Є коли і є чого радіти
і немає у надії меж,
поки посилає ще привіти
та, яку у серці бережеш.

А коли іще буяє літо,
а у неї мандри та кортеж,
не очікуй вірної кубіти.
Що було, ніколи не найдеш.

Не очікуй унісону серця.
Іншому луною обізветься
магія, якої не було.

І надія іскрою погасне
у її очах, але не ясно
ще, кому із нею повезло.

07/19

Підсохлий сад пожадливо напивсь.
Дощі зомлілу землю відпоїли.
Од хмар свинцевих сіро-бура вись
Хлюпнула пригорщу природі сили.

І світ неначе заново родивсь.
І зелень звеселіла забуйніла.
І спека враз поділася кудись.
І у дерев повідростали крила.

Та це лише одна відради мить –
Коли Земля загрозливо тепліє…
Як черстві душі руйнівні спинить?

І повернути людство все – до мрії?
Де тчуть Боги любові злотну нить
Й добра криниця повна й не міліє?!

28 червня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Що не царі, то у твоїй короні.
За очі карі і за голубі
лукава доля вибілила скроні.
І як не потонути у журбі?

Он повновидий сяє з оболоні
як вишитий цілунок на габі.
І лоскотно, і солодко тобі,
коли торкаю лінії долоні.

І сьоме небо бачимо здаля,
і зоряні смакуємо суниці,
і очі в очі заясніли лиця...

Гадаємо, що буде опісля,
якщо тримаєш у руці синицю,
чекаючи у небі журавля.

06/19

Кує зозуля і віщує літо
гарячі ночі, а не самоту,
якою не умію обігріти
не іншу, не чужу, а саме ту.

Кінчаються сонети і привіти,
осипалися липи у саду.
І думаю, що у юдолі світу
до осені такої не найду.

Хіба що уві сні, у хороводі
ідуть знайомі пасії – і горді,
і ті, що не жаліли полину...

Усіх імен уже й не пригадати
і майже кожну можна обіймати,
але у кожній впізнаю одну.

06/19

Я опишу жагу надій,
оману у нірвані,
а ти малюй у сазі цій
оази у тумані.

І не сумуй, і не радій,
що я на тебе гляну...
Ачей одному і одній
уже – не до роману?

Якщо не клеїться дует,
не поєднає і сонет
поета й поетесу.

Наяду милує сатир.
А що не ляже на папір –
не має інтересу.

05/19

Уперте серце не зворушу,
а доля милує мене...
У неї небо ще ясне,
а я уже чекаю стужу.

Якщо недоля омине,
то завоюю юну душу,
зігрію ♥ кам'яне.
Хоча і каюся, а мушу.

Упала карта із небес
і я уже умію – без
такої милої, моєї...
і з нею — цінувати час.

Але нікому не до нас,
якщо і я один у неї.

05/19

Надійне серце і плече –
не ти і я, а ми з тобою.
У кого не було такої,
що так і гріє, і пече?

І у твої, й мої покої
усяка всячина тече...
Та обнімають гаряче
гарячі руки молодої.

О! Як не спопелити дні,
коли стаємо ми одні
одною спільною душею?

Писали вила по воді,
яка ми пара, ще тоді,
коли ти не була моєю.

05/19

Минає все у цьому світі
і пропадає у імлі
моя весна. А наше літо
стартує на чужій землі.

Воно у Африці, Єгипті
дарує радощі й жалі.
Журою душі оповиті
несуть додому журавлі.

Із ними і тебе чекаю.
А засумую аж за край,
то не барися, прилітай.

У тебе сонечко сіяє.
У мене місяць – із-за гаю
ще усміхається. Нехай.


04/19

Ми заблукали із варяг у греки...
І на одному березі ріки
обоє ми уміємо, таки,
любити так, аби побити глеки.

На відстані і серця, і руки
мені – на прощу, а тобі – у Мекку...
У часі розминулись на віки,
у просторі – на милі і парсеки.

У цьому ще трагедії нема.
Показує, буває, cinema
ще не такі у повісті сюжети.

