- Чи варто жити без покори?
Послухай, друже, хижі гори
нагробком стануть тут тобі
в твоїх гордині та злобі.
У Зевса слуги – сила, влада,
і ти йому слабка завада.
Змирись, титане. Зевс простить,
бо дух нескорений горить
лише на смерть. У прірву днів
усе повергне божий гнів.

- Велінням тих сліпих небес
мене мій друг, мій брат Гефест,
до скелі ланцем прикував.
Йому так батько наказав.
За що питаєш? Я не знаю,
за що розіпнутий страждаю.
Хіба за те, що не стерпів
і жар божественних вогнів
віддав людині для життя.
Тепер від мене каяття
ще й вимагають ці потвори.
О як болить! Ці кляті гори…

- То ж не підкоришся, титане?

- Орел терзає мої рани.
Пекуче сонце. Точить кров
мою печаль, мою любов
на шлях людський. Боги безсмертні
погинуть в часі. Люди ж смертні
піднесуть міць свою у вись
і спом’януть мене колись.
А що той біль? Звичайні рани…

- Ти вибрав долю сам, титане.

7 квітня 2013р.

у храмі душі
не маючи жодної ікони
будую вівтар
і запалюю свічку надії
може діти мої чи онуки
стануть колись на коліна
і помоляться ревно
і згадають мене
й пом’януть

1995

Як ненависть народжується швидко!
Лиш був байдужим,тут стрибок і вмить -
в тунелі темному,десь там далеко світло,
а думка шаленіє і горить.
Плету звертання з жортскістю та кровю,
у голові єдиний топчу шлях,
нагострюю свою холодну зброю,
так забиваю собі в серце цвях.
"Ти сам цього бажав натхненно,
все сам зробив,щоб лиш відчуть її".
Тепер я розумію достеменно,
що їду по сталевій колії.
"Що в ненависті звабило тебе?
Передчуття пориву та снаги?
Хотів по-іншому побачити себе?
Надати світові ще більшої ваги?.."
Усе огидно!Всюди - пустка!Всюди!
Нічого не знаходжу вже ніде.
Все в темряві.Прозорі люди.
Лиш ненависть до світла доведе...
Порожній,свіжий,наче в самоті,
я відчуваю насолоду,як в горах.
"Той самий цвях вбиваєш глибше ти!"
Той самий:любий і холодний цвях.
І я готуюся,гартую кривду.
"Обєкт вже близько,витягай ножа!
Ув очі зазирни й стрибай у прірву
і ти дізнаєшся,яка твоя межа..."
Уже стріляю,розриваю,бю,
впиваюся і формою,і змістом,
із ненависті джерела я пю
і тішуся червоно-теплим вмістом...

Все тихо.Все мовчить.Я сам,
без сумніву,жалю чи співчуття.
Живу і бачу тут і там
з собою у самотності злиття.
Оце й було життя?!Живімо знов!
Я хочу знов прожити все:
самотність,ненависть і...теплу кров.
Нехай смерть знову палець піднесе.
Адже,насправді,нові відчуття,
осмисленні з собою на одинці -
вже не примарні символи буття,
а,наче дітям,від життя гостинці.

"Гляди,він бачить всіх людей наскрізь,
він знає й твій "байдужий" погляд
і хто б до цього окуліста не поліз,
усіх він ставить у шеренгу,поряд."

Здається вартим муж цей того,
щоб я йому покращив зір,
та,бач,кохання навкруг нього.
Гадав - мисливець?Ні - лиш звір.

"А цей,з літами на волоссі
так красномовно все веде,
неначе сад його ще й досі
завянути не встиг ніде."

Стривай.Заглянь в його словник,
шукай на букві "г",де "кара".
Знайшов?Розумний садівник
вже б викорчував.Цей - нездара.

"Чого мовчиш,похмурим став?
Є насолода,Жінка,друзі.
погано?Як там хтось казав:
"не все минає в чорній смузі!"

Мовчи!Не дай патякать знов,
не варто цим відволікатись,
багато хто з таких розмов
порожній - прагне виливатись.

"Ось,поруч.Приязно мовчить,
прищурив око,губи сміхом.
У нього голос не тремтить
упевнений аж достолиха."

Ця впевненість в ньому лиш лжа.
І не комусь - собі самому.
На дзеркалах у нього ржа.
Йому не варто буть одному.

"А той?Він має сильний вплив,
диви,яка довкола зграя!
Ану піддай йому чортів
хай раз лиш облизня спіймає!"

Він має вплив?Той що із того?
Яка тобі до того справа?
Збирати кволого й слабкого,
скажи мені,чия забава?

Я,наче здавлений...мені бракує...чистого
повітря...слова,духу,часу...чашу
життя барвистого,солодкого,врочистого
я не бажаю...не шукаю:нащо?..
хвалити те,що похвали не потребує...
в нас...
бавиться,іскриться та вирує -
час...
я піднімаюсь...я люблю життя!Хто так,як я?..
полюбить підніматись у життя...
в житті...
побачить сцени із буття...
в бутті...
буття почує...
чутких чуток чуттєвії чуття чуттів -
весь світ вирує
у вирі вирів-почуттів...
сміється...з трагедій сцени та в житті...
я й сам...я сам з собою...
не один лишився,
адже є я
і самість є моя...
зі мною...
сам з собою...
я зустрівся...
я наче здавлений...мені бракує...
між людьми...я сам...весь світ вирує...
у мені...мене самого...
МІЖ ЛЮДЬМИ МЕНІ БРАКУЄ МЕНЕ САМОГО У МЕНІ!..
немає...бога...
не потрібно!..мені...
в мені...

