш той повірив би мені,
хто би цілком мене не знав...


*Leonard Cohan https://www.youtube.com/watch?v=IEVow6kr5nI
** Максим Тарасівський "О множественности миров" http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497538

2014

«Матуся», «мама», «матінка», «мамуся»,
«моя рідненька», чи коротке «ма»…
Де б не була, за Тебе я молюся, -
на всю планету в мене Ти одна!

Мене подарувала цьому світу,
чи радше – світ мені… Безцінний дар,
величне таїнство небесного привіту,
коли ангеликом я визирнула з хмар…

Розрадиш, зрозумівши на півслові,
не дорікаючи, і лагідно навчиш…
Прости за прикрощі, за хвилювання, болі,
що завдала Тобі нехотячи.

Нехай завжди щасливий сміх витає
із уст, і серця, і душа співа,
пишаючись життєвим урожаєм
своєї доні, ластівко моя!
2016

Старі листи сумують наодинці,
наївні свідки чистих почуттів,
пожовклі аркуші, з минулого чужинці,
немов з романів, чи дівочих снів,
такі смішні, невинні і прекрасні,
в своєму стилі "бежевий вінтаж",
старі листи і дивні, й несучасні,
немов забутий кимось екіпаж*.

Старі листи, із дня у день самотні,
загублені у сірих буднях літ,
вмирають тихо у часу безодні,
їх не жаліє безтурботний світ,
він уперед крокує безупинно,
складаючи мозаїку життя,
йому не шкода аркуш старовинний,
бо у часу немає вороття.

*екіпаж - карета.

2016

Настане час — і зміни заберуть
цю містику стрімкого упізнання
себе в чужому; випаде в кристал
між нами все й закам’яніє в «досвід»...
А, може, зачарованих сновид
танцююче підмісячне купання,
почавшись у потокові земнім,
триватиме в позачасовий простір?

Як добре — не гадати наперед,
коли загасне зустріч випадкова,
круті падіння знаючи давно,
віддатися розгойданому морю
і чути, як стихії гомонять —
до глибини сягає їхня мова!
Як хочеш — ти про все їх розпитай,
бо я про найдорожче не говорю.

2014

Ти і досі ще снишся мені
на вокзалі, у вихорі балу...
Де з тобою ми ще не бували?
Ну, хіба-що, на іншій війні.

Ну, хіба-що, у іншій країні,
де у тебе свої кольори.
Але це не присниться людині –
цілувати чужі прапори.

Ну, хіба-що, у Леті обоє,
де межа поросла споришем,
а гробки – голубою каймою.
Але нам туди рано іще.

Наша юність на проводи їде,
оминаючи стезі міські
і тому, що як люди близькі,
і тому, що далекі сусіди.

Ми жили на гарячій зорі
у одній ілюзорній країні
на високій-високій горі,
на якій не буваю я нині.

Ми у безлічі дивосвіті́в,
на межі невідомого світу
повнотою німих почуттів
ще уміємо тихо радіти.

І у темному колі юрби
ти сіяєш окрасою тіла.
Але очі твої у журбі.
І чому я так хочу, аби
уві сні ти за мене раділа,
що сумую я ще по тобі?

05.2016

О жорстока панно!
Я люблю ще Вас
Люблю Божевільно і п'яно
Люблю, як вперший раз.

Ви світлом моїм стали,
Подихом душі моєї
Ви запалили спалах
Зірки в небі своєї.

Ваш голос, тепер в снах
Він як музика зі мною,
Ваші очі, як голки на соснах
Стали мені барвою основною.

Ви стаєте, для мене дорогою:
Людиною, жінкою, сестрою
Без вас страждаю нудьгою
І вмираю, як солдат, без зброї.

27 квітня 2016

Фантомний бiль минулої любовi –
Уже нема, а все iще болить.
На згустках перепаленої кровi
Душа скалічена ледь мерехтить.

Тримаюсь… Не тримаюсь – так здається.
Як дерево пiдрубане стою.
Та пробує ще ворухнутись серце,
Виспівуючи музику свою.

Так гiлочка вiдрiзана калини
Пiсля зими ще навiть розцвiла,
Ще випустила з пазухи стеблини,
Не знаючи, що зрубана, – жила.

