Пожежні, що п’ють святу воду з небесних брандспойтів
На сповідях мають козирні мобіли блаженних.
Віряни відкриють їм брами святої частини.
Їм пишуть накази верховні вогні безджерельні.
Я ж ранки затримую поштовхом кволого пальця,
Стираючи грані між плюсами і мінусами.
Під владу, як дощ потрапляю, змиваючи совість,
І знову відроджуюсь Феніксом з попелу правди.
Тривогою б’ється у грудях мій поклик життєвий,
А я витрачаюся дзюркотом на коливання.
Збираючи себе до купи, встигаю розпастись
На гомін у вухах і відео на моніторах.
Щелепи вставні у державі пожежної влади.
Я знаю, де їх потойбіч уночі зберігають.
Готові рої полетять і зламають всі зуби.
Нехай потім спробує нас укусити за руки!
Пожежні при ЗМІ викликають щораз алергію -
Кричати не сила, бо вже відсихає терпіння.
В нас бомби летять по оптоволоконних мережах,
А ми все пускаємо з пальців три хибні мішені,
І молимось сотням юродивих гуру-адмінів,
Аби тільки мали ми змогу затримати ранки!
Бо ранком безболісно можна віддати надію,
Пустивши її у відкрите вікно на екрані.
Святої води набираємо й варимо каву,
П’ємо з шоколадом пресованим з вранішніх марень.
Шукатиме нас обеззублена влада гаряча,
Стрілятиме мотлохом відволікання уваги.
Підключимо потім артерії до Інтернетів,
Шукаючи владу на совість, пожежу на серце.
Тим часом, водою з-під кранів попечені нирки,
Стріляють у поперек кулею підлого часу.

26.07.09

Це таке забуття:
Ліс ранковий неначе сміється,
Закохався, мабуть, сам у себе.
Серед пралісу плине спокійний ручай.
Задивившись на воду, неначе сплю.
Бачу сни я про тебе, лісе закоханий,
Чорним нарцисом схиляєш гілки ти до води.
Чорний ліс засина від своєї краси,
Від гойдання гілок, що пливуть за водою.
Плине час, мляво линуть думки.
Засинаю і я від краси дивовижної лісу.
Сестри-німфи, і ви відійдіть в забуття.
Все в полоні краси зачарованого Нарціссу.
Та дзюркоче ручай, він жене ці навіяні чари.
Слухай голос його,
Слухай гімн швидкоплинного часу.
Це розбудить тебе, ти підеш за водою.
Забирайся з обіймів царя лісового

Гріхояблукопад.
Ти не кОпай – копАй
Цю твердь первозданную – до серцевини.
Розкопай джерело – це вина
З яблука древа пізнання:
- Себепізнання
- Добропізнання
- Щастяпізнання
- Красопізнання
(Тільки Лао пізнав незнання)

Крізь життєві історії та істерії
Беатрічить
Обличчя Марії
Ще до святопадіння
У пренепорочну гординю.

Розкотились горіхи гріхів,
Вистукуючи танцювальний мотив.
Яблукопад – падеспань.
Я танцюю із Євою, що встигла пізнати танець,
А страм нагої краси пізнала востаннє,
І ще не затуляє красу листям сорому.
В часі біблійному скорому,
Де рабоблаголіпні глаголи набили оскомину,
Розлущ волоський горіх, відкопай золотий піастр,
Відкупись від покари на святість і месіанство.

8.10.08.

Вогонь без тепла, сонце без світла,
Душі пустота…
Вода без життя, ліс без дерев,
Небо без хмар,
Душі пустота…
Очі без радості, серце без любові,
Вени без крові,
Душі пустота…
Німа тишина, безмовний крик сірих очей,
Важка пустота бездомних ночей,
Пустота…
Ні болю, ні плачу, ні сміху, ні радості.
Пустота.

Позичили світило
У пекла.
Яскравими барвами
Воно змусило
Зотліти навколишнє.
Його тонкі
Гарячі стебла
Охопили кожен
Куток
Міста каменів,
Майстрів божевілля.
Вигоріло останнє.
На сірому полотні
Гранулами полягали
Обезцвічені образи.
Приберіть вогнище,
Що забуте
Всіма вимірами!

Там, де обурена єдність
Спромоглась
Втиснути подих у глей,
Там зачата сила глузду.
На дні океану
Зберегли той початок.
Першою Господь
Створив Карму.
Придививсь,
А вона порожня.
Тоді і додав до неї Чоловіка.
Тисячоліттями
Людство намагається
Повторити справи
Всевишнього.
Та все одно
Глей перетворюється
Лише у глечики.

Зажарені мухи в дубовій альтанці
Впліталися мляво у простір між нами.
І ніби знайомі, і ніби коханці…
Кидаємо один у одного спамом.

Дубові щелепи, дубові сидіння.
Ми – тексти. Не більше, ніж мухи й колоди.
Нащадки розріжуть картинки на лінії,
Заплутають наші тіла в фото-шопі

Цупкішали речення в мареві липня,
Втікали у черево повз антивірус,
Будили вдосвітніми співами півня
Останнє, за що ми в розмові молились.

А тексти вмирали, убиті делітом.
Ці файли ми встигли перейменувати.
Стиралися логи, заплетені в літо.
Наш фільм не запишуть на диски пірати.

Мартово 24.06.09

Хочу продертись
Крізь натовп,
Що гірко смакує
Життя,
Неушкодженою.
Смуток?
Твоє "Ні"
Задовольняє
Розщеплений розум,
Трансплантовані мізки,
Клоновані серця
Біороботів
Комп’ютерного екрану.
Ще?..
Хіба потрібно
Знищувати
Вже неіснуючий розум
Атомники вибухівками?
Які ще програми
Закладуть в наші
Плоскі мізки?
Ще?
Не бажаю миритися
З цим.

Солнце -- желтый жернов
жертвует своей жизнью...
Собран закат рожью
в пору вечерней жатвы.

розриті Могили,
роздерті Серця,
втрачена Сила,
Життя у Мерця.
Загублені крила,
Вогонь, як Вода.
душа загорілась.
Він—не вона.
Любов десь поділась,
Прийшла пустота.
Хтось сміється від горя,
Хтось нарікає—недоля,
А воля…
Тільки волі прагнуть ті, що в кайдани закуті.
Птахи тільки неба бажають, до суші прикуті,
Тільки пам’яті просять душі забуті,
А я… я прошу…Сили…

