Це так приємно,
Коли для вас нерідний
В серці коле,
Повторю чемно,
Що коли нерідний
В серці коле -
В серці вітри -
Витри попіл.
Знов побачимось о котрій?
Це бездарність
Випускати рими в простір,
Цей пес дар ніс,
А його поранив постріл
Тих хто любить м’ясо й кості,
То ж тепер іде наосліп.
Чагарник, бур’ян, узбіччя…
Ми побачимось, о котрій?
У володіннях потойбіччя -
Знаю зустрічі короткі,
Всюди бридко і огидно,
Всі зважають, все не рідне.
Сам осуджую, не видно?
Чагарник, бур’ян ще й квітне,
Все змішалось, гори дригом,
Все змішали м’ясоїди,
Якщо будеш проти, криком
Знову постріл ясно в’їде.
В серці коле -
Й так приємно,
Добродію,
Так соромно й боляче
Добро дають…

2012

Люди знають собі ціну,
Мої руки вростають в стіну.
Стій, ну!
Спосіб, яким сам себе зцілю,
Бо цілую її серце,
Ради неї
Почервоніти ладен.
Чую запах – це ладан,
Він відчистить свідомості забруднений клапан,
Спаплюжений навпіл падав сніг,
Чи, можливо, це дощ капав,
Супроводжував слово «мораль»,
Яке у стіні рукою надряпав
Прямий спосіб нагадувати власноруч,
Які цінності повинні бути поруч

Тут задушно, я знаю,
Тут задушно настільки,
Що свободи свідки забираються звідси
Туди, де дорогою світить
Незалежність життя

Мої руки вростають в стіни,
Я забув, як це бути постійним,
Пропишіть хтось режим постільний,
Щоб звільниться від масок сумлінних.
Я ніколи не буду із стада,
Я піщинка у світі моя власна посада

2012

Чавити музику слів у смітник -
Там не один самородок зник!
Б’ючись у екстазі від власних досягнень,
Творіння-дитя померло від прагнень.
Нездійснених мрій, зашкалу бажань,
Прикро, коли володіє печаль.
Починай хворіти на тавтологію,
Водночас зраджуючи власну логіку.
Так легко, коли сліпий провидець
Натякає тобі, що ти – очевидець.
Джерела п’янкої музики слів -
До якої причаївся, притерся, присів,
Тут запашні сторінки подарунки,
Видавництва списують нас із рахунків.
Гонитва даром для задоволень,
Як загнаний мисливцем олень,
Як битва континентів за нафту.
Задовольнити б хватку загарбну,
Залити б алкогольними порціями
Славу, яку не вимірюють пропорціями.
Наснагу вдихнути у самородок
Проти волі, вирок не ворог,
Стіна упереджень, коментар ярликів
Соц.мережа, головний креатив?
Круговерть ця нагадує пастку,
Хоча не хоча обиратимеш частку,
Клавіатуру або чорнильну пасту.
Цитують Ремарка, цитують і Баста -
Нові вподобання, покоління то свіже,
Музику слів для них і посій же

2012

По коліна був у хвої, хворий.
синдром не
вилікує жодний "дурдом" -
засвоїв!
Пісні чую щоденно,
погодинно
щомиті,
в розмовах на автомобільних дорогах,
в нічних світлофорах,
у фараонах патрульних,
у "пацанів рульних",
в накурених пабах,
у закоханих парах вечірніх прогулянок,
у вуличних волоцюгах,на лавицях без спинок,
у кав'ярнях запашних, в горілих листях,
у повітряній сирості,
у туманній суміші,
в інтер'єрній сірості,
в архітектурній пам'ятці,
у склотарі, в літній парі,
у робочій п'ятниці,
у ранковій посмішці,
у гарячій каві,
в дощовій хмарі,
в пісні тій самій...

2012

В зорянім оксамиті я почекаю ранку.
Як нездійсненну мрію, стріну зорю світанку.
Біль, наче промінь світла, змусить сягнути горе.
Душу не спинить простір - всесвіт, мов чорне море.
Що там зустрів? Безмежність? Ні лиш краплинки долі.
Що там? Кінець чи початок? Лиш світло в безмежнім колі.
Панує "тубал" потворний,та все ж проросте насіння.
В ґрунті тепла й любові пустить добро коріння.

Ну не тряси мною!
все… зносився…
сірими хмарами набив кишені і за пазуху…
напхаю листя сухого,
зранку сонцем похмелився
хоч не розумію, кому я це розказую?

Тротуари краще підмітатиму – руками
Ну, і приблизно через десять років
Прочитаю Харукі Муракамі
Про пісню вітру, -
а поки одиноко…

Та ні не в тому сенсі, що спустошений!
Тому зловживаю багато алкоголю в кабаку
Скоріше правда в тому,
що я зношений
Емоціями, які спалили в мені доброту!