Ти думав довго,все перебирав
і грали числа,інтеграли грали,
похідні і синуси вклякали,
усі кричали,бали розставляли,
та нервували,нерви діставали,
а ти читав і око тренував
(та,певне,ти його лиш травмував).
І ось,коли твій погляд "всепронизний",
ввіпявся у сусіднє горло,
там ти побачив їхнє кодло:
в усьому - лиш одне,в одному - все,
повторення таке тавро несе,
розрізнення туди і не проникне.
І ти замовк,хоч і до того лиш мовчав
(дарма,що ти на голові не заскакав).
І ось(яка трагедія) мовчиш і досі
і слухаєш розумування голомозі
та жарти надтехнічно-надогидні
та бачиш в них потужнорозумові злидні.
Знов всі сміються з словоблудних фраз,
отарний мікромозок раз у раз
кидає конформістські думи-самоглуми
собі самому.Чи тобі одному?

О надвечіря,стомлених пора!
Чи християнству спати не пора?
А з ним і втомленим - і праведним,і грішним -
слід відійти у верхній світ й долішній.
Хай нове сонце нове дасть тепло,
стомився світ - нове потрібно зло.
По обрію пливуть творці в божественнім човні,
світ крутиться навколо них в божественному сні.
Хіба божественність в творці,а не в творцях?
Хіба бог грає в кості в небесах?
Чи не божественна у кості гра?
Вже вечір,вже пора,давно пора!

О світлий ранок,нова благодать!
Що я життю взаміну можу дать?
Воно ж бо - жінка,найцінніше любить,
то ж дам я їй дітей,нехай голубить.
Та лиш безцінне найцінніше в світі,
то ж дам їй цінності - мої це діти.
Я ж бо творець:всі цінності - мої,
я - темна хмара,діти - палії.
Нехай розтрощать все німе й крихке,
все праведне,правдиве і ламке.
Хіба старе не бється з молодим,
що так танцює,аж з старого дим?
Божественний двобій,становлення у танці!
Божественний театр я споглядаю вранці.

Якщо ти чесним із собою
ідеш життям-комедією-грою -
стережись
очей,направлених увись,
бо очі ті узріли ідола колись.
Тепер,коли всі демони вляглись,
тіла благають супокою,
вже не волають під важезною рукою,
лиш плечі,деколи,болять
та ноги,ідучи,тремтять,
але вуста покірливо мовчать.
Так і несуть тягар життя
і томляться від тягарів буття
осли й верблюди.Дар-тягар,
тягар-вівтар,тягар-базар,
провина-кара,гріх-митар,
"добро" і "зло",і "я",і "ти"
душа-мураха може понести.
І дивиться увись,
на тебе.Стережись!

Розтерзані мрії. Розвіяні сни.
Над вічністю смерті літають вони.
І сняться нам пекла квітучі сади
та райського дому криваві кати.
Там демони ночі в одежі весни,
там ангели світла не знають краси.
Там горе на радість і щастя на жаль,
клинок паперовий розрубує сталь.
Гармонія творень – потвора чуттів,
а хаос розрухи – святиня вождів.
Там дзеркало правди відлунює жах
погибелі віри в безумних очах.
Повітряні тверді – основа основ
і мильна бульбашка – всесвітній остов.
Там безлічі менші за нуль величин,
а наслідки перші від давніх причин.
Там сонячні ночі й захмарені дні,
там спалює холод і студять вогні.
Це світ божевілля, де Бога нема,
де логіку страху несе Сатана.
Спільнота байдужих жорстоких створінь
кидає на Землю погибелі тінь.
Над вічністю смерті – дорога життя.
По ній в людське завтра прямує дитя.
Хтось строго та пильно вдивляється вслід,
караючи болем на тисячі літ.

Душа не проситься на спочин –
Вона в зеніті сподівань,
Хоча й втомилася від збочень,
Перегінців і відставань.

Вона сьогодні торжествує,
Радіє світлу і теплу:
Не пропаде нічого всує,
Не перетліє на золу!

Хоча й на осінь повертає,
Та не похмуриться душа:
Перегортає, пригортає,
Довершує і доруша...


1990

Тоді не знали ще кефіру
І кисле молоко пили,
Отож зловмисники Шекспіру
В кефір плювати не могли.

А ще раніше, в іншу еру,
Не знали елліни авто,
Тому псувати атмосферу
Гомерові не міг ніхто.

Цвіла поезія духмяна,
Добро винищувало зло,
І заздрісного графомана
Тоді і в гадці не було.

А нині я втрачаю віру
В чуття високі і святі –
Не можна випити кефіру
В його первісній чистоті!

