Прийшло до мене втомлене поліття
І роздуми достиглі принесло:
Хвилина щастя варта півстоліття,
Хвилина горя варта півстоліття.
В суцвітті літ хвилин оцих двоквіття
Для мене найяскравіше цвіло.
Спасибі ж долі, що воно було –
Хвилин цих двох миттєве многоліття!


1980

Не всіх іще ідолів
Ми з п’єдесталів зіпхнули…
Було, спалахнули,
Взялися за діло.
Та вмить
Стомились,
Присіли спочить,
Позіхнули з полегкістю,
Глянули… скільки сидить –
Одних на однім –
Вже нових і живих в ідеалі,
Воздвигнутих нами ж,
Здавалось, найкращих із нас:
Товчуться,
гризуться
за кращі місця і медалі –
Все далі від них ідеали,
народ
і Тарас,
І ціла доба українського зриву
І здвигу!
Повніють кишені,
Пустошаться душі дотла –
Плюють на ікони,
закони,
Тарасову Книгу,
Яка Україну збудила від сну
Й підняла…

Їм що – їм чужі наша мова
і наша основа,
І звичаї наші,
І доля вмираючих сіл,
І князь Святослав,
І Маруся Чурай тонкоброва,
Богдан безоглядний
І щиропалкий Чорновіл?!

Зіпхнути цих ідолів ох як непросто,
Братове,
А ще ж попередники їхні –
Зіпхнули не всіх –
Бо ж лінощі наші,
Бо ж сумнівів наших короста,
Бо ж звичка стара всіх жаліти,
Старіша за гріх.

Ми ж сіра юрма,
Ми ж суціль декласована маса,
Ми ж так боїмось
Невідомих нам прав і свобод…

Мої найрідніші!
Ходімо гуртом до Тараса –
Він гляне і, може,
Ще визнає нас на Народ.


2004

Ось тут я стою перед вами –
Навік безпартійний, земний,
З прямими думками й словами,
Такий, як завжди, Низовий.
Таким і зостанусь довіку,
Допоки й піду в небуття…
Хай кажуть: "Людині – піввіку,
А мислить, неначе дитя!".
То й добре – нічого, що сивий,
То й ладно – дарма, що бідак,
Зате ж я безмежно щасливий,
Що вік свій прожив саме так.
Зате я безмірно багатий,
Хоч вічно не маю й гроша, –
Вітчизною я не проклятий.
Не чорна у мене душа!

1995

Із ревним палом ярий березоль
Зими афіші рве на темні клапті,
І потічками їх у доли квапить,
Вихлюпуючи: до, ре, мі, фа, соль!

Старенька натягла на очі каптур,
В кутку гримерки крекче на юдоль,
Закінчилась її морозна роль,
Вона сьогодні геть іде з театру.

Інакші декорації на сцені ,
І, хоч куліси зовсім не зелені,
Вже грає увертюру сік беріз,

І глядачів помалу зазиває,
Де дійство життєрадісно - безкрає , -
Актриси молодої бенефіс.

06.03.13

Це буде вдень –
Не серед ночі:
Тебе на муку поведуть
(Не дай, щоб викололи очі, –
Ти мусиш бачить свою путь
Останню!).
Виведуть на страту
І хрест на плечі піддадуть…
Дивись прямісінько Пілату
В його банькаті.
Хресна путь –
Його задумка
І вигАдка
Його оточення.
Дивись:
З Пілатом поруч і пілатка –
В них очі кров’ю налились!
Дивись: праворуч і ліворуч,
Один в один,
По обіруч,
Всіляка наволоч і сволоч –
Челядників поштивий учт.
На них дивитися не треба –
То посіпаки, дрібнота,
Яку в народі неспроста
Слівцем охрещено «ганеба».

В юрбу дивися –
Там є люди.
Дивися:
Там,
Серед людей,
Ховається лице Іуди…
Цей іудей, ох, прохіндей!
З його очима не зустрітись
Твоїм очам.
Від срібняків
Вони горять.
Їм попелитись
У цім вогні повік-віків!
Шукай апостолів-лукавців
І тих,
Що вірними були,
Діли їх на христопродавців
І тих, які не продали.
Знайди в юрбі лице жіноче
Вродливо-світле.
Ця жона
З тобою поруч бути хоче,
Тебе не зрадила вона!
Знайди й себе –
Того, святого,
Того, вчорашнього –
В юрбі
І підбадьор себе самого,
І посміхнися сам
Собі.
Затим – іди!
Твою Голготу
Вже видно…
Мусиш ти іти.
Нехай виконують роботу
Свою улюблену
Кати!
Вони – кати.
У них немає
Ані облич,
Ані очей…
Катів не судять –
Кожен знає:
Вони приходять із ночей,
В ночах зникають…
Ще – хвилина,
Іще – секунда,
Хвилька – ще…

Яка ж висока хрестовина!
Як довго кров по ній тече!


2001

Я прожив серед книг,
Мені краще із ними було,
Ніж з людьми,
Хоч людей
Я також не цурався ніколи.
Мудре слово мене,
Ще сліпого,
За руку вело
Через нетрі облудні
Радянської хитрої школи.
Я живу серед книг,
Хоч на люди виходжу щодня,
Мудре слово мене
Через багна
Виводить до тверді,
На могилу-курган,
Де лежать весь мій рід і рідня,
Перекреслені смертю
І в книжному слові –
Безсмертні!


1996

Дожити б до весни, а там – до літа,
А влітку хто ж захоче помирать?!
О, душе, співчуттями не зігріта,
Тобі – грішити, а мені – карать
Себе ж – за всі твої гріхопадіння,
Відновлювать потрощені мости
Й заглиблювати вирване коріння
В людських чуттів зачерствілі пласти!
Дожити б до весни,
Переболіти
Минулим і сучасним заодно,
Одужати і вірою зміцніти.
Перебродить до літа, як вино!


1991

За три-чотири кроки (от сліпий!)
Людей не впізнаю. І ті гадають,
Що я зазнався, ідола зліпив
З самого себе... істини ж не знають!

Не раз я потерпав од сліпоти:
Ловив синці, трощив старечі ребра...
Якби ж то скрізь, де маю я пройти,
Мені світила чорно-біла зебра!

Віднині всім зустрічним "Добрий день!",
Без розрахунку, звісно, на взаємність,
Казатиму, дивуючи людей
І мимоволі сіючи приємність.


2006

Не заснулось.
І це не вперше,
Коли сон-колисун пощез…
Ловить зорі серпнева верша
В чорноводді нічних небес.
Молодик зазира до верші –
Здобич зоряну вибира…
Де ж поділися півні перші?
Їм співати уже пора.
Чай парує. Димить цигарка.
Незабаром світать почне…
Що ж ти, ноче, мов та циганка,
Дуриш вигадками мене?
Нашептала химерні вірші
Ні про що, як завжди…
А втім –
Не найкращі і не найгірші
У доробку моїм нічнім.
Не заснеться уже…


1997

Годинник дні рахує.
Я не чую
Цей дивний стукіт -
Перекат дощу.
Стрілки сумують,
І самі ночують.
Лиш дивний спокій
Я для них лишу.

Світання раннє,
Раннє, без вагання
Гортатиме минулі помилки.
І пташка перелітна
Світом бідним
Тікатиме з хазяйської руки.