- Чи мож` залишитись сухим під дощем? –
Кожен раз він питав сам у себе…
Питав ще і ще…
Бо, хоча на правому плечі у нього сидить Янгол,
Вигріваючи пір’ям своїм молоді фрукти манго –
З лівого ніяк не хоче злізти лукавий…
Він весь час пропонує йому випити коньяку,
Ніби кави…
Він, ніби навмисно, складає для нього найкращі умови:
Кава – як мед, і щонайважливіше –
Дармова…
Він роззявляє над вухом його чорну пащу,
Й ніжно шепоче йому: «Ти найліпш-ш-ш… Ти найкращий…»
Та від цього душа й`го, не кажучи навіть про тіло,
Все більше втрачає у спектрі аури білого,
Покриваючись рястом ржавих, вицвілих плям…
Робиться чорна, суха і важка,
Як земля…
І, обставляючи двір своїми спокусами, ніби мурованим плотом,
Вкриваючи тіло його дрожжю похоті, так, ніби потом,
Лукавий прагне все глибше всмоктати героя
В болото…
А на правім плечі, де мовчки сидить Білий Янгол,
Між вічнозеленого листя священного манго,
Гойдається пір’я його, важеленне, як штанга…
Чому важеленне?
Бо сказано: «Не укради!»
Чому важеленне?
Бо визначено: «Не убий!»
Чому?
Бо написано: «Серцем увіруй в Господа-Бога Єдиного!»
Чому важеленне? – бо…
(Можеш продовжити сам…)
Але навколо стільки, стільки спокус!...
Стільки принад, стільки солодких бажань…
Які, ніби залежи сланцю, пластами лежать…
Поміж Янголом й демоном ледве помітна межа…
Влада, гроші, жінки, секс, нерухомість…
Влада, гроші, жінки, секс, нерухомість…
Влада, гроші, жінки, секс, нерухомість…
…
Але, чи крила чи лапи, що ж більш вагоме?!..
Вони барабанять по скронях його, ніби в тропіках зливи…
Янгол: «Нещасний…»
Демон: «Самий щасливий!...»
І, шукаючи свій власний шлях у цій какофонії, вереску, вирі, напливі,
Він вкотре питає себе, ще і ще, ще і ще:
- Чи мож` залишитись сухим під дощем!?...

Кумпала Вір,
08.04.08р., м. Хмельницький

буття, задивлене в відсутність,
і це - моє буття.
життя, немов чужа присутність -
це зовсім не життя.

ці рафіновані контрасти
у снах розмазую,
щоб на лопатки дійсність класти
своєю масою.

моя дзвінкоголоса тиша -
впадає в крайності.
круг мене лиш кімната хижа
до незвичайності.

німе мовчання лихо судить
мою апатію
за ці ганебні пересуди
й за психопатію.

на мене давить хижий простір
цього відчуження.
вже верне від шаблонних тостів
"в моє одужання".

розгадую загадку небуття,
а в нім - Присутності
й приходить раптом забуття
моєї сутності.

розтягую минучість днів,
систему змінюю,
ось губи мої - білий гнів -
укрились піною.

ховаюся від всього світу -
і він ховається.
абсурдність небуття розвідав
тож залишається

бути

Час ніде не спішить
Втім його ніде й не чекають
Всі лиш наздоганяють,
Або поспішають втекти
А йому може просто
Кортить випити чаю
З кимось поговорити
Розповісти останні плітки

Він би, може, відкрив
Одразу і всі таємниці
Розказав би про те,
Що насправді у кожного з нас
Є мільйони моментів
Сотні вічностей щоб бути щасливим
Як не тут то де-інде
Головне пам’ятати
Що всьому свій час.

Та для того, щоб слухать
Треба трішечки зупинитись
А хто ж собі дозволить
Отак витрачати час
Тож й надалі кудись
Ми мчимо крізь віки і століття
А Час мовчки проходить
Непоміченим тихо крізь нас.

Спи спокійно, мріє заговорена.
Глухота заглушена. Плітками
серце переплетено розоране,
згусла кров згорнулася у камінь.
Серце недостукалось, розорене
золотом розсипалось мовчанно.

Я його зберу на осінь спокоєм
і синам роздам на сни в дорозі.
Хай цей спокій прикрощі приборкує,
янголів скликає у знемозі.
З головою в сивину глибокую
увійду зустріти очі Божі.

Увійду та оселюся спогадом,
грудкою землі на груди кинусь.
Проступатиму, де тихо, золотом,
а, де чути – криком журавлиним.
Там, де крики – неба рани колоті,
тепло витікає Батьківщина.

12 Червня 2009

Молодий філістимлянин в кущах гебрейських шукає,
не завваживши смерть, буйну голову – от-от знайде…
Молодого гебрея шахідка обвила шикарна
на подвір’ї своєму – і в хату ніхто вже не йде…

Відголосять родини, найбільше ж по тому, що тіла
поховати незмога по-людськи, з обрядом святим.
І прийде чергове перемир’я в оселі. А молодь – до діла!
І весілля настануть, шашличний з’єднається дим…

І народять дівчатка синів з двох боків однієї монети,
тої древньої, що закотилась від Бога в пітьму…
Де попадали хлопці-молодці у вічній вендеті,
там і встануть в новеньких тілах, щоб зійтися в диму…

я - гола людина
р
оз ки
да
на
між рядків
курю одна за одною букви
попіл ляга на папір - нехай проростає
мої груди вшиті у міжчасся
де не існує вичерпності свободи
де не торгують пігулками таланту
де скільки не ковтай кубометри океану
не напєшся натхнення
коли всі твої дії задля суспільного сексу
не хочу бачити світ крізь презерватив
загальної свідомості
і приймати зеброваність життя
яке насправді звичайно сіре
осягнути міжрядковість власного
стати схожою на сірник Джакометті
від спалахів божевілля краще
навіть просто згоріти мільйон разів
або лише один
крізь два астрономічні століття
потиснути руку Тарасові
для якого мольберт ніколи не був зброєю
витерти ноги об логіку
розірвати контракт з історією
роcтектися на оливковій гілці
як циферблат одного генія
взад і вперед жувати алфавіт
естетично випльовуючи його
у текст свого світу-
така гра достойніша навіть за війну

Ти хочеш бути більшим за небо,
що не має краю,
але небо - у тобі.

Ти хочеш бути сильнішим за мене,
але проходиш наскрізь.
Бо як тіло твоє в мені,
так діла твої крізь мене у цьому світі.

Я - це пісня. Почуй мене.

І коли земля хоче бути -
я стаю травою.
І коли вітер хоче бути -
я стаю сопілкою.
І коли я хочу бути -
я іду до тебе.

Я - це пісня. Проспівай мене.

Чи не марно кликати тебе,
жбурляючи скалки Імені
у криве дзеркало цієї землі?
Чи не смішно будувати себе із відлуння?

Але ми - вуста Бога,
що кажуть «нехай буде».

І якщо камінь є в твоєму світі,
а ти-в його,
то чи не єдина мова у всього?


Світ - це пісня. Склади ії!



(листопад 1999, 2 квітня 2000)

…Поезія для мене – суть садхана…
Моя поезія мені – молитва й піст…

…Для когось мій герой - дурний поганин,
Для когось суть ортодоксальний християнин…
Для когось – дурень, вкутаний в оману,
Комусь – нарцис, від свОїх віршів п’яний…
Для когось – божевільний маніяк…

…І, може, хтось один відчує, хто я…
І як болить у тілі суть душа моя…
Хіба важливо, як її ім’я?…

Бо є поезія, в якій молитва й піст…
Вона пливе рікою років без утоми…
А на Дорозі – тінь…
А Шлях – додому….
У казку Бога мого калиновий міст…

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 20.05.09р.

