З одного боку, нібито – орли,
а з іншого , мов когути, обоє.
Ой, людоньки! Закльовує малий
великого ліричного героя.

Але оба – мої учителі:
один – сонету, інший – параної...
А дисципліна – наче москалі:
ані війни, ні миру у двобої.

Та піднімайте руки догори.
Здавайтеся! Де білі прапори?
Але далеко куцому до зайця...

Сашуню, ти, як меншенький, покайся...
А ти його, журавлику, бери
на крилонька свої і ...опускайся.

18/12/18

До гавані далеко кораблю.
Вітрило не біліє, а линяє,
тому що довго плавати люблю,
і ліпшого нічого не буває.

Каюту драю, люльку не палю...
На палубі ночей не коротаю.
Я запрягаю вітер, а рулю
іти автопілотом дозволяю.

Не варто опускатися на дно
і не міняти курс на повороті.
Я засинаю юнгою на флоті,
а просинаюсь... О! Яке кіно!
Ні. Я не крейсер, та усе одно
не буду загрузати у болоті.

12/18

Не зайве обійматися. Найшло –
реалізуй веління свого серця.
Якщо даруєш іншому тепло,
то це тобі сторицею вернеться.

Цілуймо наймиліше на землі
у той момент, коли душа жадає.
Її лікують радощі малі,
коли тебе велике оминає.

І не жалій. Соромитися гріх,
що у людині чуємо людину
і тягне до своєї половини...
Плекай самоіронію і сміх.
Ми любимо, жартуючи, усіх,
та не на жарт кохаємо єдину.

Ще є у нас і милі, і єдині,
і так і має бути до кінця.
Немає золотої середини,
але бувають золоті серця.

Схиляється до терену калина,
яка йому весною до лиця.
За явором сумує яворина,
а молода чекає молодця.

Ідилія такою видається...
Але душі підказує сонет, –
поклич її і серце обізветься.

Найкраще соло все-таки дует.
Якщо поет не має дами 💕,
питається – який же це поет?

12/18

Яка красива цього року осінь!
Як дівчинка рудоволоса і смішна,
То сонечком всміхнеться , то заплаче
Нібито і весела, та усе ж сумна...

Я так люблю ії мінливу вдачу
І сум і холод вітром у вікно
Закривши очі, я у мріях бачу
Своєї осені барвисте полотно.2018

Зів'яли мрії. Отже восени
ще є надія маятись журою,
як це мені навіювали сни
далекою весняною порою.

Життя на перекаті мілини
змиває течія, а за водою
два наші неприв'язані човни
гойдає вир на лінії прибою.

Але на плаї іншої весни
мелодія далекої луни
покличе наші душі за собою...
А що літа? Гіркі як полини
не вернуться, не вернуться вони,
як і гора не зійдеться з горою.

11/18

Багатіями набрані борги
ініціюють націю до злету!
Така ідея додає снаги
і стимулює на нову вендету.

Міняють лики друзі й вороги.
Не в'яжуть лика інші пієтети.
Історію карбують не боги,
огранюючи два боки монети.

Непрошені, йдемо у небуття,
обмануті – чекаємо життя
достойного, але на тому світі.

У цьому лабіринті суєти
до істини нема кому іти,
але у пеклі є кому горіти.

09.2018

Сниться хата – недосяжна Мекка
у моєму вирії-селі
і знайомий змалечку лелека,
що приносить щастя на крилі.

Там йому не докучає спека,
як зимою десь у Сомалі.
Але як добитися нелегко
до тієї матері-землі.

Все збираюсь – осінню, зимою,
літом, перелітною весною...
А усе – і ніколи, й ніяк.

Птиці повертаються додому,
а мені у маєві ясному
світить за туманами маяк.

У нас одна історія.
Ця істина правдива:
радянщини утопія –
одне «російське диво».

А нині у окопі я
пильную нашу ниву,
а чорна акваторія –
то лінія розриву.

Під їхньою орудою
ніколи ми не будемо
ізгоями-братами.

В історії запишемо
і на віки залишимо
своїми ворогами.

09/18

Не уповаю на путі слизькі,
але кому не снилася дівчи́на
і почуття до неї – ще такі,
які шанує юна половина?