Сумний виходить опис, -
ну як інакше?
Брехати собі, а потім одягнутись «модно»…
В накуреній кав’ярні не стане краще,
Але і за відвертість тут не гордо…

Мені б хоч раз написати пісню,
Або вірш чи фразу –
Про любов – взаємну!
Тоді поділюсь цією вістю
З усіма, хоч цим зроблю приємно…

2012

І окутаюсь блакиттю небесся -
Під ногами простори травневі,
Мені сонце в обличчя сміється -
Окуляри занадто дешеві.

Тут змагання кожної днини -
Малювати на власних полотнах,
Озирніться на щирість дитини -
Саме цим накривайте болота!

Тож зіграємо по правилах Бога!
Я ковтаю краплину повітря,
Підіймаймося вгору по сходах
За добром, яке в пахощах квітня.

Ось зізнання, ніби пігулка,
Новий день пролунає оркестром,
Хай промокне наскрізь моя куртка
Тільки, щоб вберегти твоє серце.

2012

Крізь мене пролягає дорога,
Яка кожною клітиною проявляється.
Зі мною воюють люди – тривога!
Та я програю їм, не опираюся.
Мені б не воювати із собою,
Бо негативом оточуючим відбиваюся,
Я протікаю атомами матеріалізму,
Який тут характер, яка тут харизма?

Крізь мене проходять океани,
Які породжують сумніви,
сумно їм
Війна продовжує війну – божевільну…
ось суть війни
Мені б не воювати із собою,
Бо тоді на мене постає світ суворо!
Який іде впевненою ходою,
Я зупиняю його словами, написані рукою худою,
І намагаюся бачити Бога всюди,
А не треба намагатися,
Треба дарувати добро людям
Навіть коли битимуть і насміхатимуться.

Тому бути чесним із собою спочатку,
Бігти на осліп жаданням відмовляюся,
Забути про мрію, залишити на землі печатку…
Крізь мене пролягає дорога -
Кожною клітиною проявляється.

З твоїх очей ллється долина,
І сяйво її обов’язково долине
У світ до таких самих посланців,
Які описують тебе – Життя, не жаліючи пальців?!
Крізь мене проходять морозом,
Енергії емоцій людей нерідних і близьких,
Не сприймати їх, то бути ні з ким,
Бути низьким
в безкінечному міліярднику,
У цьому шумі впізнати тишу
Не ховаючись…

2012

Я був там де ловили тишу,
Де куполи чіплялись в хмарах пишних,
Там ллється молитва спілої вишні.
За наші гріхи, щоб ми із них вийшли,
За наше лінивство, за нашу сонливість
Простору власного приріст
Являється світло,
На мілісекунду я став отим свідком,
Де в піднебесній, ловлячи тишу,
Побачив тих, слова яких пишу.
То вітер нишком крізь мої вуха
Продиктував Його Присутність –
є у нас духом.
Який можна почути будь коли, як і будь де -
Уважними до явного будьте!
Навіть у днях які «величаєте» будні,
Крізь думки ви є присутні.
В спокої і тиші
Без суперечок, війни і без бою
Настільки це близько!
Якщо чесні з собою!

2012

Мене надихає ніч,
Довга дорога додому,
Над головою зорі
Впускають й опускають додолу
У довгу дорогу до себе,
У віддзеркаленні космосу,
Який впіймати й тримати
Без рухів, без фокусів
Я знаю - це можливо,
Але так багато галасу
Через те, що неважливо
Через це стільки пафосу.
Рівно в четвертій ранку
Я втікаю шляхом молочним,
Галактики вказівники,
Серцем хоча б бути молодшим
За мною стежать
Режисери «Шоу Трумена»
У цьому світі тихо,
Моєї форми тут нема,
Якщо болить то окремо -
За цим спостерігаю із глибини
Мої ноги – дерево,
Коріння - звідти, де до появи ми були
Довга дорога до себе
У віддзеркаленні Всесвіту безмежного
Я тільки передаю послання,
Надіслане із веж його

2012

Зіграй на моїй душі, музико,
Розвій печаль і біль кинджальний,
Болегамуючу дію духмяного базиліку
В пісні спокійній, надзвичайній

Чайний запах задурманить вкотре,
Та другий день поспіль хочеться спиртного
Звідки беруться спокусливі акорди? -
У композиціях, які від Бога!

Якщо відвертість збудить совість,
То струна кожна заграє чисто.
Нехай серця відчувають невагомість,
Коли побачать, що добро є дійсно.

Зіграй на моїй душі востаннє,
Я все віддам за оту секунду.
Коли по всьому світі мир настане, -
І цю мить ніколи не забуду!

Ех, Ви людоньки, рідненькі,
Милі мої простодушні, -
В Нас Земля - одна є ненька,
Хоча ви, напевно, в курсі.

В Нас життя одне – маленьке -
Це також Ви підучили,
Тож ідіть вперед легенько,
Вам на зустріч прийдуть сили.

Коли пишу від серденька,
То це є, напевно, щирість.
Ех, Ви, людоньки, рідненькі, -
Я ж із Вами всіма виріс.

Ми страждаємо в печалі,
Сміємося, коли добре,
Так було, є й буде далі,
Тож приймаймо це хоробро.