Ми сьогодні кохаємось на людях,
Моя полохлива пташечко. Балерина
Зіркового табору. Акробатів. Відкрито
Пляшечку. Солоденького. Пий, Зоряночко!
За останнє твоє під куполом. Поцілунок
Бринить між хмарами. Відпускаю…
Оркестр трупою віддає свою шану, дівчинко,
Ні трубі, ні басу, ні пікколо. Не втрачати
Твоєї ніженьки. Не збагнути полину гіркого
Волелюбні смаки, настояні на весняному полі
Теплому. Покладіть її на ту сторону. Незалежну мою,
Занедбану. Полохливими дітьми – татками, аплодуючи
Ми. Колінами. Найсолодшою в світі ватою
Я встелю її шлях до виміру. Найсвітлішого в світі
Плескоту океанських вершкових ніжностей. Від
Гротескного дна бурлескного до чарівності, до
Манірності. Неземного світіння ввечері. Через сни
На арені космосу. Розважайся, моя принцесочко!
Поцілуймося.
Прости Господи…

клював птах
поступово душу
травневе наповнення
всеоб*ємна пустка

а те, що я бачу -
все, що відчувала:
колоритна ілюзія розчавлення хробака
ставшого на свій шлях
подорожнього

ходи сюди - на південь
тут вдосталь трав і омріяних гір.

метеорит падав
перетворився на три зірки
вони щезли а бажання лишилося
утримати спокій серед навіженого циклу буденності
тиск капілярів
на дощ чи на зливу
зміниться протягом миті
а ранок як рана загоїть
вчорашні напіввидіння
тримала за руку дівчинка
з холодним дитячим серцем
мене, чаклувала шепотом
свої передбачення міфів

хто волинкар а хто сонце
яке його
будить?...

«Вона рухається і не рухається, вона далеко – вона ж і близько.
Вона усередині усього – вона ж поза усім…»
(Ішавасья Упанішада, мантра 5)

…Вона рухається? І так… І ні…
Вона – ява… Вона – уві сні…
Усередині нас… Поза всім… Перш за все… Понад нами…
Вона – янтра Сонця, вона – мантра Господа в храмі…
Вона – швидше думки, вона – на чужині і вдома…
Вібрація душ, суть Світло від Світла,
СВІДОМІСТЬ…

Кумпала Вір,
м. Хмельницький, 24.04.09р.

Відчули руки дотик зради
Моральних болів зла і бруду,
Мов плід ошуканої вади
І вирок замкненого суду.

Стальні штики і проріз в серці
До крові розривають рани,
Де погляди обвуглені і черстві
Будують знаки домоткані.

Сліди Іуди грішні та розтерзані
І тінь душі давно старого Каїна
Вертає очі сліпонедовершені
В таке знайоме віддане покаяння.

Іде на прощі сліз несамовитими
Самотня постать днини кроками,
Свідомість поламана плитами,
Бетоном залиті останні докази.

Тікають у відчай дві різні фази,
Зігріті з чужих не розтертих долонь,
Неначе бояться прокляття прокази,
І дивляться вічно на воду й вогонь.

Блукали променями років
Наскрізні вільно крилі тіні,
Вливались образом пророків,
Слідами розбрату і ліні.

Завжди снували одиноко
За світом праведних світил,
Ковтали жорна вічний спокій,
Його забутий болів пил.

Гонитва стоптана століттям,
Осквернена ганебним прахом –
Покинене голодним дітям
Наслідування влите жахом.

Розмішаний судоми попіл
Не вартий краплі чистих сліз,
Похований в глибокій ноті,
У серці віддано проріс.

В безмежності людських історій,
У складності усіх склепінь,
Де біле й чорне – щастя й горе,
Де світить сонце, я байдужа тінь.

…Ну, що, чоловіче, задуму Божого витвір,
Ти знов повернувся до посту, згадав про молитву?
Невже завершив ти свою, найкривавішу битву,
На ребрах пілонів й склепінь Калинового мосту?..

Кого ж переміг ти? Своєї душі задзеркалля,
Яке тебе звало на дно і тримало, мов якір…
Одначе рідіють тумани над сірим проваллям,
Працює свідомість, стають все чіткішими знаки…

Дивись, як всміхається щиро, обличчям японця,
У вікнах твоїх Око Всесвіту, пращур твій – Сонце…
Воно заспокоїть тебе і зцілить твої рани,
Послухай: птахи гомонять, розгоряється ранок…

Стає все світліше, стираються грані та межі,
Коротшають тіні в твоїй упокоєній хаті…
Тонесенький промінь Любові прямує в безмежжя –
Обличчям до сходу… Siddhasana… Kapalabhati…

Siddhasana: поза мудреця – йогівська вправа;

Kapalabhati: імпульсне дихання – йогівська вправа.

Кумпала Вір,
23.04.09 м. Хмельницький

Радіє, тобою розбурхане, серце моє.
Латає судини і пружною лине ходою
у стіни театру, де ти - і буфет, і фойє,
і сцени кохання, палкі неземною ціною.

І ти переконана – винні-бо тільки тобі.
І ти прагматична і мрі́йлива - нині, і прісно,
як напису віщі рядки на моєму гербі:
„Вони помиляються - та, попри все, неумисно.”

І погляд, а потім і сукня, впадуть навмання,
і ти обернешся, не в силі здолати харизму,
на хтиву послушницю із потойбічного дня,
де чари відкрили для тебе правдиву Вітчизну.

Воскреслу, тебе віднесу у прадавні ліси -
у млу світанкову, у ночі на ложі із хутра,
і сила твоя приросте розумінням краси,
і вправністю тою, не знає яку й Камасутра.

А далі таке дивовижне жіноче життя,
нев’януча врода, бажання, утілені при́тьма!
І тільки все рідше, і рідше являтимусь я,
бо стільки принадниць, і кожна - уроджена відьма.

…що є істина?
      Пілат

Всемилостивий – не грозив перстом.
Усюдисущий – не манив нікуди.
Лише обрав на другу роль Іуду,
І розіп’яв тривимірність хрестом.

А як ішов у вічність на престол,
Залишив нам світлинку для спокути.
Плече в плече, єдиним ланцем скуті
Ідуть на ній Іуда із Христом.

Нові часи – старий театрик «Глобус».
В нових фасонах – старосвітські ролі.
В гламурній свитці нудиться король…

А як набридне п’єска – голий опус,
І в глибині куліс заграє промінь,
«Плече в плече» – твоя спокутна роль.

Пече в плече…

Я покличу собі на поміч теплий Сироко,
Я накину на плечі сріблясту повінь зірок,
І тебе спокушу чаклунством зеленооким,
Заплету собі в коси шалених ночей неспокій
І погоджуся слухати твій позахмарний рок...

Я його пропущу, мов пісок між прозорих пальців,
Крізь серпанок світанків і ніжну гріховність вуст,
Павутиння мереживних слів упаде на п’яльці,
І магічною флейою нас привітає Зальцбург,
І занедбаний час нам поверне самітник Пруст...

Не залишиться більше кордонів, прощань і мурів,
Бо спиватиме нас одночасно час-пілігрим,
Він розчинить у склянці з водою і лихо, й бурі,
Заодно – і жаских лемурів, і грізних фурій...
Бо кохання у цьому світі - Четвертий Рим.