Ну а коли такі уже близькі,
то як не намалюється картина,
аби до неї почуття п'янкі
не уявляли пісню лебедину?

Веду її у шати з лободи,
аби із нею і погомоніти,
і цілувати синьоокі квіти...

Хоч уві сні вертаюся туди,
де у любові із роси й води
іще беруться у капусті діти.

center> 09.2018

Перекладаю ранки дощові –
на есперанто, мовою сонету.
Бринить сльоза росою на траві,
навіює непрохані сюжети.

Мої близькі й далекі візаві
не добачають видива поета,
як ми ідемо, а на мураві
вкорочуються тіней силуети.

На схилі літа і в зеніті дня
усе життя – одні оксюморони.
І лебідь у калюжі – каченя,
і грішному – далеко до покути,
якщо і тропи, і церковні дзвони
однаково і чути, і не чути.

09.2018

Міняють люди землю і себе,
її оази і своє обличчя,
аж хочеться у небо голубе
або у золоте середньовіччя.

Усе ще вищий меншого скубе
та ближньому, чого немає, зичить,
а те що є, усяк собі гребе,
лишаючи пустелю і паліччя.

Періодично струшує земля
воєнну епідемію Кремля
та ізолює цей тоталізатор.

Палає Україна нічия
і котиться цивілізація
у первісний Адамів інкубатор.

09/18

Напиши мені ще пару слів,
уяви, що я тобі цікавий
як далекий солов’їний 🎶,
і почуєш голос нелукавий,

і пізнаєш чарівний мотив
іншої пори, її октави...
І дорога наша поміж нив
заблукає у шовкові трави.

Та і я не той, і ти не та,
і не ті надії, поки осінь
на отави наші ронить роси.

Вибачай, що у твої літа
не тобі і не мої уста,
а нежданий поцілує коси.

09.2018

Іде і капле оп'янілий дощ,
такий не по-осінньому потрібний,
що хоч візьми тай у калюжу скоч
і затанцюй танок, йому подібний.

Хай на вербі його чекає борщ,
а ти не зазіхай на цю обідню,
але мерщій чоло своє наморщ
і занотуй оказію вечірню.

І хай у ринві буде каламар,
твоє перо підточує комар
або води як Буратіно носом.

У тебе є Мальвіна, ти – П'єро,
мокай у ту калюжу те перо
тай уперіщ
           сонетом
               криво-косо.

   09/18

Надія є. І це немало,
коли ще є вітрила.
Недоленька причарувала,
та не приворожила.

У неї запасні причали
і є попутні крила.
Її йому подарували
і душу відпустили.

І ось вони на перехресті –
заручники тієї честі,
що іноді, як путо
перепиняє на порозі. ..
З недолею – не по дорозі,
а долею забуті.

09.2018

У небі мріє перша павутина.
Луною лине гомін у поля.
Стихає вітер. Може, відпочину,
коли зайде за обрії земля.

І я душею у майбутнє лину.
Вітрило долі видиме здаля,
мов кетяги червоної калини
і чорна переорана рілля.

Само собою, літо проминає
і осінь самозваною гряде.
Але не проминає де-не-де
ілюзія дарованого раю.
Тому одвіку спокою немає
ніколи, і нікому, і ніде.

09/18

У засіки збирають до зернини
надії наші руцями селян.
Тече руно. А дощ із полонини
вже орошає вруна і поля.

Із піднебесся пісня журавлина
гойдає у колисці немовля.
Йому дається істина єдина –
журитися не пізно опісля.

У вирій відлітає тепле літо.
І сонечко не може обігріти
за обріями синій небокрай.

Але радіє арій і ратай.
Йому, найголовнішому у світі,
дарує осінь щедрий урожай.

03.2018

Не так лякає небо крутія
як, може, помогти йому бажає
найти своє утрачене ім'я
і не шукати вирію до раю.

Такі уже закони житія,
що кожен має те, чого немає,
як мила наречена нічия
або дощі нараяні у маї.

Якби на перепутті у сезам
не спокусився яблуком Адам,
які плоди вкусили би онуки!?