Забуть несила,
Пам'ятать немило
Вчорашній день, неспокій і... усе...
В мережаній хустині,
Як дитині,
Собі у дар свободу принесе.

Свобода зроду,
Наче дикі води,
Міняє русло і втіка кудись...

І страх самотній
Із пустим "сьогодні",
Як нитки переплутані, сплелись.

Хамство – це хвороба небезпечна
І заразна вельми: бережись!
Паніка, звичайно ж, недоречна,
Та обачним будь – не заразись;
Не сказись, як деякі сказились
Від необережності, – люби
Всіх людей, які не заразились,
Геть не показились від жадьби;
Всіх шануй! Ані за які гроші
Доброти не купиш, далебі...
Схаменіться люди, ви ж – хороші,
Майте завше совість при собі!
Чемність – це здоров’я, а нечемність –
Це симптом повальної чуми;
Хамство ж – це мікроб,
Його нікчемність
І жадьба
Розносять між людьми.


2007

Кроки, як рани, – вхідна й вихідна.
Аж сонячна кров виблискує.
Милуємось штормом кольору злого вина,
Найніжнішими левами,
Благородними лисами.

Ляжеш, як серце моє у траві.
Цвіт чутливий-чутливий до тебе липне.
А в небі вічні Вона і Він,
Великий Ведмідь головою тріпне.

Роки – як вроки. –
А ночі – усі –
Революційні, медові.
Надкушені яблука у росі...
І ми – щасливі і безтолкові.

Свічі залиті чорним, густим вином,
Що наче кров орлина.
Зорі потріскують битим, як лід, вікном.
Ранок наш – ягода-журавлина.

Прийде мій білий, безкрилий кінь
З очима древніми-древніми.
Даватимеш хліб йому із тонкої руки.
Поволі ставатимемо деревами.

А потім вмиратимем, як усі, –
Ті, що любили, як вміли, як вміли...
І воскресатимем,
Доки калиновий сік
Знов не розірве жили.

Хто куди роз’їхались – канікули:
В табори, до моря, на село…
А Миколці – нікуди, та й ніколи,
В нього ж бо щоденне ремесло:
Смітники обходити. З хлопчиною
Цуценятко – нюхає сміття…
З кожною порожньою пляшчиною
Повняться надії на життя
Хлопчика й собачки…

Надто дивною
Нині не здається вже мені
Ця картина: страдницькою гривнею
Діляться під вечір в бур’яні
Двоє обездолених… Подачками
(Третьокласник* відає, авжеж)
Ані сам, ні разом із собачкою
В цій державі ти не проживеш.
Тож Миколка, ринково-обізнаний,
Ну а разом з ним і цуценя
Власним прохарчовуються бізнесом,
В метушні та клопоті щодня.

Доле наша, брехнями засмічена,
Де ж правдиве зернятко твоє?
Лише той, у кого карта мічена,
На людських нещастях виграє…


2001

Вища література —
це вихід
із матриці тоталітарної культури.
І вхід
в вільний світ цінностей,
де вибір побудов
власних світобудов.
В доброгармонії всесвітностей.
Справжня поезія — не ідейне сміття,
а проекти ідеалів буття —
з безлічі планет і зірок усещастя
в душах людських
і в орбітах поєднаних з Богом.
За всесвітнім порогом,
ще недовідомим,
що є спільним домом,
задоволення всевідчуття того раю,
якого всі сущі шукають.

Як хочеться
(Лоскочеться…)
До болю, до сльози,
Та, видно, не доскочеться
Під світлі образи;
Та, мабуть, не доплачеться
До посмішки в душі,
До хлопчика в калачиках,
До снів на спориші,
До мами, що сховалася
В густому бур’яні…
– Зозуле! – не озвалася…
Хто ж відповість мені?!


1997

Нема до матері дороги –
Переорали. По ріллі
Я навмання прошкую. Ноги
По щиколотки у землі.
Який в’язкий оцей чорнозем,
Що на поту і на крові, –
Непрохідний для тонкосльозих
Без моці в серці й голові…

Іду, вгрузаючи ще глибше
В пухку земну трясовину:
Вже трохи лишилось…
О лише б
Чорнозем геть не заковтнув!
Вже зовсім трішечки… Галява
Пасе бузкову череду…
Черемха здалеку
Білява
Вже осміхнулася…
Дійду!
Впаду в барвінки…
– Здрастуй, мамо!
"Яке ж там здрастуй…", – схаменусь…

Триває драма під вітрами –
Сюжет в чорноземі загруз.

2000

1

О, жінка…
Я їй лірику читаю,
Вона ж свої біленькі та хороші
Встромляє до кишень моїх,
Чи є там
Достоїнство мужчини –
Путні гроші…


2

О, жінка…
З ранніх літ вона донині
Шматком останнім ділиться зі мною,
Її думки і почуття глибинні
Усе життя покриті таїною.


3

О, жінка…
Я ж любив її колись -
Тонесеньку і витончену діву…

Слізьми і кров’ю очі налились:
В них милості нема.
В них - море гніву.


4

О, жінка…
Не дружина й не сестра,
З далекого,
Забутого навіки,
Вона до мене руки простира
І подає, вмираючому, ліки.


5

О, жінка…
Я її увіч не бачу -
Щось мелькотить і барвами всіма
Засліплює.
Коли ж її нема,
Знов долю проклинаю розсобачу.


6

О, жінка…
Аж медова, бо - чужа.
Своя -
Гірка отрута з чорним перцем.
Обидві в’ють кубелечко під серцем -
Одна другій, їй-бо, не заважа!


2001

Вот уже не первое лето
Девочка из числа златовласок
Походя оживляет предметы,
Учится разведению красок.
Вбирает ощущения тени и света
Кисти своей попутчица.
Солнце зашло,
Выписать это небо жемчужно-тучное
Разве получится?

Как-то нужно решить это небо,
Как-то нужно решить
Давнее лицо одноклассницы.
Где взять достаточных красок?
Натура блазнится.
Сил взять где бы?

Пусть! Лицо разлилось в улыбке
Штрихами зыбкими.
Тени стали предметом вышивок -
И солнце вышло.

2012

Осяяний осінню –
Сиве, наївне дитя –
Йду по стерні,
Спотикаючись на павутинні.
Як я прожив
Невловимо-миттєве життя?
Хто відповість
Сивочубій, наївній дитині?
Був чи не був
Я помічений часом своїм
На роздоріжжях
І на перехрестях епохи?

В спалахах блискавки
Визрів мінористий грім –
Вісник дощу.
А мені ж би мажору
Хоч трохи!


1997

Я мав багато друзів за вином.
Так затишно було в тісному колі,
І чувся я на силі і на волі,
І чув, як світ щебече за вікном.

Кружляла чарка, сонячна й легка.
Були слова, священні, як молитва.
Це ж увінчалась успіхом ловитва
Сяйного щастя – ось воно, в руках!

... О як болить з похмілля голова!
І світ немилий. І в кишені дірка.
А в ній застряла випадкова зірка,
Красива й непотрібна, як слова.


