Поблідла враз небесна далеч,
Зрябіла бризками вода -
Немов дівчина молода –
Весна бурхливо розридалась.

Гілля розкидала довкола,
Волосся рвала на собі.
І розпливалися в журбі
На сполотнілім плесі кола.

Із неба падали слова
Важкі, змістовністю глибокі.
Розчулено, в обидві щоки
Травинку дощ поцілував.

Жалобу одягла зоря
І світла стало мало-мало.
Немов би пісня кобзаря
Струною тонко обірвалась!

8.04.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Слова не убивають,
аж поки не почую,
який то я ніякий і лихий.
А що душа? Чекає,
коли почимчикую
у інший край далекий і близький.

Украдене у себе
уже не має краю.
Але до середини досягли.
Радійте, що у небі
ніхто не запитає,
в якому світі іноді жили.

Усе тече ...в минуле,
де і його – немає,
і не рятує скеля у біді.
Трухлявіє у мулі
мій човен і линяє
вітрило біле у мутній воді.

                              08.02.2017

Я не лишаю заповіту.
Уже достатньо дум, ідей...
Прощаючись із білим світом,
піду тихенько, непомітно
і не турбуючи людей.
На проводи в селі моєму
мене питають і тепер,
чи я помер? І я помер
на віки вічні. То й зіп'ємо
напою терпкого вина,
яке пускається по колу,
аби усе було до дна,
до забуття і до – ніколи.
Нагоди іншої не буде
о цій оманливій добі
усе довірити судьбі,
коли зійде яса полуди
і не заціпеніють люди
багатослів’ям у собі.

2011

Не кожен за життя отримав по заслузі.
Не ті були часи і час їх не настав.
Пішли у небуття мої найкращі друзі,
а я іще про них нічого не писав.

Доба уже не та і душі не воскресли.
Міняється село і вимирає рід.
Які були літа! Які буяли весни!
Але усе пішло у невідомий світ.

І що тепер мені – у рупори трубити,
у лютні й бубни бити і до забуття
обманювати їх, аби не говорити,
яке тоді було отруєне життя?

13.01.2016

Коли перші спроби хочеш звести нанівець,
Не розуміючи, певно, що це – вагоме й велике,
Не вирізняючи голосу, який скоро тебе призове,
Господь вже обрав... Та ще не покликав!
Коли остаточно не віриш у власні слова,
Різкуваті, обпечені, чесні, прозорі та стримані,
Коли жодного вірша і віршем-то ще не назвав –
Радів, мов дитині, та не поспішав дати імені.
Коли ти сліпий поводир для свого ж Кобзаря,
А вірші виходять із тебе і не помирають,
Коли навіть не знаєш, що справжня твоя зоря
Насправді тільки займається на небокраї.
Коли тобі можна більше: музики, ритмів, промов...
Ти сховав найдорожче у серце — шматочки паперу.
Тепер янголи обирають українську із інших мов,
Навперебій підбирають рими, мов власні тіла і пера.
Допоки ти дбаєш не про влаштованість чи не про те,
Щоб вціліти у світі самотності у єдиній жінці,
Коли небо ночами тисне – то порожнє, а то пусте,
Довкола тебе, як правило, видно світло навіть чужинцям!
Тому не гадай ні про пензлі, полотно чи зерно...
Бо ніщо із буденного, крім неба, тебе тут не втішить.
Навіть якщо ще не віриш, усе ж ти – пророк.
Або чоловік (як ти кажеш), до якого приходять вірші.

Господи, найкращих ти береш,
Бо вони тобі потрібні більше.
З ними небо стане ще світлішим,
Ангели підмоги хочуть теж –
Ти їм подарунок піднесеш.

І пробач мене за гіркоту,
Та триматися уже незмога,
Марево насовує облогу.
Як же пережити цю сльоту –
Від небес до самого порогу…

…..............................................
Этот непрерывный снегопад
Укрывает дальнюю дорогу.
Посидеть с друзьями бы немного,
Но не повернуть уже назад…
Господи, ты встрече будешь рад…

30.11.2015

Я смертю лиш живу… Та не таю –
Щасливий я в моїй нещасній долі;
А хто боїться смерті і неволі –
Ввійди в огонь той, котрим я горю.
Мікельанджело.

Тече пісок, як вічність, поміж пальців –
пливуть хвилини нашого буття…
Ще на землі, а вже космічні п’яльці
волочать нас на край – до забуття.

Хоч нам принадно мить ту зупинити,
щоб побродити в звабах стромовин,
вбираючи красу… Та годі й снити –
безбожник ти чи вірний християнин!

Та все – так брижко, ламко… І відносить
життя по крихтах, мов драгва боліт,
безпечність днів. І знов приходить осінь
непогамовних й неповторних літ.

Мить осяйна... Ні з чим її не сплутать!
Чарівний світ – усе у ньому є…
Чи знайдемо відгадку його суті?..
Про все це тут колядництво моє.