На Каїна не був би схожий Хам,
а Мухамед не видумав іслам
і не чекали б на пекельні муки.

09/18

Підійшла Японія до краю.
Закуріли їхні острови.
Все, що Будда нації бажає,
в руцях православної Москви.

Від Кремля до самого Китаю
все гниє з одної голови.
Явно клепки їй не вистачає,
а на пласі – піки й булави.

Рашею керують поторочі.
Кожному і кожній – по керму.

По кормі парафія не хоче.
Їй – місток у пекло – у Криму...

Самураю мало тамагочі,
харакірі хочеться йому.

08/18

Якщо поезія не та,
не тими пишеться словами,
не ті озвучують вуста,
то перечитую Хайяма.

І даленіє суєта.
А десь за синіми морями
веслує наша самота
і чує опери ті самі.

Лукаві зорі із небес
перемовляються зі мною,
віщують ласку поетес
бодай ліричному герою...
А за широкою рікою
        луною –
                арії із мес.

08.2018

Тече, вирує і шумить вода,
нестримна у найвищій іпостасі.
Немає дамби, ані невода
чинити опір цій кипучій масі.

Сльозою, поки горе – не біда,
і гіркотою на іконостасі,
і кровію, коли іде орда
за сатаною у попівській рясі.

Та буде ще і радості сльоза,
веселкою заграють небеса,
і змиється усе лихе грозою.

Омиємо свободу у росі,
і люди називатимуть усі
новою Україною-Русою.

08.2018

За істиною правди не буває.
Ачей вона у кожного своя:
існує его, та немає раю,
а пекло раю – віртуальне я.

Сувора правда жити заважає.
Та маємо миритися щодня,
аби душа, доведена до краю,
не канула за межі житія.

А ще, коли і нерви не сталеві,
і є такі обставини життєві
що і святого плутає лихий,
коли лише на ирій уповає,
а змія у собі не подолає...
А як Йому?
                    Воістину – святий.

08.2018

Які роки, які твої літа,
напоєні джерельною водою!
Русалкою цілуй мої вуста,
заворожи і піду за тобою.

Залоскочи і хай несе вода
і забирає у твої покої.
Не забувай, що ти є саме та,
якою снив і марив за якою.

Але у цьому світі не слова,
не наші мрії справджують надії.
І сподівання наші – трин-трава...

Хай не болить нікому голова,
а перелесник хай собі радіє,
що ти ще є – реальна і жива.

08,2018

Сідає літо у свої човни,
відчалює, тай осінь доганяє.
І падає луною за лани
провісниця нового урожаю.

Грозою упилися баштани.
Лютує небо – блискавки метає.
Доспіли гарбузи та кавуни
і є чим поділитися навза́єм.

Ачей і ти ще нібито жива?
І ще нівроку, хоч уже вдова
і маєш те, чого душа бажає.

І повні закрома, і гаманці...
Та, може, аж у самому кінці
хто як не я тебе іще згадає.

08/18

Веслує літо в заводі ріки,
де поїть таїна латаття біле,
і дотики, «нечаяні», руки,
і наше все, що не переболіло.

Стоять човни – прив’язані таки
до нашої верби, що не зотліла.
А біля неї, чи не ті пеньки,
якими ти у юності вертіла?

І я, мов пень дубовий до верби,
надію маю, гей би та якби
на старості хоча би прихилитись.

Та, що то є – просити на своє?
Коли минає наше житіє,
лишається на ідола молитись.

08,2018

У мене є один секрет на двох,
та я його нікому не розкажу,
інакше буде, – ах! А то і, – ох!
Хоча і не замурзався у сажу.

Є і сюжет один із багатьох,
якими я нікого не принаджу,
хоча один стараюсь за сімох
і не зважаю на удачу вражу.

Я не боюся теплих, ніжних слів,
ще не забутих щедрою душею,
аби не розлучатися з тією,
якою ще у мріях дорожив...
І це єдине із таємних див
за обріями, плаями, межею.

08/18

Що є, то є! Рубаю із плеча.
Ні міфами, ні радістю, ні горем
уже не завоюєш читача,
якому завше по коліна море.