Простота життя - у кайфі,
Весь секрет - в одному слові,
Коли вже немає зайвих,
Коли Всі живуть - в Любові.

2012

Я супутник, який через тенета
Приймає клієнтів, людей із планети,
Віддаючи себе у користування,
Спочатку у безвідсоткове кредитування,
Потім віддаю себе у борг
Без права на повернення - і це не виняток!

Я супутник але більше без я
Тому, що втрати несе цей із’ян,
Я супутник тільки я - це ярлик,
Супутник тіла і розуму – сполучник;
Учень, вічний учасник
Боротьби у самому собі.
Ввічливий хіба тоді, коли тіло у біді -
Де була голова?
Спокуслива тьма у розумі –
Це сиропне болото, солодка конкретика,
Супутник лікує діабетика!

Спрямована енергія проб’є заметіль,
Ввійти у реальність, думки саме ті,
Свободи учень від негативних емоцій,
Доброзичливість на першому кроці,
Співчуття завжди в яскравому боці,
Порозуміння мудрості шукають і досі.

Я супутник, яким керує організм –
Тіло і розум, душею у сльози
Через вірші, через прозу,
Через радість за інших,
за всіх інших присутніх на планеті
ллються вірші!

А зорі – мов яблука! Так соковито
і радісно падають стиглим дощем.
Піду, назбираю у пазуху й сито,
розвію по травах розпуку і щем…

Ти сяйва такого не купиш. У посаг
сама принесу… Пірнемо в таїну…
І хай собі час вичаровує в косах…
Сім зоряних яблук Тобі простягну…

2000(2013)

чи знаєш ти,
коли хати
стоять на небі?
а дерева –
разом із ними?
це – коли:
хрести,
немов птахи,
застиглі в леті,
для нас
на пагорбі весни
ключами вічними
вмикають
неба синь…

*****

неприголублена глибока височінь!
і я – на куполі найвищої дзвіниці!
обабіч мене, поряд – істини «ключі» -
нерушні в мить розкрилля дзвінкової криці…

о «птиці» золоті! раменами змахніть,
і ми полетимо у десь щасливий космос…
ширяю в порубіжжі середсвіть,
між небом і землею чую рідний голос…

1998 (2013)

У космос? Там, я чула, дуже зимно,
А ще – самотньо, хоч і зорі зусібіч…
Ніде немає верху, боку, низу –
Нема межі чіткої: ось тут – день, там - ніч.

Космічний пил повиїдає очі,
Метеорити - набивають синяки…
Не хочу в космос. Я - на Землю хочу,
Де є міста і села, гори і річки.

Де є країна - рідна Україна,
А не Америка, Ізраїль, чи Судан…
Додому хочу. І аби: калина
і солов’ї... І мама… молода…

... (2013)

Сьогодні - на Сатурні, а завтра - на Землі,
а післязавтра - на Юпітері, – фестини!…
Це - літо у Карпатах – зірниці, як джмелі,
Шкварчать і падають у зимні рік бистрини.

В нічній траві ще чутно звабливий запах дня,
Десь біля ватри засинає звук сопілки…
Впритул до таїни. Із небом сам-на-сам.
Погоджуєшся з Кантом. Про вічне. І не тільки...

2000(2013)

Прощальний приплив марсіянських морів
Забрало на себе тяжіння Нібіру
В жорстокому танго космічного виру,
І сад яблуневий під корінь згорів,
Загинуло безліч рокит, яворів.
І людство принесено Сонцю в офіру.
А здалеку Місяць блаженно зорів
У німбі гало крізь задимленість сіру.

- Агов, ніфеліми, агов, аннуаки!
Навіщо убили мільйон марсіян?
Згортайте наступні космічні атаки.

Звертаюсь до вас як народний боян.
Не треба поводитись, як вовкулаки,
Залиште у спокої Землю й землян.

(2012)

Падають жовті листя думок
З дерев осінніх – старих філософів.
Ріка часу замерзне невже,
Коли в цей світ людей дерев’яних
Прийде зима з безодні Космосу
Біла як матінка-смерть?
Каченята – думки дивака-поета
Хлюпочуться в тій бистрині хвилин.
І ніхто не вірить, ніхто,
Що все, навіть часу ріка
Може стати твердою як криця,
Нерухомою і важкою
Як лісоруба сокира.
Я майструю човна
З ільму та шкіри бика
По старому малюнку книги монахів,
Шию вітрила з торішнього листя
Давно засохлого дубу
Під яким ще друїди
Приносили жертви своїм
Богам божевільним.

Якби у вирій відлітали люди,
я б на Венеру мабуть полетіла,
відвідала б Меркурій і Юпітер,
а потім на кільце Сатурна сіла.
І коли втомлена й щаслива
побачила всі сонячні планети,
то зрозуміла б, що найкраща в світі -
Земля, де мешкають поети.

Напевно люди всі отак вважають,
тому земляни в вирій не літають.