Аби не переводилися дні,
наповнюються марення нічні
романами у юної Джульєтти.

04/19

Я уявляв берізкою тебе.
А нині, на майбутнє не колишня,
ти у саду моєму – дика вишня,
а наді мною – небо голубе.

– Я не святий, а ти іще не грішна, –
обманюємо іноді себе.
Навіщо – «А», коли немає «Бе»?
А доля... доля не буває вічна.

Дороги наші на усі боки
заплутані, і далі навпрошки
куди не йди, а їм кінця немає.

Але нехай надія об’єднає
усі іще не пройдені стежки
на лоні воскресаючого краю.

28/04/19

Як літні трави спалений той час,
Коли стояли ви в самотній волі.
Козацьке сонце зігрівало вас
Під вітру колискову в Дикім Полі.

Моря кочовників пропали враз,
Ви ж залишилися подібно солі.
Прихильники несяючих прикрас,
Озброєні та, наче правда, голі.

Так довго пильнували степ самі,
Що стали нелюдимі та німі?
На скіфську озивалися востаннє?

На істуканській загриміть ізнов!
Чи як жадаємо гучних розмов,
Вам кам'яного хочеться мовчання?

2018 р.

Минають ночі. Дні за днями
летять у сиву далину,
де сонце люляє весну
і літо вже не за горами.

А доля має на кону
усе, що визріло між нами,
іще не сказане словами
і не доказане зі сну.

Але за синіми морями
і за широкими лісами
птахи із вирію летять.

І я радію – у віконце
до тебе заглядає сонце
і обіцяє благодать.

04/19

Мовчати, солодко зітхати –
така оказія у нас.
Погода б'є у тулумбас,
але заказано – мовчати.

Пенати кликали не раз
ховатися у наші шати...
І забуваємо на час
свої оази і пенати.

Та як не перейти ту грань,
коли минає таємниця
і понесе у світ жар-птиця
цю наготу недомовлянь?
Ми помилялися. Поглянь,
яка вузька стає границя.

04/19

Гойдає вітер тучі, гай
і заколисує берези.
Йдемо до себе як по лезу,
обоє п'яні... аж за край.

А розлучаємось тверезі.
І як ся стало, не питай.
У тебе свій домашній рай,
у мене – магія поезій.

Ти щезла як моя луна
у шумі молодого гаю
і цілу ніч тебе немає...
І знову – проза. Ти одна
і я один у склі вікна
тебе із вирію чекаю.

04/19

Така шляхетність у твоїх очах –
Емоції, весь розум, полонила.
Там бачу вись, куди возносять крила,
Яка вгорі тремкоче на вітрах.

Небесна світлосте, указуй шлях
І еталоном із чеснот будь, мила!
Лиш ти мені великий світ одкрила,
Енергію дала, що має птах.

Вино страждань моїх – в твоїй долоні.
Історія то мук твого єства,
Це таїна, де прірви є бездонні…

Краса стосунків – сфера то нова!
Ідилія, мов на природи лоні…
Й од щастя загубилися слова!

20 березня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Крізь морок часу – плями полум’яні
І викривляє зір картину світу.
Ніколи не дізнатися зарані,
Які іще дороги нам відкрито.

Наступний день – старанний ошуканець –
Запрошує лише йому служити.
Він жорстко покарає неслухняних:
Зламає вщент, просіє через сито.

Куди іти, чого іще бажати?
Безсилий розум і туман усюди.
Оця весна, як Феська язиката,

Іде-бреде примарним чудом-юдом,
А час – глухий, сліпий імпровізатор –
Завжди наосліп милує і судить.

2019

Усе частіше сняться карі очі
та усмішка симпатії моїх
далеких літ – веселих і сумних
у таїні немеркнучої ночі.

І я літаю, як раніше міг.
Зелений вітер ласкою лоскоче.
Це означає: сни мої урочі,
весна переступає за поріг.

Та це не означає, що й вона,
як неминуча повінь і весна,
прилине знову казкою до мене.
Хоча, звичайно, іншої не жду,
та у чиїсь обійми упаду,
аж поки сниться маєво зелене.

