А зорі – мов яблука! Так соковито
і радісно падають стиглим дощем.
Піду, назбираю у пазуху й сито,
розвію по травах розпуку і щем…

Ти сяйва такого не купиш. У посаг
сама принесу… Пірнемо в таїну…
І хай собі час вичаровує в косах…
Сім зоряних яблук Тобі простягну…

2000(2013)

чи знаєш ти,
коли хати
стоять на небі?
а дерева –
разом із ними?
це – коли:
хрести,
немов птахи,
застиглі в леті,
для нас
на пагорбі весни
ключами вічними
вмикають
неба синь…

*****

неприголублена глибока височінь!
і я – на куполі найвищої дзвіниці!
обабіч мене, поряд – істини «ключі» -
нерушні в мить розкрилля дзвінкової криці…

о «птиці» золоті! раменами змахніть,
і ми полетимо у десь щасливий космос…
ширяю в порубіжжі середсвіть,
між небом і землею чую рідний голос…

1998 (2013)

У космос? Там, я чула, дуже зимно,
А ще – самотньо, хоч і зорі зусібіч…
Ніде немає верху, боку, низу –
Нема межі чіткої: ось тут – день, там - ніч.

Космічний пил повиїдає очі,
Метеорити - набивають синяки…
Не хочу в космос. Я - на Землю хочу,
Де є міста і села, гори і річки.

Де є країна - рідна Україна,
А не Америка, Ізраїль, чи Судан…
Додому хочу. І аби: калина
і солов’ї... І мама… молода…

... (2013)

Сьогодні - на Сатурні, а завтра - на Землі,
а післязавтра - на Юпітері, – фестини!…
Це - літо у Карпатах – зірниці, як джмелі,
Шкварчать і падають у зимні рік бистрини.

В нічній траві ще чутно звабливий запах дня,
Десь біля ватри засинає звук сопілки…
Впритул до таїни. Із небом сам-на-сам.
Погоджуєшся з Кантом. Про вічне. І не тільки...

2000(2013)

гаплик

Ніфеліни та аннуаки - VIP-персони міжзоряного екіпажу планети Нібіру.

Падають жовті листя думок
З дерев осінніх – старих філософів.
Ріка часу замерзне невже,
Коли в цей світ людей дерев’яних
Прийде зима з безодні Космосу
Біла як матінка-смерть?
Каченята – думки дивака-поета
Хлюпочуться в тій бистрині хвилин.
І ніхто не вірить, ніхто,
Що все, навіть часу ріка
Може стати твердою як криця,
Нерухомою і важкою
Як лісоруба сокира.
Я майструю човна
З ільму та шкіри бика
По старому малюнку книги монахів,
Шию вітрила з торішнього листя
Давно засохлого дубу
Під яким ще друїди
Приносили жертви своїм
Богам божевільним.

Якби у вирій відлітали люди,
я б на Венеру мабуть полетіла,
відвідала б Меркурій і Юпітер,
а потім на кільце Сатурна сіла.
І коли втомлена й щаслива
побачила всі сонячні планети,
то зрозуміла б, що найкраща в світі -
Земля, де мешкають поети.

Напевно люди всі отак вважають,
тому земляни в вирій не літають.

2012

Цариця Раті вправною була
І мала ліжко в формі циферблату:
Годинникова стрілочка мала
Секундну доганяла там завзято.

На циферблаті цифр є шістдесят.
А в Камасутрі - поз є плюс чотири,
Та Кама й Раті мали всюди блат -
І розділили міру ту без міри.

На циферблаті що лиш не було!
Але для них - не дуже надзвичайно.
Секундна стрілка шкрябала об скло
І парувала чашка з чорним чаєм.

Годинник клацав сотні тисяч літ,
Чи квадрильйонів квінтільйонів двісті
І залишали стрілки часто слід -
Не вісімсот, а вісім раз по вісім.


25.09.2012

Козенятко маленьке
Мандрує між галактиками
Затиснувши між ріжками
Одкровення.
З нього би виріс
Цап-відбувайло,
Якби воно лишилось
Серед стада кудлатого…
А старий сантехнік,
Що в дитинстві його
Морквою частував
Бачить у снах водогони
Потопу всесвітнього
Та старця сивого бородатого,
Що велить лагодити труби,
Що просурмлять
В руках людини крилатої.
Мені б його спокій!
Після трудів праведних
Дивлюсь на ягоди,
Що з дерев звисають
Зажурених,
Слухаю тишу
Людською юрмища…
Осінь.
Просто осінь.
Пригальмуй, капітане!

(Світлила зроблена шляхом прикладання фотоапарату до телескопа. Козенятко на світлині не видно. Нажаль... Але воно є - мандрує між галактиками - в отій порожнечі...)