2012

Цариця Раті вправною була
І мала ліжко в формі циферблату:
Годинникова стрілочка мала
Секундну доганяла там завзято.

На циферблаті цифр є шістдесят.
А в Камасутрі - поз є плюс чотири,
Та Кама й Раті мали всюди блат -
І розділили міру ту без міри.

На циферблаті що лиш не було!
Але для них - не дуже надзвичайно.
Секундна стрілка шкрябала об скло
І парувала чашка з чорним чаєм.

Годинник клацав сотні тисяч літ,
Чи квадрильйонів квінтільйонів двісті
І залишали стрілки часто слід -
Не вісімсот, а вісім раз по вісім.


25.09.2012

Козенятко маленьке
Мандрує між галактиками
Затиснувши між ріжками
Одкровення.
З нього би виріс
Цап-відбувайло,
Якби воно лишилось
Серед стада кудлатого…
А старий сантехнік,
Що в дитинстві його
Морквою частував
Бачить у снах водогони
Потопу всесвітнього
Та старця сивого бородатого,
Що велить лагодити труби,
Що просурмлять
В руках людини крилатої.
Мені б його спокій!
Після трудів праведних
Дивлюсь на ягоди,
Що з дерев звисають
Зажурених,
Слухаю тишу
Людською юрмища…
Осінь.
Просто осінь.
Пригальмуй, капітане!

(Світлила зроблена шляхом прикладання фотоапарату до телескопа. Козенятко на світлині не видно. Нажаль... Але воно є - мандрує між галактиками - в отій порожнечі...)

Жизнь пошла не жизнь, а полная вообще жесть.
Где там - бланманже на канапе!
Залегла моя поклёванная свежесть,
Буйство, половодье и т.п.

Семьдесят пройдох строчило сто куплетов -
Семьдесят старательных пройдох.
Там кило острот и полкило советов.
Я в них - бармалайка-кабыздох.

Опусы мне эти даром, но постыли.
Думаю с внезапным холодком,
Как они б строчили прямо в соус чили,
Если бы я вышел босиком.

Оттого, надёжный, я пойду в керзухе,
Кришна постсоветский, через дым в Крыму.
Муха тоже пишет? - Не обижу мухи.
Муху виртуально даже обниму.

Хоть впаду у мухи в стрёмную немилость,
Всё это, как с гуся талая вода.
Заходи в светёлку, что уж там приснилось.
Солнечными в доску будем пусть всегда!

2012

@

В піднебессі пливуть над Києвом
Міріади нічних багать,
Щоб за обрієм десь лягать.
Ми на Місяць вовками виємо
Крізь холодну осінню гать.

І сумуємо за відрадою -
Бо майнула, неначе мить.
І про Вічне вночі я згадую,
Як гуляли, бува, громадою,
Бо не маю чого робить.

(2012)

Подобно львам, как из дверей,
Под взглядом лучших дней
Мы выйдем вдаль из времирей
Прохладней и звончей.

Айда с касперовым ключом
Заглядывать в тетрадь,
Где будет мысль, как ни о чём,
Стеклярусом болтать,

Как налитая трынь-трава,
Что пятница в среде, -
Защищены едрить-права
Всенепомерно где.

Аз есмь дородный интеграл,
В остатке чист, как лист,
Где Сам Себя короновал
Невольный Анархист,

Доступный как бы в основном
Под Свой же дым в Крыму:
Когда, куда, каким рожном,
Зачем и почему...

2012

Коли зірка вмирає, скидає обпалену шкіру.
І, паруючи, з ванни шпаркої ступає надвір.
Уже Космос на неї удосвіта точить сокиру,
Він зорю розриває… він кидає тіло в ефір.

Я тебе загубив у туманності мертвої зірки,
В рукавах її суконь, в мережках її сорочок.
Ми у тихому небі гуляли в нікуди нізвідки.
Ти була білосніжна, неначе отой світлячок.

Ти світилася ясно, обвіяна зоряним пилом,
Я тримав твою руку, а ти вислизала з руки.
Твоя дивна усмішка мене і студила, і гріла.
Твої груди пашіли. І танули п'ятки жаркі…

Ти лишала сліди на ріллі галактичної ночі,
Я дивився і бачив не Ксанку, а ніжну зорю.
І узрів Маніяк, учинивши удосвіта злочин,
Він украв тебе підло і слід утопив у ріллю.

Вже комети осінні злетілися в лякані зграї.
Я спитаю у духів, куди тебе Космос поніс.
Бальтазар, Мельхіор і Каспар
                               мені кажуть: «Не знаю».
Блукачі собі плинуть. І я не приховую сліз.

Я питаю в сузір'їв — у Гідри, Змії, Оріона.
Та сузір'я шепочуть:
                           «Ми Ксанку не бачили, ні».
А Галактика родить зірки із гарячого лона,
Роздирають їй зорі напружені стегна тісні!

І нарешті я чую твій голос! А ноги як гирі.
Я біжу на твій плач, бо у темряві очі сліпі!
Уже Космос для тебе заточує кляту сокиру,
Засвіти мені, зірко! І хвильку іще потерпи!

