Говориш: Я є християнином.
А точно кажучи ти є
Відвічний ворог України.
Ординське серце в тебе б’є.

Спадщину орди взяв на спину.
Гени ординські ввійшли в кров.
Ти став поплічником руїни,
Яку у край наш несеш знов.

Такі як ти, ідуть і гинуть
На нашій священній землі.
Їх кості у нас не спочинуть.
Гноєм стануть під нашим тином.
Не люди ви, ви москалі.
Вас не просила Україна.
24.09.2022р.

Ми одцвіли у маєві черешень,
зів’ялими упали у траву,
але живу одначе, ще живу,
коли перечитаю пару речень.

І оживе минуле наяву,
і від надій уже не буде зречень,
і серце не почує заперечень
словами на мелодію нову.

Побачимось під нашою зорею,
ночами я літаю ще до неї,
хоча, як і до тебе – уві сні.

Про те, що не було і має бути
у вигляді веселої покути
ти будеш сповідатися мені.

Ми повертаємось, таки,
по райдузі-дузі – веселці...
не поламалися весельця
у течії забудь-ріки.

На відстані душі і серця,
твоєї теплої руки,
що доторкається щоки
і досі ще пульсує-б'ється.

Минає і лихе, і темне
і ми згадаємо, напевне,
себе як перелітних птах.

Не обіцяє вирій раю,
але об'єднує, буває,
на протилежних берегах.

05/22

Ми розминулись, як були зелені
у цій перипетії житія,
а нині не отьмарять теревені
ані твоє, ані моє ім’я.

Обоє обережні та учені,
отак би і жили – і ти, і я
у цій взаємодії потаємній,
де я нічий і ти ще нічия.

Та нинішньому застує минуле,
аби і ти ніколи не забула
і я оті ілюзії досьє...

Усе, що є, не заважає мати
нові надії... хоч і не багато
є того, що заснути не дає.

05/22

Паде роса на молоді отави,
а у гаю зозуля закує
і стрепенеться серденько моє –
немає у минуле переправи.

А ти ще є, і я ще ніби є,
і десь цвітуть мої волошки, мальви...
і дивиться із відти світ ласкавий
із усмішкою на досьє моє.

Іще існую і тому скучаю,
хоча і знаю, що не допливу
до того краю, де я не живу.

Уже немає хати біля гаю
і нас обох... та іноді літаю
у пам'яті, у снах і... наяву.

Не вір мені, бо я собі не вірю.
Забудь усе, що було до сьогодні.
Життя перетворилось на сатиру,
І з ним частіше я тепер не згодний.

Пробач мене, бо я тебе пробачу,
І лиш повторюй все, що я скажу.
Ми знову перетерпимо невдачі,
Ми знову перетерпимо, прошу.

Забудь мене, хоч я тебе - ніколи.
І посміхнись, хоча би, на прощання.
Тікай подалі, й хай тобі не колють
У твому серці віра й сподівання.

Не вір мені, бо я тобі не вірю,
Покинь мене, й життя, мабуть, покращиш.
Та не плекай у серці ту надію,
Бо що дізнаєшся - ніколи не пробачиш.

14.05.2022

Коли б ти написала мені вірші -
свої б спалив, спалив би без жалю!
Вони нікчемні і вони найгірші,
я не сказав в них як тебе люблю.

Коли б ти заспівала мені пісню -
я б видалив всю музику свою.
Вона сумна, вона, буває, злісна,
вона не буде схожа на твою.

Коли б ти розказала мені казку,
тобі б повірив і розтанув в ній.
Навіть якщо б в війні зазнав поразки,
я б не розбив твоїх чудових мрій.

08.04.2022

На зло і всупереч війні
я ще сумую за тобою,
а ти пиши... пиши мені,
що мир уже не за горою.

Являйся знову уві сні,
не пропадай... війна війною,
а ми, роз'єднані водою,
неопалимі у вогні.

Хоча... за обріями – воля,
не мають біженці її
і марні марення мої...
одному воїну у полі
не випадає гарна доля,
яка веде в чужі краї.