Беруся до пера як до меча
і невідомо, хто кого поборе.
Арена потребує глядача...
« Гори, гори, моя вечірня зоре!»

Та що із того, що завізно там,
де запрягають лебедя і щуку?

Але і раку буде за науку,
що словом відкривається сезам.

До істини ключі даються нам,
але закрита чарівна шкатулка.

08.2018

Кому цілуєш очі уві сні
і не літаєш феєю до мене,
як це не раз бувало навесні,
коли були ми юні і зелені?

Чому забула мрії чарівні
веселої моєї Мельпомени,
коли ми залишалися одні
у таїні невидимої сцени?

Та не питаю, чи не сняться ті,
надіїі наші світлі, золоті,
напоєні жагучою любов'ю.

У тебе інші очі над усе,
якщо і досі магія несе
у ролі не моєї, а чужої.

Відмірює нам доля небагато,
та найсумніше у юдолі цій,
що мало віри у можливе свято
по доброті і щирості людській.

Червиве опадає. Та раніше –
із ким п’ємо, буває, на коня?
Лікують окаянного не вірші,
і не солодка, навзаєм, брехня.

Ідейні поні рвуться до олімпу,
хоча й у люди ще не пізно йти,
якщо не заважає сяйво німбу.

Чого вартує дурня обійти?
І наче є коли і як, та ніби
не меншає цієї суєти.

08.2018

Які багаті ниви і гаї
весною, літом, осінню, зимою...
Які ми не косили врожаї,
коли не повінчалися з тобою!

У тебе – осінь, а літа мої
лишаються за нашою рікою.
Між нами сиве плесо течії,
коли ми не побралися весною.

А час летить і каже, – селяві!
Немає щастя ані на Неві,
ні у Дніпрі. Одні жалі та біди.

Іде війна за наше і чуже.
То, може, розписатися уже,
що ми не пара, а чужі сусіди?

08/18

Уже нелегко й поле перейти
і вижити одному – ой, нелегко.
Оглянешся на спалені мости,
усе одно до обрію далеко.

А мусиш не летіти, а іти,
долаючи і холоди, і спеку
у цій хиткій юдолі суєти,
очікуючи долю як лелеку.

І рахувати ночі до весни,
пірнаючи у марева і сни.
Ні мрії, ні надії за душею...

А попереду осінь і зима,
і десь вона чекає ще, сама,
що ми не розминемося із нею.

08.2018

Щемлять серця і душі ще болять
за втраченими юними літами.
Екзамени усі здали на п’ять.
Осінні теж уже не за горами.

Ріка несе віночки із латать
у синю лету за семи морями.
На караулі ангели стоять.
Завізно у Харона із човнами.

Така свобода вибору тепер,
що і старий як юний піонер
готовий і нікому не потрібний.

І за плечами кожного сума,
аби не говорили задарма,
що ти дурний лише тому, що бідний.


08/18

У мене є єдина і одна.
А хто не розуміє цю різницю,
нехай згадає, де його весна
і як весною осінь молодиться.

А поки літо, є лише вона
чужою полонянкою столиці.
І хай не роз’єднає нас війна,
а я не об’єднаю ваші лиця.

Усе іде, усе кудись тече.
Минуле розливається рікою.
Вона уже не кличе за собою.

А ти моє надійніше плече,
аж поки і тобі не допече,
що не були ми нерозлийводою.

08.2018

Немає друга істинного, свого,
душа якого – на семи вітрах,
і наче, навертаєшся до Бога,
коли твій успіх у його очах.

Такою є і суджена, і мила,
з якою лиш тобі і повезло.
І, може, лиш одна і підкорила,
що іншої такої не було!

У небі явно ті ще бюрократи!
Але своїх уміють парувати
і в юні, і у зрілі вже літа...

Якщо сама помітила поета,
який тобі присвячує сонети,
то ти одна-єдина – саме та.

08/18

Позичимо сюжети у Шекспіра.
Якщо є пара, буде і дует.
У ролі короля, Ромео, Ліра
не маємо відбою у Джульєтт.

Аби лише заточена рапіра,
якась медаль на фоні еполет,
тоді Амур і вибере кумира –
на щастя чи на горе амулет.