Жизнь пошла не жизнь, а полная вообще жесть.
Где там - бланманже на канапе!
Залегла моя поклёванная свежесть,
Буйство, половодье и т.п.

Семьдесят пройдох строчило сто куплетов -
Семьдесят старательных пройдох.
Там кило острот и полкило советов.
Я в них - бармалайка-кабыздох.

Опусы мне эти даром, но постыли.
Думаю с внезапным холодком,
Как они б строчили прямо в соус чили,
Если бы я вышел босиком.

Оттого, надёжный, я пойду в керзухе,
Кришна постсоветский, через дым в Крыму.
Муха тоже пишет? - Не обижу мухи.
Муху виртуально даже обниму.

Хоть впаду у мухи в стрёмную немилость,
Всё это, как с гуся талая вода.
Заходи в светёлку, что уж там приснилось.
Солнечными в доску будем пусть всегда!

2012

@

Подобно львам, как из дверей,
Под взглядом лучших дней
Мы выйдем вдаль из времирей
Прохладней и звончей.

Айда с касперовым ключом
Заглядывать в тетрадь,
Где будет мысль, как ни о чём,
Стеклярусом болтать,

Как налитая трынь-трава,
Что пятница в среде, -
Защищены едрить-права
Всенепомерно где.

Аз есмь дородный интеграл,
В остатке чист, как лист,
Где Сам Себя короновал
Невольный Анархист,

Доступный как бы в основном
Под Свой же дым в Крыму:
Когда, куда, каким рожном,
Зачем и почему...

2012

Коли зірка вмирає, скидає обпалену шкіру.
І, паруючи, з ванни шпаркої ступає надвір.
Уже Космос на неї удосвіта точить сокиру,
Він зорю розриває… він кидає тіло в ефір.

Я тебе загубив у туманності мертвої зірки,
В рукавах її суконь, в мережках її сорочок.
Ми у тихому небі гуляли в нікуди нізвідки.
Ти була білосніжна, неначе отой світлячок.

Ти світилася ясно, обвіяна зоряним пилом,
Я тримав твою руку, а ти вислизала з руки.
Твоя дивна усмішка мене і студила, і гріла.
Твої груди пашіли. І танули п'ятки жаркі…

Ти лишала сліди на ріллі галактичної ночі,
Я дивився і бачив не Ксанку, а ніжну зорю.
І узрів Маніяк, учинивши удосвіта злочин,
Він украв тебе підло і слід утопив у ріллю.

Вже комети осінні злетілися в лякані зграї.
Я спитаю у духів, куди тебе Космос поніс.
Бальтазар, Мельхіор і Каспар
                               мені кажуть: «Не знаю».
Блукачі собі плинуть. І я не приховую сліз.

Я питаю в сузір'їв — у Гідри, Змії, Оріона.
Та сузір'я шепочуть:
                           «Ми Ксанку не бачили, ні».
А Галактика родить зірки із гарячого лона,
Роздирають їй зорі напружені стегна тісні!

І нарешті я чую твій голос! А ноги як гирі.
Я біжу на твій плач, бо у темряві очі сліпі!
Уже Космос для тебе заточує кляту сокиру,
Засвіти мені, зірко! І хвильку іще потерпи!

2012

Сонце. Знаю долю,
долю твою червону,
долю мою червону,
нашу червону долю,
червону та неминучу.

Я вітаю Тебе будь-яким,
на який не змінився б колір,
прирекла чи звеличила б воля,
і червона над нами доля –
то за все непогана ціна.

Я не знаю, що буде зі мною,
що з Тобою – лише припускаю,
і, можливо, нам бути назавжди
врешті-решт, нам довіку бути
серед інших зірок разом.

Так дотягнуться, зрештою, руки
до долоні твоєї простягнутої,
так дотягнеться, зрештою, голос –
стане чутно усі осанни,
стануть сни соковитим яблуком

в темнім храмі навколо безодні…

Зір тихе мерехтіння. Що це значить?..
Що кожна зірка у собі таїть?..
Ніч. Очі неземних цивілізацій
До болю задивилися в мої.

1981

…І вірила: є десь планета любові,
єдина з мільярдів планет.
І мріяла: витворить обрій бузковий
той, милий душі, силует.
І жодну галактику не обминала,
в яких лиш світах не була!
Народжувалась. І жила. І зникала.
І знов, народившись, жила.
Та скрізь і завжди –
на розпачливе: «Де ти?» –
у відповідь тиша німа…
Невже не існує такої планети?
Планети любові – нема?
…І раптом ця зустріч,
влаштована квітнем,
це небо – над нас, над поля.
Дарує закоханим
Світле і Вічне
планета любові… Земля.