Когда-то радость
Изливая щедро,
Была ты девушка – весна,

Прекрасною ромашкой,
В лучистом свете весело
Кружилась в танце лёгком,

Красавицей,
Глазами ангела смотрела
В мир счастья дивный,
Широкой чистоты,

Где крылья радости
В объятиях безбрежных,
Раскрывала нежно,
В мечтах девичьих
Красота природы …

Но вот, с небес далёких
Странствий бесконечных,
Прозрачными ладонями
Тебя коснулось лето,

Тёплыми устами
Целовало юность,
Шептало тайные
Слова стыдливо,

Трепетно вторгалось
Дрожью, неизведанных
И сладких ощущений в тело,

И первые ростки
Любви несмелой,
Тянулись жадно к солнцу,
Испить напиток жгучий,

Обжигаясь,
В объятиях сжимая
Радости дары,
Невесты огненной
Переживаний острых,

И сердца боль,
Почуяв душу рядом,
В глубины самости
Проникла сокровенно,

Раскрывши тайну знаний,
Прочного покоя,
Стеною нерушимых чувств
Покрыло тело
От ощущений жизни спрятав;

Взгляд осенний,
Из глаз твоих стремится,
Убить настойчивость тревог
Решительно и верно,

Сердца ровность
Растворяет чувства,
Покрываясь льдом
Далёкого экстаза
Мысли безупречной,
И тайной чистоты,
В ладонях мудрости
Хранишь надёжно ты
Прикосновение
Зимы холодной …

***

Дай, нехай відчую тую ласку знову.
Ніби вікна й двері, я забитий словом.

Мокне-набрякає лобне місце втрати.
Я стою порожнім, наче крайня хата.

Ніби просто кроку певність сколесили,
ніби до кидання, крім каміння – сили.

Тане ночі крига на обличчі сніжнім,
мокне з нею серце доки стане ніжним.

Та не в ночвах мокне – на дощі білизна.
Теплі в неба сльози, бо небесні – в тризни.

Загорівся вітер і палає плаєм,
яв мій – то лоскоче, то переплітає.

Я мандрую вище поміж язиками
і мене не взяти голими руками.

Та мене на слово некоштовне стати,
тож нехай почує і здригнеться фатум

блискавкою, громом у сріблястім ситі.
Вийду з тризму* тремно, щоб заголосити,

щоби врешті вчулось.
– Янголи з мечами,
як вас бракувало, як втрачалось маму!!!

8 Квітня 2009

*тризм, -у, ч. Судомне стиснення щелеп

Коли заплющую очі —
Музика. Нескорений лавр.
Танок безчинний щоночі.
Італія, чорний мавр.

Лавровий вінок у Фавна.
Забутий пергамент сну.
Мелодія неугавна.
Чекає той мавр весну.

Гора. Синє небо. Віче.
Горіння палких словес.
В підніжжі — там стадо биче.
І хоче теж до небес.

Словесні палкі горіння.
Палає небесна твердь.
А в муках бичує тління.
Народ, без мети й осердь.

Коли заплющую очі —
Гора. А на ній — вівтар.
Танок невпинний щоночі.
І жертва, наче нектар.

На закате отвези меня в лодке

Красные лодки к красному солнцу

Нам птицы укажут путь в южную Америку

Птицы, что принесли мне её краски

Вернуться купаться к истоку

Отвези меня на другую сторону глобуса

Внутри тебя крутиться глобус

Покажи мне южную Америку

Из меня её цвета рвутся наружу

Ты не знаешь свой цвет

Но давай, отвези меня в лодке

На воде солнца отблески

Птицы поймут

А я знаю язык диких птиц

життя нас кидає в сумну круговерть
і хоче до глини зітерти
а я? я шукаю як збоченець смерть
щоб з нею разом не померти

і хочеться випить і плюснути ще
і хочеться поглядом вивчить
твій відданий розум печальних очей
не зможу забрати у відчай

ти хто? ти для мене прийшла у життя?
родити для мене дитину
не варто так думати я вже до нестям
в собі відчуваю щербину

холодних хвороб і бездумних ночей
і зраджених друзів і літо
ти хочеш пробачити все? а зачєм?
мені все одно вже не жити

бо віри немає в твої умняки
і що нас врятують на світі
по світлому полі ростуть будяки
лишається швидко сивіти

і пити ще склянку і ще не одну
і вірить в спасенність тілами
я ще відзвонюсь я ще маякну
котами на нашім татамі

і я розкажу наостанок що нах
нам треба в останню догору
бо уманська тане у сірих вогнях
як пам’ятник роберту коху

заплющити очі у талій воді
з’єднатись з цією землею
зізнатись в усьому лише беренді
і вічно залишить з нею

26.03.2009
В машині, Паркова Алея, Київ

Три ангели спускалися із неба.
Три демони виходили із пекла.
І ти стояв. І йшли вони до тебе.
І час спинивсь. І сонце враз померкло.

Ти важко дихав. Знав, що буде вибір.
Тому відтягував кожнісіньку хвилину.
Чому цей світ? Чому цей клятий вимір?
Чому раніше ти ще не загинув.

Ти опинився посеред Едему.
В своїх руках тримав ти заборону.
І скуштував. І раптом чорний демон.
Тобі віддав із терена корону.

До тебе йшов усміхнений Іуда.
Поцілував. Узяв тебе за руки.
І за добро карали тебе люди.
А ти, розп’ятий, витерпів всі муки.

Три ангели спускалися із неба.
Три демони виходили із пекла.
І ти стояв. І йшли вони до тебе.
І час спинивсь. І сонце враз померкло.

Ти легше дихав. Знав, що буде вибір.
Тому чекав на підлість і тортури.
Чому цей світ? Чому цей клятий вимір?
Твій погляд став глибокий і похмурий.

Піднявся вітер. Листя тріпотіло.
Три демони сміялись тобі в очі.
Ти відчував судома зводить тіло.
Та не боявсь цієї злої ночі.

І вітер вщух. І демони замовкли.
Три ангели судому вгамували.
І ти почув незнаний досі поклик.
І затишно раптово тобі стало.

Три ангели спускалися із неба.
Три демони виходили із пекла.
І я стояла. Й крик мій був до тебе.
І ти почув. І сонце знов померкло.

Ти легко дихав. Знав, що зробиш вибір.
І ми удвох стояли до світання.
І був цей світ. І був цей клятий вимір.
І темрява. І світло. І кохання.