Але коріння в землю знов вростає.
Загоївши минулого слiди,
Душа нову мелодію приймає:
Вона жива і житиме завжди.

Ти була рвучка, Анастасіє -
Ручки цілував би я тобі,
Ніжки цілував би - та надії
Я на те не маю, далебі.

Задивився в очі ясно-сині –
У зіницях зачаївся сміх...
Як зустріну, запитаю нині:
"А тебе зачарувати б зміг?.."


27.04.16

Ти – легенда моїх думок…
Таїна́ - Ти, укрита часом,
Як початок юнацьких спроб
Описання Твої́х іпостасей.

Часопростір розкидав нас,
Доля спільна - у снах заблукала…
Та лиш думка про Тебе – щора́з:
Щем у серці, у пам’яті – спалах.

Неуті́лені мрії, мабу́ть,
Паралельну яву́ сотворили…
Плаї́ звивисті – сходжена путь -
Серпантинові урвища-схили…

Через тернії звично іти,
Гонор дряпаючи і харизму…
Жаль, та наші з Тобою світи
Є частинками вимірів різних…

2013

… Ці свічки-ліхтарі
твої вікна освітять
І каштановий промінь
наскрізь серце пройде…
У оселі твоїй -
без кінця-краю літо –
Світло й пахощі ніжні
твій освячують день…

І щаслива усмішка –
вона тобі личить,
Все похмуре-минуле
забуттям огорне...
Утікає хай сум
у минулі сторіччя.
Вітер віттю каштанів
нашепоче сонет…

2013

Зупинились роки на Твоєму обличчі.
Ти така ж як тоді, хоч було це давно.
І у юність далеку мене тихо кличеш –
Ми рушаємо знов на індійське кіно.

На екран – у пів-ока… Мене не зворушать
Долі-перипетії тих азійських Джульєт.
І доповнив мою неспокушену душу
досвід років подальших, щоб змінити сюжет.

Я долоньки Твої знов несміло запещу.
Любе личко не лишу без цілунків-звитяг…
Доленосні зірки нам осяють цей вечір,
Стежку спільну покажуть - довжиною в життя…

2013

Магнолії розквітли у саду,
Між біло-фіолетової тиші.
Тихенько поміж вітами іду,
І чую - вітерець гілля колише,
Магнолії розквітли у саду.

Між хмарних виглядаючи отар
У чашечки магнолій неквапливо
Із неба ллється сонячний нектар,
Тріпоче щастям захмеліле диво,
Між хмарних виглядаючи отар.

Така солодка ця ясна печаль,
Немов із висі сад увесь накрила
Та біло-фіолетова вуаль –
Магнолій ніжних кольорові крила,
Така солодка ця ясна печаль.

21.04.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Я вірую...А вірш, від слова "віра".
Я вірую...Отож - пишу вірші.
Ти віриш: небо хлюпотить в душі.
Плюскочуться іскринки синіх мрій,
Солоною краплиною із вій
Збігають веселкові кольори,
Щоби піднятись потім догори.
Ти віриш: лагідно верба муркоче:
Пухнастим котиком душі торкатись хоче,
Що лапками ступає по веселці,
Яка стежиною веде до сяйвосерця.
Ти віриш, журавлинний ключ відчине небосині,
Де квітнуть хмари яблуневим цвітом нині.
А віриш,уночі матуся-нічка
Усіх зірок цілує в яснощічку,
І колискову лагідно співає,
І люльку-місяць тихо колисає...
Ти віриш - вірш в тобі.

Я у печерах пам’яті своєї
в цю ніч блукала довго із тобою.
О радосте —зійтись у сновидінні,
немов у краю спільного дитинства!
Мовчання жебоніло поміж нами
нехитрими прозорими струмками,
привільне, як родинне піклування,
природнє, як оте пливуче листя...

Я у реальність знову повернулась,
у виміри вселюдського сирітства,
в якому ти —несказано-далеко,
і навіть слід назавжди загубився.
Та цілий день я слухала, як щастя
розхлюпувалось в серці і бриніло
луною стоголосого мовчання,
що в сонних зачаїлося кавернах...

