Дозволь вустам сказати те, що дмуть
Вітри в серцях сполокані дощами,
Та поцілунком не дозволь йому
Зректись грози, що в’юниться над нами.

Слова твої, без подиху – пусті
Як полотно, що зовсім не зворушно
Висить і припадає на стіні
Пилюкою. Але вливає в душу,

Його подобу, як слова в рядки
Поезія, буквально зі сторінки
Скипаючи у хіть, що явить дар

І від пера жадає відректись,
Від пустослів’я взятися до жінки
Спустившись ниць з її молочних хмар.

25.09.2022

Повір її не буде більше там,
На сторінках – між слів «тобі» і «безум»,
Не вигнеться овал її стегна
З чуттєвості написаних поезій

В подобу жінки з поглядом – між «я»
І «світ» в якому світ знаходить плоскість
Мого натхнення, голосу, ребра
В підніжжі ніг до темного волосся

Її страстей. (Моїх, моїх страстей
Де я кричав: візьми моє життя,
В обмін даруй хитливу безконечність

І безконечно муч!). Тепер слова
Лукаві між «пожадливість» та «втеча»
Не воскресять її, на жаль не воскресять.

02.10.2022

Напевне, що у тому зорельоті
багато нас і наміри свої,
які ми відкладаємо на потім,
не ефективні проти течії.

Надії тонуть, поки ми не проти
перелітати у чужі краї
і воювати на своєму фронті
у поки-що чужому житії.

Та знає небо, що оберігати,
кому до кого їхати, пливти
у руслі суєти і самоти...
а головне, кому відповідати
за те, що натворили окупанти,
яких караєш словом саме ти

Тече Дунай, тече за небокрай,
а я стою на березі крутому
і посилаю потойбіччю тому
моє необнадійливе... прощай.

Безодню зоресяйного огрому
відлунює на плесі водограй.
Якби ото по ньому і... додому
за обрії, куди тече Дунай.

Але душа відображає інше –
невидиме... і видиме здаля
душі моєї сяюче маля
як уві сні недавно і раніше
у пам’яті і це не є щось більше,
ніж зореліт по імені Земля.

01/23

Така пора, коли пора уже
судити ще учора несудиме,
історія повторює сюжет,
як виживати у холодну зиму.

Дивитися на голе негліже
і видіти опудала режиму
а заодно, як публіка ірже
на кутні із оскалами новими.

І це тоді, як я одна стою
серед зими на самому краю,
куди уже націлені ракети
на горе люду, що піде у лету,
а може, і на голову мою,
аби уже не снилися сонети.

(із циклу
«Листки відривного календаря»)
З невидимого фронту Минає все, що пролітає мимо,
і думається іноді, – невже
не бачать люди зрячими очима
полуду, типу зе й опезеже.

Не урятують солодощі диму
московії і не убереже
нікого ані капище чуже,
ані своє... бодай неопалиме.

Але і нині, нібито, свої
веселуни і клоуни-злодії,
що милять лижі у чужі краї –
це пасинки печальної повії,
що виливали відрами помиї
на посивілу голову її.

12/22

Вгамуй притьмом в собі жадобу тьми
Переверни спустошену клепсидру
На паліндром з притоками ріки
Яка тече до водоспаду світла.

Хоча твоя природа любострасть,
Розвінчана удень на ясний спокій,
В браслети ночі огортає час
Химерні яви, наче горло чокер

Блідих долонь. Зроби непевний крок
У золотисту сяянням повабність
Рука від сонця скине тінь приток

І втопить зір очей в притомну данність,
А ніч довершить скинувши порок
У круговерть нестримного жадання.

24.09.2022

Нема кому жалітися на втрати
і витирати сльози крадькома...
не обнадіюють нові пенати,
коли печалі юності нема.

Немає тих, кого мені згадати
не заважає поночі пітьма,
аби й мої далекі адресати
не уникали азбуки письма.

Чекаю пошту у моє сучасне
з минулого... хоча не знаю, де
у цьому світі. Може, і ніде...

Війна палає і надія гасне,
а Ніка очевидно та не ясно
показує, до чого все іде.