Одно лиш знаєм: на землі ми – гости
вервечкою біжучих пражних днів…
Питання в тім, що впорав для погосту*,
яким вогнем…
для нього
ти згорів.

23.05. 2015
______
*Тут громада, спільнота.

Розплющили фіалки оченята
і горілиць зайшовся горицвіт!..
Для когось нині – то життя початок,
а іншим – заступило горе світ…

Ще жовті, не посивілі кульбабки,
бруньки каштанів – пружно-молоді!
І великодніх крашанок лушпайки
рахманно плинуть в ирій по воді.

Весна буяє гомоном пташиним,
як щебетала - зможе і без нас.
Не був, чи був? Століття, чи годину?
І що залишить, чи поглине час?

Колеги, друзі, родичі, знайомі –
живуть й без Тебе…. І навчилась я
без Тебе, мамо… Поклади бездонні –
невидних сліз підводна течія…

…Крихке, тендітне, наче крильця бабки,
на чистовик, без проб і дубляжу –
життя прекрасне! Від нуля – й до крапки…
І щоб там не було – живу!

04.2015-04.2016

У долині, у ріку глибоку
весело стікають ручаї.
Так і вірші – у її потоки
мають литись, як оці широкі
і високі хвилі течії.

Що тобі, поезіє, до мене?
Я своє уже переспівав –
і весну, і літечко зелене,
і осінні золотаві клени
у альбом тобі намалював.

Ну а нині у моєму полі
чую, – люлі-люлі. А на волі
оперились інші солов’ї.

У моєму тихому садочку
потечуть поезії струмочки
у чиїсь модерні ручаї.

2012

Уже на небі… біля тата й мами…
Чого ж ти, брате, назавжди заснув.
Спливає шибка зимними сльозами,
Я в них втонув…
Ти був... ти був… ти був…

Як стогне вітер, кидаючи в небо
Моє виття, закутане у біль:
– Скажи, як жити, брате, тут без тебе?..
Та не приходить відповідь звідтіль.

Весна щедрує, та тобі вже, рідний,
Зозуля сотню літ не накує.
Гортає пам’ять знімками сповідно.
Ти був…
Не був! –
Ти є, мій брате!
Є-є-є-є-є-є-є!!!..

***
Єднаються і ситі, і голодні,
коли єднає їх сатанаїл...
Не миром ви помазані, шановні –
і щирі українці іншомовні,
і українофоб, і русофіл.

***
Дух барикади всує не помер
і у бою від єдності не тісно,
і знову об’єднатися не пізно…
Але не ясно, де ви є тепер,
глашатаї, що позаймали крісла?

***
Ой, не об’єднує стаття
на захист Ойкумени.
І досі на усіх путях
багатії крадуть життя
у тебе і у мене.

***
Любителі щі
об’єднали колони.
Гуляють хлищі,
депутати, барони.
Ідуть на борщі
європейські мільйони.

***
Тримати осаду?
Іти на твердиню?
Ідемо, якщо це важливо.
А бути у владі достойній людині
у наші часи неможливо.

***
Походами з майдану на базар
розпочиналась вільна Україна.
І – кому що́, а мерії – навар!
І як не регіони, то – удар!
Нокаут! І – здираємо коліна.

***
Кричали всі, – пролетарі, єднайтесь!
Але ніхто в опалу не попав.
Люстрація!?               
              Не бійтеся
                                покайтесь,
хто вихваляв і, вибачте, лизав.

                              2016

Іду не на ви, але явно за вами.
Та не доганяю, буває, усіх.
Я теж забавляюся інде словами,
та друзі прощають цей праведний гріх.

Коли я сміюся, ніхто не заплаче,
пожу́рю, буває, та не наобум,
і не обіцяю, що я не побачу
оте, що не лізе тверезим на ум.

І дама винова, і піка, і чирва –
уся космогонія в карті одній.
У плетиві слів, де до істини – прірва,
буває й п'янієш, та хміль той пісний.

Трюізмами бемкає mori memento,
і зле суєслів'я – ні, – бе і ні, – ме...
І не ображає мовчання німе...

Лечу по орбіті малої комети,
горю метеором. Радійте, поети –
таке репортерське моє резюме.

25.11.2015

Пам’яті доньки

Мій первоцвіте, донечко ясна…
На віях сніг, і на хресті, й на слові.
На що не гляну – знак про тебе й знак,
Відлунням невичерпної любові.

Якби ж то виплакати можна аж до дна
Твоє ім’я і все життя з тобою.
Бо подих твій, і голос твій однак
Час не забрав, а навпаки – подвоїв.

Ось забуваю раптом і гукну,
А як згадаю – вмерла! – то німію.
Тебе, живу, із лагідного сну
Так хочу в день повести і у мрію…

Княгине Ольго… жартували ми,
Що будеш мудро направляти долю.
Тепер же тільки янгола крильми
Прошелестиш. Сваволя. Воля. Оля.