2012

Сонце. Знаю долю,
долю твою червону,
долю мою червону,
нашу червону долю,
червону та неминучу.

Я вітаю Тебе будь-яким,
на який не змінився б колір,
прирекла чи звеличила б воля,
і червона над нами доля –
то за все непогана ціна.

Я не знаю, що буде зі мною,
що з Тобою – лише припускаю,
і, можливо, нам бути назавжди
врешті-решт, нам довіку бути
серед інших зірок разом.

Так дотягнуться, зрештою, руки
до долоні твоєї простягнутої,
так дотягнеться, зрештою, голос –
стане чутно усі осанни,
стануть сни соковитим яблуком

в темнім храмі навколо безодні…

Зір тихе мерехтіння. Що це значить?..
Що кожна зірка у собі таїть?..
Ніч. Очі неземних цивілізацій
До болю задивилися в мої.

1981

…І вірила: є десь планета любові,
єдина з мільярдів планет.
І мріяла: витворить обрій бузковий
той, милий душі, силует.
І жодну галактику не обминала,
в яких лиш світах не була!
Народжувалась. І жила. І зникала.
І знов, народившись, жила.
Та скрізь і завжди –
на розпачливе: «Де ти?» –
у відповідь тиша німа…
Невже не існує такої планети?
Планети любові – нема?
…І раптом ця зустріч,
влаштована квітнем,
це небо – над нас, над поля.
Дарує закоханим
Світле і Вічне
планета любові… Земля.

2004 (2012)

Землі цибулина
в ріллі голубій
полярного сяйва
пір’їни плекає

06.01.12.

* ТЕКСТ РОЗМІЩЕНО ПІД ЗОБРАЖЕННЯМ...

НІ!
ненасправді це життя –
і
не у сні...
колом
чуття
обляжуть навісні
мов в переддень
пекельної розпусти...
ні!
солодких не напитись
вуст ніколи, -
солодких ненаїстись
динь... а так...! здавалось,
а так хотілося...
але ж ні!
ненавідчуватись
ніжності овалів
тіла...
ні!
не-
на-
бу-
тись
в розкошах і ненаматись –
мало!
мало!
мало! роздітись
і роззутись
і до пекельного вогню
торкнутись
і горіти...
і мало
дню
у ніч перетворюючись бути...
було ще щось,
було...
ще щось
було...
ще щось
в заграві, -
так було!
і є,
і не минає,
і те чуття,
що ненасправді
в нашій справі
про життя, -
само життя
плине,
що не мине
минуще,
що плин
насправді є живущим
на території матерії...
ні! ні! ні!
на території
траекторії...
ні! ні! ні!
на території
Теорії
простору, -
уяву хвору
хворістю здорової
і-
лю-
зі-
ї,
що їй пасує, -
час полікує
від відчуття матерії
назавжди,
і запанує
НЕ-НАС-ПРАВ-ДІ
справжнє,
що буде
ілюзією на ділюзій,
що вже є!
так! є.
так! є, -
ми тому раді,
що незаважить аніяких грамів
ні кілограм,
ні фунт...
що не стає
нога на грунт
і на заваді
ніщо,- і вільні!
вільні! вільні!
чуття свавільні; -
солодких ненапитись
вуст... ненадивитись... –
ні не набутись
в розкоші розпещеного
тіла
твого – мого,
і ненаматись
одне одного, -
як би не хотіла
душа, - ні!
ненасправді
ані в сні...
НІ!

в огроми зринає небо і сонце ступає ближче….
до наших розмов що перегукуються з луною -
парків де в’яне нишкне пустіє…

тілом відчую гру твоєї заздрості вітре
ти ж бо живий серед цього царства
мертвих холодних зотлілих…

шукаєш затишку
зриваєш беретика гратися волоссям
та – досить…

губи мої гарячі давно вже тебе зцілили
вцілілого
в осінь…

Так просто…
-------------------------------
Так просто

в осінь
вцілілого
губи мої гарячі давно вже тебе зцілили

та – досить
зриваєш беретика гратись з волоссям
шукаєш затишку

мертвих холодних зотлілих
ти ж бо живий серед цього царства
тілом відчую гру твоєї заздрості вітре

парків де в’яне нишкне пустіє
до наших розмов що перегукуються з луною –
в огроми зринає небо і сонце ступає ближче….

Ти будеш жити і тоді, коли умреш, -
Зіходить знов-таки бо сонце спозарання,
Земля пульсує в голубій душі небес,
Хмарини білі – світла туга сподівання.


За бірюзовим днищем - хід у небуття,
Химерний острах потойбічного тунелю,
Веде людей туди поденна путь життя,
Як вів Мойсей ізраїльтян через пустелю.

Тоді багато полягло із них кістьми,
Зневірених у промислі святім Єгови.
Без віри у майбутнє обернемось ми
У барахло на звалищі світобудови.

21.08.11

Летять, летять по небу НЛО,
Летять у свій міжгалактичний вирій,
Та не беруть чомусь вони мене, на зло,
З собою у якийсь там N-ний вимір.