2004 (2012)

Землі цибулина
в ріллі голубій
полярного сяйва
пір’їни плекає

06.01.12.

* ТЕКСТ РОЗМІЩЕНО ПІД ЗОБРАЖЕННЯМ...

НІ!
ненасправді це життя –
і
не у сні...
колом
чуття
обляжуть навісні
мов в переддень
пекельної розпусти...
ні!
солодких не напитись
вуст ніколи, -
солодких ненаїстись
динь... а так...! здавалось,
а так хотілося...
але ж ні!
ненавідчуватись
ніжності овалів
тіла...
ні!
не-
на-
бу-
тись
в розкошах і ненаматись –
мало!
мало!
мало! роздітись
і роззутись
і до пекельного вогню
торкнутись
і горіти...
і мало
дню
у ніч перетворюючись бути...
було ще щось,
було...
ще щось
було...
ще щось
в заграві, -
так було!
і є,
і не минає,
і те чуття,
що ненасправді
в нашій справі
про життя, -
само життя
плине,
що не мине
минуще,
що плин
насправді є живущим
на території матерії...
ні! ні! ні!
на території
траекторії...
ні! ні! ні!
на території
Теорії
простору, -
уяву хвору
хворістю здорової
і-
лю-
зі-
ї,
що їй пасує, -
час полікує
від відчуття матерії
назавжди,
і запанує
НЕ-НАС-ПРАВ-ДІ
справжнє,
що буде
ілюзією на ділюзій,
що вже є!
так! є.
так! є, -
ми тому раді,
що незаважить аніяких грамів
ні кілограм,
ні фунт...
що не стає
нога на грунт
і на заваді
ніщо,- і вільні!
вільні! вільні!
чуття свавільні; -
солодких ненапитись
вуст... ненадивитись... –
ні не набутись
в розкоші розпещеного
тіла
твого – мого,
і ненаматись
одне одного, -
як би не хотіла
душа, - ні!
ненасправді
ані в сні...
НІ!

в огроми зринає небо і сонце ступає ближче….
до наших розмов що перегукуються з луною -
парків де в’яне нишкне пустіє…

тілом відчую гру твоєї заздрості вітре
ти ж бо живий серед цього царства
мертвих холодних зотлілих…

шукаєш затишку
зриваєш беретика гратися волоссям
та – досить…

губи мої гарячі давно вже тебе зцілили
вцілілого
в осінь…

Так просто…
-------------------------------
Так просто

в осінь
вцілілого
губи мої гарячі давно вже тебе зцілили

та – досить
зриваєш беретика гратись з волоссям
шукаєш затишку

мертвих холодних зотлілих
ти ж бо живий серед цього царства
тілом відчую гру твоєї заздрості вітре

парків де в’яне нишкне пустіє
до наших розмов що перегукуються з луною –
в огроми зринає небо і сонце ступає ближче….

Ти будеш жити і тоді, коли умреш, -
Зіходить знов-таки бо сонце спозарання,
Земля пульсує в голубій душі небес,
Хмарини білі – світла туга сподівання.


За бірюзовим днищем - хід у небуття,
Химерний острах потойбічного тунелю,
Веде людей туди поденна путь життя,
Як вів Мойсей ізраїльтян через пустелю.

Тоді багато полягло із них кістьми,
Зневірених у промислі святім Єгови.
Без віри у майбутнє обернемось ми
У барахло на звалищі світобудови.

21.08.11

Летять, летять по небу НЛО,
Летять у свій міжгалактичний вирій,
Та не беруть чомусь вони мене, на зло,
З собою у якийсь там N-ний вимір.

Сьогодні, понад вечір на полях,
Побачив - у тумані тихо зникли…
О, як знайти міжгалактичний шлях
До зоряних Гераклів і Периклів?

Настане день, і в НЛО-нний стрій,
Колись і я, можливо, ще потраплю -
Тоді здійсню свою найкращу з мрій:
Украду в них секретів хоч би краплю.

І я пізнаю мудрість і печаль,
Про таїни узнаю всіх предметів,
Природа, нахилившись до плеча,
Мені відкриє top- i над-секрети.

Летять, летять по небу НЛО,
Летять у свій міжгалактичний вирій,
Та не беруть чомусь вони мене, на зло,
З собою у якийсь там N-ний вимір.


11.08.2011

З шаленою швидкістю мчить нас крізь морок планета,
Галактики й зорі летять незбагненно у даль...
Ти вранці встаєш, чистиш зуби, читаєш газету
І йдеш на роботу, ховаючи в грудях печаль.