2001

Мені – самотньо…
А тепер і ти
До самоти звикай,
До німоти,
До глухоти довкола
І в собі,
До повної безлюдності
В юрбі,
До каяття і до несприйняття
Реальності й примарності
Буття…
Колись, можливо, стрінемося ми –
Незрячі душі –
В спалаху пітьми.

Навіщо нетлінні ниті
нікчемну нанизують нудь?
Ненависть натще налита,
непотріб нам не наллють.
Ніжне намисто ночі –
небо наших надій.
Нині найбільш непорочних
нищить нужди напій.
Неміч німого «нащо?»
нишком наїсть нутро,
навіть ніяк несмачно,
ніби ніде й ніхто.
Нетлі нічну нірвану
неук найде навряд;
ниці нарве нестяму –
ноти нудять невлад.

2011р.

Пожити б трішечки іще
Й тихенько порадіти,
Як під осонценим дощем
Ростуть і квіти, й діти;
Як обнадійлива яса
Єднає видноколи
Й розкішна жінчина коса
Не сивіє ніколи...
Пожити б трішечки іще
До нового врожаю,
Адже нікому під дощем
Я жить не заважаю!


2010

1

Слова тяжелы и проносятся новым скорым
За ничего не значащим разговором.
Если станут они неподъёмны,
Мы скажем хором,
Мы ведь и есть которым.

Что похожи, как дважды-два, - мы уже нередко.
Наша степень родства начинается в давних предках.
Если нам по пути,
Мы к любой подойдём соседке
(Аньке, Светке).

Тысяча поколений из прошлого тянут руки
К нам, как к любимой кукле.
На сердца стуки
Слетается чуть ни полмира,
Берущего нас то ли в плен, то ли на поруки.
Прошлые дни набухли.

Уж тут, хоть мучайся, хоть посыпай всех матом,
Не признавая себя ни правым, ни виноватым,
Тебя не отпустят. И это в подтексте свято,
Как отвечать на:
В кого ты таким патлатым?

В кого ты вообще
Таким вот нестройным и недобитым
С подсушенным насморком или подспудным коньюктивитом?!
Об этом уже не споют ни Гомер, ни плиты,
И ни обезьяны - от них только "да иди ты!"
Идёшь. Представляешь во время и в то, и в оно
Несущихся предков несколько миллионов.

2

Пусть своими,
До боли знакомыми нам местами,
Прошлое пусть прощается с нами.
Прощается так, как плачут автомобили,
Всеми женщинами, которых мы так любили.
Пусть зальёт всё сверху по полной едрить-программе
Пламенный соус-чили.

Видно, время настало переодеться.
Бедные, милые воспоминания детства,
От которых нам некем крыться и нечем деться!
Школьные драки и школьные страсти,
Синий фломастер и красный фломастер...
Трогательный, но если сказать по сердцу,
Мало смешной блокбастер.

Боже, как я катался на велосипеде!
И на коньках катался, будто ходил в атаку.
Теперь уже сердце так никуда не едет,
В холодную пору - мысли о тёплом пледе,
Участие кличет костью жалеть собаку,
Чем дальше, тем чаще погода или соседи...
Мирный вакуум...

О, моя первая двойка! В лебедя превратись-ка!
Ещё до последней двойки скакать неблизко.
Спрашивает - изведать чего ещё бы? -
Жизнь, проведённая мной в учёбе.
Просачиваются в окно звуковые снизки,
Огни, небылицы, смешки, огрызки
Памяти, сойти норовящей чтобы
За дорогое виски.

3

С одной стороны - это всё броня,
А с другой - короста.
Такое количество памяти сжать непросто.
Заряжен на очередные глупости
Свежий отряд подростков.

Что-то привидится,
Перепугаешься, но не сильно.
Ну, допустим, ты - Ваня Грозный,
Убивающий в себе сына,
И одновременно Раскольников,
Заливающий всё это керосином.

И вообще,
Всё это уже было,
Раз уже всплыло всенепременно.
Не разобрать, то ли нам платят,
То ли мы платим вено.
Право на дежавю бессмысленно и священно.

Ведь всё это уже было,
Это просто воспоминанья заходят с тыла
В ассортименте от червяка и кролика
До архангела Гавриила.
Главное - чтоб всё в цветочках, с толком,
Чтобы свежо и мило.

Это который раз уже в мире подходит тесто?
В качестве личной формы общественного протеста
За одну жизнь создаётся
Несколько тысяч текстов
И каждый из них - доподлинно дежавю.


2013

Ми шануєм поетів,
Коли вони мертві,
А найпаче їх любимо в ореолі
Терпеливців і мучнів,
Загиблих в неволі,
Ми складаєм ціну
Їхній самопожертві:
Цей – на пам’ятник важить,
А цьОму – доволі
Дошки меморіальної
(Прізвище, дати…),
А цього возвеличити в лауреати
І вивчати
(Окремі цитати)
У школі…

Ми проходимо мимо
Казармених плаців,
Мимо мурів тюремних
І хижок обдертих,
Де в затворництві творять,
Де в каторжній праці
Мруть у безвісті
Автори творів
Безсмертних…
Ми ж не вхожі до білих палат
І палаців,
Не доступні нам тайни
Державних секретів,
Де вже нам зрозуміти,
Що нищать поетів
Задля честі і слави
Держави і нації?!