Сьогодні, понад вечір на полях,
Побачив - у тумані тихо зникли…
О, як знайти міжгалактичний шлях
До зоряних Гераклів і Периклів?

Настане день, і в НЛО-нний стрій,
Колись і я, можливо, ще потраплю -
Тоді здійсню свою найкращу з мрій:
Украду в них секретів хоч би краплю.

І я пізнаю мудрість і печаль,
Про таїни узнаю всіх предметів,
Природа, нахилившись до плеча,
Мені відкриє top- i над-секрети.

Летять, летять по небу НЛО,
Летять у свій міжгалактичний вирій,
Та не беруть чомусь вони мене, на зло,
З собою у якийсь там N-ний вимір.


11.08.2011

З шаленою швидкістю мчить нас крізь морок планета,
Галактики й зорі летять незбагненно у даль...
Ти вранці встаєш, чистиш зуби, читаєш газету
І йдеш на роботу, ховаючи в грудях печаль.

З шаленою швидкістю мчить нас планета крізь холод -
Ти в змозі собі уявити це хоч би на мить?..
Та час до обіду, пора тамувати йти голод –
Тобі не до того, як щось і кудись там летить...

Навіщо існує величний і гордий Усесвіт,
Чому уночі сяють зорі і є зорепад -
Тобі не до того... Гадаєш, а що би смачнесеньке з'їсти
Й з роботи додому скоріше вернутись назад.

З шаленою швидкістю мчить нас крізь космос планета,
У небі блакитному білі хмарини пливуть...
Та розум твій спить, як уплутаний міцно в тенета -
Його не цікавить, для чого й навіщо ти тут...


10.07.2011

Застілля. Ймениннику тост виголошують
сто енний. Хто п’є, хто – розпушує пір’я.
Гайнімо удвох у нічну прохолоджію
шукати у небі знайомі сузвір’я.

Сатинова сутінь, обійми привіт(ря)ні,
жасминова п’янкість – що вина Фессалії.
Ще мить – і долаю міжзоряні відстані,
обнявши тебе за тендітну кришталію.

Поглянь: Бетельгейша в кольє з Оріонікса
космічних приблудливців тягне в орбіту;
А онде Алголік захмелено клониться,
Арктурок йому щось белькоче сердито…

Хай метеорити згорають од Раку
чи зоряних інших болячок фатальних, -
загадуй бажання, кохана – це Знаки!
Зага… Вже заснула… За обрієм дальнім

прозориться небо спроквола. Либонь це
вже досвіт під руку веде паркінсонце.

А ти спи…

Щемить душі краса,
як незбагнена сповідь
лісу вітрові,
як хмар жива
летюча благодать,
як плюскіт річки
по дзвінких каміннях –
щемить душі краса,
як запах ранку
в росяних лугах.

щемить душі краса
мов арфи звук,
вібруючи у
титрах долі
прозорим спалахом
лілового світанку –
щемить душі краса
таким оголеним
до краю нервом
мов відблиск неба
десь під Канивом,
в Дніпрі.
щемить душі краса –
мелодія
незнано-незбагненна,
записана у
нотнім стані зір,
і ти мені повір –
щемить душі краса,
не убивай її,
вона єдина
пренепорочна ще
у світі сім.

Ще мить – душі краса!

полонянка Землі і земного часу
розіп’ята на пристрастях
плоті і духу
уночі
оминаючи пута сну
зникаю у темряві тихо
*

З неба вигнана вода.
Де його не брак,
там душі не прикладай,
а займай за так.

А незайманим, воно
ще не знає слів.
Назбирав їх на вінок,
безголосся сплів.

В отакім забутім 'я'
перейшов себе,
де росло моє ім'я
терням до небес,

де гуділа на медах
літія бджоли.
Що дорогою згадав,
сніг не забілив.

Хай купається в смолі.
З Божої іскри
розпалю я переліт
для пришитих крил.

Не знайду собі кута,
вигадаю крок.
З неба вигнана вода,
з дихання зірок...

6 Січня 2011

Ми не здатні в собі закреслити
Закодований крапко-рисками
Вічний поклик до Макровсесвіту,
Де розсипано зорі бризками.

Де матерія чорна масами
Океани проміння змішує,
Живемо ми самотньо расою,
Що все мріє про зустріч з іншою.

Напинаємо мрій вітрила ми
І у часі мандруємо й просторі,
А по суті птахи безкрилі ми,
Й живемо на планеті-острові.

А вітри зачекались сонячні
Тих вітрильників не збудованих…
У болотах словесних стоячи
Ділять гнізда птахи вгодовані.

Амбіційність плаского розуму
В пелюшки пишних слів вгортаючи,
За розкішними тіла позами
Зручно жити і не літаючи.

І, здається, за цими справами,
Красномовністю вщент заморені,
За жалями згубили право ми
На космічні шляхи не скорені…

Неможливо в собі закреслити
Закодований крапко-рисками
Вічний поклик до Макровсесвіту,
Де розсипано зорі бризками.