З шаленою швидкістю мчить нас планета крізь холод -
Ти в змозі собі уявити це хоч би на мить?..
Та час до обіду, пора тамувати йти голод –
Тобі не до того, як щось і кудись там летить...

Навіщо існує величний і гордий Усесвіт,
Чому уночі сяють зорі і є зорепад -
Тобі не до того... Гадаєш, а що би смачнесеньке з'їсти
Й з роботи додому скоріше вернутись назад.

З шаленою швидкістю мчить нас крізь космос планета,
У небі блакитному білі хмарини пливуть...
Та розум твій спить, як уплутаний міцно в тенета -
Його не цікавить, для чого й навіщо ти тут...


10.07.2011

Застілля. Ймениннику тост виголошують
сто енний. Хто п’є, хто – розпушує пір’я.
Гайнімо удвох у нічну прохолоджію
шукати у небі знайомі сузвір’я.

Сатинова сутінь, обійми привіт(ря)ні,
жасминова п’янкість – що вина Фессалії.
Ще мить – і долаю міжзоряні відстані,
обнявши тебе за тендітну кришталію.

Поглянь: Бетельгейша в кольє з Оріонікса
космічних приблудливців тягне в орбіту;
А онде Алголік захмелено клониться,
Арктурок йому щось белькоче сердито…

Хай метеорити згорають од Раку
чи зоряних інших болячок фатальних, -
загадуй бажання, кохана – це Знаки!
Зага… Вже заснула… За обрієм дальнім

прозориться небо спроквола. Либонь це
вже досвіт під руку веде паркінсонце.

А ти спи…

Щемить душі краса,
як незбагнена сповідь
лісу вітрові,
як хмар жива
летюча благодать,
як плюскіт річки
по дзвінких каміннях –
щемить душі краса,
як запах ранку
в росяних лугах.

щемить душі краса
мов арфи звук,
вібруючи у
титрах долі
прозорим спалахом
лілового світанку –
щемить душі краса
таким оголеним
до краю нервом
мов відблиск неба
десь під Канивом,
в Дніпрі.
щемить душі краса –
мелодія
незнано-незбагненна,
записана у
нотнім стані зір,
і ти мені повір –
щемить душі краса,
не убивай її,
вона єдина
пренепорочна ще
у світі сім.

Ще мить – душі краса!

полонянка Землі і земного часу
розіп’ята на пристрастях
плоті і духу
уночі
оминаючи пута сну
зникаю у темряві тихо
*

З неба вигнана вода.
Де його не брак,
там душі не прикладай,
а займай за так.

А незайманим, воно
ще не знає слів.
Назбирав їх на вінок,
безголосся сплів.

В отакім забутім 'я'
перейшов себе,
де росло моє ім'я
терням до небес,

де гуділа на медах
літія бджоли.
Що дорогою згадав,
сніг не забілив.

Хай купається в смолі.
З Божої іскри
розпалю я переліт
для пришитих крил.

Не знайду собі кута,
вигадаю крок.
З неба вигнана вода,
з дихання зірок...

6 Січня 2011

Ми не здатні в собі закреслити
Закодований крапко-рисками
Вічний поклик до Макровсесвіту,
Де розсипано зорі бризками.

Де матерія чорна масами
Океани проміння змішує,
Живемо ми самотньо расою,
Що все мріє про зустріч з іншою.

Напинаємо мрій вітрила ми
І у часі мандруємо й просторі,
А по суті птахи безкрилі ми,
Й живемо на планеті-острові.

А вітри зачекались сонячні
Тих вітрильників не збудованих…
У болотах словесних стоячи
Ділять гнізда птахи вгодовані.

Амбіційність плаского розуму
В пелюшки пишних слів вгортаючи,
За розкішними тіла позами
Зручно жити і не літаючи.

І, здається, за цими справами,
Красномовністю вщент заморені,
За жалями згубили право ми
На космічні шляхи не скорені…

Неможливо в собі закреслити
Закодований крапко-рисками
Вічний поклик до Макровсесвіту,
Де розсипано зорі бризками.

По віконному склі струменіють жалі.
Ми не відали лиха, літами малі, -
наповняли вітрила довершені дні,
і здалося, несли уперед кораблі...

Наші душі не злі, ми іще не старі,
а розпуки округ - на земнім олтарі:
запітнілі, складні, у печалі вбранні.
Тихо ангели плачуть над нами вгорі.

І з роками все далі божественна вись,
наче твердь під крилом не зникала колись,
наче сили віддавши чаклунській зорі,
ми забули для чого сюди подались.

Прилітали на мить, а минули віки,
бранці миті – ми: чоловіки і жінки.
І жовтіємо, гаснемо, як ліхтарі,
судового журналу пусті сторінки.