2009

Дівчинко з очима кошеняти,
Погляд мій приваблювала ти…
Слова ще не знав тоді: «кохати».
Та не смів до тебе підійти…

Хвилювало що? - Хіба збагнути? –
І перед очима постає
Ротика усміхненого кутик,
У веснянках личенько твоє…

За екватором - життя годинник…
Та кохаю! Хоч і скроні – сніг…
Люба знай, що через ластовиння
Шлях до серця юнака проліг…

2013

Небо сьогодні, мов скривджена жінка,
сльозами рясними плаче,
болить їй неначе
за втрачені мрії,
і серцю в грудях все важче!
Небо сьогодні - драми сторінка,
героїв трагічна доля,
у розпачі тягне до неба тополя
свої розкуйовджені віти.
Хоч вітер втирає небесну сльозинку,
та навіть і він безсилий,
біду зрозуміють лиш ті, хто любили,
лиш той, хто горів щосили!
Небо сьогодні плаче уперто,
хоч дехто і скаже - даремно,
хоч дехто подумає - нерозумно,
та небу сьогодні сумно.

2016

Не треба любові чекати,
не треба солодких слів,
нам разом не варто літати,
цей келих давно спорожнів.
Немає на денці й краплини
колишніх малинових мрій,
ми сіяли по зернині,
вродив лиш пустий сухостій.
Ми разом колись у літо
бігали навпрошки,
колись ми були, як діти,
та вмить пролетіли роки,
і витрусили безжально
рожевих троянд пелюстки,
і стало все просто й банально,
всього лиш погасли зірки.
Всього лиш розтрачено мрію
на мізер порожніх днів,
я більше тебе не зігрію,
якби ти цього і хотів.
Не треба любові чекати,
і хоч ми давно не безгрішні,
нам дуже багато втрачати,
тепер ми всього лиш - колишні.

2016

Ця дівчинка пише хоррор,
вирізає, немов різцем,
не про квіти, про страх і морок,
книги Кінга - її тотем.
Дивна дівчинка, з дивним серцем,
не лякають її жахи,
бо душа в неї з гострим перцем,
бо у неї все навпаки.
Її муза геть божевільна,
десь блукає у чагарях,
мов з похмілля, бреде повільно,
по краплині збирає страх.
Зазирає у темні вікна,
в потаємні кутки душі,
добирається непомітно
до безумства тонкої межі.
Там комусь відривають крила,
кров'ю ситий старий вівтар,
дивна муза збирає сили,
дивна муза і дивний дар.

2016

Нарешті ув обіймах я весни…
Розкрилля хмарне і пташиний щебіт –
Закоханий, бадьорий, голосний -
Як відголосок сонячного неба.

Неначе відбриніла вже вона –
Мінлива березнева увертюра.
І зазвучала тема головна –
Краса буття в палких фіоритурах.

Які для неї вибрати слова?
Це пагонів народження – як диво!
Вона навколо радість розлива,
Як музика Вівальді чарівлива.

Вона ще наростає, нароста –
Я сліз ясних розчулення не витру –
Як перші поцілунки у вуста,
Як бризки щастя в сонячній палітрі!

7.04.7524 р. (2016) Київ, ботанічний сад, українська ділянка
20 г. 23 хв.

Коли ідеш до маминого поля
дорогою, що сива від морозу,
У новорічну ніч, коли всі люди
за стіл сідають в затишних оселях,
Згадай мене—як буде твоя воля,--
сховавши синій обшир, як мімозу,
В замерзлі руки, білі від остуди,
в голубуватих венах-акварелях.

Згадай те незакінчене дитинство,
якого будем в’язнями довіку,
З небесними квадратами крізь грати,
де істини нещадно-дострокові,
І --з паростків палкого побратимства—
такі цілющі і жадані ліки,
що звикли одне одному давати
у черепках дитячої любові.

Я відданості кращої не знала
і не узнаю більшої ніколи.
Я хочу, щоб бриніло це в повітрі,
яке безсилі плечі обтікає
Твої, коли ідеш серед навали
дзвінкої тиші в задубіле поле
Й здається-- у години передсвітні
хтось знову, розіп’ятий, умирає.