По віконному склі струменіють жалі.
Ми не відали лиха, літами малі, -
наповняли вітрила довершені дні,
і здалося, несли уперед кораблі...

Наші душі не злі, ми іще не старі,
а розпуки округ - на земнім олтарі:
запітнілі, складні, у печалі вбранні.
Тихо ангели плачуть над нами вгорі.

І з роками все далі божественна вись,
наче твердь під крилом не зникала колись,
наче сили віддавши чаклунській зорі,
ми забули для чого сюди подались.

Прилітали на мить, а минули віки,
бранці миті – ми: чоловіки і жінки.
І жовтіємо, гаснемо, як ліхтарі,
судового журналу пусті сторінки.

Тільки сни до космічних вертають армад,
чиї обриси в млі, як дороги назад,
доки не проржавіють вкінець якорі,
і не кине увись мандрівний зорепад...

2010

Приходит ночь, открыв свои объятья,
Затмив лазурь небес своей улыбкой,
Одета вся в шикарнейшие платья,
Что вышиты янтарно-желтой ниткой.
Она ступает тихо по аллеям,
Украшенным грядою метеоров,
Гуляет по туманным галереям
Среди чудных космических просторов.
Она – царица, трудно не заметить
Огня в глазах и пламени ресниц,
Которое, пылая, мир осветит,
Искрясь кострами тысячи зарниц.
Рубины и сапфиры ярко вспыхнут
На перстнях девы, не зовущей день,
И свет комет пред светом этим никнет
И превращается в космическую тень.
Но тут принцессу тьмы ночной бездонной
Спугнет луч солнца, принося рассвет.
И та, прикрывшись сумерков попоной,
Уходит в тень причудливых комет.

2010

Чула, що зорі скляні – ну і хто це сказав таке?
тіло м’яке лиш ховають у хатку, як равлики,
та не скляну, а із тисячі сонячних зайчиків,
що у запасі з дитинства забутого значиться.

Ні, то не зорі часами у темряві падають,
це вони комини чистять латунні від патини,
ач накипіло по горло по праведне нікуди -
котиться надмір терпіння тремкими повіками

поміж космічних вогнів, ажніким не примічений...
Лиш очевидець, Галлея, спроможна засвідчити
істину вічну, легенду скляну ж напіарили -
зорі-бо теплі, живі та, як правило, парами.

Зоряний пил – це субстрат, що на дотик не пізнаний...
голови дурять учені астрологи,..,фізики:
мертві уламки, тверді (це про душу безжалісно! –
заздрістю, а чи байдужістю звиклося жалити).

Хай собі смертні істоти говорять і тішаться,
легше живеться, коли в ідеальному тріщини...

День попрощався - за хвилю роботу завершує,
Сіріус, мабуть, сьогодні засвітиться першою.

Затямте: я не нуль. Я – одиниця.
Один з когорти сильних і сміливих
На чаті абсолютного порядку
І повної прозорості думок.
Лавиною мчимо ми по тіснинах
Гігантської друкованої плати,
Долаючи мільйон Пе-Ен бар’єрів
І форматуючи свідомість і буття.
А струму стимулюючі удари
Нас направляють у потрібний сектор –
Ліквідувати всіх, хто заважає
Гармонії ритмічних коливань.
Хтось там спіткнувся. Крок убік і – спалах.
Слабак. Заключив! Так йому і треба!
Умить карає Всевидюще Око
Упертих, недолугих і невдах.
Вперед. Вперед! Скоріш до бази даних
На площу надвеликих інтегралів,
Де хмарочос трьох’ядерного бога,
Де заклик єрихонською трубою
Розбуджує двовимірні простори.

- Бійці! Ви зір і слух цивілізацій!
Так будьте по той бік Добра і Зла.
Винищуйте несхибною рукою
Усіх, хто має архаїчні риси:
Душевну слабкість, жалість, співчуття.
Хай вас не ятрять докори сумління.
Я думаю за вас. А ви – рішуче
Утвердіть абсолютне право сили
І бездоганну логіку понять.
Бо тільки точних вимірів краса
Врятує світ від хаосу й сум’яття!
І вал екстазу, мов живе сріблО
По зімкнутих шеренгах прокотився.
- Ви чули? Безкінечність нам підвладна!
Прекрасне силіконове майбутнє -
Воно вже близько! Вже на горизонті!