12.2022

За все тобі є прощенням любов!
Наперекір придурництвам й обману,
я серце віддаю тобі і кров –
я смертю буду, бо життям я стану!
Я смертю буду, бо життям я стану!

А пліснява брехні, як тятива,
натягнута безсилою рукою!
Як квітка в раю вічністю жива,
я зірваний, щоб гроб перепокоїть.
Я зірваний твій гроб перепокоїть

Щасливим був би ти в моїх краях –
розбудував би замки над оркестри.
Я єсмь любов. То ж, убиваю я.
Ми поруч знов, але цю помсту є́стим!
Ми разом – і кохання розреєстрим!

Сонет безсилий – бо ніхто не зна,
що відповідь: стіна, стіна, стіна!

Субота, 24 грудня 2005 р., Київ

Ще не зів’яли кетяги калини,
у золоті – берези, ясени...
за віттями зеленої ялини
ховаються поля озимини.

Уява вимальовує картини,
які собі лишаю до весни,
коли мине моя лиха година
примарою далекої війни.

Немає того, що собі бажаю,
але у кольоровому кіні
та ще й на двоколісному коні
катаюся округою Дунаю...
.............................................
а те, що дому рідного немає,
то де його найти на чужині?

11/22

Говориш: Я є християнином.
А точно кажучи ти є
Відвічний ворог України.
Ординське серце в тебе б’є.

Спадщину орди взяв на спину.
Гени ординські ввійшли в кров.
Ти став поплічником руїни,
Яку у край наш несеш знов.

Такі як ти, ідуть і гинуть
На нашій священній землі.
Їх кості у нас не спочинуть.
Гноєм стануть під нашим тином.
Не люди ви, ви москалі.
Вас не просила Україна.
24.09.2022р.

Ми одцвіли у маєві черешень,
зів’ялими упали у траву,
але живу одначе, ще живу,
коли перечитаю пару речень.

І оживе минуле наяву,
і від надій уже не буде зречень,
і серце не почує заперечень
словами на мелодію нову.

Побачимось під нашою зорею,
ночами я літаю ще до неї,
хоча, як і до тебе – уві сні.

Про те, що не було і має бути
у вигляді веселої покути
ти будеш сповідатися мені.

Ми повертаємось, таки,
по райдузі-дузі – веселці...
не поламалися весельця
у течії забудь-ріки.

На відстані душі і серця,
твоєї теплої руки,
що доторкається щоки
і досі ще пульсує-б'ється.

Минає і лихе, і темне
і ми згадаємо, напевне,
себе як перелітних птах.

Не обіцяє вирій раю,
але об'єднує, буває,
на протилежних берегах.

05/22

Ми розминулись, як були зелені
у цій перипетії житія,
а нині не отьмарять теревені
ані твоє, ані моє ім’я.

Обоє обережні та учені,
отак би і жили – і ти, і я
у цій взаємодії потаємній,
де я нічий і ти ще нічия.

Та нинішньому застує минуле,
аби і ти ніколи не забула
і я оті ілюзії досьє...

Усе, що є, не заважає мати
нові надії... хоч і не багато
є того, що заснути не дає.

05/22

Паде роса на молоді отави,
а у гаю зозуля закує
і стрепенеться серденько моє –
немає у минуле переправи.

А ти ще є, і я ще ніби є,
і десь цвітуть мої волошки, мальви...
і дивиться із відти світ ласкавий
із усмішкою на досьє моє.

Іще існую і тому скучаю,
хоча і знаю, що не допливу
до того краю, де я не живу.

Уже немає хати біля гаю
і нас обох... та іноді літаю
у пам'яті, у снах і... наяву.

Не вір мені, бо я собі не вірю.
Забудь усе, що було до сьогодні.
Життя перетворилось на сатиру,
І з ним частіше я тепер не згодний.

Пробач мене, бо я тебе пробачу,
І лиш повторюй все, що я скажу.
Ми знову перетерпимо невдачі,
Ми знову перетерпимо, прошу.

Забудь мене, хоч я тебе - ніколи.
І посміхнись, хоча би, на прощання.
Тікай подалі, й хай тобі не колють
У твому серці віра й сподівання.