Тільки сни до космічних вертають армад,
чиї обриси в млі, як дороги назад,
доки не проржавіють вкінець якорі,
і не кине увись мандрівний зорепад...

2010

Приходит ночь, открыв свои объятья,
Затмив лазурь небес своей улыбкой,
Одета вся в шикарнейшие платья,
Что вышиты янтарно-желтой ниткой.
Она ступает тихо по аллеям,
Украшенным грядою метеоров,
Гуляет по туманным галереям
Среди чудных космических просторов.
Она – царица, трудно не заметить
Огня в глазах и пламени ресниц,
Которое, пылая, мир осветит,
Искрясь кострами тысячи зарниц.
Рубины и сапфиры ярко вспыхнут
На перстнях девы, не зовущей день,
И свет комет пред светом этим никнет
И превращается в космическую тень.
Но тут принцессу тьмы ночной бездонной
Спугнет луч солнца, принося рассвет.
И та, прикрывшись сумерков попоной,
Уходит в тень причудливых комет.

2010

Чула, що зорі скляні – ну і хто це сказав таке?
тіло м’яке лиш ховають у хатку, як равлики,
та не скляну, а із тисячі сонячних зайчиків,
що у запасі з дитинства забутого значиться.

Ні, то не зорі часами у темряві падають,
це вони комини чистять латунні від патини,
ач накипіло по горло по праведне нікуди -
котиться надмір терпіння тремкими повіками

поміж космічних вогнів, ажніким не примічений...
Лиш очевидець, Галлея, спроможна засвідчити
істину вічну, легенду скляну ж напіарили -
зорі-бо теплі, живі та, як правило, парами.

Зоряний пил – це субстрат, що на дотик не пізнаний...
голови дурять учені астрологи,..,фізики:
мертві уламки, тверді (це про душу безжалісно! –
заздрістю, а чи байдужістю звиклося жалити).

Хай собі смертні істоти говорять і тішаться,
легше живеться, коли в ідеальному тріщини...

День попрощався - за хвилю роботу завершує,
Сіріус, мабуть, сьогодні засвітиться першою.

Затямте: я не нуль. Я – одиниця.
Один з когорти сильних і сміливих
На чаті абсолютного порядку
І повної прозорості думок.
Лавиною мчимо ми по тіснинах
Гігантської друкованої плати,
Долаючи мільйон Пе-Ен бар’єрів
І форматуючи свідомість і буття.
А струму стимулюючі удари
Нас направляють у потрібний сектор –
Ліквідувати всіх, хто заважає
Гармонії ритмічних коливань.
Хтось там спіткнувся. Крок убік і – спалах.
Слабак. Заключив! Так йому і треба!
Умить карає Всевидюще Око
Упертих, недолугих і невдах.
Вперед. Вперед! Скоріш до бази даних
На площу надвеликих інтегралів,
Де хмарочос трьох’ядерного бога,
Де заклик єрихонською трубою
Розбуджує двовимірні простори.

- Бійці! Ви зір і слух цивілізацій!
Так будьте по той бік Добра і Зла.
Винищуйте несхибною рукою
Усіх, хто має архаїчні риси:
Душевну слабкість, жалість, співчуття.
Хай вас не ятрять докори сумління.
Я думаю за вас. А ви – рішуче
Утвердіть абсолютне право сили
І бездоганну логіку понять.
Бо тільки точних вимірів краса
Врятує світ від хаосу й сум’яття!
І вал екстазу, мов живе сріблО
По зімкнутих шеренгах прокотився.
- Ви чули? Безкінечність нам підвладна!
Прекрасне силіконове майбутнє -
Воно вже близько! Вже на горизонті!

Ура! Мене призначили смотрящим!
Щодень оберігати нашу мову –
Чудову суміш бейсику і фені –
Від виправлень і всяких посягань.
У нас, як у пітбулів – мертва хватка.
Крокуємо, веселі і завзяті,
І шлягер «Передсмертний хрип діода»
Скандуємо зі сміхом на вустах.
Нехай невдахи борсаються в ДОСі.
…Та що це? Зникло поле електричне…
Який там бевзь на «Пауер» натиснув?
Як темно… Страшно… Чом нас вимикають?
Виходить, ми прості маріонетки
В чиїхсь руках… А нам же обіцяли…
Почути кожного… Безжалісні сатрапи!
…Допоможіть! Не хочу помира…

Я дощ люблю. Торкаються легенько
краплинки-мандрівниці до чола.
Шепочуть стиха, де котра була,
що бачила чи чула, як жила.
Як в піднебессі шарпають вітри.
Морозно. Зимно. Чубляться громи.
Як мати-хмара долу не пускає,
А зайчик сонячний так весело моргає,
І щось шепоче там про зелен-гай...
Це — гомін Всесвіту.
Пізнай.
2002

Наша мрія здійснилась. Летимо ми нарешті у небо.
Всі страхи і сум’яття – відхили, і відкинь, і забудь.
Нам останнє причастя і сповідь сьогодні – не треба.
Помолились до образу, посмішка, знімок – і в путь.

