Ваш засмучений погляд... Від нього незатишно в грудях,
Ваші очі жагучі, та це перестигла жага.
Посміхніться на мить... І довкола зупиняться люди,
І у відповідь також всміхнуться розчулено Вам.

Все життя - тільки миті, де щастя панує над болем,
Тільки радість розвихрена тішить посивілих нас.
Проживайте життя до знемоги, до плачу, до втоми...
Лиш по всьому всміхайтесь, коли добігатиме час.

О ні - ні слова! Так, мовчок!
Хай відпочинуть барви й тіні,
коли раптово світлячок
небесне втримає склепіння.
Нап'ються очі з чаші див,
злетять долоні молитовно,
бо там, де хтось не приходив,
душа на дольку миті - зовні.
2011р.

Мені зими холодні щоки
Не злі і не страшні.
Живу, кохана, я допоки
Твій образ у мені.

Не скригне пам’яті озерце
Від скипня забуття,
Бо ярим повівом при серці
Минувшість золота.

Горять не кетяги калини
На білім полотні, -
Душа моя палає нині
У радіснім вогні,

Бо знаю там, де ти проходиш,
Паде тобі до ніг
Тепло калинове Володі
На чистий – чистий сніг…


17.12.11

Змішались мої почуття,
Мов фарби на брудній палітрі.
Лоскочуть думки таємниці буття.
Розгадки прості причаїлись в повітрі...
Твоє перехрестя спинило життя
Знаходжу стежину – не можу обрати...
У душу вселилась пуста метушня,
Обрубую крила – боюся літати.
Вікно своїм мріям колись відчиню.
Сьогодні світ сіро-реальний.
Не знаєш ціни дивослову «люблю»,
Так думай: акорд це рояльний!

1999

Обривається нитка, дійшовши останнього натягу,
і чекання, неначе чека,
тільки раз вилітає із рук:
остаточно і точно (уміло і сміло).
Це не голос помер - це в мені не лишилося натяку
говорити усім зрозуміло.
І зібравши всі сили, готовий до всякої всячини,
остогидивши власне стояння на міні, мов п*єдесталі -
ти чекаєш призначене. Чекаєш. Чекаєш призначене.

А воно десь чекає далі.

2011

Кидають погрози нам осінні грози
Сірими дощами в будні дощові,
Я зітру руками твої теплі сльози -
Пробудили в темряві відтінки нові.


Не люблю дощу я – молюсь на росинки,
Що тихенько котяться по стерні щоки,
Скупі тії сльози – почуттів перлинки,
Продзвеніли ніжно в мене у руці.

Душі гордій сильній важко пережити
Водоспад жалю з смаком гіркоти,
Хоча житті можна все перетерпіти,
Та сміливо сльози в собі віднайти.

Плів павутину ніжними словами:
«Моя кохана, мила, чарівна…»
Хіба щось може бути поміж нами?..
Красива я, та не така дурна.

Сьогодні щиро вразив подарунком –
Прозорим діамантом в сім карат…
Подякувала в щічку поцілунком -
Та погляд був жагучішим стократ.

Вночі довів до повного екстазу
І каву в ліжко вранці сам приніс...
Не вірю я в кохання так одразу -
Напевно, це когось поплутав біс...


14.12.2011

Хочеться барв і руху.
Іноді ж – просто тиші.
Бути поруч з Тобою,
Холод вдихати з вікна,
Бачити світ і чути
Звуки дощу провіщі,
І розчиняти спокій
Вірою у дива.

Сни у снігах розтануть,
Вічність зав’яже вузлик:
І перетнуться долі
На роздоріжжі днів.
Я залишу на згадку
Тишу і поцілунок,
І заберу з собою
Несамовитість снів.

Доброго ранку, Сонечко!
Доброго гарного дня.
Хай тобі буде сонячно,
Друзі, знайомі, рідня
Хай тобі нині всміхаються,
Хай тебе любить один,
Той, хто про тебе піклується
Кожну з неспинних годин,
Той, хто про тебе думає
Навіть тоді, коли спить,
Кажеш: він серця немає…

Та серце у мене болить.