01/03/19

В безумній круговерті, крізь вічний гул і гамір,
Де балачок багато і час іще дитина,
Спонтанно і химерно мандрується світами
І кожен Гуллівером себе вбачає чинно.

Тоді як Дон Кіхоти на млин вчиняють замах,
Філософи уламки збирають по крихтинах.
Комусь кортить волати у небо до нестями,
Когось за обрій кличуть розхристані стежини.

Хтось кобзарем осліплим не дивиться довкола,
А чує серця голос, що невимовно тихий,
А хтось, в усіх турнірах довічний доброволець,

Не може зло терпіти, куди б не йшов, не їхав.
Комусь же невідоме злощасне слово «холод»
І він собі та іншим лікує рани сміхом.

2019

Чарує розум самота зваблива,
Сплітає сіть підступна плутанина.
Зимовий дощ, прозорий, нежурливий,
Непроханим приходить на гостину.

Кудись поділось почуття провини,
А час до мене довготерпеливий,
Не дорікає за безглуздий вчинок,
Неначе лік утратив похвилинний.

І ранок посміхається нещиро,
Легкий сарказм приховує старанно.
Прийдешній рік благає про довіру,

Дає надію, мов різдвяний пряник,
А рік старий, як невиправний лірик,
Усіх благословляє наостанок.

2018

Усупереч всьому і, завдяки
одній-єдиній, ще візьмуть у герці:
вар'яти-донкіхоти – вітряки,
а донжуани – доти і фортеці.

І хто не мріє в будь-які роки
подарувати щастя дамі серця?
І хай з моєї легкої руки
ще не одній Фортуна усміхнеться.

Хай у душі вирує ураган
і радості земної океан
потроює відвагу у двобої.

І хай життя наповниться любов'ю,
коли веселоокий капітан
у рейсі засумує за одною.

12.2018

З одного боку, нібито – орли,
а з іншого , мов когути, обоє.
Ой, людоньки! Закльовує малий
великого ліричного героя.

Але оба – мої учителі:
один – сонету, інший – параної...
А дисципліна – наче москалі:
ані війни, ні миру у двобої.

Та піднімайте руки догори.
Здавайтеся! Де білі прапори?
Але далеко куцому до зайця...

Сашуню, ти, як меншенький, покайся...
А ти його, журавлику, бери
на крилонька свої і ...опускайся.

18/12/18

До гавані далеко кораблю.
Вітрило не біліє, а линяє,
тому що довго плавати люблю,
і ліпшого нічого не буває.

Каюту драю, люльку не палю...
На палубі ночей не коротаю.
Я запрягаю вітер, а рулю
іти автопілотом дозволяю.

Не варто опускатися на дно
і не міняти курс на повороті.
Я засинаю юнгою на флоті,
а просинаюсь... О! Яке кіно!
Ні. Я не крейсер, та усе одно
не буду загрузати у болоті.

12/18

Не зайве обійматися. Найшло –
реалізуй веління свого серця.
Якщо даруєш іншому тепло,
то це тобі сторицею вернеться.

Цілуймо наймиліше на землі
у той момент, коли душа жадає.
Її лікують радощі малі,
коли тебе велике оминає.

І не жалій. Соромитися гріх,
що у людині чуємо людину
і тягне до своєї половини...
Плекай самоіронію і сміх.
Ми любимо, жартуючи, усіх,
та не на жарт кохаємо єдину.

Ще є у нас і милі, і єдині,
і так і має бути до кінця.
Немає золотої середини,
але бувають золоті серця.

Схиляється до терену калина,
яка йому весною до лиця.
За явором сумує яворина,
а молода чекає молодця.

Ідилія такою видається...
Але душі підказує сонет, –
поклич її і серце обізветься.

Найкраще соло все-таки дует.
Якщо поет не має дами 💕,
питається – який же це поет?

12/18

Яка красива цього року осінь!
Як дівчинка рудоволоса і смішна,
То сонечком всміхнеться , то заплаче
Нібито і весела, та усе ж сумна...