2001

Останню переходимо межу…

Сьогодні ми розділені межею
На рівні дві частини.
Я сиджу
Іще по сей бік –
Осені іржею
Роз’їдена душа…
А по той бік,
На цвинтарі німого супокою,
Лежать найкращі.
Їх із року в рік
Все більшає.

Лінивою рікою
Тече життя – останніх вимива
Зі свого русла
І відносить в Лету.

А що мені лишається?
Слова.
Думки сумні
Та чай під сигарету,
Та відчай самоти,
Та відчуття
Свого – уже близького – переходу
Через межу,
В довічне небуття,
В небачену,
В незвідану свободу…

Іще сиджу по сей бік.
Ще лежу
В траві густій
Під білим весноцвітом,
Тривожно споглядаючи межу
Між нашим
І ненашим-нашим світом;
І дорожу останнім:
Цим листком
Пожовклим,
Цим димком від сигарети,
І цим рядком –
Вузесеньким містком,
Що ним пройти спроможні
Лиш поети…

1999

Задовго до народження Христа,
За п'ять тисячоліть старої ери
Вже українська велич проросла
І світу понесла свої поеми.

Ми від землі, орала, орача,
Жили без меж, кордонів, частоколів,
Для захисту виймали ми меча,
Дотримуючись лицарських устоїв.

І ми були завжди живим щитом,
Що захищав від знищення народи
І поле бою сіяли зерном
Як і на заході, так і на сході.

Цінуємо людей і вільний труд,
Саме життя і право на свободу,
А нас насильно заганяли в бруд,
Несли погибель нашому народу.

Та переважно у своїй судьбі
Злагоди всі ми шукали не завжди
І гинули в нерівній боротьбі
Під тяготою між владної вражди.

Минуло стільки цих тисячоліть,
Та залишився в степових просторах
Наш споконвічний хліборобський зміст
І наша віра у своїх соборах.

Ми тут з початку, ми широкий міст
На перехресті всіх цивілізацій
І піднімаємося в повний зріст
Об'єднуючи ці світи й нації.

І ми вбирали в себе краще все,
Що створювали люди цього світу,
Тож тільки вся громада збереже
Гуманність, справедливість і освіту.

Це наш політ в майбутнє, у нове
І наш взірець всій світовій спільноті:
Ми м'яко відторгаємо старе,
Як у житті, так і в своїй роботі.

2013

Не говоріть поетам, що вони
Бездарні. Говоріть – талановиті
По-своєму. Кому потрібні вбиті
Нізащо; за відсутності вини
Покарані?! Кожнісінької миті
Вони і так горять, несамовиті,
Мов копи житні в пеклищі війни,
Беззахисні, усім вітрам відкриті.


2001

цицьку жаху темінь ссе
цмокає колодязь
п’є сяйних зірок персен
ночі прохолода
крають простір вертунці
никають химери
повилазили мерці
на загробні двері
висне місяць ліхтарем
сум гуляє полем
у пилюці сивій мре
рос натхнення кволе
сич на шмаття тишу рве
сторч волосся ставить
тисне серце ледь живе
болю щем лукавий
доки не напився ще
день яси кагору
мла під остраху плащем
мне уяву хвору

28.03.13

Множинність вимірів, галактик і світів.
У кожного – мета, завдання, часопростір.
А Ти - портал, початок всіх кінців,
всіх перехресть, кутів - глухих і гострих.

Пізнай себе в собі, - лишив Сковорода,-
душі – «я» «мікрокосм» – і зрозумієш Всесвіт…
А чи осягнеш сутність жінки? А хто зна…
Промовчав тут мудрець. Озвучував не все… Світ

ловив його, ловив невпинно - не спіймав…
Та ловлять сіті суєти нас щохвилини,
а Піфагор, Сократ, Рабле, Сковорода -
сміються із кутів і паралелей домовини…


2008(2013)

Ще не було жаги, а смерть вже чатувала,
щоб виплеснути біль на перший крок життя,
Мовчазна і бліда, собою хизувалась,
бо знала, що вона є прощення гріха.

Ще не було спокус, а гріх уже таївся
між неземних чеснот довірливих богів,
із плоті визирав, кумирам зла молився
і сіті розкидав над чередою днів.

Ще не було думок, а сумніви вже знали,
що досконалих форм гармонії нема,
звивались у клубок, над відліком кружляли
і брали у полон намічені діла.

Ще не було біди, а сльози вже збирались,
щоб розтопити сум непроханих страждань,
до чистих почуттів нав'язливо чіплялись
і понукали йти за незворотну грань.

Ще не було вини, а кара вже стояла
з сокирою в руці у божевільний час,
порочність терезів сама в собі плекала
і падала згори на всіх прийдешніх нас.

Паралельний Світ,
Інші варіанти,
От би я хоч зміг, -
Туди б завітати...

Там у мене є
Й мотоцикл, й машина,
Я роблю своє,
Те до чого лину...

Там моя душа,
На своєму полі,
Робить що бажа,
І нема неволі...

І нема проблем,
Й недостатку грошей,
Все "по маслу" йде,
Як той намір Божий...

Все отам гаразд,
Всьому є можливість,
От би я хоч раз,
Зміг там опинитись...