Доброго ранку, Сонечко!
Спокою, миру, тепла.
Щоб народилася донечка
І щоб згоріло до тла
Те, що порушує спокій,
Те, що тривожить, ятрить…

Буду любити, допоки
Свічка моя не згорить.


2011

Ударив дощ, заколихав
Полудня спокій величавий,
З квітучого горошку галяв
Стовпи метеликів підняв.

Де ж ти? Твоєї пісні звук,
Линувши, потопила злива.
Дивлюсь: з затуманілих лук
Біжиш, задихана, щаслива.

Нема ні неба, ні землі.
Блищать натягнені вервечки.
Ти в легкій сукні, як яєчко,
Між них білієш оддалі.

Добігла – проливень затих.
Тепер, цілуючи, вдихаю
З плечей оббризканих твоїх
Тепло і запах неба маю.

1936

Не зупинити почуттів -
і завтра не помре ніколи:
нестримне сяйво спільних днів
не дасть, щоб душі охололи

Нам не забути світлу мить
Що поєднала нас навіки
Мов перший раз - душа щемить…
А ти - мої найкращі ліки!

Із неба лило. Бігли у кіно,
а яблуні - палахкотіли цвітом.
Всміхались теплі мальви під вікном:
у танці з вітром виглядали літо,

А ми ловили дощ, неначе діти:
Щасливі_по калюжках_в серці щем…
Могли Усесвіт, граючись, зігріти,
Як літечко сміялося дощем!

Я хочу зупинити світлу мить,
Коли гримить - лишитися з тобою,
Та невблаганний час кудись летить,
щезаючи за темною габою…

ты меня приучила к блондинкам, к теплым пальцам и горьким винам,
приучила любить запястья и форфоровые гладкие спины.
ты меня приучила к слухам, к перешептыванью в темном парке
к скучным фильмам и длинным письмам с иностранной почтовой маркой.

ты меня приучила к ноче, к ожиданью вокзалов и станций,
к мундштуку и черному клатчу, и к перстням на большом пальце.
ты меня приучила к креслам тонким плётом, и мягким пледам,
к лицемерию и нордизму и любить тех, кто раньше предал.

ты меня приучила к блондинкам, к теплым пальцам и горьким винам,
приучила любить запястья и форфоровые гладкие спины.

могли прокидатись в одному ліжку
на вушко чашці всміхатися ніжно
торкати устами сніжинки пухнасті
колишня казка цікавих контрастів

фруктово-горіховим пахнути медом
хапати повітря і тиснути enter
а потім цілунки ховати під пледом
у вечір зимовий сріблясто-відвертий

бо запах волосся неначе в цитрини
ялинка-царівна у яблуках синіх
цитатами стелиш подушку із цини
на вушко повісивши сонце з ожини

могли би злітати як ельфи і феї
та навіть тоді не була б я твоєю
колишніх фантазії – скинуті перли
сховай мене голу - хай падає стеля

хай падає стеля і нерви ридають
три кроки до пекла ще менше до раю
нема тобі серце кінця ані краю
і на Оболоні дві мальви палають

Печаль колише вітер за вікном,
Журбою вечір огортає плечі,
На землю сніг, холодним молоком,
Лягає,
І зникає в порожнечі...
Тремтить на серці першим морозцем,
В благанні віти здійняла тополя,
Та вирізає без жалю, різцем,
Свій візерунок
Невблаганна доля...
Печаль колише вітер за вікном,
В мінорі ноти падають у рими,
Вкриває землю сніговим сукном
Розкішно-біла,
Королева-прима...

Позлітаються спогади круками,
Перетворяться на голубів
І бажання нестримними кроками
Попрямують - куди я хотів.

Мої очі зав"язані відстанню -
То ж на дотик вгадаю, що це
Твої сльози, почорнені тінню,
Твої очі, твій подих, лице...

Я вустами шукатиму губи,
Шовком шкіри повзтиму униз...
Ти пригорнеш мене, приголубиш.
Це любов долітає, мов бриз...


2011

А хочеш – я візьму тебе з собою
на сьоме небо? - маю два квитки…
Полинемо з нестримною жагою
за небокрай, у зоряні казки.