Не вір мені, бо я тобі не вірю,
Покинь мене, й життя, мабуть, покращиш.
Та не плекай у серці ту надію,
Бо що дізнаєшся - ніколи не пробачиш.

14.05.2022

Коли б ти написала мені вірші -
свої б спалив, спалив би без жалю!
Вони нікчемні і вони найгірші,
я не сказав в них як тебе люблю.

Коли б ти заспівала мені пісню -
я б видалив всю музику свою.
Вона сумна, вона, буває, злісна,
вона не буде схожа на твою.

Коли б ти розказала мені казку,
тобі б повірив і розтанув в ній.
Навіть якщо б в війні зазнав поразки,
я б не розбив твоїх чудових мрій.

08.04.2022

На зло і всупереч війні
я ще сумую за тобою,
а ти пиши... пиши мені,
що мир уже не за горою.

Являйся знову уві сні,
не пропадай... війна війною,
а ми, роз'єднані водою,
неопалимі у вогні.

Хоча... за обріями – воля,
не мають біженці її
і марні марення мої...
одному воїну у полі
не випадає гарна доля,
яка веде в чужі краї.

Далекі ночі і недавні дні
висвітлюють у пам'яті моменти,
що з головою видають поета
на переправі і на мілині.

Ріка життя занурена у лету...
Ані у течії, ані на дні
її не перескочиш на коні
і не зіп'єш, у ступі перетерту.

Міняється небесне і земне,
ніяке не міняється на інше...
не чути того, що було раніше,
лиш іноді печально промайне –
далекі не покинули мене,
а ближні появилися пізніше.

Як уві сні... імла війни між нами...
як у печері...непроглядна даль
і пізньою тривогою ночами
сиреною озвучена печаль.

Як у кошмарі... знищені сезами,
залиті кров'ю цнота і мораль
і не сховаєш душу за вуаль,
розірвану ворожими руками.

Пече долоню лінія життя,
болить душа, ятрить сльоза кипуча...

блукає перемога неминуча,
з дороги вимітаючи сміття...
................................................
по ній іде
             усміхнене
                         дитя.

Історію переписала Буча.

Луною канонади на краю
оази долинає, – ще не вмерла...
і не холонуть ні серця, ні жерла
баталії за націю мою.

Поорані поля, міста і села
залізом у пекельному бою.
устелено у кожному гаю
тілами скотоферми Оруела.

Та сяє ореолами зоря
на обрії живучої планети –
опалені листки календаря...

Яріють епітафії, сонети –
при свічці
             кров'ю
                     із каламаря
дописують історію поети.

04/22

Якби ми знали ще маленькі,
що нас недоля не мине,
любила б я не Євтушенка
і малював би ти мене.

Тоді палітрою веселки
сіяло б личко чарівне...
була б я сонечко ясне,
а ти, напевне, соловейко.

Але розвіялись літа
і наше літо промайнуло,
і не поманять у минуле
непоціловані уста...
була сопілка, та і та
свої мелодії забула.

Неуловимі ті сюжети,
що розлучили нас, коли
тебе цікавили поети,
які дорослими були.

А я ще не писав сонети,
коли амури-янголи
у небі виткати могли
таємні наші силуети.

Та наче кола на воді,
усе пішло за течією
і ти не стала однією
моєю долею тоді,
коли єдиною душею
бувають душі молоді.

01/22

Були ми і щирі, й наївні
красуні – велика й мала:
одну величали – царівна,
трояндою інша цвіла.

Чекали нас лицарі вірні,
надія на долю була...
ми чули і когута, й півня,
а очі хотіли – орла!

А душі у вирій хотіли
і несли усіх журавлі
подалі від краю землі...
ми рано туди полетіли,
а чортики осиротілі
очікують нас у гіллі.

Веселкою з Божої пращі
майнула пора золота –
ота, що буває найкраща
у юні лелечі літа.

І досі караюсь нізащо,
що випала доля не та,
коли мою душу пропащу
бере у полон самота.

Та маю надію щоразу,
що пам’ять зі мною, аби
фантомами тої доби
являлись у мороці часу
вистави веселого класу
у вітті старої верби.

12/21

Була б і я надією твоєю,
якби не залишилась назавжди
цикутою цілющої води,
якої не жаліє Панацея.