***

Вечір,
Сонце іржавіє,
Уприскує повільно
Іржаву кров
У хмари, мовчазно,
Ніби скорпіон
Гірку отруту
В жертву;

Птахи великі,
Довгодзьобі,
По кладовищу
День у день
Кружляють
Над хрестами,
Повітря ріжуть
Крила чорні,
Кричать тужливо
Круки, і холодом
Могильним відлуння
Лине, плачем,
Відбиваючись у небо
З надгробків старих;

З облізлою фарбою,
Порепані хрести
У бур’янах схилились,
Під тягарем років
Вростають в землю,
Трухлявіють,
Жуки їх точать
З середини живучи,
Трухляк з них сипле,
Та вороння на них
Відпочиває, колючим
Поглядом пильнує
На могили свіжі,
Чатує недаремно,
Хоча напевне знає,
Що не дістане смачні
Очі з домовини,
Але у темряві,
У схованках таємних,
Чекає здобич відчуттів,
Як їжу ласу,

Солодку страву жахів:
Душ померлих стогін,

В полоні тіла
Що перебувають
Та страждають -
Німі, безвольні,
Стогнуть,
Як розчахнута
Навпіл береза,
Хитається
По вітру в полі,
Одинока,
В лиху негоду
Плаче, і байдуже
Холодний дощ
Січе по листям
Сльози…

Бо пам'ять
Тіл земна,
У простір вільний
Не пускає
Линуть душу,
Тримає тілом
В сирій домовині,
У ланцюги
Відчуттів старих
Закувало міцно -
Життя земного
Притяжіння хибне,

Ридають тихо
Полонені душі,
К тілам захованим
Невидимо прикуті,
Охоплює туманом
Вогким, кладовище,
Ховає щільно він
Чиїсь страждання…

Вже тиждень
Як ти помер,
І тонко
Відчуваєш єством,
Ті муки тяжкії
В труні, так,
Нечутно стогнеш
Над могилою,
Але ніхто не чує,
Тільки круки,
Стогін той хапають,
Упиваються,
Твоїм страхіттям
Смерті, жадібно,
Воно їх живить -
Ніби соки
З плоду
Поступово
Кровоточать,
Бо знають
Птахи чорні -
Що не тільки очі
Є найсмачніша
Та поживна
Страва їхня;

А в тебе,
Бідолашного,
Колишнього життя
Тілесна насолода,
У пам’яті живе ще -
І стинає криком,
Вкарбована тавром
Пекельно ріже,
Гнобить душу,
Захоплює свідомість,
Покриває брудом,
І мучить, мучить,
Біллю безпорадною,
Тупою…

Коряві пальці –
Вже тягнуться
К обличчю,
Звідкілясь із мороку
Повільно виринають,
Огидні, волохаті,
Слизькі,
Хапають пазурами,
Та шматують,
Пронизають,
Втинаючись в
Нестійку оболонку,
Встромивши
Довгі кігті тягнуть,
В діромаху чорну,
Бо розірвати
Прагнуть й
Витягнути єство:
Такий маленький
Промінь світла,
З горошину…

Ці сірі тварі з пекла,
В тенета спіймали:
Жадібно хапають,
Рвуть астральне тіло,
Втинаються іклами,
І муки ці жахливі,
Так, ніби шкіру зняли
І оголили нерви,
Бо втратив
Земне тіло,
І вже не захищає,
Воно тебе надійно,
Від світів ворожих,
Немов броня міцная
Та тепла одежина.

Була колись
Фортеця,
Тепер її немає -
Бо помер,

Немає сил,
Щоб захищатись –
Бо слабкий,

Немає знання
Що робити –
Бо не відав,

Немає полум’я
Живого –
Бо нечистий…

Кричиш до неба –
Та гріхів тяжкії пута
Оплутують в тенета
Липкі, душать,
І тягне, мороку
Істот огидне
Павутиння бридке,
Світів надземних,
Тонких, світів
Істот пекельних -
Бо темрява їх родить.

Свідомість хитка
Мліє, мутно
Відчуваєш, як
Щупальця волочать
В холодну
Прірву заглибенну,
Лишень ціпенієш
Від мороку отрути,
Але чуєш,
Клекоче пекло в глибині
Та хриплий стогін,
Моторошно сповзає
Із під склепіння жахів;

Аж ось гучніша клекіт,
Криваве сяйво лине,
Вогняні смолоскипи
Освітлюють закутки,
Розпечений, гарячий,
Багряний пар вирує
Повз очі мінотавра,
Й почавлені потвори
Ворушаться довкола,
Утворюючи суміш
Потворних тіл, бридких,
Зашморгом душить
Огидний сморід
Розкладаючих останок,
Й розтинає
Вогняне лезо жахів,
Хватаючи розп’яттям
Мороку хижого,
В глибинах єства ріже,
Спотворює свідомість й
Хрипом німим стогне,
Тугою п’явкою вже
Вп’ялося у очі,
Та смокче душу…





***



Примітка: це є
продовження твору
«У домовині»



27.03.09

Розкіш бажань передбачення –
Розкіш умовна.
Без сліз не обійдешся в жодній мові.
На мапі, у сантиметрах пригоди,
Утримання – розкіш,
І жити на волі
Теж…
Розквітає перлиною квітка,
Бліда, наречена комолого.
В лазні у дідька чарівна нитка,
Щоб притягнути голого
Людства тінь намистинами,
Сходами до безперечної величі Заходу,
До перевізника за труну.
Де ви, мої перевірені ревнощі,
Щоб запитати кому?
Я дозволила
Пити подружню обітницю,
Соком томатним, червоним, солоним.
Законсервовані у передмістях
Місяці жовті застиглі, слоновими
Вухами слухають
Джаз, переймаючись
Іспитом вражень вчорашнього денного.
Я позіхаю, я роздивляюся
Нігті сусідки в автобусі темному.

***
------------------------------------------
Для посилення ефекту в творі
використані «інверсні» рими,
наприклад сТОгін - пОТім, і т.п.
------------------------------------------

***
В домовині…
(Чорний вірш)

***

А чи пам’ятаєш ти,
Що прийде час
Твого останнього
Дихання,

Котрий всмокче
Стогін тяжкий,
А потім виплюне,
Хриплячи,

Ковток гіркої
Крові
Рокової миті,

Тієї страшної
Хвилини болі,
Коли вже кепсько
Дихати й судомить,

Пекельно тягне
В’язи,
Й кістки ломить,
Язик німіє
Та зникає мова,

Коли поволі
Відтинаються кінцівки,
Та мозок ціпеніє,
З жаху,

А тіло,
Безпорадне,
Поступово охолоне…

О лихо!
- Помер схоже! -
Заскиглив голос,
Близько,
Поряд ложе;

А що робить?
Сказати вже
Не в змозі,
Що відчуваєш ще,

Лишень
Лежиш,
Вмираєш.

Свідомість ще
Жевріє, дивно,
А кляте тіло - вмерло,
Трясеться в катафалку,

Щоб гнити,
В домовині,
Напевне.


- Невже я вмер? -
Питаєш.

- Як це можливо,
Щоб бачити довкола
Та відчувати одночасно
Мертве тіло, разом?

Чому всі люди, ці,
Ридають, скиглять,
Даремно побиваються,
Коли я поряд, близько -
Я існую також?

Але ж вони не бачать…
Тільки плачуть,
Ніяк не відчувають
Дотик мій, прозорий…

Роботу копачі – зробили:
Ось вона – глибока яма,
Як підсумок та результат
Конкретний, мого життя,
Матеріального й тяжкого…

Чогось було тоді
Так турбуватись,
За тлінне тіло,
За його відчуття?

Невже тепер
Не маю я нічого,
Того, що здобував я
Працею своєю довго,
Щоб краще жити,
Добре, у достатку?