Розкаже нам про день яскраве сонце,
про дивну нічку - місяць осяйний…
А зранку, крізь відчинене віконце,
нас приласкає промінь чарівний.

Сліпим дощем серця напоїть літо,
Барвисті квіти душі заплетуть,
І, солов’їним щебетом зігріті,
Нам на світанку роси зацвітуть….

Лиш ми удвох і ніжний запах м’яти,
трава зім’ята, вранішній туман…
Нічого не потрібно нам міняти,
лиш знати: це не сон,це не обман…

Половина сердца,
Осталося в груди,
Это все серёзно ,
В глаза мне посмотри

В них таится тайна,
Сердца моего,
Ты поймешь буквально,
Но увы не все,

Долго будешь думать,
Будешь ты гадать,
Что не сможешь сердца,
Тайну разгадать,

Лишь когда уйду я,
В небо навсегда,
И тогда поймешь ты,
Что любил тебя.

Твої очі дівочі, твій усміх наче гріх, мені на душу ліг
Ти з’являлась щоночі, наче пісня шепочеш, забери мене
Душу й тіло продав би, нічого не мав би,
Тільки назавжди с тобою, тебе б я кохав би

Навіщо скільки думок и горювань, навіщо стільки бажань и почуттів
Я пам’ятаю якими ми були, та напевно не пам’ятаєш ти
Душу й тіло продав би, нічого не мав би,
Тільки назавжди с тобою, тебе б я кохав би

Ці слова не лікують, вони тугу трактують, тугу мого життя
Наче дві колії на розі дороги, наче весна після зими, наче ми
Душу й тіло продав би, нічого не мав би,
Тільки назавжди с тобою, тебе б я кохав би...


2011р.

бачиш - золотаві куполи
передзвонів голосиста віхола
ти забув усі волхвів дари
та очей святих росу горіхову

день почнеться рано на зорі
на зорі забудеться й згадається
як волошку голубу зустрів
як тривожив сутінки гітарою

сиротою рідна сторона
згадується мова перелесника
і в усіх дзеркалах днів вона
спогадами - яничари-вершники

до порогу –вишитий рушник
стелить мати і чекає сина
винами з чужої сторони
кров розлуки крапає полином

запеклось виною на устах
голуба волошка переможена
дім казенний – чорна борозна
оленятко німоти стриножене

Новый год у ворот - праздник волшебства.
Пылают в душах друзей Живые пламена -
Взаимопонимание, жгучее, эмоционально-страстное,
И сливаются влюбленные - Радость Единого торжества!
2011г.

Мов небо, гляну з висоти
на світ у скельцях -
гойдне він рибок золотих
і тиші крильця.
На денце ляжуть тіней сум
і зблиски світла,
і час помчиться наобум,
як сон на мітлах.
Життя втече у плавники
й барвисті шати -
лишень на відстані руки
грайливе свято.
2011р.

На полотні небеснім низько-низько
з’явився місяць в тиші голосів.
А срібло зір, начищене до блиску,
Пірнало в став, як зграйка карасів.

Учух вітрище, листя і антени.
Вечірній смуток заливав міста,
де крізь вітрини пахли хризантеми,
та ліхтарі світились неспроста.

Бо в колір непроглядного маренго
вдивлялись ми і Ригель (Оріон).
тонули у ночі тополь шеренги
і мерз ледь-ледь освітлений перон…

Ти випурхнула із моїх обіймів,
Немов метелик з лялечки торік.
І зникла назавжди… Любов наївну
Так довго я у серці ще беріг.

Вокзал. І до четвертої платформи
прибуде знову потяг. Як тоді.
Маренго лиш щільніше. Місяць повний.
І роки промайнули молоді.