Я не була тією однією,
яка рятує душу від біди...
душею ти і досі молодий,
а я уже давно бабуся-фея.

Та буду ще у пам’яті жива
і неприступна як високі гори...
ти – лицар без догани і доко́ру,
я – незабудка, мрія, сон-трава...
на півночі тече твоя Нева,
а мій Дніпро біжить у Чорне море.

О, мій Овідію в сутані,
не панікуй, не зарікайся...
міхи наповнені і чани
не протікають ще, на щастя.

Вітрила є і цілі снасті,
і гавані ще не останні,
і карта вигідної масті
упала на дороги ранні.

Лише одне ім’я у мене –
не Муза я, не Мельпомена
не Ліра у руці ізгоя...

ми на одній з тобою сцені...
перо ліричного героя
служити має Ойкумені.

Колись були у мене друзі,
а нині я один у хаті
не бачу ані їх у кузні,
ані вони мене у чаті.

Напевне, маю по заслузі,
що не стою уже на чаті
поезії... служу не Музі,
а Мельпомені пелехатій.

Але ілюзії не має
ані тверезе, ні під муху,
яка у неї сила духу...

а я деінде помічаю:
комусь – це азбука Китаю,
а іншим – закладає вуха.

12/21

У дикий край малої батьківщини
мене і досі манять міражі
старої хати під горою, тину
і терену на нічиїй межі.

У пам’яті колючої душі
на острові квітучої долини –
мале гніздо великої родини,
що розорили родичі чужі.

Та поки є фантазія і сили,
буває, піднімаюся на крила
чи уявляю, наче уві сні,
і дикий край, і колоски у полі,
і коровай, і той пучечок солі,
що у дитинстві снилися мені.

11/21

Зоря ранкова посилає чари:
палітру неба, золото і мідь
об’явлення, палаючі Стожари...
і тане обрій як гарячий лід.

Ніде немає видимої кари
і Божої боятися не слід...
Його любов, посіяна у хмари,
пронизує собою білий світ.

І не потрібно протирати шкелко...
вода тече і не міняє суть –
одна й та сама – як не каламуть...
і лід, і пломінь має наша ненька –
земля людей, де кольори веселки
свою красу із білого снують.

11.2021

Я поспішаю на урок.
Не буду ранити словами,
якщо найбільше помилок
ми наробили між рядками.

Почую не один дзвінок,
побачу декого між нами
і не поставлю у куток,
кого вважаю диваками.

Але про це – анітелень...
У нас одні і ті ж задачі –
лукавому давати здачі.
А поки-що – не до пісень...
у дачника найтяжчий день
у понеділок – день удачі.

Ніхто не знає достеменно,
якій кебеті завдяки
пересікаються таємно
непересічні диваки.

І чують їх у ночі темні
далекі душі крізь віки,
коли у небі ойкумени
комусь запалюють зірки.

І у жару, і в лютий холод,
де не посій – усюди родить
оцей колючий баламут...

його не помічають черті,
а він, усе одно, уперто
дивує небайдужий люд.

10/21

Помагаю осені як можу,
устеляю всі її путі –
гори, доли, урвища круті,
може, і зігрітися поможу.

Поспішаю на дороги ті,
де й вона готує тепле ложе
до зими... і це на неї схоже –
не журитися у самоті.

Та і я гуляю ще на волі
буревієм-козаком у полі...
хоч – шукай, а можеш, почекай,
поки сумно стане «аж за край»,
і дощами не оплакуй долі,
що недоля не дає «на чай».

10/21

І до мого саду залітає
фея коронована щодня
і щодня на себе приміряє
шати золотого убрання.

Іноді на подіумі плаю
одягає у руно ягня,
то у синє-вирі біля гаю
напуває рижого коня.

Та не умивається сльозою,
що не чує пісню солов’я,
що уже зима не за горою
і борей гукає, – ти моя!
О, цією ранньою порою
пізня осінь – це іще не я.

О, любий Данте, необачний друже,
у цьому світі вже давно не рай.
Ти у любові, бачу я – не дуже,
хоч у... сеансі – Боже, помагай!