Ми в скафандрах. Спокійно. Давно відступила тривога.
Відлік часу на миті уже оператор завів.
Ми хотіли дізнатись одну таємницю у Бога.
Тільки Бог відкривати своїх таємниць не схотів.

Ви не плачте за нами, всі рідні, і діти-небоги.
Не терзайтеся, любі колеги, за хибний ваш труд.
Ми у небо зібрались, неначе у ближню дорогу.
Та дорогу у вічність проклали за кілька секунд.

Ми із Хаосу в Космос хотіли віконце відкрити.
Тільки Космос наш хаос у душах в порядок привів.
Ми розумні, здавалось. Для Бога однак – наче діти.
Нам віконце закрилось назавжди як віка гробів.

Ми вже знаємо все, що тоді ми побачить хотіли.
Ми відчули смак вічності. Вам ще дерзать і дерзать.
Ви моліться за нас, на очах сльози щоб не бриніли.
Ми ж поможемо вам вашу зірку із неба дістать.

Під уламками шаттла сховали ми плани насущні,
І всі мрії, й надії на щастя дітей і батьків.
Помоліться же щиро за наші немолені душі,
Щоб не мали ми більше непрощених в раю гріхів.

А всі квіти, і смуток, поезія вічна і музика
Хай очищенням будуть для ваших заболених душ.
Ми все бачимо й чуєм. Така тут у раю акустика…
Тільки шкода, що знову на землю нам – браму не руш.

Коли у голові каламуть…
я мовчки рахую зорі…
рахую зорі…
в голові
каламуть…
а зорі?
зорять і зирять
крізь тисняву
к_о_с_м_о_с_у
автомобільними фарами
а в голові…
каламуть і зорі.
2009

Нам небо дарує щоночі неспокій,
Нам зорі указують шлях до свободи.
Я чую нестримні приглушені кроки
З якими ще можна втекти від негоди.
Та сонце встає і показує втрати,
І ми розумієм – ніщо не змінити.
Щось завжди за руки нас буде тримати,
А ми безпорадні, як крихітні діти.
Та знову неспокій наступної ночі,
І тихо приходить просте розуміння:
Що ми молитви не кричим, а шепочем...
І списуєм все на земне притяжіння.
Нам всесвіт показує миті безмежність,
Нам серце підказує напрями руху,
Та в нас - до невдач наркотична залежність,
І код в голові - на війну і розруху.
Та прийде момент каяття і прозріння,
Ми станем одним нероз'єднаним цілим,
Забудем про те, що було притяжіння.
Й своїми руками розправимо крила...
2009 рік

(Читаючи Ігоря Павлюка)

Літній день, немов крислатий бриль
З жовтого на біле майже вигорів…
Яблуком чаклунським на таріль
Вірш упав, такий бентежно-Ігорів.

Покотився приказкою снів,
Казкою медвяно-хлібосольною,
Зорі засвітив, загомонів
По Дніпру, по Бугу, аж до Ольвії…

Заяскріло у тарілі дно,
Сплаву золотого і блакитного,
ніби неба випило вино
Степового, сонячного, житнього.

А за степом – вікові ліси,
Чорне море, блискавками зморене,
Полином прогірклі голоси,
Чаянь чайок, хмарами незборених.

На долоні яблуко беру,
Ніби йду у безмір на побачення,
Де Сварог чекає і Перун
Віршослово, Ігорем освячене.

Вітер летить крізь міста і кордони,
крізь країни і роки,
крізь пальці і пил...

Вітер приносить весну,
відносить печаль,
розганяє хмари
і дарує відчуття свободи за спиною.

Не знає втоми,
не знає спочинку,
не знає правил дорожнього руху,
не знає початку і кінця.

Вітер схожий на відвертість,
вітер схожий на пристрасть,
вітер схожий на обман.

Він несе біль, ламаючи дерева,
він лікує рани, заколисуючи віти.

Він плаче разом з дощем
і кружляє в танці разом зі снігом.

Він пише історію світу на морському піску...
...і стирає реальність, тасуючи будинки наче колоду карт.

Він ворожить на своє майбутнє!
Він летить за невідомістю,
аби вирватися з реальності,
але
навіть Вітер
не в змозі
її наздогнати.