От би я здійснив,
Те, що я задумав,
Ріку переплив,
І покинув тугу...

От би я здійснив,
Те, що є у планах,
Перейшов шляхи,
Які мрієв стануть...

Але зараз тут
Є лише можливість,
Швидше я б збагнув,
Й користь з всього виніс!

Швидше я б пройшов
Тут життя уроки,
Щоб собі знайшов,
Те, що бачу збоку....

Те що тільки є
В Паралельнім світі,
Ти візьми своє,
Поки Сонце світить!

Поки дні твої,
На Землі ще сяють,
Ти від серця дій!
Цілі щоб здійснялись.

Дякую :-)

Дід був до діла вдатний:
Цілісіньку божу днину
Старанно, ніби дятел,
Обстукував деревину,
Цілісіньку божу днину
Обстукував деревину.

Стуки ті, перестуки
Снились мені щоночі,
Дідові зграбні руки,
Дідові мружні очі.
Снились мені щоночі
Дідові мружні очі.

Потім запала тиша:
Ані тобі півстуку.
Діду, вам що? Облиште!
А він не підніме руку.
Ані тобі півстуку.
І не підніме руку.

Діду, я вам – меляси…
Повну-повнісіньку миску –
Плата вам за коляску,
Дяка вам за колиску.
Повну-повнісіньку миску –
За коляску й колиску.

Ані тобі півзвуку,
Ані тобі півслова…
Стружка обвила руку,
Біла, мов паперова.
Ані тобі півслова…
Стружка, мов паперова.

Діду, вам що? Облиште!
Годі-бо вам мовчати:
Ви ж обіцяли лижви
І вербові санчата.
Годі-бо вже мовчати!
Де вербові санчата?

Так і сховали діда –
Стружка обвила руку…
Ой не влежить без діла
(Стружка ж обвила руку!).
Дід не влежить без діла,
А я не засну без стуку.

Кожен вихваля свою професію,
Свій престол возносить і престиж
(Ахайте, Женева і Париж!),
Я ж промовчу ліпше про поезію –
Щонайбільше диво з дивовиж.

Творчість не професія – покликання,
Стан душі в зеніті почуттів
(В одному житті – мільйон життів!) –
По такім рахунку по великому
Жити і творити я б хотів.


2008

Живу та й живу – а чого мені ще
не стачає у цьому чудовному світі?!
Нізвідкіль не тече і ніщо не пече
ні в осінні негоди, ні в пізньому літі.

Розмаїті картини малюють митці,
умочаючи в райдугу впевнені пензлі.
А невпевнений я намагаюсь оце
файне видиво світу вмістити в поезії.

Ніжна донька підносить цілющий нектар,
щоби ним я омив легеневу іржавинку...
Освіживши росою мистецький свій дар,
юним огиром в лузі іржатиму!



2010

Перекрикую ніч крізь цупку непроглядну тканину.
Мій прихований світ розливається світлом уперше.
Я живу в тому домі – з волошок і цвіту калини.
Там я чую молитви в гудінні старого шершня.
Моє дерево давнє, гілками до неба – цілує.
Загортаюся в плед, запах ладану зцілює тіло.
Я мотаю клубки, коли вітер у мене ночує,
А як стихне – лишаю. Хай іній підбілить.
Між словами – живу, грішу, індульгую...
Розмальовую час, вішаю, мокрий, під стелею.
Навіть чую, як квіти про нього пліткують,
Заціловують вікна й милуються ніжно оселею.

З великої любові й катування
Велике – егоїзм перемага:
У затісних любові берегах
Не втримати стихію руйнування!
Які там греблі й дамби?!
Все злама
Любов-ненависть,
Винищить дощенту:
Вона ж бо до останнього моменту
Сліпа, мов кріт,
А ще й глухоніма!
Нема для неї впину.
Прозріває
Лише тоді,
Коли проллється кров
Щонайрідніша, –
Отоді любов
У муках власне серце розриває!


2000

Тепло останнє віддає земля
Моїм рукам –
Я розминаю грудку,
Вдихаючи найтонший запах
смутку
І стриманої радості.
Здаля,
Понад обніжком, стежка
до стіжка
Побігла й розгубилась
в колотнечі
Граків неґречних вельми,
Що під вечір
Стійкий стіжок обсіли
до вершка.
А на межі, немов на вітражі,
Художньо так
стримить кукурудзиння,
Сторожке до вітрів –
Пора осіння,
То як же на межі без сторожів?
Я все частіше прагну самоти
І спокою осіннього –
Я ж знаю,
Що тілом і душею одцвітаю,
Що доживаю вік свій золотий
На цій землі…
Жадана самота
Зціляє
і від страху перед смертю,
І від жаги безсмертя –
Он,
Упертюх,
Останній сонях
Згідливо хита
Важкою головою…
На землі
Доволі я пожив,
І то – нелегко:
Носили мене в ірії лелеки,
Із вирію вертали журавлі;
Мене топтали тупо копитьми
Кентаври,
Рятували ж мене коні
Від жадібної мстивої погоні –
І я знаходив спокій між людьми.
На цій смертельно втомленій
землі
Доволі я пожив,
Тож не жалію
За незворотнім літом…
Осенію,
Зігрівши душу в тихому теплі.
Вдихаючи землі
Пашінь прив’ялу,
Помалу розминаючи грудки
Ще теплої землі,
Я залюбки
Відходжу в осінь,
Вниз,
Із перевалу…


29.09.1998

В наших глазах - их звери со всех сторон,
В наших часах сбывается Вавилон,
Их города на нашем лежат пути.
Время вброд перейти.