Далекі ночі і недавні дні
висвітлюють у пам'яті моменти,
що з головою видають поета
на переправі і на мілині.

Ріка життя занурена у лету...
Ані у течії, ані на дні
її не перескочиш на коні
і не зіп'єш, у ступі перетерту.

Міняється небесне і земне,
ніяке не міняється на інше...
не чути того, що було раніше,
лиш іноді печально промайне –
далекі не покинули мене,
а ближні появилися пізніше.

Як уві сні... імла війни між нами...
як у печері...непроглядна даль
і пізньою тривогою ночами
сиреною озвучена печаль.

Як у кошмарі... знищені сезами,
залиті кров'ю цнота і мораль
і не сховаєш душу за вуаль,
розірвану ворожими руками.

Пече долоню лінія життя,
болить душа, ятрить сльоза кипуча...

блукає перемога неминуча,
з дороги вимітаючи сміття...
................................................
по ній іде
             усміхнене
                         дитя.

Історію переписала Буча.

Луною канонади на краю
оази долинає, – ще не вмерла...
і не холонуть ні серця, ні жерла
баталії за націю мою.

Поорані поля, міста і села
залізом у пекельному бою.
устелено у кожному гаю
тілами скотоферми Оруела.

Та сяє ореолами зоря
на обрії живучої планети –
опалені листки календаря...

Яріють епітафії, сонети –
при свічці
             кров'ю
                     із каламаря
дописують історію поети.

04/22

Якби ми знали ще маленькі,
що нас недоля не мине,
любила б я не Євтушенка
і малював би ти мене.

Тоді палітрою веселки
сіяло б личко чарівне...
була б я сонечко ясне,
а ти, напевне, соловейко.

Але розвіялись літа
і наше літо промайнуло,
і не поманять у минуле
непоціловані уста...
була сопілка, та і та
свої мелодії забула.

Неуловимі ті сюжети,
що розлучили нас, коли
тебе цікавили поети,
які дорослими були.

А я ще не писав сонети,
коли амури-янголи
у небі виткати могли
таємні наші силуети.

Та наче кола на воді,
усе пішло за течією
і ти не стала однією
моєю долею тоді,
коли єдиною душею
бувають душі молоді.

01/22

Були ми і щирі, й наївні
красуні – велика й мала:
одну величали – царівна,
трояндою інша цвіла.

Чекали нас лицарі вірні,
надія на долю була...
ми чули і когута, й півня,
а очі хотіли – орла!

А душі у вирій хотіли
і несли усіх журавлі
подалі від краю землі...
ми рано туди полетіли,
а чортики осиротілі
очікують нас у гіллі.

Веселкою з Божої пращі
майнула пора золота –
ота, що буває найкраща
у юні лелечі літа.

І досі караюсь нізащо,
що випала доля не та,
коли мою душу пропащу
бере у полон самота.

Та маю надію щоразу,
що пам’ять зі мною, аби
фантомами тої доби
являлись у мороці часу
вистави веселого класу
у вітті старої верби.

12/21

Була б і я надією твоєю,
якби не залишилась назавжди
цикутою цілющої води,
якої не жаліє Панацея.

Я не була тією однією,
яка рятує душу від біди...
душею ти і досі молодий,
а я уже давно бабуся-фея.

Та буду ще у пам’яті жива
і неприступна як високі гори...
ти – лицар без догани і доко́ру,
я – незабудка, мрія, сон-трава...
на півночі тече твоя Нева,
а мій Дніпро біжить у Чорне море.

О, мій Овідію в сутані,
не панікуй, не зарікайся...
міхи наповнені і чани
не протікають ще, на щастя.

Вітрила є і цілі снасті,
і гавані ще не останні,
і карта вигідної масті
упала на дороги ранні.

Лише одне ім’я у мене –
не Муза я, не Мельпомена
не Ліра у руці ізгоя...

ми на одній з тобою сцені...
перо ліричного героя
служити має Ойкумені.

Колись були у мене друзі,
а нині я один у хаті
не бачу ані їх у кузні,
ані вони мене у чаті.

Напевне, маю по заслузі,
що не стою уже на чаті
поезії... служу не Музі,
а Мельпомені пелехатій.