Звичайно, я сама не надолужу
утрачене... тоді удвох... давай...
я заспіваю, – ой, не шуми, луже,
а ти... свою «Комедію» згадай.

Відродимо минуле до світанку
і ранньою весною, й восени,
але хоча б себе не обмани.

У затінку альковної альтанки
чекають нас цикути філіжанки
і потаємні спіритичні сни.

Нехай я буду Данте Аліґ’єрі,
який прямує із аїду в рай
до Беатріче... в аурі етеру...
а ти не одягайся і чекай.

Нехай це буде у новітній ері,
коли їх не осудить рідний край...
а ти лише одне не забувай –
відкрити вікна й зачинити двері.

Удача, може, нас не омине...
і ради еротичного сеансу
я прилечу.. хоча і мало шансу
тобі, живій, увидіти мене,
та ми, як у епоху ренесансу,
відродимо упущене земне.

* – однієї доби.
10.2021

А я не оглядаюся назад,
у часі чумакую помаленьку,
навчаю жовторотих пташенят
тій музиці, що ти на кобзі бренькав.

Про те, як наші зорі мерехтять
і їде Віз Великий... і Маленький,
і тьохкає у грудях соловейко,
і душі увертюрою звучать.

Та ми герої не цієї казки...
сьогодні я одна... на місяці
купаюся у зоряній ріці
і не чекаю на телячі ласки,
і не боюся зайвої поразки...
біжать ще за возами молодці.

Нема сьогодні, що було учора,
у юності та у літа мої,
коли співали інші солов’ї,
а в небесах сіяли наші зорі.

І журавлі летіли у краї,
де є тепло і далі неозорі,
і грає за горою синє море ,
а ми обоє й досі нічиї.

А що було, те й досі не минає
і азбукою Морзе долітає
у наші душі... точки і тире...
і ті слова, які зачарували,
і нотами високими звучали,
які ніякий голос не бере.

09/21

На довгій ниві житія
ми вічні ратаї, скитальці
і сонячні протуберанці,
коли зникає наше я.

І за поводирями націй
(неначе ми одна сім’я)
веде заручниками праці
усіх надія нічия.

Шукаємо, чого немає...
і, нібито, ніхто не знає –
ані шути, ні королі,
що за воротами Синаю
геєна душі очищає
і випиває сіль землі.

09.2021

О дивовижна річ це — інтернет --
Світ інформації та ще й облуди.
Далекі в ньому зближуються люди,
Знаходить Музу тут свою поет.

Уява мріям свій дарує злет,
Вони і розпросторюються всюди.
Аж поки не спадає сіть полуди
Й лещата розтискаються тенет.

І розчаровуємося щосили,
Сідаємо в реальності літак.
Бо з’ясувалося — не тих любили!

Робити треба, друзі, все не так.
І помічаєм раптом поруч милих...
І прозріваєм — ось любов свята!

30 серпня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Минає все... а регулярно – ночі,
дощі... і особливо уві сні...
тоді й літа третиною коротші
і ближчає до келії на дні.

І як не уповати, – аве, Отче,
ця чаша не докучила мені,
не угамовуй водопади днів,
аби летіти якомога довше.

Але не зупинити течію
ріки цієї у кипучу дельту
іще не вичерпаного десерту...

немає часу, на біду мою,
з останніх сил триматися уперто
за соломинку віри на краю.

08.2021

Дебіли від віршарства це — кастрати.
В них ампутоване чуття краси.
Це — вурдалацькі пекла голоси,
Що прирекли ПОЕЗІЮ на страту.

Сірятини це -- ланцюгові пси,
Заковані в шаблони дурнуваті.
У чорне хочуть все зафарбувати
Життєвої жахної полоси.

Та раптом бризне сяйво із блакиті,
І згине тьма, неначе та Мара...
О дерзновенні перемоги миті!

Чорти -- у герці й воїни добра.
Ті — вниз, ті — вгору, сонечком умиті.
І безконечна боротьба ця й гра!

26 липня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Я не сумую за стежиною
і за мелодією теж:
«кого чекала і любила я,
уже ніколи не вернеш».

Один, блукаючи пустинею,
і ти нікого не найдеш
порою нашою осінньою,
якій ніде немає меж.