Ідею поезії мені підказали
С. Татчин та І. Кант

На атласі земного моря, тобто неба
буває зачіпаєш за зірки веслом
одне питання: а воно нам треба?
об камінь неба битися чолом

у www.nebo.com
щоденно й нощно є потреба
у черзі за небесним молоком
нам довго нудитись не треба

ми лиш упремося веслом
у темне піднебіння неба
оплата входу за жетон
я зачекаю там на тебе

і хтось відкриє персональний блог
на мапі моря, тобто неба
а ми за зорі вчепимось удвох
бо є у нас така потреба
2009

Ми мовчимо і знаємо, о чім.
Остання нота в зорянім хоралі –
неначе крапля зимного дощу.
І стоїмо, немов на п’єдесталі,
бо небо, що спочило на плечі,
згасило тихим подихом свічу.

І не загляне чужинецьке око
в пожовклий сад, де на старій сосні
розп’ятий вечір у червонім сяйві.
І тільки чути траурні пісні
церковних мурів, що зачаті в тайні
на роздоріжжі готики й бароко.

По молитвах вечірніх у вікні
заблисла свічка, скрипнули завіси,
з віконних ґрат посипалась іржа.
І душі тих, які мандрують звідси,
зійшлися там, де на старій стіні
обох світів позначена межа.

Коли заснула храмова сторожа,
зів’ялі тіні падали на діл,
погасла ватра. І прогірклий стогін
тривожних душ і постарілих тіл,
затертий лик останнього святого,
були – як лепта: кесарева й Божа...

Це сталось так: надламано, бо зопалу.
День посолонь мій шлях стинав…
Комета впала, мов гіркий недопалок,
Недбало кинутий курцем з вікна.

І поводир, що марив рівноденнями,
Мені у спадок залишив Олімп,
Спустившись в небо. І ночами темними
Мою він вибрав з міріад голів.

Це далось взнак: тавром або діагнозом
На юний лоб, на молодий росток,
Що самовіддано в захмарність тягнеться:
Йому ж комета маячить хвостом!

Мій спадок – скарб. Моє зізнання зболене.
В мені – і Київ, й гамірний Каїр…
Він легковажно грає в шахи долями,
Цей мій Гермес, крилатий поводир.

Буває так, немов ножем об камені
Людських облич, їх масок і личин,
За Трисмегістом (к бісу ноги зранені!)
Чи за посланцем Бога думка мчить,

Минаючи і прапори, і ступори,
І срібні кулі з заздрісних очниць…
Всі перепробувавши ноти, ту бере,
Зірвавши голос, та не впавши ниць.

Це було так. І є тепер. І буде ще
За спиною знайомий шелест крил.
Я напишу про марення і любощі,
І поводир не призупинить гри.

Мне не простить себя за Бога.


И страшной местью не упиться.
Ведь он мне так неутомимо долог.
Ведь я его нащупала на теле мирозданья.
Ведь я его отверстые глаза,залила копотью греха.
Мне он приходит всюду на пути.
Я вижу,как устал он от поклажи.
И как звенит его молва.
Мне он являлся всюду на пути.
Но я спешила и не знала.
Не стала время тратить на него.
Скажите, кто не думает:мы знаем бога и не идет вершить дела,совсем не помня для чего.
А вот теперь скажите как найти-любовь,которая лежит в гробу отрады.
И чем сильнее блещет радости забрало,
Тем все быстрее свет уходит в никуда.
И я в своем бессилии пропала.
Но не пропал мой божий дар.

…
…обнажённость твоих ладоней…
…гравитация шеи и плеч…
…мне твой запах от нежности стонет…
…позволяя…
…собой…
…увлечь…
…
…в расширение всей Вселенной…
…и создание Чёрных Дыр…
…от движенья твоих коленей…
…до…
…падения…
…тела…
...в…
…твой…
…Мир…
…
…где собой замедляешь ты Время…
…нарушаешь законы орбит…
…ты свела бы с ума Галилея…
…он…
…прозрел…
…бы…
…Любовь…
…не…
…сгорит…
…
…вне пределов небесных механик…
…лишь в твоей безусловной Любви…
…я – не пленник – а ищущий странник…
…гравитоном…
…свой…
…взгляд…
…устремив…
…
…в обнажённость твоих ладоней…
…в гравитацию шеи и плеч…
…где твой запах от нежности стонет…
…позволяя…
…Мир…
…к…
…Звёздам…
…увлечь…
…

Серед пісків холодної пустелі
Стою одна. Зникають міражі.
Лише зірки розписують, мов стелю
Безбарвне небо на крихкій межі.
Мене сканують галактично-строго,
Дивуються тому, що я лівша...
Вже знають все, про вдачу Козерога,
Та дивно їм, що на землі убогій
Уперто не сканується ... душа.