Але ілюзії не має
ані тверезе, ні під муху,
яка у неї сила духу...

а я деінде помічаю:
комусь – це азбука Китаю,
а іншим – закладає вуха.

12/21

У дикий край малої батьківщини
мене і досі манять міражі
старої хати під горою, тину
і терену на нічиїй межі.

У пам’яті колючої душі
на острові квітучої долини –
мале гніздо великої родини,
що розорили родичі чужі.

Та поки є фантазія і сили,
буває, піднімаюся на крила
чи уявляю, наче уві сні,
і дикий край, і колоски у полі,
і коровай, і той пучечок солі,
що у дитинстві снилися мені.

11/21

Зоря ранкова посилає чари:
палітру неба, золото і мідь
об’явлення, палаючі Стожари...
і тане обрій як гарячий лід.

Ніде немає видимої кари
і Божої боятися не слід...
Його любов, посіяна у хмари,
пронизує собою білий світ.

І не потрібно протирати шкелко...
вода тече і не міняє суть –
одна й та сама – як не каламуть...
і лід, і пломінь має наша ненька –
земля людей, де кольори веселки
свою красу із білого снують.

11.2021

Я поспішаю на урок.
Не буду ранити словами,
якщо найбільше помилок
ми наробили між рядками.

Почую не один дзвінок,
побачу декого між нами
і не поставлю у куток,
кого вважаю диваками.

Але про це – анітелень...
У нас одні і ті ж задачі –
лукавому давати здачі.
А поки-що – не до пісень...
у дачника найтяжчий день
у понеділок – день удачі.

Ніхто не знає достеменно,
якій кебеті завдяки
пересікаються таємно
непересічні диваки.

І чують їх у ночі темні
далекі душі крізь віки,
коли у небі ойкумени
комусь запалюють зірки.

І у жару, і в лютий холод,
де не посій – усюди родить
оцей колючий баламут...

його не помічають черті,
а він, усе одно, уперто
дивує небайдужий люд.

10/21

Помагаю осені як можу,
устеляю всі її путі –
гори, доли, урвища круті,
може, і зігрітися поможу.

Поспішаю на дороги ті,
де й вона готує тепле ложе
до зими... і це на неї схоже –
не журитися у самоті.

Та і я гуляю ще на волі
буревієм-козаком у полі...
хоч – шукай, а можеш, почекай,
поки сумно стане «аж за край»,
і дощами не оплакуй долі,
що недоля не дає «на чай».

10/21

І до мого саду залітає
фея коронована щодня
і щодня на себе приміряє
шати золотого убрання.

Іноді на подіумі плаю
одягає у руно ягня,
то у синє-вирі біля гаю
напуває рижого коня.

Та не умивається сльозою,
що не чує пісню солов’я,
що уже зима не за горою
і борей гукає, – ти моя!
О, цією ранньою порою
пізня осінь – це іще не я.

О, любий Данте, необачний друже,
у цьому світі вже давно не рай.
Ти у любові, бачу я – не дуже,
хоч у... сеансі – Боже, помагай!

Звичайно, я сама не надолужу
утрачене... тоді удвох... давай...
я заспіваю, – ой, не шуми, луже,
а ти... свою «Комедію» згадай.

Відродимо минуле до світанку
і ранньою весною, й восени,
але хоча б себе не обмани.

У затінку альковної альтанки
чекають нас цикути філіжанки
і потаємні спіритичні сни.

Нехай я буду Данте Аліґ’єрі,
який прямує із аїду в рай
до Беатріче... в аурі етеру...
а ти не одягайся і чекай.

Нехай це буде у новітній ері,
коли їх не осудить рідний край...
а ти лише одне не забувай –
відкрити вікна й зачинити двері.

Удача, може, нас не омине...
і ради еротичного сеансу
я прилечу.. хоча і мало шансу
тобі, живій, увидіти мене,
та ми, як у епоху ренесансу,
відродимо упущене земне.

* – однієї доби.
10.2021

А я не оглядаюся назад,
у часі чумакую помаленьку,
навчаю жовторотих пташенят
тій музиці, що ти на кобзі бренькав.