Пробач. Стривожила, гойднула гладь небес,
Лети! Лети, крилатий первоцвіте!
Як добре, що твій світ в мені воскрес,
Щоб я могла хоч пам’яттю радіти.

Напевно знаю, що й оці рядки
Продиктувала ніжно і терпляче,
І відтіля не перейшла ріки,
Хоча, здалося, ось була неначе.

Мій первоцвіте, у душі цвітеш.
І може, то не сніг, а привітання,
Що ти була, ти є і будеш теж
Моїм віршем ніколи не останнім.

27 січня 2015

Скорбь - вечная звезда
из тьмы беспрекословной.
Словно зовет ТУДА,
но защищает словно.
Узнав лицо границ
узрел лицо рассвета.
Начнешь просто любить
навечно без ответа.
Смерть забирает все,
чем был ушедший в жизни.
Но в остальном несет
прикосновенья признак.
Приняв потерю, ты
ждешь тихо и смиренно.
Живешь без суеты
и без тревоги бренной.
И знаешь просто так,
(узнавши ниоткуда),
что кажущийся мрак -
целебнейшее чудо.
Что там - для НИХ среда.
Им отдохнуть бы надо.
Отсюда тьма - беда.
Оттуда, знать, награда.
А смерть, по сути, дом
чтобы и ты вернулся.
А жизнь была лишь сном:
вот умер и - проснулся...

Памяти Светланы

В квартире, где еще не так давно
То грустной ты, то радостной ходила,
Чужие люди. И завешено окно
В которое ты так смотреть любила...

И зеркало, в него ты, как в окно
глядела, образ твой не отражает.
Завешено, и может быть оно
Тебя под покрывалом вспоминает...

И радио утихшему молчать
приходится, печально вспоминая-
Ты под него любила танцевать,
Красивая, беспечная, нагая...

И кухня, твой покинутый очаг,
Стоит холодной, молча вспоминая
Как ты сидела у меня в ногах,
Мне на колени голову слагая...

В прихожей люди тихо говорят,
Тебя традиционно поминая,
Какою ты была... Им не понять-
КАКОЮ ТЫ БЫЛА- я это знаю...

Куда, в какие ты ушла края?
В какую дверь, что пред тобой открылась?
Беспечная избранница моя...
Часы стоят- и жизнь остановилась.

5.09.2008


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=467825
рубрика: Лирика
дата поступления 23.12.2013
автор: Сокольник

Пахне хвоєю й бензином.
«Люба влада» ріже ліс.
Що удієш? Ліс не винен,
що не вміє лити сліз.

І «сім’я» усе ще ріже,
прокурори і суди
на маєток і на хижу
невідомого ґазди.

Ліс не знає, що на зміну,
може, через сотню літ
буде інша Україна,
у якій «низзя пилить».

Ні мою берізку любу,
ні соснину навкруги…

Але поки це ще буде,
то осел ваяє буду.

Поки влада вріже дуба,
все рубають до ноги.

                              19.10.2014

«Тут почиє у мирі, у тиші
той, що піснею...»
               Може й воскресне...
Епітафію інший напише
своєчасну, і дуже почесну,
і від імені всього народу
непідкупно, і щиро, і мило, –
не читали його ми і зроду,
та зате хоронили з кадилом.
На могилі не плакали гірко,
що поклали у землю холодну.
Почепили на паличці бирку
чин-по-чину, зате благородно.
Не даються нам рими, верлібри.
Не вписалися ми у епоху.
Нас потрібно будити калібром,
від якого зашкалює строфи.
І тому не балакали довго,
що ходили, бувало, до школи
і не мали ми свого нічого,
і чужого не брали ніколи,
і любили і ранки, і роси...
І нарешті про нього згадали,
що по світу ми бігали босі,
та не голі...
               І ми написали:
«Тут почиє у тиші, у мирі
той, кому пощастило померти...»
Ми любили тиранів-кумирів.
А чому умирали поети?

                              2013

Що сталося – того вже не вернути,
Не знайдуться відкуплення слова…
У темряві глибокої засмути
Скорбить Вкраїна – чорна, як вдова.

Осиротіла матір, овдовіла…
На шиї камінь, а на серці шрам
Вона ж для них майбутнього хотіла!
Віддати все могла ж своїм синам!

Що сталося – того вже не забути.
Тут мало співчуття, були важкі хрести.
Майдан прийняв за нас гріхів спокуту.
Нам треба пам’ять про Героїв берегти…

(c) Ірина Зінковська
2014

1.Мамі
Кажуть, молитви Отцям не всесильні.
Лиш віра й любов
З дитинства тримають фундамент.
Чи плакали очі? – Вони голосили!
Що хочуть додому, на землю праотчу,
До мами…
Ми вічності й часу
Намиста позичили вдосталь,
Щоб душі споріднені
Грілись любов’ю не марно.
Я знову приїду додому
Як син (чи як в гості?),
Як давній твій друг.
А значить, як син,
Бо до мами.
Хай вечір до ніг тобі
Вклониться співом і словом.
Я можу розвіяти сумніви, хвилювання.
Блаженна і світла
(бо матір – основа),
В якій – мої злети,
З якої – мої починання.