В житті, коли за ближнього в одвіті,
чи можна іскру гаснучу догнати
Не в просторових обсягах і часі—
а в судорогах здибленої долі?
Розділені і памороззю вкриті,
такі, що неможливо упізнати,
Ми знову розминаємось, безгласі,
на спільному, на маминому полі.


2015 р.

Торкнув плече легенький холод,
Тихенько стежкою іду –
Повітря п`ю весняний солод
У присмерковому саду.

Присів я і сиджу, мов п`яний,
Вдихаю пестощі весни.
Пташиний спів поволі в`яне,
Лиш далеч шумом гомонить.

Чадру чарівну вечір здійме –
Кохання в ній сяйне вогонь –
Неначе милої обійми
Мене огорнуть усього.

26.03.7524 р. (2016)

Поцілунок:
легкий, неповторний,
на дотик - м"який,
на смак - меганіжний,
солодкий, ванільний , такий дивовижний!

Цілуєш невтомно і я, донестями,
в полоні твоєму розщіплюсь на гамми,
занурю в твоє волосся свої рученята
і в міцних обіймах тебе цілуватиму я...
Тихенько ти скажеш мені на вушко:
"Люблю донестями 'свою подружку'!

25.03.2016

Протяг як нічний злодій
нишком зайде і вийде
з вузликами золотих спогадів
про тебе.

І я розкришу з неба зорі
повні світла й любові
на далекі твої дороги —
тобі під ноги.

(під враженням від мемуарів та щоденників О. Кобилянської «Слова зворушеного серця», «Дніпро», 1982).


Чоловіки в стосунках полохливі—
чудне й незрозуміле їх лякає,
і серед них одвіту не знаходять
найвідданіші порухи душі.
О, дівчино в любовнім бездоріжжі!
Танцюй, як хореограф вимагає,
умовною балетною ходою
й ні в чому проти правил не гріши.


Хоча... забудь! Любов існує вища--
розвіяна в миттєвості текучій,
коли ж в сліпім ув’язнена бажанні--
то ти її, затворену, звільни
і в кровообіг цілісного світу
пірни, як є, вхопивши в ньому участь,
і полюби в нервовому тремтінні
відбитки сонця в першоджерелі.


Не вір, і не проси, і не надійся—
надія нас прив’язує до пастки
нав’язливих шукань—забудь про неї
і серцем нестриноженим лети:
взаємністю насичений світанок
і барв навальних пестощі і ласки,
й від музики, розлитої в повітрі
між подихами Брами, не втекти.


Це тільки брижі на воді осінній—
серця, що ціпеніють перед чудом,
це лиш відпале і пливуче листя—
очей побіжний випадковий збіг.
У тім краю, де кожен порух серця
вінчається таємним пересудом,
збирай сама врожай душі своєї
і, як блаженна, наділяй усіх.

2015

Літати!
Нехай десь крапає вода із крана...
Забути,
Що все придумала сама, і все - омана...
Всміхатись!
Назустріч сонячному дню і небу!
Кохати,
І свою ніжність берегти - для тебе.
Відчути,
Що у польоті все буденне зникло.
Розлити
Довкола себе доброту і світло.
Сягнути
Душі незвіданих глибин таємних...
Спуститись,
І разом з небом полюбити - землю.

ID: 433728
26.06.2013

прийшла до тебе
тихо за плечима
стою
і притуляюся губами
до твого дихання
що долітає в тиші
і ним живу
і ним живу
без нього
не чую світу
і себе не чую
де ти там я
і там ясніє небо
і там злітають зорі нам в долоні
і обручають піснею довіри
спливаю ніжністю
і тану на світанні
в обіймах мрії

не згуби мене...

У кімнаті пахне мандаринами й кавою,
А у душі невимовна туга,
Ця іторія стала не цікавою.
Як так? у ворозі бачила друга.

За вікном темна ніч і мороз,
А в очах бринять сльози гарячі,
Я втомилася від твоїх проз,
І від цих примарних побачень.