1971

І в того син, і в того син
Поліг у ту війну.
А я свого відвоював
У клятої війни,
І цю заслугу мені син
Поставив у вину:
Чужі загинули сини
З моєї, бач, вини!
Послухай, Ігоре, відчуй
Душі моєї стан,
Повір, що відчуття вини
Мене не полиша:
Болить, болить, болить мені
Чужий Афганістан,
Але ще більше, ніж болить,
Болить моя душа!
Мій дід від голоду помер,
Кажу про це тепер,
А батько безвісти пропав –
На вічне забуття,
Тож я і мусив, як солдат,
Як запасний сапер,
Онукам шлях розмінувать
Через твоє життя!
Болить душа.
Чуття вини отруює буття...
Зі мною чарку ти не п'єш...
Та підроста Богдан!
Можливо, що мою вину
(Хто знає допуття?!)
Колись завдячливо простить
Чужий Афганістан.


1995

У портфелі він приносить квіти,
Шоколад і марочне вино.
Опадає піна з Афродіти,
Хвиля штори захлина вікно.
Він словечко лагідне добуде
З потайного міні-словника.
І приляже на покірні груди
Впевнена даруюча рука…
…Не було й не буде Афродіти –
За порогом скінчиться усе.
Він за рогом
купить інші квіти
І дружині гордо понесе.


1987

І в сиву давнину були педанти,
І циніки, і просто недовірки,
Що прагнули в свої базарні мірки
Вмістити неземне кохання Данте.

«Це ж божевілля: привида кохати,
А дітвору з нелюбою плодити,
Блукати в пеклі, з дівами блудити,
Що продаються легко за дукати!..»

Та хто судити може Аліг’єрі,
Що сам собі суддею був і катом
І золотим зневаженим дукатом
За біль душі платив якійсь химері?!


1986

Усе примарне у житті… Все тільки тлінь…
Немає певності у тім, що ясне, зриме:
стоїть собі стіна. І -надцять поколінь
упевнені – граніт! А там насправді - глина…

Бува і між людьми: півслова – й раптом шок…
І падають стовпи, - здавалося, надійні…
Єдиний друг тоді – маленький павучок,
що прилетів колись на ниточці вирійній…

Сократ узяв спокійно чашу в руку,
Крізь сонце подивився на цикуту
І випив, як вино, страшну отруту
За торжество життя і за науку.
А вороги Сократа в ту хвилину
Кривились од вина, як від отрути,
Й лягаючи на ложе, щоб заснути,
Насправді вже лягали в домовину.

Ночь, за окном пригорюнился месяц жалкий.
В тихий тринадцатый год накануне свалки
Мальчику снятся настурции и фиалки.

Мальчику снится начало другого века,
Множество проводов, фонари, аптека,
Ещё - телефоны Nokia, окна Veka...

К самому чрезвычайному на подлёте
В медленном розоперстом водовороте
Мальчику снится смеющийся Гарри Поттер.

Вот такой коленкор, Коленкур, вот такая пьеса.
Как неявственный символ незыблемого прогресса,
Прыснет девка в окне снующего "мерседеса".

В полушариях мальчика зажигают ночные клубы,
Кто-то торопится, кто-то ругается зло и грубо
И влюблённые внятно целуются губы в губы.

А потом всё куда это завертелось? Помчалось, глядь-ка -
Кремль, с трибуны вещает бровастый дядька,
Вверх ракета сигает, ансамбль идёт вприсядку.

Закричали сквозь лай "ферботен", вонюче горит чего-то,
Много танков и самолётов, куда-то бежит пехота,
В голосе Левитана крепчают стальные ноты.

Так, что еле успел отгреметь выпускной в июне.
Рабочий с колхозницей - бэтмены полнолуний.
В развалочку нэпманы, как тараканы, пускают слюни.

Прикольный броневичок расплевался свинцом в картину,
Весёлые бородачи тащат сельдь в путину,
На Зимний насели норманы или льдины.

И от всей беготни голова мальчика как-то вскипает резко,
И с экрана вдруг пропадают цветные фрески,
Исчезают поля, подстанции, перелески.
Всё, ничего этого не было -
Тюли, кружево, занавески.

2012

Як горобець, нікуди не спішу,
Збираю крихти, кинуті навіщось...
Куди лечу? Захочу - залишу
Гніздо чуже, холодну в ньому тишу...

Як білий сніг, хрумтять мої думки
І тануть від гарячої стихії.
Легкі підошви, та сліди важкі -
Упевненість моя на них не діє!

Переживу. А може... може, десь,
Де перехрестя вулиць у заметах,
Там горобця чекає кіт чи пес,
І не втечеш на крилах-перелетах!..

Чужий тобі гостинців не лиша
(Йому не вмерти б, може, і самому).
І до поживи жадібна душа
Пізнає швидко, що таке утома.

Як горобець, я цей не знаю час,
В якому пише світ свої закони.
Він сам собі. А мій, напевне, Спас
Вже переріс у люті забобони...

Та нащо він? Який іще момент
Рятує від вселюдського прокляття?
Самотні сльози - чистий сантимент,
Що рве свідомість на ганебне шмаття...

Хіба властиві горобцям думки?
Пташиний страх... А далі без вагання
З людських очей і з Божої руки
Однакове приходить покарання...

31.01.2013

Безмежний степ, безмежний степ - Лелеки
Кудись летять, кудись спішать - далеко.
За небокрай, за Неба край - у вирій
Спішать птахи, летять птахи - на крилах.
В чужім краю, в чужім раю - тривоги.
Чужі пісні, чужі слова і мова.
За Неба край, за небокрай - дорога,
Не спи душа, вернись душа - до Бога.
Вернись, зустрінь світанку промінь.
І залишись і посміхнись комусь на спомин.
Тебе чекає рідний край і степ, і гори
Чекають, ждуть твоїх пісень ранкових.
Там батько й мати тебе жде і брат чекає,
Не спи душа! Вернись душа!.. Світає...

***
не розпалюйте вогнища ворожнечі
на торішньому падолисті
сад ожив сокострумом
надіями повниться зашкарубла душа
в очі небо вливається жайвориною піснею
річка знов увійшла в береги
заспіваймо веснянку


***
плющем румовища обвита Україна
отерпла з холоду а все ж таки рида
ой у лузі червона калина
похилилася…
хіба чужа орда?!


***
не був розкуркулений…
не помирав із голоду…
не піддавався репресіям…
не ходив у бандерівцях…
не числився у дисидентах…
дуже цей чоловік підозрілий!


***
Москва поїдаючи шинку полтавську
луганські цукерки
і фрукти подільські
жаліє «бедняжек-хохлов»


***
де ж нам такого гетьмана знайти
щоб з булавою був
і з головою?!


***
уже – прозріли
справа за малим:
щоб тихий писк перетворивсь на голос


***
віват шовіністи перевертні антисеміти
такій послідовності вашій
позаздрити маю
прямий пранащадок Мазепи Петлюри Бандери
спасибі-спасибі-спасибі за добру науку!


***
такий народ не може буть рабом
довік віків до смертної години
який святу Голготу України
аж до небес возніс
своїм горбом!