2. Мами
Не чути крику…
Біль… Різке світло…
Чому він мовчить?
Нарешті заплакав!
– Подайте мені
Вже дорослого сина
…бо він ще у лоні
сказав слово «мама»!

3. Матерів
Наші сльози…
І руки, мов кремом намащені.
Ви поїдете,
Та схід сонця ми разом бачимо.
Ви на відстані…
І, здається, так важче нам.
Та любов до дітей –
Поза виміром, часом,
В Б А Г А Т О З Н А Ч Н О С Т І.
Ви поїдете, і здається,
Не скоро будете.
Сійте світло дітям своїм
(Вам же є кому!)
Жінка – сходинка, жінка – схованка
І пробудження.
Невідомого, неповторного,
Н Е В І Д’ Є М Н О Г О.
Невідомого, невід’ємного,
Себто вічного.
Те, що хибне – водночас є істинним.
Матір, жінка, кохана, подруга, дівчина…
Всепроникна, розумна,
В О І С Т И Н А!

Приміщення здавлене ліками,
В халати одягненим персоналом.
Тут багато жінок, запахів, поту.
Люди проходять повз (ми тут - персоналії)
В сірій споруді, яких в місті декілька сотень.
Тут стіни зі сліз, підлога намащена слизом.
Слиною пахнуть вікна, пробірки слугують латкою.
Чому я сюди зайшов? Я краще чекатиму знизу
Чи тихо посиджу надворі біля вікна під палатою.
Абортовий спокій знищених душ
Рядками на стелі кричить білим світлом.
Як болісно пахне світ жіночих недуг
У кожного іншим, внутрішнім світом.

Останній день у вересні… Останній
і у житті? Чому? А далі – край?..
...і піднімаюся в божественній осанні,
і вже ось-ось – чи пекло, а чи рай…

Я не боюся іспиту сумління -
перед Отцем схилю своє чоло.
Він знає все – усі мої стремління,
усе, що відбуло і не було…

Моя душа не в силі щось змінити…
Прощаю і простіть – як вмів, так жив…
Лиш тихе слово прошу, лиш молитву
за Україну, що я так любив…

25.09.2013

Заплакала. Так плачуть тільки раз…
Востаннє. Тихо…, аж до болю
Балакала. Німіла від образ
Текли озера спогадів на волю.

А ти мовчав. Ти був німий як ніч
І душу вдрузки розбивала тиша
І знов навпомацки, між тисячі облич,
Шукала те, що ти мені залишив.

Ти був, чи ні? Ти сон, чи наяву?
Я спала як жила, чи просто спала?
І загубивши молодість твою,
Чому я небу так тебе й не загадала?

Тепер, твій сон цілують небеса.
Туман нічний впаде на білі крила.
І більш не збуджує навколишня краса,
І хрест стоїть розправивши вітрила…


20.09.2013р.

Час так прудко збігає:
вже й ніколи жить,
не зупиниш його владним окриком:
"Стій!".

Поховайте мене
там, де мати лежить,
за ставком, за ліском,
в черемшині густій.

Не викошуйте трав і колючих ожин -
буде ж боляче лунам ходить по стерні!

Я незатишно так і невтішно прожив,
тож, мабуть, заслужив тихосну в тишині...


2006

руками моєї бабуні
збиралися в клопоти будні
влягалися в трепоти стуки
носилися відра зі студні
у біблій горталися звуки

очима моєї бабуні
світилися вікна зимою
дороги трималися дому
два янголи стали за мною
її і той мій невагомий

у серці моєї бабуні
так тепло що сльози солодкі
і легко що слово із пуху
так рідно що вік закороткий
і світло — ні тіні від руху

з думками моєї бабуні
я ходжу по білому світі
за медом із дьогтем для брами
мій голос що дзвонами шитий
на вітрі цвіте прапорами

усмішки моєї бабуні
трималися зорі що впали
у кутиках сонце лягало

і сходило небо трипало
на груди мої
як бабуні не стало

3 Липня, 2013
(RIP)

Тут (умовно) почили в Бозі
Ті, хто вмер у далекій дорозі,
Хто спіткнувся востаннє на ріднім порозі
Чи в сльозі утопивсь на тріскучім січневім морозі.
Тут (умовно) лежать у сплетінні корінь осокорів
Жертви трьох українських спланованих голодоморів,
Несвідомі геройства (бо з примусу) скромні герої:
І забутої Першої світової,
І болючої Другої, що не забута
І донині, бо ще не настала спокута
Винуватців кривавої бійні -
Не спокійні покійні!

Тут мовчать мої предки, на смерть розкуркулені,
І бійці революції, Леніним підло обдурені,
Серед них і мій батько - партієць нездалий,
Десь без вісті пропалий і прахом прокляття припалий…

Тут (умовно) безмовно (насправді немає могили!)
В невимовних стражданнях і муках навіки спочили
Повносилі іще...