а сніг не йшов і ти чогось не йшов
і стало якось гірко до безмов’я
сама собі здавалась чорним дном
з печаткою мовчання в чаші повній

в село до мами там де просто все
й вишневий сад не розгубив ще листя
де носом в пелену і зайченя несе
окрайчик хлібця й мушельки з намиста

в старім мішку все борсають страхи
анатомічні постріли у спину
якби ж ти хоч не був таким глухим
то взяв на плечі сім поразок синіх

якби ж ти розумівся в морі рим
чи віршем марив чи хворів віршами
та ти з туркменських золотих долин
вони усе життя ножем між нами

і ти не знав де ж липа шелестить
де рушники і лебеді на стінах
може тому летять із рим листи
на людський суд і осуд горобиний

а ти прийдеш пригорнеш та й мовчи
і я мовчу – хіба ж ти зрозумієш
як я така -
то скоро холоди
вповзуть у місто, наче білі змії.

Тихо осінь минула. Здалася зимі без бою.
Білі інею стяги покинула на землі.
Я цю осінь, малятко, відчув і прожив Тобою.
Я Тобою живу в лабіринті несказаних слів.

Мої ночі - тривалі, а дні, як карпатська ватра, -
вигорають за мить, а з ними згорає час.
Мушу вчасно усе... Хто знає, що буде завтра?
І чи буде воно? І чи з нами, чи, може, без нас?

Тихо осінь минула, і душу обсіли круки.
І бракує тепла і промовлених щирих слів.
Залишаються в пам'яті запахи, дотики, звуки,
відчуття і слова, і навіяні осінню сни.

Набираю слова, що хотів би сказати на вушко,
Витираю – доповнюю – змінюю… Знову не те.
Твоїх вушок бракує… А ще – відчуттів, що у душах
В почуття проростають: «DO SHCHEMU BRAKUJE TEBE!»

І мовчить телефон. Недомовленість знову по колу.
І жага розчиняється в просторі між SMS…
Лиш побачити б тільки, лише б обійнятися знову –
«Абонент – поза зоною», вкотре бурчить МТС.

Спересердя сховаю глибоко в кишеню мобільний,
І востаннє погляну у темряву Твого вікна,
Після чого піду, розчинюся у ночі осінній,
І сліди замете одинокий так само туман.

Сьогодні вже останній місяць літа,
А завтра, глянеш, перший день зими.
Нехотячи із почуттями гратись
Лиш можна, почуваючись дітьми...

Я не хотіла, я боялась закохатись,
Хоч ти про це ніколи й не просив;
З тобою неможливо не сміятися,
Не плакати без тебе понад сил.

Ніколи би про це не говорила,
Щоби не чути зайві голоси.
Писати лиш...! Поету не повірять.
Поезія - це просто, для краси...)

Та чи зумів би слово написати
Поет, кого коханням не зігріто?...

У світі що завгодно може статись,
А в мене просто далі буде літо.

У володарки ночі
Я прошу натхнення...
Й поезії темряви
Силюсь збагнути...
Волію найти
Таємничі знамення.
Які неосяжні
Тваринам і людям...
Які непомітні
Для ока живого...
І тільки духовнеє
Здатне начало
Вловити ті порухи
Тону малого,
Що в тиші прадавній,
То дар прочитати!
Єдине кохання -
Так точно, поета,
Зникаючи лишить
Той слід на папері,
Який неможливо
Без знання “мольберту”
Бодай на третину “мазку”
Зрозуміти

(c) Пузанов В.М., 2008

Тиша. Закрию долонями
зблідле обличчя світлин, -
там з посивілими скронями
миті минулих хвилин.
Там серед літа і зелені,
світла гарячих небес
стежки до тебе розстелені
свіжістю втомлених плес.
Там наші подихи вплутані
в погляди, квіти й дурман.
Ми у кохання закутані.
Зірвано цноти стоп-кран.
Ніжно вмивалися зорями,
пестили ніч і тіла.
Тиша – тоді територія
наша з тобою була…
Вражена сумом і думами,
в листя ховаючи шрам,
нині вже осінь задумала
владу віддати снігам.
Спокій. В альбоми пергаментні
схована тиша світлин.
В них розставанням захмарені
миті щасливих хвилин.
Тиша у домі і темрява
(вітром обірвано дріт),
бликає свічка і кіптява
зверху шукає орбіт.