Ура! Мене призначили смотрящим!
Щодень оберігати нашу мову –
Чудову суміш бейсику і фені –
Від виправлень і всяких посягань.
У нас, як у пітбулів – мертва хватка.
Крокуємо, веселі і завзяті,
І шлягер «Передсмертний хрип діода»
Скандуємо зі сміхом на вустах.
Нехай невдахи борсаються в ДОСі.
…Та що це? Зникло поле електричне…
Який там бевзь на «Пауер» натиснув?
Як темно… Страшно… Чом нас вимикають?
Виходить, ми прості маріонетки
В чиїхсь руках… А нам же обіцяли…
Почути кожного… Безжалісні сатрапи!
…Допоможіть! Не хочу помира…

Я дощ люблю. Торкаються легенько
краплинки-мандрівниці до чола.
Шепочуть стиха, де котра була,
що бачила чи чула, як жила.
Як в піднебессі шарпають вітри.
Морозно. Зимно. Чубляться громи.
Як мати-хмара долу не пускає,
А зайчик сонячний так весело моргає,
І щось шепоче там про зелен-гай...
Це — гомін Всесвіту.
Пізнай.
2002

Наша мрія здійснилась. Летимо ми нарешті у небо.
Всі страхи і сум’яття – відхили, і відкинь, і забудь.
Нам останнє причастя і сповідь сьогодні – не треба.
Помолились до образу, посмішка, знімок – і в путь.

Ми в скафандрах. Спокійно. Давно відступила тривога.
Відлік часу на миті уже оператор завів.
Ми хотіли дізнатись одну таємницю у Бога.
Тільки Бог відкривати своїх таємниць не схотів.

Ви не плачте за нами, всі рідні, і діти-небоги.
Не терзайтеся, любі колеги, за хибний ваш труд.
Ми у небо зібрались, неначе у ближню дорогу.
Та дорогу у вічність проклали за кілька секунд.

Ми із Хаосу в Космос хотіли віконце відкрити.
Тільки Космос наш хаос у душах в порядок привів.
Ми розумні, здавалось. Для Бога однак – наче діти.
Нам віконце закрилось назавжди як віка гробів.

Ми вже знаємо все, що тоді ми побачить хотіли.
Ми відчули смак вічності. Вам ще дерзать і дерзать.
Ви моліться за нас, на очах сльози щоб не бриніли.
Ми ж поможемо вам вашу зірку із неба дістать.

Під уламками шаттла сховали ми плани насущні,
І всі мрії, й надії на щастя дітей і батьків.
Помоліться же щиро за наші немолені душі,
Щоб не мали ми більше непрощених в раю гріхів.

А всі квіти, і смуток, поезія вічна і музика
Хай очищенням будуть для ваших заболених душ.
Ми все бачимо й чуєм. Така тут у раю акустика…
Тільки шкода, що знову на землю нам – браму не руш.

Коли у голові каламуть…
я мовчки рахую зорі…
рахую зорі…
в голові
каламуть…
а зорі?
зорять і зирять
крізь тисняву
к_о_с_м_о_с_у
автомобільними фарами
а в голові…
каламуть і зорі.
2009

Нам небо дарує щоночі неспокій,
Нам зорі указують шлях до свободи.
Я чую нестримні приглушені кроки
З якими ще можна втекти від негоди.
Та сонце встає і показує втрати,
І ми розумієм – ніщо не змінити.
Щось завжди за руки нас буде тримати,
А ми безпорадні, як крихітні діти.
Та знову неспокій наступної ночі,
І тихо приходить просте розуміння:
Що ми молитви не кричим, а шепочем...
І списуєм все на земне притяжіння.
Нам всесвіт показує миті безмежність,
Нам серце підказує напрями руху,
Та в нас - до невдач наркотична залежність,
І код в голові - на війну і розруху.
Та прийде момент каяття і прозріння,
Ми станем одним нероз'єднаним цілим,
Забудем про те, що було притяжіння.
Й своїми руками розправимо крила...
2009 рік

(Читаючи Ігоря Павлюка)

Літній день, немов крислатий бриль
З жовтого на біле майже вигорів…
Яблуком чаклунським на таріль
Вірш упав, такий бентежно-Ігорів.

Покотився приказкою снів,
Казкою медвяно-хлібосольною,
Зорі засвітив, загомонів
По Дніпру, по Бугу, аж до Ольвії…

Заяскріло у тарілі дно,
Сплаву золотого і блакитного,
ніби неба випило вино
Степового, сонячного, житнього.

А за степом – вікові ліси,
Чорне море, блискавками зморене,
Полином прогірклі голоси,
Чаянь чайок, хмарами незборених.

На долоні яблуко беру,
Ніби йду у безмір на побачення,
Де Сварог чекає і Перун
Віршослово, Ігорем освячене.

Вітер летить крізь міста і кордони,
крізь країни і роки,
крізь пальці і пил...

Вітер приносить весну,
відносить печаль,
розганяє хмари
і дарує відчуття свободи за спиною.

Не знає втоми,
не знає спочинку,
не знає правил дорожнього руху,
не знає початку і кінця.

Вітер схожий на відвертість,
вітер схожий на пристрасть,
вітер схожий на обман.

Він несе біль, ламаючи дерева,
він лікує рани, заколисуючи віти.

Він плаче разом з дощем
і кружляє в танці разом зі снігом.

Він пише історію світу на морському піску...
...і стирає реальність, тасуючи будинки наче колоду карт.

Він ворожить на своє майбутнє!
Він летить за невідомістю,
аби вирватися з реальності,
але
навіть Вітер
не в змозі
її наздогнати.