Як могла я так помилитися?
Як не розгледіла холод в душі?
Так буває,мабуть,коли закохаєшся..
Понад річкою тихенько шумлять камиші...

Місяць світить порцеляновим променем.
Ступай , кричить, не забарись.
Посеред весняного веселого гоміну
Поцілуй любов , проснись .

Ти летіла так необережно , пусто ,
Потрапляючи в пастки .
Справжність і відвертість – їх не густо.
Але й досі любиш ще казки.

Місяць світить . Дихає зірками .
Посмішка сховалася в руці.
Коли злагода між серцем і думками –
Промінь порцеляни на лиці .

2016р.

Ми зустрілись з тобою неждано
У моєму, за містом, саду...
Сподіваюсь і досі, кохана,
Що побачу тебе молоду.

Бачу, певний - належиш другому –
Самотою за обрій пішов.
Бо у домі своїм, як в чужому,
Сподіваюсь на першу любов.

Хоч і знаю, що див не буває
Навіть в цім, у казковім раю
Та я вперто, як мрію, чекаю
На кохану, на першу, свою.

І тепер, коли роки на схилі,
Але мрія незмінна моя.
Я любитиму все ж до могили,
Поки ряст піді мною й земля.

Не лишав й не втрачав я надії
(Бо я твердо упевнений в цім).
Якщо тут не здійснилися мрії
То здійсняться, кохана, на тім.

Я зустрівся з тобою неждано...
В марноті одсвітилось життя.
Та я вірю і мрію, кохана,
В учорашнє своє майбуття.

Немов би Велес поводив
Мене сьогодні серед казки.
І усміхалися сади,
Від божої світились ласки.

Нікуди я не поспішав,
Упившись неба чистотою…
Свистіло весело пташа
В гіллі високо наді мною.

І сяяв промінець між брів,
І пестив лагідно й помалу.
Немов би я весну зустрів
Й вона мене поцілувала.

16.03.7524 р. (2016) Київ, ботанічний сад

Я дзвоню їй —вона не бере телефон,
передзвонює —голос ледь чути.
Я для неї —блакитний із Індії слон,
па-де-де після чаші цикути.

Я така недоречна, що страшно самій,
кожне слово —лунке і порожнє.
Вона слухає краплі в каверні своїй,
що видзьобують в камені ложе.

Я б діагноз сказала медичній сестрі—
саме так, як у книжці зоветься.
В білосніжну палату поклали б її
із синдромом розбитого серця.

І голубили там би її без кінця,
і складали б уламки терпляче —
розбиваються в світі найкращі серця,
нерозбиті нічого не значать.

2014

В чийому серці пропаду ?
Якій душі впаду в обійма...
Мелодії якій скажу ?
Що ти звучиш в мені покірна

До чого зможу я додать ?
Такого подиху прозріння...
У погляді зміст прочитать
Допоки ще жива надія

Свій розгорну букет принад
І пригощу , запропоную
Відвертості палкий каскад
У сонці променем зігрію

В чийому серці пропаду ?
Якій душі відкрию всесвіт ?
В мелодії як прозвучу ?
Щоб тільки двом - той чути трепіт.
2016рік.

Швидка , стрімка струмка вода
Весни окрилена лебідка
Із неба , з гір летить стріла
У серце - де розквітла квітка

Де всі зібрались відчуття
Готові чути спів Амура
Де ніжна муза почуття
В нічному вирі - віща зірка

Я мрію стати одним з тих
Кого оросять твої чари
І не боятись гір крутих
А обіймать - висот принади

Пропасти у полоні хмар
В тій глибині любов пізнати
Знайти цілющий , солод дар
Який приречений - кохати.
2016рік.

Породжені страхом заручники долі,
І нам залишається жити в неволі.
На стінах тримається,
Ніяк не зітреться.
Твоє намагається -
Моє вже не б'ється...

Забуті й написані знову, поволі
Спускаються з неба розбиті і кволі.
Вони все стараються,
Їм не вдається.
І вже не пручаються,
Бо зіпсується.

Послухай, не треба чекати до ранку.
Послухай, тікай! Тікай на світанку!
Тут вечір, тут темно,
Тут страшно і злива.
А сонце сідає,
Сідає зрадливо.