Хто нам музику зурочив,
що зродилася в серцях?
Перша скрипка служить ночі,
інші - десь на манівцях.
Хай росли до неба ноти,
загубивши якори,
та було це, мила, доти,
доки снилися вітри.
А коли зухвало спокій
брЕхні музиці шептав,
ноти падали високі
на руїнища октав.
2011р

Де стихає докучливий галас,
Де усипаний золотом хмиз,
Там поезія десь заховалась
Між оголених ніжних беріз.

Ткала музику – просту й нехитру
Візерунком мінорної «сі»,
І смичком витинанковим вітру
Надимала вітрила лісів.

І буйніли вони повносилі,
Заглядали в озера сумні,
І гойдались березові хвилі,
Мов тяглися назустріч весні.

27.11.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Конча Озерна, Дажбогів гай.

Я учора тинявся по Львову,
А сьогодні по Києву йду,
І закохуюсь, знову і знову,
В Україну мою молоду.

Ти – мій всесвіт, моя Україно,
Незбагненна моя Україно!
Найдорожче в житті – Україна,
Найсвітліше в душі – Україна...
Україно, моя Україно,
Ти – натхнення моє, Україно!
Мої мрії – це ти, Україна,
І надії мої – Україна.

Хтось шукає щасливої долі
У далеких, заможних краях.
Але щастя нема без любові,
Полюбіть Україну, як я!

Ти – мій всесвіт, моя Україно,
Незбагненна моя Україно!
Найдорожче в житті – Україна,
Найсвітліше в душі – Україна...
Україно, моя Україно,
Ти – натхнення моє, Україно!
Мої мрії – це ти, Україна,
І надії мої – Україна.

Хай зростає в любові Вкраїна –
Волелюбних народів сім’я,
Де і друзі мої, і родина...
В Україну закоханий я!

Ти – мій всесвіт, моя Україно,
Незбагненна моя Україно!
Найдорожче в житті – Україна,
Найсвітліше в душі – Україна...
Україно, моя Україно,
Ти – натхнення моє, Україно!
Мої мрії – це ти, Україна,
І надії мої – Україна.

13.06.2011 р.

Во плацкартовой светёлке,
В блёклом свете ночника
Ангел спит на третьей полке,
Подкупив проводника.

Может, слишком лезет в око
Женским полом кандидат?
Но по жизни так высоко
Только ангелы и спят.

Видит ангел старой Кристи
Сновидений чуингам,
Живописно свесив кистью
Сорок пятый килограмм.

Нарождающейся ночкой
В городское далеко
Провожали ангелочка
Кошка Машка, пёс Рябко.

Невесомую обузу
В сельской тьме ночных светил
До столичного до вуза
Авва Отче посадил.

Но пока на три-четыре
Уголок земной страны
Мёртвым сном утихомирен,
Все пути разрешены.

Но пока плывёт белёсый
Предрассветный зябкий пар,
Но пока стучат колёса,
Ангел едет сам, без спроса,
В кенгурушный Занзибар.

2011

Меланхолійна діва осінь
надламує зів’ялі квіти,
гойдає сонячне проміння
і вихолоджує тепло.
А серцю важко розуміти,
що відгоріли барви літа
і вже нічого не змінити -
усе мине, як і прийшло.

Зі споконвік пливуть по колу
події, імена і дати,
і відголосся ранніх весен
шукати марно восени.
А все ж, як важко рахувати
здобутки, помилки і втрати,
коли ти так багато тратиш
у спробі втечі од зими.

Меланхолійна діва осінь
шепоче сніговійним вітром,
що марно вірити безсмертю
чи милосердю холодів.
І тільки душі згаслих квітів
живуть феєрією цвіту
й малюють візерунки літа
в осінній крижаній воді...

2011р.

У любові уста пошерхлі
Від цілунків палких і жаги,
Очі наче лампадки в церкві
Все осяюють навкруги.
У любові долоні теплі,
Гріють ніжними рухами плоть
І гарячий гамують шепіт,
Затуляючи ніжно рот .
У любові душа відкрита,
Двох єднання властиве їй.
Так спроможна любов любити,
Як ніхто на планеті цій.
Я до неї іду настійно,
Треба - витерплю сто доріг ,
Чи розрухи які, чи війни,
Бо прожити без неї - гріх…

21.11.11.