***
який достойний чоловік –
достоявся до краю –
достоявся б іще й до України!


***
куди веде нас гетьман-президент
дорогою яка біжить від себе?


***
блукаючи по гамірному місту
я глухну від безлюддя і самотності


***
десь пропав той рушник
на якому
мати вишила долю мою


***
запізно мудрими стаєм –
біля останнього порога
перед лицем самого Бога


***
я гвинтик
але моя різьба не підходить
до вашої гайки
я одиниця
але моя худорба
відлякує ваші пузаті нулі
я смітинка в чужому оці
і спробуйте мене дістати!


***
не піду сьогодні на службу –
що зміниться?
чи переміниться світ
якщо я піду на службу?
може краще лишатись на місці
і правити службу в собі?


***
замулюється пам’яті криниця
й струмок традицій геть пересиха…
лиш іноді ще совісне насниться –
легенька тінь великого гріха.


***
розвантажую душу віршами
звеселяю печаль свою римами
і не хочеться більше ні вішати
ні гриміти на когось ні гримати…
так би й жити у світі поезії
без якоїсь до когось претензії!


***
заради хліба і заради слова
готов я жити
і померти ладен
во славу хліба і во славу слова
все інше – тло
для хліба і для слова


***
вона ще за життя в твоїм підніжжі
закам’яніла відірви свій погляд
від неба й опусти його до ніг:
ти ж топчеш матір всіх своїх дітей
свою незрадну Музу і дружину



1995

У горизонта нет ни конца, ни начала.
Через некоторое время
Мы перекинемся на новые здания.
Мужайся!
Из глубины сознания
Надвигается нечто,
Чего раньше оно само даже не замечало.

Кто бы знал, что у тебя в голове
Новые территории.
Выплыли не то Магелланы,
Не то Кардиганы,
А скорее всего - Макинтоши,
Чтобы нанести их на карту.
То-то закат был вчера нехороший,
То-то в глазах твоих копошилось море и
Всё поддавалось некоторому нездоровому,
Ненормированному ещё азарту.

У! Какие льдины!
Какие большие льдины
Уплывают по кругу, но скоро достигнут Африки.
Надо сказать, у тебя довольно плотные графики.
И ещё более скорые,
Ещё более неотвратимые именины.

2012

Поети – діти. Їх жаліти треба.
А хто й коли поетів пожалів?!
Живуть собі, чекають манни з неба
І роблять те, що сам Господь звелів.

Жорстоких не засвоївши уроків,
На барикади йдуть, на ешафот,
І лиш посмертно мучнів і пророків,
Прозрівши, пошановує народ.

А владоможці руки потирають –
Ні каяття, ні відчуття вини:
Мовляв, самі поети вибирають
Красиву смерть – такі ж бо є вони.

Війони гинуть. Помирають Стуси.
А час уже народжує нових
Пророків, що палають від спокуси
Вмирати, заступившись за живих...


2003

Мов равлик із мушлі,
я вряди-годи
ще виповзаю
на лоно природи.

І все винюхую
та видивляю,
пильно підслухую –
словом, гуляю...

Летить журавлик –
тож радість равлику:
щось гарне равлик
пищить журавлику...

Цвіте конвалія
усім на подив:
щось довго, равлику,
ти не виходив...

Зелений коник
грайливо скаче:
згадай, слимаче,
сідло козаче!

... А скільки ще равликів,
обачливо-ушлих,
мене оббріхують,
сидячи в мушлях!



2006

А що, як востаннє...
(Востаннє?!)
Востаннє...
І сонце, і вітер, і сльози на шибці –
Востаннє?..
І вуличний песик,
Такий симпатичний –
Востаннє?..
І п’яна Тамарка,
Що гривеник просить, –
Востаннє?..
І ця, об’їзна, мимо цвинтаря –
Також востаннє?..

Палю обережно:
Боюсь допалити останню цигарку;
Відсовую чарку від себе:
Не дай Бог – остання...

На горищі в нас жив домовик.
Уночі нашу хату стеріг,
А за дня домовик-димовик
У задимленім спав димарі.
Я носив бараболі й куті
На горище, для домовика,
Але ж він відмовлявсь,
Не хотів
Одривать від мойого пайка.
Як недавно-давно це було!
Мо', насправді, а може, я сню:
Тільки ж збіглось тоді все село
До жаркого – у січні – вогню.
Хтось граблями куйовдив сніпки,
Головешки хтось кидав у сніг.
Реготали червоно шибки,
Аж котилися сльози скляні.
Я в бабусі сидів на руках
І кричав, і кусав кулачок:
«Порятуйте домовика!
Він хороший домовичок!»
Та ніхто на горище не ліз.
Впав зі стогоном чорний димар...
Був один домовик у селі.
Мо', один на весь світ.
І – нема...

На рушнику – червоні півні
Кричать опівночі й опівдні
І серцю спати не дають.

А поряд з ними ще й зозулі –
Дитячі згадки не заснулі –
Літа відлітані кують.

Під рушником – спокійна мати.
Біля чола – сніжинки з вати,
А коло хати – листопад…

Стоїть дорога – йдуть дерева,
І добрі клени плачуть ревно,
І т и х о
Осінь
Так
Ступа
По золотому падолисту,
По горобиному намисту…



1990

Не забуду ніколи півня,
Що співав у будинку навпроти.
Може, він, як і я,
З українського півдня
Прилетів на московські широти?..
На балконі,
Під виступом даху
Посадили його у кошик.
Годували по-царськи
довірливу птаху,
І подобались птасі такі розкоші.
Можна жити, бач, і в неволі –
Не біда, що в кошику тісно...
День за днем він удосвіта
Мимоволі
Зачинав молодецьку пісню.
Дивувалась Москва мільйонна
Й зарубіжні скептичні гості,
Бо ж їм півні співали
Хіба що в бульйонах,
Голомозі і геть безхвості.
А співав же чудово півень,
Наче вдома, на живоплоті, –
Кожну ноту виводив на вищий рівень,
І була кожна нота з живої плоті!
Жаль мені було птаху-невдаху,
Що не відала страху зовсім,
Бо не знала.
Що їй зготувала вже плаху
І ножа загострила жертовного
Осінь.
...Якось вранці проснувся пізно,
Хоч завжди просинався рано:
У будинку навпроти
горланили пісню
Чоловічі баси недоладно і п’яно.
Від троїстого галасу-крику
Червоніли носи убивців...
Тихо стало в Москві
Без того «Ку-ку-рі-ку!»,
Мов заснуло життя
У мільйонній столиці.


1979

Чуття, немовби несумісні,
Плачý і радісної пісні
Нам у закоханості мить
Дарує дійсність.
Тоді усяк стає поетом
І випускає рим дуплети,
Хоч невзаємність де-не-де
Б'є рикошетом.
Але не видно перемир’я.
І плач, і гумор, і сатира
На полі серця, - справжній бій, -
Рокоче ліра.

26.01.13

Лукава ж ти!
А з вигляду – ласкава.
У гості запросила недарма.
Димить цигарка і парує кава,
І пес за мною стежить крадькома.
Ведеш розмову з досвідом, уміло,
Немов капкани ставиш і сильця,
І демонструєш перестигле тіло,
Його інтимно-звабливі місця.
Біліє ліжко, мовби кучугура,
А ти на ній – мов баба снігова…
Така натура – справдішня халтура
Й мене із пантелику не збива.
Жаліючи, тебе я не втішаю,
Пірнати в кучугуру не спішу –
Твоє гніздо холодне полишаю,
Пообіцявши: «Скоро напишу…»
Червоні плями на щоках – ознака
Твого розчарування: «Що ж, іди…»
Несамовито гавкнула собака,
Пустивши цівку на мої сліди.
Я геть втікаю, хряснувши дверима,
Вдовині ігноруючи «права»…
Моя душа, стійка і незборима,
Вдихнувши волі,
Плаче і співа.