2015

Життя, життя - написана тобою книга,
а новий день - то значить новий лист,
засипе снігом, потім знов відлига-
до цього доля має гарний хист.

А час летить,минає рік за роком
і сотні сторінок вже написали ми,
то швидким бігом, то повільним кроком
веде нас доля й пишуться томи.

Ти хочеш пригадать? Перегорни сторінку,
знайди потрібний лист, рукою потримай
і в пам`яті зроби життя свого добірку,
навічно закарбуй і вже не відпускай…

2016

у столиці жила панна
гордовита неначе пава
не кохала Петра ні Йвана
фліртувала лиш для забави
спокушати вдавалось їй легко
та і у́смішку мала чарівну
і дивилась на них зверхньо
не було їй гадала рівного
покидала їх несподівано
закохавши у себе стрімко
і сердешні покинуті стрімголов
накладали на себе руки
а нового свого коханця
ніби щось їй було пороблено
перш водила немов на бійню
показати своїх колишніх
і нещасних її самогубців
вона мала гарненькі груди
і тугеньку звабливу дупцю
а від погляду било струмом
а від голосу мліло серце
і не мали ні крихти надії
хто кохати її насмілювався
і піддався любовним чарам
від її невимовної аури
ви сміятися будете довго
про її діагноз дізнавшись
а ім’я вам проте відоме
воно зверху
дивіться у заголовку


09.03.2016

Ви написали мені лист з дитинства знаною рукою
(непевні літери у нім були знекровлено-хисткі),
розповідаючи, як Ви отямились в передпокої
близької смерті, що на час недбалим помахом руки
Вас відпустила доживать, вселивши зимний страх у душу,
який ніщо не розжене — ні дух стоїчний, ні книжки...
Ми б говорили про святе, але боюсь, що не зворушу
я вищі сили, як оті, на дальнім березі жінки,
що присягаються за Вас — ті, що Ви їх колись любили,
які давно пішли у край, де спить начало всіх начал,
вони не зрадять і прийдуть, коли не стане врешті сили,
вони заступляться за вас, в жалобі темних покривал.
За розуміння і за сум, за неможливіть розставання,
за слово, сказане за них, за пам’ять, що тримає суть,
мов за Артуром-королем, вони приплинуть в час останній...
Надія знову підведе, але вони не підведуть.

Ласкава погляду душа
Мелодія кохання щира
Тебе голубить спів струмка
Твоя весна - в тобі красива

Ти від Адамова ребра
Той рай собою прикрашала
У неповторності творця
Цей світ - вразливості навчала

У гармонійності перлин
Оазис потаємних втілень
Цей геніальний збіг причин
Творив тебе - бальзамом зцілень

Усім відома ти така
Що тільки раз цвітеш - єдина
Любові муза чарівна
Кохання - колискова доля.
2016р.

Ні, сьгодні я не повернусь-
Не назовеш мене своєю.
Більш не торкатимусь жаданих вуст.
Під співи милого Орфея.

Перон, а далі потяг-відірвусь.
Поки у серці спогад тліє.
Ні, сьгодні я не засміюсь.
І не покину, не полишу тіла.

Так, буде тяжко, розірвусь.
На "до" та "після" половини.
Можливо, сумною кажусь.
Але навсе то є своя причина.

Птахів нема, я швидко зупинюсь.
Закохані прощаються. Темніє
Ні, сьгодні я не повернусь.
Чи зможу я від тебе стати вільна?


2016.03.03

Смуток осінній, вже й листя опало
промінчики сонця затихли на мить.
Дивно, здається, тебе вже немає
в моєму серці... ти просто десь зник.

Душа не тріпоче і серце дівоче
занурилося знову в осінню печаль,
ковток гарячого чаю... мимоволі тебе я згадаю
так тихо, так ніжно, ковток за ковтком і тебе забуваю.

0сінь 2015

Немов на день вернулась осінь…
І дощ занудний капотить.
І стукіт крапель стоголосий –
Одноманіття ненасить.

Piano*, forte**, mezzo voce*** –
Шум, шелест, шамотіння чуть.
Вгорі виспівує охоче
Пташина соло досхочу.