Я знаю, знаю, думаєш про мене –
Про це у гаю пташка жебонить
На «їжачках» сосни вічнозелених –
В`є співом ласки доленосну нить,

Що так невидимо оповиває
І гріє серед холоду зими,
Вона сердечні рани зашиває,
Зшиває нас із «я» і «ти» - у «ми».

Крізь кілометри тисячні так зримо
Душа екраном світиться немов,
Де вії сяють нитями ясними
І очі випромінюють любов.

20.11.7519 р. (Від Трипілля) (2011)

Із тиші безшелестної промінчиком тепла
скрипку Серця ніжностью торкнуло янголя
в тоскноті нічній
воскрешає Любові подих любожаданний
він віщий на грані єдинотремкій
і для сторонніх він невидимий.

2011р.

Я купалася в небі,
як у мріях злетіла.
І сміялася зорям,
а вони пломеніли.
Заяскрілися хвилі-
забавлялися зорі.
І плескалися долі
зорепадом у морі.
Засурмив срібний місяць,
видко скоро світанок.
І краплинами море
осідало на ганок.

Coпiлкa чacy
Валерiй Гребенюк
Oгортає самотніть сопілку,
Тихо спогад у мрії луна...
Ще пригадує давню Фолійку:
На свята у пригоді була...
.
Жоломийка казково не грає,
Окаринки в зажурі мовчать.
І весілля жалійку минає,
На козбасі не грають до свят...
.
І бандури не чутно на ґанку -
У знедолі порвалась струна...
Посиденьок недільних поранку
Не збирає поважно вона.
.
Італійка самотньо заплаче -
Вже на ній не загратє скрипаль.
Скрипка - мрійниця, дивної вдачі
Відіграти воліє печаль...
.
А маленькі дзвіночки яскраві -
У весільних, червоних стрічках!..
Не лунають їх дзвони ласкаві...
Не ховають вельóн при свічках...
.
Щиру пісню тепер не співають
Тай на прощі не втягнуть стихар...
Давні дзвони у душах лунають,
Та гріхів надто тяжкий тягар!
.
А сопілка все мріє заграти -
Крізь тягар підневільних віків!
Та свободи, ще довго не знати
У кайданах паральських катів!


© Copyright: Валерий Гребенюк, 2011
Свидетельство о публикации №21106281136

У серці пристрасті ущухли.
Здалося, серцем все сказав.
Нараз — моя сльоза у кухлі.
І ти, мов зронена сльоза.

Удвох ми зрадили надію.
Тепер, безкрила, квилить лиш.
Я з тих, що плакати не вміють,
ти, наче сльози, одкричиш.

Не причарований тобою,
хоч припадав не раз до вуст.
Ні, над пролитою сльозою,
за серце й розум не візьмусь.

А, може, з волі високості
у цьому світі загадковім
сльоза, яку пізнав, не гостя —
стрімка провісниця любові.
2011р.

или Непоправимость


Ей дарят кукол - по привычке.
Она теряет их - легко.
Ах, эти прошлые косички
Смешного сердца моего!

Мы все из детства понемножку
И жгли волшебные огни,
И тайны падали в ладошку,
Лишь только руку протяни.

Блестят заманчивые дали,
Как в волосах большая брошь.
От счастья прежнего отчалив,
В какие дебри заплывёшь?

И девочка с детьми другими,
Покинув семилетний рай,
Растёт ещё непоправимей,
Чем падает Шалтай-Болтай.

2011

К свету!
Взмахом!
Сердце на плаху!
Глупо, нелепо,
Всем на потеху!
Взмахом!
С рассвета!
К свету!
Порваны нити,
Прочь от бетона,
Холода улиц,
Звонков телефона!
Ярким пятном
Разрывая на части
Серое завтра!
Взмахами!
К счастью!
Глупо, нелепо,
Всем на потеху!
Взмахом!
С рассвета!
К свету!

Я встала рано-рано вранці,
Щоб подивитись сонця схід.
Там сни сплелися в дивнім танці,
Там ще всміхався ночі слід.

Та ось... мереживо світання
Заполонило небокрай,
Здійснивши зоряні бажання,
Ввімкнуло сонця водограй.