Про те, як наші зорі мерехтять
і їде Віз Великий... і Маленький,
і тьохкає у грудях соловейко,
і душі увертюрою звучать.

Та ми герої не цієї казки...
сьогодні я одна... на місяці
купаюся у зоряній ріці
і не чекаю на телячі ласки,
і не боюся зайвої поразки...
біжать ще за возами молодці.

Нема сьогодні, що було учора,
у юності та у літа мої,
коли співали інші солов’ї,
а в небесах сіяли наші зорі.

І журавлі летіли у краї,
де є тепло і далі неозорі,
і грає за горою синє море ,
а ми обоє й досі нічиї.

А що було, те й досі не минає
і азбукою Морзе долітає
у наші душі... точки і тире...
і ті слова, які зачарували,
і нотами високими звучали,
які ніякий голос не бере.

09/21

На довгій ниві житія
ми вічні ратаї, скитальці
і сонячні протуберанці,
коли зникає наше я.

І за поводирями націй
(неначе ми одна сім’я)
веде заручниками праці
усіх надія нічия.

Шукаємо, чого немає...
і, нібито, ніхто не знає –
ані шути, ні королі,
що за воротами Синаю
геєна душі очищає
і випиває сіль землі.

09.2021

О дивовижна річ це — інтернет --
Світ інформації та ще й облуди.
Далекі в ньому зближуються люди,
Знаходить Музу тут свою поет.

Уява мріям свій дарує злет,
Вони і розпросторюються всюди.
Аж поки не спадає сіть полуди
Й лещата розтискаються тенет.

І розчаровуємося щосили,
Сідаємо в реальності літак.
Бо з’ясувалося — не тих любили!

Робити треба, друзі, все не так.
І помічаєм раптом поруч милих...
І прозріваєм — ось любов свята!

30 серпня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Минає все... а регулярно – ночі,
дощі... і особливо уві сні...
тоді й літа третиною коротші
і ближчає до келії на дні.

І як не уповати, – аве, Отче,
ця чаша не докучила мені,
не угамовуй водопади днів,
аби летіти якомога довше.

Але не зупинити течію
ріки цієї у кипучу дельту
іще не вичерпаного десерту...

немає часу, на біду мою,
з останніх сил триматися уперто
за соломинку віри на краю.

08.2021

Дебіли від віршарства це — кастрати.
В них ампутоване чуття краси.
Це — вурдалацькі пекла голоси,
Що прирекли ПОЕЗІЮ на страту.

Сірятини це -- ланцюгові пси,
Заковані в шаблони дурнуваті.
У чорне хочуть все зафарбувати
Життєвої жахної полоси.

Та раптом бризне сяйво із блакиті,
І згине тьма, неначе та Мара...
О дерзновенні перемоги миті!

Чорти -- у герці й воїни добра.
Ті — вниз, ті — вгору, сонечком умиті.
І безконечна боротьба ця й гра!

26 липня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Я не сумую за стежиною
і за мелодією теж:
«кого чекала і любила я,
уже ніколи не вернеш».

Один, блукаючи пустинею,
і ти нікого не найдеш
порою нашою осінньою,
якій ніде немає меж.

Гойдає літо наші купелі
на синій Росі, у росі,
на плаї літ «у небесі»,
за азимутами на румпелі,
за хмарою на бані-куполі,
де ми потонемо усі.

Усе не випите – на сльози.
Ясніше – видиме здаля...
Минуле викосили коси,
п’янить отавою земля,

якою бігаємо й досі
то за синицею в поля,
то залишаємо на осінь
у небі свого журавля.

Але уже немає краю,
де є найвища висота
і сяє липа золота
свічею біля того гаю,
де пізні зустрічі, буває,
вертають молоді літа.

07/21

– Ми подорожні... маємо обоє
кудись летіти, іноді пливти –
то чайкою, то хвилею морською,
або росою і дощем іти.

В останню мить із пристані земної
полинемо у гавань... у світи,
де будеш ти не піною прибою,
а втіленням кінцевої мети.