Так, маю дещо:
Добру домовину !
Дубову, дорогеньку
Й славну – це родичі
Потурбувались, вдячні,

А що ж – їм добрий
Спадок буде,
От тільки жаль,
Вони мене не бачать,

Турбуються лишень
Про те, щоб бідне тіло,
Скоріше кинути під землю,
Та найглибше, й поділити
Майно небіжчика найкраще.

Оце так доля в тіла –
В темряві, без світла,
В домовині гнити!

І дивно, й страшно – бо надвоє
Свідомість розділилася частини:
Одна над тілом - чує, та все бачить,
А інша, що матеріальна – ніби плаче,

Страдає тіло мовчки,
Відчуває нерухоме,
Але не так, як у житті
Звичайно, а інакше:

Ледве – ледве:
Оціпеніле, охололе,
Дерев’яне - немов
в’язниця темна;

Така собі труна
В труні незвична,

Це відчуває
Клітин розум,
А не мозок,

Бо кожна кліточка
Повинна зберігати
Свідомість коду –
Генетичного та
Коду форми також,

Тому, поки ця
Форма не зотліла,
Свідомість тіла
Стан свій
Відчуває й досі.

Ось піп прийшов,
Понурий, тужний,
Співає молитви,
З розп’яттям
Ходе, сумовито,

І родичі всі
Плачуть,
Й як один -
Хустинками вологими
Втирають дрібні сльози,
Колючий вітер віє жалісно
Й болюче…

Та час спливає -
Вичерпалась туга,
Що журно капала
З очей, стоячих
Біля гробу,

І піп вже
Закінчив молитись;
Мовчки
Тривають цвяхи
Копачі,
А інші тягнуть
Кришку
К домовині ближче.

То може це мені
Все сниться?
Авжеж? -
З надією питаєш
Простір хибкий…

Аж ні!
Свідомість
Затьмарилась,
Зчорніло все
Довкола,

Здригнулась
Домовина рипом
Низьким,

Тяжкая кришка
Впала на обличчя
Грюкнув,

І стукіт лине,
Й міцно втинаються
Цвяхи
У свіжі дошки,

Трясеться гроб,
Коли їх забивають,
Та мрець трясеться
Також.

Коли ж затих
Моторний гуркіт
Звуків,
Вбиваючих
Дебелих цвяхів,

Гойдаючись,
В забитій домовині,
Відчув, як в яму
Опускають тіло,
В останню путь саме,
Бо що воно ще може?
Для чого ще придатне?

І жах охоплює
Свідомість тіла,
В міцній труні,
Холодній, тісній,

Нервова оболонка
Клітин цілих -
Останні імпульси
Проводить слабко,

Тому живцем
Тебе похоронили,
Майже,

Не дали
Відлежаться тілу –
Швидко поховали!

А треба було
Зачекати лишень,
Хоч тиждень…

Та даремно!
Найшвидше краще
Родичам
Мерця здихатись,

Цураються його
Бо він вже помер,
Звісно,

Тепер, бач, з нього
Толку ніякого,
Тільки тягар
Печальний їм
Зостався.

А ти лежиш -
Все більше
Ціпенієш,

Втрачаєш,
поступово,
Життєву силу -
Її слабкі остатки,

Втрачаєш,
Розкладаючись,
Свідомості малі
Шматочки…

Не відав ти,
Що страшно
Помирати,

Та думав «здохну»,
Потім поховають,
Але не мене –
Бо мене вже не буде,
А тільки бруд тілесний,
Оцей непотріб блідий…

Аж, ні!

Доба за добою
Минає,
Пліснява вогка
Покриває в домовині
Очі мертві,

Дощі пройшли –
І кришка промокає,
Та капає в обличчя
Підземная волога,
Й бридкими плямами
Вкриває поступово тіло,

Що гнити починає,
З провалених очей
Й липких кінцівок,

А черви трупні –
Вже чекають,
Поживну суміш
Костомах та м’яса,

І особливо прагнуть,
Залізти жерти
Мозок напівгнилий,
Та в черево, де кишки…

***
19.03.09.

Здригнулося проникнено Кастильське джерело,
щоб огорнути піфію в селенині наряди,
почути, як розплюскались розмовами наяди
про те, як Прометеєві на серці відлягло,
коли вогнями дихати почало все довкіл
та у нутро гнізда свого відніс орел печінку,
а Зевс не наказав Гефестові ліпити жінку
та аедонним плачем не заходився Ітіл.

Розмова струменилася про Пана і Ладон,
хвилила очеретами та голосом сиринги
та ядра буревієві висиджувала в рингах,
в монетах роздзвенілася, як віз її Харон.
Ах, так буршитнно вирвалась вона, як Фаетон,
натягнутий на блискавку, упав до Ерідану.
Тавроболійно падала з помосту, наче манна,
та омивала голови, ще теплою на тон.
У Нані непорочною змигдалено росла
та колисала Аттіса, а потім воскрешала.
То небом підгорталася під крилами Дедала,
то в Ею аргонавтам утікала з-під весла.

Омито стан. Тулила тиша до грудей, мов Тал.
Оракул переводив дух, прокурений дурманом.
І піфія зайшла в екстаз – наповнився гекзаметр,
спондейно танула в рядках бездонна сліпота.

18 Березня 2009

Опірена босвелія, кору обходить ладан:
– Коли вас молодитимуть, як батька – Пеліади,
а кров не поступатиме до віт по серцевині,
до вас я повертатимусь Бореєм зі святині,

зі свят мого розладання на берегах Іллісу.
Повівом очищатиму над Геєю завісу,
щоб здалеченька бачила як Геліос мандрує
та розсипає золото, неначе полиск збруї.

Як леда, з Лединих яєць міняють діоскури
палаци небожителів на підземелля мури,
в той час – виходять ламії та каркають сивіли,
а сивина розходиться волоссям Герофіли.

В той час, скорботний я, піладні обійму терени,
як все нутро своє відкриє діжка Діогену,
як Одісею шлях нарешті витче Пенелопа
і змиють гіркоту з лиця скорботного потопи

дощів, що розперіщились, мов Арес за Еріду,
зате, що фобам й деймосам у просторі Евкліда
проставлено замало дат з поміткою "до крові",
зате, що стріли, як летять – то повертають знову.

Не бійтеся – знежилені не відчувають болю,
ані Полему запаху розлитого по полю.
Ах, скільки пір`я по землі мені збирати, рідна,
щоб сріблом перелитися зі золотого в мідний?

16 Березня 2009

Всі люди зв’язані сріблястими нитками…
Всі люди – браття – вір або не вір…
Ти вже колись тут був: ходив стежками,
Пірнав у море, милувався з гір…

Твоя душа обрала біле тіло…
Ти ще раз проживеш свій повний круг…
Ти ще раз зробиш зле чи добре діло…
Чи ворог трапиться тобі, чи вірний друг…

Повір, людей немає безталанних!..
Є в кожного уміння, і талант…
В минулому житті вершив ти плани –
Верши й тепер, з розмахом, як гігант!..