18.10.1997

Б"ється щука на скреслій кризі...
Щуко, щуко, пірнай углиб,
Доки місця в "Червоній книзі"
Серед інших наївних риб
Не знайшлося для тебе, щуко!
Переповнена вщерть Сула
Нап"ялася вербовим луком
По обидва кінці села,
Залила оболоні й луки,
Затопила всі криниці...
Запливають в городи щуки,
Де чатують на них стрільці.
Шаленіють рушничні залпи
(Б"є без промаху дядько Йван) -
Знов і знову криваві лапи
Лиже жадібно доберман.
Тітка Галька шкребе пательні...
Свіжина...Самограй...Інтим...
Березневі тони пастельні
Пожирає жертовний дим.


1996

Опоры в жизни - все наперечёт.
Пойти ещё штук восемь завести.
Глядит в фантасмагорию слегка
Мой шаг, мой шар, мой пробный парафраз.

Гуляя леопардовый эфир
По смятым и несмятым простыням,
В стихах напротив так и не нашёл
Мелодию некошеной зари.

Почти шепча, как если ни о чём,
В засумерки, в окрестный антураж
Вернулся и просыпался собой,
Как сон земли, как острая звезда.

Кому-то не понравится? И пусть.
Исландским краем что-то в этом есть.
Японским садом это хорошо.
Я сам и сам с тобою посижу.

Моё внутри так просится наверх -
Хотя бы краем глаза посмотреть,
Хотя бы кроем фразы пережить,
Хотя бы дождь по кромке переждать.

2012

В мовчанні затаєних дум січневластя
я чую дрижання небесних річок
і знов пропускаю крізь себе причастя,
мов звуки, що вирвав із неба смичок.
Проходжу у світло, крізь морок спокуси,
крізь вибір земний кармоточних мечів,
а небо душі все кида землетруси,
а небо збирає своїх слухачів.
Крізь мене проходять дванадцять енергій,
крізь мене проходять іще і твої,
бо я відчуваю аксонами нервів
тремтіння води і Господні бої.
Готую для слів із небес переховок,
готую для світла у серці тайник…
І чую дрижання дерев-зарисовок,
що врізав мороз у нічний путівник.
Злітають у небо смичкові сонати,
виблискує світло далеких зірок,
що просять із неба: «кохати…, кохати…»
Та після причастя у гріх новий крок…

на пероні стою в Ірпені
між Луганськом і Львовом і між
несобою й собою мов ніж
у самісінькій серцевинІ
у мені колупається хтось
може Бог а скоріш Сатана
це твоя невина це вина
не твоя а чиясь а когось
я ж не з тих волокит-волоцюг
між Луганськом і Львовом і між
несобою й собою я дріж
я тремтіння живе я ланцюг
я собою з'єднавши кінці
між Луганськом і Львовом стою
все натойбік де син віддаю
не лишаю нічого дочці
все туди віддаю де дочка
відібравши у сина до крихт
не такий я не той не з таких
хто від себе до себе втіка
все життя на пероні як стій
на краю самоти де відчай
де нездрастуй і де непрощай
де ніколи й нічого не смій
отакий я сякий розтакий
начебатько і наченевін
між Луганськом і Львовом
і гін
поїздів
мимо мене
стрімкий...


1994

* * *
Військовим парадом
По Києву свято
Пройшлося
У День незалежності,
В сьому річницю надії –
Стало світліше на серці
Від тої події,
Хоч Сокровенне
І досі іще
Не збулося…



* * *
Мені дано
Від Господа самого
Високе слово –
Усне і писемне –
Щоб я кричав у Всесвіт:
«Ук-ра-ї-на!»
Щоб я писав у Вічність:
«Україна»…



* * *
Було все чорне –
Стало білим,
Таким, як травня білоцвіт.
Хто ж так упевнено і вміло
Перефарбовує наш світ?


* * *
Я вас люблю.
Не думайте, що я
Вас не люблю,
Коли у віршах лаю
За вайлуватість…
Ми ж – одна сім’я,
Один народ!
А інших я не маю.



* * *
Герої – на печі,
А злізти, бач, ледачі,
До того ж «ми не горді»,
Як завжди:
Притерпимось,
Притремось до біди –
Це легше,
Ніж вражині дати
Здачі.


* * *
Те,
Що не напишеться, –
Іншому залишиться:
Хай,
Мізки змозоливши,
Витворить шедевр!



* * *
Погомонів
Зі старою людиною,
Геть-бо самотньою,
Бідною-бідною, –
Може, з останньою,
Може, з єдиною
Щирою, доброю,
Більше,
Ніж рідною…



* * *
Не такі страшні чужинці,
Як «російські українці»,
Що в зненависті шматують
Синьо-жовті прапори, –
Відцуралися від неньки
(Вже й не Лисенки –
Лисенки),
На чужім паразитують.
Помінявши кольори!



* * *
Ще не вмерла Україна,
воріженьки, –
наше сонце буде сходити
щодня,
А московські побрехеньки
Й мітингові теревеньки,
То хреновина собача,
То ледача гавкітня!



* * *
То є щира брехня,
Що великий народ
хліборобів
Не зуміє свою борозну
проорати
Державну
На крутих перелогах
минувшини!
Світла майбутність
Колосом жовтим
Бринітиме в синьому небі.



* * *
О вельми і вельми сите,
Бундючно-пихате панство!
На цвинтарях епохи
Й чорнобильних пустирях
Нелегко вам, видно, пасти
Голодні отари-пастви,
Не маючи в серці Бога,
А в голові – царя?..



* * *
Хіба ж я можу
кожному хохлюзі
Воздати по заслузі –
ковбасою,
Як це було в Радянському Союзі?

Затуплено-іржавою косою
Махаю в потолоченому лузі,
Зарослому цупкою дерезою…



* * *
Дай, Боже, днини погожої.
Людини дай, Боже, гожої,
На тебе, мій Боже, схожої!
Оце ж бо і вся молитва.
Амінь!



* * *
Не варто наосліп
карту тягти
В темній кімнаті
З колоди темної –
Я тобі зможу допомогти
Долі уникнути темної…

Тільки поклич
та лишень попроси
захисту мого
в підступні часи!



* * *
Не поспішай,
Бо ще находишся
З низу на узвишшя,
Находившись,
Знов нагодишся,
Тільки не згодишся.

Не поспішай –
Посидь ще трішечки…



* * *
…за обрієм пропало.
Нічого не повернеться,
повер…
Найголовніше –
вірити тепер,
Коли його (кого – його?)
не стало!

Та чи й було…



* * *
І слово нещире,
І думка лукава
Відсутні
У творчій моїй
Самоті,
Оскільки поезія –
Совісна справа:
Вона ж як молитва
У грішнім житті!