Я так люблю ії мінливу вдачу
І сум і холод вітром у вікно
Закривши очі, я у мріях бачу
Своєї осені барвисте полотно.2018

Зів'яли мрії. Отже восени
ще є надія маятись журою,
як це мені навіювали сни
далекою весняною порою.

Життя на перекаті мілини
змиває течія, а за водою
два наші неприв'язані човни
гойдає вир на лінії прибою.

Але на плаї іншої весни
мелодія далекої луни
покличе наші душі за собою...
А що літа? Гіркі як полини
не вернуться, не вернуться вони,
як і гора не зійдеться з горою.

11/18

Багатіями набрані борги
ініціюють націю до злету!
Така ідея додає снаги
і стимулює на нову вендету.

Міняють лики друзі й вороги.
Не в'яжуть лика інші пієтети.
Історію карбують не боги,
огранюючи два боки монети.

Непрошені, йдемо у небуття,
обмануті – чекаємо життя
достойного, але на тому світі.

У цьому лабіринті суєти
до істини нема кому іти,
але у пеклі є кому горіти.

09.2018

Сниться хата – недосяжна Мекка
у моєму вирії-селі
і знайомий змалечку лелека,
що приносить щастя на крилі.

Там йому не докучає спека,
як зимою десь у Сомалі.
Але як добитися нелегко
до тієї матері-землі.

Все збираюсь – осінню, зимою,
літом, перелітною весною...
А усе – і ніколи, й ніяк.

Птиці повертаються додому,
а мені у маєві ясному
світить за туманами маяк.

У нас одна історія.
Ця істина правдива:
радянщини утопія –
одне «російське диво».

А нині у окопі я
пильную нашу ниву,
а чорна акваторія –
то лінія розриву.

Під їхньою орудою
ніколи ми не будемо
ізгоями-братами.

В історії запишемо
і на віки залишимо
своїми ворогами.

09/18

Не уповаю на путі слизькі,
але кому не снилася дівчи́на
і почуття до неї – ще такі,
які шанує юна половина?

Ну а коли такі уже близькі,
то як не намалюється картина,
аби до неї почуття п'янкі
не уявляли пісню лебедину?

Веду її у шати з лободи,
аби із нею і погомоніти,
і цілувати синьоокі квіти...

Хоч уві сні вертаюся туди,
де у любові із роси й води
іще беруться у капусті діти.

center> 09.2018

Перекладаю ранки дощові –
на есперанто, мовою сонету.
Бринить сльоза росою на траві,
навіює непрохані сюжети.

Мої близькі й далекі візаві
не добачають видива поета,
як ми ідемо, а на мураві
вкорочуються тіней силуети.

На схилі літа і в зеніті дня
усе життя – одні оксюморони.
І лебідь у калюжі – каченя,
і грішному – далеко до покути,
якщо і тропи, і церковні дзвони
однаково і чути, і не чути.

09.2018

Міняють люди землю і себе,
її оази і своє обличчя,
аж хочеться у небо голубе
або у золоте середньовіччя.

Усе ще вищий меншого скубе
та ближньому, чого немає, зичить,
а те що є, усяк собі гребе,
лишаючи пустелю і паліччя.

Періодично струшує земля
воєнну епідемію Кремля
та ізолює цей тоталізатор.

Палає Україна нічия
і котиться цивілізація
у первісний Адамів інкубатор.

09/18

Напиши мені ще пару слів,
уяви, що я тобі цікавий
як далекий солов’їний 🎶,
і почуєш голос нелукавий,

і пізнаєш чарівний мотив
іншої пори, її октави...
І дорога наша поміж нив
заблукає у шовкові трави.

Та і я не той, і ти не та,
і не ті надії, поки осінь
на отави наші ронить роси.

Вибачай, що у твої літа
не тобі і не мої уста,
а нежданий поцілує коси.

09.2018

Іде і капле оп'янілий дощ,
такий не по-осінньому потрібний,
що хоч візьми тай у калюжу скоч
і затанцюй танок, йому подібний.