Умер архитектор душ
Не одно построив поколенье
Ёж не уж
Колючим был…
По молве прошёл,
как морем - по колено…
Вырываясь с патоки хоров
Будоражил тех и этих
Когда много наломавши дров
Брал, time оut, и писал о детях…
Он искал и находил
Он в всегда хотел быть первым
И теперь…. его опередил…
Видно все же, сдали…нервы…

Микола Іванович Книр... Дорогий мій тату,
таке вже моє бажання і воля така моя,
аби і твоє, найрідніше мені, ім'я
змогло б читачеві моєму відомим стати.

2013

і ось весна... бринять гаї
танцює небо
співають янголи вгорі
мені про Тебе
углиб захащених борів
тікає морок
без Тебе я вже дев’ять днів
за місяць – сорок...

05.04.2013

Пам’ятайте мене
Доброзичливим і незловтішним,
Не скупим на пораду,
На гроші й хороші діла…
Я був різним, звичайно,
Всіляким я був,
Та, між іншим,
Лиш одна доброта
По життю мене завше вела.

Не ображусь, якщо
Ви забудете в клопотах-буднях
Про поета, який
Не досяг піднебесних вершин, –
Я і тишею втішусь:
Лежатиму –
Вже непідсудний –
Наслухатиму шепіт
Черешень, вишень, черемшин…


2003

Лежу горілиць, просто неба –

там сонце пасуть у траві

нащадки мої, Низові...

Так гарно, й нічого не треба.

Радійте, допоки живі!



2006

Ірпінь завжди був винятковим
І незбагненним до кінця.
Хто був тут гостем випадковим,
Той безнадійно залицявсь
До провінційного містечка
При давньокиївськім столі...

Ірпінь для мене був предтеча
Комунораю на землі.
Сюди зліталися поети –
Неадекватний, справді, люд
В глобалізації планети,
Що підгнивала звідусюд.

Товклись держави і народи,
Опору втративши свою,
А тут, в гармонії природи
Й душі людської, в цім раю
Пилось вино, творилось диво
Добра і злагоди. Рядки
Римовані текли примхливо,
Мов течія Ірпінь-ріки
Під яворами. Світлі личка
Таких наївних поетес,
Мов соняхи, довкруж Павличка
Любовний рухали процес.

В одної туманіли очі,
А друга падала вже з ніг...
Вино кінчалось серед ночі,
Тож знов на станцію я біг.
Заслуга, звісно, невеличка
І не пов’язана з добром,
Але ж пилось вино з Павличком,
Зі справжнім генієм, Дмитром!

Тут вирували семінари
Творців романів і балад,
І не порушували чвари
Всебічну злагоду і лад.

Аж танув сніг, скресала крига
Й мажор в мінорі панував,
Коли Тарас вставав, Салига,
Й критично всім опонував!

Пухкі сніжинки слів і літер
Кружляли плавно за вікном,
Їх схрещував Затуливітер,
Благословляючи вином.

В сорочці, що біліша вишень,
Що зацвітають лиш в раю,
Палкий Володя Іванишин
Виводив «лінію» свою.

Ніхто нікого не неволив,
Ні перед ким не звітував,
Тож сибіряк, мій друг, Кодолов,
Як завше, зайве випивав
І так розчулено, всеп’яно
Нас, українців, вихваляв,
Які ми добрі. «Завтра рано
Ви похмеліть мене», – мовляв.

І лишень Толя Романенко
В сльозах нікого не хвалив,
А йшов на станцію раненько
І скромно сам себе хмелив.

Ірпінь – музей під синню неба,
Всеукраїнський наш Парнас,
Тож виникає вже потреба,
Зліпивши в профіль і анфас,
Поставить пам’ятники всюди,
Під кожним тінявим кущем,
Тим людям, що мочили груди
Вином, сльозами і дощем:
Тичині, Рильському, Малишку
Й живому поки що Драчу,
Поклавши перед кожним книжку,
Відкривши пляшку, і свічу
При повній пляшці запаливши...
Впаде від пляшки світла тінь
На спомини сумні. І лише
Тоді приїду я в Ірпінь,
Щоб помолитися...

Не сподівався перейти межу
Тисячоліть... Ось тут і схаменувся:
Я ж не готовий, я ж не перевзувся –
В старім взутті в новім житті ходжу.

Тепер хворію. Каменем лежу
На ліжку зненавидженім. Надіюсь,
Що з новим світом все ж порозуміюсь
Й старий менталітет свій збережу.

На березі Лугані – три верби
Зажурено схилились над водою,
І земляки поважною ходою
Відходять за Вергунські пагорби.

Там – цвинтар. Там багацько вже лежить
Ровесників моїх і вихованців,
Літературних бувших новобранців –
Покіс в покіс... Повальна сіножать!

Мене також невдовзі покладуть
В кінці покосу, біля огорожі,
Де ті ж плакучі верби на сторожі
Стоять в зажурі – мимо не звернуть.