І дивно мені,що сталося так,
- Я в місці чужому…
Все, ніби, не те…
Все,ніби,не так…
О-ба!
Життя тече,ні – тягнеться життя…
І дулю крутить хтось через плече.
І серце попікає, чи пече –
ЇЇ уже не треба…
Світ здався страху!..
Тріпається Світ,
У зашморгу безликого Гламуру.
Бог десь дав маху…
Закрився на обід…
І плаче Світ,
Через своїх космічних гуру…
Здались – усі.
І я здаюсь по троху…
Лелею Світ!
Іду на Морок!

І я собі подобаюсь - в тобі,*
в ясних очах угледівши небритість,
неулаштованість, але й талановитість,
бо як таку пригледів, далебі?
А ти відводиш погляд – не в юрбі,
а понад нею – у майбутнім літі,
де тільки щоки неуважно вкриті,
а інше, надто безтурботне, - ні.

Таке предивне „ні” - серед зими,
на дні проміння денного прибою,
де на межі сердечного конвою
лоскотно виринає об[р]ій„ми”.
Немовби можна перейти назад,
огнями оживити ту пустелю,
де ідеально виголені скелі,
де сам для себе я і шах, і мат.

Нехай і так, я там - де ця зима,
у вічності од Зоряного Шляху,
де сиротіє, щоб не дали маху,
розпачливо-тривимірна тюрма.
І пам’яттю не увійти куди,
аби, хоча би, пригадати термін...
Тебе заводять ці колючі терні?
За ними справді неземні скарби.


* * - Мелодія Jonder Boj (wma - 5 мб)

Вже ущух зорепад. Залиши́лися тільки сліди:
Чи обпечені плечі, чи всипані попелом трави,
І пригу́блює ніч, ніби мрій відкорко́ваних дим
Тихе марево снів із молитвою Céasare áve.

Срібногри́ві кентаври вертаються на небеса
Золотаві русалки – у хвилі свої білопінні,
І Тільців табуни залишають спустошений сад,
І отари Овні́в кучеряво пливуть височі́нню.

Вже ущух зорепад, і заснула утомлена ніч,
У безсонному сні розметала жаркі простирадла,
Лише місяць у по́вні - і Цезар, і Брут, і панич,
Він у небі один зорепадам нічним непідвладний.

В думках досяжні всесвіти далекі
Й галактики, закручені в спіраль...
Ти знай, що є сузір'яний Лелека
І знай - невідворотний наш скрижаль...

Не відірвати очей –
Місяць зійшов над балконом
Круглим мідяним прокльоном
Довгих безсонних ночей

Не доторкнутись руці -
Зорі крізь пальці не видно,
Морок солодкий огидно
Терпне на вогкій щоці.

Всі треті півні мовчать –
Ночі не тане закляття.
В тихім зірковім багатті
Тліє остання свіча.

Скільки триватиме ніч? –
Вічність. Накриє безодня
Приречених на безсоння
Кличе знов місячний німб.

Спокій безсмертних речей...
Місяць устрянув обличчям
В північ безмежну, величну –
Не відірвати очей.

Мені пощастило: наснився далекий докембрій.
Як ми визрівали на споді земної кори,
Як ми ще не мали релігій, дольменів, тотемів,
Як ми ще не знали ні мови, ні зброї, ні гри.
Ні страху, ні дрожу – віки без лихих дисонансів,
Єдинодолонний, єдиноможливий довкіл,
І ми визрівали в земнім напівсні- напівтрансі,
Без адових кіл, і без раєм воскрешених тіл,
Коли панувала вселенська воздвиженна тиша,
У лоні носила нас юна жіночність земна.
Ми були єдині. Ми були мудріші й добріші.
І мудрість свою залишили у древніх півснах.

Зорі - зорями, місяць - місяцем,
Вистачає наразі всім,
Всеодно, колись перебіситься
Найлютіша із наших зим.
Небо - небом, і сонце - сонечком,
Свій окраєць кожен – тримай:
Поглинайте, купайтесь, ондечки-
Ні кінця, ні краю нема!
Дні за днями, літа за веснами,
Хто у схиму, а хто в бомонд,
Видноколо комусь окреслене,
а комусь – тісний горизонт.
Хтось - горілкою, хтось- текілою
В світі бавиться у свята́,
І колись літами похилими
Стануть юні наші літа.
Люди обрані, й люди парії,
terra - їх богоданний край,
В межах космосу- лиш тераріум,
terra - пекло і terra – рай.