Ми цінимо тоді, коли втрачаєм…
Люби себе – цінуй своє життя!..
Згадай, як ми здоров’я всім бажаєм,
А часом – пізно, і немає вороття…

Всі люди ми – і чорні, й жовті, й білі,
Багато звичаїв, культур, традицій, мов…
Але однакова прикмета є на тілі –
У всіх у нас тече червона кров…

І всі ми зв’язані сріблястими нитками…
У всіх чомусь однаково болить,
Душа і тіло – серце бо – не камінь!..
Болить – це хтось чіпає нашу нить…

05.06.2006 р.,
м. Хмельницький

Блаженні острови – волошки, Арни сльози.
Тут небо поселилося гойдати давнину.
Несе життя Еол і Кронос пише прозу,
а Ксант повзе вужем до першого морозу,
звиваючись при сутінках в Селени пелену.

А в нас – крадуть єлен у владних менелаїв,
вогню за троями кричать опальні когути.
– Немає афродіт на всіх парісів, знаєш?
– Та знаю, Зевсе, але ти вражаєш. Лаєм
нагородити піфій встиг, немов ериній ти.

І як Ураном не крути – дарма, не дбає.
Чого б собі не накрутив – то забере Аїд.
Япетно сто химер під Геєю дрімає,
бо десь у Тартарі утримується зграя
титанів і щоранку Ніксин вимирає рід.

Зима спочатку Дню укоротила віку,
а прометейний смолоскип Танатосу погас,
Ерида йшла до Старості і з пантелику
збивала яблука розбрату для Федіти,
Гіпнос подався дертися з Ефіром на Парнас.

А грішних нас – не омивали Стіксу плеса,
та часто серце в п`яти заганяли нам боги,
щоби світилися за військом ахіллесів
вони, лишаючи на пам`ять епіклесам
в слідах історії забутої одні борги.

Непричепурене те Єлісейське поле,
що плуга зачекалося та крові від меча.
Весною вічною Еол тут щастя поле,
воно ж, підкошене, паде до стіп Еолу,
єхиднами всихається на Кроносу очах.

13 Березня 2009

Я бився ввечері з шаленим диким вітром,
Впіймать його за гриву я хотів!
Він реготав і сік мене, як бритва:
«Ну, що? Злякався? Клич своїх Богів!»...

Він мчав мене Віками і Світами!..
Жбурляв за комір сніг, гасив вогонь!..
Закопував в пісок, кидав до ями!..
Висмикував мотузку з-під долонь!..

Проносилися з гуркотом епохи,
Вмирали люди, змінювався світ…
А вітер у вікно гатив горохом
І гнав мене вперед, в нічний політ!

«Ти зрозумів, Для Чого, Хто Ти, й Де Ти?!», -
Він вив мені під вухом, так як вовк!
І раптом – ніби некролог з газети –
Я пригадав свій Шлях, і Вітер – вмовк…

… Дорога, як змія, вела в долину.
Світило сонечко, гойдався тихий день.
А через житнє поле йшла дитина
І їла з жмені ягоди вишень…

(02-03.04.2006 р., м. Трускавець

(Кармен-Альфонсі-Фернанді-Естрелії-Наталені Королеві,
не українці за походженням, та справжній українці по духу, присвячую.
Написано за мотивами легенди Наталени Королеви “Опойний дим”
з циклу “Легенди старокиївські”)

...Горіло вогнище, лизав пітьму ватран,
Щербатий місяць кидав тіні з-попід гілля...
Волхв бачив лик його, в рубцях і шрамах ран,
А скит сидів і важко дихав димом зілля...
...“Волхове-старче! Чари висвітли мої...
Чому закутує мене хвороба-нуда?..
Чом душу ятрять баї-стріли, як рої,
А серце жаба тисне, ніби чорна груда?”..

...А старець мовив: “Просто дихай і вдивляйсь!..
Дим одягне твій дух у плаття нових духів...
Це ті, хто будуть після тебе, не лякайсь...
Відкрий же серце своє, синку, й просто слухай!..”
...І він вдихнув оте зело, і враз вогонь
Немовби кінь, помчав галопом, крізь століття!..
Дим закрутив у люту вихолу його,
І він побачив війни, сльози й лихоліття...

...От ява перша: ти – ще немовля,
І руки матері вкруг тебе, ніби Сонце...
З тобою міць її молитви й примовлянь,
І в спіле гроно виростає юне гронце...
...І ти вві сні ростеш, і мовби птах, летиш,
І через річку на той бік шукаєш кладку...
І сам не відаєш: це сон, чи ти не спиш?..
Бо бачиш шлях, яким підуть твої нащадки...

...От ява друга: в тебе шолом, а не шлик,
І в крицю крита рать, і степ, і січа!..
І ріки крові, й меч горить, як вовчий клик,
І Борисфен тече червоний через вічність...
...А ти, від крові п`яний, правиш межи хвиль,
А смерть сплітає ворогів в плетво й обійми...
Ця помста й ненависть – розряд твоїх зусиль,
І ти глитаєш перемогу й спиш спокійно...

...От ява третя: знову річка Борисфен...
Встає волосся! Поміж хвиль заходять люди!..
Та що ж за дим опойний в воду їх зове?!..
Що бачать очі їхні – Сонце чи полуду?!..
...Нові волхви вчать про покірність і любов,
Одначе хрест їх – наче меч твій коло паса...
Що ж принесе на Землю правнуків сей Бог?..
Чи ж буде Дух твій з ними під іконостасом?..

...Четверта ява: Нестор каже – вір, не вір:
“Хрестились люде, а князі з них глузували...”
А імена у них чудні – Аскольд і Дір...
Чиєю ж волею ті браття князювали?..
...І знову брязкіт, зойки смерті і біда,
Палання мурів, тупіт воїв, кінське ржання!..
І воля Божа – Бату-ханова орда?!..
І воля Божа – Боголюбського гуляння?!..

...Наступна ява: люди всі – такі, як він,
Спішать до бою знову – піші, і комонні!..
А понад Руссю калата набатний дзвін,
І Сонце з Місяцем горять за склом віконним...
...А дим угору йде, палахкотить вогонь,
І нові скити з кров`ю змішують руїни...
А дух колопняний розморює його,
А Борисфен крізь сон несе до України...

Кумпала Вір,
02-03.04.2007 року, м. Хмельницький

- Від чого старіють люди? – я в сивого діда спитав.
Дідуньо був схожий на Будду,
Мабуть, все на світі він знав.

Сидів дід, як крук, скраю призьби,
Й смішну самокрутку смоктав.
Закашлявся… Встав: - Ех, колись-би!...
Я б поперек свій розпростав…

Сідай коло мене, мій сину, і ось що тобі я скажу:
Є старість – знайдеться й причина…
Ти ж бачиш, який я сиджу…

Старіють люди від праці, від заздрощів, ліні, вина!
Від слави, хвороб та овацій…
Однаково – він чи вона…

Причини для кожного всякі, але є причина одна:
Всі люди старіють однаково,
Тоді – як приходить ВІЙНА!..