Гойдає літо наші купелі
на синій Росі, у росі,
на плаї літ «у небесі»,
за азимутами на румпелі,
за хмарою на бані-куполі,
де ми потонемо усі.

Усе не випите – на сльози.
Ясніше – видиме здаля...
Минуле викосили коси,
п’янить отавою земля,

якою бігаємо й досі
то за синицею в поля,
то залишаємо на осінь
у небі свого журавля.

Але уже немає краю,
де є найвища висота
і сяє липа золота
свічею біля того гаю,
де пізні зустрічі, буває,
вертають молоді літа.

07/21

– Ми подорожні... маємо обоє
кудись летіти, іноді пливти –
то чайкою, то хвилею морською,
або росою і дощем іти.

В останню мить із пристані земної
полинемо у гавань... у світи,
де будеш ти не піною прибою,
а втіленням кінцевої мети.

Ніхто не знає, що буває потім –
чи буде кожне, як нове дитя
катарсису, чекати вороття
у інший час, чи десь на повороті
розвіємося пам’яттю у простір,
з якого нас черпатиме життя.

07/21

– Даремно в’яне наше літо...
уже й до осені пішло,
а ми чекаємо як діти
на особливе літепло.

Пора купатися й радіти!
За Посейдона ще було
як обіцяла Афродіта
втекти подалі... у село.

Не ті часи, не ті герої...
і не очікує нове,
і зачіпає за живе,
що буду піною прибою...
Немає раковини тої,
що на край світу попливе.

Харків — моє непорушне мовчання, прихований відчай,
Стримані сльози, втамовані крики, іронії лезо,
Місто, де спраглі думки застигають і спогади свідчать.
Харків — це зраджені мрії і рвучко закреслені тези.

Місто, в якому страхи оживають і сумніви глушать,
Тисне на мене й даремно Сумська мене сліпить вогнями.
В Харкові спокій тікає й байдужістю сковує душу,
Час розпливається, легшає й важко вернутись до тями.

Харків — це місто, де марні питання та рухи безсилі,
Серце не б’ється і розум холоне, і кров не гаряча.
Давнє минуле колишеться в пам’яті жовтим бадиллям.

Очі вдивляються вдаль та чомусь не сміються й не плачуть.
Харкове дивний, заблудлу вівцю порятуй і помилуй!
Радість і віру даруй, і немислимий усміх дитячий…

2021

За свободою й ризиком втрати грядуть неминуче,
Лиш обдурена пам’ять виловлює тільки первинне.
Обнадійливий промінь — тонкий і надміру сліпучий.
І епоха ніколи не визнає вголос провини.

Та народи постійно покару несуть за співучасть,
Потрапляють в лещата й занепад ніщо не зупинить.
А історія — то лише марення й хащі дрімучі,
Де призначено людству по колу ходити незмінно.

Гільйотини й розп’яття одвічно сміливцям судились
І посмертними лаврами їх увінчають потому,
А нащадки гортатимуть книги про них збайдужіло,

Навмання розставлятимуть впевнені крапки і коми
І життя розділятимуть вперто на чорне і біле,
Та про сумніви й страхи свої не розкажуть нікому.

2021

На те і сіячі, щоб діячі
із гаслами гасили їхні ватри...
іще шукають славу герострати,
сізіфи й діогени при свічі.

Висміювати ролі ці не варто...
хіба не ми ті самі шукачі,
актори погорілого театру,
коли від щастя губимо ключі?

Але палає сонце у зеніті
і виявляє тіні у тіні,
що застують сіяючому літу...

і тільки й того світу у вікні,
що промайне, неначе уві сні,
палітрою барвінку й первоцвіту.

06/21

Минають сірі дні і білі ночі
туманами окутують Неву,
а видяться Дніпрові сині очі,
які запам’ятала наяву.

Уже не прилечу... не перескочу
цю порожнечу, у якій живу...
боюся, запізнитися не хочу
на перше і останнє рандеву.

Але не перейду широке поле
весною, літом, осінню – ніколи
не гляну на волошку... хоч одну...
ще вірю, що побачу Україну,
тому чекай, я уві сні прилину
у нашу ранню сиву далину.