Даже в улыбке нашей стоит лишь та
Тёмная, непонятливая вражда.
Вой Хаммурапи,
Въедливый взгляд Иштар.
В звёздах ковёр сатрапий...

Радости здесь грешны, душны,
Бродят годами в раковинах ушных -
Лишь к утру разойдутся.
Клинописи забыты, но вбитый клин
Так и торчит по локоть меж гнутых спин,
Так и достанет яблочком до седин
Через блюдце.

Между серпом и молотом, между рек
Был человек, а выдался чебурек.
Тканью снов отзовётся.
Нескольких слов, кому-нибудь на беду,
Чтоб описать по совести не найду
Мятый, недавно вылепленный в аду,
Лунный клёцик.


2013

Що може буть трагічнішим за те,
Що я не знаю матері живою,
Не маю фотографії, святе
Обличчя не стоїть переді мною,
Немовби та ікона: більше того –
Нема й могили маминої... Місце,
Де цвинтар був, спустошене. Кого
Спитати? Для заплаканих беріз це
І тайна, і трагедія – вони
Ростуть на цій подвоєній руїні,
Такі ж, як сам я, сироти війни
В напівсирітській нашій Україні.
Ніде – нікого. Й хутора нема,
Де я, маленький, гриз кору дубову,
Щоб вижити... Пратиша всеніма
Все обійма і відбирає мову.
Ніде – нічого. Пустка і пустир.
Геть пересох ставок – не треба й бродів.
Втекли від помсти злючий бригадир,
Гетьман колгоспу й вождь усіх народів...
... Нема ні слів, ні сліз, ні цигарок –
Скінчилось все. Думки такі нестерпні!
Звернув у небо погляд, до зірок...
А їх – нема... Повипадали в серпні.


Колишній хутір Комуна
неподалік Марківки

2005

Ну що ти знаєш про гріхи
Заради втіхи?!
Впадуть в зарошені мохи
Зіркові сміхи,
І сонце висушить зело
Ще до обіду –
Немов нічого й не було,
Ніде і сліду…
Гріхи придумали, мабуть,
На глум і насміх
Нещирі люди,
Щоб забуть
Про «блуди» власні…
Ми ж загубилися удвох
В кущах моралі,
А з райських кущів стежить Бог:
Що ж буде далі?


1995

Абстрактне поняття
Абстрактну й любов породило:
Ми любимо північ, і південь,
І захід, і схід,
Були б тільки хліб і до хліба,
Та цукор і мило,
Та чарка під вечір,
А краще – раніш – під обід.
... А десь у минулім
Замулилась чиста криничка,
Запала могилка свята,
Де батьки твої сплять,
Й зотліла в непам’яті
Скромна шкільна "рапортичка",
В якій із історії та географії – "п’ять".


1990

У нас немає вибору,
І нас
Не вибирають.
Доля визначає
Ту мить святу
І той урочний час,
Коли сам Бог нас на любов
Вінчає.
Але від нас залежить,
Певна річ,
Та суголосність
Почуття і духу,
Що всупереч
Мільйону протиріч
Веде нас,
Не порушуючи руху
І ритму всепланетного буття:
Падіння,
Злети,
Гріх
І покаяння,
І найсвятіше в світі почуття
Жертовного –
Від Господа –
Кохання!


1995

Прийшло до мене втомлене поліття
І роздуми достиглі принесло:
Хвилина щастя варта півстоліття,
Хвилина горя варта півстоліття.
В суцвітті літ хвилин оцих двоквіття
Для мене найяскравіше цвіло.
Спасибі ж долі, що воно було –
Хвилин цих двох миттєве многоліття!


1980

Не всіх іще ідолів
Ми з п’єдесталів зіпхнули…
Було, спалахнули,
Взялися за діло.
Та вмить
Стомились,
Присіли спочить,
Позіхнули з полегкістю,
Глянули… скільки сидить –
Одних на однім –
Вже нових і живих в ідеалі,
Воздвигнутих нами ж,
Здавалось, найкращих із нас:
Товчуться,
гризуться
за кращі місця і медалі –
Все далі від них ідеали,
народ
і Тарас,
І ціла доба українського зриву
І здвигу!
Повніють кишені,
Пустошаться душі дотла –
Плюють на ікони,
закони,
Тарасову Книгу,
Яка Україну збудила від сну
Й підняла…

Їм що – їм чужі наша мова
і наша основа,
І звичаї наші,
І доля вмираючих сіл,
І князь Святослав,
І Маруся Чурай тонкоброва,
Богдан безоглядний
І щиропалкий Чорновіл?!

Зіпхнути цих ідолів ох як непросто,
Братове,
А ще ж попередники їхні –
Зіпхнули не всіх –
Бо ж лінощі наші,
Бо ж сумнівів наших короста,
Бо ж звичка стара всіх жаліти,
Старіша за гріх.