Лежатиму я тихо під хрестом
Сосновим чи залізним – однаково
Покійнику, чиє останнє слово
Господнім перехрещено перстом.

Вінків не треба. Тільки б знамено
Державне лопотіло наді мною
І помаранчем крилося весною,
Нев’янучим було, немов руно.

Вдова невтішна чарку наповня,
Хліб-сіль кладе на вінця... Перехожі
Ходу притишать біля огорожі,
Козак припне до пня свого коня...

Дочка приїде. Їй не вистача
Скупої ласки батька. Як без нього
Самотньо їй! Нема ніде нікого,
Нема кому приткнутись до плеча.

Луганськ – село велике. В цім селі
Нема провідника ачи пророка,
І вся Совєтська вулиця широка
Десь губиться за містом в ковилі.

Всі друзі – під травою залягли
Довічно... Не збудити вже нікого
Для щирого подвижництва святого
В краю плакучих верб і ковили!

Мірошниченко Коля відійшов
За Деркул, за Айдар, за річку Удай,
Трава над ним лисніє, ніби шовк,
І місяць опівнічний, мов полуда,
Жовтіє попід хмарою. На шлях
Від Біловоддя до Новочеркаська
Виходять джури... В росяних полях
Чатують на людей в рогатих касках
Донські бандити. Їхній отаман
Привів їх на луганське прикордоння,
Аби чинили глум і беззаконня,
Медведєвський виконували план.

Від зазіхань свій край не вбережу
Ні діями, ні словом, ні клятьбою –
При огорожі тихо я лежу,
До краю невдоволений собою...

2011

от як виросту
стану милістю
милуватиму малярів
у дощівочці
набігатиму
колисковою для зорі
укриватиму
притулятиму
найнещасніших між дітей
найтеплішою
найріднішою
що по серце в той світ іде
чорні шатоньки
в янголятоньки
битись крилонькам сил нема
от як вигріюсь
стану вирієм
прилітайте коли зима
позбираєтесь
позлітаєтесь
під реберцями рай для гнізд
там боліло все
відболілося
кілька зерняток у стерні
залишіть мені
перелітнії
це мої з кулачок роки
буду сіяти
щоби мріяти
як то ділиться хліб ламкий
от як виплачусь
вся від відчаю
і не вистачить більше чим
то світитимусь
мов невидима
біль з недихання замовчить
придорожена
ненапрошено
ніч минатиме згине страх
я почуюся
і відчуюся
краєм спокою на устах
розщебечена
знай приречена
озиватися дзвонарям
селам бузьками
храмам пусткою
тремом свічечки з вівтаря

9 Листопада, 2012

Багряне й синє в хаосі сплелося.
У хмарах над полями
Гасне сонце.

* * *

На твоєму тілі
Знову нові шрами,
Знаю: твоя доля
У моїх руках.
Ти мене рятуєш
І кричиш словами
Намертво німими
У Твоїх очах.

Дотик мій відкриє
Всі твої секрети,
Хоч вони й без того
Начисто мої.
Моє alter ego
На асфальт упало
Вкотре, втім за це
Мене не прокляне.

Де б я не бувала,
Завжди він є поруч.
З моїх уст метає
Шарм морфемних куль,
Мій словесний лицар,
Мій комунікатор
LG GS два дев'ять нуль.

От Бодлера и до Прокофьева
Среди пира, мира, среди чумы
С неизменной сигарой и чашечкой кофе..
Рождаемся — Мы..

Не поэты, не прозаики — конформисты
Убегающие от Морфея с морфием
Нигилисты души. Отчаянные анархисты...
Неизменны — сигара и чашечка кофе.

Нас топили в шампанском, нас водочкой дурманили
Охаживали веничком, кнутом, пантофлей
Но ведь душу окаянную не сожгли — не
Залили пламенем. — Бесов круг. — Мы рождаемся. — Мы —
С неизменной сигарой и чашечкой кофе…

Не мужчины, не женщины — только личности,
Отличает нас стоуверенность, гордость профиля..
Изменяема траектория баллистичности..
Но неизменны и сигара, и чашечка кофе...

В замке тусклом замки отчаянно заржавевшие
У принцесс одни грехи, у Бодлера с Прокофьевым
Зарождаемся
Не по детски маски надевшие...
С неизменной сигарой и чашеч...

2000

Одещина, Балаклія,
Пирятин і Слънчев бряг.
Трудився Іван і мріяв
Про щастя усіх трудяг.

А Деві Христос Марія
Вказала на кращий шлях.
Він білу одежу вдяг...

А токарем був успішним,
Давав на роботі план,
Не вірив у мантри Крішни,
Ніколи не знав нірван.

А бігати став за грішми,
І виписався з киян.
Таким пам'ятавсь Іван...

Черкащина, Балаклава,
Обухів, Улан-Уде...
А безвість мовчить, лукава.
Іван невідомо де.

(2012)


(2012-2016)

Цю тишу раптом вибито – і вже не гробова.
У ній так легко давляться і думи і слова.