І засміялись чисті роси,
Заколосилися поля,
Верба стряхнула довгі коси,
І враз прокинулась земля.

Я взяла в руки сонця промінь,
Зігрілась сонячним теплом,
Почула світу тихий гомін,
І день новий махнув крилом...

Останні листи зваби-осені
До тебе я шлю з голубами,
І вірю у небо із просинню,
І серце любити так проситься,
Та світ - поміж нами.

До безуму тіла потреба
Тепла твого, наче повітря...
Лиш вітер печаль мою витре,
Розвіє всі ноти з пюпітра,
Вертаю до себе.

Господь лиш один розуміє -
Чом наші шляхи переплетені
В туманах осінньому плетиві,
Чому між моїми куплетами
Теплом струменієш?

Для тебе мене не існує -
Між цими містами й пустелями,
Де долі стежини устелені
І терням й піснями веселими...
Крізь тебе іду я.

Я знаю - не вічні ці фрази,
Це тільки слова, тільки осінь,
Оркестру твого стоголосся
І мої розплетені коси
У миті екстазу...

Чи бути нам разом?...

Тіні ліхтареві замерзали в парку,
там, де ми так часто зустрічали день.
Скоро вже Михайло. Грудень на світанку
викладе в пюпітри нордових пісень.

А сьогодні осінь в листяних обіймах
зігрівала тільки клумби і газон
та дивилась з мосту в далі-дальні мрійно,
наче закривала жовтизни сезон.

Ніжність вечорова винайде бажання,
у теплі каміну вигріє зерно,
що зійде вогненно вперше і в останнє…
Як ми і хотіли – проросло воно.

Поцілункопадом я укрию губи,
так як огортає землю листопад.
Знаєш, закохався щиро і до згуби
у твої загадки, в сум твоїх монад.

Ми зустрінем зиму в царині кохання,
у обіймах ніжних, в дотиках сердець…
Тіні ж ліхтареві змерзнуть до світання
і підуть за сонцем в місто навпростець…

Заблукали підвечір разом
в листопадових думах опалих…
Зрозуміло – такий вже сезон, -
осінь яшму шукає й опали,
у обіймах зів’ялих стебел
листопад ще чекає ясиру…
Я сьогодні ж зігрію тебе,
залелію тендітну і щиру…
Доторкнусь вітерцем до руки
і нестримно до висі злітаю…
Замерзають в саду галузки…
Я ж тебе ще міцніш пригортаю…
А затим приголублю дощем
з поцілунків жагучо-шалених,
обів’ю тебе шовком-плющем
і відчую себе полоненим…

Минає втома,
Бо мою душу зігріло сонце
І я зуміла зловити промінь
В своїй долоньці.
Вчорашній відчай
Розтанув наче ранковий іній,
Я зазираю у неба вічі
І бачу тіні
Від мрій крилатих,
Які від мене втікають з вітром,
Аби вернути й зафарбувати
Душі палітру
У колір сонця,
Безмежжя висі, в якій комети,
Що пролітають, немов жар-птиці,
Як дух Поета.

Минає втома,
Шепоче янгол мені на вухо,
Аби вказати мій шлях додому...
Ти теж послухай!

небо захлинулося туманом
сірий подих до долоні горнеться
важко диха біль мій і не тане
стигне тиша
плаче дика горлиця
рідний мій
коханий мій
єдиний
грона пахнуть тугою
їм важко
небо переткалось
в павутину
ти ж сама хотіла
тихше
пташко


2001

Я так замучився ось тут,
Я так стомився Сонце доганяти,
Коли ж я знайду свій приют,-
Коли ж прийду до свої хати?

Коли я сяду ранком там,-
А Сонечко відкриє обрій,
Й навколо мене красота -
А я сиджу у своїм домі...

І побіжить десь вдаль ручай,-
А я з під хати хмари проводжаю,
І Сонце вже схилилося за край,
А я ще дома - у своєму краї...

Залишусь мріями отам,-
Де в мене є у горах Домік,-
Нехай для мене там весна,
Покú я йду шляхами Долі.

Дякую:-) 15.07.2011р.