Ми ж сіра юрма,
Ми ж суціль декласована маса,
Ми ж так боїмось
Невідомих нам прав і свобод…

Мої найрідніші!
Ходімо гуртом до Тараса –
Він гляне і, може,
Ще визнає нас на Народ.


2004

Ось тут я стою перед вами –
Навік безпартійний, земний,
З прямими думками й словами,
Такий, як завжди, Низовий.
Таким і зостанусь довіку,
Допоки й піду в небуття…
Хай кажуть: "Людині – піввіку,
А мислить, неначе дитя!".
То й добре – нічого, що сивий,
То й ладно – дарма, що бідак,
Зате ж я безмежно щасливий,
Що вік свій прожив саме так.
Зате я безмірно багатий,
Хоч вічно не маю й гроша, –
Вітчизною я не проклятий.
Не чорна у мене душа!

1995

Із ревним палом ярий березоль
Зими афіші рве на темні клапті,
І потічками їх у доли квапить,
Вихлюпуючи: до, ре, мі, фа, соль!

Старенька натягла на очі каптур,
В кутку гримерки крекче на юдоль,
Закінчилась її морозна роль,
Вона сьогодні геть іде з театру.

Інакші декорації на сцені ,
І, хоч куліси зовсім не зелені,
Вже грає увертюру сік беріз,

І глядачів помалу зазиває,
Де дійство життєрадісно - безкрає , -
Актриси молодої бенефіс.

06.03.13

Це буде вдень –
Не серед ночі:
Тебе на муку поведуть
(Не дай, щоб викололи очі, –
Ти мусиш бачить свою путь
Останню!).
Виведуть на страту
І хрест на плечі піддадуть…
Дивись прямісінько Пілату
В його банькаті.
Хресна путь –
Його задумка
І вигАдка
Його оточення.
Дивись:
З Пілатом поруч і пілатка –
В них очі кров’ю налились!
Дивись: праворуч і ліворуч,
Один в один,
По обіруч,
Всіляка наволоч і сволоч –
Челядників поштивий учт.
На них дивитися не треба –
То посіпаки, дрібнота,
Яку в народі неспроста
Слівцем охрещено «ганеба».

В юрбу дивися –
Там є люди.
Дивися:
Там,
Серед людей,
Ховається лице Іуди…
Цей іудей, ох, прохіндей!
З його очима не зустрітись
Твоїм очам.
Від срібняків
Вони горять.
Їм попелитись
У цім вогні повік-віків!
Шукай апостолів-лукавців
І тих,
Що вірними були,
Діли їх на христопродавців
І тих, які не продали.
Знайди в юрбі лице жіноче
Вродливо-світле.
Ця жона
З тобою поруч бути хоче,
Тебе не зрадила вона!
Знайди й себе –
Того, святого,
Того, вчорашнього –
В юрбі
І підбадьор себе самого,
І посміхнися сам
Собі.
Затим – іди!
Твою Голготу
Вже видно…
Мусиш ти іти.
Нехай виконують роботу
Свою улюблену
Кати!
Вони – кати.
У них немає
Ані облич,
Ані очей…
Катів не судять –
Кожен знає:
Вони приходять із ночей,
В ночах зникають…
Ще – хвилина,
Іще – секунда,
Хвилька – ще…

Яка ж висока хрестовина!
Як довго кров по ній тече!


2001

Я прожив серед книг,
Мені краще із ними було,
Ніж з людьми,
Хоч людей
Я також не цурався ніколи.
Мудре слово мене,
Ще сліпого,
За руку вело
Через нетрі облудні
Радянської хитрої школи.
Я живу серед книг,
Хоч на люди виходжу щодня,
Мудре слово мене
Через багна
Виводить до тверді,
На могилу-курган,
Де лежать весь мій рід і рідня,
Перекреслені смертю
І в книжному слові –
Безсмертні!


1996

Дожити б до весни, а там – до літа,
А влітку хто ж захоче помирать?!
О, душе, співчуттями не зігріта,
Тобі – грішити, а мені – карать
Себе ж – за всі твої гріхопадіння,
Відновлювать потрощені мости
Й заглиблювати вирване коріння
В людських чуттів зачерствілі пласти!
Дожити б до весни,
Переболіти
Минулим і сучасним заодно,
Одужати і вірою зміцніти.
Перебродить до літа, як вино!


1991

За три-чотири кроки (от сліпий!)
Людей не впізнаю. І ті гадають,
Що я зазнався, ідола зліпив
З самого себе... істини ж не знають!

Не раз я потерпав од сліпоти:
Ловив синці, трощив старечі ребра...
Якби ж то скрізь, де маю я пройти,
Мені світила чорно-біла зебра!

Віднині всім зустрічним "Добрий день!",
Без розрахунку, звісно, на взаємність,
Казатиму, дивуючи людей
І мимоволі сіючи приємність.