Похитано тримається лопати твердолоб –
під п’яний ніс плете собі ще зранку гробокоп.
Загнавши номер до мобільника про щось веде
розмову, ніби панотця на прощу у бурдель.

Прибита, наче горем злим, із олова сльота.
Як цвях в зап’ястя, пробирається стоножиця-хода.
Хрести, зірки давидові і, мов оті – з Кремля.
Яка відкрито-свіжа ця немолода земля
на краплі неба, що повзуть по голубій труні,
на ті приямні почесті – останні й розривні.
Собачий, наче холод зим, о похоронний, наш,
до жилки пробираючий цей мідно-трубний марш.

Важка й ознаменована, мов дата, ця рука,
що серця біль вийматиме з-під влади молотка.
Вона оповиватиме, мов зашморгом, все те,
що трепетно просилося до світла і з очей.
Стоїть гірке загострення в повітрі і ковтках,
із уст пливе молитва в рай, опірена, мов птах.
Прощай, надіє прикрая. Хоч пом’яни й пробач.
Сльоза вже прикипіла і доосушила плач.

А так усім, здавалося б, недавно цвів бузок,
білила вишня небеса – цей страсний образок
і дихали шпитальні дні і вікна в унісон,
із післявенних крапельниць вивітрювали сон.
Злипався промінь в просвітку у Божому повік,
а вітер – ніжно набігав волоссям по чолі.
І в теплих пальцях пестились голівоньки дітей,
в їх голосі купалися сто лебедів-ідей.

І де ці мрії-лебеді полопотять тепер,
коли так низько й тісно там, де прилягає твердь,
коли немає світу вже – ні для очей, ні вух,
на час, на раптом вибиту цю тишу гробову.

4 Травня, 2012

Моя сестро, рідна єдина ,
хочу знов нагадати тобі –
є одна маленька людина,
що давно вже чекає в журбі.
Вона теж хоче сонце стрічати,
як і всі ми радіти життю ,
вона може художником стати,
може просто навчитись шиттю.
Та забули її у садочку
самоти ненароджених душ,
вона грає собі у пісочку,
у тіньочку горіхів і груш ,
і чекає, так сумно чекає…
Та невже йдуть криваві бої,
косить голод, що серце не має
місця, щоб приютити її?
Все минуще, це ясно відразу –
дисертації, навіть пісні,-
все одно ми програємо часу
у його переможній війні.
Але стеляться лінії долі
вже багато мільйонів літ,
в кожній звивин і віток доволі,
на своїй ти – останній слід.
І собі не пробачиш ніколи,
як не стрінеш людинку малу,
зробиш вигляд, що вчувся гук кволий
крізь густу небуття пелену.
Воно грає собі у садочку
і чекає на маму свою,
повне мрій, сподівань, у віночку
з білих лілій… хай ще не в раю…

2011

Заховався за пазуху вічності
Зачепився обтятими кігтями
За надію захмарного спокою
Закулісся незнаного виміру

Випадають думки зливами
Вимиваються сіллю спогади
Відкриваються брами роздумів
Вибирають на свій страх істину

Б ережи за кулісами світлий біль
О держимої ніжністю пам’яті
Н адкуси полум’яної вічності
І лети від людських крайнощів...

«Отче наш, Ти, що єси…»
…Яке квітневе небо чисте!
На перші паростки краси
Розщедрилось гілля безлисте.
І віджурились журавлі…
Така до болю недоречна –
Весни мелодія танечна
Над свіжим горбиком землі…

2001

Предсмертие зимы. И мы, как понятые.
Всевышний протокол подписан. Копий три.
Признания твои мы слышали простые,
теперь умри.

Уйди спокойно. Мёртвых любят больше.
Спускайся в свой недолгий личный ад.
Там у весенних похотливых кошек
глаза горят.

А тут – всё то же: лучшее – не с нами.
Запущены, как флюс, постылые дела.
И давится февраль чернильными слезами,
и пьёт с горлá.

2012

Серце виє побитим псом,
Місяць в небі світить яскравий.
Обмиває радгосп «Агроном»
Здобуття трудової слави.

Гегемони вживають вино,
Що чорнилом в народі зветься.
Боже, як це було давно!
Боже, як же марудно серцю.

А від клубу лунає спів:
То співає радгоспна капела
Про халявку майбутніх днів,
Про щасливі вкраїнські села.

Повмирали давно пияки,
До епохи маку й конопель.
Залишились одні співаки,
Залишився спустілий Чорнобиль.

Серце виє побитим псом,
Місяць в небі світить яскравий.
Обмиває радгосп «Агроном»
Здобуття трудової слави.

Отак і трипільці …
cвистіли
Глиняній пташці під хвіст.
А мали ж і розум, і сили,
Талан хлібороба й хист.
А зайда,
радіючи спису,
З якого стікала кров,
Позбавив їх поля і лісу.
Напевно, й гени зборов.