Ніхто не знає, що буває потім –
чи буде кожне, як нове дитя
катарсису, чекати вороття
у інший час, чи десь на повороті
розвіємося пам’яттю у простір,
з якого нас черпатиме життя.

07/21

– Даремно в’яне наше літо...
уже й до осені пішло,
а ми чекаємо як діти
на особливе літепло.

Пора купатися й радіти!
За Посейдона ще було
як обіцяла Афродіта
втекти подалі... у село.

Не ті часи, не ті герої...
і не очікує нове,
і зачіпає за живе,
що буду піною прибою...
Немає раковини тої,
що на край світу попливе.

Харків — моє непорушне мовчання, прихований відчай,
Стримані сльози, втамовані крики, іронії лезо,
Місто, де спраглі думки застигають і спогади свідчать.
Харків — це зраджені мрії і рвучко закреслені тези.

Місто, в якому страхи оживають і сумніви глушать,
Тисне на мене й даремно Сумська мене сліпить вогнями.
В Харкові спокій тікає й байдужістю сковує душу,
Час розпливається, легшає й важко вернутись до тями.

Харків — це місто, де марні питання та рухи безсилі,
Серце не б’ється і розум холоне, і кров не гаряча.
Давнє минуле колишеться в пам’яті жовтим бадиллям.

Очі вдивляються вдаль та чомусь не сміються й не плачуть.
Харкове дивний, заблудлу вівцю порятуй і помилуй!
Радість і віру даруй, і немислимий усміх дитячий…

2021

За свободою й ризиком втрати грядуть неминуче,
Лиш обдурена пам’ять виловлює тільки первинне.
Обнадійливий промінь — тонкий і надміру сліпучий.
І епоха ніколи не визнає вголос провини.

Та народи постійно покару несуть за співучасть,
Потрапляють в лещата й занепад ніщо не зупинить.
А історія — то лише марення й хащі дрімучі,
Де призначено людству по колу ходити незмінно.

Гільйотини й розп’яття одвічно сміливцям судились
І посмертними лаврами їх увінчають потому,
А нащадки гортатимуть книги про них збайдужіло,

Навмання розставлятимуть впевнені крапки і коми
І життя розділятимуть вперто на чорне і біле,
Та про сумніви й страхи свої не розкажуть нікому.

2021

На те і сіячі, щоб діячі
із гаслами гасили їхні ватри...
іще шукають славу герострати,
сізіфи й діогени при свічі.

Висміювати ролі ці не варто...
хіба не ми ті самі шукачі,
актори погорілого театру,
коли від щастя губимо ключі?

Але палає сонце у зеніті
і виявляє тіні у тіні,
що застують сіяючому літу...

і тільки й того світу у вікні,
що промайне, неначе уві сні,
палітрою барвінку й первоцвіту.

06/21

Минають сірі дні і білі ночі
туманами окутують Неву,
а видяться Дніпрові сині очі,
які запам’ятала наяву.

Уже не прилечу... не перескочу
цю порожнечу, у якій живу...
боюся, запізнитися не хочу
на перше і останнє рандеву.

Але не перейду широке поле
весною, літом, осінню – ніколи
не гляну на волошку... хоч одну...
ще вірю, що побачу Україну,
тому чекай, я уві сні прилину
у нашу ранню сиву далину.

Ступаємо на береги ріки
у течію, вируючу зі споду...
у дельту часу падають віки
історією у ту саму воду.

Немає волі з легкої руки...
і карою ледачого народу
стають його нові провідники,
що ніби... вигодовують свободу.

Але війна примушує іти
униз по крутояру косогору,
аби дивитися із низу вгору
на те, що досягає висоти,
коли іде у зоряні світи
у інший час, у відповідну пору.

05.2021

Ще маємось... почиємо у Дусі.
І Божі діти, і Його сини,
що вижили рабами у нарузі,
ще віруємо у пророчі сни.

Дістанеться і кату по заслузі
за наші перемоги без війни...
і воїну, і орачу, і музі –
причастя української весни.

Іще загляне сонце у віконце
земної долі... у небесний рай.
Не нарікай на опустілий край,
який не залишають оборонці,
і молячись Ісусовій іконці,
люби живих, а ворога... прощай.