Хай на вербі його чекає борщ,
а ти не зазіхай на цю обідню,
але мерщій чоло своє наморщ
і занотуй оказію вечірню.

І хай у ринві буде каламар,
твоє перо підточує комар
або води як Буратіно носом.

У тебе є Мальвіна, ти – П'єро,
мокай у ту калюжу те перо
тай уперіщ
           сонетом
               криво-косо.

   09/18

Надія є. І це немало,
коли ще є вітрила.
Недоленька причарувала,
та не приворожила.

У неї запасні причали
і є попутні крила.
Її йому подарували
і душу відпустили.

І ось вони на перехресті –
заручники тієї честі,
що іноді, як путо
перепиняє на порозі. ..
З недолею – не по дорозі,
а долею забуті.

09.2018

У небі мріє перша павутина.
Луною лине гомін у поля.
Стихає вітер. Може, відпочину,
коли зайде за обрії земля.

І я душею у майбутнє лину.
Вітрило долі видиме здаля,
мов кетяги червоної калини
і чорна переорана рілля.

Само собою, літо проминає
і осінь самозваною гряде.
Але не проминає де-не-де
ілюзія дарованого раю.
Тому одвіку спокою немає
ніколи, і нікому, і ніде.

09/18

У засіки збирають до зернини
надії наші руцями селян.
Тече руно. А дощ із полонини
вже орошає вруна і поля.

Із піднебесся пісня журавлина
гойдає у колисці немовля.
Йому дається істина єдина –
журитися не пізно опісля.

У вирій відлітає тепле літо.
І сонечко не може обігріти
за обріями синій небокрай.

Але радіє арій і ратай.
Йому, найголовнішому у світі,
дарує осінь щедрий урожай.

03.2018

Не так лякає небо крутія
як, може, помогти йому бажає
найти своє утрачене ім'я
і не шукати вирію до раю.

Такі уже закони житія,
що кожен має те, чого немає,
як мила наречена нічия
або дощі нараяні у маї.

Якби на перепутті у сезам
не спокусився яблуком Адам,
які плоди вкусили би онуки!?

На Каїна не був би схожий Хам,
а Мухамед не видумав іслам
і не чекали б на пекельні муки.

09/18

Підійшла Японія до краю.
Закуріли їхні острови.
Все, що Будда нації бажає,
в руцях православної Москви.

Від Кремля до самого Китаю
все гниє з одної голови.
Явно клепки їй не вистачає,
а на пласі – піки й булави.

Рашею керують поторочі.
Кожному і кожній – по керму.

По кормі парафія не хоче.
Їй – місток у пекло – у Криму...

Самураю мало тамагочі,
харакірі хочеться йому.

08/18

Якщо поезія не та,
не тими пишеться словами,
не ті озвучують вуста,
то перечитую Хайяма.

І даленіє суєта.
А десь за синіми морями
веслує наша самота
і чує опери ті самі.

Лукаві зорі із небес
перемовляються зі мною,
віщують ласку поетес
бодай ліричному герою...
А за широкою рікою
        луною –
                арії із мес.

08.2018

Тече, вирує і шумить вода,
нестримна у найвищій іпостасі.
Немає дамби, ані невода
чинити опір цій кипучій масі.

Сльозою, поки горе – не біда,
і гіркотою на іконостасі,
і кровію, коли іде орда
за сатаною у попівській рясі.

Та буде ще і радості сльоза,
веселкою заграють небеса,
і змиється усе лихе грозою.

Омиємо свободу у росі,
і люди називатимуть усі
новою Україною-Русою.

08.2018

За істиною правди не буває.
Ачей вона у кожного своя:
існує его, та немає раю,
а пекло раю – віртуальне я.

Сувора правда жити заважає.
Та маємо миритися щодня,
аби душа, доведена до краю,
не канула за межі житія.

А ще, коли і нерви не сталеві,
і є такі обставини життєві
що і святого плутає лихий,
коли лише на ирій уповає,
а змія у собі не подолає...
А як Йому?
                    Воістину – святий.