І являться улюблені герої.
Кохання запалає у двобої
об’єднаної арії сердець.

Тоді й сонети будуть як вінець
усього, що увінчане любов’ю –
негаданий і радісний кінець.


08.2018

В думках не зринули бажання, коли зірки униз летіли,
Вона угору не дивилась, приречено ковтала сльози.
Вона – легкий весняний промінь поміж судилищ і святилищ.
Вона вчинила нерозважно, не відчуваючи загрози.

Цікаво, де вона? В пустелі посеред ангельських потилиць,
Там, де скляні пречисті висі від неї не приймають позов?
А, може, просто і звичайно, коли іще не звечоріло,
Аби збагнути непрожите, мандрує небом у пірозі?

Вона – ромашка в чистім полі, яку спалив пекельний дотик,
Її світанки – без кохання, її самотність – океанна.
Відчайні крики у мовчанні почути був нездатним жоден,

Вони розтанули у тиші. Для неї літо – ненастанне.
Лети ж туди, сумлива німфо, навіки із дитинства родом,
Де час давно уже не плине, де вічність перев’яже рани.

2018

Невесело безжурному мені
дивитися на бісову роботу,
що люди в основному-то смішні,
такі смішні, аж плакати охота.

То забавляють Марса на війні,
то як орфеї ударяють струни,
то забувають звуки чарівні
і лаються як ідоли Перуна.

Але у цьому світі все не так.
І з букви ем заслужений чудак
натягує на деко арфи нерви.

І падають із неба деркачі,
і уночі вичитують сичі
науку осовілої Мінерви.

07.20l8

Коли її чекаю, оживаю
і серце б’ється, і пульсує кров,
і лірою душа моя співає,
і сила духу оживає знов.

І сумно аж за край, коли немає,
неначе я за іншою пішов
стежиною утраченого раю,
де на землі кінчається любов.

Але й тоді лишається надія,
і віра є, що не покине мрія,
і не одна чекає ще весна.

Якою б не була моя дорога,
усе одно єдиною у Бога
мелодією слова є вона.

07.2018

Усміхнена далеч зробила невпевнений порух,
Освітлена темінь соромилась бути собою,
Здавалось, що вічність минула уже відучора
І час половину життя відібрав у двобої.

Відкрита душа – то розчинена скринька Пандори,
А розум горлає святенником за аналоєм.
Та найголовніше зі мною, – навіки і поруч,
Хоча сьогодення іще й не такого накоїть.

Іде стрімголов, шкереберть очманіла епоха
І дати їй раду ніхто наодинці не зможе,
Бо їй наші прагнення – мовби об стіну горохом,

Її наші світлі пориви ніяк не тривожать.
Безцільно плетуться сміливці і страхополохи.
Хизується владою час – обважнілий вельможа.

2018

***
Нема тунелю – тільки крок.
Немає світла – біла вічність.
На переправі жде паром,
І невідомість блідо світить.

І передзвонює небес
Така близька невідворотність.
Фігура вбрана у рябе
Траву між зорями толочить.

І поля перекотиміф,
Й життя – безмежна шахівниця.
На вітрі доля тріпотить,
Мов на трепеті обрис листя.

І таємниця небуття
Запаморочлива й пречиста.

26.06. - 03.07.18 © Василь Кузан

В кімнаті розливає запах м`ята,
Не килим на долівці - очерет,
На стінах осока - ще не прим"ята,
Вже хата вся - зелений мов намет.

Дажбоже мій, ти - чарівник, естет,
Уявою душа твоя багата,
Зеленого вогню створив бо злет -
Оцю красу земну - зелені свята.

Здається в день цей - репає асфальт,
І упирі ховаються по норам.
Природа лік дає слабим і хворим,
Звучить її глибокий, чистий альт.

Здається, мій народ увесь співає,
Його здоровий, вільний дух літає!

7504 р. (Від Трипілля) (1996)

***
Вітер такий, що згинає проміння –
Буря наснилася травню сьогодні.
Птахи голодні, бо крихти й насіння
Зметено метеослужбами. Годні

Плакати, падати на териконах
Міста, що плодить сміття інтелекту.
Дехто читає слова на іконах,
Але не вірить… а далі по тексту.