01.05.21

З тягарем неосмислених сенсів повільно іду
І непевна хода не осяяна ангельським оком.
Подолання вершин – подарує гірку самоту.
Суховії завіють сліди нерозважливих кроків.

Хай зневірений розум шукає опору тверду
(А натомість втрачає останню надію і спокій),
Неможливо збагнути Всесвітній потоп на борту,
Бо даремні вершини такі, мов пошкоджений кокон.

А тому зупиняється час, розмивається сенс.
Постають у відриві од часу застиглі картини.
І усталені істини дуже ламкі, як безе.

Сьогодення уже не приховує вишкір звіриний.
І не дивно, й не страшно, що совість уже не гризе,
А впадають у вічі сніжинки, мов пух тополиний…
2021

Перецвітають проліски у лісі.
Ще й не було, а вже нема весни.
Сіяє сонце у блакитній висі,
а білий світ усе-таки сумний.

І є чого. У ньому стільки візій
од пандемії, голоду, війни
і до найголовнішої із місій...
але курей рахують восени.

Весна іде, ніщо не зупиняє
її повільний та невпинний хід.
І хай літує цей весняний квіт...

У буревії, у часи розмаю
мою, як і твою, частину раю
іще охороняє живопліт.

Наче вирушаємо в дорогу
як у перший і останній раз
вимолити прощення у Бога,
що напевне пожаліє нас.

А якщо ніде нема нікого
і не чути піднебесний глас,
то іду я сам до гаю того,
де у юності топтали ряст.

Ще літаю уві сні до тебе
то у лебединому ключі,
то як тінь у білому плащі...

а коли відчую біля себе,
зависають пеленою з неба
весняного літепла дощі.

04/21

Усе мине, а спокою немає...
це, наче, когнітивний дисонанс –
майбутнє є, минуле наступає
на п’яти і турбує повсякчас.

Єдине, що при цьому надихає –
це магія, що як і перший раз,
ніколи вже не залишає нас
байдужими до того, що минає.

Ну й що із цього? – запитає кожен
поет-філософ, публіки кумир,
що пише заяложене до дир.

Одне й те саме і йому тотожне
з пустого виливаємо в порожнє
і деміургу платимо ясир.

03.2021

***
Найтонша трепетність високих слів
Вражає більше, ніж пряма загроза.
Лишились незліченними щаблі
І напрями невивченими досі.

Як є мета, завжди існує спосіб,
Думками відірватись від землі.
Коли чогось не осягає розум,
Уява зблисне зіркою в імлі.

Таке тендітне плетиво видінь,
Такі непевні роздуми про суще.
Готує безлад мантію судді.

Суцільний спокій – мов напій цілющий.
Бездарні будні – маревно-бліді –
Вп’ялись у небо оком невидющим.

2020

Це явно означає, що тобі
уже байдужі радощі людини,
а я радію і твоїй журбі
за мною, і лихій годині.

Ти опинився на своїм горбі,
я почиваю у своїй долині,
а там, де кожен судить по собі,
немає золотої середини.

Та нині не однаково мені,
куди йдемо, веселі і сумні,
у цій земній і неземній юдолі...
Куди нас ця дорога не веде,
якщо і заблукаю де-не-де,
я буду залишатися на волі.

– Тобі «у сумі самоти»
до мене ще іти й іти
одному... пішки... як до неба.
А що іще поетам треба?

Тобі – дорога суєти
не так до мене як до себе,
мені до іншої мети,
де і поезія – плацебо.

Не висихає течія...
і тиха муза, а не я
на пару буде із тобою...
У неї вищий пілотаж,
і піруети, й епатаж...
а я побуду поза грою.

– Пообіцяй мені ці дні,
коли уже і лютий плаче,
і я чекаю на удачу
і на дарунки весняні.

Я́к не поділимо остачу,
усе тобі, а не мені –
і наші кольорові дні,
і ночі чорні та гарячі.

Усе, що випите давно,
показує глибоке дно
від мого берега до твого...
тече вода... усе одно
і з того, що було дано,
не залишається нічого.

02.03.21