Лише повітря радість горне.
І пробивається вгорі
Потужний гук труби мажорний,
Мов грає гімн весни порі.

* Piano (муз.) – тихо.
**Forte (муз.) - голосно
*** mezzo voce (муз.) – помірно.

26.02.7523 р. (2016)

Люблю його, хоч він цього не знає,
Так палко й гаряче кохаю до сих пір,
Всі спогади про нього в серці зберігаю,
І значення цих «трьох важливих слів».
Люблю його і «без надії сподіваюсь»,
Заплющу очі, а переді мною він –
Найближчий, найрідніший і коханий,
Хоча насправді він такий чужий…
«Люблю його» - кажу оці слова,
І ними дозволяю серцю битись,
Так, як тоді, коли була зима,
Коли дозволила собі «Любити»…
Люблю його від ранку і до ночі,
Живу і дихаю тому, що він живе.
Так хочу подивитись йому в очі,
Й сказати поглядом: «Люблю тебе».

Димить сьогодні весь небесний круг,
Оповиває пагорби лісисті.
Немов згрібають збіжжя тут навкруг
І в купах спалюють торішнє листя.

І юне вже брунькується гілля,
Дощі де-де розквасили болото.
Чекає мов оголена земля
Вже на весняно-польові роботи.

Гострить господар заспану косу,
Веселий настрій огорта довкілля.
Бо новоліття скоро принесуть
Нам ластівки з прадавнього Трипілля.

Повітря свіже, аж тремтить воно
І млосне вітру чується зітхання,
Немов у ньому воскресає знов
Озоном ніжним втрачене кохання.

23.02.7523 р. (2016)

Там за вікном стояла Ніч
І дихала холодними вітрами.
Стояла, не тікала Ніч,
Немов когось вона чекала…
…А пам’ятаються ті літні вечори,
І дні ясні, і золотисті ранки,
Та так ніхто не повивав сади,
Як літня Ніч своїм серпанком.
А її подих був, як море,
Як плескіт хвиль, як спів пташок.
Він огортав усе навколо,
І все чекав, чекав когось…
…Опало листя, дощ іде,
І вітер вже не той, якийсь чужий,
І Ніч промокла, й ніби все,
Здається, зрадило її.
Стоїть вона сама, нема пташок в саді,
І навіть срібний промінь місяця,
Також покинув він її.
Та Ніч чекала, все чекала,
Вже не така, як літом, у квітках,
Все виглядала, ніжно виглядала,
Надіялась і відкидала страх…
…Тріщить мороз, гудуть замети,
І білі коні хуртовини вітром мчать,
На конях тих сидить царівна
З холодним виразом в очах.
Ніхто ніколи б не повірив,
Що та царівна зимова
Іще недавно, зовсім трішки,
Як Ніччю літньою була…
…Підсніжник з снігу виглянув на світ,
І сонечко вже так високо сяє,
Нема тих коней зимових,
Й холодної царівни вже немає.
Вже сонечко зайшло, і вечір засинає.
Над обрієм земним спокійна сходить Ніч…
Знесилена, слабка, та досі ще чекає,
Може, він прийде все-таки колись.

«Він не мій…» - кажу собі щоночі,
В молитві, в думці, уві сні…
І навіть, як дивилась йому в очі,
Кохала, але знала - він не мій.
«Він не мій…» - я тихо сповідаюсь,
Прошу пробачення у Неба, у Землі,
Я тисячі разів кохання відрікаюсь,
Бо він чужий, бо він не мій.
«Не твій він» - кажуть мені зорі,
І погляди чужих мені людей,
«Не твій» - шепоче навіть море…
Не мій, я знаю, знаю це.
О, Господи, я хочу бути зіркою,
Тією, що на небі тихо сяє,
Аби лиш кожен вечір ніжним вітром
Сказати йому тихо: «На добраніч…»
Щоб я найпершою з’являлась в небі
Й останньою зникала на світанку,
Щоб я йому світила при потребі,
А якщо ні…, то тихо погасала б.
У серці ще живе кохання,
В душі надія ще жевріє.
І мрії мають право на снування,
Та є одне «але» - не мій він.