Заповідь перша… Бажання на грані.
Зброя під стрихом готова до кари.
Бджоли збирають із квітів герані
Видимість віри. Блукають отари

Там, де ні світла, ні Бога, ні пари…
Лиш одинокості відблиски ранні.

02.05.18 © Василь Кузан

Куди кому, а ратаю – до краю...
Виполюю у полі лободу.
А як чортополохи помічаю,
десятою дорогою іду.

Лукаве й гонорове оминаю,
і гуру, і фігуру обійду,
нікому нагая не обіцяю,
нікого за собою не веду.

Але оскому маю на ніяке.
Байдуже, чи зоїл то, чи піїт –
прощаю без’язике, язикате...

Не уповаю на лукавий рід,
а те, що має бестії ознаки,
записую у чорний кондуїт.

04. 2018

Повертаю до себе, додому,
на забуті круги нічиї.
І пригадую риси знайомі,
і вуаль на обличчі її.

Таланило мені на хороми:
то левади, то темні гаї,
то із нею у місті чужому
ми ішли у кіно як свої.

Але доля її не любила,
а у мене урізала крила,
розвела через ріки мости...

Як не зводили різні дороги,
та уже натомилися ноги
і до неї далеко іти.

03.18

Сон дорогого коштує, коли
являєшся такою ж молодою,
як і тоді, коли ми ще були
щасливими. І ти, і я - з тобою.

Літали і над нами янголи.
Ішли дощі і падали росою,
де ми нектари юності пили
і називались - нерозлийводою.

Але, буває..., буде уві сні,
ти знову руку подаєш мені...
Чого лише у світі не буває?
І ми йдемо. І сонце угорі
бажає нам до самої зорі
шукати час утраченого раю.

03.18

Ярило б’є у тулумбас.
Весна - ось-ось і засіяє.
І грішно убивати час,
коли на це часу немає.

Уже вибрикує Пегас.
Усе – у повені розмаю.
Які мотиви! А на нас
ніхто уваги не звертає.

Зима пручається, проте
весни осоння золоте
пробилося озиминою.

І сині проліски мої,
і непомітні ручаї
бринять прозорою росою.


03.18

Я не видумую, пишу,
допоки є іще чорнило.
Не очорню, а залишу
своє – парафії Ярила.

Пишу собі і не грішу,
малюючи небесні сили.
У пам’яті моїй ношу –
ясне, прозоре, зрозуміле.

Пересихає каламар,
моє перо ще не орлине,
але надія не покине.

Не вичерпався Божий дар,
якщо літає поміж хмар
душі моєї половина.


03.2018

Слова, слова... Яка то сила
тобою має володіти,
аби вони не спокусили
наївну душу неофіта.

Які то музи і світила
сприяють юному піїту
іти за ними до могили
і оминути сіті світу.

Але не буде оправдання
на цьому світі і на тому,
якщо погасне зірка рання.

І не поможе покаяння
ні у літах, ні молодому,
коли мине очарування.

03.2018

Ще десь блукають Ельмові вогні,
і шерхнуть очерети у болоті,
і чуються рулади голосні
невидимої птахи у польоті.

І досі бачу цяточки одні
у голубій небесній позолоті,
і чую, наче на тугій струні
вібрує тиша на найвищій ноті.

І ...падає. Але на те й поет,
аби одного разу у сонет
занотувати видиво далеке.

О! Чуєте? Лунає з висоти
мелодія такої чистоти,
аж завмирає луговий лелека.

03.2018

Згадалося, давно то все було.
Як зовсім юним мать хотів дружину:
Була щоб сама гарна на село,
Палка, струнка, пливла, а не ходила,

Товстіш руки заплетена коса
І голос солов’їний, серцю милий.
Із перцем дівка, зовсім не проста,
Кохали щоб і на руках носили.

Покрила сріблом осінь золота
І думи зморшками чоло укрили,
Немов вода біжать мої літа.

Та хоч змінився ззовні образ милий,
Говориш ти, що вже не молода, –
Носитиму до самої могили.