08.2018

Які роки, які твої літа,
напоєні джерельною водою!
Русалкою цілуй мої вуста,
заворожи і піду за тобою.

Залоскочи і хай несе вода
і забирає у твої покої.
Не забувай, що ти є саме та,
якою снив і марив за якою.

Але у цьому світі не слова,
не наші мрії справджують надії.
І сподівання наші – трин-трава...

Хай не болить нікому голова,
а перелесник хай собі радіє,
що ти ще є – реальна і жива.

08,2018

Сідає літо у свої човни,
відчалює, тай осінь доганяє.
І падає луною за лани
провісниця нового урожаю.

Грозою упилися баштани.
Лютує небо – блискавки метає.
Доспіли гарбузи та кавуни
і є чим поділитися навза́єм.

Ачей і ти ще нібито жива?
І ще нівроку, хоч уже вдова
і маєш те, чого душа бажає.

І повні закрома, і гаманці...
Та, може, аж у самому кінці
хто як не я тебе іще згадає.

08/18

Веслує літо в заводі ріки,
де поїть таїна латаття біле,
і дотики, «нечаяні», руки,
і наше все, що не переболіло.

Стоять човни – прив’язані таки
до нашої верби, що не зотліла.
А біля неї, чи не ті пеньки,
якими ти у юності вертіла?

І я, мов пень дубовий до верби,
надію маю, гей би та якби
на старості хоча би прихилитись.

Та, що то є – просити на своє?
Коли минає наше житіє,
лишається на ідола молитись.

08,2018

У мене є один секрет на двох,
та я його нікому не розкажу,
інакше буде, – ах! А то і, – ох!
Хоча і не замурзався у сажу.

Є і сюжет один із багатьох,
якими я нікого не принаджу,
хоча один стараюсь за сімох
і не зважаю на удачу вражу.

Я не боюся теплих, ніжних слів,
ще не забутих щедрою душею,
аби не розлучатися з тією,
якою ще у мріях дорожив...
І це єдине із таємних див
за обріями, плаями, межею.

08/18

Що є, то є! Рубаю із плеча.
Ні міфами, ні радістю, ні горем
уже не завоюєш читача,
якому завше по коліна море.

Беруся до пера як до меча
і невідомо, хто кого поборе.
Арена потребує глядача...
« Гори, гори, моя вечірня зоре!»

Та що із того, що завізно там,
де запрягають лебедя і щуку?

Але і раку буде за науку,
що словом відкривається сезам.

До істини ключі даються нам,
але закрита чарівна шкатулка.

08.2018

Кому цілуєш очі уві сні
і не літаєш феєю до мене,
як це не раз бувало навесні,
коли були ми юні і зелені?

Чому забула мрії чарівні
веселої моєї Мельпомени,
коли ми залишалися одні
у таїні невидимої сцени?

Та не питаю, чи не сняться ті,
надіїі наші світлі, золоті,
напоєні жагучою любов'ю.

У тебе інші очі над усе,
якщо і досі магія несе
у ролі не моєї, а чужої.

Відмірює нам доля небагато,
та найсумніше у юдолі цій,
що мало віри у можливе свято
по доброті і щирості людській.

Червиве опадає. Та раніше –
із ким п’ємо, буває, на коня?
Лікують окаянного не вірші,
і не солодка, навзаєм, брехня.

Ідейні поні рвуться до олімпу,
хоча й у люди ще не пізно йти,
якщо не заважає сяйво німбу.

Чого вартує дурня обійти?
І наче є коли і як, та ніби
не меншає цієї суєти.

08.2018

Які багаті ниви і гаї
весною, літом, осінню, зимою...
Які ми не косили врожаї,
коли не повінчалися з тобою!

У тебе – осінь, а літа мої
лишаються за нашою рікою.
Між нами сиве плесо течії,
коли ми не побралися весною.

А час летить і каже, – селяві!
Немає щастя ані на Неві,
ні у Дніпрі. Одні жалі та біди.

Іде війна за наше і чуже.
То, може, розписатися уже,
що ми не пара, а чужі сусіди?

08/18