Найвище право: жить відверто
Серед людей, на видноті
Й з високим іменем померти
На безіменній висоті.
Померти й знову відродитись
В піснях, у споминах, в синах…
Вітчизні вічно колоситись
На чесних наших іменах!


1980

Це подих останній… І ангелів крила несуть
у небі містечка твого тепле літа зітхання, -
куди ти, куди? – чи далека доріженька-путь? -
в яку твоє серце зібрало душі подаяння?

Куди ж ти подався?.. І сосни тобою пливуть.
Куди?.. Простягають алеї твої перехрестя -
зостанься ще трохи, собою складаючи суть
господнього мужа в епоху земного безчестя.

Прощай, о там зверху, усім нам забуті слова,
які дарував, як будови свої, безкорисно,
прощай, на цій тверді, де повнила сни пахлава,
а серце гірчило, й гірчитиме нині і прісно.
….
Це бджілка злітає твоя «золота» на меди́ -
дитяча рука не сахнеться од неї капризно, -
то пам'ять вертається із-за блакиті слюди
туди, де у подиху Божому сниться Вітчизна.

23.07.2011 17-00

†-†-†

Бездонні очі, повні божевілля.
Благальний погляд міряє жнива.
Пекельне пекло з проявом свавілля:
Ні корінця, ні хліба, ні зерна.

Тіла опухлі голодом вже ситі,
І кожен бачить в іншому харчі,
Щоб на вечерю було що зварити,
Бо вже втомили голоду смерчі.

Але куди, життя – неначе «казка»,
Неначе “рай” людського небуття.
Немов пустиня, строга і безласка,
Де цінять люд як залишки сміття.

Де все етнічне гноблять до останку,
Живцем кидають смерті в пазурі,
Немов боги, чи Катрю, чи Меланку
Ці лиходії, деспоти, звірі.

Та Україні вмерти не судилось,
Та Україна вижила таки.
За їхні душі Богу помолімось,
Хай успадкують Царство навіки.

†-†-†

Сіра безодня примарністю дише.
Квола байдужість голодних очей.
Вітер, мов квіти, людей так колише.
Жерти! О, жерти! – свідомість пече…

Смагла буденність шука порятунку:
Хоч колосочок, хоч жменьку зерна,
І не важливо якого ґатунку,
Лиш би поїсти… Ніхто не впійма? –

Знову питають себе людські тіні,
Душу яких доїдає хижак,
Щоби свідомість на Україні
Вмерла навіки.
Але – ніяк…

БІЛЬ

Біль розпуки, тривоги й печалі.
Біль червона, і чорна, і сіра.
Біль вкраїнська травмує й надалі,
Бо гнобили нас пазурі звіра.

Бо людей за зернину судили.
Ще живих віддавали землі,
Хоч благали – вони не щадили –
Чи дорослі, чи дітки малі.

І лежала, мов труп, Україна.
Пахло смертю повсюди навкруг.
Де не глянь, там смертельна руїна –
Викидали людей, наче мух.

В казанку ще варили сусіда,
Й смакували опухлі тільця.
Опустіли селянські повіти…
Тільки біль залишився в серцях.

†-†-†

Заглядає у шибки тривога.
А в очах і безумство, і страх.
Жити хочу! – благають у Бога
Зголоднілі та спраглі уста.

Але смерть коронує їх сміло.
Це не плач, а волання душі.
Це людина… чи трухляве тіло?
Це життя… чи пекельні дощі?

Почорнілий зголоджений спомин
Заглядає у душу і днесь.
З України зостався лиш комин,
А фундамент зірвали увесь…

Звичайний поет свої вірші складав
прості й зрозумілі сільському загАлу.
Столичних тусовок собі не шукав,
не пхався, щоб влізти до «товстих» журналів.

В віршах не торкався глобальних проблем,
не звав у загул або нА барикади,
і не переймався пошуком тем
абстрактностей, моди, політики, влади.

ПриваблювалА його рідна земля.
Із того, що поряд черпав він натхнення.
Оспівував рідні ліси і поля,
дитинство, сім’ю, вчителів, сьогодення.

Є в тих його вІршах душевне тепло.
Воно залишилось. Поета нестало.
Та серце художника доки жило,
для нас ритми віршів його відбивало.

--------------

19.05.2011 до дня памяті рядового поета-односельчанина Миколи Іллюченка.

на п"єдесталі постаменті
стоїть Поет в однім фрагменті
я вчитуюсь в слова без сентиментів
то тестамент Його земних моментів...

Как хотелось дожить до рассвета!
Солнце краешком ока узреть...
И почувствовать жар,тёрпкость лета!...
И как птица - над полем лететь!
Досмотреть бы закат...(...эти краски -
Словно кровь за тенями лесов...)
Волноваться в преддверии сказки.
И любить переплёты цветов.
А побыть бы похожим на ветер!...
Просто так по траве убегать.
Так хотелось дожить до рассвета...
И с рассветом... в росу исчезать...





Всем безвременно умершим посвящается.