* * *
Доля зірве стоп-кран,
І зупиниться поїзд життя,
І засипле пісок
Два струмочки
Натруджених рейок.



* * *
Бряжчить амбіція твоя,
Мов амуніція солдатська
На новобранцеві. Буя
Бур’ян словесний…
В нім зненацька
Я вирізнив твоє ім’я
Епічне майже…



* * *
«Нові хохли» – не українці,
Скоріш
ординська байстрючня,
А українці
поодинці
бредуть
з надіями
в торбинці
Від чорнодня до чорнодня…
А їх недоля здоганя!



* * *
Замордували в пень-колоду
Природу, зроду первозданну:
Живу перетворили воду
На мертву,
Землю ж богоданну
В нірвану кинули,
В безодню
Гріха і лиха…



* * *
Спускаймося з небес –
Життя таке земне,
Таке брутальне
І таке ліричне,
Таке веселе
І таке сумне,
І – слава Богу! –
Не комуністичне…



* * *
Вітерець відвіює полову –
Те, що не відвіється,
Просію…
Зернятку найменшому
І слову
Навіть найкоротшому
Радію.



* * *
Бігаю по замкненому колу
З однієї «школи»
В іншу «школу» –
Може, врешті-решт,
і зрозумію
Цю антижиттєву веремію…



* * *
Яка постійність!
Мій старий годинник
Показує один і той же час –
Хвилину смерті друга,
Що колись
Подарував мені
оцей годинник.



* * *
Кінцева зупинка…
І все – нанівець, шкереберть:
Остання хвилинка,
раптовий кінець,
несподівана смерть?

Як пахне чебрець!
Як гірчить
незнищенний полин!
Який безупинний
хмарин золотих
переплин!



* * *
Недуга клята руку відбира –
Рука не може втримати
пера,
Отож пора задуматися про
Щось інше, більш важливе,
ніж перо,
Яке не здатне
відтворить добра,
Якщо рука, старіючи,
вмира…



* * *
Спасибі,
Доля зводила мене
Зі світочами!
Спалений вогнем,
Я поставав із попелу,
І нині
Радію кожній
Іскорці-хвилині.



* * *
В юності мав лише друзів.
Недругів не помічав…
Порівну – друзів і недругів –
Мав на вершині життя.

Маю сьогодні мороку:
Де ж мої друзі і недруги?



МОНОЛОГ «ПАТРІОТА»

Люблю українську шИнку,
Горілку в шинкУ і жінку
Під боком,
Щоб мимохіть
Потішити плоті хіть…

А ви Україну любіть!



* * *
Знову коїться щось негідне
В Україні,
Брудне й жахне…
Все ж я вірую:
Слово рідне
Не полишить в біді
Мене!



* * *
Голову помию,
виперу сорочку,
Одягну на шию
голубу краватку
І сфотографуюсь
Правнукам на згадку:
Посмішка у вусах,
Сльози на кілочку…



* * *
Вже давно не витає душа
В піднебессі…
У тихій заплаві
Запечалився човен мій –
Не поспіша
Вирушати
назустріч
сподіваній
славі.



* * *
Я бачу те,
Чого не видно іншим:
Вже обрій мій
Від мене не втіка,
Вже на зів’ялім цвіті
Пізніх віршів
Снується павутина
Претонка…



* * *
Може, й справді
Була прихильною,
Мов тополя, до мене доля:
Хоч не був я ніколи
Людиною сильною,
Та корінням тримавсь
Українського поля.



* * *
Вже всім обрид:
Суспільству і сім’ї,
Колегам по перу
Й собі самому…
Втекти б із дому,
Та в які краї?
Кому я де потрібен?
Анікому…



* * *
І навіть ця
засушлива земля
Такими ще церквами
вродить!
Донбас-планета
В небі закружля –
Луганську в цім кружінні
Хороводить!



* * *
Згадуючи,
Не вигадую:
Була – мов цвіла! –
Білотіла
Й такою безмежною владою
Ти – аж тремка – володіла!



* * *
Півсела
на цвинтарі лежить…
Пів-Сули
хлюпоче в комишах…
Півдуші зосталося…
Та жить
Повносило
прагне
вся душа!



* * *
На біло-боліснім снігу
Горять –
Кровина до кровини –
Останні кетяги калини
На біло-боліснім снігу.



* * *
Засохлий верес –
Мертва осінь.
Та віра в зустріч не вмира,
Така наївно-світла й досі!
Аполлінер… Уяви гра…



* * *
Немає в мене
предківських могил,
Отож кочусь по рівному
за вітром
Без наміру-надії зачепитись
На перехрестях долі
За хрести.



* * *
…І розкріпачитись на мить,
І вийти з берегів,
І змить з душі
Намул боргів,
І совість освіжить!



* * *
Повітря, сковане морозом,
Утворює прозорий льодовик.
Жоднісінького птаха в небі.



* * *
Пропоную Верховній Раді
Запровадити новий титул:
«Всенародний
хохол-мазниця».



* * *
Не доживу до розквіту,
І все ж
Люблю свою державу
недолугу
Від берегів Лугані
І від Лугу
Великого –
До щонайдальших меж!



* * *
Що ми, панове, маємо?

Маємо те,
Що маємо, –
Дещо в кишенях тримаємо…
Владу безладно лаємо,
А «дещо» з кишень не виймаємо.



* * *
В яру туман,
Мов тісто в баняці,
Набрякнув,
Підійшов
І через вінця
Перевалився-витік – забілив
Долину й далину
до видноколу…



* * *
Поет
наполовинку-серединку,
П’янючий,
По життєвім бродить ринку:
Свого таланту
гаснучу іскринку
На чергову міняє
«четвертинку».



* * *
Хіба ж то дощ:
Бігцем та підтюпцем –
Не до-плигнув,
пере-стрибнув…
Заплутався у траворясті
Та ще й сміється:
Здо-же-ни!



* * *
Спасибі, доле, за хвилини
Людського щастя!
А біду
Я перебуду,
Відведу
Від себе
З гідністю людини
Щасливої…



* * *
Вечоріє…
Буде ніч химерна,
Зоряна, різдвяна, чарівна:
Зорі в сніг посіються,
Мов зерна, –
Заяріє густо ярина
По зимі…



* * *
Із заздрощів – звинуватили.
Із заздрощів – осудили.
Із заздрощів винесли вирок.

Одне зрозуміти не можу:
Приреченому – заздрять?



* * *
Шляхи розгрузли,
Путівці в багнюці –
Засумувала
вчителька сільська
Й чудова поетеса
Надя Кошель…

А я
Сиджу в міській безвиході
І… без надії – сподіваюсь.



* * *
Одбриніла
Озима
Осінь –
Охолола
Околиця
Обрію…



* * *
З далекого,
Майже потойбічного,
Села
Чекаю вістей
Від близької мені
Людини…



* * *
Опав опалений листок
На купину неопалиму
І спопелів…
Шукаю риму
До найсумнішої з думок
І не знаходжу.



* * *
А по щоці
розпучення сльоза
Вже не сповза,
А котиться невпинно…

Чого тобі,
Моя сльозо-сльозино?
Хіба ж не все я святові
Сказав?