Враз хлопець стає чоловіком,
А дівчина – жінкою – враз!
Рахує війна своїм ліком,
Роки і людей,
Їх та Нас…

- Такі от, дитино, причини, - сказав і закашлявся дід, -
Не буде війни й горя, сину -
Не буде у тебе і літ…

15.05.2006 року,
м. Хмельницький

Ти виходиш вранці за поріг,
Навкруг тебе – тисячі доріг...
Як вгадати? Що ти обереш?
Чорний шлях чи проторовану дорогу?
Як ти через Білий Світ підеш?
Де у кров зіб”ються твої ноги?..
...Ти побачиш снігом встелений Тібет...
...Перетнеш Непал, Бангкок, та Індію...
...По стіні через Китай тебе
Перевезе рікша Сан, з народу хінді...
...Після цього спокушатиме Гонконг...
...Острови далекої Японії...
...Далі – Африка: Алжир, Єгипет, Конго...
...Але й там ти не знайдеш в душі гармонію...
...Потім буде мексиканська дика прерія...
...Водоспад у гирлі Амазонки...
...Сяйво заполярної містерії...
...Небезпечних океанів горизонти...
...Свист вітрів, жага й жара пустель...
...Вимпели підкорених вершин...
Але виявиться, що все те – пусте!
Виїдений, зламаний аршин...
Спробуй краще, розкажи своєму Богу –
Як? Чому? З яких таких причин?
Ти забув про Зоряну дорогу!
Ту, яку вві сні ти толочив...
Й серед тисячі розвіданих доріг,
Серед сотень тисяч довгих миль –
Збракло в тебе часу, духу й сил –
Повернутися на мощену дорогу!...
...Ту, що постелилась, як рушник,
Від твоєї першої весни!..
Й в люди вивела від отчого порогу...

01.12.2006 р., м. Хмельницький,
Кумпала Вір

...Чи судилося нашим човнам до порогів дійти?...
Чи судилось заритись у шторм нашим білим вітрилам?...
Чи судилося нам диво-птаха у нетрях знайти?...
Чи судилося нам не спалити його білі крила?...
Чи судилося нам знати міць нерозімкнених рук?...
Чи судилося нам розірвати неволі вудила?...
Чи судилося нам стати з ворогом в полі на пру?...
Чи судилося нам?... Хто повідає нам, що нам судилось?...

...Він до тебе кричить – ти не чуєш його через скло!...
То не грім з-під небес, то не вершників-блискавок стріли...
Він до тебе мовчить, він ковтає, як дим, твоє зло...
Але ти у омані своїй палиш крил його тіло...

...Чи судилося нашим човнам до порогів дійти?...
Чи судилось йому, як герою, на сцені померти?...
Хто з нас першим до краю дійде? До межі – я чи ти?!...
Хто навспак розверне скакунів, що летять навстріч смерті?...
Чи судилося нам перейти перевали вершин?...
Чи судилось нам випекти хліб, той, що нива вродила?...
Чи судилося нам переміряти долі аршин?...
Чи судилося нам?... Хто повідає нам, що нам судилось?...

...Він до тебе кричить через час, він стає у вогонь!...
Він приносить офіру – він кидає в жар свої крила...
Але води відносять тебе, ти не чуєш його...
Ти дрейфуєш, як тінь, стяг спустивши і склавши вітрила...

...Чи судилося нам пережити зневіру зими?...
Чи судилося нам у любові і мирі прожити?...
Хто нам скаже про те, як востаннє побачимо ми
Сонця схід і як зранку у полі колоситься жито?...
Чи судилось дійти до кінця нашим чайкам-човнам?...
Чи написано нам загасити запалені крила?...
Чи подивляться ще, навзаєм, в очі він та вона?...
Чи пристануть човни, чи впізнає Він наші вітрила?...

...Він до тебе кричить – ти не чуєш його через млу!...
То не грім з-під небес, то не вершників-блискавок стріли...
Догорає вогонь, він згортає докупи золу...
Свої крила він спалить ще раз, щоб човни наші стрілись...

Кумпала Вір,
08-09.02.2008 року, м. Хмельницький

а я таки не знаю де межа
між смертю і онтогенезом
слова летять із кінчика ножа
з дуже тонким і гострим лезом

і паралелі вже марудна річ
ту крайність нам шукати годі
знайду межу в свою останню ніч
і нею буде мій останній подих

Я заблукала в просторі і часі,
шукаючи притулку між світами,
я проявлюсь у вищій іпостасі,
коли не формою, а змістом стану.

Мій погляд тішать тисячі доріг,
серед яких маю знайти свою,
змінивши крила на утому ніг,
у п’єдесталу Істини стою.

І я безвільна вічності раба,
в погоні за примарливим фантомом,
чи радість точить серце чи журба,
виснажує мій дух холодна втома.

Втомившись від гріхів і каяття,
я відповідь шукаю на питання,
Чи вистачить мені цього життя,
чи приведуть до чогось ці блукання?

І чи існує відповідь урешті,
а чи безцільно я ковтаю пил,
Іти проти усіх, чи жить, як решта,
коли себе позбавила від крил.

Я гостя із "нікуди" йду в "нікуди"
залишивши "ніде" свої сліди,
і кинута мов камінь поміж люди,
не прийнята й не прошена сюди.

Я вчитимусь любити і вмирати,
й приймати це життя таким як є,
я вчитимусь прощати і карати,
я вчитись мушу жить життя моє.

Храм тиші у серці своєму зведу я
Із шуму дощу і відлуння громів
Та шепотом листя склепіння згаптую,
Додавши скрипучих дерев сонний спів.

Храм без олтарів, так до жертов охочих,
Свічок, що дарують вогненний оскал;
Тут замість ікон пильно дивляться в очі
Потріскані рами розбитих дзеркал.

До нього ввійти зможуть всі подорожні,
Лишивши слова на тернистім шляху,
Утративши зміст – навіть слів найдорожчих,
Що гріли серця у годину лиху.

Коли розчахнеться в нестримному щемі
Зболіла душа і народиться крик,
Бальзамом стече по кривавім розщепі
Цілющої тиші незримий потік.

Загояться рани, і знову – дорога,
Холодні й спекотні виснажливі дні.
Тому бережіть її – часточку Бога –
Краплину безмов’я у серці на дні.

Треба бути Південним Бугом,
Щоб далеким сліпим джерельцем
Усотати до моря тугу,
Розіллятись у сліз озерце.

Може моря того й немає,
Бо ніхто його тут не бачив…
– Прощавайте джерела краю,
йду шукати…
– Лови удачу!

Полем, лісом, і знову лугом.
Нижче, вище: чи ще не видко?
Треба бути Південним Бугом,
Щоб про море питати квітку.

Морем мріються срібні хвилі,
Розростаються, берег сунуть.
Понад Бугом вже чайка квилить:
Ніби щастям, неначе сумом…

Хто не мріє – не має туги.
Там де світло – густіший морок.
Треба бути Південним Бугом,
Щоб скликати усіх до моря.

– Гой ви, браття мої і сестри,
Повноводі, гіркі й недужі,
Всі до моря! Течіть у серце.
Я подужаю, зможу, мушу…

Згар і Снивода, Соб і Дохна,
Недотека, Єланець з мулом.
З Мертвоводом якщо не здохну,
Оживу зі святим Інгулом.

Закохаюсь у Громоклію.
Гей, мала, ти ж сама хотіла
Стати морем, єднаймо мрії!
Морем будуть душа і тіло.

…Страх жене у меандри мандри,
Відчайдушність виводить з кругу.
За лиманом уже нірвана
«у» на «о» перемінить Бугу…