2006

Не заснулось.
І це не вперше,
Коли сон-колисун пощез…
Ловить зорі серпнева верша
В чорноводді нічних небес.
Молодик зазира до верші –
Здобич зоряну вибира…
Де ж поділися півні перші?
Їм співати уже пора.
Чай парує. Димить цигарка.
Незабаром світать почне…
Що ж ти, ноче, мов та циганка,
Дуриш вигадками мене?
Нашептала химерні вірші
Ні про що, як завжди…
А втім –
Не найкращі і не найгірші
У доробку моїм нічнім.
Не заснеться уже…


1997

Годинник дні рахує.
Я не чую
Цей дивний стукіт -
Перекат дощу.
Стрілки сумують,
І самі ночують.
Лиш дивний спокій
Я для них лишу.

Світання раннє,
Раннє, без вагання
Гортатиме минулі помилки.
І пташка перелітна
Світом бідним
Тікатиме з хазяйської руки.

Забуть несила,
Пам'ятать немило
Вчорашній день, неспокій і... усе...
В мережаній хустині,
Як дитині,
Собі у дар свободу принесе.

Свобода зроду,
Наче дикі води,
Міняє русло і втіка кудись...

І страх самотній
Із пустим "сьогодні",
Як нитки переплутані, сплелись.

Хамство – це хвороба небезпечна
І заразна вельми: бережись!
Паніка, звичайно ж, недоречна,
Та обачним будь – не заразись;
Не сказись, як деякі сказились
Від необережності, – люби
Всіх людей, які не заразились,
Геть не показились від жадьби;
Всіх шануй! Ані за які гроші
Доброти не купиш, далебі...
Схаменіться люди, ви ж – хороші,
Майте завше совість при собі!
Чемність – це здоров’я, а нечемність –
Це симптом повальної чуми;
Хамство ж – це мікроб,
Його нікчемність
І жадьба
Розносять між людьми.


2007

Кроки, як рани, – вхідна й вихідна.
Аж сонячна кров виблискує.
Милуємось штормом кольору злого вина,
Найніжнішими левами,
Благородними лисами.

Ляжеш, як серце моє у траві.
Цвіт чутливий-чутливий до тебе липне.
А в небі вічні Вона і Він,
Великий Ведмідь головою тріпне.

Роки – як вроки. –
А ночі – усі –
Революційні, медові.
Надкушені яблука у росі...
І ми – щасливі і безтолкові.

Свічі залиті чорним, густим вином,
Що наче кров орлина.
Зорі потріскують битим, як лід, вікном.
Ранок наш – ягода-журавлина.

Прийде мій білий, безкрилий кінь
З очима древніми-древніми.
Даватимеш хліб йому із тонкої руки.
Поволі ставатимемо деревами.

А потім вмиратимем, як усі, –
Ті, що любили, як вміли, як вміли...
І воскресатимем,
Доки калиновий сік
Знов не розірве жили.

Хто куди роз’їхались – канікули:
В табори, до моря, на село…
А Миколці – нікуди, та й ніколи,
В нього ж бо щоденне ремесло:
Смітники обходити. З хлопчиною
Цуценятко – нюхає сміття…
З кожною порожньою пляшчиною
Повняться надії на життя
Хлопчика й собачки…

Надто дивною
Нині не здається вже мені
Ця картина: страдницькою гривнею
Діляться під вечір в бур’яні
Двоє обездолених… Подачками
(Третьокласник* відає, авжеж)
Ані сам, ні разом із собачкою
В цій державі ти не проживеш.
Тож Миколка, ринково-обізнаний,
Ну а разом з ним і цуценя
Власним прохарчовуються бізнесом,
В метушні та клопоті щодня.

Доле наша, брехнями засмічена,
Де ж правдиве зернятко твоє?
Лише той, у кого карта мічена,
На людських нещастях виграє…


2001

Вища література —
це вихід
із матриці тоталітарної культури.
І вхід
в вільний світ цінностей,
де вибір побудов
власних світобудов.
В доброгармонії всесвітностей.
Справжня поезія — не ідейне сміття,
а проекти ідеалів буття —
з безлічі планет і зірок усещастя
в душах людських
і в орбітах поєднаних з Богом.
За всесвітнім порогом,
ще недовідомим,
що є спільним домом,
задоволення всевідчуття того раю,
якого всі сущі шукають.

Як хочеться
(Лоскочеться…)
До болю, до сльози,
Та, видно, не доскочеться
Під світлі образи;
Та, мабуть, не доплачеться
До посмішки в душі,
До хлопчика в калачиках,
До снів на спориші,
До мами, що сховалася
В густому бур’яні…
– Зозуле! – не озвалася…
Хто ж відповість мені?!


1997

Нема до матері дороги –
Переорали. По ріллі
Я навмання прошкую. Ноги
По щиколотки у землі.
Який в’язкий оцей чорнозем,
Що на поту і на крові, –
Непрохідний для тонкосльозих
Без моці в серці й голові…

Іду, вгрузаючи ще глибше
В пухку земну трясовину:
Вже трохи лишилось…
О лише б
Чорнозем геть не заковтнув!
Вже зовсім трішечки… Галява
Пасе бузкову череду…
Черемха здалеку
Білява
Вже осміхнулася…
Дійду!
Впаду в барвінки…
– Здрастуй, мамо!
"Яке ж там здрастуй…", – схаменусь…

Триває драма під вітрами –
Сюжет в чорноземі загруз.

2000