* * *
Напився, продавши друга…
З похмілля
про дружбу пише!
Гляди,
ще й не раз нап’ється,
Продавши про дружбу вірші.
Завжди під рукою – чарка.
І тема така – невичерпна.



* * *
Перевернувся світ –
Мене повчають:
Негідник – гідності,
Злодюга – чесності,
А дурень – розуму…

Складаю іспити.



* * *
Дитя заплакало –
І почалось життя,
В єдиний хор
змішалися всі звуки.
І плоті схлип,
і передсмертні муки,
І сиві голуби, і чорні круки.

А в сповитку сміялося дитя!



* * *
Лестощі, мов пестощі, –
Я знаю,
І все’дно потішено вмліваю,
Слухаючи
тренькоти й рулади –
Цей пролог обкатаний
До зради.



* * *
Стосунки з владою
не просто прохолодні
Вже котрий рік у мене.
А сьогодні
Мій градусник домашній
показав
Таке,
Що з ока виповзла сльоза
Й замерзла на щоці…



* * *
Були в мене друзі –
до перших боргів.
Боргів наробивши,
нажив я таких
Всезрячих,
найкращих з усіх
ворогів:
Ніколи й ніде
не сховатись від них!



* * *
Собаки гавкають,
А каравани йдуть,
Ідуть і йдуть,
Зникають за барханами –
Осмислена й доцільна
їхня путь.
Собаки ж…
побіжать за караванами
В надії,
що хоч кістку подадуть.



* * *
На білому снігу
На первозданному
Кривавляться знамена –
Тане сніг…



* * *
Я розлюбив
свої вчорашні вірші
За їхню недовершеність –
Хай інші
Народжуються завтра
Із любові
З кровинкою
в кожнісінькому
Слові!



* * *
Яка тривала ворожнеча
Добра і зла!
Дзвенить у бочці порожнеча
І заросла
Первісна стежка. Празелена
Дурман-трава
Сліди щасливця Діогена
Від нас хова…



* * *
Годую собак,
Позбавлених громадянства
В людяній нашій державі, –
Теплими язиками
з мого лиця
Собаки злизують сльози.



* * *
В другому житті
Обов’язково буду собакою:
Видивлятиму
в тисячнім натовпі
Найсамотнішу в світі
людину,
Щоб її ощасливити…



* * *
Рятівною соломинкою
Ти завше була для мене –
Золотою соломинкою
В каламутнім вирі –
Поезіє!



* * *
Вицвілий брилик соняха
Сниться мені:
Втомлена бджілка
моєї пам’яті
Відпочиває на брилику,
Крилоньки склавши
обвітрені.



* * *
Розвидняється у вікні…
А в душі –
Нерозвидні мОроки
І морОки в душі, на дні,
Загустіли намулом.



* * *
Моє життя – трясовина…
З останніх сил
тягнуся вгору,
Та зголодніла глибина
Донизу тягне.



* * *
Реальність
почерком ранкової мітли
Утверджує себе на тлі уяви,
І я почну
свої ліричні вправи
На тлі мітли,
серед сміття й золи.



* * *
На білому снігу
На первозданному
Кривавляться знамена –
Тане сніг…



* * *
Від пострілу до пострілу
«Аврори»
Спить людство…
І коли ж воно прокинеться?
Міцне снотворне…



* * *
Осліпнувши
від кольору червоного,
На кожнім кроці
стукаюсь чолом
В закам’янілу постать
Ілліча –
На гулі – гуля…



* * *
Немає світла
в жодному вікні.
Насправді
я прогулюю собачку,
Чи сон досвітанковий
додивляюсь?
Химерно якось…



* * *
Курчат завжди
по осені рахують.
Вже пізня осінь –
жодного курчати…
На ринку продають
свої тільця.
Таке життя…



* * *
У відчаї нап’юсь
міцного чаю…
Пішла на спротив
непокірна фраза –
Напрошується, мабуть,
на трикрапку.
І що ж – поставлю…



* * *
Підступний час!
Щоб вижити у світі,
Потрібно через щось
переступити.
Переступаю…



* * *
Відмиваюсь від бруду пліток
І ніяк не відмиюсь
В цій стоячій воді…
В цім болоті…



* * *
Живу в засланні.
За які ж гріхи
Мене до міста
із села заслали?
Села й не видно…



* * *
Приснився
казахстанський степ:
Сиджу я біля юрти
із казахами,
Виплакую
вкраїнську давню пісню.
Казахи – плачуть…



* * *
Перетрясла свої засіки
зимонька:
Снігу нема –
борошенця крупчастого.
З чого ж тепер їй ліпити
крученики –
Жайворонки
для квітневого неба?



* * *
Даремно я розгнівався
на них,
Своїх підлеглих,
п’яних і дурних,
Тепер вони тверезі
і розумні,
І жди від них
яких завгодно лих.



* * *

Г. Половинку

Твою брехню про мене,
Грицю,
Кладу охоче під сідницю,
Щоб височіти над тобою
Своєю суттю низовою.



* * *

Авторам збірки поезій
«Молоде вино» (1994)

Писали так давним-давно
В надії світ подивувати,
Тож ваше «Молоде вино»
«Старим» доречніше назвати.



* * *
Під личиною друга,
мій враже,
Ти ховаєш
свій вовчий оскал,
І ніхто наперед не підкаже,
Де й коли
мене вб’єш наповал.



1995 - 1998

Не віриться, що я пробіг

Таку дистанцію!

Зів’яли проліски,

А сніг –

Зостанеться...

Замовкли жайвори –

Зорі

Співці приморені,

Лиш у заметах – снігурі,

Мов заговорені...

Та ще ворони на гілках –

А що їм станеться?!

Яка ж неміряна,

Яка

Важка дистанція...


2011

«Майже реальність» в нас проникла.
Відкрились ми своїм світам.
Нема кордонів. Відстань зникла.
Ми зустрічаємось десь ТАМ.
Вдивляємось в свої екрани
для емоційних насолод.
Ми – віртуальні громадяни
кимось уявлених спільнот.

* * *
Осене –
Моя золота трикрапка
В кінці архаїчної фрази…


* * *
Цей вересень
Такий похмуровидий,
Такий небалакучий!


* * *
Заховаюсь
Під осіннім листям,
Гострі наїжачивши голки.


* * *
Ластівко,
Збираючись в дорогу,
Не забудь сльозу з мого вікна.


* * *
Цикади
Заховались у траві,
А голоси зосталися зі мною.


* * *
Відцвіло,
Відбуяло літо –
Скільки в чубі моїм сивини!


* * *
За містом
Палять картоплиння –
Мені ж запахло втраченим селом.


* * *
Собачка
Женеться за котиполем,
Прийнявши його за сусідську кицьку.


* * *
Побільшало
Роси на лопухах –
Як рясно цього вересня вродило!
04.09.1997


* * *
Мінор, такий мінор…
А я зібрався
Порядок навести в душі і лад.


* * *
Надходить зливоплач
І зайчик сонячний
Замаскувався під листок пожовклий.


* * *
Гострий – аж колеться! – вітер
Розчісує ковилову
Гриву Провальського степу.


* * *
Я рання пташка…
Ще до перших півнів
Творю тихцем своє «ку-ку-рі-ку».


* * *
Ніяк не насмілюся
В сивої осені
Крихітку мудрості попросити.


* * *
Я не побачив
У твоїх зіницях
Себе самого…
07.09.1997


* * *
Опівночі
Від гавкоту проснувся –
Ледь не загавкав сам від самоти.


* * *
Все холодніше в серці –
Кров осіння
Загусла й зледачіла.


* * *
Цілуй мене…
Мої вуста пошерхлі
Зволожаться від присмаку сльози.


* * *
В порожньому гнізді
На осокорі
Пожовклий усамітнився листок.


* * *
В далекому селі
У Верхосуллі
Мене згадали: легко так гикнулось.


* * *
Вночі був дощ…
На мокрій павутині
Дрижить такий маленький павучок.
09.09.1997


* * *
Цей дуб старий,
Мов Нестор-літописець, –
На кожному листочкові сказання…


* * *
– Агов! – кричу,
А відгуку немає.
Немає броду. Берега нема.


* * *
Гіркий полин.
У сивій ковилі
Зітхає вітер гірко і невтішно.
вересень 1997


* * *
В скверику,
Продутому вітрами,
Вилягла знесилено трава.


* * *
Падають каштани…
Аж асфальт
Холодно потріскує, мов крига.


* * *
Водограй…
Прозоре павутиння
Заплелося в струмені фонтана.


* * *
О, синіє обрій,
О, сивіє
Далина безкрая. Осеніє…
10.09.1997


* * *
Шукаю в долині
Загублену в часі криницю –
Знаходжу схололе пташине гніздо.


* * *
В очеретах полощуться качки –
Відмивши крила,
Полетять у вирій.


* * *
Вітрила хмар
Набрякли від роси
Небесної – обвисли нерухомо.


* * *
Куди пливти?
Панує мертвий штиль –
Перепочинок перед ураганом.
осінь 1997


* * *
Така гнітюча тиша…
Та хоча б
Цвіркун озвався на моє безсоння!


* * *
Застрайкували
Всі мої годинники…
Година котра і яка епоха?


* * *
Зварю зелений борщ,
Покличу в гості дощика –
Удвох і пообідаємо смачно…
11.09.1997


* * *
При чарці – говори.
При чаші – слухай.
А при сулії краще помовчи!


* * *
Не тіш себе любов’ю спідтишка –
То ж крадене! Невдовзі доведеться
Відмолювати гріх перед Всевишнім.


* * *
Вернись до себе здалеку, з вершин,
Підкорених тобою необачно
На день чи два. Поразка неминуча!


* * *
У вирубанім лісі
Між пеньками
Блукає привид зниклого «Ау!»


* * *
На плесі щука сплеснула –
Вже скоро
Закрижаніє річка нешвидка.


* * *
Дочасно вичахло тепло.
Рухлива білка – вивірка прудка
Поживу носить у своє дупельце.


* * *
Полегшено зітхнули явори
Після грози. Стихія вгомонилась.
При місяці читаю Такубоку.


* * *
В чорнозем української поезії
Посію екзотичне зерно – «хокку»,
Привезене з японських островів.


* * *
Рядок – мов грядка:
Те, що ти посіяв,
Повинно прорости і зацвісти…


* * *
Стежки перетворились в рівчаки,
Наповнені водою дощовою, –
Біжать з гори наввипередки.


* * *
Калини жар
Обігріва повітря
І сушить листя, трави і мохи.


* * *
Кажу собі:
Ця осінь – не остання
В календарі. Надійся і люби!


* * *
Пора спочити.
День такий короткий,
А ніч як вічність, Господи, прости…


* * *
Перетрудилась муза –
Навіть голос
Охрипнув: ні словечка не сказати.
17.09.1997


* * *
Куди веде
Оця сумна дорога,
Що поросла колючим споришем?


* * *
На хатню стріху
Впала срібна крапля
Й по золотій соломинці скотилась.


* * *
Іду до тебе,
Мій наступний роче,
З дитинства йду, по долі навпрошки.


* * *
Літак-пенсіонер
В міському сквері
Про небо дітлахам розповідає.


* * *
Розминулися в часі
Жовтогарячі жерделі
З фіолетовим дивом слив.


* * *
Це б до лісу, до лісу……
Стежки до квітучих черемух
Заховав листопад.


* * *
Річка витекла в небо
І сонце, мов човен, пливе
По блакитному плесу.

1997

Есть такой заоблачный Камелот -
Девочка словесная там живёт.
Парусом пульсирует у виска,
Строит меру времени из песка.

Веки всё смежает, а то прочтут.
Красками играет в свою мечту.
Пробует лицо из десятков лиц,
Ловит свет ловушками из ресниц.

Где там опрощенье! Куда там злость!
Там стряслось "ах если бы что стряслось".
Не угласт, не част, никого не сдаст
Там ещё какой-нибудь новый пласт.

Приняла мечтательный мультивит,
В небе заблудилась -
И там не спит.
У неё мирок и в своём мирке
Всё гадает месяцу по руке.

2012

На станції Анар прожив я кращі дні
без грошей в гамані, без перспективи
їх заробити. Дівам чорнобривим
в їдальні так подобалось мені
хліб нарізати... Повні тарілки
пахтіли пшеницями, цілиною
врожайною. За мідні копійки
я наїдавсь від пуза, і зі мною
казашка Люба їла залюбки:
з’їдала з добрим чаєм півхлібини,
хоч мріяла про кислі апельсини
й хрумкі напівсолоні огірки.
Вона була вагітною. Вона
мене розкішним бюстом спокушала
і сироту бездомного втішала,
п’янила без горілки і вина.
Обкурена, хропіла на плечі
співмешканця свого – не мала й гадки,
що він втече від неї без оглядки
в Караганду... Так чинять втікачі
в усі часи. В товарному вагоні
на протягах зустрічних до зорі
я мчав на південь. Здичавілі коні
просили в мене чорні сухарі,
за копійчину куплені в Анарі
в їдальні пристанційній...
Я в Топар
вже впорожні діставсь.
Землячці Варі
привіз сухар – степів безцінний дар...

2010

Цей диво-потяг "Рахів – Львів",
І ми – чудні в нім пасажири...
Чого нам їхати кудись
Із розпрекрасної Яремчі?!

У когось – вітер в голові...
Когось несуть чуттєві вири...
Я ж у безмежжі загубивсь:
Мене нема – зостались речі.

Неповне речення – нема
Розвою думки і сюжету...
А за вікном – карпатська ніч
Глибока; й місяця сокира…

Кондуктор-час в купе дріма,
Не загасивши сигарету,
Й ніхто не зна, у чім тут річ:
Є речі, і – без пасажира?..

2007

Як завше, крайній, в торохкім трамваї
Гойдаюся в петлі біля дверей:
Жду виходу з безвиході...
Триває
Життя – платні кондуктор не бере.

При виході то сварка, то заминка,
Ось-ось кулачні виникнуть бої...
Для когось чергова оця зупинка
Закінчиться обривом колії –
Можливо, що й для мене...
Чи боюся
Тяжіння
Магнетичного
Землі?

Не знаю ще і сам,
Однак не б’юся
За право ще повисіти в петлі
Пільговиком на платному маршруті...

Стихія страху з гуркотом трясе
Старий трамвай.
Куди ж мене по суті
Інерція стремління занесе?


2009